ccl.org.ua@gmail.com Київ, вул. Басейна 9Г, офiс 25, 28 Пошук

Росія

Результаты поиска:

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Голосування ПАРЄ і знаття санкцій з РФ

Жовтень 10, 2018

У вівторок 9 жовтня 2018 Парламентська Асамблея Ради Європи буде голосувати за резолюцію, щоб зняти санкції з Росії. У документі немає про це ні слова, але всі розуміють, що запропоновані зміни до регламенту ПАРЄ зроблять просто неможливими їх продовження.

Усе це особливо цинічно враховуючи, що жодна вимога Ради Європи до Путіна про припинення порушень в Криму і на Донбасі так і не була виконана. У російських в’язницях й надалі утримуються близько семи десятків заручників Кремля, серед яких Олег Сенцов. У підвалах ОРДЛО досі перебувають більше сотні полонених.

Акція солідарності з Олегом Сенцовим

Серпень 21, 2018

Центр Громадянських Свобод спільно з PEN Ukraine організували акцію солідарності з режисером та письменником Олегом Сенцовим.

Сестра Сенцова розповіла, що Олег втрачає надію, у те, що звільнення наближається. Що нам вдастся створити необхідний тиск та звільнити українських політв’язнів.

«Ми не можемо опускати руки, поки Олег продовжує бій. Це було б зрадою як Олега, так і людей, які докладають таких величезних зусиль, щоб реалізувати його звільнення», – додала вона.

21 серпня об 11.00, на 100-й день голодування режисера і письменника Олега Сенцова, PEN Ukraine спільно з Center for Civil Liberties проведе акцію біля Посольства Росії в Києві.

Ми закликаємо приносити на акцію свої листи до Олега. Під час акцій біля посольств ми будемо читати наші листи та його оповідання.

Акція «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане частиною міжнародної ініціативи, започаткованої PEN International.

Нагадаємо, що 14 серпня Міжнародний ПЕН оголосив марафон написання листів на підтримку Олега Сенцова.

До 20 серпня ви маєте можливість долучитися до міжнародного марафону листів PEN International. Для цього надішліть свої листи Олегу на адресу: aurelia.Dondo@pen-international.org.

21 серпня всі листи будуть роздруковані й принесені до посольств Росії в різних країнах.

Свої листи підтримки Сенцову в рамках акції, зокрема, написали кінорежисери Кен Лоуч, Майк Лі, Том Стоппард, актор, письменник і телеведучий Стівен Фрай, письменники Світлана Алексієвич, Ієн Ренкін, Марґарет Етвуд та Ніл Ґейман.

Символом міжнародної акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане колючий дріт, тож закликаємо використовувати його на плакатах, футболках і приносити на саму акцію.

Окрім України та Великої Британії, акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» одночасно відбудуться в Кенії, Швеції, Данії та Сполучених Штатах Америки. В Україні до Києва приєдналися Вінниця та Львів.

Подія в Лондоні: https://www.facebook.com/events/2740731575967727/

Подія у Вінниці: https://www.facebook.com/events/222194928460333/

Подія у Львові: https://www.facebook.com/events/520230691753534/

Контактна інформація: ukraine.pen@gmail.com.

#FreeSentsov #SaveOlegSentsov

Акція Save Oleg Sentsov у Києві

Липень 16, 2018

Вчора на акції SaveOlegSentsov у Києві_15.07  Олександра Матвійчук розповідала про кампанію Save Oleg Sentsov і мережу її учасників по всьому світу.

Не варто засуджувати українців, які йдуть на угоду зі слідством в РФ, – Романцова

Червень 19, 2018

Новина на сайті ЗІК

Політичні історії саме українських громадян, які були затримані у Росії, як правило, там використовують дуже активно у медіа. Але за статистикою, 98 відсотків таких осіб катують, застосовуючи електричний струм. Окрім фізичного катування, також застосовують і психологічний тиск. Тому не варто засуджувати людей, які все ж пішли на угоду зі слідством.

Про це в ефірі інформаційно-аналітичного проекту «Перші про головне. Коментарі» на телеканалі ZIK говорила заступник голови правління «Центру громадянських свобод» Олександра Романцова.

«Коли українські громадяни на щось погоджуються чи підписують документи у російських в’язницях, до них не може бути жодних претензій. Бо ми насправді не знаємо, яким чином змусили їх це зробити», – сказала Романцова.

За її словами, такі дії активно використовують у ЗМІ, аби проілюструвати, як російські спецслужби, буцім, врятували своїх громадян від терористів, екстремістів, шпигунів. Далі історію цієї людини максимально замовчують і як тільки суд ухвалює своє рішення, таку особу відправляють у найвіддаленіші колонії Росія. Потім настає інформаційний вакуум.

«Єдині, хто про них говорить – родичі та адвокати, які намагаються якось досягти справедливості. Також вони постійно пишуть запити у консульство України в Росії щодо українців, які зареєстровані у Криму. Але влада РФ не хоче пускати консулів до затриманих. Далі ми бачимо їх тільки під час продовження якогось терміну», – прокоментувала вона.

Також варто зазначити, що дуже часто до таких людей використовують адміністративний тиск у самій в’язниці.

«Люди постійно сидять у карцерах, ШИЗО. Навіть поліпшення їх умов перебування, яке могло би бути при гарній поведінці, нівелюється, тому що адміністрація постійно користується будь-якою можливістю. Таким чином намагаються змусити людей, щоб вони пішли на угоду зі слідством. Бо приклад Карпюка і Клиха показує, що можна сконструювати зі свідчень навіть якусь справу проти Яценюка», – зазначила Романцова.

Вона наголосила, що яскравим прикладом якраз є історія політв’язнів Клиха і Карпюка, яких  шукали півроку. Сім адвокатів намагалися зайти у їх справи.

«Російською методикою якраз є те, коли ув’язнений зможе дати привід для наступної медійної історії  у Росії. Бо ж люди виснажені та хворіють. Те, що це не курорт – сто відсотків. Саме тому їх злить, коли українські громадяни не хочуть підписувати прохання до Путіна щодо помилування. Найцікавіше, що дуже часто звичайні в’язні у Росії, які сидять із нашими громадянами, дуже часто їх підтримують, на відміну від адміністрації в’язниці, яка максимально їх пресує», – додала Романцова.

КОЛИ БОГ СТАЄ ЗБРОЄЮ – Переслідування за релігійними переконаннями в ході воєнного конфлікту на сході України

Червень 15, 2018

Анонс: Презентація книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”

Червень 5, 2018

Запрошуємо вас на презентацію книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”, яка була видана Центром інформації про права людини.  Презентація відбудеться у середу, 6 червня, з нагоди Дня журналіста, о 18:30 у Кримському домі (вул. Омеляновича-Павленка, 9).

Журналіст Юрій Луканов — безпосердній свідок згортання свободи слова у Криму після його окупації Російською Федерацією. Нова книжка автора розповідає про цинічну та брутальну роботу зі знищення вільної журналістики, яку окупаційна влада здійснювала щодо журналістів, редакторів, власників ЗМІ та представників міжнародних організацій найрізноманітнішими методами. Йдеться про побиття, пошкодження і вилучення техніки, незаконні затримання, тортури та погрози, відкриття сфабрикованих кримінальних справ, переслідування тощо.

В основу “Пресувальної машини” покладені документальні свідчення більше двадцяти кримських журналістів та медіадіячів про те, як із ними боролася Росія. Вони також є запрошеними гостями презентації. Це зокрема:

Валентина Самар, Тетяна Рихтун, Стас Юрченко, Олена Механік, Володимир Притула, Олена Юрченко, Шевкет Наматуллаєв, Сергій Мокрушин, Ярослав Пілунський, Олена Лисенко, Ірина Сєдова, Валерій Кулик, Андрій Сенченко, Ібраім Умеров, Наталія Кокоріна,  Микола Семена, Андрій Клименко, Тетяна Гучакова, Осман Пашаєв, Ельвіна Сеітбуллаєва, Анна Андрієвська, Ленур Іслямов, Ельзара Іслямова та інші журналісти.   

Учасники та учасниці події:

  • Юрій Луканов, журналіст та автор книжки
  • Тетяна Печончик, голова Центру інформації про права людини

Модератор — Алім Алієв, Кримський дім.

Відвідувачі заходу отримають книгу у подарунок. На презентації також відбуватиметься акція зі збору благодійної допомоги для родин кримських політв’язнів.

Вхід вільний. Для участі, будь ласка, зареєструйтеся

Будемо раді вас бачити!

Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України

Квітень 24, 2018

“Справедливість заради миру на Донбасі”

Відбулася прес-конференція, на якій були презентовані попередні результати дослідження “Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України (2014-2018 рр.)”

Попередня доповідь в рамках проекту «Моніторинг, документування порушень та захист прав цивільного населення, постраждалого від війни на Сході України»

 

Більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі протягом останніх 6 місяців, – правозахисниця

Січень 27, 2018

Правозахисниця Олександра Романцова розповідає про перші справи українських політв’язнів та зміну тенденцій щодо ув’язнення українців

Олександра Романцова — заступниця голови правління Центру громадянських свобод, координаторка правозахисної ініціативи «Євромайдан SOS» та ініціативи #LetMyPeopleGo. Кампанія #LetMyPeopleGo була започаткована ініціативою «Євромайдан SOS» для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому нею Криму. Кампанія ставить за мету звільнення всіх людей зі списку #LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Кампанію підтримує низка організацій в Україні та поза її межами. Також Олександра Романцова керує адвокаційними програмами у Парламентській асамблеї Ради Європи щодо порушення прав людини в Криму та українських політичних в’язнів, яких утримує Росія. При мікрофоні брат політв’язня Євгена Панова Ігор Котелянець, сестра Олега Сенцова Наталія Каплан.

У нашій студії — правозахисниця Олександра Романцова.

Ігор Котелянець: Ви є одним з керівників Центру громадянських свобод, координатором «Євромайдан SOS», займаєтесь також #LetMyPeopleGo. Як в цьому не заплутатися? Олександра Романцова: Центр громадянських свобод — це правозахисна організація, яка існує вже достатній час. З 2007 року ми працюємо у сфері фундаментальних прав людини, як в Україні, так і на всьому просторі ОБСЄ. Під час Євромайдану з 30 листопада ми започаткували «Євромайдан SOS» — ініціативу волонтерів, до якої долучилося безліч представників різних NGO, студентів, журналістів. Я так і прийшла в правозахист, будучи до того банківським працівником. 1 грудня я приєдналася до волонтерської ініціативи «Євромайдан SOS», яка знаходилася на базі Центру громадянських свобод. Після Євромайдану ми працювали здебільшого в режимі гарячої лінії і допомоги тим, кому були необхідні юридичні послуги. Ми об’єднували юристів, які готові були безкоштовно допомагати протестувальникам, допомагати шукати безвісти зниклих. Ми стали інформаційно-комунікаційним центром Євромайдану.

Після того, як втік наш екс-президент, ми зайнялися тим, що всю ту інформацію, яку прийняли разом з 16 тисячами дзвінків, зібрали і підготували подання до Міжнародного кримінального суду, щоб цю справу розглядали як злочин проти людяності. Зараз ми співпрацюємо з міжнародною прокуратурою, щоб це все пішло далі як справа в Гаазі. Перший кейс стосовно політичних в’язнів був кейсом так званих «кримських терористів». Ми вперше побачили, що питання не тільки в Надії Савченко, яка потрапила в полон. Кейс Олег Сенцова, Олександра Кольченка, Олексія Чирнія та Гени Афанасьєва з’явився, і ми побачили, що це буде тенденція. У лютому 2014 року їх було 11, а зараз 64. Тоді ми зрозуміли, що потрібна кампанія, передусім інформаційно-адвокаційна, тому що справи були виключно політичні. Ми розуміли, що не питання навіть знайти адвокатів. Ці справи, на жаль, в судах не вирішувалися. Це було видно і по тому, як вели справу Олега Сенцова і Олександра Кольченка. Дуже мало людей навіть в Україні знали про те, що є така тенденція. Ти можеш поїхати до сім’ї в Крим чи в Росію і стати політичним в’язнем. Питання буде не в тому, що ти зробив, а в тому, хто ти є, що ти є український громадянин, Росії ти потрібен для картинки того, що в Криму терористи, в Україні всі фашисти. Двох студентів зі Львова, які потрапили до ФСБ в Курську, ми витягли швидко. Можливо, саме тому, що вони потрапили не до центральних ФСБшників, а до регіональних. Тоді ми зрозуміли, що найголовніше, щоб всі ці імена звучали. Міжнародна спільнота має тиснути на Росію, тому що це політична справа. Досі ми бачимо, що вони цього бояться, бо немає жодного майданчика, де Росія готова це обговорювати. На жаль, більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі за останні 6 місяців. Ця тенденція, на жаль, наростає. Ми бачимо, що Росія, мабуть, взялася за наступний медіапроект, який називається «ІДІЛ в Криму». Вони беруть молодих чоловіків-мусульман, приписують їм терористичні наміри. Наталія Каплан: Какой должна быть единая площадка? Ігор Котелянець: Ми зараз говоримо про аналог Мінська? Олександра Романцова: Так, тут треба розуміти аспекти: у нас є дві групи політв’язнів, одна група знаходиться на території РФ, інша група знаходиться поки в Криму. Враховуючи те, що звинувачують їх здебільшого у шпигунстві, екстремізмі, тероризмі, за змінами до Кримінального кодексу РФ 2015 року, ці справи розглядають, грубо кажучи, воєнні трибунали. В Росії таких два — Ростов-на-Дону та Москва. Звичайно, в Москву було б дуже зручно їздити, там навіть можна було б знайти підтримку громадських діячів. Тому Росія веде всі ці справи в Ростові-на-Дону. Питання майданчика буде в будь-якому разі стосуватися Криму. Про Крим немає жодного місця, де Росія готова щось обговорювати, вести діалог, вони завжди закриваються однією фразою: «Мы легитимно присоединили законные русские земли». Як тільки з’явиться майданчик, де ми говоритимемо про всіх політв’язнів, він одразу перетвориться на те, що більшість політв’язнів були взяті в Криму, це дискусія про Крим. Тому Росія так не хоче цього. Якщо говорити про те, як ми це бачимо, то є такі інституції, які Росії цікаві, зокрема, як політичні майданчики. Це Рада Європи. Вона є регіональним представництвом структур ООН в Європі. Найлогічніше було б, щоб місцем обговорення була Рада Європи. Україна має розуміти, що МЗС повинне мати бюджет, щоб захищати юридично громадян України за кордоном. В МЗС мають бути більші можливості тиску на країни в рамках міжнародних договорів, якщо щось сталося. Остання досить гучна справа стосується Павла Гриба, якого затримали в Білорусі, а знайшли ми його в Краснодарському краї. Офіційно Білорусь взяла участь у викраденні громадянина України на своїй території. Тут ніхто не може сказати, що тільки Росія винна.

Ігор Котелянець: Політв’язнів було 11, а зараз 64. Я важко собі уявляю, щоб усі 64 прізвища прозвучали десь. Олександра Романцова: Один з китайських правителів казав, що смерть однієї людини — трагедія, а смерть тисяч чи мільйонів — вже статистика. Ми не хочемо робити з цього статистику, тому ми групуємо ці справи. На нашому сайті #LetMyPeopleGo ми описуємо кейси кожної людини. Дуже важлива активність родичів. Якщо вони будуть намагатися щось приховати, домовитися самі, це ускладнить роботу. У нас були такі кейси, коли родичі не хотіли публічності, вони боялися, говорили про те, що у них начебто є можливість домовитися, може, з використанням корупційних складових. Але жоден кейс так не вирішувався. Ця система запущена централізовано з Кремля, немає можливості «повирішувати» на місцевому рівні, бо є наказ. Наталія Каплан: Как относится общество к политзаключенным? Олександра Романцова: Я люблю зимові марафони з написання листів політв’язням. До Криму не можна надіслати листи, тому їх надсилають нам на офіс. Ми бачимо листи з Литви, з Італії. З Чикаго нам надіслали цілий пакет листів. Коли ти бачиш, що в час комп’ютерів людина пише лист ручкою, переживаєш емоційний підйом. Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.

Джерело, 26/01/2018.

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Результаты поиска:

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Голосування ПАРЄ і знаття санкцій з РФ

Жовтень 10, 2018

У вівторок 9 жовтня 2018 Парламентська Асамблея Ради Європи буде голосувати за резолюцію, щоб зняти санкції з Росії. У документі немає про це ні слова, але всі розуміють, що запропоновані зміни до регламенту ПАРЄ зроблять просто неможливими їх продовження.

Усе це особливо цинічно враховуючи, що жодна вимога Ради Європи до Путіна про припинення порушень в Криму і на Донбасі так і не була виконана. У російських в’язницях й надалі утримуються близько семи десятків заручників Кремля, серед яких Олег Сенцов. У підвалах ОРДЛО досі перебувають більше сотні полонених.

Акція солідарності з Олегом Сенцовим

Серпень 21, 2018

Центр Громадянських Свобод спільно з PEN Ukraine організували акцію солідарності з режисером та письменником Олегом Сенцовим.

Сестра Сенцова розповіла, що Олег втрачає надію, у те, що звільнення наближається. Що нам вдастся створити необхідний тиск та звільнити українських політв’язнів.

«Ми не можемо опускати руки, поки Олег продовжує бій. Це було б зрадою як Олега, так і людей, які докладають таких величезних зусиль, щоб реалізувати його звільнення», – додала вона.

21 серпня об 11.00, на 100-й день голодування режисера і письменника Олега Сенцова, PEN Ukraine спільно з Center for Civil Liberties проведе акцію біля Посольства Росії в Києві.

Ми закликаємо приносити на акцію свої листи до Олега. Під час акцій біля посольств ми будемо читати наші листи та його оповідання.

Акція «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане частиною міжнародної ініціативи, започаткованої PEN International.

Нагадаємо, що 14 серпня Міжнародний ПЕН оголосив марафон написання листів на підтримку Олега Сенцова.

До 20 серпня ви маєте можливість долучитися до міжнародного марафону листів PEN International. Для цього надішліть свої листи Олегу на адресу: aurelia.Dondo@pen-international.org.

21 серпня всі листи будуть роздруковані й принесені до посольств Росії в різних країнах.

Свої листи підтримки Сенцову в рамках акції, зокрема, написали кінорежисери Кен Лоуч, Майк Лі, Том Стоппард, актор, письменник і телеведучий Стівен Фрай, письменники Світлана Алексієвич, Ієн Ренкін, Марґарет Етвуд та Ніл Ґейман.

Символом міжнародної акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане колючий дріт, тож закликаємо використовувати його на плакатах, футболках і приносити на саму акцію.

Окрім України та Великої Британії, акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» одночасно відбудуться в Кенії, Швеції, Данії та Сполучених Штатах Америки. В Україні до Києва приєдналися Вінниця та Львів.

Подія в Лондоні: https://www.facebook.com/events/2740731575967727/

Подія у Вінниці: https://www.facebook.com/events/222194928460333/

Подія у Львові: https://www.facebook.com/events/520230691753534/

Контактна інформація: ukraine.pen@gmail.com.

#FreeSentsov #SaveOlegSentsov

Акція Save Oleg Sentsov у Києві

Липень 16, 2018

Вчора на акції SaveOlegSentsov у Києві_15.07  Олександра Матвійчук розповідала про кампанію Save Oleg Sentsov і мережу її учасників по всьому світу.

Не варто засуджувати українців, які йдуть на угоду зі слідством в РФ, – Романцова

Червень 19, 2018

Новина на сайті ЗІК

Політичні історії саме українських громадян, які були затримані у Росії, як правило, там використовують дуже активно у медіа. Але за статистикою, 98 відсотків таких осіб катують, застосовуючи електричний струм. Окрім фізичного катування, також застосовують і психологічний тиск. Тому не варто засуджувати людей, які все ж пішли на угоду зі слідством.

Про це в ефірі інформаційно-аналітичного проекту «Перші про головне. Коментарі» на телеканалі ZIK говорила заступник голови правління «Центру громадянських свобод» Олександра Романцова.

«Коли українські громадяни на щось погоджуються чи підписують документи у російських в’язницях, до них не може бути жодних претензій. Бо ми насправді не знаємо, яким чином змусили їх це зробити», – сказала Романцова.

За її словами, такі дії активно використовують у ЗМІ, аби проілюструвати, як російські спецслужби, буцім, врятували своїх громадян від терористів, екстремістів, шпигунів. Далі історію цієї людини максимально замовчують і як тільки суд ухвалює своє рішення, таку особу відправляють у найвіддаленіші колонії Росія. Потім настає інформаційний вакуум.

«Єдині, хто про них говорить – родичі та адвокати, які намагаються якось досягти справедливості. Також вони постійно пишуть запити у консульство України в Росії щодо українців, які зареєстровані у Криму. Але влада РФ не хоче пускати консулів до затриманих. Далі ми бачимо їх тільки під час продовження якогось терміну», – прокоментувала вона.

Також варто зазначити, що дуже часто до таких людей використовують адміністративний тиск у самій в’язниці.

«Люди постійно сидять у карцерах, ШИЗО. Навіть поліпшення їх умов перебування, яке могло би бути при гарній поведінці, нівелюється, тому що адміністрація постійно користується будь-якою можливістю. Таким чином намагаються змусити людей, щоб вони пішли на угоду зі слідством. Бо приклад Карпюка і Клиха показує, що можна сконструювати зі свідчень навіть якусь справу проти Яценюка», – зазначила Романцова.

Вона наголосила, що яскравим прикладом якраз є історія політв’язнів Клиха і Карпюка, яких  шукали півроку. Сім адвокатів намагалися зайти у їх справи.

«Російською методикою якраз є те, коли ув’язнений зможе дати привід для наступної медійної історії  у Росії. Бо ж люди виснажені та хворіють. Те, що це не курорт – сто відсотків. Саме тому їх злить, коли українські громадяни не хочуть підписувати прохання до Путіна щодо помилування. Найцікавіше, що дуже часто звичайні в’язні у Росії, які сидять із нашими громадянами, дуже часто їх підтримують, на відміну від адміністрації в’язниці, яка максимально їх пресує», – додала Романцова.

КОЛИ БОГ СТАЄ ЗБРОЄЮ – Переслідування за релігійними переконаннями в ході воєнного конфлікту на сході України

Червень 15, 2018

Анонс: Презентація книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”

Червень 5, 2018

Запрошуємо вас на презентацію книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”, яка була видана Центром інформації про права людини.  Презентація відбудеться у середу, 6 червня, з нагоди Дня журналіста, о 18:30 у Кримському домі (вул. Омеляновича-Павленка, 9).

Журналіст Юрій Луканов — безпосердній свідок згортання свободи слова у Криму після його окупації Російською Федерацією. Нова книжка автора розповідає про цинічну та брутальну роботу зі знищення вільної журналістики, яку окупаційна влада здійснювала щодо журналістів, редакторів, власників ЗМІ та представників міжнародних організацій найрізноманітнішими методами. Йдеться про побиття, пошкодження і вилучення техніки, незаконні затримання, тортури та погрози, відкриття сфабрикованих кримінальних справ, переслідування тощо.

В основу “Пресувальної машини” покладені документальні свідчення більше двадцяти кримських журналістів та медіадіячів про те, як із ними боролася Росія. Вони також є запрошеними гостями презентації. Це зокрема:

Валентина Самар, Тетяна Рихтун, Стас Юрченко, Олена Механік, Володимир Притула, Олена Юрченко, Шевкет Наматуллаєв, Сергій Мокрушин, Ярослав Пілунський, Олена Лисенко, Ірина Сєдова, Валерій Кулик, Андрій Сенченко, Ібраім Умеров, Наталія Кокоріна,  Микола Семена, Андрій Клименко, Тетяна Гучакова, Осман Пашаєв, Ельвіна Сеітбуллаєва, Анна Андрієвська, Ленур Іслямов, Ельзара Іслямова та інші журналісти.   

Учасники та учасниці події:

  • Юрій Луканов, журналіст та автор книжки
  • Тетяна Печончик, голова Центру інформації про права людини

Модератор — Алім Алієв, Кримський дім.

Відвідувачі заходу отримають книгу у подарунок. На презентації також відбуватиметься акція зі збору благодійної допомоги для родин кримських політв’язнів.

Вхід вільний. Для участі, будь ласка, зареєструйтеся

Будемо раді вас бачити!

Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України

Квітень 24, 2018

“Справедливість заради миру на Донбасі”

Відбулася прес-конференція, на якій були презентовані попередні результати дослідження “Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України (2014-2018 рр.)”

Попередня доповідь в рамках проекту «Моніторинг, документування порушень та захист прав цивільного населення, постраждалого від війни на Сході України»

 

Більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі протягом останніх 6 місяців, – правозахисниця

Січень 27, 2018

Правозахисниця Олександра Романцова розповідає про перші справи українських політв’язнів та зміну тенденцій щодо ув’язнення українців

Олександра Романцова — заступниця голови правління Центру громадянських свобод, координаторка правозахисної ініціативи «Євромайдан SOS» та ініціативи #LetMyPeopleGo. Кампанія #LetMyPeopleGo була започаткована ініціативою «Євромайдан SOS» для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому нею Криму. Кампанія ставить за мету звільнення всіх людей зі списку #LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Кампанію підтримує низка організацій в Україні та поза її межами. Також Олександра Романцова керує адвокаційними програмами у Парламентській асамблеї Ради Європи щодо порушення прав людини в Криму та українських політичних в’язнів, яких утримує Росія. При мікрофоні брат політв’язня Євгена Панова Ігор Котелянець, сестра Олега Сенцова Наталія Каплан.

У нашій студії — правозахисниця Олександра Романцова.

Ігор Котелянець: Ви є одним з керівників Центру громадянських свобод, координатором «Євромайдан SOS», займаєтесь також #LetMyPeopleGo. Як в цьому не заплутатися? Олександра Романцова: Центр громадянських свобод — це правозахисна організація, яка існує вже достатній час. З 2007 року ми працюємо у сфері фундаментальних прав людини, як в Україні, так і на всьому просторі ОБСЄ. Під час Євромайдану з 30 листопада ми започаткували «Євромайдан SOS» — ініціативу волонтерів, до якої долучилося безліч представників різних NGO, студентів, журналістів. Я так і прийшла в правозахист, будучи до того банківським працівником. 1 грудня я приєдналася до волонтерської ініціативи «Євромайдан SOS», яка знаходилася на базі Центру громадянських свобод. Після Євромайдану ми працювали здебільшого в режимі гарячої лінії і допомоги тим, кому були необхідні юридичні послуги. Ми об’єднували юристів, які готові були безкоштовно допомагати протестувальникам, допомагати шукати безвісти зниклих. Ми стали інформаційно-комунікаційним центром Євромайдану.

Після того, як втік наш екс-президент, ми зайнялися тим, що всю ту інформацію, яку прийняли разом з 16 тисячами дзвінків, зібрали і підготували подання до Міжнародного кримінального суду, щоб цю справу розглядали як злочин проти людяності. Зараз ми співпрацюємо з міжнародною прокуратурою, щоб це все пішло далі як справа в Гаазі. Перший кейс стосовно політичних в’язнів був кейсом так званих «кримських терористів». Ми вперше побачили, що питання не тільки в Надії Савченко, яка потрапила в полон. Кейс Олег Сенцова, Олександра Кольченка, Олексія Чирнія та Гени Афанасьєва з’явився, і ми побачили, що це буде тенденція. У лютому 2014 року їх було 11, а зараз 64. Тоді ми зрозуміли, що потрібна кампанія, передусім інформаційно-адвокаційна, тому що справи були виключно політичні. Ми розуміли, що не питання навіть знайти адвокатів. Ці справи, на жаль, в судах не вирішувалися. Це було видно і по тому, як вели справу Олега Сенцова і Олександра Кольченка. Дуже мало людей навіть в Україні знали про те, що є така тенденція. Ти можеш поїхати до сім’ї в Крим чи в Росію і стати політичним в’язнем. Питання буде не в тому, що ти зробив, а в тому, хто ти є, що ти є український громадянин, Росії ти потрібен для картинки того, що в Криму терористи, в Україні всі фашисти. Двох студентів зі Львова, які потрапили до ФСБ в Курську, ми витягли швидко. Можливо, саме тому, що вони потрапили не до центральних ФСБшників, а до регіональних. Тоді ми зрозуміли, що найголовніше, щоб всі ці імена звучали. Міжнародна спільнота має тиснути на Росію, тому що це політична справа. Досі ми бачимо, що вони цього бояться, бо немає жодного майданчика, де Росія готова це обговорювати. На жаль, більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі за останні 6 місяців. Ця тенденція, на жаль, наростає. Ми бачимо, що Росія, мабуть, взялася за наступний медіапроект, який називається «ІДІЛ в Криму». Вони беруть молодих чоловіків-мусульман, приписують їм терористичні наміри. Наталія Каплан: Какой должна быть единая площадка? Ігор Котелянець: Ми зараз говоримо про аналог Мінська? Олександра Романцова: Так, тут треба розуміти аспекти: у нас є дві групи політв’язнів, одна група знаходиться на території РФ, інша група знаходиться поки в Криму. Враховуючи те, що звинувачують їх здебільшого у шпигунстві, екстремізмі, тероризмі, за змінами до Кримінального кодексу РФ 2015 року, ці справи розглядають, грубо кажучи, воєнні трибунали. В Росії таких два — Ростов-на-Дону та Москва. Звичайно, в Москву було б дуже зручно їздити, там навіть можна було б знайти підтримку громадських діячів. Тому Росія веде всі ці справи в Ростові-на-Дону. Питання майданчика буде в будь-якому разі стосуватися Криму. Про Крим немає жодного місця, де Росія готова щось обговорювати, вести діалог, вони завжди закриваються однією фразою: «Мы легитимно присоединили законные русские земли». Як тільки з’явиться майданчик, де ми говоритимемо про всіх політв’язнів, він одразу перетвориться на те, що більшість політв’язнів були взяті в Криму, це дискусія про Крим. Тому Росія так не хоче цього. Якщо говорити про те, як ми це бачимо, то є такі інституції, які Росії цікаві, зокрема, як політичні майданчики. Це Рада Європи. Вона є регіональним представництвом структур ООН в Європі. Найлогічніше було б, щоб місцем обговорення була Рада Європи. Україна має розуміти, що МЗС повинне мати бюджет, щоб захищати юридично громадян України за кордоном. В МЗС мають бути більші можливості тиску на країни в рамках міжнародних договорів, якщо щось сталося. Остання досить гучна справа стосується Павла Гриба, якого затримали в Білорусі, а знайшли ми його в Краснодарському краї. Офіційно Білорусь взяла участь у викраденні громадянина України на своїй території. Тут ніхто не може сказати, що тільки Росія винна.

