Проблема звільнення незаконно утримуваних осіб в рамках збройного конфлікту між Україною та Російською Федерацією: як вийти із глухого кута
Передісторія питання
Окупація Російською Федерацію за допомогою збройних сил Криму та триваюча гібридна війна на Донбасі призвела до численних порушень прав людини та появи нових категорій жертв у рамках триваючого збройного конфлікту. На території окупованого Криму проти людей, які почали чинити ненасильницький спротив або публічно виступали на захист прав та свобод окупаційна влада почала відкривати сфабриковані кримінальні справи за статтями «диверсія», «участь у терористичній організації», «шпигунство», «заклики до повалення територіальної цілісності» тощо.
На територіях частини Донецької та Луганської областей люди, які підтримували або підозрювалися у підтримці територіальної цілісності України, піддавалися насильницьким зникненням, позасудовим стратам, катуванням та незаконному утриманню в розгалуженій мережі так званих офіційних та секретних місцях позбавлення волі, більша частина із яких не придатна навіть для тимчасового перебування ув’язнених. Паралельно в самій Російській Федерації аналогічні сфабриковані справи відкривалися проти громадян України, які просто опинилися не в тому місці не в той час, та з медійної точки зору були привабливі для підтримання «образу ворога».
Яскравим прикладом є справа Сергія Литвинова, жителя села Комишне Луганської області, якого в Російській Федерації заарештували за абсурдним обвинуваченням. Він нібито за оплаченими грошима наказом тодішнього голови обласної державної адміністрації Дніпропетровської області вбив та згвалтував на Луганщині кілька десятків жінок «з метою геноциду російськомовного населення Донбасу». Після відпрацювання на російському телебаченні потрібної в військовій пропаганді інформаційної картинки слідство зайшло в глухий кут. Попри те, що сам Сергій Литвинов свою вину визнав, у суді виявилося, що ні зазначених у матеріалах справи жінок, ні адрес будинків, за якими нібито були вчинені злочини, в реальності не існує. Тож російські правоохоронні органи були змушені відкрити нову кримінальну справу за іншим складом злочину, за якою зрештою Сергія Литвинова і посадили. Триваючі збройні дії на Донбасі призвели до потрапляння в полон представників Збройних сил України та Збройних сил Росії, а також підконтрольних Російській Федерації представників незаконних збройних формувань із російським громадянством, які відповідно до Женевської конвенції про поводження із військовополоненими та Додаткового протоколу до неї мали отримати відповідний правовий статус, цілу низку гарантій відповідно до міжнародного гуманітарного права, а також імунітет комбатанта, який стосується участі у збройному конфлікті, але не поширюється на вчинення ними воєнних злочинів. Переважна більшість цих гарантій не були дотримані Російською Федерацією, що здійснює ефективний контроль над так званими Луганською та Донецькою народними республіками. Україна, яка пішла шляхом оголошення «антитерористичної операції» на східних територіях країни, та пізніше замінила її на «операцію об’єднаних сил», протягом цих років теж не визначала правовий статус військовополонених до цих категорій людей[1].
До всього, на відміну від утримуваних на території України комбатантів на території Донецької та Луганської областей люди, що знаходиться під фактичним контролем Російської Федерації, не допускали представників міжнародних організацій включно із Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, що стало однією із причини зафіксованих офісом Верховного комісара ООН з прав людини за свідченнями звільнених поширеної практики катування та жорстокого поводження, вбивств та ненадання медичної допомоги українським військовополоненим.
