Правозахисники допомагають ув’язненим Росією українцям

Можна воювати патронами, гарматами, танками, а можна — людьми, перетворюючи їх на інструменти боротьби. Можна — тим, хто плює на міжнародне право, закони і конвенції.

Так, як це робить кремлівська державна машина з громадянами України, цинічно ламаючи долі тим, хто через свої переконання або просто через збіг обставин потрапив під її прес на території РФ чи у “віджатому” Криму. І якщо міжнародні місії “не помічають” системних порушень прав людини окупантом, маємо голосно нагадувати їм про це. Їм і собі. Не піддаючись спокусі зробити когось із ув’язнених героєм і звести на п’єдестал, тим самим відсунувши у тінь інших. Кожна людина має право на захист, незалежно від того, чи робить вона гучні політичні заяви.

“Громадськість є тим каталізатором, що не дає розслабитися владі”, — пояснює Марія Томак, активіст Євромайдан SOS, правозахисник Центру громадянських свобод, журналіст і координатор кампанії Let My People Go, що займається українцями, які незаконно утримуються у місцях позбавлення волі в РФ та окупованому Криму. Ми зустрілися з правозахисницею, щойно вона повернулася з Ростова, де відбувався черговий суд над нашими ув’язненими співвітчизниками.

— Маріє, як взагалі виникла ідея кампанії Let My People Go?

— Ця історія почалася влітку 2014 р., коли до нас у Євромайдан SOS звернулися батьки львівського студента Юрія Яценка. Хлопця незаконно утримували у спецприймальнику для нелегальних мігрантів у Росії.

Юрія заарештували у травні 2014-го під час рейду з перевірки документів. Поліція, побачивши, що це “бандерівець зі Львова”, викликала ФСБ.

Спершу Юрія звинуватили у тому, що він неправильно зазначив у міграційній карті мету візиту. Незважаючи на рішення суду про штраф і видворення з країни, Яценка потім півроку утримували у спецприймальнику для нелегальних мігрантів. Потім звідкілясь з’явилося звинувачення у незаконному зберіганні та перевезенні пороху — не тротилу якогось, а речовини, обіг якої в Росії не є суперзарегульованим. Юрія, як і багатьох в’язнів-українців, допитували про “Правий сектор”, про Майдан. Застосовувалися страшенні тортури — вивезення в ліс, побиття. Спочатку хлопцю навіть не дозволяли повідомити рідним, де він. Для них він просто зник. І, щоб мати можливість повідомити світу, де він і що з ним відбувається, Яценку довелося порізати собі руки й живіт. Його мусили доправити в лікарню, і вже звідти він зміг повідомити сім’ї, що з ним сталося.

Ця справа, звичайно, не мала рівня справи Надії Савченко чи Олега Сенцова, але вона продемонструвала, що в РФ є ідеологічна пропагандистська істерія. Річ не в Юрії Яценку особисто. Хлопця затримали на тлі нагнітання антиукраїнської риторики про хунту й бандерівців. І співробітники російських правоохоронних органів, можливо, щиро вважали, що львівський студент — диверсант. Юрія намагалися переконати дати інтерв’ю російським ЗМІ й розказати, що його прислав Наливайченко (тоді голова СБУ) влаштовувати диверсію. Потім хлопця схиляли до співпраці, але він на це не пішов. Ми добилися, щоб у Юрія був незалежний адвокат, не призначений державою, — Петро Заїкін, який захищав Марію Альохіну з Pussy Riot. Історія закінчилася хепі-ендом — рік тому Юрія звільнили. Спершу засудили до двох років позбавлення волі, потім апеляційний суд змінив цей термін на один рік, і хлопця, фактично, звільнили “за відсидкою” — на момент суду він уже “відсидів” цей термін.

— Скільки ув’язнених українців нині перебуває в російських тюрмах?

