ccl.org.ua@gmail.com Київ, вул. Басейна 9Г, офiс 25, 28 Пошук

Олександра Матвійчук

Результаты поиска:

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

17 Грудня, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

15 Грудня, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

23 Листопада, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

16 Листопада, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, регулярно публікуються в ЗМІ, а відтак – регулярно викликають і помітну реакцію соцмереж, суспільства загалом. “Держава повинна докласти всіх зусиль, задля звільнення свого громадянина” звучить з сотень джерел. Утім не надто довго… Подібну реакцію, яка часто виглядає, як такий собі сплеск активності і носить хвилеподібний характер, спостерігаємо від початку військової агресії РФ. Розмов вистачає – результату замало… Чи все можливе робить Україна для звільнення своїх? Де і в чому можна додати в цій роботі?

За офіційними даними МЗС, наразі лише у в’язницях РФ перебувають 38 українських політв’язнів. Не враховані різноманітні СІЗО та КПЗ, не кажучи вже про підвали ОРДЛО. Активісти правозахисної організації “Let my people go” запевняють, що в’язнів – набагато більше. Не наважимося сказати, що держава взагалі не робить жодних кроків в напрямку звільнення українців. Робить, правда не такими швидкими темпами. Наприклад, між попереднім звільненням кримчанина Геннадія Афанасьєва і пенсіонера Юрія Солошенка (14 червня 2016-го) та останнім – заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова (25 жовтня 2017-го) – минуло майже півтора року, довгі 16 місяців. Очевидно, процес звільнення наших бранців і полонених непростий. Тим не менш, наскільки реально його пришвидшити та що можна ще додати до державних механізмів звільнення заручників і політв’язнів?

З цими питаннями Укрінформ звернувся до правозахисників: голови правління Центру громадянских свобод, що координує правозахисну організацію LetMyPeopleGo Олександри Матвійчук та юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Надії Волкової.

Потрібен єдиний державний механізм, якого — нема

Експерти переконують, що механізми існують, держава намагається робити усе від неї залежне: і Уповноважена з прав людини звертається до своєї колеги в Росії, і МЗС реагує нотами на нові порушення, і на мінських перемовинах попри заперечення російської сторони піднімаються питання, і правоохоронні органи співпрацюють із адвокатами тощо. Але, на їхню думку, всі ці зусилля ніяк не складаються в одне ціле — єдиний механізм відсутній.

Олександра МатвійчукОлександра Матвійчук

 

Матвійчук: “Часто ліва рука не знає, що робить права, і рідні політв’язнів змушені виступати у ролі посередників. Що вже казати, якщо державні органи у своїй роботі оперують різними цифрами, і навіть єдиного узгодженого списку політв’язнів досі немає. У рідних це викликає вже навіть не обурення, а просто втому.

Інша проблема, що більшість цих зусиль є радше реакцією на ті чи інші події. У нас майже повністю відсутня проактивна стратегія. Ще минулого року Путін чітко заявив, що питання звільнення політв’язнів не охоплюється мандатом мінських перемовин. І що Україна? Ми будемо шукати інші майданчики для вирішення цих питань, залучати ефективних посередників, придумувати нові форми впливу, що ми за цих обставин будемо робити? Кількість ув’язнених за політичними мотивами постійно зростає. В окупованому Криму люди в групі ризику сплять одягненими, бо ніколи невідомо, коли до них прийдуть із обшуком і що після цього буде. Багато ув’язнених мають досить серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо Станіслава Клиха, то вже йдеться про заходи термінового порятунку. Тому в умовах, коли створені для попередження конфліктів та відновлення миру міжнародні організації давно вже не справляються із цими функціями, потрібно бути проактивними. А це значить ініціювати нові ходи і формати.

Найменше, що у цій ситуації держава мала би зробити, це створити єдину структуру за участі усіх дотичних до цієї теми державних органів. Це необхідно для координації їх роботи із звільнення політв’язнів та належної комунікації із рідними. Проект концепту такої структури був розроблений вже багато місяців тому, але не викликав у посадовців особливого ентузіазму, тож досі лежить та припадає пилом”.

Надія ВолковаНадія Волкова

 

Волкова: “Моє розуміння – створення такого механізму має складатись з декількох етапів:

По-перше, це скрупульозне вивчення, повне розуміння особливостей притаманних саме цій ситуації, хто є бранець, з якою метою його ув’язнено.

По-друге, вивчення практик, які вже існують в інших країнах. Ми маємо пам’ятати що конфлікт в Україні не є унікальним. Так, він має свої особливості, які необхідно враховувати, але Україна не перша і, на жаль, не остання. Тому на цьому етапі варто залучати (міжнародних) експертів (особливо тих, хто має досвід повернення та визволення людей).

По-третє, має існувати постійний майданчик для проведення перемовин. Він може існувати на рівні президента, РНБО, МЮ, МЗС, неважливо, але фахівці, представники всіх відомств мають бути долучені до цієї роботи. Наразі, в нашому випадку: а) такого майданчика в принципі не існує, б) люди які займаються (або роблять пусті неефективні потуги) не є фахівцями, професіоналами і мало що взагалі розуміють в питаннях обміну.

По-четверте, самі переговори – це ювелірний процес. Дуже складний і дуже глибокий, особливо, коли твій опонент – Путін. Фатальна помилка вважати його ідіотом, недолугим або такою людиною, яка говорить лише мовою сили (так, він говорить мовою сили, але не фізичної). І це також ключовий момент. Тобто, якщо вести перемовини з таким як він, людина має мати мінімум такий самий рівень сили. Дуже важливо адекватно оцінювати, хто твій опонент. Утім, я не впевнена, що в нашій державі це розуміють. Росії – з потужною армією, з потужними спецслужбами та з ядерною зброєю нічого боятися фізичних загроз”.

Продовжуючи думку Надії Волкової про важливість рівня представництва, нагадаємо, як нещодавно турецький президент Реджеп Ердоган домігся звільнення заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Очевидно, щось з цього вигадала собі і Москва. Тим не менш, українських політв’язнів — звільнено.

Хоч би як це звучало дивно, але заради життя і свободи наших людей, інколи варто задуматися і про відверто нестандартні кроки. Аж до того, щоб звернутися по допомогу до когось із друзів Путіна. Нічого конкретного не пропонуємо, але, скажімо, колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі хіба не має впливу на «кремлівського начальника»? Може, цей 81-річний дідусь, “поціновувач” неповнолітніх дівчат, замість чергового секс-скандалу, нарешті зробить у своєму житті добру справу?

… І ви знаєте, таки Сильвіо далеко не один у світі.

Львівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: ZikЛьвівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: Zik

 

Не лише на державному рівні

Питання звільнення українських політв’язнів має стати центром суспільної уваги, наполегливим нагадуванням. Натомість, все навпаки. Як вже згадувалося, реакція суспільства, наче сплеск, хвиля: наростає, спадає… А що в результаті? Яскравих маркерів дефіциту уваги суспільства до долі політв’язнів, на жаль, вистачає. Але чи може бути щось яскравіше за сумний факт: в українському варанті онлайн-енциклопедії “Вікіпедія” немає навіть статті про того ж Станіслава Клиха. Це при тому, що в “Вікіпедії” – і це головна особливість проекту – кожен може написати чи редагувати контент.

Як же підсилити суспільну увагу до проблеми звільнення українців з російських тюрем?

На думку правозахисниці Олександри Матвійчук, важко порівнювати біографії та долі відомого режисера Олега Сенцова та збирача металобрухту Сергія Литвинова. Але боротися потрібно за всіх.

Матвійчук: “…Їхні імена мають звучати постійно як в середині країни, так і на міжнародній арені. Немає новин про ув’язненого, значить наше завдання знаходити приводи, щоб про нього говорили. Власне, кампанії LetMyPeopleGo багато в чому на це і спрямовані. Ми залучаємо людей до марафонів, написання листів, бомбардуємо міжнародні інстанції зверненнями, інформуємо про перебіг справ, проводимо акції, фотовиставки та флеш-моби. Нас підтримують багато ініціативних груп за кордоном, в Німеччині, США, Франції тощо. Навіть такий простий та символічний жест як відправити листівку для людини за ґратами має вагоме значення. Важливо зрозуміти, що допомогти може кожен ”.

Замість висновку

Згадана українська “Вікіпедія” — це лише маленький приклад “щирого зацікавлення» суспільства цим питанням. Ми полюбляємо потикати владу у бездіяльності, черговій #зраді (так, причин достатньо, але ж є розумні межі), натомість самі нічого не робимо там, де робити, вболівати – наш прямий громадянський обов’язок. Звинувачувати і повчати ми нікого не збираємося – всі цим грішимо. Не знаєте, як перейти на сайт “Вікіпедії” і що написати там про українського полоненого, писати статті — не ваше? То зробіть так, як пропонує експерт: просто відправте листівку з трьома словами “Про тебе пам’ятають”.

Мирослав Ліскович, Київ 

Джерело, 15/11/2017

Поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок

15 Листопада, 2017

Я із 6-річного віку ходила до школи у військовій формі. Вона була обов’язкова. Волосся постійно зібране у вузол. Кожен ранок починався із гуртової присяги вмерти за уряд. У такій мілітаризованій атмосфері варто тільки сірник піднести… Зараз у Сирії 30% молодих людей воюють чи на стороні уряду, чи проти нього, і вбивають один одного. Я жила в Алеппо у кварталі, якому тисяча років, на його місці лишилися тільки руїни.

Ми були змушені розмістити бабусю у найвіддаленішій кімнаті. У будь-який час поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок. Старенькі та діти його важко переносять, і можуть померти. Багато таких випадків. У Бахрейні 60% землі належить тільки 2% населення. Люди живуть дуже бідно і протестують. І уряд застосовує газ у якості колективного покарання за такі протести.

Їдемо в аеропорт, говоримо. Про Україну дівчата знають небагато. Читали в американських газетах про співпрацю Пола Манафорта та “якогось українського посадовця, який платив йому мільйони доларів”. Дівчина з Бахрейну бачила фото Межигір’я, чула про золоті батони. Була вражена. “Сподіваюся, колись і ми отримаємо доступ до свого “Межигір’я”.

Джерело, 14/11/2017

Взяли курс на розслідування справ “великої риби”

11 Листопада, 2017

Ми мало знаємо про успішні приклади, тож ось чудовий кейс про боротьбу маленького гекону проти крокодила. Так глузливо в Індонезії називали Комісію з викорінення корупції (KPK), яка мала розслідувати та притягати до відповідальності вищих посадовців. Вона розпочала роботу, коли країна посідала 122 із 133 місць за індексом Transparency International, тобто була десь поряд із В’єтнамом та Папуа Нова Гвінея.

Зрозуміло, що у індонезійської владної еліти не було тієї самої “політичної волі”. Попередники КРК – Об’єднана команда розслідувачів – пробувала боротися із хабарництвом суддів Верховного суду, і в результаті була ліквідована за рішенням того ж самого Верховного суду. І хоча КРК отримали досить сильний мандат (завдяки ухваленому на вимогу Світового банку антикорупційному закону, який до всього передбачав створення окремого антикорупційного суду), мало хто вірив у її успіх.

У цих складних умовах керівник КРК почав шукати та навчати вмотивованих працівників, щоб зміцнити потенціал інституції. Відразу взяв курс на розслідування справ “великої риби” аби дати сигнал системі, що така поведінка більше не толерується. І паралельно – на формування підтримки із того єдиного фронту, із якого вона могла надійти, – від громадянського суспільства. І коли КРК почала створювати серйозні проблеми можновладцям і врешті-решт сама опинилася під ударом, то люди масово виступили на її захист.

Для мене ця історія більше про те, як звичайні люди переймають питанням майбутнього своєї країни та мають силу змінити хід історії. Вона дуже резонує із цьогорічними спробами змінити антикорупційне законодавство в Румунії, аби десятки політиків уникли судового переслідування. Людей це так обурило, що протести стали наймасштабнішими із моменту повалення режиму комуністичного диктатора Ніколае Чаушеску. І владні еліти і в Індонезії, і в Румунії, так і не ризикнули злегковажити їх майбутнім.

Звичайно, що за дужками залишилося багато важливих деталей. Зокрема те, що КПК і досі має багато роботи, наприклад, нещодавно вони оголосили підозру спікеру парламенту. Інституціоналізована корупція, до всього, це ще симптом нездоров’я державного апарату та гіпертрофованої ролі держави в економіці. Принцип незворотності покарання важливий, але якщо не створити ефективні інституції, то це робота на довгі і довгі роки.

В Україні при реформуванні органів часто звертають увагу тільки на пошук “хороших людей”, перекладають на них завищені очікування суспільства, і потім швидко розчаровуються. Не існує абстрактних “хороших людей”, є чиновники, у яких є можливість красти, і така система, в якій у чиновників така можливість зводиться до нуля.

Джерело, 10/11/2017

“Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится”

26 Жовтня, 2017

Якось тяжко мені далась стаття про заручників Кремля для іноземної аудиторії. Довго не могла розпочати. За ці чотири роки ми зробили стільки звернень, публікацій, звітів, акцій, флешмобів, виступів. Що тут можна ще сказати нового? А особливо в перспективі на наступний рік оптимістичного. І тоді я перечитала останні слова на суді, уривки з листів та виступів самих ув’язнених людей:

Руслан Зейтуллаєв: “Вот меня спрашивают — какая разница между Украиной и Россией, по-твоему. Так вот, я им отвечаю, что в Украине я жил, трудился, помогал людям по мере возможности, создал семью и старался, чтобы у нее было все необходимое. А вот в России я не успел прожить и года, как меня посадили в тюрьму…Вот в чем я вижу разницу между этими двумя государствами”.

Ахтем Чийгоз: “70 лет нас судят, и, к сожалению, я никаких изменений не вижу. Обвинять голословно людей в том, что они не делали, в этом заключается работа правоохранительных органов… Бороться за права своего народа, за свои права – это достоинство человека. И я думаю, что мы с достоинством это пройдем, несмотря на репрессии, которые чинятся сегодняшними прокурорами, сегодняшними следователями. Мы многих пережили. Переживем и это”.

Євген Панов: “Я очень благодарен всем за поддержку, и когда, как говорится, “находит грусть”, я перечитываю письма, которые приходили мне в “Лефортово”, как бы заряжаюсь энергией от них. Особенно сейчас, когда я “благополучно” изолирован от всякой информации, ни радиоточки, ни газет, не говоря уже за телевизор. Я не знаю, когда это все закончится, но если не верить, тогда незачем жить”.

Саша Кольченко: “Извини, что так затянул с ответом – в голове пустота, почти никаких мыслей нет. К тому же я пребываю в информационном вакууме – кроме ТВ-новостей никаких источников информации. В целом же у меня всё хорошо: 3 раза в день кормят, ни разу не бьют. Каждую неделю-вторую созваниваюсь с матерью по таксофону – с этим проблем нет. Поддерживают местные товарищи: присылают письма, книги, передачи”.

Олег Сенцов: “Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой – этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно – держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется”.

Ільмі Умеров: “Меня судят по сфабрикованному делу и конечно не за мои высказывания в конкретной телевизионной программе, а за мои политические убеждения и взгляды, которые я не скрываю…Предатели судят патриотов. Борьба продолжается независимо от содержания приговора. Крымскотатарский народ отстаивает здесь безопасность всего цивилизованного мира. Если агрессия России в отношении Украины и Крыма останется безнаказанной, это станет прецедентом, из-за которого обрушится весь мировой порядок… Я поклялся, я дал слово за народ свой умереть. И заканчиваю словами, до встречи в Гааге!”.

Джерело, 25/10/2017

На політичне лицемірство витрачають сотні тисяч доларів

13 Жовтня, 2017

Про організоване лицемірство. Вперше цей термін почула минулого тижня на презентації наукового дослідження як міжнародне співтовариство планує миротворчі операції. Коли ЗМІ починають писати драматичні історії про війну в якійсь точці земної кулі, то це ставить демократичні уряди в незручне становище. З одного боку вони не воліють, щоб виборці закинули їм відсутність реакції на страждання цивільних людей. Разом з тим, вони не хочуть витрачати власні ресурси, і тим більше, підставляти під ризик своїх громадян. Із таким підходом “організованого лицемірства” досить часто і формуються миротворчі місії, які нічого не зупиняють і нікого не рятують. Але місія прибуває, журналісти пишуть про їх роботу, з’являються драматичні фото “миротворець віддає воду дитині”, виборці задоволені, уряд задоволений, питання закрито.

Сьогодні розбирали реальний кейс. Світовий банк у 2000 році виділяв безпрецедентне за обсягом фінансування на проведення судової реформи у Бангладеші. У цій країні суди контролюються виконавчою владою. Вони просто не доступні для незаможних (а в країні 36% населення взагалі знаходяться за межею бідності), для жінок та інших вразливих груп. Попри усе це 70% коштів мали йти на будівництво нових приміщень суду. Ми грали реальні ролі представників банку, уряду, верховного суду, іноземних агенцій, які мали отримати контракти на його реалізацію. І так сталося, що на момент прийняття рішення за столом не було жодної людини, якій би реально боліли люди в Бангладеші. Те, що назвали “судовою реформою” було прийнято. Так само відбулося на практиці. Величезна сума грошей була витрачена на організоване лицемірство. До всього, це була позика. І тягар виплат як завжди впаде на звичайне населення.

І от я читаю останні новини, що члени Ради Європи коливаються між “цінностями” та “збереженням цілісності організації”. Мова йде про відмову Росії сплачувати внесок в бюджет, допоки російській делегації не повернуть право голосу в ПАРЕ. Річний бюджет Ради Європи перевищує 450 млн. євро, а нинішній борг Росії складає 4-5% від цієї суми. На практиці це значить, що частину проектів Ради Європи ймовірно доведеться закривати, штат скорочувати. І тому очільники організації активно шукають можливості як зняти санкції з російської делегації та делікатно оминути те, що Росії продовжує брутально порушувати принципи, на яких ця організація була заснована. Dmytro Kuleba, сил тобі у боротьбі із цим організованим лицемірством. Готуємося до січня наступного року.

Джерело, 12/10/2017

Гааґа наздоганяє Путіна

3 Грудня, 2016

Цього тижня офіс прокурора Міжнародного кримінального суду оприлюднив звіт, у якому прирівняв анексію Криму до міжнародного збройного конфлікту між Україною та Росією. Констатація цього факту відкриває шлях до розслідування в Гаазі воєнних злочинів та злочинів проти людяності на окупованому півострові й притягнення Москви до відповідальності. Не випадково, що відразу після оприлюднення звіту президент Росії Володимир Путін видав спеціальне розпорядження, в якому задекларував, що РФ не має наміру ставати учасником Римського статуту Міжнародного кримінального суду, хоча підписала цей документ у 2000 році.

Усупереч потоку яскравих заяв та відгуків, котрі поширилися в Україні, висновок прокурора Міжнародного кримінального суду не є остаточним вердиктом — це лише один із пунктів «Звіту про дії з попереднього розслідування за 2016 рік», оголошених на підготовчому етапі для самого провадження. До того ж МКС не кваліфікує акт аґресії Росії проти України як імовірний злочин для свого розслідування: згідно з цитатою зі звіту, це «контекст» для розслідування злочинів, котрі належать до юрисдикції суду — «вбивства і викрадення», «жорстке поводження», «арешти та судові процеси». Зрештою, суд наразі йде етапом вивчення матеріалів і ще не відкрив самого провадження. Тобто шлях Кремля до Гааґи буде не таким швидким, як багатьом би хотілося.

Голова правління Центру громадських свобод і координатор ініціативи «Євромайдан SOS» Олександра Матвійчук розповідає Z про те, яку правову силу має висновок прокурора МКС щодо воєнного конфлікту між Україною та Росією; про те, якими є перспективи, що суд таки почне розслідування не лише у справі Криму, а й щодо злочинів, скоєних проти учасників Революції гідності, та злочинів, учинених бойовиками на Донбасі; а також про ймовірність притягнення Путіна до відповідальності у Гаазі.

ДЛЯ РОСІЇ ЦЕ СЕРЙОЗНИЙ ДЗВІНОЧОК

– Олександро, яким є правовий статус документа, що його оприлюднив прокурор Міжнародного кримінального суду? В Україні окремі пункти звіту сприйняли з бурхливим схваленням, але наскільки він вагомий з погляду права?

– Це щорічна доповідь, котру прокурор Міжнародного кримінального суду готує для публічного звітування про стан розгляду справ, які перебувають на стадії попереднього вивчення. Тобто основне розслідування ще не почалося, а всі ці справи вивчаються на предмет відповідності юрисдикції суду. Справи можуть перебувати на цій попередній стадії роками. Тому треба ставитися до цього звіту як до документу із попередніми висновками. І йдеться, власне, не про висновки суду як міжнародно-кримінальної судової інстанції, а про позицію прокурора на цьому етапі. З іншого боку, ми в Україні мусимо ставитися до звіту як до вказівника, котрий вказує нам на докази, яких офісу прокурора бракує для того, щоб прийняти рішення про перехід на наступну стадію — до самого розслідування.

– Які правові наслідки того, що канцелярія прокурора прирівняла окупацію Криму до збройного міждержавного конфлікту? Чи міжнародні політичні або правові інстанції (для прикладу) можуть покликатися на цей звіт? Яким є предметний наслідок констатації конфлікту?

– Насамперед це має значення для самого суду і для внутрішніх процедур Міжнародного кримінального суду. Тепер суд вивчатиме, чи те, що відбувається у Криму в рамках міжнародного збройного конфлікту, підпадає під злочини, передбачені Римським статутом, і відповідає критеріям масштабності та систематичності характеру цих злочинів, щоб вони були визнані воєнними. Звичайно, це ще не остаточне рішення, тому що мають бути дотримані й інші умови.

Щодо використання цього звіту в риториці на рівні міжнародних інстанцій, то я переконана, що це матиме ефект. На тижні розглядалася резолюція щодо Криму на Третьому комітеті ООН, невдовзі вона розглядатиметься Генеральною асамблеєю ООН — і для багатьох країн констатація збройного конфлікту та серйозних порушень прав людини державою-окупантом буде одним із арґументів, котрий спонукатиме голосувати за цю резолюцію. Авторитет Міжнародного кримінального суду, хай би що говорила ображена Росія, є надзвичайно високим.

– Як Ви оцінюєте остаточну відмову Володимира Путіна від Римського статуту? Чи випадково, що заява Кремля пролунала наступного дня після оприлюднення звіту з Гааґи?

– Важко відмовитися від участі в структурі, членом якої ти не є. Але причини заяви Володимира Путіна про те, що вони і не будуть членами Міжнародного кримінального суду, зрозумілі. Висновки офісу прокурора вибивають з-під ніг російської пропаґанди підґрунтя для тверджень, начебто в Криму відбулося «мирне возз’єднання з батьківщиною». Адже це все ж таки міжнародний збройний конфлікт, і цей конфлікт вважатиметься чинним аж до моменту припинення окупації. Це оголосив не якийсь політичний орган, не конкретний політик — а представник міжнародного механізму правосуддя, навіть якщо поки що йдеться про формат попереднього звіту. Вага цього висновку — абсолютно інша, тому Росія відреагувала на нього роздратовано. Насправді для Росії це доволі серйозний дзвіночок.

– У прокурорському звіті анексія Криму ввійшла до розділу «Контекст ситуації», натомість у рубриці «Ймовірні злочини» перелічено правопорушення зовсім іншого кшталту: «утиски кримських татар», «вбивства і викрадення», «арешти та судові процеси» тощо. В Україні ж сподіваються, що міжнародний трибунал покарає російське керівництво саме за вторгнення до України. Чи анексія Криму належить до підслідності МКС?

– Юрисдикція суду, згідно з Римським статутом, поширюється «на найбільш серйозні злочини, котрі викликають тривогу всієї міжнародної спільноти». Якщо відкриємо Римський статут, то побачимо чотири злочини: геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності і злочин аґресії. Стаття про збройну аґресію, хоча й передбачена у Римському статуті, проте вона не вступила у силу. Для того, аби суд почав розглядати справи саме за цією статтею, треба, щоб країни-учасниці Міжнародного кримінального суду ратифікували Кампальські поправки 2010 року і визначили певну процедуру, якої наразі бракувало.

До речі, це викриває іншу проблему. Україна не матиме впливу на прийняття цього рішення, тому що вона так і не приєдналася до Міжнародного кримінального суду. Це якраз один із арґументів для України на користь того, щоб якомога швидше ратифікувати Римський статут, стати членом МКС та додати ще один голос за вступ у силу цих поправок. На жаль, Україна зайняла дуже дивну позицію й сидить на шпагаті: з одного боку, ми скерували дві декларації в Міжнародний кримінальний суд (за якими сьогодні він і розпочав попереднє вивчення ситуації), а з іншого боку — ми не є повноправними членами суду, не можемо голосувати, не маємо жодних прав, а маємо лише обов’язок співпрацювати із судом, до якого самі ж звернулися з проханням допомогти у розслідуванні.

– Коли Верховна Рада розглядала зміни до Конституції в частині правосуддя (у цих змінах передбачено, що Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, але не швидше ніж за три роки), то доповідачі пояснювали, що відтермінування пов’язане з потребою уникнути ризику притягнення до відповідальності учасників антитерористичної операції.

– Це свідчить про абсолютне нерозуміння принципів роботи Міжнародного кримінального суду. Суд уже почав вивчати матеріали, і якщо він побачить, що були вчинені злочини такого рівня, котрі підпадають під його юрисдикцію, то застереження Верховної Ради [з відкладеною імплементацією] ні на що не вплине.

Ми мусимо розуміти: не всі тяжкі злочини, скоєні на Донбасі, підпадають під юрисдикцію суду. До того ж Міжнародний кримінальний суд працює за принципом комплементарності. Він візьметься за розслідування справи лише тоді, якщо Україна сама не проведе розслідування і не встановить, що ж насправді відбулося. Підстава втрутитися для Міжнародного кримінального суду лише одна — якщо він отримує переконливі докази, що розслідування ведеться лише для «галочки» і країна нічого не робить для покарання винних. Якщо політики бояться, що участь Міжнародного кримінального суду у розслідуванні злочинів, які вчиняли представники українських збройних сил, нестиме для нас загрозу — то це додатковий стимул провести якісне розслідування і покарати винних.

Злочини, котрі мають місце на Донбасі, як правило, вчиняються руками рядових виконавців. Натомість Міжнародний кримінальний суд зосереджується не на рядових виконавцях, а на особах, котрі віддають накази або іншим чином уможливлюють їх вчинення. «Клієнти» суду — це президенти, прем’єр-міністри, командування, тобто ті top-officials, які з тисячі виконавців побудували смертоносну машину.

Міжнародний кримінальний суд, як це не парадоксально, створений для того, щоби бути непотрібним. Він висить, як дамоклів меч, над країною: суд не розслідує весь масив справ, а підштовхує. Якщо ти не хочеш, щоби втрутилося міжнародне правосуддя — виконуй покладені на тебе обов’язки.

Власне, ми мусимо ж усвідомлювати, що Російська Федерація розпочала війну для того, щоб зупинити Україну на шляху до демократичних перетворень. Виграти цю війну, використовуючи методи Росії, тим самим перетворюючись на Росію, — немає жодного сенсу. Бо тоді не ясно: за що ми боремося?.. Тому я переконана, що це дійсно обов’язок Української держави — якщо вчинено злочин проти громадянина, то слід провести ефективне розслідування і притягнути винних до відповідальності. Звичайно, із врахуванням передбаченого в ККУ поняття «крайньої необхідності», яка стає особливо актуальною під час воєнних дій.

– Але ж природа українського звернення до МКС зовсім інша. Ми не «розписуємося» у небажанні провадити розслідування, а шукаємо сильніший судовий інструмент, намагаємося створити додаткову леґітимність.

– Коли ми говоримо про злочини, які вчиняються російськими військовими на території Донбасу, або про злочини на території окупованого Криму, то тут, зрозуміло, Україна обмежена у можливостях провести розслідування і притягнути цих людей до відповідальності. Міжнародний кримінальний суд починає розслідувати справи, якщо держава не хоче або ж не може ефективно проводити розслідування сама. Невже ми, говорячи про анексію Криму або гібридну війну на Донбасі, можемо самотужки притягнути до відповідальності людей, які цю війну розпочали? Може, вони не своїми руками катували людей і кидали мирне населення до підвалів — але вони зробили все це жахіття реальністю. Ми знаємо, в якій країні сидять ці люди і які посади вони займають. Тому Україні нічого не залишається, як апелювати до міжнародного правосуддя.

– Олександро, Ви на початку нашої розмови говорили про те, що прокурорський звіт має дати нам «підказки», в який спосіб доповнити і посилити подання, — йдеться про злочини, скоєні проти учасників Євромайдану і під час війни на Донбасі. Деталізуйте, що маєте на увазі.

– У мене перед очима 189-й пункт звіту: «Канцелярія прокурора зазначає, що в рамках подій на Майдані Незалежності мали місце випадки серйозного порушення прав людини, і висловила готовність переглянути свій попередній аналіз в світлі нових свідчень». А що саме «переглянути»? Минулого року офіс у аналогічному звіті, в якому тоді фіґурували лише питання Євромайдану, констатував, що канцелярія дійсно ознайомилася з наданими матеріалами, але, згідно з [Римським] статутом, їй бракує доказів, які би дали можливість стверджувати, що напад на представників мирного населення дійсно був систематичним і мав масовий характер. Цю тезу треба ретранслювати таким чином: «Україно, якщо ти хочеш, щоби це попереднє рішення переглянули, тоді треба підготувати матеріали і подати до канцелярії прокурора, які б свідчили про системність і масштабність цього нападу».

Те саме по Донбасу. Зараз офіс продовжує вивчати, чи йдеться про міжнародний конфлікт чи неміжнародний конфлікт. На цьому етапі для Міжнародного кримінального суду важливо встановити факт підтримки російськими органами влади незаконних збройних формувань у формі постачання озброєнь, обладнання, персоналу, фінансів, довідатися, чи з Москви здійснювали управління операціями, чи надавали допомогу у плануванні воєнних дій. Ми знаємо, що так воно і є, але офіс прокурора не приймає рішення на основі здогадок, чуток або матеріалів засобів масової інформації, тому що це судова інстанція, котра працює на іншому рівні арґументації. Офіс прокурора на етапі попереднього вивчення справи досліджує переважно лише ті матеріали, котрі до нього надходять, а вже на наступному етапі здійснює самостійну роботу у формі розслідування. Тому для нашої держави це, знову ж, звучить так: «Україно, підготуй докази, котрі би вказували, що органи російської влади здійснюють контроль над незаконними збройними формуваннями, фінансують бойовиків, передають їм техніку і планують з ними воєнні операції тощо».

– Чому взагалі важливо з’ясовувати, чи конфлікт є міждержавним або неміждержавним? Хіба це має значення для того, щоб покарати якогось генерала абощо?

– Це має значення для встановлення винуватців, для розкручування ланцюга наказів до цих top-officials. Адже якщо конфлікт не є міжнародним, то це означає, що ланцюг наказів упреться в людей, котрі організовують ці злочини на місцях. А якщо ми говоримо про міжнародний конфлікт, це означає, що ланцюг наказів вийде за межі території держави, а далі — хтозна-куди… У нашому випадку ми точно знаємо, що він приведе у Кремль.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

Матеріал опубліковано 17.11.2016: http://zbruc.eu/node/58836

«Самостійна робота» для України: перед якими викликами постане держава у наступні 25 років?

25 Серпня, 2016

Шостий виклик: формування громадянського суспільства та євроінтеграція

Нещодавно вийшла доповідь Freedom House, згідно з якою, Україна з часів Незалежності перебуває у перехідному періоді формування громадянського суспільства, у так званій зоні турбулентності. Проте вона є одним з небагатьох виключень з-поміж пострадянських країн, яка демонструє чіткий тренд на демократичний вибір та цінності, притаманні європейським країнам, ідеться в дослідженні.

Українське суспільство в перспективі не лише інтегрується до Європи, а стане одним з ключових носіїв її цінностей, вважає голова правління «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук.

«Європа, як ми бачимо зараз, нездатна адекватно реагувати на кризи, на виклики, які ставить історичний час, намагається дати прості відповіді на складні запитання. До прикладу, конфлікт у Сирії – вирішити шляхом вдосконалення міграційного законодавства, не вирішуючи саму суть проблеми, – стверджує Матвійчук. – Україна тут демонструє зовсім інший підхід, бо українці – чи не єдиний народ, який під час Майдану продемонстрував, що за цінності, на яких побудоване європейське суспільство, готовий проливати кров і гинути під прапорами Європейського союзу. Тому тут ми могли б бути тією харизматичною громадянською нацією, яка принесла б до Європи дух цінностей, на яких сама Європа вона побудована».

Із повним текстом статті можна ознайомитись на сайті “Радіо Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27942036.html

Доповідь Голови правління ГО “Центр Громадянських свобод”

25 Серпня, 2016

“Щоб бути ефективними, мало проводити моніторинги і працювати з міжнародними організаціями. Потрібно виходити з правозахисного гетто і залучати до нашої роботи звичайних людей. Так це складно. Потрібно вчитися бути зрозумілими звичайним людям, пояснювати їм чому права людини для них важливо, продумувати що і як вони можуть робити, відходити від традиційних і шукати нові інструменти. Але розвивати демократичне законодавство та практики в країні неможливо без громадян, здатних захищати свої права та інтереси” -Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод

Результаты поиска:

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

17 Грудня, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

15 Грудня, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

23 Листопада, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

16 Листопада, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, регулярно публікуються в ЗМІ, а відтак – регулярно викликають і помітну реакцію соцмереж, суспільства загалом. “Держава повинна докласти всіх зусиль, задля звільнення свого громадянина” звучить з сотень джерел. Утім не надто довго… Подібну реакцію, яка часто виглядає, як такий собі сплеск активності і носить хвилеподібний характер, спостерігаємо від початку військової агресії РФ. Розмов вистачає – результату замало… Чи все можливе робить Україна для звільнення своїх? Де і в чому можна додати в цій роботі?

За офіційними даними МЗС, наразі лише у в’язницях РФ перебувають 38 українських політв’язнів. Не враховані різноманітні СІЗО та КПЗ, не кажучи вже про підвали ОРДЛО. Активісти правозахисної організації “Let my people go” запевняють, що в’язнів – набагато більше. Не наважимося сказати, що держава взагалі не робить жодних кроків в напрямку звільнення українців. Робить, правда не такими швидкими темпами. Наприклад, між попереднім звільненням кримчанина Геннадія Афанасьєва і пенсіонера Юрія Солошенка (14 червня 2016-го) та останнім – заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова (25 жовтня 2017-го) – минуло майже півтора року, довгі 16 місяців. Очевидно, процес звільнення наших бранців і полонених непростий. Тим не менш, наскільки реально його пришвидшити та що можна ще додати до державних механізмів звільнення заручників і політв’язнів?

З цими питаннями Укрінформ звернувся до правозахисників: голови правління Центру громадянских свобод, що координує правозахисну організацію LetMyPeopleGo Олександри Матвійчук та юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Надії Волкової.

Потрібен єдиний державний механізм, якого — нема

Експерти переконують, що механізми існують, держава намагається робити усе від неї залежне: і Уповноважена з прав людини звертається до своєї колеги в Росії, і МЗС реагує нотами на нові порушення, і на мінських перемовинах попри заперечення російської сторони піднімаються питання, і правоохоронні органи співпрацюють із адвокатами тощо. Але, на їхню думку, всі ці зусилля ніяк не складаються в одне ціле — єдиний механізм відсутній.

Олександра МатвійчукОлександра Матвійчук

 

Матвійчук: “Часто ліва рука не знає, що робить права, і рідні політв’язнів змушені виступати у ролі посередників. Що вже казати, якщо державні органи у своїй роботі оперують різними цифрами, і навіть єдиного узгодженого списку політв’язнів досі немає. У рідних це викликає вже навіть не обурення, а просто втому.

Інша проблема, що більшість цих зусиль є радше реакцією на ті чи інші події. У нас майже повністю відсутня проактивна стратегія. Ще минулого року Путін чітко заявив, що питання звільнення політв’язнів не охоплюється мандатом мінських перемовин. І що Україна? Ми будемо шукати інші майданчики для вирішення цих питань, залучати ефективних посередників, придумувати нові форми впливу, що ми за цих обставин будемо робити? Кількість ув’язнених за політичними мотивами постійно зростає. В окупованому Криму люди в групі ризику сплять одягненими, бо ніколи невідомо, коли до них прийдуть із обшуком і що після цього буде. Багато ув’язнених мають досить серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо Станіслава Клиха, то вже йдеться про заходи термінового порятунку. Тому в умовах, коли створені для попередження конфліктів та відновлення миру міжнародні організації давно вже не справляються із цими функціями, потрібно бути проактивними. А це значить ініціювати нові ходи і формати.

Найменше, що у цій ситуації держава мала би зробити, це створити єдину структуру за участі усіх дотичних до цієї теми державних органів. Це необхідно для координації їх роботи із звільнення політв’язнів та належної комунікації із рідними. Проект концепту такої структури був розроблений вже багато місяців тому, але не викликав у посадовців особливого ентузіазму, тож досі лежить та припадає пилом”.

Надія ВолковаНадія Волкова

 

Волкова: “Моє розуміння – створення такого механізму має складатись з декількох етапів:

По-перше, це скрупульозне вивчення, повне розуміння особливостей притаманних саме цій ситуації, хто є бранець, з якою метою його ув’язнено.

По-друге, вивчення практик, які вже існують в інших країнах. Ми маємо пам’ятати що конфлікт в Україні не є унікальним. Так, він має свої особливості, які необхідно враховувати, але Україна не перша і, на жаль, не остання. Тому на цьому етапі варто залучати (міжнародних) експертів (особливо тих, хто має досвід повернення та визволення людей).

По-третє, має існувати постійний майданчик для проведення перемовин. Він може існувати на рівні президента, РНБО, МЮ, МЗС, неважливо, але фахівці, представники всіх відомств мають бути долучені до цієї роботи. Наразі, в нашому випадку: а) такого майданчика в принципі не існує, б) люди які займаються (або роблять пусті неефективні потуги) не є фахівцями, професіоналами і мало що взагалі розуміють в питаннях обміну.

По-четверте, самі переговори – це ювелірний процес. Дуже складний і дуже глибокий, особливо, коли твій опонент – Путін. Фатальна помилка вважати його ідіотом, недолугим або такою людиною, яка говорить лише мовою сили (так, він говорить мовою сили, але не фізичної). І це також ключовий момент. Тобто, якщо вести перемовини з таким як він, людина має мати мінімум такий самий рівень сили. Дуже важливо адекватно оцінювати, хто твій опонент. Утім, я не впевнена, що в нашій державі це розуміють. Росії – з потужною армією, з потужними спецслужбами та з ядерною зброєю нічого боятися фізичних загроз”.

Продовжуючи думку Надії Волкової про важливість рівня представництва, нагадаємо, як нещодавно турецький президент Реджеп Ердоган домігся звільнення заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Очевидно, щось з цього вигадала собі і Москва. Тим не менш, українських політв’язнів — звільнено.

Хоч би як це звучало дивно, але заради життя і свободи наших людей, інколи варто задуматися і про відверто нестандартні кроки. Аж до того, щоб звернутися по допомогу до когось із друзів Путіна. Нічого конкретного не пропонуємо, але, скажімо, колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі хіба не має впливу на «кремлівського начальника»? Може, цей 81-річний дідусь, “поціновувач” неповнолітніх дівчат, замість чергового секс-скандалу, нарешті зробить у своєму житті добру справу?

… І ви знаєте, таки Сильвіо далеко не один у світі.

Львівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: ZikЛьвівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: Zik

 

Не лише на державному рівні

Питання звільнення українських політв’язнів має стати центром суспільної уваги, наполегливим нагадуванням. Натомість, все навпаки. Як вже згадувалося, реакція суспільства, наче сплеск, хвиля: наростає, спадає… А що в результаті? Яскравих маркерів дефіциту уваги суспільства до долі політв’язнів, на жаль, вистачає. Але чи може бути щось яскравіше за сумний факт: в українському варанті онлайн-енциклопедії “Вікіпедія” немає навіть статті про того ж Станіслава Клиха. Це при тому, що в “Вікіпедії” – і це головна особливість проекту – кожен може написати чи редагувати контент.

Як же підсилити суспільну увагу до проблеми звільнення українців з російських тюрем?

На думку правозахисниці Олександри Матвійчук, важко порівнювати біографії та долі відомого режисера Олега Сенцова та збирача металобрухту Сергія Литвинова. Але боротися потрібно за всіх.

Матвійчук: “…Їхні імена мають звучати постійно як в середині країни, так і на міжнародній арені. Немає новин про ув’язненого, значить наше завдання знаходити приводи, щоб про нього говорили. Власне, кампанії LetMyPeopleGo багато в чому на це і спрямовані. Ми залучаємо людей до марафонів, написання листів, бомбардуємо міжнародні інстанції зверненнями, інформуємо про перебіг справ, проводимо акції, фотовиставки та флеш-моби. Нас підтримують багато ініціативних груп за кордоном, в Німеччині, США, Франції тощо. Навіть такий простий та символічний жест як відправити листівку для людини за ґратами має вагоме значення. Важливо зрозуміти, що допомогти може кожен ”.

Замість висновку

Згадана українська “Вікіпедія” — це лише маленький приклад “щирого зацікавлення» суспільства цим питанням. Ми полюбляємо потикати владу у бездіяльності, черговій #зраді (так, причин достатньо, але ж є розумні межі), натомість самі нічого не робимо там, де робити, вболівати – наш прямий громадянський обов’язок. Звинувачувати і повчати ми нікого не збираємося – всі цим грішимо. Не знаєте, як перейти на сайт “Вікіпедії” і що написати там про українського полоненого, писати статті — не ваше? То зробіть так, як пропонує експерт: просто відправте листівку з трьома словами “Про тебе пам’ятають”.

Мирослав Ліскович, Київ 

Джерело, 15/11/2017

Поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок

15 Листопада, 2017

Я із 6-річного віку ходила до школи у військовій формі. Вона була обов’язкова. Волосся постійно зібране у вузол. Кожен ранок починався із гуртової присяги вмерти за уряд. У такій мілітаризованій атмосфері варто тільки сірник піднести… Зараз у Сирії 30% молодих людей воюють чи на стороні уряду, чи проти нього, і вбивають один одного. Я жила в Алеппо у кварталі, якому тисяча років, на його місці лишилися тільки руїни.

Ми були змушені розмістити бабусю у найвіддаленішій кімнаті. У будь-який час поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок. Старенькі та діти його важко переносять, і можуть померти. Багато таких випадків. У Бахрейні 60% землі належить тільки 2% населення. Люди живуть дуже бідно і протестують. І уряд застосовує газ у якості колективного покарання за такі протести.

Їдемо в аеропорт, говоримо. Про Україну дівчата знають небагато. Читали в американських газетах про співпрацю Пола Манафорта та “якогось українського посадовця, який платив йому мільйони доларів”. Дівчина з Бахрейну бачила фото Межигір’я, чула про золоті батони. Була вражена. “Сподіваюся, колись і ми отримаємо доступ до свого “Межигір’я”.

