ccl.org.ua@gmail.com Київ, вул. Басейна 9Г, офiс 25, 28 Пошук

Відомі постаті

Результаты поиска:

Молоді українські лідери працюють над проектами демократизації України в Стенфордському університеті

Листопад 9, 2017

Матеріал входить до серії «Українці – історії успіху».

Уперше троє українців отримали унікальну можливість провести академічний рік у Стенфордському університеті, поглиблюючи знання та працюючи над власними проектами як стипендіати програми для нових українських лідерів (The Ukrainian Emerging Leaders Program).

Відкриття програми при Центрі демократії, розвитку та верховенства права Стенфордського університету (CDDRL) було ініційоване Олександром і Катериною Акименками, які два роки тому самі там навчалися. Не зустрівши в кампусі багато українців, пара звернулася до інституту міжнародних відносин із пропозицією це виправити.

Сім'я Акименків. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Сім’я Акименків. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Підтримані Майклом Макфолом, директором Стенфордського інституту міжнародних студій Freeman Spogli Institue (FSI), та Мосбахер-директором CDDRL Френсісом Фукуямою, Акименки розпочали пошук партнерів в Україні. Перший набір програми профінансований завдяки щедрим внескам Western NIS Enterprise Fund (WNISEF), Святослава Вакарчука, Томаша Фіали та Рустема Умерова.

«Усі ці люди та зусилля були спрямовані на те, щоби створити центр українських студій і відправити у Стенфордський університет цього року трьох стипендіатів, які представляють досить різні напрямки», – поділився Олександр Акименко.

На перший набір було подано 340 заявок. Трьох кандидатів відібрали за вагомий внесок в український політичний розвиток, лідерський потенціал та сильні проектні пропозиції.

У вересні група українських лідерів, які працюють над впровадженням та зміцненням демократичних реформ, громадянського суспільства, прозорості та економічного розвитку в різних секторах, прибула в Каліфорнію.

Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

«Голос Америки» поспілкувався з учасниками програми і розпитав їх про враження від перебування в одному з найпрестижніших університетів світу та роботу над індивідуальними проектами, покликаними підтримувати демократизацію в Україні.

Оскільки навчальний рік тільки недавно розпочався, стипендіати зараз намагаються зібрати теоретичну інформацію, необхідну для реалізації їхніх проектів, ідеї яких вони запропонували, коли подавали заявки на участь у програмі. Вони багато читають і знайомляться з дослідженнями конкретних прикладів із інших країн.

Олександр Стародубцев, співзасновник «Прозорро», електронної системи державних закупівель, яка виграла декілька визначних міжнародних нагород, говорить, що в захваті від занять:

«Система навчання спрямована на те, щоб провокувати до знань – для того, щоб ти сам думав і вирішував. Багато практики. Очевидно, що застосовувати все це в Україні потрібно крок за кроком».

Олександр Стародубцев

Олександр Стародубцев

Олександр зосереджується на вивченні якісної бюрократії – такої, яка має можливість і спроможність виконувати ті функції, які вона повинна виконувати:

«У нас із цим проблема. При чому під бюрократією я маю на увазі не тільки центральні органи виконавчої влади чи обласні та міські адміністрації, а і бюджетників – наших учителів, лікарів, тих, хто займається поточними повсякденними справами. Можна сказати, що там відносна якість. Я якраз розбираюся, поки що теоретично, як це можна покращити, які приклади є в світі того, як це робилося».

Олександр бачить велику цінність перебування в Стенфорді у тому, що це центр інновацій. Він переконаний, що реформи тісно пов’язані з інноваційними підходами:

«Стенфорд, мабуть – найкраще місце в світі, де вчать, як робити інновації. Я абсолютно вірю, що в державних інституціях теж можна робити інновації… Якщо виходити з концепції, що реформа – це стартап, то це найправильніше місце в світі, де вчать, що таке інновації, що таке стартап, як із нуля зробити щось або перетворити на щось».

Олесандр Стародубцев у Стенфордському університеті

Олесандр Стародубцев у Стенфордському університеті

Стипендіати багато спілкуються між собою, обговорюючи теоретичні концепції та намагаючись приміряти їх на Україну і подумати, що би працювало вдома і яким чином, розповідає Олександр.

«Що робити, якщо в тебе не склалося так, як у всіх у світі? – ставить запитання співзасновник «Прозорро» і відповідає: – Це не проблема. Це не означає, що в нас нічого не вдасться. Хороший приклад «Прозорро», де ми просто взяли і обігнали весь світ, тому що в світі сама інституція публічних закупівель реально буксує. Ми цих проблем знали менше, тому просто з нуля побудували, як має бути. Так само потрібно робити і в інших речах. Я вірю, що в побудові якісної бюрократії в Україні нам теж вдасться знайти багато цікавих інноваційних речей, які просто застосувати в нашому уряді».

Більше за все Олександр Стародубцев бажає, щоб результатом його навчання в Стенфорді став конкретний інструмент, а не теоретична концепція, бо таких в Україні вистачає.

Інший стипендіат, Дмитро Романович, економічний експерт та радник Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, де відповідає за реформу Дерегуляція, приємно вражений середовищем у Стенфорді:

«Дуже відкриті люди, які допомагають, цікавляться, посміхаються. Стенфорд – це щось неймовірне. Велика кількість не те що навіть освічених, а дуже кваліфікованих і професійних людей, які глибоко розбираються в питаннях і, що важливо – вони дуже відкриті, навіть якщо не ходиш до них на заняття чи не маєш якогось спеціального контакту, ти можеш просто їм написати, зустрітися на каву, порозмовляти про ті питання, які тебе турбують».

Дмитро Романович із професором Стенфордського університету Ларрі Даймондом

Дмитро Романович із професором Стенфордського університету Ларрі Даймондом

Дмитра також вразили відкритість і глибина дискусії та її якість:

«Люди чують аргументи, намагаються відповідати на них, а не лише доносити свою точку зору – це вражає. Інтелектуальний рівень – взагалі якийсь захмарний у Стенфорді. Я щасливий, що я тут і маю можливість отримувати цю порцію знань».

Проект Дмитра стосується того, як із точки зору технологій проводити реформи, коли немає великого політичного бажання цього робити, але є потреба. Дмитро бачить велику перевагу американської вищої освіти в можливості вибирати предмети.

«У нас є цікаві предмети, у кожного вони різні, кожен вибирає собі ті, які більше дотичні до нього та до його проекту. Є деякі предмети на які ми ходимо всі разом, як «Демократія, розвиток та верховенство права», який викладає Френсіс Фукуяма». Це дуже гарно, що ми не обмежені якимось визначеним колом питань… Це великий бонус цієї системи освіти порівняно з українсько, коли ти сам розумієш, що тобі потрібно, і сам обираєш це».

Дмитро Романович. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфорді. Жовтень 2017 року.

Дмитро Романович. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфорді. Жовтень 2017 року.

Погляди Дмитра розділяє і стипендіатка Олександра Матвійчук, керівник Центру громадянських свобод, правозахисниця, яка працює над питанням прав людини в Україні та регіоні ОБСЄ:

«Університет справляє велике враження. Коли ти тільки приїжджаєш і проходиш по його території, то відчуваєш, що це такий унікальний простір, де вітають ідеї і відбувається трансформація особистості. Це видно і з того набору курсів, який нам запропонували самостійно визначити для себе. Це доволі цікавий підхід, що тут немає запропонованої заздалегідь рамки, яка нав’язується студентам або дослідникам, і ти сам собі визначаєш ці курси, які вважаєш за потрібне».

Олександра намагалася взяти собі курси з різних шкіл і структурних відділів університету:

«Як правило їх беруть чотири, але мені було так складно визначитись, тому я взяла шість, і всі, коли тепер дізнаються про це, дивуються, як я встигаю. Сказати чесно, нам набагато легше, бо ми не маємо обов’язкових письмових завдань, не проходимо іспити, а вчимося для свого задоволення».

У рамках роботи над своїм проектом Олександра ставить за ціль знайти спосіб об’єднати людей у роботі над реформами:

«Я хочу дізнатися, як спрямувати оцю потужну енергію, яка нам вже вкотре допомогла в Україні зруйнувати авторитарний режим, на те, щоб у щоденному темпі працювати над створенням незалежних інституцій, тобто як об’єднувати велику кількість звичайних людей у щоденній кропіткій роботі над реформами, над громадським контролем та над іншими речами, без яких незалежну, демократичну, сильну і правову державу не побудуєш».

Олександра Матвійчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Олександра Матвійчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Правозахисниця вірить, що середовище в Стенфорді допоможе їй у досягненні мети:

«Ця атмосфера сприяє тому, що ми здійснюємо дуже інтенсивний науковий пошук, і я, звичайно, не передбачаю, що будуть якісь прості відповіді на досить складні запитання, які виходять за рамки науки і з якими зіштовхуються люди в країнах перехідної демократії, так як зараз в Україні, але те, що перебування в Стенфорді зробить мене сильнішою, дасть мені час та можливості подумати (а це в Україні велика розкіш, бо ми постійно щось робимо), те, що це дозволить мені вийти за рамки усталених шаблонів – це очевидно».

Олександр Акименко, засновник програми Стенфордського університету для нових українських лідерів, сподівається, що стипендіати першого набору почерпнуть багато знань і заведуть корисні знайомства за рік навчання в Каліфорнії та привезуть ці ресурси в Україну:

«Перебування наших стипендіатів там має закінчитися їхнім поверненням в Україну і принесенням цих ідей і знань, які вони здобудуть у Стенфордському університеті, назад в Україну, щоб вони могли надихати тих людей, які роблять зміни в країні, робити їх ще ефективнішими і ділитися тими ідеями, відкриттями, знайомствами, контактами, партнерствами з дуже різними представниками української і влади, і підприємництва, і громадського руху, і волонтерського руху».

За словами Олександра, програма є своєрідною спробою принести західний контекст і кращі зразки знань та контакти в Україну:

«Оскільки це перша така когорта учасників, ми очікуємо, що з року в рік ця програма буде існувати і розвиватися для того, щоби ще більше людей могли долучитися і поєднувати ці два світи, тому що зараз очевидно, що один із регіонів, який лідирує в світі в дуже багатьох галузях – це Кремнієва долина і серце її – Стенфордський університет. Відповідно, хотілося б, щоб ті інновації були привнесені і в Україну».

Святослав Вакарчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Святослав Вакарчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Олександр підкреслює, що в розпорядженні учасників програми є цінні ресурси, які допоможуть їм у реалізації їхніх цілей:

«У кожного зі стипендіатів є свій проект, тобто вони приїхали туди не з порожніми руками, вони працюють кожен над своїм проектом і мають усі можливості для його втілення, а також наставництво від кращих професорів. Крім того, беруть участь у величезній кількості різних заходів із дуже розумними людьми. Я сподіваюся, що це на них вплине, надихне на те, щоб вони повернулися і змінювали країну на краще».

Джерело, 08/11/2017

Мирний воїн: як переселенець з Луганська переїхав на Волинь і створив унікальну в світі інформаційну базу про війну на Сході України

Вересень 1, 2017

Він заявив про себе громадськості як волонтер-переселенець. Тоді ми познайомилися у Волинському координаційному центрі допомоги бійцям АТО. Він формував якісь списки, показував мені сайт із фотографіями бійців з АТО. Я розуміла, що це важливе діло, яким він займається, але не розуміла ні його, ні цілі цієї справи до кінця, але…

Знайомтеся. Це – луганчанин, а нині, вже майже три роки як лучанин, – Геннадій Щербак. Він той, хто знає чи не найбільше подробиць, які невідомі загалу, про те, що відбувалося на Сході України на початку збройного конфлікту і, що там відбувається до сьогодні.

Геннадій сидить у своєму кабінеті до пізньої ночі ледь не щодня. Все порпається у новинах минулих 2014-го та 2015-го року й вишукує краплини інформації з українських, проросійських і сепаратистських сайтів. А раптом, там з’явиться якесь обличчя, хтось назве нове ім’я, вдасться розпізнати тіло вбитого? Такі запитання турбують явно не кожного українця, навіть в умовах стану війни із країною-агресором. Геннадія ж ці питання не покидають уже впродовж, майже, трьох останніх років.

ІСТОРІЯ НЕВДАЧ І ПЕРЕМОГ

Історія життя Геннадія Щербака розпочалася із маленького села Сватівського району. У восьмому класі він покидає рідний дім та йде навчатися у Каспійське морехідне училище. Та навчання триває лише один рік: проблеми зі здоров’ям від отруєння унеможливили його подальше навчання. Він повертається до рідного села і зустрічає там людину, яка стане його підтримкою та опорою, –  свою дружину Наталію.

«Вона завжди зі мною. Чи на Мерседесі я, чи на Жигулях», – уже жартівливо розповідає Щербак.

Та в жорстокій Москві, куди молоде подружжя поїхало у пошуках кращої долі, тоді він тільки наближався до надзвичайно складних життєвих випробувань. В омріяній столиці, тепер вже країни-ворога, на сім’ю Щербаків тільки чекали біди. В дружини Геннадія почалися передчасні роди другої дитини (первісток був з дідусем і бабусею у селі – авт.), а в місцевій лікарні медики не бажали їй навіть надати допомоги. Тож, народження недоношеної дитини довелося приймати самотужки. Дитина не вижила, а питання життя матері вирішувалося не на дні, а на години.

«Я прийшов до лікарні тоді і побачив, що моя дружина лежить і до неї ніхто не підходить. Тоді прибиральниця ще підійшла до мене і сказала, щоб я щось робив, бо жінка може й не вижити», – згадує ті часи Геннадій.

Аби врятувати дружину Геннадій пішов на кілька робіт, адже лікар поставив «таксу» – 100 доларів вдень і він її врятує, щоправда одразу сказав: «Дітей у вас більше ніколи не буде». Тож, Геннадій Щербак почав працювати на кількох роботах у чужих йому місті та країні, спати по три години на добу, аби врятувати дружину. Врешті на цьому пригоди не закінчилися. Упродовж семи років, що сім’я Щербаків їх провела у Москві, було два замахи на життя Геннадія у побутових ситуаціях.

Згодом Геннадій та Наталія повертаються до Луганська, адже в рідному селі не було, що робити. І, переборовши всі складнощі, Щербаки створюють власну будівельну фірму «Новий дім», яка займається продажем і встановленням вінілового сайдингу для будинків. Нарешті, здавалося б, життя налагодилося. Є бізнес, є друзі, є сім’я, адже дружина Наталія на той час уже народила чотирьох дівчаток. Але приходить Майдан… в місті, де більшість йому не раді і агресивно ставляться до тих, хто проявляв свої патріотичні погляди.

«Коли ситуація загострилася, я зрозумів, що нас можуть шукати. Так і трапилося. Наші сусіди повідомили, що невідомі озброєні особи приходили до нашої квартири та шукали мене. Нам пощастило, що ми з сім’єю жили на орендованій квартирі, а на тій, де приписані, лише зберігали речі. Я тоді зрозумів – треба їхати звідси», – згадує черговий карколомний період свого життя Геннадій.

Сім’я із чотирма дітьми зібрала те, що попало під руки, і миттєво виїхала з Луганської області. Щербаки спершу їдуть до Києва, кілька тижнів живуть в Броварах і, на запрошення знайомого у Луцьку їдуть на Волинь.

Щербаки втратили усе: житло (нині воно просто стоїть, але речі Геннадій не має й найменшої можливості забрати), автомобілі, і бізнес (на той час у фірми Щербака було з десяток крупних замовлень).

Так, багатодітна сім’я луганчан опиняється в Луцьку без нічого. Проте, зв’язок із рідним домом не втрачається…

БАЗА ЗА СІМОМА ЗАМКАМИ

Коли Геннадію Щербаку пропонували непогану роботу в Луцьку, він надав перевагу волонтерству. Щось змусило його не залишати своїх земляків у біді. Він вирішує доєднатися до створення Волинського обласного координаційного центру допомоги бійцям АТО. Тоді ця організація була надзвичайно потрібною. Геннадій, розуміючи, що знає Луганщину та Донеччину дуже добре, обирає напрям пошуку зниклих безвісти.

«Найперша ситуація, яка трапилася – це, коли до мене прийшли зі списком 1800 зниклих безвісти та полонених. Перше, що мене там здивувало, що там писало: Луцька область, Ковельська область, і я зрозумів, що щось тут не те і треба з цим щось робити. Це не нормально. Потім побачив неправильно написані прізвища, а про дати народження я вже мовчу. Тоді я собі прикинув, що, напевно, люди обмінюються з обох сторін списками, але не читають прізвища, не уточнюють дат, і виходить, що таких людей, як в списку обміну, не існує. Відповідно справжні люди, яких, нібито, подали до списку, залишаються в полоні або ув’язнені».

Щербак розповідає історію одного волинського бійця, (прізвище приховане з етичних міркувань – авт.), в прізвищі якого декілька разів зробили помилку. В результаті він перебував дуже довго у полоні, натомість решту поступово визволяли. Наразі, Геннадію стало відомо, що той боєць перейшов на бік сепаратистів і, навіть, там одружився. Тепер він ремонтує військову техніку по той бік фронту.

Волонтер ділиться спогадами, що на початку цієї роботи ніхто не сприймав його справу надто важливою. Він пропонував свої доробки і волонтерство луцьким організаціям, які займаються темою АТО, групі Рубана та йому подібних. Всі розуміли цінність цієї інформації, але ту ціну, яку вона має зараз, не розумів навіть сам Геннадій.

«Ми вводимо в базу навіть ту інформацію, яку наразі не вважаємо цінною. Так часто буває, що щось відбувається і цінності ніякої в ньому ніхто не бачить. Сьогодні ця інформація не важлива, бо важливості у ній ніхто не бачить, а згодом вона стає дуже важливою. Так, проходить час, і пазл складається. Ми розуміємо, що зробили правильно».

Інформація накопичувалася, і з нею потрібно було щось зробити. Згодом Геннадій Щербак йде із Координаційного центру, щоб створити для цієї справи громадську організацію, яку назве – «Мирний берег».

Так, з простого списку в Exel виростає ціла база даних, над якою починають працювати правозахисники і волонтери. Геннадій Щербак, маючи навики програміста (які довелося вивчити і під час створення бізнесу, і після початку збройного конфлікту), створює, так звану, самописну систему даних. Згодом, як виявляється, унікальну і в Україні, і в світі.

Загальна кількість справ у базі даних «Мирного берега» – 11 тисяч 401 станом на липень 2017 року. Це відомості про бійців по обидва боки війни, мирних мешканців. Кожен із них має кілька статусів: приналежність до військової структури або цивільний, і де народився, і за який бік виступає; стан, відомий за останніми даними (загиблий, зниклий безвісти, воює, в полоні, свідок тощо). Всі ці справи людей у базі пов’язані між собою: подіями, іншими людьми, приналежністю до військового підрозділу тощо. Завдяки цьому зв’язку членам організації вдається співставляти події та людей, аби відшукати тенденції, потрібних свідків тощо.

Ця база даних є унікальною в Україні та й взагалі у світі. Вона вміщує сотні тисяч файлів із документами, фото, відео, опитуваннями свідків, скріншотами інформаційних матеріалів про воєнні події на Сході України.

Таке скупчення інформації має свої перспективи і небезпеку. Аби уникнути можливого злому системи недоброзичливцями, що є фігурантами розслідувань «Мирного берега», Щербак тримає сервер у Європі, а копія усієї бази взагалі перебуває у США.

Геннадій тішиться такою технічною можливістю оформлення бази, адже аби розшукати пов’язаних осіб, співставити факти, йому треба зробити кілька кліків. Натомість слідчим треба перерити стос паперів, записати чи запам’ятати і, тоді лише може з’явитися логічний зв’язок. База «Мирного берега» скорочує строки пошуку потрібних зв’язків, що поглиблює розслідування і пришвидшує його.

Тому її цінність також очевидна й у роботі правоохоронців. Відтак нещодавно Гепрокуратура оприлюднила два повідомлення про те, що Головна військова прокуратура України завершила досудові розслідування і подала до суду обвинувальні акти щодо громадян Росії за вчинені кримінальні злочини. У повідомленні також йдеться, що справу вдалося довести до суду й завдяки напрацювань «Мирного берега».

Втім, Геннадій Щербак і не приховує негативних тенденцій щодо роботи слідчих органів. Каже, що вони (має на увазі загалом правозахисники) мають проблеми із нижньою ланкою службовців. Мовляв, ті не особливо настирливо розслідують злочини, вчинені у зоні конфлікту з боку як сепаратистів, так і українських військових.

«Я не бачу, що це для них справа честі», – каже він.

5 ВЕРЕСНЯ 2014 РОКУ

«Мирний берег» збирає матеріали та формує картину ключових подій війни на сході, таких як «Ізваринський котел», «Іловайський котел», трагедія ІЛ-74, події 5 вересня 2014 року, події в Донецькому та Луганському аеропортах, «Дебальцевський котел» тощо. Наприклад, досліджуючи трагічні бої 5 вересня 2014 року в Луганській області, їм вдалося знайти 175 учасників цих подій».

На основі зібраних матеріалів організація «Мирний берег» видала уже кілька різних видань щодо подій на Сході. Один із проектів – «Страчені на Донбасі», який Щербак у вересні 2016-го презентував у Варшаві.

Цей проект уміщує доведені факти злочинів, вчинених з боку проросійських сил. Так, одна з історій ввійде до матеріалів, які будуть подані до Міжнародного кримінального суду.

Мова йде про події 5 вересня 2014 року. Зведений підрозділ ЗСУ почав відходити в західному напрямку, щоб уникнути оточення. В районі сіл Крута Гора та Раєвка вони потрапили у засідку. Після перестрілки чотири солдати були взяті у полон: Павло Калиновський, Дмитро Власенко, Андрій Малашняк  та Андрій Норенко. «Мирному берегу» вдалося дізнатися долю чотирьох військовослужбовців Збройних сил України, які після бою були оголошені зниклими безвісти.

Аби дізнатися чи в полоні бійці, чи загиблі, члени «Мирного берега», скориставшись фейковим профілем у соцмережі, у спілкуванні з одним із учасників розстрілу отримали відео, на якому були зафіксовані чітко убиті тіла українських солдатів. Чим був доведений факт їхньої смерті.

Доведення факту смерті – явно не радість для родичів цих загиблих, але тим не менше,це можливість отримати допомогу від держави як постраждала сім’я бійця АТО.


У липні цього року заступниця голови ВРУ Ірина Геращенко повідомила, що станом на цей час у полоні на окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях перебуває 132 заручники, 408 українців є такими, що зникли безвісти.

Натомість президент Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) Петер Маурер у березні повідомив про цифру – більше тисячі зниклих безвісти.

У червні свої дані оприлюднила ООН. Про зниклих безвісти організація не наважилася оприлюднити жодні цифри, пояснюючи це тим, що реальну цифру неможливо порахувати, через погану співпрацю відповідальних органів конфліктуючих сторін.

«З початку конфлікту в середині квітня 2014 року і до 15 травня 2017 року щонайменше 10 090 людей (по обидва боки фронту – авт.), включаючи 2 777 цивільних осіб, було вбито, і 23 966 – поранено. Це стримана оцінка, яка базується лише на наявних даних. Разом з тим, реальні цифри, імовірно, вищі. Понад 1,6 млн. осіб змушені були залишити свої домівки і стали внутрішньо переміщеними особами, тимчасом як близько 3 млн. людей залишилися на територіях, контрольованих озброєними групами. Серед цих людей наростає відчай і тривога», – йдеться у звіті ООН

За даними бази «Мирного берега» зниклих безвісти зафіксовано 950 (з них 325 – військові, 611 – цивільні). Перебуває у полоні 266 осіб. За весь час АТО вбито 4444 людини. Втім, тут варто розуміти, що «Мирний берег» має мало доступу до інформації щодо стану по той бік фронту. Зниклих безвісти зафіксовано 985.

«У ході розпочатої Росією гібридної війни на Донбасі було вчинено величезний масив злочинів із якими ще не стикалася наша недореформована правоохоронна та судова системи. Коли я дивилася яким чином органи державної влади у перші роки війни збирали та систематизували докази, то вимальовувалася сумна перспектива. Рано чи пізно війна закінчиться, а в нас цих доказів просто не залишиться, а з ними не буде ні потерпілих, ні відповідно винуватців. База, яку веде Геннадій Щербак, заповнює цю прогалину. Окрім виконання важливої функції по відновлення правдивої картини подій, цей масив інформації дає надію на відновлення справедливості, бодай і відкладеної в часі».

Восени 2016 року Геннадій Щербак був нагороджений щорічною премією за особливий внесок у захист прав людини до Міжнародного дня прав людини на «Національній правозахисній НЕконференції».

«Це було колегіальне рішення платформи «Правозахисний порядок денний», яка об’єднує потужні правозахисні організації. Уявіть собі, батько п’ятьох дітей,  з  початком війни на Донбасі через загрозу життю змушений був покинути свій рідний дім та бізнес, та облаштовуватися на новому місці. І раптом, відчуваючи особисту відповідальність за все, що робиться, він починає на волонтерських засадах збирати  інформацію про катування, позасудові страти, зниклих безвісти тощо. Ми їздимо на схід і точно знаємо, що людям, окрім відновлення зруйнованої інфраструктури, розірваних родин, поламаних доль, потрібне відновлення віри в справедливість, у те – що право існує», – пояснює Олександра Матвійчук.

МІСІЯ ЯК ЖИТТЯ, ЖИТТЯ ЯК МІСІЯ

Ми сидимо з Геннадієм допізна в його офісі. Розмовляємо то про війну, то про його минуле життя, то про теперішнє. Геннадій розповідає, що мало спить. Кілька годин – і знову до роботи.

«Я вже так звик. Я постійно маю відчуття, що поспішаю, що не встигну все зробити. Ми їздили нещодавно в зону конфлікту. Десята вечора – хлопці вже втомлені. А я ще хочу шукати, збирати інформацію – не витрачати дарма час».

Чи знав Геннадій Щербак, що у 2013-му йому доведеться покинути свій дім? Чи знав, що у 2014-му буде жити на іншому кінці країні? Чи міг подумати, що проста громадянська позиція і спроби допомогти своїм землякам обернеться у справу його життя?

«Я просто знаю, що це треба робити, і я це роблю. Я просто знаю, що потім воно відгукнеться. Через 10 років, через 50. Ця справа дасть свої плоди і допоможе відновити справедливість», – Щербак.

Одинадцята ночі. Ми вимикаємо світло, замикаємо офіс, трішки прогулюємося нічним містом і завершуємо нашу нелегку розмову. А завтра буде новий день, нові завдання і Геннадій далі вступить у свій мирний бій за права людей, яких ця війна забирає кожен день.

Матеріали опубліковані на сайті: http://hromadske.volyn.ua/myrnyj-vojin/.

Руслан Зейтуллаєв Let My People Go

Серпень 28, 2017

Руслан Зейтуллаєв, кримський татарин, якого окупаційна влада призначила “терористом” та засудила до 15 років позбавлення волі. Вдома на нього чекають троє маленьких донечок.

Вже тричі Руслан оголошував голодування із вимогою зупинити політичні переслідування проти нього та всього кримськотатарського народу. Цього разу він тримав голодування 22 дні. І зупинив його перед етапуванням в Башкортостан.

У відеоролику Євромайдану SOS польські та українські дисиденти, які відсиділи свої строки за радянського режиму, та сучасні політв’язні путінського режиму звернулися до Руслана Зейтуллаєва із словами підтримки.

“Дорогий брате Руслане! Як відомо, після окупації нашої батьківщини Криму Росією, на долю нашого народу та окремих людей випало чимало бід. Ти так само проходиш через випробування й біди. Через безпідставне звинувачення тебе засудили до 15 років ув’язнення. Будь впевнений, ти не залишатимешся у неволі так довго. Всевишній допоможе нам звільнити кримський півострів від окупантів і зрадників. Ми зробимо все можливе, аби звільнити тебе. Не май сумнівів щодо цього. Ти дуже сміливий і терплячий. Нехай Аллах буде задоволений тобою. Сподіваюсь, найближчим часом ми зустрінемося на рідній землі” – лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв.
#LetMyPeopleGo

День Державного Прапора

Серпень 23, 2017

Сьогодні 23 серпня Україна відзначає День Державного Прапора. Це данина поваги стягу держави, який пройшов героїчний і досить складний шлях. Під цим прапором український народ утвердив свою державність, соборність та самостійність. І продовжує боротися за незалежність та демократію.

Державний прапор – це щось набагато більше, ніж просто символ. Під цим прапором співали гімн студенти на Майдані в оточенні беркуту. Під цим прапором йшли в бій добровольці, які зупинили просування російської агресії. У цей прапор загортали тих, хто не повернувся.

Державний прапор – це про свободу і перемогу, про вміння і готовність гуртуватися та долати будь-які перешкоди. Це несамовита гордість, що рветься з грудей, яка об’єднує, яка дає надію в найважчі часи.

Сьогодні, ми пропонуємо вам згадати лише кількох із тисяч людей в сучасній історії України, для яких український стяг став тією цінністю, заради якої вони пожертвували свободою, а часто – і власним життям.

прапор, освячений кров’ю

Відкрите звернення правозахисних та медійних організацій з приводу річниці трагічної загибелі журналіста Павла Шеремета

Липень 17, 2017

17 липня 2017 року

 

   20 липня – річниця резонансного вбивства журналіста Павла Шеремета, який загинув у 2016 році внаслідок вибуху автомобіля у центрі Києва. Тоді Президент України Петро
Порошенко назвав розкриття цього злочину “справою честі” та підкреслив, що “мова йде не лише про честь поліції, прокуратури чи СБУ, мова йде про честь країни».

   На базі Головного слідчого управління Міністерства внутрішніх справ України була створена спільна слідча оперативна група на чолі з головою Національної поліції
України. Процесуальне керівництво за ходом розслідування було покладене на Генеральну прокуратуру України. Служба безпеки України виконувала доручення
слідчих у рамках розслідування умисного вбивства.

   Попри оприлюднені цього року на прес-конференції Міністерства внутрішніх справ України вагомі цифри щодо кількості допитаних осіб, відпрацьованих відеоматеріалів,
проведених слідчих дій та призначених експертиз, за підсумками цілого рокурозслідування ми змушені констатувати його неефективність.

   Ми розуміємо, що ефективне розслідування злочину не означає обов’язок уповноважених органів у будь-якому разі знайти винних осіб. Але ми говоримо про
обов’язок забезпечити таку процедуру його проведення, яка здатна встановити винних осіб та стати основою для притягнення їх до відповідальності.

   У ході підготовки фільму-розслідування “Вбивство Павла” журналістів з проекту Слідство.Інфо та їх колег із міжнародної мережі OCCRP були виявлені системні
недоліки якості роботи органів слідства. Вони переконливо свідчать про те, що уповноваженими органами не були вжиті усі доступні їм заходи для збору доказів у цій
справі.

   Зокрема, слідство не ідентифікувало та не допитало важливих свідків, які були присутні на місці злочину. Ключові відео із камер спостереження, на яких останні рази
з’являються підозрювані чоловік та жінка, не були виявлені чи не були взяті до уваги. І тільки після виходу фільму у травні цього року поліція допитала екс-співробітника
СБУ Ігоря Устименка, який імовірно стежив за журналістом Павлом Шереметом в ту ніч, коли в автомобіль закладали вибухівку.

   Така ситуація не відповідає критеріям ефективного розслідування, а саме – швидкості, ретельності, незалежності, об’єктивності та підзвітності слідчих органів зацікавленим
особам. Більше того, така ситуація підриває довіру суспільства до процесу розслідування та його результатів.

   В Україні склалася справжня традиція безкарності у нападах та вбивствах журналістів, що пов’язані із виконанням ними професійної журналістської діяльності. Георгій
Гонгадзе, Ігор Александров, Борис Дерев’янко – список загиблих у злочинах, винуватці яких так і не понесли справедливого покарання, можна продовжувати. Тому
ми переконані, що без радикальної зміни самої організації процесу розслідування, попри усі запевнення вищого керівництва держави, суспільство не отримає
позитивного результату у цій справі.

   Зважаючи на викладене вище та підкреслюючи особливий суспільний інтерес до даного розслідування ми вимагаємо від Президента України, Міністра внутрішніх
справ України, Генерального прокурора України та Голови Служби безпеки Україниневідкладно здійснити наступні дії:

1. запросити до роботи на постійній основі у складі спільної слідчої оперативної групи, яка була створена на базі Головного слідчого управління МВС України,
слідчих, прокурорів та детективів високого рівня кваліфікації із країн Європейського Союзу, Сполученого Королівства Великої Британії та Сполучених
Штатів Америки;

2. використати існуючу світову практику проведення резонансних розслідувань та надати можливість представникам авторитетних національних та міжнародних
медійних організацій доступу до матеріалів справи з метою здійснення здійсненнясуспільного контролю за її просуванням.

  Ми просимо Європейський Союз, Сполучене Королівство Великої Британії та Сполучені Штати Америки надати посильну допомогу та сприяти залученню
міжнародного елементу до ходу розслідування вбивства журналіста Павла Шеремета, яке стало справжнім тестом на здатність та спроможність владних структур України
розслідувати напади на свободу медіа. Свободу, яка є необхідною умовою для демократичної трансформації нашої країни.

В Україні започаткували міжнародну премію «Відважна жінка України»

Квітень 4, 2017

Першим номінантом премії «Відважна жінка України-2017» стала правозахисниця Олександра Матвійчук, яка працює в Центрі громадянських свобод. Почесну відзнаку їй вручила посол Сполучених Штатів Америки Марі Йованович на офіційній церемонії нагородження в Американському домі 31 березня 2017 року.

Свою промову Олександра присвятила ролі українських жінок, які великою мірою і є тією рушійною силою змін, що виводять Україну із зони турбулентності, в якій країна перебуває вже кілька десятків років.

“Тільки у громадському секторі можна відразу назвати величезний список імен. І режисерку Лесю Літвінову, яка із початку війни займається допомогою вимушеним переселенцям, що залишили свої домівки. І магістра історії Марію Берлінську, яка створила центр підтримки аеророзвідки та навчає бійців АТО користуватися безпілотниками. І адвокатку Євгенію Закревську, завдяки енергії якої рухається розслідування злочинів, вчинених під час Євромайдану. І тисячі тисяч жінок, імена яких просто невідомі” – відзначає Олександра.

Важливим результатом цієї боротьби, на думку Олександри, має ще стати подолання стереотипного уявлення щодо ролі жінки та руйнування тієї скляної стелі, яка змушує українських жінок у дуже багатьох сферах щоденно доводити свою профпридатність.

Довідково: Олександра Матвійчук керує роботою правозахисної організації Центр громадянських свобод, що здійснює громадський контроль над органами влади через групу громадського спостереження “ОЗОН”, просуває реформи у сфері поліції, судів та прокуратури через платформу “Правозахисний порядок денний”, провадить моніторинг політичних переслідувань в Криму та документує воєнні злочини на Донбасі.

Авторка багатьох досліджень на теми, пов’язані із правами людини, серед яких, подання до Міжнародного кримінального суду щодо розслідування злочинів Євромайдану, альтернативних звітів до різних структур ООН, ЄС, РЄ та ОБСЄ з приводу ситуації із дотриманням прав людини в Криму та на Донбасі тощо.

Олександра Матвійчук координує громадянську ініціативу Євромайдан SOS, яка була створена після насильницького розгону мирної студентської демонстрації на Майдані 30 листопада 2013 року. Протягом подій Євромайдану волонтери ініціативи працювали в цілодобовому режимі для забезпечення правової та іншої допомоги для переслідуваних учасників протесту по всій Україні. На даний час Євромайдан SOS веде цілий ряд кампаній, серед яких кампанія LetMyPeopleGo для звільнення усіх ув’язнених Росією за політичними мотивами громадян України.

Нагородження найактивніших волонтерів країни. Грудень, 2016

Грудень 1, 2016

Опубліковано на сайті “Радіо Свобода” 01.12.2016 року.

“Сила безсилих”. Вацлав Гавел

Жовтень 25, 2016

Знаменитий есей Вацлава Гавела “Сила безсилих”, написаний 1978 року, відразу по “Хартії-77” — важливий документ історії європейського опору тоталітаризмові, який поєднує екзистенціальний досвід, ненависть до несвободи, презирство до рабства з суворою дисципліною мислення і міркувань. Але не тільки. Читаєш його і переконуєшся, наскільки він актуальний нині. Пропонуємо фраґменти з нього.

По Східній Європі бродить привид, який на Заході називають “дисидентство”.

Цей привид — не породження небес. Він органічно притаманний системі, яка в нинішній фазі свого історичного розвитку вже давно не спирається, а з низки причин і не може спиратися, на неприкрите і жорстоке беззаконня влади, що виключає будь-який прояв нонконформізму. А з іншого боку, ця система настільки політично інертна, що фактично не допускає ніякого протесту в своїх офіційних структурах.

Хто ж, власне, вони, ці так звані “дисиденти”? На чому заснована їхня позиція і в чому її суть? У чому суть “незалежних ініціатив”, які об’єднують дисидентів, і наскільки реальні шанси у цих ініціатив? Чи доречно вживати стосовно їхньої діяльності поняття “опозиція”? Якщо так, то чим, власне, така “опозиція” — в рамках цієї системи — є, як діє, яку роль в суспільстві відіграє, на що сподівається і на що може сподіватися? Чи під силу взагалі дисидентам — як людям, які перебувають поза всякими межами владних структур у становищі свого роду “напівгромадян”, — якимось чином впливати на суспільство і суспільну систему? Чи можуть вони взагалі що-небудь змінити?

* * *

Між інтенціями посттоталітарної системи й інтенціями життя глибочіє прірва: в той час, коли життя органічно тяжіє до плюралізму і багатобарвності, до незалежності самовизначення і самоорганізації, коротше кажучи, до реалізації своєї свободи, посттоталітарна система, навпаки, вимагає монолітності, однаковості, дисципліни; в той час, коли життя докладає зусиль, щоб забезпечити все нові й нові неймовірні “структури”, посттоталітарна система нав’язує їй “найнеймовірніші стани”.

Цілком очевидно, що непорушною сутністю системи є орієнтація на себе саму, на те, щоб постійно залишатися якомога ґрунтовніше і безапеляційніше “самою собою” і, таким чином, постійно розширювати радіус дії. Людині ця система служить лише тією мірою, якою це необхідно для того, щоб людина служила їй; щонайменше “понад” це, будь-яке відхилення людини від зумовленого стану система сприймає як замах на себе. І вона має рацію: кожна така трансценденція дійсно відкидає її як принцип. Можна стверджувати, отже, що внутрішньою метою посттоталітарної системи не є, як це може здатися на перший погляд, тільки збереження влади в руках владної верхівки; цей інстинкт самозбереження як соціальний феномен підпорядкований чомусь “вищому”: якомусь сліпому саморухові системи. Людина — навіть якщо вона і займає якесь місце в державній ієрархії — “як така” нічого не означає в цій системі, вона лише покликана цей саморух здійснювати і йому служити; тому і її прагнення до влади може реалізовуватися тільки доти, доки воно не вступає в протиріччя з “саморухом”.

* * *

Ідеологія — як вищезгаданий “алібістичний” місток між системою і людиною — закриває прірву між прагненнями системи і прагненнями життя; ідеологія створює видимість, що домагання системи випливають з потреб життя: це якийсь світ “ілюзій”, що видається за дійсність.

Приписи посттоталітарної системи людина відчуває практично на кожному кроці. Система торкається до людини, попередньо вдягнувши ідеологічні рукавички. А тому життя в системі наскрізь проросло лицемірством і брехнею; влада бюрократії називається владою народу; ім’ям робітничого класу поневолено сам робітничий клас; повсюдне приниження людини видається за її остаточне визволення; ізоляція від інформації називається її доступністю; урядове маніпулювання органами громадського контролю влади і урядове свавілля — дотриманням законності; придушення культури — її розвитком; поширення імперського впливу видається за допомогу пригнобленим, відсутність свободи слова — за вищу форму свободи; виборчий фарс — за вищу форму демократії; заборона вільної думки — за найпередовіший науковий світогляд; окупація — за братерську допомогу.

Влада перебуває в полоні власної брехні, тому і вдається до фальші. Фальсифікує минуле. Фальсифікує сьогодення і фальсифікує майбутнє. Підтасовує статистичні дані. Вдає, ніби в неї немає всесильного і здатного на все поліцейського апарату. Прикидається, що поважає права людини. Прикидається, що ні в чому не прикидається.

Людина не зобов’язана усім цим містифікаціям вірити. Однак вона повинна вести себе так, немов вірить їм; принаймні мовчки зберігати толерантність або хоча б бути в злагоді з тими, хто ці містифікації здійснює.

Вже хоч би тому людина змушена жити в брехні. Вона не мусить приймати брехню. Досить, що вона прийняла життя, яке невіддільне від брехні і неможливе поза брехнею. Тим самим вона стверджує систему, реалізує її, сприймає її, є нею.

* * *

Отже, найближчим партнером людини в цій пов’язаності є не інша людина, а система як самоцільна структура. Позиція в державній ієрархії диференціює людей за рівнем відповідальності і провини, але водночас ні на кого повністю не покладаючи відповідальність і провину і нікого, з іншого боку, від відповідальності і провини не звільняючи.

Конфлікт між інтенціями життя й інтенціями системи не переростає в конфлікт двох соціально протиставлених громадських груп, і тільки поверхневий погляд дозволяє — і то лише приблизно — ділити суспільство на правлячих і пригноблених. Утім, це одна з найважливіших відмінностей між посттоталітарною системою і “класичною” диктатурою, в якій цей конфлікт все ж надається до соціальної локалізації. В посттоталітарній системі межа цього конфлікту проходить de fakto через кожну людину, бо кожен по-своєму є її жертвою і опорою. Те, що ми розуміємо під системою, не є, отже, порядком, який би одні нав’язували іншим, це радше щось, що пронизує все суспільство і частиною чого це суспільство є, щось, що здається ніби принципом, невловимим, а насправді “вловлюється” всім суспільством як важливий аспект його життя.

* * *

В тому, що людина створила і щодня створює замкнуту на себе саму систему, за допомогою якої вона позбавляє себе своєї справжньої суті, немає, отже, якогось незбагненного непорозуміння історії, якогось ірраціонального відхилення або результату прояву якоїсь сатанинської вищої волі, яка з невідомих причин вирішила таким способом зжити зі світу частину людства.

Це могло статися і може відбуватися з тої причини, що в сучасного людства є, очевидно, певна схильність створювати або терпіти таку систему, а також є щось, що з цією системою ріднить, ототожнює і чому відповідає; щось, що паралізує будь-яку спробу його “кращого я” повстати. Людина змушена жити в брехні, однак змушена лише остільки, наскільки здатна на таке життя.

Отже, не тільки система відчужує людину, але і відчужена людина одночасно підтримує цю систему як своє потворне дітище. Як принизливе відображення свого власного приниження. Як доказ свого падіння.

* * *

Кожній людині, звичайно, ніщо людське не чуже, в кожному живе прагнення до власної людської гідності, моральної цілісності, свободи волевиявлення, трансценденції “світу об’єктивної реальності”; разом з тим практично кожен тією чи іншою мірою здатний змиритися з “життям в брехні”, кожен якоюсь мірою схильний до сірої банальності і стандартів, в кожному є велика спокуса розчинитися в безликій масі й мирно плисти за течією псевдожиття.

Вже давно не йдеться про конфлікт двох сутностей. Йдеться про щось гірше: про кризу самої сутності…

Сильно спрощуючи, можна було б сказати, що посттоталітарна система — це результат “історичної” зустрічі диктатури з суспільством споживання: хіба ця масова адаптація до “життя в брехні” і настільки широке поширення в суспільстві “самототалітаризму” не перебувають в тісному зв’язку з повсюдно поширеним небажанням людини-споживача пожертвувати чим-небудь зі своїх матеріальних цінностей в ім’я власної духовної і моральної цілісності? З її готовністю поступитися “вищими ідеалами” заради дешевих спокус сучасної цивілізації? З її незахищеністю перед епідемією стадної безтурботності? І чи не є, нарешті, сірість і порожнеча життя в посттоталітарній системі, власне, лише карикатурно загостреним способом сучасного життя взагалі …

“Життя в брехні” може функціонувати як головний елемент системи тільки за умови власної універсальності; воно має бути присутнє в усіх напрямках; воно не допускає і думки про співіснування з “життям у правді”, бо будь-який відступ від “життя у брехні” заперечує його як принцип і загрожує в цілому.

Це зрозуміло: поки “життя в брехні” перебуває у конфронтації з “життям в правді”, немає можливості виявити його неправдивість. Але тільки-но в нього з’явиться альтернатива — з’явиться і життєва небезпека і щодо його сутності, і щодо явища загалом. І при цьому взагалі не важливо, які справжні масштаби цієї альтернативи: її сила полягає зовсім не в “фізичному” аспекті, а в “світлі”, яким вона висвітлює основи цієї системи, в світлі, що падає на її хиткий фундамент.

* * *

Тому “життя в правді” має в посттоталітарній системі значення не тільки екзистенційне (повертає людині саму себе), гносеологічне (показує дійсність, якою вона є) і моральне (є прикладом). Крім всього цього, воно має і чітко виражене політичне значення.

Якщо наріжним каменем системи є “життя в брехні”, то нічого дивного, що головною загрозою їй стає “життя в правді”. А тому вона має його переслідувати суворіше за будь-що інше.

Правда — в широкому сенсі слова — отримує в посттоталітарній системі специфічне і невідоме іншим системам значення: правда відіграє в ній більшу і, головне, нову роль чинника влади, тобто безпосередньої політичної сили.

* * *

Мабуть, природним середовищем і вихідним пунктом того, що можна було б в найширшому сенсі розуміти як “опозиція”, є у посттоталітарній системі “життя в правді”. Конфронтація цієї “опозиційної сили” з цією владою має, звичайно, принципово іншу форму, ніж у відкритому суспільстві або за “класичної” диктатури: така конфронтація відбувається не в площині фактичної, офіційно закріпленої і чітко визначеної влади, в розпорядженні якої є ті чи інші прямі важелі управління, а в зовсім іншій площині — на рівні людської свідомості й совісті, на рівні екзистенційному.

Радіус дії цієї специфічної сили визначається не числом прихильників, виборців чи солдатів, бо її місце — у “п’ятій колоні” суспільної свідомості, серед прихованих інтенцій життя, в пригнічуванні прагнення людини набути власну гідність і реалізувати елементарні права, свої справжні соціальні й політичні інтереси. Йдеться, отже, про “владу”, що спирається не так на силу тієї чи іншої обмеженої соціальної або політичної групи, а передовсім на потужний потенціал, прихований в цілому суспільстві, в тому числі у всіх його державних структурах. Ця “влада”, отже, спирається не на якихось “власних” солдатів, а, так би мовити, на “солдатів свого ворога”, тобто на всіх, хто живе в брехні і в будь-який момент — нехай поки що тільки теоретично — може зазнати впливу сили правди (або, інстинктивно намагаючись вберегти свою владу, пристосовується до цієї сили).

Це свого роду бактеріологічна зброя, якою один цивіл може — за відповідних умов — озброїти цілу дивізію. Ця сила не бере прямої участі у відкритій боротьбі за владу, а діє у вільній від офіційних рамок сфері людського існування. Однак приховані процеси, які вона там викликає, можуть — і важко наперед прогнозувати, коли, де, як і в якому масштабі — вилитися в щось відчутне: в реальну політичну дію чи подію, в громадський рух, в раптовий вибух громадянського невдоволення, в гострий конфлікт всередині заховуваної видимості монолітності державної структури або просто в стрімку зміну суспільного і духовного клімату. А оскільки всі реальні проблеми і кризові явища приховані під грубим шаром брехні, то взагалі незрозуміло, коли ж впаде ця горезвісна остання крапля, яка переповнює чашу, і що виявиться цією краплею: ​​тому-то державна влада для профілактики майже миттєво пригнічує будь-яку, навіть найнесміливішу спробу “життя в правді”.

Пелена “життя у брехні” зроблена з дивного матеріалу: доти, доки вона наглухо покриває все суспільство, здається, що вона з каменю; проте досить в одному місці пробити в ній дірку, досить єдиній людині вигукнути: “Король — голий!” і єдиному гравцеві порушити правила гри, тим самим викриваючи її як гру, — і все раптово з’явиться в іншому світлі, а вся пелена, мов паперова, миттєво почне рватися і розповзатися.

* * *

Кажучи про “життя в правді”, я, певна річ, маю на думці не тільки прямий захист правди, наприклад якийсь протест або лист, підписаний групою інтелектуалів. Її проявом може стати будь-яка діяльність, за допомогою якої людина або група людей повстануть проти маніпулювання собою: від листа інтелектуалів до робітничого страйку, від концерту рок-музики до студентської демонстрації, від відмови брати участь у виборчій комедії і відкритого виступу на якомусь офіційному з’їзді до, скажімо, голодування.

Оскільки посттоталітарна система пригнічує інтенції життя в комплексі й сама заснована на комплексній маніпуляції всіма життєвими проявами, то і кожен вільний прояв життя є для неї непрямою політичною загрозою. Причому нею може бути і те, щодо чого в інших суспільних умовах нікому не спало б на думку приписувати якесь потенційне, тим паче реальне, політичне значення.

Глибока криза людської особистості, бувши спричинена “життям у брехні” і це життя, своєю чергою, створюючи, має, безсумнівно, свої моральні наслідки: вони проявляються — крім усього іншого — як глибока моральна криза суспільства. Людина, підлегла споживчій шкалі цінностей, “розчинена в амальгамі стадної цивілізації, що не визнає відповідальності перед буттям вищої, ніж відповідальність за власне виживання”, є людиною деморалізованою: саме на цю її деморалізованість система спирається, її поглиблює, саме її відображає в масштабі всього суспільства .

“Життя в правді” як форма протесту людини проти нав’язаного їй стану є альтернативною спробою повернути собі свою власну відповідальність, що є, безумовно, акт моральний. Оскільки “життя в правді” за посттоталітарної системи стає основним середовищем для будь-якої незалежної і альтернативної політики, то й усі міркування про характер і перспективи цієї політики повинні обов’язково враховувати і цей її моральний показник як феномен політичний…

У суспільствах посттоталітарної системи винищено будь-яке політичне життя в традиційному сенсі цього слова; люди позбавлені можливості відкрито політично висловлюватися, не кажучи вже про те, щоб політично організовуватися; порожнечу, яка в такий спосіб виникає, повністю заповнюють ідеологічні ритуали.

Інтерес людей до політичних питань в такій ситуації, природно, зменшується, і незалежне політичне мислення і політична робота, якщо щось подібне взагалі в будь-якій формі існує, більшості людей здаються чимось нереальним, абстрактним, якоюсь грою заради гри, безнадійно віддаленою від їхніх повсякденних турбот, чимось, можливо, і привабливим, але загалом непотрібним, оскільки, з одного боку, воно абсолютно утопічне, а з іншого — вкрай небезпечне, якщо враховувати надзвичайну жорсткість, з якою державною владою переслідується будь-яка спроба в цьому напрямку.

Попри все і в цих суспільствах, природно, знаходяться одинаки і групи людей, які не відмовляються від політики як своєї життєвої місії і намагаються все ж політично незалежно мислити, висловлюватися, а при нагоді й організовуватися, бо саме так уявляють собі “життя в правді”.

Вже одне те, що ці люди існують і діють, є незмірно важливим і корисним, бо вони і в злі часи зберігають спадкоємність політичної традиції; а якщо якийсь політичний рух, який виник в тій чи іншій формі “до-політичної” конфронтації, зможе успішно заявити про себе політично, намітити перспективи, то це станеться — і часто так буває — завдяки цим одиноким “генералам без армії”, які ціною багатьох тяжких жертв відстояли неперервність політичного мислення, підтримали ініціативу і виниклі пізніше рухи, збагативши їх в потрібну хвилину саме цим елементом політичної саморефлексії.

* * *

Звільнитися від традиційних політичних штампів і звичок, глибше проникнути в справжній світ людського існування і вже з його аналізу приходити до політичних висновків — це не тільки реалістичніше з точки зору політики, а й одночасно — з точки зору “ідеального стану” — політично перспективніше. Реальна, глибока і безперервна зміна ситуації на краще, не може, мабуть, нині ґрунтуватися на тому, чи проб’ється — навіть якби це і було можливо — та чи інша, базована на традиційних політичних уявленнях та, зрештою, лише поверхнева (тобто структурна, системна) політична концепція; ця зміна має виходити — як ніколи і ніде раніше — від людини, від людського існування, з основоположної зміни її становища в світі, її ставлення до себе самої, до інших людей, до всього навколишнього.

Створення досконалішої господарської та політичної моделі сьогодні, мабуть, більше, ніж будь-коли, має виходити з якихось глибших екзистенційних і моральних змін в суспільстві. Це не щось само собою зрозуміле, що досить придумати і придбати, немов новий автомобіль, це щось таке, що може сформуватися — якщо не йдеться про якийсь новий варіант колишнього маразму — тільки як прояв змін життя. Отже, запровадження досконалішої системи ніяк не може автоматично ґарантувати і досконаліше життя, а радше навпаки: тільки на фундаменті досконалішого життя можна, як виглядає, зводити і досконалішу систему.

* * *

Останнім часом державна влада і вся її пропаґанда намагаються приписувати “дисидентським рухам” терористичні наміри, звинувачувати їх у нелеґальних і конспіративних методах.

Не це, звичайно, головна причина, чому “дисидентські рухи” обирають принцип леґальності. Він корениться, зрозуміло, глибше, в специфічній внутрішній природі “дисидентської” позиції: принцип насильницької зміни системи (а будь-який опір, по суті, на таку зміну спрямовано) є і повинен бути їй opганічно чужим вже як такий, тому що робить ставку на насильство. (В принципі ми можемо прийняти його лише як неминуче зло тільки в екстремальних ситуаціях, коли прямому насильству неможливо протистояти інакше, як тільки насильством, і коли відмова від нього означала би підтримку насильства; згадаймо, наприклад, короткозорість європейського пацифізму як один з факторів, який підготував ґрунт виникнення Другої світової війни.)

Це випливає з уже згаданого неприйняття того типу мислення, який заснований на допущенні, що воістину важливі перетворення в суспільстві можливі лише в формі заміни системи або зміни уряду (яким завгодно способом) і що ці так звані “принципові” зміни виправдовують приношення їм в жертву “менш принципових”, тобто людські життя.

Турбота про власну теоретичну концепцію в цьому випадку переважує турботу про конкретне людське життя; в цьому і корениться потенційна небезпека нового поневолення людини. “Дисидентським рухам” притаманний, як я вже намагався показати, зовсім інший погляд, що сприймає зміну системи як щось поверхове, вторинне, що само по собі ще нічого не ґарантує. Поворот від абстрактного політичного бачення майбутнього до конкретної людини і до дієвого захисту її “тут і тепер” абсолютно логічно веде до наростання протидії будь-якому насильству, здійснюваному “в ім’я кращого майбутнього”, і до глибокої невіри, що насильно завойоване майбутнє може бути справді кращим, що на його натурі не відіб’ються ті фатальні засоби, якими воно було завойоване.

Мова в цьому випадку мовиться не про якийсь консерватизм чи так звану політичну “поміркованість”: “дисидентські рухи не надають перевагу ідеї насильницького політичного перевороту не тому, що для них таке рішення було б занадто радикальним, а навпаки — тому що воно для них недостатньо радикальне. Тож проблема, про яку йдеться, корениться глибше, ніж в сферах, де питання вирішуються незначними перетвореннями в уряді або структурі системи.

Цей розділ загалом був би неповним, якби я не зупинився на деяких внутрішніх особливостях процесу “боротьби за слово”. Мова ось про що: закон є — навіть в найідеальнішому випадку — завжди лише одним з недосконалих, більш-менш зовнішніх способів захисту кращого, що є в житті, перед гіршим; проте сам по собі він ніколи це краще не створює. Його завдання службове, його мета — не в ньому самому; дотримання закону ще не забезпечує автоматично кращого життя, воно все-таки є творчістю людей, а не законів та інститутів.

Легко уявити собі суспільство, яке має добрі закони, в якому тих законів дотримуються повністю і в якому при тім неможливо жити. І можна, навпаки, уявити цілком стерпне життя при недосконалих або недосконало застосовуваних законах. Отож головне в тому, яким є саме життя і чи служать йому закони, чи ж вони його пригнічують, але в жодному разі не в тому, чи їх дотримувано чи ні (врешті решт, часто їх буквальне виконання може стати для гідного життя найбільшою катастрофою).

Ключі до людського, гідного, забезпеченого і щасливого життя не ховаються в конституції чи в кримінальному законі — вони тільки реґламентують, що можна і чого не можна, тим самим життя полегшуючи або ускладнюючи, обмежуючи чи не обмежуючи, карають, пристосовуються чи хоронять його, але ніколи не наповнюють його змістом і сенсом.

Боротьба за так звану “законність” повинна, отже, цю “законність” постійно співвідносити з самим життям, таким, як воно є насправді, й узгоджуватися з ним. Без реального бажання бачити справжні прояви його краси і нензи і без морального ставлення до нього ця боротьба мала б рано чи пізно все здрухотати на мілині самоцільної схоластики. Людина ж мимоволі уподібнилася до того спостерігача, який оцінює нашу ситуацію лише за судовими документами і по тому, наскільки строго виконано всі визначені формальності.

«Свобода», 19.12.2011
Переклад О.Д.
05.10.2016

Опубліковано на сайті ZBRUC: http://zbruc.eu/node/56982

Запрошуємо на онлайн-трансляцію нової вистави Білоруського вільного театру “Burning Doors”

Жовтень 12, 2016

Євромайдан SOS і ініціативна група “Комітет солідарності” запрошують на онлайн-трансляцію нової вистави Білоруського вільного театру “Burning Doors”, що відбудеться в середу, 12 жовтня, о 22:00 в Центрі візуальної культури (вул. Глибочицька 44, 2-й поверх).
Сюжет вистави присвячений трьом художникам, яких переслідували за політичними мотивами в Російській Федерації: Олегу Сенцову, Петру Павленському та Марії Альохіній, учасниці панк-рок групи Pussy Riot. Це буде дебютний виступ Марії Альохіної в ролі театральної актриси.
Через історії трьох художників вистава “Burning Doors” демонструє, що відбувається з митцями, яких держава офіційно визнала своїми ворогами. Сюжет і гра акторів доведені до межі – фізичної та художньої. Тексти Фуко і Достоєвського перетинаються з побутовими діалогами героїв, тіла акторів живуть на сцені в екстремальних умовах: їх б’ють, підвішують вниз головою, топлять. Гніт і репресії репрезентуються як в метафоричної, так і в буквальній формі.
Тема вистави близька і самому Білоруському вільному театру, який після президентських виборів 2010 року в Білорусі під страхом політичного переслідування був змушений перебратися до Великобританії. Сьогодні театр успішно виступає на різноманітних майданчиках по всьому світу.
Мова: білоруська, російська, англійські субтитри.
Вхід вільний.