Попри те, що Російська Федерація послідовно відмовляється від того, що вона є стороною збройного конфлікту відповідно до щорічного звіту про попередні розслідування офісу прокурора Міжнародного кримінального суду у контексті розгляду ситуації в Україні дійшов таких висновків: “Згідно з даними, ситуація на території Криму і Севастополя рівнозначна міжнародному збройному конфлікту між Україною та Російською Федерацією. Цей міжнародний збройний конфлікт розпочався не пізніше 26 лютого, коли Російська Федерація залучила особовий склад своїх збройних сил для отримання контролю за частинами території України без згоди уряду України. Право міжнародних збройних конфліктів застосовне і після 18 березня 2014 р. тою мірою, в якій ситуація на території Криму та Севастополя буде рівнозначною станом окупації, що триває”. Щодо ситуації на Донбасу Міжнародний кримінальний суд попередньо встановив наступне: “Згідно з наявними даними, до 30 квітня 2014 р. напруженість збройних дій між силами українського уряду та антиурядовими збройними елементами у східній Україні досягла рівня, який тягне за собою застосування права збройних конфліктів. Мало того, за наявними даними, рівень організації збройних угруповань, що функціонують у східній Україні, включаючи «ЛНР» та «ДНР», на той час досяг ступеня, достатнього для того, щоб вважати ці угруповання сторонами неміжнародного збройного конфлікту.
Додаткові відомості, наприклад, повідомлення про артилерійські обстріли обома Державами військових баз противника, а також арешти російських військовослужбовців Україною і навпаки, вказують на пряме військове протистояння між російськими збройними силами та силами уряду України, яке передбачає наявність міжнародного збройного конфлікту у контексті збройних дій у східній Україні найпізніше з 14 липня 2014 р. одночасно із існуванням неміжнародного збройного конфлікту.”
Для чого Кремлю потрібні незаконно ув’язнені люди?
На даний момент за даними Центру громадянських свобод щонайменше 127 людей позбавлені свободи за політичними мотивами на території окупованого Криму та Російської Федерації, 89 із них – кримські татари. За офіційними даними Служби безпеки України близько 300 людей утримуються в статусі військовополонених та цивільних заручників на території частини Донецької та Луганської областей, що знаходяться під фактичним контролем Російської Федерації. Але ці цифри тільки вершина айсбергу, справжня кількість людей позбавлених свободи у зв’язку із збройним конфліктом на цих територіях невідома. Ця ситуація має не тільки гуманітарний вимір, але й геополітичний.
Російська Федерації використовує незаконно ув’язнених людей для досягнення різних цілей: придумані обвинувачення розкручує російська журналістика, щоб підвищити готовність російського населення до війни, на політичних перемовинах Кремль в обмін на звільнення людей вимагає від України ухвалення конкретних політичних рішень, ну і насамкінець, Російська Федерація у різних конфліктах застосовує технологію знищення активної меншості як метод ведення війни та утримання окупованих територій.
Заручники як технологія ведення війни
У перші місяці війни підконтрольні Російській Федерації незаконні збройні формування розпочали свідому політику терору проти цивільного населення. Їхнім завданням було видавити чи фізично знищити активну меншість та залякати більшість, щоб швидко отримати контроль над регіоном. Саме тому додатково до так званих офіційних були створена розгалужена мережа секретних місць несвободи, де людей утримували incommunicado без жодного зв’язку із зовнішнім світом. Після офіційного визнання Російської Федерації своєї юрисдикції над окупованом півостровом створені так званою «Кримською самообороною» такі секретні місця поступово припинили своє функціонування, а от на окупованих територіях частини Луганської та Донецької областей продовжують роботу. Зокрема, сумнозвісна секретна тюрма «Ізоляція», яка розташована на території військової бази в Донецьку, попри секретність згадується у кожному періодичному звіті Офісу Верховного комісара ООН з прав людини та давно стала символом терору.
Правозахисні організації в ході документування свідчень звільнених із полону людей ідентифікували в якості організаторів та безпосередніх виконавців близько кількох десятків громадян Російської Федерації, які причетні до вчинення цих воєнних злочинів у Криму та на Донбасі, а перед цим у Придністров’ї, Чечні, Абхазії та Південній Осетії.