— Ми маємо інформацію про 29 політичних в’язнів: 14 осіб перебувають у РФ і 15 — в окупованому Криму. Я б також хотіла згадати про кримців, які не утримуються під вартою, але є заручниками. Наприклад, наш колега журналіст Микола Семена. Він нині під підпискою про невиїзд, проти нього триває слідство, фактично, за його журналістську діяльність. І самого журналіста, і його родичів викликають на допити. Є ще кілька людей серед кримських татар, котрі проходять як фігуранти так званих “справи 26 лютого” (коли під стінами кримського парламенту люди зібралися на акцію з метою не дати парламенту призначити референдум) і “справи 3 травня” (зустріч Мустафи Джемілєва з кримськими татарами біля “кордону” з материковою Україною). Вони не перебувають під вартою, але отримали умовні вироки або взяті на поруки. Під підпискою про невиїзд перебуває також один із лідерів Меджлісу — Ільмі Умеров.

— Клих, Сенцов, Савченко, Кольченко, Карпюк, Солошенко, Афанасьєв — ось, мабуть, і всі прізвища, відомі широкому загалу. Про інших майже нічого не чути. Чому, на ваш погляд, навколо факту ув’язнення одних людей зчиняється багато галасу, а навколо інших — ні? Це якісь особливі справи, чи просто збіг обставин? 

— Тут є кілька моментів. Дійсно, справа Надії Савченко стала прикметною, бо і українська влада, і українські активісти, і “Батьківщина”, і сестра Надії, і світові політики вклали в неї дуже багато ресурсу — медійного й адвокаційного. Та це не означає, що інші справи менш брутальні і менш сфальсифіковані. У багатьох випадках до затриманих українців застосовується жахливе насильство, порушуються їхні фундаментальні права. Тому наша мета — підкреслити, що є цілий список ув’язнених, чийого звільнення має вимагати українська сторона чи під час Мінського процесу, чи на інших майданчиках. Одне із завдань кампанії Let My People Go — об’єднати всіх цих людей під однією “парасолькою”, аби ніхто не виявився, зрештою, покинутим.

Коли ми почали займатися справою Миколи Карпюка і Станіслава Клиха, не було навіть відомо, чи вони живі. Завданням номер один стало знайти цих людей і зробити так, щоб у їхні справи ввійшли російські незалежні адвокати, а не ті, яких призначить російська держава. Нам із Гельсінською спілкою вдалося знайти таких адвокатів, зокрема і з допомогою російських правозахисників.

Саме незалежні російські адвокати Докка Іцлаєв та Марина Дубровіна знайшли Клиха і Карпюка. Перше, що зробили Станіслав і Микола після появи в них незалежних адвокатів, — написали заяви про те, що свідчення в них були вибиті під тортурами.

— Ви їздили на суди? Яка там наразі ситуація?

— Я їздила на суд як свідок у березні. Зробити це мене попросив захист. На момент суду ми вже тривалий час збирали інформацію про Миколу і Станіслава, спілкувалися з дуже багатьма свідками, які підтверджували алібі Карпюка. Але майже ніхто з них не зміг свідчити в суді особисто, оскільки так чи інакше бере участь у діяльності “Правого сектора” або УНА-УНСО, котрі в Росії заборонені як екстремістські. Тобто приїзд цих свідків до РФ майже автоматично означав арешт.

Захист попросив мене виступити в суді й викласти інформацію, яку мені вдалося зібрати як правозахиснику, про алібі Миколи Карпюка. Але суддя не дав мені виступити: “Кто она вообще такая?” При цьому суд допитав мене про те, що таке УНА-УНСО. Звісно, з мене намагалися витягнути якісь підтвердження того, що організація є екстремістською і делегувала своїх членів на чеченську війну. Було доволі складно протистояти цьому психологічному тискові. Прокурори кілька разів питали мене: “Являєтесь ли вы участником УНА-УНСО?” Я пояснювала, що не є членом організації, я — правозахисник.

