Чи є моральний дух і воля народу законною військовою ціллю за міжнародним гуманітарним правом?

Автори: Д-р Грегорі П. Нун і Сіндія Бета (PILPG) та Ерік Лейкін, Софія Свіньковська, Сью Нг,  і Наталія Кічук (Freshfields Bruckhaus Deringer)

Вступ

Впродовж останніх шістнадцяти місяців повномасштабне вторгнення Російської Федерації в Україну характеризувалося частими обстрілами цивільних об’єктів, що призвело до понад 24 000 підтверджених жертв серед цивільного населення в Україні на сьогоднішній день.

Схоже, що напади Російської Федерації на цивільні об’єкти є спрямованими на те, щоб підірвати політичну і громадську підтримку України у війні та похитнути волю народу до самозахисту. Ця тактика ведення війни, яка більш відома в історії під назвою “стратегічне бомбардування” не є абсолютно новою. До неї часто вдавались різні військові командири, починаючи з 1920-х років з ініціативи італійського генерала Джуліо Дуе та особливо під час Другої світової війни. Якщо коротко, військова тактика стратегічного бомбардування має на меті атакувати мирне населення, житлові райони або критично важливу цивільну інфраструктуру (іншими словами, “цивільні об’єкти“), у свідомій спробі підірвати моральний дух і волю народу.

Однак ведення сучасної війни не є нерегульованим. Міжнародно-правовий порядок зазнав значних змін з часів Першої та Другої світової війни, остання з яких призвела до понад 45 мільйонів людських втрат. Саме тоді сформувалось міжнародне гуманітарне право, або право збройних конфліктів, норми якого чітко встановлюють те,  що дозволено, а що заборонено робити при веденні війни.

Як пояснюється нижче, своїми атаками на цивільне населення та цивільні об’єкти Російська Федерація, схоже, застосовує ту саму тактику “стратегічних бомбардувань”, що суперечить встановленим правилам і принципам сучасного міжнародного гуманітарного права.

Міжнародне гуманітарне право і Правила ведення війни / Закони і звичаї війни

Скоєння звірств над цивільним населенням під час Другої світової війни сприяло укладенню нових міжнародних договорів, що забезпечують захист цивільного населення під час війни. У 1949 році були прийняті чотири Женевські конвенції, три з яких були оновленими і вдосконаленими версіями минулих конвенцій, а четверта – спеціально розроблена для захисту цивільного населення під час війни (Женевська конвенція (IV)). У 1977 році ці чотири Женевські конвенції 1949 року були доповнені Додатковим протоколом I (ДП I) та Додатковим протоколом II (ДП II).

Ці міжнародні документи встановили абсолютну заборону нападу на цивільне населення. Наприклад, стаття 51(1) ДП І передбачає загальний захист цивільних осіб від небезпек, що виникають у зв’язку з військовими операціями.  Крім того, стаття 51(2) ДП І уточнює, що “заборонено акти насильства чи загрози насильства,  що мають головною метою тероризувати цивільне населення“. Будь-яка атака на цивільне населення становитиме “тяжке порушення” (що є категорією особливо серйозних порушень) за статтею 85(3) ДП І. Водночас, неприпустимим є напад на цивільні об’єкти (такі як житлові помешкання, культові споруди, школи тощо), оскільки вони не роблять ефективний внесок у військові дії або не надають прямої військової переваги (іншими словами, вони не є військовими цілями).

Важливість цих принципів засвідчена не тільки у міжнародних договорах, але і за міжнародним звичаєвим правом – нормами, які держави визнали обов’язковими для себе. Зокрема, Міжнародний суд ООН в Консультативному висновку щодо законності загрози застосування ядерної зброї підтвердив, що “непорушним принципом міжнародного звичаєвого права” є те, що держави ніколи не повинні піддавати цивільне населення атакам і, відповідно, не повинні застосовувати зброю, яка не здатна розрізняти цивільні та військові цілі. Міжнародний комітет Червоного Хреста у своєму ґрунтовному дослідженні “Звичаєве міжнародне гуманітарне право” також дійшов висновку, що принципи розрізнення цивільних осіб і комбатантів, цивільних і військових об’єктів, а також заборона нападів невибіркового характеру набули статусу звичаєвого права.