Джерело, 14/11/2017

Взяли курс на розслідування справ “великої риби”

11 Листопада, 2017

Ми мало знаємо про успішні приклади, тож ось чудовий кейс про боротьбу маленького гекону проти крокодила. Так глузливо в Індонезії називали Комісію з викорінення корупції (KPK), яка мала розслідувати та притягати до відповідальності вищих посадовців. Вона розпочала роботу, коли країна посідала 122 із 133 місць за індексом Transparency International, тобто була десь поряд із В’єтнамом та Папуа Нова Гвінея.

Зрозуміло, що у індонезійської владної еліти не було тієї самої “політичної волі”. Попередники КРК – Об’єднана команда розслідувачів – пробувала боротися із хабарництвом суддів Верховного суду, і в результаті була ліквідована за рішенням того ж самого Верховного суду. І хоча КРК отримали досить сильний мандат (завдяки ухваленому на вимогу Світового банку антикорупційному закону, який до всього передбачав створення окремого антикорупційного суду), мало хто вірив у її успіх.

У цих складних умовах керівник КРК почав шукати та навчати вмотивованих працівників, щоб зміцнити потенціал інституції. Відразу взяв курс на розслідування справ “великої риби” аби дати сигнал системі, що така поведінка більше не толерується. І паралельно – на формування підтримки із того єдиного фронту, із якого вона могла надійти, – від громадянського суспільства. І коли КРК почала створювати серйозні проблеми можновладцям і врешті-решт сама опинилася під ударом, то люди масово виступили на її захист.

Для мене ця історія більше про те, як звичайні люди переймають питанням майбутнього своєї країни та мають силу змінити хід історії. Вона дуже резонує із цьогорічними спробами змінити антикорупційне законодавство в Румунії, аби десятки політиків уникли судового переслідування. Людей це так обурило, що протести стали наймасштабнішими із моменту повалення режиму комуністичного диктатора Ніколае Чаушеску. І владні еліти і в Індонезії, і в Румунії, так і не ризикнули злегковажити їх майбутнім.

Звичайно, що за дужками залишилося багато важливих деталей. Зокрема те, що КПК і досі має багато роботи, наприклад, нещодавно вони оголосили підозру спікеру парламенту. Інституціоналізована корупція, до всього, це ще симптом нездоров’я державного апарату та гіпертрофованої ролі держави в економіці. Принцип незворотності покарання важливий, але якщо не створити ефективні інституції, то це робота на довгі і довгі роки.

В Україні при реформуванні органів часто звертають увагу тільки на пошук “хороших людей”, перекладають на них завищені очікування суспільства, і потім швидко розчаровуються. Не існує абстрактних “хороших людей”, є чиновники, у яких є можливість красти, і така система, в якій у чиновників така можливість зводиться до нуля.

Джерело, 10/11/2017

“Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится”

26 Жовтня, 2017

Якось тяжко мені далась стаття про заручників Кремля для іноземної аудиторії. Довго не могла розпочати. За ці чотири роки ми зробили стільки звернень, публікацій, звітів, акцій, флешмобів, виступів. Що тут можна ще сказати нового? А особливо в перспективі на наступний рік оптимістичного. І тоді я перечитала останні слова на суді, уривки з листів та виступів самих ув’язнених людей:

Руслан Зейтуллаєв: “Вот меня спрашивают — какая разница между Украиной и Россией, по-твоему. Так вот, я им отвечаю, что в Украине я жил, трудился, помогал людям по мере возможности, создал семью и старался, чтобы у нее было все необходимое. А вот в России я не успел прожить и года, как меня посадили в тюрьму…Вот в чем я вижу разницу между этими двумя государствами”.

Ахтем Чийгоз: “70 лет нас судят, и, к сожалению, я никаких изменений не вижу. Обвинять голословно людей в том, что они не делали, в этом заключается работа правоохранительных органов… Бороться за права своего народа, за свои права – это достоинство человека. И я думаю, что мы с достоинством это пройдем, несмотря на репрессии, которые чинятся сегодняшними прокурорами, сегодняшними следователями. Мы многих пережили. Переживем и это”.

Євген Панов: “Я очень благодарен всем за поддержку, и когда, как говорится, “находит грусть”, я перечитываю письма, которые приходили мне в “Лефортово”, как бы заряжаюсь энергией от них. Особенно сейчас, когда я “благополучно” изолирован от всякой информации, ни радиоточки, ни газет, не говоря уже за телевизор. Я не знаю, когда это все закончится, но если не верить, тогда незачем жить”.

Саша Кольченко: “Извини, что так затянул с ответом – в голове пустота, почти никаких мыслей нет. К тому же я пребываю в информационном вакууме – кроме ТВ-новостей никаких источников информации. В целом же у меня всё хорошо: 3 раза в день кормят, ни разу не бьют. Каждую неделю-вторую созваниваюсь с матерью по таксофону – с этим проблем нет. Поддерживают местные товарищи: присылают письма, книги, передачи”.

Олег Сенцов: “Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой – этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно – держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется”.

Ільмі Умеров: “Меня судят по сфабрикованному делу и конечно не за мои высказывания в конкретной телевизионной программе, а за мои политические убеждения и взгляды, которые я не скрываю…Предатели судят патриотов. Борьба продолжается независимо от содержания приговора. Крымскотатарский народ отстаивает здесь безопасность всего цивилизованного мира. Если агрессия России в отношении Украины и Крыма останется безнаказанной, это станет прецедентом, из-за которого обрушится весь мировой порядок… Я поклялся, я дал слово за народ свой умереть. И заканчиваю словами, до встречи в Гааге!”.

Джерело, 25/10/2017

На політичне лицемірство витрачають сотні тисяч доларів

13 Жовтня, 2017

Про організоване лицемірство. Вперше цей термін почула минулого тижня на презентації наукового дослідження як міжнародне співтовариство планує миротворчі операції. Коли ЗМІ починають писати драматичні історії про війну в якійсь точці земної кулі, то це ставить демократичні уряди в незручне становище. З одного боку вони не воліють, щоб виборці закинули їм відсутність реакції на страждання цивільних людей. Разом з тим, вони не хочуть витрачати власні ресурси, і тим більше, підставляти під ризик своїх громадян. Із таким підходом “організованого лицемірства” досить часто і формуються миротворчі місії, які нічого не зупиняють і нікого не рятують. Але місія прибуває, журналісти пишуть про їх роботу, з’являються драматичні фото “миротворець віддає воду дитині”, виборці задоволені, уряд задоволений, питання закрито.

Сьогодні розбирали реальний кейс. Світовий банк у 2000 році виділяв безпрецедентне за обсягом фінансування на проведення судової реформи у Бангладеші. У цій країні суди контролюються виконавчою владою. Вони просто не доступні для незаможних (а в країні 36% населення взагалі знаходяться за межею бідності), для жінок та інших вразливих груп. Попри усе це 70% коштів мали йти на будівництво нових приміщень суду. Ми грали реальні ролі представників банку, уряду, верховного суду, іноземних агенцій, які мали отримати контракти на його реалізацію. І так сталося, що на момент прийняття рішення за столом не було жодної людини, якій би реально боліли люди в Бангладеші. Те, що назвали “судовою реформою” було прийнято. Так само відбулося на практиці. Величезна сума грошей була витрачена на організоване лицемірство. До всього, це була позика. І тягар виплат як завжди впаде на звичайне населення.

І от я читаю останні новини, що члени Ради Європи коливаються між “цінностями” та “збереженням цілісності організації”. Мова йде про відмову Росії сплачувати внесок в бюджет, допоки російській делегації не повернуть право голосу в ПАРЕ. Річний бюджет Ради Європи перевищує 450 млн. євро, а нинішній борг Росії складає 4-5% від цієї суми. На практиці це значить, що частину проектів Ради Європи ймовірно доведеться закривати, штат скорочувати. І тому очільники організації активно шукають можливості як зняти санкції з російської делегації та делікатно оминути те, що Росії продовжує брутально порушувати принципи, на яких ця організація була заснована. Dmytro Kuleba, сил тобі у боротьбі із цим організованим лицемірством. Готуємося до січня наступного року.

Джерело, 12/10/2017

Гааґа наздоганяє Путіна

3 Грудня, 2016

Цього тижня офіс прокурора Міжнародного кримінального суду оприлюднив звіт, у якому прирівняв анексію Криму до міжнародного збройного конфлікту між Україною та Росією. Констатація цього факту відкриває шлях до розслідування в Гаазі воєнних злочинів та злочинів проти людяності на окупованому півострові й притягнення Москви до відповідальності. Не випадково, що відразу після оприлюднення звіту президент Росії Володимир Путін видав спеціальне розпорядження, в якому задекларував, що РФ не має наміру ставати учасником Римського статуту Міжнародного кримінального суду, хоча підписала цей документ у 2000 році.

Усупереч потоку яскравих заяв та відгуків, котрі поширилися в Україні, висновок прокурора Міжнародного кримінального суду не є остаточним вердиктом — це лише один із пунктів «Звіту про дії з попереднього розслідування за 2016 рік», оголошених на підготовчому етапі для самого провадження. До того ж МКС не кваліфікує акт аґресії Росії проти України як імовірний злочин для свого розслідування: згідно з цитатою зі звіту, це «контекст» для розслідування злочинів, котрі належать до юрисдикції суду — «вбивства і викрадення», «жорстке поводження», «арешти та судові процеси». Зрештою, суд наразі йде етапом вивчення матеріалів і ще не відкрив самого провадження. Тобто шлях Кремля до Гааґи буде не таким швидким, як багатьом би хотілося.

Голова правління Центру громадських свобод і координатор ініціативи «Євромайдан SOS» Олександра Матвійчук розповідає Z про те, яку правову силу має висновок прокурора МКС щодо воєнного конфлікту між Україною та Росією; про те, якими є перспективи, що суд таки почне розслідування не лише у справі Криму, а й щодо злочинів, скоєних проти учасників Революції гідності, та злочинів, учинених бойовиками на Донбасі; а також про ймовірність притягнення Путіна до відповідальності у Гаазі.

ДЛЯ РОСІЇ ЦЕ СЕРЙОЗНИЙ ДЗВІНОЧОК

– Олександро, яким є правовий статус документа, що його оприлюднив прокурор Міжнародного кримінального суду? В Україні окремі пункти звіту сприйняли з бурхливим схваленням, але наскільки він вагомий з погляду права?

– Це щорічна доповідь, котру прокурор Міжнародного кримінального суду готує для публічного звітування про стан розгляду справ, які перебувають на стадії попереднього вивчення. Тобто основне розслідування ще не почалося, а всі ці справи вивчаються на предмет відповідності юрисдикції суду. Справи можуть перебувати на цій попередній стадії роками. Тому треба ставитися до цього звіту як до документу із попередніми висновками. І йдеться, власне, не про висновки суду як міжнародно-кримінальної судової інстанції, а про позицію прокурора на цьому етапі. З іншого боку, ми в Україні мусимо ставитися до звіту як до вказівника, котрий вказує нам на докази, яких офісу прокурора бракує для того, щоб прийняти рішення про перехід на наступну стадію — до самого розслідування.

– Які правові наслідки того, що канцелярія прокурора прирівняла окупацію Криму до збройного міждержавного конфлікту? Чи міжнародні політичні або правові інстанції (для прикладу) можуть покликатися на цей звіт? Яким є предметний наслідок констатації конфлікту?

– Насамперед це має значення для самого суду і для внутрішніх процедур Міжнародного кримінального суду. Тепер суд вивчатиме, чи те, що відбувається у Криму в рамках міжнародного збройного конфлікту, підпадає під злочини, передбачені Римським статутом, і відповідає критеріям масштабності та систематичності характеру цих злочинів, щоб вони були визнані воєнними. Звичайно, це ще не остаточне рішення, тому що мають бути дотримані й інші умови.

Щодо використання цього звіту в риториці на рівні міжнародних інстанцій, то я переконана, що це матиме ефект. На тижні розглядалася резолюція щодо Криму на Третьому комітеті ООН, невдовзі вона розглядатиметься Генеральною асамблеєю ООН — і для багатьох країн констатація збройного конфлікту та серйозних порушень прав людини державою-окупантом буде одним із арґументів, котрий спонукатиме голосувати за цю резолюцію. Авторитет Міжнародного кримінального суду, хай би що говорила ображена Росія, є надзвичайно високим.

– Як Ви оцінюєте остаточну відмову Володимира Путіна від Римського статуту? Чи випадково, що заява Кремля пролунала наступного дня після оприлюднення звіту з Гааґи?

– Важко відмовитися від участі в структурі, членом якої ти не є. Але причини заяви Володимира Путіна про те, що вони і не будуть членами Міжнародного кримінального суду, зрозумілі. Висновки офісу прокурора вибивають з-під ніг російської пропаґанди підґрунтя для тверджень, начебто в Криму відбулося «мирне возз’єднання з батьківщиною». Адже це все ж таки міжнародний збройний конфлікт, і цей конфлікт вважатиметься чинним аж до моменту припинення окупації. Це оголосив не якийсь політичний орган, не конкретний політик — а представник міжнародного механізму правосуддя, навіть якщо поки що йдеться про формат попереднього звіту. Вага цього висновку — абсолютно інша, тому Росія відреагувала на нього роздратовано. Насправді для Росії це доволі серйозний дзвіночок.

– У прокурорському звіті анексія Криму ввійшла до розділу «Контекст ситуації», натомість у рубриці «Ймовірні злочини» перелічено правопорушення зовсім іншого кшталту: «утиски кримських татар», «вбивства і викрадення», «арешти та судові процеси» тощо. В Україні ж сподіваються, що міжнародний трибунал покарає російське керівництво саме за вторгнення до України. Чи анексія Криму належить до підслідності МКС?

– Юрисдикція суду, згідно з Римським статутом, поширюється «на найбільш серйозні злочини, котрі викликають тривогу всієї міжнародної спільноти». Якщо відкриємо Римський статут, то побачимо чотири злочини: геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності і злочин аґресії. Стаття про збройну аґресію, хоча й передбачена у Римському статуті, проте вона не вступила у силу. Для того, аби суд почав розглядати справи саме за цією статтею, треба, щоб країни-учасниці Міжнародного кримінального суду ратифікували Кампальські поправки 2010 року і визначили певну процедуру, якої наразі бракувало.

До речі, це викриває іншу проблему. Україна не матиме впливу на прийняття цього рішення, тому що вона так і не приєдналася до Міжнародного кримінального суду. Це якраз один із арґументів для України на користь того, щоб якомога швидше ратифікувати Римський статут, стати членом МКС та додати ще один голос за вступ у силу цих поправок. На жаль, Україна зайняла дуже дивну позицію й сидить на шпагаті: з одного боку, ми скерували дві декларації в Міжнародний кримінальний суд (за якими сьогодні він і розпочав попереднє вивчення ситуації), а з іншого боку — ми не є повноправними членами суду, не можемо голосувати, не маємо жодних прав, а маємо лише обов’язок співпрацювати із судом, до якого самі ж звернулися з проханням допомогти у розслідуванні.

– Коли Верховна Рада розглядала зміни до Конституції в частині правосуддя (у цих змінах передбачено, що Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, але не швидше ніж за три роки), то доповідачі пояснювали, що відтермінування пов’язане з потребою уникнути ризику притягнення до відповідальності учасників антитерористичної операції.

– Це свідчить про абсолютне нерозуміння принципів роботи Міжнародного кримінального суду. Суд уже почав вивчати матеріали, і якщо він побачить, що були вчинені злочини такого рівня, котрі підпадають під його юрисдикцію, то застереження Верховної Ради [з відкладеною імплементацією] ні на що не вплине.

Ми мусимо розуміти: не всі тяжкі злочини, скоєні на Донбасі, підпадають під юрисдикцію суду. До того ж Міжнародний кримінальний суд працює за принципом комплементарності. Він візьметься за розслідування справи лише тоді, якщо Україна сама не проведе розслідування і не встановить, що ж насправді відбулося. Підстава втрутитися для Міжнародного кримінального суду лише одна — якщо він отримує переконливі докази, що розслідування ведеться лише для «галочки» і країна нічого не робить для покарання винних. Якщо політики бояться, що участь Міжнародного кримінального суду у розслідуванні злочинів, які вчиняли представники українських збройних сил, нестиме для нас загрозу — то це додатковий стимул провести якісне розслідування і покарати винних.

Злочини, котрі мають місце на Донбасі, як правило, вчиняються руками рядових виконавців. Натомість Міжнародний кримінальний суд зосереджується не на рядових виконавцях, а на особах, котрі віддають накази або іншим чином уможливлюють їх вчинення. «Клієнти» суду — це президенти, прем’єр-міністри, командування, тобто ті top-officials, які з тисячі виконавців побудували смертоносну машину.

Міжнародний кримінальний суд, як це не парадоксально, створений для того, щоби бути непотрібним. Він висить, як дамоклів меч, над країною: суд не розслідує весь масив справ, а підштовхує. Якщо ти не хочеш, щоби втрутилося міжнародне правосуддя — виконуй покладені на тебе обов’язки.

Власне, ми мусимо ж усвідомлювати, що Російська Федерація розпочала війну для того, щоб зупинити Україну на шляху до демократичних перетворень. Виграти цю війну, використовуючи методи Росії, тим самим перетворюючись на Росію, — немає жодного сенсу. Бо тоді не ясно: за що ми боремося?.. Тому я переконана, що це дійсно обов’язок Української держави — якщо вчинено злочин проти громадянина, то слід провести ефективне розслідування і притягнути винних до відповідальності. Звичайно, із врахуванням передбаченого в ККУ поняття «крайньої необхідності», яка стає особливо актуальною під час воєнних дій.

– Але ж природа українського звернення до МКС зовсім інша. Ми не «розписуємося» у небажанні провадити розслідування, а шукаємо сильніший судовий інструмент, намагаємося створити додаткову леґітимність.

– Коли ми говоримо про злочини, які вчиняються російськими військовими на території Донбасу, або про злочини на території окупованого Криму, то тут, зрозуміло, Україна обмежена у можливостях провести розслідування і притягнути цих людей до відповідальності. Міжнародний кримінальний суд починає розслідувати справи, якщо держава не хоче або ж не може ефективно проводити розслідування сама. Невже ми, говорячи про анексію Криму або гібридну війну на Донбасі, можемо самотужки притягнути до відповідальності людей, які цю війну розпочали? Може, вони не своїми руками катували людей і кидали мирне населення до підвалів — але вони зробили все це жахіття реальністю. Ми знаємо, в якій країні сидять ці люди і які посади вони займають. Тому Україні нічого не залишається, як апелювати до міжнародного правосуддя.

– Олександро, Ви на початку нашої розмови говорили про те, що прокурорський звіт має дати нам «підказки», в який спосіб доповнити і посилити подання, — йдеться про злочини, скоєні проти учасників Євромайдану і під час війни на Донбасі. Деталізуйте, що маєте на увазі.

– У мене перед очима 189-й пункт звіту: «Канцелярія прокурора зазначає, що в рамках подій на Майдані Незалежності мали місце випадки серйозного порушення прав людини, і висловила готовність переглянути свій попередній аналіз в світлі нових свідчень». А що саме «переглянути»? Минулого року офіс у аналогічному звіті, в якому тоді фіґурували лише питання Євромайдану, констатував, що канцелярія дійсно ознайомилася з наданими матеріалами, але, згідно з [Римським] статутом, їй бракує доказів, які би дали можливість стверджувати, що напад на представників мирного населення дійсно був систематичним і мав масовий характер. Цю тезу треба ретранслювати таким чином: «Україно, якщо ти хочеш, щоби це попереднє рішення переглянули, тоді треба підготувати матеріали і подати до канцелярії прокурора, які б свідчили про системність і масштабність цього нападу».

Те саме по Донбасу. Зараз офіс продовжує вивчати, чи йдеться про міжнародний конфлікт чи неміжнародний конфлікт. На цьому етапі для Міжнародного кримінального суду важливо встановити факт підтримки російськими органами влади незаконних збройних формувань у формі постачання озброєнь, обладнання, персоналу, фінансів, довідатися, чи з Москви здійснювали управління операціями, чи надавали допомогу у плануванні воєнних дій. Ми знаємо, що так воно і є, але офіс прокурора не приймає рішення на основі здогадок, чуток або матеріалів засобів масової інформації, тому що це судова інстанція, котра працює на іншому рівні арґументації. Офіс прокурора на етапі попереднього вивчення справи досліджує переважно лише ті матеріали, котрі до нього надходять, а вже на наступному етапі здійснює самостійну роботу у формі розслідування. Тому для нашої держави це, знову ж, звучить так: «Україно, підготуй докази, котрі би вказували, що органи російської влади здійснюють контроль над незаконними збройними формуваннями, фінансують бойовиків, передають їм техніку і планують з ними воєнні операції тощо».

– Чому взагалі важливо з’ясовувати, чи конфлікт є міждержавним або неміждержавним? Хіба це має значення для того, щоб покарати якогось генерала абощо?

– Це має значення для встановлення винуватців, для розкручування ланцюга наказів до цих top-officials. Адже якщо конфлікт не є міжнародним, то це означає, що ланцюг наказів упреться в людей, котрі організовують ці злочини на місцях. А якщо ми говоримо про міжнародний конфлікт, це означає, що ланцюг наказів вийде за межі території держави, а далі — хтозна-куди… У нашому випадку ми точно знаємо, що він приведе у Кремль.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

Матеріал опубліковано 17.11.2016: http://zbruc.eu/node/58836

«Самостійна робота» для України: перед якими викликами постане держава у наступні 25 років?

25 Серпня, 2016

Шостий виклик: формування громадянського суспільства та євроінтеграція

Нещодавно вийшла доповідь Freedom House, згідно з якою, Україна з часів Незалежності перебуває у перехідному періоді формування громадянського суспільства, у так званій зоні турбулентності. Проте вона є одним з небагатьох виключень з-поміж пострадянських країн, яка демонструє чіткий тренд на демократичний вибір та цінності, притаманні європейським країнам, ідеться в дослідженні.

Українське суспільство в перспективі не лише інтегрується до Європи, а стане одним з ключових носіїв її цінностей, вважає голова правління «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук.

«Європа, як ми бачимо зараз, нездатна адекватно реагувати на кризи, на виклики, які ставить історичний час, намагається дати прості відповіді на складні запитання. До прикладу, конфлікт у Сирії – вирішити шляхом вдосконалення міграційного законодавства, не вирішуючи саму суть проблеми, – стверджує Матвійчук. – Україна тут демонструє зовсім інший підхід, бо українці – чи не єдиний народ, який під час Майдану продемонстрував, що за цінності, на яких побудоване європейське суспільство, готовий проливати кров і гинути під прапорами Європейського союзу. Тому тут ми могли б бути тією харизматичною громадянською нацією, яка принесла б до Європи дух цінностей, на яких сама Європа вона побудована».

Із повним текстом статті можна ознайомитись на сайті “Радіо Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27942036.html

Доповідь Голови правління ГО “Центр Громадянських свобод”

25 Серпня, 2016

“Щоб бути ефективними, мало проводити моніторинги і працювати з міжнародними організаціями. Потрібно виходити з правозахисного гетто і залучати до нашої роботи звичайних людей. Так це складно. Потрібно вчитися бути зрозумілими звичайним людям, пояснювати їм чому права людини для них важливо, продумувати що і як вони можуть робити, відходити від традиційних і шукати нові інструменти. Але розвивати демократичне законодавство та практики в країні неможливо без громадян, здатних захищати свої права та інтереси” -Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод

Результаты поиска:

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

17 Грудня, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

15 Грудня, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

23 Листопада, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

16 Листопада, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, регулярно публікуються в ЗМІ, а відтак – регулярно викликають і помітну реакцію соцмереж, суспільства загалом. “Держава повинна докласти всіх зусиль, задля звільнення свого громадянина” звучить з сотень джерел. Утім не надто довго… Подібну реакцію, яка часто виглядає, як такий собі сплеск активності і носить хвилеподібний характер, спостерігаємо від початку військової агресії РФ. Розмов вистачає – результату замало… Чи все можливе робить Україна для звільнення своїх? Де і в чому можна додати в цій роботі?

За офіційними даними МЗС, наразі лише у в’язницях РФ перебувають 38 українських політв’язнів. Не враховані різноманітні СІЗО та КПЗ, не кажучи вже про підвали ОРДЛО. Активісти правозахисної організації “Let my people go” запевняють, що в’язнів – набагато більше. Не наважимося сказати, що держава взагалі не робить жодних кроків в напрямку звільнення українців. Робить, правда не такими швидкими темпами. Наприклад, між попереднім звільненням кримчанина Геннадія Афанасьєва і пенсіонера Юрія Солошенка (14 червня 2016-го) та останнім – заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова (25 жовтня 2017-го) – минуло майже півтора року, довгі 16 місяців. Очевидно, процес звільнення наших бранців і полонених непростий. Тим не менш, наскільки реально його пришвидшити та що можна ще додати до державних механізмів звільнення заручників і політв’язнів?

З цими питаннями Укрінформ звернувся до правозахисників: голови правління Центру громадянских свобод, що координує правозахисну організацію LetMyPeopleGo Олександри Матвійчук та юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Надії Волкової.

Потрібен єдиний державний механізм, якого — нема

Експерти переконують, що механізми існують, держава намагається робити усе від неї залежне: і Уповноважена з прав людини звертається до своєї колеги в Росії, і МЗС реагує нотами на нові порушення, і на мінських перемовинах попри заперечення російської сторони піднімаються питання, і правоохоронні органи співпрацюють із адвокатами тощо. Але, на їхню думку, всі ці зусилля ніяк не складаються в одне ціле — єдиний механізм відсутній.

Олександра МатвійчукОлександра Матвійчук

 

Матвійчук: “Часто ліва рука не знає, що робить права, і рідні політв’язнів змушені виступати у ролі посередників. Що вже казати, якщо державні органи у своїй роботі оперують різними цифрами, і навіть єдиного узгодженого списку політв’язнів досі немає. У рідних це викликає вже навіть не обурення, а просто втому.

Інша проблема, що більшість цих зусиль є радше реакцією на ті чи інші події. У нас майже повністю відсутня проактивна стратегія. Ще минулого року Путін чітко заявив, що питання звільнення політв’язнів не охоплюється мандатом мінських перемовин. І що Україна? Ми будемо шукати інші майданчики для вирішення цих питань, залучати ефективних посередників, придумувати нові форми впливу, що ми за цих обставин будемо робити? Кількість ув’язнених за політичними мотивами постійно зростає. В окупованому Криму люди в групі ризику сплять одягненими, бо ніколи невідомо, коли до них прийдуть із обшуком і що після цього буде. Багато ув’язнених мають досить серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо Станіслава Клиха, то вже йдеться про заходи термінового порятунку. Тому в умовах, коли створені для попередження конфліктів та відновлення миру міжнародні організації давно вже не справляються із цими функціями, потрібно бути проактивними. А це значить ініціювати нові ходи і формати.

Найменше, що у цій ситуації держава мала би зробити, це створити єдину структуру за участі усіх дотичних до цієї теми державних органів. Це необхідно для координації їх роботи із звільнення політв’язнів та належної комунікації із рідними. Проект концепту такої структури був розроблений вже багато місяців тому, але не викликав у посадовців особливого ентузіазму, тож досі лежить та припадає пилом”.

Надія ВолковаНадія Волкова

 

Волкова: “Моє розуміння – створення такого механізму має складатись з декількох етапів:

По-перше, це скрупульозне вивчення, повне розуміння особливостей притаманних саме цій ситуації, хто є бранець, з якою метою його ув’язнено.

По-друге, вивчення практик, які вже існують в інших країнах. Ми маємо пам’ятати що конфлікт в Україні не є унікальним. Так, він має свої особливості, які необхідно враховувати, але Україна не перша і, на жаль, не остання. Тому на цьому етапі варто залучати (міжнародних) експертів (особливо тих, хто має досвід повернення та визволення людей).

По-третє, має існувати постійний майданчик для проведення перемовин. Він може існувати на рівні президента, РНБО, МЮ, МЗС, неважливо, але фахівці, представники всіх відомств мають бути долучені до цієї роботи. Наразі, в нашому випадку: а) такого майданчика в принципі не існує, б) люди які займаються (або роблять пусті неефективні потуги) не є фахівцями, професіоналами і мало що взагалі розуміють в питаннях обміну.

По-четверте, самі переговори – це ювелірний процес. Дуже складний і дуже глибокий, особливо, коли твій опонент – Путін. Фатальна помилка вважати його ідіотом, недолугим або такою людиною, яка говорить лише мовою сили (так, він говорить мовою сили, але не фізичної). І це також ключовий момент. Тобто, якщо вести перемовини з таким як він, людина має мати мінімум такий самий рівень сили. Дуже важливо адекватно оцінювати, хто твій опонент. Утім, я не впевнена, що в нашій державі це розуміють. Росії – з потужною армією, з потужними спецслужбами та з ядерною зброєю нічого боятися фізичних загроз”.

Продовжуючи думку Надії Волкової про важливість рівня представництва, нагадаємо, як нещодавно турецький президент Реджеп Ердоган домігся звільнення заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Очевидно, щось з цього вигадала собі і Москва. Тим не менш, українських політв’язнів — звільнено.

Хоч би як це звучало дивно, але заради життя і свободи наших людей, інколи варто задуматися і про відверто нестандартні кроки. Аж до того, щоб звернутися по допомогу до когось із друзів Путіна. Нічого конкретного не пропонуємо, але, скажімо, колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі хіба не має впливу на «кремлівського начальника»? Може, цей 81-річний дідусь, “поціновувач” неповнолітніх дівчат, замість чергового секс-скандалу, нарешті зробить у своєму житті добру справу?

… І ви знаєте, таки Сильвіо далеко не один у світі.

Львівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: ZikЛьвівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: Zik

 

Не лише на державному рівні

Питання звільнення українських політв’язнів має стати центром суспільної уваги, наполегливим нагадуванням. Натомість, все навпаки. Як вже згадувалося, реакція суспільства, наче сплеск, хвиля: наростає, спадає… А що в результаті? Яскравих маркерів дефіциту уваги суспільства до долі політв’язнів, на жаль, вистачає. Але чи може бути щось яскравіше за сумний факт: в українському варанті онлайн-енциклопедії “Вікіпедія” немає навіть статті про того ж Станіслава Клиха. Це при тому, що в “Вікіпедії” – і це головна особливість проекту – кожен може написати чи редагувати контент.

Як же підсилити суспільну увагу до проблеми звільнення українців з російських тюрем?

На думку правозахисниці Олександри Матвійчук, важко порівнювати біографії та долі відомого режисера Олега Сенцова та збирача металобрухту Сергія Литвинова. Але боротися потрібно за всіх.

Матвійчук: “…Їхні імена мають звучати постійно як в середині країни, так і на міжнародній арені. Немає новин про ув’язненого, значить наше завдання знаходити приводи, щоб про нього говорили. Власне, кампанії LetMyPeopleGo багато в чому на це і спрямовані. Ми залучаємо людей до марафонів, написання листів, бомбардуємо міжнародні інстанції зверненнями, інформуємо про перебіг справ, проводимо акції, фотовиставки та флеш-моби. Нас підтримують багато ініціативних груп за кордоном, в Німеччині, США, Франції тощо. Навіть такий простий та символічний жест як відправити листівку для людини за ґратами має вагоме значення. Важливо зрозуміти, що допомогти може кожен ”.

Замість висновку

Згадана українська “Вікіпедія” — це лише маленький приклад “щирого зацікавлення» суспільства цим питанням. Ми полюбляємо потикати владу у бездіяльності, черговій #зраді (так, причин достатньо, але ж є розумні межі), натомість самі нічого не робимо там, де робити, вболівати – наш прямий громадянський обов’язок. Звинувачувати і повчати ми нікого не збираємося – всі цим грішимо. Не знаєте, як перейти на сайт “Вікіпедії” і що написати там про українського полоненого, писати статті — не ваше? То зробіть так, як пропонує експерт: просто відправте листівку з трьома словами “Про тебе пам’ятають”.

Мирослав Ліскович, Київ 

Джерело, 15/11/2017

Поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок

15 Листопада, 2017

Я із 6-річного віку ходила до школи у військовій формі. Вона була обов’язкова. Волосся постійно зібране у вузол. Кожен ранок починався із гуртової присяги вмерти за уряд. У такій мілітаризованій атмосфері варто тільки сірник піднести… Зараз у Сирії 30% молодих людей воюють чи на стороні уряду, чи проти нього, і вбивають один одного. Я жила в Алеппо у кварталі, якому тисяча років, на його місці лишилися тільки руїни.

Ми були змушені розмістити бабусю у найвіддаленішій кімнаті. У будь-який час поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок. Старенькі та діти його важко переносять, і можуть померти. Багато таких випадків. У Бахрейні 60% землі належить тільки 2% населення. Люди живуть дуже бідно і протестують. І уряд застосовує газ у якості колективного покарання за такі протести.

Їдемо в аеропорт, говоримо. Про Україну дівчата знають небагато. Читали в американських газетах про співпрацю Пола Манафорта та “якогось українського посадовця, який платив йому мільйони доларів”. Дівчина з Бахрейну бачила фото Межигір’я, чула про золоті батони. Була вражена. “Сподіваюся, колись і ми отримаємо доступ до свого “Межигір’я”.

Джерело, 14/11/2017

Взяли курс на розслідування справ “великої риби”

11 Листопада, 2017

Ми мало знаємо про успішні приклади, тож ось чудовий кейс про боротьбу маленького гекону проти крокодила. Так глузливо в Індонезії називали Комісію з викорінення корупції (KPK), яка мала розслідувати та притягати до відповідальності вищих посадовців. Вона розпочала роботу, коли країна посідала 122 із 133 місць за індексом Transparency International, тобто була десь поряд із В’єтнамом та Папуа Нова Гвінея.

Зрозуміло, що у індонезійської владної еліти не було тієї самої “політичної волі”. Попередники КРК – Об’єднана команда розслідувачів – пробувала боротися із хабарництвом суддів Верховного суду, і в результаті була ліквідована за рішенням того ж самого Верховного суду. І хоча КРК отримали досить сильний мандат (завдяки ухваленому на вимогу Світового банку антикорупційному закону, який до всього передбачав створення окремого антикорупційного суду), мало хто вірив у її успіх.

У цих складних умовах керівник КРК почав шукати та навчати вмотивованих працівників, щоб зміцнити потенціал інституції. Відразу взяв курс на розслідування справ “великої риби” аби дати сигнал системі, що така поведінка більше не толерується. І паралельно – на формування підтримки із того єдиного фронту, із якого вона могла надійти, – від громадянського суспільства. І коли КРК почала створювати серйозні проблеми можновладцям і врешті-решт сама опинилася під ударом, то люди масово виступили на її захист.

Для мене ця історія більше про те, як звичайні люди переймають питанням майбутнього своєї країни та мають силу змінити хід історії. Вона дуже резонує із цьогорічними спробами змінити антикорупційне законодавство в Румунії, аби десятки політиків уникли судового переслідування. Людей це так обурило, що протести стали наймасштабнішими із моменту повалення режиму комуністичного диктатора Ніколае Чаушеску. І владні еліти і в Індонезії, і в Румунії, так і не ризикнули злегковажити їх майбутнім.

Звичайно, що за дужками залишилося багато важливих деталей. Зокрема те, що КПК і досі має багато роботи, наприклад, нещодавно вони оголосили підозру спікеру парламенту. Інституціоналізована корупція, до всього, це ще симптом нездоров’я державного апарату та гіпертрофованої ролі держави в економіці. Принцип незворотності покарання важливий, але якщо не створити ефективні інституції, то це робота на довгі і довгі роки.

В Україні при реформуванні органів часто звертають увагу тільки на пошук “хороших людей”, перекладають на них завищені очікування суспільства, і потім швидко розчаровуються. Не існує абстрактних “хороших людей”, є чиновники, у яких є можливість красти, і така система, в якій у чиновників така можливість зводиться до нуля.

Джерело, 10/11/2017

“Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится”

26 Жовтня, 2017

Якось тяжко мені далась стаття про заручників Кремля для іноземної аудиторії. Довго не могла розпочати. За ці чотири роки ми зробили стільки звернень, публікацій, звітів, акцій, флешмобів, виступів. Що тут можна ще сказати нового? А особливо в перспективі на наступний рік оптимістичного. І тоді я перечитала останні слова на суді, уривки з листів та виступів самих ув’язнених людей:

Руслан Зейтуллаєв: “Вот меня спрашивают — какая разница между Украиной и Россией, по-твоему. Так вот, я им отвечаю, что в Украине я жил, трудился, помогал людям по мере возможности, создал семью и старался, чтобы у нее было все необходимое. А вот в России я не успел прожить и года, как меня посадили в тюрьму…Вот в чем я вижу разницу между этими двумя государствами”.

Ахтем Чийгоз: “70 лет нас судят, и, к сожалению, я никаких изменений не вижу. Обвинять голословно людей в том, что они не делали, в этом заключается работа правоохранительных органов… Бороться за права своего народа, за свои права – это достоинство человека. И я думаю, что мы с достоинством это пройдем, несмотря на репрессии, которые чинятся сегодняшними прокурорами, сегодняшними следователями. Мы многих пережили. Переживем и это”.

Євген Панов: “Я очень благодарен всем за поддержку, и когда, как говорится, “находит грусть”, я перечитываю письма, которые приходили мне в “Лефортово”, как бы заряжаюсь энергией от них. Особенно сейчас, когда я “благополучно” изолирован от всякой информации, ни радиоточки, ни газет, не говоря уже за телевизор. Я не знаю, когда это все закончится, но если не верить, тогда незачем жить”.

Саша Кольченко: “Извини, что так затянул с ответом – в голове пустота, почти никаких мыслей нет. К тому же я пребываю в информационном вакууме – кроме ТВ-новостей никаких источников информации. В целом же у меня всё хорошо: 3 раза в день кормят, ни разу не бьют. Каждую неделю-вторую созваниваюсь с матерью по таксофону – с этим проблем нет. Поддерживают местные товарищи: присылают письма, книги, передачи”.

Олег Сенцов: “Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой – этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно – держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется”.

Ільмі Умеров: “Меня судят по сфабрикованному делу и конечно не за мои высказывания в конкретной телевизионной программе, а за мои политические убеждения и взгляды, которые я не скрываю…Предатели судят патриотов. Борьба продолжается независимо от содержания приговора. Крымскотатарский народ отстаивает здесь безопасность всего цивилизованного мира. Если агрессия России в отношении Украины и Крыма останется безнаказанной, это станет прецедентом, из-за которого обрушится весь мировой порядок… Я поклялся, я дал слово за народ свой умереть. И заканчиваю словами, до встречи в Гааге!”.

Джерело, 25/10/2017

На політичне лицемірство витрачають сотні тисяч доларів

13 Жовтня, 2017

Про організоване лицемірство. Вперше цей термін почула минулого тижня на презентації наукового дослідження як міжнародне співтовариство планує миротворчі операції. Коли ЗМІ починають писати драматичні історії про війну в якійсь точці земної кулі, то це ставить демократичні уряди в незручне становище. З одного боку вони не воліють, щоб виборці закинули їм відсутність реакції на страждання цивільних людей. Разом з тим, вони не хочуть витрачати власні ресурси, і тим більше, підставляти під ризик своїх громадян. Із таким підходом “організованого лицемірства” досить часто і формуються миротворчі місії, які нічого не зупиняють і нікого не рятують. Але місія прибуває, журналісти пишуть про їх роботу, з’являються драматичні фото “миротворець віддає воду дитині”, виборці задоволені, уряд задоволений, питання закрито.

Сьогодні розбирали реальний кейс. Світовий банк у 2000 році виділяв безпрецедентне за обсягом фінансування на проведення судової реформи у Бангладеші. У цій країні суди контролюються виконавчою владою. Вони просто не доступні для незаможних (а в країні 36% населення взагалі знаходяться за межею бідності), для жінок та інших вразливих груп. Попри усе це 70% коштів мали йти на будівництво нових приміщень суду. Ми грали реальні ролі представників банку, уряду, верховного суду, іноземних агенцій, які мали отримати контракти на його реалізацію. І так сталося, що на момент прийняття рішення за столом не було жодної людини, якій би реально боліли люди в Бангладеші. Те, що назвали “судовою реформою” було прийнято. Так само відбулося на практиці. Величезна сума грошей була витрачена на організоване лицемірство. До всього, це була позика. І тягар виплат як завжди впаде на звичайне населення.

І от я читаю останні новини, що члени Ради Європи коливаються між “цінностями” та “збереженням цілісності організації”. Мова йде про відмову Росії сплачувати внесок в бюджет, допоки російській делегації не повернуть право голосу в ПАРЕ. Річний бюджет Ради Європи перевищує 450 млн. євро, а нинішній борг Росії складає 4-5% від цієї суми. На практиці це значить, що частину проектів Ради Європи ймовірно доведеться закривати, штат скорочувати. І тому очільники організації активно шукають можливості як зняти санкції з російської делегації та делікатно оминути те, що Росії продовжує брутально порушувати принципи, на яких ця організація була заснована. Dmytro Kuleba, сил тобі у боротьбі із цим організованим лицемірством. Готуємося до січня наступного року.

Джерело, 12/10/2017

Гааґа наздоганяє Путіна

3 Грудня, 2016

Цього тижня офіс прокурора Міжнародного кримінального суду оприлюднив звіт, у якому прирівняв анексію Криму до міжнародного збройного конфлікту між Україною та Росією. Констатація цього факту відкриває шлях до розслідування в Гаазі воєнних злочинів та злочинів проти людяності на окупованому півострові й притягнення Москви до відповідальності. Не випадково, що відразу після оприлюднення звіту президент Росії Володимир Путін видав спеціальне розпорядження, в якому задекларував, що РФ не має наміру ставати учасником Римського статуту Міжнародного кримінального суду, хоча підписала цей документ у 2000 році.

Усупереч потоку яскравих заяв та відгуків, котрі поширилися в Україні, висновок прокурора Міжнародного кримінального суду не є остаточним вердиктом — це лише один із пунктів «Звіту про дії з попереднього розслідування за 2016 рік», оголошених на підготовчому етапі для самого провадження. До того ж МКС не кваліфікує акт аґресії Росії проти України як імовірний злочин для свого розслідування: згідно з цитатою зі звіту, це «контекст» для розслідування злочинів, котрі належать до юрисдикції суду — «вбивства і викрадення», «жорстке поводження», «арешти та судові процеси». Зрештою, суд наразі йде етапом вивчення матеріалів і ще не відкрив самого провадження. Тобто шлях Кремля до Гааґи буде не таким швидким, як багатьом би хотілося.