Лінія поведінки головуючого судді Ісмаїлова мене вразила по-людськи. За останні роки я бачила багато суддів, від справ Майдану і до нинішніх проти беркутівців. Але такого брутального ставлення до захисників, свідків, такого хамства мені ніде бачити не доводилося. Що найцікавіше — вже після завершення процесу цей суддя виніс окрему постанову, де звинуватив незалежних адвокатів Докку Іцлаєва та Марину Дубровіну в порушенні адвокатської етики і попросив адвокатські палати, до яких вони належать, оцінити їхню поведінку. Що в перспективі може означати позбавлення їх права бути адвокатами. Безперечно, це є виявом тиску і помстою захисникам за їхню роботу.

— Вони можуть відступити?

— Все може бути. Тим більше що Чечня — це регіон, дуже особливий навіть у межах Росії, де взагалі немає ніяких правил. Нам вдалося зустрітися там із російським колегою — керівником правозахисної організації “Комітет з протидії тортурам”, що працює на Кавказі, правозахисником Ігорем Каляпіним. Ця людина, по суті, — особистий ворог Кадирова. Буквально на моїх очах стався напад на нього. У двері кімнати, в якій жив Ігор, постукали працівники готелю і сказали: “Ми вас попросим удалиться”. Пояснили тим, що правозахисник критикує главу республіки. Цю розмову я записала на відео. А на порозі готелю на Ігоря напали. Люди в масках (можна сказати — тітушки) закидали його яйцями, тістом, зеленкою.

— Ви говорили з Карпюком і Клихом?

— Ні, такої можливості я не мала. Але з Миколою Карпюком у мене було досить емоційне листування. Він просив нас зробити все, щоб захистити адвокатів від тиску.

Зі Станіславом Клихом спілкування не було з об’єктивних причин, — внаслідок тортур у нього з’явилися серйозні психічні проблеми. Про це зараз заявляє його адвокат. До арешту в Росії у Станіслава ніколи не було таких проблем, він ніде не стояв на обліку. Навпаки, закінчив історичний факультет КНУ ім.Шевченка, викладав історію. Клих найбільше зазнав тортур, його ламали три місяці. Адвокат припускає, що використовувалися і психотропні речовини. Все тіло Станіслава покрите десятками рубців. Його підвішували, били електричним струмом. І таки вибили свідчення про участь у Чеченській війні ( і його, і Карпюка, і Яценюка), хоча в нас є докази щодо алібі. Не Клих дав ці свідчення, але він їх підтвердив під впливом тортур. Миколу так само катували, погрожували викрасти і привезти до Росії його родину.

Російське правосуддя повністю відкинуло спроби захисту добитися незалежної психіатричної експертизи Станіслава Клиха. Було проведено амбулаторну експертизу в Грозному. Висновок — Клих абсолютно здоровий. Це й зрозуміло: якщо визнати психічні розлади, його свідчення втратять сенс, і справа розвалиться. Тому, попри наявність двох дуже серйозних документів (висновків незалежних російських та британських психіатрів про необхідність термінового обстеження), переданих суду захистом, ніякого обстеження проведено не було. Це ще одне порушення російським правосуддям фундаментальних прав людини. Цинізм російської правоохоронної системи виявився і в тому, що її представники не тільки не погодилися на незалежну експертизу, а й порушили проти Клиха другу кримінальну справу — начебто за образу прокурора.

— Ув’язненим українським громадянам найчастіше інкримінують екстремізм?

— Ні, статті абсолютно різні. Але якщо приблизно розділити справи за статтями, то найбільша група — це справи 14 кримських татар-мусульман. Вони є фігурантами трьох різних справ, проте всюди спливає одна стаття Кримінального кодексу РФ — 205.5, “Организация деятельности террористической организации и участие в деятельности террористической организации”.

— У чому специфіка справ кримських мусульман?