Російська Федерація успішно використовує технологію збройного конфлікту зі свідомою політикою вчинення воєнних злочинів проти мирного населення, аби досягти геополітичних цілей. Усі ідентифіковані люди так і не понесли покарання за вчиненими ними у попередніх збройних конфліктах, що заохочує до подальшого використання цього методу ведення війни в нових сірих зонах.
Заручники як спосіб формування образу ворога
У списках ув’язнених із політичних мотивів є люди двох умовних категорій. До першої належить ті, яких запроторили за грати через їхню ненасильницьку публічну діяльність. Яскравий приклад, справа кримського татарина Еміра-Усеїна Куку. Після окупації Криму він почав правозахисну роботу в новоствореній Кримській контактній групі з прав людини, консультував рідних безвісти зниклих та жертв політичних переслідувань. Після кількох попереджень та «профілактичних бесід» біля власного будинку його викрали та побили невідомі. Хоча згодом з’ясувалося, що це працівники ФСБ, кримінальну справу відкрили проти Еміра-Усеїна.
Спершу йому інкримінували екстремізм за давній пост у соцмережах. А вже пізніше пред’явили офіційне звинувачення в участі в терористичній організації та засудили за сфабрикованою кримінальною справою до 12 років колонії. Водночас чимало людей у списках жодної публічної діяльності на захист прав та свобод не здійснювали. Наприклад, у минулому директор заводу пенсіонер Юрій Солошенко (нині покійний), який поїхав до Москви на запрошення свого колишнього знайомого нібито для консультації. Після приїзду він був заарештований за сфабрикованим обвинуваченням у шпигунстві та засуджений до шести років позбавлення волі.
Справа в тому, що в розпочатій Російською Федерацією війні проти України важливу роль відіграє телевізор. І тому в ньому потрібно періодично показувати українських шпигунів, карателів, терористів, які мають представляти «фашистів, що захопили владу в Києві» та «розіп’яли хлопчика в Словянську», але й ринулися в Росію підривати школи та готувати теракти. Так звана російська журналістика давно перетворилася у мас-медійний підрозділ військово-промислового комплексу Російської Федерації. Завдання цих часто абсурдних вигаданих справ — сформувати із українців образ ворога та привчити російське населення їх ненавидіти.
Тому з’являються такі фантастичні версії обвинувачення, за якими заарештовані в Російській Федерації Микола Карпюк та Станіслав Клих разом із екс-прем’єром Арсенієм Яценюком, лежачи на животі на площі Мінутка відстрілювали російських військових у Чечні. Згадка про Арсенія Яценюка в обвинувальному висновку зустрічається 228 разів. І це було б, можливо, смішно, якби за цим не стояло кілька років реального ув’язнення, тортури голодом, електрошоком та фізичним болем, після яких Станіслав Клих підірвав своє психічне здоров’я. Коли у грудні 2017 року Арсенія Яценюка за запитом Росії в Інтерпол у цій справі затримали в аеропорту Женеви, йому теж було не до сміху.
Заручники як ресурс для досягнення політичних цілей
Для людей, які слідкують за внутрішньої політикою у самій Росії, очевидно, що для встановленого в Російській Федерації режиму жодної цінності не становить не тільки життя українських громадян, але й своїх власних. Саме тому, попри бравади «русские своих не бросают», ніхто особливо не цікавиться долею російських «добровольців» в українських тюрмах. На всіх перемовинах, де порушували питання звільнення заручників Кремля, натомість висувалися політичні вимоги. Це доволі просто відслідкувати навіть на рівні сухих заяв речників Кремля за результатами зустрічей протягом усіх цих років. Кремль ніколи не цікавили люди, які за його наказом воюють в Україні.
Його цікавили зміни до Конституції, проведення виборів на сході, тотальна амністія воєнним злочинцям, відновлення водопостачання до окупованого Криму тощо. Так, у вересні 2019 Україна була змушена відпустити фігуранта справи збиття малайзійського боїнгу Володимира Цемаха, а в грудні 2019 – 5-ть бійців Беркуту, судовий розгляд над якими у справі про вбивство 48 учасників Майдану на вулиці Інститутській добігав свого кінця. Шантаж та використання заручників для досягнення політичних цілей досить успішний ще й з огляду на чутливість теми заручників в українському суспільстві.