Всі деталі в події у ФБ: https://www.facebook.com/events/1590445937931906/

“В епізоді про Сенцова найбільше враження справляє довга мовчазна дуель…”. Вересень, 2016

Вересень 25, 2016

Цього вечора Belarus Free Theatre востаннє виконує в лондонському Soho Theatre свою постановку “Палаючі двері” (#BurningDoors), присвячену українському режисерові, полів’язню Олегу СЕНЦОВУ та іншим митцям, які безстрашно кинули виклик путінській автократії.
В епізоді про Сенцова найбільше враження справляє довга мовчазна дуель, під час якої один чоловік раз-по-раз валить другого на землю — лише з тим, аби жертва знову і знову здіймалася на ноги, аж поки сам нападник остаточно не вичерпує власні сили. “Це блискуча тілесна метафора виснажливої боротьби між гнобителями і пригнобленими, і торжества опору”, — відзначає Financial Times. — “Вона виконується, як і цілий спектакль, із палаючою енергією та самовіддачею”.

Відео опубліковане на Belarus Free Theatre 10 вер. 2016 р.

Результаты поиска:

Молоді українські лідери працюють над проектами демократизації України в Стенфордському університеті

Листопад 9, 2017

Матеріал входить до серії «Українці – історії успіху».

Уперше троє українців отримали унікальну можливість провести академічний рік у Стенфордському університеті, поглиблюючи знання та працюючи над власними проектами як стипендіати програми для нових українських лідерів (The Ukrainian Emerging Leaders Program).

Відкриття програми при Центрі демократії, розвитку та верховенства права Стенфордського університету (CDDRL) було ініційоване Олександром і Катериною Акименками, які два роки тому самі там навчалися. Не зустрівши в кампусі багато українців, пара звернулася до інституту міжнародних відносин із пропозицією це виправити.

Сім'я Акименків. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Сім’я Акименків. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Підтримані Майклом Макфолом, директором Стенфордського інституту міжнародних студій Freeman Spogli Institue (FSI), та Мосбахер-директором CDDRL Френсісом Фукуямою, Акименки розпочали пошук партнерів в Україні. Перший набір програми профінансований завдяки щедрим внескам Western NIS Enterprise Fund (WNISEF), Святослава Вакарчука, Томаша Фіали та Рустема Умерова.

«Усі ці люди та зусилля були спрямовані на те, щоби створити центр українських студій і відправити у Стенфордський університет цього року трьох стипендіатів, які представляють досить різні напрямки», – поділився Олександр Акименко.

На перший набір було подано 340 заявок. Трьох кандидатів відібрали за вагомий внесок в український політичний розвиток, лідерський потенціал та сильні проектні пропозиції.

У вересні група українських лідерів, які працюють над впровадженням та зміцненням демократичних реформ, громадянського суспільства, прозорості та економічного розвитку в різних секторах, прибула в Каліфорнію.

Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

«Голос Америки» поспілкувався з учасниками програми і розпитав їх про враження від перебування в одному з найпрестижніших університетів світу та роботу над індивідуальними проектами, покликаними підтримувати демократизацію в Україні.

Оскільки навчальний рік тільки недавно розпочався, стипендіати зараз намагаються зібрати теоретичну інформацію, необхідну для реалізації їхніх проектів, ідеї яких вони запропонували, коли подавали заявки на участь у програмі. Вони багато читають і знайомляться з дослідженнями конкретних прикладів із інших країн.

Олександр Стародубцев, співзасновник «Прозорро», електронної системи державних закупівель, яка виграла декілька визначних міжнародних нагород, говорить, що в захваті від занять:

«Система навчання спрямована на те, щоб провокувати до знань – для того, щоб ти сам думав і вирішував. Багато практики. Очевидно, що застосовувати все це в Україні потрібно крок за кроком».

Олександр Стародубцев

Олександр Стародубцев

Олександр зосереджується на вивченні якісної бюрократії – такої, яка має можливість і спроможність виконувати ті функції, які вона повинна виконувати:

«У нас із цим проблема. При чому під бюрократією я маю на увазі не тільки центральні органи виконавчої влади чи обласні та міські адміністрації, а і бюджетників – наших учителів, лікарів, тих, хто займається поточними повсякденними справами. Можна сказати, що там відносна якість. Я якраз розбираюся, поки що теоретично, як це можна покращити, які приклади є в світі того, як це робилося».

Олександр бачить велику цінність перебування в Стенфорді у тому, що це центр інновацій. Він переконаний, що реформи тісно пов’язані з інноваційними підходами:

«Стенфорд, мабуть – найкраще місце в світі, де вчать, як робити інновації. Я абсолютно вірю, що в державних інституціях теж можна робити інновації… Якщо виходити з концепції, що реформа – це стартап, то це найправильніше місце в світі, де вчать, що таке інновації, що таке стартап, як із нуля зробити щось або перетворити на щось».

Олесандр Стародубцев у Стенфордському університеті

Олесандр Стародубцев у Стенфордському університеті

Стипендіати багато спілкуються між собою, обговорюючи теоретичні концепції та намагаючись приміряти їх на Україну і подумати, що би працювало вдома і яким чином, розповідає Олександр.

«Що робити, якщо в тебе не склалося так, як у всіх у світі? – ставить запитання співзасновник «Прозорро» і відповідає: – Це не проблема. Це не означає, що в нас нічого не вдасться. Хороший приклад «Прозорро», де ми просто взяли і обігнали весь світ, тому що в світі сама інституція публічних закупівель реально буксує. Ми цих проблем знали менше, тому просто з нуля побудували, як має бути. Так само потрібно робити і в інших речах. Я вірю, що в побудові якісної бюрократії в Україні нам теж вдасться знайти багато цікавих інноваційних речей, які просто застосувати в нашому уряді».

Більше за все Олександр Стародубцев бажає, щоб результатом його навчання в Стенфорді став конкретний інструмент, а не теоретична концепція, бо таких в Україні вистачає.

Інший стипендіат, Дмитро Романович, економічний експерт та радник Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, де відповідає за реформу Дерегуляція, приємно вражений середовищем у Стенфорді:

«Дуже відкриті люди, які допомагають, цікавляться, посміхаються. Стенфорд – це щось неймовірне. Велика кількість не те що навіть освічених, а дуже кваліфікованих і професійних людей, які глибоко розбираються в питаннях і, що важливо – вони дуже відкриті, навіть якщо не ходиш до них на заняття чи не маєш якогось спеціального контакту, ти можеш просто їм написати, зустрітися на каву, порозмовляти про ті питання, які тебе турбують».

Дмитро Романович із професором Стенфордського університету Ларрі Даймондом

Дмитро Романович із професором Стенфордського університету Ларрі Даймондом

Дмитра також вразили відкритість і глибина дискусії та її якість:

«Люди чують аргументи, намагаються відповідати на них, а не лише доносити свою точку зору – це вражає. Інтелектуальний рівень – взагалі якийсь захмарний у Стенфорді. Я щасливий, що я тут і маю можливість отримувати цю порцію знань».

Проект Дмитра стосується того, як із точки зору технологій проводити реформи, коли немає великого політичного бажання цього робити, але є потреба. Дмитро бачить велику перевагу американської вищої освіти в можливості вибирати предмети.

«У нас є цікаві предмети, у кожного вони різні, кожен вибирає собі ті, які більше дотичні до нього та до його проекту. Є деякі предмети на які ми ходимо всі разом, як «Демократія, розвиток та верховенство права», який викладає Френсіс Фукуяма». Це дуже гарно, що ми не обмежені якимось визначеним колом питань… Це великий бонус цієї системи освіти порівняно з українсько, коли ти сам розумієш, що тобі потрібно, і сам обираєш це».

Дмитро Романович. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфорді. Жовтень 2017 року.

Дмитро Романович. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфорді. Жовтень 2017 року.

Погляди Дмитра розділяє і стипендіатка Олександра Матвійчук, керівник Центру громадянських свобод, правозахисниця, яка працює над питанням прав людини в Україні та регіоні ОБСЄ:

«Університет справляє велике враження. Коли ти тільки приїжджаєш і проходиш по його території, то відчуваєш, що це такий унікальний простір, де вітають ідеї і відбувається трансформація особистості. Це видно і з того набору курсів, який нам запропонували самостійно визначити для себе. Це доволі цікавий підхід, що тут немає запропонованої заздалегідь рамки, яка нав’язується студентам або дослідникам, і ти сам собі визначаєш ці курси, які вважаєш за потрібне».

Олександра намагалася взяти собі курси з різних шкіл і структурних відділів університету:

«Як правило їх беруть чотири, але мені було так складно визначитись, тому я взяла шість, і всі, коли тепер дізнаються про це, дивуються, як я встигаю. Сказати чесно, нам набагато легше, бо ми не маємо обов’язкових письмових завдань, не проходимо іспити, а вчимося для свого задоволення».

У рамках роботи над своїм проектом Олександра ставить за ціль знайти спосіб об’єднати людей у роботі над реформами:

«Я хочу дізнатися, як спрямувати оцю потужну енергію, яка нам вже вкотре допомогла в Україні зруйнувати авторитарний режим, на те, щоб у щоденному темпі працювати над створенням незалежних інституцій, тобто як об’єднувати велику кількість звичайних людей у щоденній кропіткій роботі над реформами, над громадським контролем та над іншими речами, без яких незалежну, демократичну, сильну і правову державу не побудуєш».

Олександра Матвійчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Олександра Матвійчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Правозахисниця вірить, що середовище в Стенфорді допоможе їй у досягненні мети:

«Ця атмосфера сприяє тому, що ми здійснюємо дуже інтенсивний науковий пошук, і я, звичайно, не передбачаю, що будуть якісь прості відповіді на досить складні запитання, які виходять за рамки науки і з якими зіштовхуються люди в країнах перехідної демократії, так як зараз в Україні, але те, що перебування в Стенфорді зробить мене сильнішою, дасть мені час та можливості подумати (а це в Україні велика розкіш, бо ми постійно щось робимо), те, що це дозволить мені вийти за рамки усталених шаблонів – це очевидно».

Олександр Акименко, засновник програми Стенфордського університету для нових українських лідерів, сподівається, що стипендіати першого набору почерпнуть багато знань і заведуть корисні знайомства за рік навчання в Каліфорнії та привезуть ці ресурси в Україну:

«Перебування наших стипендіатів там має закінчитися їхнім поверненням в Україну і принесенням цих ідей і знань, які вони здобудуть у Стенфордському університеті, назад в Україну, щоб вони могли надихати тих людей, які роблять зміни в країні, робити їх ще ефективнішими і ділитися тими ідеями, відкриттями, знайомствами, контактами, партнерствами з дуже різними представниками української і влади, і підприємництва, і громадського руху, і волонтерського руху».

За словами Олександра, програма є своєрідною спробою принести західний контекст і кращі зразки знань та контакти в Україну:

«Оскільки це перша така когорта учасників, ми очікуємо, що з року в рік ця програма буде існувати і розвиватися для того, щоби ще більше людей могли долучитися і поєднувати ці два світи, тому що зараз очевидно, що один із регіонів, який лідирує в світі в дуже багатьох галузях – це Кремнієва долина і серце її – Стенфордський університет. Відповідно, хотілося б, щоб ті інновації були привнесені і в Україну».

Святослав Вакарчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Святослав Вакарчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Олександр підкреслює, що в розпорядженні учасників програми є цінні ресурси, які допоможуть їм у реалізації їхніх цілей:

«У кожного зі стипендіатів є свій проект, тобто вони приїхали туди не з порожніми руками, вони працюють кожен над своїм проектом і мають усі можливості для його втілення, а також наставництво від кращих професорів. Крім того, беруть участь у величезній кількості різних заходів із дуже розумними людьми. Я сподіваюся, що це на них вплине, надихне на те, щоб вони повернулися і змінювали країну на краще».

Джерело, 08/11/2017

Мирний воїн: як переселенець з Луганська переїхав на Волинь і створив унікальну в світі інформаційну базу про війну на Сході України

Вересень 1, 2017

Він заявив про себе громадськості як волонтер-переселенець. Тоді ми познайомилися у Волинському координаційному центрі допомоги бійцям АТО. Він формував якісь списки, показував мені сайт із фотографіями бійців з АТО. Я розуміла, що це важливе діло, яким він займається, але не розуміла ні його, ні цілі цієї справи до кінця, але…

Знайомтеся. Це – луганчанин, а нині, вже майже три роки як лучанин, – Геннадій Щербак. Він той, хто знає чи не найбільше подробиць, які невідомі загалу, про те, що відбувалося на Сході України на початку збройного конфлікту і, що там відбувається до сьогодні.

Геннадій сидить у своєму кабінеті до пізньої ночі ледь не щодня. Все порпається у новинах минулих 2014-го та 2015-го року й вишукує краплини інформації з українських, проросійських і сепаратистських сайтів. А раптом, там з’явиться якесь обличчя, хтось назве нове ім’я, вдасться розпізнати тіло вбитого? Такі запитання турбують явно не кожного українця, навіть в умовах стану війни із країною-агресором. Геннадія ж ці питання не покидають уже впродовж, майже, трьох останніх років.

ІСТОРІЯ НЕВДАЧ І ПЕРЕМОГ

Історія життя Геннадія Щербака розпочалася із маленького села Сватівського району. У восьмому класі він покидає рідний дім та йде навчатися у Каспійське морехідне училище. Та навчання триває лише один рік: проблеми зі здоров’ям від отруєння унеможливили його подальше навчання. Він повертається до рідного села і зустрічає там людину, яка стане його підтримкою та опорою, –  свою дружину Наталію.

«Вона завжди зі мною. Чи на Мерседесі я, чи на Жигулях», – уже жартівливо розповідає Щербак.

Та в жорстокій Москві, куди молоде подружжя поїхало у пошуках кращої долі, тоді він тільки наближався до надзвичайно складних життєвих випробувань. В омріяній столиці, тепер вже країни-ворога, на сім’ю Щербаків тільки чекали біди. В дружини Геннадія почалися передчасні роди другої дитини (первісток був з дідусем і бабусею у селі – авт.), а в місцевій лікарні медики не бажали їй навіть надати допомоги. Тож, народження недоношеної дитини довелося приймати самотужки. Дитина не вижила, а питання життя матері вирішувалося не на дні, а на години.

«Я прийшов до лікарні тоді і побачив, що моя дружина лежить і до неї ніхто не підходить. Тоді прибиральниця ще підійшла до мене і сказала, щоб я щось робив, бо жінка може й не вижити», – згадує ті часи Геннадій.

Аби врятувати дружину Геннадій пішов на кілька робіт, адже лікар поставив «таксу» – 100 доларів вдень і він її врятує, щоправда одразу сказав: «Дітей у вас більше ніколи не буде». Тож, Геннадій Щербак почав працювати на кількох роботах у чужих йому місті та країні, спати по три години на добу, аби врятувати дружину. Врешті на цьому пригоди не закінчилися. Упродовж семи років, що сім’я Щербаків їх провела у Москві, було два замахи на життя Геннадія у побутових ситуаціях.

Згодом Геннадій та Наталія повертаються до Луганська, адже в рідному селі не було, що робити. І, переборовши всі складнощі, Щербаки створюють власну будівельну фірму «Новий дім», яка займається продажем і встановленням вінілового сайдингу для будинків. Нарешті, здавалося б, життя налагодилося. Є бізнес, є друзі, є сім’я, адже дружина Наталія на той час уже народила чотирьох дівчаток. Але приходить Майдан… в місті, де більшість йому не раді і агресивно ставляться до тих, хто проявляв свої патріотичні погляди.

«Коли ситуація загострилася, я зрозумів, що нас можуть шукати. Так і трапилося. Наші сусіди повідомили, що невідомі озброєні особи приходили до нашої квартири та шукали мене. Нам пощастило, що ми з сім’єю жили на орендованій квартирі, а на тій, де приписані, лише зберігали речі. Я тоді зрозумів – треба їхати звідси», – згадує черговий карколомний період свого життя Геннадій.

Сім’я із чотирма дітьми зібрала те, що попало під руки, і миттєво виїхала з Луганської області. Щербаки спершу їдуть до Києва, кілька тижнів живуть в Броварах і, на запрошення знайомого у Луцьку їдуть на Волинь.

Щербаки втратили усе: житло (нині воно просто стоїть, але речі Геннадій не має й найменшої можливості забрати), автомобілі, і бізнес (на той час у фірми Щербака було з десяток крупних замовлень).

Так, багатодітна сім’я луганчан опиняється в Луцьку без нічого. Проте, зв’язок із рідним домом не втрачається…

БАЗА ЗА СІМОМА ЗАМКАМИ

Коли Геннадію Щербаку пропонували непогану роботу в Луцьку, він надав перевагу волонтерству. Щось змусило його не залишати своїх земляків у біді. Він вирішує доєднатися до створення Волинського обласного координаційного центру допомоги бійцям АТО. Тоді ця організація була надзвичайно потрібною. Геннадій, розуміючи, що знає Луганщину та Донеччину дуже добре, обирає напрям пошуку зниклих безвісти.

«Найперша ситуація, яка трапилася – це, коли до мене прийшли зі списком 1800 зниклих безвісти та полонених. Перше, що мене там здивувало, що там писало: Луцька область, Ковельська область, і я зрозумів, що щось тут не те і треба з цим щось робити. Це не нормально. Потім побачив неправильно написані прізвища, а про дати народження я вже мовчу. Тоді я собі прикинув, що, напевно, люди обмінюються з обох сторін списками, але не читають прізвища, не уточнюють дат, і виходить, що таких людей, як в списку обміну, не існує. Відповідно справжні люди, яких, нібито, подали до списку, залишаються в полоні або ув’язнені».

Щербак розповідає історію одного волинського бійця, (прізвище приховане з етичних міркувань – авт.), в прізвищі якого декілька разів зробили помилку. В результаті він перебував дуже довго у полоні, натомість решту поступово визволяли. Наразі, Геннадію стало відомо, що той боєць перейшов на бік сепаратистів і, навіть, там одружився. Тепер він ремонтує військову техніку по той бік фронту.

Волонтер ділиться спогадами, що на початку цієї роботи ніхто не сприймав його справу надто важливою. Він пропонував свої доробки і волонтерство луцьким організаціям, які займаються темою АТО, групі Рубана та йому подібних. Всі розуміли цінність цієї інформації, але ту ціну, яку вона має зараз, не розумів навіть сам Геннадій.

«Ми вводимо в базу навіть ту інформацію, яку наразі не вважаємо цінною. Так часто буває, що щось відбувається і цінності ніякої в ньому ніхто не бачить. Сьогодні ця інформація не важлива, бо важливості у ній ніхто не бачить, а згодом вона стає дуже важливою. Так, проходить час, і пазл складається. Ми розуміємо, що зробили правильно».

Інформація накопичувалася, і з нею потрібно було щось зробити. Згодом Геннадій Щербак йде із Координаційного центру, щоб створити для цієї справи громадську організацію, яку назве – «Мирний берег».

Так, з простого списку в Exel виростає ціла база даних, над якою починають працювати правозахисники і волонтери. Геннадій Щербак, маючи навики програміста (які довелося вивчити і під час створення бізнесу, і після початку збройного конфлікту), створює, так звану, самописну систему даних. Згодом, як виявляється, унікальну і в Україні, і в світі.

Загальна кількість справ у базі даних «Мирного берега» – 11 тисяч 401 станом на липень 2017 року. Це відомості про бійців по обидва боки війни, мирних мешканців. Кожен із них має кілька статусів: приналежність до військової структури або цивільний, і де народився, і за який бік виступає; стан, відомий за останніми даними (загиблий, зниклий безвісти, воює, в полоні, свідок тощо). Всі ці справи людей у базі пов’язані між собою: подіями, іншими людьми, приналежністю до військового підрозділу тощо. Завдяки цьому зв’язку членам організації вдається співставляти події та людей, аби відшукати тенденції, потрібних свідків тощо.

Ця база даних є унікальною в Україні та й взагалі у світі. Вона вміщує сотні тисяч файлів із документами, фото, відео, опитуваннями свідків, скріншотами інформаційних матеріалів про воєнні події на Сході України.

Таке скупчення інформації має свої перспективи і небезпеку. Аби уникнути можливого злому системи недоброзичливцями, що є фігурантами розслідувань «Мирного берега», Щербак тримає сервер у Європі, а копія усієї бази взагалі перебуває у США.

Геннадій тішиться такою технічною можливістю оформлення бази, адже аби розшукати пов’язаних осіб, співставити факти, йому треба зробити кілька кліків. Натомість слідчим треба перерити стос паперів, записати чи запам’ятати і, тоді лише може з’явитися логічний зв’язок. База «Мирного берега» скорочує строки пошуку потрібних зв’язків, що поглиблює розслідування і пришвидшує його.

Тому її цінність також очевидна й у роботі правоохоронців. Відтак нещодавно Гепрокуратура оприлюднила два повідомлення про те, що Головна військова прокуратура України завершила досудові розслідування і подала до суду обвинувальні акти щодо громадян Росії за вчинені кримінальні злочини. У повідомленні також йдеться, що справу вдалося довести до суду й завдяки напрацювань «Мирного берега».

Втім, Геннадій Щербак і не приховує негативних тенденцій щодо роботи слідчих органів. Каже, що вони (має на увазі загалом правозахисники) мають проблеми із нижньою ланкою службовців. Мовляв, ті не особливо настирливо розслідують злочини, вчинені у зоні конфлікту з боку як сепаратистів, так і українських військових.

«Я не бачу, що це для них справа честі», – каже він.

5 ВЕРЕСНЯ 2014 РОКУ

«Мирний берег» збирає матеріали та формує картину ключових подій війни на сході, таких як «Ізваринський котел», «Іловайський котел», трагедія ІЛ-74, події 5 вересня 2014 року, події в Донецькому та Луганському аеропортах, «Дебальцевський котел» тощо. Наприклад, досліджуючи трагічні бої 5 вересня 2014 року в Луганській області, їм вдалося знайти 175 учасників цих подій».

На основі зібраних матеріалів організація «Мирний берег» видала уже кілька різних видань щодо подій на Сході. Один із проектів – «Страчені на Донбасі», який Щербак у вересні 2016-го презентував у Варшаві.

Цей проект уміщує доведені факти злочинів, вчинених з боку проросійських сил. Так, одна з історій ввійде до матеріалів, які будуть подані до Міжнародного кримінального суду.

Мова йде про події 5 вересня 2014 року. Зведений підрозділ ЗСУ почав відходити в західному напрямку, щоб уникнути оточення. В районі сіл Крута Гора та Раєвка вони потрапили у засідку. Після перестрілки чотири солдати були взяті у полон: Павло Калиновський, Дмитро Власенко, Андрій Малашняк  та Андрій Норенко. «Мирному берегу» вдалося дізнатися долю чотирьох військовослужбовців Збройних сил України, які після бою були оголошені зниклими безвісти.

Аби дізнатися чи в полоні бійці, чи загиблі, члени «Мирного берега», скориставшись фейковим профілем у соцмережі, у спілкуванні з одним із учасників розстрілу отримали відео, на якому були зафіксовані чітко убиті тіла українських солдатів. Чим був доведений факт їхньої смерті.

Доведення факту смерті – явно не радість для родичів цих загиблих, але тим не менше,це можливість отримати допомогу від держави як постраждала сім’я бійця АТО.


У липні цього року заступниця голови ВРУ Ірина Геращенко повідомила, що станом на цей час у полоні на окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях перебуває 132 заручники, 408 українців є такими, що зникли безвісти.

Натомість президент Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) Петер Маурер у березні повідомив про цифру – більше тисячі зниклих безвісти.

У червні свої дані оприлюднила ООН. Про зниклих безвісти організація не наважилася оприлюднити жодні цифри, пояснюючи це тим, що реальну цифру неможливо порахувати, через погану співпрацю відповідальних органів конфліктуючих сторін.

«З початку конфлікту в середині квітня 2014 року і до 15 травня 2017 року щонайменше 10 090 людей (по обидва боки фронту – авт.), включаючи 2 777 цивільних осіб, було вбито, і 23 966 – поранено. Це стримана оцінка, яка базується лише на наявних даних. Разом з тим, реальні цифри, імовірно, вищі. Понад 1,6 млн. осіб змушені були залишити свої домівки і стали внутрішньо переміщеними особами, тимчасом як близько 3 млн. людей залишилися на територіях, контрольованих озброєними групами. Серед цих людей наростає відчай і тривога», – йдеться у звіті ООН

За даними бази «Мирного берега» зниклих безвісти зафіксовано 950 (з них 325 – військові, 611 – цивільні). Перебуває у полоні 266 осіб. За весь час АТО вбито 4444 людини. Втім, тут варто розуміти, що «Мирний берег» має мало доступу до інформації щодо стану по той бік фронту. Зниклих безвісти зафіксовано 985.

«У ході розпочатої Росією гібридної війни на Донбасі було вчинено величезний масив злочинів із якими ще не стикалася наша недореформована правоохоронна та судова системи. Коли я дивилася яким чином органи державної влади у перші роки війни збирали та систематизували докази, то вимальовувалася сумна перспектива. Рано чи пізно війна закінчиться, а в нас цих доказів просто не залишиться, а з ними не буде ні потерпілих, ні відповідно винуватців. База, яку веде Геннадій Щербак, заповнює цю прогалину. Окрім виконання важливої функції по відновлення правдивої картини подій, цей масив інформації дає надію на відновлення справедливості, бодай і відкладеної в часі».

Восени 2016 року Геннадій Щербак був нагороджений щорічною премією за особливий внесок у захист прав людини до Міжнародного дня прав людини на «Національній правозахисній НЕконференції».

«Це було колегіальне рішення платформи «Правозахисний порядок денний», яка об’єднує потужні правозахисні організації. Уявіть собі, батько п’ятьох дітей,  з  початком війни на Донбасі через загрозу життю змушений був покинути свій рідний дім та бізнес, та облаштовуватися на новому місці. І раптом, відчуваючи особисту відповідальність за все, що робиться, він починає на волонтерських засадах збирати  інформацію про катування, позасудові страти, зниклих безвісти тощо. Ми їздимо на схід і точно знаємо, що людям, окрім відновлення зруйнованої інфраструктури, розірваних родин, поламаних доль, потрібне відновлення віри в справедливість, у те – що право існує», – пояснює Олександра Матвійчук.

МІСІЯ ЯК ЖИТТЯ, ЖИТТЯ ЯК МІСІЯ

Ми сидимо з Геннадієм допізна в його офісі. Розмовляємо то про війну, то про його минуле життя, то про теперішнє. Геннадій розповідає, що мало спить. Кілька годин – і знову до роботи.

«Я вже так звик. Я постійно маю відчуття, що поспішаю, що не встигну все зробити. Ми їздили нещодавно в зону конфлікту. Десята вечора – хлопці вже втомлені. А я ще хочу шукати, збирати інформацію – не витрачати дарма час».

Чи знав Геннадій Щербак, що у 2013-му йому доведеться покинути свій дім? Чи знав, що у 2014-му буде жити на іншому кінці країні? Чи міг подумати, що проста громадянська позиція і спроби допомогти своїм землякам обернеться у справу його життя?

«Я просто знаю, що це треба робити, і я це роблю. Я просто знаю, що потім воно відгукнеться. Через 10 років, через 50. Ця справа дасть свої плоди і допоможе відновити справедливість», – Щербак.

Одинадцята ночі. Ми вимикаємо світло, замикаємо офіс, трішки прогулюємося нічним містом і завершуємо нашу нелегку розмову. А завтра буде новий день, нові завдання і Геннадій далі вступить у свій мирний бій за права людей, яких ця війна забирає кожен день.

Матеріали опубліковані на сайті: http://hromadske.volyn.ua/myrnyj-vojin/.

Руслан Зейтуллаєв Let My People Go

Серпень 28, 2017

Руслан Зейтуллаєв, кримський татарин, якого окупаційна влада призначила “терористом” та засудила до 15 років позбавлення волі. Вдома на нього чекають троє маленьких донечок.

Вже тричі Руслан оголошував голодування із вимогою зупинити політичні переслідування проти нього та всього кримськотатарського народу. Цього разу він тримав голодування 22 дні. І зупинив його перед етапуванням в Башкортостан.

У відеоролику Євромайдану SOS польські та українські дисиденти, які відсиділи свої строки за радянського режиму, та сучасні політв’язні путінського режиму звернулися до Руслана Зейтуллаєва із словами підтримки.

“Дорогий брате Руслане! Як відомо, після окупації нашої батьківщини Криму Росією, на долю нашого народу та окремих людей випало чимало бід. Ти так само проходиш через випробування й біди. Через безпідставне звинувачення тебе засудили до 15 років ув’язнення. Будь впевнений, ти не залишатимешся у неволі так довго. Всевишній допоможе нам звільнити кримський півострів від окупантів і зрадників. Ми зробимо все можливе, аби звільнити тебе. Не май сумнівів щодо цього. Ти дуже сміливий і терплячий. Нехай Аллах буде задоволений тобою. Сподіваюсь, найближчим часом ми зустрінемося на рідній землі” – лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв.
#LetMyPeopleGo

День Державного Прапора

Серпень 23, 2017

Сьогодні 23 серпня Україна відзначає День Державного Прапора. Це данина поваги стягу держави, який пройшов героїчний і досить складний шлях. Під цим прапором український народ утвердив свою державність, соборність та самостійність. І продовжує боротися за незалежність та демократію.

Державний прапор – це щось набагато більше, ніж просто символ. Під цим прапором співали гімн студенти на Майдані в оточенні беркуту. Під цим прапором йшли в бій добровольці, які зупинили просування російської агресії. У цей прапор загортали тих, хто не повернувся.

Державний прапор – це про свободу і перемогу, про вміння і готовність гуртуватися та долати будь-які перешкоди. Це несамовита гордість, що рветься з грудей, яка об’єднує, яка дає надію в найважчі часи.

Сьогодні, ми пропонуємо вам згадати лише кількох із тисяч людей в сучасній історії України, для яких український стяг став тією цінністю, заради якої вони пожертвували свободою, а часто – і власним життям.

прапор, освячений кров’ю

Відкрите звернення правозахисних та медійних організацій з приводу річниці трагічної загибелі журналіста Павла Шеремета

Липень 17, 2017

17 липня 2017 року

 

   20 липня – річниця резонансного вбивства журналіста Павла Шеремета, який загинув у 2016 році внаслідок вибуху автомобіля у центрі Києва. Тоді Президент України Петро
Порошенко назвав розкриття цього злочину “справою честі” та підкреслив, що “мова йде не лише про честь поліції, прокуратури чи СБУ, мова йде про честь країни».

   На базі Головного слідчого управління Міністерства внутрішніх справ України була створена спільна слідча оперативна група на чолі з головою Національної поліції
України. Процесуальне керівництво за ходом розслідування було покладене на Генеральну прокуратуру України. Служба безпеки України виконувала доручення
слідчих у рамках розслідування умисного вбивства.

   Попри оприлюднені цього року на прес-конференції Міністерства внутрішніх справ України вагомі цифри щодо кількості допитаних осіб, відпрацьованих відеоматеріалів,
проведених слідчих дій та призначених експертиз, за підсумками цілого рокурозслідування ми змушені констатувати його неефективність.

   Ми розуміємо, що ефективне розслідування злочину не означає обов’язок уповноважених органів у будь-якому разі знайти винних осіб. Але ми говоримо про
обов’язок забезпечити таку процедуру його проведення, яка здатна встановити винних осіб та стати основою для притягнення їх до відповідальності.

   У ході підготовки фільму-розслідування “Вбивство Павла” журналістів з проекту Слідство.Інфо та їх колег із міжнародної мережі OCCRP були виявлені системні
недоліки якості роботи органів слідства. Вони переконливо свідчать про те, що уповноваженими органами не були вжиті усі доступні їм заходи для збору доказів у цій
справі.

   Зокрема, слідство не ідентифікувало та не допитало важливих свідків, які були присутні на місці злочину. Ключові відео із камер спостереження, на яких останні рази
з’являються підозрювані чоловік та жінка, не були виявлені чи не були взяті до уваги. І тільки після виходу фільму у травні цього року поліція допитала екс-співробітника
СБУ Ігоря Устименка, який імовірно стежив за журналістом Павлом Шереметом в ту ніч, коли в автомобіль закладали вибухівку.

   Така ситуація не відповідає критеріям ефективного розслідування, а саме – швидкості, ретельності, незалежності, об’єктивності та підзвітності слідчих органів зацікавленим
особам. Більше того, така ситуація підриває довіру суспільства до процесу розслідування та його результатів.

   В Україні склалася справжня традиція безкарності у нападах та вбивствах журналістів, що пов’язані із виконанням ними професійної журналістської діяльності. Георгій
Гонгадзе, Ігор Александров, Борис Дерев’янко – список загиблих у злочинах, винуватці яких так і не понесли справедливого покарання, можна продовжувати. Тому
ми переконані, що без радикальної зміни самої організації процесу розслідування, попри усі запевнення вищого керівництва держави, суспільство не отримає
позитивного результату у цій справі.

   Зважаючи на викладене вище та підкреслюючи особливий суспільний інтерес до даного розслідування ми вимагаємо від Президента України, Міністра внутрішніх
справ України, Генерального прокурора України та Голови Служби безпеки Україниневідкладно здійснити наступні дії:

1. запросити до роботи на постійній основі у складі спільної слідчої оперативної групи, яка була створена на базі Головного слідчого управління МВС України,
слідчих, прокурорів та детективів високого рівня кваліфікації із країн Європейського Союзу, Сполученого Королівства Великої Британії та Сполучених
Штатів Америки;

2. використати існуючу світову практику проведення резонансних розслідувань та надати можливість представникам авторитетних національних та міжнародних
медійних організацій доступу до матеріалів справи з метою здійснення здійсненнясуспільного контролю за її просуванням.

  Ми просимо Європейський Союз, Сполучене Королівство Великої Британії та Сполучені Штати Америки надати посильну допомогу та сприяти залученню
міжнародного елементу до ходу розслідування вбивства журналіста Павла Шеремета, яке стало справжнім тестом на здатність та спроможність владних структур України
розслідувати напади на свободу медіа. Свободу, яка є необхідною умовою для демократичної трансформації нашої країни.

В Україні започаткували міжнародну премію «Відважна жінка України»

Квітень 4, 2017

Першим номінантом премії «Відважна жінка України-2017» стала правозахисниця Олександра Матвійчук, яка працює в Центрі громадянських свобод. Почесну відзнаку їй вручила посол Сполучених Штатів Америки Марі Йованович на офіційній церемонії нагородження в Американському домі 31 березня 2017 року.

Свою промову Олександра присвятила ролі українських жінок, які великою мірою і є тією рушійною силою змін, що виводять Україну із зони турбулентності, в якій країна перебуває вже кілька десятків років.

“Тільки у громадському секторі можна відразу назвати величезний список імен. І режисерку Лесю Літвінову, яка із початку війни займається допомогою вимушеним переселенцям, що залишили свої домівки. І магістра історії Марію Берлінську, яка створила центр підтримки аеророзвідки та навчає бійців АТО користуватися безпілотниками. І адвокатку Євгенію Закревську, завдяки енергії якої рухається розслідування злочинів, вчинених під час Євромайдану. І тисячі тисяч жінок, імена яких просто невідомі” – відзначає Олександра.

Важливим результатом цієї боротьби, на думку Олександри, має ще стати подолання стереотипного уявлення щодо ролі жінки та руйнування тієї скляної стелі, яка змушує українських жінок у дуже багатьох сферах щоденно доводити свою профпридатність.

Довідково: Олександра Матвійчук керує роботою правозахисної організації Центр громадянських свобод, що здійснює громадський контроль над органами влади через групу громадського спостереження “ОЗОН”, просуває реформи у сфері поліції, судів та прокуратури через платформу “Правозахисний порядок денний”, провадить моніторинг політичних переслідувань в Криму та документує воєнні злочини на Донбасі.

Авторка багатьох досліджень на теми, пов’язані із правами людини, серед яких, подання до Міжнародного кримінального суду щодо розслідування злочинів Євромайдану, альтернативних звітів до різних структур ООН, ЄС, РЄ та ОБСЄ з приводу ситуації із дотриманням прав людини в Криму та на Донбасі тощо.

Олександра Матвійчук координує громадянську ініціативу Євромайдан SOS, яка була створена після насильницького розгону мирної студентської демонстрації на Майдані 30 листопада 2013 року. Протягом подій Євромайдану волонтери ініціативи працювали в цілодобовому режимі для забезпечення правової та іншої допомоги для переслідуваних учасників протесту по всій Україні. На даний час Євромайдан SOS веде цілий ряд кампаній, серед яких кампанія LetMyPeopleGo для звільнення усіх ув’язнених Росією за політичними мотивами громадян України.

Нагородження найактивніших волонтерів країни. Грудень, 2016

Грудень 1, 2016

Опубліковано на сайті “Радіо Свобода” 01.12.2016 року.

“Сила безсилих”. Вацлав Гавел

Жовтень 25, 2016

Знаменитий есей Вацлава Гавела “Сила безсилих”, написаний 1978 року, відразу по “Хартії-77” — важливий документ історії європейського опору тоталітаризмові, який поєднує екзистенціальний досвід, ненависть до несвободи, презирство до рабства з суворою дисципліною мислення і міркувань. Але не тільки. Читаєш його і переконуєшся, наскільки він актуальний нині. Пропонуємо фраґменти з нього.

По Східній Європі бродить привид, який на Заході називають “дисидентство”.

Цей привид — не породження небес. Він органічно притаманний системі, яка в нинішній фазі свого історичного розвитку вже давно не спирається, а з низки причин і не може спиратися, на неприкрите і жорстоке беззаконня влади, що виключає будь-який прояв нонконформізму. А з іншого боку, ця система настільки політично інертна, що фактично не допускає ніякого протесту в своїх офіційних структурах.

Хто ж, власне, вони, ці так звані “дисиденти”? На чому заснована їхня позиція і в чому її суть? У чому суть “незалежних ініціатив”, які об’єднують дисидентів, і наскільки реальні шанси у цих ініціатив? Чи доречно вживати стосовно їхньої діяльності поняття “опозиція”? Якщо так, то чим, власне, така “опозиція” — в рамках цієї системи — є, як діє, яку роль в суспільстві відіграє, на що сподівається і на що може сподіватися? Чи під силу взагалі дисидентам — як людям, які перебувають поза всякими межами владних структур у становищі свого роду “напівгромадян”, — якимось чином впливати на суспільство і суспільну систему? Чи можуть вони взагалі що-небудь змінити?

* * *

Між інтенціями посттоталітарної системи й інтенціями життя глибочіє прірва: в той час, коли життя органічно тяжіє до плюралізму і багатобарвності, до незалежності самовизначення і самоорганізації, коротше кажучи, до реалізації своєї свободи, посттоталітарна система, навпаки, вимагає монолітності, однаковості, дисципліни; в той час, коли життя докладає зусиль, щоб забезпечити все нові й нові неймовірні “структури”, посттоталітарна система нав’язує їй “найнеймовірніші стани”.

Цілком очевидно, що непорушною сутністю системи є орієнтація на себе саму, на те, щоб постійно залишатися якомога ґрунтовніше і безапеляційніше “самою собою” і, таким чином, постійно розширювати радіус дії. Людині ця система служить лише тією мірою, якою це необхідно для того, щоб людина служила їй; щонайменше “понад” це, будь-яке відхилення людини від зумовленого стану система сприймає як замах на себе. І вона має рацію: кожна така трансценденція дійсно відкидає її як принцип. Можна стверджувати, отже, що внутрішньою метою посттоталітарної системи не є, як це може здатися на перший погляд, тільки збереження влади в руках владної верхівки; цей інстинкт самозбереження як соціальний феномен підпорядкований чомусь “вищому”: якомусь сліпому саморухові системи. Людина — навіть якщо вона і займає якесь місце в державній ієрархії — “як така” нічого не означає в цій системі, вона лише покликана цей саморух здійснювати і йому служити; тому і її прагнення до влади може реалізовуватися тільки доти, доки воно не вступає в протиріччя з “саморухом”.

* * *

Ідеологія — як вищезгаданий “алібістичний” місток між системою і людиною — закриває прірву між прагненнями системи і прагненнями життя; ідеологія створює видимість, що домагання системи випливають з потреб життя: це якийсь світ “ілюзій”, що видається за дійсність.

Приписи посттоталітарної системи людина відчуває практично на кожному кроці. Система торкається до людини, попередньо вдягнувши ідеологічні рукавички. А тому життя в системі наскрізь проросло лицемірством і брехнею; влада бюрократії називається владою народу; ім’ям робітничого класу поневолено сам робітничий клас; повсюдне приниження людини видається за її остаточне визволення; ізоляція від інформації називається її доступністю; урядове маніпулювання органами громадського контролю влади і урядове свавілля — дотриманням законності; придушення культури — її розвитком; поширення імперського впливу видається за допомогу пригнобленим, відсутність свободи слова — за вищу форму свободи; виборчий фарс — за вищу форму демократії; заборона вільної думки — за найпередовіший науковий світогляд; окупація — за братерську допомогу.

Влада перебуває в полоні власної брехні, тому і вдається до фальші. Фальсифікує минуле. Фальсифікує сьогодення і фальсифікує майбутнє. Підтасовує статистичні дані. Вдає, ніби в неї немає всесильного і здатного на все поліцейського апарату. Прикидається, що поважає права людини. Прикидається, що ні в чому не прикидається.

Людина не зобов’язана усім цим містифікаціям вірити. Однак вона повинна вести себе так, немов вірить їм; принаймні мовчки зберігати толерантність або хоча б бути в злагоді з тими, хто ці містифікації здійснює.

Вже хоч би тому людина змушена жити в брехні. Вона не мусить приймати брехню. Досить, що вона прийняла життя, яке невіддільне від брехні і неможливе поза брехнею. Тим самим вона стверджує систему, реалізує її, сприймає її, є нею.

* * *

Отже, найближчим партнером людини в цій пов’язаності є не інша людина, а система як самоцільна структура. Позиція в державній ієрархії диференціює людей за рівнем відповідальності і провини, але водночас ні на кого повністю не покладаючи відповідальність і провину і нікого, з іншого боку, від відповідальності і провини не звільняючи.

Конфлікт між інтенціями життя й інтенціями системи не переростає в конфлікт двох соціально протиставлених громадських груп, і тільки поверхневий погляд дозволяє — і то лише приблизно — ділити суспільство на правлячих і пригноблених. Утім, це одна з найважливіших відмінностей між посттоталітарною системою і “класичною” диктатурою, в якій цей конфлікт все ж надається до соціальної локалізації. В посттоталітарній системі межа цього конфлікту проходить de fakto через кожну людину, бо кожен по-своєму є її жертвою і опорою. Те, що ми розуміємо під системою, не є, отже, порядком, який би одні нав’язували іншим, це радше щось, що пронизує все суспільство і частиною чого це суспільство є, щось, що здається ніби принципом, невловимим, а насправді “вловлюється” всім суспільством як важливий аспект його життя.

* * *

В тому, що людина створила і щодня створює замкнуту на себе саму систему, за допомогою якої вона позбавляє себе своєї справжньої суті, немає, отже, якогось незбагненного непорозуміння історії, якогось ірраціонального відхилення або результату прояву якоїсь сатанинської вищої волі, яка з невідомих причин вирішила таким способом зжити зі світу частину людства.

Це могло статися і може відбуватися з тої причини, що в сучасного людства є, очевидно, певна схильність створювати або терпіти таку систему, а також є щось, що з цією системою ріднить, ототожнює і чому відповідає; щось, що паралізує будь-яку спробу його “кращого я” повстати. Людина змушена жити в брехні, однак змушена лише остільки, наскільки здатна на таке життя.

Отже, не тільки система відчужує людину, але і відчужена людина одночасно підтримує цю систему як своє потворне дітище. Як принизливе відображення свого власного приниження. Як доказ свого падіння.

* * *

Кожній людині, звичайно, ніщо людське не чуже, в кожному живе прагнення до власної людської гідності, моральної цілісності, свободи волевиявлення, трансценденції “світу об’єктивної реальності”; разом з тим практично кожен тією чи іншою мірою здатний змиритися з “життям в брехні”, кожен якоюсь мірою схильний до сірої банальності і стандартів, в кожному є велика спокуса розчинитися в безликій масі й мирно плисти за течією псевдожиття.

Вже давно не йдеться про конфлікт двох сутностей. Йдеться про щось гірше: про кризу самої сутності…

Сильно спрощуючи, можна було б сказати, що посттоталітарна система — це результат “історичної” зустрічі диктатури з суспільством споживання: хіба ця масова адаптація до “життя в брехні” і настільки широке поширення в суспільстві “самототалітаризму” не перебувають в тісному зв’язку з повсюдно поширеним небажанням людини-споживача пожертвувати чим-небудь зі своїх матеріальних цінностей в ім’я власної духовної і моральної цілісності? З її готовністю поступитися “вищими ідеалами” заради дешевих спокус сучасної цивілізації? З її незахищеністю перед епідемією стадної безтурботності? І чи не є, нарешті, сірість і порожнеча життя в посттоталітарній системі, власне, лише карикатурно загостреним способом сучасного життя взагалі …

“Життя в брехні” може функціонувати як головний елемент системи тільки за умови власної універсальності; воно має бути присутнє в усіх напрямках; воно не допускає і думки про співіснування з “життям у правді”, бо будь-який відступ від “життя у брехні” заперечує його як принцип і загрожує в цілому.

Це зрозуміло: поки “життя в брехні” перебуває у конфронтації з “життям в правді”, немає можливості виявити його неправдивість. Але тільки-но в нього з’явиться альтернатива — з’явиться і життєва небезпека і щодо його сутності, і щодо явища загалом. І при цьому взагалі не важливо, які справжні масштаби цієї альтернативи: її сила полягає зовсім не в “фізичному” аспекті, а в “світлі”, яким вона висвітлює основи цієї системи, в світлі, що падає на її хиткий фундамент.

* * *

Тому “життя в правді” має в посттоталітарній системі значення не тільки екзистенційне (повертає людині саму себе), гносеологічне (показує дійсність, якою вона є) і моральне (є прикладом). Крім всього цього, воно має і чітко виражене політичне значення.

Якщо наріжним каменем системи є “життя в брехні”, то нічого дивного, що головною загрозою їй стає “життя в правді”. А тому вона має його переслідувати суворіше за будь-що інше.

Правда — в широкому сенсі слова — отримує в посттоталітарній системі специфічне і невідоме іншим системам значення: правда відіграє в ній більшу і, головне, нову роль чинника влади, тобто безпосередньої політичної сили.

* * *

Мабуть, природним середовищем і вихідним пунктом того, що можна було б в найширшому сенсі розуміти як “опозиція”, є у посттоталітарній системі “життя в правді”. Конфронтація цієї “опозиційної сили” з цією владою має, звичайно, принципово іншу форму, ніж у відкритому суспільстві або за “класичної” диктатури: така конфронтація відбувається не в площині фактичної, офіційно закріпленої і чітко визначеної влади, в розпорядженні якої є ті чи інші прямі важелі управління, а в зовсім іншій площині — на рівні людської свідомості й совісті, на рівні екзистенційному.

Радіус дії цієї специфічної сили визначається не числом прихильників, виборців чи солдатів, бо її місце — у “п’ятій колоні” суспільної свідомості, серед прихованих інтенцій життя, в пригнічуванні прагнення людини набути власну гідність і реалізувати елементарні права, свої справжні соціальні й політичні інтереси. Йдеться, отже, про “владу”, що спирається не так на силу тієї чи іншої обмеженої соціальної або політичної групи, а передовсім на потужний потенціал, прихований в цілому суспільстві, в тому числі у всіх його державних структурах. Ця “влада”, отже, спирається не на якихось “власних” солдатів, а, так би мовити, на “солдатів свого ворога”, тобто на всіх, хто живе в брехні і в будь-який момент — нехай поки що тільки теоретично — може зазнати впливу сили правди (або, інстинктивно намагаючись вберегти свою владу, пристосовується до цієї сили).

Це свого роду бактеріологічна зброя, якою один цивіл може — за відповідних умов — озброїти цілу дивізію. Ця сила не бере прямої участі у відкритій боротьбі за владу, а діє у вільній від офіційних рамок сфері людського існування. Однак приховані процеси, які вона там викликає, можуть — і важко наперед прогнозувати, коли, де, як і в якому масштабі — вилитися в щось відчутне: в реальну політичну дію чи подію, в громадський рух, в раптовий вибух громадянського невдоволення, в гострий конфлікт всередині заховуваної видимості монолітності державної структури або просто в стрімку зміну суспільного і духовного клімату. А оскільки всі реальні проблеми і кризові явища приховані під грубим шаром брехні, то взагалі незрозуміло, коли ж впаде ця горезвісна остання крапля, яка переповнює чашу, і що виявиться цією краплею: ​​тому-то державна влада для профілактики майже миттєво пригнічує будь-яку, навіть найнесміливішу спробу “життя в правді”.

Пелена “життя у брехні” зроблена з дивного матеріалу: доти, доки вона наглухо покриває все суспільство, здається, що вона з каменю; проте досить в одному місці пробити в ній дірку, досить єдиній людині вигукнути: “Король — голий!” і єдиному гравцеві порушити правила гри, тим самим викриваючи її як гру, — і все раптово з’явиться в іншому світлі, а вся пелена, мов паперова, миттєво почне рватися і розповзатися.

* * *

Кажучи про “життя в правді”, я, певна річ, маю на думці не тільки прямий захист правди, наприклад якийсь протест або лист, підписаний групою інтелектуалів. Її проявом може стати будь-яка діяльність, за допомогою якої людина або група людей повстануть проти маніпулювання собою: від листа інтелектуалів до робітничого страйку, від концерту рок-музики до студентської демонстрації, від відмови брати участь у виборчій комедії і відкритого виступу на якомусь офіційному з’їзді до, скажімо, голодування.

Оскільки посттоталітарна система пригнічує інтенції життя в комплексі й сама заснована на комплексній маніпуляції всіма життєвими проявами, то і кожен вільний прояв життя є для неї непрямою політичною загрозою. Причому нею може бути і те, щодо чого в інших суспільних умовах нікому не спало б на думку приписувати якесь потенційне, тим паче реальне, політичне значення.

Глибока криза людської особистості, бувши спричинена “життям у брехні” і це життя, своєю чергою, створюючи, має, безсумнівно, свої моральні наслідки: вони проявляються — крім усього іншого — як глибока моральна криза суспільства. Людина, підлегла споживчій шкалі цінностей, “розчинена в амальгамі стадної цивілізації, що не визнає відповідальності перед буттям вищої, ніж відповідальність за власне виживання”, є людиною деморалізованою: саме на цю її деморалізованість система спирається, її поглиблює, саме її відображає в масштабі всього суспільства .

“Життя в правді” як форма протесту людини проти нав’язаного їй стану є альтернативною спробою повернути собі свою власну відповідальність, що є, безумовно, акт моральний. Оскільки “життя в правді” за посттоталітарної системи стає основним середовищем для будь-якої незалежної і альтернативної політики, то й усі міркування про характер і перспективи цієї політики повинні обов’язково враховувати і цей її моральний показник як феномен політичний…

У суспільствах посттоталітарної системи винищено будь-яке політичне життя в традиційному сенсі цього слова; люди позбавлені можливості відкрито політично висловлюватися, не кажучи вже про те, щоб політично організовуватися; порожнечу, яка в такий спосіб виникає, повністю заповнюють ідеологічні ритуали.

Інтерес людей до політичних питань в такій ситуації, природно, зменшується, і незалежне політичне мислення і політична робота, якщо щось подібне взагалі в будь-якій формі існує, більшості людей здаються чимось нереальним, абстрактним, якоюсь грою заради гри, безнадійно віддаленою від їхніх повсякденних турбот, чимось, можливо, і привабливим, але загалом непотрібним, оскільки, з одного боку, воно абсолютно утопічне, а з іншого — вкрай небезпечне, якщо враховувати надзвичайну жорсткість, з якою державною владою переслідується будь-яка спроба в цьому напрямку.

Попри все і в цих суспільствах, природно, знаходяться одинаки і групи людей, які не відмовляються від політики як своєї життєвої місії і намагаються все ж політично незалежно мислити, висловлюватися, а при нагоді й організовуватися, бо саме так уявляють собі “життя в правді”.

Вже одне те, що ці люди існують і діють, є незмірно важливим і корисним, бо вони і в злі часи зберігають спадкоємність політичної традиції; а якщо якийсь політичний рух, який виник в тій чи іншій формі “до-політичної” конфронтації, зможе успішно заявити про себе політично, намітити перспективи, то це станеться — і часто так буває — завдяки цим одиноким “генералам без армії”, які ціною багатьох тяжких жертв відстояли неперервність політичного мислення, підтримали ініціативу і виниклі пізніше рухи, збагативши їх в потрібну хвилину саме цим елементом політичної саморефлексії.

* * *

Звільнитися від традиційних політичних штампів і звичок, глибше проникнути в справжній світ людського існування і вже з його аналізу приходити до політичних висновків — це не тільки реалістичніше з точки зору політики, а й одночасно — з точки зору “ідеального стану” — політично перспективніше. Реальна, глибока і безперервна зміна ситуації на краще, не може, мабуть, нині ґрунтуватися на тому, чи проб’ється — навіть якби це і було можливо — та чи інша, базована на традиційних політичних уявленнях та, зрештою, лише поверхнева (тобто структурна, системна) політична концепція; ця зміна має виходити — як ніколи і ніде раніше — від людини, від людського існування, з основоположної зміни її становища в світі, її ставлення до себе самої, до інших людей, до всього навколишнього.

Створення досконалішої господарської та політичної моделі сьогодні, мабуть, більше, ніж будь-коли, має виходити з якихось глибших екзистенційних і моральних змін в суспільстві. Це не щось само собою зрозуміле, що досить придумати і придбати, немов новий автомобіль, це щось таке, що може сформуватися — якщо не йдеться про якийсь новий варіант колишнього маразму — тільки як прояв змін життя. Отже, запровадження досконалішої системи ніяк не може автоматично ґарантувати і досконаліше життя, а радше навпаки: тільки на фундаменті досконалішого життя можна, як виглядає, зводити і досконалішу систему.

* * *

Останнім часом державна влада і вся її пропаґанда намагаються приписувати “дисидентським рухам” терористичні наміри, звинувачувати їх у нелеґальних і конспіративних методах.

Не це, звичайно, головна причина, чому “дисидентські рухи” обирають принцип леґальності. Він корениться, зрозуміло, глибше, в специфічній внутрішній природі “дисидентської” позиції: принцип насильницької зміни системи (а будь-який опір, по суті, на таку зміну спрямовано) є і повинен бути їй opганічно чужим вже як такий, тому що робить ставку на насильство. (В принципі ми можемо прийняти його лише як неминуче зло тільки в екстремальних ситуаціях, коли прямому насильству неможливо протистояти інакше, як тільки насильством, і коли відмова від нього означала би підтримку насильства; згадаймо, наприклад, короткозорість європейського пацифізму як один з факторів, який підготував ґрунт виникнення Другої світової війни.)

Це випливає з уже згаданого неприйняття того типу мислення, який заснований на допущенні, що воістину важливі перетворення в суспільстві можливі лише в формі заміни системи або зміни уряду (яким завгодно способом) і що ці так звані “принципові” зміни виправдовують приношення їм в жертву “менш принципових”, тобто людські життя.

Турбота про власну теоретичну концепцію в цьому випадку переважує турботу про конкретне людське життя; в цьому і корениться потенційна небезпека нового поневолення людини. “Дисидентським рухам” притаманний, як я вже намагався показати, зовсім інший погляд, що сприймає зміну системи як щось поверхове, вторинне, що само по собі ще нічого не ґарантує. Поворот від абстрактного політичного бачення майбутнього до конкретної людини і до дієвого захисту її “тут і тепер” абсолютно логічно веде до наростання протидії будь-якому насильству, здійснюваному “в ім’я кращого майбутнього”, і до глибокої невіри, що насильно завойоване майбутнє може бути справді кращим, що на його натурі не відіб’ються ті фатальні засоби, якими воно було завойоване.

Мова в цьому випадку мовиться не про якийсь консерватизм чи так звану політичну “поміркованість”: “дисидентські рухи не надають перевагу ідеї насильницького політичного перевороту не тому, що для них таке рішення було б занадто радикальним, а навпаки — тому що воно для них недостатньо радикальне. Тож проблема, про яку йдеться, корениться глибше, ніж в сферах, де питання вирішуються незначними перетвореннями в уряді або структурі системи.

Цей розділ загалом був би неповним, якби я не зупинився на деяких внутрішніх особливостях процесу “боротьби за слово”. Мова ось про що: закон є — навіть в найідеальнішому випадку — завжди лише одним з недосконалих, більш-менш зовнішніх способів захисту кращого, що є в житті, перед гіршим; проте сам по собі він ніколи це краще не створює. Його завдання службове, його мета — не в ньому самому; дотримання закону ще не забезпечує автоматично кращого життя, воно все-таки є творчістю людей, а не законів та інститутів.

Легко уявити собі суспільство, яке має добрі закони, в якому тих законів дотримуються повністю і в якому при тім неможливо жити. І можна, навпаки, уявити цілком стерпне життя при недосконалих або недосконало застосовуваних законах. Отож головне в тому, яким є саме життя і чи служать йому закони, чи ж вони його пригнічують, але в жодному разі не в тому, чи їх дотримувано чи ні (врешті решт, часто їх буквальне виконання може стати для гідного життя найбільшою катастрофою).