— Річ у тому, що 2003 р. Верховний суд РФ виніс постанову, якою визнав терористичними ряд мусульманських організацій, заборонивши їхню діяльність на території РФ. У цій постанові є як доволі радикальні організації на кшталт Аль-каїди, так і абсолютно мирні, як Хізб-ут-Тахрір, не заборонена в європейських країнах. Тривалий час ця судова ухвала навіть не була опублікована, а коли її текст став відомим, то оскаржити це рішення вже було неможливо. Пізніше, у 2013-му, з’явилася стаття 205.5. Зверніть увагу на її маніпулятивне формулювання: аби засудити людину за тероризм, не обов’язково, щоб вона вчиняла насильницькі дії чи планувала їх. Досить бути членом забороненої організації. За цією статтею людині можуть впаяти довічний термін.

Перша четвірка кримських татар уже етапована на суд до Ростова-на-Дону. (До речі, їх перевезення з Криму на територію Росії вже є військовим злочином, бо, за нормами міжнародного гуманітарного права, переміщувати людей з окупованих територій на територію держави-окупанта заборонено.) На судах ми побачили, що в матеріалах справи немає жодної інформації про насильницькі дії підозрюваних або про планування ними будь-якого насильства. Є прослуховування і прихований відеозапис зустрічей у доволі вузькому колі, під час яких обговорювалися різні речі, зокрема пов’язані з тією новою політичною реальністю, в якій опинився Крим. Але в записаних “кухонних розмовах” (як їх називає адвокат Олександр Попков) немає нічого “терористичного”.

— Тобто на цих зустрічах був хтось, хто провокував розмови на політичні теми, записував їх, а потім передавав ФСБ?

— Так. Це засекречений свідок, його ім’я судом не розголошується. Можливо, засуджені й здогадуються, хто це, але відкрито не називають. Є ще низка цікавих моментів у справах кримських мусульман. Ініціювали кримінальне переслідування і самі справи колишні працівники СБУ, які зрадили присягу і тепер служать у ФСБ. Перше, що вони почали робити на новій службі, — писати рапорти (по суті, доноси) на кримських татар “о совершении преступления”. Я озвучу імена цих людей — Олександр Кожемяка і Олександр Компанейцев. Обидва фігурують у так званому “списку зрадників”, оприлюдненому СБУ.

Одним із тих, хто сів завдяки доносам Компанейцева, став Емір-Усеїн Куку — правозахисник, член Кримської контактної групи з прав людини. До ув’язнення він займався захистом людей, котрі стали жертвами переслідувань: збирав інформацію про зниклих і заарештованих (і кримських татар, і українців). Очевидно, це й стало причиною його переслідувань. Перш ніж інкримінувати Еміру тероризм, були спроби звинуватити його й за іншими статтями — екстремізм, розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Нам також відомо, що його намагалися завербувати. А ще до арешту була спроба викрадення, про що недавно докладно розповіла його адвокат Євгенія Закревська.

Очевидно, переслідування кримських мусульман треба розцінювати з двох позицій. По-перше — як переслідування кримських татар за їх незгоду з окупацією (на це є посилання в обвинувальному висновку суду у справі першої четвірки кримських мусульман, яких судять зараз у Ростові-на-Дону). По-друге — це є відображенням загальноросійського репресивного тренду: переслідування мусульман. За аналогічними звинуваченнями заарештовуються десятки людей в російських регіонах із великою концентрацією мусульманського населення, наприклад у Башкортостані. Однак у числі кримських татар разом із мусульманами заарештовують і, скажімо так, “світське крило”. Це суто політичні переслідування. Наприклад, через “справу 26 лютого”, в рамках якої під вартою перебувають один із лідерів Меджлісу Ахтем Чийгоз, а також Алі Асанов та Мустафа Дегерменджі. Ще один крок, спрямований на залякування кримських татар, — оголошення Меджлісу екстремістською організацією.