Втомлені очікуванням та роздратовані поясненнями «усі ключі у Путіна» рідні ув’язнених не можуть достукатися до очільників Російської Федерації. Натомість вони переносять гнів на українську владу, якій і справді можна багато чим дорікнути у цій ситуації (наприклад, зволікання із вирішенням на законодавчому рівні питання медичної та соціальної підтримки або тривалим непідписанням Президентом України закону про воєнних злочинців 2689), але точно не те, що вони можуть легко вирішити цю проблему, коли ця ситуація знаходиться поза межами права.
Недаремно, 14 жовтня 2019 року політв’язень Олександр Шумков розпочав голодування. Одна із його вимог, щоб Росія припинила використовувати українських політв’язнів задля тиску на Україну в Мінському та Нормандському форматах та щодо розведення військ на Донбасі.
Які перешкоди стоять на шляху виконання мінських домовленостей
Ще у лютому 2015 році під час підписання Мінських домовленостей до тексту, підписаного представником Російської Федерації, увійшов пункт 6. Відповідно до якого сторони були зобов’язані «Забезпечити звільнення та обмін всіх заручників та незаконно утримуваних осіб на основі принципу «всіх на всіх». Цей процес мав бути закінчений не пізніше ніж на п’ятий день після відводу».
Насправді, цей процес звільнення так і не завершився. Більше того, кожного місяця на окупованих територіях фіксуються нові випадки насильницьких зникнень та незаконного позбавлення свободи цивільних осіб. Наприклад, останні гучні затримання у Криму відбулися відразу після установчого саміту Кримської платформи у вересні 2021 року, коли за обвинуваченням у диверсії серед затриманих кримських татар опинився перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Наріман Джелял. Процес обмінів в рамках Мінських перемовин зайшов у глухий кут. Останні обміни відбулися ще у 2019 року. Так, у вересні 2019 року в Україну повернувся український режисер Олег Сенцов та ще 34 людини, які були позбавлені волі за політичними мотивами в Росії та окупованому Криму.
У грудні 2019 року вдалося звільнити 76 людей, які перебували у незаконному ув’язненні на території окупованого Донбасу. Після цих обмінів і станом до середини листопада 2021 року жодних зрушень у питанні звільнення незаконно ув’язнених немає. Практика звільнень, яка склалася від часу, коли від хаотичних обмінів, викупів чи добровільних звільнень солдат на прохання матерів керівниками незаконних збройних формувань перейшли до централізованого обміну під контролем Російської Федерації відразу заклала системні проблеми.
По-перше, замість концепту одночасних звільнень всіх на всіх практика пішла курсом обмінів. Але обмін – це економічна категорія, яка відразу викликала попит та потребу постійного збільшення кількості «обмінного фонду», появу коефіцієнтів «1 на 2» та інших в якості умов звільнення людей зі списків.
По-друге, досі незрозуміло як вирішувати проблему із самим списками. Офіційний список незаконно ув’язнених людей від української сторони засекречений, і правозахисникам та рідним просто неможливо перевірити кого та за якими підставами туди внесли. Також даються взнаки нестача інформації про ситуацію в «сірій зоні», в яку перетворилися території частини Донецької та Луганської областей, що знаходяться під контролем Російської Федерації. Непоодинокі випадки, коли люди після звільнення звертаються за допомогою до правозахисних організацій і вже після цього про факт їхнього незаконного утримання дізнаються державні органи. Легко припустити, що велику кількість затримань взагалі проходять повз увагу відповідних структур, оскільки рідні на окупованих територіях із різних причини можуть не звертатися до офіційних органів держави.
