Дипломатичним представництвам і міжнародним організаціям представили дослідження про переслідування причетних до насильницьких зникнень
3 вересня Центр громадянських свобод презентував дослідження «Насильницькі зникнення та принцип універсальної юрисдикції: можливості кримінального переслідування громадян РФ» для представників посольств і міжнародних організацій. У дослідженні йдеться про можливості переслідування причетних до насильницьких зникнень у країнах, які найчастіше відвідують громадяни РФ.
До дискусії долучилися Олег Мартиненко, автор дослідження, член експертної ради Центру громадянських свобод, доктор юридичних наук, кримінолог, ветеран війни Росії проти України, Катерина Назарій, представниця об’єднання родин військовополонених, полон яких Росія не підтвердила через Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ), Олег Гущин, представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими та Максим Буткевич, правозахисник, постійний експерт Центру громадянських свобод. Модерувала обговорення Олександра Романцова, виконавча директорка Центру громадянських свобод.
Олег Мартиненко презентував основні висновки та рекомендації дослідження. Ключовими в цьому питанні є, зокрема, спільна заява Комітету з насильницьких зникнень ООН. У ній злочин насильницьких зникнень визнається імперативною нормою міжнародного права.
«Таким чином, будь-яка держава повинна переслідувати за злочин насильницьких зникнень – незалежно від того, чи є вона учасницею Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень – застосовуючи принцип універсальної юрисдикції», – пояснює Олег Мартиненко.
Автор дослідження проаналізував законодавство 26 держав, насамперед тих, що мають спільний кордон із Росією або які найчастіше відвідують громадяни РФ.
У 11 із 26 країн (42%) універсальна юрисдикція формально існує, однак застосувати її можна переважно тоді, коли потерпілим є громадянин цієї держави. Ще у 20 країнах (77%) для початку переслідування підозрюваний має перебувати на їхній території. Тож на практиці універсальна юрисдикція часто працює як система «очікування».
«У рекомендаціях в дослідженні ми пишемо про порядок дій, враховуючи ці фактори. Україна насамперед має моніторити переміщення причетних осіб. Надалі Україна має повідомити певну країну, що на її території є підозрюваний, досить швидко надати докази стосовно провини цієї особи та підготувати запит на екстрадицію», — підкреслює Мартиненко.
Катерина Назарій, чоловіка якої утримують в російській неволі, розповіла, як родини жертв насильницких зникнень намагаються дізнатися бодай щось про них. Часто вони навіть не знають, де перебувають рідні чи який у них стан здоров’я. Крім того Росія відверто ігнорує Женевські конвенції, повністю заблокувавши право українських бранців на гуманітарне листування.
«Найстрашніше – це те, що мій чоловік перебуває в інформаційному вакуумі. Він не знає, чи чекають його чи ні», – відзначає Катерина Назарій.
Єдина інформація, які отримують родини ув’язнених, це повідомлення Координаційного штабу, а також свідчення від звільнених з російської неволі. Катерина Назарій відзначає, що причинами відсутності інформації про ув’язнених можуть бути як маніпуляції з російської сторони, так і прогалини у внутрішній комунікації російських державних органів.
«Підсумок страшний: єдине, що мають зараз непідтверджені полонені – це шанс назавжди лишитися в полоні», – наголошує Катерина Назарій.
Олег Гущин зауважує, що наразі Україна намагається знайти нові шляхи для переслідування російських воєнних злочинців. Він наголошує: хоча офіційно визнано 1100 підозрюваних воєнних злочинців, насправді їх набагато більше.
«Наша мета – притягнути до відповідальності не тільки 1100 підозрюваних, а всіх причетних до насильницьких зникнень», – підкреслює Олег Гущин.
Максим Буткевич наголошує, що Росія не дотримується положень гуманітарного права: «Немає окремих місць для тримання військовополонених. А самі полонені утримуються incommunicado – без зв’язку з рідними та українською державою».
На прикладі власного звільнення Максим Буткевич пояснює, чому тиск міжнародної спільноти є ключовим для звільнення..
«Після мого переміщення до в’язниці на окупованій території, російська сторона визнала, що я маю адвоката, однак не повідомила місце мого перебування. Я зник для зовнішнього світу. Тільки після подання до Робочої групи ООН з питань насильницьких зникнень і запитань міжнародних кореспондентів до представників РФ, російська сторона повідомила мого адвоката про те, де я знаходжуся. Це поширена практика – переміщати полонених між різними локаціями без повідомлень до зовнішнього світу».
Обговорення дослідження завершилося запитаннями від представників посольств і міжнародних організацій: про те, як міжнародна спільнота може допомогти людям, які зникли насильницьким чином, а також підтримати їхні родини. Основна порада учасників дискусії – поширювати інформацію та вимагати від Росії підтвердження місця перебування полонених і їхнього повернення.
Авторка матеріалу: Катерина Тамахіна, учасниця комунікаційної практичної програми Центру громадянських свобод.