Тобто створено обставин, за яких майже кожен кримський татарин може бути заарештований і притягнутий до відповідальності. Як казав один із попередників Володимира Путіна, “был бы человек, а статья найдется”. Д

ля більшості кримських татар Крим — найвища цінність і великий біль. Вони життя поклали на те, щоб повернутися з депортації, а тут — знову окупація. Я чула від декого з них: “Мене звідси винесуть тільки вперед ногами”.

— Ви недавно повернулися з Ростова, з суду над першою четвіркою заарештованих кримських татар. Розкажіть про них трохи докладніше.

— Їх затримали першими. Проблема в тому, що ми про них мало знаємо. Зараз по крихтах збираємо інформацію. “Організація терористичної організації” інкримінується Руслану Зейтуллаєву, участь у терористичній організації — Феррату Сайфуллаєву, Юрію Прімову і Рустему Ваітову. Усі вони займалися активною громадською роботою. Феррат Сайфулаєв у 2012—2013 рр. був імамом мечеті в с.Орлине Севастопольського району.

Я зустрічалася з матір’ю Рустема Ваітова. Ще до війни він почав будувати для своєї родини дім. На момент його арешту дружина ходила вагітна, народила, коли Рустем уже був ув’язнений. Тепер їхній доньці майже рік, але в неї вже серйозні проблеми зі здоров’ям, їй оформляють інвалідність. Не виключено, що ці проблеми пов’язані з нервовим потрясінням, яке вагітною пережила дружина Рустема. Просто треба розуміти, як цих людей затримували (вони про це розповідали в суді): маски-шоу, виламування дверей, вибивання прикладами вікон, вкладання обличчям на підлогу… У всіх заарештованих — маленькі діти, більше того — сім’ї багатодітні. Можна собі уявити ту атмосферу арешту…

Юрій Прімов — актор, навчався в університеті ім. Карпенка-Карого. Коли ми були на судовому процесі, Юрій просив адвоката передати йому книжку Рея Бредбері “451° за Фаренгейтом”.Взагалі, на процесі ці люди справляли враження справжніх інтелектуалів. Я була здивована, наскільки грамотно й інтелігентно вони обстоювали свою позицію в суді, апелювали до російського законодавства і фактажу; які влучні запитання ставили свідкам обвинувачення, фактично заганяючи тих у глухий кут.

— До них застосовують тортури?

— Нам нічого не відомо про фізичні катування в Криму, але й інших форм тиску вистачає. Хлопців постійно намагаються схилити до визнання вини: в ізоляторі (всі четверо сидять окремо) кожного з них негласно відвідують ефесбешники. Камери переповнені, в них бракує ліжок, сплять по черзі, потерпають від клопів. Мене також вразила історія, що сталася в тюрмі з Еміром Куку. Коли він сказав, що є мусульманином і не їсть свинини, йому почали давати її тричі на день.

Обмежено право ув’язнених на захист: кримського адвоката Еміля Курбедінова незаконно усунули від захисту трьох із чотирьох підозрюваних (наразі він захисник лише Руслана Зейтуллаєва). Інший цікавий момент — коли хлопці ще перебували у Сімферополі і йшли суди із встановлення запобіжного заходу, людям, котрі приходили на суд як вільні слухачі, виписувалися повістки на допит як свідкам.

На останньому суді ми чули допит свідків обвинувачення — кримських татар. Більшість цих людей не підтверджували вину арештованих і, по суті, відмовлялися від того, що було зазначено у протоколах допитів. Щоправда, кілька осіб свідчили проти підозрюваних (це до питання колаборації). Велика драма, коли бачиш, як свідками проти кримських татар в окупаційному суді виступають кримські татари.

Один із днів, коли відбувався суд, випав на день народження Руслана Зейтуллаєва. Адвокати передали йому малюнки-привітання від дітей. Тобто показали через скло клітки, в якій утримують підсудних.