Голова правління Центру громадських свобод і координатор ініціативи «Євромайдан SOS» Олександра Матвійчук розповідає Z про те, яку правову силу має висновок прокурора МКС щодо воєнного конфлікту між Україною та Росією; про те, якими є перспективи, що суд таки почне розслідування не лише у справі Криму, а й щодо злочинів, скоєних проти учасників Революції гідності, та злочинів, учинених бойовиками на Донбасі; а також про ймовірність притягнення Путіна до відповідальності у Гаазі.

ДЛЯ РОСІЇ ЦЕ СЕРЙОЗНИЙ ДЗВІНОЧОК

– Олександро, яким є правовий статус документа, що його оприлюднив прокурор Міжнародного кримінального суду? В Україні окремі пункти звіту сприйняли з бурхливим схваленням, але наскільки він вагомий з погляду права?

– Це щорічна доповідь, котру прокурор Міжнародного кримінального суду готує для публічного звітування про стан розгляду справ, які перебувають на стадії попереднього вивчення. Тобто основне розслідування ще не почалося, а всі ці справи вивчаються на предмет відповідності юрисдикції суду. Справи можуть перебувати на цій попередній стадії роками. Тому треба ставитися до цього звіту як до документу із попередніми висновками. І йдеться, власне, не про висновки суду як міжнародно-кримінальної судової інстанції, а про позицію прокурора на цьому етапі. З іншого боку, ми в Україні мусимо ставитися до звіту як до вказівника, котрий вказує нам на докази, яких офісу прокурора бракує для того, щоб прийняти рішення про перехід на наступну стадію — до самого розслідування.

– Які правові наслідки того, що канцелярія прокурора прирівняла окупацію Криму до збройного міждержавного конфлікту? Чи міжнародні політичні або правові інстанції (для прикладу) можуть покликатися на цей звіт? Яким є предметний наслідок констатації конфлікту?

– Насамперед це має значення для самого суду і для внутрішніх процедур Міжнародного кримінального суду. Тепер суд вивчатиме, чи те, що відбувається у Криму в рамках міжнародного збройного конфлікту, підпадає під злочини, передбачені Римським статутом, і відповідає критеріям масштабності та систематичності характеру цих злочинів, щоб вони були визнані воєнними. Звичайно, це ще не остаточне рішення, тому що мають бути дотримані й інші умови.

Щодо використання цього звіту в риториці на рівні міжнародних інстанцій, то я переконана, що це матиме ефект. На тижні розглядалася резолюція щодо Криму на Третьому комітеті ООН, невдовзі вона розглядатиметься Генеральною асамблеєю ООН — і для багатьох країн констатація збройного конфлікту та серйозних порушень прав людини державою-окупантом буде одним із арґументів, котрий спонукатиме голосувати за цю резолюцію. Авторитет Міжнародного кримінального суду, хай би що говорила ображена Росія, є надзвичайно високим.

– Як Ви оцінюєте остаточну відмову Володимира Путіна від Римського статуту? Чи випадково, що заява Кремля пролунала наступного дня після оприлюднення звіту з Гааґи?

– Важко відмовитися від участі в структурі, членом якої ти не є. Але причини заяви Володимира Путіна про те, що вони і не будуть членами Міжнародного кримінального суду, зрозумілі. Висновки офісу прокурора вибивають з-під ніг російської пропаґанди підґрунтя для тверджень, начебто в Криму відбулося «мирне возз’єднання з батьківщиною». Адже це все ж таки міжнародний збройний конфлікт, і цей конфлікт вважатиметься чинним аж до моменту припинення окупації. Це оголосив не якийсь політичний орган, не конкретний політик — а представник міжнародного механізму правосуддя, навіть якщо поки що йдеться про формат попереднього звіту. Вага цього висновку — абсолютно інша, тому Росія відреагувала на нього роздратовано. Насправді для Росії це доволі серйозний дзвіночок.

– У прокурорському звіті анексія Криму ввійшла до розділу «Контекст ситуації», натомість у рубриці «Ймовірні злочини» перелічено правопорушення зовсім іншого кшталту: «утиски кримських татар», «вбивства і викрадення», «арешти та судові процеси» тощо. В Україні ж сподіваються, що міжнародний трибунал покарає російське керівництво саме за вторгнення до України. Чи анексія Криму належить до підслідності МКС?

– Юрисдикція суду, згідно з Римським статутом, поширюється «на найбільш серйозні злочини, котрі викликають тривогу всієї міжнародної спільноти». Якщо відкриємо Римський статут, то побачимо чотири злочини: геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності і злочин аґресії. Стаття про збройну аґресію, хоча й передбачена у Римському статуті, проте вона не вступила у силу. Для того, аби суд почав розглядати справи саме за цією статтею, треба, щоб країни-учасниці Міжнародного кримінального суду ратифікували Кампальські поправки 2010 року і визначили певну процедуру, якої наразі бракувало.

До речі, це викриває іншу проблему. Україна не матиме впливу на прийняття цього рішення, тому що вона так і не приєдналася до Міжнародного кримінального суду. Це якраз один із арґументів для України на користь того, щоб якомога швидше ратифікувати Римський статут, стати членом МКС та додати ще один голос за вступ у силу цих поправок. На жаль, Україна зайняла дуже дивну позицію й сидить на шпагаті: з одного боку, ми скерували дві декларації в Міжнародний кримінальний суд (за якими сьогодні він і розпочав попереднє вивчення ситуації), а з іншого боку — ми не є повноправними членами суду, не можемо голосувати, не маємо жодних прав, а маємо лише обов’язок співпрацювати із судом, до якого самі ж звернулися з проханням допомогти у розслідуванні.

– Коли Верховна Рада розглядала зміни до Конституції в частині правосуддя (у цих змінах передбачено, що Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, але не швидше ніж за три роки), то доповідачі пояснювали, що відтермінування пов’язане з потребою уникнути ризику притягнення до відповідальності учасників антитерористичної операції.

– Це свідчить про абсолютне нерозуміння принципів роботи Міжнародного кримінального суду. Суд уже почав вивчати матеріали, і якщо він побачить, що були вчинені злочини такого рівня, котрі підпадають під його юрисдикцію, то застереження Верховної Ради [з відкладеною імплементацією] ні на що не вплине.

Ми мусимо розуміти: не всі тяжкі злочини, скоєні на Донбасі, підпадають під юрисдикцію суду. До того ж Міжнародний кримінальний суд працює за принципом комплементарності. Він візьметься за розслідування справи лише тоді, якщо Україна сама не проведе розслідування і не встановить, що ж насправді відбулося. Підстава втрутитися для Міжнародного кримінального суду лише одна — якщо він отримує переконливі докази, що розслідування ведеться лише для «галочки» і країна нічого не робить для покарання винних. Якщо політики бояться, що участь Міжнародного кримінального суду у розслідуванні злочинів, які вчиняли представники українських збройних сил, нестиме для нас загрозу — то це додатковий стимул провести якісне розслідування і покарати винних.

Злочини, котрі мають місце на Донбасі, як правило, вчиняються руками рядових виконавців. Натомість Міжнародний кримінальний суд зосереджується не на рядових виконавцях, а на особах, котрі віддають накази або іншим чином уможливлюють їх вчинення. «Клієнти» суду — це президенти, прем’єр-міністри, командування, тобто ті top-officials, які з тисячі виконавців побудували смертоносну машину.

Міжнародний кримінальний суд, як це не парадоксально, створений для того, щоби бути непотрібним. Він висить, як дамоклів меч, над країною: суд не розслідує весь масив справ, а підштовхує. Якщо ти не хочеш, щоби втрутилося міжнародне правосуддя — виконуй покладені на тебе обов’язки.

Власне, ми мусимо ж усвідомлювати, що Російська Федерація розпочала війну для того, щоб зупинити Україну на шляху до демократичних перетворень. Виграти цю війну, використовуючи методи Росії, тим самим перетворюючись на Росію, — немає жодного сенсу. Бо тоді не ясно: за що ми боремося?.. Тому я переконана, що це дійсно обов’язок Української держави — якщо вчинено злочин проти громадянина, то слід провести ефективне розслідування і притягнути винних до відповідальності. Звичайно, із врахуванням передбаченого в ККУ поняття «крайньої необхідності», яка стає особливо актуальною під час воєнних дій.

– Але ж природа українського звернення до МКС зовсім інша. Ми не «розписуємося» у небажанні провадити розслідування, а шукаємо сильніший судовий інструмент, намагаємося створити додаткову леґітимність.

– Коли ми говоримо про злочини, які вчиняються російськими військовими на території Донбасу, або про злочини на території окупованого Криму, то тут, зрозуміло, Україна обмежена у можливостях провести розслідування і притягнути цих людей до відповідальності. Міжнародний кримінальний суд починає розслідувати справи, якщо держава не хоче або ж не може ефективно проводити розслідування сама. Невже ми, говорячи про анексію Криму або гібридну війну на Донбасі, можемо самотужки притягнути до відповідальності людей, які цю війну розпочали? Може, вони не своїми руками катували людей і кидали мирне населення до підвалів — але вони зробили все це жахіття реальністю. Ми знаємо, в якій країні сидять ці люди і які посади вони займають. Тому Україні нічого не залишається, як апелювати до міжнародного правосуддя.

– Олександро, Ви на початку нашої розмови говорили про те, що прокурорський звіт має дати нам «підказки», в який спосіб доповнити і посилити подання, — йдеться про злочини, скоєні проти учасників Євромайдану і під час війни на Донбасі. Деталізуйте, що маєте на увазі.

– У мене перед очима 189-й пункт звіту: «Канцелярія прокурора зазначає, що в рамках подій на Майдані Незалежності мали місце випадки серйозного порушення прав людини, і висловила готовність переглянути свій попередній аналіз в світлі нових свідчень». А що саме «переглянути»? Минулого року офіс у аналогічному звіті, в якому тоді фіґурували лише питання Євромайдану, констатував, що канцелярія дійсно ознайомилася з наданими матеріалами, але, згідно з [Римським] статутом, їй бракує доказів, які би дали можливість стверджувати, що напад на представників мирного населення дійсно був систематичним і мав масовий характер. Цю тезу треба ретранслювати таким чином: «Україно, якщо ти хочеш, щоби це попереднє рішення переглянули, тоді треба підготувати матеріали і подати до канцелярії прокурора, які б свідчили про системність і масштабність цього нападу».

Те саме по Донбасу. Зараз офіс продовжує вивчати, чи йдеться про міжнародний конфлікт чи неміжнародний конфлікт. На цьому етапі для Міжнародного кримінального суду важливо встановити факт підтримки російськими органами влади незаконних збройних формувань у формі постачання озброєнь, обладнання, персоналу, фінансів, довідатися, чи з Москви здійснювали управління операціями, чи надавали допомогу у плануванні воєнних дій. Ми знаємо, що так воно і є, але офіс прокурора не приймає рішення на основі здогадок, чуток або матеріалів засобів масової інформації, тому що це судова інстанція, котра працює на іншому рівні арґументації. Офіс прокурора на етапі попереднього вивчення справи досліджує переважно лише ті матеріали, котрі до нього надходять, а вже на наступному етапі здійснює самостійну роботу у формі розслідування. Тому для нашої держави це, знову ж, звучить так: «Україно, підготуй докази, котрі би вказували, що органи російської влади здійснюють контроль над незаконними збройними формуваннями, фінансують бойовиків, передають їм техніку і планують з ними воєнні операції тощо».

– Чому взагалі важливо з’ясовувати, чи конфлікт є міждержавним або неміждержавним? Хіба це має значення для того, щоб покарати якогось генерала абощо?

– Це має значення для встановлення винуватців, для розкручування ланцюга наказів до цих top-officials. Адже якщо конфлікт не є міжнародним, то це означає, що ланцюг наказів упреться в людей, котрі організовують ці злочини на місцях. А якщо ми говоримо про міжнародний конфлікт, це означає, що ланцюг наказів вийде за межі території держави, а далі — хтозна-куди… У нашому випадку ми точно знаємо, що він приведе у Кремль.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

Матеріал опубліковано 17.11.2016: http://zbruc.eu/node/58836

«Самостійна робота» для України: перед якими викликами постане держава у наступні 25 років?

25 Серпня, 2016

Шостий виклик: формування громадянського суспільства та євроінтеграція

Нещодавно вийшла доповідь Freedom House, згідно з якою, Україна з часів Незалежності перебуває у перехідному періоді формування громадянського суспільства, у так званій зоні турбулентності. Проте вона є одним з небагатьох виключень з-поміж пострадянських країн, яка демонструє чіткий тренд на демократичний вибір та цінності, притаманні європейським країнам, ідеться в дослідженні.

Українське суспільство в перспективі не лише інтегрується до Європи, а стане одним з ключових носіїв її цінностей, вважає голова правління «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук.

«Європа, як ми бачимо зараз, нездатна адекватно реагувати на кризи, на виклики, які ставить історичний час, намагається дати прості відповіді на складні запитання. До прикладу, конфлікт у Сирії – вирішити шляхом вдосконалення міграційного законодавства, не вирішуючи саму суть проблеми, – стверджує Матвійчук. – Україна тут демонструє зовсім інший підхід, бо українці – чи не єдиний народ, який під час Майдану продемонстрував, що за цінності, на яких побудоване європейське суспільство, готовий проливати кров і гинути під прапорами Європейського союзу. Тому тут ми могли б бути тією харизматичною громадянською нацією, яка принесла б до Європи дух цінностей, на яких сама Європа вона побудована».

Із повним текстом статті можна ознайомитись на сайті “Радіо Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27942036.html

Доповідь Голови правління ГО “Центр Громадянських свобод”

25 Серпня, 2016

“Щоб бути ефективними, мало проводити моніторинги і працювати з міжнародними організаціями. Потрібно виходити з правозахисного гетто і залучати до нашої роботи звичайних людей. Так це складно. Потрібно вчитися бути зрозумілими звичайним людям, пояснювати їм чому права людини для них важливо, продумувати що і як вони можуть робити, відходити від традиційних і шукати нові інструменти. Але розвивати демократичне законодавство та практики в країні неможливо без громадян, здатних захищати свої права та інтереси” -Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод

Результаты поиска:

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

17 Грудня, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

15 Грудня, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

23 Листопада, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

16 Листопада, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, регулярно публікуються в ЗМІ, а відтак – регулярно викликають і помітну реакцію соцмереж, суспільства загалом. “Держава повинна докласти всіх зусиль, задля звільнення свого громадянина” звучить з сотень джерел. Утім не надто довго… Подібну реакцію, яка часто виглядає, як такий собі сплеск активності і носить хвилеподібний характер, спостерігаємо від початку військової агресії РФ. Розмов вистачає – результату замало… Чи все можливе робить Україна для звільнення своїх? Де і в чому можна додати в цій роботі?

За офіційними даними МЗС, наразі лише у в’язницях РФ перебувають 38 українських політв’язнів. Не враховані різноманітні СІЗО та КПЗ, не кажучи вже про підвали ОРДЛО. Активісти правозахисної організації “Let my people go” запевняють, що в’язнів – набагато більше. Не наважимося сказати, що держава взагалі не робить жодних кроків в напрямку звільнення українців. Робить, правда не такими швидкими темпами. Наприклад, між попереднім звільненням кримчанина Геннадія Афанасьєва і пенсіонера Юрія Солошенка (14 червня 2016-го) та останнім – заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова (25 жовтня 2017-го) – минуло майже півтора року, довгі 16 місяців. Очевидно, процес звільнення наших бранців і полонених непростий. Тим не менш, наскільки реально його пришвидшити та що можна ще додати до державних механізмів звільнення заручників і політв’язнів?

З цими питаннями Укрінформ звернувся до правозахисників: голови правління Центру громадянских свобод, що координує правозахисну організацію LetMyPeopleGo Олександри Матвійчук та юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Надії Волкової.

Потрібен єдиний державний механізм, якого — нема

Експерти переконують, що механізми існують, держава намагається робити усе від неї залежне: і Уповноважена з прав людини звертається до своєї колеги в Росії, і МЗС реагує нотами на нові порушення, і на мінських перемовинах попри заперечення російської сторони піднімаються питання, і правоохоронні органи співпрацюють із адвокатами тощо. Але, на їхню думку, всі ці зусилля ніяк не складаються в одне ціле — єдиний механізм відсутній.

Олександра МатвійчукОлександра Матвійчук

 

Матвійчук: “Часто ліва рука не знає, що робить права, і рідні політв’язнів змушені виступати у ролі посередників. Що вже казати, якщо державні органи у своїй роботі оперують різними цифрами, і навіть єдиного узгодженого списку політв’язнів досі немає. У рідних це викликає вже навіть не обурення, а просто втому.

Інша проблема, що більшість цих зусиль є радше реакцією на ті чи інші події. У нас майже повністю відсутня проактивна стратегія. Ще минулого року Путін чітко заявив, що питання звільнення політв’язнів не охоплюється мандатом мінських перемовин. І що Україна? Ми будемо шукати інші майданчики для вирішення цих питань, залучати ефективних посередників, придумувати нові форми впливу, що ми за цих обставин будемо робити? Кількість ув’язнених за політичними мотивами постійно зростає. В окупованому Криму люди в групі ризику сплять одягненими, бо ніколи невідомо, коли до них прийдуть із обшуком і що після цього буде. Багато ув’язнених мають досить серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо Станіслава Клиха, то вже йдеться про заходи термінового порятунку. Тому в умовах, коли створені для попередження конфліктів та відновлення миру міжнародні організації давно вже не справляються із цими функціями, потрібно бути проактивними. А це значить ініціювати нові ходи і формати.

Найменше, що у цій ситуації держава мала би зробити, це створити єдину структуру за участі усіх дотичних до цієї теми державних органів. Це необхідно для координації їх роботи із звільнення політв’язнів та належної комунікації із рідними. Проект концепту такої структури був розроблений вже багато місяців тому, але не викликав у посадовців особливого ентузіазму, тож досі лежить та припадає пилом”.

Надія ВолковаНадія Волкова

 

Волкова: “Моє розуміння – створення такого механізму має складатись з декількох етапів:

По-перше, це скрупульозне вивчення, повне розуміння особливостей притаманних саме цій ситуації, хто є бранець, з якою метою його ув’язнено.

По-друге, вивчення практик, які вже існують в інших країнах. Ми маємо пам’ятати що конфлікт в Україні не є унікальним. Так, він має свої особливості, які необхідно враховувати, але Україна не перша і, на жаль, не остання. Тому на цьому етапі варто залучати (міжнародних) експертів (особливо тих, хто має досвід повернення та визволення людей).

По-третє, має існувати постійний майданчик для проведення перемовин. Він може існувати на рівні президента, РНБО, МЮ, МЗС, неважливо, але фахівці, представники всіх відомств мають бути долучені до цієї роботи. Наразі, в нашому випадку: а) такого майданчика в принципі не існує, б) люди які займаються (або роблять пусті неефективні потуги) не є фахівцями, професіоналами і мало що взагалі розуміють в питаннях обміну.

По-четверте, самі переговори – це ювелірний процес. Дуже складний і дуже глибокий, особливо, коли твій опонент – Путін. Фатальна помилка вважати його ідіотом, недолугим або такою людиною, яка говорить лише мовою сили (так, він говорить мовою сили, але не фізичної). І це також ключовий момент. Тобто, якщо вести перемовини з таким як він, людина має мати мінімум такий самий рівень сили. Дуже важливо адекватно оцінювати, хто твій опонент. Утім, я не впевнена, що в нашій державі це розуміють. Росії – з потужною армією, з потужними спецслужбами та з ядерною зброєю нічого боятися фізичних загроз”.

Продовжуючи думку Надії Волкової про важливість рівня представництва, нагадаємо, як нещодавно турецький президент Реджеп Ердоган домігся звільнення заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Очевидно, щось з цього вигадала собі і Москва. Тим не менш, українських політв’язнів — звільнено.

Хоч би як це звучало дивно, але заради життя і свободи наших людей, інколи варто задуматися і про відверто нестандартні кроки. Аж до того, щоб звернутися по допомогу до когось із друзів Путіна. Нічого конкретного не пропонуємо, але, скажімо, колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі хіба не має впливу на «кремлівського начальника»? Може, цей 81-річний дідусь, “поціновувач” неповнолітніх дівчат, замість чергового секс-скандалу, нарешті зробить у своєму житті добру справу?

… І ви знаєте, таки Сильвіо далеко не один у світі.

Львівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: ZikЛьвівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: Zik

 

Не лише на державному рівні

Питання звільнення українських політв’язнів має стати центром суспільної уваги, наполегливим нагадуванням. Натомість, все навпаки. Як вже згадувалося, реакція суспільства, наче сплеск, хвиля: наростає, спадає… А що в результаті? Яскравих маркерів дефіциту уваги суспільства до долі політв’язнів, на жаль, вистачає. Але чи може бути щось яскравіше за сумний факт: в українському варанті онлайн-енциклопедії “Вікіпедія” немає навіть статті про того ж Станіслава Клиха. Це при тому, що в “Вікіпедії” – і це головна особливість проекту – кожен може написати чи редагувати контент.

Як же підсилити суспільну увагу до проблеми звільнення українців з російських тюрем?

На думку правозахисниці Олександри Матвійчук, важко порівнювати біографії та долі відомого режисера Олега Сенцова та збирача металобрухту Сергія Литвинова. Але боротися потрібно за всіх.

Матвійчук: “…Їхні імена мають звучати постійно як в середині країни, так і на міжнародній арені. Немає новин про ув’язненого, значить наше завдання знаходити приводи, щоб про нього говорили. Власне, кампанії LetMyPeopleGo багато в чому на це і спрямовані. Ми залучаємо людей до марафонів, написання листів, бомбардуємо міжнародні інстанції зверненнями, інформуємо про перебіг справ, проводимо акції, фотовиставки та флеш-моби. Нас підтримують багато ініціативних груп за кордоном, в Німеччині, США, Франції тощо. Навіть такий простий та символічний жест як відправити листівку для людини за ґратами має вагоме значення. Важливо зрозуміти, що допомогти може кожен ”.

Замість висновку

Згадана українська “Вікіпедія” — це лише маленький приклад “щирого зацікавлення» суспільства цим питанням. Ми полюбляємо потикати владу у бездіяльності, черговій #зраді (так, причин достатньо, але ж є розумні межі), натомість самі нічого не робимо там, де робити, вболівати – наш прямий громадянський обов’язок. Звинувачувати і повчати ми нікого не збираємося – всі цим грішимо. Не знаєте, як перейти на сайт “Вікіпедії” і що написати там про українського полоненого, писати статті — не ваше? То зробіть так, як пропонує експерт: просто відправте листівку з трьома словами “Про тебе пам’ятають”.

Мирослав Ліскович, Київ 

Джерело, 15/11/2017

Поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок

15 Листопада, 2017

Я із 6-річного віку ходила до школи у військовій формі. Вона була обов’язкова. Волосся постійно зібране у вузол. Кожен ранок починався із гуртової присяги вмерти за уряд. У такій мілітаризованій атмосфері варто тільки сірник піднести… Зараз у Сирії 30% молодих людей воюють чи на стороні уряду, чи проти нього, і вбивають один одного. Я жила в Алеппо у кварталі, якому тисяча років, на його місці лишилися тільки руїни.

Ми були змушені розмістити бабусю у найвіддаленішій кімнаті. У будь-який час поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок. Старенькі та діти його важко переносять, і можуть померти. Багато таких випадків. У Бахрейні 60% землі належить тільки 2% населення. Люди живуть дуже бідно і протестують. І уряд застосовує газ у якості колективного покарання за такі протести.

Їдемо в аеропорт, говоримо. Про Україну дівчата знають небагато. Читали в американських газетах про співпрацю Пола Манафорта та “якогось українського посадовця, який платив йому мільйони доларів”. Дівчина з Бахрейну бачила фото Межигір’я, чула про золоті батони. Була вражена. “Сподіваюся, колись і ми отримаємо доступ до свого “Межигір’я”.

Джерело, 14/11/2017

Взяли курс на розслідування справ “великої риби”

11 Листопада, 2017

Ми мало знаємо про успішні приклади, тож ось чудовий кейс про боротьбу маленького гекону проти крокодила. Так глузливо в Індонезії називали Комісію з викорінення корупції (KPK), яка мала розслідувати та притягати до відповідальності вищих посадовців. Вона розпочала роботу, коли країна посідала 122 із 133 місць за індексом Transparency International, тобто була десь поряд із В’єтнамом та Папуа Нова Гвінея.

Зрозуміло, що у індонезійської владної еліти не було тієї самої “політичної волі”. Попередники КРК – Об’єднана команда розслідувачів – пробувала боротися із хабарництвом суддів Верховного суду, і в результаті була ліквідована за рішенням того ж самого Верховного суду. І хоча КРК отримали досить сильний мандат (завдяки ухваленому на вимогу Світового банку антикорупційному закону, який до всього передбачав створення окремого антикорупційного суду), мало хто вірив у її успіх.

У цих складних умовах керівник КРК почав шукати та навчати вмотивованих працівників, щоб зміцнити потенціал інституції. Відразу взяв курс на розслідування справ “великої риби” аби дати сигнал системі, що така поведінка більше не толерується. І паралельно – на формування підтримки із того єдиного фронту, із якого вона могла надійти, – від громадянського суспільства. І коли КРК почала створювати серйозні проблеми можновладцям і врешті-решт сама опинилася під ударом, то люди масово виступили на її захист.

Для мене ця історія більше про те, як звичайні люди переймають питанням майбутнього своєї країни та мають силу змінити хід історії. Вона дуже резонує із цьогорічними спробами змінити антикорупційне законодавство в Румунії, аби десятки політиків уникли судового переслідування. Людей це так обурило, що протести стали наймасштабнішими із моменту повалення режиму комуністичного диктатора Ніколае Чаушеску. І владні еліти і в Індонезії, і в Румунії, так і не ризикнули злегковажити їх майбутнім.

Звичайно, що за дужками залишилося багато важливих деталей. Зокрема те, що КПК і досі має багато роботи, наприклад, нещодавно вони оголосили підозру спікеру парламенту. Інституціоналізована корупція, до всього, це ще симптом нездоров’я державного апарату та гіпертрофованої ролі держави в економіці. Принцип незворотності покарання важливий, але якщо не створити ефективні інституції, то це робота на довгі і довгі роки.

В Україні при реформуванні органів часто звертають увагу тільки на пошук “хороших людей”, перекладають на них завищені очікування суспільства, і потім швидко розчаровуються. Не існує абстрактних “хороших людей”, є чиновники, у яких є можливість красти, і така система, в якій у чиновників така можливість зводиться до нуля.

Джерело, 10/11/2017

“Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится”

26 Жовтня, 2017

Якось тяжко мені далась стаття про заручників Кремля для іноземної аудиторії. Довго не могла розпочати. За ці чотири роки ми зробили стільки звернень, публікацій, звітів, акцій, флешмобів, виступів. Що тут можна ще сказати нового? А особливо в перспективі на наступний рік оптимістичного. І тоді я перечитала останні слова на суді, уривки з листів та виступів самих ув’язнених людей:

Руслан Зейтуллаєв: “Вот меня спрашивают — какая разница между Украиной и Россией, по-твоему. Так вот, я им отвечаю, что в Украине я жил, трудился, помогал людям по мере возможности, создал семью и старался, чтобы у нее было все необходимое. А вот в России я не успел прожить и года, как меня посадили в тюрьму…Вот в чем я вижу разницу между этими двумя государствами”.

Ахтем Чийгоз: “70 лет нас судят, и, к сожалению, я никаких изменений не вижу. Обвинять голословно людей в том, что они не делали, в этом заключается работа правоохранительных органов… Бороться за права своего народа, за свои права – это достоинство человека. И я думаю, что мы с достоинством это пройдем, несмотря на репрессии, которые чинятся сегодняшними прокурорами, сегодняшними следователями. Мы многих пережили. Переживем и это”.

Євген Панов: “Я очень благодарен всем за поддержку, и когда, как говорится, “находит грусть”, я перечитываю письма, которые приходили мне в “Лефортово”, как бы заряжаюсь энергией от них. Особенно сейчас, когда я “благополучно” изолирован от всякой информации, ни радиоточки, ни газет, не говоря уже за телевизор. Я не знаю, когда это все закончится, но если не верить, тогда незачем жить”.

Саша Кольченко: “Извини, что так затянул с ответом – в голове пустота, почти никаких мыслей нет. К тому же я пребываю в информационном вакууме – кроме ТВ-новостей никаких источников информации. В целом же у меня всё хорошо: 3 раза в день кормят, ни разу не бьют. Каждую неделю-вторую созваниваюсь с матерью по таксофону – с этим проблем нет. Поддерживают местные товарищи: присылают письма, книги, передачи”.

Олег Сенцов: “Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой – этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно – держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется”.

Ільмі Умеров: “Меня судят по сфабрикованному делу и конечно не за мои высказывания в конкретной телевизионной программе, а за мои политические убеждения и взгляды, которые я не скрываю…Предатели судят патриотов. Борьба продолжается независимо от содержания приговора. Крымскотатарский народ отстаивает здесь безопасность всего цивилизованного мира. Если агрессия России в отношении Украины и Крыма останется безнаказанной, это станет прецедентом, из-за которого обрушится весь мировой порядок… Я поклялся, я дал слово за народ свой умереть. И заканчиваю словами, до встречи в Гааге!”.

Джерело, 25/10/2017

На політичне лицемірство витрачають сотні тисяч доларів

13 Жовтня, 2017

Про організоване лицемірство. Вперше цей термін почула минулого тижня на презентації наукового дослідження як міжнародне співтовариство планує миротворчі операції. Коли ЗМІ починають писати драматичні історії про війну в якійсь точці земної кулі, то це ставить демократичні уряди в незручне становище. З одного боку вони не воліють, щоб виборці закинули їм відсутність реакції на страждання цивільних людей. Разом з тим, вони не хочуть витрачати власні ресурси, і тим більше, підставляти під ризик своїх громадян. Із таким підходом “організованого лицемірства” досить часто і формуються миротворчі місії, які нічого не зупиняють і нікого не рятують. Але місія прибуває, журналісти пишуть про їх роботу, з’являються драматичні фото “миротворець віддає воду дитині”, виборці задоволені, уряд задоволений, питання закрито.

Сьогодні розбирали реальний кейс. Світовий банк у 2000 році виділяв безпрецедентне за обсягом фінансування на проведення судової реформи у Бангладеші. У цій країні суди контролюються виконавчою владою. Вони просто не доступні для незаможних (а в країні 36% населення взагалі знаходяться за межею бідності), для жінок та інших вразливих груп. Попри усе це 70% коштів мали йти на будівництво нових приміщень суду. Ми грали реальні ролі представників банку, уряду, верховного суду, іноземних агенцій, які мали отримати контракти на його реалізацію. І так сталося, що на момент прийняття рішення за столом не було жодної людини, якій би реально боліли люди в Бангладеші. Те, що назвали “судовою реформою” було прийнято. Так само відбулося на практиці. Величезна сума грошей була витрачена на організоване лицемірство. До всього, це була позика. І тягар виплат як завжди впаде на звичайне населення.

І от я читаю останні новини, що члени Ради Європи коливаються між “цінностями” та “збереженням цілісності організації”. Мова йде про відмову Росії сплачувати внесок в бюджет, допоки російській делегації не повернуть право голосу в ПАРЕ. Річний бюджет Ради Європи перевищує 450 млн. євро, а нинішній борг Росії складає 4-5% від цієї суми. На практиці це значить, що частину проектів Ради Європи ймовірно доведеться закривати, штат скорочувати. І тому очільники організації активно шукають можливості як зняти санкції з російської делегації та делікатно оминути те, що Росії продовжує брутально порушувати принципи, на яких ця організація була заснована. Dmytro Kuleba, сил тобі у боротьбі із цим організованим лицемірством. Готуємося до січня наступного року.

Джерело, 12/10/2017

Гааґа наздоганяє Путіна

3 Грудня, 2016

Цього тижня офіс прокурора Міжнародного кримінального суду оприлюднив звіт, у якому прирівняв анексію Криму до міжнародного збройного конфлікту між Україною та Росією. Констатація цього факту відкриває шлях до розслідування в Гаазі воєнних злочинів та злочинів проти людяності на окупованому півострові й притягнення Москви до відповідальності. Не випадково, що відразу після оприлюднення звіту президент Росії Володимир Путін видав спеціальне розпорядження, в якому задекларував, що РФ не має наміру ставати учасником Римського статуту Міжнародного кримінального суду, хоча підписала цей документ у 2000 році.

Усупереч потоку яскравих заяв та відгуків, котрі поширилися в Україні, висновок прокурора Міжнародного кримінального суду не є остаточним вердиктом — це лише один із пунктів «Звіту про дії з попереднього розслідування за 2016 рік», оголошених на підготовчому етапі для самого провадження. До того ж МКС не кваліфікує акт аґресії Росії проти України як імовірний злочин для свого розслідування: згідно з цитатою зі звіту, це «контекст» для розслідування злочинів, котрі належать до юрисдикції суду — «вбивства і викрадення», «жорстке поводження», «арешти та судові процеси». Зрештою, суд наразі йде етапом вивчення матеріалів і ще не відкрив самого провадження. Тобто шлях Кремля до Гааґи буде не таким швидким, як багатьом би хотілося.

Голова правління Центру громадських свобод і координатор ініціативи «Євромайдан SOS» Олександра Матвійчук розповідає Z про те, яку правову силу має висновок прокурора МКС щодо воєнного конфлікту між Україною та Росією; про те, якими є перспективи, що суд таки почне розслідування не лише у справі Криму, а й щодо злочинів, скоєних проти учасників Революції гідності, та злочинів, учинених бойовиками на Донбасі; а також про ймовірність притягнення Путіна до відповідальності у Гаазі.

ДЛЯ РОСІЇ ЦЕ СЕРЙОЗНИЙ ДЗВІНОЧОК

– Олександро, яким є правовий статус документа, що його оприлюднив прокурор Міжнародного кримінального суду? В Україні окремі пункти звіту сприйняли з бурхливим схваленням, але наскільки він вагомий з погляду права?

– Це щорічна доповідь, котру прокурор Міжнародного кримінального суду готує для публічного звітування про стан розгляду справ, які перебувають на стадії попереднього вивчення. Тобто основне розслідування ще не почалося, а всі ці справи вивчаються на предмет відповідності юрисдикції суду. Справи можуть перебувати на цій попередній стадії роками. Тому треба ставитися до цього звіту як до документу із попередніми висновками. І йдеться, власне, не про висновки суду як міжнародно-кримінальної судової інстанції, а про позицію прокурора на цьому етапі. З іншого боку, ми в Україні мусимо ставитися до звіту як до вказівника, котрий вказує нам на докази, яких офісу прокурора бракує для того, щоб прийняти рішення про перехід на наступну стадію — до самого розслідування.

– Які правові наслідки того, що канцелярія прокурора прирівняла окупацію Криму до збройного міждержавного конфлікту? Чи міжнародні політичні або правові інстанції (для прикладу) можуть покликатися на цей звіт? Яким є предметний наслідок констатації конфлікту?

– Насамперед це має значення для самого суду і для внутрішніх процедур Міжнародного кримінального суду. Тепер суд вивчатиме, чи те, що відбувається у Криму в рамках міжнародного збройного конфлікту, підпадає під злочини, передбачені Римським статутом, і відповідає критеріям масштабності та систематичності характеру цих злочинів, щоб вони були визнані воєнними. Звичайно, це ще не остаточне рішення, тому що мають бути дотримані й інші умови.

Щодо використання цього звіту в риториці на рівні міжнародних інстанцій, то я переконана, що це матиме ефект. На тижні розглядалася резолюція щодо Криму на Третьому комітеті ООН, невдовзі вона розглядатиметься Генеральною асамблеєю ООН — і для багатьох країн констатація збройного конфлікту та серйозних порушень прав людини державою-окупантом буде одним із арґументів, котрий спонукатиме голосувати за цю резолюцію. Авторитет Міжнародного кримінального суду, хай би що говорила ображена Росія, є надзвичайно високим.

– Як Ви оцінюєте остаточну відмову Володимира Путіна від Римського статуту? Чи випадково, що заява Кремля пролунала наступного дня після оприлюднення звіту з Гааґи?

– Важко відмовитися від участі в структурі, членом якої ти не є. Але причини заяви Володимира Путіна про те, що вони і не будуть членами Міжнародного кримінального суду, зрозумілі. Висновки офісу прокурора вибивають з-під ніг російської пропаґанди підґрунтя для тверджень, начебто в Криму відбулося «мирне возз’єднання з батьківщиною». Адже це все ж таки міжнародний збройний конфлікт, і цей конфлікт вважатиметься чинним аж до моменту припинення окупації. Це оголосив не якийсь політичний орган, не конкретний політик — а представник міжнародного механізму правосуддя, навіть якщо поки що йдеться про формат попереднього звіту. Вага цього висновку — абсолютно інша, тому Росія відреагувала на нього роздратовано. Насправді для Росії це доволі серйозний дзвіночок.

– У прокурорському звіті анексія Криму ввійшла до розділу «Контекст ситуації», натомість у рубриці «Ймовірні злочини» перелічено правопорушення зовсім іншого кшталту: «утиски кримських татар», «вбивства і викрадення», «арешти та судові процеси» тощо. В Україні ж сподіваються, що міжнародний трибунал покарає російське керівництво саме за вторгнення до України. Чи анексія Криму належить до підслідності МКС?

– Юрисдикція суду, згідно з Римським статутом, поширюється «на найбільш серйозні злочини, котрі викликають тривогу всієї міжнародної спільноти». Якщо відкриємо Римський статут, то побачимо чотири злочини: геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності і злочин аґресії. Стаття про збройну аґресію, хоча й передбачена у Римському статуті, проте вона не вступила у силу. Для того, аби суд почав розглядати справи саме за цією статтею, треба, щоб країни-учасниці Міжнародного кримінального суду ратифікували Кампальські поправки 2010 року і визначили певну процедуру, якої наразі бракувало.

До речі, це викриває іншу проблему. Україна не матиме впливу на прийняття цього рішення, тому що вона так і не приєдналася до Міжнародного кримінального суду. Це якраз один із арґументів для України на користь того, щоб якомога швидше ратифікувати Римський статут, стати членом МКС та додати ще один голос за вступ у силу цих поправок. На жаль, Україна зайняла дуже дивну позицію й сидить на шпагаті: з одного боку, ми скерували дві декларації в Міжнародний кримінальний суд (за якими сьогодні він і розпочав попереднє вивчення ситуації), а з іншого боку — ми не є повноправними членами суду, не можемо голосувати, не маємо жодних прав, а маємо лише обов’язок співпрацювати із судом, до якого самі ж звернулися з проханням допомогти у розслідуванні.

– Коли Верховна Рада розглядала зміни до Конституції в частині правосуддя (у цих змінах передбачено, що Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, але не швидше ніж за три роки), то доповідачі пояснювали, що відтермінування пов’язане з потребою уникнути ризику притягнення до відповідальності учасників антитерористичної операції.

– Це свідчить про абсолютне нерозуміння принципів роботи Міжнародного кримінального суду. Суд уже почав вивчати матеріали, і якщо він побачить, що були вчинені злочини такого рівня, котрі підпадають під його юрисдикцію, то застереження Верховної Ради [з відкладеною імплементацією] ні на що не вплине.

Ми мусимо розуміти: не всі тяжкі злочини, скоєні на Донбасі, підпадають під юрисдикцію суду. До того ж Міжнародний кримінальний суд працює за принципом комплементарності. Він візьметься за розслідування справи лише тоді, якщо Україна сама не проведе розслідування і не встановить, що ж насправді відбулося. Підстава втрутитися для Міжнародного кримінального суду лише одна — якщо він отримує переконливі докази, що розслідування ведеться лише для «галочки» і країна нічого не робить для покарання винних. Якщо політики бояться, що участь Міжнародного кримінального суду у розслідуванні злочинів, які вчиняли представники українських збройних сил, нестиме для нас загрозу — то це додатковий стимул провести якісне розслідування і покарати винних.

Злочини, котрі мають місце на Донбасі, як правило, вчиняються руками рядових виконавців. Натомість Міжнародний кримінальний суд зосереджується не на рядових виконавцях, а на особах, котрі віддають накази або іншим чином уможливлюють їх вчинення. «Клієнти» суду — це президенти, прем’єр-міністри, командування, тобто ті top-officials, які з тисячі виконавців побудували смертоносну машину.

Міжнародний кримінальний суд, як це не парадоксально, створений для того, щоби бути непотрібним. Він висить, як дамоклів меч, над країною: суд не розслідує весь масив справ, а підштовхує. Якщо ти не хочеш, щоби втрутилося міжнародне правосуддя — виконуй покладені на тебе обов’язки.

Власне, ми мусимо ж усвідомлювати, що Російська Федерація розпочала війну для того, щоб зупинити Україну на шляху до демократичних перетворень. Виграти цю війну, використовуючи методи Росії, тим самим перетворюючись на Росію, — немає жодного сенсу. Бо тоді не ясно: за що ми боремося?.. Тому я переконана, що це дійсно обов’язок Української держави — якщо вчинено злочин проти громадянина, то слід провести ефективне розслідування і притягнути винних до відповідальності. Звичайно, із врахуванням передбаченого в ККУ поняття «крайньої необхідності», яка стає особливо актуальною під час воєнних дій.

– Але ж природа українського звернення до МКС зовсім інша. Ми не «розписуємося» у небажанні провадити розслідування, а шукаємо сильніший судовий інструмент, намагаємося створити додаткову леґітимність.

– Коли ми говоримо про злочини, які вчиняються російськими військовими на території Донбасу, або про злочини на території окупованого Криму, то тут, зрозуміло, Україна обмежена у можливостях провести розслідування і притягнути цих людей до відповідальності. Міжнародний кримінальний суд починає розслідувати справи, якщо держава не хоче або ж не може ефективно проводити розслідування сама. Невже ми, говорячи про анексію Криму або гібридну війну на Донбасі, можемо самотужки притягнути до відповідальності людей, які цю війну розпочали? Може, вони не своїми руками катували людей і кидали мирне населення до підвалів — але вони зробили все це жахіття реальністю. Ми знаємо, в якій країні сидять ці люди і які посади вони займають. Тому Україні нічого не залишається, як апелювати до міжнародного правосуддя.

– Олександро, Ви на початку нашої розмови говорили про те, що прокурорський звіт має дати нам «підказки», в який спосіб доповнити і посилити подання, — йдеться про злочини, скоєні проти учасників Євромайдану і під час війни на Донбасі. Деталізуйте, що маєте на увазі.

– У мене перед очима 189-й пункт звіту: «Канцелярія прокурора зазначає, що в рамках подій на Майдані Незалежності мали місце випадки серйозного порушення прав людини, і висловила готовність переглянути свій попередній аналіз в світлі нових свідчень». А що саме «переглянути»? Минулого року офіс у аналогічному звіті, в якому тоді фіґурували лише питання Євромайдану, констатував, що канцелярія дійсно ознайомилася з наданими матеріалами, але, згідно з [Римським] статутом, їй бракує доказів, які би дали можливість стверджувати, що напад на представників мирного населення дійсно був систематичним і мав масовий характер. Цю тезу треба ретранслювати таким чином: «Україно, якщо ти хочеш, щоби це попереднє рішення переглянули, тоді треба підготувати матеріали і подати до канцелярії прокурора, які б свідчили про системність і масштабність цього нападу».