Ігор Котелянець: Політв’язнів було 11, а зараз 64. Я важко собі уявляю, щоб усі 64 прізвища прозвучали десь. Олександра Романцова: Один з китайських правителів казав, що смерть однієї людини — трагедія, а смерть тисяч чи мільйонів — вже статистика. Ми не хочемо робити з цього статистику, тому ми групуємо ці справи. На нашому сайті #LetMyPeopleGo ми описуємо кейси кожної людини. Дуже важлива активність родичів. Якщо вони будуть намагатися щось приховати, домовитися самі, це ускладнить роботу. У нас були такі кейси, коли родичі не хотіли публічності, вони боялися, говорили про те, що у них начебто є можливість домовитися, може, з використанням корупційних складових. Але жоден кейс так не вирішувався. Ця система запущена централізовано з Кремля, немає можливості «повирішувати» на місцевому рівні, бо є наказ. Наталія Каплан: Как относится общество к политзаключенным? Олександра Романцова: Я люблю зимові марафони з написання листів політв’язням. До Криму не можна надіслати листи, тому їх надсилають нам на офіс. Ми бачимо листи з Литви, з Італії. З Чикаго нам надіслали цілий пакет листів. Коли ти бачиш, що в час комп’ютерів людина пише лист ручкою, переживаєш емоційний підйом. Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.

Джерело, 26/01/2018.

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Результаты поиска:

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Голосування ПАРЄ і знаття санкцій з РФ

Жовтень 10, 2018

У вівторок 9 жовтня 2018 Парламентська Асамблея Ради Європи буде голосувати за резолюцію, щоб зняти санкції з Росії. У документі немає про це ні слова, але всі розуміють, що запропоновані зміни до регламенту ПАРЄ зроблять просто неможливими їх продовження.

Усе це особливо цинічно враховуючи, що жодна вимога Ради Європи до Путіна про припинення порушень в Криму і на Донбасі так і не була виконана. У російських в’язницях й надалі утримуються близько семи десятків заручників Кремля, серед яких Олег Сенцов. У підвалах ОРДЛО досі перебувають більше сотні полонених.

Акція солідарності з Олегом Сенцовим

Серпень 21, 2018

Центр Громадянських Свобод спільно з PEN Ukraine організували акцію солідарності з режисером та письменником Олегом Сенцовим.

Сестра Сенцова розповіла, що Олег втрачає надію, у те, що звільнення наближається. Що нам вдастся створити необхідний тиск та звільнити українських політв’язнів.

«Ми не можемо опускати руки, поки Олег продовжує бій. Це було б зрадою як Олега, так і людей, які докладають таких величезних зусиль, щоб реалізувати його звільнення», – додала вона.

21 серпня об 11.00, на 100-й день голодування режисера і письменника Олега Сенцова, PEN Ukraine спільно з Center for Civil Liberties проведе акцію біля Посольства Росії в Києві.

Ми закликаємо приносити на акцію свої листи до Олега. Під час акцій біля посольств ми будемо читати наші листи та його оповідання.

Акція «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане частиною міжнародної ініціативи, започаткованої PEN International.

Нагадаємо, що 14 серпня Міжнародний ПЕН оголосив марафон написання листів на підтримку Олега Сенцова.

До 20 серпня ви маєте можливість долучитися до міжнародного марафону листів PEN International. Для цього надішліть свої листи Олегу на адресу: aurelia.Dondo@pen-international.org.

21 серпня всі листи будуть роздруковані й принесені до посольств Росії в різних країнах.

Свої листи підтримки Сенцову в рамках акції, зокрема, написали кінорежисери Кен Лоуч, Майк Лі, Том Стоппард, актор, письменник і телеведучий Стівен Фрай, письменники Світлана Алексієвич, Ієн Ренкін, Марґарет Етвуд та Ніл Ґейман.

Символом міжнародної акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане колючий дріт, тож закликаємо використовувати його на плакатах, футболках і приносити на саму акцію.

Окрім України та Великої Британії, акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» одночасно відбудуться в Кенії, Швеції, Данії та Сполучених Штатах Америки. В Україні до Києва приєдналися Вінниця та Львів.

Подія в Лондоні: https://www.facebook.com/events/2740731575967727/

Подія у Вінниці: https://www.facebook.com/events/222194928460333/

Подія у Львові: https://www.facebook.com/events/520230691753534/

Контактна інформація: ukraine.pen@gmail.com.

#FreeSentsov #SaveOlegSentsov

Акція Save Oleg Sentsov у Києві

Липень 16, 2018

Вчора на акції SaveOlegSentsov у Києві_15.07  Олександра Матвійчук розповідала про кампанію Save Oleg Sentsov і мережу її учасників по всьому світу.

Не варто засуджувати українців, які йдуть на угоду зі слідством в РФ, – Романцова

Червень 19, 2018

Новина на сайті ЗІК

Політичні історії саме українських громадян, які були затримані у Росії, як правило, там використовують дуже активно у медіа. Але за статистикою, 98 відсотків таких осіб катують, застосовуючи електричний струм. Окрім фізичного катування, також застосовують і психологічний тиск. Тому не варто засуджувати людей, які все ж пішли на угоду зі слідством.

Про це в ефірі інформаційно-аналітичного проекту «Перші про головне. Коментарі» на телеканалі ZIK говорила заступник голови правління «Центру громадянських свобод» Олександра Романцова.

«Коли українські громадяни на щось погоджуються чи підписують документи у російських в’язницях, до них не може бути жодних претензій. Бо ми насправді не знаємо, яким чином змусили їх це зробити», – сказала Романцова.

За її словами, такі дії активно використовують у ЗМІ, аби проілюструвати, як російські спецслужби, буцім, врятували своїх громадян від терористів, екстремістів, шпигунів. Далі історію цієї людини максимально замовчують і як тільки суд ухвалює своє рішення, таку особу відправляють у найвіддаленіші колонії Росія. Потім настає інформаційний вакуум.

«Єдині, хто про них говорить – родичі та адвокати, які намагаються якось досягти справедливості. Також вони постійно пишуть запити у консульство України в Росії щодо українців, які зареєстровані у Криму. Але влада РФ не хоче пускати консулів до затриманих. Далі ми бачимо їх тільки під час продовження якогось терміну», – прокоментувала вона.

Також варто зазначити, що дуже часто до таких людей використовують адміністративний тиск у самій в’язниці.

«Люди постійно сидять у карцерах, ШИЗО. Навіть поліпшення їх умов перебування, яке могло би бути при гарній поведінці, нівелюється, тому що адміністрація постійно користується будь-якою можливістю. Таким чином намагаються змусити людей, щоб вони пішли на угоду зі слідством. Бо приклад Карпюка і Клиха показує, що можна сконструювати зі свідчень навіть якусь справу проти Яценюка», – зазначила Романцова.

Вона наголосила, що яскравим прикладом якраз є історія політв’язнів Клиха і Карпюка, яких  шукали півроку. Сім адвокатів намагалися зайти у їх справи.

«Російською методикою якраз є те, коли ув’язнений зможе дати привід для наступної медійної історії  у Росії. Бо ж люди виснажені та хворіють. Те, що це не курорт – сто відсотків. Саме тому їх злить, коли українські громадяни не хочуть підписувати прохання до Путіна щодо помилування. Найцікавіше, що дуже часто звичайні в’язні у Росії, які сидять із нашими громадянами, дуже часто їх підтримують, на відміну від адміністрації в’язниці, яка максимально їх пресує», – додала Романцова.

КОЛИ БОГ СТАЄ ЗБРОЄЮ – Переслідування за релігійними переконаннями в ході воєнного конфлікту на сході України

Червень 15, 2018

Анонс: Презентація книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”

Червень 5, 2018

Запрошуємо вас на презентацію книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”, яка була видана Центром інформації про права людини.  Презентація відбудеться у середу, 6 червня, з нагоди Дня журналіста, о 18:30 у Кримському домі (вул. Омеляновича-Павленка, 9).

Журналіст Юрій Луканов — безпосердній свідок згортання свободи слова у Криму після його окупації Російською Федерацією. Нова книжка автора розповідає про цинічну та брутальну роботу зі знищення вільної журналістики, яку окупаційна влада здійснювала щодо журналістів, редакторів, власників ЗМІ та представників міжнародних організацій найрізноманітнішими методами. Йдеться про побиття, пошкодження і вилучення техніки, незаконні затримання, тортури та погрози, відкриття сфабрикованих кримінальних справ, переслідування тощо.

В основу “Пресувальної машини” покладені документальні свідчення більше двадцяти кримських журналістів та медіадіячів про те, як із ними боролася Росія. Вони також є запрошеними гостями презентації. Це зокрема:

Валентина Самар, Тетяна Рихтун, Стас Юрченко, Олена Механік, Володимир Притула, Олена Юрченко, Шевкет Наматуллаєв, Сергій Мокрушин, Ярослав Пілунський, Олена Лисенко, Ірина Сєдова, Валерій Кулик, Андрій Сенченко, Ібраім Умеров, Наталія Кокоріна,  Микола Семена, Андрій Клименко, Тетяна Гучакова, Осман Пашаєв, Ельвіна Сеітбуллаєва, Анна Андрієвська, Ленур Іслямов, Ельзара Іслямова та інші журналісти.   

Учасники та учасниці події:

  • Юрій Луканов, журналіст та автор книжки
  • Тетяна Печончик, голова Центру інформації про права людини

Модератор — Алім Алієв, Кримський дім.

Відвідувачі заходу отримають книгу у подарунок. На презентації також відбуватиметься акція зі збору благодійної допомоги для родин кримських політв’язнів.

Вхід вільний. Для участі, будь ласка, зареєструйтеся

Будемо раді вас бачити!

Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України

Квітень 24, 2018

“Справедливість заради миру на Донбасі”

Відбулася прес-конференція, на якій були презентовані попередні результати дослідження “Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України (2014-2018 рр.)”

Попередня доповідь в рамках проекту «Моніторинг, документування порушень та захист прав цивільного населення, постраждалого від війни на Сході України»

 

Більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі протягом останніх 6 місяців, – правозахисниця

Січень 27, 2018

Правозахисниця Олександра Романцова розповідає про перші справи українських політв’язнів та зміну тенденцій щодо ув’язнення українців

Олександра Романцова — заступниця голови правління Центру громадянських свобод, координаторка правозахисної ініціативи «Євромайдан SOS» та ініціативи #LetMyPeopleGo. Кампанія #LetMyPeopleGo була започаткована ініціативою «Євромайдан SOS» для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому нею Криму. Кампанія ставить за мету звільнення всіх людей зі списку #LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Кампанію підтримує низка організацій в Україні та поза її межами. Також Олександра Романцова керує адвокаційними програмами у Парламентській асамблеї Ради Європи щодо порушення прав людини в Криму та українських політичних в’язнів, яких утримує Росія. При мікрофоні брат політв’язня Євгена Панова Ігор Котелянець, сестра Олега Сенцова Наталія Каплан.

У нашій студії — правозахисниця Олександра Романцова.

Ігор Котелянець: Ви є одним з керівників Центру громадянських свобод, координатором «Євромайдан SOS», займаєтесь також #LetMyPeopleGo. Як в цьому не заплутатися? Олександра Романцова: Центр громадянських свобод — це правозахисна організація, яка існує вже достатній час. З 2007 року ми працюємо у сфері фундаментальних прав людини, як в Україні, так і на всьому просторі ОБСЄ. Під час Євромайдану з 30 листопада ми започаткували «Євромайдан SOS» — ініціативу волонтерів, до якої долучилося безліч представників різних NGO, студентів, журналістів. Я так і прийшла в правозахист, будучи до того банківським працівником. 1 грудня я приєдналася до волонтерської ініціативи «Євромайдан SOS», яка знаходилася на базі Центру громадянських свобод. Після Євромайдану ми працювали здебільшого в режимі гарячої лінії і допомоги тим, кому були необхідні юридичні послуги. Ми об’єднували юристів, які готові були безкоштовно допомагати протестувальникам, допомагати шукати безвісти зниклих. Ми стали інформаційно-комунікаційним центром Євромайдану.

Після того, як втік наш екс-президент, ми зайнялися тим, що всю ту інформацію, яку прийняли разом з 16 тисячами дзвінків, зібрали і підготували подання до Міжнародного кримінального суду, щоб цю справу розглядали як злочин проти людяності. Зараз ми співпрацюємо з міжнародною прокуратурою, щоб це все пішло далі як справа в Гаазі. Перший кейс стосовно політичних в’язнів був кейсом так званих «кримських терористів». Ми вперше побачили, що питання не тільки в Надії Савченко, яка потрапила в полон. Кейс Олег Сенцова, Олександра Кольченка, Олексія Чирнія та Гени Афанасьєва з’явився, і ми побачили, що це буде тенденція. У лютому 2014 року їх було 11, а зараз 64. Тоді ми зрозуміли, що потрібна кампанія, передусім інформаційно-адвокаційна, тому що справи були виключно політичні. Ми розуміли, що не питання навіть знайти адвокатів. Ці справи, на жаль, в судах не вирішувалися. Це було видно і по тому, як вели справу Олега Сенцова і Олександра Кольченка. Дуже мало людей навіть в Україні знали про те, що є така тенденція. Ти можеш поїхати до сім’ї в Крим чи в Росію і стати політичним в’язнем. Питання буде не в тому, що ти зробив, а в тому, хто ти є, що ти є український громадянин, Росії ти потрібен для картинки того, що в Криму терористи, в Україні всі фашисти. Двох студентів зі Львова, які потрапили до ФСБ в Курську, ми витягли швидко. Можливо, саме тому, що вони потрапили не до центральних ФСБшників, а до регіональних. Тоді ми зрозуміли, що найголовніше, щоб всі ці імена звучали. Міжнародна спільнота має тиснути на Росію, тому що це політична справа. Досі ми бачимо, що вони цього бояться, бо немає жодного майданчика, де Росія готова це обговорювати. На жаль, більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі за останні 6 місяців. Ця тенденція, на жаль, наростає. Ми бачимо, що Росія, мабуть, взялася за наступний медіапроект, який називається «ІДІЛ в Криму». Вони беруть молодих чоловіків-мусульман, приписують їм терористичні наміри. Наталія Каплан: Какой должна быть единая площадка? Ігор Котелянець: Ми зараз говоримо про аналог Мінська? Олександра Романцова: Так, тут треба розуміти аспекти: у нас є дві групи політв’язнів, одна група знаходиться на території РФ, інша група знаходиться поки в Криму. Враховуючи те, що звинувачують їх здебільшого у шпигунстві, екстремізмі, тероризмі, за змінами до Кримінального кодексу РФ 2015 року, ці справи розглядають, грубо кажучи, воєнні трибунали. В Росії таких два — Ростов-на-Дону та Москва. Звичайно, в Москву було б дуже зручно їздити, там навіть можна було б знайти підтримку громадських діячів. Тому Росія веде всі ці справи в Ростові-на-Дону. Питання майданчика буде в будь-якому разі стосуватися Криму. Про Крим немає жодного місця, де Росія готова щось обговорювати, вести діалог, вони завжди закриваються однією фразою: «Мы легитимно присоединили законные русские земли». Як тільки з’явиться майданчик, де ми говоритимемо про всіх політв’язнів, він одразу перетвориться на те, що більшість політв’язнів були взяті в Криму, це дискусія про Крим. Тому Росія так не хоче цього. Якщо говорити про те, як ми це бачимо, то є такі інституції, які Росії цікаві, зокрема, як політичні майданчики. Це Рада Європи. Вона є регіональним представництвом структур ООН в Європі. Найлогічніше було б, щоб місцем обговорення була Рада Європи. Україна має розуміти, що МЗС повинне мати бюджет, щоб захищати юридично громадян України за кордоном. В МЗС мають бути більші можливості тиску на країни в рамках міжнародних договорів, якщо щось сталося. Остання досить гучна справа стосується Павла Гриба, якого затримали в Білорусі, а знайшли ми його в Краснодарському краї. Офіційно Білорусь взяла участь у викраденні громадянина України на своїй території. Тут ніхто не може сказати, що тільки Росія винна.

Ігор Котелянець: Політв’язнів було 11, а зараз 64. Я важко собі уявляю, щоб усі 64 прізвища прозвучали десь. Олександра Романцова: Один з китайських правителів казав, що смерть однієї людини — трагедія, а смерть тисяч чи мільйонів — вже статистика. Ми не хочемо робити з цього статистику, тому ми групуємо ці справи. На нашому сайті #LetMyPeopleGo ми описуємо кейси кожної людини. Дуже важлива активність родичів. Якщо вони будуть намагатися щось приховати, домовитися самі, це ускладнить роботу. У нас були такі кейси, коли родичі не хотіли публічності, вони боялися, говорили про те, що у них начебто є можливість домовитися, може, з використанням корупційних складових. Але жоден кейс так не вирішувався. Ця система запущена централізовано з Кремля, немає можливості «повирішувати» на місцевому рівні, бо є наказ. Наталія Каплан: Как относится общество к политзаключенным? Олександра Романцова: Я люблю зимові марафони з написання листів політв’язням. До Криму не можна надіслати листи, тому їх надсилають нам на офіс. Ми бачимо листи з Литви, з Італії. З Чикаго нам надіслали цілий пакет листів. Коли ти бачиш, що в час комп’ютерів людина пише лист ручкою, переживаєш емоційний підйом. Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.

Джерело, 26/01/2018.

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Результаты поиска:

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Голосування ПАРЄ і знаття санкцій з РФ

Жовтень 10, 2018

У вівторок 9 жовтня 2018 Парламентська Асамблея Ради Європи буде голосувати за резолюцію, щоб зняти санкції з Росії. У документі немає про це ні слова, але всі розуміють, що запропоновані зміни до регламенту ПАРЄ зроблять просто неможливими їх продовження.

Усе це особливо цинічно враховуючи, що жодна вимога Ради Європи до Путіна про припинення порушень в Криму і на Донбасі так і не була виконана. У російських в’язницях й надалі утримуються близько семи десятків заручників Кремля, серед яких Олег Сенцов. У підвалах ОРДЛО досі перебувають більше сотні полонених.

Акція солідарності з Олегом Сенцовим

Серпень 21, 2018

Центр Громадянських Свобод спільно з PEN Ukraine організували акцію солідарності з режисером та письменником Олегом Сенцовим.

Сестра Сенцова розповіла, що Олег втрачає надію, у те, що звільнення наближається. Що нам вдастся створити необхідний тиск та звільнити українських політв’язнів.

«Ми не можемо опускати руки, поки Олег продовжує бій. Це було б зрадою як Олега, так і людей, які докладають таких величезних зусиль, щоб реалізувати його звільнення», – додала вона.

21 серпня об 11.00, на 100-й день голодування режисера і письменника Олега Сенцова, PEN Ukraine спільно з Center for Civil Liberties проведе акцію біля Посольства Росії в Києві.

Ми закликаємо приносити на акцію свої листи до Олега. Під час акцій біля посольств ми будемо читати наші листи та його оповідання.

Акція «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане частиною міжнародної ініціативи, започаткованої PEN International.

Нагадаємо, що 14 серпня Міжнародний ПЕН оголосив марафон написання листів на підтримку Олега Сенцова.

До 20 серпня ви маєте можливість долучитися до міжнародного марафону листів PEN International. Для цього надішліть свої листи Олегу на адресу: aurelia.Dondo@pen-international.org.

21 серпня всі листи будуть роздруковані й принесені до посольств Росії в різних країнах.

Свої листи підтримки Сенцову в рамках акції, зокрема, написали кінорежисери Кен Лоуч, Майк Лі, Том Стоппард, актор, письменник і телеведучий Стівен Фрай, письменники Світлана Алексієвич, Ієн Ренкін, Марґарет Етвуд та Ніл Ґейман.

Символом міжнародної акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане колючий дріт, тож закликаємо використовувати його на плакатах, футболках і приносити на саму акцію.

Окрім України та Великої Британії, акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» одночасно відбудуться в Кенії, Швеції, Данії та Сполучених Штатах Америки. В Україні до Києва приєдналися Вінниця та Львів.

Подія в Лондоні: https://www.facebook.com/events/2740731575967727/

Подія у Вінниці: https://www.facebook.com/events/222194928460333/

Подія у Львові: https://www.facebook.com/events/520230691753534/

Контактна інформація: ukraine.pen@gmail.com.

#FreeSentsov #SaveOlegSentsov

Акція Save Oleg Sentsov у Києві

Липень 16, 2018

Вчора на акції SaveOlegSentsov у Києві_15.07  Олександра Матвійчук розповідала про кампанію Save Oleg Sentsov і мережу її учасників по всьому світу.

Не варто засуджувати українців, які йдуть на угоду зі слідством в РФ, – Романцова

Червень 19, 2018

Новина на сайті ЗІК

Політичні історії саме українських громадян, які були затримані у Росії, як правило, там використовують дуже активно у медіа. Але за статистикою, 98 відсотків таких осіб катують, застосовуючи електричний струм. Окрім фізичного катування, також застосовують і психологічний тиск. Тому не варто засуджувати людей, які все ж пішли на угоду зі слідством.

Про це в ефірі інформаційно-аналітичного проекту «Перші про головне. Коментарі» на телеканалі ZIK говорила заступник голови правління «Центру громадянських свобод» Олександра Романцова.

«Коли українські громадяни на щось погоджуються чи підписують документи у російських в’язницях, до них не може бути жодних претензій. Бо ми насправді не знаємо, яким чином змусили їх це зробити», – сказала Романцова.

За її словами, такі дії активно використовують у ЗМІ, аби проілюструвати, як російські спецслужби, буцім, врятували своїх громадян від терористів, екстремістів, шпигунів. Далі історію цієї людини максимально замовчують і як тільки суд ухвалює своє рішення, таку особу відправляють у найвіддаленіші колонії Росія. Потім настає інформаційний вакуум.

«Єдині, хто про них говорить – родичі та адвокати, які намагаються якось досягти справедливості. Також вони постійно пишуть запити у консульство України в Росії щодо українців, які зареєстровані у Криму. Але влада РФ не хоче пускати консулів до затриманих. Далі ми бачимо їх тільки під час продовження якогось терміну», – прокоментувала вона.

Також варто зазначити, що дуже часто до таких людей використовують адміністративний тиск у самій в’язниці.

«Люди постійно сидять у карцерах, ШИЗО. Навіть поліпшення їх умов перебування, яке могло би бути при гарній поведінці, нівелюється, тому що адміністрація постійно користується будь-якою можливістю. Таким чином намагаються змусити людей, щоб вони пішли на угоду зі слідством. Бо приклад Карпюка і Клиха показує, що можна сконструювати зі свідчень навіть якусь справу проти Яценюка», – зазначила Романцова.

Вона наголосила, що яскравим прикладом якраз є історія політв’язнів Клиха і Карпюка, яких  шукали півроку. Сім адвокатів намагалися зайти у їх справи.

«Російською методикою якраз є те, коли ув’язнений зможе дати привід для наступної медійної історії  у Росії. Бо ж люди виснажені та хворіють. Те, що це не курорт – сто відсотків. Саме тому їх злить, коли українські громадяни не хочуть підписувати прохання до Путіна щодо помилування. Найцікавіше, що дуже часто звичайні в’язні у Росії, які сидять із нашими громадянами, дуже часто їх підтримують, на відміну від адміністрації в’язниці, яка максимально їх пресує», – додала Романцова.

КОЛИ БОГ СТАЄ ЗБРОЄЮ – Переслідування за релігійними переконаннями в ході воєнного конфлікту на сході України

Червень 15, 2018

Анонс: Презентація книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”

Червень 5, 2018

Запрошуємо вас на презентацію книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”, яка була видана Центром інформації про права людини.  Презентація відбудеться у середу, 6 червня, з нагоди Дня журналіста, о 18:30 у Кримському домі (вул. Омеляновича-Павленка, 9).

Журналіст Юрій Луканов — безпосердній свідок згортання свободи слова у Криму після його окупації Російською Федерацією. Нова книжка автора розповідає про цинічну та брутальну роботу зі знищення вільної журналістики, яку окупаційна влада здійснювала щодо журналістів, редакторів, власників ЗМІ та представників міжнародних організацій найрізноманітнішими методами. Йдеться про побиття, пошкодження і вилучення техніки, незаконні затримання, тортури та погрози, відкриття сфабрикованих кримінальних справ, переслідування тощо.

В основу “Пресувальної машини” покладені документальні свідчення більше двадцяти кримських журналістів та медіадіячів про те, як із ними боролася Росія. Вони також є запрошеними гостями презентації. Це зокрема:

Валентина Самар, Тетяна Рихтун, Стас Юрченко, Олена Механік, Володимир Притула, Олена Юрченко, Шевкет Наматуллаєв, Сергій Мокрушин, Ярослав Пілунський, Олена Лисенко, Ірина Сєдова, Валерій Кулик, Андрій Сенченко, Ібраім Умеров, Наталія Кокоріна,  Микола Семена, Андрій Клименко, Тетяна Гучакова, Осман Пашаєв, Ельвіна Сеітбуллаєва, Анна Андрієвська, Ленур Іслямов, Ельзара Іслямова та інші журналісти.   

Учасники та учасниці події:

  • Юрій Луканов, журналіст та автор книжки
  • Тетяна Печончик, голова Центру інформації про права людини

Модератор — Алім Алієв, Кримський дім.

Відвідувачі заходу отримають книгу у подарунок. На презентації також відбуватиметься акція зі збору благодійної допомоги для родин кримських політв’язнів.

Вхід вільний. Для участі, будь ласка, зареєструйтеся

Будемо раді вас бачити!

Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України

Квітень 24, 2018

“Справедливість заради миру на Донбасі”

Відбулася прес-конференція, на якій були презентовані попередні результати дослідження “Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України (2014-2018 рр.)”

Попередня доповідь в рамках проекту «Моніторинг, документування порушень та захист прав цивільного населення, постраждалого від війни на Сході України»

 

Більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі протягом останніх 6 місяців, – правозахисниця

Січень 27, 2018

Правозахисниця Олександра Романцова розповідає про перші справи українських політв’язнів та зміну тенденцій щодо ув’язнення українців

Олександра Романцова — заступниця голови правління Центру громадянських свобод, координаторка правозахисної ініціативи «Євромайдан SOS» та ініціативи #LetMyPeopleGo. Кампанія #LetMyPeopleGo була започаткована ініціативою «Євромайдан SOS» для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому нею Криму. Кампанія ставить за мету звільнення всіх людей зі списку #LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Кампанію підтримує низка організацій в Україні та поза її межами. Також Олександра Романцова керує адвокаційними програмами у Парламентській асамблеї Ради Європи щодо порушення прав людини в Криму та українських політичних в’язнів, яких утримує Росія. При мікрофоні брат політв’язня Євгена Панова Ігор Котелянець, сестра Олега Сенцова Наталія Каплан.

У нашій студії — правозахисниця Олександра Романцова.