Усі держави повинні дотримуватися цих звичаєвих норм. Російська Федерація, як підписант Женевської конвенції (IV) та ДП I, а також як учасник міжнародного правопорядку, зобов’язана забезпечувати захист цивільного населення. У жовтні 2019 року Російська Федерація, ймовірно,  намагалася вийти з ДП I, що і на сьогодні залишається юридично невизначеним. Заява Кремля свідчить про те, що Російська Федерація прагнула вийти з-під юрисдикції Міжнародної комісії зі встановлення фактів (органу, якому доручено розслідувати звинувачення в порушенні міжнародного гуманітарного права), тоді як західні ЗМІ припускають, що йдеться про вихід зі всього ДП І. Незалежно від намірів Російської Федерації, вона, як і всі держави, повинна дотримуватися звичаєвого права, що забороняє робити цивільне населення своєю ціллю.

Історія застосування Російською Федерацією стратегічних бомбардувань

Це не вперше в новітній історії, коли Російська Федерація цілеспрямовано атакує цивільне населення під час військових операцій. Під час Першої та Другої чеченських війн у 1990-х роках російська артилерія та військово-повітряні сили атакували столицю Чечні, Грозний, що призвело до найпотужніших бомбардувань у Європі з часів Другої світової війни.

У Сирії Російська Федерація та її союзники здійснили численні атаки на цивільну інфраструктуру, а саме на лікарні, школи та ринки – місця, де мирні жителі отримують допомогу, освіту, лікування та їжу. Лише під час бомбардувань Алеппо у вересні та жовтні 2016 року було підтверджено понад 440 цивільних жертв.

Сучасна стратегія нападів на цивільне населення, що застосовується в Україні, нагадує, зокрема, кампанії, які раніше проводилися в Чечні та Сирії.

Сьогоднішні атаки Російської Федерації  на цивільне населення в Україні

У квітні 2023 року Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ) констатувало понад 22 734 жертви серед цивільного населення в Україні, і, ймовірно, буде відомо про набагато більшу кількість жертв в майбутньому. Відповідно до звіту, лише у квітні 2023 року 93% жертв серед мирного населення були спричинені “вибуховою зброєю з широким радіусом ураження“. У період з жовтня 2022 року по січень 2023 року УВКПЛ повідомило про щонайменше 116 загиблих і 37 поранених внаслідок російських ударів по критичній енергетичній інфраструктурі, які призвели до аварійних відключень електроенергії та обмежили доступ до води, тепла та електроенергії в холодні зимові місяці. Щонайменше 107 медичних установ і 179 навчальних закладів зазнали пошкоджень або були зруйновані в результаті російських бомбардувань.

Російська Федерація категорично заперечує будь-які правопорушення. У лютому 2022 року Кремль заявив, що російські збройні сили не загрожують цивільному населенню і не завдають ударів по цивільних об’єктах. Відтоді російські посадовці або взагалі не визнають атаки Росії на цивільну та критичну інфраструктуру, або намагаються їх “виправдати“, або взагалі заперечують їх. Зокрема, Російська Федерація пропагує такі наративи: російські військові застосовують “високоточну зброю“, яка “виключає будь-які атаки на цивільну інфраструктуру“; українські збройні сили використовують цивільні об’єкти у військових цілях; критична інфраструктура “має безпосереднє відношення до військового потенціалу“, і тому вона “підлягає ураженню“.

Однак детальніше вивчення цих атак переконливо свідчить про те, що подібні виправдання не витримують жодної критики.