Те саме по Донбасу. Зараз офіс продовжує вивчати, чи йдеться про міжнародний конфлікт чи неміжнародний конфлікт. На цьому етапі для Міжнародного кримінального суду важливо встановити факт підтримки російськими органами влади незаконних збройних формувань у формі постачання озброєнь, обладнання, персоналу, фінансів, довідатися, чи з Москви здійснювали управління операціями, чи надавали допомогу у плануванні воєнних дій. Ми знаємо, що так воно і є, але офіс прокурора не приймає рішення на основі здогадок, чуток або матеріалів засобів масової інформації, тому що це судова інстанція, котра працює на іншому рівні арґументації. Офіс прокурора на етапі попереднього вивчення справи досліджує переважно лише ті матеріали, котрі до нього надходять, а вже на наступному етапі здійснює самостійну роботу у формі розслідування. Тому для нашої держави це, знову ж, звучить так: «Україно, підготуй докази, котрі би вказували, що органи російської влади здійснюють контроль над незаконними збройними формуваннями, фінансують бойовиків, передають їм техніку і планують з ними воєнні операції тощо».

– Чому взагалі важливо з’ясовувати, чи конфлікт є міждержавним або неміждержавним? Хіба це має значення для того, щоб покарати якогось генерала абощо?

– Це має значення для встановлення винуватців, для розкручування ланцюга наказів до цих top-officials. Адже якщо конфлікт не є міжнародним, то це означає, що ланцюг наказів упреться в людей, котрі організовують ці злочини на місцях. А якщо ми говоримо про міжнародний конфлікт, це означає, що ланцюг наказів вийде за межі території держави, а далі — хтозна-куди… У нашому випадку ми точно знаємо, що він приведе у Кремль.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

Матеріал опубліковано 17.11.2016: http://zbruc.eu/node/58836

«Самостійна робота» для України: перед якими викликами постане держава у наступні 25 років?

25 Серпня, 2016

Шостий виклик: формування громадянського суспільства та євроінтеграція

Нещодавно вийшла доповідь Freedom House, згідно з якою, Україна з часів Незалежності перебуває у перехідному періоді формування громадянського суспільства, у так званій зоні турбулентності. Проте вона є одним з небагатьох виключень з-поміж пострадянських країн, яка демонструє чіткий тренд на демократичний вибір та цінності, притаманні європейським країнам, ідеться в дослідженні.

Українське суспільство в перспективі не лише інтегрується до Європи, а стане одним з ключових носіїв її цінностей, вважає голова правління «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук.

«Європа, як ми бачимо зараз, нездатна адекватно реагувати на кризи, на виклики, які ставить історичний час, намагається дати прості відповіді на складні запитання. До прикладу, конфлікт у Сирії – вирішити шляхом вдосконалення міграційного законодавства, не вирішуючи саму суть проблеми, – стверджує Матвійчук. – Україна тут демонструє зовсім інший підхід, бо українці – чи не єдиний народ, який під час Майдану продемонстрував, що за цінності, на яких побудоване європейське суспільство, готовий проливати кров і гинути під прапорами Європейського союзу. Тому тут ми могли б бути тією харизматичною громадянською нацією, яка принесла б до Європи дух цінностей, на яких сама Європа вона побудована».

Із повним текстом статті можна ознайомитись на сайті “Радіо Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27942036.html

Доповідь Голови правління ГО “Центр Громадянських свобод”

25 Серпня, 2016

“Щоб бути ефективними, мало проводити моніторинги і працювати з міжнародними організаціями. Потрібно виходити з правозахисного гетто і залучати до нашої роботи звичайних людей. Так це складно. Потрібно вчитися бути зрозумілими звичайним людям, пояснювати їм чому права людини для них важливо, продумувати що і як вони можуть робити, відходити від традиційних і шукати нові інструменти. Але розвивати демократичне законодавство та практики в країні неможливо без громадян, здатних захищати свої права та інтереси” -Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод

Результаты поиска:

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

17 Грудня, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

15 Грудня, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

23 Листопада, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

16 Листопада, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, регулярно публікуються в ЗМІ, а відтак – регулярно викликають і помітну реакцію соцмереж, суспільства загалом. “Держава повинна докласти всіх зусиль, задля звільнення свого громадянина” звучить з сотень джерел. Утім не надто довго… Подібну реакцію, яка часто виглядає, як такий собі сплеск активності і носить хвилеподібний характер, спостерігаємо від початку військової агресії РФ. Розмов вистачає – результату замало… Чи все можливе робить Україна для звільнення своїх? Де і в чому можна додати в цій роботі?

За офіційними даними МЗС, наразі лише у в’язницях РФ перебувають 38 українських політв’язнів. Не враховані різноманітні СІЗО та КПЗ, не кажучи вже про підвали ОРДЛО. Активісти правозахисної організації “Let my people go” запевняють, що в’язнів – набагато більше. Не наважимося сказати, що держава взагалі не робить жодних кроків в напрямку звільнення українців. Робить, правда не такими швидкими темпами. Наприклад, між попереднім звільненням кримчанина Геннадія Афанасьєва і пенсіонера Юрія Солошенка (14 червня 2016-го) та останнім – заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова (25 жовтня 2017-го) – минуло майже півтора року, довгі 16 місяців. Очевидно, процес звільнення наших бранців і полонених непростий. Тим не менш, наскільки реально його пришвидшити та що можна ще додати до державних механізмів звільнення заручників і політв’язнів?

З цими питаннями Укрінформ звернувся до правозахисників: голови правління Центру громадянских свобод, що координує правозахисну організацію LetMyPeopleGo Олександри Матвійчук та юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Надії Волкової.

Потрібен єдиний державний механізм, якого — нема

Експерти переконують, що механізми існують, держава намагається робити усе від неї залежне: і Уповноважена з прав людини звертається до своєї колеги в Росії, і МЗС реагує нотами на нові порушення, і на мінських перемовинах попри заперечення російської сторони піднімаються питання, і правоохоронні органи співпрацюють із адвокатами тощо. Але, на їхню думку, всі ці зусилля ніяк не складаються в одне ціле — єдиний механізм відсутній.

Олександра МатвійчукОлександра Матвійчук

 

Матвійчук: “Часто ліва рука не знає, що робить права, і рідні політв’язнів змушені виступати у ролі посередників. Що вже казати, якщо державні органи у своїй роботі оперують різними цифрами, і навіть єдиного узгодженого списку політв’язнів досі немає. У рідних це викликає вже навіть не обурення, а просто втому.

Інша проблема, що більшість цих зусиль є радше реакцією на ті чи інші події. У нас майже повністю відсутня проактивна стратегія. Ще минулого року Путін чітко заявив, що питання звільнення політв’язнів не охоплюється мандатом мінських перемовин. І що Україна? Ми будемо шукати інші майданчики для вирішення цих питань, залучати ефективних посередників, придумувати нові форми впливу, що ми за цих обставин будемо робити? Кількість ув’язнених за політичними мотивами постійно зростає. В окупованому Криму люди в групі ризику сплять одягненими, бо ніколи невідомо, коли до них прийдуть із обшуком і що після цього буде. Багато ув’язнених мають досить серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо Станіслава Клиха, то вже йдеться про заходи термінового порятунку. Тому в умовах, коли створені для попередження конфліктів та відновлення миру міжнародні організації давно вже не справляються із цими функціями, потрібно бути проактивними. А це значить ініціювати нові ходи і формати.

Найменше, що у цій ситуації держава мала би зробити, це створити єдину структуру за участі усіх дотичних до цієї теми державних органів. Це необхідно для координації їх роботи із звільнення політв’язнів та належної комунікації із рідними. Проект концепту такої структури був розроблений вже багато місяців тому, але не викликав у посадовців особливого ентузіазму, тож досі лежить та припадає пилом”.

Надія ВолковаНадія Волкова

 

Волкова: “Моє розуміння – створення такого механізму має складатись з декількох етапів:

По-перше, це скрупульозне вивчення, повне розуміння особливостей притаманних саме цій ситуації, хто є бранець, з якою метою його ув’язнено.

По-друге, вивчення практик, які вже існують в інших країнах. Ми маємо пам’ятати що конфлікт в Україні не є унікальним. Так, він має свої особливості, які необхідно враховувати, але Україна не перша і, на жаль, не остання. Тому на цьому етапі варто залучати (міжнародних) експертів (особливо тих, хто має досвід повернення та визволення людей).

По-третє, має існувати постійний майданчик для проведення перемовин. Він може існувати на рівні президента, РНБО, МЮ, МЗС, неважливо, але фахівці, представники всіх відомств мають бути долучені до цієї роботи. Наразі, в нашому випадку: а) такого майданчика в принципі не існує, б) люди які займаються (або роблять пусті неефективні потуги) не є фахівцями, професіоналами і мало що взагалі розуміють в питаннях обміну.

По-четверте, самі переговори – це ювелірний процес. Дуже складний і дуже глибокий, особливо, коли твій опонент – Путін. Фатальна помилка вважати його ідіотом, недолугим або такою людиною, яка говорить лише мовою сили (так, він говорить мовою сили, але не фізичної). І це також ключовий момент. Тобто, якщо вести перемовини з таким як він, людина має мати мінімум такий самий рівень сили. Дуже важливо адекватно оцінювати, хто твій опонент. Утім, я не впевнена, що в нашій державі це розуміють. Росії – з потужною армією, з потужними спецслужбами та з ядерною зброєю нічого боятися фізичних загроз”.

Продовжуючи думку Надії Волкової про важливість рівня представництва, нагадаємо, як нещодавно турецький президент Реджеп Ердоган домігся звільнення заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Очевидно, щось з цього вигадала собі і Москва. Тим не менш, українських політв’язнів — звільнено.

Хоч би як це звучало дивно, але заради життя і свободи наших людей, інколи варто задуматися і про відверто нестандартні кроки. Аж до того, щоб звернутися по допомогу до когось із друзів Путіна. Нічого конкретного не пропонуємо, але, скажімо, колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі хіба не має впливу на «кремлівського начальника»? Може, цей 81-річний дідусь, “поціновувач” неповнолітніх дівчат, замість чергового секс-скандалу, нарешті зробить у своєму житті добру справу?

… І ви знаєте, таки Сильвіо далеко не один у світі.

Львівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: ZikЛьвівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: Zik

 

Не лише на державному рівні

Питання звільнення українських політв’язнів має стати центром суспільної уваги, наполегливим нагадуванням. Натомість, все навпаки. Як вже згадувалося, реакція суспільства, наче сплеск, хвиля: наростає, спадає… А що в результаті? Яскравих маркерів дефіциту уваги суспільства до долі політв’язнів, на жаль, вистачає. Але чи може бути щось яскравіше за сумний факт: в українському варанті онлайн-енциклопедії “Вікіпедія” немає навіть статті про того ж Станіслава Клиха. Це при тому, що в “Вікіпедії” – і це головна особливість проекту – кожен може написати чи редагувати контент.

Як же підсилити суспільну увагу до проблеми звільнення українців з російських тюрем?

На думку правозахисниці Олександри Матвійчук, важко порівнювати біографії та долі відомого режисера Олега Сенцова та збирача металобрухту Сергія Литвинова. Але боротися потрібно за всіх.

Матвійчук: “…Їхні імена мають звучати постійно як в середині країни, так і на міжнародній арені. Немає новин про ув’язненого, значить наше завдання знаходити приводи, щоб про нього говорили. Власне, кампанії LetMyPeopleGo багато в чому на це і спрямовані. Ми залучаємо людей до марафонів, написання листів, бомбардуємо міжнародні інстанції зверненнями, інформуємо про перебіг справ, проводимо акції, фотовиставки та флеш-моби. Нас підтримують багато ініціативних груп за кордоном, в Німеччині, США, Франції тощо. Навіть такий простий та символічний жест як відправити листівку для людини за ґратами має вагоме значення. Важливо зрозуміти, що допомогти може кожен ”.

Замість висновку

Згадана українська “Вікіпедія” — це лише маленький приклад “щирого зацікавлення» суспільства цим питанням. Ми полюбляємо потикати владу у бездіяльності, черговій #зраді (так, причин достатньо, але ж є розумні межі), натомість самі нічого не робимо там, де робити, вболівати – наш прямий громадянський обов’язок. Звинувачувати і повчати ми нікого не збираємося – всі цим грішимо. Не знаєте, як перейти на сайт “Вікіпедії” і що написати там про українського полоненого, писати статті — не ваше? То зробіть так, як пропонує експерт: просто відправте листівку з трьома словами “Про тебе пам’ятають”.

Мирослав Ліскович, Київ 

Джерело, 15/11/2017

Поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок

15 Листопада, 2017

Я із 6-річного віку ходила до школи у військовій формі. Вона була обов’язкова. Волосся постійно зібране у вузол. Кожен ранок починався із гуртової присяги вмерти за уряд. У такій мілітаризованій атмосфері варто тільки сірник піднести… Зараз у Сирії 30% молодих людей воюють чи на стороні уряду, чи проти нього, і вбивають один одного. Я жила в Алеппо у кварталі, якому тисяча років, на його місці лишилися тільки руїни.

Ми були змушені розмістити бабусю у найвіддаленішій кімнаті. У будь-який час поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок. Старенькі та діти його важко переносять, і можуть померти. Багато таких випадків. У Бахрейні 60% землі належить тільки 2% населення. Люди живуть дуже бідно і протестують. І уряд застосовує газ у якості колективного покарання за такі протести.

Їдемо в аеропорт, говоримо. Про Україну дівчата знають небагато. Читали в американських газетах про співпрацю Пола Манафорта та “якогось українського посадовця, який платив йому мільйони доларів”. Дівчина з Бахрейну бачила фото Межигір’я, чула про золоті батони. Була вражена. “Сподіваюся, колись і ми отримаємо доступ до свого “Межигір’я”.

Джерело, 14/11/2017

Взяли курс на розслідування справ “великої риби”

11 Листопада, 2017

Ми мало знаємо про успішні приклади, тож ось чудовий кейс про боротьбу маленького гекону проти крокодила. Так глузливо в Індонезії називали Комісію з викорінення корупції (KPK), яка мала розслідувати та притягати до відповідальності вищих посадовців. Вона розпочала роботу, коли країна посідала 122 із 133 місць за індексом Transparency International, тобто була десь поряд із В’єтнамом та Папуа Нова Гвінея.

Зрозуміло, що у індонезійської владної еліти не було тієї самої “політичної волі”. Попередники КРК – Об’єднана команда розслідувачів – пробувала боротися із хабарництвом суддів Верховного суду, і в результаті була ліквідована за рішенням того ж самого Верховного суду. І хоча КРК отримали досить сильний мандат (завдяки ухваленому на вимогу Світового банку антикорупційному закону, який до всього передбачав створення окремого антикорупційного суду), мало хто вірив у її успіх.

У цих складних умовах керівник КРК почав шукати та навчати вмотивованих працівників, щоб зміцнити потенціал інституції. Відразу взяв курс на розслідування справ “великої риби” аби дати сигнал системі, що така поведінка більше не толерується. І паралельно – на формування підтримки із того єдиного фронту, із якого вона могла надійти, – від громадянського суспільства. І коли КРК почала створювати серйозні проблеми можновладцям і врешті-решт сама опинилася під ударом, то люди масово виступили на її захист.

Для мене ця історія більше про те, як звичайні люди переймають питанням майбутнього своєї країни та мають силу змінити хід історії. Вона дуже резонує із цьогорічними спробами змінити антикорупційне законодавство в Румунії, аби десятки політиків уникли судового переслідування. Людей це так обурило, що протести стали наймасштабнішими із моменту повалення режиму комуністичного диктатора Ніколае Чаушеску. І владні еліти і в Індонезії, і в Румунії, так і не ризикнули злегковажити їх майбутнім.

Звичайно, що за дужками залишилося багато важливих деталей. Зокрема те, що КПК і досі має багато роботи, наприклад, нещодавно вони оголосили підозру спікеру парламенту. Інституціоналізована корупція, до всього, це ще симптом нездоров’я державного апарату та гіпертрофованої ролі держави в економіці. Принцип незворотності покарання важливий, але якщо не створити ефективні інституції, то це робота на довгі і довгі роки.

В Україні при реформуванні органів часто звертають увагу тільки на пошук “хороших людей”, перекладають на них завищені очікування суспільства, і потім швидко розчаровуються. Не існує абстрактних “хороших людей”, є чиновники, у яких є можливість красти, і така система, в якій у чиновників така можливість зводиться до нуля.

Джерело, 10/11/2017

“Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится”

26 Жовтня, 2017

Якось тяжко мені далась стаття про заручників Кремля для іноземної аудиторії. Довго не могла розпочати. За ці чотири роки ми зробили стільки звернень, публікацій, звітів, акцій, флешмобів, виступів. Що тут можна ще сказати нового? А особливо в перспективі на наступний рік оптимістичного. І тоді я перечитала останні слова на суді, уривки з листів та виступів самих ув’язнених людей:

Руслан Зейтуллаєв: “Вот меня спрашивают — какая разница между Украиной и Россией, по-твоему. Так вот, я им отвечаю, что в Украине я жил, трудился, помогал людям по мере возможности, создал семью и старался, чтобы у нее было все необходимое. А вот в России я не успел прожить и года, как меня посадили в тюрьму…Вот в чем я вижу разницу между этими двумя государствами”.

Ахтем Чийгоз: “70 лет нас судят, и, к сожалению, я никаких изменений не вижу. Обвинять голословно людей в том, что они не делали, в этом заключается работа правоохранительных органов… Бороться за права своего народа, за свои права – это достоинство человека. И я думаю, что мы с достоинством это пройдем, несмотря на репрессии, которые чинятся сегодняшними прокурорами, сегодняшними следователями. Мы многих пережили. Переживем и это”.

Євген Панов: “Я очень благодарен всем за поддержку, и когда, как говорится, “находит грусть”, я перечитываю письма, которые приходили мне в “Лефортово”, как бы заряжаюсь энергией от них. Особенно сейчас, когда я “благополучно” изолирован от всякой информации, ни радиоточки, ни газет, не говоря уже за телевизор. Я не знаю, когда это все закончится, но если не верить, тогда незачем жить”.

Саша Кольченко: “Извини, что так затянул с ответом – в голове пустота, почти никаких мыслей нет. К тому же я пребываю в информационном вакууме – кроме ТВ-новостей никаких источников информации. В целом же у меня всё хорошо: 3 раза в день кормят, ни разу не бьют. Каждую неделю-вторую созваниваюсь с матерью по таксофону – с этим проблем нет. Поддерживают местные товарищи: присылают письма, книги, передачи”.

Олег Сенцов: “Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой – этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно – держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется”.

Ільмі Умеров: “Меня судят по сфабрикованному делу и конечно не за мои высказывания в конкретной телевизионной программе, а за мои политические убеждения и взгляды, которые я не скрываю…Предатели судят патриотов. Борьба продолжается независимо от содержания приговора. Крымскотатарский народ отстаивает здесь безопасность всего цивилизованного мира. Если агрессия России в отношении Украины и Крыма останется безнаказанной, это станет прецедентом, из-за которого обрушится весь мировой порядок… Я поклялся, я дал слово за народ свой умереть. И заканчиваю словами, до встречи в Гааге!”.

Джерело, 25/10/2017

На політичне лицемірство витрачають сотні тисяч доларів

13 Жовтня, 2017

Про організоване лицемірство. Вперше цей термін почула минулого тижня на презентації наукового дослідження як міжнародне співтовариство планує миротворчі операції. Коли ЗМІ починають писати драматичні історії про війну в якійсь точці земної кулі, то це ставить демократичні уряди в незручне становище. З одного боку вони не воліють, щоб виборці закинули їм відсутність реакції на страждання цивільних людей. Разом з тим, вони не хочуть витрачати власні ресурси, і тим більше, підставляти під ризик своїх громадян. Із таким підходом “організованого лицемірства” досить часто і формуються миротворчі місії, які нічого не зупиняють і нікого не рятують. Але місія прибуває, журналісти пишуть про їх роботу, з’являються драматичні фото “миротворець віддає воду дитині”, виборці задоволені, уряд задоволений, питання закрито.

Сьогодні розбирали реальний кейс. Світовий банк у 2000 році виділяв безпрецедентне за обсягом фінансування на проведення судової реформи у Бангладеші. У цій країні суди контролюються виконавчою владою. Вони просто не доступні для незаможних (а в країні 36% населення взагалі знаходяться за межею бідності), для жінок та інших вразливих груп. Попри усе це 70% коштів мали йти на будівництво нових приміщень суду. Ми грали реальні ролі представників банку, уряду, верховного суду, іноземних агенцій, які мали отримати контракти на його реалізацію. І так сталося, що на момент прийняття рішення за столом не було жодної людини, якій би реально боліли люди в Бангладеші. Те, що назвали “судовою реформою” було прийнято. Так само відбулося на практиці. Величезна сума грошей була витрачена на організоване лицемірство. До всього, це була позика. І тягар виплат як завжди впаде на звичайне населення.

І от я читаю останні новини, що члени Ради Європи коливаються між “цінностями” та “збереженням цілісності організації”. Мова йде про відмову Росії сплачувати внесок в бюджет, допоки російській делегації не повернуть право голосу в ПАРЕ. Річний бюджет Ради Європи перевищує 450 млн. євро, а нинішній борг Росії складає 4-5% від цієї суми. На практиці це значить, що частину проектів Ради Європи ймовірно доведеться закривати, штат скорочувати. І тому очільники організації активно шукають можливості як зняти санкції з російської делегації та делікатно оминути те, що Росії продовжує брутально порушувати принципи, на яких ця організація була заснована. Dmytro Kuleba, сил тобі у боротьбі із цим організованим лицемірством. Готуємося до січня наступного року.

Джерело, 12/10/2017

Гааґа наздоганяє Путіна

3 Грудня, 2016

Цього тижня офіс прокурора Міжнародного кримінального суду оприлюднив звіт, у якому прирівняв анексію Криму до міжнародного збройного конфлікту між Україною та Росією. Констатація цього факту відкриває шлях до розслідування в Гаазі воєнних злочинів та злочинів проти людяності на окупованому півострові й притягнення Москви до відповідальності. Не випадково, що відразу після оприлюднення звіту президент Росії Володимир Путін видав спеціальне розпорядження, в якому задекларував, що РФ не має наміру ставати учасником Римського статуту Міжнародного кримінального суду, хоча підписала цей документ у 2000 році.

Усупереч потоку яскравих заяв та відгуків, котрі поширилися в Україні, висновок прокурора Міжнародного кримінального суду не є остаточним вердиктом — це лише один із пунктів «Звіту про дії з попереднього розслідування за 2016 рік», оголошених на підготовчому етапі для самого провадження. До того ж МКС не кваліфікує акт аґресії Росії проти України як імовірний злочин для свого розслідування: згідно з цитатою зі звіту, це «контекст» для розслідування злочинів, котрі належать до юрисдикції суду — «вбивства і викрадення», «жорстке поводження», «арешти та судові процеси». Зрештою, суд наразі йде етапом вивчення матеріалів і ще не відкрив самого провадження. Тобто шлях Кремля до Гааґи буде не таким швидким, як багатьом би хотілося.

Голова правління Центру громадських свобод і координатор ініціативи «Євромайдан SOS» Олександра Матвійчук розповідає Z про те, яку правову силу має висновок прокурора МКС щодо воєнного конфлікту між Україною та Росією; про те, якими є перспективи, що суд таки почне розслідування не лише у справі Криму, а й щодо злочинів, скоєних проти учасників Революції гідності, та злочинів, учинених бойовиками на Донбасі; а також про ймовірність притягнення Путіна до відповідальності у Гаазі.

ДЛЯ РОСІЇ ЦЕ СЕРЙОЗНИЙ ДЗВІНОЧОК

– Олександро, яким є правовий статус документа, що його оприлюднив прокурор Міжнародного кримінального суду? В Україні окремі пункти звіту сприйняли з бурхливим схваленням, але наскільки він вагомий з погляду права?

– Це щорічна доповідь, котру прокурор Міжнародного кримінального суду готує для публічного звітування про стан розгляду справ, які перебувають на стадії попереднього вивчення. Тобто основне розслідування ще не почалося, а всі ці справи вивчаються на предмет відповідності юрисдикції суду. Справи можуть перебувати на цій попередній стадії роками. Тому треба ставитися до цього звіту як до документу із попередніми висновками. І йдеться, власне, не про висновки суду як міжнародно-кримінальної судової інстанції, а про позицію прокурора на цьому етапі. З іншого боку, ми в Україні мусимо ставитися до звіту як до вказівника, котрий вказує нам на докази, яких офісу прокурора бракує для того, щоб прийняти рішення про перехід на наступну стадію — до самого розслідування.

– Які правові наслідки того, що канцелярія прокурора прирівняла окупацію Криму до збройного міждержавного конфлікту? Чи міжнародні політичні або правові інстанції (для прикладу) можуть покликатися на цей звіт? Яким є предметний наслідок констатації конфлікту?

– Насамперед це має значення для самого суду і для внутрішніх процедур Міжнародного кримінального суду. Тепер суд вивчатиме, чи те, що відбувається у Криму в рамках міжнародного збройного конфлікту, підпадає під злочини, передбачені Римським статутом, і відповідає критеріям масштабності та систематичності характеру цих злочинів, щоб вони були визнані воєнними. Звичайно, це ще не остаточне рішення, тому що мають бути дотримані й інші умови.

Щодо використання цього звіту в риториці на рівні міжнародних інстанцій, то я переконана, що це матиме ефект. На тижні розглядалася резолюція щодо Криму на Третьому комітеті ООН, невдовзі вона розглядатиметься Генеральною асамблеєю ООН — і для багатьох країн констатація збройного конфлікту та серйозних порушень прав людини державою-окупантом буде одним із арґументів, котрий спонукатиме голосувати за цю резолюцію. Авторитет Міжнародного кримінального суду, хай би що говорила ображена Росія, є надзвичайно високим.

– Як Ви оцінюєте остаточну відмову Володимира Путіна від Римського статуту? Чи випадково, що заява Кремля пролунала наступного дня після оприлюднення звіту з Гааґи?

– Важко відмовитися від участі в структурі, членом якої ти не є. Але причини заяви Володимира Путіна про те, що вони і не будуть членами Міжнародного кримінального суду, зрозумілі. Висновки офісу прокурора вибивають з-під ніг російської пропаґанди підґрунтя для тверджень, начебто в Криму відбулося «мирне возз’єднання з батьківщиною». Адже це все ж таки міжнародний збройний конфлікт, і цей конфлікт вважатиметься чинним аж до моменту припинення окупації. Це оголосив не якийсь політичний орган, не конкретний політик — а представник міжнародного механізму правосуддя, навіть якщо поки що йдеться про формат попереднього звіту. Вага цього висновку — абсолютно інша, тому Росія відреагувала на нього роздратовано. Насправді для Росії це доволі серйозний дзвіночок.

– У прокурорському звіті анексія Криму ввійшла до розділу «Контекст ситуації», натомість у рубриці «Ймовірні злочини» перелічено правопорушення зовсім іншого кшталту: «утиски кримських татар», «вбивства і викрадення», «арешти та судові процеси» тощо. В Україні ж сподіваються, що міжнародний трибунал покарає російське керівництво саме за вторгнення до України. Чи анексія Криму належить до підслідності МКС?

– Юрисдикція суду, згідно з Римським статутом, поширюється «на найбільш серйозні злочини, котрі викликають тривогу всієї міжнародної спільноти». Якщо відкриємо Римський статут, то побачимо чотири злочини: геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності і злочин аґресії. Стаття про збройну аґресію, хоча й передбачена у Римському статуті, проте вона не вступила у силу. Для того, аби суд почав розглядати справи саме за цією статтею, треба, щоб країни-учасниці Міжнародного кримінального суду ратифікували Кампальські поправки 2010 року і визначили певну процедуру, якої наразі бракувало.

До речі, це викриває іншу проблему. Україна не матиме впливу на прийняття цього рішення, тому що вона так і не приєдналася до Міжнародного кримінального суду. Це якраз один із арґументів для України на користь того, щоб якомога швидше ратифікувати Римський статут, стати членом МКС та додати ще один голос за вступ у силу цих поправок. На жаль, Україна зайняла дуже дивну позицію й сидить на шпагаті: з одного боку, ми скерували дві декларації в Міжнародний кримінальний суд (за якими сьогодні він і розпочав попереднє вивчення ситуації), а з іншого боку — ми не є повноправними членами суду, не можемо голосувати, не маємо жодних прав, а маємо лише обов’язок співпрацювати із судом, до якого самі ж звернулися з проханням допомогти у розслідуванні.

– Коли Верховна Рада розглядала зміни до Конституції в частині правосуддя (у цих змінах передбачено, що Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, але не швидше ніж за три роки), то доповідачі пояснювали, що відтермінування пов’язане з потребою уникнути ризику притягнення до відповідальності учасників антитерористичної операції.

– Це свідчить про абсолютне нерозуміння принципів роботи Міжнародного кримінального суду. Суд уже почав вивчати матеріали, і якщо він побачить, що були вчинені злочини такого рівня, котрі підпадають під його юрисдикцію, то застереження Верховної Ради [з відкладеною імплементацією] ні на що не вплине.

Ми мусимо розуміти: не всі тяжкі злочини, скоєні на Донбасі, підпадають під юрисдикцію суду. До того ж Міжнародний кримінальний суд працює за принципом комплементарності. Він візьметься за розслідування справи лише тоді, якщо Україна сама не проведе розслідування і не встановить, що ж насправді відбулося. Підстава втрутитися для Міжнародного кримінального суду лише одна — якщо він отримує переконливі докази, що розслідування ведеться лише для «галочки» і країна нічого не робить для покарання винних. Якщо політики бояться, що участь Міжнародного кримінального суду у розслідуванні злочинів, які вчиняли представники українських збройних сил, нестиме для нас загрозу — то це додатковий стимул провести якісне розслідування і покарати винних.

Злочини, котрі мають місце на Донбасі, як правило, вчиняються руками рядових виконавців. Натомість Міжнародний кримінальний суд зосереджується не на рядових виконавцях, а на особах, котрі віддають накази або іншим чином уможливлюють їх вчинення. «Клієнти» суду — це президенти, прем’єр-міністри, командування, тобто ті top-officials, які з тисячі виконавців побудували смертоносну машину.

Міжнародний кримінальний суд, як це не парадоксально, створений для того, щоби бути непотрібним. Він висить, як дамоклів меч, над країною: суд не розслідує весь масив справ, а підштовхує. Якщо ти не хочеш, щоби втрутилося міжнародне правосуддя — виконуй покладені на тебе обов’язки.

Власне, ми мусимо ж усвідомлювати, що Російська Федерація розпочала війну для того, щоб зупинити Україну на шляху до демократичних перетворень. Виграти цю війну, використовуючи методи Росії, тим самим перетворюючись на Росію, — немає жодного сенсу. Бо тоді не ясно: за що ми боремося?.. Тому я переконана, що це дійсно обов’язок Української держави — якщо вчинено злочин проти громадянина, то слід провести ефективне розслідування і притягнути винних до відповідальності. Звичайно, із врахуванням передбаченого в ККУ поняття «крайньої необхідності», яка стає особливо актуальною під час воєнних дій.

– Але ж природа українського звернення до МКС зовсім інша. Ми не «розписуємося» у небажанні провадити розслідування, а шукаємо сильніший судовий інструмент, намагаємося створити додаткову леґітимність.

– Коли ми говоримо про злочини, які вчиняються російськими військовими на території Донбасу, або про злочини на території окупованого Криму, то тут, зрозуміло, Україна обмежена у можливостях провести розслідування і притягнути цих людей до відповідальності. Міжнародний кримінальний суд починає розслідувати справи, якщо держава не хоче або ж не може ефективно проводити розслідування сама. Невже ми, говорячи про анексію Криму або гібридну війну на Донбасі, можемо самотужки притягнути до відповідальності людей, які цю війну розпочали? Може, вони не своїми руками катували людей і кидали мирне населення до підвалів — але вони зробили все це жахіття реальністю. Ми знаємо, в якій країні сидять ці люди і які посади вони займають. Тому Україні нічого не залишається, як апелювати до міжнародного правосуддя.

– Олександро, Ви на початку нашої розмови говорили про те, що прокурорський звіт має дати нам «підказки», в який спосіб доповнити і посилити подання, — йдеться про злочини, скоєні проти учасників Євромайдану і під час війни на Донбасі. Деталізуйте, що маєте на увазі.

– У мене перед очима 189-й пункт звіту: «Канцелярія прокурора зазначає, що в рамках подій на Майдані Незалежності мали місце випадки серйозного порушення прав людини, і висловила готовність переглянути свій попередній аналіз в світлі нових свідчень». А що саме «переглянути»? Минулого року офіс у аналогічному звіті, в якому тоді фіґурували лише питання Євромайдану, констатував, що канцелярія дійсно ознайомилася з наданими матеріалами, але, згідно з [Римським] статутом, їй бракує доказів, які би дали можливість стверджувати, що напад на представників мирного населення дійсно був систематичним і мав масовий характер. Цю тезу треба ретранслювати таким чином: «Україно, якщо ти хочеш, щоби це попереднє рішення переглянули, тоді треба підготувати матеріали і подати до канцелярії прокурора, які б свідчили про системність і масштабність цього нападу».

Те саме по Донбасу. Зараз офіс продовжує вивчати, чи йдеться про міжнародний конфлікт чи неміжнародний конфлікт. На цьому етапі для Міжнародного кримінального суду важливо встановити факт підтримки російськими органами влади незаконних збройних формувань у формі постачання озброєнь, обладнання, персоналу, фінансів, довідатися, чи з Москви здійснювали управління операціями, чи надавали допомогу у плануванні воєнних дій. Ми знаємо, що так воно і є, але офіс прокурора не приймає рішення на основі здогадок, чуток або матеріалів засобів масової інформації, тому що це судова інстанція, котра працює на іншому рівні арґументації. Офіс прокурора на етапі попереднього вивчення справи досліджує переважно лише ті матеріали, котрі до нього надходять, а вже на наступному етапі здійснює самостійну роботу у формі розслідування. Тому для нашої держави це, знову ж, звучить так: «Україно, підготуй докази, котрі би вказували, що органи російської влади здійснюють контроль над незаконними збройними формуваннями, фінансують бойовиків, передають їм техніку і планують з ними воєнні операції тощо».

– Чому взагалі важливо з’ясовувати, чи конфлікт є міждержавним або неміждержавним? Хіба це має значення для того, щоб покарати якогось генерала абощо?

– Це має значення для встановлення винуватців, для розкручування ланцюга наказів до цих top-officials. Адже якщо конфлікт не є міжнародним, то це означає, що ланцюг наказів упреться в людей, котрі організовують ці злочини на місцях. А якщо ми говоримо про міжнародний конфлікт, це означає, що ланцюг наказів вийде за межі території держави, а далі — хтозна-куди… У нашому випадку ми точно знаємо, що він приведе у Кремль.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

Матеріал опубліковано 17.11.2016: http://zbruc.eu/node/58836

«Самостійна робота» для України: перед якими викликами постане держава у наступні 25 років?

25 Серпня, 2016

Шостий виклик: формування громадянського суспільства та євроінтеграція

Нещодавно вийшла доповідь Freedom House, згідно з якою, Україна з часів Незалежності перебуває у перехідному періоді формування громадянського суспільства, у так званій зоні турбулентності. Проте вона є одним з небагатьох виключень з-поміж пострадянських країн, яка демонструє чіткий тренд на демократичний вибір та цінності, притаманні європейським країнам, ідеться в дослідженні.

Українське суспільство в перспективі не лише інтегрується до Європи, а стане одним з ключових носіїв її цінностей, вважає голова правління «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук.

«Європа, як ми бачимо зараз, нездатна адекватно реагувати на кризи, на виклики, які ставить історичний час, намагається дати прості відповіді на складні запитання. До прикладу, конфлікт у Сирії – вирішити шляхом вдосконалення міграційного законодавства, не вирішуючи саму суть проблеми, – стверджує Матвійчук. – Україна тут демонструє зовсім інший підхід, бо українці – чи не єдиний народ, який під час Майдану продемонстрував, що за цінності, на яких побудоване європейське суспільство, готовий проливати кров і гинути під прапорами Європейського союзу. Тому тут ми могли б бути тією харизматичною громадянською нацією, яка принесла б до Європи дух цінностей, на яких сама Європа вона побудована».

Із повним текстом статті можна ознайомитись на сайті “Радіо Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27942036.html

Доповідь Голови правління ГО “Центр Громадянських свобод”

25 Серпня, 2016

“Щоб бути ефективними, мало проводити моніторинги і працювати з міжнародними організаціями. Потрібно виходити з правозахисного гетто і залучати до нашої роботи звичайних людей. Так це складно. Потрібно вчитися бути зрозумілими звичайним людям, пояснювати їм чому права людини для них важливо, продумувати що і як вони можуть робити, відходити від традиційних і шукати нові інструменти. Але розвивати демократичне законодавство та практики в країні неможливо без громадян, здатних захищати свої права та інтереси” -Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод

Результаты поиска:

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

17 Грудня, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

15 Грудня, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

23 Листопада, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

16 Листопада, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, регулярно публікуються в ЗМІ, а відтак – регулярно викликають і помітну реакцію соцмереж, суспільства загалом. “Держава повинна докласти всіх зусиль, задля звільнення свого громадянина” звучить з сотень джерел. Утім не надто довго… Подібну реакцію, яка часто виглядає, як такий собі сплеск активності і носить хвилеподібний характер, спостерігаємо від початку військової агресії РФ. Розмов вистачає – результату замало… Чи все можливе робить Україна для звільнення своїх? Де і в чому можна додати в цій роботі?

За офіційними даними МЗС, наразі лише у в’язницях РФ перебувають 38 українських політв’язнів. Не враховані різноманітні СІЗО та КПЗ, не кажучи вже про підвали ОРДЛО. Активісти правозахисної організації “Let my people go” запевняють, що в’язнів – набагато більше. Не наважимося сказати, що держава взагалі не робить жодних кроків в напрямку звільнення українців. Робить, правда не такими швидкими темпами. Наприклад, між попереднім звільненням кримчанина Геннадія Афанасьєва і пенсіонера Юрія Солошенка (14 червня 2016-го) та останнім – заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова (25 жовтня 2017-го) – минуло майже півтора року, довгі 16 місяців. Очевидно, процес звільнення наших бранців і полонених непростий. Тим не менш, наскільки реально його пришвидшити та що можна ще додати до державних механізмів звільнення заручників і політв’язнів?

З цими питаннями Укрінформ звернувся до правозахисників: голови правління Центру громадянских свобод, що координує правозахисну організацію LetMyPeopleGo Олександри Матвійчук та юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Надії Волкової.

Потрібен єдиний державний механізм, якого — нема

Експерти переконують, що механізми існують, держава намагається робити усе від неї залежне: і Уповноважена з прав людини звертається до своєї колеги в Росії, і МЗС реагує нотами на нові порушення, і на мінських перемовинах попри заперечення російської сторони піднімаються питання, і правоохоронні органи співпрацюють із адвокатами тощо. Але, на їхню думку, всі ці зусилля ніяк не складаються в одне ціле — єдиний механізм відсутній.

Олександра МатвійчукОлександра Матвійчук

 

Матвійчук: “Часто ліва рука не знає, що робить права, і рідні політв’язнів змушені виступати у ролі посередників. Що вже казати, якщо державні органи у своїй роботі оперують різними цифрами, і навіть єдиного узгодженого списку політв’язнів досі немає. У рідних це викликає вже навіть не обурення, а просто втому.

Інша проблема, що більшість цих зусиль є радше реакцією на ті чи інші події. У нас майже повністю відсутня проактивна стратегія. Ще минулого року Путін чітко заявив, що питання звільнення політв’язнів не охоплюється мандатом мінських перемовин. І що Україна? Ми будемо шукати інші майданчики для вирішення цих питань, залучати ефективних посередників, придумувати нові форми впливу, що ми за цих обставин будемо робити? Кількість ув’язнених за політичними мотивами постійно зростає. В окупованому Криму люди в групі ризику сплять одягненими, бо ніколи невідомо, коли до них прийдуть із обшуком і що після цього буде. Багато ув’язнених мають досить серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо Станіслава Клиха, то вже йдеться про заходи термінового порятунку. Тому в умовах, коли створені для попередження конфліктів та відновлення миру міжнародні організації давно вже не справляються із цими функціями, потрібно бути проактивними. А це значить ініціювати нові ходи і формати.

Найменше, що у цій ситуації держава мала би зробити, це створити єдину структуру за участі усіх дотичних до цієї теми державних органів. Це необхідно для координації їх роботи із звільнення політв’язнів та належної комунікації із рідними. Проект концепту такої структури був розроблений вже багато місяців тому, але не викликав у посадовців особливого ентузіазму, тож досі лежить та припадає пилом”.

Надія ВолковаНадія Волкова

 

Волкова: “Моє розуміння – створення такого механізму має складатись з декількох етапів:

По-перше, це скрупульозне вивчення, повне розуміння особливостей притаманних саме цій ситуації, хто є бранець, з якою метою його ув’язнено.

По-друге, вивчення практик, які вже існують в інших країнах. Ми маємо пам’ятати що конфлікт в Україні не є унікальним. Так, він має свої особливості, які необхідно враховувати, але Україна не перша і, на жаль, не остання. Тому на цьому етапі варто залучати (міжнародних) експертів (особливо тих, хто має досвід повернення та визволення людей).

По-третє, має існувати постійний майданчик для проведення перемовин. Він може існувати на рівні президента, РНБО, МЮ, МЗС, неважливо, але фахівці, представники всіх відомств мають бути долучені до цієї роботи. Наразі, в нашому випадку: а) такого майданчика в принципі не існує, б) люди які займаються (або роблять пусті неефективні потуги) не є фахівцями, професіоналами і мало що взагалі розуміють в питаннях обміну.

По-четверте, самі переговори – це ювелірний процес. Дуже складний і дуже глибокий, особливо, коли твій опонент – Путін. Фатальна помилка вважати його ідіотом, недолугим або такою людиною, яка говорить лише мовою сили (так, він говорить мовою сили, але не фізичної). І це також ключовий момент. Тобто, якщо вести перемовини з таким як він, людина має мати мінімум такий самий рівень сили. Дуже важливо адекватно оцінювати, хто твій опонент. Утім, я не впевнена, що в нашій державі це розуміють. Росії – з потужною армією, з потужними спецслужбами та з ядерною зброєю нічого боятися фізичних загроз”.

Продовжуючи думку Надії Волкової про важливість рівня представництва, нагадаємо, як нещодавно турецький президент Реджеп Ердоган домігся звільнення заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Очевидно, щось з цього вигадала собі і Москва. Тим не менш, українських політв’язнів — звільнено.