Ігор Котелянець: Ви є одним з керівників Центру громадянських свобод, координатором «Євромайдан SOS», займаєтесь також #LetMyPeopleGo. Як в цьому не заплутатися? Олександра Романцова: Центр громадянських свобод — це правозахисна організація, яка існує вже достатній час. З 2007 року ми працюємо у сфері фундаментальних прав людини, як в Україні, так і на всьому просторі ОБСЄ. Під час Євромайдану з 30 листопада ми започаткували «Євромайдан SOS» — ініціативу волонтерів, до якої долучилося безліч представників різних NGO, студентів, журналістів. Я так і прийшла в правозахист, будучи до того банківським працівником. 1 грудня я приєдналася до волонтерської ініціативи «Євромайдан SOS», яка знаходилася на базі Центру громадянських свобод. Після Євромайдану ми працювали здебільшого в режимі гарячої лінії і допомоги тим, кому були необхідні юридичні послуги. Ми об’єднували юристів, які готові були безкоштовно допомагати протестувальникам, допомагати шукати безвісти зниклих. Ми стали інформаційно-комунікаційним центром Євромайдану.

Після того, як втік наш екс-президент, ми зайнялися тим, що всю ту інформацію, яку прийняли разом з 16 тисячами дзвінків, зібрали і підготували подання до Міжнародного кримінального суду, щоб цю справу розглядали як злочин проти людяності. Зараз ми співпрацюємо з міжнародною прокуратурою, щоб це все пішло далі як справа в Гаазі. Перший кейс стосовно політичних в’язнів був кейсом так званих «кримських терористів». Ми вперше побачили, що питання не тільки в Надії Савченко, яка потрапила в полон. Кейс Олег Сенцова, Олександра Кольченка, Олексія Чирнія та Гени Афанасьєва з’явився, і ми побачили, що це буде тенденція. У лютому 2014 року їх було 11, а зараз 64. Тоді ми зрозуміли, що потрібна кампанія, передусім інформаційно-адвокаційна, тому що справи були виключно політичні. Ми розуміли, що не питання навіть знайти адвокатів. Ці справи, на жаль, в судах не вирішувалися. Це було видно і по тому, як вели справу Олега Сенцова і Олександра Кольченка. Дуже мало людей навіть в Україні знали про те, що є така тенденція. Ти можеш поїхати до сім’ї в Крим чи в Росію і стати політичним в’язнем. Питання буде не в тому, що ти зробив, а в тому, хто ти є, що ти є український громадянин, Росії ти потрібен для картинки того, що в Криму терористи, в Україні всі фашисти. Двох студентів зі Львова, які потрапили до ФСБ в Курську, ми витягли швидко. Можливо, саме тому, що вони потрапили не до центральних ФСБшників, а до регіональних. Тоді ми зрозуміли, що найголовніше, щоб всі ці імена звучали. Міжнародна спільнота має тиснути на Росію, тому що це політична справа. Досі ми бачимо, що вони цього бояться, бо немає жодного майданчика, де Росія готова це обговорювати. На жаль, більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі за останні 6 місяців. Ця тенденція, на жаль, наростає. Ми бачимо, що Росія, мабуть, взялася за наступний медіапроект, який називається «ІДІЛ в Криму». Вони беруть молодих чоловіків-мусульман, приписують їм терористичні наміри. Наталія Каплан: Какой должна быть единая площадка? Ігор Котелянець: Ми зараз говоримо про аналог Мінська? Олександра Романцова: Так, тут треба розуміти аспекти: у нас є дві групи політв’язнів, одна група знаходиться на території РФ, інша група знаходиться поки в Криму. Враховуючи те, що звинувачують їх здебільшого у шпигунстві, екстремізмі, тероризмі, за змінами до Кримінального кодексу РФ 2015 року, ці справи розглядають, грубо кажучи, воєнні трибунали. В Росії таких два — Ростов-на-Дону та Москва. Звичайно, в Москву було б дуже зручно їздити, там навіть можна було б знайти підтримку громадських діячів. Тому Росія веде всі ці справи в Ростові-на-Дону. Питання майданчика буде в будь-якому разі стосуватися Криму. Про Крим немає жодного місця, де Росія готова щось обговорювати, вести діалог, вони завжди закриваються однією фразою: «Мы легитимно присоединили законные русские земли». Як тільки з’явиться майданчик, де ми говоритимемо про всіх політв’язнів, він одразу перетвориться на те, що більшість політв’язнів були взяті в Криму, це дискусія про Крим. Тому Росія так не хоче цього. Якщо говорити про те, як ми це бачимо, то є такі інституції, які Росії цікаві, зокрема, як політичні майданчики. Це Рада Європи. Вона є регіональним представництвом структур ООН в Європі. Найлогічніше було б, щоб місцем обговорення була Рада Європи. Україна має розуміти, що МЗС повинне мати бюджет, щоб захищати юридично громадян України за кордоном. В МЗС мають бути більші можливості тиску на країни в рамках міжнародних договорів, якщо щось сталося. Остання досить гучна справа стосується Павла Гриба, якого затримали в Білорусі, а знайшли ми його в Краснодарському краї. Офіційно Білорусь взяла участь у викраденні громадянина України на своїй території. Тут ніхто не може сказати, що тільки Росія винна.

Ігор Котелянець: Політв’язнів було 11, а зараз 64. Я важко собі уявляю, щоб усі 64 прізвища прозвучали десь. Олександра Романцова: Один з китайських правителів казав, що смерть однієї людини — трагедія, а смерть тисяч чи мільйонів — вже статистика. Ми не хочемо робити з цього статистику, тому ми групуємо ці справи. На нашому сайті #LetMyPeopleGo ми описуємо кейси кожної людини. Дуже важлива активність родичів. Якщо вони будуть намагатися щось приховати, домовитися самі, це ускладнить роботу. У нас були такі кейси, коли родичі не хотіли публічності, вони боялися, говорили про те, що у них начебто є можливість домовитися, може, з використанням корупційних складових. Але жоден кейс так не вирішувався. Ця система запущена централізовано з Кремля, немає можливості «повирішувати» на місцевому рівні, бо є наказ. Наталія Каплан: Как относится общество к политзаключенным? Олександра Романцова: Я люблю зимові марафони з написання листів політв’язням. До Криму не можна надіслати листи, тому їх надсилають нам на офіс. Ми бачимо листи з Литви, з Італії. З Чикаго нам надіслали цілий пакет листів. Коли ти бачиш, що в час комп’ютерів людина пише лист ручкою, переживаєш емоційний підйом. Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.

Джерело, 26/01/2018.

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Результаты поиска:

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Голосування ПАРЄ і знаття санкцій з РФ

Жовтень 10, 2018

У вівторок 9 жовтня 2018 Парламентська Асамблея Ради Європи буде голосувати за резолюцію, щоб зняти санкції з Росії. У документі немає про це ні слова, але всі розуміють, що запропоновані зміни до регламенту ПАРЄ зроблять просто неможливими їх продовження.

Усе це особливо цинічно враховуючи, що жодна вимога Ради Європи до Путіна про припинення порушень в Криму і на Донбасі так і не була виконана. У російських в’язницях й надалі утримуються близько семи десятків заручників Кремля, серед яких Олег Сенцов. У підвалах ОРДЛО досі перебувають більше сотні полонених.

Акція солідарності з Олегом Сенцовим

Серпень 21, 2018

Центр Громадянських Свобод спільно з PEN Ukraine організували акцію солідарності з режисером та письменником Олегом Сенцовим.

Сестра Сенцова розповіла, що Олег втрачає надію, у те, що звільнення наближається. Що нам вдастся створити необхідний тиск та звільнити українських політв’язнів.

«Ми не можемо опускати руки, поки Олег продовжує бій. Це було б зрадою як Олега, так і людей, які докладають таких величезних зусиль, щоб реалізувати його звільнення», – додала вона.

21 серпня об 11.00, на 100-й день голодування режисера і письменника Олега Сенцова, PEN Ukraine спільно з Center for Civil Liberties проведе акцію біля Посольства Росії в Києві.

Ми закликаємо приносити на акцію свої листи до Олега. Під час акцій біля посольств ми будемо читати наші листи та його оповідання.

Акція «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане частиною міжнародної ініціативи, започаткованої PEN International.

Нагадаємо, що 14 серпня Міжнародний ПЕН оголосив марафон написання листів на підтримку Олега Сенцова.

До 20 серпня ви маєте можливість долучитися до міжнародного марафону листів PEN International. Для цього надішліть свої листи Олегу на адресу: aurelia.Dondo@pen-international.org.

21 серпня всі листи будуть роздруковані й принесені до посольств Росії в різних країнах.

Свої листи підтримки Сенцову в рамках акції, зокрема, написали кінорежисери Кен Лоуч, Майк Лі, Том Стоппард, актор, письменник і телеведучий Стівен Фрай, письменники Світлана Алексієвич, Ієн Ренкін, Марґарет Етвуд та Ніл Ґейман.

Символом міжнародної акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане колючий дріт, тож закликаємо використовувати його на плакатах, футболках і приносити на саму акцію.

Окрім України та Великої Британії, акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» одночасно відбудуться в Кенії, Швеції, Данії та Сполучених Штатах Америки. В Україні до Києва приєдналися Вінниця та Львів.

Подія в Лондоні: https://www.facebook.com/events/2740731575967727/

Подія у Вінниці: https://www.facebook.com/events/222194928460333/

Подія у Львові: https://www.facebook.com/events/520230691753534/

Контактна інформація: ukraine.pen@gmail.com.

#FreeSentsov #SaveOlegSentsov

Акція Save Oleg Sentsov у Києві

Липень 16, 2018

Вчора на акції SaveOlegSentsov у Києві_15.07  Олександра Матвійчук розповідала про кампанію Save Oleg Sentsov і мережу її учасників по всьому світу.

Не варто засуджувати українців, які йдуть на угоду зі слідством в РФ, – Романцова

Червень 19, 2018

Новина на сайті ЗІК

Політичні історії саме українських громадян, які були затримані у Росії, як правило, там використовують дуже активно у медіа. Але за статистикою, 98 відсотків таких осіб катують, застосовуючи електричний струм. Окрім фізичного катування, також застосовують і психологічний тиск. Тому не варто засуджувати людей, які все ж пішли на угоду зі слідством.

Про це в ефірі інформаційно-аналітичного проекту «Перші про головне. Коментарі» на телеканалі ZIK говорила заступник голови правління «Центру громадянських свобод» Олександра Романцова.

«Коли українські громадяни на щось погоджуються чи підписують документи у російських в’язницях, до них не може бути жодних претензій. Бо ми насправді не знаємо, яким чином змусили їх це зробити», – сказала Романцова.

За її словами, такі дії активно використовують у ЗМІ, аби проілюструвати, як російські спецслужби, буцім, врятували своїх громадян від терористів, екстремістів, шпигунів. Далі історію цієї людини максимально замовчують і як тільки суд ухвалює своє рішення, таку особу відправляють у найвіддаленіші колонії Росія. Потім настає інформаційний вакуум.

«Єдині, хто про них говорить – родичі та адвокати, які намагаються якось досягти справедливості. Також вони постійно пишуть запити у консульство України в Росії щодо українців, які зареєстровані у Криму. Але влада РФ не хоче пускати консулів до затриманих. Далі ми бачимо їх тільки під час продовження якогось терміну», – прокоментувала вона.

Також варто зазначити, що дуже часто до таких людей використовують адміністративний тиск у самій в’язниці.

«Люди постійно сидять у карцерах, ШИЗО. Навіть поліпшення їх умов перебування, яке могло би бути при гарній поведінці, нівелюється, тому що адміністрація постійно користується будь-якою можливістю. Таким чином намагаються змусити людей, щоб вони пішли на угоду зі слідством. Бо приклад Карпюка і Клиха показує, що можна сконструювати зі свідчень навіть якусь справу проти Яценюка», – зазначила Романцова.

Вона наголосила, що яскравим прикладом якраз є історія політв’язнів Клиха і Карпюка, яких  шукали півроку. Сім адвокатів намагалися зайти у їх справи.

«Російською методикою якраз є те, коли ув’язнений зможе дати привід для наступної медійної історії  у Росії. Бо ж люди виснажені та хворіють. Те, що це не курорт – сто відсотків. Саме тому їх злить, коли українські громадяни не хочуть підписувати прохання до Путіна щодо помилування. Найцікавіше, що дуже часто звичайні в’язні у Росії, які сидять із нашими громадянами, дуже часто їх підтримують, на відміну від адміністрації в’язниці, яка максимально їх пресує», – додала Романцова.

КОЛИ БОГ СТАЄ ЗБРОЄЮ – Переслідування за релігійними переконаннями в ході воєнного конфлікту на сході України

Червень 15, 2018

Анонс: Презентація книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”

Червень 5, 2018

Запрошуємо вас на презентацію книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”, яка була видана Центром інформації про права людини.  Презентація відбудеться у середу, 6 червня, з нагоди Дня журналіста, о 18:30 у Кримському домі (вул. Омеляновича-Павленка, 9).

Журналіст Юрій Луканов — безпосердній свідок згортання свободи слова у Криму після його окупації Російською Федерацією. Нова книжка автора розповідає про цинічну та брутальну роботу зі знищення вільної журналістики, яку окупаційна влада здійснювала щодо журналістів, редакторів, власників ЗМІ та представників міжнародних організацій найрізноманітнішими методами. Йдеться про побиття, пошкодження і вилучення техніки, незаконні затримання, тортури та погрози, відкриття сфабрикованих кримінальних справ, переслідування тощо.

В основу “Пресувальної машини” покладені документальні свідчення більше двадцяти кримських журналістів та медіадіячів про те, як із ними боролася Росія. Вони також є запрошеними гостями презентації. Це зокрема:

Валентина Самар, Тетяна Рихтун, Стас Юрченко, Олена Механік, Володимир Притула, Олена Юрченко, Шевкет Наматуллаєв, Сергій Мокрушин, Ярослав Пілунський, Олена Лисенко, Ірина Сєдова, Валерій Кулик, Андрій Сенченко, Ібраім Умеров, Наталія Кокоріна,  Микола Семена, Андрій Клименко, Тетяна Гучакова, Осман Пашаєв, Ельвіна Сеітбуллаєва, Анна Андрієвська, Ленур Іслямов, Ельзара Іслямова та інші журналісти.   

Учасники та учасниці події:

  • Юрій Луканов, журналіст та автор книжки
  • Тетяна Печончик, голова Центру інформації про права людини

Модератор — Алім Алієв, Кримський дім.

Відвідувачі заходу отримають книгу у подарунок. На презентації також відбуватиметься акція зі збору благодійної допомоги для родин кримських політв’язнів.

Вхід вільний. Для участі, будь ласка, зареєструйтеся

Будемо раді вас бачити!

Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України

Квітень 24, 2018

“Справедливість заради миру на Донбасі”

Відбулася прес-конференція, на якій були презентовані попередні результати дослідження “Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України (2014-2018 рр.)”

Попередня доповідь в рамках проекту «Моніторинг, документування порушень та захист прав цивільного населення, постраждалого від війни на Сході України»

 

Більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі протягом останніх 6 місяців, – правозахисниця

Січень 27, 2018

Правозахисниця Олександра Романцова розповідає про перші справи українських політв’язнів та зміну тенденцій щодо ув’язнення українців

Олександра Романцова — заступниця голови правління Центру громадянських свобод, координаторка правозахисної ініціативи «Євромайдан SOS» та ініціативи #LetMyPeopleGo. Кампанія #LetMyPeopleGo була започаткована ініціативою «Євромайдан SOS» для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому нею Криму. Кампанія ставить за мету звільнення всіх людей зі списку #LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Кампанію підтримує низка організацій в Україні та поза її межами. Також Олександра Романцова керує адвокаційними програмами у Парламентській асамблеї Ради Європи щодо порушення прав людини в Криму та українських політичних в’язнів, яких утримує Росія. При мікрофоні брат політв’язня Євгена Панова Ігор Котелянець, сестра Олега Сенцова Наталія Каплан.

У нашій студії — правозахисниця Олександра Романцова.

Ігор Котелянець: Ви є одним з керівників Центру громадянських свобод, координатором «Євромайдан SOS», займаєтесь також #LetMyPeopleGo. Як в цьому не заплутатися? Олександра Романцова: Центр громадянських свобод — це правозахисна організація, яка існує вже достатній час. З 2007 року ми працюємо у сфері фундаментальних прав людини, як в Україні, так і на всьому просторі ОБСЄ. Під час Євромайдану з 30 листопада ми започаткували «Євромайдан SOS» — ініціативу волонтерів, до якої долучилося безліч представників різних NGO, студентів, журналістів. Я так і прийшла в правозахист, будучи до того банківським працівником. 1 грудня я приєдналася до волонтерської ініціативи «Євромайдан SOS», яка знаходилася на базі Центру громадянських свобод. Після Євромайдану ми працювали здебільшого в режимі гарячої лінії і допомоги тим, кому були необхідні юридичні послуги. Ми об’єднували юристів, які готові були безкоштовно допомагати протестувальникам, допомагати шукати безвісти зниклих. Ми стали інформаційно-комунікаційним центром Євромайдану.

Після того, як втік наш екс-президент, ми зайнялися тим, що всю ту інформацію, яку прийняли разом з 16 тисячами дзвінків, зібрали і підготували подання до Міжнародного кримінального суду, щоб цю справу розглядали як злочин проти людяності. Зараз ми співпрацюємо з міжнародною прокуратурою, щоб це все пішло далі як справа в Гаазі. Перший кейс стосовно політичних в’язнів був кейсом так званих «кримських терористів». Ми вперше побачили, що питання не тільки в Надії Савченко, яка потрапила в полон. Кейс Олег Сенцова, Олександра Кольченка, Олексія Чирнія та Гени Афанасьєва з’явився, і ми побачили, що це буде тенденція. У лютому 2014 року їх було 11, а зараз 64. Тоді ми зрозуміли, що потрібна кампанія, передусім інформаційно-адвокаційна, тому що справи були виключно політичні. Ми розуміли, що не питання навіть знайти адвокатів. Ці справи, на жаль, в судах не вирішувалися. Це було видно і по тому, як вели справу Олега Сенцова і Олександра Кольченка. Дуже мало людей навіть в Україні знали про те, що є така тенденція. Ти можеш поїхати до сім’ї в Крим чи в Росію і стати політичним в’язнем. Питання буде не в тому, що ти зробив, а в тому, хто ти є, що ти є український громадянин, Росії ти потрібен для картинки того, що в Криму терористи, в Україні всі фашисти. Двох студентів зі Львова, які потрапили до ФСБ в Курську, ми витягли швидко. Можливо, саме тому, що вони потрапили не до центральних ФСБшників, а до регіональних. Тоді ми зрозуміли, що найголовніше, щоб всі ці імена звучали. Міжнародна спільнота має тиснути на Росію, тому що це політична справа. Досі ми бачимо, що вони цього бояться, бо немає жодного майданчика, де Росія готова це обговорювати. На жаль, більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі за останні 6 місяців. Ця тенденція, на жаль, наростає. Ми бачимо, що Росія, мабуть, взялася за наступний медіапроект, який називається «ІДІЛ в Криму». Вони беруть молодих чоловіків-мусульман, приписують їм терористичні наміри. Наталія Каплан: Какой должна быть единая площадка? Ігор Котелянець: Ми зараз говоримо про аналог Мінська? Олександра Романцова: Так, тут треба розуміти аспекти: у нас є дві групи політв’язнів, одна група знаходиться на території РФ, інша група знаходиться поки в Криму. Враховуючи те, що звинувачують їх здебільшого у шпигунстві, екстремізмі, тероризмі, за змінами до Кримінального кодексу РФ 2015 року, ці справи розглядають, грубо кажучи, воєнні трибунали. В Росії таких два — Ростов-на-Дону та Москва. Звичайно, в Москву було б дуже зручно їздити, там навіть можна було б знайти підтримку громадських діячів. Тому Росія веде всі ці справи в Ростові-на-Дону. Питання майданчика буде в будь-якому разі стосуватися Криму. Про Крим немає жодного місця, де Росія готова щось обговорювати, вести діалог, вони завжди закриваються однією фразою: «Мы легитимно присоединили законные русские земли». Як тільки з’явиться майданчик, де ми говоритимемо про всіх політв’язнів, він одразу перетвориться на те, що більшість політв’язнів були взяті в Криму, це дискусія про Крим. Тому Росія так не хоче цього. Якщо говорити про те, як ми це бачимо, то є такі інституції, які Росії цікаві, зокрема, як політичні майданчики. Це Рада Європи. Вона є регіональним представництвом структур ООН в Європі. Найлогічніше було б, щоб місцем обговорення була Рада Європи. Україна має розуміти, що МЗС повинне мати бюджет, щоб захищати юридично громадян України за кордоном. В МЗС мають бути більші можливості тиску на країни в рамках міжнародних договорів, якщо щось сталося. Остання досить гучна справа стосується Павла Гриба, якого затримали в Білорусі, а знайшли ми його в Краснодарському краї. Офіційно Білорусь взяла участь у викраденні громадянина України на своїй території. Тут ніхто не може сказати, що тільки Росія винна.

Ігор Котелянець: Політв’язнів було 11, а зараз 64. Я важко собі уявляю, щоб усі 64 прізвища прозвучали десь. Олександра Романцова: Один з китайських правителів казав, що смерть однієї людини — трагедія, а смерть тисяч чи мільйонів — вже статистика. Ми не хочемо робити з цього статистику, тому ми групуємо ці справи. На нашому сайті #LetMyPeopleGo ми описуємо кейси кожної людини. Дуже важлива активність родичів. Якщо вони будуть намагатися щось приховати, домовитися самі, це ускладнить роботу. У нас були такі кейси, коли родичі не хотіли публічності, вони боялися, говорили про те, що у них начебто є можливість домовитися, може, з використанням корупційних складових. Але жоден кейс так не вирішувався. Ця система запущена централізовано з Кремля, немає можливості «повирішувати» на місцевому рівні, бо є наказ. Наталія Каплан: Как относится общество к политзаключенным? Олександра Романцова: Я люблю зимові марафони з написання листів політв’язням. До Криму не можна надіслати листи, тому їх надсилають нам на офіс. Ми бачимо листи з Литви, з Італії. З Чикаго нам надіслали цілий пакет листів. Коли ти бачиш, що в час комп’ютерів людина пише лист ручкою, переживаєш емоційний підйом. Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.

Джерело, 26/01/2018.

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Результаты поиска:

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Голосування ПАРЄ і знаття санкцій з РФ

Жовтень 10, 2018

У вівторок 9 жовтня 2018 Парламентська Асамблея Ради Європи буде голосувати за резолюцію, щоб зняти санкції з Росії. У документі немає про це ні слова, але всі розуміють, що запропоновані зміни до регламенту ПАРЄ зроблять просто неможливими їх продовження.

Усе це особливо цинічно враховуючи, що жодна вимога Ради Європи до Путіна про припинення порушень в Криму і на Донбасі так і не була виконана. У російських в’язницях й надалі утримуються близько семи десятків заручників Кремля, серед яких Олег Сенцов. У підвалах ОРДЛО досі перебувають більше сотні полонених.

Акція солідарності з Олегом Сенцовим

Серпень 21, 2018

Центр Громадянських Свобод спільно з PEN Ukraine організували акцію солідарності з режисером та письменником Олегом Сенцовим.

Сестра Сенцова розповіла, що Олег втрачає надію, у те, що звільнення наближається. Що нам вдастся створити необхідний тиск та звільнити українських політв’язнів.

«Ми не можемо опускати руки, поки Олег продовжує бій. Це було б зрадою як Олега, так і людей, які докладають таких величезних зусиль, щоб реалізувати його звільнення», – додала вона.

21 серпня об 11.00, на 100-й день голодування режисера і письменника Олега Сенцова, PEN Ukraine спільно з Center for Civil Liberties проведе акцію біля Посольства Росії в Києві.

Ми закликаємо приносити на акцію свої листи до Олега. Під час акцій біля посольств ми будемо читати наші листи та його оповідання.

Акція «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане частиною міжнародної ініціативи, започаткованої PEN International.

Нагадаємо, що 14 серпня Міжнародний ПЕН оголосив марафон написання листів на підтримку Олега Сенцова.

До 20 серпня ви маєте можливість долучитися до міжнародного марафону листів PEN International. Для цього надішліть свої листи Олегу на адресу: aurelia.Dondo@pen-international.org.

21 серпня всі листи будуть роздруковані й принесені до посольств Росії в різних країнах.

Свої листи підтримки Сенцову в рамках акції, зокрема, написали кінорежисери Кен Лоуч, Майк Лі, Том Стоппард, актор, письменник і телеведучий Стівен Фрай, письменники Світлана Алексієвич, Ієн Ренкін, Марґарет Етвуд та Ніл Ґейман.

Символом міжнародної акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане колючий дріт, тож закликаємо використовувати його на плакатах, футболках і приносити на саму акцію.

Окрім України та Великої Британії, акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» одночасно відбудуться в Кенії, Швеції, Данії та Сполучених Штатах Америки. В Україні до Києва приєдналися Вінниця та Львів.

Подія в Лондоні: https://www.facebook.com/events/2740731575967727/

Подія у Вінниці: https://www.facebook.com/events/222194928460333/

Подія у Львові: https://www.facebook.com/events/520230691753534/

Контактна інформація: ukraine.pen@gmail.com.

#FreeSentsov #SaveOlegSentsov

Акція Save Oleg Sentsov у Києві

Липень 16, 2018

Вчора на акції SaveOlegSentsov у Києві_15.07  Олександра Матвійчук розповідала про кампанію Save Oleg Sentsov і мережу її учасників по всьому світу.

Не варто засуджувати українців, які йдуть на угоду зі слідством в РФ, – Романцова

Червень 19, 2018

Новина на сайті ЗІК

Політичні історії саме українських громадян, які були затримані у Росії, як правило, там використовують дуже активно у медіа. Але за статистикою, 98 відсотків таких осіб катують, застосовуючи електричний струм. Окрім фізичного катування, також застосовують і психологічний тиск. Тому не варто засуджувати людей, які все ж пішли на угоду зі слідством.

Про це в ефірі інформаційно-аналітичного проекту «Перші про головне. Коментарі» на телеканалі ZIK говорила заступник голови правління «Центру громадянських свобод» Олександра Романцова.

«Коли українські громадяни на щось погоджуються чи підписують документи у російських в’язницях, до них не може бути жодних претензій. Бо ми насправді не знаємо, яким чином змусили їх це зробити», – сказала Романцова.

За її словами, такі дії активно використовують у ЗМІ, аби проілюструвати, як російські спецслужби, буцім, врятували своїх громадян від терористів, екстремістів, шпигунів. Далі історію цієї людини максимально замовчують і як тільки суд ухвалює своє рішення, таку особу відправляють у найвіддаленіші колонії Росія. Потім настає інформаційний вакуум.

«Єдині, хто про них говорить – родичі та адвокати, які намагаються якось досягти справедливості. Також вони постійно пишуть запити у консульство України в Росії щодо українців, які зареєстровані у Криму. Але влада РФ не хоче пускати консулів до затриманих. Далі ми бачимо їх тільки під час продовження якогось терміну», – прокоментувала вона.

Також варто зазначити, що дуже часто до таких людей використовують адміністративний тиск у самій в’язниці.

«Люди постійно сидять у карцерах, ШИЗО. Навіть поліпшення їх умов перебування, яке могло би бути при гарній поведінці, нівелюється, тому що адміністрація постійно користується будь-якою можливістю. Таким чином намагаються змусити людей, щоб вони пішли на угоду зі слідством. Бо приклад Карпюка і Клиха показує, що можна сконструювати зі свідчень навіть якусь справу проти Яценюка», – зазначила Романцова.

Вона наголосила, що яскравим прикладом якраз є історія політв’язнів Клиха і Карпюка, яких  шукали півроку. Сім адвокатів намагалися зайти у їх справи.

«Російською методикою якраз є те, коли ув’язнений зможе дати привід для наступної медійної історії  у Росії. Бо ж люди виснажені та хворіють. Те, що це не курорт – сто відсотків. Саме тому їх злить, коли українські громадяни не хочуть підписувати прохання до Путіна щодо помилування. Найцікавіше, що дуже часто звичайні в’язні у Росії, які сидять із нашими громадянами, дуже часто їх підтримують, на відміну від адміністрації в’язниці, яка максимально їх пресує», – додала Романцова.

КОЛИ БОГ СТАЄ ЗБРОЄЮ – Переслідування за релігійними переконаннями в ході воєнного конфлікту на сході України

Червень 15, 2018

Анонс: Презентація книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”

Червень 5, 2018

Запрошуємо вас на презентацію книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”, яка була видана Центром інформації про права людини.  Презентація відбудеться у середу, 6 червня, з нагоди Дня журналіста, о 18:30 у Кримському домі (вул. Омеляновича-Павленка, 9).

Журналіст Юрій Луканов — безпосердній свідок згортання свободи слова у Криму після його окупації Російською Федерацією. Нова книжка автора розповідає про цинічну та брутальну роботу зі знищення вільної журналістики, яку окупаційна влада здійснювала щодо журналістів, редакторів, власників ЗМІ та представників міжнародних організацій найрізноманітнішими методами. Йдеться про побиття, пошкодження і вилучення техніки, незаконні затримання, тортури та погрози, відкриття сфабрикованих кримінальних справ, переслідування тощо.