Ключі до людського, гідного, забезпеченого і щасливого життя не ховаються в конституції чи в кримінальному законі — вони тільки реґламентують, що можна і чого не можна, тим самим життя полегшуючи або ускладнюючи, обмежуючи чи не обмежуючи, карають, пристосовуються чи хоронять його, але ніколи не наповнюють його змістом і сенсом.

Боротьба за так звану “законність” повинна, отже, цю “законність” постійно співвідносити з самим життям, таким, як воно є насправді, й узгоджуватися з ним. Без реального бажання бачити справжні прояви його краси і нензи і без морального ставлення до нього ця боротьба мала б рано чи пізно все здрухотати на мілині самоцільної схоластики. Людина ж мимоволі уподібнилася до того спостерігача, який оцінює нашу ситуацію лише за судовими документами і по тому, наскільки строго виконано всі визначені формальності.

«Свобода», 19.12.2011
Переклад О.Д.
05.10.2016

Опубліковано на сайті ZBRUC: http://zbruc.eu/node/56982

Запрошуємо на онлайн-трансляцію нової вистави Білоруського вільного театру “Burning Doors”

Жовтень 12, 2016

Євромайдан SOS і ініціативна група “Комітет солідарності” запрошують на онлайн-трансляцію нової вистави Білоруського вільного театру “Burning Doors”, що відбудеться в середу, 12 жовтня, о 22:00 в Центрі візуальної культури (вул. Глибочицька 44, 2-й поверх).
Сюжет вистави присвячений трьом художникам, яких переслідували за політичними мотивами в Російській Федерації: Олегу Сенцову, Петру Павленському та Марії Альохіній, учасниці панк-рок групи Pussy Riot. Це буде дебютний виступ Марії Альохіної в ролі театральної актриси.
Через історії трьох художників вистава “Burning Doors” демонструє, що відбувається з митцями, яких держава офіційно визнала своїми ворогами. Сюжет і гра акторів доведені до межі – фізичної та художньої. Тексти Фуко і Достоєвського перетинаються з побутовими діалогами героїв, тіла акторів живуть на сцені в екстремальних умовах: їх б’ють, підвішують вниз головою, топлять. Гніт і репресії репрезентуються як в метафоричної, так і в буквальній формі.
Тема вистави близька і самому Білоруському вільному театру, який після президентських виборів 2010 року в Білорусі під страхом політичного переслідування був змушений перебратися до Великобританії. Сьогодні театр успішно виступає на різноманітних майданчиках по всьому світу.
Мова: білоруська, російська, англійські субтитри.
Вхід вільний.

Всі деталі в події у ФБ: https://www.facebook.com/events/1590445937931906/

“В епізоді про Сенцова найбільше враження справляє довга мовчазна дуель…”. Вересень, 2016

Вересень 25, 2016

Цього вечора Belarus Free Theatre востаннє виконує в лондонському Soho Theatre свою постановку “Палаючі двері” (#BurningDoors), присвячену українському режисерові, полів’язню Олегу СЕНЦОВУ та іншим митцям, які безстрашно кинули виклик путінській автократії.
В епізоді про Сенцова найбільше враження справляє довга мовчазна дуель, під час якої один чоловік раз-по-раз валить другого на землю — лише з тим, аби жертва знову і знову здіймалася на ноги, аж поки сам нападник остаточно не вичерпує власні сили. “Це блискуча тілесна метафора виснажливої боротьби між гнобителями і пригнобленими, і торжества опору”, — відзначає Financial Times. — “Вона виконується, як і цілий спектакль, із палаючою енергією та самовіддачею”.

Відео опубліковане на Belarus Free Theatre 10 вер. 2016 р.

Результаты поиска:

Молоді українські лідери працюють над проектами демократизації України в Стенфордському університеті

Листопад 9, 2017

Матеріал входить до серії «Українці – історії успіху».

Уперше троє українців отримали унікальну можливість провести академічний рік у Стенфордському університеті, поглиблюючи знання та працюючи над власними проектами як стипендіати програми для нових українських лідерів (The Ukrainian Emerging Leaders Program).

Відкриття програми при Центрі демократії, розвитку та верховенства права Стенфордського університету (CDDRL) було ініційоване Олександром і Катериною Акименками, які два роки тому самі там навчалися. Не зустрівши в кампусі багато українців, пара звернулася до інституту міжнародних відносин із пропозицією це виправити.

Сім'я Акименків. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Сім’я Акименків. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Підтримані Майклом Макфолом, директором Стенфордського інституту міжнародних студій Freeman Spogli Institue (FSI), та Мосбахер-директором CDDRL Френсісом Фукуямою, Акименки розпочали пошук партнерів в Україні. Перший набір програми профінансований завдяки щедрим внескам Western NIS Enterprise Fund (WNISEF), Святослава Вакарчука, Томаша Фіали та Рустема Умерова.

«Усі ці люди та зусилля були спрямовані на те, щоби створити центр українських студій і відправити у Стенфордський університет цього року трьох стипендіатів, які представляють досить різні напрямки», – поділився Олександр Акименко.

На перший набір було подано 340 заявок. Трьох кандидатів відібрали за вагомий внесок в український політичний розвиток, лідерський потенціал та сильні проектні пропозиції.

У вересні група українських лідерів, які працюють над впровадженням та зміцненням демократичних реформ, громадянського суспільства, прозорості та економічного розвитку в різних секторах, прибула в Каліфорнію.

Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

«Голос Америки» поспілкувався з учасниками програми і розпитав їх про враження від перебування в одному з найпрестижніших університетів світу та роботу над індивідуальними проектами, покликаними підтримувати демократизацію в Україні.

Оскільки навчальний рік тільки недавно розпочався, стипендіати зараз намагаються зібрати теоретичну інформацію, необхідну для реалізації їхніх проектів, ідеї яких вони запропонували, коли подавали заявки на участь у програмі. Вони багато читають і знайомляться з дослідженнями конкретних прикладів із інших країн.

Олександр Стародубцев, співзасновник «Прозорро», електронної системи державних закупівель, яка виграла декілька визначних міжнародних нагород, говорить, що в захваті від занять:

«Система навчання спрямована на те, щоб провокувати до знань – для того, щоб ти сам думав і вирішував. Багато практики. Очевидно, що застосовувати все це в Україні потрібно крок за кроком».

Олександр Стародубцев

Олександр Стародубцев

Олександр зосереджується на вивченні якісної бюрократії – такої, яка має можливість і спроможність виконувати ті функції, які вона повинна виконувати:

«У нас із цим проблема. При чому під бюрократією я маю на увазі не тільки центральні органи виконавчої влади чи обласні та міські адміністрації, а і бюджетників – наших учителів, лікарів, тих, хто займається поточними повсякденними справами. Можна сказати, що там відносна якість. Я якраз розбираюся, поки що теоретично, як це можна покращити, які приклади є в світі того, як це робилося».

Олександр бачить велику цінність перебування в Стенфорді у тому, що це центр інновацій. Він переконаний, що реформи тісно пов’язані з інноваційними підходами:

«Стенфорд, мабуть – найкраще місце в світі, де вчать, як робити інновації. Я абсолютно вірю, що в державних інституціях теж можна робити інновації… Якщо виходити з концепції, що реформа – це стартап, то це найправильніше місце в світі, де вчать, що таке інновації, що таке стартап, як із нуля зробити щось або перетворити на щось».

Олесандр Стародубцев у Стенфордському університеті

Олесандр Стародубцев у Стенфордському університеті

Стипендіати багато спілкуються між собою, обговорюючи теоретичні концепції та намагаючись приміряти їх на Україну і подумати, що би працювало вдома і яким чином, розповідає Олександр.

«Що робити, якщо в тебе не склалося так, як у всіх у світі? – ставить запитання співзасновник «Прозорро» і відповідає: – Це не проблема. Це не означає, що в нас нічого не вдасться. Хороший приклад «Прозорро», де ми просто взяли і обігнали весь світ, тому що в світі сама інституція публічних закупівель реально буксує. Ми цих проблем знали менше, тому просто з нуля побудували, як має бути. Так само потрібно робити і в інших речах. Я вірю, що в побудові якісної бюрократії в Україні нам теж вдасться знайти багато цікавих інноваційних речей, які просто застосувати в нашому уряді».

Більше за все Олександр Стародубцев бажає, щоб результатом його навчання в Стенфорді став конкретний інструмент, а не теоретична концепція, бо таких в Україні вистачає.

Інший стипендіат, Дмитро Романович, економічний експерт та радник Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, де відповідає за реформу Дерегуляція, приємно вражений середовищем у Стенфорді:

«Дуже відкриті люди, які допомагають, цікавляться, посміхаються. Стенфорд – це щось неймовірне. Велика кількість не те що навіть освічених, а дуже кваліфікованих і професійних людей, які глибоко розбираються в питаннях і, що важливо – вони дуже відкриті, навіть якщо не ходиш до них на заняття чи не маєш якогось спеціального контакту, ти можеш просто їм написати, зустрітися на каву, порозмовляти про ті питання, які тебе турбують».

Дмитро Романович із професором Стенфордського університету Ларрі Даймондом

Дмитро Романович із професором Стенфордського університету Ларрі Даймондом

Дмитра також вразили відкритість і глибина дискусії та її якість:

«Люди чують аргументи, намагаються відповідати на них, а не лише доносити свою точку зору – це вражає. Інтелектуальний рівень – взагалі якийсь захмарний у Стенфорді. Я щасливий, що я тут і маю можливість отримувати цю порцію знань».

Проект Дмитра стосується того, як із точки зору технологій проводити реформи, коли немає великого політичного бажання цього робити, але є потреба. Дмитро бачить велику перевагу американської вищої освіти в можливості вибирати предмети.

«У нас є цікаві предмети, у кожного вони різні, кожен вибирає собі ті, які більше дотичні до нього та до його проекту. Є деякі предмети на які ми ходимо всі разом, як «Демократія, розвиток та верховенство права», який викладає Френсіс Фукуяма». Це дуже гарно, що ми не обмежені якимось визначеним колом питань… Це великий бонус цієї системи освіти порівняно з українсько, коли ти сам розумієш, що тобі потрібно, і сам обираєш це».

Дмитро Романович. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфорді. Жовтень 2017 року.

Дмитро Романович. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфорді. Жовтень 2017 року.

Погляди Дмитра розділяє і стипендіатка Олександра Матвійчук, керівник Центру громадянських свобод, правозахисниця, яка працює над питанням прав людини в Україні та регіоні ОБСЄ:

«Університет справляє велике враження. Коли ти тільки приїжджаєш і проходиш по його території, то відчуваєш, що це такий унікальний простір, де вітають ідеї і відбувається трансформація особистості. Це видно і з того набору курсів, який нам запропонували самостійно визначити для себе. Це доволі цікавий підхід, що тут немає запропонованої заздалегідь рамки, яка нав’язується студентам або дослідникам, і ти сам собі визначаєш ці курси, які вважаєш за потрібне».

Олександра намагалася взяти собі курси з різних шкіл і структурних відділів університету:

«Як правило їх беруть чотири, але мені було так складно визначитись, тому я взяла шість, і всі, коли тепер дізнаються про це, дивуються, як я встигаю. Сказати чесно, нам набагато легше, бо ми не маємо обов’язкових письмових завдань, не проходимо іспити, а вчимося для свого задоволення».

У рамках роботи над своїм проектом Олександра ставить за ціль знайти спосіб об’єднати людей у роботі над реформами:

«Я хочу дізнатися, як спрямувати оцю потужну енергію, яка нам вже вкотре допомогла в Україні зруйнувати авторитарний режим, на те, щоб у щоденному темпі працювати над створенням незалежних інституцій, тобто як об’єднувати велику кількість звичайних людей у щоденній кропіткій роботі над реформами, над громадським контролем та над іншими речами, без яких незалежну, демократичну, сильну і правову державу не побудуєш».

Олександра Матвійчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Олександра Матвійчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Правозахисниця вірить, що середовище в Стенфорді допоможе їй у досягненні мети:

«Ця атмосфера сприяє тому, що ми здійснюємо дуже інтенсивний науковий пошук, і я, звичайно, не передбачаю, що будуть якісь прості відповіді на досить складні запитання, які виходять за рамки науки і з якими зіштовхуються люди в країнах перехідної демократії, так як зараз в Україні, але те, що перебування в Стенфорді зробить мене сильнішою, дасть мені час та можливості подумати (а це в Україні велика розкіш, бо ми постійно щось робимо), те, що це дозволить мені вийти за рамки усталених шаблонів – це очевидно».

Олександр Акименко, засновник програми Стенфордського університету для нових українських лідерів, сподівається, що стипендіати першого набору почерпнуть багато знань і заведуть корисні знайомства за рік навчання в Каліфорнії та привезуть ці ресурси в Україну:

«Перебування наших стипендіатів там має закінчитися їхнім поверненням в Україну і принесенням цих ідей і знань, які вони здобудуть у Стенфордському університеті, назад в Україну, щоб вони могли надихати тих людей, які роблять зміни в країні, робити їх ще ефективнішими і ділитися тими ідеями, відкриттями, знайомствами, контактами, партнерствами з дуже різними представниками української і влади, і підприємництва, і громадського руху, і волонтерського руху».

За словами Олександра, програма є своєрідною спробою принести західний контекст і кращі зразки знань та контакти в Україну:

«Оскільки це перша така когорта учасників, ми очікуємо, що з року в рік ця програма буде існувати і розвиватися для того, щоби ще більше людей могли долучитися і поєднувати ці два світи, тому що зараз очевидно, що один із регіонів, який лідирує в світі в дуже багатьох галузях – це Кремнієва долина і серце її – Стенфордський університет. Відповідно, хотілося б, щоб ті інновації були привнесені і в Україну».

Святослав Вакарчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Святослав Вакарчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Олександр підкреслює, що в розпорядженні учасників програми є цінні ресурси, які допоможуть їм у реалізації їхніх цілей:

«У кожного зі стипендіатів є свій проект, тобто вони приїхали туди не з порожніми руками, вони працюють кожен над своїм проектом і мають усі можливості для його втілення, а також наставництво від кращих професорів. Крім того, беруть участь у величезній кількості різних заходів із дуже розумними людьми. Я сподіваюся, що це на них вплине, надихне на те, щоб вони повернулися і змінювали країну на краще».

Джерело, 08/11/2017

Мирний воїн: як переселенець з Луганська переїхав на Волинь і створив унікальну в світі інформаційну базу про війну на Сході України

Вересень 1, 2017

Він заявив про себе громадськості як волонтер-переселенець. Тоді ми познайомилися у Волинському координаційному центрі допомоги бійцям АТО. Він формував якісь списки, показував мені сайт із фотографіями бійців з АТО. Я розуміла, що це важливе діло, яким він займається, але не розуміла ні його, ні цілі цієї справи до кінця, але…

Знайомтеся. Це – луганчанин, а нині, вже майже три роки як лучанин, – Геннадій Щербак. Він той, хто знає чи не найбільше подробиць, які невідомі загалу, про те, що відбувалося на Сході України на початку збройного конфлікту і, що там відбувається до сьогодні.

Геннадій сидить у своєму кабінеті до пізньої ночі ледь не щодня. Все порпається у новинах минулих 2014-го та 2015-го року й вишукує краплини інформації з українських, проросійських і сепаратистських сайтів. А раптом, там з’явиться якесь обличчя, хтось назве нове ім’я, вдасться розпізнати тіло вбитого? Такі запитання турбують явно не кожного українця, навіть в умовах стану війни із країною-агресором. Геннадія ж ці питання не покидають уже впродовж, майже, трьох останніх років.

ІСТОРІЯ НЕВДАЧ І ПЕРЕМОГ

Історія життя Геннадія Щербака розпочалася із маленького села Сватівського району. У восьмому класі він покидає рідний дім та йде навчатися у Каспійське морехідне училище. Та навчання триває лише один рік: проблеми зі здоров’ям від отруєння унеможливили його подальше навчання. Він повертається до рідного села і зустрічає там людину, яка стане його підтримкою та опорою, –  свою дружину Наталію.

«Вона завжди зі мною. Чи на Мерседесі я, чи на Жигулях», – уже жартівливо розповідає Щербак.

Та в жорстокій Москві, куди молоде подружжя поїхало у пошуках кращої долі, тоді він тільки наближався до надзвичайно складних життєвих випробувань. В омріяній столиці, тепер вже країни-ворога, на сім’ю Щербаків тільки чекали біди. В дружини Геннадія почалися передчасні роди другої дитини (первісток був з дідусем і бабусею у селі – авт.), а в місцевій лікарні медики не бажали їй навіть надати допомоги. Тож, народження недоношеної дитини довелося приймати самотужки. Дитина не вижила, а питання життя матері вирішувалося не на дні, а на години.

«Я прийшов до лікарні тоді і побачив, що моя дружина лежить і до неї ніхто не підходить. Тоді прибиральниця ще підійшла до мене і сказала, щоб я щось робив, бо жінка може й не вижити», – згадує ті часи Геннадій.

Аби врятувати дружину Геннадій пішов на кілька робіт, адже лікар поставив «таксу» – 100 доларів вдень і він її врятує, щоправда одразу сказав: «Дітей у вас більше ніколи не буде». Тож, Геннадій Щербак почав працювати на кількох роботах у чужих йому місті та країні, спати по три години на добу, аби врятувати дружину. Врешті на цьому пригоди не закінчилися. Упродовж семи років, що сім’я Щербаків їх провела у Москві, було два замахи на життя Геннадія у побутових ситуаціях.

Згодом Геннадій та Наталія повертаються до Луганська, адже в рідному селі не було, що робити. І, переборовши всі складнощі, Щербаки створюють власну будівельну фірму «Новий дім», яка займається продажем і встановленням вінілового сайдингу для будинків. Нарешті, здавалося б, життя налагодилося. Є бізнес, є друзі, є сім’я, адже дружина Наталія на той час уже народила чотирьох дівчаток. Але приходить Майдан… в місті, де більшість йому не раді і агресивно ставляться до тих, хто проявляв свої патріотичні погляди.

«Коли ситуація загострилася, я зрозумів, що нас можуть шукати. Так і трапилося. Наші сусіди повідомили, що невідомі озброєні особи приходили до нашої квартири та шукали мене. Нам пощастило, що ми з сім’єю жили на орендованій квартирі, а на тій, де приписані, лише зберігали речі. Я тоді зрозумів – треба їхати звідси», – згадує черговий карколомний період свого життя Геннадій.

Сім’я із чотирма дітьми зібрала те, що попало під руки, і миттєво виїхала з Луганської області. Щербаки спершу їдуть до Києва, кілька тижнів живуть в Броварах і, на запрошення знайомого у Луцьку їдуть на Волинь.

Щербаки втратили усе: житло (нині воно просто стоїть, але речі Геннадій не має й найменшої можливості забрати), автомобілі, і бізнес (на той час у фірми Щербака було з десяток крупних замовлень).

Так, багатодітна сім’я луганчан опиняється в Луцьку без нічого. Проте, зв’язок із рідним домом не втрачається…

БАЗА ЗА СІМОМА ЗАМКАМИ

Коли Геннадію Щербаку пропонували непогану роботу в Луцьку, він надав перевагу волонтерству. Щось змусило його не залишати своїх земляків у біді. Він вирішує доєднатися до створення Волинського обласного координаційного центру допомоги бійцям АТО. Тоді ця організація була надзвичайно потрібною. Геннадій, розуміючи, що знає Луганщину та Донеччину дуже добре, обирає напрям пошуку зниклих безвісти.

«Найперша ситуація, яка трапилася – це, коли до мене прийшли зі списком 1800 зниклих безвісти та полонених. Перше, що мене там здивувало, що там писало: Луцька область, Ковельська область, і я зрозумів, що щось тут не те і треба з цим щось робити. Це не нормально. Потім побачив неправильно написані прізвища, а про дати народження я вже мовчу. Тоді я собі прикинув, що, напевно, люди обмінюються з обох сторін списками, але не читають прізвища, не уточнюють дат, і виходить, що таких людей, як в списку обміну, не існує. Відповідно справжні люди, яких, нібито, подали до списку, залишаються в полоні або ув’язнені».

Щербак розповідає історію одного волинського бійця, (прізвище приховане з етичних міркувань – авт.), в прізвищі якого декілька разів зробили помилку. В результаті він перебував дуже довго у полоні, натомість решту поступово визволяли. Наразі, Геннадію стало відомо, що той боєць перейшов на бік сепаратистів і, навіть, там одружився. Тепер він ремонтує військову техніку по той бік фронту.

Волонтер ділиться спогадами, що на початку цієї роботи ніхто не сприймав його справу надто важливою. Він пропонував свої доробки і волонтерство луцьким організаціям, які займаються темою АТО, групі Рубана та йому подібних. Всі розуміли цінність цієї інформації, але ту ціну, яку вона має зараз, не розумів навіть сам Геннадій.

«Ми вводимо в базу навіть ту інформацію, яку наразі не вважаємо цінною. Так часто буває, що щось відбувається і цінності ніякої в ньому ніхто не бачить. Сьогодні ця інформація не важлива, бо важливості у ній ніхто не бачить, а згодом вона стає дуже важливою. Так, проходить час, і пазл складається. Ми розуміємо, що зробили правильно».

Інформація накопичувалася, і з нею потрібно було щось зробити. Згодом Геннадій Щербак йде із Координаційного центру, щоб створити для цієї справи громадську організацію, яку назве – «Мирний берег».

Так, з простого списку в Exel виростає ціла база даних, над якою починають працювати правозахисники і волонтери. Геннадій Щербак, маючи навики програміста (які довелося вивчити і під час створення бізнесу, і після початку збройного конфлікту), створює, так звану, самописну систему даних. Згодом, як виявляється, унікальну і в Україні, і в світі.

Загальна кількість справ у базі даних «Мирного берега» – 11 тисяч 401 станом на липень 2017 року. Це відомості про бійців по обидва боки війни, мирних мешканців. Кожен із них має кілька статусів: приналежність до військової структури або цивільний, і де народився, і за який бік виступає; стан, відомий за останніми даними (загиблий, зниклий безвісти, воює, в полоні, свідок тощо). Всі ці справи людей у базі пов’язані між собою: подіями, іншими людьми, приналежністю до військового підрозділу тощо. Завдяки цьому зв’язку членам організації вдається співставляти події та людей, аби відшукати тенденції, потрібних свідків тощо.

Ця база даних є унікальною в Україні та й взагалі у світі. Вона вміщує сотні тисяч файлів із документами, фото, відео, опитуваннями свідків, скріншотами інформаційних матеріалів про воєнні події на Сході України.

Таке скупчення інформації має свої перспективи і небезпеку. Аби уникнути можливого злому системи недоброзичливцями, що є фігурантами розслідувань «Мирного берега», Щербак тримає сервер у Європі, а копія усієї бази взагалі перебуває у США.

Геннадій тішиться такою технічною можливістю оформлення бази, адже аби розшукати пов’язаних осіб, співставити факти, йому треба зробити кілька кліків. Натомість слідчим треба перерити стос паперів, записати чи запам’ятати і, тоді лише може з’явитися логічний зв’язок. База «Мирного берега» скорочує строки пошуку потрібних зв’язків, що поглиблює розслідування і пришвидшує його.

Тому її цінність також очевидна й у роботі правоохоронців. Відтак нещодавно Гепрокуратура оприлюднила два повідомлення про те, що Головна військова прокуратура України завершила досудові розслідування і подала до суду обвинувальні акти щодо громадян Росії за вчинені кримінальні злочини. У повідомленні також йдеться, що справу вдалося довести до суду й завдяки напрацювань «Мирного берега».

Втім, Геннадій Щербак і не приховує негативних тенденцій щодо роботи слідчих органів. Каже, що вони (має на увазі загалом правозахисники) мають проблеми із нижньою ланкою службовців. Мовляв, ті не особливо настирливо розслідують злочини, вчинені у зоні конфлікту з боку як сепаратистів, так і українських військових.

«Я не бачу, що це для них справа честі», – каже він.

5 ВЕРЕСНЯ 2014 РОКУ

«Мирний берег» збирає матеріали та формує картину ключових подій війни на сході, таких як «Ізваринський котел», «Іловайський котел», трагедія ІЛ-74, події 5 вересня 2014 року, події в Донецькому та Луганському аеропортах, «Дебальцевський котел» тощо. Наприклад, досліджуючи трагічні бої 5 вересня 2014 року в Луганській області, їм вдалося знайти 175 учасників цих подій».

На основі зібраних матеріалів організація «Мирний берег» видала уже кілька різних видань щодо подій на Сході. Один із проектів – «Страчені на Донбасі», який Щербак у вересні 2016-го презентував у Варшаві.

Цей проект уміщує доведені факти злочинів, вчинених з боку проросійських сил. Так, одна з історій ввійде до матеріалів, які будуть подані до Міжнародного кримінального суду.

Мова йде про події 5 вересня 2014 року. Зведений підрозділ ЗСУ почав відходити в західному напрямку, щоб уникнути оточення. В районі сіл Крута Гора та Раєвка вони потрапили у засідку. Після перестрілки чотири солдати були взяті у полон: Павло Калиновський, Дмитро Власенко, Андрій Малашняк  та Андрій Норенко. «Мирному берегу» вдалося дізнатися долю чотирьох військовослужбовців Збройних сил України, які після бою були оголошені зниклими безвісти.

Аби дізнатися чи в полоні бійці, чи загиблі, члени «Мирного берега», скориставшись фейковим профілем у соцмережі, у спілкуванні з одним із учасників розстрілу отримали відео, на якому були зафіксовані чітко убиті тіла українських солдатів. Чим був доведений факт їхньої смерті.

Доведення факту смерті – явно не радість для родичів цих загиблих, але тим не менше,це можливість отримати допомогу від держави як постраждала сім’я бійця АТО.


У липні цього року заступниця голови ВРУ Ірина Геращенко повідомила, що станом на цей час у полоні на окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях перебуває 132 заручники, 408 українців є такими, що зникли безвісти.

Натомість президент Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) Петер Маурер у березні повідомив про цифру – більше тисячі зниклих безвісти.

У червні свої дані оприлюднила ООН. Про зниклих безвісти організація не наважилася оприлюднити жодні цифри, пояснюючи це тим, що реальну цифру неможливо порахувати, через погану співпрацю відповідальних органів конфліктуючих сторін.

«З початку конфлікту в середині квітня 2014 року і до 15 травня 2017 року щонайменше 10 090 людей (по обидва боки фронту – авт.), включаючи 2 777 цивільних осіб, було вбито, і 23 966 – поранено. Це стримана оцінка, яка базується лише на наявних даних. Разом з тим, реальні цифри, імовірно, вищі. Понад 1,6 млн. осіб змушені були залишити свої домівки і стали внутрішньо переміщеними особами, тимчасом як близько 3 млн. людей залишилися на територіях, контрольованих озброєними групами. Серед цих людей наростає відчай і тривога», – йдеться у звіті ООН

За даними бази «Мирного берега» зниклих безвісти зафіксовано 950 (з них 325 – військові, 611 – цивільні). Перебуває у полоні 266 осіб. За весь час АТО вбито 4444 людини. Втім, тут варто розуміти, що «Мирний берег» має мало доступу до інформації щодо стану по той бік фронту. Зниклих безвісти зафіксовано 985.

«У ході розпочатої Росією гібридної війни на Донбасі було вчинено величезний масив злочинів із якими ще не стикалася наша недореформована правоохоронна та судова системи. Коли я дивилася яким чином органи державної влади у перші роки війни збирали та систематизували докази, то вимальовувалася сумна перспектива. Рано чи пізно війна закінчиться, а в нас цих доказів просто не залишиться, а з ними не буде ні потерпілих, ні відповідно винуватців. База, яку веде Геннадій Щербак, заповнює цю прогалину. Окрім виконання важливої функції по відновлення правдивої картини подій, цей масив інформації дає надію на відновлення справедливості, бодай і відкладеної в часі».

Восени 2016 року Геннадій Щербак був нагороджений щорічною премією за особливий внесок у захист прав людини до Міжнародного дня прав людини на «Національній правозахисній НЕконференції».

«Це було колегіальне рішення платформи «Правозахисний порядок денний», яка об’єднує потужні правозахисні організації. Уявіть собі, батько п’ятьох дітей,  з  початком війни на Донбасі через загрозу життю змушений був покинути свій рідний дім та бізнес, та облаштовуватися на новому місці. І раптом, відчуваючи особисту відповідальність за все, що робиться, він починає на волонтерських засадах збирати  інформацію про катування, позасудові страти, зниклих безвісти тощо. Ми їздимо на схід і точно знаємо, що людям, окрім відновлення зруйнованої інфраструктури, розірваних родин, поламаних доль, потрібне відновлення віри в справедливість, у те – що право існує», – пояснює Олександра Матвійчук.

МІСІЯ ЯК ЖИТТЯ, ЖИТТЯ ЯК МІСІЯ

Ми сидимо з Геннадієм допізна в його офісі. Розмовляємо то про війну, то про його минуле життя, то про теперішнє. Геннадій розповідає, що мало спить. Кілька годин – і знову до роботи.

«Я вже так звик. Я постійно маю відчуття, що поспішаю, що не встигну все зробити. Ми їздили нещодавно в зону конфлікту. Десята вечора – хлопці вже втомлені. А я ще хочу шукати, збирати інформацію – не витрачати дарма час».

Чи знав Геннадій Щербак, що у 2013-му йому доведеться покинути свій дім? Чи знав, що у 2014-му буде жити на іншому кінці країні? Чи міг подумати, що проста громадянська позиція і спроби допомогти своїм землякам обернеться у справу його життя?

«Я просто знаю, що це треба робити, і я це роблю. Я просто знаю, що потім воно відгукнеться. Через 10 років, через 50. Ця справа дасть свої плоди і допоможе відновити справедливість», – Щербак.

Одинадцята ночі. Ми вимикаємо світло, замикаємо офіс, трішки прогулюємося нічним містом і завершуємо нашу нелегку розмову. А завтра буде новий день, нові завдання і Геннадій далі вступить у свій мирний бій за права людей, яких ця війна забирає кожен день.

Матеріали опубліковані на сайті: http://hromadske.volyn.ua/myrnyj-vojin/.

Руслан Зейтуллаєв Let My People Go

Серпень 28, 2017

Руслан Зейтуллаєв, кримський татарин, якого окупаційна влада призначила “терористом” та засудила до 15 років позбавлення волі. Вдома на нього чекають троє маленьких донечок.

Вже тричі Руслан оголошував голодування із вимогою зупинити політичні переслідування проти нього та всього кримськотатарського народу. Цього разу він тримав голодування 22 дні. І зупинив його перед етапуванням в Башкортостан.

У відеоролику Євромайдану SOS польські та українські дисиденти, які відсиділи свої строки за радянського режиму, та сучасні політв’язні путінського режиму звернулися до Руслана Зейтуллаєва із словами підтримки.

“Дорогий брате Руслане! Як відомо, після окупації нашої батьківщини Криму Росією, на долю нашого народу та окремих людей випало чимало бід. Ти так само проходиш через випробування й біди. Через безпідставне звинувачення тебе засудили до 15 років ув’язнення. Будь впевнений, ти не залишатимешся у неволі так довго. Всевишній допоможе нам звільнити кримський півострів від окупантів і зрадників. Ми зробимо все можливе, аби звільнити тебе. Не май сумнівів щодо цього. Ти дуже сміливий і терплячий. Нехай Аллах буде задоволений тобою. Сподіваюсь, найближчим часом ми зустрінемося на рідній землі” – лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв.
#LetMyPeopleGo

День Державного Прапора

Серпень 23, 2017

Сьогодні 23 серпня Україна відзначає День Державного Прапора. Це данина поваги стягу держави, який пройшов героїчний і досить складний шлях. Під цим прапором український народ утвердив свою державність, соборність та самостійність. І продовжує боротися за незалежність та демократію.

Державний прапор – це щось набагато більше, ніж просто символ. Під цим прапором співали гімн студенти на Майдані в оточенні беркуту. Під цим прапором йшли в бій добровольці, які зупинили просування російської агресії. У цей прапор загортали тих, хто не повернувся.

Державний прапор – це про свободу і перемогу, про вміння і готовність гуртуватися та долати будь-які перешкоди. Це несамовита гордість, що рветься з грудей, яка об’єднує, яка дає надію в найважчі часи.

Сьогодні, ми пропонуємо вам згадати лише кількох із тисяч людей в сучасній історії України, для яких український стяг став тією цінністю, заради якої вони пожертвували свободою, а часто – і власним життям.

прапор, освячений кров’ю

Відкрите звернення правозахисних та медійних організацій з приводу річниці трагічної загибелі журналіста Павла Шеремета

Липень 17, 2017

17 липня 2017 року

 

   20 липня – річниця резонансного вбивства журналіста Павла Шеремета, який загинув у 2016 році внаслідок вибуху автомобіля у центрі Києва. Тоді Президент України Петро
Порошенко назвав розкриття цього злочину “справою честі” та підкреслив, що “мова йде не лише про честь поліції, прокуратури чи СБУ, мова йде про честь країни».

   На базі Головного слідчого управління Міністерства внутрішніх справ України була створена спільна слідча оперативна група на чолі з головою Національної поліції
України. Процесуальне керівництво за ходом розслідування було покладене на Генеральну прокуратуру України. Служба безпеки України виконувала доручення
слідчих у рамках розслідування умисного вбивства.

   Попри оприлюднені цього року на прес-конференції Міністерства внутрішніх справ України вагомі цифри щодо кількості допитаних осіб, відпрацьованих відеоматеріалів,
проведених слідчих дій та призначених експертиз, за підсумками цілого рокурозслідування ми змушені констатувати його неефективність.

   Ми розуміємо, що ефективне розслідування злочину не означає обов’язок уповноважених органів у будь-якому разі знайти винних осіб. Але ми говоримо про
обов’язок забезпечити таку процедуру його проведення, яка здатна встановити винних осіб та стати основою для притягнення їх до відповідальності.

   У ході підготовки фільму-розслідування “Вбивство Павла” журналістів з проекту Слідство.Інфо та їх колег із міжнародної мережі OCCRP були виявлені системні
недоліки якості роботи органів слідства. Вони переконливо свідчать про те, що уповноваженими органами не були вжиті усі доступні їм заходи для збору доказів у цій
справі.

   Зокрема, слідство не ідентифікувало та не допитало важливих свідків, які були присутні на місці злочину. Ключові відео із камер спостереження, на яких останні рази
з’являються підозрювані чоловік та жінка, не були виявлені чи не були взяті до уваги. І тільки після виходу фільму у травні цього року поліція допитала екс-співробітника
СБУ Ігоря Устименка, який імовірно стежив за журналістом Павлом Шереметом в ту ніч, коли в автомобіль закладали вибухівку.

   Така ситуація не відповідає критеріям ефективного розслідування, а саме – швидкості, ретельності, незалежності, об’єктивності та підзвітності слідчих органів зацікавленим
особам. Більше того, така ситуація підриває довіру суспільства до процесу розслідування та його результатів.

   В Україні склалася справжня традиція безкарності у нападах та вбивствах журналістів, що пов’язані із виконанням ними професійної журналістської діяльності. Георгій
Гонгадзе, Ігор Александров, Борис Дерев’янко – список загиблих у злочинах, винуватці яких так і не понесли справедливого покарання, можна продовжувати. Тому
ми переконані, що без радикальної зміни самої організації процесу розслідування, попри усі запевнення вищого керівництва держави, суспільство не отримає
позитивного результату у цій справі.

   Зважаючи на викладене вище та підкреслюючи особливий суспільний інтерес до даного розслідування ми вимагаємо від Президента України, Міністра внутрішніх
справ України, Генерального прокурора України та Голови Служби безпеки Україниневідкладно здійснити наступні дії:

1. запросити до роботи на постійній основі у складі спільної слідчої оперативної групи, яка була створена на базі Головного слідчого управління МВС України,
слідчих, прокурорів та детективів високого рівня кваліфікації із країн Європейського Союзу, Сполученого Королівства Великої Британії та Сполучених
Штатів Америки;

2. використати існуючу світову практику проведення резонансних розслідувань та надати можливість представникам авторитетних національних та міжнародних
медійних організацій доступу до матеріалів справи з метою здійснення здійсненнясуспільного контролю за її просуванням.

  Ми просимо Європейський Союз, Сполучене Королівство Великої Британії та Сполучені Штати Америки надати посильну допомогу та сприяти залученню
міжнародного елементу до ходу розслідування вбивства журналіста Павла Шеремета, яке стало справжнім тестом на здатність та спроможність владних структур України
розслідувати напади на свободу медіа. Свободу, яка є необхідною умовою для демократичної трансформації нашої країни.

В Україні започаткували міжнародну премію «Відважна жінка України»

Квітень 4, 2017

Першим номінантом премії «Відважна жінка України-2017» стала правозахисниця Олександра Матвійчук, яка працює в Центрі громадянських свобод. Почесну відзнаку їй вручила посол Сполучених Штатів Америки Марі Йованович на офіційній церемонії нагородження в Американському домі 31 березня 2017 року.

Свою промову Олександра присвятила ролі українських жінок, які великою мірою і є тією рушійною силою змін, що виводять Україну із зони турбулентності, в якій країна перебуває вже кілька десятків років.

“Тільки у громадському секторі можна відразу назвати величезний список імен. І режисерку Лесю Літвінову, яка із початку війни займається допомогою вимушеним переселенцям, що залишили свої домівки. І магістра історії Марію Берлінську, яка створила центр підтримки аеророзвідки та навчає бійців АТО користуватися безпілотниками. І адвокатку Євгенію Закревську, завдяки енергії якої рухається розслідування злочинів, вчинених під час Євромайдану. І тисячі тисяч жінок, імена яких просто невідомі” – відзначає Олександра.

Важливим результатом цієї боротьби, на думку Олександри, має ще стати подолання стереотипного уявлення щодо ролі жінки та руйнування тієї скляної стелі, яка змушує українських жінок у дуже багатьох сферах щоденно доводити свою профпридатність.

Довідково: Олександра Матвійчук керує роботою правозахисної організації Центр громадянських свобод, що здійснює громадський контроль над органами влади через групу громадського спостереження “ОЗОН”, просуває реформи у сфері поліції, судів та прокуратури через платформу “Правозахисний порядок денний”, провадить моніторинг політичних переслідувань в Криму та документує воєнні злочини на Донбасі.

Авторка багатьох досліджень на теми, пов’язані із правами людини, серед яких, подання до Міжнародного кримінального суду щодо розслідування злочинів Євромайдану, альтернативних звітів до різних структур ООН, ЄС, РЄ та ОБСЄ з приводу ситуації із дотриманням прав людини в Криму та на Донбасі тощо.

Олександра Матвійчук координує громадянську ініціативу Євромайдан SOS, яка була створена після насильницького розгону мирної студентської демонстрації на Майдані 30 листопада 2013 року. Протягом подій Євромайдану волонтери ініціативи працювали в цілодобовому режимі для забезпечення правової та іншої допомоги для переслідуваних учасників протесту по всій Україні. На даний час Євромайдан SOS веде цілий ряд кампаній, серед яких кампанія LetMyPeopleGo для звільнення усіх ув’язнених Росією за політичними мотивами громадян України.

Нагородження найактивніших волонтерів країни. Грудень, 2016

Грудень 1, 2016

Опубліковано на сайті “Радіо Свобода” 01.12.2016 року.

“Сила безсилих”. Вацлав Гавел

Жовтень 25, 2016

Знаменитий есей Вацлава Гавела “Сила безсилих”, написаний 1978 року, відразу по “Хартії-77” — важливий документ історії європейського опору тоталітаризмові, який поєднує екзистенціальний досвід, ненависть до несвободи, презирство до рабства з суворою дисципліною мислення і міркувань. Але не тільки. Читаєш його і переконуєшся, наскільки він актуальний нині. Пропонуємо фраґменти з нього.

По Східній Європі бродить привид, який на Заході називають “дисидентство”.

Цей привид — не породження небес. Він органічно притаманний системі, яка в нинішній фазі свого історичного розвитку вже давно не спирається, а з низки причин і не може спиратися, на неприкрите і жорстоке беззаконня влади, що виключає будь-який прояв нонконформізму. А з іншого боку, ця система настільки політично інертна, що фактично не допускає ніякого протесту в своїх офіційних структурах.

Хто ж, власне, вони, ці так звані “дисиденти”? На чому заснована їхня позиція і в чому її суть? У чому суть “незалежних ініціатив”, які об’єднують дисидентів, і наскільки реальні шанси у цих ініціатив? Чи доречно вживати стосовно їхньої діяльності поняття “опозиція”? Якщо так, то чим, власне, така “опозиція” — в рамках цієї системи — є, як діє, яку роль в суспільстві відіграє, на що сподівається і на що може сподіватися? Чи під силу взагалі дисидентам — як людям, які перебувають поза всякими межами владних структур у становищі свого роду “напівгромадян”, — якимось чином впливати на суспільство і суспільну систему? Чи можуть вони взагалі що-небудь змінити?

* * *

Між інтенціями посттоталітарної системи й інтенціями життя глибочіє прірва: в той час, коли життя органічно тяжіє до плюралізму і багатобарвності, до незалежності самовизначення і самоорганізації, коротше кажучи, до реалізації своєї свободи, посттоталітарна система, навпаки, вимагає монолітності, однаковості, дисципліни; в той час, коли життя докладає зусиль, щоб забезпечити все нові й нові неймовірні “структури”, посттоталітарна система нав’язує їй “найнеймовірніші стани”.

Цілком очевидно, що непорушною сутністю системи є орієнтація на себе саму, на те, щоб постійно залишатися якомога ґрунтовніше і безапеляційніше “самою собою” і, таким чином, постійно розширювати радіус дії. Людині ця система служить лише тією мірою, якою це необхідно для того, щоб людина служила їй; щонайменше “понад” це, будь-яке відхилення людини від зумовленого стану система сприймає як замах на себе. І вона має рацію: кожна така трансценденція дійсно відкидає її як принцип. Можна стверджувати, отже, що внутрішньою метою посттоталітарної системи не є, як це може здатися на перший погляд, тільки збереження влади в руках владної верхівки; цей інстинкт самозбереження як соціальний феномен підпорядкований чомусь “вищому”: якомусь сліпому саморухові системи. Людина — навіть якщо вона і займає якесь місце в державній ієрархії — “як така” нічого не означає в цій системі, вона лише покликана цей саморух здійснювати і йому служити; тому і її прагнення до влади може реалізовуватися тільки доти, доки воно не вступає в протиріччя з “саморухом”.

* * *

Ідеологія — як вищезгаданий “алібістичний” місток між системою і людиною — закриває прірву між прагненнями системи і прагненнями життя; ідеологія створює видимість, що домагання системи випливають з потреб життя: це якийсь світ “ілюзій”, що видається за дійсність.

Приписи посттоталітарної системи людина відчуває практично на кожному кроці. Система торкається до людини, попередньо вдягнувши ідеологічні рукавички. А тому життя в системі наскрізь проросло лицемірством і брехнею; влада бюрократії називається владою народу; ім’ям робітничого класу поневолено сам робітничий клас; повсюдне приниження людини видається за її остаточне визволення; ізоляція від інформації називається її доступністю; урядове маніпулювання органами громадського контролю влади і урядове свавілля — дотриманням законності; придушення культури — її розвитком; поширення імперського впливу видається за допомогу пригнобленим, відсутність свободи слова — за вищу форму свободи; виборчий фарс — за вищу форму демократії; заборона вільної думки — за найпередовіший науковий світогляд; окупація — за братерську допомогу.

Влада перебуває в полоні власної брехні, тому і вдається до фальші. Фальсифікує минуле. Фальсифікує сьогодення і фальсифікує майбутнє. Підтасовує статистичні дані. Вдає, ніби в неї немає всесильного і здатного на все поліцейського апарату. Прикидається, що поважає права людини. Прикидається, що ні в чому не прикидається.

Людина не зобов’язана усім цим містифікаціям вірити. Однак вона повинна вести себе так, немов вірить їм; принаймні мовчки зберігати толерантність або хоча б бути в злагоді з тими, хто ці містифікації здійснює.

Вже хоч би тому людина змушена жити в брехні. Вона не мусить приймати брехню. Досить, що вона прийняла життя, яке невіддільне від брехні і неможливе поза брехнею. Тим самим вона стверджує систему, реалізує її, сприймає її, є нею.

* * *

Отже, найближчим партнером людини в цій пов’язаності є не інша людина, а система як самоцільна структура. Позиція в державній ієрархії диференціює людей за рівнем відповідальності і провини, але водночас ні на кого повністю не покладаючи відповідальність і провину і нікого, з іншого боку, від відповідальності і провини не звільняючи.

Конфлікт між інтенціями життя й інтенціями системи не переростає в конфлікт двох соціально протиставлених громадських груп, і тільки поверхневий погляд дозволяє — і то лише приблизно — ділити суспільство на правлячих і пригноблених. Утім, це одна з найважливіших відмінностей між посттоталітарною системою і “класичною” диктатурою, в якій цей конфлікт все ж надається до соціальної локалізації. В посттоталітарній системі межа цього конфлікту проходить de fakto через кожну людину, бо кожен по-своєму є її жертвою і опорою. Те, що ми розуміємо під системою, не є, отже, порядком, який би одні нав’язували іншим, це радше щось, що пронизує все суспільство і частиною чого це суспільство є, щось, що здається ніби принципом, невловимим, а насправді “вловлюється” всім суспільством як важливий аспект його життя.

* * *

В тому, що людина створила і щодня створює замкнуту на себе саму систему, за допомогою якої вона позбавляє себе своєї справжньої суті, немає, отже, якогось незбагненного непорозуміння історії, якогось ірраціонального відхилення або результату прояву якоїсь сатанинської вищої волі, яка з невідомих причин вирішила таким способом зжити зі світу частину людства.

Це могло статися і може відбуватися з тої причини, що в сучасного людства є, очевидно, певна схильність створювати або терпіти таку систему, а також є щось, що з цією системою ріднить, ототожнює і чому відповідає; щось, що паралізує будь-яку спробу його “кращого я” повстати. Людина змушена жити в брехні, однак змушена лише остільки, наскільки здатна на таке життя.

Отже, не тільки система відчужує людину, але і відчужена людина одночасно підтримує цю систему як своє потворне дітище. Як принизливе відображення свого власного приниження. Як доказ свого падіння.

* * *

Кожній людині, звичайно, ніщо людське не чуже, в кожному живе прагнення до власної людської гідності, моральної цілісності, свободи волевиявлення, трансценденції “світу об’єктивної реальності”; разом з тим практично кожен тією чи іншою мірою здатний змиритися з “життям в брехні”, кожен якоюсь мірою схильний до сірої банальності і стандартів, в кожному є велика спокуса розчинитися в безликій масі й мирно плисти за течією псевдожиття.

Вже давно не йдеться про конфлікт двох сутностей. Йдеться про щось гірше: про кризу самої сутності…

Сильно спрощуючи, можна було б сказати, що посттоталітарна система — це результат “історичної” зустрічі диктатури з суспільством споживання: хіба ця масова адаптація до “життя в брехні” і настільки широке поширення в суспільстві “самототалітаризму” не перебувають в тісному зв’язку з повсюдно поширеним небажанням людини-споживача пожертвувати чим-небудь зі своїх матеріальних цінностей в ім’я власної духовної і моральної цілісності? З її готовністю поступитися “вищими ідеалами” заради дешевих спокус сучасної цивілізації? З її незахищеністю перед епідемією стадної безтурботності? І чи не є, нарешті, сірість і порожнеча життя в посттоталітарній системі, власне, лише карикатурно загостреним способом сучасного життя взагалі …

“Життя в брехні” може функціонувати як головний елемент системи тільки за умови власної універсальності; воно має бути присутнє в усіх напрямках; воно не допускає і думки про співіснування з “життям у правді”, бо будь-який відступ від “життя у брехні” заперечує його як принцип і загрожує в цілому.

Це зрозуміло: поки “життя в брехні” перебуває у конфронтації з “життям в правді”, немає можливості виявити його неправдивість. Але тільки-но в нього з’явиться альтернатива — з’явиться і життєва небезпека і щодо його сутності, і щодо явища загалом. І при цьому взагалі не важливо, які справжні масштаби цієї альтернативи: її сила полягає зовсім не в “фізичному” аспекті, а в “світлі”, яким вона висвітлює основи цієї системи, в світлі, що падає на її хиткий фундамент.

* * *

Тому “життя в правді” має в посттоталітарній системі значення не тільки екзистенційне (повертає людині саму себе), гносеологічне (показує дійсність, якою вона є) і моральне (є прикладом). Крім всього цього, воно має і чітко виражене політичне значення.

Якщо наріжним каменем системи є “життя в брехні”, то нічого дивного, що головною загрозою їй стає “життя в правді”. А тому вона має його переслідувати суворіше за будь-що інше.

Правда — в широкому сенсі слова — отримує в посттоталітарній системі специфічне і невідоме іншим системам значення: правда відіграє в ній більшу і, головне, нову роль чинника влади, тобто безпосередньої політичної сили.

* * *

Мабуть, природним середовищем і вихідним пунктом того, що можна було б в найширшому сенсі розуміти як “опозиція”, є у посттоталітарній системі “життя в правді”. Конфронтація цієї “опозиційної сили” з цією владою має, звичайно, принципово іншу форму, ніж у відкритому суспільстві або за “класичної” диктатури: така конфронтація відбувається не в площині фактичної, офіційно закріпленої і чітко визначеної влади, в розпорядженні якої є ті чи інші прямі важелі управління, а в зовсім іншій площині — на рівні людської свідомості й совісті, на рівні екзистенційному.

Радіус дії цієї специфічної сили визначається не числом прихильників, виборців чи солдатів, бо її місце — у “п’ятій колоні” суспільної свідомості, серед прихованих інтенцій життя, в пригнічуванні прагнення людини набути власну гідність і реалізувати елементарні права, свої справжні соціальні й політичні інтереси. Йдеться, отже, про “владу”, що спирається не так на силу тієї чи іншої обмеженої соціальної або політичної групи, а передовсім на потужний потенціал, прихований в цілому суспільстві, в тому числі у всіх його державних структурах. Ця “влада”, отже, спирається не на якихось “власних” солдатів, а, так би мовити, на “солдатів свого ворога”, тобто на всіх, хто живе в брехні і в будь-який момент — нехай поки що тільки теоретично — може зазнати впливу сили правди (або, інстинктивно намагаючись вберегти свою владу, пристосовується до цієї сили).

Це свого роду бактеріологічна зброя, якою один цивіл може — за відповідних умов — озброїти цілу дивізію. Ця сила не бере прямої участі у відкритій боротьбі за владу, а діє у вільній від офіційних рамок сфері людського існування. Однак приховані процеси, які вона там викликає, можуть — і важко наперед прогнозувати, коли, де, як і в якому масштабі — вилитися в щось відчутне: в реальну політичну дію чи подію, в громадський рух, в раптовий вибух громадянського невдоволення, в гострий конфлікт всередині заховуваної видимості монолітності державної структури або просто в стрімку зміну суспільного і духовного клімату. А оскільки всі реальні проблеми і кризові явища приховані під грубим шаром брехні, то взагалі незрозуміло, коли ж впаде ця горезвісна остання крапля, яка переповнює чашу, і що виявиться цією краплею: ​​тому-то державна влада для профілактики майже миттєво пригнічує будь-яку, навіть найнесміливішу спробу “життя в правді”.

Пелена “життя у брехні” зроблена з дивного матеріалу: доти, доки вона наглухо покриває все суспільство, здається, що вона з каменю; проте досить в одному місці пробити в ній дірку, досить єдиній людині вигукнути: “Король — голий!” і єдиному гравцеві порушити правила гри, тим самим викриваючи її як гру, — і все раптово з’явиться в іншому світлі, а вся пелена, мов паперова, миттєво почне рватися і розповзатися.

* * *

Кажучи про “життя в правді”, я, певна річ, маю на думці не тільки прямий захист правди, наприклад якийсь протест або лист, підписаний групою інтелектуалів. Її проявом може стати будь-яка діяльність, за допомогою якої людина або група людей повстануть проти маніпулювання собою: від листа інтелектуалів до робітничого страйку, від концерту рок-музики до студентської демонстрації, від відмови брати участь у виборчій комедії і відкритого виступу на якомусь офіційному з’їзді до, скажімо, голодування.

Оскільки посттоталітарна система пригнічує інтенції життя в комплексі й сама заснована на комплексній маніпуляції всіма життєвими проявами, то і кожен вільний прояв життя є для неї непрямою політичною загрозою. Причому нею може бути і те, щодо чого в інших суспільних умовах нікому не спало б на думку приписувати якесь потенційне, тим паче реальне, політичне значення.

Глибока криза людської особистості, бувши спричинена “життям у брехні” і це життя, своєю чергою, створюючи, має, безсумнівно, свої моральні наслідки: вони проявляються — крім усього іншого — як глибока моральна криза суспільства. Людина, підлегла споживчій шкалі цінностей, “розчинена в амальгамі стадної цивілізації, що не визнає відповідальності перед буттям вищої, ніж відповідальність за власне виживання”, є людиною деморалізованою: саме на цю її деморалізованість система спирається, її поглиблює, саме її відображає в масштабі всього суспільства .

“Життя в правді” як форма протесту людини проти нав’язаного їй стану є альтернативною спробою повернути собі свою власну відповідальність, що є, безумовно, акт моральний. Оскільки “життя в правді” за посттоталітарної системи стає основним середовищем для будь-якої незалежної і альтернативної політики, то й усі міркування про характер і перспективи цієї політики повинні обов’язково враховувати і цей її моральний показник як феномен політичний…

У суспільствах посттоталітарної системи винищено будь-яке політичне життя в традиційному сенсі цього слова; люди позбавлені можливості відкрито політично висловлюватися, не кажучи вже про те, щоб політично організовуватися; порожнечу, яка в такий спосіб виникає, повністю заповнюють ідеологічні ритуали.

Інтерес людей до політичних питань в такій ситуації, природно, зменшується, і незалежне політичне мислення і політична робота, якщо щось подібне взагалі в будь-якій формі існує, більшості людей здаються чимось нереальним, абстрактним, якоюсь грою заради гри, безнадійно віддаленою від їхніх повсякденних турбот, чимось, можливо, і привабливим, але загалом непотрібним, оскільки, з одного боку, воно абсолютно утопічне, а з іншого — вкрай небезпечне, якщо враховувати надзвичайну жорсткість, з якою державною владою переслідується будь-яка спроба в цьому напрямку.

Попри все і в цих суспільствах, природно, знаходяться одинаки і групи людей, які не відмовляються від політики як своєї життєвої місії і намагаються все ж політично незалежно мислити, висловлюватися, а при нагоді й організовуватися, бо саме так уявляють собі “життя в правді”.

Вже одне те, що ці люди існують і діють, є незмірно важливим і корисним, бо вони і в злі часи зберігають спадкоємність політичної традиції; а якщо якийсь політичний рух, який виник в тій чи іншій формі “до-політичної” конфронтації, зможе успішно заявити про себе політично, намітити перспективи, то це станеться — і часто так буває — завдяки цим одиноким “генералам без армії”, які ціною багатьох тяжких жертв відстояли неперервність політичного мислення, підтримали ініціативу і виниклі пізніше рухи, збагативши їх в потрібну хвилину саме цим елементом політичної саморефлексії.

* * *

Звільнитися від традиційних політичних штампів і звичок, глибше проникнути в справжній світ людського існування і вже з його аналізу приходити до політичних висновків — це не тільки реалістичніше з точки зору політики, а й одночасно — з точки зору “ідеального стану” — політично перспективніше. Реальна, глибока і безперервна зміна ситуації на краще, не може, мабуть, нині ґрунтуватися на тому, чи проб’ється — навіть якби це і було можливо — та чи інша, базована на традиційних політичних уявленнях та, зрештою, лише поверхнева (тобто структурна, системна) політична концепція; ця зміна має виходити — як ніколи і ніде раніше — від людини, від людського існування, з основоположної зміни її становища в світі, її ставлення до себе самої, до інших людей, до всього навколишнього.

Створення досконалішої господарської та політичної моделі сьогодні, мабуть, більше, ніж будь-коли, має виходити з якихось глибших екзистенційних і моральних змін в суспільстві. Це не щось само собою зрозуміле, що досить придумати і придбати, немов новий автомобіль, це щось таке, що може сформуватися — якщо не йдеться про якийсь новий варіант колишнього маразму — тільки як прояв змін життя. Отже, запровадження досконалішої системи ніяк не може автоматично ґарантувати і досконаліше життя, а радше навпаки: тільки на фундаменті досконалішого життя можна, як виглядає, зводити і досконалішу систему.

* * *

Останнім часом державна влада і вся її пропаґанда намагаються приписувати “дисидентським рухам” терористичні наміри, звинувачувати їх у нелеґальних і конспіративних методах.

Не це, звичайно, головна причина, чому “дисидентські рухи” обирають принцип леґальності. Він корениться, зрозуміло, глибше, в специфічній внутрішній природі “дисидентської” позиції: принцип насильницької зміни системи (а будь-який опір, по суті, на таку зміну спрямовано) є і повинен бути їй opганічно чужим вже як такий, тому що робить ставку на насильство. (В принципі ми можемо прийняти його лише як неминуче зло тільки в екстремальних ситуаціях, коли прямому насильству неможливо протистояти інакше, як тільки насильством, і коли відмова від нього означала би підтримку насильства; згадаймо, наприклад, короткозорість європейського пацифізму як один з факторів, який підготував ґрунт виникнення Другої світової війни.)

Це випливає з уже згаданого неприйняття того типу мислення, який заснований на допущенні, що воістину важливі перетворення в суспільстві можливі лише в формі заміни системи або зміни уряду (яким завгодно способом) і що ці так звані “принципові” зміни виправдовують приношення їм в жертву “менш принципових”, тобто людські життя.

Турбота про власну теоретичну концепцію в цьому випадку переважує турботу про конкретне людське життя; в цьому і корениться потенційна небезпека нового поневолення людини. “Дисидентським рухам” притаманний, як я вже намагався показати, зовсім інший погляд, що сприймає зміну системи як щось поверхове, вторинне, що само по собі ще нічого не ґарантує. Поворот від абстрактного політичного бачення майбутнього до конкретної людини і до дієвого захисту її “тут і тепер” абсолютно логічно веде до наростання протидії будь-якому насильству, здійснюваному “в ім’я кращого майбутнього”, і до глибокої невіри, що насильно завойоване майбутнє може бути справді кращим, що на його натурі не відіб’ються ті фатальні засоби, якими воно було завойоване.

