Більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі протягом останніх 6 місяців, – правозахисниця

Правозахисниця Олександра Романцова розповідає про перші справи українських політв’язнів та зміну тенденцій щодо ув’язнення українців

Олександра Романцова — заступниця голови правління Центру громадянських свобод, координаторка правозахисної ініціативи «Євромайдан SOS» та ініціативи #LetMyPeopleGo. Кампанія #LetMyPeopleGo була започаткована ініціативою «Євромайдан SOS» для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому нею Криму. Кампанія ставить за мету звільнення всіх людей зі списку #LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Кампанію підтримує низка організацій в Україні та поза її межами. Також Олександра Романцова керує адвокаційними програмами у Парламентській асамблеї Ради Європи щодо порушення прав людини в Криму та українських політичних в’язнів, яких утримує Росія. При мікрофоні брат політв’язня Євгена Панова Ігор Котелянець, сестра Олега Сенцова Наталія Каплан.

У нашій студії — правозахисниця Олександра Романцова.

Ігор Котелянець: Ви є одним з керівників Центру громадянських свобод, координатором «Євромайдан SOS», займаєтесь також #LetMyPeopleGo. Як в цьому не заплутатися? Олександра Романцова: Центр громадянських свобод — це правозахисна організація, яка існує вже достатній час. З 2007 року ми працюємо у сфері фундаментальних прав людини, як в Україні, так і на всьому просторі ОБСЄ. Під час Євромайдану з 30 листопада ми започаткували «Євромайдан SOS» — ініціативу волонтерів, до якої долучилося безліч представників різних NGO, студентів, журналістів. Я так і прийшла в правозахист, будучи до того банківським працівником. 1 грудня я приєдналася до волонтерської ініціативи «Євромайдан SOS», яка знаходилася на базі Центру громадянських свобод. Після Євромайдану ми працювали здебільшого в режимі гарячої лінії і допомоги тим, кому були необхідні юридичні послуги. Ми об’єднували юристів, які готові були безкоштовно допомагати протестувальникам, допомагати шукати безвісти зниклих. Ми стали інформаційно-комунікаційним центром Євромайдану.

Після того, як втік наш екс-президент, ми зайнялися тим, що всю ту інформацію, яку прийняли разом з 16 тисячами дзвінків, зібрали і підготували подання до Міжнародного кримінального суду, щоб цю справу розглядали як злочин проти людяності. Зараз ми співпрацюємо з міжнародною прокуратурою, щоб це все пішло далі як справа в Гаазі. Перший кейс стосовно політичних в’язнів був кейсом так званих «кримських терористів». Ми вперше побачили, що питання не тільки в Надії Савченко, яка потрапила в полон. Кейс Олег Сенцова, Олександра Кольченка, Олексія Чирнія та Гени Афанасьєва з’явився, і ми побачили, що це буде тенденція. У лютому 2014 року їх було 11, а зараз 64. Тоді ми зрозуміли, що потрібна кампанія, передусім інформаційно-адвокаційна, тому що справи були виключно політичні. Ми розуміли, що не питання навіть знайти адвокатів. Ці справи, на жаль, в судах не вирішувалися. Це було видно і по тому, як вели справу Олега Сенцова і Олександра Кольченка. Дуже мало людей навіть в Україні знали про те, що є така тенденція. Ти можеш поїхати до сім’ї в Крим чи в Росію і стати політичним в’язнем. Питання буде не в тому, що ти зробив, а в тому, хто ти є, що ти є український громадянин, Росії ти потрібен для картинки того, що в Криму терористи, в Україні всі фашисти. Двох студентів зі Львова, які потрапили до ФСБ в Курську, ми витягли швидко. Можливо, саме тому, що вони потрапили не до центральних ФСБшників, а до регіональних. Тоді ми зрозуміли, що найголовніше, щоб всі ці імена звучали. Міжнародна спільнота має тиснути на Росію, тому що це політична справа. Досі ми бачимо, що вони цього бояться, бо немає жодного майданчика, де Росія готова це обговорювати. На жаль, більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі за останні 6 місяців. Ця тенденція, на жаль, наростає. Ми бачимо, що Росія, мабуть, взялася за наступний медіапроект, який називається «ІДІЛ в Криму». Вони беруть молодих чоловіків-мусульман, приписують їм терористичні наміри. Наталія Каплан: Какой должна быть единая площадка? Ігор Котелянець: Ми зараз говоримо про аналог Мінська? Олександра Романцова: Так, тут треба розуміти аспекти: у нас є дві групи політв’язнів, одна група знаходиться на території РФ, інша група знаходиться поки в Криму. Враховуючи те, що звинувачують їх здебільшого у шпигунстві, екстремізмі, тероризмі, за змінами до Кримінального кодексу РФ 2015 року, ці справи розглядають, грубо кажучи, воєнні трибунали. В Росії таких два — Ростов-на-Дону та Москва. Звичайно, в Москву було б дуже зручно їздити, там навіть можна було б знайти підтримку громадських діячів. Тому Росія веде всі ці справи в Ростові-на-Дону. Питання майданчика буде в будь-якому разі стосуватися Криму. Про Крим немає жодного місця, де Росія готова щось обговорювати, вести діалог, вони завжди закриваються однією фразою: «Мы легитимно присоединили законные русские земли». Як тільки з’явиться майданчик, де ми говоритимемо про всіх політв’язнів, він одразу перетвориться на те, що більшість політв’язнів були взяті в Криму, це дискусія про Крим. Тому Росія так не хоче цього. Якщо говорити про те, як ми це бачимо, то є такі інституції, які Росії цікаві, зокрема, як політичні майданчики. Це Рада Європи. Вона є регіональним представництвом структур ООН в Європі. Найлогічніше було б, щоб місцем обговорення була Рада Європи. Україна має розуміти, що МЗС повинне мати бюджет, щоб захищати юридично громадян України за кордоном. В МЗС мають бути більші можливості тиску на країни в рамках міжнародних договорів, якщо щось сталося. Остання досить гучна справа стосується Павла Гриба, якого затримали в Білорусі, а знайшли ми його в Краснодарському краї. Офіційно Білорусь взяла участь у викраденні громадянина України на своїй території. Тут ніхто не може сказати, що тільки Росія винна.

Ігор Котелянець: Політв’язнів було 11, а зараз 64. Я важко собі уявляю, щоб усі 64 прізвища прозвучали десь. Олександра Романцова: Один з китайських правителів казав, що смерть однієї людини — трагедія, а смерть тисяч чи мільйонів — вже статистика. Ми не хочемо робити з цього статистику, тому ми групуємо ці справи. На нашому сайті #LetMyPeopleGo ми описуємо кейси кожної людини. Дуже важлива активність родичів. Якщо вони будуть намагатися щось приховати, домовитися самі, це ускладнить роботу. У нас були такі кейси, коли родичі не хотіли публічності, вони боялися, говорили про те, що у них начебто є можливість домовитися, може, з використанням корупційних складових. Але жоден кейс так не вирішувався. Ця система запущена централізовано з Кремля, немає можливості «повирішувати» на місцевому рівні, бо є наказ. Наталія Каплан: Как относится общество к политзаключенным? Олександра Романцова: Я люблю зимові марафони з написання листів політв’язням. До Криму не можна надіслати листи, тому їх надсилають нам на офіс. Ми бачимо листи з Литви, з Італії. З Чикаго нам надіслали цілий пакет листів. Коли ти бачиш, що в час комп’ютерів людина пише лист ручкою, переживаєш емоційний підйом. Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.

Джерело, 26/01/2018.

Поділитися