Хоч би як це звучало дивно, але заради життя і свободи наших людей, інколи варто задуматися і про відверто нестандартні кроки. Аж до того, щоб звернутися по допомогу до когось із друзів Путіна. Нічого конкретного не пропонуємо, але, скажімо, колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі хіба не має впливу на «кремлівського начальника»? Може, цей 81-річний дідусь, “поціновувач” неповнолітніх дівчат, замість чергового секс-скандалу, нарешті зробить у своєму житті добру справу?

… І ви знаєте, таки Сильвіо далеко не один у світі.

Львівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: ZikЛьвівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: Zik

 

Не лише на державному рівні

Питання звільнення українських політв’язнів має стати центром суспільної уваги, наполегливим нагадуванням. Натомість, все навпаки. Як вже згадувалося, реакція суспільства, наче сплеск, хвиля: наростає, спадає… А що в результаті? Яскравих маркерів дефіциту уваги суспільства до долі політв’язнів, на жаль, вистачає. Але чи може бути щось яскравіше за сумний факт: в українському варанті онлайн-енциклопедії “Вікіпедія” немає навіть статті про того ж Станіслава Клиха. Це при тому, що в “Вікіпедії” – і це головна особливість проекту – кожен може написати чи редагувати контент.

Як же підсилити суспільну увагу до проблеми звільнення українців з російських тюрем?

На думку правозахисниці Олександри Матвійчук, важко порівнювати біографії та долі відомого режисера Олега Сенцова та збирача металобрухту Сергія Литвинова. Але боротися потрібно за всіх.

Матвійчук: “…Їхні імена мають звучати постійно як в середині країни, так і на міжнародній арені. Немає новин про ув’язненого, значить наше завдання знаходити приводи, щоб про нього говорили. Власне, кампанії LetMyPeopleGo багато в чому на це і спрямовані. Ми залучаємо людей до марафонів, написання листів, бомбардуємо міжнародні інстанції зверненнями, інформуємо про перебіг справ, проводимо акції, фотовиставки та флеш-моби. Нас підтримують багато ініціативних груп за кордоном, в Німеччині, США, Франції тощо. Навіть такий простий та символічний жест як відправити листівку для людини за ґратами має вагоме значення. Важливо зрозуміти, що допомогти може кожен ”.

Замість висновку

Згадана українська “Вікіпедія” — це лише маленький приклад “щирого зацікавлення» суспільства цим питанням. Ми полюбляємо потикати владу у бездіяльності, черговій #зраді (так, причин достатньо, але ж є розумні межі), натомість самі нічого не робимо там, де робити, вболівати – наш прямий громадянський обов’язок. Звинувачувати і повчати ми нікого не збираємося – всі цим грішимо. Не знаєте, як перейти на сайт “Вікіпедії” і що написати там про українського полоненого, писати статті — не ваше? То зробіть так, як пропонує експерт: просто відправте листівку з трьома словами “Про тебе пам’ятають”.

Мирослав Ліскович, Київ 

Джерело, 15/11/2017

Поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок

15 Листопада, 2017

Я із 6-річного віку ходила до школи у військовій формі. Вона була обов’язкова. Волосся постійно зібране у вузол. Кожен ранок починався із гуртової присяги вмерти за уряд. У такій мілітаризованій атмосфері варто тільки сірник піднести… Зараз у Сирії 30% молодих людей воюють чи на стороні уряду, чи проти нього, і вбивають один одного. Я жила в Алеппо у кварталі, якому тисяча років, на його місці лишилися тільки руїни.

Ми були змушені розмістити бабусю у найвіддаленішій кімнаті. У будь-який час поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок. Старенькі та діти його важко переносять, і можуть померти. Багато таких випадків. У Бахрейні 60% землі належить тільки 2% населення. Люди живуть дуже бідно і протестують. І уряд застосовує газ у якості колективного покарання за такі протести.

Їдемо в аеропорт, говоримо. Про Україну дівчата знають небагато. Читали в американських газетах про співпрацю Пола Манафорта та “якогось українського посадовця, який платив йому мільйони доларів”. Дівчина з Бахрейну бачила фото Межигір’я, чула про золоті батони. Була вражена. “Сподіваюся, колись і ми отримаємо доступ до свого “Межигір’я”.

Джерело, 14/11/2017

Взяли курс на розслідування справ “великої риби”

11 Листопада, 2017

Ми мало знаємо про успішні приклади, тож ось чудовий кейс про боротьбу маленького гекону проти крокодила. Так глузливо в Індонезії називали Комісію з викорінення корупції (KPK), яка мала розслідувати та притягати до відповідальності вищих посадовців. Вона розпочала роботу, коли країна посідала 122 із 133 місць за індексом Transparency International, тобто була десь поряд із В’єтнамом та Папуа Нова Гвінея.

Зрозуміло, що у індонезійської владної еліти не було тієї самої “політичної волі”. Попередники КРК – Об’єднана команда розслідувачів – пробувала боротися із хабарництвом суддів Верховного суду, і в результаті була ліквідована за рішенням того ж самого Верховного суду. І хоча КРК отримали досить сильний мандат (завдяки ухваленому на вимогу Світового банку антикорупційному закону, який до всього передбачав створення окремого антикорупційного суду), мало хто вірив у її успіх.

У цих складних умовах керівник КРК почав шукати та навчати вмотивованих працівників, щоб зміцнити потенціал інституції. Відразу взяв курс на розслідування справ “великої риби” аби дати сигнал системі, що така поведінка більше не толерується. І паралельно – на формування підтримки із того єдиного фронту, із якого вона могла надійти, – від громадянського суспільства. І коли КРК почала створювати серйозні проблеми можновладцям і врешті-решт сама опинилася під ударом, то люди масово виступили на її захист.

Для мене ця історія більше про те, як звичайні люди переймають питанням майбутнього своєї країни та мають силу змінити хід історії. Вона дуже резонує із цьогорічними спробами змінити антикорупційне законодавство в Румунії, аби десятки політиків уникли судового переслідування. Людей це так обурило, що протести стали наймасштабнішими із моменту повалення режиму комуністичного диктатора Ніколае Чаушеску. І владні еліти і в Індонезії, і в Румунії, так і не ризикнули злегковажити їх майбутнім.

Звичайно, що за дужками залишилося багато важливих деталей. Зокрема те, що КПК і досі має багато роботи, наприклад, нещодавно вони оголосили підозру спікеру парламенту. Інституціоналізована корупція, до всього, це ще симптом нездоров’я державного апарату та гіпертрофованої ролі держави в економіці. Принцип незворотності покарання важливий, але якщо не створити ефективні інституції, то це робота на довгі і довгі роки.

В Україні при реформуванні органів часто звертають увагу тільки на пошук “хороших людей”, перекладають на них завищені очікування суспільства, і потім швидко розчаровуються. Не існує абстрактних “хороших людей”, є чиновники, у яких є можливість красти, і така система, в якій у чиновників така можливість зводиться до нуля.

Джерело, 10/11/2017

“Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится”

26 Жовтня, 2017

Якось тяжко мені далась стаття про заручників Кремля для іноземної аудиторії. Довго не могла розпочати. За ці чотири роки ми зробили стільки звернень, публікацій, звітів, акцій, флешмобів, виступів. Що тут можна ще сказати нового? А особливо в перспективі на наступний рік оптимістичного. І тоді я перечитала останні слова на суді, уривки з листів та виступів самих ув’язнених людей:

Руслан Зейтуллаєв: “Вот меня спрашивают — какая разница между Украиной и Россией, по-твоему. Так вот, я им отвечаю, что в Украине я жил, трудился, помогал людям по мере возможности, создал семью и старался, чтобы у нее было все необходимое. А вот в России я не успел прожить и года, как меня посадили в тюрьму…Вот в чем я вижу разницу между этими двумя государствами”.

Ахтем Чийгоз: “70 лет нас судят, и, к сожалению, я никаких изменений не вижу. Обвинять голословно людей в том, что они не делали, в этом заключается работа правоохранительных органов… Бороться за права своего народа, за свои права – это достоинство человека. И я думаю, что мы с достоинством это пройдем, несмотря на репрессии, которые чинятся сегодняшними прокурорами, сегодняшними следователями. Мы многих пережили. Переживем и это”.

Євген Панов: “Я очень благодарен всем за поддержку, и когда, как говорится, “находит грусть”, я перечитываю письма, которые приходили мне в “Лефортово”, как бы заряжаюсь энергией от них. Особенно сейчас, когда я “благополучно” изолирован от всякой информации, ни радиоточки, ни газет, не говоря уже за телевизор. Я не знаю, когда это все закончится, но если не верить, тогда незачем жить”.

Саша Кольченко: “Извини, что так затянул с ответом – в голове пустота, почти никаких мыслей нет. К тому же я пребываю в информационном вакууме – кроме ТВ-новостей никаких источников информации. В целом же у меня всё хорошо: 3 раза в день кормят, ни разу не бьют. Каждую неделю-вторую созваниваюсь с матерью по таксофону – с этим проблем нет. Поддерживают местные товарищи: присылают письма, книги, передачи”.

Олег Сенцов: “Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой – этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно – держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется”.

Ільмі Умеров: “Меня судят по сфабрикованному делу и конечно не за мои высказывания в конкретной телевизионной программе, а за мои политические убеждения и взгляды, которые я не скрываю…Предатели судят патриотов. Борьба продолжается независимо от содержания приговора. Крымскотатарский народ отстаивает здесь безопасность всего цивилизованного мира. Если агрессия России в отношении Украины и Крыма останется безнаказанной, это станет прецедентом, из-за которого обрушится весь мировой порядок… Я поклялся, я дал слово за народ свой умереть. И заканчиваю словами, до встречи в Гааге!”.

Джерело, 25/10/2017

На політичне лицемірство витрачають сотні тисяч доларів

13 Жовтня, 2017

Про організоване лицемірство. Вперше цей термін почула минулого тижня на презентації наукового дослідження як міжнародне співтовариство планує миротворчі операції. Коли ЗМІ починають писати драматичні історії про війну в якійсь точці земної кулі, то це ставить демократичні уряди в незручне становище. З одного боку вони не воліють, щоб виборці закинули їм відсутність реакції на страждання цивільних людей. Разом з тим, вони не хочуть витрачати власні ресурси, і тим більше, підставляти під ризик своїх громадян. Із таким підходом “організованого лицемірства” досить часто і формуються миротворчі місії, які нічого не зупиняють і нікого не рятують. Але місія прибуває, журналісти пишуть про їх роботу, з’являються драматичні фото “миротворець віддає воду дитині”, виборці задоволені, уряд задоволений, питання закрито.

Сьогодні розбирали реальний кейс. Світовий банк у 2000 році виділяв безпрецедентне за обсягом фінансування на проведення судової реформи у Бангладеші. У цій країні суди контролюються виконавчою владою. Вони просто не доступні для незаможних (а в країні 36% населення взагалі знаходяться за межею бідності), для жінок та інших вразливих груп. Попри усе це 70% коштів мали йти на будівництво нових приміщень суду. Ми грали реальні ролі представників банку, уряду, верховного суду, іноземних агенцій, які мали отримати контракти на його реалізацію. І так сталося, що на момент прийняття рішення за столом не було жодної людини, якій би реально боліли люди в Бангладеші. Те, що назвали “судовою реформою” було прийнято. Так само відбулося на практиці. Величезна сума грошей була витрачена на організоване лицемірство. До всього, це була позика. І тягар виплат як завжди впаде на звичайне населення.

І от я читаю останні новини, що члени Ради Європи коливаються між “цінностями” та “збереженням цілісності організації”. Мова йде про відмову Росії сплачувати внесок в бюджет, допоки російській делегації не повернуть право голосу в ПАРЕ. Річний бюджет Ради Європи перевищує 450 млн. євро, а нинішній борг Росії складає 4-5% від цієї суми. На практиці це значить, що частину проектів Ради Європи ймовірно доведеться закривати, штат скорочувати. І тому очільники організації активно шукають можливості як зняти санкції з російської делегації та делікатно оминути те, що Росії продовжує брутально порушувати принципи, на яких ця організація була заснована. Dmytro Kuleba, сил тобі у боротьбі із цим організованим лицемірством. Готуємося до січня наступного року.

Джерело, 12/10/2017

Гааґа наздоганяє Путіна

3 Грудня, 2016

Цього тижня офіс прокурора Міжнародного кримінального суду оприлюднив звіт, у якому прирівняв анексію Криму до міжнародного збройного конфлікту між Україною та Росією. Констатація цього факту відкриває шлях до розслідування в Гаазі воєнних злочинів та злочинів проти людяності на окупованому півострові й притягнення Москви до відповідальності. Не випадково, що відразу після оприлюднення звіту президент Росії Володимир Путін видав спеціальне розпорядження, в якому задекларував, що РФ не має наміру ставати учасником Римського статуту Міжнародного кримінального суду, хоча підписала цей документ у 2000 році.

Усупереч потоку яскравих заяв та відгуків, котрі поширилися в Україні, висновок прокурора Міжнародного кримінального суду не є остаточним вердиктом — це лише один із пунктів «Звіту про дії з попереднього розслідування за 2016 рік», оголошених на підготовчому етапі для самого провадження. До того ж МКС не кваліфікує акт аґресії Росії проти України як імовірний злочин для свого розслідування: згідно з цитатою зі звіту, це «контекст» для розслідування злочинів, котрі належать до юрисдикції суду — «вбивства і викрадення», «жорстке поводження», «арешти та судові процеси». Зрештою, суд наразі йде етапом вивчення матеріалів і ще не відкрив самого провадження. Тобто шлях Кремля до Гааґи буде не таким швидким, як багатьом би хотілося.

Голова правління Центру громадських свобод і координатор ініціативи «Євромайдан SOS» Олександра Матвійчук розповідає Z про те, яку правову силу має висновок прокурора МКС щодо воєнного конфлікту між Україною та Росією; про те, якими є перспективи, що суд таки почне розслідування не лише у справі Криму, а й щодо злочинів, скоєних проти учасників Революції гідності, та злочинів, учинених бойовиками на Донбасі; а також про ймовірність притягнення Путіна до відповідальності у Гаазі.

ДЛЯ РОСІЇ ЦЕ СЕРЙОЗНИЙ ДЗВІНОЧОК

– Олександро, яким є правовий статус документа, що його оприлюднив прокурор Міжнародного кримінального суду? В Україні окремі пункти звіту сприйняли з бурхливим схваленням, але наскільки він вагомий з погляду права?

– Це щорічна доповідь, котру прокурор Міжнародного кримінального суду готує для публічного звітування про стан розгляду справ, які перебувають на стадії попереднього вивчення. Тобто основне розслідування ще не почалося, а всі ці справи вивчаються на предмет відповідності юрисдикції суду. Справи можуть перебувати на цій попередній стадії роками. Тому треба ставитися до цього звіту як до документу із попередніми висновками. І йдеться, власне, не про висновки суду як міжнародно-кримінальної судової інстанції, а про позицію прокурора на цьому етапі. З іншого боку, ми в Україні мусимо ставитися до звіту як до вказівника, котрий вказує нам на докази, яких офісу прокурора бракує для того, щоб прийняти рішення про перехід на наступну стадію — до самого розслідування.

– Які правові наслідки того, що канцелярія прокурора прирівняла окупацію Криму до збройного міждержавного конфлікту? Чи міжнародні політичні або правові інстанції (для прикладу) можуть покликатися на цей звіт? Яким є предметний наслідок констатації конфлікту?

– Насамперед це має значення для самого суду і для внутрішніх процедур Міжнародного кримінального суду. Тепер суд вивчатиме, чи те, що відбувається у Криму в рамках міжнародного збройного конфлікту, підпадає під злочини, передбачені Римським статутом, і відповідає критеріям масштабності та систематичності характеру цих злочинів, щоб вони були визнані воєнними. Звичайно, це ще не остаточне рішення, тому що мають бути дотримані й інші умови.

Щодо використання цього звіту в риториці на рівні міжнародних інстанцій, то я переконана, що це матиме ефект. На тижні розглядалася резолюція щодо Криму на Третьому комітеті ООН, невдовзі вона розглядатиметься Генеральною асамблеєю ООН — і для багатьох країн констатація збройного конфлікту та серйозних порушень прав людини державою-окупантом буде одним із арґументів, котрий спонукатиме голосувати за цю резолюцію. Авторитет Міжнародного кримінального суду, хай би що говорила ображена Росія, є надзвичайно високим.

– Як Ви оцінюєте остаточну відмову Володимира Путіна від Римського статуту? Чи випадково, що заява Кремля пролунала наступного дня після оприлюднення звіту з Гааґи?

– Важко відмовитися від участі в структурі, членом якої ти не є. Але причини заяви Володимира Путіна про те, що вони і не будуть членами Міжнародного кримінального суду, зрозумілі. Висновки офісу прокурора вибивають з-під ніг російської пропаґанди підґрунтя для тверджень, начебто в Криму відбулося «мирне возз’єднання з батьківщиною». Адже це все ж таки міжнародний збройний конфлікт, і цей конфлікт вважатиметься чинним аж до моменту припинення окупації. Це оголосив не якийсь політичний орган, не конкретний політик — а представник міжнародного механізму правосуддя, навіть якщо поки що йдеться про формат попереднього звіту. Вага цього висновку — абсолютно інша, тому Росія відреагувала на нього роздратовано. Насправді для Росії це доволі серйозний дзвіночок.

– У прокурорському звіті анексія Криму ввійшла до розділу «Контекст ситуації», натомість у рубриці «Ймовірні злочини» перелічено правопорушення зовсім іншого кшталту: «утиски кримських татар», «вбивства і викрадення», «арешти та судові процеси» тощо. В Україні ж сподіваються, що міжнародний трибунал покарає російське керівництво саме за вторгнення до України. Чи анексія Криму належить до підслідності МКС?

– Юрисдикція суду, згідно з Римським статутом, поширюється «на найбільш серйозні злочини, котрі викликають тривогу всієї міжнародної спільноти». Якщо відкриємо Римський статут, то побачимо чотири злочини: геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності і злочин аґресії. Стаття про збройну аґресію, хоча й передбачена у Римському статуті, проте вона не вступила у силу. Для того, аби суд почав розглядати справи саме за цією статтею, треба, щоб країни-учасниці Міжнародного кримінального суду ратифікували Кампальські поправки 2010 року і визначили певну процедуру, якої наразі бракувало.

До речі, це викриває іншу проблему. Україна не матиме впливу на прийняття цього рішення, тому що вона так і не приєдналася до Міжнародного кримінального суду. Це якраз один із арґументів для України на користь того, щоб якомога швидше ратифікувати Римський статут, стати членом МКС та додати ще один голос за вступ у силу цих поправок. На жаль, Україна зайняла дуже дивну позицію й сидить на шпагаті: з одного боку, ми скерували дві декларації в Міжнародний кримінальний суд (за якими сьогодні він і розпочав попереднє вивчення ситуації), а з іншого боку — ми не є повноправними членами суду, не можемо голосувати, не маємо жодних прав, а маємо лише обов’язок співпрацювати із судом, до якого самі ж звернулися з проханням допомогти у розслідуванні.

– Коли Верховна Рада розглядала зміни до Конституції в частині правосуддя (у цих змінах передбачено, що Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, але не швидше ніж за три роки), то доповідачі пояснювали, що відтермінування пов’язане з потребою уникнути ризику притягнення до відповідальності учасників антитерористичної операції.

– Це свідчить про абсолютне нерозуміння принципів роботи Міжнародного кримінального суду. Суд уже почав вивчати матеріали, і якщо він побачить, що були вчинені злочини такого рівня, котрі підпадають під його юрисдикцію, то застереження Верховної Ради [з відкладеною імплементацією] ні на що не вплине.

Ми мусимо розуміти: не всі тяжкі злочини, скоєні на Донбасі, підпадають під юрисдикцію суду. До того ж Міжнародний кримінальний суд працює за принципом комплементарності. Він візьметься за розслідування справи лише тоді, якщо Україна сама не проведе розслідування і не встановить, що ж насправді відбулося. Підстава втрутитися для Міжнародного кримінального суду лише одна — якщо він отримує переконливі докази, що розслідування ведеться лише для «галочки» і країна нічого не робить для покарання винних. Якщо політики бояться, що участь Міжнародного кримінального суду у розслідуванні злочинів, які вчиняли представники українських збройних сил, нестиме для нас загрозу — то це додатковий стимул провести якісне розслідування і покарати винних.

Злочини, котрі мають місце на Донбасі, як правило, вчиняються руками рядових виконавців. Натомість Міжнародний кримінальний суд зосереджується не на рядових виконавцях, а на особах, котрі віддають накази або іншим чином уможливлюють їх вчинення. «Клієнти» суду — це президенти, прем’єр-міністри, командування, тобто ті top-officials, які з тисячі виконавців побудували смертоносну машину.

Міжнародний кримінальний суд, як це не парадоксально, створений для того, щоби бути непотрібним. Він висить, як дамоклів меч, над країною: суд не розслідує весь масив справ, а підштовхує. Якщо ти не хочеш, щоби втрутилося міжнародне правосуддя — виконуй покладені на тебе обов’язки.

Власне, ми мусимо ж усвідомлювати, що Російська Федерація розпочала війну для того, щоб зупинити Україну на шляху до демократичних перетворень. Виграти цю війну, використовуючи методи Росії, тим самим перетворюючись на Росію, — немає жодного сенсу. Бо тоді не ясно: за що ми боремося?.. Тому я переконана, що це дійсно обов’язок Української держави — якщо вчинено злочин проти громадянина, то слід провести ефективне розслідування і притягнути винних до відповідальності. Звичайно, із врахуванням передбаченого в ККУ поняття «крайньої необхідності», яка стає особливо актуальною під час воєнних дій.

– Але ж природа українського звернення до МКС зовсім інша. Ми не «розписуємося» у небажанні провадити розслідування, а шукаємо сильніший судовий інструмент, намагаємося створити додаткову леґітимність.

– Коли ми говоримо про злочини, які вчиняються російськими військовими на території Донбасу, або про злочини на території окупованого Криму, то тут, зрозуміло, Україна обмежена у можливостях провести розслідування і притягнути цих людей до відповідальності. Міжнародний кримінальний суд починає розслідувати справи, якщо держава не хоче або ж не може ефективно проводити розслідування сама. Невже ми, говорячи про анексію Криму або гібридну війну на Донбасі, можемо самотужки притягнути до відповідальності людей, які цю війну розпочали? Може, вони не своїми руками катували людей і кидали мирне населення до підвалів — але вони зробили все це жахіття реальністю. Ми знаємо, в якій країні сидять ці люди і які посади вони займають. Тому Україні нічого не залишається, як апелювати до міжнародного правосуддя.

– Олександро, Ви на початку нашої розмови говорили про те, що прокурорський звіт має дати нам «підказки», в який спосіб доповнити і посилити подання, — йдеться про злочини, скоєні проти учасників Євромайдану і під час війни на Донбасі. Деталізуйте, що маєте на увазі.

– У мене перед очима 189-й пункт звіту: «Канцелярія прокурора зазначає, що в рамках подій на Майдані Незалежності мали місце випадки серйозного порушення прав людини, і висловила готовність переглянути свій попередній аналіз в світлі нових свідчень». А що саме «переглянути»? Минулого року офіс у аналогічному звіті, в якому тоді фіґурували лише питання Євромайдану, констатував, що канцелярія дійсно ознайомилася з наданими матеріалами, але, згідно з [Римським] статутом, їй бракує доказів, які би дали можливість стверджувати, що напад на представників мирного населення дійсно був систематичним і мав масовий характер. Цю тезу треба ретранслювати таким чином: «Україно, якщо ти хочеш, щоби це попереднє рішення переглянули, тоді треба підготувати матеріали і подати до канцелярії прокурора, які б свідчили про системність і масштабність цього нападу».

Те саме по Донбасу. Зараз офіс продовжує вивчати, чи йдеться про міжнародний конфлікт чи неміжнародний конфлікт. На цьому етапі для Міжнародного кримінального суду важливо встановити факт підтримки російськими органами влади незаконних збройних формувань у формі постачання озброєнь, обладнання, персоналу, фінансів, довідатися, чи з Москви здійснювали управління операціями, чи надавали допомогу у плануванні воєнних дій. Ми знаємо, що так воно і є, але офіс прокурора не приймає рішення на основі здогадок, чуток або матеріалів засобів масової інформації, тому що це судова інстанція, котра працює на іншому рівні арґументації. Офіс прокурора на етапі попереднього вивчення справи досліджує переважно лише ті матеріали, котрі до нього надходять, а вже на наступному етапі здійснює самостійну роботу у формі розслідування. Тому для нашої держави це, знову ж, звучить так: «Україно, підготуй докази, котрі би вказували, що органи російської влади здійснюють контроль над незаконними збройними формуваннями, фінансують бойовиків, передають їм техніку і планують з ними воєнні операції тощо».

– Чому взагалі важливо з’ясовувати, чи конфлікт є міждержавним або неміждержавним? Хіба це має значення для того, щоб покарати якогось генерала абощо?

– Це має значення для встановлення винуватців, для розкручування ланцюга наказів до цих top-officials. Адже якщо конфлікт не є міжнародним, то це означає, що ланцюг наказів упреться в людей, котрі організовують ці злочини на місцях. А якщо ми говоримо про міжнародний конфлікт, це означає, що ланцюг наказів вийде за межі території держави, а далі — хтозна-куди… У нашому випадку ми точно знаємо, що він приведе у Кремль.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

Матеріал опубліковано 17.11.2016: http://zbruc.eu/node/58836

«Самостійна робота» для України: перед якими викликами постане держава у наступні 25 років?

25 Серпня, 2016

Шостий виклик: формування громадянського суспільства та євроінтеграція

Нещодавно вийшла доповідь Freedom House, згідно з якою, Україна з часів Незалежності перебуває у перехідному періоді формування громадянського суспільства, у так званій зоні турбулентності. Проте вона є одним з небагатьох виключень з-поміж пострадянських країн, яка демонструє чіткий тренд на демократичний вибір та цінності, притаманні європейським країнам, ідеться в дослідженні.

Українське суспільство в перспективі не лише інтегрується до Європи, а стане одним з ключових носіїв її цінностей, вважає голова правління «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук.

«Європа, як ми бачимо зараз, нездатна адекватно реагувати на кризи, на виклики, які ставить історичний час, намагається дати прості відповіді на складні запитання. До прикладу, конфлікт у Сирії – вирішити шляхом вдосконалення міграційного законодавства, не вирішуючи саму суть проблеми, – стверджує Матвійчук. – Україна тут демонструє зовсім інший підхід, бо українці – чи не єдиний народ, який під час Майдану продемонстрував, що за цінності, на яких побудоване європейське суспільство, готовий проливати кров і гинути під прапорами Європейського союзу. Тому тут ми могли б бути тією харизматичною громадянською нацією, яка принесла б до Європи дух цінностей, на яких сама Європа вона побудована».

Із повним текстом статті можна ознайомитись на сайті “Радіо Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27942036.html

Доповідь Голови правління ГО “Центр Громадянських свобод”

25 Серпня, 2016

“Щоб бути ефективними, мало проводити моніторинги і працювати з міжнародними організаціями. Потрібно виходити з правозахисного гетто і залучати до нашої роботи звичайних людей. Так це складно. Потрібно вчитися бути зрозумілими звичайним людям, пояснювати їм чому права людини для них важливо, продумувати що і як вони можуть робити, відходити від традиційних і шукати нові інструменти. Але розвивати демократичне законодавство та практики в країні неможливо без громадян, здатних захищати свої права та інтереси” -Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод

Результаты поиска:

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

17 Грудня, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

15 Грудня, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

23 Листопада, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

16 Листопада, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, регулярно публікуються в ЗМІ, а відтак – регулярно викликають і помітну реакцію соцмереж, суспільства загалом. “Держава повинна докласти всіх зусиль, задля звільнення свого громадянина” звучить з сотень джерел. Утім не надто довго… Подібну реакцію, яка часто виглядає, як такий собі сплеск активності і носить хвилеподібний характер, спостерігаємо від початку військової агресії РФ. Розмов вистачає – результату замало… Чи все можливе робить Україна для звільнення своїх? Де і в чому можна додати в цій роботі?

За офіційними даними МЗС, наразі лише у в’язницях РФ перебувають 38 українських політв’язнів. Не враховані різноманітні СІЗО та КПЗ, не кажучи вже про підвали ОРДЛО. Активісти правозахисної організації “Let my people go” запевняють, що в’язнів – набагато більше. Не наважимося сказати, що держава взагалі не робить жодних кроків в напрямку звільнення українців. Робить, правда не такими швидкими темпами. Наприклад, між попереднім звільненням кримчанина Геннадія Афанасьєва і пенсіонера Юрія Солошенка (14 червня 2016-го) та останнім – заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова (25 жовтня 2017-го) – минуло майже півтора року, довгі 16 місяців. Очевидно, процес звільнення наших бранців і полонених непростий. Тим не менш, наскільки реально його пришвидшити та що можна ще додати до державних механізмів звільнення заручників і політв’язнів?

З цими питаннями Укрінформ звернувся до правозахисників: голови правління Центру громадянских свобод, що координує правозахисну організацію LetMyPeopleGo Олександри Матвійчук та юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Надії Волкової.

Потрібен єдиний державний механізм, якого — нема

Експерти переконують, що механізми існують, держава намагається робити усе від неї залежне: і Уповноважена з прав людини звертається до своєї колеги в Росії, і МЗС реагує нотами на нові порушення, і на мінських перемовинах попри заперечення російської сторони піднімаються питання, і правоохоронні органи співпрацюють із адвокатами тощо. Але, на їхню думку, всі ці зусилля ніяк не складаються в одне ціле — єдиний механізм відсутній.

Олександра МатвійчукОлександра Матвійчук

 

Матвійчук: “Часто ліва рука не знає, що робить права, і рідні політв’язнів змушені виступати у ролі посередників. Що вже казати, якщо державні органи у своїй роботі оперують різними цифрами, і навіть єдиного узгодженого списку політв’язнів досі немає. У рідних це викликає вже навіть не обурення, а просто втому.

Інша проблема, що більшість цих зусиль є радше реакцією на ті чи інші події. У нас майже повністю відсутня проактивна стратегія. Ще минулого року Путін чітко заявив, що питання звільнення політв’язнів не охоплюється мандатом мінських перемовин. І що Україна? Ми будемо шукати інші майданчики для вирішення цих питань, залучати ефективних посередників, придумувати нові форми впливу, що ми за цих обставин будемо робити? Кількість ув’язнених за політичними мотивами постійно зростає. В окупованому Криму люди в групі ризику сплять одягненими, бо ніколи невідомо, коли до них прийдуть із обшуком і що після цього буде. Багато ув’язнених мають досить серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо Станіслава Клиха, то вже йдеться про заходи термінового порятунку. Тому в умовах, коли створені для попередження конфліктів та відновлення миру міжнародні організації давно вже не справляються із цими функціями, потрібно бути проактивними. А це значить ініціювати нові ходи і формати.

Найменше, що у цій ситуації держава мала би зробити, це створити єдину структуру за участі усіх дотичних до цієї теми державних органів. Це необхідно для координації їх роботи із звільнення політв’язнів та належної комунікації із рідними. Проект концепту такої структури був розроблений вже багато місяців тому, але не викликав у посадовців особливого ентузіазму, тож досі лежить та припадає пилом”.

Надія ВолковаНадія Волкова

 

Волкова: “Моє розуміння – створення такого механізму має складатись з декількох етапів:

По-перше, це скрупульозне вивчення, повне розуміння особливостей притаманних саме цій ситуації, хто є бранець, з якою метою його ув’язнено.

По-друге, вивчення практик, які вже існують в інших країнах. Ми маємо пам’ятати що конфлікт в Україні не є унікальним. Так, він має свої особливості, які необхідно враховувати, але Україна не перша і, на жаль, не остання. Тому на цьому етапі варто залучати (міжнародних) експертів (особливо тих, хто має досвід повернення та визволення людей).

По-третє, має існувати постійний майданчик для проведення перемовин. Він може існувати на рівні президента, РНБО, МЮ, МЗС, неважливо, але фахівці, представники всіх відомств мають бути долучені до цієї роботи. Наразі, в нашому випадку: а) такого майданчика в принципі не існує, б) люди які займаються (або роблять пусті неефективні потуги) не є фахівцями, професіоналами і мало що взагалі розуміють в питаннях обміну.

По-четверте, самі переговори – це ювелірний процес. Дуже складний і дуже глибокий, особливо, коли твій опонент – Путін. Фатальна помилка вважати його ідіотом, недолугим або такою людиною, яка говорить лише мовою сили (так, він говорить мовою сили, але не фізичної). І це також ключовий момент. Тобто, якщо вести перемовини з таким як він, людина має мати мінімум такий самий рівень сили. Дуже важливо адекватно оцінювати, хто твій опонент. Утім, я не впевнена, що в нашій державі це розуміють. Росії – з потужною армією, з потужними спецслужбами та з ядерною зброєю нічого боятися фізичних загроз”.

Продовжуючи думку Надії Волкової про важливість рівня представництва, нагадаємо, як нещодавно турецький президент Реджеп Ердоган домігся звільнення заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Очевидно, щось з цього вигадала собі і Москва. Тим не менш, українських політв’язнів — звільнено.

Хоч би як це звучало дивно, але заради життя і свободи наших людей, інколи варто задуматися і про відверто нестандартні кроки. Аж до того, щоб звернутися по допомогу до когось із друзів Путіна. Нічого конкретного не пропонуємо, але, скажімо, колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі хіба не має впливу на «кремлівського начальника»? Може, цей 81-річний дідусь, “поціновувач” неповнолітніх дівчат, замість чергового секс-скандалу, нарешті зробить у своєму житті добру справу?

… І ви знаєте, таки Сильвіо далеко не один у світі.

Львівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: ZikЛьвівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: Zik

 

Не лише на державному рівні

Питання звільнення українських політв’язнів має стати центром суспільної уваги, наполегливим нагадуванням. Натомість, все навпаки. Як вже згадувалося, реакція суспільства, наче сплеск, хвиля: наростає, спадає… А що в результаті? Яскравих маркерів дефіциту уваги суспільства до долі політв’язнів, на жаль, вистачає. Але чи може бути щось яскравіше за сумний факт: в українському варанті онлайн-енциклопедії “Вікіпедія” немає навіть статті про того ж Станіслава Клиха. Це при тому, що в “Вікіпедії” – і це головна особливість проекту – кожен може написати чи редагувати контент.

Як же підсилити суспільну увагу до проблеми звільнення українців з російських тюрем?

На думку правозахисниці Олександри Матвійчук, важко порівнювати біографії та долі відомого режисера Олега Сенцова та збирача металобрухту Сергія Литвинова. Але боротися потрібно за всіх.

Матвійчук: “…Їхні імена мають звучати постійно як в середині країни, так і на міжнародній арені. Немає новин про ув’язненого, значить наше завдання знаходити приводи, щоб про нього говорили. Власне, кампанії LetMyPeopleGo багато в чому на це і спрямовані. Ми залучаємо людей до марафонів, написання листів, бомбардуємо міжнародні інстанції зверненнями, інформуємо про перебіг справ, проводимо акції, фотовиставки та флеш-моби. Нас підтримують багато ініціативних груп за кордоном, в Німеччині, США, Франції тощо. Навіть такий простий та символічний жест як відправити листівку для людини за ґратами має вагоме значення. Важливо зрозуміти, що допомогти може кожен ”.

Замість висновку

Згадана українська “Вікіпедія” — це лише маленький приклад “щирого зацікавлення» суспільства цим питанням. Ми полюбляємо потикати владу у бездіяльності, черговій #зраді (так, причин достатньо, але ж є розумні межі), натомість самі нічого не робимо там, де робити, вболівати – наш прямий громадянський обов’язок. Звинувачувати і повчати ми нікого не збираємося – всі цим грішимо. Не знаєте, як перейти на сайт “Вікіпедії” і що написати там про українського полоненого, писати статті — не ваше? То зробіть так, як пропонує експерт: просто відправте листівку з трьома словами “Про тебе пам’ятають”.

Мирослав Ліскович, Київ 

Джерело, 15/11/2017

Поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок

15 Листопада, 2017

Я із 6-річного віку ходила до школи у військовій формі. Вона була обов’язкова. Волосся постійно зібране у вузол. Кожен ранок починався із гуртової присяги вмерти за уряд. У такій мілітаризованій атмосфері варто тільки сірник піднести… Зараз у Сирії 30% молодих людей воюють чи на стороні уряду, чи проти нього, і вбивають один одного. Я жила в Алеппо у кварталі, якому тисяча років, на його місці лишилися тільки руїни.

Ми були змушені розмістити бабусю у найвіддаленішій кімнаті. У будь-який час поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок. Старенькі та діти його важко переносять, і можуть померти. Багато таких випадків. У Бахрейні 60% землі належить тільки 2% населення. Люди живуть дуже бідно і протестують. І уряд застосовує газ у якості колективного покарання за такі протести.

Їдемо в аеропорт, говоримо. Про Україну дівчата знають небагато. Читали в американських газетах про співпрацю Пола Манафорта та “якогось українського посадовця, який платив йому мільйони доларів”. Дівчина з Бахрейну бачила фото Межигір’я, чула про золоті батони. Була вражена. “Сподіваюся, колись і ми отримаємо доступ до свого “Межигір’я”.

Джерело, 14/11/2017

Взяли курс на розслідування справ “великої риби”

11 Листопада, 2017

Ми мало знаємо про успішні приклади, тож ось чудовий кейс про боротьбу маленького гекону проти крокодила. Так глузливо в Індонезії називали Комісію з викорінення корупції (KPK), яка мала розслідувати та притягати до відповідальності вищих посадовців. Вона розпочала роботу, коли країна посідала 122 із 133 місць за індексом Transparency International, тобто була десь поряд із В’єтнамом та Папуа Нова Гвінея.

Зрозуміло, що у індонезійської владної еліти не було тієї самої “політичної волі”. Попередники КРК – Об’єднана команда розслідувачів – пробувала боротися із хабарництвом суддів Верховного суду, і в результаті була ліквідована за рішенням того ж самого Верховного суду. І хоча КРК отримали досить сильний мандат (завдяки ухваленому на вимогу Світового банку антикорупційному закону, який до всього передбачав створення окремого антикорупційного суду), мало хто вірив у її успіх.

У цих складних умовах керівник КРК почав шукати та навчати вмотивованих працівників, щоб зміцнити потенціал інституції. Відразу взяв курс на розслідування справ “великої риби” аби дати сигнал системі, що така поведінка більше не толерується. І паралельно – на формування підтримки із того єдиного фронту, із якого вона могла надійти, – від громадянського суспільства. І коли КРК почала створювати серйозні проблеми можновладцям і врешті-решт сама опинилася під ударом, то люди масово виступили на її захист.

Для мене ця історія більше про те, як звичайні люди переймають питанням майбутнього своєї країни та мають силу змінити хід історії. Вона дуже резонує із цьогорічними спробами змінити антикорупційне законодавство в Румунії, аби десятки політиків уникли судового переслідування. Людей це так обурило, що протести стали наймасштабнішими із моменту повалення режиму комуністичного диктатора Ніколае Чаушеску. І владні еліти і в Індонезії, і в Румунії, так і не ризикнули злегковажити їх майбутнім.

Звичайно, що за дужками залишилося багато важливих деталей. Зокрема те, що КПК і досі має багато роботи, наприклад, нещодавно вони оголосили підозру спікеру парламенту. Інституціоналізована корупція, до всього, це ще симптом нездоров’я державного апарату та гіпертрофованої ролі держави в економіці. Принцип незворотності покарання важливий, але якщо не створити ефективні інституції, то це робота на довгі і довгі роки.

В Україні при реформуванні органів часто звертають увагу тільки на пошук “хороших людей”, перекладають на них завищені очікування суспільства, і потім швидко розчаровуються. Не існує абстрактних “хороших людей”, є чиновники, у яких є можливість красти, і така система, в якій у чиновників така можливість зводиться до нуля.

Джерело, 10/11/2017

“Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится”

26 Жовтня, 2017

Якось тяжко мені далась стаття про заручників Кремля для іноземної аудиторії. Довго не могла розпочати. За ці чотири роки ми зробили стільки звернень, публікацій, звітів, акцій, флешмобів, виступів. Що тут можна ще сказати нового? А особливо в перспективі на наступний рік оптимістичного. І тоді я перечитала останні слова на суді, уривки з листів та виступів самих ув’язнених людей:

Руслан Зейтуллаєв: “Вот меня спрашивают — какая разница между Украиной и Россией, по-твоему. Так вот, я им отвечаю, что в Украине я жил, трудился, помогал людям по мере возможности, создал семью и старался, чтобы у нее было все необходимое. А вот в России я не успел прожить и года, как меня посадили в тюрьму…Вот в чем я вижу разницу между этими двумя государствами”.

Ахтем Чийгоз: “70 лет нас судят, и, к сожалению, я никаких изменений не вижу. Обвинять голословно людей в том, что они не делали, в этом заключается работа правоохранительных органов… Бороться за права своего народа, за свои права – это достоинство человека. И я думаю, что мы с достоинством это пройдем, несмотря на репрессии, которые чинятся сегодняшними прокурорами, сегодняшними следователями. Мы многих пережили. Переживем и это”.

Євген Панов: “Я очень благодарен всем за поддержку, и когда, как говорится, “находит грусть”, я перечитываю письма, которые приходили мне в “Лефортово”, как бы заряжаюсь энергией от них. Особенно сейчас, когда я “благополучно” изолирован от всякой информации, ни радиоточки, ни газет, не говоря уже за телевизор. Я не знаю, когда это все закончится, но если не верить, тогда незачем жить”.

Саша Кольченко: “Извини, что так затянул с ответом – в голове пустота, почти никаких мыслей нет. К тому же я пребываю в информационном вакууме – кроме ТВ-новостей никаких источников информации. В целом же у меня всё хорошо: 3 раза в день кормят, ни разу не бьют. Каждую неделю-вторую созваниваюсь с матерью по таксофону – с этим проблем нет. Поддерживают местные товарищи: присылают письма, книги, передачи”.

Олег Сенцов: “Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой – этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно – держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется”.

Ільмі Умеров: “Меня судят по сфабрикованному делу и конечно не за мои высказывания в конкретной телевизионной программе, а за мои политические убеждения и взгляды, которые я не скрываю…Предатели судят патриотов. Борьба продолжается независимо от содержания приговора. Крымскотатарский народ отстаивает здесь безопасность всего цивилизованного мира. Если агрессия России в отношении Украины и Крыма останется безнаказанной, это станет прецедентом, из-за которого обрушится весь мировой порядок… Я поклялся, я дал слово за народ свой умереть. И заканчиваю словами, до встречи в Гааге!”.