Мова в цьому випадку мовиться не про якийсь консерватизм чи так звану політичну “поміркованість”: “дисидентські рухи не надають перевагу ідеї насильницького політичного перевороту не тому, що для них таке рішення було б занадто радикальним, а навпаки — тому що воно для них недостатньо радикальне. Тож проблема, про яку йдеться, корениться глибше, ніж в сферах, де питання вирішуються незначними перетвореннями в уряді або структурі системи.

Цей розділ загалом був би неповним, якби я не зупинився на деяких внутрішніх особливостях процесу “боротьби за слово”. Мова ось про що: закон є — навіть в найідеальнішому випадку — завжди лише одним з недосконалих, більш-менш зовнішніх способів захисту кращого, що є в житті, перед гіршим; проте сам по собі він ніколи це краще не створює. Його завдання службове, його мета — не в ньому самому; дотримання закону ще не забезпечує автоматично кращого життя, воно все-таки є творчістю людей, а не законів та інститутів.

Легко уявити собі суспільство, яке має добрі закони, в якому тих законів дотримуються повністю і в якому при тім неможливо жити. І можна, навпаки, уявити цілком стерпне життя при недосконалих або недосконало застосовуваних законах. Отож головне в тому, яким є саме життя і чи служать йому закони, чи ж вони його пригнічують, але в жодному разі не в тому, чи їх дотримувано чи ні (врешті решт, часто їх буквальне виконання може стати для гідного життя найбільшою катастрофою).

Ключі до людського, гідного, забезпеченого і щасливого життя не ховаються в конституції чи в кримінальному законі — вони тільки реґламентують, що можна і чого не можна, тим самим життя полегшуючи або ускладнюючи, обмежуючи чи не обмежуючи, карають, пристосовуються чи хоронять його, але ніколи не наповнюють його змістом і сенсом.

Боротьба за так звану “законність” повинна, отже, цю “законність” постійно співвідносити з самим життям, таким, як воно є насправді, й узгоджуватися з ним. Без реального бажання бачити справжні прояви його краси і нензи і без морального ставлення до нього ця боротьба мала б рано чи пізно все здрухотати на мілині самоцільної схоластики. Людина ж мимоволі уподібнилася до того спостерігача, який оцінює нашу ситуацію лише за судовими документами і по тому, наскільки строго виконано всі визначені формальності.

«Свобода», 19.12.2011
Переклад О.Д.
05.10.2016

Опубліковано на сайті ZBRUC: http://zbruc.eu/node/56982

Запрошуємо на онлайн-трансляцію нової вистави Білоруського вільного театру “Burning Doors”

Жовтень 12, 2016

Євромайдан SOS і ініціативна група “Комітет солідарності” запрошують на онлайн-трансляцію нової вистави Білоруського вільного театру “Burning Doors”, що відбудеться в середу, 12 жовтня, о 22:00 в Центрі візуальної культури (вул. Глибочицька 44, 2-й поверх).
Сюжет вистави присвячений трьом художникам, яких переслідували за політичними мотивами в Російській Федерації: Олегу Сенцову, Петру Павленському та Марії Альохіній, учасниці панк-рок групи Pussy Riot. Це буде дебютний виступ Марії Альохіної в ролі театральної актриси.
Через історії трьох художників вистава “Burning Doors” демонструє, що відбувається з митцями, яких держава офіційно визнала своїми ворогами. Сюжет і гра акторів доведені до межі – фізичної та художньої. Тексти Фуко і Достоєвського перетинаються з побутовими діалогами героїв, тіла акторів живуть на сцені в екстремальних умовах: їх б’ють, підвішують вниз головою, топлять. Гніт і репресії репрезентуються як в метафоричної, так і в буквальній формі.
Тема вистави близька і самому Білоруському вільному театру, який після президентських виборів 2010 року в Білорусі під страхом політичного переслідування був змушений перебратися до Великобританії. Сьогодні театр успішно виступає на різноманітних майданчиках по всьому світу.
Мова: білоруська, російська, англійські субтитри.
Вхід вільний.

Всі деталі в події у ФБ: https://www.facebook.com/events/1590445937931906/

“В епізоді про Сенцова найбільше враження справляє довга мовчазна дуель…”. Вересень, 2016

Вересень 25, 2016

Цього вечора Belarus Free Theatre востаннє виконує в лондонському Soho Theatre свою постановку “Палаючі двері” (#BurningDoors), присвячену українському режисерові, полів’язню Олегу СЕНЦОВУ та іншим митцям, які безстрашно кинули виклик путінській автократії.
В епізоді про Сенцова найбільше враження справляє довга мовчазна дуель, під час якої один чоловік раз-по-раз валить другого на землю — лише з тим, аби жертва знову і знову здіймалася на ноги, аж поки сам нападник остаточно не вичерпує власні сили. “Це блискуча тілесна метафора виснажливої боротьби між гнобителями і пригнобленими, і торжества опору”, — відзначає Financial Times. — “Вона виконується, як і цілий спектакль, із палаючою енергією та самовіддачею”.

Відео опубліковане на Belarus Free Theatre 10 вер. 2016 р.

Результаты поиска:

Молоді українські лідери працюють над проектами демократизації України в Стенфордському університеті

Листопад 9, 2017

Матеріал входить до серії «Українці – історії успіху».

Уперше троє українців отримали унікальну можливість провести академічний рік у Стенфордському університеті, поглиблюючи знання та працюючи над власними проектами як стипендіати програми для нових українських лідерів (The Ukrainian Emerging Leaders Program).

Відкриття програми при Центрі демократії, розвитку та верховенства права Стенфордського університету (CDDRL) було ініційоване Олександром і Катериною Акименками, які два роки тому самі там навчалися. Не зустрівши в кампусі багато українців, пара звернулася до інституту міжнародних відносин із пропозицією це виправити.

Сім'я Акименків. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Сім’я Акименків. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Підтримані Майклом Макфолом, директором Стенфордського інституту міжнародних студій Freeman Spogli Institue (FSI), та Мосбахер-директором CDDRL Френсісом Фукуямою, Акименки розпочали пошук партнерів в Україні. Перший набір програми профінансований завдяки щедрим внескам Western NIS Enterprise Fund (WNISEF), Святослава Вакарчука, Томаша Фіали та Рустема Умерова.

«Усі ці люди та зусилля були спрямовані на те, щоби створити центр українських студій і відправити у Стенфордський університет цього року трьох стипендіатів, які представляють досить різні напрямки», – поділився Олександр Акименко.

На перший набір було подано 340 заявок. Трьох кандидатів відібрали за вагомий внесок в український політичний розвиток, лідерський потенціал та сильні проектні пропозиції.

У вересні група українських лідерів, які працюють над впровадженням та зміцненням демократичних реформ, громадянського суспільства, прозорості та економічного розвитку в різних секторах, прибула в Каліфорнію.

Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

«Голос Америки» поспілкувався з учасниками програми і розпитав їх про враження від перебування в одному з найпрестижніших університетів світу та роботу над індивідуальними проектами, покликаними підтримувати демократизацію в Україні.

Оскільки навчальний рік тільки недавно розпочався, стипендіати зараз намагаються зібрати теоретичну інформацію, необхідну для реалізації їхніх проектів, ідеї яких вони запропонували, коли подавали заявки на участь у програмі. Вони багато читають і знайомляться з дослідженнями конкретних прикладів із інших країн.

Олександр Стародубцев, співзасновник «Прозорро», електронної системи державних закупівель, яка виграла декілька визначних міжнародних нагород, говорить, що в захваті від занять:

«Система навчання спрямована на те, щоб провокувати до знань – для того, щоб ти сам думав і вирішував. Багато практики. Очевидно, що застосовувати все це в Україні потрібно крок за кроком».

Олександр Стародубцев

Олександр Стародубцев

Олександр зосереджується на вивченні якісної бюрократії – такої, яка має можливість і спроможність виконувати ті функції, які вона повинна виконувати:

«У нас із цим проблема. При чому під бюрократією я маю на увазі не тільки центральні органи виконавчої влади чи обласні та міські адміністрації, а і бюджетників – наших учителів, лікарів, тих, хто займається поточними повсякденними справами. Можна сказати, що там відносна якість. Я якраз розбираюся, поки що теоретично, як це можна покращити, які приклади є в світі того, як це робилося».

Олександр бачить велику цінність перебування в Стенфорді у тому, що це центр інновацій. Він переконаний, що реформи тісно пов’язані з інноваційними підходами:

«Стенфорд, мабуть – найкраще місце в світі, де вчать, як робити інновації. Я абсолютно вірю, що в державних інституціях теж можна робити інновації… Якщо виходити з концепції, що реформа – це стартап, то це найправильніше місце в світі, де вчать, що таке інновації, що таке стартап, як із нуля зробити щось або перетворити на щось».

Олесандр Стародубцев у Стенфордському університеті

Олесандр Стародубцев у Стенфордському університеті

Стипендіати багато спілкуються між собою, обговорюючи теоретичні концепції та намагаючись приміряти їх на Україну і подумати, що би працювало вдома і яким чином, розповідає Олександр.

«Що робити, якщо в тебе не склалося так, як у всіх у світі? – ставить запитання співзасновник «Прозорро» і відповідає: – Це не проблема. Це не означає, що в нас нічого не вдасться. Хороший приклад «Прозорро», де ми просто взяли і обігнали весь світ, тому що в світі сама інституція публічних закупівель реально буксує. Ми цих проблем знали менше, тому просто з нуля побудували, як має бути. Так само потрібно робити і в інших речах. Я вірю, що в побудові якісної бюрократії в Україні нам теж вдасться знайти багато цікавих інноваційних речей, які просто застосувати в нашому уряді».

Більше за все Олександр Стародубцев бажає, щоб результатом його навчання в Стенфорді став конкретний інструмент, а не теоретична концепція, бо таких в Україні вистачає.

Інший стипендіат, Дмитро Романович, економічний експерт та радник Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, де відповідає за реформу Дерегуляція, приємно вражений середовищем у Стенфорді:

«Дуже відкриті люди, які допомагають, цікавляться, посміхаються. Стенфорд – це щось неймовірне. Велика кількість не те що навіть освічених, а дуже кваліфікованих і професійних людей, які глибоко розбираються в питаннях і, що важливо – вони дуже відкриті, навіть якщо не ходиш до них на заняття чи не маєш якогось спеціального контакту, ти можеш просто їм написати, зустрітися на каву, порозмовляти про ті питання, які тебе турбують».

Дмитро Романович із професором Стенфордського університету Ларрі Даймондом

Дмитро Романович із професором Стенфордського університету Ларрі Даймондом

Дмитра також вразили відкритість і глибина дискусії та її якість:

«Люди чують аргументи, намагаються відповідати на них, а не лише доносити свою точку зору – це вражає. Інтелектуальний рівень – взагалі якийсь захмарний у Стенфорді. Я щасливий, що я тут і маю можливість отримувати цю порцію знань».

Проект Дмитра стосується того, як із точки зору технологій проводити реформи, коли немає великого політичного бажання цього робити, але є потреба. Дмитро бачить велику перевагу американської вищої освіти в можливості вибирати предмети.

«У нас є цікаві предмети, у кожного вони різні, кожен вибирає собі ті, які більше дотичні до нього та до його проекту. Є деякі предмети на які ми ходимо всі разом, як «Демократія, розвиток та верховенство права», який викладає Френсіс Фукуяма». Це дуже гарно, що ми не обмежені якимось визначеним колом питань… Це великий бонус цієї системи освіти порівняно з українсько, коли ти сам розумієш, що тобі потрібно, і сам обираєш це».

Дмитро Романович. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфорді. Жовтень 2017 року.

Дмитро Романович. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфорді. Жовтень 2017 року.

Погляди Дмитра розділяє і стипендіатка Олександра Матвійчук, керівник Центру громадянських свобод, правозахисниця, яка працює над питанням прав людини в Україні та регіоні ОБСЄ:

«Університет справляє велике враження. Коли ти тільки приїжджаєш і проходиш по його території, то відчуваєш, що це такий унікальний простір, де вітають ідеї і відбувається трансформація особистості. Це видно і з того набору курсів, який нам запропонували самостійно визначити для себе. Це доволі цікавий підхід, що тут немає запропонованої заздалегідь рамки, яка нав’язується студентам або дослідникам, і ти сам собі визначаєш ці курси, які вважаєш за потрібне».

Олександра намагалася взяти собі курси з різних шкіл і структурних відділів університету:

«Як правило їх беруть чотири, але мені було так складно визначитись, тому я взяла шість, і всі, коли тепер дізнаються про це, дивуються, як я встигаю. Сказати чесно, нам набагато легше, бо ми не маємо обов’язкових письмових завдань, не проходимо іспити, а вчимося для свого задоволення».

У рамках роботи над своїм проектом Олександра ставить за ціль знайти спосіб об’єднати людей у роботі над реформами:

«Я хочу дізнатися, як спрямувати оцю потужну енергію, яка нам вже вкотре допомогла в Україні зруйнувати авторитарний режим, на те, щоб у щоденному темпі працювати над створенням незалежних інституцій, тобто як об’єднувати велику кількість звичайних людей у щоденній кропіткій роботі над реформами, над громадським контролем та над іншими речами, без яких незалежну, демократичну, сильну і правову державу не побудуєш».

Олександра Матвійчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Олександра Матвійчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Правозахисниця вірить, що середовище в Стенфорді допоможе їй у досягненні мети:

«Ця атмосфера сприяє тому, що ми здійснюємо дуже інтенсивний науковий пошук, і я, звичайно, не передбачаю, що будуть якісь прості відповіді на досить складні запитання, які виходять за рамки науки і з якими зіштовхуються люди в країнах перехідної демократії, так як зараз в Україні, але те, що перебування в Стенфорді зробить мене сильнішою, дасть мені час та можливості подумати (а це в Україні велика розкіш, бо ми постійно щось робимо), те, що це дозволить мені вийти за рамки усталених шаблонів – це очевидно».

Олександр Акименко, засновник програми Стенфордського університету для нових українських лідерів, сподівається, що стипендіати першого набору почерпнуть багато знань і заведуть корисні знайомства за рік навчання в Каліфорнії та привезуть ці ресурси в Україну:

«Перебування наших стипендіатів там має закінчитися їхнім поверненням в Україну і принесенням цих ідей і знань, які вони здобудуть у Стенфордському університеті, назад в Україну, щоб вони могли надихати тих людей, які роблять зміни в країні, робити їх ще ефективнішими і ділитися тими ідеями, відкриттями, знайомствами, контактами, партнерствами з дуже різними представниками української і влади, і підприємництва, і громадського руху, і волонтерського руху».

За словами Олександра, програма є своєрідною спробою принести західний контекст і кращі зразки знань та контакти в Україну:

«Оскільки це перша така когорта учасників, ми очікуємо, що з року в рік ця програма буде існувати і розвиватися для того, щоби ще більше людей могли долучитися і поєднувати ці два світи, тому що зараз очевидно, що один із регіонів, який лідирує в світі в дуже багатьох галузях – це Кремнієва долина і серце її – Стенфордський університет. Відповідно, хотілося б, щоб ті інновації були привнесені і в Україну».

Святослав Вакарчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Святослав Вакарчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Олександр підкреслює, що в розпорядженні учасників програми є цінні ресурси, які допоможуть їм у реалізації їхніх цілей:

«У кожного зі стипендіатів є свій проект, тобто вони приїхали туди не з порожніми руками, вони працюють кожен над своїм проектом і мають усі можливості для його втілення, а також наставництво від кращих професорів. Крім того, беруть участь у величезній кількості різних заходів із дуже розумними людьми. Я сподіваюся, що це на них вплине, надихне на те, щоб вони повернулися і змінювали країну на краще».

Джерело, 08/11/2017

Мирний воїн: як переселенець з Луганська переїхав на Волинь і створив унікальну в світі інформаційну базу про війну на Сході України

Вересень 1, 2017

Він заявив про себе громадськості як волонтер-переселенець. Тоді ми познайомилися у Волинському координаційному центрі допомоги бійцям АТО. Він формував якісь списки, показував мені сайт із фотографіями бійців з АТО. Я розуміла, що це важливе діло, яким він займається, але не розуміла ні його, ні цілі цієї справи до кінця, але…

Знайомтеся. Це – луганчанин, а нині, вже майже три роки як лучанин, – Геннадій Щербак. Він той, хто знає чи не найбільше подробиць, які невідомі загалу, про те, що відбувалося на Сході України на початку збройного конфлікту і, що там відбувається до сьогодні.

Геннадій сидить у своєму кабінеті до пізньої ночі ледь не щодня. Все порпається у новинах минулих 2014-го та 2015-го року й вишукує краплини інформації з українських, проросійських і сепаратистських сайтів. А раптом, там з’явиться якесь обличчя, хтось назве нове ім’я, вдасться розпізнати тіло вбитого? Такі запитання турбують явно не кожного українця, навіть в умовах стану війни із країною-агресором. Геннадія ж ці питання не покидають уже впродовж, майже, трьох останніх років.

ІСТОРІЯ НЕВДАЧ І ПЕРЕМОГ

Історія життя Геннадія Щербака розпочалася із маленького села Сватівського району. У восьмому класі він покидає рідний дім та йде навчатися у Каспійське морехідне училище. Та навчання триває лише один рік: проблеми зі здоров’ям від отруєння унеможливили його подальше навчання. Він повертається до рідного села і зустрічає там людину, яка стане його підтримкою та опорою, –  свою дружину Наталію.

«Вона завжди зі мною. Чи на Мерседесі я, чи на Жигулях», – уже жартівливо розповідає Щербак.

Та в жорстокій Москві, куди молоде подружжя поїхало у пошуках кращої долі, тоді він тільки наближався до надзвичайно складних життєвих випробувань. В омріяній столиці, тепер вже країни-ворога, на сім’ю Щербаків тільки чекали біди. В дружини Геннадія почалися передчасні роди другої дитини (первісток був з дідусем і бабусею у селі – авт.), а в місцевій лікарні медики не бажали їй навіть надати допомоги. Тож, народження недоношеної дитини довелося приймати самотужки. Дитина не вижила, а питання життя матері вирішувалося не на дні, а на години.

«Я прийшов до лікарні тоді і побачив, що моя дружина лежить і до неї ніхто не підходить. Тоді прибиральниця ще підійшла до мене і сказала, щоб я щось робив, бо жінка може й не вижити», – згадує ті часи Геннадій.

Аби врятувати дружину Геннадій пішов на кілька робіт, адже лікар поставив «таксу» – 100 доларів вдень і він її врятує, щоправда одразу сказав: «Дітей у вас більше ніколи не буде». Тож, Геннадій Щербак почав працювати на кількох роботах у чужих йому місті та країні, спати по три години на добу, аби врятувати дружину. Врешті на цьому пригоди не закінчилися. Упродовж семи років, що сім’я Щербаків їх провела у Москві, було два замахи на життя Геннадія у побутових ситуаціях.

Згодом Геннадій та Наталія повертаються до Луганська, адже в рідному селі не було, що робити. І, переборовши всі складнощі, Щербаки створюють власну будівельну фірму «Новий дім», яка займається продажем і встановленням вінілового сайдингу для будинків. Нарешті, здавалося б, життя налагодилося. Є бізнес, є друзі, є сім’я, адже дружина Наталія на той час уже народила чотирьох дівчаток. Але приходить Майдан… в місті, де більшість йому не раді і агресивно ставляться до тих, хто проявляв свої патріотичні погляди.

«Коли ситуація загострилася, я зрозумів, що нас можуть шукати. Так і трапилося. Наші сусіди повідомили, що невідомі озброєні особи приходили до нашої квартири та шукали мене. Нам пощастило, що ми з сім’єю жили на орендованій квартирі, а на тій, де приписані, лише зберігали речі. Я тоді зрозумів – треба їхати звідси», – згадує черговий карколомний період свого життя Геннадій.

Сім’я із чотирма дітьми зібрала те, що попало під руки, і миттєво виїхала з Луганської області. Щербаки спершу їдуть до Києва, кілька тижнів живуть в Броварах і, на запрошення знайомого у Луцьку їдуть на Волинь.

Щербаки втратили усе: житло (нині воно просто стоїть, але речі Геннадій не має й найменшої можливості забрати), автомобілі, і бізнес (на той час у фірми Щербака було з десяток крупних замовлень).

Так, багатодітна сім’я луганчан опиняється в Луцьку без нічого. Проте, зв’язок із рідним домом не втрачається…

БАЗА ЗА СІМОМА ЗАМКАМИ

Коли Геннадію Щербаку пропонували непогану роботу в Луцьку, він надав перевагу волонтерству. Щось змусило його не залишати своїх земляків у біді. Він вирішує доєднатися до створення Волинського обласного координаційного центру допомоги бійцям АТО. Тоді ця організація була надзвичайно потрібною. Геннадій, розуміючи, що знає Луганщину та Донеччину дуже добре, обирає напрям пошуку зниклих безвісти.

«Найперша ситуація, яка трапилася – це, коли до мене прийшли зі списком 1800 зниклих безвісти та полонених. Перше, що мене там здивувало, що там писало: Луцька область, Ковельська область, і я зрозумів, що щось тут не те і треба з цим щось робити. Це не нормально. Потім побачив неправильно написані прізвища, а про дати народження я вже мовчу. Тоді я собі прикинув, що, напевно, люди обмінюються з обох сторін списками, але не читають прізвища, не уточнюють дат, і виходить, що таких людей, як в списку обміну, не існує. Відповідно справжні люди, яких, нібито, подали до списку, залишаються в полоні або ув’язнені».

Щербак розповідає історію одного волинського бійця, (прізвище приховане з етичних міркувань – авт.), в прізвищі якого декілька разів зробили помилку. В результаті він перебував дуже довго у полоні, натомість решту поступово визволяли. Наразі, Геннадію стало відомо, що той боєць перейшов на бік сепаратистів і, навіть, там одружився. Тепер він ремонтує військову техніку по той бік фронту.

Волонтер ділиться спогадами, що на початку цієї роботи ніхто не сприймав його справу надто важливою. Він пропонував свої доробки і волонтерство луцьким організаціям, які займаються темою АТО, групі Рубана та йому подібних. Всі розуміли цінність цієї інформації, але ту ціну, яку вона має зараз, не розумів навіть сам Геннадій.

«Ми вводимо в базу навіть ту інформацію, яку наразі не вважаємо цінною. Так часто буває, що щось відбувається і цінності ніякої в ньому ніхто не бачить. Сьогодні ця інформація не важлива, бо важливості у ній ніхто не бачить, а згодом вона стає дуже важливою. Так, проходить час, і пазл складається. Ми розуміємо, що зробили правильно».

Інформація накопичувалася, і з нею потрібно було щось зробити. Згодом Геннадій Щербак йде із Координаційного центру, щоб створити для цієї справи громадську організацію, яку назве – «Мирний берег».

Так, з простого списку в Exel виростає ціла база даних, над якою починають працювати правозахисники і волонтери. Геннадій Щербак, маючи навики програміста (які довелося вивчити і під час створення бізнесу, і після початку збройного конфлікту), створює, так звану, самописну систему даних. Згодом, як виявляється, унікальну і в Україні, і в світі.

Загальна кількість справ у базі даних «Мирного берега» – 11 тисяч 401 станом на липень 2017 року. Це відомості про бійців по обидва боки війни, мирних мешканців. Кожен із них має кілька статусів: приналежність до військової структури або цивільний, і де народився, і за який бік виступає; стан, відомий за останніми даними (загиблий, зниклий безвісти, воює, в полоні, свідок тощо). Всі ці справи людей у базі пов’язані між собою: подіями, іншими людьми, приналежністю до військового підрозділу тощо. Завдяки цьому зв’язку членам організації вдається співставляти події та людей, аби відшукати тенденції, потрібних свідків тощо.

Ця база даних є унікальною в Україні та й взагалі у світі. Вона вміщує сотні тисяч файлів із документами, фото, відео, опитуваннями свідків, скріншотами інформаційних матеріалів про воєнні події на Сході України.

Таке скупчення інформації має свої перспективи і небезпеку. Аби уникнути можливого злому системи недоброзичливцями, що є фігурантами розслідувань «Мирного берега», Щербак тримає сервер у Європі, а копія усієї бази взагалі перебуває у США.

Геннадій тішиться такою технічною можливістю оформлення бази, адже аби розшукати пов’язаних осіб, співставити факти, йому треба зробити кілька кліків. Натомість слідчим треба перерити стос паперів, записати чи запам’ятати і, тоді лише може з’явитися логічний зв’язок. База «Мирного берега» скорочує строки пошуку потрібних зв’язків, що поглиблює розслідування і пришвидшує його.

Тому її цінність також очевидна й у роботі правоохоронців. Відтак нещодавно Гепрокуратура оприлюднила два повідомлення про те, що Головна військова прокуратура України завершила досудові розслідування і подала до суду обвинувальні акти щодо громадян Росії за вчинені кримінальні злочини. У повідомленні також йдеться, що справу вдалося довести до суду й завдяки напрацювань «Мирного берега».

Втім, Геннадій Щербак і не приховує негативних тенденцій щодо роботи слідчих органів. Каже, що вони (має на увазі загалом правозахисники) мають проблеми із нижньою ланкою службовців. Мовляв, ті не особливо настирливо розслідують злочини, вчинені у зоні конфлікту з боку як сепаратистів, так і українських військових.

«Я не бачу, що це для них справа честі», – каже він.

5 ВЕРЕСНЯ 2014 РОКУ

«Мирний берег» збирає матеріали та формує картину ключових подій війни на сході, таких як «Ізваринський котел», «Іловайський котел», трагедія ІЛ-74, події 5 вересня 2014 року, події в Донецькому та Луганському аеропортах, «Дебальцевський котел» тощо. Наприклад, досліджуючи трагічні бої 5 вересня 2014 року в Луганській області, їм вдалося знайти 175 учасників цих подій».

На основі зібраних матеріалів організація «Мирний берег» видала уже кілька різних видань щодо подій на Сході. Один із проектів – «Страчені на Донбасі», який Щербак у вересні 2016-го презентував у Варшаві.

Цей проект уміщує доведені факти злочинів, вчинених з боку проросійських сил. Так, одна з історій ввійде до матеріалів, які будуть подані до Міжнародного кримінального суду.

Мова йде про події 5 вересня 2014 року. Зведений підрозділ ЗСУ почав відходити в західному напрямку, щоб уникнути оточення. В районі сіл Крута Гора та Раєвка вони потрапили у засідку. Після перестрілки чотири солдати були взяті у полон: Павло Калиновський, Дмитро Власенко, Андрій Малашняк  та Андрій Норенко. «Мирному берегу» вдалося дізнатися долю чотирьох військовослужбовців Збройних сил України, які після бою були оголошені зниклими безвісти.

Аби дізнатися чи в полоні бійці, чи загиблі, члени «Мирного берега», скориставшись фейковим профілем у соцмережі, у спілкуванні з одним із учасників розстрілу отримали відео, на якому були зафіксовані чітко убиті тіла українських солдатів. Чим був доведений факт їхньої смерті.

Доведення факту смерті – явно не радість для родичів цих загиблих, але тим не менше,це можливість отримати допомогу від держави як постраждала сім’я бійця АТО.


У липні цього року заступниця голови ВРУ Ірина Геращенко повідомила, що станом на цей час у полоні на окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях перебуває 132 заручники, 408 українців є такими, що зникли безвісти.

Натомість президент Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) Петер Маурер у березні повідомив про цифру – більше тисячі зниклих безвісти.

У червні свої дані оприлюднила ООН. Про зниклих безвісти організація не наважилася оприлюднити жодні цифри, пояснюючи це тим, що реальну цифру неможливо порахувати, через погану співпрацю відповідальних органів конфліктуючих сторін.

«З початку конфлікту в середині квітня 2014 року і до 15 травня 2017 року щонайменше 10 090 людей (по обидва боки фронту – авт.), включаючи 2 777 цивільних осіб, було вбито, і 23 966 – поранено. Це стримана оцінка, яка базується лише на наявних даних. Разом з тим, реальні цифри, імовірно, вищі. Понад 1,6 млн. осіб змушені були залишити свої домівки і стали внутрішньо переміщеними особами, тимчасом як близько 3 млн. людей залишилися на територіях, контрольованих озброєними групами. Серед цих людей наростає відчай і тривога», – йдеться у звіті ООН

За даними бази «Мирного берега» зниклих безвісти зафіксовано 950 (з них 325 – військові, 611 – цивільні). Перебуває у полоні 266 осіб. За весь час АТО вбито 4444 людини. Втім, тут варто розуміти, що «Мирний берег» має мало доступу до інформації щодо стану по той бік фронту. Зниклих безвісти зафіксовано 985.

«У ході розпочатої Росією гібридної війни на Донбасі було вчинено величезний масив злочинів із якими ще не стикалася наша недореформована правоохоронна та судова системи. Коли я дивилася яким чином органи державної влади у перші роки війни збирали та систематизували докази, то вимальовувалася сумна перспектива. Рано чи пізно війна закінчиться, а в нас цих доказів просто не залишиться, а з ними не буде ні потерпілих, ні відповідно винуватців. База, яку веде Геннадій Щербак, заповнює цю прогалину. Окрім виконання важливої функції по відновлення правдивої картини подій, цей масив інформації дає надію на відновлення справедливості, бодай і відкладеної в часі».

Восени 2016 року Геннадій Щербак був нагороджений щорічною премією за особливий внесок у захист прав людини до Міжнародного дня прав людини на «Національній правозахисній НЕконференції».

«Це було колегіальне рішення платформи «Правозахисний порядок денний», яка об’єднує потужні правозахисні організації. Уявіть собі, батько п’ятьох дітей,  з  початком війни на Донбасі через загрозу життю змушений був покинути свій рідний дім та бізнес, та облаштовуватися на новому місці. І раптом, відчуваючи особисту відповідальність за все, що робиться, він починає на волонтерських засадах збирати  інформацію про катування, позасудові страти, зниклих безвісти тощо. Ми їздимо на схід і точно знаємо, що людям, окрім відновлення зруйнованої інфраструктури, розірваних родин, поламаних доль, потрібне відновлення віри в справедливість, у те – що право існує», – пояснює Олександра Матвійчук.

МІСІЯ ЯК ЖИТТЯ, ЖИТТЯ ЯК МІСІЯ

Ми сидимо з Геннадієм допізна в його офісі. Розмовляємо то про війну, то про його минуле життя, то про теперішнє. Геннадій розповідає, що мало спить. Кілька годин – і знову до роботи.

«Я вже так звик. Я постійно маю відчуття, що поспішаю, що не встигну все зробити. Ми їздили нещодавно в зону конфлікту. Десята вечора – хлопці вже втомлені. А я ще хочу шукати, збирати інформацію – не витрачати дарма час».

Чи знав Геннадій Щербак, що у 2013-му йому доведеться покинути свій дім? Чи знав, що у 2014-му буде жити на іншому кінці країні? Чи міг подумати, що проста громадянська позиція і спроби допомогти своїм землякам обернеться у справу його життя?

«Я просто знаю, що це треба робити, і я це роблю. Я просто знаю, що потім воно відгукнеться. Через 10 років, через 50. Ця справа дасть свої плоди і допоможе відновити справедливість», – Щербак.

Одинадцята ночі. Ми вимикаємо світло, замикаємо офіс, трішки прогулюємося нічним містом і завершуємо нашу нелегку розмову. А завтра буде новий день, нові завдання і Геннадій далі вступить у свій мирний бій за права людей, яких ця війна забирає кожен день.

Матеріали опубліковані на сайті: http://hromadske.volyn.ua/myrnyj-vojin/.

Руслан Зейтуллаєв Let My People Go

Серпень 28, 2017

Руслан Зейтуллаєв, кримський татарин, якого окупаційна влада призначила “терористом” та засудила до 15 років позбавлення волі. Вдома на нього чекають троє маленьких донечок.

Вже тричі Руслан оголошував голодування із вимогою зупинити політичні переслідування проти нього та всього кримськотатарського народу. Цього разу він тримав голодування 22 дні. І зупинив його перед етапуванням в Башкортостан.

У відеоролику Євромайдану SOS польські та українські дисиденти, які відсиділи свої строки за радянського режиму, та сучасні політв’язні путінського режиму звернулися до Руслана Зейтуллаєва із словами підтримки.

“Дорогий брате Руслане! Як відомо, після окупації нашої батьківщини Криму Росією, на долю нашого народу та окремих людей випало чимало бід. Ти так само проходиш через випробування й біди. Через безпідставне звинувачення тебе засудили до 15 років ув’язнення. Будь впевнений, ти не залишатимешся у неволі так довго. Всевишній допоможе нам звільнити кримський півострів від окупантів і зрадників. Ми зробимо все можливе, аби звільнити тебе. Не май сумнівів щодо цього. Ти дуже сміливий і терплячий. Нехай Аллах буде задоволений тобою. Сподіваюсь, найближчим часом ми зустрінемося на рідній землі” – лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв.
#LetMyPeopleGo

День Державного Прапора

Серпень 23, 2017

Сьогодні 23 серпня Україна відзначає День Державного Прапора. Це данина поваги стягу держави, який пройшов героїчний і досить складний шлях. Під цим прапором український народ утвердив свою державність, соборність та самостійність. І продовжує боротися за незалежність та демократію.

Державний прапор – це щось набагато більше, ніж просто символ. Під цим прапором співали гімн студенти на Майдані в оточенні беркуту. Під цим прапором йшли в бій добровольці, які зупинили просування російської агресії. У цей прапор загортали тих, хто не повернувся.

Державний прапор – це про свободу і перемогу, про вміння і готовність гуртуватися та долати будь-які перешкоди. Це несамовита гордість, що рветься з грудей, яка об’єднує, яка дає надію в найважчі часи.

Сьогодні, ми пропонуємо вам згадати лише кількох із тисяч людей в сучасній історії України, для яких український стяг став тією цінністю, заради якої вони пожертвували свободою, а часто – і власним життям.

прапор, освячений кров’ю

Відкрите звернення правозахисних та медійних організацій з приводу річниці трагічної загибелі журналіста Павла Шеремета

Липень 17, 2017

17 липня 2017 року

 

   20 липня – річниця резонансного вбивства журналіста Павла Шеремета, який загинув у 2016 році внаслідок вибуху автомобіля у центрі Києва. Тоді Президент України Петро
Порошенко назвав розкриття цього злочину “справою честі” та підкреслив, що “мова йде не лише про честь поліції, прокуратури чи СБУ, мова йде про честь країни».

   На базі Головного слідчого управління Міністерства внутрішніх справ України була створена спільна слідча оперативна група на чолі з головою Національної поліції
України. Процесуальне керівництво за ходом розслідування було покладене на Генеральну прокуратуру України. Служба безпеки України виконувала доручення
слідчих у рамках розслідування умисного вбивства.

   Попри оприлюднені цього року на прес-конференції Міністерства внутрішніх справ України вагомі цифри щодо кількості допитаних осіб, відпрацьованих відеоматеріалів,
проведених слідчих дій та призначених експертиз, за підсумками цілого рокурозслідування ми змушені констатувати його неефективність.

   Ми розуміємо, що ефективне розслідування злочину не означає обов’язок уповноважених органів у будь-якому разі знайти винних осіб. Але ми говоримо про
обов’язок забезпечити таку процедуру його проведення, яка здатна встановити винних осіб та стати основою для притягнення їх до відповідальності.

   У ході підготовки фільму-розслідування “Вбивство Павла” журналістів з проекту Слідство.Інфо та їх колег із міжнародної мережі OCCRP були виявлені системні
недоліки якості роботи органів слідства. Вони переконливо свідчать про те, що уповноваженими органами не були вжиті усі доступні їм заходи для збору доказів у цій
справі.

   Зокрема, слідство не ідентифікувало та не допитало важливих свідків, які були присутні на місці злочину. Ключові відео із камер спостереження, на яких останні рази
з’являються підозрювані чоловік та жінка, не були виявлені чи не були взяті до уваги. І тільки після виходу фільму у травні цього року поліція допитала екс-співробітника
СБУ Ігоря Устименка, який імовірно стежив за журналістом Павлом Шереметом в ту ніч, коли в автомобіль закладали вибухівку.

   Така ситуація не відповідає критеріям ефективного розслідування, а саме – швидкості, ретельності, незалежності, об’єктивності та підзвітності слідчих органів зацікавленим
особам. Більше того, така ситуація підриває довіру суспільства до процесу розслідування та його результатів.

   В Україні склалася справжня традиція безкарності у нападах та вбивствах журналістів, що пов’язані із виконанням ними професійної журналістської діяльності. Георгій
Гонгадзе, Ігор Александров, Борис Дерев’янко – список загиблих у злочинах, винуватці яких так і не понесли справедливого покарання, можна продовжувати. Тому
ми переконані, що без радикальної зміни самої організації процесу розслідування, попри усі запевнення вищого керівництва держави, суспільство не отримає
позитивного результату у цій справі.

   Зважаючи на викладене вище та підкреслюючи особливий суспільний інтерес до даного розслідування ми вимагаємо від Президента України, Міністра внутрішніх
справ України, Генерального прокурора України та Голови Служби безпеки Україниневідкладно здійснити наступні дії:

1. запросити до роботи на постійній основі у складі спільної слідчої оперативної групи, яка була створена на базі Головного слідчого управління МВС України,
слідчих, прокурорів та детективів високого рівня кваліфікації із країн Європейського Союзу, Сполученого Королівства Великої Британії та Сполучених
Штатів Америки;

2. використати існуючу світову практику проведення резонансних розслідувань та надати можливість представникам авторитетних національних та міжнародних
медійних організацій доступу до матеріалів справи з метою здійснення здійсненнясуспільного контролю за її просуванням.

  Ми просимо Європейський Союз, Сполучене Королівство Великої Британії та Сполучені Штати Америки надати посильну допомогу та сприяти залученню
міжнародного елементу до ходу розслідування вбивства журналіста Павла Шеремета, яке стало справжнім тестом на здатність та спроможність владних структур України
розслідувати напади на свободу медіа. Свободу, яка є необхідною умовою для демократичної трансформації нашої країни.

В Україні започаткували міжнародну премію «Відважна жінка України»

Квітень 4, 2017

Першим номінантом премії «Відважна жінка України-2017» стала правозахисниця Олександра Матвійчук, яка працює в Центрі громадянських свобод. Почесну відзнаку їй вручила посол Сполучених Штатів Америки Марі Йованович на офіційній церемонії нагородження в Американському домі 31 березня 2017 року.

Свою промову Олександра присвятила ролі українських жінок, які великою мірою і є тією рушійною силою змін, що виводять Україну із зони турбулентності, в якій країна перебуває вже кілька десятків років.

“Тільки у громадському секторі можна відразу назвати величезний список імен. І режисерку Лесю Літвінову, яка із початку війни займається допомогою вимушеним переселенцям, що залишили свої домівки. І магістра історії Марію Берлінську, яка створила центр підтримки аеророзвідки та навчає бійців АТО користуватися безпілотниками. І адвокатку Євгенію Закревську, завдяки енергії якої рухається розслідування злочинів, вчинених під час Євромайдану. І тисячі тисяч жінок, імена яких просто невідомі” – відзначає Олександра.

Важливим результатом цієї боротьби, на думку Олександри, має ще стати подолання стереотипного уявлення щодо ролі жінки та руйнування тієї скляної стелі, яка змушує українських жінок у дуже багатьох сферах щоденно доводити свою профпридатність.

Довідково: Олександра Матвійчук керує роботою правозахисної організації Центр громадянських свобод, що здійснює громадський контроль над органами влади через групу громадського спостереження “ОЗОН”, просуває реформи у сфері поліції, судів та прокуратури через платформу “Правозахисний порядок денний”, провадить моніторинг політичних переслідувань в Криму та документує воєнні злочини на Донбасі.

Авторка багатьох досліджень на теми, пов’язані із правами людини, серед яких, подання до Міжнародного кримінального суду щодо розслідування злочинів Євромайдану, альтернативних звітів до різних структур ООН, ЄС, РЄ та ОБСЄ з приводу ситуації із дотриманням прав людини в Криму та на Донбасі тощо.

Олександра Матвійчук координує громадянську ініціативу Євромайдан SOS, яка була створена після насильницького розгону мирної студентської демонстрації на Майдані 30 листопада 2013 року. Протягом подій Євромайдану волонтери ініціативи працювали в цілодобовому режимі для забезпечення правової та іншої допомоги для переслідуваних учасників протесту по всій Україні. На даний час Євромайдан SOS веде цілий ряд кампаній, серед яких кампанія LetMyPeopleGo для звільнення усіх ув’язнених Росією за політичними мотивами громадян України.

Нагородження найактивніших волонтерів країни. Грудень, 2016

Грудень 1, 2016

Опубліковано на сайті “Радіо Свобода” 01.12.2016 року.

“Сила безсилих”. Вацлав Гавел

Жовтень 25, 2016

Знаменитий есей Вацлава Гавела “Сила безсилих”, написаний 1978 року, відразу по “Хартії-77” — важливий документ історії європейського опору тоталітаризмові, який поєднує екзистенціальний досвід, ненависть до несвободи, презирство до рабства з суворою дисципліною мислення і міркувань. Але не тільки. Читаєш його і переконуєшся, наскільки він актуальний нині. Пропонуємо фраґменти з нього.

По Східній Європі бродить привид, який на Заході називають “дисидентство”.

Цей привид — не породження небес. Він органічно притаманний системі, яка в нинішній фазі свого історичного розвитку вже давно не спирається, а з низки причин і не може спиратися, на неприкрите і жорстоке беззаконня влади, що виключає будь-який прояв нонконформізму. А з іншого боку, ця система настільки політично інертна, що фактично не допускає ніякого протесту в своїх офіційних структурах.

Хто ж, власне, вони, ці так звані “дисиденти”? На чому заснована їхня позиція і в чому її суть? У чому суть “незалежних ініціатив”, які об’єднують дисидентів, і наскільки реальні шанси у цих ініціатив? Чи доречно вживати стосовно їхньої діяльності поняття “опозиція”? Якщо так, то чим, власне, така “опозиція” — в рамках цієї системи — є, як діє, яку роль в суспільстві відіграє, на що сподівається і на що може сподіватися? Чи під силу взагалі дисидентам — як людям, які перебувають поза всякими межами владних структур у становищі свого роду “напівгромадян”, — якимось чином впливати на суспільство і суспільну систему? Чи можуть вони взагалі що-небудь змінити?

* * *

Між інтенціями посттоталітарної системи й інтенціями життя глибочіє прірва: в той час, коли життя органічно тяжіє до плюралізму і багатобарвності, до незалежності самовизначення і самоорганізації, коротше кажучи, до реалізації своєї свободи, посттоталітарна система, навпаки, вимагає монолітності, однаковості, дисципліни; в той час, коли життя докладає зусиль, щоб забезпечити все нові й нові неймовірні “структури”, посттоталітарна система нав’язує їй “найнеймовірніші стани”.

Цілком очевидно, що непорушною сутністю системи є орієнтація на себе саму, на те, щоб постійно залишатися якомога ґрунтовніше і безапеляційніше “самою собою” і, таким чином, постійно розширювати радіус дії. Людині ця система служить лише тією мірою, якою це необхідно для того, щоб людина служила їй; щонайменше “понад” це, будь-яке відхилення людини від зумовленого стану система сприймає як замах на себе. І вона має рацію: кожна така трансценденція дійсно відкидає її як принцип. Можна стверджувати, отже, що внутрішньою метою посттоталітарної системи не є, як це може здатися на перший погляд, тільки збереження влади в руках владної верхівки; цей інстинкт самозбереження як соціальний феномен підпорядкований чомусь “вищому”: якомусь сліпому саморухові системи. Людина — навіть якщо вона і займає якесь місце в державній ієрархії — “як така” нічого не означає в цій системі, вона лише покликана цей саморух здійснювати і йому служити; тому і її прагнення до влади може реалізовуватися тільки доти, доки воно не вступає в протиріччя з “саморухом”.

* * *

Ідеологія — як вищезгаданий “алібістичний” місток між системою і людиною — закриває прірву між прагненнями системи і прагненнями життя; ідеологія створює видимість, що домагання системи випливають з потреб життя: це якийсь світ “ілюзій”, що видається за дійсність.

Приписи посттоталітарної системи людина відчуває практично на кожному кроці. Система торкається до людини, попередньо вдягнувши ідеологічні рукавички. А тому життя в системі наскрізь проросло лицемірством і брехнею; влада бюрократії називається владою народу; ім’ям робітничого класу поневолено сам робітничий клас; повсюдне приниження людини видається за її остаточне визволення; ізоляція від інформації називається її доступністю; урядове маніпулювання органами громадського контролю влади і урядове свавілля — дотриманням законності; придушення культури — її розвитком; поширення імперського впливу видається за допомогу пригнобленим, відсутність свободи слова — за вищу форму свободи; виборчий фарс — за вищу форму демократії; заборона вільної думки — за найпередовіший науковий світогляд; окупація — за братерську допомогу.

Влада перебуває в полоні власної брехні, тому і вдається до фальші. Фальсифікує минуле. Фальсифікує сьогодення і фальсифікує майбутнє. Підтасовує статистичні дані. Вдає, ніби в неї немає всесильного і здатного на все поліцейського апарату. Прикидається, що поважає права людини. Прикидається, що ні в чому не прикидається.

Людина не зобов’язана усім цим містифікаціям вірити. Однак вона повинна вести себе так, немов вірить їм; принаймні мовчки зберігати толерантність або хоча б бути в злагоді з тими, хто ці містифікації здійснює.

Вже хоч би тому людина змушена жити в брехні. Вона не мусить приймати брехню. Досить, що вона прийняла життя, яке невіддільне від брехні і неможливе поза брехнею. Тим самим вона стверджує систему, реалізує її, сприймає її, є нею.

* * *

Отже, найближчим партнером людини в цій пов’язаності є не інша людина, а система як самоцільна структура. Позиція в державній ієрархії диференціює людей за рівнем відповідальності і провини, але водночас ні на кого повністю не покладаючи відповідальність і провину і нікого, з іншого боку, від відповідальності і провини не звільняючи.

Конфлікт між інтенціями життя й інтенціями системи не переростає в конфлікт двох соціально протиставлених громадських груп, і тільки поверхневий погляд дозволяє — і то лише приблизно — ділити суспільство на правлячих і пригноблених. Утім, це одна з найважливіших відмінностей між посттоталітарною системою і “класичною” диктатурою, в якій цей конфлікт все ж надається до соціальної локалізації. В посттоталітарній системі межа цього конфлікту проходить de fakto через кожну людину, бо кожен по-своєму є її жертвою і опорою. Те, що ми розуміємо під системою, не є, отже, порядком, який би одні нав’язували іншим, це радше щось, що пронизує все суспільство і частиною чого це суспільство є, щось, що здається ніби принципом, невловимим, а насправді “вловлюється” всім суспільством як важливий аспект його життя.

* * *

В тому, що людина створила і щодня створює замкнуту на себе саму систему, за допомогою якої вона позбавляє себе своєї справжньої суті, немає, отже, якогось незбагненного непорозуміння історії, якогось ірраціонального відхилення або результату прояву якоїсь сатанинської вищої волі, яка з невідомих причин вирішила таким способом зжити зі світу частину людства.

Це могло статися і може відбуватися з тої причини, що в сучасного людства є, очевидно, певна схильність створювати або терпіти таку систему, а також є щось, що з цією системою ріднить, ототожнює і чому відповідає; щось, що паралізує будь-яку спробу його “кращого я” повстати. Людина змушена жити в брехні, однак змушена лише остільки, наскільки здатна на таке життя.

Отже, не тільки система відчужує людину, але і відчужена людина одночасно підтримує цю систему як своє потворне дітище. Як принизливе відображення свого власного приниження. Як доказ свого падіння.

* * *

Кожній людині, звичайно, ніщо людське не чуже, в кожному живе прагнення до власної людської гідності, моральної цілісності, свободи волевиявлення, трансценденції “світу об’єктивної реальності”; разом з тим практично кожен тією чи іншою мірою здатний змиритися з “життям в брехні”, кожен якоюсь мірою схильний до сірої банальності і стандартів, в кожному є велика спокуса розчинитися в безликій масі й мирно плисти за течією псевдожиття.

Вже давно не йдеться про конфлікт двох сутностей. Йдеться про щось гірше: про кризу самої сутності…

Сильно спрощуючи, можна було б сказати, що посттоталітарна система — це результат “історичної” зустрічі диктатури з суспільством споживання: хіба ця масова адаптація до “життя в брехні” і настільки широке поширення в суспільстві “самототалітаризму” не перебувають в тісному зв’язку з повсюдно поширеним небажанням людини-споживача пожертвувати чим-небудь зі своїх матеріальних цінностей в ім’я власної духовної і моральної цілісності? З її готовністю поступитися “вищими ідеалами” заради дешевих спокус сучасної цивілізації? З її незахищеністю перед епідемією стадної безтурботності? І чи не є, нарешті, сірість і порожнеча життя в посттоталітарній системі, власне, лише карикатурно загостреним способом сучасного життя взагалі …

“Життя в брехні” може функціонувати як головний елемент системи тільки за умови власної універсальності; воно має бути присутнє в усіх напрямках; воно не допускає і думки про співіснування з “життям у правді”, бо будь-який відступ від “життя у брехні” заперечує його як принцип і загрожує в цілому.

Це зрозуміло: поки “життя в брехні” перебуває у конфронтації з “життям в правді”, немає можливості виявити його неправдивість. Але тільки-но в нього з’явиться альтернатива — з’явиться і життєва небезпека і щодо його сутності, і щодо явища загалом. І при цьому взагалі не важливо, які справжні масштаби цієї альтернативи: її сила полягає зовсім не в “фізичному” аспекті, а в “світлі”, яким вона висвітлює основи цієї системи, в світлі, що падає на її хиткий фундамент.

* * *

Тому “життя в правді” має в посттоталітарній системі значення не тільки екзистенційне (повертає людині саму себе), гносеологічне (показує дійсність, якою вона є) і моральне (є прикладом). Крім всього цього, воно має і чітко виражене політичне значення.

Якщо наріжним каменем системи є “життя в брехні”, то нічого дивного, що головною загрозою їй стає “життя в правді”. А тому вона має його переслідувати суворіше за будь-що інше.

Правда — в широкому сенсі слова — отримує в посттоталітарній системі специфічне і невідоме іншим системам значення: правда відіграє в ній більшу і, головне, нову роль чинника влади, тобто безпосередньої політичної сили.

* * *

Мабуть, природним середовищем і вихідним пунктом того, що можна було б в найширшому сенсі розуміти як “опозиція”, є у посттоталітарній системі “життя в правді”. Конфронтація цієї “опозиційної сили” з цією владою має, звичайно, принципово іншу форму, ніж у відкритому суспільстві або за “класичної” диктатури: така конфронтація відбувається не в площині фактичної, офіційно закріпленої і чітко визначеної влади, в розпорядженні якої є ті чи інші прямі важелі управління, а в зовсім іншій площині — на рівні людської свідомості й совісті, на рівні екзистенційному.

Радіус дії цієї специфічної сили визначається не числом прихильників, виборців чи солдатів, бо її місце — у “п’ятій колоні” суспільної свідомості, серед прихованих інтенцій життя, в пригнічуванні прагнення людини набути власну гідність і реалізувати елементарні права, свої справжні соціальні й політичні інтереси. Йдеться, отже, про “владу”, що спирається не так на силу тієї чи іншої обмеженої соціальної або політичної групи, а передовсім на потужний потенціал, прихований в цілому суспільстві, в тому числі у всіх його державних структурах. Ця “влада”, отже, спирається не на якихось “власних” солдатів, а, так би мовити, на “солдатів свого ворога”, тобто на всіх, хто живе в брехні і в будь-який момент — нехай поки що тільки теоретично — може зазнати впливу сили правди (або, інстинктивно намагаючись вберегти свою владу, пристосовується до цієї сили).

Це свого роду бактеріологічна зброя, якою один цивіл може — за відповідних умов — озброїти цілу дивізію. Ця сила не бере прямої участі у відкритій боротьбі за владу, а діє у вільній від офіційних рамок сфері людського існування. Однак приховані процеси, які вона там викликає, можуть — і важко наперед прогнозувати, коли, де, як і в якому масштабі — вилитися в щось відчутне: в реальну політичну дію чи подію, в громадський рух, в раптовий вибух громадянського невдоволення, в гострий конфлікт всередині заховуваної видимості монолітності державної структури або просто в стрімку зміну суспільного і духовного клімату. А оскільки всі реальні проблеми і кризові явища приховані під грубим шаром брехні, то взагалі незрозуміло, коли ж впаде ця горезвісна остання крапля, яка переповнює чашу, і що виявиться цією краплею: ​​тому-то державна влада для профілактики майже миттєво пригнічує будь-яку, навіть найнесміливішу спробу “життя в правді”.

Пелена “життя у брехні” зроблена з дивного матеріалу: доти, доки вона наглухо покриває все суспільство, здається, що вона з каменю; проте досить в одному місці пробити в ній дірку, досить єдиній людині вигукнути: “Король — голий!” і єдиному гравцеві порушити правила гри, тим самим викриваючи її як гру, — і все раптово з’явиться в іншому світлі, а вся пелена, мов паперова, миттєво почне рватися і розповзатися.

* * *

Кажучи про “життя в правді”, я, певна річ, маю на думці не тільки прямий захист правди, наприклад якийсь протест або лист, підписаний групою інтелектуалів. Її проявом може стати будь-яка діяльність, за допомогою якої людина або група людей повстануть проти маніпулювання собою: від листа інтелектуалів до робітничого страйку, від концерту рок-музики до студентської демонстрації, від відмови брати участь у виборчій комедії і відкритого виступу на якомусь офіційному з’їзді до, скажімо, голодування.

Оскільки посттоталітарна система пригнічує інтенції життя в комплексі й сама заснована на комплексній маніпуляції всіма життєвими проявами, то і кожен вільний прояв життя є для неї непрямою політичною загрозою. Причому нею може бути і те, щодо чого в інших суспільних умовах нікому не спало б на думку приписувати якесь потенційне, тим паче реальне, політичне значення.

Глибока криза людської особистості, бувши спричинена “життям у брехні” і це життя, своєю чергою, створюючи, має, безсумнівно, свої моральні наслідки: вони проявляються — крім усього іншого — як глибока моральна криза суспільства. Людина, підлегла споживчій шкалі цінностей, “розчинена в амальгамі стадної цивілізації, що не визнає відповідальності перед буттям вищої, ніж відповідальність за власне виживання”, є людиною деморалізованою: саме на цю її деморалізованість система спирається, її поглиблює, саме її відображає в масштабі всього суспільства .

“Життя в правді” як форма протесту людини проти нав’язаного їй стану є альтернативною спробою повернути собі свою власну відповідальність, що є, безумовно, акт моральний. Оскільки “життя в правді” за посттоталітарної системи стає основним середовищем для будь-якої незалежної і альтернативної політики, то й усі міркування про характер і перспективи цієї політики повинні обов’язково враховувати і цей її моральний показник як феномен політичний…

У суспільствах посттоталітарної системи винищено будь-яке політичне життя в традиційному сенсі цього слова; люди позбавлені можливості відкрито політично висловлюватися, не кажучи вже про те, щоб політично організовуватися; порожнечу, яка в такий спосіб виникає, повністю заповнюють ідеологічні ритуали.

Інтерес людей до політичних питань в такій ситуації, природно, зменшується, і незалежне політичне мислення і політична робота, якщо щось подібне взагалі в будь-якій формі існує, більшості людей здаються чимось нереальним, абстрактним, якоюсь грою заради гри, безнадійно віддаленою від їхніх повсякденних турбот, чимось, можливо, і привабливим, але загалом непотрібним, оскільки, з одного боку, воно абсолютно утопічне, а з іншого — вкрай небезпечне, якщо враховувати надзвичайну жорсткість, з якою державною владою переслідується будь-яка спроба в цьому напрямку.

Попри все і в цих суспільствах, природно, знаходяться одинаки і групи людей, які не відмовляються від політики як своєї життєвої місії і намагаються все ж політично незалежно мислити, висловлюватися, а при нагоді й організовуватися, бо саме так уявляють собі “життя в правді”.

Вже одне те, що ці люди існують і діють, є незмірно важливим і корисним, бо вони і в злі часи зберігають спадкоємність політичної традиції; а якщо якийсь політичний рух, який виник в тій чи іншій формі “до-політичної” конфронтації, зможе успішно заявити про себе політично, намітити перспективи, то це станеться — і часто так буває — завдяки цим одиноким “генералам без армії”, які ціною багатьох тяжких жертв відстояли неперервність політичного мислення, підтримали ініціативу і виниклі пізніше рухи, збагативши їх в потрібну хвилину саме цим елементом політичної саморефлексії.

* * *

Звільнитися від традиційних політичних штампів і звичок, глибше проникнути в справжній світ людського існування і вже з його аналізу приходити до політичних висновків — це не тільки реалістичніше з точки зору політики, а й одночасно — з точки зору “ідеального стану” — політично перспективніше. Реальна, глибока і безперервна зміна ситуації на краще, не може, мабуть, нині ґрунтуватися на тому, чи проб’ється — навіть якби це і було можливо — та чи інша, базована на традиційних політичних уявленнях та, зрештою, лише поверхнева (тобто структурна, системна) політична концепція; ця зміна має виходити — як ніколи і ніде раніше — від людини, від людського існування, з основоположної зміни її становища в світі, її ставлення до себе самої, до інших людей, до всього навколишнього.

Створення досконалішої господарської та політичної моделі сьогодні, мабуть, більше, ніж будь-коли, має виходити з якихось глибших екзистенційних і моральних змін в суспільстві. Це не щось само собою зрозуміле, що досить придумати і придбати, немов новий автомобіль, це щось таке, що може сформуватися — якщо не йдеться про якийсь новий варіант колишнього маразму — тільки як прояв змін життя. Отже, запровадження досконалішої системи ніяк не може автоматично ґарантувати і досконаліше життя, а радше навпаки: тільки на фундаменті досконалішого життя можна, як виглядає, зводити і досконалішу систему.

* * *

Останнім часом державна влада і вся її пропаґанда намагаються приписувати “дисидентським рухам” терористичні наміри, звинувачувати їх у нелеґальних і конспіративних методах.