Під час суду нам вдалося передати хлопцям через адвокатів фото флеш-мобу на підтримку заарештованих. Але конвой не дозволив їм забрати фотографії, — можна було тільки подивитися й повернути назад. Там було фото з Верховної Ради, де на трибуні висить великий плакат “Волю в’язням Кремля”, на якому є й їхні портрети. Хлопці були вражені підтримкою, вони не здогадувалися, що в Україні хтось знає про їхні справи і підтримує їх. Мене дуже зворушили їхня реакція і вдячність.

Люди, ув’язнені в Криму, перебувають у подвійній ізоляції. Підтримувати, їздити на суди до тих, хто ув’язнений у Росії, простіше, ніж у Крим. Півострів, по суті, став сірою зоною.

Зараз МЗС вносить заарештованих кримських татар до списку політичних в’язнів і декларує, що Україна вимагатиме їх звільнення та повернення в Україну. Я вважаю, що надія на це однозначно є, просто Україна мусить робити це системно й не зупинятися на перших успішних обмінах. МЗС робить дуже багато для звільнення українських в’язнів. Наші ростовські консули взагалі самовіддано працюють — не від дзвінка до дзвінка, “виключив верстат і пішов”, вони постійно намагаються прорватися до ув’язнених, підтримати рідних. До речі, наше консульство звернулося до російської сторони із запитом на відвідування кримських татар у СІЗО Ростова. Отримало відмову, але з посиланням не на “російське громадянство”, яке було надане підсудним “автоматично”, а на те, що це питання розглядатиметься після винесення вироку. Це така хитра позиція, коли немає дозволу, але немає й відмови. Побачимо, що буде після вироку. Декому із засуджених (наприклад, Руслану) загрожує пожиттєве.

— Я переглядала сторінку Еміра-Усеїна Куку в соцмережах. Звернула увагу на те, що ще задовго до арешту він знав, чим усе може скінчитися. Перший випадок стався ще 2015-го. Його тоді побили. У коментарях небайдужі писали — виїжджай до Херсона. Але він цього так і не зробив. Я також звернула увагу на публікації від татарської громадської ініціативи, яка допомагає сім’ям заарештованих. Можна тільки уявити собі, наскільки складне їх становище, — це ж багатодітні сім’ї, котрі втратили годувальників.

— Так, дружини в’язнів і їхні родини об’єдналися. Вони намагаються матеріально підтримати дітей — їжею, одягом, іграшками. І навіть цими безневинними ініціативами викликають підвищений інтерес з боку спецслужб, які постійно намагаються втрутитися.

Щодо Еміра-Усеїна Куку — справді, було побиття, була спроба викрадення, до якої причетний той-таки зрадник Компанейцев. Після того Емір вимагав від правоохоронних органів покарати тих, хто застосував проти нього насильство. Натомість заарештували його. Тепер тиснуть на родину Еміра. Адвокати подали скаргу до правоохоронних органів про те, що в школу до 9-річного сина ув’язненого правозахисника прийшла людина від Компенейцева. Дитині було сказано: “Тебе, наверное, мама говорит, что твой отец где-то на заработках, но он в тюрьме, и он там будет еще долго сидеть, потому что связался с плохими дядями”…

Родичі ув’язнених кримських татар живуть у постійному страху, в атмосфері терору. Вони впевнені, що їх прослуховують і за ними стежать (думаю, так і є).

Біль і складність цієї ситуації в тому, що посилюється ізоляція Криму, нам буває важко встановити зв’язок із родичами. Вони бояться говорити, і це зрозуміло, — вони ж під повним контролем. Наші можливості підтримати й виявити небайдужість до ув’язнених обмежені. Українські консули навіть теоретично не можуть відвідувати бранців у Криму, — Україна не має там свого консульства, бо не визнає окупаційної влади. Єдиний, хто може до них потрапити, це російський адвокат.

— Тобто ви бачили лише чотирьох заарештованих татар, яких привезли на суд до Ростова? Решта перебувають у Криму, куди ані ви, ані консули не мають доступу? Назвімо імена цих людей, щоб усі про них знали.