Наприклад, одна з найсмертоносніших атак на цивільне населення була здійснена 16 березня 2022 року на Маріупольський драматичний театр – там переховувалися сотні мирних мешканців, які втратили свої домівки. Міністерство закордонних справ Росії заперечувало причетність РФ до цієї атаки, заявивши, що “збройні сили Росії не бомбардують міста“. Натомість, українська влада спочатку заявила, що за попередніми даними в результаті удару загинуло щонайменше 300 осіб, а згодом незалежні експерти оцінили кількість жертв у 600 осіб.

Через кілька місяців, 1 липня 2022 року російські військові завдали ракетного удару в Одеській області, в результаті якого було пошкоджено житловий будинок і загинув щонайменше 21 мирний житель. 9 липня 2022 року обстріл житлового комплексу у Часовому  Ярі забрав життя 48 осіб. 14 січня 2023 року під час чергового обстрілу ракета влучила у житловий будинок у Дніпрі, що призвело до щонайменше 40 жертв. 28 квітня 2023 року внаслідок російської ракетної атаки на дев’ятиповерховий житловий будинок в Умані загинуло 23 людини. Вищезгадані обстріли – це лише декілька прикладів, які не можуть бути виправдані як такі, що створюють військову перевагу для Російської Федерації.

У листопаді 2022 року прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков прокоментував обстріли енергосистеми України і заявив, що ці атаки стали результатом відмови українського уряду вести переговори з Росією: “Небажання української сторони врегулювати проблему, почати переговори, її відмова шукати точки дотику – ось їхній наслідок“. Далі Пєсков зазначив, що “керівництво України має всі можливості вивести ситуацію у нормальне русло, має всі можливості врегулювати ситуацію таким чином, щоб виконати вимоги російської сторони, та припинити, відповідно, всілякі страждання місцевого населення”. Ця заява, схоже, свідчить про те, що за допомогою стратегічних бомбардувань Російська Федерація хоче примусити український народ підкоритися і піти на російські умови.

Вибір і спосіб застосування зброї Російською Федерацією у цій війні також порушує міжнародне гуманітарне право, як зазначено вище в Консультативному висновку Міжнародного суду ООН. Суд заборонив державам використовувати зброю, яка не здатна розрізняти цивільні та військові цілі. Численні незалежні дослідження підтверджують використання російськими військовими зброї невибіркового характеру в населених районах (див. Звіт Незалежної міжнародної комісії з розслідування подій в Україні, Моніторинг касетних боєприпасів 2022 та звіт Human Rights Watch). До них відносяться касетні боєприпаси, які не можуть бути спрямовані на конкретну військову ціль, а скоріше розсіюють смертоносні снаряди на велику територію. Аналогічно, нещодавнє ймовірне застосування запалювальної зброї (боєприпасів, які спалахують внаслідок хімічної реакції і завдають надзвичайно важких травм) є ще одним доказом того, що російські війська діють, нехтуючи цивільним населенням, і завдають масштабної та непропорційної шкоди українським мирним жителям.

Підсумовуючи, Російська Федерація веде послідовну політику атак на цивільні об’єкти в Україні, неодноразово обстрілюючи мирних громадян та об’єкти цивільної інфраструктури. Спираючись на всі наявні докази, можна стверджувати, що метою цих обстрілів не є – і не могло бути – послаблення військової обороноздатності української армії. Навпаки, ці атаки є частиною тактики “стратегічних бомбардувань”, яка спрямована підірвати дух і волю українців до продовження військових дій, а також чинити тиск на українську владу піти на переговори з Російською Федерацією.

Висновок

У сучасному світі, враховуючи гіркі уроки попередніх світових війн, міжнародне співтовариство  вирішило, що ніколи не дозволяється наносити військові удари по цивільних об’єктах, а також посягати на моральний дух і волю народу в цілому. Здійснення Російською Федерацією “стратегічних бомбардувань” проти українського мирного населення та використання зброї невибіркової дії в Україні порушує ці важливі засади.

Підготовка даної публікації стала можливою завдяки підтримці Public International Law & Policy Group.