В основу “Пресувальної машини” покладені документальні свідчення більше двадцяти кримських журналістів та медіадіячів про те, як із ними боролася Росія. Вони також є запрошеними гостями презентації. Це зокрема:

Валентина Самар, Тетяна Рихтун, Стас Юрченко, Олена Механік, Володимир Притула, Олена Юрченко, Шевкет Наматуллаєв, Сергій Мокрушин, Ярослав Пілунський, Олена Лисенко, Ірина Сєдова, Валерій Кулик, Андрій Сенченко, Ібраім Умеров, Наталія Кокоріна,  Микола Семена, Андрій Клименко, Тетяна Гучакова, Осман Пашаєв, Ельвіна Сеітбуллаєва, Анна Андрієвська, Ленур Іслямов, Ельзара Іслямова та інші журналісти.   

Учасники та учасниці події:

  • Юрій Луканов, журналіст та автор книжки
  • Тетяна Печончик, голова Центру інформації про права людини

Модератор — Алім Алієв, Кримський дім.

Відвідувачі заходу отримають книгу у подарунок. На презентації також відбуватиметься акція зі збору благодійної допомоги для родин кримських політв’язнів.

Вхід вільний. Для участі, будь ласка, зареєструйтеся

Будемо раді вас бачити!

Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України

Квітень 24, 2018

“Справедливість заради миру на Донбасі”

Відбулася прес-конференція, на якій були презентовані попередні результати дослідження “Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України (2014-2018 рр.)”

Попередня доповідь в рамках проекту «Моніторинг, документування порушень та захист прав цивільного населення, постраждалого від війни на Сході України»

 

Більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі протягом останніх 6 місяців, – правозахисниця

Січень 27, 2018

Правозахисниця Олександра Романцова розповідає про перші справи українських політв’язнів та зміну тенденцій щодо ув’язнення українців

Олександра Романцова — заступниця голови правління Центру громадянських свобод, координаторка правозахисної ініціативи «Євромайдан SOS» та ініціативи #LetMyPeopleGo. Кампанія #LetMyPeopleGo була започаткована ініціативою «Євромайдан SOS» для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому нею Криму. Кампанія ставить за мету звільнення всіх людей зі списку #LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Кампанію підтримує низка організацій в Україні та поза її межами. Також Олександра Романцова керує адвокаційними програмами у Парламентській асамблеї Ради Європи щодо порушення прав людини в Криму та українських політичних в’язнів, яких утримує Росія. При мікрофоні брат політв’язня Євгена Панова Ігор Котелянець, сестра Олега Сенцова Наталія Каплан.

У нашій студії — правозахисниця Олександра Романцова.

Ігор Котелянець: Ви є одним з керівників Центру громадянських свобод, координатором «Євромайдан SOS», займаєтесь також #LetMyPeopleGo. Як в цьому не заплутатися? Олександра Романцова: Центр громадянських свобод — це правозахисна організація, яка існує вже достатній час. З 2007 року ми працюємо у сфері фундаментальних прав людини, як в Україні, так і на всьому просторі ОБСЄ. Під час Євромайдану з 30 листопада ми започаткували «Євромайдан SOS» — ініціативу волонтерів, до якої долучилося безліч представників різних NGO, студентів, журналістів. Я так і прийшла в правозахист, будучи до того банківським працівником. 1 грудня я приєдналася до волонтерської ініціативи «Євромайдан SOS», яка знаходилася на базі Центру громадянських свобод. Після Євромайдану ми працювали здебільшого в режимі гарячої лінії і допомоги тим, кому були необхідні юридичні послуги. Ми об’єднували юристів, які готові були безкоштовно допомагати протестувальникам, допомагати шукати безвісти зниклих. Ми стали інформаційно-комунікаційним центром Євромайдану.

Після того, як втік наш екс-президент, ми зайнялися тим, що всю ту інформацію, яку прийняли разом з 16 тисячами дзвінків, зібрали і підготували подання до Міжнародного кримінального суду, щоб цю справу розглядали як злочин проти людяності. Зараз ми співпрацюємо з міжнародною прокуратурою, щоб це все пішло далі як справа в Гаазі. Перший кейс стосовно політичних в’язнів був кейсом так званих «кримських терористів». Ми вперше побачили, що питання не тільки в Надії Савченко, яка потрапила в полон. Кейс Олег Сенцова, Олександра Кольченка, Олексія Чирнія та Гени Афанасьєва з’явився, і ми побачили, що це буде тенденція. У лютому 2014 року їх було 11, а зараз 64. Тоді ми зрозуміли, що потрібна кампанія, передусім інформаційно-адвокаційна, тому що справи були виключно політичні. Ми розуміли, що не питання навіть знайти адвокатів. Ці справи, на жаль, в судах не вирішувалися. Це було видно і по тому, як вели справу Олега Сенцова і Олександра Кольченка. Дуже мало людей навіть в Україні знали про те, що є така тенденція. Ти можеш поїхати до сім’ї в Крим чи в Росію і стати політичним в’язнем. Питання буде не в тому, що ти зробив, а в тому, хто ти є, що ти є український громадянин, Росії ти потрібен для картинки того, що в Криму терористи, в Україні всі фашисти. Двох студентів зі Львова, які потрапили до ФСБ в Курську, ми витягли швидко. Можливо, саме тому, що вони потрапили не до центральних ФСБшників, а до регіональних. Тоді ми зрозуміли, що найголовніше, щоб всі ці імена звучали. Міжнародна спільнота має тиснути на Росію, тому що це політична справа. Досі ми бачимо, що вони цього бояться, бо немає жодного майданчика, де Росія готова це обговорювати. На жаль, більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі за останні 6 місяців. Ця тенденція, на жаль, наростає. Ми бачимо, що Росія, мабуть, взялася за наступний медіапроект, який називається «ІДІЛ в Криму». Вони беруть молодих чоловіків-мусульман, приписують їм терористичні наміри. Наталія Каплан: Какой должна быть единая площадка? Ігор Котелянець: Ми зараз говоримо про аналог Мінська? Олександра Романцова: Так, тут треба розуміти аспекти: у нас є дві групи політв’язнів, одна група знаходиться на території РФ, інша група знаходиться поки в Криму. Враховуючи те, що звинувачують їх здебільшого у шпигунстві, екстремізмі, тероризмі, за змінами до Кримінального кодексу РФ 2015 року, ці справи розглядають, грубо кажучи, воєнні трибунали. В Росії таких два — Ростов-на-Дону та Москва. Звичайно, в Москву було б дуже зручно їздити, там навіть можна було б знайти підтримку громадських діячів. Тому Росія веде всі ці справи в Ростові-на-Дону. Питання майданчика буде в будь-якому разі стосуватися Криму. Про Крим немає жодного місця, де Росія готова щось обговорювати, вести діалог, вони завжди закриваються однією фразою: «Мы легитимно присоединили законные русские земли». Як тільки з’явиться майданчик, де ми говоритимемо про всіх політв’язнів, він одразу перетвориться на те, що більшість політв’язнів були взяті в Криму, це дискусія про Крим. Тому Росія так не хоче цього. Якщо говорити про те, як ми це бачимо, то є такі інституції, які Росії цікаві, зокрема, як політичні майданчики. Це Рада Європи. Вона є регіональним представництвом структур ООН в Європі. Найлогічніше було б, щоб місцем обговорення була Рада Європи. Україна має розуміти, що МЗС повинне мати бюджет, щоб захищати юридично громадян України за кордоном. В МЗС мають бути більші можливості тиску на країни в рамках міжнародних договорів, якщо щось сталося. Остання досить гучна справа стосується Павла Гриба, якого затримали в Білорусі, а знайшли ми його в Краснодарському краї. Офіційно Білорусь взяла участь у викраденні громадянина України на своїй території. Тут ніхто не може сказати, що тільки Росія винна.

Ігор Котелянець: Політв’язнів було 11, а зараз 64. Я важко собі уявляю, щоб усі 64 прізвища прозвучали десь. Олександра Романцова: Один з китайських правителів казав, що смерть однієї людини — трагедія, а смерть тисяч чи мільйонів — вже статистика. Ми не хочемо робити з цього статистику, тому ми групуємо ці справи. На нашому сайті #LetMyPeopleGo ми описуємо кейси кожної людини. Дуже важлива активність родичів. Якщо вони будуть намагатися щось приховати, домовитися самі, це ускладнить роботу. У нас були такі кейси, коли родичі не хотіли публічності, вони боялися, говорили про те, що у них начебто є можливість домовитися, може, з використанням корупційних складових. Але жоден кейс так не вирішувався. Ця система запущена централізовано з Кремля, немає можливості «повирішувати» на місцевому рівні, бо є наказ. Наталія Каплан: Как относится общество к политзаключенным? Олександра Романцова: Я люблю зимові марафони з написання листів політв’язням. До Криму не можна надіслати листи, тому їх надсилають нам на офіс. Ми бачимо листи з Литви, з Італії. З Чикаго нам надіслали цілий пакет листів. Коли ти бачиш, що в час комп’ютерів людина пише лист ручкою, переживаєш емоційний підйом. Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.

Джерело, 26/01/2018.

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Результаты поиска:

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Голосування ПАРЄ і знаття санкцій з РФ

Жовтень 10, 2018

У вівторок 9 жовтня 2018 Парламентська Асамблея Ради Європи буде голосувати за резолюцію, щоб зняти санкції з Росії. У документі немає про це ні слова, але всі розуміють, що запропоновані зміни до регламенту ПАРЄ зроблять просто неможливими їх продовження.

Усе це особливо цинічно враховуючи, що жодна вимога Ради Європи до Путіна про припинення порушень в Криму і на Донбасі так і не була виконана. У російських в’язницях й надалі утримуються близько семи десятків заручників Кремля, серед яких Олег Сенцов. У підвалах ОРДЛО досі перебувають більше сотні полонених.

Акція солідарності з Олегом Сенцовим

Серпень 21, 2018

Центр Громадянських Свобод спільно з PEN Ukraine організували акцію солідарності з режисером та письменником Олегом Сенцовим.

Сестра Сенцова розповіла, що Олег втрачає надію, у те, що звільнення наближається. Що нам вдастся створити необхідний тиск та звільнити українських політв’язнів.

«Ми не можемо опускати руки, поки Олег продовжує бій. Це було б зрадою як Олега, так і людей, які докладають таких величезних зусиль, щоб реалізувати його звільнення», – додала вона.

21 серпня об 11.00, на 100-й день голодування режисера і письменника Олега Сенцова, PEN Ukraine спільно з Center for Civil Liberties проведе акцію біля Посольства Росії в Києві.

Ми закликаємо приносити на акцію свої листи до Олега. Під час акцій біля посольств ми будемо читати наші листи та його оповідання.

Акція «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане частиною міжнародної ініціативи, започаткованої PEN International.

Нагадаємо, що 14 серпня Міжнародний ПЕН оголосив марафон написання листів на підтримку Олега Сенцова.

До 20 серпня ви маєте можливість долучитися до міжнародного марафону листів PEN International. Для цього надішліть свої листи Олегу на адресу: aurelia.Dondo@pen-international.org.

21 серпня всі листи будуть роздруковані й принесені до посольств Росії в різних країнах.

Свої листи підтримки Сенцову в рамках акції, зокрема, написали кінорежисери Кен Лоуч, Майк Лі, Том Стоппард, актор, письменник і телеведучий Стівен Фрай, письменники Світлана Алексієвич, Ієн Ренкін, Марґарет Етвуд та Ніл Ґейман.

Символом міжнародної акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане колючий дріт, тож закликаємо використовувати його на плакатах, футболках і приносити на саму акцію.

Окрім України та Великої Британії, акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» одночасно відбудуться в Кенії, Швеції, Данії та Сполучених Штатах Америки. В Україні до Києва приєдналися Вінниця та Львів.

Подія в Лондоні: https://www.facebook.com/events/2740731575967727/

Подія у Вінниці: https://www.facebook.com/events/222194928460333/

Подія у Львові: https://www.facebook.com/events/520230691753534/

Контактна інформація: ukraine.pen@gmail.com.

#FreeSentsov #SaveOlegSentsov

Акція Save Oleg Sentsov у Києві

Липень 16, 2018

Вчора на акції SaveOlegSentsov у Києві_15.07  Олександра Матвійчук розповідала про кампанію Save Oleg Sentsov і мережу її учасників по всьому світу.

Не варто засуджувати українців, які йдуть на угоду зі слідством в РФ, – Романцова

Червень 19, 2018

Новина на сайті ЗІК

Політичні історії саме українських громадян, які були затримані у Росії, як правило, там використовують дуже активно у медіа. Але за статистикою, 98 відсотків таких осіб катують, застосовуючи електричний струм. Окрім фізичного катування, також застосовують і психологічний тиск. Тому не варто засуджувати людей, які все ж пішли на угоду зі слідством.

Про це в ефірі інформаційно-аналітичного проекту «Перші про головне. Коментарі» на телеканалі ZIK говорила заступник голови правління «Центру громадянських свобод» Олександра Романцова.

«Коли українські громадяни на щось погоджуються чи підписують документи у російських в’язницях, до них не може бути жодних претензій. Бо ми насправді не знаємо, яким чином змусили їх це зробити», – сказала Романцова.

За її словами, такі дії активно використовують у ЗМІ, аби проілюструвати, як російські спецслужби, буцім, врятували своїх громадян від терористів, екстремістів, шпигунів. Далі історію цієї людини максимально замовчують і як тільки суд ухвалює своє рішення, таку особу відправляють у найвіддаленіші колонії Росія. Потім настає інформаційний вакуум.

«Єдині, хто про них говорить – родичі та адвокати, які намагаються якось досягти справедливості. Також вони постійно пишуть запити у консульство України в Росії щодо українців, які зареєстровані у Криму. Але влада РФ не хоче пускати консулів до затриманих. Далі ми бачимо їх тільки під час продовження якогось терміну», – прокоментувала вона.

Також варто зазначити, що дуже часто до таких людей використовують адміністративний тиск у самій в’язниці.

«Люди постійно сидять у карцерах, ШИЗО. Навіть поліпшення їх умов перебування, яке могло би бути при гарній поведінці, нівелюється, тому що адміністрація постійно користується будь-якою можливістю. Таким чином намагаються змусити людей, щоб вони пішли на угоду зі слідством. Бо приклад Карпюка і Клиха показує, що можна сконструювати зі свідчень навіть якусь справу проти Яценюка», – зазначила Романцова.

Вона наголосила, що яскравим прикладом якраз є історія політв’язнів Клиха і Карпюка, яких  шукали півроку. Сім адвокатів намагалися зайти у їх справи.

«Російською методикою якраз є те, коли ув’язнений зможе дати привід для наступної медійної історії  у Росії. Бо ж люди виснажені та хворіють. Те, що це не курорт – сто відсотків. Саме тому їх злить, коли українські громадяни не хочуть підписувати прохання до Путіна щодо помилування. Найцікавіше, що дуже часто звичайні в’язні у Росії, які сидять із нашими громадянами, дуже часто їх підтримують, на відміну від адміністрації в’язниці, яка максимально їх пресує», – додала Романцова.

КОЛИ БОГ СТАЄ ЗБРОЄЮ – Переслідування за релігійними переконаннями в ході воєнного конфлікту на сході України

Червень 15, 2018

Анонс: Презентація книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”

Червень 5, 2018

Запрошуємо вас на презентацію книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”, яка була видана Центром інформації про права людини.  Презентація відбудеться у середу, 6 червня, з нагоди Дня журналіста, о 18:30 у Кримському домі (вул. Омеляновича-Павленка, 9).

Журналіст Юрій Луканов — безпосердній свідок згортання свободи слова у Криму після його окупації Російською Федерацією. Нова книжка автора розповідає про цинічну та брутальну роботу зі знищення вільної журналістики, яку окупаційна влада здійснювала щодо журналістів, редакторів, власників ЗМІ та представників міжнародних організацій найрізноманітнішими методами. Йдеться про побиття, пошкодження і вилучення техніки, незаконні затримання, тортури та погрози, відкриття сфабрикованих кримінальних справ, переслідування тощо.

В основу “Пресувальної машини” покладені документальні свідчення більше двадцяти кримських журналістів та медіадіячів про те, як із ними боролася Росія. Вони також є запрошеними гостями презентації. Це зокрема:

Валентина Самар, Тетяна Рихтун, Стас Юрченко, Олена Механік, Володимир Притула, Олена Юрченко, Шевкет Наматуллаєв, Сергій Мокрушин, Ярослав Пілунський, Олена Лисенко, Ірина Сєдова, Валерій Кулик, Андрій Сенченко, Ібраім Умеров, Наталія Кокоріна,  Микола Семена, Андрій Клименко, Тетяна Гучакова, Осман Пашаєв, Ельвіна Сеітбуллаєва, Анна Андрієвська, Ленур Іслямов, Ельзара Іслямова та інші журналісти.   

Учасники та учасниці події:

  • Юрій Луканов, журналіст та автор книжки
  • Тетяна Печончик, голова Центру інформації про права людини

Модератор — Алім Алієв, Кримський дім.

Відвідувачі заходу отримають книгу у подарунок. На презентації також відбуватиметься акція зі збору благодійної допомоги для родин кримських політв’язнів.

Вхід вільний. Для участі, будь ласка, зареєструйтеся

Будемо раді вас бачити!

Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України

Квітень 24, 2018

“Справедливість заради миру на Донбасі”

Відбулася прес-конференція, на якій були презентовані попередні результати дослідження “Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України (2014-2018 рр.)”

Попередня доповідь в рамках проекту «Моніторинг, документування порушень та захист прав цивільного населення, постраждалого від війни на Сході України»

 

Більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі протягом останніх 6 місяців, – правозахисниця

Січень 27, 2018

Правозахисниця Олександра Романцова розповідає про перші справи українських політв’язнів та зміну тенденцій щодо ув’язнення українців

Олександра Романцова — заступниця голови правління Центру громадянських свобод, координаторка правозахисної ініціативи «Євромайдан SOS» та ініціативи #LetMyPeopleGo. Кампанія #LetMyPeopleGo була започаткована ініціативою «Євромайдан SOS» для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому нею Криму. Кампанія ставить за мету звільнення всіх людей зі списку #LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Кампанію підтримує низка організацій в Україні та поза її межами. Також Олександра Романцова керує адвокаційними програмами у Парламентській асамблеї Ради Європи щодо порушення прав людини в Криму та українських політичних в’язнів, яких утримує Росія. При мікрофоні брат політв’язня Євгена Панова Ігор Котелянець, сестра Олега Сенцова Наталія Каплан.

У нашій студії — правозахисниця Олександра Романцова.

Ігор Котелянець: Ви є одним з керівників Центру громадянських свобод, координатором «Євромайдан SOS», займаєтесь також #LetMyPeopleGo. Як в цьому не заплутатися? Олександра Романцова: Центр громадянських свобод — це правозахисна організація, яка існує вже достатній час. З 2007 року ми працюємо у сфері фундаментальних прав людини, як в Україні, так і на всьому просторі ОБСЄ. Під час Євромайдану з 30 листопада ми започаткували «Євромайдан SOS» — ініціативу волонтерів, до якої долучилося безліч представників різних NGO, студентів, журналістів. Я так і прийшла в правозахист, будучи до того банківським працівником. 1 грудня я приєдналася до волонтерської ініціативи «Євромайдан SOS», яка знаходилася на базі Центру громадянських свобод. Після Євромайдану ми працювали здебільшого в режимі гарячої лінії і допомоги тим, кому були необхідні юридичні послуги. Ми об’єднували юристів, які готові були безкоштовно допомагати протестувальникам, допомагати шукати безвісти зниклих. Ми стали інформаційно-комунікаційним центром Євромайдану.

Після того, як втік наш екс-президент, ми зайнялися тим, що всю ту інформацію, яку прийняли разом з 16 тисячами дзвінків, зібрали і підготували подання до Міжнародного кримінального суду, щоб цю справу розглядали як злочин проти людяності. Зараз ми співпрацюємо з міжнародною прокуратурою, щоб це все пішло далі як справа в Гаазі. Перший кейс стосовно політичних в’язнів був кейсом так званих «кримських терористів». Ми вперше побачили, що питання не тільки в Надії Савченко, яка потрапила в полон. Кейс Олег Сенцова, Олександра Кольченка, Олексія Чирнія та Гени Афанасьєва з’явився, і ми побачили, що це буде тенденція. У лютому 2014 року їх було 11, а зараз 64. Тоді ми зрозуміли, що потрібна кампанія, передусім інформаційно-адвокаційна, тому що справи були виключно політичні. Ми розуміли, що не питання навіть знайти адвокатів. Ці справи, на жаль, в судах не вирішувалися. Це було видно і по тому, як вели справу Олега Сенцова і Олександра Кольченка. Дуже мало людей навіть в Україні знали про те, що є така тенденція. Ти можеш поїхати до сім’ї в Крим чи в Росію і стати політичним в’язнем. Питання буде не в тому, що ти зробив, а в тому, хто ти є, що ти є український громадянин, Росії ти потрібен для картинки того, що в Криму терористи, в Україні всі фашисти. Двох студентів зі Львова, які потрапили до ФСБ в Курську, ми витягли швидко. Можливо, саме тому, що вони потрапили не до центральних ФСБшників, а до регіональних. Тоді ми зрозуміли, що найголовніше, щоб всі ці імена звучали. Міжнародна спільнота має тиснути на Росію, тому що це політична справа. Досі ми бачимо, що вони цього бояться, бо немає жодного майданчика, де Росія готова це обговорювати. На жаль, більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі за останні 6 місяців. Ця тенденція, на жаль, наростає. Ми бачимо, що Росія, мабуть, взялася за наступний медіапроект, який називається «ІДІЛ в Криму». Вони беруть молодих чоловіків-мусульман, приписують їм терористичні наміри. Наталія Каплан: Какой должна быть единая площадка? Ігор Котелянець: Ми зараз говоримо про аналог Мінська? Олександра Романцова: Так, тут треба розуміти аспекти: у нас є дві групи політв’язнів, одна група знаходиться на території РФ, інша група знаходиться поки в Криму. Враховуючи те, що звинувачують їх здебільшого у шпигунстві, екстремізмі, тероризмі, за змінами до Кримінального кодексу РФ 2015 року, ці справи розглядають, грубо кажучи, воєнні трибунали. В Росії таких два — Ростов-на-Дону та Москва. Звичайно, в Москву було б дуже зручно їздити, там навіть можна було б знайти підтримку громадських діячів. Тому Росія веде всі ці справи в Ростові-на-Дону. Питання майданчика буде в будь-якому разі стосуватися Криму. Про Крим немає жодного місця, де Росія готова щось обговорювати, вести діалог, вони завжди закриваються однією фразою: «Мы легитимно присоединили законные русские земли». Як тільки з’явиться майданчик, де ми говоритимемо про всіх політв’язнів, він одразу перетвориться на те, що більшість політв’язнів були взяті в Криму, це дискусія про Крим. Тому Росія так не хоче цього. Якщо говорити про те, як ми це бачимо, то є такі інституції, які Росії цікаві, зокрема, як політичні майданчики. Це Рада Європи. Вона є регіональним представництвом структур ООН в Європі. Найлогічніше було б, щоб місцем обговорення була Рада Європи. Україна має розуміти, що МЗС повинне мати бюджет, щоб захищати юридично громадян України за кордоном. В МЗС мають бути більші можливості тиску на країни в рамках міжнародних договорів, якщо щось сталося. Остання досить гучна справа стосується Павла Гриба, якого затримали в Білорусі, а знайшли ми його в Краснодарському краї. Офіційно Білорусь взяла участь у викраденні громадянина України на своїй території. Тут ніхто не може сказати, що тільки Росія винна.

Ігор Котелянець: Політв’язнів було 11, а зараз 64. Я важко собі уявляю, щоб усі 64 прізвища прозвучали десь. Олександра Романцова: Один з китайських правителів казав, що смерть однієї людини — трагедія, а смерть тисяч чи мільйонів — вже статистика. Ми не хочемо робити з цього статистику, тому ми групуємо ці справи. На нашому сайті #LetMyPeopleGo ми описуємо кейси кожної людини. Дуже важлива активність родичів. Якщо вони будуть намагатися щось приховати, домовитися самі, це ускладнить роботу. У нас були такі кейси, коли родичі не хотіли публічності, вони боялися, говорили про те, що у них начебто є можливість домовитися, може, з використанням корупційних складових. Але жоден кейс так не вирішувався. Ця система запущена централізовано з Кремля, немає можливості «повирішувати» на місцевому рівні, бо є наказ. Наталія Каплан: Как относится общество к политзаключенным? Олександра Романцова: Я люблю зимові марафони з написання листів політв’язням. До Криму не можна надіслати листи, тому їх надсилають нам на офіс. Ми бачимо листи з Литви, з Італії. З Чикаго нам надіслали цілий пакет листів. Коли ти бачиш, що в час комп’ютерів людина пише лист ручкою, переживаєш емоційний підйом. Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.

Джерело, 26/01/2018.

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Результаты поиска:

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Голосування ПАРЄ і знаття санкцій з РФ

Жовтень 10, 2018

У вівторок 9 жовтня 2018 Парламентська Асамблея Ради Європи буде голосувати за резолюцію, щоб зняти санкції з Росії. У документі немає про це ні слова, але всі розуміють, що запропоновані зміни до регламенту ПАРЄ зроблять просто неможливими їх продовження.

Усе це особливо цинічно враховуючи, що жодна вимога Ради Європи до Путіна про припинення порушень в Криму і на Донбасі так і не була виконана. У російських в’язницях й надалі утримуються близько семи десятків заручників Кремля, серед яких Олег Сенцов. У підвалах ОРДЛО досі перебувають більше сотні полонених.

Акція солідарності з Олегом Сенцовим

Серпень 21, 2018

Центр Громадянських Свобод спільно з PEN Ukraine організували акцію солідарності з режисером та письменником Олегом Сенцовим.

Сестра Сенцова розповіла, що Олег втрачає надію, у те, що звільнення наближається. Що нам вдастся створити необхідний тиск та звільнити українських політв’язнів.

«Ми не можемо опускати руки, поки Олег продовжує бій. Це було б зрадою як Олега, так і людей, які докладають таких величезних зусиль, щоб реалізувати його звільнення», – додала вона.

21 серпня об 11.00, на 100-й день голодування режисера і письменника Олега Сенцова, PEN Ukraine спільно з Center for Civil Liberties проведе акцію біля Посольства Росії в Києві.

Ми закликаємо приносити на акцію свої листи до Олега. Під час акцій біля посольств ми будемо читати наші листи та його оповідання.

Акція «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане частиною міжнародної ініціативи, започаткованої PEN International.

Нагадаємо, що 14 серпня Міжнародний ПЕН оголосив марафон написання листів на підтримку Олега Сенцова.

До 20 серпня ви маєте можливість долучитися до міжнародного марафону листів PEN International. Для цього надішліть свої листи Олегу на адресу: aurelia.Dondo@pen-international.org.

21 серпня всі листи будуть роздруковані й принесені до посольств Росії в різних країнах.

Свої листи підтримки Сенцову в рамках акції, зокрема, написали кінорежисери Кен Лоуч, Майк Лі, Том Стоппард, актор, письменник і телеведучий Стівен Фрай, письменники Світлана Алексієвич, Ієн Ренкін, Марґарет Етвуд та Ніл Ґейман.

Символом міжнародної акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане колючий дріт, тож закликаємо використовувати його на плакатах, футболках і приносити на саму акцію.

Окрім України та Великої Британії, акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» одночасно відбудуться в Кенії, Швеції, Данії та Сполучених Штатах Америки. В Україні до Києва приєдналися Вінниця та Львів.

Подія в Лондоні: https://www.facebook.com/events/2740731575967727/

Подія у Вінниці: https://www.facebook.com/events/222194928460333/

Подія у Львові: https://www.facebook.com/events/520230691753534/

Контактна інформація: ukraine.pen@gmail.com.

#FreeSentsov #SaveOlegSentsov

Акція Save Oleg Sentsov у Києві

Липень 16, 2018

Вчора на акції SaveOlegSentsov у Києві_15.07  Олександра Матвійчук розповідала про кампанію Save Oleg Sentsov і мережу її учасників по всьому світу.

Не варто засуджувати українців, які йдуть на угоду зі слідством в РФ, – Романцова

Червень 19, 2018

Новина на сайті ЗІК

Політичні історії саме українських громадян, які були затримані у Росії, як правило, там використовують дуже активно у медіа. Але за статистикою, 98 відсотків таких осіб катують, застосовуючи електричний струм. Окрім фізичного катування, також застосовують і психологічний тиск. Тому не варто засуджувати людей, які все ж пішли на угоду зі слідством.