Не це, звичайно, головна причина, чому “дисидентські рухи” обирають принцип леґальності. Він корениться, зрозуміло, глибше, в специфічній внутрішній природі “дисидентської” позиції: принцип насильницької зміни системи (а будь-який опір, по суті, на таку зміну спрямовано) є і повинен бути їй opганічно чужим вже як такий, тому що робить ставку на насильство. (В принципі ми можемо прийняти його лише як неминуче зло тільки в екстремальних ситуаціях, коли прямому насильству неможливо протистояти інакше, як тільки насильством, і коли відмова від нього означала би підтримку насильства; згадаймо, наприклад, короткозорість європейського пацифізму як один з факторів, який підготував ґрунт виникнення Другої світової війни.)

Це випливає з уже згаданого неприйняття того типу мислення, який заснований на допущенні, що воістину важливі перетворення в суспільстві можливі лише в формі заміни системи або зміни уряду (яким завгодно способом) і що ці так звані “принципові” зміни виправдовують приношення їм в жертву “менш принципових”, тобто людські життя.

Турбота про власну теоретичну концепцію в цьому випадку переважує турботу про конкретне людське життя; в цьому і корениться потенційна небезпека нового поневолення людини. “Дисидентським рухам” притаманний, як я вже намагався показати, зовсім інший погляд, що сприймає зміну системи як щось поверхове, вторинне, що само по собі ще нічого не ґарантує. Поворот від абстрактного політичного бачення майбутнього до конкретної людини і до дієвого захисту її “тут і тепер” абсолютно логічно веде до наростання протидії будь-якому насильству, здійснюваному “в ім’я кращого майбутнього”, і до глибокої невіри, що насильно завойоване майбутнє може бути справді кращим, що на його натурі не відіб’ються ті фатальні засоби, якими воно було завойоване.

Мова в цьому випадку мовиться не про якийсь консерватизм чи так звану політичну “поміркованість”: “дисидентські рухи не надають перевагу ідеї насильницького політичного перевороту не тому, що для них таке рішення було б занадто радикальним, а навпаки — тому що воно для них недостатньо радикальне. Тож проблема, про яку йдеться, корениться глибше, ніж в сферах, де питання вирішуються незначними перетвореннями в уряді або структурі системи.

Цей розділ загалом був би неповним, якби я не зупинився на деяких внутрішніх особливостях процесу “боротьби за слово”. Мова ось про що: закон є — навіть в найідеальнішому випадку — завжди лише одним з недосконалих, більш-менш зовнішніх способів захисту кращого, що є в житті, перед гіршим; проте сам по собі він ніколи це краще не створює. Його завдання службове, його мета — не в ньому самому; дотримання закону ще не забезпечує автоматично кращого життя, воно все-таки є творчістю людей, а не законів та інститутів.

Легко уявити собі суспільство, яке має добрі закони, в якому тих законів дотримуються повністю і в якому при тім неможливо жити. І можна, навпаки, уявити цілком стерпне життя при недосконалих або недосконало застосовуваних законах. Отож головне в тому, яким є саме життя і чи служать йому закони, чи ж вони його пригнічують, але в жодному разі не в тому, чи їх дотримувано чи ні (врешті решт, часто їх буквальне виконання може стати для гідного життя найбільшою катастрофою).

Ключі до людського, гідного, забезпеченого і щасливого життя не ховаються в конституції чи в кримінальному законі — вони тільки реґламентують, що можна і чого не можна, тим самим життя полегшуючи або ускладнюючи, обмежуючи чи не обмежуючи, карають, пристосовуються чи хоронять його, але ніколи не наповнюють його змістом і сенсом.

Боротьба за так звану “законність” повинна, отже, цю “законність” постійно співвідносити з самим життям, таким, як воно є насправді, й узгоджуватися з ним. Без реального бажання бачити справжні прояви його краси і нензи і без морального ставлення до нього ця боротьба мала б рано чи пізно все здрухотати на мілині самоцільної схоластики. Людина ж мимоволі уподібнилася до того спостерігача, який оцінює нашу ситуацію лише за судовими документами і по тому, наскільки строго виконано всі визначені формальності.

«Свобода», 19.12.2011
Переклад О.Д.
05.10.2016

Опубліковано на сайті ZBRUC: http://zbruc.eu/node/56982

Запрошуємо на онлайн-трансляцію нової вистави Білоруського вільного театру “Burning Doors”

Жовтень 12, 2016

Євромайдан SOS і ініціативна група “Комітет солідарності” запрошують на онлайн-трансляцію нової вистави Білоруського вільного театру “Burning Doors”, що відбудеться в середу, 12 жовтня, о 22:00 в Центрі візуальної культури (вул. Глибочицька 44, 2-й поверх).
Сюжет вистави присвячений трьом художникам, яких переслідували за політичними мотивами в Російській Федерації: Олегу Сенцову, Петру Павленському та Марії Альохіній, учасниці панк-рок групи Pussy Riot. Це буде дебютний виступ Марії Альохіної в ролі театральної актриси.
Через історії трьох художників вистава “Burning Doors” демонструє, що відбувається з митцями, яких держава офіційно визнала своїми ворогами. Сюжет і гра акторів доведені до межі – фізичної та художньої. Тексти Фуко і Достоєвського перетинаються з побутовими діалогами героїв, тіла акторів живуть на сцені в екстремальних умовах: їх б’ють, підвішують вниз головою, топлять. Гніт і репресії репрезентуються як в метафоричної, так і в буквальній формі.
Тема вистави близька і самому Білоруському вільному театру, який після президентських виборів 2010 року в Білорусі під страхом політичного переслідування був змушений перебратися до Великобританії. Сьогодні театр успішно виступає на різноманітних майданчиках по всьому світу.
Мова: білоруська, російська, англійські субтитри.
Вхід вільний.

Всі деталі в події у ФБ: https://www.facebook.com/events/1590445937931906/

“В епізоді про Сенцова найбільше враження справляє довга мовчазна дуель…”. Вересень, 2016

Вересень 25, 2016

Цього вечора Belarus Free Theatre востаннє виконує в лондонському Soho Theatre свою постановку “Палаючі двері” (#BurningDoors), присвячену українському режисерові, полів’язню Олегу СЕНЦОВУ та іншим митцям, які безстрашно кинули виклик путінській автократії.
В епізоді про Сенцова найбільше враження справляє довга мовчазна дуель, під час якої один чоловік раз-по-раз валить другого на землю — лише з тим, аби жертва знову і знову здіймалася на ноги, аж поки сам нападник остаточно не вичерпує власні сили. “Це блискуча тілесна метафора виснажливої боротьби між гнобителями і пригнобленими, і торжества опору”, — відзначає Financial Times. — “Вона виконується, як і цілий спектакль, із палаючою енергією та самовіддачею”.

Відео опубліковане на Belarus Free Theatre 10 вер. 2016 р.

Результаты поиска:

Молоді українські лідери працюють над проектами демократизації України в Стенфордському університеті

Листопад 9, 2017

Матеріал входить до серії «Українці – історії успіху».

Уперше троє українців отримали унікальну можливість провести академічний рік у Стенфордському університеті, поглиблюючи знання та працюючи над власними проектами як стипендіати програми для нових українських лідерів (The Ukrainian Emerging Leaders Program).

Відкриття програми при Центрі демократії, розвитку та верховенства права Стенфордського університету (CDDRL) було ініційоване Олександром і Катериною Акименками, які два роки тому самі там навчалися. Не зустрівши в кампусі багато українців, пара звернулася до інституту міжнародних відносин із пропозицією це виправити.

Сім'я Акименків. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Сім’я Акименків. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Підтримані Майклом Макфолом, директором Стенфордського інституту міжнародних студій Freeman Spogli Institue (FSI), та Мосбахер-директором CDDRL Френсісом Фукуямою, Акименки розпочали пошук партнерів в Україні. Перший набір програми профінансований завдяки щедрим внескам Western NIS Enterprise Fund (WNISEF), Святослава Вакарчука, Томаша Фіали та Рустема Умерова.

«Усі ці люди та зусилля були спрямовані на те, щоби створити центр українських студій і відправити у Стенфордський університет цього року трьох стипендіатів, які представляють досить різні напрямки», – поділився Олександр Акименко.

На перший набір було подано 340 заявок. Трьох кандидатів відібрали за вагомий внесок в український політичний розвиток, лідерський потенціал та сильні проектні пропозиції.

У вересні група українських лідерів, які працюють над впровадженням та зміцненням демократичних реформ, громадянського суспільства, прозорості та економічного розвитку в різних секторах, прибула в Каліфорнію.

Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

«Голос Америки» поспілкувався з учасниками програми і розпитав їх про враження від перебування в одному з найпрестижніших університетів світу та роботу над індивідуальними проектами, покликаними підтримувати демократизацію в Україні.

Оскільки навчальний рік тільки недавно розпочався, стипендіати зараз намагаються зібрати теоретичну інформацію, необхідну для реалізації їхніх проектів, ідеї яких вони запропонували, коли подавали заявки на участь у програмі. Вони багато читають і знайомляться з дослідженнями конкретних прикладів із інших країн.

Олександр Стародубцев, співзасновник «Прозорро», електронної системи державних закупівель, яка виграла декілька визначних міжнародних нагород, говорить, що в захваті від занять:

«Система навчання спрямована на те, щоб провокувати до знань – для того, щоб ти сам думав і вирішував. Багато практики. Очевидно, що застосовувати все це в Україні потрібно крок за кроком».

Олександр Стародубцев

Олександр Стародубцев

Олександр зосереджується на вивченні якісної бюрократії – такої, яка має можливість і спроможність виконувати ті функції, які вона повинна виконувати:

«У нас із цим проблема. При чому під бюрократією я маю на увазі не тільки центральні органи виконавчої влади чи обласні та міські адміністрації, а і бюджетників – наших учителів, лікарів, тих, хто займається поточними повсякденними справами. Можна сказати, що там відносна якість. Я якраз розбираюся, поки що теоретично, як це можна покращити, які приклади є в світі того, як це робилося».

Олександр бачить велику цінність перебування в Стенфорді у тому, що це центр інновацій. Він переконаний, що реформи тісно пов’язані з інноваційними підходами:

«Стенфорд, мабуть – найкраще місце в світі, де вчать, як робити інновації. Я абсолютно вірю, що в державних інституціях теж можна робити інновації… Якщо виходити з концепції, що реформа – це стартап, то це найправильніше місце в світі, де вчать, що таке інновації, що таке стартап, як із нуля зробити щось або перетворити на щось».

Олесандр Стародубцев у Стенфордському університеті

Олесандр Стародубцев у Стенфордському університеті

Стипендіати багато спілкуються між собою, обговорюючи теоретичні концепції та намагаючись приміряти їх на Україну і подумати, що би працювало вдома і яким чином, розповідає Олександр.

«Що робити, якщо в тебе не склалося так, як у всіх у світі? – ставить запитання співзасновник «Прозорро» і відповідає: – Це не проблема. Це не означає, що в нас нічого не вдасться. Хороший приклад «Прозорро», де ми просто взяли і обігнали весь світ, тому що в світі сама інституція публічних закупівель реально буксує. Ми цих проблем знали менше, тому просто з нуля побудували, як має бути. Так само потрібно робити і в інших речах. Я вірю, що в побудові якісної бюрократії в Україні нам теж вдасться знайти багато цікавих інноваційних речей, які просто застосувати в нашому уряді».

Більше за все Олександр Стародубцев бажає, щоб результатом його навчання в Стенфорді став конкретний інструмент, а не теоретична концепція, бо таких в Україні вистачає.

Інший стипендіат, Дмитро Романович, економічний експерт та радник Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, де відповідає за реформу Дерегуляція, приємно вражений середовищем у Стенфорді:

«Дуже відкриті люди, які допомагають, цікавляться, посміхаються. Стенфорд – це щось неймовірне. Велика кількість не те що навіть освічених, а дуже кваліфікованих і професійних людей, які глибоко розбираються в питаннях і, що важливо – вони дуже відкриті, навіть якщо не ходиш до них на заняття чи не маєш якогось спеціального контакту, ти можеш просто їм написати, зустрітися на каву, порозмовляти про ті питання, які тебе турбують».

Дмитро Романович із професором Стенфордського університету Ларрі Даймондом

Дмитро Романович із професором Стенфордського університету Ларрі Даймондом

Дмитра також вразили відкритість і глибина дискусії та її якість:

«Люди чують аргументи, намагаються відповідати на них, а не лише доносити свою точку зору – це вражає. Інтелектуальний рівень – взагалі якийсь захмарний у Стенфорді. Я щасливий, що я тут і маю можливість отримувати цю порцію знань».

Проект Дмитра стосується того, як із точки зору технологій проводити реформи, коли немає великого політичного бажання цього робити, але є потреба. Дмитро бачить велику перевагу американської вищої освіти в можливості вибирати предмети.

«У нас є цікаві предмети, у кожного вони різні, кожен вибирає собі ті, які більше дотичні до нього та до його проекту. Є деякі предмети на які ми ходимо всі разом, як «Демократія, розвиток та верховенство права», який викладає Френсіс Фукуяма». Це дуже гарно, що ми не обмежені якимось визначеним колом питань… Це великий бонус цієї системи освіти порівняно з українсько, коли ти сам розумієш, що тобі потрібно, і сам обираєш це».

Дмитро Романович. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфорді. Жовтень 2017 року.

Дмитро Романович. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфорді. Жовтень 2017 року.

Погляди Дмитра розділяє і стипендіатка Олександра Матвійчук, керівник Центру громадянських свобод, правозахисниця, яка працює над питанням прав людини в Україні та регіоні ОБСЄ:

«Університет справляє велике враження. Коли ти тільки приїжджаєш і проходиш по його території, то відчуваєш, що це такий унікальний простір, де вітають ідеї і відбувається трансформація особистості. Це видно і з того набору курсів, який нам запропонували самостійно визначити для себе. Це доволі цікавий підхід, що тут немає запропонованої заздалегідь рамки, яка нав’язується студентам або дослідникам, і ти сам собі визначаєш ці курси, які вважаєш за потрібне».

Олександра намагалася взяти собі курси з різних шкіл і структурних відділів університету:

«Як правило їх беруть чотири, але мені було так складно визначитись, тому я взяла шість, і всі, коли тепер дізнаються про це, дивуються, як я встигаю. Сказати чесно, нам набагато легше, бо ми не маємо обов’язкових письмових завдань, не проходимо іспити, а вчимося для свого задоволення».

У рамках роботи над своїм проектом Олександра ставить за ціль знайти спосіб об’єднати людей у роботі над реформами:

«Я хочу дізнатися, як спрямувати оцю потужну енергію, яка нам вже вкотре допомогла в Україні зруйнувати авторитарний режим, на те, щоб у щоденному темпі працювати над створенням незалежних інституцій, тобто як об’єднувати велику кількість звичайних людей у щоденній кропіткій роботі над реформами, над громадським контролем та над іншими речами, без яких незалежну, демократичну, сильну і правову державу не побудуєш».

Олександра Матвійчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Олександра Матвійчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Правозахисниця вірить, що середовище в Стенфорді допоможе їй у досягненні мети:

«Ця атмосфера сприяє тому, що ми здійснюємо дуже інтенсивний науковий пошук, і я, звичайно, не передбачаю, що будуть якісь прості відповіді на досить складні запитання, які виходять за рамки науки і з якими зіштовхуються люди в країнах перехідної демократії, так як зараз в Україні, але те, що перебування в Стенфорді зробить мене сильнішою, дасть мені час та можливості подумати (а це в Україні велика розкіш, бо ми постійно щось робимо), те, що це дозволить мені вийти за рамки усталених шаблонів – це очевидно».

Олександр Акименко, засновник програми Стенфордського університету для нових українських лідерів, сподівається, що стипендіати першого набору почерпнуть багато знань і заведуть корисні знайомства за рік навчання в Каліфорнії та привезуть ці ресурси в Україну:

«Перебування наших стипендіатів там має закінчитися їхнім поверненням в Україну і принесенням цих ідей і знань, які вони здобудуть у Стенфордському університеті, назад в Україну, щоб вони могли надихати тих людей, які роблять зміни в країні, робити їх ще ефективнішими і ділитися тими ідеями, відкриттями, знайомствами, контактами, партнерствами з дуже різними представниками української і влади, і підприємництва, і громадського руху, і волонтерського руху».

За словами Олександра, програма є своєрідною спробою принести західний контекст і кращі зразки знань та контакти в Україну:

«Оскільки це перша така когорта учасників, ми очікуємо, що з року в рік ця програма буде існувати і розвиватися для того, щоби ще більше людей могли долучитися і поєднувати ці два світи, тому що зараз очевидно, що один із регіонів, який лідирує в світі в дуже багатьох галузях – це Кремнієва долина і серце її – Стенфордський університет. Відповідно, хотілося б, щоб ті інновації були привнесені і в Україну».

Святослав Вакарчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Святослав Вакарчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Олександр підкреслює, що в розпорядженні учасників програми є цінні ресурси, які допоможуть їм у реалізації їхніх цілей:

«У кожного зі стипендіатів є свій проект, тобто вони приїхали туди не з порожніми руками, вони працюють кожен над своїм проектом і мають усі можливості для його втілення, а також наставництво від кращих професорів. Крім того, беруть участь у величезній кількості різних заходів із дуже розумними людьми. Я сподіваюся, що це на них вплине, надихне на те, щоб вони повернулися і змінювали країну на краще».

Джерело, 08/11/2017

Мирний воїн: як переселенець з Луганська переїхав на Волинь і створив унікальну в світі інформаційну базу про війну на Сході України

Вересень 1, 2017

Він заявив про себе громадськості як волонтер-переселенець. Тоді ми познайомилися у Волинському координаційному центрі допомоги бійцям АТО. Він формував якісь списки, показував мені сайт із фотографіями бійців з АТО. Я розуміла, що це важливе діло, яким він займається, але не розуміла ні його, ні цілі цієї справи до кінця, але…

Знайомтеся. Це – луганчанин, а нині, вже майже три роки як лучанин, – Геннадій Щербак. Він той, хто знає чи не найбільше подробиць, які невідомі загалу, про те, що відбувалося на Сході України на початку збройного конфлікту і, що там відбувається до сьогодні.

Геннадій сидить у своєму кабінеті до пізньої ночі ледь не щодня. Все порпається у новинах минулих 2014-го та 2015-го року й вишукує краплини інформації з українських, проросійських і сепаратистських сайтів. А раптом, там з’явиться якесь обличчя, хтось назве нове ім’я, вдасться розпізнати тіло вбитого? Такі запитання турбують явно не кожного українця, навіть в умовах стану війни із країною-агресором. Геннадія ж ці питання не покидають уже впродовж, майже, трьох останніх років.

ІСТОРІЯ НЕВДАЧ І ПЕРЕМОГ

Історія життя Геннадія Щербака розпочалася із маленького села Сватівського району. У восьмому класі він покидає рідний дім та йде навчатися у Каспійське морехідне училище. Та навчання триває лише один рік: проблеми зі здоров’ям від отруєння унеможливили його подальше навчання. Він повертається до рідного села і зустрічає там людину, яка стане його підтримкою та опорою, –  свою дружину Наталію.

«Вона завжди зі мною. Чи на Мерседесі я, чи на Жигулях», – уже жартівливо розповідає Щербак.

Та в жорстокій Москві, куди молоде подружжя поїхало у пошуках кращої долі, тоді він тільки наближався до надзвичайно складних життєвих випробувань. В омріяній столиці, тепер вже країни-ворога, на сім’ю Щербаків тільки чекали біди. В дружини Геннадія почалися передчасні роди другої дитини (первісток був з дідусем і бабусею у селі – авт.), а в місцевій лікарні медики не бажали їй навіть надати допомоги. Тож, народження недоношеної дитини довелося приймати самотужки. Дитина не вижила, а питання життя матері вирішувалося не на дні, а на години.

«Я прийшов до лікарні тоді і побачив, що моя дружина лежить і до неї ніхто не підходить. Тоді прибиральниця ще підійшла до мене і сказала, щоб я щось робив, бо жінка може й не вижити», – згадує ті часи Геннадій.

Аби врятувати дружину Геннадій пішов на кілька робіт, адже лікар поставив «таксу» – 100 доларів вдень і він її врятує, щоправда одразу сказав: «Дітей у вас більше ніколи не буде». Тож, Геннадій Щербак почав працювати на кількох роботах у чужих йому місті та країні, спати по три години на добу, аби врятувати дружину. Врешті на цьому пригоди не закінчилися. Упродовж семи років, що сім’я Щербаків їх провела у Москві, було два замахи на життя Геннадія у побутових ситуаціях.

Згодом Геннадій та Наталія повертаються до Луганська, адже в рідному селі не було, що робити. І, переборовши всі складнощі, Щербаки створюють власну будівельну фірму «Новий дім», яка займається продажем і встановленням вінілового сайдингу для будинків. Нарешті, здавалося б, життя налагодилося. Є бізнес, є друзі, є сім’я, адже дружина Наталія на той час уже народила чотирьох дівчаток. Але приходить Майдан… в місті, де більшість йому не раді і агресивно ставляться до тих, хто проявляв свої патріотичні погляди.

«Коли ситуація загострилася, я зрозумів, що нас можуть шукати. Так і трапилося. Наші сусіди повідомили, що невідомі озброєні особи приходили до нашої квартири та шукали мене. Нам пощастило, що ми з сім’єю жили на орендованій квартирі, а на тій, де приписані, лише зберігали речі. Я тоді зрозумів – треба їхати звідси», – згадує черговий карколомний період свого життя Геннадій.

Сім’я із чотирма дітьми зібрала те, що попало під руки, і миттєво виїхала з Луганської області. Щербаки спершу їдуть до Києва, кілька тижнів живуть в Броварах і, на запрошення знайомого у Луцьку їдуть на Волинь.

Щербаки втратили усе: житло (нині воно просто стоїть, але речі Геннадій не має й найменшої можливості забрати), автомобілі, і бізнес (на той час у фірми Щербака було з десяток крупних замовлень).

Так, багатодітна сім’я луганчан опиняється в Луцьку без нічого. Проте, зв’язок із рідним домом не втрачається…

БАЗА ЗА СІМОМА ЗАМКАМИ

Коли Геннадію Щербаку пропонували непогану роботу в Луцьку, він надав перевагу волонтерству. Щось змусило його не залишати своїх земляків у біді. Він вирішує доєднатися до створення Волинського обласного координаційного центру допомоги бійцям АТО. Тоді ця організація була надзвичайно потрібною. Геннадій, розуміючи, що знає Луганщину та Донеччину дуже добре, обирає напрям пошуку зниклих безвісти.

«Найперша ситуація, яка трапилася – це, коли до мене прийшли зі списком 1800 зниклих безвісти та полонених. Перше, що мене там здивувало, що там писало: Луцька область, Ковельська область, і я зрозумів, що щось тут не те і треба з цим щось робити. Це не нормально. Потім побачив неправильно написані прізвища, а про дати народження я вже мовчу. Тоді я собі прикинув, що, напевно, люди обмінюються з обох сторін списками, але не читають прізвища, не уточнюють дат, і виходить, що таких людей, як в списку обміну, не існує. Відповідно справжні люди, яких, нібито, подали до списку, залишаються в полоні або ув’язнені».

Щербак розповідає історію одного волинського бійця, (прізвище приховане з етичних міркувань – авт.), в прізвищі якого декілька разів зробили помилку. В результаті він перебував дуже довго у полоні, натомість решту поступово визволяли. Наразі, Геннадію стало відомо, що той боєць перейшов на бік сепаратистів і, навіть, там одружився. Тепер він ремонтує військову техніку по той бік фронту.

Волонтер ділиться спогадами, що на початку цієї роботи ніхто не сприймав його справу надто важливою. Він пропонував свої доробки і волонтерство луцьким організаціям, які займаються темою АТО, групі Рубана та йому подібних. Всі розуміли цінність цієї інформації, але ту ціну, яку вона має зараз, не розумів навіть сам Геннадій.

«Ми вводимо в базу навіть ту інформацію, яку наразі не вважаємо цінною. Так часто буває, що щось відбувається і цінності ніякої в ньому ніхто не бачить. Сьогодні ця інформація не важлива, бо важливості у ній ніхто не бачить, а згодом вона стає дуже важливою. Так, проходить час, і пазл складається. Ми розуміємо, що зробили правильно».

Інформація накопичувалася, і з нею потрібно було щось зробити. Згодом Геннадій Щербак йде із Координаційного центру, щоб створити для цієї справи громадську організацію, яку назве – «Мирний берег».

Так, з простого списку в Exel виростає ціла база даних, над якою починають працювати правозахисники і волонтери. Геннадій Щербак, маючи навики програміста (які довелося вивчити і під час створення бізнесу, і після початку збройного конфлікту), створює, так звану, самописну систему даних. Згодом, як виявляється, унікальну і в Україні, і в світі.

Загальна кількість справ у базі даних «Мирного берега» – 11 тисяч 401 станом на липень 2017 року. Це відомості про бійців по обидва боки війни, мирних мешканців. Кожен із них має кілька статусів: приналежність до військової структури або цивільний, і де народився, і за який бік виступає; стан, відомий за останніми даними (загиблий, зниклий безвісти, воює, в полоні, свідок тощо). Всі ці справи людей у базі пов’язані між собою: подіями, іншими людьми, приналежністю до військового підрозділу тощо. Завдяки цьому зв’язку членам організації вдається співставляти події та людей, аби відшукати тенденції, потрібних свідків тощо.

Ця база даних є унікальною в Україні та й взагалі у світі. Вона вміщує сотні тисяч файлів із документами, фото, відео, опитуваннями свідків, скріншотами інформаційних матеріалів про воєнні події на Сході України.

Таке скупчення інформації має свої перспективи і небезпеку. Аби уникнути можливого злому системи недоброзичливцями, що є фігурантами розслідувань «Мирного берега», Щербак тримає сервер у Європі, а копія усієї бази взагалі перебуває у США.

Геннадій тішиться такою технічною можливістю оформлення бази, адже аби розшукати пов’язаних осіб, співставити факти, йому треба зробити кілька кліків. Натомість слідчим треба перерити стос паперів, записати чи запам’ятати і, тоді лише може з’явитися логічний зв’язок. База «Мирного берега» скорочує строки пошуку потрібних зв’язків, що поглиблює розслідування і пришвидшує його.

Тому її цінність також очевидна й у роботі правоохоронців. Відтак нещодавно Гепрокуратура оприлюднила два повідомлення про те, що Головна військова прокуратура України завершила досудові розслідування і подала до суду обвинувальні акти щодо громадян Росії за вчинені кримінальні злочини. У повідомленні також йдеться, що справу вдалося довести до суду й завдяки напрацювань «Мирного берега».

Втім, Геннадій Щербак і не приховує негативних тенденцій щодо роботи слідчих органів. Каже, що вони (має на увазі загалом правозахисники) мають проблеми із нижньою ланкою службовців. Мовляв, ті не особливо настирливо розслідують злочини, вчинені у зоні конфлікту з боку як сепаратистів, так і українських військових.

«Я не бачу, що це для них справа честі», – каже він.

5 ВЕРЕСНЯ 2014 РОКУ

«Мирний берег» збирає матеріали та формує картину ключових подій війни на сході, таких як «Ізваринський котел», «Іловайський котел», трагедія ІЛ-74, події 5 вересня 2014 року, події в Донецькому та Луганському аеропортах, «Дебальцевський котел» тощо. Наприклад, досліджуючи трагічні бої 5 вересня 2014 року в Луганській області, їм вдалося знайти 175 учасників цих подій».

На основі зібраних матеріалів організація «Мирний берег» видала уже кілька різних видань щодо подій на Сході. Один із проектів – «Страчені на Донбасі», який Щербак у вересні 2016-го презентував у Варшаві.

Цей проект уміщує доведені факти злочинів, вчинених з боку проросійських сил. Так, одна з історій ввійде до матеріалів, які будуть подані до Міжнародного кримінального суду.

Мова йде про події 5 вересня 2014 року. Зведений підрозділ ЗСУ почав відходити в західному напрямку, щоб уникнути оточення. В районі сіл Крута Гора та Раєвка вони потрапили у засідку. Після перестрілки чотири солдати були взяті у полон: Павло Калиновський, Дмитро Власенко, Андрій Малашняк  та Андрій Норенко. «Мирному берегу» вдалося дізнатися долю чотирьох військовослужбовців Збройних сил України, які після бою були оголошені зниклими безвісти.

Аби дізнатися чи в полоні бійці, чи загиблі, члени «Мирного берега», скориставшись фейковим профілем у соцмережі, у спілкуванні з одним із учасників розстрілу отримали відео, на якому були зафіксовані чітко убиті тіла українських солдатів. Чим був доведений факт їхньої смерті.

Доведення факту смерті – явно не радість для родичів цих загиблих, але тим не менше,це можливість отримати допомогу від держави як постраждала сім’я бійця АТО.


У липні цього року заступниця голови ВРУ Ірина Геращенко повідомила, що станом на цей час у полоні на окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях перебуває 132 заручники, 408 українців є такими, що зникли безвісти.

Натомість президент Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) Петер Маурер у березні повідомив про цифру – більше тисячі зниклих безвісти.

У червні свої дані оприлюднила ООН. Про зниклих безвісти організація не наважилася оприлюднити жодні цифри, пояснюючи це тим, що реальну цифру неможливо порахувати, через погану співпрацю відповідальних органів конфліктуючих сторін.

«З початку конфлікту в середині квітня 2014 року і до 15 травня 2017 року щонайменше 10 090 людей (по обидва боки фронту – авт.), включаючи 2 777 цивільних осіб, було вбито, і 23 966 – поранено. Це стримана оцінка, яка базується лише на наявних даних. Разом з тим, реальні цифри, імовірно, вищі. Понад 1,6 млн. осіб змушені були залишити свої домівки і стали внутрішньо переміщеними особами, тимчасом як близько 3 млн. людей залишилися на територіях, контрольованих озброєними групами. Серед цих людей наростає відчай і тривога», – йдеться у звіті ООН

За даними бази «Мирного берега» зниклих безвісти зафіксовано 950 (з них 325 – військові, 611 – цивільні). Перебуває у полоні 266 осіб. За весь час АТО вбито 4444 людини. Втім, тут варто розуміти, що «Мирний берег» має мало доступу до інформації щодо стану по той бік фронту. Зниклих безвісти зафіксовано 985.

«У ході розпочатої Росією гібридної війни на Донбасі було вчинено величезний масив злочинів із якими ще не стикалася наша недореформована правоохоронна та судова системи. Коли я дивилася яким чином органи державної влади у перші роки війни збирали та систематизували докази, то вимальовувалася сумна перспектива. Рано чи пізно війна закінчиться, а в нас цих доказів просто не залишиться, а з ними не буде ні потерпілих, ні відповідно винуватців. База, яку веде Геннадій Щербак, заповнює цю прогалину. Окрім виконання важливої функції по відновлення правдивої картини подій, цей масив інформації дає надію на відновлення справедливості, бодай і відкладеної в часі».

Восени 2016 року Геннадій Щербак був нагороджений щорічною премією за особливий внесок у захист прав людини до Міжнародного дня прав людини на «Національній правозахисній НЕконференції».

«Це було колегіальне рішення платформи «Правозахисний порядок денний», яка об’єднує потужні правозахисні організації. Уявіть собі, батько п’ятьох дітей,  з  початком війни на Донбасі через загрозу життю змушений був покинути свій рідний дім та бізнес, та облаштовуватися на новому місці. І раптом, відчуваючи особисту відповідальність за все, що робиться, він починає на волонтерських засадах збирати  інформацію про катування, позасудові страти, зниклих безвісти тощо. Ми їздимо на схід і точно знаємо, що людям, окрім відновлення зруйнованої інфраструктури, розірваних родин, поламаних доль, потрібне відновлення віри в справедливість, у те – що право існує», – пояснює Олександра Матвійчук.

МІСІЯ ЯК ЖИТТЯ, ЖИТТЯ ЯК МІСІЯ

Ми сидимо з Геннадієм допізна в його офісі. Розмовляємо то про війну, то про його минуле життя, то про теперішнє. Геннадій розповідає, що мало спить. Кілька годин – і знову до роботи.

«Я вже так звик. Я постійно маю відчуття, що поспішаю, що не встигну все зробити. Ми їздили нещодавно в зону конфлікту. Десята вечора – хлопці вже втомлені. А я ще хочу шукати, збирати інформацію – не витрачати дарма час».

Чи знав Геннадій Щербак, що у 2013-му йому доведеться покинути свій дім? Чи знав, що у 2014-му буде жити на іншому кінці країні? Чи міг подумати, що проста громадянська позиція і спроби допомогти своїм землякам обернеться у справу його життя?

«Я просто знаю, що це треба робити, і я це роблю. Я просто знаю, що потім воно відгукнеться. Через 10 років, через 50. Ця справа дасть свої плоди і допоможе відновити справедливість», – Щербак.

Одинадцята ночі. Ми вимикаємо світло, замикаємо офіс, трішки прогулюємося нічним містом і завершуємо нашу нелегку розмову. А завтра буде новий день, нові завдання і Геннадій далі вступить у свій мирний бій за права людей, яких ця війна забирає кожен день.

Матеріали опубліковані на сайті: http://hromadske.volyn.ua/myrnyj-vojin/.

Руслан Зейтуллаєв Let My People Go

Серпень 28, 2017

Руслан Зейтуллаєв, кримський татарин, якого окупаційна влада призначила “терористом” та засудила до 15 років позбавлення волі. Вдома на нього чекають троє маленьких донечок.

Вже тричі Руслан оголошував голодування із вимогою зупинити політичні переслідування проти нього та всього кримськотатарського народу. Цього разу він тримав голодування 22 дні. І зупинив його перед етапуванням в Башкортостан.

У відеоролику Євромайдану SOS польські та українські дисиденти, які відсиділи свої строки за радянського режиму, та сучасні політв’язні путінського режиму звернулися до Руслана Зейтуллаєва із словами підтримки.

“Дорогий брате Руслане! Як відомо, після окупації нашої батьківщини Криму Росією, на долю нашого народу та окремих людей випало чимало бід. Ти так само проходиш через випробування й біди. Через безпідставне звинувачення тебе засудили до 15 років ув’язнення. Будь впевнений, ти не залишатимешся у неволі так довго. Всевишній допоможе нам звільнити кримський півострів від окупантів і зрадників. Ми зробимо все можливе, аби звільнити тебе. Не май сумнівів щодо цього. Ти дуже сміливий і терплячий. Нехай Аллах буде задоволений тобою. Сподіваюсь, найближчим часом ми зустрінемося на рідній землі” – лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв.
#LetMyPeopleGo

День Державного Прапора

Серпень 23, 2017

Сьогодні 23 серпня Україна відзначає День Державного Прапора. Це данина поваги стягу держави, який пройшов героїчний і досить складний шлях. Під цим прапором український народ утвердив свою державність, соборність та самостійність. І продовжує боротися за незалежність та демократію.

Державний прапор – це щось набагато більше, ніж просто символ. Під цим прапором співали гімн студенти на Майдані в оточенні беркуту. Під цим прапором йшли в бій добровольці, які зупинили просування російської агресії. У цей прапор загортали тих, хто не повернувся.

Державний прапор – це про свободу і перемогу, про вміння і готовність гуртуватися та долати будь-які перешкоди. Це несамовита гордість, що рветься з грудей, яка об’єднує, яка дає надію в найважчі часи.

Сьогодні, ми пропонуємо вам згадати лише кількох із тисяч людей в сучасній історії України, для яких український стяг став тією цінністю, заради якої вони пожертвували свободою, а часто – і власним життям.

прапор, освячений кров’ю

Відкрите звернення правозахисних та медійних організацій з приводу річниці трагічної загибелі журналіста Павла Шеремета

Липень 17, 2017

17 липня 2017 року

 

   20 липня – річниця резонансного вбивства журналіста Павла Шеремета, який загинув у 2016 році внаслідок вибуху автомобіля у центрі Києва. Тоді Президент України Петро
Порошенко назвав розкриття цього злочину “справою честі” та підкреслив, що “мова йде не лише про честь поліції, прокуратури чи СБУ, мова йде про честь країни».

   На базі Головного слідчого управління Міністерства внутрішніх справ України була створена спільна слідча оперативна група на чолі з головою Національної поліції
України. Процесуальне керівництво за ходом розслідування було покладене на Генеральну прокуратуру України. Служба безпеки України виконувала доручення
слідчих у рамках розслідування умисного вбивства.

   Попри оприлюднені цього року на прес-конференції Міністерства внутрішніх справ України вагомі цифри щодо кількості допитаних осіб, відпрацьованих відеоматеріалів,
проведених слідчих дій та призначених експертиз, за підсумками цілого рокурозслідування ми змушені констатувати його неефективність.

   Ми розуміємо, що ефективне розслідування злочину не означає обов’язок уповноважених органів у будь-якому разі знайти винних осіб. Але ми говоримо про
обов’язок забезпечити таку процедуру його проведення, яка здатна встановити винних осіб та стати основою для притягнення їх до відповідальності.

   У ході підготовки фільму-розслідування “Вбивство Павла” журналістів з проекту Слідство.Інфо та їх колег із міжнародної мережі OCCRP були виявлені системні
недоліки якості роботи органів слідства. Вони переконливо свідчать про те, що уповноваженими органами не були вжиті усі доступні їм заходи для збору доказів у цій
справі.

   Зокрема, слідство не ідентифікувало та не допитало важливих свідків, які були присутні на місці злочину. Ключові відео із камер спостереження, на яких останні рази
з’являються підозрювані чоловік та жінка, не були виявлені чи не були взяті до уваги. І тільки після виходу фільму у травні цього року поліція допитала екс-співробітника
СБУ Ігоря Устименка, який імовірно стежив за журналістом Павлом Шереметом в ту ніч, коли в автомобіль закладали вибухівку.

   Така ситуація не відповідає критеріям ефективного розслідування, а саме – швидкості, ретельності, незалежності, об’єктивності та підзвітності слідчих органів зацікавленим
особам. Більше того, така ситуація підриває довіру суспільства до процесу розслідування та його результатів.

   В Україні склалася справжня традиція безкарності у нападах та вбивствах журналістів, що пов’язані із виконанням ними професійної журналістської діяльності. Георгій
Гонгадзе, Ігор Александров, Борис Дерев’янко – список загиблих у злочинах, винуватці яких так і не понесли справедливого покарання, можна продовжувати. Тому
ми переконані, що без радикальної зміни самої організації процесу розслідування, попри усі запевнення вищого керівництва держави, суспільство не отримає
позитивного результату у цій справі.

   Зважаючи на викладене вище та підкреслюючи особливий суспільний інтерес до даного розслідування ми вимагаємо від Президента України, Міністра внутрішніх
справ України, Генерального прокурора України та Голови Служби безпеки Україниневідкладно здійснити наступні дії:

1. запросити до роботи на постійній основі у складі спільної слідчої оперативної групи, яка була створена на базі Головного слідчого управління МВС України,
слідчих, прокурорів та детективів високого рівня кваліфікації із країн Європейського Союзу, Сполученого Королівства Великої Британії та Сполучених
Штатів Америки;

2. використати існуючу світову практику проведення резонансних розслідувань та надати можливість представникам авторитетних національних та міжнародних
медійних організацій доступу до матеріалів справи з метою здійснення здійсненнясуспільного контролю за її просуванням.

  Ми просимо Європейський Союз, Сполучене Королівство Великої Британії та Сполучені Штати Америки надати посильну допомогу та сприяти залученню
міжнародного елементу до ходу розслідування вбивства журналіста Павла Шеремета, яке стало справжнім тестом на здатність та спроможність владних структур України
розслідувати напади на свободу медіа. Свободу, яка є необхідною умовою для демократичної трансформації нашої країни.

В Україні започаткували міжнародну премію «Відважна жінка України»

Квітень 4, 2017

Першим номінантом премії «Відважна жінка України-2017» стала правозахисниця Олександра Матвійчук, яка працює в Центрі громадянських свобод. Почесну відзнаку їй вручила посол Сполучених Штатів Америки Марі Йованович на офіційній церемонії нагородження в Американському домі 31 березня 2017 року.

Свою промову Олександра присвятила ролі українських жінок, які великою мірою і є тією рушійною силою змін, що виводять Україну із зони турбулентності, в якій країна перебуває вже кілька десятків років.

“Тільки у громадському секторі можна відразу назвати величезний список імен. І режисерку Лесю Літвінову, яка із початку війни займається допомогою вимушеним переселенцям, що залишили свої домівки. І магістра історії Марію Берлінську, яка створила центр підтримки аеророзвідки та навчає бійців АТО користуватися безпілотниками. І адвокатку Євгенію Закревську, завдяки енергії якої рухається розслідування злочинів, вчинених під час Євромайдану. І тисячі тисяч жінок, імена яких просто невідомі” – відзначає Олександра.

Важливим результатом цієї боротьби, на думку Олександри, має ще стати подолання стереотипного уявлення щодо ролі жінки та руйнування тієї скляної стелі, яка змушує українських жінок у дуже багатьох сферах щоденно доводити свою профпридатність.

Довідково: Олександра Матвійчук керує роботою правозахисної організації Центр громадянських свобод, що здійснює громадський контроль над органами влади через групу громадського спостереження “ОЗОН”, просуває реформи у сфері поліції, судів та прокуратури через платформу “Правозахисний порядок денний”, провадить моніторинг політичних переслідувань в Криму та документує воєнні злочини на Донбасі.

Авторка багатьох досліджень на теми, пов’язані із правами людини, серед яких, подання до Міжнародного кримінального суду щодо розслідування злочинів Євромайдану, альтернативних звітів до різних структур ООН, ЄС, РЄ та ОБСЄ з приводу ситуації із дотриманням прав людини в Криму та на Донбасі тощо.

Олександра Матвійчук координує громадянську ініціативу Євромайдан SOS, яка була створена після насильницького розгону мирної студентської демонстрації на Майдані 30 листопада 2013 року. Протягом подій Євромайдану волонтери ініціативи працювали в цілодобовому режимі для забезпечення правової та іншої допомоги для переслідуваних учасників протесту по всій Україні. На даний час Євромайдан SOS веде цілий ряд кампаній, серед яких кампанія LetMyPeopleGo для звільнення усіх ув’язнених Росією за політичними мотивами громадян України.

Нагородження найактивніших волонтерів країни. Грудень, 2016

Грудень 1, 2016

Опубліковано на сайті “Радіо Свобода” 01.12.2016 року.

“Сила безсилих”. Вацлав Гавел

Жовтень 25, 2016

Знаменитий есей Вацлава Гавела “Сила безсилих”, написаний 1978 року, відразу по “Хартії-77” — важливий документ історії європейського опору тоталітаризмові, який поєднує екзистенціальний досвід, ненависть до несвободи, презирство до рабства з суворою дисципліною мислення і міркувань. Але не тільки. Читаєш його і переконуєшся, наскільки він актуальний нині. Пропонуємо фраґменти з нього.

По Східній Європі бродить привид, який на Заході називають “дисидентство”.

Цей привид — не породження небес. Він органічно притаманний системі, яка в нинішній фазі свого історичного розвитку вже давно не спирається, а з низки причин і не може спиратися, на неприкрите і жорстоке беззаконня влади, що виключає будь-який прояв нонконформізму. А з іншого боку, ця система настільки політично інертна, що фактично не допускає ніякого протесту в своїх офіційних структурах.

Хто ж, власне, вони, ці так звані “дисиденти”? На чому заснована їхня позиція і в чому її суть? У чому суть “незалежних ініціатив”, які об’єднують дисидентів, і наскільки реальні шанси у цих ініціатив? Чи доречно вживати стосовно їхньої діяльності поняття “опозиція”? Якщо так, то чим, власне, така “опозиція” — в рамках цієї системи — є, як діє, яку роль в суспільстві відіграє, на що сподівається і на що може сподіватися? Чи під силу взагалі дисидентам — як людям, які перебувають поза всякими межами владних структур у становищі свого роду “напівгромадян”, — якимось чином впливати на суспільство і суспільну систему? Чи можуть вони взагалі що-небудь змінити?

* * *

Між інтенціями посттоталітарної системи й інтенціями життя глибочіє прірва: в той час, коли життя органічно тяжіє до плюралізму і багатобарвності, до незалежності самовизначення і самоорганізації, коротше кажучи, до реалізації своєї свободи, посттоталітарна система, навпаки, вимагає монолітності, однаковості, дисципліни; в той час, коли життя докладає зусиль, щоб забезпечити все нові й нові неймовірні “структури”, посттоталітарна система нав’язує їй “найнеймовірніші стани”.

Цілком очевидно, що непорушною сутністю системи є орієнтація на себе саму, на те, щоб постійно залишатися якомога ґрунтовніше і безапеляційніше “самою собою” і, таким чином, постійно розширювати радіус дії. Людині ця система служить лише тією мірою, якою це необхідно для того, щоб людина служила їй; щонайменше “понад” це, будь-яке відхилення людини від зумовленого стану система сприймає як замах на себе. І вона має рацію: кожна така трансценденція дійсно відкидає її як принцип. Можна стверджувати, отже, що внутрішньою метою посттоталітарної системи не є, як це може здатися на перший погляд, тільки збереження влади в руках владної верхівки; цей інстинкт самозбереження як соціальний феномен підпорядкований чомусь “вищому”: якомусь сліпому саморухові системи. Людина — навіть якщо вона і займає якесь місце в державній ієрархії — “як така” нічого не означає в цій системі, вона лише покликана цей саморух здійснювати і йому служити; тому і її прагнення до влади може реалізовуватися тільки доти, доки воно не вступає в протиріччя з “саморухом”.

* * *

Ідеологія — як вищезгаданий “алібістичний” місток між системою і людиною — закриває прірву між прагненнями системи і прагненнями життя; ідеологія створює видимість, що домагання системи випливають з потреб життя: це якийсь світ “ілюзій”, що видається за дійсність.

Приписи посттоталітарної системи людина відчуває практично на кожному кроці. Система торкається до людини, попередньо вдягнувши ідеологічні рукавички. А тому життя в системі наскрізь проросло лицемірством і брехнею; влада бюрократії називається владою народу; ім’ям робітничого класу поневолено сам робітничий клас; повсюдне приниження людини видається за її остаточне визволення; ізоляція від інформації називається її доступністю; урядове маніпулювання органами громадського контролю влади і урядове свавілля — дотриманням законності; придушення культури — її розвитком; поширення імперського впливу видається за допомогу пригнобленим, відсутність свободи слова — за вищу форму свободи; виборчий фарс — за вищу форму демократії; заборона вільної думки — за найпередовіший науковий світогляд; окупація — за братерську допомогу.

Влада перебуває в полоні власної брехні, тому і вдається до фальші. Фальсифікує минуле. Фальсифікує сьогодення і фальсифікує майбутнє. Підтасовує статистичні дані. Вдає, ніби в неї немає всесильного і здатного на все поліцейського апарату. Прикидається, що поважає права людини. Прикидається, що ні в чому не прикидається.

Людина не зобов’язана усім цим містифікаціям вірити. Однак вона повинна вести себе так, немов вірить їм; принаймні мовчки зберігати толерантність або хоча б бути в злагоді з тими, хто ці містифікації здійснює.

Вже хоч би тому людина змушена жити в брехні. Вона не мусить приймати брехню. Досить, що вона прийняла життя, яке невіддільне від брехні і неможливе поза брехнею. Тим самим вона стверджує систему, реалізує її, сприймає її, є нею.

* * *

Отже, найближчим партнером людини в цій пов’язаності є не інша людина, а система як самоцільна структура. Позиція в державній ієрархії диференціює людей за рівнем відповідальності і провини, але водночас ні на кого повністю не покладаючи відповідальність і провину і нікого, з іншого боку, від відповідальності і провини не звільняючи.

Конфлікт між інтенціями життя й інтенціями системи не переростає в конфлікт двох соціально протиставлених громадських груп, і тільки поверхневий погляд дозволяє — і то лише приблизно — ділити суспільство на правлячих і пригноблених. Утім, це одна з найважливіших відмінностей між посттоталітарною системою і “класичною” диктатурою, в якій цей конфлікт все ж надається до соціальної локалізації. В посттоталітарній системі межа цього конфлікту проходить de fakto через кожну людину, бо кожен по-своєму є її жертвою і опорою. Те, що ми розуміємо під системою, не є, отже, порядком, який би одні нав’язували іншим, це радше щось, що пронизує все суспільство і частиною чого це суспільство є, щось, що здається ніби принципом, невловимим, а насправді “вловлюється” всім суспільством як важливий аспект його життя.

* * *

В тому, що людина створила і щодня створює замкнуту на себе саму систему, за допомогою якої вона позбавляє себе своєї справжньої суті, немає, отже, якогось незбагненного непорозуміння історії, якогось ірраціонального відхилення або результату прояву якоїсь сатанинської вищої волі, яка з невідомих причин вирішила таким способом зжити зі світу частину людства.

Це могло статися і може відбуватися з тої причини, що в сучасного людства є, очевидно, певна схильність створювати або терпіти таку систему, а також є щось, що з цією системою ріднить, ототожнює і чому відповідає; щось, що паралізує будь-яку спробу його “кращого я” повстати. Людина змушена жити в брехні, однак змушена лише остільки, наскільки здатна на таке життя.

Отже, не тільки система відчужує людину, але і відчужена людина одночасно підтримує цю систему як своє потворне дітище. Як принизливе відображення свого власного приниження. Як доказ свого падіння.

* * *

Кожній людині, звичайно, ніщо людське не чуже, в кожному живе прагнення до власної людської гідності, моральної цілісності, свободи волевиявлення, трансценденції “світу об’єктивної реальності”; разом з тим практично кожен тією чи іншою мірою здатний змиритися з “життям в брехні”, кожен якоюсь мірою схильний до сірої банальності і стандартів, в кожному є велика спокуса розчинитися в безликій масі й мирно плисти за течією псевдожиття.

Вже давно не йдеться про конфлікт двох сутностей. Йдеться про щось гірше: про кризу самої сутності…

Сильно спрощуючи, можна було б сказати, що посттоталітарна система — це результат “історичної” зустрічі диктатури з суспільством споживання: хіба ця масова адаптація до “життя в брехні” і настільки широке поширення в суспільстві “самототалітаризму” не перебувають в тісному зв’язку з повсюдно поширеним небажанням людини-споживача пожертвувати чим-небудь зі своїх матеріальних цінностей в ім’я власної духовної і моральної цілісності? З її готовністю поступитися “вищими ідеалами” заради дешевих спокус сучасної цивілізації? З її незахищеністю перед епідемією стадної безтурботності? І чи не є, нарешті, сірість і порожнеча життя в посттоталітарній системі, власне, лише карикатурно загостреним способом сучасного життя взагалі …

“Життя в брехні” може функціонувати як головний елемент системи тільки за умови власної універсальності; воно має бути присутнє в усіх напрямках; воно не допускає і думки про співіснування з “життям у правді”, бо будь-який відступ від “життя у брехні” заперечує його як принцип і загрожує в цілому.

Це зрозуміло: поки “життя в брехні” перебуває у конфронтації з “життям в правді”, немає можливості виявити його неправдивість. Але тільки-но в нього з’явиться альтернатива — з’явиться і життєва небезпека і щодо його сутності, і щодо явища загалом. І при цьому взагалі не важливо, які справжні масштаби цієї альтернативи: її сила полягає зовсім не в “фізичному” аспекті, а в “світлі”, яким вона висвітлює основи цієї системи, в світлі, що падає на її хиткий фундамент.

* * *

Тому “життя в правді” має в посттоталітарній системі значення не тільки екзистенційне (повертає людині саму себе), гносеологічне (показує дійсність, якою вона є) і моральне (є прикладом). Крім всього цього, воно має і чітко виражене політичне значення.

Якщо наріжним каменем системи є “життя в брехні”, то нічого дивного, що головною загрозою їй стає “життя в правді”. А тому вона має його переслідувати суворіше за будь-що інше.

Правда — в широкому сенсі слова — отримує в посттоталітарній системі специфічне і невідоме іншим системам значення: правда відіграє в ній більшу і, головне, нову роль чинника влади, тобто безпосередньої політичної сили.

* * *

Мабуть, природним середовищем і вихідним пунктом того, що можна було б в найширшому сенсі розуміти як “опозиція”, є у посттоталітарній системі “життя в правді”. Конфронтація цієї “опозиційної сили” з цією владою має, звичайно, принципово іншу форму, ніж у відкритому суспільстві або за “класичної” диктатури: така конфронтація відбувається не в площині фактичної, офіційно закріпленої і чітко визначеної влади, в розпорядженні якої є ті чи інші прямі важелі управління, а в зовсім іншій площині — на рівні людської свідомості й совісті, на рівні екзистенційному.

Радіус дії цієї специфічної сили визначається не числом прихильників, виборців чи солдатів, бо її місце — у “п’ятій колоні” суспільної свідомості, серед прихованих інтенцій життя, в пригнічуванні прагнення людини набути власну гідність і реалізувати елементарні права, свої справжні соціальні й політичні інтереси. Йдеться, отже, про “владу”, що спирається не так на силу тієї чи іншої обмеженої соціальної або політичної групи, а передовсім на потужний потенціал, прихований в цілому суспільстві, в тому числі у всіх його державних структурах. Ця “влада”, отже, спирається не на якихось “власних” солдатів, а, так би мовити, на “солдатів свого ворога”, тобто на всіх, хто живе в брехні і в будь-який момент — нехай поки що тільки теоретично — може зазнати впливу сили правди (або, інстинктивно намагаючись вберегти свою владу, пристосовується до цієї сили).

Це свого роду бактеріологічна зброя, якою один цивіл може — за відповідних умов — озброїти цілу дивізію. Ця сила не бере прямої участі у відкритій боротьбі за владу, а діє у вільній від офіційних рамок сфері людського існування. Однак приховані процеси, які вона там викликає, можуть — і важко наперед прогнозувати, коли, де, як і в якому масштабі — вилитися в щось відчутне: в реальну політичну дію чи подію, в громадський рух, в раптовий вибух громадянського невдоволення, в гострий конфлікт всередині заховуваної видимості монолітності державної структури або просто в стрімку зміну суспільного і духовного клімату. А оскільки всі реальні проблеми і кризові явища приховані під грубим шаром брехні, то взагалі незрозуміло, коли ж впаде ця горезвісна остання крапля, яка переповнює чашу, і що виявиться цією краплею: ​​тому-то державна влада для профілактики майже миттєво пригнічує будь-яку, навіть найнесміливішу спробу “життя в правді”.

Пелена “життя у брехні” зроблена з дивного матеріалу: доти, доки вона наглухо покриває все суспільство, здається, що вона з каменю; проте досить в одному місці пробити в ній дірку, досить єдиній людині вигукнути: “Король — голий!” і єдиному гравцеві порушити правила гри, тим самим викриваючи її як гру, — і все раптово з’явиться в іншому світлі, а вся пелена, мов паперова, миттєво почне рватися і розповзатися.

* * *

Кажучи про “життя в правді”, я, певна річ, маю на думці не тільки прямий захист правди, наприклад якийсь протест або лист, підписаний групою інтелектуалів. Її проявом може стати будь-яка діяльність, за допомогою якої людина або група людей повстануть проти маніпулювання собою: від листа інтелектуалів до робітничого страйку, від концерту рок-музики до студентської демонстрації, від відмови брати участь у виборчій комедії і відкритого виступу на якомусь офіційному з’їзді до, скажімо, голодування.

Оскільки посттоталітарна система пригнічує інтенції життя в комплексі й сама заснована на комплексній маніпуляції всіма життєвими проявами, то і кожен вільний прояв життя є для неї непрямою політичною загрозою. Причому нею може бути і те, щодо чого в інших суспільних умовах нікому не спало б на думку приписувати якесь потенційне, тим паче реальне, політичне значення.

Глибока криза людської особистості, бувши спричинена “життям у брехні” і це життя, своєю чергою, створюючи, має, безсумнівно, свої моральні наслідки: вони проявляються — крім усього іншого — як глибока моральна криза суспільства. Людина, підлегла споживчій шкалі цінностей, “розчинена в амальгамі стадної цивілізації, що не визнає відповідальності перед буттям вищої, ніж відповідальність за власне виживання”, є людиною деморалізованою: саме на цю її деморалізованість система спирається, її поглиблює, саме її відображає в масштабі всього суспільства .

“Життя в правді” як форма протесту людини проти нав’язаного їй стану є альтернативною спробою повернути собі свою власну відповідальність, що є, безумовно, акт моральний. Оскільки “життя в правді” за посттоталітарної системи стає основним середовищем для будь-якої незалежної і альтернативної політики, то й усі міркування про характер і перспективи цієї політики повинні обов’язково враховувати і цей її моральний показник як феномен політичний…

У суспільствах посттоталітарної системи винищено будь-яке політичне життя в традиційному сенсі цього слова; люди позбавлені можливості відкрито політично висловлюватися, не кажучи вже про те, щоб політично організовуватися; порожнечу, яка в такий спосіб виникає, повністю заповнюють ідеологічні ритуали.

Інтерес людей до політичних питань в такій ситуації, природно, зменшується, і незалежне політичне мислення і політична робота, якщо щось подібне взагалі в будь-якій формі існує, більшості людей здаються чимось нереальним, абстрактним, якоюсь грою заради гри, безнадійно віддаленою від їхніх повсякденних турбот, чимось, можливо, і привабливим, але загалом непотрібним, оскільки, з одного боку, воно абсолютно утопічне, а з іншого — вкрай небезпечне, якщо враховувати надзвичайну жорсткість, з якою державною владою переслідується будь-яка спроба в цьому напрямку.

Попри все і в цих суспільствах, природно, знаходяться одинаки і групи людей, які не відмовляються від політики як своєї життєвої місії і намагаються все ж політично незалежно мислити, висловлюватися, а при нагоді й організовуватися, бо саме так уявляють собі “життя в правді”.

Вже одне те, що ці люди існують і діють, є незмірно важливим і корисним, бо вони і в злі часи зберігають спадкоємність політичної традиції; а якщо якийсь політичний рух, який виник в тій чи іншій формі “до-політичної” конфронтації, зможе успішно заявити про себе політично, намітити перспективи, то це станеться — і часто так буває — завдяки цим одиноким “генералам без армії”, які ціною багатьох тяжких жертв відстояли неперервність політичного мислення, підтримали ініціативу і виниклі пізніше рухи, збагативши їх в потрібну хвилину саме цим елементом політичної саморефлексії.