— Так, справді, треба називати імена, а журналістам — розповідати історії цих людей. Ми збираємо інформацію. Звісно, краще для цього поїхати в Крим, але це неможливо.

Чотирьох фігурантів першої справи я вже називала. У другій справі (адвокати називають її “ялтинською”) проходять Вадим Сірук, Енвер Бекіров, Муслім Алієв, Емір-Усеїн Куку. Недавно заарештовані ще двоє — Арсен Джепаров і Рефат Алімов.

У третій справі (“бахчисарайській”) — також чотири фігуранти: Зеврі Абсеітов, Ремзі Меметов, Рустем Абільтаров, Енвер Мамутов.

Це частина нашої роботи — зробити всі ці справи відомими, надати їм розголосу. У справі Наді Савченко рідні, правозахисники, політики відіграли ключову роль. І звичайно, було б добре, якби політики займалися не тільки вигідними в піарному сенсі в’язнями.

Серед в’язнів Кремля є дуже різні люди. Наприклад, Олег Сенцов — це вже культова постать, людина величезної мужності. Дехто потрапив під російський репресивний каток не тому, що був знаним активістом, а тому, що так склалися обставини. Наприклад, Сергій Литвинов взагалі не мав ніякої політичної позиції. Але в певний момент російським правоохоронцям-пропагандистам було вигідно вписати його в кримінальну справу про “геноцид русскоязычного населения на юго-востоке Украины”. У цій справі фігурує низка українських високопосадовців. І Литвинов став тією людиною, котру вписали, аби справу якось матеріалізувати, щоб був хоч хтось затриманий. Це звичайний сільський житель із Луганської області. Причому в нього є певні проблеми ментального розвитку, чим цинічно скористався російський Слідчий комітет. Чоловік переїхав через кордон, аби полікувати зуби (дорогу до лікарні в його районі відрізали бойові дії), і там його заарештували як українського карателя. Одразу після затримання він з’явився на російських телеекранах. Там він нібито зізнавався, що є карателем, який розстрілював мирне населення. Литвинов просто став жертвою й інструментом гібридної війни. Хоча завдяки роботі адвоката Віктора Паршуткіна і через відсутність будь-яких підтверджень “каральних акцій” основну частину обвинувачень з Литвинова зняли, однак засудили начебто за розбій. Ми так само вимагаємо звільнення й Литвинова.

— Коли ви приїздили у РФ на суди, як до вас ставилися чиновники, судді, громадяни, котрі сиділи поруч із вами? Мені здається, така поїздка — це з вашого боку теж мужність.

— На кордоні нас зустрічала машина українського консула, і тільки в ній ми пересувалися. Така підтримка для нас важлива. Навіть у психологічному сенсі. Якщо з тобою щось станеться, принаймні хтось буде свідком цього. Спроб заарештувати нас не було.

Коли ми їхали на процес над кримськими татарами, то не були впевнені, що нас пустять. Це ж військовий суд (тільки він у РФ має право судити за терористичними статтями). Але, на диво, все обійшлося. Судові засідання ми записували на диктофон, і вигнати нас не намагалися. Та, оскільки після нашої поїздки в Україні й у світі пройшла певна інформаційна хвиля, я не впевнена, що в наступної “делегації” українських журналістів і правозахисників буде такий самий легкий доступ на засідання суду.

— Ви спілкувалися з деякими ув’язненими. Вони розуміють складність ситуації? Вважають її безнадійною?

— У Миколи Карпюка — бойовий настрій. Його дуже надихнуло, що Україна бореться за нього. Йому розповідали про це адвокати, консули. Він знає, що ми допомагали збирати докази його алібі. Микола вірить, що скоро буде вдома. Зі Станіславом Клихом ситуація складна — його треба терміново вертати в Україну й лікувати. Щодо кримських татар, то, мені здається, вони поки що не до кінця усвідомили, що Україна готова за них боротися. Це насправді їхній єдиний шанс на звільнення. Я не сумніваюся, що вони будуть засуджені. Дуже важливо писати їм листи, підтримувати. Багато хто з російських бранців каже, що листи з Батьківщини — це та ниточка, яка тримає їх на плаву. Кожен лист вони перечитують по сто разів.