До всього, частину людей із офіційних списків українського сторони так звані Донецька та Луганська народні республіки не визнають зв’язок їхніх арештів із збройним конфліктом. За їхньою позицією, ці люди порушили закони республік, а відтак є рядовими кримінальними злочинцями та під умови Мінських домовленостей не підлягають.
По-третє, принцип «всіх на всіх» де-факто перетворився на «всіх встановлених на всіх встановлених». Досить часто траплялися ситуація, коли представники так званих Донецької та Луганської республік, що знаходяться під фактичним контролем Російської Федерації, заперечували факт арешту та утримання людини під час засідань гуманітарної підгрупи у Мінську. Те, що у рідних на руках були офіційні відповіді окупаційних органів із зазначенням пред’явленого обвинувачення та фактичного місцезнаходження не змінювало ситуації. Сторона брала час на перевірку інформації, і така перевірка могла тривати роками без жодних змін. Як приклад, можна привести затримання Андрія Гаррюса із селища міського типу Кринична у складі Макіївки. Його затримання у грудні 2018 року відбулося на очах вагітної дружини та маленького сина. Рідні отримали офіційні відповіді від так званої Генеральної прокуратури Донецької народної республіки та Уповноваженого з прав людини Донецької народної республіки про обраний запобіжний захід та місце утримання сина. Водночас українській стороні під час перемовин у Мінську повідомили, що така людина не була затримана і місцеперебування її владі так званої Донецької народної республіки невідомо.
По-четверте, в якості умов обміну Російською Федерацією висувалися політичні вимоги до вчинення владою України певних дій: змін до Конституції, проведення виборів на сході, тотальна амністія воєнним злочинцям, відновлення водопостачання до окупованого Криму тощо. Цю лінію можна було відслідкувати навіть за публічними заявами посадових осіб Російської Федерації про результати перемовин. І насамкінець, попри те, що позбавлені волі за політичними мотивами в окупованому Криму люди теж є жертвами триваючого російсько-українського збройного конфлікту, Російська Федерація послідовно відмовлялася обговорювати звільнення цих людей, аргументуючи це тим, що вони знаходяться та нібито вчиняли злочини на території Російської Федерації. Ситуацію ускладнює наявність тяжких хронічних захворювань або проблем зі здоров’ям внаслідок катувань та нелюдських умов утримання у цілого ряду незаконно утримуваних людей в ОРДЛО, що посилилося ризиками у зв’язку із пандемією ковіду та відсутністю належної медичної допомоги. Такі люди можуть просто не дожити до наступного раунду звільнення. Як приклад можна привести справу лікарки Наталі Стаценко, яка була затримана липні 2019 року за сфабрикованим обвинуваченням у шпигунстві. Останні шість років Наталя мала проблеми із хребтом. Прямо перед арештом їй діагностували руйнування хребців та мали проводити термінову операцію. Стан її здоров’я стрімко погіршився, до всього вона почала страждати від гіпертонічного кризу. Медичної допомоги не отримує, що, за словами батька, вже призвело до часткового паралічу однієї кінцівки. Судовий процес над Наталією досі триває. На попередньому судовому слуханні Наталія сказала, що вона не доживе до наступного суду.
Замість висновків. Потреба у новій стратегії
На цей час влада України та міжнародна спільнота ставлять собі за мету звільнити усіх незаконно ув’язнених людей з офіційних списків. Це перетворює це завдання на постійний конвеєр, адже на окупованих українських територіях регулярно відбуваються нові випадки насильницьких зникнень, свавільних затримань, позбавлення свободи за сфабрикованими кримінальними справами тощо. Тому до моменту повної деокупації Криму та територій частини Донецької та Луганської областей українська влада та міжнародна спільнота мають боротися за звільнення не тільки тих людей, прізвища яких нині встановлені у списках, але й тих, кого арештують вже у майбутньому.