* * *

Звільнитися від традиційних політичних штампів і звичок, глибше проникнути в справжній світ людського існування і вже з його аналізу приходити до політичних висновків — це не тільки реалістичніше з точки зору політики, а й одночасно — з точки зору “ідеального стану” — політично перспективніше. Реальна, глибока і безперервна зміна ситуації на краще, не може, мабуть, нині ґрунтуватися на тому, чи проб’ється — навіть якби це і було можливо — та чи інша, базована на традиційних політичних уявленнях та, зрештою, лише поверхнева (тобто структурна, системна) політична концепція; ця зміна має виходити — як ніколи і ніде раніше — від людини, від людського існування, з основоположної зміни її становища в світі, її ставлення до себе самої, до інших людей, до всього навколишнього.

Створення досконалішої господарської та політичної моделі сьогодні, мабуть, більше, ніж будь-коли, має виходити з якихось глибших екзистенційних і моральних змін в суспільстві. Це не щось само собою зрозуміле, що досить придумати і придбати, немов новий автомобіль, це щось таке, що може сформуватися — якщо не йдеться про якийсь новий варіант колишнього маразму — тільки як прояв змін життя. Отже, запровадження досконалішої системи ніяк не може автоматично ґарантувати і досконаліше життя, а радше навпаки: тільки на фундаменті досконалішого життя можна, як виглядає, зводити і досконалішу систему.

* * *

Останнім часом державна влада і вся її пропаґанда намагаються приписувати “дисидентським рухам” терористичні наміри, звинувачувати їх у нелеґальних і конспіративних методах.

Не це, звичайно, головна причина, чому “дисидентські рухи” обирають принцип леґальності. Він корениться, зрозуміло, глибше, в специфічній внутрішній природі “дисидентської” позиції: принцип насильницької зміни системи (а будь-який опір, по суті, на таку зміну спрямовано) є і повинен бути їй opганічно чужим вже як такий, тому що робить ставку на насильство. (В принципі ми можемо прийняти його лише як неминуче зло тільки в екстремальних ситуаціях, коли прямому насильству неможливо протистояти інакше, як тільки насильством, і коли відмова від нього означала би підтримку насильства; згадаймо, наприклад, короткозорість європейського пацифізму як один з факторів, який підготував ґрунт виникнення Другої світової війни.)

Це випливає з уже згаданого неприйняття того типу мислення, який заснований на допущенні, що воістину важливі перетворення в суспільстві можливі лише в формі заміни системи або зміни уряду (яким завгодно способом) і що ці так звані “принципові” зміни виправдовують приношення їм в жертву “менш принципових”, тобто людські життя.

Турбота про власну теоретичну концепцію в цьому випадку переважує турботу про конкретне людське життя; в цьому і корениться потенційна небезпека нового поневолення людини. “Дисидентським рухам” притаманний, як я вже намагався показати, зовсім інший погляд, що сприймає зміну системи як щось поверхове, вторинне, що само по собі ще нічого не ґарантує. Поворот від абстрактного політичного бачення майбутнього до конкретної людини і до дієвого захисту її “тут і тепер” абсолютно логічно веде до наростання протидії будь-якому насильству, здійснюваному “в ім’я кращого майбутнього”, і до глибокої невіри, що насильно завойоване майбутнє може бути справді кращим, що на його натурі не відіб’ються ті фатальні засоби, якими воно було завойоване.

Мова в цьому випадку мовиться не про якийсь консерватизм чи так звану політичну “поміркованість”: “дисидентські рухи не надають перевагу ідеї насильницького політичного перевороту не тому, що для них таке рішення було б занадто радикальним, а навпаки — тому що воно для них недостатньо радикальне. Тож проблема, про яку йдеться, корениться глибше, ніж в сферах, де питання вирішуються незначними перетвореннями в уряді або структурі системи.

Цей розділ загалом був би неповним, якби я не зупинився на деяких внутрішніх особливостях процесу “боротьби за слово”. Мова ось про що: закон є — навіть в найідеальнішому випадку — завжди лише одним з недосконалих, більш-менш зовнішніх способів захисту кращого, що є в житті, перед гіршим; проте сам по собі він ніколи це краще не створює. Його завдання службове, його мета — не в ньому самому; дотримання закону ще не забезпечує автоматично кращого життя, воно все-таки є творчістю людей, а не законів та інститутів.

Легко уявити собі суспільство, яке має добрі закони, в якому тих законів дотримуються повністю і в якому при тім неможливо жити. І можна, навпаки, уявити цілком стерпне життя при недосконалих або недосконало застосовуваних законах. Отож головне в тому, яким є саме життя і чи служать йому закони, чи ж вони його пригнічують, але в жодному разі не в тому, чи їх дотримувано чи ні (врешті решт, часто їх буквальне виконання може стати для гідного життя найбільшою катастрофою).

Ключі до людського, гідного, забезпеченого і щасливого життя не ховаються в конституції чи в кримінальному законі — вони тільки реґламентують, що можна і чого не можна, тим самим життя полегшуючи або ускладнюючи, обмежуючи чи не обмежуючи, карають, пристосовуються чи хоронять його, але ніколи не наповнюють його змістом і сенсом.

Боротьба за так звану “законність” повинна, отже, цю “законність” постійно співвідносити з самим життям, таким, як воно є насправді, й узгоджуватися з ним. Без реального бажання бачити справжні прояви його краси і нензи і без морального ставлення до нього ця боротьба мала б рано чи пізно все здрухотати на мілині самоцільної схоластики. Людина ж мимоволі уподібнилася до того спостерігача, який оцінює нашу ситуацію лише за судовими документами і по тому, наскільки строго виконано всі визначені формальності.

«Свобода», 19.12.2011
Переклад О.Д.
05.10.2016

Опубліковано на сайті ZBRUC: http://zbruc.eu/node/56982

Запрошуємо на онлайн-трансляцію нової вистави Білоруського вільного театру “Burning Doors”

Жовтень 12, 2016

Євромайдан SOS і ініціативна група “Комітет солідарності” запрошують на онлайн-трансляцію нової вистави Білоруського вільного театру “Burning Doors”, що відбудеться в середу, 12 жовтня, о 22:00 в Центрі візуальної культури (вул. Глибочицька 44, 2-й поверх).
Сюжет вистави присвячений трьом художникам, яких переслідували за політичними мотивами в Російській Федерації: Олегу Сенцову, Петру Павленському та Марії Альохіній, учасниці панк-рок групи Pussy Riot. Це буде дебютний виступ Марії Альохіної в ролі театральної актриси.
Через історії трьох художників вистава “Burning Doors” демонструє, що відбувається з митцями, яких держава офіційно визнала своїми ворогами. Сюжет і гра акторів доведені до межі – фізичної та художньої. Тексти Фуко і Достоєвського перетинаються з побутовими діалогами героїв, тіла акторів живуть на сцені в екстремальних умовах: їх б’ють, підвішують вниз головою, топлять. Гніт і репресії репрезентуються як в метафоричної, так і в буквальній формі.
Тема вистави близька і самому Білоруському вільному театру, який після президентських виборів 2010 року в Білорусі під страхом політичного переслідування був змушений перебратися до Великобританії. Сьогодні театр успішно виступає на різноманітних майданчиках по всьому світу.
Мова: білоруська, російська, англійські субтитри.
Вхід вільний.

Всі деталі в події у ФБ: https://www.facebook.com/events/1590445937931906/

“В епізоді про Сенцова найбільше враження справляє довга мовчазна дуель…”. Вересень, 2016

Вересень 25, 2016

Цього вечора Belarus Free Theatre востаннє виконує в лондонському Soho Theatre свою постановку “Палаючі двері” (#BurningDoors), присвячену українському режисерові, полів’язню Олегу СЕНЦОВУ та іншим митцям, які безстрашно кинули виклик путінській автократії.
В епізоді про Сенцова найбільше враження справляє довга мовчазна дуель, під час якої один чоловік раз-по-раз валить другого на землю — лише з тим, аби жертва знову і знову здіймалася на ноги, аж поки сам нападник остаточно не вичерпує власні сили. “Це блискуча тілесна метафора виснажливої боротьби між гнобителями і пригнобленими, і торжества опору”, — відзначає Financial Times. — “Вона виконується, як і цілий спектакль, із палаючою енергією та самовіддачею”.

Відео опубліковане на Belarus Free Theatre 10 вер. 2016 р.

Результаты поиска:

Молоді українські лідери працюють над проектами демократизації України в Стенфордському університеті

Листопад 9, 2017

Матеріал входить до серії «Українці – історії успіху».

Уперше троє українців отримали унікальну можливість провести академічний рік у Стенфордському університеті, поглиблюючи знання та працюючи над власними проектами як стипендіати програми для нових українських лідерів (The Ukrainian Emerging Leaders Program).

Відкриття програми при Центрі демократії, розвитку та верховенства права Стенфордського університету (CDDRL) було ініційоване Олександром і Катериною Акименками, які два роки тому самі там навчалися. Не зустрівши в кампусі багато українців, пара звернулася до інституту міжнародних відносин із пропозицією це виправити.

Сім'я Акименків. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Сім’я Акименків. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Підтримані Майклом Макфолом, директором Стенфордського інституту міжнародних студій Freeman Spogli Institue (FSI), та Мосбахер-директором CDDRL Френсісом Фукуямою, Акименки розпочали пошук партнерів в Україні. Перший набір програми профінансований завдяки щедрим внескам Western NIS Enterprise Fund (WNISEF), Святослава Вакарчука, Томаша Фіали та Рустема Умерова.

«Усі ці люди та зусилля були спрямовані на те, щоби створити центр українських студій і відправити у Стенфордський університет цього року трьох стипендіатів, які представляють досить різні напрямки», – поділився Олександр Акименко.

На перший набір було подано 340 заявок. Трьох кандидатів відібрали за вагомий внесок в український політичний розвиток, лідерський потенціал та сильні проектні пропозиції.

У вересні група українських лідерів, які працюють над впровадженням та зміцненням демократичних реформ, громадянського суспільства, прозорості та економічного розвитку в різних секторах, прибула в Каліфорнію.

Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

«Голос Америки» поспілкувався з учасниками програми і розпитав їх про враження від перебування в одному з найпрестижніших університетів світу та роботу над індивідуальними проектами, покликаними підтримувати демократизацію в Україні.

Оскільки навчальний рік тільки недавно розпочався, стипендіати зараз намагаються зібрати теоретичну інформацію, необхідну для реалізації їхніх проектів, ідеї яких вони запропонували, коли подавали заявки на участь у програмі. Вони багато читають і знайомляться з дослідженнями конкретних прикладів із інших країн.

Олександр Стародубцев, співзасновник «Прозорро», електронної системи державних закупівель, яка виграла декілька визначних міжнародних нагород, говорить, що в захваті від занять:

«Система навчання спрямована на те, щоб провокувати до знань – для того, щоб ти сам думав і вирішував. Багато практики. Очевидно, що застосовувати все це в Україні потрібно крок за кроком».

Олександр Стародубцев

Олександр Стародубцев

Олександр зосереджується на вивченні якісної бюрократії – такої, яка має можливість і спроможність виконувати ті функції, які вона повинна виконувати:

«У нас із цим проблема. При чому під бюрократією я маю на увазі не тільки центральні органи виконавчої влади чи обласні та міські адміністрації, а і бюджетників – наших учителів, лікарів, тих, хто займається поточними повсякденними справами. Можна сказати, що там відносна якість. Я якраз розбираюся, поки що теоретично, як це можна покращити, які приклади є в світі того, як це робилося».

Олександр бачить велику цінність перебування в Стенфорді у тому, що це центр інновацій. Він переконаний, що реформи тісно пов’язані з інноваційними підходами:

«Стенфорд, мабуть – найкраще місце в світі, де вчать, як робити інновації. Я абсолютно вірю, що в державних інституціях теж можна робити інновації… Якщо виходити з концепції, що реформа – це стартап, то це найправильніше місце в світі, де вчать, що таке інновації, що таке стартап, як із нуля зробити щось або перетворити на щось».

Олесандр Стародубцев у Стенфордському університеті

Олесандр Стародубцев у Стенфордському університеті

Стипендіати багато спілкуються між собою, обговорюючи теоретичні концепції та намагаючись приміряти їх на Україну і подумати, що би працювало вдома і яким чином, розповідає Олександр.

«Що робити, якщо в тебе не склалося так, як у всіх у світі? – ставить запитання співзасновник «Прозорро» і відповідає: – Це не проблема. Це не означає, що в нас нічого не вдасться. Хороший приклад «Прозорро», де ми просто взяли і обігнали весь світ, тому що в світі сама інституція публічних закупівель реально буксує. Ми цих проблем знали менше, тому просто з нуля побудували, як має бути. Так само потрібно робити і в інших речах. Я вірю, що в побудові якісної бюрократії в Україні нам теж вдасться знайти багато цікавих інноваційних речей, які просто застосувати в нашому уряді».

Більше за все Олександр Стародубцев бажає, щоб результатом його навчання в Стенфорді став конкретний інструмент, а не теоретична концепція, бо таких в Україні вистачає.

Інший стипендіат, Дмитро Романович, економічний експерт та радник Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, де відповідає за реформу Дерегуляція, приємно вражений середовищем у Стенфорді:

«Дуже відкриті люди, які допомагають, цікавляться, посміхаються. Стенфорд – це щось неймовірне. Велика кількість не те що навіть освічених, а дуже кваліфікованих і професійних людей, які глибоко розбираються в питаннях і, що важливо – вони дуже відкриті, навіть якщо не ходиш до них на заняття чи не маєш якогось спеціального контакту, ти можеш просто їм написати, зустрітися на каву, порозмовляти про ті питання, які тебе турбують».

Дмитро Романович із професором Стенфордського університету Ларрі Даймондом

Дмитро Романович із професором Стенфордського університету Ларрі Даймондом

Дмитра також вразили відкритість і глибина дискусії та її якість:

«Люди чують аргументи, намагаються відповідати на них, а не лише доносити свою точку зору – це вражає. Інтелектуальний рівень – взагалі якийсь захмарний у Стенфорді. Я щасливий, що я тут і маю можливість отримувати цю порцію знань».

Проект Дмитра стосується того, як із точки зору технологій проводити реформи, коли немає великого політичного бажання цього робити, але є потреба. Дмитро бачить велику перевагу американської вищої освіти в можливості вибирати предмети.

«У нас є цікаві предмети, у кожного вони різні, кожен вибирає собі ті, які більше дотичні до нього та до його проекту. Є деякі предмети на які ми ходимо всі разом, як «Демократія, розвиток та верховенство права», який викладає Френсіс Фукуяма». Це дуже гарно, що ми не обмежені якимось визначеним колом питань… Це великий бонус цієї системи освіти порівняно з українсько, коли ти сам розумієш, що тобі потрібно, і сам обираєш це».

Дмитро Романович. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфорді. Жовтень 2017 року.

Дмитро Романович. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфорді. Жовтень 2017 року.

Погляди Дмитра розділяє і стипендіатка Олександра Матвійчук, керівник Центру громадянських свобод, правозахисниця, яка працює над питанням прав людини в Україні та регіоні ОБСЄ:

«Університет справляє велике враження. Коли ти тільки приїжджаєш і проходиш по його території, то відчуваєш, що це такий унікальний простір, де вітають ідеї і відбувається трансформація особистості. Це видно і з того набору курсів, який нам запропонували самостійно визначити для себе. Це доволі цікавий підхід, що тут немає запропонованої заздалегідь рамки, яка нав’язується студентам або дослідникам, і ти сам собі визначаєш ці курси, які вважаєш за потрібне».

Олександра намагалася взяти собі курси з різних шкіл і структурних відділів університету:

«Як правило їх беруть чотири, але мені було так складно визначитись, тому я взяла шість, і всі, коли тепер дізнаються про це, дивуються, як я встигаю. Сказати чесно, нам набагато легше, бо ми не маємо обов’язкових письмових завдань, не проходимо іспити, а вчимося для свого задоволення».

У рамках роботи над своїм проектом Олександра ставить за ціль знайти спосіб об’єднати людей у роботі над реформами:

«Я хочу дізнатися, як спрямувати оцю потужну енергію, яка нам вже вкотре допомогла в Україні зруйнувати авторитарний режим, на те, щоб у щоденному темпі працювати над створенням незалежних інституцій, тобто як об’єднувати велику кількість звичайних людей у щоденній кропіткій роботі над реформами, над громадським контролем та над іншими речами, без яких незалежну, демократичну, сильну і правову державу не побудуєш».

Олександра Матвійчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Олександра Матвійчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Правозахисниця вірить, що середовище в Стенфорді допоможе їй у досягненні мети:

«Ця атмосфера сприяє тому, що ми здійснюємо дуже інтенсивний науковий пошук, і я, звичайно, не передбачаю, що будуть якісь прості відповіді на досить складні запитання, які виходять за рамки науки і з якими зіштовхуються люди в країнах перехідної демократії, так як зараз в Україні, але те, що перебування в Стенфорді зробить мене сильнішою, дасть мені час та можливості подумати (а це в Україні велика розкіш, бо ми постійно щось робимо), те, що це дозволить мені вийти за рамки усталених шаблонів – це очевидно».

Олександр Акименко, засновник програми Стенфордського університету для нових українських лідерів, сподівається, що стипендіати першого набору почерпнуть багато знань і заведуть корисні знайомства за рік навчання в Каліфорнії та привезуть ці ресурси в Україну:

«Перебування наших стипендіатів там має закінчитися їхнім поверненням в Україну і принесенням цих ідей і знань, які вони здобудуть у Стенфордському університеті, назад в Україну, щоб вони могли надихати тих людей, які роблять зміни в країні, робити їх ще ефективнішими і ділитися тими ідеями, відкриттями, знайомствами, контактами, партнерствами з дуже різними представниками української і влади, і підприємництва, і громадського руху, і волонтерського руху».

За словами Олександра, програма є своєрідною спробою принести західний контекст і кращі зразки знань та контакти в Україну:

«Оскільки це перша така когорта учасників, ми очікуємо, що з року в рік ця програма буде існувати і розвиватися для того, щоби ще більше людей могли долучитися і поєднувати ці два світи, тому що зараз очевидно, що один із регіонів, який лідирує в світі в дуже багатьох галузях – це Кремнієва долина і серце її – Стенфордський університет. Відповідно, хотілося б, щоб ті інновації були привнесені і в Україну».

Святослав Вакарчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Святослав Вакарчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Олександр підкреслює, що в розпорядженні учасників програми є цінні ресурси, які допоможуть їм у реалізації їхніх цілей:

«У кожного зі стипендіатів є свій проект, тобто вони приїхали туди не з порожніми руками, вони працюють кожен над своїм проектом і мають усі можливості для його втілення, а також наставництво від кращих професорів. Крім того, беруть участь у величезній кількості різних заходів із дуже розумними людьми. Я сподіваюся, що це на них вплине, надихне на те, щоб вони повернулися і змінювали країну на краще».

Джерело, 08/11/2017

Мирний воїн: як переселенець з Луганська переїхав на Волинь і створив унікальну в світі інформаційну базу про війну на Сході України

Вересень 1, 2017

Він заявив про себе громадськості як волонтер-переселенець. Тоді ми познайомилися у Волинському координаційному центрі допомоги бійцям АТО. Він формував якісь списки, показував мені сайт із фотографіями бійців з АТО. Я розуміла, що це важливе діло, яким він займається, але не розуміла ні його, ні цілі цієї справи до кінця, але…

Знайомтеся. Це – луганчанин, а нині, вже майже три роки як лучанин, – Геннадій Щербак. Він той, хто знає чи не найбільше подробиць, які невідомі загалу, про те, що відбувалося на Сході України на початку збройного конфлікту і, що там відбувається до сьогодні.

Геннадій сидить у своєму кабінеті до пізньої ночі ледь не щодня. Все порпається у новинах минулих 2014-го та 2015-го року й вишукує краплини інформації з українських, проросійських і сепаратистських сайтів. А раптом, там з’явиться якесь обличчя, хтось назве нове ім’я, вдасться розпізнати тіло вбитого? Такі запитання турбують явно не кожного українця, навіть в умовах стану війни із країною-агресором. Геннадія ж ці питання не покидають уже впродовж, майже, трьох останніх років.

ІСТОРІЯ НЕВДАЧ І ПЕРЕМОГ

Історія життя Геннадія Щербака розпочалася із маленького села Сватівського району. У восьмому класі він покидає рідний дім та йде навчатися у Каспійське морехідне училище. Та навчання триває лише один рік: проблеми зі здоров’ям від отруєння унеможливили його подальше навчання. Він повертається до рідного села і зустрічає там людину, яка стане його підтримкою та опорою, –  свою дружину Наталію.

«Вона завжди зі мною. Чи на Мерседесі я, чи на Жигулях», – уже жартівливо розповідає Щербак.

Та в жорстокій Москві, куди молоде подружжя поїхало у пошуках кращої долі, тоді він тільки наближався до надзвичайно складних життєвих випробувань. В омріяній столиці, тепер вже країни-ворога, на сім’ю Щербаків тільки чекали біди. В дружини Геннадія почалися передчасні роди другої дитини (первісток був з дідусем і бабусею у селі – авт.), а в місцевій лікарні медики не бажали їй навіть надати допомоги. Тож, народження недоношеної дитини довелося приймати самотужки. Дитина не вижила, а питання життя матері вирішувалося не на дні, а на години.

«Я прийшов до лікарні тоді і побачив, що моя дружина лежить і до неї ніхто не підходить. Тоді прибиральниця ще підійшла до мене і сказала, щоб я щось робив, бо жінка може й не вижити», – згадує ті часи Геннадій.

Аби врятувати дружину Геннадій пішов на кілька робіт, адже лікар поставив «таксу» – 100 доларів вдень і він її врятує, щоправда одразу сказав: «Дітей у вас більше ніколи не буде». Тож, Геннадій Щербак почав працювати на кількох роботах у чужих йому місті та країні, спати по три години на добу, аби врятувати дружину. Врешті на цьому пригоди не закінчилися. Упродовж семи років, що сім’я Щербаків їх провела у Москві, було два замахи на життя Геннадія у побутових ситуаціях.

Згодом Геннадій та Наталія повертаються до Луганська, адже в рідному селі не було, що робити. І, переборовши всі складнощі, Щербаки створюють власну будівельну фірму «Новий дім», яка займається продажем і встановленням вінілового сайдингу для будинків. Нарешті, здавалося б, життя налагодилося. Є бізнес, є друзі, є сім’я, адже дружина Наталія на той час уже народила чотирьох дівчаток. Але приходить Майдан… в місті, де більшість йому не раді і агресивно ставляться до тих, хто проявляв свої патріотичні погляди.

«Коли ситуація загострилася, я зрозумів, що нас можуть шукати. Так і трапилося. Наші сусіди повідомили, що невідомі озброєні особи приходили до нашої квартири та шукали мене. Нам пощастило, що ми з сім’єю жили на орендованій квартирі, а на тій, де приписані, лише зберігали речі. Я тоді зрозумів – треба їхати звідси», – згадує черговий карколомний період свого життя Геннадій.

Сім’я із чотирма дітьми зібрала те, що попало під руки, і миттєво виїхала з Луганської області. Щербаки спершу їдуть до Києва, кілька тижнів живуть в Броварах і, на запрошення знайомого у Луцьку їдуть на Волинь.

Щербаки втратили усе: житло (нині воно просто стоїть, але речі Геннадій не має й найменшої можливості забрати), автомобілі, і бізнес (на той час у фірми Щербака було з десяток крупних замовлень).

Так, багатодітна сім’я луганчан опиняється в Луцьку без нічого. Проте, зв’язок із рідним домом не втрачається…

БАЗА ЗА СІМОМА ЗАМКАМИ

Коли Геннадію Щербаку пропонували непогану роботу в Луцьку, він надав перевагу волонтерству. Щось змусило його не залишати своїх земляків у біді. Він вирішує доєднатися до створення Волинського обласного координаційного центру допомоги бійцям АТО. Тоді ця організація була надзвичайно потрібною. Геннадій, розуміючи, що знає Луганщину та Донеччину дуже добре, обирає напрям пошуку зниклих безвісти.

«Найперша ситуація, яка трапилася – це, коли до мене прийшли зі списком 1800 зниклих безвісти та полонених. Перше, що мене там здивувало, що там писало: Луцька область, Ковельська область, і я зрозумів, що щось тут не те і треба з цим щось робити. Це не нормально. Потім побачив неправильно написані прізвища, а про дати народження я вже мовчу. Тоді я собі прикинув, що, напевно, люди обмінюються з обох сторін списками, але не читають прізвища, не уточнюють дат, і виходить, що таких людей, як в списку обміну, не існує. Відповідно справжні люди, яких, нібито, подали до списку, залишаються в полоні або ув’язнені».

Щербак розповідає історію одного волинського бійця, (прізвище приховане з етичних міркувань – авт.), в прізвищі якого декілька разів зробили помилку. В результаті він перебував дуже довго у полоні, натомість решту поступово визволяли. Наразі, Геннадію стало відомо, що той боєць перейшов на бік сепаратистів і, навіть, там одружився. Тепер він ремонтує військову техніку по той бік фронту.

Волонтер ділиться спогадами, що на початку цієї роботи ніхто не сприймав його справу надто важливою. Він пропонував свої доробки і волонтерство луцьким організаціям, які займаються темою АТО, групі Рубана та йому подібних. Всі розуміли цінність цієї інформації, але ту ціну, яку вона має зараз, не розумів навіть сам Геннадій.

«Ми вводимо в базу навіть ту інформацію, яку наразі не вважаємо цінною. Так часто буває, що щось відбувається і цінності ніякої в ньому ніхто не бачить. Сьогодні ця інформація не важлива, бо важливості у ній ніхто не бачить, а згодом вона стає дуже важливою. Так, проходить час, і пазл складається. Ми розуміємо, що зробили правильно».

Інформація накопичувалася, і з нею потрібно було щось зробити. Згодом Геннадій Щербак йде із Координаційного центру, щоб створити для цієї справи громадську організацію, яку назве – «Мирний берег».

Так, з простого списку в Exel виростає ціла база даних, над якою починають працювати правозахисники і волонтери. Геннадій Щербак, маючи навики програміста (які довелося вивчити і під час створення бізнесу, і після початку збройного конфлікту), створює, так звану, самописну систему даних. Згодом, як виявляється, унікальну і в Україні, і в світі.

Загальна кількість справ у базі даних «Мирного берега» – 11 тисяч 401 станом на липень 2017 року. Це відомості про бійців по обидва боки війни, мирних мешканців. Кожен із них має кілька статусів: приналежність до військової структури або цивільний, і де народився, і за який бік виступає; стан, відомий за останніми даними (загиблий, зниклий безвісти, воює, в полоні, свідок тощо). Всі ці справи людей у базі пов’язані між собою: подіями, іншими людьми, приналежністю до військового підрозділу тощо. Завдяки цьому зв’язку членам організації вдається співставляти події та людей, аби відшукати тенденції, потрібних свідків тощо.

Ця база даних є унікальною в Україні та й взагалі у світі. Вона вміщує сотні тисяч файлів із документами, фото, відео, опитуваннями свідків, скріншотами інформаційних матеріалів про воєнні події на Сході України.

Таке скупчення інформації має свої перспективи і небезпеку. Аби уникнути можливого злому системи недоброзичливцями, що є фігурантами розслідувань «Мирного берега», Щербак тримає сервер у Європі, а копія усієї бази взагалі перебуває у США.

Геннадій тішиться такою технічною можливістю оформлення бази, адже аби розшукати пов’язаних осіб, співставити факти, йому треба зробити кілька кліків. Натомість слідчим треба перерити стос паперів, записати чи запам’ятати і, тоді лише може з’явитися логічний зв’язок. База «Мирного берега» скорочує строки пошуку потрібних зв’язків, що поглиблює розслідування і пришвидшує його.

Тому її цінність також очевидна й у роботі правоохоронців. Відтак нещодавно Гепрокуратура оприлюднила два повідомлення про те, що Головна військова прокуратура України завершила досудові розслідування і подала до суду обвинувальні акти щодо громадян Росії за вчинені кримінальні злочини. У повідомленні також йдеться, що справу вдалося довести до суду й завдяки напрацювань «Мирного берега».

Втім, Геннадій Щербак і не приховує негативних тенденцій щодо роботи слідчих органів. Каже, що вони (має на увазі загалом правозахисники) мають проблеми із нижньою ланкою службовців. Мовляв, ті не особливо настирливо розслідують злочини, вчинені у зоні конфлікту з боку як сепаратистів, так і українських військових.

«Я не бачу, що це для них справа честі», – каже він.

5 ВЕРЕСНЯ 2014 РОКУ

«Мирний берег» збирає матеріали та формує картину ключових подій війни на сході, таких як «Ізваринський котел», «Іловайський котел», трагедія ІЛ-74, події 5 вересня 2014 року, події в Донецькому та Луганському аеропортах, «Дебальцевський котел» тощо. Наприклад, досліджуючи трагічні бої 5 вересня 2014 року в Луганській області, їм вдалося знайти 175 учасників цих подій».

На основі зібраних матеріалів організація «Мирний берег» видала уже кілька різних видань щодо подій на Сході. Один із проектів – «Страчені на Донбасі», який Щербак у вересні 2016-го презентував у Варшаві.

Цей проект уміщує доведені факти злочинів, вчинених з боку проросійських сил. Так, одна з історій ввійде до матеріалів, які будуть подані до Міжнародного кримінального суду.

Мова йде про події 5 вересня 2014 року. Зведений підрозділ ЗСУ почав відходити в західному напрямку, щоб уникнути оточення. В районі сіл Крута Гора та Раєвка вони потрапили у засідку. Після перестрілки чотири солдати були взяті у полон: Павло Калиновський, Дмитро Власенко, Андрій Малашняк  та Андрій Норенко. «Мирному берегу» вдалося дізнатися долю чотирьох військовослужбовців Збройних сил України, які після бою були оголошені зниклими безвісти.

Аби дізнатися чи в полоні бійці, чи загиблі, члени «Мирного берега», скориставшись фейковим профілем у соцмережі, у спілкуванні з одним із учасників розстрілу отримали відео, на якому були зафіксовані чітко убиті тіла українських солдатів. Чим був доведений факт їхньої смерті.

Доведення факту смерті – явно не радість для родичів цих загиблих, але тим не менше,це можливість отримати допомогу від держави як постраждала сім’я бійця АТО.


У липні цього року заступниця голови ВРУ Ірина Геращенко повідомила, що станом на цей час у полоні на окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях перебуває 132 заручники, 408 українців є такими, що зникли безвісти.

Натомість президент Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) Петер Маурер у березні повідомив про цифру – більше тисячі зниклих безвісти.

У червні свої дані оприлюднила ООН. Про зниклих безвісти організація не наважилася оприлюднити жодні цифри, пояснюючи це тим, що реальну цифру неможливо порахувати, через погану співпрацю відповідальних органів конфліктуючих сторін.

«З початку конфлікту в середині квітня 2014 року і до 15 травня 2017 року щонайменше 10 090 людей (по обидва боки фронту – авт.), включаючи 2 777 цивільних осіб, було вбито, і 23 966 – поранено. Це стримана оцінка, яка базується лише на наявних даних. Разом з тим, реальні цифри, імовірно, вищі. Понад 1,6 млн. осіб змушені були залишити свої домівки і стали внутрішньо переміщеними особами, тимчасом як близько 3 млн. людей залишилися на територіях, контрольованих озброєними групами. Серед цих людей наростає відчай і тривога», – йдеться у звіті ООН

За даними бази «Мирного берега» зниклих безвісти зафіксовано 950 (з них 325 – військові, 611 – цивільні). Перебуває у полоні 266 осіб. За весь час АТО вбито 4444 людини. Втім, тут варто розуміти, що «Мирний берег» має мало доступу до інформації щодо стану по той бік фронту. Зниклих безвісти зафіксовано 985.

«У ході розпочатої Росією гібридної війни на Донбасі було вчинено величезний масив злочинів із якими ще не стикалася наша недореформована правоохоронна та судова системи. Коли я дивилася яким чином органи державної влади у перші роки війни збирали та систематизували докази, то вимальовувалася сумна перспектива. Рано чи пізно війна закінчиться, а в нас цих доказів просто не залишиться, а з ними не буде ні потерпілих, ні відповідно винуватців. База, яку веде Геннадій Щербак, заповнює цю прогалину. Окрім виконання важливої функції по відновлення правдивої картини подій, цей масив інформації дає надію на відновлення справедливості, бодай і відкладеної в часі».

Восени 2016 року Геннадій Щербак був нагороджений щорічною премією за особливий внесок у захист прав людини до Міжнародного дня прав людини на «Національній правозахисній НЕконференції».

«Це було колегіальне рішення платформи «Правозахисний порядок денний», яка об’єднує потужні правозахисні організації. Уявіть собі, батько п’ятьох дітей,  з  початком війни на Донбасі через загрозу життю змушений був покинути свій рідний дім та бізнес, та облаштовуватися на новому місці. І раптом, відчуваючи особисту відповідальність за все, що робиться, він починає на волонтерських засадах збирати  інформацію про катування, позасудові страти, зниклих безвісти тощо. Ми їздимо на схід і точно знаємо, що людям, окрім відновлення зруйнованої інфраструктури, розірваних родин, поламаних доль, потрібне відновлення віри в справедливість, у те – що право існує», – пояснює Олександра Матвійчук.

МІСІЯ ЯК ЖИТТЯ, ЖИТТЯ ЯК МІСІЯ

Ми сидимо з Геннадієм допізна в його офісі. Розмовляємо то про війну, то про його минуле життя, то про теперішнє. Геннадій розповідає, що мало спить. Кілька годин – і знову до роботи.

«Я вже так звик. Я постійно маю відчуття, що поспішаю, що не встигну все зробити. Ми їздили нещодавно в зону конфлікту. Десята вечора – хлопці вже втомлені. А я ще хочу шукати, збирати інформацію – не витрачати дарма час».

Чи знав Геннадій Щербак, що у 2013-му йому доведеться покинути свій дім? Чи знав, що у 2014-му буде жити на іншому кінці країні? Чи міг подумати, що проста громадянська позиція і спроби допомогти своїм землякам обернеться у справу його життя?

«Я просто знаю, що це треба робити, і я це роблю. Я просто знаю, що потім воно відгукнеться. Через 10 років, через 50. Ця справа дасть свої плоди і допоможе відновити справедливість», – Щербак.

Одинадцята ночі. Ми вимикаємо світло, замикаємо офіс, трішки прогулюємося нічним містом і завершуємо нашу нелегку розмову. А завтра буде новий день, нові завдання і Геннадій далі вступить у свій мирний бій за права людей, яких ця війна забирає кожен день.

Матеріали опубліковані на сайті: http://hromadske.volyn.ua/myrnyj-vojin/.

Руслан Зейтуллаєв Let My People Go

Серпень 28, 2017

Руслан Зейтуллаєв, кримський татарин, якого окупаційна влада призначила “терористом” та засудила до 15 років позбавлення волі. Вдома на нього чекають троє маленьких донечок.

Вже тричі Руслан оголошував голодування із вимогою зупинити політичні переслідування проти нього та всього кримськотатарського народу. Цього разу він тримав голодування 22 дні. І зупинив його перед етапуванням в Башкортостан.

У відеоролику Євромайдану SOS польські та українські дисиденти, які відсиділи свої строки за радянського режиму, та сучасні політв’язні путінського режиму звернулися до Руслана Зейтуллаєва із словами підтримки.

“Дорогий брате Руслане! Як відомо, після окупації нашої батьківщини Криму Росією, на долю нашого народу та окремих людей випало чимало бід. Ти так само проходиш через випробування й біди. Через безпідставне звинувачення тебе засудили до 15 років ув’язнення. Будь впевнений, ти не залишатимешся у неволі так довго. Всевишній допоможе нам звільнити кримський півострів від окупантів і зрадників. Ми зробимо все можливе, аби звільнити тебе. Не май сумнівів щодо цього. Ти дуже сміливий і терплячий. Нехай Аллах буде задоволений тобою. Сподіваюсь, найближчим часом ми зустрінемося на рідній землі” – лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв.
#LetMyPeopleGo

День Державного Прапора

Серпень 23, 2017

Сьогодні 23 серпня Україна відзначає День Державного Прапора. Це данина поваги стягу держави, який пройшов героїчний і досить складний шлях. Під цим прапором український народ утвердив свою державність, соборність та самостійність. І продовжує боротися за незалежність та демократію.

Державний прапор – це щось набагато більше, ніж просто символ. Під цим прапором співали гімн студенти на Майдані в оточенні беркуту. Під цим прапором йшли в бій добровольці, які зупинили просування російської агресії. У цей прапор загортали тих, хто не повернувся.

Державний прапор – це про свободу і перемогу, про вміння і готовність гуртуватися та долати будь-які перешкоди. Це несамовита гордість, що рветься з грудей, яка об’єднує, яка дає надію в найважчі часи.

Сьогодні, ми пропонуємо вам згадати лише кількох із тисяч людей в сучасній історії України, для яких український стяг став тією цінністю, заради якої вони пожертвували свободою, а часто – і власним життям.

прапор, освячений кров’ю

Відкрите звернення правозахисних та медійних організацій з приводу річниці трагічної загибелі журналіста Павла Шеремета

Липень 17, 2017

17 липня 2017 року

 

   20 липня – річниця резонансного вбивства журналіста Павла Шеремета, який загинув у 2016 році внаслідок вибуху автомобіля у центрі Києва. Тоді Президент України Петро
Порошенко назвав розкриття цього злочину “справою честі” та підкреслив, що “мова йде не лише про честь поліції, прокуратури чи СБУ, мова йде про честь країни».

   На базі Головного слідчого управління Міністерства внутрішніх справ України була створена спільна слідча оперативна група на чолі з головою Національної поліції
України. Процесуальне керівництво за ходом розслідування було покладене на Генеральну прокуратуру України. Служба безпеки України виконувала доручення
слідчих у рамках розслідування умисного вбивства.

   Попри оприлюднені цього року на прес-конференції Міністерства внутрішніх справ України вагомі цифри щодо кількості допитаних осіб, відпрацьованих відеоматеріалів,
проведених слідчих дій та призначених експертиз, за підсумками цілого рокурозслідування ми змушені констатувати його неефективність.

   Ми розуміємо, що ефективне розслідування злочину не означає обов’язок уповноважених органів у будь-якому разі знайти винних осіб. Але ми говоримо про
обов’язок забезпечити таку процедуру його проведення, яка здатна встановити винних осіб та стати основою для притягнення їх до відповідальності.

   У ході підготовки фільму-розслідування “Вбивство Павла” журналістів з проекту Слідство.Інфо та їх колег із міжнародної мережі OCCRP були виявлені системні
недоліки якості роботи органів слідства. Вони переконливо свідчать про те, що уповноваженими органами не були вжиті усі доступні їм заходи для збору доказів у цій
справі.

   Зокрема, слідство не ідентифікувало та не допитало важливих свідків, які були присутні на місці злочину. Ключові відео із камер спостереження, на яких останні рази
з’являються підозрювані чоловік та жінка, не були виявлені чи не були взяті до уваги. І тільки після виходу фільму у травні цього року поліція допитала екс-співробітника
СБУ Ігоря Устименка, який імовірно стежив за журналістом Павлом Шереметом в ту ніч, коли в автомобіль закладали вибухівку.

   Така ситуація не відповідає критеріям ефективного розслідування, а саме – швидкості, ретельності, незалежності, об’єктивності та підзвітності слідчих органів зацікавленим
особам. Більше того, така ситуація підриває довіру суспільства до процесу розслідування та його результатів.

   В Україні склалася справжня традиція безкарності у нападах та вбивствах журналістів, що пов’язані із виконанням ними професійної журналістської діяльності. Георгій
Гонгадзе, Ігор Александров, Борис Дерев’янко – список загиблих у злочинах, винуватці яких так і не понесли справедливого покарання, можна продовжувати. Тому
ми переконані, що без радикальної зміни самої організації процесу розслідування, попри усі запевнення вищого керівництва держави, суспільство не отримає
позитивного результату у цій справі.

   Зважаючи на викладене вище та підкреслюючи особливий суспільний інтерес до даного розслідування ми вимагаємо від Президента України, Міністра внутрішніх
справ України, Генерального прокурора України та Голови Служби безпеки Україниневідкладно здійснити наступні дії:

1. запросити до роботи на постійній основі у складі спільної слідчої оперативної групи, яка була створена на базі Головного слідчого управління МВС України,
слідчих, прокурорів та детективів високого рівня кваліфікації із країн Європейського Союзу, Сполученого Королівства Великої Британії та Сполучених
Штатів Америки;

2. використати існуючу світову практику проведення резонансних розслідувань та надати можливість представникам авторитетних національних та міжнародних
медійних організацій доступу до матеріалів справи з метою здійснення здійсненнясуспільного контролю за її просуванням.

  Ми просимо Європейський Союз, Сполучене Королівство Великої Британії та Сполучені Штати Америки надати посильну допомогу та сприяти залученню
міжнародного елементу до ходу розслідування вбивства журналіста Павла Шеремета, яке стало справжнім тестом на здатність та спроможність владних структур України
розслідувати напади на свободу медіа. Свободу, яка є необхідною умовою для демократичної трансформації нашої країни.

В Україні започаткували міжнародну премію «Відважна жінка України»

Квітень 4, 2017

Першим номінантом премії «Відважна жінка України-2017» стала правозахисниця Олександра Матвійчук, яка працює в Центрі громадянських свобод. Почесну відзнаку їй вручила посол Сполучених Штатів Америки Марі Йованович на офіційній церемонії нагородження в Американському домі 31 березня 2017 року.

Свою промову Олександра присвятила ролі українських жінок, які великою мірою і є тією рушійною силою змін, що виводять Україну із зони турбулентності, в якій країна перебуває вже кілька десятків років.

“Тільки у громадському секторі можна відразу назвати величезний список імен. І режисерку Лесю Літвінову, яка із початку війни займається допомогою вимушеним переселенцям, що залишили свої домівки. І магістра історії Марію Берлінську, яка створила центр підтримки аеророзвідки та навчає бійців АТО користуватися безпілотниками. І адвокатку Євгенію Закревську, завдяки енергії якої рухається розслідування злочинів, вчинених під час Євромайдану. І тисячі тисяч жінок, імена яких просто невідомі” – відзначає Олександра.

Важливим результатом цієї боротьби, на думку Олександри, має ще стати подолання стереотипного уявлення щодо ролі жінки та руйнування тієї скляної стелі, яка змушує українських жінок у дуже багатьох сферах щоденно доводити свою профпридатність.

Довідково: Олександра Матвійчук керує роботою правозахисної організації Центр громадянських свобод, що здійснює громадський контроль над органами влади через групу громадського спостереження “ОЗОН”, просуває реформи у сфері поліції, судів та прокуратури через платформу “Правозахисний порядок денний”, провадить моніторинг політичних переслідувань в Криму та документує воєнні злочини на Донбасі.

Авторка багатьох досліджень на теми, пов’язані із правами людини, серед яких, подання до Міжнародного кримінального суду щодо розслідування злочинів Євромайдану, альтернативних звітів до різних структур ООН, ЄС, РЄ та ОБСЄ з приводу ситуації із дотриманням прав людини в Криму та на Донбасі тощо.

Олександра Матвійчук координує громадянську ініціативу Євромайдан SOS, яка була створена після насильницького розгону мирної студентської демонстрації на Майдані 30 листопада 2013 року. Протягом подій Євромайдану волонтери ініціативи працювали в цілодобовому режимі для забезпечення правової та іншої допомоги для переслідуваних учасників протесту по всій Україні. На даний час Євромайдан SOS веде цілий ряд кампаній, серед яких кампанія LetMyPeopleGo для звільнення усіх ув’язнених Росією за політичними мотивами громадян України.

Нагородження найактивніших волонтерів країни. Грудень, 2016

Грудень 1, 2016

Опубліковано на сайті “Радіо Свобода” 01.12.2016 року.

“Сила безсилих”. Вацлав Гавел

Жовтень 25, 2016

Знаменитий есей Вацлава Гавела “Сила безсилих”, написаний 1978 року, відразу по “Хартії-77” — важливий документ історії європейського опору тоталітаризмові, який поєднує екзистенціальний досвід, ненависть до несвободи, презирство до рабства з суворою дисципліною мислення і міркувань. Але не тільки. Читаєш його і переконуєшся, наскільки він актуальний нині. Пропонуємо фраґменти з нього.

По Східній Європі бродить привид, який на Заході називають “дисидентство”.

Цей привид — не породження небес. Він органічно притаманний системі, яка в нинішній фазі свого історичного розвитку вже давно не спирається, а з низки причин і не може спиратися, на неприкрите і жорстоке беззаконня влади, що виключає будь-який прояв нонконформізму. А з іншого боку, ця система настільки політично інертна, що фактично не допускає ніякого протесту в своїх офіційних структурах.

Хто ж, власне, вони, ці так звані “дисиденти”? На чому заснована їхня позиція і в чому її суть? У чому суть “незалежних ініціатив”, які об’єднують дисидентів, і наскільки реальні шанси у цих ініціатив? Чи доречно вживати стосовно їхньої діяльності поняття “опозиція”? Якщо так, то чим, власне, така “опозиція” — в рамках цієї системи — є, як діє, яку роль в суспільстві відіграє, на що сподівається і на що може сподіватися? Чи під силу взагалі дисидентам — як людям, які перебувають поза всякими межами владних структур у становищі свого роду “напівгромадян”, — якимось чином впливати на суспільство і суспільну систему? Чи можуть вони взагалі що-небудь змінити?

* * *

Між інтенціями посттоталітарної системи й інтенціями життя глибочіє прірва: в той час, коли життя органічно тяжіє до плюралізму і багатобарвності, до незалежності самовизначення і самоорганізації, коротше кажучи, до реалізації своєї свободи, посттоталітарна система, навпаки, вимагає монолітності, однаковості, дисципліни; в той час, коли життя докладає зусиль, щоб забезпечити все нові й нові неймовірні “структури”, посттоталітарна система нав’язує їй “найнеймовірніші стани”.

Цілком очевидно, що непорушною сутністю системи є орієнтація на себе саму, на те, щоб постійно залишатися якомога ґрунтовніше і безапеляційніше “самою собою” і, таким чином, постійно розширювати радіус дії. Людині ця система служить лише тією мірою, якою це необхідно для того, щоб людина служила їй; щонайменше “понад” це, будь-яке відхилення людини від зумовленого стану система сприймає як замах на себе. І вона має рацію: кожна така трансценденція дійсно відкидає її як принцип. Можна стверджувати, отже, що внутрішньою метою посттоталітарної системи не є, як це може здатися на перший погляд, тільки збереження влади в руках владної верхівки; цей інстинкт самозбереження як соціальний феномен підпорядкований чомусь “вищому”: якомусь сліпому саморухові системи. Людина — навіть якщо вона і займає якесь місце в державній ієрархії — “як така” нічого не означає в цій системі, вона лише покликана цей саморух здійснювати і йому служити; тому і її прагнення до влади може реалізовуватися тільки доти, доки воно не вступає в протиріччя з “саморухом”.

* * *

Ідеологія — як вищезгаданий “алібістичний” місток між системою і людиною — закриває прірву між прагненнями системи і прагненнями життя; ідеологія створює видимість, що домагання системи випливають з потреб життя: це якийсь світ “ілюзій”, що видається за дійсність.

Приписи посттоталітарної системи людина відчуває практично на кожному кроці. Система торкається до людини, попередньо вдягнувши ідеологічні рукавички. А тому життя в системі наскрізь проросло лицемірством і брехнею; влада бюрократії називається владою народу; ім’ям робітничого класу поневолено сам робітничий клас; повсюдне приниження людини видається за її остаточне визволення; ізоляція від інформації називається її доступністю; урядове маніпулювання органами громадського контролю влади і урядове свавілля — дотриманням законності; придушення культури — її розвитком; поширення імперського впливу видається за допомогу пригнобленим, відсутність свободи слова — за вищу форму свободи; виборчий фарс — за вищу форму демократії; заборона вільної думки — за найпередовіший науковий світогляд; окупація — за братерську допомогу.

Влада перебуває в полоні власної брехні, тому і вдається до фальші. Фальсифікує минуле. Фальсифікує сьогодення і фальсифікує майбутнє. Підтасовує статистичні дані. Вдає, ніби в неї немає всесильного і здатного на все поліцейського апарату. Прикидається, що поважає права людини. Прикидається, що ні в чому не прикидається.

Людина не зобов’язана усім цим містифікаціям вірити. Однак вона повинна вести себе так, немов вірить їм; принаймні мовчки зберігати толерантність або хоча б бути в злагоді з тими, хто ці містифікації здійснює.

Вже хоч би тому людина змушена жити в брехні. Вона не мусить приймати брехню. Досить, що вона прийняла життя, яке невіддільне від брехні і неможливе поза брехнею. Тим самим вона стверджує систему, реалізує її, сприймає її, є нею.

* * *

Отже, найближчим партнером людини в цій пов’язаності є не інша людина, а система як самоцільна структура. Позиція в державній ієрархії диференціює людей за рівнем відповідальності і провини, але водночас ні на кого повністю не покладаючи відповідальність і провину і нікого, з іншого боку, від відповідальності і провини не звільняючи.

Конфлікт між інтенціями життя й інтенціями системи не переростає в конфлікт двох соціально протиставлених громадських груп, і тільки поверхневий погляд дозволяє — і то лише приблизно — ділити суспільство на правлячих і пригноблених. Утім, це одна з найважливіших відмінностей між посттоталітарною системою і “класичною” диктатурою, в якій цей конфлікт все ж надається до соціальної локалізації. В посттоталітарній системі межа цього конфлікту проходить de fakto через кожну людину, бо кожен по-своєму є її жертвою і опорою. Те, що ми розуміємо під системою, не є, отже, порядком, який би одні нав’язували іншим, це радше щось, що пронизує все суспільство і частиною чого це суспільство є, щось, що здається ніби принципом, невловимим, а насправді “вловлюється” всім суспільством як важливий аспект його життя.

* * *

В тому, що людина створила і щодня створює замкнуту на себе саму систему, за допомогою якої вона позбавляє себе своєї справжньої суті, немає, отже, якогось незбагненного непорозуміння історії, якогось ірраціонального відхилення або результату прояву якоїсь сатанинської вищої волі, яка з невідомих причин вирішила таким способом зжити зі світу частину людства.

Це могло статися і може відбуватися з тої причини, що в сучасного людства є, очевидно, певна схильність створювати або терпіти таку систему, а також є щось, що з цією системою ріднить, ототожнює і чому відповідає; щось, що паралізує будь-яку спробу його “кращого я” повстати. Людина змушена жити в брехні, однак змушена лише остільки, наскільки здатна на таке життя.

Отже, не тільки система відчужує людину, але і відчужена людина одночасно підтримує цю систему як своє потворне дітище. Як принизливе відображення свого власного приниження. Як доказ свого падіння.

* * *

Кожній людині, звичайно, ніщо людське не чуже, в кожному живе прагнення до власної людської гідності, моральної цілісності, свободи волевиявлення, трансценденції “світу об’єктивної реальності”; разом з тим практично кожен тією чи іншою мірою здатний змиритися з “життям в брехні”, кожен якоюсь мірою схильний до сірої банальності і стандартів, в кожному є велика спокуса розчинитися в безликій масі й мирно плисти за течією псевдожиття.

Вже давно не йдеться про конфлікт двох сутностей. Йдеться про щось гірше: про кризу самої сутності…

Сильно спрощуючи, можна було б сказати, що посттоталітарна система — це результат “історичної” зустрічі диктатури з суспільством споживання: хіба ця масова адаптація до “життя в брехні” і настільки широке поширення в суспільстві “самототалітаризму” не перебувають в тісному зв’язку з повсюдно поширеним небажанням людини-споживача пожертвувати чим-небудь зі своїх матеріальних цінностей в ім’я власної духовної і моральної цілісності? З її готовністю поступитися “вищими ідеалами” заради дешевих спокус сучасної цивілізації? З її незахищеністю перед епідемією стадної безтурботності? І чи не є, нарешті, сірість і порожнеча життя в посттоталітарній системі, власне, лише карикатурно загостреним способом сучасного життя взагалі …

“Життя в брехні” може функціонувати як головний елемент системи тільки за умови власної універсальності; воно має бути присутнє в усіх напрямках; воно не допускає і думки про співіснування з “життям у правді”, бо будь-який відступ від “життя у брехні” заперечує його як принцип і загрожує в цілому.

Це зрозуміло: поки “життя в брехні” перебуває у конфронтації з “життям в правді”, немає можливості виявити його неправдивість. Але тільки-но в нього з’явиться альтернатива — з’явиться і життєва небезпека і щодо його сутності, і щодо явища загалом. І при цьому взагалі не важливо, які справжні масштаби цієї альтернативи: її сила полягає зовсім не в “фізичному” аспекті, а в “світлі”, яким вона висвітлює основи цієї системи, в світлі, що падає на її хиткий фундамент.

* * *

Тому “життя в правді” має в посттоталітарній системі значення не тільки екзистенційне (повертає людині саму себе), гносеологічне (показує дійсність, якою вона є) і моральне (є прикладом). Крім всього цього, воно має і чітко виражене політичне значення.

Якщо наріжним каменем системи є “життя в брехні”, то нічого дивного, що головною загрозою їй стає “життя в правді”. А тому вона має його переслідувати суворіше за будь-що інше.

Правда — в широкому сенсі слова — отримує в посттоталітарній системі специфічне і невідоме іншим системам значення: правда відіграє в ній більшу і, головне, нову роль чинника влади, тобто безпосередньої політичної сили.

* * *

Мабуть, природним середовищем і вихідним пунктом того, що можна було б в найширшому сенсі розуміти як “опозиція”, є у посттоталітарній системі “життя в правді”. Конфронтація цієї “опозиційної сили” з цією владою має, звичайно, принципово іншу форму, ніж у відкритому суспільстві або за “класичної” диктатури: така конфронтація відбувається не в площині фактичної, офіційно закріпленої і чітко визначеної влади, в розпорядженні якої є ті чи інші прямі важелі управління, а в зовсім іншій площині — на рівні людської свідомості й совісті, на рівні екзистенційному.

Радіус дії цієї специфічної сили визначається не числом прихильників, виборців чи солдатів, бо її місце — у “п’ятій колоні” суспільної свідомості, серед прихованих інтенцій життя, в пригнічуванні прагнення людини набути власну гідність і реалізувати елементарні права, свої справжні соціальні й політичні інтереси. Йдеться, отже, про “владу”, що спирається не так на силу тієї чи іншої обмеженої соціальної або політичної групи, а передовсім на потужний потенціал, прихований в цілому суспільстві, в тому числі у всіх його державних структурах. Ця “влада”, отже, спирається не на якихось “власних” солдатів, а, так би мовити, на “солдатів свого ворога”, тобто на всіх, хто живе в брехні і в будь-який момент — нехай поки що тільки теоретично — може зазнати впливу сили правди (або, інстинктивно намагаючись вберегти свою владу, пристосовується до цієї сили).

Це свого роду бактеріологічна зброя, якою один цивіл може — за відповідних умов — озброїти цілу дивізію. Ця сила не бере прямої участі у відкритій боротьбі за владу, а діє у вільній від офіційних рамок сфері людського існування. Однак приховані процеси, які вона там викликає, можуть — і важко наперед прогнозувати, коли, де, як і в якому масштабі — вилитися в щось відчутне: в реальну політичну дію чи подію, в громадський рух, в раптовий вибух громадянського невдоволення, в гострий конфлікт всередині заховуваної видимості монолітності державної структури або просто в стрімку зміну суспільного і духовного клімату. А оскільки всі реальні проблеми і кризові явища приховані під грубим шаром брехні, то взагалі незрозуміло, коли ж впаде ця горезвісна остання крапля, яка переповнює чашу, і що виявиться цією краплею: ​​тому-то державна влада для профілактики майже миттєво пригнічує будь-яку, навіть найнесміливішу спробу “життя в правді”.

Пелена “життя у брехні” зроблена з дивного матеріалу: доти, доки вона наглухо покриває все суспільство, здається, що вона з каменю; проте досить в одному місці пробити в ній дірку, досить єдиній людині вигукнути: “Король — голий!” і єдиному гравцеві порушити правила гри, тим самим викриваючи її як гру, — і все раптово з’явиться в іншому світлі, а вся пелена, мов паперова, миттєво почне рватися і розповзатися.

* * *

Кажучи про “життя в правді”, я, певна річ, маю на думці не тільки прямий захист правди, наприклад якийсь протест або лист, підписаний групою інтелектуалів. Її проявом може стати будь-яка діяльність, за допомогою якої людина або група людей повстануть проти маніпулювання собою: від листа інтелектуалів до робітничого страйку, від концерту рок-музики до студентської демонстрації, від відмови брати участь у виборчій комедії і відкритого виступу на якомусь офіційному з’їзді до, скажімо, голодування.

Оскільки посттоталітарна система пригнічує інтенції життя в комплексі й сама заснована на комплексній маніпуляції всіма життєвими проявами, то і кожен вільний прояв життя є для неї непрямою політичною загрозою. Причому нею може бути і те, щодо чого в інших суспільних умовах нікому не спало б на думку приписувати якесь потенційне, тим паче реальне, політичне значення.

Глибока криза людської особистості, бувши спричинена “життям у брехні” і це життя, своєю чергою, створюючи, має, безсумнівно, свої моральні наслідки: вони проявляються — крім усього іншого — як глибока моральна криза суспільства. Людина, підлегла споживчій шкалі цінностей, “розчинена в амальгамі стадної цивілізації, що не визнає відповідальності перед буттям вищої, ніж відповідальність за власне виживання”, є людиною деморалізованою: саме на цю її деморалізованість система спирається, її поглиблює, саме її відображає в масштабі всього суспільства .

“Життя в правді” як форма протесту людини проти нав’язаного їй стану є альтернативною спробою повернути собі свою власну відповідальність, що є, безумовно, акт моральний. Оскільки “життя в правді” за посттоталітарної системи стає основним середовищем для будь-якої незалежної і альтернативної політики, то й усі міркування про характер і перспективи цієї політики повинні обов’язково враховувати і цей її моральний показник як феномен політичний…

У суспільствах посттоталітарної системи винищено будь-яке політичне життя в традиційному сенсі цього слова; люди позбавлені можливості відкрито політично висловлюватися, не кажучи вже про те, щоб політично організовуватися; порожнечу, яка в такий спосіб виникає, повністю заповнюють ідеологічні ритуали.