— Як реагували ув’язнені кримські татари на вашу присутність у суді?

— Були дуже розчулені. Дивилися на нас, спостерігали за нашою реакцією на їхні слова. У певний момент мені навіть здалося, що вони намагалися виправдатися перед нами: “Ви їм не вірте, ми не якісь там фанатики-терористи”, — сказали нам хлопці під час перерви. Ми відповідаємо: “Та знаємо, тому ми й тут”.

Ці люди намагаються довести свою непричетність, але не роблять гучних політичних заяв, як, наприклад, Надія Савченко. Вони є заручниками ситуації ще й у тому сенсі, що їхні багатодітні сім’ї перебувають під контролем окупаційної влади. Абсолютно беззахисні діти й жінки. До речі, це ще одна проблема. Якщо Україна зможе звільнити кримських бранців, треба буде подумати, як вивезти з Криму їхні родини.

— Важко вам було слухати виступи на судовому засіданні?

— Не важко, а страшно. Страшно бачити те, на що перетворюється Росія. Страшно, що частина нашої території окупована цією державою. Що страшний репресивний маховик, який у ній розкручується, зачіпає й інших громадян. Що людей судять ні за що. Що прокурор у суді озвучує абсурд, а судді це уважно слухають і виносять обвинувальні висновки. Мені страшно за наших людей, які абсолютно безправні в російських судах і тюрмах. Але найбільше я боюся, що найближчим часом основним постачальником політв’язнів буде саме Крим. Окупаційна влада створила законодавче поле і всі умови для репресій та арештів радянського масштабу. У звіті однієї правозахисної групи Крим названий “півостровом страху”. І навіть міжнародні структури тут безсилі. Кремль поводиться так, як вважає за потрібне. Нині в Криму не працює жодна міжнародна місія. Іван Шиманович, радник генсека ООН, кілька разів пробував прорватися до Криму, але його не пустили. Чи не єдиний виняток — місія Жерара Штудмана, спецпредставника генсека Ради Європи взимку нинішнього року. Однак ця місія “не помітила” системних порушень прав людини у Криму. І це при тому, що одразу після анексії ситуацію на півострові моніторив верховний комісар Ради Європи з прав людини Нілс Мужнієкс. Його звіт свідчив про катастрофічну ситуацію з правами людини. Тоді була дуже різка реакція Росії на цей звіт. Саме тому, судячи з усього, генсек обрав для нового візиту іншу особу — посла Штудмана.

Команда Євромайдан SOS і “Відкритий діалог” підготували спільний звіт про всі справи проти українських громадян у РФ та в Криму. Ми презентували його і в Європарламенті, і в ПАРЄ, і просто під час поїздок в інші країни. Закликали міжнародну спільноту, дипломатичні місії приїздити на суди. Багато хто був присутній на процесах у справі Надії Савченко. Можливо, ще до Сенцова й Кольченка приїздили. Але більше ніхто з бранців не цікавить наших західних колег. До речі, українських депутатів — переважно також.

Розумієте, в нас же до таких питань ставлення однозначне — або зрада, або перемога. Якщо людина ув’язнена з політичних мотивів, але поводиться не героїчно, то, може, й не треба їй допомагати. Нам хочеться когось зводити на п’єдестал і поклонятися йому. А якщо людина не рве на собі сорочку, не робить красивих жестів, — то на захист своїх прав вона, виходить, не заслуговує? Чесно кажучи, є така проблема, на жаль. Але, на щастя, з’являється дедалі більше людей, готових допомагати не тільки героям. Зокрема й серед народних депутатів. Вірю, що нам вдасться повернути наших співвітчизників додому. Головне — не забувати про них.

http://gazeta.dt.ua/personalities/pivostriv-strahu-_.html

Поділитися