Джерело, 25/10/2017

На політичне лицемірство витрачають сотні тисяч доларів

13 Жовтня, 2017

Про організоване лицемірство. Вперше цей термін почула минулого тижня на презентації наукового дослідження як міжнародне співтовариство планує миротворчі операції. Коли ЗМІ починають писати драматичні історії про війну в якійсь точці земної кулі, то це ставить демократичні уряди в незручне становище. З одного боку вони не воліють, щоб виборці закинули їм відсутність реакції на страждання цивільних людей. Разом з тим, вони не хочуть витрачати власні ресурси, і тим більше, підставляти під ризик своїх громадян. Із таким підходом “організованого лицемірства” досить часто і формуються миротворчі місії, які нічого не зупиняють і нікого не рятують. Але місія прибуває, журналісти пишуть про їх роботу, з’являються драматичні фото “миротворець віддає воду дитині”, виборці задоволені, уряд задоволений, питання закрито.

Сьогодні розбирали реальний кейс. Світовий банк у 2000 році виділяв безпрецедентне за обсягом фінансування на проведення судової реформи у Бангладеші. У цій країні суди контролюються виконавчою владою. Вони просто не доступні для незаможних (а в країні 36% населення взагалі знаходяться за межею бідності), для жінок та інших вразливих груп. Попри усе це 70% коштів мали йти на будівництво нових приміщень суду. Ми грали реальні ролі представників банку, уряду, верховного суду, іноземних агенцій, які мали отримати контракти на його реалізацію. І так сталося, що на момент прийняття рішення за столом не було жодної людини, якій би реально боліли люди в Бангладеші. Те, що назвали “судовою реформою” було прийнято. Так само відбулося на практиці. Величезна сума грошей була витрачена на організоване лицемірство. До всього, це була позика. І тягар виплат як завжди впаде на звичайне населення.

І от я читаю останні новини, що члени Ради Європи коливаються між “цінностями” та “збереженням цілісності організації”. Мова йде про відмову Росії сплачувати внесок в бюджет, допоки російській делегації не повернуть право голосу в ПАРЕ. Річний бюджет Ради Європи перевищує 450 млн. євро, а нинішній борг Росії складає 4-5% від цієї суми. На практиці це значить, що частину проектів Ради Європи ймовірно доведеться закривати, штат скорочувати. І тому очільники організації активно шукають можливості як зняти санкції з російської делегації та делікатно оминути те, що Росії продовжує брутально порушувати принципи, на яких ця організація була заснована. Dmytro Kuleba, сил тобі у боротьбі із цим організованим лицемірством. Готуємося до січня наступного року.

Джерело, 12/10/2017

Гааґа наздоганяє Путіна

3 Грудня, 2016

Цього тижня офіс прокурора Міжнародного кримінального суду оприлюднив звіт, у якому прирівняв анексію Криму до міжнародного збройного конфлікту між Україною та Росією. Констатація цього факту відкриває шлях до розслідування в Гаазі воєнних злочинів та злочинів проти людяності на окупованому півострові й притягнення Москви до відповідальності. Не випадково, що відразу після оприлюднення звіту президент Росії Володимир Путін видав спеціальне розпорядження, в якому задекларував, що РФ не має наміру ставати учасником Римського статуту Міжнародного кримінального суду, хоча підписала цей документ у 2000 році.

Усупереч потоку яскравих заяв та відгуків, котрі поширилися в Україні, висновок прокурора Міжнародного кримінального суду не є остаточним вердиктом — це лише один із пунктів «Звіту про дії з попереднього розслідування за 2016 рік», оголошених на підготовчому етапі для самого провадження. До того ж МКС не кваліфікує акт аґресії Росії проти України як імовірний злочин для свого розслідування: згідно з цитатою зі звіту, це «контекст» для розслідування злочинів, котрі належать до юрисдикції суду — «вбивства і викрадення», «жорстке поводження», «арешти та судові процеси». Зрештою, суд наразі йде етапом вивчення матеріалів і ще не відкрив самого провадження. Тобто шлях Кремля до Гааґи буде не таким швидким, як багатьом би хотілося.

Голова правління Центру громадських свобод і координатор ініціативи «Євромайдан SOS» Олександра Матвійчук розповідає Z про те, яку правову силу має висновок прокурора МКС щодо воєнного конфлікту між Україною та Росією; про те, якими є перспективи, що суд таки почне розслідування не лише у справі Криму, а й щодо злочинів, скоєних проти учасників Революції гідності, та злочинів, учинених бойовиками на Донбасі; а також про ймовірність притягнення Путіна до відповідальності у Гаазі.

ДЛЯ РОСІЇ ЦЕ СЕРЙОЗНИЙ ДЗВІНОЧОК

– Олександро, яким є правовий статус документа, що його оприлюднив прокурор Міжнародного кримінального суду? В Україні окремі пункти звіту сприйняли з бурхливим схваленням, але наскільки він вагомий з погляду права?

– Це щорічна доповідь, котру прокурор Міжнародного кримінального суду готує для публічного звітування про стан розгляду справ, які перебувають на стадії попереднього вивчення. Тобто основне розслідування ще не почалося, а всі ці справи вивчаються на предмет відповідності юрисдикції суду. Справи можуть перебувати на цій попередній стадії роками. Тому треба ставитися до цього звіту як до документу із попередніми висновками. І йдеться, власне, не про висновки суду як міжнародно-кримінальної судової інстанції, а про позицію прокурора на цьому етапі. З іншого боку, ми в Україні мусимо ставитися до звіту як до вказівника, котрий вказує нам на докази, яких офісу прокурора бракує для того, щоб прийняти рішення про перехід на наступну стадію — до самого розслідування.

– Які правові наслідки того, що канцелярія прокурора прирівняла окупацію Криму до збройного міждержавного конфлікту? Чи міжнародні політичні або правові інстанції (для прикладу) можуть покликатися на цей звіт? Яким є предметний наслідок констатації конфлікту?

– Насамперед це має значення для самого суду і для внутрішніх процедур Міжнародного кримінального суду. Тепер суд вивчатиме, чи те, що відбувається у Криму в рамках міжнародного збройного конфлікту, підпадає під злочини, передбачені Римським статутом, і відповідає критеріям масштабності та систематичності характеру цих злочинів, щоб вони були визнані воєнними. Звичайно, це ще не остаточне рішення, тому що мають бути дотримані й інші умови.

Щодо використання цього звіту в риториці на рівні міжнародних інстанцій, то я переконана, що це матиме ефект. На тижні розглядалася резолюція щодо Криму на Третьому комітеті ООН, невдовзі вона розглядатиметься Генеральною асамблеєю ООН — і для багатьох країн констатація збройного конфлікту та серйозних порушень прав людини державою-окупантом буде одним із арґументів, котрий спонукатиме голосувати за цю резолюцію. Авторитет Міжнародного кримінального суду, хай би що говорила ображена Росія, є надзвичайно високим.

– Як Ви оцінюєте остаточну відмову Володимира Путіна від Римського статуту? Чи випадково, що заява Кремля пролунала наступного дня після оприлюднення звіту з Гааґи?

– Важко відмовитися від участі в структурі, членом якої ти не є. Але причини заяви Володимира Путіна про те, що вони і не будуть членами Міжнародного кримінального суду, зрозумілі. Висновки офісу прокурора вибивають з-під ніг російської пропаґанди підґрунтя для тверджень, начебто в Криму відбулося «мирне возз’єднання з батьківщиною». Адже це все ж таки міжнародний збройний конфлікт, і цей конфлікт вважатиметься чинним аж до моменту припинення окупації. Це оголосив не якийсь політичний орган, не конкретний політик — а представник міжнародного механізму правосуддя, навіть якщо поки що йдеться про формат попереднього звіту. Вага цього висновку — абсолютно інша, тому Росія відреагувала на нього роздратовано. Насправді для Росії це доволі серйозний дзвіночок.

– У прокурорському звіті анексія Криму ввійшла до розділу «Контекст ситуації», натомість у рубриці «Ймовірні злочини» перелічено правопорушення зовсім іншого кшталту: «утиски кримських татар», «вбивства і викрадення», «арешти та судові процеси» тощо. В Україні ж сподіваються, що міжнародний трибунал покарає російське керівництво саме за вторгнення до України. Чи анексія Криму належить до підслідності МКС?

– Юрисдикція суду, згідно з Римським статутом, поширюється «на найбільш серйозні злочини, котрі викликають тривогу всієї міжнародної спільноти». Якщо відкриємо Римський статут, то побачимо чотири злочини: геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності і злочин аґресії. Стаття про збройну аґресію, хоча й передбачена у Римському статуті, проте вона не вступила у силу. Для того, аби суд почав розглядати справи саме за цією статтею, треба, щоб країни-учасниці Міжнародного кримінального суду ратифікували Кампальські поправки 2010 року і визначили певну процедуру, якої наразі бракувало.

До речі, це викриває іншу проблему. Україна не матиме впливу на прийняття цього рішення, тому що вона так і не приєдналася до Міжнародного кримінального суду. Це якраз один із арґументів для України на користь того, щоб якомога швидше ратифікувати Римський статут, стати членом МКС та додати ще один голос за вступ у силу цих поправок. На жаль, Україна зайняла дуже дивну позицію й сидить на шпагаті: з одного боку, ми скерували дві декларації в Міжнародний кримінальний суд (за якими сьогодні він і розпочав попереднє вивчення ситуації), а з іншого боку — ми не є повноправними членами суду, не можемо голосувати, не маємо жодних прав, а маємо лише обов’язок співпрацювати із судом, до якого самі ж звернулися з проханням допомогти у розслідуванні.

– Коли Верховна Рада розглядала зміни до Конституції в частині правосуддя (у цих змінах передбачено, що Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, але не швидше ніж за три роки), то доповідачі пояснювали, що відтермінування пов’язане з потребою уникнути ризику притягнення до відповідальності учасників антитерористичної операції.

– Це свідчить про абсолютне нерозуміння принципів роботи Міжнародного кримінального суду. Суд уже почав вивчати матеріали, і якщо він побачить, що були вчинені злочини такого рівня, котрі підпадають під його юрисдикцію, то застереження Верховної Ради [з відкладеною імплементацією] ні на що не вплине.

Ми мусимо розуміти: не всі тяжкі злочини, скоєні на Донбасі, підпадають під юрисдикцію суду. До того ж Міжнародний кримінальний суд працює за принципом комплементарності. Він візьметься за розслідування справи лише тоді, якщо Україна сама не проведе розслідування і не встановить, що ж насправді відбулося. Підстава втрутитися для Міжнародного кримінального суду лише одна — якщо він отримує переконливі докази, що розслідування ведеться лише для «галочки» і країна нічого не робить для покарання винних. Якщо політики бояться, що участь Міжнародного кримінального суду у розслідуванні злочинів, які вчиняли представники українських збройних сил, нестиме для нас загрозу — то це додатковий стимул провести якісне розслідування і покарати винних.

Злочини, котрі мають місце на Донбасі, як правило, вчиняються руками рядових виконавців. Натомість Міжнародний кримінальний суд зосереджується не на рядових виконавцях, а на особах, котрі віддають накази або іншим чином уможливлюють їх вчинення. «Клієнти» суду — це президенти, прем’єр-міністри, командування, тобто ті top-officials, які з тисячі виконавців побудували смертоносну машину.

Міжнародний кримінальний суд, як це не парадоксально, створений для того, щоби бути непотрібним. Він висить, як дамоклів меч, над країною: суд не розслідує весь масив справ, а підштовхує. Якщо ти не хочеш, щоби втрутилося міжнародне правосуддя — виконуй покладені на тебе обов’язки.

Власне, ми мусимо ж усвідомлювати, що Російська Федерація розпочала війну для того, щоб зупинити Україну на шляху до демократичних перетворень. Виграти цю війну, використовуючи методи Росії, тим самим перетворюючись на Росію, — немає жодного сенсу. Бо тоді не ясно: за що ми боремося?.. Тому я переконана, що це дійсно обов’язок Української держави — якщо вчинено злочин проти громадянина, то слід провести ефективне розслідування і притягнути винних до відповідальності. Звичайно, із врахуванням передбаченого в ККУ поняття «крайньої необхідності», яка стає особливо актуальною під час воєнних дій.

– Але ж природа українського звернення до МКС зовсім інша. Ми не «розписуємося» у небажанні провадити розслідування, а шукаємо сильніший судовий інструмент, намагаємося створити додаткову леґітимність.

– Коли ми говоримо про злочини, які вчиняються російськими військовими на території Донбасу, або про злочини на території окупованого Криму, то тут, зрозуміло, Україна обмежена у можливостях провести розслідування і притягнути цих людей до відповідальності. Міжнародний кримінальний суд починає розслідувати справи, якщо держава не хоче або ж не може ефективно проводити розслідування сама. Невже ми, говорячи про анексію Криму або гібридну війну на Донбасі, можемо самотужки притягнути до відповідальності людей, які цю війну розпочали? Може, вони не своїми руками катували людей і кидали мирне населення до підвалів — але вони зробили все це жахіття реальністю. Ми знаємо, в якій країні сидять ці люди і які посади вони займають. Тому Україні нічого не залишається, як апелювати до міжнародного правосуддя.

– Олександро, Ви на початку нашої розмови говорили про те, що прокурорський звіт має дати нам «підказки», в який спосіб доповнити і посилити подання, — йдеться про злочини, скоєні проти учасників Євромайдану і під час війни на Донбасі. Деталізуйте, що маєте на увазі.

– У мене перед очима 189-й пункт звіту: «Канцелярія прокурора зазначає, що в рамках подій на Майдані Незалежності мали місце випадки серйозного порушення прав людини, і висловила готовність переглянути свій попередній аналіз в світлі нових свідчень». А що саме «переглянути»? Минулого року офіс у аналогічному звіті, в якому тоді фіґурували лише питання Євромайдану, констатував, що канцелярія дійсно ознайомилася з наданими матеріалами, але, згідно з [Римським] статутом, їй бракує доказів, які би дали можливість стверджувати, що напад на представників мирного населення дійсно був систематичним і мав масовий характер. Цю тезу треба ретранслювати таким чином: «Україно, якщо ти хочеш, щоби це попереднє рішення переглянули, тоді треба підготувати матеріали і подати до канцелярії прокурора, які б свідчили про системність і масштабність цього нападу».

Те саме по Донбасу. Зараз офіс продовжує вивчати, чи йдеться про міжнародний конфлікт чи неміжнародний конфлікт. На цьому етапі для Міжнародного кримінального суду важливо встановити факт підтримки російськими органами влади незаконних збройних формувань у формі постачання озброєнь, обладнання, персоналу, фінансів, довідатися, чи з Москви здійснювали управління операціями, чи надавали допомогу у плануванні воєнних дій. Ми знаємо, що так воно і є, але офіс прокурора не приймає рішення на основі здогадок, чуток або матеріалів засобів масової інформації, тому що це судова інстанція, котра працює на іншому рівні арґументації. Офіс прокурора на етапі попереднього вивчення справи досліджує переважно лише ті матеріали, котрі до нього надходять, а вже на наступному етапі здійснює самостійну роботу у формі розслідування. Тому для нашої держави це, знову ж, звучить так: «Україно, підготуй докази, котрі би вказували, що органи російської влади здійснюють контроль над незаконними збройними формуваннями, фінансують бойовиків, передають їм техніку і планують з ними воєнні операції тощо».

– Чому взагалі важливо з’ясовувати, чи конфлікт є міждержавним або неміждержавним? Хіба це має значення для того, щоб покарати якогось генерала абощо?

– Це має значення для встановлення винуватців, для розкручування ланцюга наказів до цих top-officials. Адже якщо конфлікт не є міжнародним, то це означає, що ланцюг наказів упреться в людей, котрі організовують ці злочини на місцях. А якщо ми говоримо про міжнародний конфлікт, це означає, що ланцюг наказів вийде за межі території держави, а далі — хтозна-куди… У нашому випадку ми точно знаємо, що він приведе у Кремль.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

Матеріал опубліковано 17.11.2016: http://zbruc.eu/node/58836

«Самостійна робота» для України: перед якими викликами постане держава у наступні 25 років?

25 Серпня, 2016

Шостий виклик: формування громадянського суспільства та євроінтеграція

Нещодавно вийшла доповідь Freedom House, згідно з якою, Україна з часів Незалежності перебуває у перехідному періоді формування громадянського суспільства, у так званій зоні турбулентності. Проте вона є одним з небагатьох виключень з-поміж пострадянських країн, яка демонструє чіткий тренд на демократичний вибір та цінності, притаманні європейським країнам, ідеться в дослідженні.

Українське суспільство в перспективі не лише інтегрується до Європи, а стане одним з ключових носіїв її цінностей, вважає голова правління «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук.

«Європа, як ми бачимо зараз, нездатна адекватно реагувати на кризи, на виклики, які ставить історичний час, намагається дати прості відповіді на складні запитання. До прикладу, конфлікт у Сирії – вирішити шляхом вдосконалення міграційного законодавства, не вирішуючи саму суть проблеми, – стверджує Матвійчук. – Україна тут демонструє зовсім інший підхід, бо українці – чи не єдиний народ, який під час Майдану продемонстрував, що за цінності, на яких побудоване європейське суспільство, готовий проливати кров і гинути під прапорами Європейського союзу. Тому тут ми могли б бути тією харизматичною громадянською нацією, яка принесла б до Європи дух цінностей, на яких сама Європа вона побудована».

Із повним текстом статті можна ознайомитись на сайті “Радіо Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27942036.html

Доповідь Голови правління ГО “Центр Громадянських свобод”

25 Серпня, 2016

“Щоб бути ефективними, мало проводити моніторинги і працювати з міжнародними організаціями. Потрібно виходити з правозахисного гетто і залучати до нашої роботи звичайних людей. Так це складно. Потрібно вчитися бути зрозумілими звичайним людям, пояснювати їм чому права людини для них важливо, продумувати що і як вони можуть робити, відходити від традиційних і шукати нові інструменти. Але розвивати демократичне законодавство та практики в країні неможливо без громадян, здатних захищати свої права та інтереси” -Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод

Результаты поиска:

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

17 Грудня, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

15 Грудня, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

23 Листопада, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

16 Листопада, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, регулярно публікуються в ЗМІ, а відтак – регулярно викликають і помітну реакцію соцмереж, суспільства загалом. “Держава повинна докласти всіх зусиль, задля звільнення свого громадянина” звучить з сотень джерел. Утім не надто довго… Подібну реакцію, яка часто виглядає, як такий собі сплеск активності і носить хвилеподібний характер, спостерігаємо від початку військової агресії РФ. Розмов вистачає – результату замало… Чи все можливе робить Україна для звільнення своїх? Де і в чому можна додати в цій роботі?

За офіційними даними МЗС, наразі лише у в’язницях РФ перебувають 38 українських політв’язнів. Не враховані різноманітні СІЗО та КПЗ, не кажучи вже про підвали ОРДЛО. Активісти правозахисної організації “Let my people go” запевняють, що в’язнів – набагато більше. Не наважимося сказати, що держава взагалі не робить жодних кроків в напрямку звільнення українців. Робить, правда не такими швидкими темпами. Наприклад, між попереднім звільненням кримчанина Геннадія Афанасьєва і пенсіонера Юрія Солошенка (14 червня 2016-го) та останнім – заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова (25 жовтня 2017-го) – минуло майже півтора року, довгі 16 місяців. Очевидно, процес звільнення наших бранців і полонених непростий. Тим не менш, наскільки реально його пришвидшити та що можна ще додати до державних механізмів звільнення заручників і політв’язнів?

З цими питаннями Укрінформ звернувся до правозахисників: голови правління Центру громадянских свобод, що координує правозахисну організацію LetMyPeopleGo Олександри Матвійчук та юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Надії Волкової.

Потрібен єдиний державний механізм, якого — нема

Експерти переконують, що механізми існують, держава намагається робити усе від неї залежне: і Уповноважена з прав людини звертається до своєї колеги в Росії, і МЗС реагує нотами на нові порушення, і на мінських перемовинах попри заперечення російської сторони піднімаються питання, і правоохоронні органи співпрацюють із адвокатами тощо. Але, на їхню думку, всі ці зусилля ніяк не складаються в одне ціле — єдиний механізм відсутній.

Олександра МатвійчукОлександра Матвійчук

 

Матвійчук: “Часто ліва рука не знає, що робить права, і рідні політв’язнів змушені виступати у ролі посередників. Що вже казати, якщо державні органи у своїй роботі оперують різними цифрами, і навіть єдиного узгодженого списку політв’язнів досі немає. У рідних це викликає вже навіть не обурення, а просто втому.

Інша проблема, що більшість цих зусиль є радше реакцією на ті чи інші події. У нас майже повністю відсутня проактивна стратегія. Ще минулого року Путін чітко заявив, що питання звільнення політв’язнів не охоплюється мандатом мінських перемовин. І що Україна? Ми будемо шукати інші майданчики для вирішення цих питань, залучати ефективних посередників, придумувати нові форми впливу, що ми за цих обставин будемо робити? Кількість ув’язнених за політичними мотивами постійно зростає. В окупованому Криму люди в групі ризику сплять одягненими, бо ніколи невідомо, коли до них прийдуть із обшуком і що після цього буде. Багато ув’язнених мають досить серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо Станіслава Клиха, то вже йдеться про заходи термінового порятунку. Тому в умовах, коли створені для попередження конфліктів та відновлення миру міжнародні організації давно вже не справляються із цими функціями, потрібно бути проактивними. А це значить ініціювати нові ходи і формати.

Найменше, що у цій ситуації держава мала би зробити, це створити єдину структуру за участі усіх дотичних до цієї теми державних органів. Це необхідно для координації їх роботи із звільнення політв’язнів та належної комунікації із рідними. Проект концепту такої структури був розроблений вже багато місяців тому, але не викликав у посадовців особливого ентузіазму, тож досі лежить та припадає пилом”.

Надія ВолковаНадія Волкова

 

Волкова: “Моє розуміння – створення такого механізму має складатись з декількох етапів:

По-перше, це скрупульозне вивчення, повне розуміння особливостей притаманних саме цій ситуації, хто є бранець, з якою метою його ув’язнено.

По-друге, вивчення практик, які вже існують в інших країнах. Ми маємо пам’ятати що конфлікт в Україні не є унікальним. Так, він має свої особливості, які необхідно враховувати, але Україна не перша і, на жаль, не остання. Тому на цьому етапі варто залучати (міжнародних) експертів (особливо тих, хто має досвід повернення та визволення людей).

По-третє, має існувати постійний майданчик для проведення перемовин. Він може існувати на рівні президента, РНБО, МЮ, МЗС, неважливо, але фахівці, представники всіх відомств мають бути долучені до цієї роботи. Наразі, в нашому випадку: а) такого майданчика в принципі не існує, б) люди які займаються (або роблять пусті неефективні потуги) не є фахівцями, професіоналами і мало що взагалі розуміють в питаннях обміну.

По-четверте, самі переговори – це ювелірний процес. Дуже складний і дуже глибокий, особливо, коли твій опонент – Путін. Фатальна помилка вважати його ідіотом, недолугим або такою людиною, яка говорить лише мовою сили (так, він говорить мовою сили, але не фізичної). І це також ключовий момент. Тобто, якщо вести перемовини з таким як він, людина має мати мінімум такий самий рівень сили. Дуже важливо адекватно оцінювати, хто твій опонент. Утім, я не впевнена, що в нашій державі це розуміють. Росії – з потужною армією, з потужними спецслужбами та з ядерною зброєю нічого боятися фізичних загроз”.

Продовжуючи думку Надії Волкової про важливість рівня представництва, нагадаємо, як нещодавно турецький президент Реджеп Ердоган домігся звільнення заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Очевидно, щось з цього вигадала собі і Москва. Тим не менш, українських політв’язнів — звільнено.

Хоч би як це звучало дивно, але заради життя і свободи наших людей, інколи варто задуматися і про відверто нестандартні кроки. Аж до того, щоб звернутися по допомогу до когось із друзів Путіна. Нічого конкретного не пропонуємо, але, скажімо, колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі хіба не має впливу на «кремлівського начальника»? Може, цей 81-річний дідусь, “поціновувач” неповнолітніх дівчат, замість чергового секс-скандалу, нарешті зробить у своєму житті добру справу?

… І ви знаєте, таки Сильвіо далеко не один у світі.

Львівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: ZikЛьвівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: Zik

 

Не лише на державному рівні

Питання звільнення українських політв’язнів має стати центром суспільної уваги, наполегливим нагадуванням. Натомість, все навпаки. Як вже згадувалося, реакція суспільства, наче сплеск, хвиля: наростає, спадає… А що в результаті? Яскравих маркерів дефіциту уваги суспільства до долі політв’язнів, на жаль, вистачає. Але чи може бути щось яскравіше за сумний факт: в українському варанті онлайн-енциклопедії “Вікіпедія” немає навіть статті про того ж Станіслава Клиха. Це при тому, що в “Вікіпедії” – і це головна особливість проекту – кожен може написати чи редагувати контент.

Як же підсилити суспільну увагу до проблеми звільнення українців з російських тюрем?

На думку правозахисниці Олександри Матвійчук, важко порівнювати біографії та долі відомого режисера Олега Сенцова та збирача металобрухту Сергія Литвинова. Але боротися потрібно за всіх.

Матвійчук: “…Їхні імена мають звучати постійно як в середині країни, так і на міжнародній арені. Немає новин про ув’язненого, значить наше завдання знаходити приводи, щоб про нього говорили. Власне, кампанії LetMyPeopleGo багато в чому на це і спрямовані. Ми залучаємо людей до марафонів, написання листів, бомбардуємо міжнародні інстанції зверненнями, інформуємо про перебіг справ, проводимо акції, фотовиставки та флеш-моби. Нас підтримують багато ініціативних груп за кордоном, в Німеччині, США, Франції тощо. Навіть такий простий та символічний жест як відправити листівку для людини за ґратами має вагоме значення. Важливо зрозуміти, що допомогти може кожен ”.

Замість висновку

Згадана українська “Вікіпедія” — це лише маленький приклад “щирого зацікавлення» суспільства цим питанням. Ми полюбляємо потикати владу у бездіяльності, черговій #зраді (так, причин достатньо, але ж є розумні межі), натомість самі нічого не робимо там, де робити, вболівати – наш прямий громадянський обов’язок. Звинувачувати і повчати ми нікого не збираємося – всі цим грішимо. Не знаєте, як перейти на сайт “Вікіпедії” і що написати там про українського полоненого, писати статті — не ваше? То зробіть так, як пропонує експерт: просто відправте листівку з трьома словами “Про тебе пам’ятають”.

Мирослав Ліскович, Київ 

Джерело, 15/11/2017

Поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок

15 Листопада, 2017

Я із 6-річного віку ходила до школи у військовій формі. Вона була обов’язкова. Волосся постійно зібране у вузол. Кожен ранок починався із гуртової присяги вмерти за уряд. У такій мілітаризованій атмосфері варто тільки сірник піднести… Зараз у Сирії 30% молодих людей воюють чи на стороні уряду, чи проти нього, і вбивають один одного. Я жила в Алеппо у кварталі, якому тисяча років, на його місці лишилися тільки руїни.

Ми були змушені розмістити бабусю у найвіддаленішій кімнаті. У будь-який час поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок. Старенькі та діти його важко переносять, і можуть померти. Багато таких випадків. У Бахрейні 60% землі належить тільки 2% населення. Люди живуть дуже бідно і протестують. І уряд застосовує газ у якості колективного покарання за такі протести.

Їдемо в аеропорт, говоримо. Про Україну дівчата знають небагато. Читали в американських газетах про співпрацю Пола Манафорта та “якогось українського посадовця, який платив йому мільйони доларів”. Дівчина з Бахрейну бачила фото Межигір’я, чула про золоті батони. Була вражена. “Сподіваюся, колись і ми отримаємо доступ до свого “Межигір’я”.

Джерело, 14/11/2017

Взяли курс на розслідування справ “великої риби”

11 Листопада, 2017

Ми мало знаємо про успішні приклади, тож ось чудовий кейс про боротьбу маленького гекону проти крокодила. Так глузливо в Індонезії називали Комісію з викорінення корупції (KPK), яка мала розслідувати та притягати до відповідальності вищих посадовців. Вона розпочала роботу, коли країна посідала 122 із 133 місць за індексом Transparency International, тобто була десь поряд із В’єтнамом та Папуа Нова Гвінея.

Зрозуміло, що у індонезійської владної еліти не було тієї самої “політичної волі”. Попередники КРК – Об’єднана команда розслідувачів – пробувала боротися із хабарництвом суддів Верховного суду, і в результаті була ліквідована за рішенням того ж самого Верховного суду. І хоча КРК отримали досить сильний мандат (завдяки ухваленому на вимогу Світового банку антикорупційному закону, який до всього передбачав створення окремого антикорупційного суду), мало хто вірив у її успіх.

У цих складних умовах керівник КРК почав шукати та навчати вмотивованих працівників, щоб зміцнити потенціал інституції. Відразу взяв курс на розслідування справ “великої риби” аби дати сигнал системі, що така поведінка більше не толерується. І паралельно – на формування підтримки із того єдиного фронту, із якого вона могла надійти, – від громадянського суспільства. І коли КРК почала створювати серйозні проблеми можновладцям і врешті-решт сама опинилася під ударом, то люди масово виступили на її захист.

Для мене ця історія більше про те, як звичайні люди переймають питанням майбутнього своєї країни та мають силу змінити хід історії. Вона дуже резонує із цьогорічними спробами змінити антикорупційне законодавство в Румунії, аби десятки політиків уникли судового переслідування. Людей це так обурило, що протести стали наймасштабнішими із моменту повалення режиму комуністичного диктатора Ніколае Чаушеску. І владні еліти і в Індонезії, і в Румунії, так і не ризикнули злегковажити їх майбутнім.

Звичайно, що за дужками залишилося багато важливих деталей. Зокрема те, що КПК і досі має багато роботи, наприклад, нещодавно вони оголосили підозру спікеру парламенту. Інституціоналізована корупція, до всього, це ще симптом нездоров’я державного апарату та гіпертрофованої ролі держави в економіці. Принцип незворотності покарання важливий, але якщо не створити ефективні інституції, то це робота на довгі і довгі роки.

В Україні при реформуванні органів часто звертають увагу тільки на пошук “хороших людей”, перекладають на них завищені очікування суспільства, і потім швидко розчаровуються. Не існує абстрактних “хороших людей”, є чиновники, у яких є можливість красти, і така система, в якій у чиновників така можливість зводиться до нуля.

Джерело, 10/11/2017

“Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится”

26 Жовтня, 2017

Якось тяжко мені далась стаття про заручників Кремля для іноземної аудиторії. Довго не могла розпочати. За ці чотири роки ми зробили стільки звернень, публікацій, звітів, акцій, флешмобів, виступів. Що тут можна ще сказати нового? А особливо в перспективі на наступний рік оптимістичного. І тоді я перечитала останні слова на суді, уривки з листів та виступів самих ув’язнених людей:

Руслан Зейтуллаєв: “Вот меня спрашивают — какая разница между Украиной и Россией, по-твоему. Так вот, я им отвечаю, что в Украине я жил, трудился, помогал людям по мере возможности, создал семью и старался, чтобы у нее было все необходимое. А вот в России я не успел прожить и года, как меня посадили в тюрьму…Вот в чем я вижу разницу между этими двумя государствами”.

Ахтем Чийгоз: “70 лет нас судят, и, к сожалению, я никаких изменений не вижу. Обвинять голословно людей в том, что они не делали, в этом заключается работа правоохранительных органов… Бороться за права своего народа, за свои права – это достоинство человека. И я думаю, что мы с достоинством это пройдем, несмотря на репрессии, которые чинятся сегодняшними прокурорами, сегодняшними следователями. Мы многих пережили. Переживем и это”.

Євген Панов: “Я очень благодарен всем за поддержку, и когда, как говорится, “находит грусть”, я перечитываю письма, которые приходили мне в “Лефортово”, как бы заряжаюсь энергией от них. Особенно сейчас, когда я “благополучно” изолирован от всякой информации, ни радиоточки, ни газет, не говоря уже за телевизор. Я не знаю, когда это все закончится, но если не верить, тогда незачем жить”.

Саша Кольченко: “Извини, что так затянул с ответом – в голове пустота, почти никаких мыслей нет. К тому же я пребываю в информационном вакууме – кроме ТВ-новостей никаких источников информации. В целом же у меня всё хорошо: 3 раза в день кормят, ни разу не бьют. Каждую неделю-вторую созваниваюсь с матерью по таксофону – с этим проблем нет. Поддерживают местные товарищи: присылают письма, книги, передачи”.

Олег Сенцов: “Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой – этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно – держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется”.

Ільмі Умеров: “Меня судят по сфабрикованному делу и конечно не за мои высказывания в конкретной телевизионной программе, а за мои политические убеждения и взгляды, которые я не скрываю…Предатели судят патриотов. Борьба продолжается независимо от содержания приговора. Крымскотатарский народ отстаивает здесь безопасность всего цивилизованного мира. Если агрессия России в отношении Украины и Крыма останется безнаказанной, это станет прецедентом, из-за которого обрушится весь мировой порядок… Я поклялся, я дал слово за народ свой умереть. И заканчиваю словами, до встречи в Гааге!”.

Джерело, 25/10/2017

На політичне лицемірство витрачають сотні тисяч доларів

13 Жовтня, 2017

Про організоване лицемірство. Вперше цей термін почула минулого тижня на презентації наукового дослідження як міжнародне співтовариство планує миротворчі операції. Коли ЗМІ починають писати драматичні історії про війну в якійсь точці земної кулі, то це ставить демократичні уряди в незручне становище. З одного боку вони не воліють, щоб виборці закинули їм відсутність реакції на страждання цивільних людей. Разом з тим, вони не хочуть витрачати власні ресурси, і тим більше, підставляти під ризик своїх громадян. Із таким підходом “організованого лицемірства” досить часто і формуються миротворчі місії, які нічого не зупиняють і нікого не рятують. Але місія прибуває, журналісти пишуть про їх роботу, з’являються драматичні фото “миротворець віддає воду дитині”, виборці задоволені, уряд задоволений, питання закрито.

Сьогодні розбирали реальний кейс. Світовий банк у 2000 році виділяв безпрецедентне за обсягом фінансування на проведення судової реформи у Бангладеші. У цій країні суди контролюються виконавчою владою. Вони просто не доступні для незаможних (а в країні 36% населення взагалі знаходяться за межею бідності), для жінок та інших вразливих груп. Попри усе це 70% коштів мали йти на будівництво нових приміщень суду. Ми грали реальні ролі представників банку, уряду, верховного суду, іноземних агенцій, які мали отримати контракти на його реалізацію. І так сталося, що на момент прийняття рішення за столом не було жодної людини, якій би реально боліли люди в Бангладеші. Те, що назвали “судовою реформою” було прийнято. Так само відбулося на практиці. Величезна сума грошей була витрачена на організоване лицемірство. До всього, це була позика. І тягар виплат як завжди впаде на звичайне населення.

І от я читаю останні новини, що члени Ради Європи коливаються між “цінностями” та “збереженням цілісності організації”. Мова йде про відмову Росії сплачувати внесок в бюджет, допоки російській делегації не повернуть право голосу в ПАРЕ. Річний бюджет Ради Європи перевищує 450 млн. євро, а нинішній борг Росії складає 4-5% від цієї суми. На практиці це значить, що частину проектів Ради Європи ймовірно доведеться закривати, штат скорочувати. І тому очільники організації активно шукають можливості як зняти санкції з російської делегації та делікатно оминути те, що Росії продовжує брутально порушувати принципи, на яких ця організація була заснована. Dmytro Kuleba, сил тобі у боротьбі із цим організованим лицемірством. Готуємося до січня наступного року.

Джерело, 12/10/2017

Гааґа наздоганяє Путіна

3 Грудня, 2016

Цього тижня офіс прокурора Міжнародного кримінального суду оприлюднив звіт, у якому прирівняв анексію Криму до міжнародного збройного конфлікту між Україною та Росією. Констатація цього факту відкриває шлях до розслідування в Гаазі воєнних злочинів та злочинів проти людяності на окупованому півострові й притягнення Москви до відповідальності. Не випадково, що відразу після оприлюднення звіту президент Росії Володимир Путін видав спеціальне розпорядження, в якому задекларував, що РФ не має наміру ставати учасником Римського статуту Міжнародного кримінального суду, хоча підписала цей документ у 2000 році.

Усупереч потоку яскравих заяв та відгуків, котрі поширилися в Україні, висновок прокурора Міжнародного кримінального суду не є остаточним вердиктом — це лише один із пунктів «Звіту про дії з попереднього розслідування за 2016 рік», оголошених на підготовчому етапі для самого провадження. До того ж МКС не кваліфікує акт аґресії Росії проти України як імовірний злочин для свого розслідування: згідно з цитатою зі звіту, це «контекст» для розслідування злочинів, котрі належать до юрисдикції суду — «вбивства і викрадення», «жорстке поводження», «арешти та судові процеси». Зрештою, суд наразі йде етапом вивчення матеріалів і ще не відкрив самого провадження. Тобто шлях Кремля до Гааґи буде не таким швидким, як багатьом би хотілося.

Голова правління Центру громадських свобод і координатор ініціативи «Євромайдан SOS» Олександра Матвійчук розповідає Z про те, яку правову силу має висновок прокурора МКС щодо воєнного конфлікту між Україною та Росією; про те, якими є перспективи, що суд таки почне розслідування не лише у справі Криму, а й щодо злочинів, скоєних проти учасників Революції гідності, та злочинів, учинених бойовиками на Донбасі; а також про ймовірність притягнення Путіна до відповідальності у Гаазі.

ДЛЯ РОСІЇ ЦЕ СЕРЙОЗНИЙ ДЗВІНОЧОК

– Олександро, яким є правовий статус документа, що його оприлюднив прокурор Міжнародного кримінального суду? В Україні окремі пункти звіту сприйняли з бурхливим схваленням, але наскільки він вагомий з погляду права?

– Це щорічна доповідь, котру прокурор Міжнародного кримінального суду готує для публічного звітування про стан розгляду справ, які перебувають на стадії попереднього вивчення. Тобто основне розслідування ще не почалося, а всі ці справи вивчаються на предмет відповідності юрисдикції суду. Справи можуть перебувати на цій попередній стадії роками. Тому треба ставитися до цього звіту як до документу із попередніми висновками. І йдеться, власне, не про висновки суду як міжнародно-кримінальної судової інстанції, а про позицію прокурора на цьому етапі. З іншого боку, ми в Україні мусимо ставитися до звіту як до вказівника, котрий вказує нам на докази, яких офісу прокурора бракує для того, щоб прийняти рішення про перехід на наступну стадію — до самого розслідування.

– Які правові наслідки того, що канцелярія прокурора прирівняла окупацію Криму до збройного міждержавного конфлікту? Чи міжнародні політичні або правові інстанції (для прикладу) можуть покликатися на цей звіт? Яким є предметний наслідок констатації конфлікту?

– Насамперед це має значення для самого суду і для внутрішніх процедур Міжнародного кримінального суду. Тепер суд вивчатиме, чи те, що відбувається у Криму в рамках міжнародного збройного конфлікту, підпадає під злочини, передбачені Римським статутом, і відповідає критеріям масштабності та систематичності характеру цих злочинів, щоб вони були визнані воєнними. Звичайно, це ще не остаточне рішення, тому що мають бути дотримані й інші умови.

Щодо використання цього звіту в риториці на рівні міжнародних інстанцій, то я переконана, що це матиме ефект. На тижні розглядалася резолюція щодо Криму на Третьому комітеті ООН, невдовзі вона розглядатиметься Генеральною асамблеєю ООН — і для багатьох країн констатація збройного конфлікту та серйозних порушень прав людини державою-окупантом буде одним із арґументів, котрий спонукатиме голосувати за цю резолюцію. Авторитет Міжнародного кримінального суду, хай би що говорила ображена Росія, є надзвичайно високим.

– Як Ви оцінюєте остаточну відмову Володимира Путіна від Римського статуту? Чи випадково, що заява Кремля пролунала наступного дня після оприлюднення звіту з Гааґи?

– Важко відмовитися від участі в структурі, членом якої ти не є. Але причини заяви Володимира Путіна про те, що вони і не будуть членами Міжнародного кримінального суду, зрозумілі. Висновки офісу прокурора вибивають з-під ніг російської пропаґанди підґрунтя для тверджень, начебто в Криму відбулося «мирне возз’єднання з батьківщиною». Адже це все ж таки міжнародний збройний конфлікт, і цей конфлікт вважатиметься чинним аж до моменту припинення окупації. Це оголосив не якийсь політичний орган, не конкретний політик — а представник міжнародного механізму правосуддя, навіть якщо поки що йдеться про формат попереднього звіту. Вага цього висновку — абсолютно інша, тому Росія відреагувала на нього роздратовано. Насправді для Росії це доволі серйозний дзвіночок.

– У прокурорському звіті анексія Криму ввійшла до розділу «Контекст ситуації», натомість у рубриці «Ймовірні злочини» перелічено правопорушення зовсім іншого кшталту: «утиски кримських татар», «вбивства і викрадення», «арешти та судові процеси» тощо. В Україні ж сподіваються, що міжнародний трибунал покарає російське керівництво саме за вторгнення до України. Чи анексія Криму належить до підслідності МКС?

– Юрисдикція суду, згідно з Римським статутом, поширюється «на найбільш серйозні злочини, котрі викликають тривогу всієї міжнародної спільноти». Якщо відкриємо Римський статут, то побачимо чотири злочини: геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності і злочин аґресії. Стаття про збройну аґресію, хоча й передбачена у Римському статуті, проте вона не вступила у силу. Для того, аби суд почав розглядати справи саме за цією статтею, треба, щоб країни-учасниці Міжнародного кримінального суду ратифікували Кампальські поправки 2010 року і визначили певну процедуру, якої наразі бракувало.

До речі, це викриває іншу проблему. Україна не матиме впливу на прийняття цього рішення, тому що вона так і не приєдналася до Міжнародного кримінального суду. Це якраз один із арґументів для України на користь того, щоб якомога швидше ратифікувати Римський статут, стати членом МКС та додати ще один голос за вступ у силу цих поправок. На жаль, Україна зайняла дуже дивну позицію й сидить на шпагаті: з одного боку, ми скерували дві декларації в Міжнародний кримінальний суд (за якими сьогодні він і розпочав попереднє вивчення ситуації), а з іншого боку — ми не є повноправними членами суду, не можемо голосувати, не маємо жодних прав, а маємо лише обов’язок співпрацювати із судом, до якого самі ж звернулися з проханням допомогти у розслідуванні.

– Коли Верховна Рада розглядала зміни до Конституції в частині правосуддя (у цих змінах передбачено, що Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, але не швидше ніж за три роки), то доповідачі пояснювали, що відтермінування пов’язане з потребою уникнути ризику притягнення до відповідальності учасників антитерористичної операції.

– Це свідчить про абсолютне нерозуміння принципів роботи Міжнародного кримінального суду. Суд уже почав вивчати матеріали, і якщо він побачить, що були вчинені злочини такого рівня, котрі підпадають під його юрисдикцію, то застереження Верховної Ради [з відкладеною імплементацією] ні на що не вплине.