Про це в ефірі інформаційно-аналітичного проекту «Перші про головне. Коментарі» на телеканалі ZIK говорила заступник голови правління «Центру громадянських свобод» Олександра Романцова.

«Коли українські громадяни на щось погоджуються чи підписують документи у російських в’язницях, до них не може бути жодних претензій. Бо ми насправді не знаємо, яким чином змусили їх це зробити», – сказала Романцова.

За її словами, такі дії активно використовують у ЗМІ, аби проілюструвати, як російські спецслужби, буцім, врятували своїх громадян від терористів, екстремістів, шпигунів. Далі історію цієї людини максимально замовчують і як тільки суд ухвалює своє рішення, таку особу відправляють у найвіддаленіші колонії Росія. Потім настає інформаційний вакуум.

«Єдині, хто про них говорить – родичі та адвокати, які намагаються якось досягти справедливості. Також вони постійно пишуть запити у консульство України в Росії щодо українців, які зареєстровані у Криму. Але влада РФ не хоче пускати консулів до затриманих. Далі ми бачимо їх тільки під час продовження якогось терміну», – прокоментувала вона.

Також варто зазначити, що дуже часто до таких людей використовують адміністративний тиск у самій в’язниці.

«Люди постійно сидять у карцерах, ШИЗО. Навіть поліпшення їх умов перебування, яке могло би бути при гарній поведінці, нівелюється, тому що адміністрація постійно користується будь-якою можливістю. Таким чином намагаються змусити людей, щоб вони пішли на угоду зі слідством. Бо приклад Карпюка і Клиха показує, що можна сконструювати зі свідчень навіть якусь справу проти Яценюка», – зазначила Романцова.

Вона наголосила, що яскравим прикладом якраз є історія політв’язнів Клиха і Карпюка, яких  шукали півроку. Сім адвокатів намагалися зайти у їх справи.

«Російською методикою якраз є те, коли ув’язнений зможе дати привід для наступної медійної історії  у Росії. Бо ж люди виснажені та хворіють. Те, що це не курорт – сто відсотків. Саме тому їх злить, коли українські громадяни не хочуть підписувати прохання до Путіна щодо помилування. Найцікавіше, що дуже часто звичайні в’язні у Росії, які сидять із нашими громадянами, дуже часто їх підтримують, на відміну від адміністрації в’язниці, яка максимально їх пресує», – додала Романцова.

КОЛИ БОГ СТАЄ ЗБРОЄЮ – Переслідування за релігійними переконаннями в ході воєнного конфлікту на сході України

Червень 15, 2018

Анонс: Презентація книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”

Червень 5, 2018

Запрошуємо вас на презентацію книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”, яка була видана Центром інформації про права людини.  Презентація відбудеться у середу, 6 червня, з нагоди Дня журналіста, о 18:30 у Кримському домі (вул. Омеляновича-Павленка, 9).

Журналіст Юрій Луканов — безпосердній свідок згортання свободи слова у Криму після його окупації Російською Федерацією. Нова книжка автора розповідає про цинічну та брутальну роботу зі знищення вільної журналістики, яку окупаційна влада здійснювала щодо журналістів, редакторів, власників ЗМІ та представників міжнародних організацій найрізноманітнішими методами. Йдеться про побиття, пошкодження і вилучення техніки, незаконні затримання, тортури та погрози, відкриття сфабрикованих кримінальних справ, переслідування тощо.

В основу “Пресувальної машини” покладені документальні свідчення більше двадцяти кримських журналістів та медіадіячів про те, як із ними боролася Росія. Вони також є запрошеними гостями презентації. Це зокрема:

Валентина Самар, Тетяна Рихтун, Стас Юрченко, Олена Механік, Володимир Притула, Олена Юрченко, Шевкет Наматуллаєв, Сергій Мокрушин, Ярослав Пілунський, Олена Лисенко, Ірина Сєдова, Валерій Кулик, Андрій Сенченко, Ібраім Умеров, Наталія Кокоріна,  Микола Семена, Андрій Клименко, Тетяна Гучакова, Осман Пашаєв, Ельвіна Сеітбуллаєва, Анна Андрієвська, Ленур Іслямов, Ельзара Іслямова та інші журналісти.   

Учасники та учасниці події:

  • Юрій Луканов, журналіст та автор книжки
  • Тетяна Печончик, голова Центру інформації про права людини

Модератор — Алім Алієв, Кримський дім.

Відвідувачі заходу отримають книгу у подарунок. На презентації також відбуватиметься акція зі збору благодійної допомоги для родин кримських політв’язнів.

Вхід вільний. Для участі, будь ласка, зареєструйтеся

Будемо раді вас бачити!

Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України

Квітень 24, 2018

“Справедливість заради миру на Донбасі”

Відбулася прес-конференція, на якій були презентовані попередні результати дослідження “Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України (2014-2018 рр.)”

Попередня доповідь в рамках проекту «Моніторинг, документування порушень та захист прав цивільного населення, постраждалого від війни на Сході України»

 

Більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі протягом останніх 6 місяців, – правозахисниця

Січень 27, 2018

Правозахисниця Олександра Романцова розповідає про перші справи українських політв’язнів та зміну тенденцій щодо ув’язнення українців

Олександра Романцова — заступниця голови правління Центру громадянських свобод, координаторка правозахисної ініціативи «Євромайдан SOS» та ініціативи #LetMyPeopleGo. Кампанія #LetMyPeopleGo була започаткована ініціативою «Євромайдан SOS» для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому нею Криму. Кампанія ставить за мету звільнення всіх людей зі списку #LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Кампанію підтримує низка організацій в Україні та поза її межами. Також Олександра Романцова керує адвокаційними програмами у Парламентській асамблеї Ради Європи щодо порушення прав людини в Криму та українських політичних в’язнів, яких утримує Росія. При мікрофоні брат політв’язня Євгена Панова Ігор Котелянець, сестра Олега Сенцова Наталія Каплан.

У нашій студії — правозахисниця Олександра Романцова.

Ігор Котелянець: Ви є одним з керівників Центру громадянських свобод, координатором «Євромайдан SOS», займаєтесь також #LetMyPeopleGo. Як в цьому не заплутатися? Олександра Романцова: Центр громадянських свобод — це правозахисна організація, яка існує вже достатній час. З 2007 року ми працюємо у сфері фундаментальних прав людини, як в Україні, так і на всьому просторі ОБСЄ. Під час Євромайдану з 30 листопада ми започаткували «Євромайдан SOS» — ініціативу волонтерів, до якої долучилося безліч представників різних NGO, студентів, журналістів. Я так і прийшла в правозахист, будучи до того банківським працівником. 1 грудня я приєдналася до волонтерської ініціативи «Євромайдан SOS», яка знаходилася на базі Центру громадянських свобод. Після Євромайдану ми працювали здебільшого в режимі гарячої лінії і допомоги тим, кому були необхідні юридичні послуги. Ми об’єднували юристів, які готові були безкоштовно допомагати протестувальникам, допомагати шукати безвісти зниклих. Ми стали інформаційно-комунікаційним центром Євромайдану.

Після того, як втік наш екс-президент, ми зайнялися тим, що всю ту інформацію, яку прийняли разом з 16 тисячами дзвінків, зібрали і підготували подання до Міжнародного кримінального суду, щоб цю справу розглядали як злочин проти людяності. Зараз ми співпрацюємо з міжнародною прокуратурою, щоб це все пішло далі як справа в Гаазі. Перший кейс стосовно політичних в’язнів був кейсом так званих «кримських терористів». Ми вперше побачили, що питання не тільки в Надії Савченко, яка потрапила в полон. Кейс Олег Сенцова, Олександра Кольченка, Олексія Чирнія та Гени Афанасьєва з’явився, і ми побачили, що це буде тенденція. У лютому 2014 року їх було 11, а зараз 64. Тоді ми зрозуміли, що потрібна кампанія, передусім інформаційно-адвокаційна, тому що справи були виключно політичні. Ми розуміли, що не питання навіть знайти адвокатів. Ці справи, на жаль, в судах не вирішувалися. Це було видно і по тому, як вели справу Олега Сенцова і Олександра Кольченка. Дуже мало людей навіть в Україні знали про те, що є така тенденція. Ти можеш поїхати до сім’ї в Крим чи в Росію і стати політичним в’язнем. Питання буде не в тому, що ти зробив, а в тому, хто ти є, що ти є український громадянин, Росії ти потрібен для картинки того, що в Криму терористи, в Україні всі фашисти. Двох студентів зі Львова, які потрапили до ФСБ в Курську, ми витягли швидко. Можливо, саме тому, що вони потрапили не до центральних ФСБшників, а до регіональних. Тоді ми зрозуміли, що найголовніше, щоб всі ці імена звучали. Міжнародна спільнота має тиснути на Росію, тому що це політична справа. Досі ми бачимо, що вони цього бояться, бо немає жодного майданчика, де Росія готова це обговорювати. На жаль, більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі за останні 6 місяців. Ця тенденція, на жаль, наростає. Ми бачимо, що Росія, мабуть, взялася за наступний медіапроект, який називається «ІДІЛ в Криму». Вони беруть молодих чоловіків-мусульман, приписують їм терористичні наміри. Наталія Каплан: Какой должна быть единая площадка? Ігор Котелянець: Ми зараз говоримо про аналог Мінська? Олександра Романцова: Так, тут треба розуміти аспекти: у нас є дві групи політв’язнів, одна група знаходиться на території РФ, інша група знаходиться поки в Криму. Враховуючи те, що звинувачують їх здебільшого у шпигунстві, екстремізмі, тероризмі, за змінами до Кримінального кодексу РФ 2015 року, ці справи розглядають, грубо кажучи, воєнні трибунали. В Росії таких два — Ростов-на-Дону та Москва. Звичайно, в Москву було б дуже зручно їздити, там навіть можна було б знайти підтримку громадських діячів. Тому Росія веде всі ці справи в Ростові-на-Дону. Питання майданчика буде в будь-якому разі стосуватися Криму. Про Крим немає жодного місця, де Росія готова щось обговорювати, вести діалог, вони завжди закриваються однією фразою: «Мы легитимно присоединили законные русские земли». Як тільки з’явиться майданчик, де ми говоритимемо про всіх політв’язнів, він одразу перетвориться на те, що більшість політв’язнів були взяті в Криму, це дискусія про Крим. Тому Росія так не хоче цього. Якщо говорити про те, як ми це бачимо, то є такі інституції, які Росії цікаві, зокрема, як політичні майданчики. Це Рада Європи. Вона є регіональним представництвом структур ООН в Європі. Найлогічніше було б, щоб місцем обговорення була Рада Європи. Україна має розуміти, що МЗС повинне мати бюджет, щоб захищати юридично громадян України за кордоном. В МЗС мають бути більші можливості тиску на країни в рамках міжнародних договорів, якщо щось сталося. Остання досить гучна справа стосується Павла Гриба, якого затримали в Білорусі, а знайшли ми його в Краснодарському краї. Офіційно Білорусь взяла участь у викраденні громадянина України на своїй території. Тут ніхто не може сказати, що тільки Росія винна.

Ігор Котелянець: Політв’язнів було 11, а зараз 64. Я важко собі уявляю, щоб усі 64 прізвища прозвучали десь. Олександра Романцова: Один з китайських правителів казав, що смерть однієї людини — трагедія, а смерть тисяч чи мільйонів — вже статистика. Ми не хочемо робити з цього статистику, тому ми групуємо ці справи. На нашому сайті #LetMyPeopleGo ми описуємо кейси кожної людини. Дуже важлива активність родичів. Якщо вони будуть намагатися щось приховати, домовитися самі, це ускладнить роботу. У нас були такі кейси, коли родичі не хотіли публічності, вони боялися, говорили про те, що у них начебто є можливість домовитися, може, з використанням корупційних складових. Але жоден кейс так не вирішувався. Ця система запущена централізовано з Кремля, немає можливості «повирішувати» на місцевому рівні, бо є наказ. Наталія Каплан: Как относится общество к политзаключенным? Олександра Романцова: Я люблю зимові марафони з написання листів політв’язням. До Криму не можна надіслати листи, тому їх надсилають нам на офіс. Ми бачимо листи з Литви, з Італії. З Чикаго нам надіслали цілий пакет листів. Коли ти бачиш, що в час комп’ютерів людина пише лист ручкою, переживаєш емоційний підйом. Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.

Джерело, 26/01/2018.

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Результаты поиска:

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Голосування ПАРЄ і знаття санкцій з РФ

Жовтень 10, 2018

У вівторок 9 жовтня 2018 Парламентська Асамблея Ради Європи буде голосувати за резолюцію, щоб зняти санкції з Росії. У документі немає про це ні слова, але всі розуміють, що запропоновані зміни до регламенту ПАРЄ зроблять просто неможливими їх продовження.

Усе це особливо цинічно враховуючи, що жодна вимога Ради Європи до Путіна про припинення порушень в Криму і на Донбасі так і не була виконана. У російських в’язницях й надалі утримуються близько семи десятків заручників Кремля, серед яких Олег Сенцов. У підвалах ОРДЛО досі перебувають більше сотні полонених.

Акція солідарності з Олегом Сенцовим

Серпень 21, 2018

Центр Громадянських Свобод спільно з PEN Ukraine організували акцію солідарності з режисером та письменником Олегом Сенцовим.

Сестра Сенцова розповіла, що Олег втрачає надію, у те, що звільнення наближається. Що нам вдастся створити необхідний тиск та звільнити українських політв’язнів.

«Ми не можемо опускати руки, поки Олег продовжує бій. Це було б зрадою як Олега, так і людей, які докладають таких величезних зусиль, щоб реалізувати його звільнення», – додала вона.

21 серпня об 11.00, на 100-й день голодування режисера і письменника Олега Сенцова, PEN Ukraine спільно з Center for Civil Liberties проведе акцію біля Посольства Росії в Києві.

Ми закликаємо приносити на акцію свої листи до Олега. Під час акцій біля посольств ми будемо читати наші листи та його оповідання.

Акція «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане частиною міжнародної ініціативи, започаткованої PEN International.

Нагадаємо, що 14 серпня Міжнародний ПЕН оголосив марафон написання листів на підтримку Олега Сенцова.

До 20 серпня ви маєте можливість долучитися до міжнародного марафону листів PEN International. Для цього надішліть свої листи Олегу на адресу: aurelia.Dondo@pen-international.org.

21 серпня всі листи будуть роздруковані й принесені до посольств Росії в різних країнах.

Свої листи підтримки Сенцову в рамках акції, зокрема, написали кінорежисери Кен Лоуч, Майк Лі, Том Стоппард, актор, письменник і телеведучий Стівен Фрай, письменники Світлана Алексієвич, Ієн Ренкін, Марґарет Етвуд та Ніл Ґейман.

Символом міжнародної акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане колючий дріт, тож закликаємо використовувати його на плакатах, футболках і приносити на саму акцію.

Окрім України та Великої Британії, акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» одночасно відбудуться в Кенії, Швеції, Данії та Сполучених Штатах Америки. В Україні до Києва приєдналися Вінниця та Львів.

Подія в Лондоні: https://www.facebook.com/events/2740731575967727/

Подія у Вінниці: https://www.facebook.com/events/222194928460333/

Подія у Львові: https://www.facebook.com/events/520230691753534/

Контактна інформація: ukraine.pen@gmail.com.

#FreeSentsov #SaveOlegSentsov

Акція Save Oleg Sentsov у Києві

Липень 16, 2018

Вчора на акції SaveOlegSentsov у Києві_15.07  Олександра Матвійчук розповідала про кампанію Save Oleg Sentsov і мережу її учасників по всьому світу.

Не варто засуджувати українців, які йдуть на угоду зі слідством в РФ, – Романцова

Червень 19, 2018

Новина на сайті ЗІК

Політичні історії саме українських громадян, які були затримані у Росії, як правило, там використовують дуже активно у медіа. Але за статистикою, 98 відсотків таких осіб катують, застосовуючи електричний струм. Окрім фізичного катування, також застосовують і психологічний тиск. Тому не варто засуджувати людей, які все ж пішли на угоду зі слідством.

Про це в ефірі інформаційно-аналітичного проекту «Перші про головне. Коментарі» на телеканалі ZIK говорила заступник голови правління «Центру громадянських свобод» Олександра Романцова.

«Коли українські громадяни на щось погоджуються чи підписують документи у російських в’язницях, до них не може бути жодних претензій. Бо ми насправді не знаємо, яким чином змусили їх це зробити», – сказала Романцова.

За її словами, такі дії активно використовують у ЗМІ, аби проілюструвати, як російські спецслужби, буцім, врятували своїх громадян від терористів, екстремістів, шпигунів. Далі історію цієї людини максимально замовчують і як тільки суд ухвалює своє рішення, таку особу відправляють у найвіддаленіші колонії Росія. Потім настає інформаційний вакуум.

«Єдині, хто про них говорить – родичі та адвокати, які намагаються якось досягти справедливості. Також вони постійно пишуть запити у консульство України в Росії щодо українців, які зареєстровані у Криму. Але влада РФ не хоче пускати консулів до затриманих. Далі ми бачимо їх тільки під час продовження якогось терміну», – прокоментувала вона.

Також варто зазначити, що дуже часто до таких людей використовують адміністративний тиск у самій в’язниці.

«Люди постійно сидять у карцерах, ШИЗО. Навіть поліпшення їх умов перебування, яке могло би бути при гарній поведінці, нівелюється, тому що адміністрація постійно користується будь-якою можливістю. Таким чином намагаються змусити людей, щоб вони пішли на угоду зі слідством. Бо приклад Карпюка і Клиха показує, що можна сконструювати зі свідчень навіть якусь справу проти Яценюка», – зазначила Романцова.

Вона наголосила, що яскравим прикладом якраз є історія політв’язнів Клиха і Карпюка, яких  шукали півроку. Сім адвокатів намагалися зайти у їх справи.

«Російською методикою якраз є те, коли ув’язнений зможе дати привід для наступної медійної історії  у Росії. Бо ж люди виснажені та хворіють. Те, що це не курорт – сто відсотків. Саме тому їх злить, коли українські громадяни не хочуть підписувати прохання до Путіна щодо помилування. Найцікавіше, що дуже часто звичайні в’язні у Росії, які сидять із нашими громадянами, дуже часто їх підтримують, на відміну від адміністрації в’язниці, яка максимально їх пресує», – додала Романцова.

КОЛИ БОГ СТАЄ ЗБРОЄЮ – Переслідування за релігійними переконаннями в ході воєнного конфлікту на сході України

Червень 15, 2018

Анонс: Презентація книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”

Червень 5, 2018

Запрошуємо вас на презентацію книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”, яка була видана Центром інформації про права людини.  Презентація відбудеться у середу, 6 червня, з нагоди Дня журналіста, о 18:30 у Кримському домі (вул. Омеляновича-Павленка, 9).

Журналіст Юрій Луканов — безпосердній свідок згортання свободи слова у Криму після його окупації Російською Федерацією. Нова книжка автора розповідає про цинічну та брутальну роботу зі знищення вільної журналістики, яку окупаційна влада здійснювала щодо журналістів, редакторів, власників ЗМІ та представників міжнародних організацій найрізноманітнішими методами. Йдеться про побиття, пошкодження і вилучення техніки, незаконні затримання, тортури та погрози, відкриття сфабрикованих кримінальних справ, переслідування тощо.

В основу “Пресувальної машини” покладені документальні свідчення більше двадцяти кримських журналістів та медіадіячів про те, як із ними боролася Росія. Вони також є запрошеними гостями презентації. Це зокрема:

Валентина Самар, Тетяна Рихтун, Стас Юрченко, Олена Механік, Володимир Притула, Олена Юрченко, Шевкет Наматуллаєв, Сергій Мокрушин, Ярослав Пілунський, Олена Лисенко, Ірина Сєдова, Валерій Кулик, Андрій Сенченко, Ібраім Умеров, Наталія Кокоріна,  Микола Семена, Андрій Клименко, Тетяна Гучакова, Осман Пашаєв, Ельвіна Сеітбуллаєва, Анна Андрієвська, Ленур Іслямов, Ельзара Іслямова та інші журналісти.   

Учасники та учасниці події:

  • Юрій Луканов, журналіст та автор книжки
  • Тетяна Печончик, голова Центру інформації про права людини

Модератор — Алім Алієв, Кримський дім.

Відвідувачі заходу отримають книгу у подарунок. На презентації також відбуватиметься акція зі збору благодійної допомоги для родин кримських політв’язнів.

Вхід вільний. Для участі, будь ласка, зареєструйтеся

Будемо раді вас бачити!

Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України

Квітень 24, 2018

“Справедливість заради миру на Донбасі”

Відбулася прес-конференція, на якій були презентовані попередні результати дослідження “Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України (2014-2018 рр.)”

Попередня доповідь в рамках проекту «Моніторинг, документування порушень та захист прав цивільного населення, постраждалого від війни на Сході України»

 

Більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі протягом останніх 6 місяців, – правозахисниця

Січень 27, 2018

Правозахисниця Олександра Романцова розповідає про перші справи українських політв’язнів та зміну тенденцій щодо ув’язнення українців

Олександра Романцова — заступниця голови правління Центру громадянських свобод, координаторка правозахисної ініціативи «Євромайдан SOS» та ініціативи #LetMyPeopleGo. Кампанія #LetMyPeopleGo була започаткована ініціативою «Євромайдан SOS» для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому нею Криму. Кампанія ставить за мету звільнення всіх людей зі списку #LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Кампанію підтримує низка організацій в Україні та поза її межами. Також Олександра Романцова керує адвокаційними програмами у Парламентській асамблеї Ради Європи щодо порушення прав людини в Криму та українських політичних в’язнів, яких утримує Росія. При мікрофоні брат політв’язня Євгена Панова Ігор Котелянець, сестра Олега Сенцова Наталія Каплан.

У нашій студії — правозахисниця Олександра Романцова.

Ігор Котелянець: Ви є одним з керівників Центру громадянських свобод, координатором «Євромайдан SOS», займаєтесь також #LetMyPeopleGo. Як в цьому не заплутатися? Олександра Романцова: Центр громадянських свобод — це правозахисна організація, яка існує вже достатній час. З 2007 року ми працюємо у сфері фундаментальних прав людини, як в Україні, так і на всьому просторі ОБСЄ. Під час Євромайдану з 30 листопада ми започаткували «Євромайдан SOS» — ініціативу волонтерів, до якої долучилося безліч представників різних NGO, студентів, журналістів. Я так і прийшла в правозахист, будучи до того банківським працівником. 1 грудня я приєдналася до волонтерської ініціативи «Євромайдан SOS», яка знаходилася на базі Центру громадянських свобод. Після Євромайдану ми працювали здебільшого в режимі гарячої лінії і допомоги тим, кому були необхідні юридичні послуги. Ми об’єднували юристів, які готові були безкоштовно допомагати протестувальникам, допомагати шукати безвісти зниклих. Ми стали інформаційно-комунікаційним центром Євромайдану.

Після того, як втік наш екс-президент, ми зайнялися тим, що всю ту інформацію, яку прийняли разом з 16 тисячами дзвінків, зібрали і підготували подання до Міжнародного кримінального суду, щоб цю справу розглядали як злочин проти людяності. Зараз ми співпрацюємо з міжнародною прокуратурою, щоб це все пішло далі як справа в Гаазі. Перший кейс стосовно політичних в’язнів був кейсом так званих «кримських терористів». Ми вперше побачили, що питання не тільки в Надії Савченко, яка потрапила в полон. Кейс Олег Сенцова, Олександра Кольченка, Олексія Чирнія та Гени Афанасьєва з’явився, і ми побачили, що це буде тенденція. У лютому 2014 року їх було 11, а зараз 64. Тоді ми зрозуміли, що потрібна кампанія, передусім інформаційно-адвокаційна, тому що справи були виключно політичні. Ми розуміли, що не питання навіть знайти адвокатів. Ці справи, на жаль, в судах не вирішувалися. Це було видно і по тому, як вели справу Олега Сенцова і Олександра Кольченка. Дуже мало людей навіть в Україні знали про те, що є така тенденція. Ти можеш поїхати до сім’ї в Крим чи в Росію і стати політичним в’язнем. Питання буде не в тому, що ти зробив, а в тому, хто ти є, що ти є український громадянин, Росії ти потрібен для картинки того, що в Криму терористи, в Україні всі фашисти. Двох студентів зі Львова, які потрапили до ФСБ в Курську, ми витягли швидко. Можливо, саме тому, що вони потрапили не до центральних ФСБшників, а до регіональних. Тоді ми зрозуміли, що найголовніше, щоб всі ці імена звучали. Міжнародна спільнота має тиснути на Росію, тому що це політична справа. Досі ми бачимо, що вони цього бояться, бо немає жодного майданчика, де Росія готова це обговорювати. На жаль, більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі за останні 6 місяців. Ця тенденція, на жаль, наростає. Ми бачимо, що Росія, мабуть, взялася за наступний медіапроект, який називається «ІДІЛ в Криму». Вони беруть молодих чоловіків-мусульман, приписують їм терористичні наміри. Наталія Каплан: Какой должна быть единая площадка? Ігор Котелянець: Ми зараз говоримо про аналог Мінська? Олександра Романцова: Так, тут треба розуміти аспекти: у нас є дві групи політв’язнів, одна група знаходиться на території РФ, інша група знаходиться поки в Криму. Враховуючи те, що звинувачують їх здебільшого у шпигунстві, екстремізмі, тероризмі, за змінами до Кримінального кодексу РФ 2015 року, ці справи розглядають, грубо кажучи, воєнні трибунали. В Росії таких два — Ростов-на-Дону та Москва. Звичайно, в Москву було б дуже зручно їздити, там навіть можна було б знайти підтримку громадських діячів. Тому Росія веде всі ці справи в Ростові-на-Дону. Питання майданчика буде в будь-якому разі стосуватися Криму. Про Крим немає жодного місця, де Росія готова щось обговорювати, вести діалог, вони завжди закриваються однією фразою: «Мы легитимно присоединили законные русские земли». Як тільки з’явиться майданчик, де ми говоритимемо про всіх політв’язнів, він одразу перетвориться на те, що більшість політв’язнів були взяті в Криму, це дискусія про Крим. Тому Росія так не хоче цього. Якщо говорити про те, як ми це бачимо, то є такі інституції, які Росії цікаві, зокрема, як політичні майданчики. Це Рада Європи. Вона є регіональним представництвом структур ООН в Європі. Найлогічніше було б, щоб місцем обговорення була Рада Європи. Україна має розуміти, що МЗС повинне мати бюджет, щоб захищати юридично громадян України за кордоном. В МЗС мають бути більші можливості тиску на країни в рамках міжнародних договорів, якщо щось сталося. Остання досить гучна справа стосується Павла Гриба, якого затримали в Білорусі, а знайшли ми його в Краснодарському краї. Офіційно Білорусь взяла участь у викраденні громадянина України на своїй території. Тут ніхто не може сказати, що тільки Росія винна.

Ігор Котелянець: Політв’язнів було 11, а зараз 64. Я важко собі уявляю, щоб усі 64 прізвища прозвучали десь. Олександра Романцова: Один з китайських правителів казав, що смерть однієї людини — трагедія, а смерть тисяч чи мільйонів — вже статистика. Ми не хочемо робити з цього статистику, тому ми групуємо ці справи. На нашому сайті #LetMyPeopleGo ми описуємо кейси кожної людини. Дуже важлива активність родичів. Якщо вони будуть намагатися щось приховати, домовитися самі, це ускладнить роботу. У нас були такі кейси, коли родичі не хотіли публічності, вони боялися, говорили про те, що у них начебто є можливість домовитися, може, з використанням корупційних складових. Але жоден кейс так не вирішувався. Ця система запущена централізовано з Кремля, немає можливості «повирішувати» на місцевому рівні, бо є наказ. Наталія Каплан: Как относится общество к политзаключенным? Олександра Романцова: Я люблю зимові марафони з написання листів політв’язням. До Криму не можна надіслати листи, тому їх надсилають нам на офіс. Ми бачимо листи з Литви, з Італії. З Чикаго нам надіслали цілий пакет листів. Коли ти бачиш, що в час комп’ютерів людина пише лист ручкою, переживаєш емоційний підйом. Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.

Джерело, 26/01/2018.

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Результаты поиска:

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Голосування ПАРЄ і знаття санкцій з РФ

Жовтень 10, 2018

У вівторок 9 жовтня 2018 Парламентська Асамблея Ради Європи буде голосувати за резолюцію, щоб зняти санкції з Росії. У документі немає про це ні слова, але всі розуміють, що запропоновані зміни до регламенту ПАРЄ зроблять просто неможливими їх продовження.

Усе це особливо цинічно враховуючи, що жодна вимога Ради Європи до Путіна про припинення порушень в Криму і на Донбасі так і не була виконана. У російських в’язницях й надалі утримуються близько семи десятків заручників Кремля, серед яких Олег Сенцов. У підвалах ОРДЛО досі перебувають більше сотні полонених.