Таке формулювання мети виводить на перший план важливі проміжні завдання по захисту прав та свобод незаконно утримуваних людей, стратегічних змін щодо умов їхнього утримання та поводження із ними незалежно від результату досягнення домовленостей про черговий обмін. Важливо консолідувати зусилля для досягнення стратегічних змін самої ситуації, що допоможе зменшити кількість незаконно ув’язнених у майбутньому та матиме охолоджувальний ефект для брутальності вчинених у відношенні цих людей порушень прав людини.
Нижче наведений невичерпний перелік важливий стратегічних змін, які потрібно вимагати від Російської Федерації та контрольованих нею проксі-агентів:
1. Вільний доступ Міжнародного Комітету Червоного Хреста до незаконно ув’язнених людей на території частини Донецької та Луганської областей, яка знаходиться під фактичним контролем Російської Федерації. Важливо, щоб представникам цієї міжнародної гуманітарної організації давали оперативний доступ до будь-яких людей, які знаходяться в місцях несвободи, у повній відповідності до його мандату та із забезпеченням принципу конфіденційності таких зустрічей.
2. Закриття секретної тюрми «Ізоляція» на території військової бази та інших такого роду таємних місць несвободи. Розсташована за адресою м.Донецьк, вулиця Світлого шляху, 3. Включає в себе вісім камер, два карцери та два підвальні приміщення. У ній утримують переважно цивільних заручників, яких запідозрили у нелояльності. Станом на жовтень 2019 рік близько 30% ув’язнених становили жінки. Відома катуваннями та жорстоким поводженням до ув’язнених, незалежно від статті, віку та стану здоров’я. До ув’язнених застосовують побиття, удари електричним струмом, удушення («мокрий» та «сухий» методи), сексуальне насильство, катування положенням, видалення частин тіла (нігтів і зубів), позбавлення води, їжі, сну або доступу до туалету, імітація страти, погрози насильством чи смертю, погрози завданням шкоди сім’ї.
3. Забезпечення на території частини Донецької та Луганської областей, яка знаходиться під фактичним контролем Російської Федерації базових прав незаконно утримуваних осіб відповідно до Мінімальних стандартних правил поводження із ув’язненими (правила Нельсона Мандели). Мова йде про надання дозволу на регулярні побачення із рідними, вільного передання пакунків із одягом, продуктами та ліками, забезпечення належної медичної допомоги, закриття або ремонт тих камер, які не відповідають умовам для утримання людей, повної заборони катування та нелюдського поводження щодо ув’язнених тощо. Якщо говорити про Україну, то вона має негайно підписати законопроект р.н. 2689 про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації норм міжнародного кримінального та гуманітарного права. Уже шостий місяць на підписі у Президента України знаходиться законопроєкт, який вносить зміни до Кримінального кодексу України та встановлює відповідальність за злочини проти людяності та приводить положення щодо воєнних злочинів у відповідність до вимог міжнародного права. І тим самим надає національним органам слідства та суду можливість для ефективного кримінального переслідування людей, які вчинили основні злочини за міжнародним правом. Зволікання з ухваленням цього закону уже призводить до невідворотних наслідків. Тільки міжнародні злочини не мають терміну давності, тому правильна кваліфікація цих дій сьогодні дасть можливість притягнути відповідальних у майбутньому навіть по проходженню десятків років. Ще й надто, тільки засуджені за міжнародні злочини не підлягають амністії, як цього вимагає Росія у рамках Мінського процесу. Вступ у силу цього законопроєкту буде сигналом на окуповані території, який може спричинити охолоджувальний ефект на тих, хто їх вчиняє.
Історія переконливо свідчить, що обставини змінюються та авторитарні режими падають, а ті, хто вчиняли міжнародні злочини рано чи пізно постають перед судом. І це розуміння, що вони не матимуть змоги виправдати свої незаконні дії наказами начальників, може прямо зараз зберегти незаконно утримуваним людям в ОРДЛО та окупованому Криму життя та здоров’я.
[1] Щодо громадян України, які приєдналися до підконтрольних Російській Федерації незаконних збройних формувань питання правової кваліфікації може змінюватися залежно від виду збройного конфлікту.