Ми мусимо розуміти: не всі тяжкі злочини, скоєні на Донбасі, підпадають під юрисдикцію суду. До того ж Міжнародний кримінальний суд працює за принципом комплементарності. Він візьметься за розслідування справи лише тоді, якщо Україна сама не проведе розслідування і не встановить, що ж насправді відбулося. Підстава втрутитися для Міжнародного кримінального суду лише одна — якщо він отримує переконливі докази, що розслідування ведеться лише для «галочки» і країна нічого не робить для покарання винних. Якщо політики бояться, що участь Міжнародного кримінального суду у розслідуванні злочинів, які вчиняли представники українських збройних сил, нестиме для нас загрозу — то це додатковий стимул провести якісне розслідування і покарати винних.

Злочини, котрі мають місце на Донбасі, як правило, вчиняються руками рядових виконавців. Натомість Міжнародний кримінальний суд зосереджується не на рядових виконавцях, а на особах, котрі віддають накази або іншим чином уможливлюють їх вчинення. «Клієнти» суду — це президенти, прем’єр-міністри, командування, тобто ті top-officials, які з тисячі виконавців побудували смертоносну машину.

Міжнародний кримінальний суд, як це не парадоксально, створений для того, щоби бути непотрібним. Він висить, як дамоклів меч, над країною: суд не розслідує весь масив справ, а підштовхує. Якщо ти не хочеш, щоби втрутилося міжнародне правосуддя — виконуй покладені на тебе обов’язки.

Власне, ми мусимо ж усвідомлювати, що Російська Федерація розпочала війну для того, щоб зупинити Україну на шляху до демократичних перетворень. Виграти цю війну, використовуючи методи Росії, тим самим перетворюючись на Росію, — немає жодного сенсу. Бо тоді не ясно: за що ми боремося?.. Тому я переконана, що це дійсно обов’язок Української держави — якщо вчинено злочин проти громадянина, то слід провести ефективне розслідування і притягнути винних до відповідальності. Звичайно, із врахуванням передбаченого в ККУ поняття «крайньої необхідності», яка стає особливо актуальною під час воєнних дій.

– Але ж природа українського звернення до МКС зовсім інша. Ми не «розписуємося» у небажанні провадити розслідування, а шукаємо сильніший судовий інструмент, намагаємося створити додаткову леґітимність.

– Коли ми говоримо про злочини, які вчиняються російськими військовими на території Донбасу, або про злочини на території окупованого Криму, то тут, зрозуміло, Україна обмежена у можливостях провести розслідування і притягнути цих людей до відповідальності. Міжнародний кримінальний суд починає розслідувати справи, якщо держава не хоче або ж не може ефективно проводити розслідування сама. Невже ми, говорячи про анексію Криму або гібридну війну на Донбасі, можемо самотужки притягнути до відповідальності людей, які цю війну розпочали? Може, вони не своїми руками катували людей і кидали мирне населення до підвалів — але вони зробили все це жахіття реальністю. Ми знаємо, в якій країні сидять ці люди і які посади вони займають. Тому Україні нічого не залишається, як апелювати до міжнародного правосуддя.

– Олександро, Ви на початку нашої розмови говорили про те, що прокурорський звіт має дати нам «підказки», в який спосіб доповнити і посилити подання, — йдеться про злочини, скоєні проти учасників Євромайдану і під час війни на Донбасі. Деталізуйте, що маєте на увазі.

– У мене перед очима 189-й пункт звіту: «Канцелярія прокурора зазначає, що в рамках подій на Майдані Незалежності мали місце випадки серйозного порушення прав людини, і висловила готовність переглянути свій попередній аналіз в світлі нових свідчень». А що саме «переглянути»? Минулого року офіс у аналогічному звіті, в якому тоді фіґурували лише питання Євромайдану, констатував, що канцелярія дійсно ознайомилася з наданими матеріалами, але, згідно з [Римським] статутом, їй бракує доказів, які би дали можливість стверджувати, що напад на представників мирного населення дійсно був систематичним і мав масовий характер. Цю тезу треба ретранслювати таким чином: «Україно, якщо ти хочеш, щоби це попереднє рішення переглянули, тоді треба підготувати матеріали і подати до канцелярії прокурора, які б свідчили про системність і масштабність цього нападу».

Те саме по Донбасу. Зараз офіс продовжує вивчати, чи йдеться про міжнародний конфлікт чи неміжнародний конфлікт. На цьому етапі для Міжнародного кримінального суду важливо встановити факт підтримки російськими органами влади незаконних збройних формувань у формі постачання озброєнь, обладнання, персоналу, фінансів, довідатися, чи з Москви здійснювали управління операціями, чи надавали допомогу у плануванні воєнних дій. Ми знаємо, що так воно і є, але офіс прокурора не приймає рішення на основі здогадок, чуток або матеріалів засобів масової інформації, тому що це судова інстанція, котра працює на іншому рівні арґументації. Офіс прокурора на етапі попереднього вивчення справи досліджує переважно лише ті матеріали, котрі до нього надходять, а вже на наступному етапі здійснює самостійну роботу у формі розслідування. Тому для нашої держави це, знову ж, звучить так: «Україно, підготуй докази, котрі би вказували, що органи російської влади здійснюють контроль над незаконними збройними формуваннями, фінансують бойовиків, передають їм техніку і планують з ними воєнні операції тощо».

– Чому взагалі важливо з’ясовувати, чи конфлікт є міждержавним або неміждержавним? Хіба це має значення для того, щоб покарати якогось генерала абощо?

– Це має значення для встановлення винуватців, для розкручування ланцюга наказів до цих top-officials. Адже якщо конфлікт не є міжнародним, то це означає, що ланцюг наказів упреться в людей, котрі організовують ці злочини на місцях. А якщо ми говоримо про міжнародний конфлікт, це означає, що ланцюг наказів вийде за межі території держави, а далі — хтозна-куди… У нашому випадку ми точно знаємо, що він приведе у Кремль.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

Матеріал опубліковано 17.11.2016: http://zbruc.eu/node/58836

«Самостійна робота» для України: перед якими викликами постане держава у наступні 25 років?

25 Серпня, 2016

Шостий виклик: формування громадянського суспільства та євроінтеграція

Нещодавно вийшла доповідь Freedom House, згідно з якою, Україна з часів Незалежності перебуває у перехідному періоді формування громадянського суспільства, у так званій зоні турбулентності. Проте вона є одним з небагатьох виключень з-поміж пострадянських країн, яка демонструє чіткий тренд на демократичний вибір та цінності, притаманні європейським країнам, ідеться в дослідженні.

Українське суспільство в перспективі не лише інтегрується до Європи, а стане одним з ключових носіїв її цінностей, вважає голова правління «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук.

«Європа, як ми бачимо зараз, нездатна адекватно реагувати на кризи, на виклики, які ставить історичний час, намагається дати прості відповіді на складні запитання. До прикладу, конфлікт у Сирії – вирішити шляхом вдосконалення міграційного законодавства, не вирішуючи саму суть проблеми, – стверджує Матвійчук. – Україна тут демонструє зовсім інший підхід, бо українці – чи не єдиний народ, який під час Майдану продемонстрував, що за цінності, на яких побудоване європейське суспільство, готовий проливати кров і гинути під прапорами Європейського союзу. Тому тут ми могли б бути тією харизматичною громадянською нацією, яка принесла б до Європи дух цінностей, на яких сама Європа вона побудована».

Із повним текстом статті можна ознайомитись на сайті “Радіо Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27942036.html

Доповідь Голови правління ГО “Центр Громадянських свобод”

25 Серпня, 2016

“Щоб бути ефективними, мало проводити моніторинги і працювати з міжнародними організаціями. Потрібно виходити з правозахисного гетто і залучати до нашої роботи звичайних людей. Так це складно. Потрібно вчитися бути зрозумілими звичайним людям, пояснювати їм чому права людини для них важливо, продумувати що і як вони можуть робити, відходити від традиційних і шукати нові інструменти. Але розвивати демократичне законодавство та практики в країні неможливо без громадян, здатних захищати свої права та інтереси” -Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод

Результаты поиска:

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

17 Грудня, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

15 Грудня, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

23 Листопада, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

16 Листопада, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, регулярно публікуються в ЗМІ, а відтак – регулярно викликають і помітну реакцію соцмереж, суспільства загалом. “Держава повинна докласти всіх зусиль, задля звільнення свого громадянина” звучить з сотень джерел. Утім не надто довго… Подібну реакцію, яка часто виглядає, як такий собі сплеск активності і носить хвилеподібний характер, спостерігаємо від початку військової агресії РФ. Розмов вистачає – результату замало… Чи все можливе робить Україна для звільнення своїх? Де і в чому можна додати в цій роботі?

За офіційними даними МЗС, наразі лише у в’язницях РФ перебувають 38 українських політв’язнів. Не враховані різноманітні СІЗО та КПЗ, не кажучи вже про підвали ОРДЛО. Активісти правозахисної організації “Let my people go” запевняють, що в’язнів – набагато більше. Не наважимося сказати, що держава взагалі не робить жодних кроків в напрямку звільнення українців. Робить, правда не такими швидкими темпами. Наприклад, між попереднім звільненням кримчанина Геннадія Афанасьєва і пенсіонера Юрія Солошенка (14 червня 2016-го) та останнім – заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова (25 жовтня 2017-го) – минуло майже півтора року, довгі 16 місяців. Очевидно, процес звільнення наших бранців і полонених непростий. Тим не менш, наскільки реально його пришвидшити та що можна ще додати до державних механізмів звільнення заручників і політв’язнів?

З цими питаннями Укрінформ звернувся до правозахисників: голови правління Центру громадянских свобод, що координує правозахисну організацію LetMyPeopleGo Олександри Матвійчук та юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Надії Волкової.

Потрібен єдиний державний механізм, якого — нема

Експерти переконують, що механізми існують, держава намагається робити усе від неї залежне: і Уповноважена з прав людини звертається до своєї колеги в Росії, і МЗС реагує нотами на нові порушення, і на мінських перемовинах попри заперечення російської сторони піднімаються питання, і правоохоронні органи співпрацюють із адвокатами тощо. Але, на їхню думку, всі ці зусилля ніяк не складаються в одне ціле — єдиний механізм відсутній.

Олександра МатвійчукОлександра Матвійчук

 

Матвійчук: “Часто ліва рука не знає, що робить права, і рідні політв’язнів змушені виступати у ролі посередників. Що вже казати, якщо державні органи у своїй роботі оперують різними цифрами, і навіть єдиного узгодженого списку політв’язнів досі немає. У рідних це викликає вже навіть не обурення, а просто втому.

Інша проблема, що більшість цих зусиль є радше реакцією на ті чи інші події. У нас майже повністю відсутня проактивна стратегія. Ще минулого року Путін чітко заявив, що питання звільнення політв’язнів не охоплюється мандатом мінських перемовин. І що Україна? Ми будемо шукати інші майданчики для вирішення цих питань, залучати ефективних посередників, придумувати нові форми впливу, що ми за цих обставин будемо робити? Кількість ув’язнених за політичними мотивами постійно зростає. В окупованому Криму люди в групі ризику сплять одягненими, бо ніколи невідомо, коли до них прийдуть із обшуком і що після цього буде. Багато ув’язнених мають досить серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо Станіслава Клиха, то вже йдеться про заходи термінового порятунку. Тому в умовах, коли створені для попередження конфліктів та відновлення миру міжнародні організації давно вже не справляються із цими функціями, потрібно бути проактивними. А це значить ініціювати нові ходи і формати.

Найменше, що у цій ситуації держава мала би зробити, це створити єдину структуру за участі усіх дотичних до цієї теми державних органів. Це необхідно для координації їх роботи із звільнення політв’язнів та належної комунікації із рідними. Проект концепту такої структури був розроблений вже багато місяців тому, але не викликав у посадовців особливого ентузіазму, тож досі лежить та припадає пилом”.

Надія ВолковаНадія Волкова

 

Волкова: “Моє розуміння – створення такого механізму має складатись з декількох етапів:

По-перше, це скрупульозне вивчення, повне розуміння особливостей притаманних саме цій ситуації, хто є бранець, з якою метою його ув’язнено.

По-друге, вивчення практик, які вже існують в інших країнах. Ми маємо пам’ятати що конфлікт в Україні не є унікальним. Так, він має свої особливості, які необхідно враховувати, але Україна не перша і, на жаль, не остання. Тому на цьому етапі варто залучати (міжнародних) експертів (особливо тих, хто має досвід повернення та визволення людей).

По-третє, має існувати постійний майданчик для проведення перемовин. Він може існувати на рівні президента, РНБО, МЮ, МЗС, неважливо, але фахівці, представники всіх відомств мають бути долучені до цієї роботи. Наразі, в нашому випадку: а) такого майданчика в принципі не існує, б) люди які займаються (або роблять пусті неефективні потуги) не є фахівцями, професіоналами і мало що взагалі розуміють в питаннях обміну.

По-четверте, самі переговори – це ювелірний процес. Дуже складний і дуже глибокий, особливо, коли твій опонент – Путін. Фатальна помилка вважати його ідіотом, недолугим або такою людиною, яка говорить лише мовою сили (так, він говорить мовою сили, але не фізичної). І це також ключовий момент. Тобто, якщо вести перемовини з таким як він, людина має мати мінімум такий самий рівень сили. Дуже важливо адекватно оцінювати, хто твій опонент. Утім, я не впевнена, що в нашій державі це розуміють. Росії – з потужною армією, з потужними спецслужбами та з ядерною зброєю нічого боятися фізичних загроз”.

Продовжуючи думку Надії Волкової про важливість рівня представництва, нагадаємо, як нещодавно турецький президент Реджеп Ердоган домігся звільнення заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Очевидно, щось з цього вигадала собі і Москва. Тим не менш, українських політв’язнів — звільнено.

Хоч би як це звучало дивно, але заради життя і свободи наших людей, інколи варто задуматися і про відверто нестандартні кроки. Аж до того, щоб звернутися по допомогу до когось із друзів Путіна. Нічого конкретного не пропонуємо, але, скажімо, колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі хіба не має впливу на «кремлівського начальника»? Може, цей 81-річний дідусь, “поціновувач” неповнолітніх дівчат, замість чергового секс-скандалу, нарешті зробить у своєму житті добру справу?

… І ви знаєте, таки Сильвіо далеко не один у світі.

Львівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: ZikЛьвівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: Zik

 

Не лише на державному рівні

Питання звільнення українських політв’язнів має стати центром суспільної уваги, наполегливим нагадуванням. Натомість, все навпаки. Як вже згадувалося, реакція суспільства, наче сплеск, хвиля: наростає, спадає… А що в результаті? Яскравих маркерів дефіциту уваги суспільства до долі політв’язнів, на жаль, вистачає. Але чи може бути щось яскравіше за сумний факт: в українському варанті онлайн-енциклопедії “Вікіпедія” немає навіть статті про того ж Станіслава Клиха. Це при тому, що в “Вікіпедії” – і це головна особливість проекту – кожен може написати чи редагувати контент.

Як же підсилити суспільну увагу до проблеми звільнення українців з російських тюрем?

На думку правозахисниці Олександри Матвійчук, важко порівнювати біографії та долі відомого режисера Олега Сенцова та збирача металобрухту Сергія Литвинова. Але боротися потрібно за всіх.

Матвійчук: “…Їхні імена мають звучати постійно як в середині країни, так і на міжнародній арені. Немає новин про ув’язненого, значить наше завдання знаходити приводи, щоб про нього говорили. Власне, кампанії LetMyPeopleGo багато в чому на це і спрямовані. Ми залучаємо людей до марафонів, написання листів, бомбардуємо міжнародні інстанції зверненнями, інформуємо про перебіг справ, проводимо акції, фотовиставки та флеш-моби. Нас підтримують багато ініціативних груп за кордоном, в Німеччині, США, Франції тощо. Навіть такий простий та символічний жест як відправити листівку для людини за ґратами має вагоме значення. Важливо зрозуміти, що допомогти може кожен ”.

Замість висновку

Згадана українська “Вікіпедія” — це лише маленький приклад “щирого зацікавлення» суспільства цим питанням. Ми полюбляємо потикати владу у бездіяльності, черговій #зраді (так, причин достатньо, але ж є розумні межі), натомість самі нічого не робимо там, де робити, вболівати – наш прямий громадянський обов’язок. Звинувачувати і повчати ми нікого не збираємося – всі цим грішимо. Не знаєте, як перейти на сайт “Вікіпедії” і що написати там про українського полоненого, писати статті — не ваше? То зробіть так, як пропонує експерт: просто відправте листівку з трьома словами “Про тебе пам’ятають”.

Мирослав Ліскович, Київ 

Джерело, 15/11/2017

Поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок

15 Листопада, 2017

Я із 6-річного віку ходила до школи у військовій формі. Вона була обов’язкова. Волосся постійно зібране у вузол. Кожен ранок починався із гуртової присяги вмерти за уряд. У такій мілітаризованій атмосфері варто тільки сірник піднести… Зараз у Сирії 30% молодих людей воюють чи на стороні уряду, чи проти нього, і вбивають один одного. Я жила в Алеппо у кварталі, якому тисяча років, на його місці лишилися тільки руїни.

Ми були змушені розмістити бабусю у найвіддаленішій кімнаті. У будь-який час поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок. Старенькі та діти його важко переносять, і можуть померти. Багато таких випадків. У Бахрейні 60% землі належить тільки 2% населення. Люди живуть дуже бідно і протестують. І уряд застосовує газ у якості колективного покарання за такі протести.

Їдемо в аеропорт, говоримо. Про Україну дівчата знають небагато. Читали в американських газетах про співпрацю Пола Манафорта та “якогось українського посадовця, який платив йому мільйони доларів”. Дівчина з Бахрейну бачила фото Межигір’я, чула про золоті батони. Була вражена. “Сподіваюся, колись і ми отримаємо доступ до свого “Межигір’я”.

Джерело, 14/11/2017

Взяли курс на розслідування справ “великої риби”

11 Листопада, 2017

Ми мало знаємо про успішні приклади, тож ось чудовий кейс про боротьбу маленького гекону проти крокодила. Так глузливо в Індонезії називали Комісію з викорінення корупції (KPK), яка мала розслідувати та притягати до відповідальності вищих посадовців. Вона розпочала роботу, коли країна посідала 122 із 133 місць за індексом Transparency International, тобто була десь поряд із В’єтнамом та Папуа Нова Гвінея.

Зрозуміло, що у індонезійської владної еліти не було тієї самої “політичної волі”. Попередники КРК – Об’єднана команда розслідувачів – пробувала боротися із хабарництвом суддів Верховного суду, і в результаті була ліквідована за рішенням того ж самого Верховного суду. І хоча КРК отримали досить сильний мандат (завдяки ухваленому на вимогу Світового банку антикорупційному закону, який до всього передбачав створення окремого антикорупційного суду), мало хто вірив у її успіх.

У цих складних умовах керівник КРК почав шукати та навчати вмотивованих працівників, щоб зміцнити потенціал інституції. Відразу взяв курс на розслідування справ “великої риби” аби дати сигнал системі, що така поведінка більше не толерується. І паралельно – на формування підтримки із того єдиного фронту, із якого вона могла надійти, – від громадянського суспільства. І коли КРК почала створювати серйозні проблеми можновладцям і врешті-решт сама опинилася під ударом, то люди масово виступили на її захист.

Для мене ця історія більше про те, як звичайні люди переймають питанням майбутнього своєї країни та мають силу змінити хід історії. Вона дуже резонує із цьогорічними спробами змінити антикорупційне законодавство в Румунії, аби десятки політиків уникли судового переслідування. Людей це так обурило, що протести стали наймасштабнішими із моменту повалення режиму комуністичного диктатора Ніколае Чаушеску. І владні еліти і в Індонезії, і в Румунії, так і не ризикнули злегковажити їх майбутнім.

Звичайно, що за дужками залишилося багато важливих деталей. Зокрема те, що КПК і досі має багато роботи, наприклад, нещодавно вони оголосили підозру спікеру парламенту. Інституціоналізована корупція, до всього, це ще симптом нездоров’я державного апарату та гіпертрофованої ролі держави в економіці. Принцип незворотності покарання важливий, але якщо не створити ефективні інституції, то це робота на довгі і довгі роки.

В Україні при реформуванні органів часто звертають увагу тільки на пошук “хороших людей”, перекладають на них завищені очікування суспільства, і потім швидко розчаровуються. Не існує абстрактних “хороших людей”, є чиновники, у яких є можливість красти, і така система, в якій у чиновників така можливість зводиться до нуля.

Джерело, 10/11/2017

“Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится”

26 Жовтня, 2017

Якось тяжко мені далась стаття про заручників Кремля для іноземної аудиторії. Довго не могла розпочати. За ці чотири роки ми зробили стільки звернень, публікацій, звітів, акцій, флешмобів, виступів. Що тут можна ще сказати нового? А особливо в перспективі на наступний рік оптимістичного. І тоді я перечитала останні слова на суді, уривки з листів та виступів самих ув’язнених людей:

Руслан Зейтуллаєв: “Вот меня спрашивают — какая разница между Украиной и Россией, по-твоему. Так вот, я им отвечаю, что в Украине я жил, трудился, помогал людям по мере возможности, создал семью и старался, чтобы у нее было все необходимое. А вот в России я не успел прожить и года, как меня посадили в тюрьму…Вот в чем я вижу разницу между этими двумя государствами”.

Ахтем Чийгоз: “70 лет нас судят, и, к сожалению, я никаких изменений не вижу. Обвинять голословно людей в том, что они не делали, в этом заключается работа правоохранительных органов… Бороться за права своего народа, за свои права – это достоинство человека. И я думаю, что мы с достоинством это пройдем, несмотря на репрессии, которые чинятся сегодняшними прокурорами, сегодняшними следователями. Мы многих пережили. Переживем и это”.

Євген Панов: “Я очень благодарен всем за поддержку, и когда, как говорится, “находит грусть”, я перечитываю письма, которые приходили мне в “Лефортово”, как бы заряжаюсь энергией от них. Особенно сейчас, когда я “благополучно” изолирован от всякой информации, ни радиоточки, ни газет, не говоря уже за телевизор. Я не знаю, когда это все закончится, но если не верить, тогда незачем жить”.

Саша Кольченко: “Извини, что так затянул с ответом – в голове пустота, почти никаких мыслей нет. К тому же я пребываю в информационном вакууме – кроме ТВ-новостей никаких источников информации. В целом же у меня всё хорошо: 3 раза в день кормят, ни разу не бьют. Каждую неделю-вторую созваниваюсь с матерью по таксофону – с этим проблем нет. Поддерживают местные товарищи: присылают письма, книги, передачи”.

Олег Сенцов: “Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой – этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно – держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется”.

Ільмі Умеров: “Меня судят по сфабрикованному делу и конечно не за мои высказывания в конкретной телевизионной программе, а за мои политические убеждения и взгляды, которые я не скрываю…Предатели судят патриотов. Борьба продолжается независимо от содержания приговора. Крымскотатарский народ отстаивает здесь безопасность всего цивилизованного мира. Если агрессия России в отношении Украины и Крыма останется безнаказанной, это станет прецедентом, из-за которого обрушится весь мировой порядок… Я поклялся, я дал слово за народ свой умереть. И заканчиваю словами, до встречи в Гааге!”.

Джерело, 25/10/2017

На політичне лицемірство витрачають сотні тисяч доларів

13 Жовтня, 2017

Про організоване лицемірство. Вперше цей термін почула минулого тижня на презентації наукового дослідження як міжнародне співтовариство планує миротворчі операції. Коли ЗМІ починають писати драматичні історії про війну в якійсь точці земної кулі, то це ставить демократичні уряди в незручне становище. З одного боку вони не воліють, щоб виборці закинули їм відсутність реакції на страждання цивільних людей. Разом з тим, вони не хочуть витрачати власні ресурси, і тим більше, підставляти під ризик своїх громадян. Із таким підходом “організованого лицемірства” досить часто і формуються миротворчі місії, які нічого не зупиняють і нікого не рятують. Але місія прибуває, журналісти пишуть про їх роботу, з’являються драматичні фото “миротворець віддає воду дитині”, виборці задоволені, уряд задоволений, питання закрито.

Сьогодні розбирали реальний кейс. Світовий банк у 2000 році виділяв безпрецедентне за обсягом фінансування на проведення судової реформи у Бангладеші. У цій країні суди контролюються виконавчою владою. Вони просто не доступні для незаможних (а в країні 36% населення взагалі знаходяться за межею бідності), для жінок та інших вразливих груп. Попри усе це 70% коштів мали йти на будівництво нових приміщень суду. Ми грали реальні ролі представників банку, уряду, верховного суду, іноземних агенцій, які мали отримати контракти на його реалізацію. І так сталося, що на момент прийняття рішення за столом не було жодної людини, якій би реально боліли люди в Бангладеші. Те, що назвали “судовою реформою” було прийнято. Так само відбулося на практиці. Величезна сума грошей була витрачена на організоване лицемірство. До всього, це була позика. І тягар виплат як завжди впаде на звичайне населення.

І от я читаю останні новини, що члени Ради Європи коливаються між “цінностями” та “збереженням цілісності організації”. Мова йде про відмову Росії сплачувати внесок в бюджет, допоки російській делегації не повернуть право голосу в ПАРЕ. Річний бюджет Ради Європи перевищує 450 млн. євро, а нинішній борг Росії складає 4-5% від цієї суми. На практиці це значить, що частину проектів Ради Європи ймовірно доведеться закривати, штат скорочувати. І тому очільники організації активно шукають можливості як зняти санкції з російської делегації та делікатно оминути те, що Росії продовжує брутально порушувати принципи, на яких ця організація була заснована. Dmytro Kuleba, сил тобі у боротьбі із цим організованим лицемірством. Готуємося до січня наступного року.

Джерело, 12/10/2017

Гааґа наздоганяє Путіна

3 Грудня, 2016

Цього тижня офіс прокурора Міжнародного кримінального суду оприлюднив звіт, у якому прирівняв анексію Криму до міжнародного збройного конфлікту між Україною та Росією. Констатація цього факту відкриває шлях до розслідування в Гаазі воєнних злочинів та злочинів проти людяності на окупованому півострові й притягнення Москви до відповідальності. Не випадково, що відразу після оприлюднення звіту президент Росії Володимир Путін видав спеціальне розпорядження, в якому задекларував, що РФ не має наміру ставати учасником Римського статуту Міжнародного кримінального суду, хоча підписала цей документ у 2000 році.

Усупереч потоку яскравих заяв та відгуків, котрі поширилися в Україні, висновок прокурора Міжнародного кримінального суду не є остаточним вердиктом — це лише один із пунктів «Звіту про дії з попереднього розслідування за 2016 рік», оголошених на підготовчому етапі для самого провадження. До того ж МКС не кваліфікує акт аґресії Росії проти України як імовірний злочин для свого розслідування: згідно з цитатою зі звіту, це «контекст» для розслідування злочинів, котрі належать до юрисдикції суду — «вбивства і викрадення», «жорстке поводження», «арешти та судові процеси». Зрештою, суд наразі йде етапом вивчення матеріалів і ще не відкрив самого провадження. Тобто шлях Кремля до Гааґи буде не таким швидким, як багатьом би хотілося.

Голова правління Центру громадських свобод і координатор ініціативи «Євромайдан SOS» Олександра Матвійчук розповідає Z про те, яку правову силу має висновок прокурора МКС щодо воєнного конфлікту між Україною та Росією; про те, якими є перспективи, що суд таки почне розслідування не лише у справі Криму, а й щодо злочинів, скоєних проти учасників Революції гідності, та злочинів, учинених бойовиками на Донбасі; а також про ймовірність притягнення Путіна до відповідальності у Гаазі.

ДЛЯ РОСІЇ ЦЕ СЕРЙОЗНИЙ ДЗВІНОЧОК

– Олександро, яким є правовий статус документа, що його оприлюднив прокурор Міжнародного кримінального суду? В Україні окремі пункти звіту сприйняли з бурхливим схваленням, але наскільки він вагомий з погляду права?

– Це щорічна доповідь, котру прокурор Міжнародного кримінального суду готує для публічного звітування про стан розгляду справ, які перебувають на стадії попереднього вивчення. Тобто основне розслідування ще не почалося, а всі ці справи вивчаються на предмет відповідності юрисдикції суду. Справи можуть перебувати на цій попередній стадії роками. Тому треба ставитися до цього звіту як до документу із попередніми висновками. І йдеться, власне, не про висновки суду як міжнародно-кримінальної судової інстанції, а про позицію прокурора на цьому етапі. З іншого боку, ми в Україні мусимо ставитися до звіту як до вказівника, котрий вказує нам на докази, яких офісу прокурора бракує для того, щоб прийняти рішення про перехід на наступну стадію — до самого розслідування.

– Які правові наслідки того, що канцелярія прокурора прирівняла окупацію Криму до збройного міждержавного конфлікту? Чи міжнародні політичні або правові інстанції (для прикладу) можуть покликатися на цей звіт? Яким є предметний наслідок констатації конфлікту?

– Насамперед це має значення для самого суду і для внутрішніх процедур Міжнародного кримінального суду. Тепер суд вивчатиме, чи те, що відбувається у Криму в рамках міжнародного збройного конфлікту, підпадає під злочини, передбачені Римським статутом, і відповідає критеріям масштабності та систематичності характеру цих злочинів, щоб вони були визнані воєнними. Звичайно, це ще не остаточне рішення, тому що мають бути дотримані й інші умови.

Щодо використання цього звіту в риториці на рівні міжнародних інстанцій, то я переконана, що це матиме ефект. На тижні розглядалася резолюція щодо Криму на Третьому комітеті ООН, невдовзі вона розглядатиметься Генеральною асамблеєю ООН — і для багатьох країн констатація збройного конфлікту та серйозних порушень прав людини державою-окупантом буде одним із арґументів, котрий спонукатиме голосувати за цю резолюцію. Авторитет Міжнародного кримінального суду, хай би що говорила ображена Росія, є надзвичайно високим.

– Як Ви оцінюєте остаточну відмову Володимира Путіна від Римського статуту? Чи випадково, що заява Кремля пролунала наступного дня після оприлюднення звіту з Гааґи?

– Важко відмовитися від участі в структурі, членом якої ти не є. Але причини заяви Володимира Путіна про те, що вони і не будуть членами Міжнародного кримінального суду, зрозумілі. Висновки офісу прокурора вибивають з-під ніг російської пропаґанди підґрунтя для тверджень, начебто в Криму відбулося «мирне возз’єднання з батьківщиною». Адже це все ж таки міжнародний збройний конфлікт, і цей конфлікт вважатиметься чинним аж до моменту припинення окупації. Це оголосив не якийсь політичний орган, не конкретний політик — а представник міжнародного механізму правосуддя, навіть якщо поки що йдеться про формат попереднього звіту. Вага цього висновку — абсолютно інша, тому Росія відреагувала на нього роздратовано. Насправді для Росії це доволі серйозний дзвіночок.

– У прокурорському звіті анексія Криму ввійшла до розділу «Контекст ситуації», натомість у рубриці «Ймовірні злочини» перелічено правопорушення зовсім іншого кшталту: «утиски кримських татар», «вбивства і викрадення», «арешти та судові процеси» тощо. В Україні ж сподіваються, що міжнародний трибунал покарає російське керівництво саме за вторгнення до України. Чи анексія Криму належить до підслідності МКС?

– Юрисдикція суду, згідно з Римським статутом, поширюється «на найбільш серйозні злочини, котрі викликають тривогу всієї міжнародної спільноти». Якщо відкриємо Римський статут, то побачимо чотири злочини: геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності і злочин аґресії. Стаття про збройну аґресію, хоча й передбачена у Римському статуті, проте вона не вступила у силу. Для того, аби суд почав розглядати справи саме за цією статтею, треба, щоб країни-учасниці Міжнародного кримінального суду ратифікували Кампальські поправки 2010 року і визначили певну процедуру, якої наразі бракувало.

До речі, це викриває іншу проблему. Україна не матиме впливу на прийняття цього рішення, тому що вона так і не приєдналася до Міжнародного кримінального суду. Це якраз один із арґументів для України на користь того, щоб якомога швидше ратифікувати Римський статут, стати членом МКС та додати ще один голос за вступ у силу цих поправок. На жаль, Україна зайняла дуже дивну позицію й сидить на шпагаті: з одного боку, ми скерували дві декларації в Міжнародний кримінальний суд (за якими сьогодні він і розпочав попереднє вивчення ситуації), а з іншого боку — ми не є повноправними членами суду, не можемо голосувати, не маємо жодних прав, а маємо лише обов’язок співпрацювати із судом, до якого самі ж звернулися з проханням допомогти у розслідуванні.

– Коли Верховна Рада розглядала зміни до Конституції в частині правосуддя (у цих змінах передбачено, що Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, але не швидше ніж за три роки), то доповідачі пояснювали, що відтермінування пов’язане з потребою уникнути ризику притягнення до відповідальності учасників антитерористичної операції.

– Це свідчить про абсолютне нерозуміння принципів роботи Міжнародного кримінального суду. Суд уже почав вивчати матеріали, і якщо він побачить, що були вчинені злочини такого рівня, котрі підпадають під його юрисдикцію, то застереження Верховної Ради [з відкладеною імплементацією] ні на що не вплине.

Ми мусимо розуміти: не всі тяжкі злочини, скоєні на Донбасі, підпадають під юрисдикцію суду. До того ж Міжнародний кримінальний суд працює за принципом комплементарності. Він візьметься за розслідування справи лише тоді, якщо Україна сама не проведе розслідування і не встановить, що ж насправді відбулося. Підстава втрутитися для Міжнародного кримінального суду лише одна — якщо він отримує переконливі докази, що розслідування ведеться лише для «галочки» і країна нічого не робить для покарання винних. Якщо політики бояться, що участь Міжнародного кримінального суду у розслідуванні злочинів, які вчиняли представники українських збройних сил, нестиме для нас загрозу — то це додатковий стимул провести якісне розслідування і покарати винних.

Злочини, котрі мають місце на Донбасі, як правило, вчиняються руками рядових виконавців. Натомість Міжнародний кримінальний суд зосереджується не на рядових виконавцях, а на особах, котрі віддають накази або іншим чином уможливлюють їх вчинення. «Клієнти» суду — це президенти, прем’єр-міністри, командування, тобто ті top-officials, які з тисячі виконавців побудували смертоносну машину.

Міжнародний кримінальний суд, як це не парадоксально, створений для того, щоби бути непотрібним. Він висить, як дамоклів меч, над країною: суд не розслідує весь масив справ, а підштовхує. Якщо ти не хочеш, щоби втрутилося міжнародне правосуддя — виконуй покладені на тебе обов’язки.

Власне, ми мусимо ж усвідомлювати, що Російська Федерація розпочала війну для того, щоб зупинити Україну на шляху до демократичних перетворень. Виграти цю війну, використовуючи методи Росії, тим самим перетворюючись на Росію, — немає жодного сенсу. Бо тоді не ясно: за що ми боремося?.. Тому я переконана, що це дійсно обов’язок Української держави — якщо вчинено злочин проти громадянина, то слід провести ефективне розслідування і притягнути винних до відповідальності. Звичайно, із врахуванням передбаченого в ККУ поняття «крайньої необхідності», яка стає особливо актуальною під час воєнних дій.

– Але ж природа українського звернення до МКС зовсім інша. Ми не «розписуємося» у небажанні провадити розслідування, а шукаємо сильніший судовий інструмент, намагаємося створити додаткову леґітимність.

– Коли ми говоримо про злочини, які вчиняються російськими військовими на території Донбасу, або про злочини на території окупованого Криму, то тут, зрозуміло, Україна обмежена у можливостях провести розслідування і притягнути цих людей до відповідальності. Міжнародний кримінальний суд починає розслідувати справи, якщо держава не хоче або ж не може ефективно проводити розслідування сама. Невже ми, говорячи про анексію Криму або гібридну війну на Донбасі, можемо самотужки притягнути до відповідальності людей, які цю війну розпочали? Може, вони не своїми руками катували людей і кидали мирне населення до підвалів — але вони зробили все це жахіття реальністю. Ми знаємо, в якій країні сидять ці люди і які посади вони займають. Тому Україні нічого не залишається, як апелювати до міжнародного правосуддя.

– Олександро, Ви на початку нашої розмови говорили про те, що прокурорський звіт має дати нам «підказки», в який спосіб доповнити і посилити подання, — йдеться про злочини, скоєні проти учасників Євромайдану і під час війни на Донбасі. Деталізуйте, що маєте на увазі.

– У мене перед очима 189-й пункт звіту: «Канцелярія прокурора зазначає, що в рамках подій на Майдані Незалежності мали місце випадки серйозного порушення прав людини, і висловила готовність переглянути свій попередній аналіз в світлі нових свідчень». А що саме «переглянути»? Минулого року офіс у аналогічному звіті, в якому тоді фіґурували лише питання Євромайдану, констатував, що канцелярія дійсно ознайомилася з наданими матеріалами, але, згідно з [Римським] статутом, їй бракує доказів, які би дали можливість стверджувати, що напад на представників мирного населення дійсно був систематичним і мав масовий характер. Цю тезу треба ретранслювати таким чином: «Україно, якщо ти хочеш, щоби це попереднє рішення переглянули, тоді треба підготувати матеріали і подати до канцелярії прокурора, які б свідчили про системність і масштабність цього нападу».

Те саме по Донбасу. Зараз офіс продовжує вивчати, чи йдеться про міжнародний конфлікт чи неміжнародний конфлікт. На цьому етапі для Міжнародного кримінального суду важливо встановити факт підтримки російськими органами влади незаконних збройних формувань у формі постачання озброєнь, обладнання, персоналу, фінансів, довідатися, чи з Москви здійснювали управління операціями, чи надавали допомогу у плануванні воєнних дій. Ми знаємо, що так воно і є, але офіс прокурора не приймає рішення на основі здогадок, чуток або матеріалів засобів масової інформації, тому що це судова інстанція, котра працює на іншому рівні арґументації. Офіс прокурора на етапі попереднього вивчення справи досліджує переважно лише ті матеріали, котрі до нього надходять, а вже на наступному етапі здійснює самостійну роботу у формі розслідування. Тому для нашої держави це, знову ж, звучить так: «Україно, підготуй докази, котрі би вказували, що органи російської влади здійснюють контроль над незаконними збройними формуваннями, фінансують бойовиків, передають їм техніку і планують з ними воєнні операції тощо».

– Чому взагалі важливо з’ясовувати, чи конфлікт є міждержавним або неміждержавним? Хіба це має значення для того, щоб покарати якогось генерала абощо?

– Це має значення для встановлення винуватців, для розкручування ланцюга наказів до цих top-officials. Адже якщо конфлікт не є міжнародним, то це означає, що ланцюг наказів упреться в людей, котрі організовують ці злочини на місцях. А якщо ми говоримо про міжнародний конфлікт, це означає, що ланцюг наказів вийде за межі території держави, а далі — хтозна-куди… У нашому випадку ми точно знаємо, що він приведе у Кремль.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

Матеріал опубліковано 17.11.2016: http://zbruc.eu/node/58836

«Самостійна робота» для України: перед якими викликами постане держава у наступні 25 років?

25 Серпня, 2016

Шостий виклик: формування громадянського суспільства та євроінтеграція

Нещодавно вийшла доповідь Freedom House, згідно з якою, Україна з часів Незалежності перебуває у перехідному періоді формування громадянського суспільства, у так званій зоні турбулентності. Проте вона є одним з небагатьох виключень з-поміж пострадянських країн, яка демонструє чіткий тренд на демократичний вибір та цінності, притаманні європейським країнам, ідеться в дослідженні.

Українське суспільство в перспективі не лише інтегрується до Європи, а стане одним з ключових носіїв її цінностей, вважає голова правління «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук.

«Європа, як ми бачимо зараз, нездатна адекватно реагувати на кризи, на виклики, які ставить історичний час, намагається дати прості відповіді на складні запитання. До прикладу, конфлікт у Сирії – вирішити шляхом вдосконалення міграційного законодавства, не вирішуючи саму суть проблеми, – стверджує Матвійчук. – Україна тут демонструє зовсім інший підхід, бо українці – чи не єдиний народ, який під час Майдану продемонстрував, що за цінності, на яких побудоване європейське суспільство, готовий проливати кров і гинути під прапорами Європейського союзу. Тому тут ми могли б бути тією харизматичною громадянською нацією, яка принесла б до Європи дух цінностей, на яких сама Європа вона побудована».

Із повним текстом статті можна ознайомитись на сайті “Радіо Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27942036.html

Доповідь Голови правління ГО “Центр Громадянських свобод”

25 Серпня, 2016

“Щоб бути ефективними, мало проводити моніторинги і працювати з міжнародними організаціями. Потрібно виходити з правозахисного гетто і залучати до нашої роботи звичайних людей. Так це складно. Потрібно вчитися бути зрозумілими звичайним людям, пояснювати їм чому права людини для них важливо, продумувати що і як вони можуть робити, відходити від традиційних і шукати нові інструменти. Але розвивати демократичне законодавство та практики в країні неможливо без громадян, здатних захищати свої права та інтереси” -Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод

Результаты поиска:

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

17 Грудня, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

15 Грудня, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

23 Листопада, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

16 Листопада, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, регулярно публікуються в ЗМІ, а відтак – регулярно викликають і помітну реакцію соцмереж, суспільства загалом. “Держава повинна докласти всіх зусиль, задля звільнення свого громадянина” звучить з сотень джерел. Утім не надто довго… Подібну реакцію, яка часто виглядає, як такий собі сплеск активності і носить хвилеподібний характер, спостерігаємо від початку військової агресії РФ. Розмов вистачає – результату замало… Чи все можливе робить Україна для звільнення своїх? Де і в чому можна додати в цій роботі?

За офіційними даними МЗС, наразі лише у в’язницях РФ перебувають 38 українських політв’язнів. Не враховані різноманітні СІЗО та КПЗ, не кажучи вже про підвали ОРДЛО. Активісти правозахисної організації “Let my people go” запевняють, що в’язнів – набагато більше. Не наважимося сказати, що держава взагалі не робить жодних кроків в напрямку звільнення українців. Робить, правда не такими швидкими темпами. Наприклад, між попереднім звільненням кримчанина Геннадія Афанасьєва і пенсіонера Юрія Солошенка (14 червня 2016-го) та останнім – заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова (25 жовтня 2017-го) – минуло майже півтора року, довгі 16 місяців. Очевидно, процес звільнення наших бранців і полонених непростий. Тим не менш, наскільки реально його пришвидшити та що можна ще додати до державних механізмів звільнення заручників і політв’язнів?

З цими питаннями Укрінформ звернувся до правозахисників: голови правління Центру громадянских свобод, що координує правозахисну організацію LetMyPeopleGo Олександри Матвійчук та юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Надії Волкової.

Потрібен єдиний державний механізм, якого — нема

Експерти переконують, що механізми існують, держава намагається робити усе від неї залежне: і Уповноважена з прав людини звертається до своєї колеги в Росії, і МЗС реагує нотами на нові порушення, і на мінських перемовинах попри заперечення російської сторони піднімаються питання, і правоохоронні органи співпрацюють із адвокатами тощо. Але, на їхню думку, всі ці зусилля ніяк не складаються в одне ціле — єдиний механізм відсутній.