Акція солідарності з Олегом Сенцовим

Серпень 21, 2018

Центр Громадянських Свобод спільно з PEN Ukraine організували акцію солідарності з режисером та письменником Олегом Сенцовим.

Сестра Сенцова розповіла, що Олег втрачає надію, у те, що звільнення наближається. Що нам вдастся створити необхідний тиск та звільнити українських політв’язнів.

«Ми не можемо опускати руки, поки Олег продовжує бій. Це було б зрадою як Олега, так і людей, які докладають таких величезних зусиль, щоб реалізувати його звільнення», – додала вона.

21 серпня об 11.00, на 100-й день голодування режисера і письменника Олега Сенцова, PEN Ukraine спільно з Center for Civil Liberties проведе акцію біля Посольства Росії в Києві.

Ми закликаємо приносити на акцію свої листи до Олега. Під час акцій біля посольств ми будемо читати наші листи та його оповідання.

Акція «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане частиною міжнародної ініціативи, започаткованої PEN International.

Нагадаємо, що 14 серпня Міжнародний ПЕН оголосив марафон написання листів на підтримку Олега Сенцова.

До 20 серпня ви маєте можливість долучитися до міжнародного марафону листів PEN International. Для цього надішліть свої листи Олегу на адресу: aurelia.Dondo@pen-international.org.

21 серпня всі листи будуть роздруковані й принесені до посольств Росії в різних країнах.

Свої листи підтримки Сенцову в рамках акції, зокрема, написали кінорежисери Кен Лоуч, Майк Лі, Том Стоппард, актор, письменник і телеведучий Стівен Фрай, письменники Світлана Алексієвич, Ієн Ренкін, Марґарет Етвуд та Ніл Ґейман.

Символом міжнародної акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане колючий дріт, тож закликаємо використовувати його на плакатах, футболках і приносити на саму акцію.

Окрім України та Великої Британії, акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» одночасно відбудуться в Кенії, Швеції, Данії та Сполучених Штатах Америки. В Україні до Києва приєдналися Вінниця та Львів.

Подія в Лондоні: https://www.facebook.com/events/2740731575967727/

Подія у Вінниці: https://www.facebook.com/events/222194928460333/

Подія у Львові: https://www.facebook.com/events/520230691753534/

Контактна інформація: ukraine.pen@gmail.com.

#FreeSentsov #SaveOlegSentsov

Акція Save Oleg Sentsov у Києві

Липень 16, 2018

Вчора на акції SaveOlegSentsov у Києві_15.07  Олександра Матвійчук розповідала про кампанію Save Oleg Sentsov і мережу її учасників по всьому світу.

Не варто засуджувати українців, які йдуть на угоду зі слідством в РФ, – Романцова

Червень 19, 2018

Новина на сайті ЗІК

Політичні історії саме українських громадян, які були затримані у Росії, як правило, там використовують дуже активно у медіа. Але за статистикою, 98 відсотків таких осіб катують, застосовуючи електричний струм. Окрім фізичного катування, також застосовують і психологічний тиск. Тому не варто засуджувати людей, які все ж пішли на угоду зі слідством.

Про це в ефірі інформаційно-аналітичного проекту «Перші про головне. Коментарі» на телеканалі ZIK говорила заступник голови правління «Центру громадянських свобод» Олександра Романцова.

«Коли українські громадяни на щось погоджуються чи підписують документи у російських в’язницях, до них не може бути жодних претензій. Бо ми насправді не знаємо, яким чином змусили їх це зробити», – сказала Романцова.

За її словами, такі дії активно використовують у ЗМІ, аби проілюструвати, як російські спецслужби, буцім, врятували своїх громадян від терористів, екстремістів, шпигунів. Далі історію цієї людини максимально замовчують і як тільки суд ухвалює своє рішення, таку особу відправляють у найвіддаленіші колонії Росія. Потім настає інформаційний вакуум.

«Єдині, хто про них говорить – родичі та адвокати, які намагаються якось досягти справедливості. Також вони постійно пишуть запити у консульство України в Росії щодо українців, які зареєстровані у Криму. Але влада РФ не хоче пускати консулів до затриманих. Далі ми бачимо їх тільки під час продовження якогось терміну», – прокоментувала вона.

Також варто зазначити, що дуже часто до таких людей використовують адміністративний тиск у самій в’язниці.

«Люди постійно сидять у карцерах, ШИЗО. Навіть поліпшення їх умов перебування, яке могло би бути при гарній поведінці, нівелюється, тому що адміністрація постійно користується будь-якою можливістю. Таким чином намагаються змусити людей, щоб вони пішли на угоду зі слідством. Бо приклад Карпюка і Клиха показує, що можна сконструювати зі свідчень навіть якусь справу проти Яценюка», – зазначила Романцова.

Вона наголосила, що яскравим прикладом якраз є історія політв’язнів Клиха і Карпюка, яких  шукали півроку. Сім адвокатів намагалися зайти у їх справи.

«Російською методикою якраз є те, коли ув’язнений зможе дати привід для наступної медійної історії  у Росії. Бо ж люди виснажені та хворіють. Те, що це не курорт – сто відсотків. Саме тому їх злить, коли українські громадяни не хочуть підписувати прохання до Путіна щодо помилування. Найцікавіше, що дуже часто звичайні в’язні у Росії, які сидять із нашими громадянами, дуже часто їх підтримують, на відміну від адміністрації в’язниці, яка максимально їх пресує», – додала Романцова.

КОЛИ БОГ СТАЄ ЗБРОЄЮ – Переслідування за релігійними переконаннями в ході воєнного конфлікту на сході України

Червень 15, 2018

Анонс: Презентація книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”

Червень 5, 2018

Запрошуємо вас на презентацію книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”, яка була видана Центром інформації про права людини.  Презентація відбудеться у середу, 6 червня, з нагоди Дня журналіста, о 18:30 у Кримському домі (вул. Омеляновича-Павленка, 9).

Журналіст Юрій Луканов — безпосердній свідок згортання свободи слова у Криму після його окупації Російською Федерацією. Нова книжка автора розповідає про цинічну та брутальну роботу зі знищення вільної журналістики, яку окупаційна влада здійснювала щодо журналістів, редакторів, власників ЗМІ та представників міжнародних організацій найрізноманітнішими методами. Йдеться про побиття, пошкодження і вилучення техніки, незаконні затримання, тортури та погрози, відкриття сфабрикованих кримінальних справ, переслідування тощо.

В основу “Пресувальної машини” покладені документальні свідчення більше двадцяти кримських журналістів та медіадіячів про те, як із ними боролася Росія. Вони також є запрошеними гостями презентації. Це зокрема:

Валентина Самар, Тетяна Рихтун, Стас Юрченко, Олена Механік, Володимир Притула, Олена Юрченко, Шевкет Наматуллаєв, Сергій Мокрушин, Ярослав Пілунський, Олена Лисенко, Ірина Сєдова, Валерій Кулик, Андрій Сенченко, Ібраім Умеров, Наталія Кокоріна,  Микола Семена, Андрій Клименко, Тетяна Гучакова, Осман Пашаєв, Ельвіна Сеітбуллаєва, Анна Андрієвська, Ленур Іслямов, Ельзара Іслямова та інші журналісти.   

Учасники та учасниці події:

  • Юрій Луканов, журналіст та автор книжки
  • Тетяна Печончик, голова Центру інформації про права людини

Модератор — Алім Алієв, Кримський дім.

Відвідувачі заходу отримають книгу у подарунок. На презентації також відбуватиметься акція зі збору благодійної допомоги для родин кримських політв’язнів.

Вхід вільний. Для участі, будь ласка, зареєструйтеся

Будемо раді вас бачити!

Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України

Квітень 24, 2018

“Справедливість заради миру на Донбасі”

Відбулася прес-конференція, на якій були презентовані попередні результати дослідження “Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України (2014-2018 рр.)”

Попередня доповідь в рамках проекту «Моніторинг, документування порушень та захист прав цивільного населення, постраждалого від війни на Сході України»

 

Більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі протягом останніх 6 місяців, – правозахисниця

Січень 27, 2018

Правозахисниця Олександра Романцова розповідає про перші справи українських політв’язнів та зміну тенденцій щодо ув’язнення українців

Олександра Романцова — заступниця голови правління Центру громадянських свобод, координаторка правозахисної ініціативи «Євромайдан SOS» та ініціативи #LetMyPeopleGo. Кампанія #LetMyPeopleGo була започаткована ініціативою «Євромайдан SOS» для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому нею Криму. Кампанія ставить за мету звільнення всіх людей зі списку #LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Кампанію підтримує низка організацій в Україні та поза її межами. Також Олександра Романцова керує адвокаційними програмами у Парламентській асамблеї Ради Європи щодо порушення прав людини в Криму та українських політичних в’язнів, яких утримує Росія. При мікрофоні брат політв’язня Євгена Панова Ігор Котелянець, сестра Олега Сенцова Наталія Каплан.

У нашій студії — правозахисниця Олександра Романцова.

Ігор Котелянець: Ви є одним з керівників Центру громадянських свобод, координатором «Євромайдан SOS», займаєтесь також #LetMyPeopleGo. Як в цьому не заплутатися? Олександра Романцова: Центр громадянських свобод — це правозахисна організація, яка існує вже достатній час. З 2007 року ми працюємо у сфері фундаментальних прав людини, як в Україні, так і на всьому просторі ОБСЄ. Під час Євромайдану з 30 листопада ми започаткували «Євромайдан SOS» — ініціативу волонтерів, до якої долучилося безліч представників різних NGO, студентів, журналістів. Я так і прийшла в правозахист, будучи до того банківським працівником. 1 грудня я приєдналася до волонтерської ініціативи «Євромайдан SOS», яка знаходилася на базі Центру громадянських свобод. Після Євромайдану ми працювали здебільшого в режимі гарячої лінії і допомоги тим, кому були необхідні юридичні послуги. Ми об’єднували юристів, які готові були безкоштовно допомагати протестувальникам, допомагати шукати безвісти зниклих. Ми стали інформаційно-комунікаційним центром Євромайдану.

Після того, як втік наш екс-президент, ми зайнялися тим, що всю ту інформацію, яку прийняли разом з 16 тисячами дзвінків, зібрали і підготували подання до Міжнародного кримінального суду, щоб цю справу розглядали як злочин проти людяності. Зараз ми співпрацюємо з міжнародною прокуратурою, щоб це все пішло далі як справа в Гаазі. Перший кейс стосовно політичних в’язнів був кейсом так званих «кримських терористів». Ми вперше побачили, що питання не тільки в Надії Савченко, яка потрапила в полон. Кейс Олег Сенцова, Олександра Кольченка, Олексія Чирнія та Гени Афанасьєва з’явився, і ми побачили, що це буде тенденція. У лютому 2014 року їх було 11, а зараз 64. Тоді ми зрозуміли, що потрібна кампанія, передусім інформаційно-адвокаційна, тому що справи були виключно політичні. Ми розуміли, що не питання навіть знайти адвокатів. Ці справи, на жаль, в судах не вирішувалися. Це було видно і по тому, як вели справу Олега Сенцова і Олександра Кольченка. Дуже мало людей навіть в Україні знали про те, що є така тенденція. Ти можеш поїхати до сім’ї в Крим чи в Росію і стати політичним в’язнем. Питання буде не в тому, що ти зробив, а в тому, хто ти є, що ти є український громадянин, Росії ти потрібен для картинки того, що в Криму терористи, в Україні всі фашисти. Двох студентів зі Львова, які потрапили до ФСБ в Курську, ми витягли швидко. Можливо, саме тому, що вони потрапили не до центральних ФСБшників, а до регіональних. Тоді ми зрозуміли, що найголовніше, щоб всі ці імена звучали. Міжнародна спільнота має тиснути на Росію, тому що це політична справа. Досі ми бачимо, що вони цього бояться, бо немає жодного майданчика, де Росія готова це обговорювати. На жаль, більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі за останні 6 місяців. Ця тенденція, на жаль, наростає. Ми бачимо, що Росія, мабуть, взялася за наступний медіапроект, який називається «ІДІЛ в Криму». Вони беруть молодих чоловіків-мусульман, приписують їм терористичні наміри. Наталія Каплан: Какой должна быть единая площадка? Ігор Котелянець: Ми зараз говоримо про аналог Мінська? Олександра Романцова: Так, тут треба розуміти аспекти: у нас є дві групи політв’язнів, одна група знаходиться на території РФ, інша група знаходиться поки в Криму. Враховуючи те, що звинувачують їх здебільшого у шпигунстві, екстремізмі, тероризмі, за змінами до Кримінального кодексу РФ 2015 року, ці справи розглядають, грубо кажучи, воєнні трибунали. В Росії таких два — Ростов-на-Дону та Москва. Звичайно, в Москву було б дуже зручно їздити, там навіть можна було б знайти підтримку громадських діячів. Тому Росія веде всі ці справи в Ростові-на-Дону. Питання майданчика буде в будь-якому разі стосуватися Криму. Про Крим немає жодного місця, де Росія готова щось обговорювати, вести діалог, вони завжди закриваються однією фразою: «Мы легитимно присоединили законные русские земли». Як тільки з’явиться майданчик, де ми говоритимемо про всіх політв’язнів, він одразу перетвориться на те, що більшість політв’язнів були взяті в Криму, це дискусія про Крим. Тому Росія так не хоче цього. Якщо говорити про те, як ми це бачимо, то є такі інституції, які Росії цікаві, зокрема, як політичні майданчики. Це Рада Європи. Вона є регіональним представництвом структур ООН в Європі. Найлогічніше було б, щоб місцем обговорення була Рада Європи. Україна має розуміти, що МЗС повинне мати бюджет, щоб захищати юридично громадян України за кордоном. В МЗС мають бути більші можливості тиску на країни в рамках міжнародних договорів, якщо щось сталося. Остання досить гучна справа стосується Павла Гриба, якого затримали в Білорусі, а знайшли ми його в Краснодарському краї. Офіційно Білорусь взяла участь у викраденні громадянина України на своїй території. Тут ніхто не може сказати, що тільки Росія винна.

Ігор Котелянець: Політв’язнів було 11, а зараз 64. Я важко собі уявляю, щоб усі 64 прізвища прозвучали десь. Олександра Романцова: Один з китайських правителів казав, що смерть однієї людини — трагедія, а смерть тисяч чи мільйонів — вже статистика. Ми не хочемо робити з цього статистику, тому ми групуємо ці справи. На нашому сайті #LetMyPeopleGo ми описуємо кейси кожної людини. Дуже важлива активність родичів. Якщо вони будуть намагатися щось приховати, домовитися самі, це ускладнить роботу. У нас були такі кейси, коли родичі не хотіли публічності, вони боялися, говорили про те, що у них начебто є можливість домовитися, може, з використанням корупційних складових. Але жоден кейс так не вирішувався. Ця система запущена централізовано з Кремля, немає можливості «повирішувати» на місцевому рівні, бо є наказ. Наталія Каплан: Как относится общество к политзаключенным? Олександра Романцова: Я люблю зимові марафони з написання листів політв’язням. До Криму не можна надіслати листи, тому їх надсилають нам на офіс. Ми бачимо листи з Литви, з Італії. З Чикаго нам надіслали цілий пакет листів. Коли ти бачиш, що в час комп’ютерів людина пише лист ручкою, переживаєш емоційний підйом. Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.

Джерело, 26/01/2018.

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Результаты поиска:

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Голосування ПАРЄ і знаття санкцій з РФ

Жовтень 10, 2018

У вівторок 9 жовтня 2018 Парламентська Асамблея Ради Європи буде голосувати за резолюцію, щоб зняти санкції з Росії. У документі немає про це ні слова, але всі розуміють, що запропоновані зміни до регламенту ПАРЄ зроблять просто неможливими їх продовження.

Усе це особливо цинічно враховуючи, що жодна вимога Ради Європи до Путіна про припинення порушень в Криму і на Донбасі так і не була виконана. У російських в’язницях й надалі утримуються близько семи десятків заручників Кремля, серед яких Олег Сенцов. У підвалах ОРДЛО досі перебувають більше сотні полонених.

Акція солідарності з Олегом Сенцовим

Серпень 21, 2018

Центр Громадянських Свобод спільно з PEN Ukraine організували акцію солідарності з режисером та письменником Олегом Сенцовим.

Сестра Сенцова розповіла, що Олег втрачає надію, у те, що звільнення наближається. Що нам вдастся створити необхідний тиск та звільнити українських політв’язнів.

«Ми не можемо опускати руки, поки Олег продовжує бій. Це було б зрадою як Олега, так і людей, які докладають таких величезних зусиль, щоб реалізувати його звільнення», – додала вона.

21 серпня об 11.00, на 100-й день голодування режисера і письменника Олега Сенцова, PEN Ukraine спільно з Center for Civil Liberties проведе акцію біля Посольства Росії в Києві.

Ми закликаємо приносити на акцію свої листи до Олега. Під час акцій біля посольств ми будемо читати наші листи та його оповідання.

Акція «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане частиною міжнародної ініціативи, започаткованої PEN International.

Нагадаємо, що 14 серпня Міжнародний ПЕН оголосив марафон написання листів на підтримку Олега Сенцова.

До 20 серпня ви маєте можливість долучитися до міжнародного марафону листів PEN International. Для цього надішліть свої листи Олегу на адресу: aurelia.Dondo@pen-international.org.

21 серпня всі листи будуть роздруковані й принесені до посольств Росії в різних країнах.

Свої листи підтримки Сенцову в рамках акції, зокрема, написали кінорежисери Кен Лоуч, Майк Лі, Том Стоппард, актор, письменник і телеведучий Стівен Фрай, письменники Світлана Алексієвич, Ієн Ренкін, Марґарет Етвуд та Ніл Ґейман.

Символом міжнародної акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане колючий дріт, тож закликаємо використовувати його на плакатах, футболках і приносити на саму акцію.

Окрім України та Великої Британії, акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» одночасно відбудуться в Кенії, Швеції, Данії та Сполучених Штатах Америки. В Україні до Києва приєдналися Вінниця та Львів.

Подія в Лондоні: https://www.facebook.com/events/2740731575967727/

Подія у Вінниці: https://www.facebook.com/events/222194928460333/

Подія у Львові: https://www.facebook.com/events/520230691753534/

Контактна інформація: ukraine.pen@gmail.com.

#FreeSentsov #SaveOlegSentsov

Акція Save Oleg Sentsov у Києві

Липень 16, 2018

Вчора на акції SaveOlegSentsov у Києві_15.07  Олександра Матвійчук розповідала про кампанію Save Oleg Sentsov і мережу її учасників по всьому світу.

Не варто засуджувати українців, які йдуть на угоду зі слідством в РФ, – Романцова

Червень 19, 2018

Новина на сайті ЗІК

Політичні історії саме українських громадян, які були затримані у Росії, як правило, там використовують дуже активно у медіа. Але за статистикою, 98 відсотків таких осіб катують, застосовуючи електричний струм. Окрім фізичного катування, також застосовують і психологічний тиск. Тому не варто засуджувати людей, які все ж пішли на угоду зі слідством.

Про це в ефірі інформаційно-аналітичного проекту «Перші про головне. Коментарі» на телеканалі ZIK говорила заступник голови правління «Центру громадянських свобод» Олександра Романцова.

«Коли українські громадяни на щось погоджуються чи підписують документи у російських в’язницях, до них не може бути жодних претензій. Бо ми насправді не знаємо, яким чином змусили їх це зробити», – сказала Романцова.

За її словами, такі дії активно використовують у ЗМІ, аби проілюструвати, як російські спецслужби, буцім, врятували своїх громадян від терористів, екстремістів, шпигунів. Далі історію цієї людини максимально замовчують і як тільки суд ухвалює своє рішення, таку особу відправляють у найвіддаленіші колонії Росія. Потім настає інформаційний вакуум.

«Єдині, хто про них говорить – родичі та адвокати, які намагаються якось досягти справедливості. Також вони постійно пишуть запити у консульство України в Росії щодо українців, які зареєстровані у Криму. Але влада РФ не хоче пускати консулів до затриманих. Далі ми бачимо їх тільки під час продовження якогось терміну», – прокоментувала вона.

Також варто зазначити, що дуже часто до таких людей використовують адміністративний тиск у самій в’язниці.

«Люди постійно сидять у карцерах, ШИЗО. Навіть поліпшення їх умов перебування, яке могло би бути при гарній поведінці, нівелюється, тому що адміністрація постійно користується будь-якою можливістю. Таким чином намагаються змусити людей, щоб вони пішли на угоду зі слідством. Бо приклад Карпюка і Клиха показує, що можна сконструювати зі свідчень навіть якусь справу проти Яценюка», – зазначила Романцова.

Вона наголосила, що яскравим прикладом якраз є історія політв’язнів Клиха і Карпюка, яких  шукали півроку. Сім адвокатів намагалися зайти у їх справи.

«Російською методикою якраз є те, коли ув’язнений зможе дати привід для наступної медійної історії  у Росії. Бо ж люди виснажені та хворіють. Те, що це не курорт – сто відсотків. Саме тому їх злить, коли українські громадяни не хочуть підписувати прохання до Путіна щодо помилування. Найцікавіше, що дуже часто звичайні в’язні у Росії, які сидять із нашими громадянами, дуже часто їх підтримують, на відміну від адміністрації в’язниці, яка максимально їх пресує», – додала Романцова.

КОЛИ БОГ СТАЄ ЗБРОЄЮ – Переслідування за релігійними переконаннями в ході воєнного конфлікту на сході України

Червень 15, 2018

Анонс: Презентація книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”

Червень 5, 2018

Запрошуємо вас на презентацію книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”, яка була видана Центром інформації про права людини.  Презентація відбудеться у середу, 6 червня, з нагоди Дня журналіста, о 18:30 у Кримському домі (вул. Омеляновича-Павленка, 9).

Журналіст Юрій Луканов — безпосердній свідок згортання свободи слова у Криму після його окупації Російською Федерацією. Нова книжка автора розповідає про цинічну та брутальну роботу зі знищення вільної журналістики, яку окупаційна влада здійснювала щодо журналістів, редакторів, власників ЗМІ та представників міжнародних організацій найрізноманітнішими методами. Йдеться про побиття, пошкодження і вилучення техніки, незаконні затримання, тортури та погрози, відкриття сфабрикованих кримінальних справ, переслідування тощо.

В основу “Пресувальної машини” покладені документальні свідчення більше двадцяти кримських журналістів та медіадіячів про те, як із ними боролася Росія. Вони також є запрошеними гостями презентації. Це зокрема:

Валентина Самар, Тетяна Рихтун, Стас Юрченко, Олена Механік, Володимир Притула, Олена Юрченко, Шевкет Наматуллаєв, Сергій Мокрушин, Ярослав Пілунський, Олена Лисенко, Ірина Сєдова, Валерій Кулик, Андрій Сенченко, Ібраім Умеров, Наталія Кокоріна,  Микола Семена, Андрій Клименко, Тетяна Гучакова, Осман Пашаєв, Ельвіна Сеітбуллаєва, Анна Андрієвська, Ленур Іслямов, Ельзара Іслямова та інші журналісти.   

Учасники та учасниці події:

  • Юрій Луканов, журналіст та автор книжки
  • Тетяна Печончик, голова Центру інформації про права людини

Модератор — Алім Алієв, Кримський дім.

Відвідувачі заходу отримають книгу у подарунок. На презентації також відбуватиметься акція зі збору благодійної допомоги для родин кримських політв’язнів.

Вхід вільний. Для участі, будь ласка, зареєструйтеся

Будемо раді вас бачити!

Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України

Квітень 24, 2018

“Справедливість заради миру на Донбасі”

Відбулася прес-конференція, на якій були презентовані попередні результати дослідження “Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України (2014-2018 рр.)”

Попередня доповідь в рамках проекту «Моніторинг, документування порушень та захист прав цивільного населення, постраждалого від війни на Сході України»

 

Більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі протягом останніх 6 місяців, – правозахисниця

Січень 27, 2018

Правозахисниця Олександра Романцова розповідає про перші справи українських політв’язнів та зміну тенденцій щодо ув’язнення українців

Олександра Романцова — заступниця голови правління Центру громадянських свобод, координаторка правозахисної ініціативи «Євромайдан SOS» та ініціативи #LetMyPeopleGo. Кампанія #LetMyPeopleGo була започаткована ініціативою «Євромайдан SOS» для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому нею Криму. Кампанія ставить за мету звільнення всіх людей зі списку #LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Кампанію підтримує низка організацій в Україні та поза її межами. Також Олександра Романцова керує адвокаційними програмами у Парламентській асамблеї Ради Європи щодо порушення прав людини в Криму та українських політичних в’язнів, яких утримує Росія. При мікрофоні брат політв’язня Євгена Панова Ігор Котелянець, сестра Олега Сенцова Наталія Каплан.

У нашій студії — правозахисниця Олександра Романцова.

Ігор Котелянець: Ви є одним з керівників Центру громадянських свобод, координатором «Євромайдан SOS», займаєтесь також #LetMyPeopleGo. Як в цьому не заплутатися? Олександра Романцова: Центр громадянських свобод — це правозахисна організація, яка існує вже достатній час. З 2007 року ми працюємо у сфері фундаментальних прав людини, як в Україні, так і на всьому просторі ОБСЄ. Під час Євромайдану з 30 листопада ми започаткували «Євромайдан SOS» — ініціативу волонтерів, до якої долучилося безліч представників різних NGO, студентів, журналістів. Я так і прийшла в правозахист, будучи до того банківським працівником. 1 грудня я приєдналася до волонтерської ініціативи «Євромайдан SOS», яка знаходилася на базі Центру громадянських свобод. Після Євромайдану ми працювали здебільшого в режимі гарячої лінії і допомоги тим, кому були необхідні юридичні послуги. Ми об’єднували юристів, які готові були безкоштовно допомагати протестувальникам, допомагати шукати безвісти зниклих. Ми стали інформаційно-комунікаційним центром Євромайдану.

Після того, як втік наш екс-президент, ми зайнялися тим, що всю ту інформацію, яку прийняли разом з 16 тисячами дзвінків, зібрали і підготували подання до Міжнародного кримінального суду, щоб цю справу розглядали як злочин проти людяності. Зараз ми співпрацюємо з міжнародною прокуратурою, щоб це все пішло далі як справа в Гаазі. Перший кейс стосовно політичних в’язнів був кейсом так званих «кримських терористів». Ми вперше побачили, що питання не тільки в Надії Савченко, яка потрапила в полон. Кейс Олег Сенцова, Олександра Кольченка, Олексія Чирнія та Гени Афанасьєва з’явився, і ми побачили, що це буде тенденція. У лютому 2014 року їх було 11, а зараз 64. Тоді ми зрозуміли, що потрібна кампанія, передусім інформаційно-адвокаційна, тому що справи були виключно політичні. Ми розуміли, що не питання навіть знайти адвокатів. Ці справи, на жаль, в судах не вирішувалися. Це було видно і по тому, як вели справу Олега Сенцова і Олександра Кольченка. Дуже мало людей навіть в Україні знали про те, що є така тенденція. Ти можеш поїхати до сім’ї в Крим чи в Росію і стати політичним в’язнем. Питання буде не в тому, що ти зробив, а в тому, хто ти є, що ти є український громадянин, Росії ти потрібен для картинки того, що в Криму терористи, в Україні всі фашисти. Двох студентів зі Львова, які потрапили до ФСБ в Курську, ми витягли швидко. Можливо, саме тому, що вони потрапили не до центральних ФСБшників, а до регіональних. Тоді ми зрозуміли, що найголовніше, щоб всі ці імена звучали. Міжнародна спільнота має тиснути на Росію, тому що це політична справа. Досі ми бачимо, що вони цього бояться, бо немає жодного майданчика, де Росія готова це обговорювати. На жаль, більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі за останні 6 місяців. Ця тенденція, на жаль, наростає. Ми бачимо, що Росія, мабуть, взялася за наступний медіапроект, який називається «ІДІЛ в Криму». Вони беруть молодих чоловіків-мусульман, приписують їм терористичні наміри. Наталія Каплан: Какой должна быть единая площадка? Ігор Котелянець: Ми зараз говоримо про аналог Мінська? Олександра Романцова: Так, тут треба розуміти аспекти: у нас є дві групи політв’язнів, одна група знаходиться на території РФ, інша група знаходиться поки в Криму. Враховуючи те, що звинувачують їх здебільшого у шпигунстві, екстремізмі, тероризмі, за змінами до Кримінального кодексу РФ 2015 року, ці справи розглядають, грубо кажучи, воєнні трибунали. В Росії таких два — Ростов-на-Дону та Москва. Звичайно, в Москву було б дуже зручно їздити, там навіть можна було б знайти підтримку громадських діячів. Тому Росія веде всі ці справи в Ростові-на-Дону. Питання майданчика буде в будь-якому разі стосуватися Криму. Про Крим немає жодного місця, де Росія готова щось обговорювати, вести діалог, вони завжди закриваються однією фразою: «Мы легитимно присоединили законные русские земли». Як тільки з’явиться майданчик, де ми говоритимемо про всіх політв’язнів, він одразу перетвориться на те, що більшість політв’язнів були взяті в Криму, це дискусія про Крим. Тому Росія так не хоче цього. Якщо говорити про те, як ми це бачимо, то є такі інституції, які Росії цікаві, зокрема, як політичні майданчики. Це Рада Європи. Вона є регіональним представництвом структур ООН в Європі. Найлогічніше було б, щоб місцем обговорення була Рада Європи. Україна має розуміти, що МЗС повинне мати бюджет, щоб захищати юридично громадян України за кордоном. В МЗС мають бути більші можливості тиску на країни в рамках міжнародних договорів, якщо щось сталося. Остання досить гучна справа стосується Павла Гриба, якого затримали в Білорусі, а знайшли ми його в Краснодарському краї. Офіційно Білорусь взяла участь у викраденні громадянина України на своїй території. Тут ніхто не може сказати, що тільки Росія винна.