Інтерес людей до політичних питань в такій ситуації, природно, зменшується, і незалежне політичне мислення і політична робота, якщо щось подібне взагалі в будь-якій формі існує, більшості людей здаються чимось нереальним, абстрактним, якоюсь грою заради гри, безнадійно віддаленою від їхніх повсякденних турбот, чимось, можливо, і привабливим, але загалом непотрібним, оскільки, з одного боку, воно абсолютно утопічне, а з іншого — вкрай небезпечне, якщо враховувати надзвичайну жорсткість, з якою державною владою переслідується будь-яка спроба в цьому напрямку.

Попри все і в цих суспільствах, природно, знаходяться одинаки і групи людей, які не відмовляються від політики як своєї життєвої місії і намагаються все ж політично незалежно мислити, висловлюватися, а при нагоді й організовуватися, бо саме так уявляють собі “життя в правді”.

Вже одне те, що ці люди існують і діють, є незмірно важливим і корисним, бо вони і в злі часи зберігають спадкоємність політичної традиції; а якщо якийсь політичний рух, який виник в тій чи іншій формі “до-політичної” конфронтації, зможе успішно заявити про себе політично, намітити перспективи, то це станеться — і часто так буває — завдяки цим одиноким “генералам без армії”, які ціною багатьох тяжких жертв відстояли неперервність політичного мислення, підтримали ініціативу і виниклі пізніше рухи, збагативши їх в потрібну хвилину саме цим елементом політичної саморефлексії.

* * *

Звільнитися від традиційних політичних штампів і звичок, глибше проникнути в справжній світ людського існування і вже з його аналізу приходити до політичних висновків — це не тільки реалістичніше з точки зору політики, а й одночасно — з точки зору “ідеального стану” — політично перспективніше. Реальна, глибока і безперервна зміна ситуації на краще, не може, мабуть, нині ґрунтуватися на тому, чи проб’ється — навіть якби це і було можливо — та чи інша, базована на традиційних політичних уявленнях та, зрештою, лише поверхнева (тобто структурна, системна) політична концепція; ця зміна має виходити — як ніколи і ніде раніше — від людини, від людського існування, з основоположної зміни її становища в світі, її ставлення до себе самої, до інших людей, до всього навколишнього.

Створення досконалішої господарської та політичної моделі сьогодні, мабуть, більше, ніж будь-коли, має виходити з якихось глибших екзистенційних і моральних змін в суспільстві. Це не щось само собою зрозуміле, що досить придумати і придбати, немов новий автомобіль, це щось таке, що може сформуватися — якщо не йдеться про якийсь новий варіант колишнього маразму — тільки як прояв змін життя. Отже, запровадження досконалішої системи ніяк не може автоматично ґарантувати і досконаліше життя, а радше навпаки: тільки на фундаменті досконалішого життя можна, як виглядає, зводити і досконалішу систему.

* * *

Останнім часом державна влада і вся її пропаґанда намагаються приписувати “дисидентським рухам” терористичні наміри, звинувачувати їх у нелеґальних і конспіративних методах.

Не це, звичайно, головна причина, чому “дисидентські рухи” обирають принцип леґальності. Він корениться, зрозуміло, глибше, в специфічній внутрішній природі “дисидентської” позиції: принцип насильницької зміни системи (а будь-який опір, по суті, на таку зміну спрямовано) є і повинен бути їй opганічно чужим вже як такий, тому що робить ставку на насильство. (В принципі ми можемо прийняти його лише як неминуче зло тільки в екстремальних ситуаціях, коли прямому насильству неможливо протистояти інакше, як тільки насильством, і коли відмова від нього означала би підтримку насильства; згадаймо, наприклад, короткозорість європейського пацифізму як один з факторів, який підготував ґрунт виникнення Другої світової війни.)

Це випливає з уже згаданого неприйняття того типу мислення, який заснований на допущенні, що воістину важливі перетворення в суспільстві можливі лише в формі заміни системи або зміни уряду (яким завгодно способом) і що ці так звані “принципові” зміни виправдовують приношення їм в жертву “менш принципових”, тобто людські життя.

Турбота про власну теоретичну концепцію в цьому випадку переважує турботу про конкретне людське життя; в цьому і корениться потенційна небезпека нового поневолення людини. “Дисидентським рухам” притаманний, як я вже намагався показати, зовсім інший погляд, що сприймає зміну системи як щось поверхове, вторинне, що само по собі ще нічого не ґарантує. Поворот від абстрактного політичного бачення майбутнього до конкретної людини і до дієвого захисту її “тут і тепер” абсолютно логічно веде до наростання протидії будь-якому насильству, здійснюваному “в ім’я кращого майбутнього”, і до глибокої невіри, що насильно завойоване майбутнє може бути справді кращим, що на його натурі не відіб’ються ті фатальні засоби, якими воно було завойоване.

Мова в цьому випадку мовиться не про якийсь консерватизм чи так звану політичну “поміркованість”: “дисидентські рухи не надають перевагу ідеї насильницького політичного перевороту не тому, що для них таке рішення було б занадто радикальним, а навпаки — тому що воно для них недостатньо радикальне. Тож проблема, про яку йдеться, корениться глибше, ніж в сферах, де питання вирішуються незначними перетвореннями в уряді або структурі системи.

Цей розділ загалом був би неповним, якби я не зупинився на деяких внутрішніх особливостях процесу “боротьби за слово”. Мова ось про що: закон є — навіть в найідеальнішому випадку — завжди лише одним з недосконалих, більш-менш зовнішніх способів захисту кращого, що є в житті, перед гіршим; проте сам по собі він ніколи це краще не створює. Його завдання службове, його мета — не в ньому самому; дотримання закону ще не забезпечує автоматично кращого життя, воно все-таки є творчістю людей, а не законів та інститутів.

Легко уявити собі суспільство, яке має добрі закони, в якому тих законів дотримуються повністю і в якому при тім неможливо жити. І можна, навпаки, уявити цілком стерпне життя при недосконалих або недосконало застосовуваних законах. Отож головне в тому, яким є саме життя і чи служать йому закони, чи ж вони його пригнічують, але в жодному разі не в тому, чи їх дотримувано чи ні (врешті решт, часто їх буквальне виконання може стати для гідного життя найбільшою катастрофою).

Ключі до людського, гідного, забезпеченого і щасливого життя не ховаються в конституції чи в кримінальному законі — вони тільки реґламентують, що можна і чого не можна, тим самим життя полегшуючи або ускладнюючи, обмежуючи чи не обмежуючи, карають, пристосовуються чи хоронять його, але ніколи не наповнюють його змістом і сенсом.

Боротьба за так звану “законність” повинна, отже, цю “законність” постійно співвідносити з самим життям, таким, як воно є насправді, й узгоджуватися з ним. Без реального бажання бачити справжні прояви його краси і нензи і без морального ставлення до нього ця боротьба мала б рано чи пізно все здрухотати на мілині самоцільної схоластики. Людина ж мимоволі уподібнилася до того спостерігача, який оцінює нашу ситуацію лише за судовими документами і по тому, наскільки строго виконано всі визначені формальності.

«Свобода», 19.12.2011
Переклад О.Д.
05.10.2016

Опубліковано на сайті ZBRUC: http://zbruc.eu/node/56982

Запрошуємо на онлайн-трансляцію нової вистави Білоруського вільного театру “Burning Doors”

Жовтень 12, 2016

Євромайдан SOS і ініціативна група “Комітет солідарності” запрошують на онлайн-трансляцію нової вистави Білоруського вільного театру “Burning Doors”, що відбудеться в середу, 12 жовтня, о 22:00 в Центрі візуальної культури (вул. Глибочицька 44, 2-й поверх).
Сюжет вистави присвячений трьом художникам, яких переслідували за політичними мотивами в Російській Федерації: Олегу Сенцову, Петру Павленському та Марії Альохіній, учасниці панк-рок групи Pussy Riot. Це буде дебютний виступ Марії Альохіної в ролі театральної актриси.
Через історії трьох художників вистава “Burning Doors” демонструє, що відбувається з митцями, яких держава офіційно визнала своїми ворогами. Сюжет і гра акторів доведені до межі – фізичної та художньої. Тексти Фуко і Достоєвського перетинаються з побутовими діалогами героїв, тіла акторів живуть на сцені в екстремальних умовах: їх б’ють, підвішують вниз головою, топлять. Гніт і репресії репрезентуються як в метафоричної, так і в буквальній формі.
Тема вистави близька і самому Білоруському вільному театру, який після президентських виборів 2010 року в Білорусі під страхом політичного переслідування був змушений перебратися до Великобританії. Сьогодні театр успішно виступає на різноманітних майданчиках по всьому світу.
Мова: білоруська, російська, англійські субтитри.
Вхід вільний.

Всі деталі в події у ФБ: https://www.facebook.com/events/1590445937931906/

“В епізоді про Сенцова найбільше враження справляє довга мовчазна дуель…”. Вересень, 2016

Вересень 25, 2016

Цього вечора Belarus Free Theatre востаннє виконує в лондонському Soho Theatre свою постановку “Палаючі двері” (#BurningDoors), присвячену українському режисерові, полів’язню Олегу СЕНЦОВУ та іншим митцям, які безстрашно кинули виклик путінській автократії.
В епізоді про Сенцова найбільше враження справляє довга мовчазна дуель, під час якої один чоловік раз-по-раз валить другого на землю — лише з тим, аби жертва знову і знову здіймалася на ноги, аж поки сам нападник остаточно не вичерпує власні сили. “Це блискуча тілесна метафора виснажливої боротьби між гнобителями і пригнобленими, і торжества опору”, — відзначає Financial Times. — “Вона виконується, як і цілий спектакль, із палаючою енергією та самовіддачею”.

Відео опубліковане на Belarus Free Theatre 10 вер. 2016 р.

Результаты поиска:

Молоді українські лідери працюють над проектами демократизації України в Стенфордському університеті

Листопад 9, 2017

Матеріал входить до серії «Українці – історії успіху».

Уперше троє українців отримали унікальну можливість провести академічний рік у Стенфордському університеті, поглиблюючи знання та працюючи над власними проектами як стипендіати програми для нових українських лідерів (The Ukrainian Emerging Leaders Program).

Відкриття програми при Центрі демократії, розвитку та верховенства права Стенфордського університету (CDDRL) було ініційоване Олександром і Катериною Акименками, які два роки тому самі там навчалися. Не зустрівши в кампусі багато українців, пара звернулася до інституту міжнародних відносин із пропозицією це виправити.

Сім'я Акименків. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Сім’я Акименків. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Підтримані Майклом Макфолом, директором Стенфордського інституту міжнародних студій Freeman Spogli Institue (FSI), та Мосбахер-директором CDDRL Френсісом Фукуямою, Акименки розпочали пошук партнерів в Україні. Перший набір програми профінансований завдяки щедрим внескам Western NIS Enterprise Fund (WNISEF), Святослава Вакарчука, Томаша Фіали та Рустема Умерова.

«Усі ці люди та зусилля були спрямовані на те, щоби створити центр українських студій і відправити у Стенфордський університет цього року трьох стипендіатів, які представляють досить різні напрямки», – поділився Олександр Акименко.

На перший набір було подано 340 заявок. Трьох кандидатів відібрали за вагомий внесок в український політичний розвиток, лідерський потенціал та сильні проектні пропозиції.

У вересні група українських лідерів, які працюють над впровадженням та зміцненням демократичних реформ, громадянського суспільства, прозорості та економічного розвитку в різних секторах, прибула в Каліфорнію.

Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

«Голос Америки» поспілкувався з учасниками програми і розпитав їх про враження від перебування в одному з найпрестижніших університетів світу та роботу над індивідуальними проектами, покликаними підтримувати демократизацію в Україні.

Оскільки навчальний рік тільки недавно розпочався, стипендіати зараз намагаються зібрати теоретичну інформацію, необхідну для реалізації їхніх проектів, ідеї яких вони запропонували, коли подавали заявки на участь у програмі. Вони багато читають і знайомляться з дослідженнями конкретних прикладів із інших країн.

Олександр Стародубцев, співзасновник «Прозорро», електронної системи державних закупівель, яка виграла декілька визначних міжнародних нагород, говорить, що в захваті від занять:

«Система навчання спрямована на те, щоб провокувати до знань – для того, щоб ти сам думав і вирішував. Багато практики. Очевидно, що застосовувати все це в Україні потрібно крок за кроком».

Олександр Стародубцев

Олександр Стародубцев

Олександр зосереджується на вивченні якісної бюрократії – такої, яка має можливість і спроможність виконувати ті функції, які вона повинна виконувати:

«У нас із цим проблема. При чому під бюрократією я маю на увазі не тільки центральні органи виконавчої влади чи обласні та міські адміністрації, а і бюджетників – наших учителів, лікарів, тих, хто займається поточними повсякденними справами. Можна сказати, що там відносна якість. Я якраз розбираюся, поки що теоретично, як це можна покращити, які приклади є в світі того, як це робилося».

Олександр бачить велику цінність перебування в Стенфорді у тому, що це центр інновацій. Він переконаний, що реформи тісно пов’язані з інноваційними підходами:

«Стенфорд, мабуть – найкраще місце в світі, де вчать, як робити інновації. Я абсолютно вірю, що в державних інституціях теж можна робити інновації… Якщо виходити з концепції, що реформа – це стартап, то це найправильніше місце в світі, де вчать, що таке інновації, що таке стартап, як із нуля зробити щось або перетворити на щось».

Олесандр Стародубцев у Стенфордському університеті

Олесандр Стародубцев у Стенфордському університеті

Стипендіати багато спілкуються між собою, обговорюючи теоретичні концепції та намагаючись приміряти їх на Україну і подумати, що би працювало вдома і яким чином, розповідає Олександр.

«Що робити, якщо в тебе не склалося так, як у всіх у світі? – ставить запитання співзасновник «Прозорро» і відповідає: – Це не проблема. Це не означає, що в нас нічого не вдасться. Хороший приклад «Прозорро», де ми просто взяли і обігнали весь світ, тому що в світі сама інституція публічних закупівель реально буксує. Ми цих проблем знали менше, тому просто з нуля побудували, як має бути. Так само потрібно робити і в інших речах. Я вірю, що в побудові якісної бюрократії в Україні нам теж вдасться знайти багато цікавих інноваційних речей, які просто застосувати в нашому уряді».

Більше за все Олександр Стародубцев бажає, щоб результатом його навчання в Стенфорді став конкретний інструмент, а не теоретична концепція, бо таких в Україні вистачає.

Інший стипендіат, Дмитро Романович, економічний експерт та радник Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, де відповідає за реформу Дерегуляція, приємно вражений середовищем у Стенфорді:

«Дуже відкриті люди, які допомагають, цікавляться, посміхаються. Стенфорд – це щось неймовірне. Велика кількість не те що навіть освічених, а дуже кваліфікованих і професійних людей, які глибоко розбираються в питаннях і, що важливо – вони дуже відкриті, навіть якщо не ходиш до них на заняття чи не маєш якогось спеціального контакту, ти можеш просто їм написати, зустрітися на каву, порозмовляти про ті питання, які тебе турбують».

Дмитро Романович із професором Стенфордського університету Ларрі Даймондом

Дмитро Романович із професором Стенфордського університету Ларрі Даймондом

Дмитра також вразили відкритість і глибина дискусії та її якість:

«Люди чують аргументи, намагаються відповідати на них, а не лише доносити свою точку зору – це вражає. Інтелектуальний рівень – взагалі якийсь захмарний у Стенфорді. Я щасливий, що я тут і маю можливість отримувати цю порцію знань».

Проект Дмитра стосується того, як із точки зору технологій проводити реформи, коли немає великого політичного бажання цього робити, але є потреба. Дмитро бачить велику перевагу американської вищої освіти в можливості вибирати предмети.

«У нас є цікаві предмети, у кожного вони різні, кожен вибирає собі ті, які більше дотичні до нього та до його проекту. Є деякі предмети на які ми ходимо всі разом, як «Демократія, розвиток та верховенство права», який викладає Френсіс Фукуяма». Це дуже гарно, що ми не обмежені якимось визначеним колом питань… Це великий бонус цієї системи освіти порівняно з українсько, коли ти сам розумієш, що тобі потрібно, і сам обираєш це».

Дмитро Романович. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфорді. Жовтень 2017 року.

Дмитро Романович. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфорді. Жовтень 2017 року.

Погляди Дмитра розділяє і стипендіатка Олександра Матвійчук, керівник Центру громадянських свобод, правозахисниця, яка працює над питанням прав людини в Україні та регіоні ОБСЄ:

«Університет справляє велике враження. Коли ти тільки приїжджаєш і проходиш по його території, то відчуваєш, що це такий унікальний простір, де вітають ідеї і відбувається трансформація особистості. Це видно і з того набору курсів, який нам запропонували самостійно визначити для себе. Це доволі цікавий підхід, що тут немає запропонованої заздалегідь рамки, яка нав’язується студентам або дослідникам, і ти сам собі визначаєш ці курси, які вважаєш за потрібне».

Олександра намагалася взяти собі курси з різних шкіл і структурних відділів університету:

«Як правило їх беруть чотири, але мені було так складно визначитись, тому я взяла шість, і всі, коли тепер дізнаються про це, дивуються, як я встигаю. Сказати чесно, нам набагато легше, бо ми не маємо обов’язкових письмових завдань, не проходимо іспити, а вчимося для свого задоволення».

У рамках роботи над своїм проектом Олександра ставить за ціль знайти спосіб об’єднати людей у роботі над реформами:

«Я хочу дізнатися, як спрямувати оцю потужну енергію, яка нам вже вкотре допомогла в Україні зруйнувати авторитарний режим, на те, щоб у щоденному темпі працювати над створенням незалежних інституцій, тобто як об’єднувати велику кількість звичайних людей у щоденній кропіткій роботі над реформами, над громадським контролем та над іншими речами, без яких незалежну, демократичну, сильну і правову державу не побудуєш».

Олександра Матвійчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Олександра Матвійчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Правозахисниця вірить, що середовище в Стенфорді допоможе їй у досягненні мети:

«Ця атмосфера сприяє тому, що ми здійснюємо дуже інтенсивний науковий пошук, і я, звичайно, не передбачаю, що будуть якісь прості відповіді на досить складні запитання, які виходять за рамки науки і з якими зіштовхуються люди в країнах перехідної демократії, так як зараз в Україні, але те, що перебування в Стенфорді зробить мене сильнішою, дасть мені час та можливості подумати (а це в Україні велика розкіш, бо ми постійно щось робимо), те, що це дозволить мені вийти за рамки усталених шаблонів – це очевидно».

Олександр Акименко, засновник програми Стенфордського університету для нових українських лідерів, сподівається, що стипендіати першого набору почерпнуть багато знань і заведуть корисні знайомства за рік навчання в Каліфорнії та привезуть ці ресурси в Україну:

«Перебування наших стипендіатів там має закінчитися їхнім поверненням в Україну і принесенням цих ідей і знань, які вони здобудуть у Стенфордському університеті, назад в Україну, щоб вони могли надихати тих людей, які роблять зміни в країні, робити їх ще ефективнішими і ділитися тими ідеями, відкриттями, знайомствами, контактами, партнерствами з дуже різними представниками української і влади, і підприємництва, і громадського руху, і волонтерського руху».

За словами Олександра, програма є своєрідною спробою принести західний контекст і кращі зразки знань та контакти в Україну:

«Оскільки це перша така когорта учасників, ми очікуємо, що з року в рік ця програма буде існувати і розвиватися для того, щоби ще більше людей могли долучитися і поєднувати ці два світи, тому що зараз очевидно, що один із регіонів, який лідирує в світі в дуже багатьох галузях – це Кремнієва долина і серце її – Стенфордський університет. Відповідно, хотілося б, щоб ті інновації були привнесені і в Україну».

Святослав Вакарчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Святослав Вакарчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Олександр підкреслює, що в розпорядженні учасників програми є цінні ресурси, які допоможуть їм у реалізації їхніх цілей:

«У кожного зі стипендіатів є свій проект, тобто вони приїхали туди не з порожніми руками, вони працюють кожен над своїм проектом і мають усі можливості для його втілення, а також наставництво від кращих професорів. Крім того, беруть участь у величезній кількості різних заходів із дуже розумними людьми. Я сподіваюся, що це на них вплине, надихне на те, щоб вони повернулися і змінювали країну на краще».

Джерело, 08/11/2017

Мирний воїн: як переселенець з Луганська переїхав на Волинь і створив унікальну в світі інформаційну базу про війну на Сході України

Вересень 1, 2017

Він заявив про себе громадськості як волонтер-переселенець. Тоді ми познайомилися у Волинському координаційному центрі допомоги бійцям АТО. Він формував якісь списки, показував мені сайт із фотографіями бійців з АТО. Я розуміла, що це важливе діло, яким він займається, але не розуміла ні його, ні цілі цієї справи до кінця, але…

Знайомтеся. Це – луганчанин, а нині, вже майже три роки як лучанин, – Геннадій Щербак. Він той, хто знає чи не найбільше подробиць, які невідомі загалу, про те, що відбувалося на Сході України на початку збройного конфлікту і, що там відбувається до сьогодні.

Геннадій сидить у своєму кабінеті до пізньої ночі ледь не щодня. Все порпається у новинах минулих 2014-го та 2015-го року й вишукує краплини інформації з українських, проросійських і сепаратистських сайтів. А раптом, там з’явиться якесь обличчя, хтось назве нове ім’я, вдасться розпізнати тіло вбитого? Такі запитання турбують явно не кожного українця, навіть в умовах стану війни із країною-агресором. Геннадія ж ці питання не покидають уже впродовж, майже, трьох останніх років.

ІСТОРІЯ НЕВДАЧ І ПЕРЕМОГ

Історія життя Геннадія Щербака розпочалася із маленького села Сватівського району. У восьмому класі він покидає рідний дім та йде навчатися у Каспійське морехідне училище. Та навчання триває лише один рік: проблеми зі здоров’ям від отруєння унеможливили його подальше навчання. Він повертається до рідного села і зустрічає там людину, яка стане його підтримкою та опорою, –  свою дружину Наталію.

«Вона завжди зі мною. Чи на Мерседесі я, чи на Жигулях», – уже жартівливо розповідає Щербак.

Та в жорстокій Москві, куди молоде подружжя поїхало у пошуках кращої долі, тоді він тільки наближався до надзвичайно складних життєвих випробувань. В омріяній столиці, тепер вже країни-ворога, на сім’ю Щербаків тільки чекали біди. В дружини Геннадія почалися передчасні роди другої дитини (первісток був з дідусем і бабусею у селі – авт.), а в місцевій лікарні медики не бажали їй навіть надати допомоги. Тож, народження недоношеної дитини довелося приймати самотужки. Дитина не вижила, а питання життя матері вирішувалося не на дні, а на години.

«Я прийшов до лікарні тоді і побачив, що моя дружина лежить і до неї ніхто не підходить. Тоді прибиральниця ще підійшла до мене і сказала, щоб я щось робив, бо жінка може й не вижити», – згадує ті часи Геннадій.

Аби врятувати дружину Геннадій пішов на кілька робіт, адже лікар поставив «таксу» – 100 доларів вдень і він її врятує, щоправда одразу сказав: «Дітей у вас більше ніколи не буде». Тож, Геннадій Щербак почав працювати на кількох роботах у чужих йому місті та країні, спати по три години на добу, аби врятувати дружину. Врешті на цьому пригоди не закінчилися. Упродовж семи років, що сім’я Щербаків їх провела у Москві, було два замахи на життя Геннадія у побутових ситуаціях.

Згодом Геннадій та Наталія повертаються до Луганська, адже в рідному селі не було, що робити. І, переборовши всі складнощі, Щербаки створюють власну будівельну фірму «Новий дім», яка займається продажем і встановленням вінілового сайдингу для будинків. Нарешті, здавалося б, життя налагодилося. Є бізнес, є друзі, є сім’я, адже дружина Наталія на той час уже народила чотирьох дівчаток. Але приходить Майдан… в місті, де більшість йому не раді і агресивно ставляться до тих, хто проявляв свої патріотичні погляди.

«Коли ситуація загострилася, я зрозумів, що нас можуть шукати. Так і трапилося. Наші сусіди повідомили, що невідомі озброєні особи приходили до нашої квартири та шукали мене. Нам пощастило, що ми з сім’єю жили на орендованій квартирі, а на тій, де приписані, лише зберігали речі. Я тоді зрозумів – треба їхати звідси», – згадує черговий карколомний період свого життя Геннадій.

Сім’я із чотирма дітьми зібрала те, що попало під руки, і миттєво виїхала з Луганської області. Щербаки спершу їдуть до Києва, кілька тижнів живуть в Броварах і, на запрошення знайомого у Луцьку їдуть на Волинь.

Щербаки втратили усе: житло (нині воно просто стоїть, але речі Геннадій не має й найменшої можливості забрати), автомобілі, і бізнес (на той час у фірми Щербака було з десяток крупних замовлень).

Так, багатодітна сім’я луганчан опиняється в Луцьку без нічого. Проте, зв’язок із рідним домом не втрачається…

БАЗА ЗА СІМОМА ЗАМКАМИ

Коли Геннадію Щербаку пропонували непогану роботу в Луцьку, він надав перевагу волонтерству. Щось змусило його не залишати своїх земляків у біді. Він вирішує доєднатися до створення Волинського обласного координаційного центру допомоги бійцям АТО. Тоді ця організація була надзвичайно потрібною. Геннадій, розуміючи, що знає Луганщину та Донеччину дуже добре, обирає напрям пошуку зниклих безвісти.

«Найперша ситуація, яка трапилася – це, коли до мене прийшли зі списком 1800 зниклих безвісти та полонених. Перше, що мене там здивувало, що там писало: Луцька область, Ковельська область, і я зрозумів, що щось тут не те і треба з цим щось робити. Це не нормально. Потім побачив неправильно написані прізвища, а про дати народження я вже мовчу. Тоді я собі прикинув, що, напевно, люди обмінюються з обох сторін списками, але не читають прізвища, не уточнюють дат, і виходить, що таких людей, як в списку обміну, не існує. Відповідно справжні люди, яких, нібито, подали до списку, залишаються в полоні або ув’язнені».

Щербак розповідає історію одного волинського бійця, (прізвище приховане з етичних міркувань – авт.), в прізвищі якого декілька разів зробили помилку. В результаті він перебував дуже довго у полоні, натомість решту поступово визволяли. Наразі, Геннадію стало відомо, що той боєць перейшов на бік сепаратистів і, навіть, там одружився. Тепер він ремонтує військову техніку по той бік фронту.

Волонтер ділиться спогадами, що на початку цієї роботи ніхто не сприймав його справу надто важливою. Він пропонував свої доробки і волонтерство луцьким організаціям, які займаються темою АТО, групі Рубана та йому подібних. Всі розуміли цінність цієї інформації, але ту ціну, яку вона має зараз, не розумів навіть сам Геннадій.

«Ми вводимо в базу навіть ту інформацію, яку наразі не вважаємо цінною. Так часто буває, що щось відбувається і цінності ніякої в ньому ніхто не бачить. Сьогодні ця інформація не важлива, бо важливості у ній ніхто не бачить, а згодом вона стає дуже важливою. Так, проходить час, і пазл складається. Ми розуміємо, що зробили правильно».

Інформація накопичувалася, і з нею потрібно було щось зробити. Згодом Геннадій Щербак йде із Координаційного центру, щоб створити для цієї справи громадську організацію, яку назве – «Мирний берег».

Так, з простого списку в Exel виростає ціла база даних, над якою починають працювати правозахисники і волонтери. Геннадій Щербак, маючи навики програміста (які довелося вивчити і під час створення бізнесу, і після початку збройного конфлікту), створює, так звану, самописну систему даних. Згодом, як виявляється, унікальну і в Україні, і в світі.

Загальна кількість справ у базі даних «Мирного берега» – 11 тисяч 401 станом на липень 2017 року. Це відомості про бійців по обидва боки війни, мирних мешканців. Кожен із них має кілька статусів: приналежність до військової структури або цивільний, і де народився, і за який бік виступає; стан, відомий за останніми даними (загиблий, зниклий безвісти, воює, в полоні, свідок тощо). Всі ці справи людей у базі пов’язані між собою: подіями, іншими людьми, приналежністю до військового підрозділу тощо. Завдяки цьому зв’язку членам організації вдається співставляти події та людей, аби відшукати тенденції, потрібних свідків тощо.

Ця база даних є унікальною в Україні та й взагалі у світі. Вона вміщує сотні тисяч файлів із документами, фото, відео, опитуваннями свідків, скріншотами інформаційних матеріалів про воєнні події на Сході України.

Таке скупчення інформації має свої перспективи і небезпеку. Аби уникнути можливого злому системи недоброзичливцями, що є фігурантами розслідувань «Мирного берега», Щербак тримає сервер у Європі, а копія усієї бази взагалі перебуває у США.

Геннадій тішиться такою технічною можливістю оформлення бази, адже аби розшукати пов’язаних осіб, співставити факти, йому треба зробити кілька кліків. Натомість слідчим треба перерити стос паперів, записати чи запам’ятати і, тоді лише може з’явитися логічний зв’язок. База «Мирного берега» скорочує строки пошуку потрібних зв’язків, що поглиблює розслідування і пришвидшує його.

Тому її цінність також очевидна й у роботі правоохоронців. Відтак нещодавно Гепрокуратура оприлюднила два повідомлення про те, що Головна військова прокуратура України завершила досудові розслідування і подала до суду обвинувальні акти щодо громадян Росії за вчинені кримінальні злочини. У повідомленні також йдеться, що справу вдалося довести до суду й завдяки напрацювань «Мирного берега».

Втім, Геннадій Щербак і не приховує негативних тенденцій щодо роботи слідчих органів. Каже, що вони (має на увазі загалом правозахисники) мають проблеми із нижньою ланкою службовців. Мовляв, ті не особливо настирливо розслідують злочини, вчинені у зоні конфлікту з боку як сепаратистів, так і українських військових.

«Я не бачу, що це для них справа честі», – каже він.

5 ВЕРЕСНЯ 2014 РОКУ

«Мирний берег» збирає матеріали та формує картину ключових подій війни на сході, таких як «Ізваринський котел», «Іловайський котел», трагедія ІЛ-74, події 5 вересня 2014 року, події в Донецькому та Луганському аеропортах, «Дебальцевський котел» тощо. Наприклад, досліджуючи трагічні бої 5 вересня 2014 року в Луганській області, їм вдалося знайти 175 учасників цих подій».

На основі зібраних матеріалів організація «Мирний берег» видала уже кілька різних видань щодо подій на Сході. Один із проектів – «Страчені на Донбасі», який Щербак у вересні 2016-го презентував у Варшаві.

Цей проект уміщує доведені факти злочинів, вчинених з боку проросійських сил. Так, одна з історій ввійде до матеріалів, які будуть подані до Міжнародного кримінального суду.

Мова йде про події 5 вересня 2014 року. Зведений підрозділ ЗСУ почав відходити в західному напрямку, щоб уникнути оточення. В районі сіл Крута Гора та Раєвка вони потрапили у засідку. Після перестрілки чотири солдати були взяті у полон: Павло Калиновський, Дмитро Власенко, Андрій Малашняк  та Андрій Норенко. «Мирному берегу» вдалося дізнатися долю чотирьох військовослужбовців Збройних сил України, які після бою були оголошені зниклими безвісти.

Аби дізнатися чи в полоні бійці, чи загиблі, члени «Мирного берега», скориставшись фейковим профілем у соцмережі, у спілкуванні з одним із учасників розстрілу отримали відео, на якому були зафіксовані чітко убиті тіла українських солдатів. Чим був доведений факт їхньої смерті.

Доведення факту смерті – явно не радість для родичів цих загиблих, але тим не менше,це можливість отримати допомогу від держави як постраждала сім’я бійця АТО.


У липні цього року заступниця голови ВРУ Ірина Геращенко повідомила, що станом на цей час у полоні на окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях перебуває 132 заручники, 408 українців є такими, що зникли безвісти.

Натомість президент Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) Петер Маурер у березні повідомив про цифру – більше тисячі зниклих безвісти.

У червні свої дані оприлюднила ООН. Про зниклих безвісти організація не наважилася оприлюднити жодні цифри, пояснюючи це тим, що реальну цифру неможливо порахувати, через погану співпрацю відповідальних органів конфліктуючих сторін.

«З початку конфлікту в середині квітня 2014 року і до 15 травня 2017 року щонайменше 10 090 людей (по обидва боки фронту – авт.), включаючи 2 777 цивільних осіб, було вбито, і 23 966 – поранено. Це стримана оцінка, яка базується лише на наявних даних. Разом з тим, реальні цифри, імовірно, вищі. Понад 1,6 млн. осіб змушені були залишити свої домівки і стали внутрішньо переміщеними особами, тимчасом як близько 3 млн. людей залишилися на територіях, контрольованих озброєними групами. Серед цих людей наростає відчай і тривога», – йдеться у звіті ООН

За даними бази «Мирного берега» зниклих безвісти зафіксовано 950 (з них 325 – військові, 611 – цивільні). Перебуває у полоні 266 осіб. За весь час АТО вбито 4444 людини. Втім, тут варто розуміти, що «Мирний берег» має мало доступу до інформації щодо стану по той бік фронту. Зниклих безвісти зафіксовано 985.

«У ході розпочатої Росією гібридної війни на Донбасі було вчинено величезний масив злочинів із якими ще не стикалася наша недореформована правоохоронна та судова системи. Коли я дивилася яким чином органи державної влади у перші роки війни збирали та систематизували докази, то вимальовувалася сумна перспектива. Рано чи пізно війна закінчиться, а в нас цих доказів просто не залишиться, а з ними не буде ні потерпілих, ні відповідно винуватців. База, яку веде Геннадій Щербак, заповнює цю прогалину. Окрім виконання важливої функції по відновлення правдивої картини подій, цей масив інформації дає надію на відновлення справедливості, бодай і відкладеної в часі».

Восени 2016 року Геннадій Щербак був нагороджений щорічною премією за особливий внесок у захист прав людини до Міжнародного дня прав людини на «Національній правозахисній НЕконференції».

«Це було колегіальне рішення платформи «Правозахисний порядок денний», яка об’єднує потужні правозахисні організації. Уявіть собі, батько п’ятьох дітей,  з  початком війни на Донбасі через загрозу життю змушений був покинути свій рідний дім та бізнес, та облаштовуватися на новому місці. І раптом, відчуваючи особисту відповідальність за все, що робиться, він починає на волонтерських засадах збирати  інформацію про катування, позасудові страти, зниклих безвісти тощо. Ми їздимо на схід і точно знаємо, що людям, окрім відновлення зруйнованої інфраструктури, розірваних родин, поламаних доль, потрібне відновлення віри в справедливість, у те – що право існує», – пояснює Олександра Матвійчук.

МІСІЯ ЯК ЖИТТЯ, ЖИТТЯ ЯК МІСІЯ

Ми сидимо з Геннадієм допізна в його офісі. Розмовляємо то про війну, то про його минуле життя, то про теперішнє. Геннадій розповідає, що мало спить. Кілька годин – і знову до роботи.

«Я вже так звик. Я постійно маю відчуття, що поспішаю, що не встигну все зробити. Ми їздили нещодавно в зону конфлікту. Десята вечора – хлопці вже втомлені. А я ще хочу шукати, збирати інформацію – не витрачати дарма час».

Чи знав Геннадій Щербак, що у 2013-му йому доведеться покинути свій дім? Чи знав, що у 2014-му буде жити на іншому кінці країні? Чи міг подумати, що проста громадянська позиція і спроби допомогти своїм землякам обернеться у справу його життя?

«Я просто знаю, що це треба робити, і я це роблю. Я просто знаю, що потім воно відгукнеться. Через 10 років, через 50. Ця справа дасть свої плоди і допоможе відновити справедливість», – Щербак.

Одинадцята ночі. Ми вимикаємо світло, замикаємо офіс, трішки прогулюємося нічним містом і завершуємо нашу нелегку розмову. А завтра буде новий день, нові завдання і Геннадій далі вступить у свій мирний бій за права людей, яких ця війна забирає кожен день.

Матеріали опубліковані на сайті: http://hromadske.volyn.ua/myrnyj-vojin/.

Руслан Зейтуллаєв Let My People Go

Серпень 28, 2017

Руслан Зейтуллаєв, кримський татарин, якого окупаційна влада призначила “терористом” та засудила до 15 років позбавлення волі. Вдома на нього чекають троє маленьких донечок.

Вже тричі Руслан оголошував голодування із вимогою зупинити політичні переслідування проти нього та всього кримськотатарського народу. Цього разу він тримав голодування 22 дні. І зупинив його перед етапуванням в Башкортостан.

У відеоролику Євромайдану SOS польські та українські дисиденти, які відсиділи свої строки за радянського режиму, та сучасні політв’язні путінського режиму звернулися до Руслана Зейтуллаєва із словами підтримки.

“Дорогий брате Руслане! Як відомо, після окупації нашої батьківщини Криму Росією, на долю нашого народу та окремих людей випало чимало бід. Ти так само проходиш через випробування й біди. Через безпідставне звинувачення тебе засудили до 15 років ув’язнення. Будь впевнений, ти не залишатимешся у неволі так довго. Всевишній допоможе нам звільнити кримський півострів від окупантів і зрадників. Ми зробимо все можливе, аби звільнити тебе. Не май сумнівів щодо цього. Ти дуже сміливий і терплячий. Нехай Аллах буде задоволений тобою. Сподіваюсь, найближчим часом ми зустрінемося на рідній землі” – лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв.
#LetMyPeopleGo

День Державного Прапора

Серпень 23, 2017

Сьогодні 23 серпня Україна відзначає День Державного Прапора. Це данина поваги стягу держави, який пройшов героїчний і досить складний шлях. Під цим прапором український народ утвердив свою державність, соборність та самостійність. І продовжує боротися за незалежність та демократію.

Державний прапор – це щось набагато більше, ніж просто символ. Під цим прапором співали гімн студенти на Майдані в оточенні беркуту. Під цим прапором йшли в бій добровольці, які зупинили просування російської агресії. У цей прапор загортали тих, хто не повернувся.

Державний прапор – це про свободу і перемогу, про вміння і готовність гуртуватися та долати будь-які перешкоди. Це несамовита гордість, що рветься з грудей, яка об’єднує, яка дає надію в найважчі часи.

Сьогодні, ми пропонуємо вам згадати лише кількох із тисяч людей в сучасній історії України, для яких український стяг став тією цінністю, заради якої вони пожертвували свободою, а часто – і власним життям.

прапор, освячений кров’ю

Відкрите звернення правозахисних та медійних організацій з приводу річниці трагічної загибелі журналіста Павла Шеремета

Липень 17, 2017

17 липня 2017 року

 

   20 липня – річниця резонансного вбивства журналіста Павла Шеремета, який загинув у 2016 році внаслідок вибуху автомобіля у центрі Києва. Тоді Президент України Петро
Порошенко назвав розкриття цього злочину “справою честі” та підкреслив, що “мова йде не лише про честь поліції, прокуратури чи СБУ, мова йде про честь країни».

   На базі Головного слідчого управління Міністерства внутрішніх справ України була створена спільна слідча оперативна група на чолі з головою Національної поліції
України. Процесуальне керівництво за ходом розслідування було покладене на Генеральну прокуратуру України. Служба безпеки України виконувала доручення
слідчих у рамках розслідування умисного вбивства.

   Попри оприлюднені цього року на прес-конференції Міністерства внутрішніх справ України вагомі цифри щодо кількості допитаних осіб, відпрацьованих відеоматеріалів,
проведених слідчих дій та призначених експертиз, за підсумками цілого рокурозслідування ми змушені констатувати його неефективність.

   Ми розуміємо, що ефективне розслідування злочину не означає обов’язок уповноважених органів у будь-якому разі знайти винних осіб. Але ми говоримо про
обов’язок забезпечити таку процедуру його проведення, яка здатна встановити винних осіб та стати основою для притягнення їх до відповідальності.

   У ході підготовки фільму-розслідування “Вбивство Павла” журналістів з проекту Слідство.Інфо та їх колег із міжнародної мережі OCCRP були виявлені системні
недоліки якості роботи органів слідства. Вони переконливо свідчать про те, що уповноваженими органами не були вжиті усі доступні їм заходи для збору доказів у цій
справі.

   Зокрема, слідство не ідентифікувало та не допитало важливих свідків, які були присутні на місці злочину. Ключові відео із камер спостереження, на яких останні рази
з’являються підозрювані чоловік та жінка, не були виявлені чи не були взяті до уваги. І тільки після виходу фільму у травні цього року поліція допитала екс-співробітника
СБУ Ігоря Устименка, який імовірно стежив за журналістом Павлом Шереметом в ту ніч, коли в автомобіль закладали вибухівку.

   Така ситуація не відповідає критеріям ефективного розслідування, а саме – швидкості, ретельності, незалежності, об’єктивності та підзвітності слідчих органів зацікавленим
особам. Більше того, така ситуація підриває довіру суспільства до процесу розслідування та його результатів.

   В Україні склалася справжня традиція безкарності у нападах та вбивствах журналістів, що пов’язані із виконанням ними професійної журналістської діяльності. Георгій
Гонгадзе, Ігор Александров, Борис Дерев’янко – список загиблих у злочинах, винуватці яких так і не понесли справедливого покарання, можна продовжувати. Тому
ми переконані, що без радикальної зміни самої організації процесу розслідування, попри усі запевнення вищого керівництва держави, суспільство не отримає
позитивного результату у цій справі.

   Зважаючи на викладене вище та підкреслюючи особливий суспільний інтерес до даного розслідування ми вимагаємо від Президента України, Міністра внутрішніх
справ України, Генерального прокурора України та Голови Служби безпеки Україниневідкладно здійснити наступні дії:

1. запросити до роботи на постійній основі у складі спільної слідчої оперативної групи, яка була створена на базі Головного слідчого управління МВС України,
слідчих, прокурорів та детективів високого рівня кваліфікації із країн Європейського Союзу, Сполученого Королівства Великої Британії та Сполучених
Штатів Америки;

2. використати існуючу світову практику проведення резонансних розслідувань та надати можливість представникам авторитетних національних та міжнародних
медійних організацій доступу до матеріалів справи з метою здійснення здійсненнясуспільного контролю за її просуванням.

  Ми просимо Європейський Союз, Сполучене Королівство Великої Британії та Сполучені Штати Америки надати посильну допомогу та сприяти залученню
міжнародного елементу до ходу розслідування вбивства журналіста Павла Шеремета, яке стало справжнім тестом на здатність та спроможність владних структур України
розслідувати напади на свободу медіа. Свободу, яка є необхідною умовою для демократичної трансформації нашої країни.

В Україні започаткували міжнародну премію «Відважна жінка України»

Квітень 4, 2017

Першим номінантом премії «Відважна жінка України-2017» стала правозахисниця Олександра Матвійчук, яка працює в Центрі громадянських свобод. Почесну відзнаку їй вручила посол Сполучених Штатів Америки Марі Йованович на офіційній церемонії нагородження в Американському домі 31 березня 2017 року.

Свою промову Олександра присвятила ролі українських жінок, які великою мірою і є тією рушійною силою змін, що виводять Україну із зони турбулентності, в якій країна перебуває вже кілька десятків років.

“Тільки у громадському секторі можна відразу назвати величезний список імен. І режисерку Лесю Літвінову, яка із початку війни займається допомогою вимушеним переселенцям, що залишили свої домівки. І магістра історії Марію Берлінську, яка створила центр підтримки аеророзвідки та навчає бійців АТО користуватися безпілотниками. І адвокатку Євгенію Закревську, завдяки енергії якої рухається розслідування злочинів, вчинених під час Євромайдану. І тисячі тисяч жінок, імена яких просто невідомі” – відзначає Олександра.

Важливим результатом цієї боротьби, на думку Олександри, має ще стати подолання стереотипного уявлення щодо ролі жінки та руйнування тієї скляної стелі, яка змушує українських жінок у дуже багатьох сферах щоденно доводити свою профпридатність.

Довідково: Олександра Матвійчук керує роботою правозахисної організації Центр громадянських свобод, що здійснює громадський контроль над органами влади через групу громадського спостереження “ОЗОН”, просуває реформи у сфері поліції, судів та прокуратури через платформу “Правозахисний порядок денний”, провадить моніторинг політичних переслідувань в Криму та документує воєнні злочини на Донбасі.

Авторка багатьох досліджень на теми, пов’язані із правами людини, серед яких, подання до Міжнародного кримінального суду щодо розслідування злочинів Євромайдану, альтернативних звітів до різних структур ООН, ЄС, РЄ та ОБСЄ з приводу ситуації із дотриманням прав людини в Криму та на Донбасі тощо.

Олександра Матвійчук координує громадянську ініціативу Євромайдан SOS, яка була створена після насильницького розгону мирної студентської демонстрації на Майдані 30 листопада 2013 року. Протягом подій Євромайдану волонтери ініціативи працювали в цілодобовому режимі для забезпечення правової та іншої допомоги для переслідуваних учасників протесту по всій Україні. На даний час Євромайдан SOS веде цілий ряд кампаній, серед яких кампанія LetMyPeopleGo для звільнення усіх ув’язнених Росією за політичними мотивами громадян України.

Нагородження найактивніших волонтерів країни. Грудень, 2016

Грудень 1, 2016

Опубліковано на сайті “Радіо Свобода” 01.12.2016 року.

“Сила безсилих”. Вацлав Гавел

Жовтень 25, 2016

Знаменитий есей Вацлава Гавела “Сила безсилих”, написаний 1978 року, відразу по “Хартії-77” — важливий документ історії європейського опору тоталітаризмові, який поєднує екзистенціальний досвід, ненависть до несвободи, презирство до рабства з суворою дисципліною мислення і міркувань. Але не тільки. Читаєш його і переконуєшся, наскільки він актуальний нині. Пропонуємо фраґменти з нього.

По Східній Європі бродить привид, який на Заході називають “дисидентство”.

Цей привид — не породження небес. Він органічно притаманний системі, яка в нинішній фазі свого історичного розвитку вже давно не спирається, а з низки причин і не може спиратися, на неприкрите і жорстоке беззаконня влади, що виключає будь-який прояв нонконформізму. А з іншого боку, ця система настільки політично інертна, що фактично не допускає ніякого протесту в своїх офіційних структурах.

Хто ж, власне, вони, ці так звані “дисиденти”? На чому заснована їхня позиція і в чому її суть? У чому суть “незалежних ініціатив”, які об’єднують дисидентів, і наскільки реальні шанси у цих ініціатив? Чи доречно вживати стосовно їхньої діяльності поняття “опозиція”? Якщо так, то чим, власне, така “опозиція” — в рамках цієї системи — є, як діє, яку роль в суспільстві відіграє, на що сподівається і на що може сподіватися? Чи під силу взагалі дисидентам — як людям, які перебувають поза всякими межами владних структур у становищі свого роду “напівгромадян”, — якимось чином впливати на суспільство і суспільну систему? Чи можуть вони взагалі що-небудь змінити?

* * *

Між інтенціями посттоталітарної системи й інтенціями життя глибочіє прірва: в той час, коли життя органічно тяжіє до плюралізму і багатобарвності, до незалежності самовизначення і самоорганізації, коротше кажучи, до реалізації своєї свободи, посттоталітарна система, навпаки, вимагає монолітності, однаковості, дисципліни; в той час, коли життя докладає зусиль, щоб забезпечити все нові й нові неймовірні “структури”, посттоталітарна система нав’язує їй “найнеймовірніші стани”.

Цілком очевидно, що непорушною сутністю системи є орієнтація на себе саму, на те, щоб постійно залишатися якомога ґрунтовніше і безапеляційніше “самою собою” і, таким чином, постійно розширювати радіус дії. Людині ця система служить лише тією мірою, якою це необхідно для того, щоб людина служила їй; щонайменше “понад” це, будь-яке відхилення людини від зумовленого стану система сприймає як замах на себе. І вона має рацію: кожна така трансценденція дійсно відкидає її як принцип. Можна стверджувати, отже, що внутрішньою метою посттоталітарної системи не є, як це може здатися на перший погляд, тільки збереження влади в руках владної верхівки; цей інстинкт самозбереження як соціальний феномен підпорядкований чомусь “вищому”: якомусь сліпому саморухові системи. Людина — навіть якщо вона і займає якесь місце в державній ієрархії — “як така” нічого не означає в цій системі, вона лише покликана цей саморух здійснювати і йому служити; тому і її прагнення до влади може реалізовуватися тільки доти, доки воно не вступає в протиріччя з “саморухом”.

* * *

Ідеологія — як вищезгаданий “алібістичний” місток між системою і людиною — закриває прірву між прагненнями системи і прагненнями життя; ідеологія створює видимість, що домагання системи випливають з потреб життя: це якийсь світ “ілюзій”, що видається за дійсність.

Приписи посттоталітарної системи людина відчуває практично на кожному кроці. Система торкається до людини, попередньо вдягнувши ідеологічні рукавички. А тому життя в системі наскрізь проросло лицемірством і брехнею; влада бюрократії називається владою народу; ім’ям робітничого класу поневолено сам робітничий клас; повсюдне приниження людини видається за її остаточне визволення; ізоляція від інформації називається її доступністю; урядове маніпулювання органами громадського контролю влади і урядове свавілля — дотриманням законності; придушення культури — її розвитком; поширення імперського впливу видається за допомогу пригнобленим, відсутність свободи слова — за вищу форму свободи; виборчий фарс — за вищу форму демократії; заборона вільної думки — за найпередовіший науковий світогляд; окупація — за братерську допомогу.

Влада перебуває в полоні власної брехні, тому і вдається до фальші. Фальсифікує минуле. Фальсифікує сьогодення і фальсифікує майбутнє. Підтасовує статистичні дані. Вдає, ніби в неї немає всесильного і здатного на все поліцейського апарату. Прикидається, що поважає права людини. Прикидається, що ні в чому не прикидається.

Людина не зобов’язана усім цим містифікаціям вірити. Однак вона повинна вести себе так, немов вірить їм; принаймні мовчки зберігати толерантність або хоча б бути в злагоді з тими, хто ці містифікації здійснює.

Вже хоч би тому людина змушена жити в брехні. Вона не мусить приймати брехню. Досить, що вона прийняла життя, яке невіддільне від брехні і неможливе поза брехнею. Тим самим вона стверджує систему, реалізує її, сприймає її, є нею.

* * *

Отже, найближчим партнером людини в цій пов’язаності є не інша людина, а система як самоцільна структура. Позиція в державній ієрархії диференціює людей за рівнем відповідальності і провини, але водночас ні на кого повністю не покладаючи відповідальність і провину і нікого, з іншого боку, від відповідальності і провини не звільняючи.

Конфлікт між інтенціями життя й інтенціями системи не переростає в конфлікт двох соціально протиставлених громадських груп, і тільки поверхневий погляд дозволяє — і то лише приблизно — ділити суспільство на правлячих і пригноблених. Утім, це одна з найважливіших відмінностей між посттоталітарною системою і “класичною” диктатурою, в якій цей конфлікт все ж надається до соціальної локалізації. В посттоталітарній системі межа цього конфлікту проходить de fakto через кожну людину, бо кожен по-своєму є її жертвою і опорою. Те, що ми розуміємо під системою, не є, отже, порядком, який би одні нав’язували іншим, це радше щось, що пронизує все суспільство і частиною чого це суспільство є, щось, що здається ніби принципом, невловимим, а насправді “вловлюється” всім суспільством як важливий аспект його життя.

* * *

В тому, що людина створила і щодня створює замкнуту на себе саму систему, за допомогою якої вона позбавляє себе своєї справжньої суті, немає, отже, якогось незбагненного непорозуміння історії, якогось ірраціонального відхилення або результату прояву якоїсь сатанинської вищої волі, яка з невідомих причин вирішила таким способом зжити зі світу частину людства.

Це могло статися і може відбуватися з тої причини, що в сучасного людства є, очевидно, певна схильність створювати або терпіти таку систему, а також є щось, що з цією системою ріднить, ототожнює і чому відповідає; щось, що паралізує будь-яку спробу його “кращого я” повстати. Людина змушена жити в брехні, однак змушена лише остільки, наскільки здатна на таке життя.

Отже, не тільки система відчужує людину, але і відчужена людина одночасно підтримує цю систему як своє потворне дітище. Як принизливе відображення свого власного приниження. Як доказ свого падіння.

* * *

Кожній людині, звичайно, ніщо людське не чуже, в кожному живе прагнення до власної людської гідності, моральної цілісності, свободи волевиявлення, трансценденції “світу об’єктивної реальності”; разом з тим практично кожен тією чи іншою мірою здатний змиритися з “життям в брехні”, кожен якоюсь мірою схильний до сірої банальності і стандартів, в кожному є велика спокуса розчинитися в безликій масі й мирно плисти за течією псевдожиття.

Вже давно не йдеться про конфлікт двох сутностей. Йдеться про щось гірше: про кризу самої сутності…

Сильно спрощуючи, можна було б сказати, що посттоталітарна система — це результат “історичної” зустрічі диктатури з суспільством споживання: хіба ця масова адаптація до “життя в брехні” і настільки широке поширення в суспільстві “самототалітаризму” не перебувають в тісному зв’язку з повсюдно поширеним небажанням людини-споживача пожертвувати чим-небудь зі своїх матеріальних цінностей в ім’я власної духовної і моральної цілісності? З її готовністю поступитися “вищими ідеалами” заради дешевих спокус сучасної цивілізації? З її незахищеністю перед епідемією стадної безтурботності? І чи не є, нарешті, сірість і порожнеча життя в посттоталітарній системі, власне, лише карикатурно загостреним способом сучасного життя взагалі …

“Життя в брехні” може функціонувати як головний елемент системи тільки за умови власної універсальності; воно має бути присутнє в усіх напрямках; воно не допускає і думки про співіснування з “життям у правді”, бо будь-який відступ від “життя у брехні” заперечує його як принцип і загрожує в цілому.

Це зрозуміло: поки “життя в брехні” перебуває у конфронтації з “життям в правді”, немає можливості виявити його неправдивість. Але тільки-но в нього з’явиться альтернатива — з’явиться і життєва небезпека і щодо його сутності, і щодо явища загалом. І при цьому взагалі не важливо, які справжні масштаби цієї альтернативи: її сила полягає зовсім не в “фізичному” аспекті, а в “світлі”, яким вона висвітлює основи цієї системи, в світлі, що падає на її хиткий фундамент.

* * *

Тому “життя в правді” має в посттоталітарній системі значення не тільки екзистенційне (повертає людині саму себе), гносеологічне (показує дійсність, якою вона є) і моральне (є прикладом). Крім всього цього, воно має і чітко виражене політичне значення.

Якщо наріжним каменем системи є “життя в брехні”, то нічого дивного, що головною загрозою їй стає “життя в правді”. А тому вона має його переслідувати суворіше за будь-що інше.

Правда — в широкому сенсі слова — отримує в посттоталітарній системі специфічне і невідоме іншим системам значення: правда відіграє в ній більшу і, головне, нову роль чинника влади, тобто безпосередньої політичної сили.

* * *

Мабуть, природним середовищем і вихідним пунктом того, що можна було б в найширшому сенсі розуміти як “опозиція”, є у посттоталітарній системі “життя в правді”. Конфронтація цієї “опозиційної сили” з цією владою має, звичайно, принципово іншу форму, ніж у відкритому суспільстві або за “класичної” диктатури: така конфронтація відбувається не в площині фактичної, офіційно закріпленої і чітко визначеної влади, в розпорядженні якої є ті чи інші прямі важелі управління, а в зовсім іншій площині — на рівні людської свідомості й совісті, на рівні екзистенційному.

Радіус дії цієї специфічної сили визначається не числом прихильників, виборців чи солдатів, бо її місце — у “п’ятій колоні” суспільної свідомості, серед прихованих інтенцій життя, в пригнічуванні прагнення людини набути власну гідність і реалізувати елементарні права, свої справжні соціальні й політичні інтереси. Йдеться, отже, про “владу”, що спирається не так на силу тієї чи іншої обмеженої соціальної або політичної групи, а передовсім на потужний потенціал, прихований в цілому суспільстві, в тому числі у всіх його державних структурах. Ця “влада”, отже, спирається не на якихось “власних” солдатів, а, так би мовити, на “солдатів свого ворога”, тобто на всіх, хто живе в брехні і в будь-який момент — нехай поки що тільки теоретично — може зазнати впливу сили правди (або, інстинктивно намагаючись вберегти свою владу, пристосовується до цієї сили).

Це свого роду бактеріологічна зброя, якою один цивіл може — за відповідних умов — озброїти цілу дивізію. Ця сила не бере прямої участі у відкритій боротьбі за владу, а діє у вільній від офіційних рамок сфері людського існування. Однак приховані процеси, які вона там викликає, можуть — і важко наперед прогнозувати, коли, де, як і в якому масштабі — вилитися в щось відчутне: в реальну політичну дію чи подію, в громадський рух, в раптовий вибух громадянського невдоволення, в гострий конфлікт всередині заховуваної видимості монолітності державної структури або просто в стрімку зміну суспільного і духовного клімату. А оскільки всі реальні проблеми і кризові явища приховані під грубим шаром брехні, то взагалі незрозуміло, коли ж впаде ця горезвісна остання крапля, яка переповнює чашу, і що виявиться цією краплею: ​​тому-то державна влада для профілактики майже миттєво пригнічує будь-яку, навіть найнесміливішу спробу “життя в правді”.

Пелена “життя у брехні” зроблена з дивного матеріалу: доти, доки вона наглухо покриває все суспільство, здається, що вона з каменю; проте досить в одному місці пробити в ній дірку, досить єдиній людині вигукнути: “Король — голий!” і єдиному гравцеві порушити правила гри, тим самим викриваючи її як гру, — і все раптово з’явиться в іншому світлі, а вся пелена, мов паперова, миттєво почне рватися і розповзатися.