Олександра МатвійчукОлександра Матвійчук

 

Матвійчук: “Часто ліва рука не знає, що робить права, і рідні політв’язнів змушені виступати у ролі посередників. Що вже казати, якщо державні органи у своїй роботі оперують різними цифрами, і навіть єдиного узгодженого списку політв’язнів досі немає. У рідних це викликає вже навіть не обурення, а просто втому.

Інша проблема, що більшість цих зусиль є радше реакцією на ті чи інші події. У нас майже повністю відсутня проактивна стратегія. Ще минулого року Путін чітко заявив, що питання звільнення політв’язнів не охоплюється мандатом мінських перемовин. І що Україна? Ми будемо шукати інші майданчики для вирішення цих питань, залучати ефективних посередників, придумувати нові форми впливу, що ми за цих обставин будемо робити? Кількість ув’язнених за політичними мотивами постійно зростає. В окупованому Криму люди в групі ризику сплять одягненими, бо ніколи невідомо, коли до них прийдуть із обшуком і що після цього буде. Багато ув’язнених мають досить серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо Станіслава Клиха, то вже йдеться про заходи термінового порятунку. Тому в умовах, коли створені для попередження конфліктів та відновлення миру міжнародні організації давно вже не справляються із цими функціями, потрібно бути проактивними. А це значить ініціювати нові ходи і формати.

Найменше, що у цій ситуації держава мала би зробити, це створити єдину структуру за участі усіх дотичних до цієї теми державних органів. Це необхідно для координації їх роботи із звільнення політв’язнів та належної комунікації із рідними. Проект концепту такої структури був розроблений вже багато місяців тому, але не викликав у посадовців особливого ентузіазму, тож досі лежить та припадає пилом”.

Надія ВолковаНадія Волкова

 

Волкова: “Моє розуміння – створення такого механізму має складатись з декількох етапів:

По-перше, це скрупульозне вивчення, повне розуміння особливостей притаманних саме цій ситуації, хто є бранець, з якою метою його ув’язнено.

По-друге, вивчення практик, які вже існують в інших країнах. Ми маємо пам’ятати що конфлікт в Україні не є унікальним. Так, він має свої особливості, які необхідно враховувати, але Україна не перша і, на жаль, не остання. Тому на цьому етапі варто залучати (міжнародних) експертів (особливо тих, хто має досвід повернення та визволення людей).

По-третє, має існувати постійний майданчик для проведення перемовин. Він може існувати на рівні президента, РНБО, МЮ, МЗС, неважливо, але фахівці, представники всіх відомств мають бути долучені до цієї роботи. Наразі, в нашому випадку: а) такого майданчика в принципі не існує, б) люди які займаються (або роблять пусті неефективні потуги) не є фахівцями, професіоналами і мало що взагалі розуміють в питаннях обміну.

По-четверте, самі переговори – це ювелірний процес. Дуже складний і дуже глибокий, особливо, коли твій опонент – Путін. Фатальна помилка вважати його ідіотом, недолугим або такою людиною, яка говорить лише мовою сили (так, він говорить мовою сили, але не фізичної). І це також ключовий момент. Тобто, якщо вести перемовини з таким як він, людина має мати мінімум такий самий рівень сили. Дуже важливо адекватно оцінювати, хто твій опонент. Утім, я не впевнена, що в нашій державі це розуміють. Росії – з потужною армією, з потужними спецслужбами та з ядерною зброєю нічого боятися фізичних загроз”.

Продовжуючи думку Надії Волкової про важливість рівня представництва, нагадаємо, як нещодавно турецький президент Реджеп Ердоган домігся звільнення заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Очевидно, щось з цього вигадала собі і Москва. Тим не менш, українських політв’язнів — звільнено.

Хоч би як це звучало дивно, але заради життя і свободи наших людей, інколи варто задуматися і про відверто нестандартні кроки. Аж до того, щоб звернутися по допомогу до когось із друзів Путіна. Нічого конкретного не пропонуємо, але, скажімо, колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі хіба не має впливу на «кремлівського начальника»? Може, цей 81-річний дідусь, “поціновувач” неповнолітніх дівчат, замість чергового секс-скандалу, нарешті зробить у своєму житті добру справу?

… І ви знаєте, таки Сильвіо далеко не один у світі.

Львівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: ZikЛьвівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: Zik

 

Не лише на державному рівні

Питання звільнення українських політв’язнів має стати центром суспільної уваги, наполегливим нагадуванням. Натомість, все навпаки. Як вже згадувалося, реакція суспільства, наче сплеск, хвиля: наростає, спадає… А що в результаті? Яскравих маркерів дефіциту уваги суспільства до долі політв’язнів, на жаль, вистачає. Але чи може бути щось яскравіше за сумний факт: в українському варанті онлайн-енциклопедії “Вікіпедія” немає навіть статті про того ж Станіслава Клиха. Це при тому, що в “Вікіпедії” – і це головна особливість проекту – кожен може написати чи редагувати контент.

Як же підсилити суспільну увагу до проблеми звільнення українців з російських тюрем?

На думку правозахисниці Олександри Матвійчук, важко порівнювати біографії та долі відомого режисера Олега Сенцова та збирача металобрухту Сергія Литвинова. Але боротися потрібно за всіх.

Матвійчук: “…Їхні імена мають звучати постійно як в середині країни, так і на міжнародній арені. Немає новин про ув’язненого, значить наше завдання знаходити приводи, щоб про нього говорили. Власне, кампанії LetMyPeopleGo багато в чому на це і спрямовані. Ми залучаємо людей до марафонів, написання листів, бомбардуємо міжнародні інстанції зверненнями, інформуємо про перебіг справ, проводимо акції, фотовиставки та флеш-моби. Нас підтримують багато ініціативних груп за кордоном, в Німеччині, США, Франції тощо. Навіть такий простий та символічний жест як відправити листівку для людини за ґратами має вагоме значення. Важливо зрозуміти, що допомогти може кожен ”.

Замість висновку

Згадана українська “Вікіпедія” — це лише маленький приклад “щирого зацікавлення» суспільства цим питанням. Ми полюбляємо потикати владу у бездіяльності, черговій #зраді (так, причин достатньо, але ж є розумні межі), натомість самі нічого не робимо там, де робити, вболівати – наш прямий громадянський обов’язок. Звинувачувати і повчати ми нікого не збираємося – всі цим грішимо. Не знаєте, як перейти на сайт “Вікіпедії” і що написати там про українського полоненого, писати статті — не ваше? То зробіть так, як пропонує експерт: просто відправте листівку з трьома словами “Про тебе пам’ятають”.

Мирослав Ліскович, Київ 

Джерело, 15/11/2017

Поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок

15 Листопада, 2017

Я із 6-річного віку ходила до школи у військовій формі. Вона була обов’язкова. Волосся постійно зібране у вузол. Кожен ранок починався із гуртової присяги вмерти за уряд. У такій мілітаризованій атмосфері варто тільки сірник піднести… Зараз у Сирії 30% молодих людей воюють чи на стороні уряду, чи проти нього, і вбивають один одного. Я жила в Алеппо у кварталі, якому тисяча років, на його місці лишилися тільки руїни.

Ми були змушені розмістити бабусю у найвіддаленішій кімнаті. У будь-який час поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок. Старенькі та діти його важко переносять, і можуть померти. Багато таких випадків. У Бахрейні 60% землі належить тільки 2% населення. Люди живуть дуже бідно і протестують. І уряд застосовує газ у якості колективного покарання за такі протести.

Їдемо в аеропорт, говоримо. Про Україну дівчата знають небагато. Читали в американських газетах про співпрацю Пола Манафорта та “якогось українського посадовця, який платив йому мільйони доларів”. Дівчина з Бахрейну бачила фото Межигір’я, чула про золоті батони. Була вражена. “Сподіваюся, колись і ми отримаємо доступ до свого “Межигір’я”.

Джерело, 14/11/2017

Взяли курс на розслідування справ “великої риби”

11 Листопада, 2017

Ми мало знаємо про успішні приклади, тож ось чудовий кейс про боротьбу маленького гекону проти крокодила. Так глузливо в Індонезії називали Комісію з викорінення корупції (KPK), яка мала розслідувати та притягати до відповідальності вищих посадовців. Вона розпочала роботу, коли країна посідала 122 із 133 місць за індексом Transparency International, тобто була десь поряд із В’єтнамом та Папуа Нова Гвінея.

Зрозуміло, що у індонезійської владної еліти не було тієї самої “політичної волі”. Попередники КРК – Об’єднана команда розслідувачів – пробувала боротися із хабарництвом суддів Верховного суду, і в результаті була ліквідована за рішенням того ж самого Верховного суду. І хоча КРК отримали досить сильний мандат (завдяки ухваленому на вимогу Світового банку антикорупційному закону, який до всього передбачав створення окремого антикорупційного суду), мало хто вірив у її успіх.

У цих складних умовах керівник КРК почав шукати та навчати вмотивованих працівників, щоб зміцнити потенціал інституції. Відразу взяв курс на розслідування справ “великої риби” аби дати сигнал системі, що така поведінка більше не толерується. І паралельно – на формування підтримки із того єдиного фронту, із якого вона могла надійти, – від громадянського суспільства. І коли КРК почала створювати серйозні проблеми можновладцям і врешті-решт сама опинилася під ударом, то люди масово виступили на її захист.

Для мене ця історія більше про те, як звичайні люди переймають питанням майбутнього своєї країни та мають силу змінити хід історії. Вона дуже резонує із цьогорічними спробами змінити антикорупційне законодавство в Румунії, аби десятки політиків уникли судового переслідування. Людей це так обурило, що протести стали наймасштабнішими із моменту повалення режиму комуністичного диктатора Ніколае Чаушеску. І владні еліти і в Індонезії, і в Румунії, так і не ризикнули злегковажити їх майбутнім.

Звичайно, що за дужками залишилося багато важливих деталей. Зокрема те, що КПК і досі має багато роботи, наприклад, нещодавно вони оголосили підозру спікеру парламенту. Інституціоналізована корупція, до всього, це ще симптом нездоров’я державного апарату та гіпертрофованої ролі держави в економіці. Принцип незворотності покарання важливий, але якщо не створити ефективні інституції, то це робота на довгі і довгі роки.

В Україні при реформуванні органів часто звертають увагу тільки на пошук “хороших людей”, перекладають на них завищені очікування суспільства, і потім швидко розчаровуються. Не існує абстрактних “хороших людей”, є чиновники, у яких є можливість красти, і така система, в якій у чиновників така можливість зводиться до нуля.

Джерело, 10/11/2017

“Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится”

26 Жовтня, 2017

Якось тяжко мені далась стаття про заручників Кремля для іноземної аудиторії. Довго не могла розпочати. За ці чотири роки ми зробили стільки звернень, публікацій, звітів, акцій, флешмобів, виступів. Що тут можна ще сказати нового? А особливо в перспективі на наступний рік оптимістичного. І тоді я перечитала останні слова на суді, уривки з листів та виступів самих ув’язнених людей:

Руслан Зейтуллаєв: “Вот меня спрашивают — какая разница между Украиной и Россией, по-твоему. Так вот, я им отвечаю, что в Украине я жил, трудился, помогал людям по мере возможности, создал семью и старался, чтобы у нее было все необходимое. А вот в России я не успел прожить и года, как меня посадили в тюрьму…Вот в чем я вижу разницу между этими двумя государствами”.

Ахтем Чийгоз: “70 лет нас судят, и, к сожалению, я никаких изменений не вижу. Обвинять голословно людей в том, что они не делали, в этом заключается работа правоохранительных органов… Бороться за права своего народа, за свои права – это достоинство человека. И я думаю, что мы с достоинством это пройдем, несмотря на репрессии, которые чинятся сегодняшними прокурорами, сегодняшними следователями. Мы многих пережили. Переживем и это”.

Євген Панов: “Я очень благодарен всем за поддержку, и когда, как говорится, “находит грусть”, я перечитываю письма, которые приходили мне в “Лефортово”, как бы заряжаюсь энергией от них. Особенно сейчас, когда я “благополучно” изолирован от всякой информации, ни радиоточки, ни газет, не говоря уже за телевизор. Я не знаю, когда это все закончится, но если не верить, тогда незачем жить”.

Саша Кольченко: “Извини, что так затянул с ответом – в голове пустота, почти никаких мыслей нет. К тому же я пребываю в информационном вакууме – кроме ТВ-новостей никаких источников информации. В целом же у меня всё хорошо: 3 раза в день кормят, ни разу не бьют. Каждую неделю-вторую созваниваюсь с матерью по таксофону – с этим проблем нет. Поддерживают местные товарищи: присылают письма, книги, передачи”.

Олег Сенцов: “Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой – этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно – держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется”.

Ільмі Умеров: “Меня судят по сфабрикованному делу и конечно не за мои высказывания в конкретной телевизионной программе, а за мои политические убеждения и взгляды, которые я не скрываю…Предатели судят патриотов. Борьба продолжается независимо от содержания приговора. Крымскотатарский народ отстаивает здесь безопасность всего цивилизованного мира. Если агрессия России в отношении Украины и Крыма останется безнаказанной, это станет прецедентом, из-за которого обрушится весь мировой порядок… Я поклялся, я дал слово за народ свой умереть. И заканчиваю словами, до встречи в Гааге!”.

Джерело, 25/10/2017

На політичне лицемірство витрачають сотні тисяч доларів

13 Жовтня, 2017

Про організоване лицемірство. Вперше цей термін почула минулого тижня на презентації наукового дослідження як міжнародне співтовариство планує миротворчі операції. Коли ЗМІ починають писати драматичні історії про війну в якійсь точці земної кулі, то це ставить демократичні уряди в незручне становище. З одного боку вони не воліють, щоб виборці закинули їм відсутність реакції на страждання цивільних людей. Разом з тим, вони не хочуть витрачати власні ресурси, і тим більше, підставляти під ризик своїх громадян. Із таким підходом “організованого лицемірства” досить часто і формуються миротворчі місії, які нічого не зупиняють і нікого не рятують. Але місія прибуває, журналісти пишуть про їх роботу, з’являються драматичні фото “миротворець віддає воду дитині”, виборці задоволені, уряд задоволений, питання закрито.

Сьогодні розбирали реальний кейс. Світовий банк у 2000 році виділяв безпрецедентне за обсягом фінансування на проведення судової реформи у Бангладеші. У цій країні суди контролюються виконавчою владою. Вони просто не доступні для незаможних (а в країні 36% населення взагалі знаходяться за межею бідності), для жінок та інших вразливих груп. Попри усе це 70% коштів мали йти на будівництво нових приміщень суду. Ми грали реальні ролі представників банку, уряду, верховного суду, іноземних агенцій, які мали отримати контракти на його реалізацію. І так сталося, що на момент прийняття рішення за столом не було жодної людини, якій би реально боліли люди в Бангладеші. Те, що назвали “судовою реформою” було прийнято. Так само відбулося на практиці. Величезна сума грошей була витрачена на організоване лицемірство. До всього, це була позика. І тягар виплат як завжди впаде на звичайне населення.

І от я читаю останні новини, що члени Ради Європи коливаються між “цінностями” та “збереженням цілісності організації”. Мова йде про відмову Росії сплачувати внесок в бюджет, допоки російській делегації не повернуть право голосу в ПАРЕ. Річний бюджет Ради Європи перевищує 450 млн. євро, а нинішній борг Росії складає 4-5% від цієї суми. На практиці це значить, що частину проектів Ради Європи ймовірно доведеться закривати, штат скорочувати. І тому очільники організації активно шукають можливості як зняти санкції з російської делегації та делікатно оминути те, що Росії продовжує брутально порушувати принципи, на яких ця організація була заснована. Dmytro Kuleba, сил тобі у боротьбі із цим організованим лицемірством. Готуємося до січня наступного року.

Джерело, 12/10/2017

Гааґа наздоганяє Путіна

3 Грудня, 2016

Цього тижня офіс прокурора Міжнародного кримінального суду оприлюднив звіт, у якому прирівняв анексію Криму до міжнародного збройного конфлікту між Україною та Росією. Констатація цього факту відкриває шлях до розслідування в Гаазі воєнних злочинів та злочинів проти людяності на окупованому півострові й притягнення Москви до відповідальності. Не випадково, що відразу після оприлюднення звіту президент Росії Володимир Путін видав спеціальне розпорядження, в якому задекларував, що РФ не має наміру ставати учасником Римського статуту Міжнародного кримінального суду, хоча підписала цей документ у 2000 році.

Усупереч потоку яскравих заяв та відгуків, котрі поширилися в Україні, висновок прокурора Міжнародного кримінального суду не є остаточним вердиктом — це лише один із пунктів «Звіту про дії з попереднього розслідування за 2016 рік», оголошених на підготовчому етапі для самого провадження. До того ж МКС не кваліфікує акт аґресії Росії проти України як імовірний злочин для свого розслідування: згідно з цитатою зі звіту, це «контекст» для розслідування злочинів, котрі належать до юрисдикції суду — «вбивства і викрадення», «жорстке поводження», «арешти та судові процеси». Зрештою, суд наразі йде етапом вивчення матеріалів і ще не відкрив самого провадження. Тобто шлях Кремля до Гааґи буде не таким швидким, як багатьом би хотілося.

Голова правління Центру громадських свобод і координатор ініціативи «Євромайдан SOS» Олександра Матвійчук розповідає Z про те, яку правову силу має висновок прокурора МКС щодо воєнного конфлікту між Україною та Росією; про те, якими є перспективи, що суд таки почне розслідування не лише у справі Криму, а й щодо злочинів, скоєних проти учасників Революції гідності, та злочинів, учинених бойовиками на Донбасі; а також про ймовірність притягнення Путіна до відповідальності у Гаазі.

ДЛЯ РОСІЇ ЦЕ СЕРЙОЗНИЙ ДЗВІНОЧОК

– Олександро, яким є правовий статус документа, що його оприлюднив прокурор Міжнародного кримінального суду? В Україні окремі пункти звіту сприйняли з бурхливим схваленням, але наскільки він вагомий з погляду права?

– Це щорічна доповідь, котру прокурор Міжнародного кримінального суду готує для публічного звітування про стан розгляду справ, які перебувають на стадії попереднього вивчення. Тобто основне розслідування ще не почалося, а всі ці справи вивчаються на предмет відповідності юрисдикції суду. Справи можуть перебувати на цій попередній стадії роками. Тому треба ставитися до цього звіту як до документу із попередніми висновками. І йдеться, власне, не про висновки суду як міжнародно-кримінальної судової інстанції, а про позицію прокурора на цьому етапі. З іншого боку, ми в Україні мусимо ставитися до звіту як до вказівника, котрий вказує нам на докази, яких офісу прокурора бракує для того, щоб прийняти рішення про перехід на наступну стадію — до самого розслідування.

– Які правові наслідки того, що канцелярія прокурора прирівняла окупацію Криму до збройного міждержавного конфлікту? Чи міжнародні політичні або правові інстанції (для прикладу) можуть покликатися на цей звіт? Яким є предметний наслідок констатації конфлікту?

– Насамперед це має значення для самого суду і для внутрішніх процедур Міжнародного кримінального суду. Тепер суд вивчатиме, чи те, що відбувається у Криму в рамках міжнародного збройного конфлікту, підпадає під злочини, передбачені Римським статутом, і відповідає критеріям масштабності та систематичності характеру цих злочинів, щоб вони були визнані воєнними. Звичайно, це ще не остаточне рішення, тому що мають бути дотримані й інші умови.

Щодо використання цього звіту в риториці на рівні міжнародних інстанцій, то я переконана, що це матиме ефект. На тижні розглядалася резолюція щодо Криму на Третьому комітеті ООН, невдовзі вона розглядатиметься Генеральною асамблеєю ООН — і для багатьох країн констатація збройного конфлікту та серйозних порушень прав людини державою-окупантом буде одним із арґументів, котрий спонукатиме голосувати за цю резолюцію. Авторитет Міжнародного кримінального суду, хай би що говорила ображена Росія, є надзвичайно високим.

– Як Ви оцінюєте остаточну відмову Володимира Путіна від Римського статуту? Чи випадково, що заява Кремля пролунала наступного дня після оприлюднення звіту з Гааґи?

– Важко відмовитися від участі в структурі, членом якої ти не є. Але причини заяви Володимира Путіна про те, що вони і не будуть членами Міжнародного кримінального суду, зрозумілі. Висновки офісу прокурора вибивають з-під ніг російської пропаґанди підґрунтя для тверджень, начебто в Криму відбулося «мирне возз’єднання з батьківщиною». Адже це все ж таки міжнародний збройний конфлікт, і цей конфлікт вважатиметься чинним аж до моменту припинення окупації. Це оголосив не якийсь політичний орган, не конкретний політик — а представник міжнародного механізму правосуддя, навіть якщо поки що йдеться про формат попереднього звіту. Вага цього висновку — абсолютно інша, тому Росія відреагувала на нього роздратовано. Насправді для Росії це доволі серйозний дзвіночок.

– У прокурорському звіті анексія Криму ввійшла до розділу «Контекст ситуації», натомість у рубриці «Ймовірні злочини» перелічено правопорушення зовсім іншого кшталту: «утиски кримських татар», «вбивства і викрадення», «арешти та судові процеси» тощо. В Україні ж сподіваються, що міжнародний трибунал покарає російське керівництво саме за вторгнення до України. Чи анексія Криму належить до підслідності МКС?

– Юрисдикція суду, згідно з Римським статутом, поширюється «на найбільш серйозні злочини, котрі викликають тривогу всієї міжнародної спільноти». Якщо відкриємо Римський статут, то побачимо чотири злочини: геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності і злочин аґресії. Стаття про збройну аґресію, хоча й передбачена у Римському статуті, проте вона не вступила у силу. Для того, аби суд почав розглядати справи саме за цією статтею, треба, щоб країни-учасниці Міжнародного кримінального суду ратифікували Кампальські поправки 2010 року і визначили певну процедуру, якої наразі бракувало.

До речі, це викриває іншу проблему. Україна не матиме впливу на прийняття цього рішення, тому що вона так і не приєдналася до Міжнародного кримінального суду. Це якраз один із арґументів для України на користь того, щоб якомога швидше ратифікувати Римський статут, стати членом МКС та додати ще один голос за вступ у силу цих поправок. На жаль, Україна зайняла дуже дивну позицію й сидить на шпагаті: з одного боку, ми скерували дві декларації в Міжнародний кримінальний суд (за якими сьогодні він і розпочав попереднє вивчення ситуації), а з іншого боку — ми не є повноправними членами суду, не можемо голосувати, не маємо жодних прав, а маємо лише обов’язок співпрацювати із судом, до якого самі ж звернулися з проханням допомогти у розслідуванні.

– Коли Верховна Рада розглядала зміни до Конституції в частині правосуддя (у цих змінах передбачено, що Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, але не швидше ніж за три роки), то доповідачі пояснювали, що відтермінування пов’язане з потребою уникнути ризику притягнення до відповідальності учасників антитерористичної операції.

– Це свідчить про абсолютне нерозуміння принципів роботи Міжнародного кримінального суду. Суд уже почав вивчати матеріали, і якщо він побачить, що були вчинені злочини такого рівня, котрі підпадають під його юрисдикцію, то застереження Верховної Ради [з відкладеною імплементацією] ні на що не вплине.

Ми мусимо розуміти: не всі тяжкі злочини, скоєні на Донбасі, підпадають під юрисдикцію суду. До того ж Міжнародний кримінальний суд працює за принципом комплементарності. Він візьметься за розслідування справи лише тоді, якщо Україна сама не проведе розслідування і не встановить, що ж насправді відбулося. Підстава втрутитися для Міжнародного кримінального суду лише одна — якщо він отримує переконливі докази, що розслідування ведеться лише для «галочки» і країна нічого не робить для покарання винних. Якщо політики бояться, що участь Міжнародного кримінального суду у розслідуванні злочинів, які вчиняли представники українських збройних сил, нестиме для нас загрозу — то це додатковий стимул провести якісне розслідування і покарати винних.

Злочини, котрі мають місце на Донбасі, як правило, вчиняються руками рядових виконавців. Натомість Міжнародний кримінальний суд зосереджується не на рядових виконавцях, а на особах, котрі віддають накази або іншим чином уможливлюють їх вчинення. «Клієнти» суду — це президенти, прем’єр-міністри, командування, тобто ті top-officials, які з тисячі виконавців побудували смертоносну машину.

Міжнародний кримінальний суд, як це не парадоксально, створений для того, щоби бути непотрібним. Він висить, як дамоклів меч, над країною: суд не розслідує весь масив справ, а підштовхує. Якщо ти не хочеш, щоби втрутилося міжнародне правосуддя — виконуй покладені на тебе обов’язки.

Власне, ми мусимо ж усвідомлювати, що Російська Федерація розпочала війну для того, щоб зупинити Україну на шляху до демократичних перетворень. Виграти цю війну, використовуючи методи Росії, тим самим перетворюючись на Росію, — немає жодного сенсу. Бо тоді не ясно: за що ми боремося?.. Тому я переконана, що це дійсно обов’язок Української держави — якщо вчинено злочин проти громадянина, то слід провести ефективне розслідування і притягнути винних до відповідальності. Звичайно, із врахуванням передбаченого в ККУ поняття «крайньої необхідності», яка стає особливо актуальною під час воєнних дій.

– Але ж природа українського звернення до МКС зовсім інша. Ми не «розписуємося» у небажанні провадити розслідування, а шукаємо сильніший судовий інструмент, намагаємося створити додаткову леґітимність.

– Коли ми говоримо про злочини, які вчиняються російськими військовими на території Донбасу, або про злочини на території окупованого Криму, то тут, зрозуміло, Україна обмежена у можливостях провести розслідування і притягнути цих людей до відповідальності. Міжнародний кримінальний суд починає розслідувати справи, якщо держава не хоче або ж не може ефективно проводити розслідування сама. Невже ми, говорячи про анексію Криму або гібридну війну на Донбасі, можемо самотужки притягнути до відповідальності людей, які цю війну розпочали? Може, вони не своїми руками катували людей і кидали мирне населення до підвалів — але вони зробили все це жахіття реальністю. Ми знаємо, в якій країні сидять ці люди і які посади вони займають. Тому Україні нічого не залишається, як апелювати до міжнародного правосуддя.

– Олександро, Ви на початку нашої розмови говорили про те, що прокурорський звіт має дати нам «підказки», в який спосіб доповнити і посилити подання, — йдеться про злочини, скоєні проти учасників Євромайдану і під час війни на Донбасі. Деталізуйте, що маєте на увазі.

– У мене перед очима 189-й пункт звіту: «Канцелярія прокурора зазначає, що в рамках подій на Майдані Незалежності мали місце випадки серйозного порушення прав людини, і висловила готовність переглянути свій попередній аналіз в світлі нових свідчень». А що саме «переглянути»? Минулого року офіс у аналогічному звіті, в якому тоді фіґурували лише питання Євромайдану, констатував, що канцелярія дійсно ознайомилася з наданими матеріалами, але, згідно з [Римським] статутом, їй бракує доказів, які би дали можливість стверджувати, що напад на представників мирного населення дійсно був систематичним і мав масовий характер. Цю тезу треба ретранслювати таким чином: «Україно, якщо ти хочеш, щоби це попереднє рішення переглянули, тоді треба підготувати матеріали і подати до канцелярії прокурора, які б свідчили про системність і масштабність цього нападу».

Те саме по Донбасу. Зараз офіс продовжує вивчати, чи йдеться про міжнародний конфлікт чи неміжнародний конфлікт. На цьому етапі для Міжнародного кримінального суду важливо встановити факт підтримки російськими органами влади незаконних збройних формувань у формі постачання озброєнь, обладнання, персоналу, фінансів, довідатися, чи з Москви здійснювали управління операціями, чи надавали допомогу у плануванні воєнних дій. Ми знаємо, що так воно і є, але офіс прокурора не приймає рішення на основі здогадок, чуток або матеріалів засобів масової інформації, тому що це судова інстанція, котра працює на іншому рівні арґументації. Офіс прокурора на етапі попереднього вивчення справи досліджує переважно лише ті матеріали, котрі до нього надходять, а вже на наступному етапі здійснює самостійну роботу у формі розслідування. Тому для нашої держави це, знову ж, звучить так: «Україно, підготуй докази, котрі би вказували, що органи російської влади здійснюють контроль над незаконними збройними формуваннями, фінансують бойовиків, передають їм техніку і планують з ними воєнні операції тощо».

– Чому взагалі важливо з’ясовувати, чи конфлікт є міждержавним або неміждержавним? Хіба це має значення для того, щоб покарати якогось генерала абощо?

– Це має значення для встановлення винуватців, для розкручування ланцюга наказів до цих top-officials. Адже якщо конфлікт не є міжнародним, то це означає, що ланцюг наказів упреться в людей, котрі організовують ці злочини на місцях. А якщо ми говоримо про міжнародний конфлікт, це означає, що ланцюг наказів вийде за межі території держави, а далі — хтозна-куди… У нашому випадку ми точно знаємо, що він приведе у Кремль.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

Матеріал опубліковано 17.11.2016: http://zbruc.eu/node/58836

«Самостійна робота» для України: перед якими викликами постане держава у наступні 25 років?

25 Серпня, 2016

Шостий виклик: формування громадянського суспільства та євроінтеграція

Нещодавно вийшла доповідь Freedom House, згідно з якою, Україна з часів Незалежності перебуває у перехідному періоді формування громадянського суспільства, у так званій зоні турбулентності. Проте вона є одним з небагатьох виключень з-поміж пострадянських країн, яка демонструє чіткий тренд на демократичний вибір та цінності, притаманні європейським країнам, ідеться в дослідженні.

Українське суспільство в перспективі не лише інтегрується до Європи, а стане одним з ключових носіїв її цінностей, вважає голова правління «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук.

«Європа, як ми бачимо зараз, нездатна адекватно реагувати на кризи, на виклики, які ставить історичний час, намагається дати прості відповіді на складні запитання. До прикладу, конфлікт у Сирії – вирішити шляхом вдосконалення міграційного законодавства, не вирішуючи саму суть проблеми, – стверджує Матвійчук. – Україна тут демонструє зовсім інший підхід, бо українці – чи не єдиний народ, який під час Майдану продемонстрував, що за цінності, на яких побудоване європейське суспільство, готовий проливати кров і гинути під прапорами Європейського союзу. Тому тут ми могли б бути тією харизматичною громадянською нацією, яка принесла б до Європи дух цінностей, на яких сама Європа вона побудована».

Із повним текстом статті можна ознайомитись на сайті “Радіо Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27942036.html

Доповідь Голови правління ГО “Центр Громадянських свобод”

25 Серпня, 2016

“Щоб бути ефективними, мало проводити моніторинги і працювати з міжнародними організаціями. Потрібно виходити з правозахисного гетто і залучати до нашої роботи звичайних людей. Так це складно. Потрібно вчитися бути зрозумілими звичайним людям, пояснювати їм чому права людини для них важливо, продумувати що і як вони можуть робити, відходити від традиційних і шукати нові інструменти. Але розвивати демократичне законодавство та практики в країні неможливо без громадян, здатних захищати свої права та інтереси” -Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод

Результаты поиска:

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

17 Грудня, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

15 Грудня, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

23 Листопада, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

16 Листопада, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, регулярно публікуються в ЗМІ, а відтак – регулярно викликають і помітну реакцію соцмереж, суспільства загалом. “Держава повинна докласти всіх зусиль, задля звільнення свого громадянина” звучить з сотень джерел. Утім не надто довго… Подібну реакцію, яка часто виглядає, як такий собі сплеск активності і носить хвилеподібний характер, спостерігаємо від початку військової агресії РФ. Розмов вистачає – результату замало… Чи все можливе робить Україна для звільнення своїх? Де і в чому можна додати в цій роботі?

За офіційними даними МЗС, наразі лише у в’язницях РФ перебувають 38 українських політв’язнів. Не враховані різноманітні СІЗО та КПЗ, не кажучи вже про підвали ОРДЛО. Активісти правозахисної організації “Let my people go” запевняють, що в’язнів – набагато більше. Не наважимося сказати, що держава взагалі не робить жодних кроків в напрямку звільнення українців. Робить, правда не такими швидкими темпами. Наприклад, між попереднім звільненням кримчанина Геннадія Афанасьєва і пенсіонера Юрія Солошенка (14 червня 2016-го) та останнім – заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова (25 жовтня 2017-го) – минуло майже півтора року, довгі 16 місяців. Очевидно, процес звільнення наших бранців і полонених непростий. Тим не менш, наскільки реально його пришвидшити та що можна ще додати до державних механізмів звільнення заручників і політв’язнів?

З цими питаннями Укрінформ звернувся до правозахисників: голови правління Центру громадянских свобод, що координує правозахисну організацію LetMyPeopleGo Олександри Матвійчук та юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Надії Волкової.

Потрібен єдиний державний механізм, якого — нема

Експерти переконують, що механізми існують, держава намагається робити усе від неї залежне: і Уповноважена з прав людини звертається до своєї колеги в Росії, і МЗС реагує нотами на нові порушення, і на мінських перемовинах попри заперечення російської сторони піднімаються питання, і правоохоронні органи співпрацюють із адвокатами тощо. Але, на їхню думку, всі ці зусилля ніяк не складаються в одне ціле — єдиний механізм відсутній.

Олександра МатвійчукОлександра Матвійчук

 

Матвійчук: “Часто ліва рука не знає, що робить права, і рідні політв’язнів змушені виступати у ролі посередників. Що вже казати, якщо державні органи у своїй роботі оперують різними цифрами, і навіть єдиного узгодженого списку політв’язнів досі немає. У рідних це викликає вже навіть не обурення, а просто втому.

Інша проблема, що більшість цих зусиль є радше реакцією на ті чи інші події. У нас майже повністю відсутня проактивна стратегія. Ще минулого року Путін чітко заявив, що питання звільнення політв’язнів не охоплюється мандатом мінських перемовин. І що Україна? Ми будемо шукати інші майданчики для вирішення цих питань, залучати ефективних посередників, придумувати нові форми впливу, що ми за цих обставин будемо робити? Кількість ув’язнених за політичними мотивами постійно зростає. В окупованому Криму люди в групі ризику сплять одягненими, бо ніколи невідомо, коли до них прийдуть із обшуком і що після цього буде. Багато ув’язнених мають досить серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо Станіслава Клиха, то вже йдеться про заходи термінового порятунку. Тому в умовах, коли створені для попередження конфліктів та відновлення миру міжнародні організації давно вже не справляються із цими функціями, потрібно бути проактивними. А це значить ініціювати нові ходи і формати.

Найменше, що у цій ситуації держава мала би зробити, це створити єдину структуру за участі усіх дотичних до цієї теми державних органів. Це необхідно для координації їх роботи із звільнення політв’язнів та належної комунікації із рідними. Проект концепту такої структури був розроблений вже багато місяців тому, але не викликав у посадовців особливого ентузіазму, тож досі лежить та припадає пилом”.

Надія ВолковаНадія Волкова

 

Волкова: “Моє розуміння – створення такого механізму має складатись з декількох етапів:

По-перше, це скрупульозне вивчення, повне розуміння особливостей притаманних саме цій ситуації, хто є бранець, з якою метою його ув’язнено.

По-друге, вивчення практик, які вже існують в інших країнах. Ми маємо пам’ятати що конфлікт в Україні не є унікальним. Так, він має свої особливості, які необхідно враховувати, але Україна не перша і, на жаль, не остання. Тому на цьому етапі варто залучати (міжнародних) експертів (особливо тих, хто має досвід повернення та визволення людей).

По-третє, має існувати постійний майданчик для проведення перемовин. Він може існувати на рівні президента, РНБО, МЮ, МЗС, неважливо, але фахівці, представники всіх відомств мають бути долучені до цієї роботи. Наразі, в нашому випадку: а) такого майданчика в принципі не існує, б) люди які займаються (або роблять пусті неефективні потуги) не є фахівцями, професіоналами і мало що взагалі розуміють в питаннях обміну.

По-четверте, самі переговори – це ювелірний процес. Дуже складний і дуже глибокий, особливо, коли твій опонент – Путін. Фатальна помилка вважати його ідіотом, недолугим або такою людиною, яка говорить лише мовою сили (так, він говорить мовою сили, але не фізичної). І це також ключовий момент. Тобто, якщо вести перемовини з таким як він, людина має мати мінімум такий самий рівень сили. Дуже важливо адекватно оцінювати, хто твій опонент. Утім, я не впевнена, що в нашій державі це розуміють. Росії – з потужною армією, з потужними спецслужбами та з ядерною зброєю нічого боятися фізичних загроз”.

Продовжуючи думку Надії Волкової про важливість рівня представництва, нагадаємо, як нещодавно турецький президент Реджеп Ердоган домігся звільнення заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Очевидно, щось з цього вигадала собі і Москва. Тим не менш, українських політв’язнів — звільнено.

Хоч би як це звучало дивно, але заради життя і свободи наших людей, інколи варто задуматися і про відверто нестандартні кроки. Аж до того, щоб звернутися по допомогу до когось із друзів Путіна. Нічого конкретного не пропонуємо, але, скажімо, колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі хіба не має впливу на «кремлівського начальника»? Може, цей 81-річний дідусь, “поціновувач” неповнолітніх дівчат, замість чергового секс-скандалу, нарешті зробить у своєму житті добру справу?

… І ви знаєте, таки Сильвіо далеко не один у світі.

Львівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: ZikЛьвівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: Zik

 

Не лише на державному рівні

Питання звільнення українських політв’язнів має стати центром суспільної уваги, наполегливим нагадуванням. Натомість, все навпаки. Як вже згадувалося, реакція суспільства, наче сплеск, хвиля: наростає, спадає… А що в результаті? Яскравих маркерів дефіциту уваги суспільства до долі політв’язнів, на жаль, вистачає. Але чи може бути щось яскравіше за сумний факт: в українському варанті онлайн-енциклопедії “Вікіпедія” немає навіть статті про того ж Станіслава Клиха. Це при тому, що в “Вікіпедії” – і це головна особливість проекту – кожен може написати чи редагувати контент.

Як же підсилити суспільну увагу до проблеми звільнення українців з російських тюрем?

На думку правозахисниці Олександри Матвійчук, важко порівнювати біографії та долі відомого режисера Олега Сенцова та збирача металобрухту Сергія Литвинова. Але боротися потрібно за всіх.

Матвійчук: “…Їхні імена мають звучати постійно як в середині країни, так і на міжнародній арені. Немає новин про ув’язненого, значить наше завдання знаходити приводи, щоб про нього говорили. Власне, кампанії LetMyPeopleGo багато в чому на це і спрямовані. Ми залучаємо людей до марафонів, написання листів, бомбардуємо міжнародні інстанції зверненнями, інформуємо про перебіг справ, проводимо акції, фотовиставки та флеш-моби. Нас підтримують багато ініціативних груп за кордоном, в Німеччині, США, Франції тощо. Навіть такий простий та символічний жест як відправити листівку для людини за ґратами має вагоме значення. Важливо зрозуміти, що допомогти може кожен ”.

Замість висновку

Згадана українська “Вікіпедія” — це лише маленький приклад “щирого зацікавлення» суспільства цим питанням. Ми полюбляємо потикати владу у бездіяльності, черговій #зраді (так, причин достатньо, але ж є розумні межі), натомість самі нічого не робимо там, де робити, вболівати – наш прямий громадянський обов’язок. Звинувачувати і повчати ми нікого не збираємося – всі цим грішимо. Не знаєте, як перейти на сайт “Вікіпедії” і що написати там про українського полоненого, писати статті — не ваше? То зробіть так, як пропонує експерт: просто відправте листівку з трьома словами “Про тебе пам’ятають”.

Мирослав Ліскович, Київ 

Джерело, 15/11/2017

Поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок

15 Листопада, 2017

Я із 6-річного віку ходила до школи у військовій формі. Вона була обов’язкова. Волосся постійно зібране у вузол. Кожен ранок починався із гуртової присяги вмерти за уряд. У такій мілітаризованій атмосфері варто тільки сірник піднести… Зараз у Сирії 30% молодих людей воюють чи на стороні уряду, чи проти нього, і вбивають один одного. Я жила в Алеппо у кварталі, якому тисяча років, на його місці лишилися тільки руїни.

Ми були змушені розмістити бабусю у найвіддаленішій кімнаті. У будь-який час поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок. Старенькі та діти його важко переносять, і можуть померти. Багато таких випадків. У Бахрейні 60% землі належить тільки 2% населення. Люди живуть дуже бідно і протестують. І уряд застосовує газ у якості колективного покарання за такі протести.

Їдемо в аеропорт, говоримо. Про Україну дівчата знають небагато. Читали в американських газетах про співпрацю Пола Манафорта та “якогось українського посадовця, який платив йому мільйони доларів”. Дівчина з Бахрейну бачила фото Межигір’я, чула про золоті батони. Була вражена. “Сподіваюся, колись і ми отримаємо доступ до свого “Межигір’я”.

Джерело, 14/11/2017

Взяли курс на розслідування справ “великої риби”

11 Листопада, 2017

Ми мало знаємо про успішні приклади, тож ось чудовий кейс про боротьбу маленького гекону проти крокодила. Так глузливо в Індонезії називали Комісію з викорінення корупції (KPK), яка мала розслідувати та притягати до відповідальності вищих посадовців. Вона розпочала роботу, коли країна посідала 122 із 133 місць за індексом Transparency International, тобто була десь поряд із В’єтнамом та Папуа Нова Гвінея.

Зрозуміло, що у індонезійської владної еліти не було тієї самої “політичної волі”. Попередники КРК – Об’єднана команда розслідувачів – пробувала боротися із хабарництвом суддів Верховного суду, і в результаті була ліквідована за рішенням того ж самого Верховного суду. І хоча КРК отримали досить сильний мандат (завдяки ухваленому на вимогу Світового банку антикорупційному закону, який до всього передбачав створення окремого антикорупційного суду), мало хто вірив у її успіх.

У цих складних умовах керівник КРК почав шукати та навчати вмотивованих працівників, щоб зміцнити потенціал інституції. Відразу взяв курс на розслідування справ “великої риби” аби дати сигнал системі, що така поведінка більше не толерується. І паралельно – на формування підтримки із того єдиного фронту, із якого вона могла надійти, – від громадянського суспільства. І коли КРК почала створювати серйозні проблеми можновладцям і врешті-решт сама опинилася під ударом, то люди масово виступили на її захист.

Для мене ця історія більше про те, як звичайні люди переймають питанням майбутнього своєї країни та мають силу змінити хід історії. Вона дуже резонує із цьогорічними спробами змінити антикорупційне законодавство в Румунії, аби десятки політиків уникли судового переслідування. Людей це так обурило, що протести стали наймасштабнішими із моменту повалення режиму комуністичного диктатора Ніколае Чаушеску. І владні еліти і в Індонезії, і в Румунії, так і не ризикнули злегковажити їх майбутнім.

Звичайно, що за дужкам