Ігор Котелянець: Політв’язнів було 11, а зараз 64. Я важко собі уявляю, щоб усі 64 прізвища прозвучали десь. Олександра Романцова: Один з китайських правителів казав, що смерть однієї людини — трагедія, а смерть тисяч чи мільйонів — вже статистика. Ми не хочемо робити з цього статистику, тому ми групуємо ці справи. На нашому сайті #LetMyPeopleGo ми описуємо кейси кожної людини. Дуже важлива активність родичів. Якщо вони будуть намагатися щось приховати, домовитися самі, це ускладнить роботу. У нас були такі кейси, коли родичі не хотіли публічності, вони боялися, говорили про те, що у них начебто є можливість домовитися, може, з використанням корупційних складових. Але жоден кейс так не вирішувався. Ця система запущена централізовано з Кремля, немає можливості «повирішувати» на місцевому рівні, бо є наказ. Наталія Каплан: Как относится общество к политзаключенным? Олександра Романцова: Я люблю зимові марафони з написання листів політв’язням. До Криму не можна надіслати листи, тому їх надсилають нам на офіс. Ми бачимо листи з Литви, з Італії. З Чикаго нам надіслали цілий пакет листів. Коли ти бачиш, що в час комп’ютерів людина пише лист ручкою, переживаєш емоційний підйом. Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.

Джерело, 26/01/2018.

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Результаты поиска:

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Голосування ПАРЄ і знаття санкцій з РФ

Жовтень 10, 2018

У вівторок 9 жовтня 2018 Парламентська Асамблея Ради Європи буде голосувати за резолюцію, щоб зняти санкції з Росії. У документі немає про це ні слова, але всі розуміють, що запропоновані зміни до регламенту ПАРЄ зроблять просто неможливими їх продовження.

Усе це особливо цинічно враховуючи, що жодна вимога Ради Європи до Путіна про припинення порушень в Криму і на Донбасі так і не була виконана. У російських в’язницях й надалі утримуються близько семи десятків заручників Кремля, серед яких Олег Сенцов. У підвалах ОРДЛО досі перебувають більше сотні полонених.

Акція солідарності з Олегом Сенцовим

Серпень 21, 2018

Центр Громадянських Свобод спільно з PEN Ukraine організували акцію солідарності з режисером та письменником Олегом Сенцовим.

Сестра Сенцова розповіла, що Олег втрачає надію, у те, що звільнення наближається. Що нам вдастся створити необхідний тиск та звільнити українських політв’язнів.

«Ми не можемо опускати руки, поки Олег продовжує бій. Це було б зрадою як Олега, так і людей, які докладають таких величезних зусиль, щоб реалізувати його звільнення», – додала вона.

21 серпня об 11.00, на 100-й день голодування режисера і письменника Олега Сенцова, PEN Ukraine спільно з Center for Civil Liberties проведе акцію біля Посольства Росії в Києві.

Ми закликаємо приносити на акцію свої листи до Олега. Під час акцій біля посольств ми будемо читати наші листи та його оповідання.

Акція «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане частиною міжнародної ініціативи, започаткованої PEN International.

Нагадаємо, що 14 серпня Міжнародний ПЕН оголосив марафон написання листів на підтримку Олега Сенцова.

До 20 серпня ви маєте можливість долучитися до міжнародного марафону листів PEN International. Для цього надішліть свої листи Олегу на адресу: aurelia.Dondo@pen-international.org.

21 серпня всі листи будуть роздруковані й принесені до посольств Росії в різних країнах.

Свої листи підтримки Сенцову в рамках акції, зокрема, написали кінорежисери Кен Лоуч, Майк Лі, Том Стоппард, актор, письменник і телеведучий Стівен Фрай, письменники Світлана Алексієвич, Ієн Ренкін, Марґарет Етвуд та Ніл Ґейман.

Символом міжнародної акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане колючий дріт, тож закликаємо використовувати його на плакатах, футболках і приносити на саму акцію.

Окрім України та Великої Британії, акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» одночасно відбудуться в Кенії, Швеції, Данії та Сполучених Штатах Америки. В Україні до Києва приєдналися Вінниця та Львів.

Подія в Лондоні: https://www.facebook.com/events/2740731575967727/

Подія у Вінниці: https://www.facebook.com/events/222194928460333/

Подія у Львові: https://www.facebook.com/events/520230691753534/

Контактна інформація: ukraine.pen@gmail.com.

#FreeSentsov #SaveOlegSentsov

Акція Save Oleg Sentsov у Києві

Липень 16, 2018

Вчора на акції SaveOlegSentsov у Києві_15.07  Олександра Матвійчук розповідала про кампанію Save Oleg Sentsov і мережу її учасників по всьому світу.

Не варто засуджувати українців, які йдуть на угоду зі слідством в РФ, – Романцова

Червень 19, 2018

Новина на сайті ЗІК

Політичні історії саме українських громадян, які були затримані у Росії, як правило, там використовують дуже активно у медіа. Але за статистикою, 98 відсотків таких осіб катують, застосовуючи електричний струм. Окрім фізичного катування, також застосовують і психологічний тиск. Тому не варто засуджувати людей, які все ж пішли на угоду зі слідством.

Про це в ефірі інформаційно-аналітичного проекту «Перші про головне. Коментарі» на телеканалі ZIK говорила заступник голови правління «Центру громадянських свобод» Олександра Романцова.

«Коли українські громадяни на щось погоджуються чи підписують документи у російських в’язницях, до них не може бути жодних претензій. Бо ми насправді не знаємо, яким чином змусили їх це зробити», – сказала Романцова.

За її словами, такі дії активно використовують у ЗМІ, аби проілюструвати, як російські спецслужби, буцім, врятували своїх громадян від терористів, екстремістів, шпигунів. Далі історію цієї людини максимально замовчують і як тільки суд ухвалює своє рішення, таку особу відправляють у найвіддаленіші колонії Росія. Потім настає інформаційний вакуум.

«Єдині, хто про них говорить – родичі та адвокати, які намагаються якось досягти справедливості. Також вони постійно пишуть запити у консульство України в Росії щодо українців, які зареєстровані у Криму. Але влада РФ не хоче пускати консулів до затриманих. Далі ми бачимо їх тільки під час продовження якогось терміну», – прокоментувала вона.

Також варто зазначити, що дуже часто до таких людей використовують адміністративний тиск у самій в’язниці.

«Люди постійно сидять у карцерах, ШИЗО. Навіть поліпшення їх умов перебування, яке могло би бути при гарній поведінці, нівелюється, тому що адміністрація постійно користується будь-якою можливістю. Таким чином намагаються змусити людей, щоб вони пішли на угоду зі слідством. Бо приклад Карпюка і Клиха показує, що можна сконструювати зі свідчень навіть якусь справу проти Яценюка», – зазначила Романцова.

Вона наголосила, що яскравим прикладом якраз є історія політв’язнів Клиха і Карпюка, яких  шукали півроку. Сім адвокатів намагалися зайти у їх справи.

«Російською методикою якраз є те, коли ув’язнений зможе дати привід для наступної медійної історії  у Росії. Бо ж люди виснажені та хворіють. Те, що це не курорт – сто відсотків. Саме тому їх злить, коли українські громадяни не хочуть підписувати прохання до Путіна щодо помилування. Найцікавіше, що дуже часто звичайні в’язні у Росії, які сидять із нашими громадянами, дуже часто їх підтримують, на відміну від адміністрації в’язниці, яка максимально їх пресує», – додала Романцова.

КОЛИ БОГ СТАЄ ЗБРОЄЮ – Переслідування за релігійними переконаннями в ході воєнного конфлікту на сході України

Червень 15, 2018

Анонс: Презентація книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”

Червень 5, 2018

Запрошуємо вас на презентацію книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”, яка була видана Центром інформації про права людини.  Презентація відбудеться у середу, 6 червня, з нагоди Дня журналіста, о 18:30 у Кримському домі (вул. Омеляновича-Павленка, 9).

Журналіст Юрій Луканов — безпосердній свідок згортання свободи слова у Криму після його окупації Російською Федерацією. Нова книжка автора розповідає про цинічну та брутальну роботу зі знищення вільної журналістики, яку окупаційна влада здійснювала щодо журналістів, редакторів, власників ЗМІ та представників міжнародних організацій найрізноманітнішими методами. Йдеться про побиття, пошкодження і вилучення техніки, незаконні затримання, тортури та погрози, відкриття сфабрикованих кримінальних справ, переслідування тощо.

В основу “Пресувальної машини” покладені документальні свідчення більше двадцяти кримських журналістів та медіадіячів про те, як із ними боролася Росія. Вони також є запрошеними гостями презентації. Це зокрема:

Валентина Самар, Тетяна Рихтун, Стас Юрченко, Олена Механік, Володимир Притула, Олена Юрченко, Шевкет Наматуллаєв, Сергій Мокрушин, Ярослав Пілунський, Олена Лисенко, Ірина Сєдова, Валерій Кулик, Андрій Сенченко, Ібраім Умеров, Наталія Кокоріна,  Микола Семена, Андрій Клименко, Тетяна Гучакова, Осман Пашаєв, Ельвіна Сеітбуллаєва, Анна Андрієвська, Ленур Іслямов, Ельзара Іслямова та інші журналісти.   

Учасники та учасниці події:

  • Юрій Луканов, журналіст та автор книжки
  • Тетяна Печончик, голова Центру інформації про права людини

Модератор — Алім Алієв, Кримський дім.

Відвідувачі заходу отримають книгу у подарунок. На презентації також відбуватиметься акція зі збору благодійної допомоги для родин кримських політв’язнів.

Вхід вільний. Для участі, будь ласка, зареєструйтеся

Будемо раді вас бачити!

Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України

Квітень 24, 2018

“Справедливість заради миру на Донбасі”

Відбулася прес-конференція, на якій були презентовані попередні результати дослідження “Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України (2014-2018 рр.)”

Попередня доповідь в рамках проекту «Моніторинг, документування порушень та захист прав цивільного населення, постраждалого від війни на Сході України»

 

Більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі протягом останніх 6 місяців, – правозахисниця

Січень 27, 2018

Правозахисниця Олександра Романцова розповідає про перші справи українських політв’язнів та зміну тенденцій щодо ув’язнення українців

Олександра Романцова — заступниця голови правління Центру громадянських свобод, координаторка правозахисної ініціативи «Євромайдан SOS» та ініціативи #LetMyPeopleGo. Кампанія #LetMyPeopleGo була започаткована ініціативою «Євромайдан SOS» для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому нею Криму. Кампанія ставить за мету звільнення всіх людей зі списку #LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Кампанію підтримує низка організацій в Україні та поза її межами. Також Олександра Романцова керує адвокаційними програмами у Парламентській асамблеї Ради Європи щодо порушення прав людини в Криму та українських політичних в’язнів, яких утримує Росія. При мікрофоні брат політв’язня Євгена Панова Ігор Котелянець, сестра Олега Сенцова Наталія Каплан.

У нашій студії — правозахисниця Олександра Романцова.

Ігор Котелянець: Ви є одним з керівників Центру громадянських свобод, координатором «Євромайдан SOS», займаєтесь також #LetMyPeopleGo. Як в цьому не заплутатися? Олександра Романцова: Центр громадянських свобод — це правозахисна організація, яка існує вже достатній час. З 2007 року ми працюємо у сфері фундаментальних прав людини, як в Україні, так і на всьому просторі ОБСЄ. Під час Євромайдану з 30 листопада ми започаткували «Євромайдан SOS» — ініціативу волонтерів, до якої долучилося безліч представників різних NGO, студентів, журналістів. Я так і прийшла в правозахист, будучи до того банківським працівником. 1 грудня я приєдналася до волонтерської ініціативи «Євромайдан SOS», яка знаходилася на базі Центру громадянських свобод. Після Євромайдану ми працювали здебільшого в режимі гарячої лінії і допомоги тим, кому були необхідні юридичні послуги. Ми об’єднували юристів, які готові були безкоштовно допомагати протестувальникам, допомагати шукати безвісти зниклих. Ми стали інформаційно-комунікаційним центром Євромайдану.

Після того, як втік наш екс-президент, ми зайнялися тим, що всю ту інформацію, яку прийняли разом з 16 тисячами дзвінків, зібрали і підготували подання до Міжнародного кримінального суду, щоб цю справу розглядали як злочин проти людяності. Зараз ми співпрацюємо з міжнародною прокуратурою, щоб це все пішло далі як справа в Гаазі. Перший кейс стосовно політичних в’язнів був кейсом так званих «кримських терористів». Ми вперше побачили, що питання не тільки в Надії Савченко, яка потрапила в полон. Кейс Олег Сенцова, Олександра Кольченка, Олексія Чирнія та Гени Афанасьєва з’явився, і ми побачили, що це буде тенденція. У лютому 2014 року їх було 11, а зараз 64. Тоді ми зрозуміли, що потрібна кампанія, передусім інформаційно-адвокаційна, тому що справи були виключно політичні. Ми розуміли, що не питання навіть знайти адвокатів. Ці справи, на жаль, в судах не вирішувалися. Це було видно і по тому, як вели справу Олега Сенцова і Олександра Кольченка. Дуже мало людей навіть в Україні знали про те, що є така тенденція. Ти можеш поїхати до сім’ї в Крим чи в Росію і стати політичним в’язнем. Питання буде не в тому, що ти зробив, а в тому, хто ти є, що ти є український громадянин, Росії ти потрібен для картинки того, що в Криму терористи, в Україні всі фашисти. Двох студентів зі Львова, які потрапили до ФСБ в Курську, ми витягли швидко. Можливо, саме тому, що вони потрапили не до центральних ФСБшників, а до регіональних. Тоді ми зрозуміли, що найголовніше, щоб всі ці імена звучали. Міжнародна спільнота має тиснути на Росію, тому що це політична справа. Досі ми бачимо, що вони цього бояться, бо немає жодного майданчика, де Росія готова це обговорювати. На жаль, більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі за останні 6 місяців. Ця тенденція, на жаль, наростає. Ми бачимо, що Росія, мабуть, взялася за наступний медіапроект, який називається «ІДІЛ в Криму». Вони беруть молодих чоловіків-мусульман, приписують їм терористичні наміри. Наталія Каплан: Какой должна быть единая площадка? Ігор Котелянець: Ми зараз говоримо про аналог Мінська? Олександра Романцова: Так, тут треба розуміти аспекти: у нас є дві групи політв’язнів, одна група знаходиться на території РФ, інша група знаходиться поки в Криму. Враховуючи те, що звинувачують їх здебільшого у шпигунстві, екстремізмі, тероризмі, за змінами до Кримінального кодексу РФ 2015 року, ці справи розглядають, грубо кажучи, воєнні трибунали. В Росії таких два — Ростов-на-Дону та Москва. Звичайно, в Москву було б дуже зручно їздити, там навіть можна було б знайти підтримку громадських діячів. Тому Росія веде всі ці справи в Ростові-на-Дону. Питання майданчика буде в будь-якому разі стосуватися Криму. Про Крим немає жодного місця, де Росія готова щось обговорювати, вести діалог, вони завжди закриваються однією фразою: «Мы легитимно присоединили законные русские земли». Як тільки з’явиться майданчик, де ми говоритимемо про всіх політв’язнів, він одразу перетвориться на те, що більшість політв’язнів були взяті в Криму, це дискусія про Крим. Тому Росія так не хоче цього. Якщо говорити про те, як ми це бачимо, то є такі інституції, які Росії цікаві, зокрема, як політичні майданчики. Це Рада Європи. Вона є регіональним представництвом структур ООН в Європі. Найлогічніше було б, щоб місцем обговорення була Рада Європи. Україна має розуміти, що МЗС повинне мати бюджет, щоб захищати юридично громадян України за кордоном. В МЗС мають бути більші можливості тиску на країни в рамках міжнародних договорів, якщо щось сталося. Остання досить гучна справа стосується Павла Гриба, якого затримали в Білорусі, а знайшли ми його в Краснодарському краї. Офіційно Білорусь взяла участь у викраденні громадянина України на своїй території. Тут ніхто не може сказати, що тільки Росія винна.

Ігор Котелянець: Політв’язнів було 11, а зараз 64. Я важко собі уявляю, щоб усі 64 прізвища прозвучали десь. Олександра Романцова: Один з китайських правителів казав, що смерть однієї людини — трагедія, а смерть тисяч чи мільйонів — вже статистика. Ми не хочемо робити з цього статистику, тому ми групуємо ці справи. На нашому сайті #LetMyPeopleGo ми описуємо кейси кожної людини. Дуже важлива активність родичів. Якщо вони будуть намагатися щось приховати, домовитися самі, це ускладнить роботу. У нас були такі кейси, коли родичі не хотіли публічності, вони боялися, говорили про те, що у них начебто є можливість домовитися, може, з використанням корупційних складових. Але жоден кейс так не вирішувався. Ця система запущена централізовано з Кремля, немає можливості «повирішувати» на місцевому рівні, бо є наказ. Наталія Каплан: Как относится общество к политзаключенным? Олександра Романцова: Я люблю зимові марафони з написання листів політв’язням. До Криму не можна надіслати листи, тому їх надсилають нам на офіс. Ми бачимо листи з Литви, з Італії. З Чикаго нам надіслали цілий пакет листів. Коли ти бачиш, що в час комп’ютерів людина пише лист ручкою, переживаєш емоційний підйом. Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.

Джерело, 26/01/2018.

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Результаты поиска:

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Голосування ПАРЄ і знаття санкцій з РФ

Жовтень 10, 2018

У вівторок 9 жовтня 2018 Парламентська Асамблея Ради Європи буде голосувати за резолюцію, щоб зняти санкції з Росії. У документі немає про це ні слова, але всі розуміють, що запропоновані зміни до регламенту ПАРЄ зроблять просто неможливими їх продовження.

Усе це особливо цинічно враховуючи, що жодна вимога Ради Європи до Путіна про припинення порушень в Криму і на Донбасі так і не була виконана. У російських в’язницях й надалі утримуються близько семи десятків заручників Кремля, серед яких Олег Сенцов. У підвалах ОРДЛО досі перебувають більше сотні полонених.

Акція солідарності з Олегом Сенцовим

Серпень 21, 2018

Центр Громадянських Свобод спільно з PEN Ukraine організували акцію солідарності з режисером та письменником Олегом Сенцовим.

Сестра Сенцова розповіла, що Олег втрачає надію, у те, що звільнення наближається. Що нам вдастся створити необхідний тиск та звільнити українських політв’язнів.

«Ми не можемо опускати руки, поки Олег продовжує бій. Це було б зрадою як Олега, так і людей, які докладають таких величезних зусиль, щоб реалізувати його звільнення», – додала вона.

21 серпня об 11.00, на 100-й день голодування режисера і письменника Олега Сенцова, PEN Ukraine спільно з Center for Civil Liberties проведе акцію біля Посольства Росії в Києві.

Ми закликаємо приносити на акцію свої листи до Олега. Під час акцій біля посольств ми будемо читати наші листи та його оповідання.

Акція «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане частиною міжнародної ініціативи, започаткованої PEN International.

Нагадаємо, що 14 серпня Міжнародний ПЕН оголосив марафон написання листів на підтримку Олега Сенцова.

До 20 серпня ви маєте можливість долучитися до міжнародного марафону листів PEN International. Для цього надішліть свої листи Олегу на адресу: aurelia.Dondo@pen-international.org.

21 серпня всі листи будуть роздруковані й принесені до посольств Росії в різних країнах.

Свої листи підтримки Сенцову в рамках акції, зокрема, написали кінорежисери Кен Лоуч, Майк Лі, Том Стоппард, актор, письменник і телеведучий Стівен Фрай, письменники Світлана Алексієвич, Ієн Ренкін, Марґарет Етвуд та Ніл Ґейман.

Символом міжнародної акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане колючий дріт, тож закликаємо використовувати його на плакатах, футболках і приносити на саму акцію.

Окрім України та Великої Британії, акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» одночасно відбудуться в Кенії, Швеції, Данії та Сполучених Штатах Америки. В Україні до Києва приєдналися Вінниця та Львів.

Подія в Лондоні: https://www.facebook.com/events/2740731575967727/

Подія у Вінниці: https://www.facebook.com/events/222194928460333/

Подія у Львові: https://www.facebook.com/events/520230691753534/

Контактна інформація: ukraine.pen@gmail.com.

#FreeSentsov #SaveOlegSentsov

Акція Save Oleg Sentsov у Києві

Липень 16, 2018

Вчора на акції SaveOlegSentsov у Києві_15.07  Олександра Матвійчук розповідала про кампанію Save Oleg Sentsov і мережу її учасників по всьому світу.

Не варто засуджувати українців, які йдуть на угоду зі слідством в РФ, – Романцова

Червень 19, 2018

Новина на сайті ЗІК

Політичні історії саме українських громадян, які були затримані у Росії, як правило, там використовують дуже активно у медіа. Але за статистикою, 98 відсотків таких осіб катують, застосовуючи електричний струм. Окрім фізичного катування, також застосовують і психологічний тиск. Тому не варто засуджувати людей, які все ж пішли на угоду зі слідством.

Про це в ефірі інформаційно-аналітичного проекту «Перші про головне. Коментарі» на телеканалі ZIK говорила заступник голови правління «Центру громадянських свобод» Олександра Романцова.

«Коли українські громадяни на щось погоджуються чи підписують документи у російських в’язницях, до них не може бути жодних претензій. Бо ми насправді не знаємо, яким чином змусили їх це зробити», – сказала Романцова.

За її словами, такі дії активно використовують у ЗМІ, аби проілюструвати, як російські спецслужби, буцім, врятували своїх громадян від терористів, екстремістів, шпигунів. Далі історію цієї людини максимально замовчують і як тільки суд ухвалює своє рішення, таку особу відправляють у найвіддаленіші колонії Росія. Потім настає інформаційний вакуум.

«Єдині, хто про них говорить – родичі та адвокати, які намагаються якось досягти справедливості. Також вони постійно пишуть запити у консульство України в Росії щодо українців, які зареєстровані у Криму. Але влада РФ не хоче пускати консулів до затриманих. Далі ми бачимо їх тільки під час продовження якогось терміну», – прокоментувала вона.

Також варто зазначити, що дуже часто до таких людей використовують адміністративний тиск у самій в’язниці.

«Люди постійно сидять у карцерах, ШИЗО. Навіть поліпшення їх умов перебування, яке могло би бути при гарній поведінці, нівелюється, тому що адміністрація постійно користується будь-якою можливістю. Таким чином намагаються змусити людей, щоб вони пішли на угоду зі слідством. Бо приклад Карпюка і Клиха показує, що можна сконструювати зі свідчень навіть якусь справу проти Яценюка», – зазначила Романцова.

Вона наголосила, що яскравим прикладом якраз є історія політв’язнів Клиха і Карпюка, яких  шукали півроку. Сім адвокатів намагалися зайти у їх справи.

«Російською методикою якраз є те, коли ув’язнений зможе дати привід для наступної медійної історії  у Росії. Бо ж люди виснажені та хворіють. Те, що це не курорт – сто відсотків. Саме тому їх злить, коли українські громадяни не хочуть підписувати прохання до Путіна щодо помилування. Найцікавіше, що дуже часто звичайні в’язні у Росії, які сидять із нашими громадянами, дуже часто їх підтримують, на відміну від адміністрації в’язниці, яка максимально їх пресує», – додала Романцова.

КОЛИ БОГ СТАЄ ЗБРОЄЮ – Переслідування за релігійними переконаннями в ході воєнного конфлікту на сході України

Червень 15, 2018

Анонс: Презентація книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”

Червень 5, 2018

Запрошуємо вас на презентацію книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”, яка була видана Центром інформації про права людини.  Презентація відбудеться у середу, 6 червня, з нагоди Дня журналіста, о 18:30 у Кримському домі (вул. Омеляновича-Павленка, 9).

Журналіст Юрій Луканов — безпосердній свідок згортання свободи слова у Криму після його окупації Російською Федерацією. Нова книжка автора розповідає про цинічну та брутальну роботу зі знищення вільної журналістики, яку окупаційна влада здійснювала щодо журналістів, редакторів, власників ЗМІ та представників міжнародних організацій найрізноманітнішими методами. Йдеться про побиття, пошкодження і вилучення техніки, незаконні затримання, тортури та погрози, відкриття сфабрикованих кримінальних справ, переслідування тощо.

В основу “Пресувальної машини” покладені документальні свідчення більше двадцяти кримських журналістів та медіадіячів про те, як із ними боролася Росія. Вони також є запрошеними гостями презентації. Це зокрема:

Валентина Самар, Тетяна Рихтун, Стас Юрченко, Олена Механік, Володимир Притула, Олена Юрченко, Шевкет Наматуллаєв, Сергій Мокрушин, Ярослав Пілунський, Олена Лисенко, Ірина Сєдова, Валерій Кулик, Андрій Сенченко, Ібраім Умеров, Наталія Кокоріна,  Микола Семена, Андрій Клименко, Тетяна Гучакова, Осман Пашаєв, Ельвіна Сеітбуллаєва, Анна Андрієвська, Ленур Іслямов, Ельзара Іслямова та інші журналісти.   

Учасники та учасниці події:

  • Юрій Луканов, журналіст та автор книжки
  • Тетяна Печончик, голова Центру інформації про права людини

Модератор — Алім Алієв, Кримський дім.

Відвідувачі заходу отримають книгу у подарунок. На презентації також відбуватиметься акція зі збору благодійної допомоги для родин кримських політв’язнів.

Вхід вільний. Для участі, будь ласка, зареєструйтеся

Будемо раді вас бачити!

Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України

Квітень 24, 2018

“Справедливість заради миру на Донбасі”

Відбулася прес-конференція, на якій були презентовані попередні результати дослідження “Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України (2014-2018 рр.)”

Попередня доповідь в рамках проекту «Моніторинг, документування порушень та захист прав цивільного населення, постраждалого від війни на Сході України»

 

Більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі протягом останніх 6 місяців, – правозахисниця

Січень 27, 2018

Правозахисниця Олександра Романцова розповідає про перші справи українських політв’язнів та зміну тенденцій щодо ув’язнення українців

Олександра Романцова — заступниця голови правління Центру громадянських свобод, координаторка правозахисної ініціативи «Євромайдан SOS» та ініціативи #LetMyPeopleGo. Кампанія #LetMyPeopleGo була започаткована ініціативою «Євромайдан SOS» для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому нею Криму. Кампанія ставить за мету звільнення всіх людей зі списку #LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Кампанію підтримує низка організацій в Україні та поза її межами. Також Олександра Романцова керує адвокаційними програмами у Парламентській асамблеї Ради Європи щодо порушення прав людини в Криму та українських політичних в’язнів, яких утримує Росія. При мікрофоні брат політв’язня Євгена Панова Ігор Котелянець, сестра Олега Сенцова Наталія Каплан.

У нашій студії — правозахисниця Олександра Романцова.

Ігор Котелянець: Ви є одним з керівників Центру громадянських свобод, координатором «Євромайдан SOS», займаєтесь також #LetMyPeopleGo. Як в цьому не заплутатися? Олександра Романцова: Центр громадянських свобод — це правозахисна організація, яка існує вже достатній час. З 2007 року ми працюємо у сфері фундаментальних прав людини, як в Україні, так і на всьому просторі ОБСЄ. Під час Євромайдану з 30 листопада ми започаткували «Євромайдан SOS» — ініціативу волонтерів, до якої долучилося безліч представників різних NGO, студентів, журналістів. Я так і прийшла в правозахист, будучи до того банківським працівником. 1 грудня я приєдналася до волонтерської ініціативи «Євромайдан SOS», яка знаходилася на базі Центру громадянських свобод. Після Євромайдану ми працювали здебільшого в режимі гарячої лінії і допомоги тим, кому були необхідні юридичні послуги. Ми об’єднували юристів, які готові були безкоштовно допомагати протестувальникам, допомагати шукати безвісти зниклих. Ми стали інформаційно-комунікаційним центром Євромайдану.