* * *

Кажучи про “життя в правді”, я, певна річ, маю на думці не тільки прямий захист правди, наприклад якийсь протест або лист, підписаний групою інтелектуалів. Її проявом може стати будь-яка діяльність, за допомогою якої людина або група людей повстануть проти маніпулювання собою: від листа інтелектуалів до робітничого страйку, від концерту рок-музики до студентської демонстрації, від відмови брати участь у виборчій комедії і відкритого виступу на якомусь офіційному з’їзді до, скажімо, голодування.

Оскільки посттоталітарна система пригнічує інтенції життя в комплексі й сама заснована на комплексній маніпуляції всіма життєвими проявами, то і кожен вільний прояв життя є для неї непрямою політичною загрозою. Причому нею може бути і те, щодо чого в інших суспільних умовах нікому не спало б на думку приписувати якесь потенційне, тим паче реальне, політичне значення.

Глибока криза людської особистості, бувши спричинена “життям у брехні” і це життя, своєю чергою, створюючи, має, безсумнівно, свої моральні наслідки: вони проявляються — крім усього іншого — як глибока моральна криза суспільства. Людина, підлегла споживчій шкалі цінностей, “розчинена в амальгамі стадної цивілізації, що не визнає відповідальності перед буттям вищої, ніж відповідальність за власне виживання”, є людиною деморалізованою: саме на цю її деморалізованість система спирається, її поглиблює, саме її відображає в масштабі всього суспільства .

“Життя в правді” як форма протесту людини проти нав’язаного їй стану є альтернативною спробою повернути собі свою власну відповідальність, що є, безумовно, акт моральний. Оскільки “життя в правді” за посттоталітарної системи стає основним середовищем для будь-якої незалежної і альтернативної політики, то й усі міркування про характер і перспективи цієї політики повинні обов’язково враховувати і цей її моральний показник як феномен політичний…

У суспільствах посттоталітарної системи винищено будь-яке політичне життя в традиційному сенсі цього слова; люди позбавлені можливості відкрито політично висловлюватися, не кажучи вже про те, щоб політично організовуватися; порожнечу, яка в такий спосіб виникає, повністю заповнюють ідеологічні ритуали.

Інтерес людей до політичних питань в такій ситуації, природно, зменшується, і незалежне політичне мислення і політична робота, якщо щось подібне взагалі в будь-якій формі існує, більшості людей здаються чимось нереальним, абстрактним, якоюсь грою заради гри, безнадійно віддаленою від їхніх повсякденних турбот, чимось, можливо, і привабливим, але загалом непотрібним, оскільки, з одного боку, воно абсолютно утопічне, а з іншого — вкрай небезпечне, якщо враховувати надзвичайну жорсткість, з якою державною владою переслідується будь-яка спроба в цьому напрямку.

Попри все і в цих суспільствах, природно, знаходяться одинаки і групи людей, які не відмовляються від політики як своєї життєвої місії і намагаються все ж політично незалежно мислити, висловлюватися, а при нагоді й організовуватися, бо саме так уявляють собі “життя в правді”.

Вже одне те, що ці люди існують і діють, є незмірно важливим і корисним, бо вони і в злі часи зберігають спадкоємність політичної традиції; а якщо якийсь політичний рух, який виник в тій чи іншій формі “до-політичної” конфронтації, зможе успішно заявити про себе політично, намітити перспективи, то це станеться — і часто так буває — завдяки цим одиноким “генералам без армії”, які ціною багатьох тяжких жертв відстояли неперервність політичного мислення, підтримали ініціативу і виниклі пізніше рухи, збагативши їх в потрібну хвилину саме цим елементом політичної саморефлексії.

* * *

Звільнитися від традиційних політичних штампів і звичок, глибше проникнути в справжній світ людського існування і вже з його аналізу приходити до політичних висновків — це не тільки реалістичніше з точки зору політики, а й одночасно — з точки зору “ідеального стану” — політично перспективніше. Реальна, глибока і безперервна зміна ситуації на краще, не може, мабуть, нині ґрунтуватися на тому, чи проб’ється — навіть якби це і було можливо — та чи інша, базована на традиційних політичних уявленнях та, зрештою, лише поверхнева (тобто структурна, системна) політична концепція; ця зміна має виходити — як ніколи і ніде раніше — від людини, від людського існування, з основоположної зміни її становища в світі, її ставлення до себе самої, до інших людей, до всього навколишнього.

Створення досконалішої господарської та політичної моделі сьогодні, мабуть, більше, ніж будь-коли, має виходити з якихось глибших екзистенційних і моральних змін в суспільстві. Це не щось само собою зрозуміле, що досить придумати і придбати, немов новий автомобіль, це щось таке, що може сформуватися — якщо не йдеться про якийсь новий варіант колишнього маразму — тільки як прояв змін життя. Отже, запровадження досконалішої системи ніяк не може автоматично ґарантувати і досконаліше життя, а радше навпаки: тільки на фундаменті досконалішого життя можна, як виглядає, зводити і досконалішу систему.

* * *

Останнім часом державна влада і вся її пропаґанда намагаються приписувати “дисидентським рухам” терористичні наміри, звинувачувати їх у нелеґальних і конспіративних методах.

Не це, звичайно, головна причина, чому “дисидентські рухи” обирають принцип леґальності. Він корениться, зрозуміло, глибше, в специфічній внутрішній природі “дисидентської” позиції: принцип насильницької зміни системи (а будь-який опір, по суті, на таку зміну спрямовано) є і повинен бути їй opганічно чужим вже як такий, тому що робить ставку на насильство. (В принципі ми можемо прийняти його лише як неминуче зло тільки в екстремальних ситуаціях, коли прямому насильству неможливо протистояти інакше, як тільки насильством, і коли відмова від нього означала би підтримку насильства; згадаймо, наприклад, короткозорість європейського пацифізму як один з факторів, який підготував ґрунт виникнення Другої світової війни.)

Це випливає з уже згаданого неприйняття того типу мислення, який заснований на допущенні, що воістину важливі перетворення в суспільстві можливі лише в формі заміни системи або зміни уряду (яким завгодно способом) і що ці так звані “принципові” зміни виправдовують приношення їм в жертву “менш принципових”, тобто людські життя.

Турбота про власну теоретичну концепцію в цьому випадку переважує турботу про конкретне людське життя; в цьому і корениться потенційна небезпека нового поневолення людини. “Дисидентським рухам” притаманний, як я вже намагався показати, зовсім інший погляд, що сприймає зміну системи як щось поверхове, вторинне, що само по собі ще нічого не ґарантує. Поворот від абстрактного політичного бачення майбутнього до конкретної людини і до дієвого захисту її “тут і тепер” абсолютно логічно веде до наростання протидії будь-якому насильству, здійснюваному “в ім’я кращого майбутнього”, і до глибокої невіри, що насильно завойоване майбутнє може бути справді кращим, що на його натурі не відіб’ються ті фатальні засоби, якими воно було завойоване.

Мова в цьому випадку мовиться не про якийсь консерватизм чи так звану політичну “поміркованість”: “дисидентські рухи не надають перевагу ідеї насильницького політичного перевороту не тому, що для них таке рішення було б занадто радикальним, а навпаки — тому що воно для них недостатньо радикальне. Тож проблема, про яку йдеться, корениться глибше, ніж в сферах, де питання вирішуються незначними перетвореннями в уряді або структурі системи.

Цей розділ загалом був би неповним, якби я не зупинився на деяких внутрішніх особливостях процесу “боротьби за слово”. Мова ось про що: закон є — навіть в найідеальнішому випадку — завжди лише одним з недосконалих, більш-менш зовнішніх способів захисту кращого, що є в житті, перед гіршим; проте сам по собі він ніколи це краще не створює. Його завдання службове, його мета — не в ньому самому; дотримання закону ще не забезпечує автоматично кращого життя, воно все-таки є творчістю людей, а не законів та інститутів.

Легко уявити собі суспільство, яке має добрі закони, в якому тих законів дотримуються повністю і в якому при тім неможливо жити. І можна, навпаки, уявити цілком стерпне життя при недосконалих або недосконало застосовуваних законах. Отож головне в тому, яким є саме життя і чи служать йому закони, чи ж вони його пригнічують, але в жодному разі не в тому, чи їх дотримувано чи ні (врешті решт, часто їх буквальне виконання може стати для гідного життя найбільшою катастрофою).

Ключі до людського, гідного, забезпеченого і щасливого життя не ховаються в конституції чи в кримінальному законі — вони тільки реґламентують, що можна і чого не можна, тим самим життя полегшуючи або ускладнюючи, обмежуючи чи не обмежуючи, карають, пристосовуються чи хоронять його, але ніколи не наповнюють його змістом і сенсом.

Боротьба за так звану “законність” повинна, отже, цю “законність” постійно співвідносити з самим життям, таким, як воно є насправді, й узгоджуватися з ним. Без реального бажання бачити справжні прояви його краси і нензи і без морального ставлення до нього ця боротьба мала б рано чи пізно все здрухотати на мілині самоцільної схоластики. Людина ж мимоволі уподібнилася до того спостерігача, який оцінює нашу ситуацію лише за судовими документами і по тому, наскільки строго виконано всі визначені формальності.

«Свобода», 19.12.2011
Переклад О.Д.
05.10.2016

Опубліковано на сайті ZBRUC: http://zbruc.eu/node/56982

Запрошуємо на онлайн-трансляцію нової вистави Білоруського вільного театру “Burning Doors”

Жовтень 12, 2016

Євромайдан SOS і ініціативна група “Комітет солідарності” запрошують на онлайн-трансляцію нової вистави Білоруського вільного театру “Burning Doors”, що відбудеться в середу, 12 жовтня, о 22:00 в Центрі візуальної культури (вул. Глибочицька 44, 2-й поверх).
Сюжет вистави присвячений трьом художникам, яких переслідували за політичними мотивами в Російській Федерації: Олегу Сенцову, Петру Павленському та Марії Альохіній, учасниці панк-рок групи Pussy Riot. Це буде дебютний виступ Марії Альохіної в ролі театральної актриси.
Через історії трьох художників вистава “Burning Doors” демонструє, що відбувається з митцями, яких держава офіційно визнала своїми ворогами. Сюжет і гра акторів доведені до межі – фізичної та художньої. Тексти Фуко і Достоєвського перетинаються з побутовими діалогами героїв, тіла акторів живуть на сцені в екстремальних умовах: їх б’ють, підвішують вниз головою, топлять. Гніт і репресії репрезентуються як в метафоричної, так і в буквальній формі.
Тема вистави близька і самому Білоруському вільному театру, який після президентських виборів 2010 року в Білорусі під страхом політичного переслідування був змушений перебратися до Великобританії. Сьогодні театр успішно виступає на різноманітних майданчиках по всьому світу.
Мова: білоруська, російська, англійські субтитри.
Вхід вільний.

Всі деталі в події у ФБ: https://www.facebook.com/events/1590445937931906/

“В епізоді про Сенцова найбільше враження справляє довга мовчазна дуель…”. Вересень, 2016

Вересень 25, 2016

Цього вечора Belarus Free Theatre востаннє виконує в лондонському Soho Theatre свою постановку “Палаючі двері” (#BurningDoors), присвячену українському режисерові, полів’язню Олегу СЕНЦОВУ та іншим митцям, які безстрашно кинули виклик путінській автократії.
В епізоді про Сенцова найбільше враження справляє довга мовчазна дуель, під час якої один чоловік раз-по-раз валить другого на землю — лише з тим, аби жертва знову і знову здіймалася на ноги, аж поки сам нападник остаточно не вичерпує власні сили. “Це блискуча тілесна метафора виснажливої боротьби між гнобителями і пригнобленими, і торжества опору”, — відзначає Financial Times. — “Вона виконується, як і цілий спектакль, із палаючою енергією та самовіддачею”.

Відео опубліковане на Belarus Free Theatre 10 вер. 2016 р.

Результаты поиска:

Молоді українські лідери працюють над проектами демократизації України в Стенфордському університеті

Листопад 9, 2017

Матеріал входить до серії «Українці – історії успіху».

Уперше троє українців отримали унікальну можливість провести академічний рік у Стенфордському університеті, поглиблюючи знання та працюючи над власними проектами як стипендіати програми для нових українських лідерів (The Ukrainian Emerging Leaders Program).

Відкриття програми при Центрі демократії, розвитку та верховенства права Стенфордського університету (CDDRL) було ініційоване Олександром і Катериною Акименками, які два роки тому самі там навчалися. Не зустрівши в кампусі багато українців, пара звернулася до інституту міжнародних відносин із пропозицією це виправити.

Сім'я Акименків. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Сім’я Акименків. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Підтримані Майклом Макфолом, директором Стенфордського інституту міжнародних студій Freeman Spogli Institue (FSI), та Мосбахер-директором CDDRL Френсісом Фукуямою, Акименки розпочали пошук партнерів в Україні. Перший набір програми профінансований завдяки щедрим внескам Western NIS Enterprise Fund (WNISEF), Святослава Вакарчука, Томаша Фіали та Рустема Умерова.

«Усі ці люди та зусилля були спрямовані на те, щоби створити центр українських студій і відправити у Стенфордський університет цього року трьох стипендіатів, які представляють досить різні напрямки», – поділився Олександр Акименко.

На перший набір було подано 340 заявок. Трьох кандидатів відібрали за вагомий внесок в український політичний розвиток, лідерський потенціал та сильні проектні пропозиції.

У вересні група українських лідерів, які працюють над впровадженням та зміцненням демократичних реформ, громадянського суспільства, прозорості та економічного розвитку в різних секторах, прибула в Каліфорнію.

Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

«Голос Америки» поспілкувався з учасниками програми і розпитав їх про враження від перебування в одному з найпрестижніших університетів світу та роботу над індивідуальними проектами, покликаними підтримувати демократизацію в Україні.

Оскільки навчальний рік тільки недавно розпочався, стипендіати зараз намагаються зібрати теоретичну інформацію, необхідну для реалізації їхніх проектів, ідеї яких вони запропонували, коли подавали заявки на участь у програмі. Вони багато читають і знайомляться з дослідженнями конкретних прикладів із інших країн.

Олександр Стародубцев, співзасновник «Прозорро», електронної системи державних закупівель, яка виграла декілька визначних міжнародних нагород, говорить, що в захваті від занять:

«Система навчання спрямована на те, щоб провокувати до знань – для того, щоб ти сам думав і вирішував. Багато практики. Очевидно, що застосовувати все це в Україні потрібно крок за кроком».

Олександр Стародубцев

Олександр Стародубцев

Олександр зосереджується на вивченні якісної бюрократії – такої, яка має можливість і спроможність виконувати ті функції, які вона повинна виконувати:

«У нас із цим проблема. При чому під бюрократією я маю на увазі не тільки центральні органи виконавчої влади чи обласні та міські адміністрації, а і бюджетників – наших учителів, лікарів, тих, хто займається поточними повсякденними справами. Можна сказати, що там відносна якість. Я якраз розбираюся, поки що теоретично, як це можна покращити, які приклади є в світі того, як це робилося».

Олександр бачить велику цінність перебування в Стенфорді у тому, що це центр інновацій. Він переконаний, що реформи тісно пов’язані з інноваційними підходами:

«Стенфорд, мабуть – найкраще місце в світі, де вчать, як робити інновації. Я абсолютно вірю, що в державних інституціях теж можна робити інновації… Якщо виходити з концепції, що реформа – це стартап, то це найправильніше місце в світі, де вчать, що таке інновації, що таке стартап, як із нуля зробити щось або перетворити на щось».

Олесандр Стародубцев у Стенфордському університеті

Олесандр Стародубцев у Стенфордському університеті

Стипендіати багато спілкуються між собою, обговорюючи теоретичні концепції та намагаючись приміряти їх на Україну і подумати, що би працювало вдома і яким чином, розповідає Олександр.

«Що робити, якщо в тебе не склалося так, як у всіх у світі? – ставить запитання співзасновник «Прозорро» і відповідає: – Це не проблема. Це не означає, що в нас нічого не вдасться. Хороший приклад «Прозорро», де ми просто взяли і обігнали весь світ, тому що в світі сама інституція публічних закупівель реально буксує. Ми цих проблем знали менше, тому просто з нуля побудували, як має бути. Так само потрібно робити і в інших речах. Я вірю, що в побудові якісної бюрократії в Україні нам теж вдасться знайти багато цікавих інноваційних речей, які просто застосувати в нашому уряді».

Більше за все Олександр Стародубцев бажає, щоб результатом його навчання в Стенфорді став конкретний інструмент, а не теоретична концепція, бо таких в Україні вистачає.

Інший стипендіат, Дмитро Романович, економічний експерт та радник Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, де відповідає за реформу Дерегуляція, приємно вражений середовищем у Стенфорді:

«Дуже відкриті люди, які допомагають, цікавляться, посміхаються. Стенфорд – це щось неймовірне. Велика кількість не те що навіть освічених, а дуже кваліфікованих і професійних людей, які глибоко розбираються в питаннях і, що важливо – вони дуже відкриті, навіть якщо не ходиш до них на заняття чи не маєш якогось спеціального контакту, ти можеш просто їм написати, зустрітися на каву, порозмовляти про ті питання, які тебе турбують».

Дмитро Романович із професором Стенфордського університету Ларрі Даймондом

Дмитро Романович із професором Стенфордського університету Ларрі Даймондом

Дмитра також вразили відкритість і глибина дискусії та її якість:

«Люди чують аргументи, намагаються відповідати на них, а не лише доносити свою точку зору – це вражає. Інтелектуальний рівень – взагалі якийсь захмарний у Стенфорді. Я щасливий, що я тут і маю можливість отримувати цю порцію знань».

Проект Дмитра стосується того, як із точки зору технологій проводити реформи, коли немає великого політичного бажання цього робити, але є потреба. Дмитро бачить велику перевагу американської вищої освіти в можливості вибирати предмети.

«У нас є цікаві предмети, у кожного вони різні, кожен вибирає собі ті, які більше дотичні до нього та до його проекту. Є деякі предмети на які ми ходимо всі разом, як «Демократія, розвиток та верховенство права», який викладає Френсіс Фукуяма». Це дуже гарно, що ми не обмежені якимось визначеним колом питань… Це великий бонус цієї системи освіти порівняно з українсько, коли ти сам розумієш, що тобі потрібно, і сам обираєш це».

Дмитро Романович. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфорді. Жовтень 2017 року.

Дмитро Романович. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфорді. Жовтень 2017 року.

Погляди Дмитра розділяє і стипендіатка Олександра Матвійчук, керівник Центру громадянських свобод, правозахисниця, яка працює над питанням прав людини в Україні та регіоні ОБСЄ:

«Університет справляє велике враження. Коли ти тільки приїжджаєш і проходиш по його території, то відчуваєш, що це такий унікальний простір, де вітають ідеї і відбувається трансформація особистості. Це видно і з того набору курсів, який нам запропонували самостійно визначити для себе. Це доволі цікавий підхід, що тут немає запропонованої заздалегідь рамки, яка нав’язується студентам або дослідникам, і ти сам собі визначаєш ці курси, які вважаєш за потрібне».

Олександра намагалася взяти собі курси з різних шкіл і структурних відділів університету:

«Як правило їх беруть чотири, але мені було так складно визначитись, тому я взяла шість, і всі, коли тепер дізнаються про це, дивуються, як я встигаю. Сказати чесно, нам набагато легше, бо ми не маємо обов’язкових письмових завдань, не проходимо іспити, а вчимося для свого задоволення».

У рамках роботи над своїм проектом Олександра ставить за ціль знайти спосіб об’єднати людей у роботі над реформами:

«Я хочу дізнатися, як спрямувати оцю потужну енергію, яка нам вже вкотре допомогла в Україні зруйнувати авторитарний режим, на те, щоб у щоденному темпі працювати над створенням незалежних інституцій, тобто як об’єднувати велику кількість звичайних людей у щоденній кропіткій роботі над реформами, над громадським контролем та над іншими речами, без яких незалежну, демократичну, сильну і правову державу не побудуєш».

Олександра Матвійчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Олександра Матвійчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Правозахисниця вірить, що середовище в Стенфорді допоможе їй у досягненні мети:

«Ця атмосфера сприяє тому, що ми здійснюємо дуже інтенсивний науковий пошук, і я, звичайно, не передбачаю, що будуть якісь прості відповіді на досить складні запитання, які виходять за рамки науки і з якими зіштовхуються люди в країнах перехідної демократії, так як зараз в Україні, але те, що перебування в Стенфорді зробить мене сильнішою, дасть мені час та можливості подумати (а це в Україні велика розкіш, бо ми постійно щось робимо), те, що це дозволить мені вийти за рамки усталених шаблонів – це очевидно».

Олександр Акименко, засновник програми Стенфордського університету для нових українських лідерів, сподівається, що стипендіати першого набору почерпнуть багато знань і заведуть корисні знайомства за рік навчання в Каліфорнії та привезуть ці ресурси в Україну:

«Перебування наших стипендіатів там має закінчитися їхнім поверненням в Україну і принесенням цих ідей і знань, які вони здобудуть у Стенфордському університеті, назад в Україну, щоб вони могли надихати тих людей, які роблять зміни в країні, робити їх ще ефективнішими і ділитися тими ідеями, відкриттями, знайомствами, контактами, партнерствами з дуже різними представниками української і влади, і підприємництва, і громадського руху, і волонтерського руху».

За словами Олександра, програма є своєрідною спробою принести західний контекст і кращі зразки знань та контакти в Україну:

«Оскільки це перша така когорта учасників, ми очікуємо, що з року в рік ця програма буде існувати і розвиватися для того, щоби ще більше людей могли долучитися і поєднувати ці два світи, тому що зараз очевидно, що один із регіонів, який лідирує в світі в дуже багатьох галузях – це Кремнієва долина і серце її – Стенфордський університет. Відповідно, хотілося б, щоб ті інновації були привнесені і в Україну».

Святослав Вакарчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Святослав Вакарчук. Відкриття програми для нових українських лідерів у Стенфордському університеті. Жовтень 2017 року.

Олександр підкреслює, що в розпорядженні учасників програми є цінні ресурси, які допоможуть їм у реалізації їхніх цілей:

«У кожного зі стипендіатів є свій проект, тобто вони приїхали туди не з порожніми руками, вони працюють кожен над своїм проектом і мають усі можливості для його втілення, а також наставництво від кращих професорів. Крім того, беруть участь у величезній кількості різних заходів із дуже розумними людьми. Я сподіваюся, що це на них вплине, надихне на те, щоб вони повернулися і змінювали країну на краще».

Джерело, 08/11/2017

Мирний воїн: як переселенець з Луганська переїхав на Волинь і створив унікальну в світі інформаційну базу про війну на Сході України

Вересень 1, 2017

Він заявив про себе громадськості як волонтер-переселенець. Тоді ми познайомилися у Волинському координаційному центрі допомоги бійцям АТО. Він формував якісь списки, показував мені сайт із фотографіями бійців з АТО. Я розуміла, що це важливе діло, яким він займається, але не розуміла ні його, ні цілі цієї справи до кінця, але…

Знайомтеся. Це – луганчанин, а нині, вже майже три роки як лучанин, – Геннадій Щербак. Він той, хто знає чи не найбільше подробиць, які невідомі загалу, про те, що відбувалося на Сході України на початку збройного конфлікту і, що там відбувається до сьогодні.

Геннадій сидить у своєму кабінеті до пізньої ночі ледь не щодня. Все порпається у новинах минулих 2014-го та 2015-го року й вишукує краплини інформації з українських, проросійських і сепаратистських сайтів. А раптом, там з’явиться якесь обличчя, хтось назве нове ім’я, вдасться розпізнати тіло вбитого? Такі запитання турбують явно не кожного українця, навіть в умовах стану війни із країною-агресором. Геннадія ж ці питання не покидають уже впродовж, майже, трьох останніх років.

ІСТОРІЯ НЕВДАЧ І ПЕРЕМОГ

Історія життя Геннадія Щербака розпочалася із маленького села Сватівського району. У восьмому класі він покидає рідний дім та йде навчатися у Каспійське морехідне училище. Та навчання триває лише один рік: проблеми зі здоров’ям від отруєння унеможливили його подальше навчання. Він повертається до рідного села і зустрічає там людину, яка стане його підтримкою та опорою, –  свою дружину Наталію.

«Вона завжди зі мною. Чи на Мерседесі я, чи на Жигулях», – уже жартівливо розповідає Щербак.

Та в жорстокій Москві, куди молоде подружжя поїхало у пошуках кращої долі, тоді він тільки наближався до надзвичайно складних життєвих випробувань. В омріяній столиці, тепер вже країни-ворога, на сім’ю Щербаків тільки чекали біди. В дружини Геннадія почалися передчасні роди другої дитини (первісток був з дідусем і бабусею у селі – авт.), а в місцевій лікарні медики не бажали їй навіть надати допомоги. Тож, народження недоношеної дитини довелося приймати самотужки. Дитина не вижила, а питання життя матері вирішувалося не на дні, а на години.

«Я прийшов до лікарні тоді і побачив, що моя дружина лежить і до неї ніхто не підходить. Тоді прибиральниця ще підійшла до мене і сказала, щоб я щось робив, бо жінка може й не вижити», – згадує ті часи Геннадій.

Аби врятувати дружину Геннадій пішов на кілька робіт, адже лікар поставив «таксу» – 100 доларів вдень і він її врятує, щоправда одразу сказав: «Дітей у вас більше ніколи не буде». Тож, Геннадій Щербак почав працювати на кількох роботах у чужих йому місті та країні, спати по три години на добу, аби врятувати дружину. Врешті на цьому пригоди не закінчилися. Упродовж семи років, що сім’я Щербаків їх провела у Москві, було два замахи на життя Геннадія у побутових ситуаціях.

Згодом Геннадій та Наталія повертаються до Луганська, адже в рідному селі не було, що робити. І, переборовши всі складнощі, Щербаки створюють власну будівельну фірму «Новий дім», яка займається продажем і встановленням вінілового сайдингу для будинків. Нарешті, здавалося б, життя налагодилося. Є бізнес, є друзі, є сім’я, адже дружина Наталія на той час уже народила чотирьох дівчаток. Але приходить Майдан… в місті, де більшість йому не раді і агресивно ставляться до тих, хто проявляв свої патріотичні погляди.

«Коли ситуація загострилася, я зрозумів, що нас можуть шукати. Так і трапилося. Наші сусіди повідомили, що невідомі озброєні особи приходили до нашої квартири та шукали мене. Нам пощастило, що ми з сім’єю жили на орендованій квартирі, а на тій, де приписані, лише зберігали речі. Я тоді зрозумів – треба їхати звідси», – згадує черговий карколомний період свого життя Геннадій.

Сім’я із чотирма дітьми зібрала те, що попало під руки, і миттєво виїхала з Луганської області. Щербаки спершу їдуть до Києва, кілька тижнів живуть в Броварах і, на запрошення знайомого у Луцьку їдуть на Волинь.

Щербаки втратили усе: житло (нині воно просто стоїть, але речі Геннадій не має й найменшої можливості забрати), автомобілі, і бізнес (на той час у фірми Щербака було з десяток крупних замовлень).

Так, багатодітна сім’я луганчан опиняється в Луцьку без нічого. Проте, зв’язок із рідним домом не втрачається…

БАЗА ЗА СІМОМА ЗАМКАМИ

Коли Геннадію Щербаку пропонували непогану роботу в Луцьку, він надав перевагу волонтерству. Щось змусило його не залишати своїх земляків у біді. Він вирішує доєднатися до створення Волинського обласного координаційного центру допомоги бійцям АТО. Тоді ця організація була надзвичайно потрібною. Геннадій, розуміючи, що знає Луганщину та Донеччину дуже добре, обирає напрям пошуку зниклих безвісти.

«Найперша ситуація, яка трапилася – це, коли до мене прийшли зі списком 1800 зниклих безвісти та полонених. Перше, що мене там здивувало, що там писало: Луцька область, Ковельська область, і я зрозумів, що щось тут не те і треба з цим щось робити. Це не нормально. Потім побачив неправильно написані прізвища, а про дати народження я вже мовчу. Тоді я собі прикинув, що, напевно, люди обмінюються з обох сторін списками, але не читають прізвища, не уточнюють дат, і виходить, що таких людей, як в списку обміну, не існує. Відповідно справжні люди, яких, нібито, подали до списку, залишаються в полоні або ув’язнені».

Щербак розповідає історію одного волинського бійця, (прізвище приховане з етичних міркувань – авт.), в прізвищі якого декілька разів зробили помилку. В результаті він перебував дуже довго у полоні, натомість решту поступово визволяли. Наразі, Геннадію стало відомо, що той боєць перейшов на бік сепаратистів і, навіть, там одружився. Тепер він ремонтує військову техніку по той бік фронту.

Волонтер ділиться спогадами, що на початку цієї роботи ніхто не сприймав його справу надто важливою. Він пропонував свої доробки і волонтерство луцьким організаціям, які займаються темою АТО, групі Рубана та йому подібних. Всі розуміли цінність цієї інформації, але ту ціну, яку вона має зараз, не розумів навіть сам Геннадій.

«Ми вводимо в базу навіть ту інформацію, яку наразі не вважаємо цінною. Так часто буває, що щось відбувається і цінності ніякої в ньому ніхто не бачить. Сьогодні ця інформація не важлива, бо важливості у ній ніхто не бачить, а згодом вона стає дуже важливою. Так, проходить час, і пазл складається. Ми розуміємо, що зробили правильно».

Інформація накопичувалася, і з нею потрібно було щось зробити. Згодом Геннадій Щербак йде із Координаційного центру, щоб створити для цієї справи громадську організацію, яку назве – «Мирний берег».

Так, з простого списку в Exel виростає ціла база даних, над якою починають працювати правозахисники і волонтери. Геннадій Щербак, маючи навики програміста (які довелося вивчити і під час створення бізнесу, і після початку збройного конфлікту), створює, так звану, самописну систему даних. Згодом, як виявляється, унікальну і в Україні, і в світі.

Загальна кількість справ у базі даних «Мирного берега» – 11 тисяч 401 станом на липень 2017 року. Це відомості про бійців по обидва боки війни, мирних мешканців. Кожен із них має кілька статусів: приналежність до військової структури або цивільний, і де народився, і за який бік виступає; стан, відомий за останніми даними (загиблий, зниклий безвісти, воює, в полоні, свідок тощо). Всі ці справи людей у базі пов’язані між собою: подіями, іншими людьми, приналежністю до військового підрозділу тощо. Завдяки цьому зв’язку членам організації вдається співставляти події та людей, аби відшукати тенденції, потрібних свідків тощо.

Ця база даних є унікальною в Україні та й взагалі у світі. Вона вміщує сотні тисяч файлів із документами, фото, відео, опитуваннями свідків, скріншотами інформаційних матеріалів про воєнні події на Сході України.

Таке скупчення інформації має свої перспективи і небезпеку. Аби уникнути можливого злому системи недоброзичливцями, що є фігурантами розслідувань «Мирного берега», Щербак тримає сервер у Європі, а копія усієї бази взагалі перебуває у США.

Геннадій тішиться такою технічною можливістю оформлення бази, адже аби розшукати пов’язаних осіб, співставити факти, йому треба зробити кілька кліків. Натомість слідчим треба перерити стос паперів, записати чи запам’ятати і, тоді лише може з’явитися логічний зв’язок. База «Мирного берега» скорочує строки пошуку потрібних зв’язків, що поглиблює розслідування і пришвидшує його.

Тому її цінність також очевидна й у роботі правоохоронців. Відтак нещодавно Гепрокуратура оприлюднила два повідомлення про те, що Головна військова прокуратура України завершила досудові розслідування і подала до суду обвинувальні акти щодо громадян Росії за вчинені кримінальні злочини. У повідомленні також йдеться, що справу вдалося довести до суду й завдяки напрацювань «Мирного берега».

Втім, Геннадій Щербак і не приховує негативних тенденцій щодо роботи слідчих органів. Каже, що вони (має на увазі загалом правозахисники) мають проблеми із нижньою ланкою службовців. Мовляв, ті не особливо настирливо розслідують злочини, вчинені у зоні конфлікту з боку як сепаратистів, так і українських військових.

«Я не бачу, що це для них справа честі», – каже він.

5 ВЕРЕСНЯ 2014 РОКУ

«Мирний берег» збирає матеріали та формує картину ключових подій війни на сході, таких як «Ізваринський котел», «Іловайський котел», трагедія ІЛ-74, події 5 вересня 2014 року, події в Донецькому та Луганському аеропортах, «Дебальцевський котел» тощо. Наприклад, досліджуючи трагічні бої 5 вересня 2014 року в Луганській області, їм вдалося знайти 175 учасників цих подій».

На основі зібраних матеріалів організація «Мирний берег» видала уже кілька різних видань щодо подій на Сході. Один із проектів – «Страчені на Донбасі», який Щербак у вересні 2016-го презентував у Варшаві.

Цей проект уміщує доведені факти злочинів, вчинених з боку проросійських сил. Так, одна з історій ввійде до матеріалів, які будуть подані до Міжнародного кримінального суду.

Мова йде про події 5 вересня 2014 року. Зведений підрозділ ЗСУ почав відходити в західному напрямку, щоб уникнути оточення. В районі сіл Крута Гора та Раєвка вони потрапили у засідку. Після перестрілки чотири солдати були взяті у полон: Павло Калиновський, Дмитро Власенко, Андрій Малашняк  та Андрій Норенко. «Мирному берегу» вдалося дізнатися долю чотирьох військовослужбовців Збройних сил України, які після бою були оголошені зниклими безвісти.

Аби дізнатися чи в полоні бійці, чи загиблі, члени «Мирного берега», скориставшись фейковим профілем у соцмережі, у спілкуванні з одним із учасників розстрілу отримали відео, на якому були зафіксовані чітко убиті тіла українських солдатів. Чим був доведений факт їхньої смерті.

Доведення факту смерті – явно не радість для родичів цих загиблих, але тим не менше,це можливість отримати допомогу від держави як постраждала сім’я бійця АТО.


У липні цього року заступниця голови ВРУ Ірина Геращенко повідомила, що станом на цей час у полоні на окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях перебуває 132 заручники, 408 українців є такими, що зникли безвісти.

Натомість президент Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) Петер Маурер у березні повідомив про цифру – більше тисячі зниклих безвісти.

У червні свої дані оприлюднила ООН. Про зниклих безвісти організація не наважилася оприлюднити жодні цифри, пояснюючи це тим, що реальну цифру неможливо порахувати, через погану співпрацю відповідальних органів конфліктуючих сторін.

«З початку конфлікту в середині квітня 2014 року і до 15 травня 2017 року щонайменше 10 090 людей (по обидва боки фронту – авт.), включаючи 2 777 цивільних осіб, було вбито, і 23 966 – поранено. Це стримана оцінка, яка базується лише на наявних даних. Разом з тим, реальні цифри, імовірно, вищі. Понад 1,6 млн. осіб змушені були залишити свої домівки і стали внутрішньо переміщеними особами, тимчасом як близько 3 млн. людей залишилися на територіях, контрольованих озброєними групами. Серед цих людей наростає відчай і тривога», – йдеться у звіті ООН

За даними бази «Мирного берега» зниклих безвісти зафіксовано 950 (з них 325 – військові, 611 – цивільні). Перебуває у полоні 266 осіб. За весь час АТО вбито 4444 людини. Втім, тут варто розуміти, що «Мирний берег» має мало доступу до інформації щодо стану по той бік фронту. Зниклих безвісти зафіксовано 985.

«У ході розпочатої Росією гібридної війни на Донбасі було вчинено величезний масив злочинів із якими ще не стикалася наша недореформована правоохоронна та судова системи. Коли я дивилася яким чином органи державної влади у перші роки війни збирали та систематизували докази, то вимальовувалася сумна перспектива. Рано чи пізно війна закінчиться, а в нас цих доказів просто не залишиться, а з ними не буде ні потерпілих, ні відповідно винуватців. База, яку веде Геннадій Щербак, заповнює цю прогалину. Окрім виконання важливої функції по відновлення правдивої картини подій, цей масив інформації дає надію на відновлення справедливості, бодай і відкладеної в часі».

Восени 2016 року Геннадій Щербак був нагороджений щорічною премією за особливий внесок у захист прав людини до Міжнародного дня прав людини на «Національній правозахисній НЕконференції».

«Це було колегіальне рішення платформи «Правозахисний порядок денний», яка об’єднує потужні правозахисні організації. Уявіть собі, батько п’ятьох дітей,  з  початком війни на Донбасі через загрозу життю змушений був покинути свій рідний дім та бізнес, та облаштовуватися на новому місці. І раптом, відчуваючи особисту відповідальність за все, що робиться, він починає на волонтерських засадах збирати  інформацію про катування, позасудові страти, зниклих безвісти тощо. Ми їздимо на схід і точно знаємо, що людям, окрім відновлення зруйнованої інфраструктури, розірваних родин, поламаних доль, потрібне відновлення віри в справедливість, у те – що право існує», – пояснює Олександра Матвійчук.

МІСІЯ ЯК ЖИТТЯ, ЖИТТЯ ЯК МІСІЯ

Ми сидимо з Геннадієм допізна в його офісі. Розмовляємо то про війну, то про його минуле життя, то про теперішнє. Геннадій розповідає, що мало спить. Кілька годин – і знову до роботи.

«Я вже так звик. Я постійно маю відчуття, що поспішаю, що не встигну все зробити. Ми їздили нещодавно в зону конфлікту. Десята вечора – хлопці вже втомлені. А я ще хочу шукати, збирати інформацію – не витрачати дарма час».

Чи знав Геннадій Щербак, що у 2013-му йому доведеться покинути свій дім? Чи знав, що у 2014-му буде жити на іншому кінці країні? Чи міг подумати, що проста громадянська позиція і спроби допомогти своїм землякам обернеться у справу його життя?

«Я просто знаю, що це треба робити, і я це роблю. Я просто знаю, що потім воно відгукнеться. Через 10 років, через 50. Ця справа дасть свої плоди і допоможе відновити справедливість», – Щербак.

Одинадцята ночі. Ми вимикаємо світло, замикаємо офіс, трішки прогулюємося нічним містом і завершуємо нашу нелегку розмову. А завтра буде новий день, нові завдання і Геннадій далі вступить у свій мирний бій за права людей, яких ця війна забирає кожен день.

Матеріали опубліковані на сайті: http://hromadske.volyn.ua/myrnyj-vojin/.

Руслан Зейтуллаєв Let My People Go

Серпень 28, 2017

Руслан Зейтуллаєв, кримський татарин, якого окупаційна влада призначила “терористом” та засудила до 15 років позбавлення волі. Вдома на нього чекають троє маленьких донечок.

Вже тричі Руслан оголошував голодування із вимогою зупинити політичні переслідування проти нього та всього кримськотатарського народу. Цього разу він тримав голодування 22 дні. І зупинив його перед етапуванням в Башкортостан.

У відеоролику Євромайдану SOS польські та українські дисиденти, які відсиділи свої строки за радянського режиму, та сучасні політв’язні путінського режиму звернулися до Руслана Зейтуллаєва із словами підтримки.

“Дорогий брате Руслане! Як відомо, після окупації нашої батьківщини Криму Росією, на долю нашого народу та окремих людей випало чимало бід. Ти так само проходиш через випробування й біди. Через безпідставне звинувачення тебе засудили до 15 років ув’язнення. Будь впевнений, ти не залишатимешся у неволі так довго. Всевишній допоможе нам звільнити кримський півострів від окупантів і зрадників. Ми зробимо все можливе, аби звільнити тебе. Не май сумнівів щодо цього. Ти дуже сміливий і терплячий. Нехай Аллах буде задоволений тобою. Сподіваюсь, найближчим часом ми зустрінемося на рідній землі” – лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв.
#LetMyPeopleGo

День Державного Прапора

Серпень 23, 2017

Сьогодні 23 серпня Україна відзначає День Державного Прапора. Це данина поваги стягу держави, який пройшов героїчний і досить складний шлях. Під цим прапором український народ утвердив свою державність, соборність та самостійність. І продовжує боротися за незалежність та демократію.

Державний прапор – це щось набагато більше, ніж просто символ. Під цим прапором співали гімн студенти на Майдані в оточенні беркуту. Під цим прапором йшли в бій добровольці, які зупинили просування російської агресії. У цей прапор загортали тих, хто не повернувся.

Державний прапор – це про свободу і перемогу, про вміння і готовність гуртуватися та долати будь-які перешкоди. Це несамовита гордість, що рветься з грудей, яка об’єднує, яка дає надію в найважчі часи.

Сьогодні, ми пропонуємо вам згадати лише кількох із тисяч людей в сучасній історії України, для яких український стяг став тією цінністю, заради якої вони пожертвували свободою, а часто – і власним життям.

прапор, освячений кров’ю

Відкрите звернення правозахисних та медійних організацій з приводу річниці трагічної загибелі журналіста Павла Шеремета

Липень 17, 2017

17 липня 2017 року

 

   20 липня – річниця резонансного вбивства журналіста Павла Шеремета, який загинув у 2016 році внаслідок вибуху автомобіля у центрі Києва. Тоді Президент України Петро
Порошенко назвав розкриття цього злочину “справою честі” та підкреслив, що “мова йде не лише про честь поліції, прокуратури чи СБУ, мова йде про честь країни».

   На базі Головного слідчого управління Міністерства внутрішніх справ України була створена спільна слідча оперативна група на чолі з головою Національної поліції
України. Процесуальне керівництво за ходом розслідування було покладене на Генеральну прокуратуру України. Служба безпеки України виконувала доручення
слідчих у рамках розслідування умисного вбивства.

   Попри оприлюднені цього року на прес-конференції Міністерства внутрішніх справ України вагомі цифри щодо кількості допитаних осіб, відпрацьованих відеоматеріалів,
проведених слідчих дій та призначених експертиз, за підсумками цілого рокурозслідування ми змушені констатувати його неефективність.

   Ми розуміємо, що ефективне розслідування злочину не означає обов’язок уповноважених органів у будь-якому разі знайти винних осіб. Але ми говоримо про
обов’язок забезпечити таку процедуру його проведення, яка здатна встановити винних осіб та стати основою для притягнення їх до відповідальності.

   У ході підготовки фільму-розслідування “Вбивство Павла” журналістів з проекту Слідство.Інфо та їх колег із міжнародної мережі OCCRP були виявлені системні
недоліки якості роботи органів слідства. Вони переконливо свідчать про те, що уповноваженими органами не були вжиті усі доступні їм заходи для збору доказів у цій
справі.

   Зокрема, слідство не ідентифікувало та не допитало важливих свідків, які були присутні на місці злочину. Ключові відео із камер спостереження, на яких останні рази
з’являються підозрювані чоловік та жінка, не були виявлені чи не були взяті до уваги. І тільки після виходу фільму у травні цього року поліція допитала екс-співробітника
СБУ Ігоря Устименка, який імовірно стежив за журналістом Павлом Шереметом в ту ніч, коли в автомобіль закладали вибухівку.

   Така ситуація не відповідає критеріям ефективного розслідування, а саме – швидкості, ретельності, незалежності, об’єктивності та підзвітності слідчих органів зацікавленим
особам. Більше того, така ситуація підриває довіру суспільства до процесу розслідування та його результатів.

   В Україні склалася справжня традиція безкарності у нападах та вбивствах журналістів, що пов’язані із виконанням ними професійної журналістської діяльності. Георгій
Гонгадзе, Ігор Александров, Борис Дерев’янко – список загиблих у злочинах, винуватці яких так і не понесли справедливого покарання, можна продовжувати. Тому
ми переконані, що без радикальної зміни самої організації процесу розслідування, попри усі запевнення вищого керівництва держави, суспільство не отримає
позитивного результату у цій справі.

   Зважаючи на викладене вище та підкреслюючи особливий суспільний інтерес до даного розслідування ми вимагаємо від Президента України, Міністра внутрішніх
справ України, Генерального прокурора України та Голови Служби безпеки Україниневідкладно здійснити наступні дії:

1. запросити до роботи на постійній основі у складі спільної слідчої оперативної групи, яка була створена на базі Головного слідчого управління МВС України,
слідчих, прокурорів та детективів високого рівня кваліфікації із країн Європейського Союзу, Сполученого Королівства Великої Британії та Сполучених
Штатів Америки;

2. використати існуючу світову практику проведення резонансних розслідувань та надати можливість представникам авторитетних національних та міжнародних
медійних організацій доступу до матеріалів справи з метою здійснення здійсненнясуспільного контролю за її просуванням.

  Ми просимо Європейський Союз, Сполучене Королівство Великої Британії та Сполучені Штати Америки надати посильну допомогу та сприяти залученню
міжнародного елементу до ходу розслідування вбивства журналіста Павла Шеремета, яке стало справжнім тестом на здатність та спроможність владних структур України
розслідувати напади на свободу медіа. Свободу, яка є необхідною умовою для демократичної трансформації нашої країни.

В Україні започаткували міжнародну премію «Відважна жінка України»

Квітень 4, 2017

Першим номінантом премії «Відважна жінка України-2017» стала правозахисниця Олександра Матвійчук, яка працює в Центрі громадянських свобод. Почесну відзнаку їй вручила посол Сполучених Штатів Америки Марі Йованович на офіційній церемонії нагородження в Американському домі 31 березня 2017 року.

Свою промову Олександра присвятила ролі українських жінок, які великою мірою і є тією рушійною силою змін, що виводять Україну із зони турбулентності, в якій країна перебуває вже кілька десятків років.

“Тільки у громадському секторі можна відразу назвати величезний список імен. І режисерку Лесю Літвінову, яка із початку війни займається допомогою вимушеним переселенцям, що залишили свої домівки. І магістра історії Марію Берлінську, яка створила центр підтримки аеророзвідки та навчає бійців АТО користуватися безпілотниками. І адвокатку Євгенію Закревську, завдяки енергії якої рухається розслідування злочинів, вчинених під час Євромайдану. І тисячі тисяч жінок, імена яких просто невідомі” – відзначає Олександра.

Важливим результатом цієї боротьби, на думку Олександри, має ще стати подолання стереотипного уявлення щодо ролі жінки та руйнування тієї скляної стелі, яка змушує українських жінок у дуже багатьох сферах щоденно доводити свою профпридатність.

Довідково: Олександра Матвійчук керує роботою правозахисної організації Центр громадянських свобод, що здійснює громадський контроль над органами влади через групу громадського спостереження “ОЗОН”, просуває реформи у сфері поліції, судів та прокуратури через платформу “Правозахисний порядок денний”, провадить моніторинг політичних переслідувань в Криму та документує воєнні злочини на Донбасі.

Авторка багатьох досліджень на теми, пов’язані із правами людини, серед яких, подання до Міжнародного кримінального суду щодо розслідування злочинів Євромайдану, альтернативних звітів до різних структур ООН, ЄС, РЄ та ОБСЄ з приводу ситуації із дотриманням прав людини в Криму та на Донбасі тощо.

Олександра Матвійчук координує громадянську ініціативу Євромайдан SOS, яка була створена після насильницького розгону мирної студентської демонстрації на Майдані 30 листопада 2013 року. Протягом подій Євромайдану волонтери ініціативи працювали в цілодобовому режимі для забезпечення правової та іншої допомоги для переслідуваних учасників протесту по всій Україні. На даний час Євромайдан SOS веде цілий ряд кампаній, серед яких кампанія LetMyPeopleGo для звільнення усіх ув’язнених Росією за політичними мотивами громадян України.

Нагородження найактивніших волонтерів країни. Грудень, 2016

Грудень 1, 2016

Опубліковано на сайті “Радіо Свобода” 01.12.2016 року.

“Сила безсилих”. Вацлав Гавел

Жовтень 25, 2016

Знаменитий есей Вацлава Гавела “Сила безсилих”, написаний 1978 року, відразу по “Хартії-77” — важливий документ історії європейського опору тоталітаризмові, який поєднує екзистенціальний досвід, ненависть до несвободи, презирство до рабства з суворою дисципліною мислення і міркувань. Але не тільки. Читаєш його і переконуєшся, наскільки він актуальний нині. Пропонуємо фраґменти з нього.

По Східній Європі бродить привид, який на Заході називають “дисидентство”.

Цей привид — не породження небес. Він органічно притаманний системі, яка в нинішній фазі свого історичного розвитку вже давно не спирається, а з низки причин і не може спиратися, на неприкрите і жорстоке беззаконня влади, що виключає будь-який прояв нонконформізму. А з іншого боку, ця система настільки політично інертна, що фактично не допускає ніякого протесту в своїх офіційних структурах.

Хто ж, власне, вони, ці так звані “дисиденти”? На чому заснована їхня позиція і в чому її суть? У чому суть “незалежних ініціатив”, які об’єднують дисидентів, і наскільки реальні шанси у цих ініціатив? Чи доречно вживати стосовно їхньої діяльності поняття “опозиція”? Якщо так, то чим, власне, така “опозиція” — в рамках цієї системи — є, як діє, яку роль в суспільстві відіграє, на що сподівається і на що може сподіватися? Чи під силу взагалі дисидентам — як людям, які перебувають поза всякими межами владних структур у становищі свого роду “напівгромадян”, — якимось чином впливати на суспільство і суспільну систему? Чи можуть вони взагалі що-небудь змінити?

* * *

Між інтенціями посттоталітарної системи й інтенціями життя глибочіє прірва: в той час, коли життя органічно тяжіє до плюралізму і багатобарвності, до незалежності самовизначення і самоорганізації, коротше кажучи, до реалізації своєї свободи, посттоталітарна система, навпаки, вимагає монолітності, однаковості, дисципліни; в той час, коли життя докладає зусиль, щоб забезпечити все нові й нові неймовірні “структури”, посттоталітарна система нав’язує їй “найнеймовірніші стани”.

Цілком очевидно, що непорушною сутністю системи є орієнтація на себе саму, на те, щоб постійно залишатися якомога ґрунтовніше і безапеляційніше “самою собою” і, таким чином, постійно розширювати радіус дії. Людині ця система служить лише тією мірою, якою це необхідно для того, щоб людина служила їй; щонайменше “понад” це, будь-яке відхилення людини від зумовленого стану система сприймає як замах на себе. І вона має рацію: кожна така трансценденція дійсно відкидає її як принцип. Можна стверджувати, отже, що внутрішньою метою посттоталітарної системи не є, як це може здатися на перший погляд, тільки збереження влади в руках владної верхівки; цей інстинкт самозбереження як соціальний феномен підпорядкований чомусь “вищому”: якомусь сліпому саморухові системи. Людина — навіть якщо вона і займає якесь місце в державній ієрархії — “як така” нічого не означає в цій системі, вона лише покликана цей саморух здійснювати і йому служити; тому і її прагнення до влади може реалізовуватися тільки доти, доки воно не вступає в протиріччя з “саморухом”.

* * *

Ідеологія — як вищезгаданий “алібістичний” місток між системою і людиною — закриває прірву між прагненнями системи і прагненнями життя; ідеологія створює видимість, що домагання системи випливають з потреб життя: це якийсь світ “ілюзій”, що видається за дійсність.

Приписи посттоталітарної системи людина відчуває практично на кожному кроці. Система торкається до людини, попередньо вдягнувши ідеологічні рукавички. А тому життя в системі наскрізь проросло лицемірством і брехнею; влада бюрократії називається владою народу; ім’ям робітничого класу поневолено сам робітничий клас; повсюдне приниження людини видається за її остаточне визволення; ізоляція від інформації називається її доступністю; урядове маніпулювання органами громадського контролю влади і урядове свавілля — дотриманням законності; придушення культури — її розвитком; поширення імперського впливу видається за допомогу пригнобленим, відсутність свободи слова — за вищу форму свободи; виборчий фарс — за вищу форму демократії; заборона вільної думки — за найпередовіший науковий світогляд; окупація — за братерську допомогу.

Влада перебуває в полоні власної брехні, тому і вдається до фальші. Фальсифікує минуле. Фальсифікує сьогодення і фальсифікує майбутнє. Підтасовує статистичні дані. Вдає, ніби в неї немає всесильного і здатного на все поліцейського апарату. Прикидається, що поважає права людини. Прикидається, що ні в чому не прикидається.

Людина не зобов’язана усім цим містифікаціям вірити. Однак вона повинна вести себе так, немов вірить їм; принаймні мовчки зберігати толерантність або хоча б бути в злагоді з тими, хто ці містифікації здійснює.

Вже хоч би тому людина змушена жити в брехні. Вона не мусить приймати брехню. Досить, що вона прийняла життя, яке невіддільне від брехні і неможливе поза брехнею. Тим самим вона стверджує систему, реалізує її, сприймає її, є нею.

* * *

Отже, найближчим партнером людини в цій пов’язаності є не інша людина, а система як самоцільна структура. Позиція в державній ієрархії диференціює людей за рівнем відповідальності і провини, але водночас ні на кого повністю не покладаючи відповідальність і провину і нікого, з іншого боку, від відповідальності і провини не звільняючи.

Конфлікт між інтенціями життя й інтенціями системи не переростає в конфлікт двох соціально протиставлених громадських груп, і тільки поверхневий погляд дозволяє — і то лише приблизно — ділити суспільство на правлячих і пригноблених. Утім, це одна з найважливіших відмінностей між посттоталітарною системою і “класичною” диктатурою, в якій цей конфлікт все ж надається до соціальної локалізації. В посттоталітарній системі межа цього конфлікту проходить de fakto через кожну людину, бо кожен по-своєму є її жертвою і опорою. Те, що ми розуміємо під системою, не є, отже, порядком, який би одні нав’язували іншим, це радше щось, що пронизує все суспільство і частиною чого це суспільство є, щось, що здається ніби принципом, невловимим, а насправді “вловлюється” всім суспільством як важливий аспект його життя.

* * *

В тому, що людина створила і щодня створює замкнуту на себе саму систему, за допомогою якої вона позбавляє себе своєї справжньої суті, немає, отже, якогось незбагненного непорозуміння історії, якогось ірраціонального відхилення або результату прояву якоїсь сатанинської вищої волі, яка з невідомих причин вирішила таким способом зжити зі світу частину людства.

Це могло статися і може відбуватися з тої причини, що в сучасного людства є, очевидно, певна схильність створювати або терпіти таку систему, а також є щось, що з цією системою ріднить, ототожнює і чому відповідає; щось, що паралізує будь-яку спробу його “кращого я” повстати. Людина змушена жити в брехні, однак змушена лише остільки, наскільки здатна на таке життя.

Отже, не тільки система відчужує людину, але і відчужена людина одночасно підтримує цю систему як своє потворне дітище. Як принизливе відображення свого власного приниження. Як доказ свого падіння.

* * *

Кожній людині, звичайно, ніщо людське не чуже, в кожному живе прагнення до власної людської гідності, моральної цілісності, свободи волевиявлення, трансценденції “світу об’єктивної реальності”; разом з тим практично кожен тією чи іншою мірою здатний змиритися з “життям в брехні”, кожен якоюсь мірою схильний до сірої банальності і стандартів, в кожному є велика спокуса розчинитися в безликій масі й мирно плисти за течією псевдожиття.

Вже давно не йдеться про конфлікт двох сутностей. Йдеться про щось гірше: про кризу самої сутності…

Сильно спрощуючи, можна було б сказати, що посттоталітарна система — це результат “історичної” зустрічі диктатури з суспільством споживання: хіба ця масова адаптація до “життя в брехні” і настільки широке поширення в суспільстві “самототалітаризму” не перебувають в тісному зв’язку з повсюдно поширеним небажанням людини-споживача пожертвувати чим-небудь зі своїх матеріальних цінностей в ім’я власної духовної і моральної цілісності? З її готовністю поступитися “вищими ідеалами” заради дешевих спокус сучасної цивілізації? З її незахищеністю перед епідемією стадної безтурботності? І чи не є, нарешті, сірість і порожнеча життя в посттоталітарній системі, власне, лише карикатурно загостреним способом сучасного життя взагалі …

“Життя в брехні” може функціонувати як головний елемент системи тільки за умови власної універсальності; воно має бути присутнє в усіх напрямках; воно не допускає і думки про співіснування з “життям у правді”, бо будь-який відступ від “життя у брехні” заперечує його як принцип і загрожує в цілому.

Це зрозуміло: поки “життя в брехні” перебуває у конфронтації з “життям в правді”, немає можливості виявити його неправдивість. Але тільки-но в нього з’явиться альтернатива — з’явиться і життєва небезпека і щодо його сутності, і щодо явища загалом. І при цьому взагалі не важливо, які справжні масштаби цієї альтернативи: її сила полягає зовсім не в “фізичному” аспекті, а в “світлі”, яким вона висвітлює основи цієї системи, в світлі, що падає на її хиткий фундамент.

* * *

Тому “життя в правді” має в посттоталітарній системі значення не тільки екзистенційне (повертає людині саму себе), гносеологічне (показує дійсність, якою вона є) і моральне (є прикладом). Крім всього цього, воно має і чітко виражене політичне значення.

Якщо наріжним каменем системи є “життя в брехні”, то нічого дивного, що головною загрозою їй стає “життя в правді”. А тому вона має його переслідувати суворіше за будь-що інше.

Правда — в широкому сенсі слова — отримує в посттоталітарній системі специфічне і невідоме іншим системам значення: правда відіграє в ній більшу і, головне, нову роль чинника влади, тобто безпосередньої політичної сили.

* * *

Мабуть, природним середовищем і вихідним пунктом того, що можна було б в найширшому сенсі розуміти як “опозиція”, є у посттоталітарній системі “життя в правді”. Конфронтація цієї “опозиційної сили” з цією владою має, звичайно, принципово іншу форму, ніж у відкритому суспільстві або за “класичної” диктатури: така конфронтація відбувається не в площині фактичної, офіційно закріпленої і чітко визначеної влади, в розпорядженні якої є ті чи інші прямі важелі управління, а в зовсім іншій площині — на рівні людської свідомості й совісті, на рівні екзистенційному.

Радіус дії цієї специфічної сили визначається не числом прихильників, виборців чи солдатів, бо її місце — у “п’ятій колоні” суспільної свідомості, серед прихованих інтенцій життя, в пригнічуванні прагнення людини набути власну гідність і реалізувати елементарні права, свої справжні соціальні й політичні інтереси. Йдеться, отже, про “владу”, що спирається не так на силу тієї чи іншої обмеженої соціальної або політичної групи, а передовсім на потужний потенціал, прихований в цілому суспільстві, в тому числі у всіх його державних структурах. Ця “влада”, отже, спирається не на якихось “власних” солдатів, а, так би мовити, на “солдатів свого ворога”, тобто на всіх,