Після того, як втік наш екс-президент, ми зайнялися тим, що всю ту інформацію, яку прийняли разом з 16 тисячами дзвінків, зібрали і підготували подання до Міжнародного кримінального суду, щоб цю справу розглядали як злочин проти людяності. Зараз ми співпрацюємо з міжнародною прокуратурою, щоб це все пішло далі як справа в Гаазі. Перший кейс стосовно політичних в’язнів був кейсом так званих «кримських терористів». Ми вперше побачили, що питання не тільки в Надії Савченко, яка потрапила в полон. Кейс Олег Сенцова, Олександра Кольченка, Олексія Чирнія та Гени Афанасьєва з’явився, і ми побачили, що це буде тенденція. У лютому 2014 року їх було 11, а зараз 64. Тоді ми зрозуміли, що потрібна кампанія, передусім інформаційно-адвокаційна, тому що справи були виключно політичні. Ми розуміли, що не питання навіть знайти адвокатів. Ці справи, на жаль, в судах не вирішувалися. Це було видно і по тому, як вели справу Олега Сенцова і Олександра Кольченка. Дуже мало людей навіть в Україні знали про те, що є така тенденція. Ти можеш поїхати до сім’ї в Крим чи в Росію і стати політичним в’язнем. Питання буде не в тому, що ти зробив, а в тому, хто ти є, що ти є український громадянин, Росії ти потрібен для картинки того, що в Криму терористи, в Україні всі фашисти. Двох студентів зі Львова, які потрапили до ФСБ в Курську, ми витягли швидко. Можливо, саме тому, що вони потрапили не до центральних ФСБшників, а до регіональних. Тоді ми зрозуміли, що найголовніше, щоб всі ці імена звучали. Міжнародна спільнота має тиснути на Росію, тому що це політична справа. Досі ми бачимо, що вони цього бояться, бо немає жодного майданчика, де Росія готова це обговорювати. На жаль, більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі за останні 6 місяців. Ця тенденція, на жаль, наростає. Ми бачимо, що Росія, мабуть, взялася за наступний медіапроект, який називається «ІДІЛ в Криму». Вони беруть молодих чоловіків-мусульман, приписують їм терористичні наміри. Наталія Каплан: Какой должна быть единая площадка? Ігор Котелянець: Ми зараз говоримо про аналог Мінська? Олександра Романцова: Так, тут треба розуміти аспекти: у нас є дві групи політв’язнів, одна група знаходиться на території РФ, інша група знаходиться поки в Криму. Враховуючи те, що звинувачують їх здебільшого у шпигунстві, екстремізмі, тероризмі, за змінами до Кримінального кодексу РФ 2015 року, ці справи розглядають, грубо кажучи, воєнні трибунали. В Росії таких два — Ростов-на-Дону та Москва. Звичайно, в Москву було б дуже зручно їздити, там навіть можна було б знайти підтримку громадських діячів. Тому Росія веде всі ці справи в Ростові-на-Дону. Питання майданчика буде в будь-якому разі стосуватися Криму. Про Крим немає жодного місця, де Росія готова щось обговорювати, вести діалог, вони завжди закриваються однією фразою: «Мы легитимно присоединили законные русские земли». Як тільки з’явиться майданчик, де ми говоритимемо про всіх політв’язнів, він одразу перетвориться на те, що більшість політв’язнів були взяті в Криму, це дискусія про Крим. Тому Росія так не хоче цього. Якщо говорити про те, як ми це бачимо, то є такі інституції, які Росії цікаві, зокрема, як політичні майданчики. Це Рада Європи. Вона є регіональним представництвом структур ООН в Європі. Найлогічніше було б, щоб місцем обговорення була Рада Європи. Україна має розуміти, що МЗС повинне мати бюджет, щоб захищати юридично громадян України за кордоном. В МЗС мають бути більші можливості тиску на країни в рамках міжнародних договорів, якщо щось сталося. Остання досить гучна справа стосується Павла Гриба, якого затримали в Білорусі, а знайшли ми його в Краснодарському краї. Офіційно Білорусь взяла участь у викраденні громадянина України на своїй території. Тут ніхто не може сказати, що тільки Росія винна.

Ігор Котелянець: Політв’язнів було 11, а зараз 64. Я важко собі уявляю, щоб усі 64 прізвища прозвучали десь. Олександра Романцова: Один з китайських правителів казав, що смерть однієї людини — трагедія, а смерть тисяч чи мільйонів — вже статистика. Ми не хочемо робити з цього статистику, тому ми групуємо ці справи. На нашому сайті #LetMyPeopleGo ми описуємо кейси кожної людини. Дуже важлива активність родичів. Якщо вони будуть намагатися щось приховати, домовитися самі, це ускладнить роботу. У нас були такі кейси, коли родичі не хотіли публічності, вони боялися, говорили про те, що у них начебто є можливість домовитися, може, з використанням корупційних складових. Але жоден кейс так не вирішувався. Ця система запущена централізовано з Кремля, немає можливості «повирішувати» на місцевому рівні, бо є наказ. Наталія Каплан: Как относится общество к политзаключенным? Олександра Романцова: Я люблю зимові марафони з написання листів політв’язням. До Криму не можна надіслати листи, тому їх надсилають нам на офіс. Ми бачимо листи з Литви, з Італії. З Чикаго нам надіслали цілий пакет листів. Коли ти бачиш, що в час комп’ютерів людина пише лист ручкою, переживаєш емоційний підйом. Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.

Джерело, 26/01/2018.

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Результаты поиска:

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Голосування ПАРЄ і знаття санкцій з РФ

Жовтень 10, 2018

У вівторок 9 жовтня 2018 Парламентська Асамблея Ради Європи буде голосувати за резолюцію, щоб зняти санкції з Росії. У документі немає про це ні слова, але всі розуміють, що запропоновані зміни до регламенту ПАРЄ зроблять просто неможливими їх продовження.

Усе це особливо цинічно враховуючи, що жодна вимога Ради Європи до Путіна про припинення порушень в Криму і на Донбасі так і не була виконана. У російських в’язницях й надалі утримуються близько семи десятків заручників Кремля, серед яких Олег Сенцов. У підвалах ОРДЛО досі перебувають більше сотні полонених.

Акція солідарності з Олегом Сенцовим

Серпень 21, 2018

Центр Громадянських Свобод спільно з PEN Ukraine організували акцію солідарності з режисером та письменником Олегом Сенцовим.

Сестра Сенцова розповіла, що Олег втрачає надію, у те, що звільнення наближається. Що нам вдастся створити необхідний тиск та звільнити українських політв’язнів.

«Ми не можемо опускати руки, поки Олег продовжує бій. Це було б зрадою як Олега, так і людей, які докладають таких величезних зусиль, щоб реалізувати його звільнення», – додала вона.

21 серпня об 11.00, на 100-й день голодування режисера і письменника Олега Сенцова, PEN Ukraine спільно з Center for Civil Liberties проведе акцію біля Посольства Росії в Києві.

Ми закликаємо приносити на акцію свої листи до Олега. Під час акцій біля посольств ми будемо читати наші листи та його оповідання.

Акція «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане частиною міжнародної ініціативи, започаткованої PEN International.

Нагадаємо, що 14 серпня Міжнародний ПЕН оголосив марафон написання листів на підтримку Олега Сенцова.

До 20 серпня ви маєте можливість долучитися до міжнародного марафону листів PEN International. Для цього надішліть свої листи Олегу на адресу: aurelia.Dondo@pen-international.org.

21 серпня всі листи будуть роздруковані й принесені до посольств Росії в різних країнах.

Свої листи підтримки Сенцову в рамках акції, зокрема, написали кінорежисери Кен Лоуч, Майк Лі, Том Стоппард, актор, письменник і телеведучий Стівен Фрай, письменники Світлана Алексієвич, Ієн Ренкін, Марґарет Етвуд та Ніл Ґейман.

Символом міжнародної акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане колючий дріт, тож закликаємо використовувати його на плакатах, футболках і приносити на саму акцію.

Окрім України та Великої Британії, акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» одночасно відбудуться в Кенії, Швеції, Данії та Сполучених Штатах Америки. В Україні до Києва приєдналися Вінниця та Львів.

Подія в Лондоні: https://www.facebook.com/events/2740731575967727/

Подія у Вінниці: https://www.facebook.com/events/222194928460333/

Подія у Львові: https://www.facebook.com/events/520230691753534/

Контактна інформація: ukraine.pen@gmail.com.

#FreeSentsov #SaveOlegSentsov

Акція Save Oleg Sentsov у Києві

Липень 16, 2018

Вчора на акції SaveOlegSentsov у Києві_15.07  Олександра Матвійчук розповідала про кампанію Save Oleg Sentsov і мережу її учасників по всьому світу.

Не варто засуджувати українців, які йдуть на угоду зі слідством в РФ, – Романцова

Червень 19, 2018

Новина на сайті ЗІК

Політичні історії саме українських громадян, які були затримані у Росії, як правило, там використовують дуже активно у медіа. Але за статистикою, 98 відсотків таких осіб катують, застосовуючи електричний струм. Окрім фізичного катування, також застосовують і психологічний тиск. Тому не варто засуджувати людей, які все ж пішли на угоду зі слідством.

Про це в ефірі інформаційно-аналітичного проекту «Перші про головне. Коментарі» на телеканалі ZIK говорила заступник голови правління «Центру громадянських свобод» Олександра Романцова.

«Коли українські громадяни на щось погоджуються чи підписують документи у російських в’язницях, до них не може бути жодних претензій. Бо ми насправді не знаємо, яким чином змусили їх це зробити», – сказала Романцова.

За її словами, такі дії активно використовують у ЗМІ, аби проілюструвати, як російські спецслужби, буцім, врятували своїх громадян від терористів, екстремістів, шпигунів. Далі історію цієї людини максимально замовчують і як тільки суд ухвалює своє рішення, таку особу відправляють у найвіддаленіші колонії Росія. Потім настає інформаційний вакуум.

«Єдині, хто про них говорить – родичі та адвокати, які намагаються якось досягти справедливості. Також вони постійно пишуть запити у консульство України в Росії щодо українців, які зареєстровані у Криму. Але влада РФ не хоче пускати консулів до затриманих. Далі ми бачимо їх тільки під час продовження якогось терміну», – прокоментувала вона.

Також варто зазначити, що дуже часто до таких людей використовують адміністративний тиск у самій в’язниці.

«Люди постійно сидять у карцерах, ШИЗО. Навіть поліпшення їх умов перебування, яке могло би бути при гарній поведінці, нівелюється, тому що адміністрація постійно користується будь-якою можливістю. Таким чином намагаються змусити людей, щоб вони пішли на угоду зі слідством. Бо приклад Карпюка і Клиха показує, що можна сконструювати зі свідчень навіть якусь справу проти Яценюка», – зазначила Романцова.

Вона наголосила, що яскравим прикладом якраз є історія політв’язнів Клиха і Карпюка, яких  шукали півроку. Сім адвокатів намагалися зайти у їх справи.

«Російською методикою якраз є те, коли ув’язнений зможе дати привід для наступної медійної історії  у Росії. Бо ж люди виснажені та хворіють. Те, що це не курорт – сто відсотків. Саме тому їх злить, коли українські громадяни не хочуть підписувати прохання до Путіна щодо помилування. Найцікавіше, що дуже часто звичайні в’язні у Росії, які сидять із нашими громадянами, дуже часто їх підтримують, на відміну від адміністрації в’язниці, яка максимально їх пресує», – додала Романцова.

КОЛИ БОГ СТАЄ ЗБРОЄЮ – Переслідування за релігійними переконаннями в ході воєнного конфлікту на сході України

Червень 15, 2018

Анонс: Презентація книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”

Червень 5, 2018

Запрошуємо вас на презентацію книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”, яка була видана Центром інформації про права людини.  Презентація відбудеться у середу, 6 червня, з нагоди Дня журналіста, о 18:30 у Кримському домі (вул. Омеляновича-Павленка, 9).

Журналіст Юрій Луканов — безпосердній свідок згортання свободи слова у Криму після його окупації Російською Федерацією. Нова книжка автора розповідає про цинічну та брутальну роботу зі знищення вільної журналістики, яку окупаційна влада здійснювала щодо журналістів, редакторів, власників ЗМІ та представників міжнародних організацій найрізноманітнішими методами. Йдеться про побиття, пошкодження і вилучення техніки, незаконні затримання, тортури та погрози, відкриття сфабрикованих кримінальних справ, переслідування тощо.

В основу “Пресувальної машини” покладені документальні свідчення більше двадцяти кримських журналістів та медіадіячів про те, як із ними боролася Росія. Вони також є запрошеними гостями презентації. Це зокрема:

Валентина Самар, Тетяна Рихтун, Стас Юрченко, Олена Механік, Володимир Притула, Олена Юрченко, Шевкет Наматуллаєв, Сергій Мокрушин, Ярослав Пілунський, Олена Лисенко, Ірина Сєдова, Валерій Кулик, Андрій Сенченко, Ібраім Умеров, Наталія Кокоріна,  Микола Семена, Андрій Клименко, Тетяна Гучакова, Осман Пашаєв, Ельвіна Сеітбуллаєва, Анна Андрієвська, Ленур Іслямов, Ельзара Іслямова та інші журналісти.   

Учасники та учасниці події:

  • Юрій Луканов, журналіст та автор книжки
  • Тетяна Печончик, голова Центру інформації про права людини

Модератор — Алім Алієв, Кримський дім.

Відвідувачі заходу отримають книгу у подарунок. На презентації також відбуватиметься акція зі збору благодійної допомоги для родин кримських політв’язнів.

Вхід вільний. Для участі, будь ласка, зареєструйтеся

Будемо раді вас бачити!

Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України

Квітень 24, 2018

“Справедливість заради миру на Донбасі”

Відбулася прес-конференція, на якій були презентовані попередні результати дослідження “Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України (2014-2018 рр.)”

Попередня доповідь в рамках проекту «Моніторинг, документування порушень та захист прав цивільного населення, постраждалого від війни на Сході України»

 

Більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі протягом останніх 6 місяців, – правозахисниця

Січень 27, 2018

Правозахисниця Олександра Романцова розповідає про перші справи українських політв’язнів та зміну тенденцій щодо ув’язнення українців

Олександра Романцова — заступниця голови правління Центру громадянських свобод, координаторка правозахисної ініціативи «Євромайдан SOS» та ініціативи #LetMyPeopleGo. Кампанія #LetMyPeopleGo була започаткована ініціативою «Євромайдан SOS» для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому нею Криму. Кампанія ставить за мету звільнення всіх людей зі списку #LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Кампанію підтримує низка організацій в Україні та поза її межами. Також Олександра Романцова керує адвокаційними програмами у Парламентській асамблеї Ради Європи щодо порушення прав людини в Криму та українських політичних в’язнів, яких утримує Росія. При мікрофоні брат політв’язня Євгена Панова Ігор Котелянець, сестра Олега Сенцова Наталія Каплан.

У нашій студії — правозахисниця Олександра Романцова.

Ігор Котелянець: Ви є одним з керівників Центру громадянських свобод, координатором «Євромайдан SOS», займаєтесь також #LetMyPeopleGo. Як в цьому не заплутатися? Олександра Романцова: Центр громадянських свобод — це правозахисна організація, яка існує вже достатній час. З 2007 року ми працюємо у сфері фундаментальних прав людини, як в Україні, так і на всьому просторі ОБСЄ. Під час Євромайдану з 30 листопада ми започаткували «Євромайдан SOS» — ініціативу волонтерів, до якої долучилося безліч представників різних NGO, студентів, журналістів. Я так і прийшла в правозахист, будучи до того банківським працівником. 1 грудня я приєдналася до волонтерської ініціативи «Євромайдан SOS», яка знаходилася на базі Центру громадянських свобод. Після Євромайдану ми працювали здебільшого в режимі гарячої лінії і допомоги тим, кому були необхідні юридичні послуги. Ми об’єднували юристів, які готові були безкоштовно допомагати протестувальникам, допомагати шукати безвісти зниклих. Ми стали інформаційно-комунікаційним центром Євромайдану.

Після того, як втік наш екс-президент, ми зайнялися тим, що всю ту інформацію, яку прийняли разом з 16 тисячами дзвінків, зібрали і підготували подання до Міжнародного кримінального суду, щоб цю справу розглядали як злочин проти людяності. Зараз ми співпрацюємо з міжнародною прокуратурою, щоб це все пішло далі як справа в Гаазі. Перший кейс стосовно політичних в’язнів був кейсом так званих «кримських терористів». Ми вперше побачили, що питання не тільки в Надії Савченко, яка потрапила в полон. Кейс Олег Сенцова, Олександра Кольченка, Олексія Чирнія та Гени Афанасьєва з’явився, і ми побачили, що це буде тенденція. У лютому 2014 року їх було 11, а зараз 64. Тоді ми зрозуміли, що потрібна кампанія, передусім інформаційно-адвокаційна, тому що справи були виключно політичні. Ми розуміли, що не питання навіть знайти адвокатів. Ці справи, на жаль, в судах не вирішувалися. Це було видно і по тому, як вели справу Олега Сенцова і Олександра Кольченка. Дуже мало людей навіть в Україні знали про те, що є така тенденція. Ти можеш поїхати до сім’ї в Крим чи в Росію і стати політичним в’язнем. Питання буде не в тому, що ти зробив, а в тому, хто ти є, що ти є український громадянин, Росії ти потрібен для картинки того, що в Криму терористи, в Україні всі фашисти. Двох студентів зі Львова, які потрапили до ФСБ в Курську, ми витягли швидко. Можливо, саме тому, що вони потрапили не до центральних ФСБшників, а до регіональних. Тоді ми зрозуміли, що найголовніше, щоб всі ці імена звучали. Міжнародна спільнота має тиснути на Росію, тому що це політична справа. Досі ми бачимо, що вони цього бояться, бо немає жодного майданчика, де Росія готова це обговорювати. На жаль, більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі за останні 6 місяців. Ця тенденція, на жаль, наростає. Ми бачимо, що Росія, мабуть, взялася за наступний медіапроект, який називається «ІДІЛ в Криму». Вони беруть молодих чоловіків-мусульман, приписують їм терористичні наміри. Наталія Каплан: Какой должна быть единая площадка? Ігор Котелянець: Ми зараз говоримо про аналог Мінська? Олександра Романцова: Так, тут треба розуміти аспекти: у нас є дві групи політв’язнів, одна група знаходиться на території РФ, інша група знаходиться поки в Криму. Враховуючи те, що звинувачують їх здебільшого у шпигунстві, екстремізмі, тероризмі, за змінами до Кримінального кодексу РФ 2015 року, ці справи розглядають, грубо кажучи, воєнні трибунали. В Росії таких два — Ростов-на-Дону та Москва. Звичайно, в Москву було б дуже зручно їздити, там навіть можна було б знайти підтримку громадських діячів. Тому Росія веде всі ці справи в Ростові-на-Дону. Питання майданчика буде в будь-якому разі стосуватися Криму. Про Крим немає жодного місця, де Росія готова щось обговорювати, вести діалог, вони завжди закриваються однією фразою: «Мы легитимно присоединили законные русские земли». Як тільки з’явиться майданчик, де ми говоритимемо про всіх політв’язнів, він одразу перетвориться на те, що більшість політв’язнів були взяті в Криму, це дискусія про Крим. Тому Росія так не хоче цього. Якщо говорити про те, як ми це бачимо, то є такі інституції, які Росії цікаві, зокрема, як політичні майданчики. Це Рада Європи. Вона є регіональним представництвом структур ООН в Європі. Найлогічніше було б, щоб місцем обговорення була Рада Європи. Україна має розуміти, що МЗС повинне мати бюджет, щоб захищати юридично громадян України за кордоном. В МЗС мають бути більші можливості тиску на країни в рамках міжнародних договорів, якщо щось сталося. Остання досить гучна справа стосується Павла Гриба, якого затримали в Білорусі, а знайшли ми його в Краснодарському краї. Офіційно Білорусь взяла участь у викраденні громадянина України на своїй території. Тут ніхто не може сказати, що тільки Росія винна.

Ігор Котелянець: Політв’язнів було 11, а зараз 64. Я важко собі уявляю, щоб усі 64 прізвища прозвучали десь. Олександра Романцова: Один з китайських правителів казав, що смерть однієї людини — трагедія, а смерть тисяч чи мільйонів — вже статистика. Ми не хочемо робити з цього статистику, тому ми групуємо ці справи. На нашому сайті #LetMyPeopleGo ми описуємо кейси кожної людини. Дуже важлива активність родичів. Якщо вони будуть намагатися щось приховати, домовитися самі, це ускладнить роботу. У нас були такі кейси, коли родичі не хотіли публічності, вони боялися, говорили про те, що у них начебто є можливість домовитися, може, з використанням корупційних складових. Але жоден кейс так не вирішувався. Ця система запущена централізовано з Кремля, немає можливості «повирішувати» на місцевому рівні, бо є наказ. Наталія Каплан: Как относится общество к политзаключенным? Олександра Романцова: Я люблю зимові марафони з написання листів політв’язням. До Криму не можна надіслати листи, тому їх надсилають нам на офіс. Ми бачимо листи з Литви, з Італії. З Чикаго нам надіслали цілий пакет листів. Коли ти бачиш, що в час комп’ютерів людина пише лист ручкою, переживаєш емоційний підйом. Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.

Джерело, 26/01/2018.

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Результаты поиска:

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Голосування ПАРЄ і знаття санкцій з РФ

Жовтень 10, 2018

У вівторок 9 жовтня 2018 Парламентська Асамблея Ради Європи буде голосувати за резолюцію, щоб зняти санкції з Росії. У документі немає про це ні слова, але всі розуміють, що запропоновані зміни до регламенту ПАРЄ зроблять просто неможливими їх продовження.

Усе це особливо цинічно враховуючи, що жодна вимога Ради Європи до Путіна про припинення порушень в Криму і на Донбасі так і не була виконана. У російських в’язницях й надалі утримуються близько семи десятків заручників Кремля, серед яких Олег Сенцов. У підвалах ОРДЛО досі перебувають більше сотні полонених.

Акція солідарності з Олегом Сенцовим

Серпень 21, 2018

Центр Громадянських Свобод спільно з PEN Ukraine організували акцію солідарності з режисером та письменником Олегом Сенцовим.

Сестра Сенцова розповіла, що Олег втрачає надію, у те, що звільнення наближається. Що нам вдастся створити необхідний тиск та звільнити українських політв’язнів.

«Ми не можемо опускати руки, поки Олег продовжує бій. Це було б зрадою як Олега, так і людей, які докладають таких величезних зусиль, щоб реалізувати його звільнення», – додала вона.

21 серпня об 11.00, на 100-й день голодування режисера і письменника Олега Сенцова, PEN Ukraine спільно з Center for Civil Liberties проведе акцію біля Посольства Росії в Києві.

Ми закликаємо приносити на акцію свої листи до Олега. Під час акцій біля посольств ми будемо читати наші листи та його оповідання.

Акція «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане частиною міжнародної ініціативи, започаткованої PEN International.

Нагадаємо, що 14 серпня Міжнародний ПЕН оголосив марафон написання листів на підтримку Олега Сенцова.

До 20 серпня ви маєте можливість долучитися до міжнародного марафону листів PEN International. Для цього надішліть свої листи Олегу на адресу: aurelia.Dondo@pen-international.org.

21 серпня всі листи будуть роздруковані й принесені до посольств Росії в різних країнах.

Свої листи підтримки Сенцову в рамках акції, зокрема, написали кінорежисери Кен Лоуч, Майк Лі, Том Стоппард, актор, письменник і телеведучий Стівен Фрай, письменники Світлана Алексієвич, Ієн Ренкін, Марґарет Етвуд та Ніл Ґейман.

Символом міжнародної акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» стане колючий дріт, тож закликаємо використовувати його на плакатах, футболках і приносити на саму акцію.

Окрім України та Великої Британії, акції «Солідарність з Олегом Сенцовим» одночасно відбудуться в Кенії, Швеції, Данії та Сполучених Штатах Америки. В Україні до Києва приєдналися Вінниця та Львів.

Подія в Лондоні: https://www.facebook.com/events/2740731575967727/

Подія у Вінниці: https://www.facebook.com/events/222194928460333/

Подія у Львові: https://www.facebook.com/events/520230691753534/

Контактна інформація: ukraine.pen@gmail.com.

#FreeSentsov #SaveOlegSentsov

Акція Save Oleg Sentsov у Києві

Липень 16, 2018

Вчора на акції SaveOlegSentsov у Києві_15.07  Олександра Матвійчук розповідала про кампанію Save Oleg Sentsov і мережу її учасників по всьому світу.

Не варто засуджувати українців, які йдуть на угоду зі слідством в РФ, – Романцова

Червень 19, 2018

Новина на сайті ЗІК

Політичні історії саме українських громадян, які були затримані у Росії, як правило, там використовують дуже активно у медіа. Але за статистикою, 98 відсотків таких осіб катують, застосовуючи електричний струм. Окрім фізичного катування, також застосовують і психологічний тиск. Тому не варто засуджувати людей, які все ж пішли на угоду зі слідством.

Про це в ефірі інформаційно-аналітичного проекту «Перші про головне. Коментарі» на телеканалі ZIK говорила заступник голови правління «Центру громадянських свобод» Олександра Романцова.

«Коли українські громадяни на щось погоджуються чи підписують документи у російських в’язницях, до них не може бути жодних претензій. Бо ми насправді не знаємо, яким чином змусили їх це зробити», – сказала Романцова.

За її словами, такі дії активно використовують у ЗМІ, аби проілюструвати, як російські спецслужби, буцім, врятували своїх громадян від терористів, екстремістів, шпигунів. Далі історію цієї людини максимально замовчують і як тільки суд ухвалює своє рішення, таку особу відправляють у найвіддаленіші колонії Росія. Потім настає інформаційний вакуум.

«Єдині, хто про них говорить – родичі та адвокати, які намагаються якось досягти справедливості. Також вони постійно пишуть запити у консульство України в Росії щодо українців, які зареєстровані у Криму. Але влада РФ не хоче пускати консулів до затриманих. Далі ми бачимо їх тільки під час продовження якогось терміну», – прокоментувала вона.

Також варто зазначити, що дуже часто до таких людей використовують адміністративний тиск у самій в’язниці.

«Люди постійно сидять у карцерах, ШИЗО. Навіть поліпшення їх умов перебування, яке могло би бути при гарній поведінці, нівелюється, тому що адміністрація постійно користується будь-якою можливістю. Таким чином намагаються змусити людей, щоб вони пішли на угоду зі слідством. Бо приклад Карпюка і Клиха показує, що можна сконструювати зі свідчень навіть якусь справу проти Яценюка», – зазначила Романцова.

Вона наголосила, що яскравим прикладом якраз є історія політв’язнів Клиха і Карпюка, яких  шукали півроку. Сім адвокатів намагалися зайти у їх справи.

«Російською методикою якраз є те, коли ув’язнений зможе дати привід для наступної медійної історії  у Росії. Бо ж люди виснажені та хворіють. Те, що це не курорт – сто відсотків. Саме тому їх злить, коли українські громадяни не хочуть підписувати прохання до Путіна щодо помилування. Найцікавіше, що дуже часто звичайні в’язні у Росії, які сидять із нашими громадянами, дуже часто їх підтримують, на відміну від адміністрації в’язниці, яка максимально їх пресує», – додала Романцова.

КОЛИ БОГ СТАЄ ЗБРОЄЮ – Переслідування за релігійними переконаннями в ході воєнного конфлікту на сході України

Червень 15, 2018

Анонс: Презентація книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”

Червень 5, 2018

Запрошуємо вас на презентацію книги Юрія Луканова “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”, яка була видана Центром інформації про права людини.  Презентація відбудеться у середу, 6 червня, з нагоди Дня журналіста, о 18:30 у Кримському домі (вул. Омеляновича-Павленка, 9).

Журналіст Юрій Луканов — безпосердній свідок згортання свободи слова у Криму після його окупації Російською Федерацією. Нова книжка автора розповідає про цинічну та брутальну роботу зі знищення вільної журналістики, яку окупаційна влада здійснювала щодо журналістів, редакторів, власників ЗМІ та представників міжнародних організацій найрізноманітнішими методами. Йдеться про побиття, пошкодження і вилучення техніки, незаконні затримання, тортури та погрози, відкриття сфабрикованих кримінальних справ, переслідування тощо.

В основу “Пресувальної машини” покладені документальні свідчення більше двадцяти кримських журналістів та медіадіячів про те, як із ними боролася Росія. Вони також є запрошеними гостями презентації. Це зокрема:

Валентина Самар, Тетяна Рихтун, Стас Юрченко, Олена Механік, Володимир Притула, Олена Юрченко, Шевкет Наматуллаєв, Сергій Мокрушин, Ярослав Пілунський, Олена Лисенко, Ірина Сєдова, Валерій Кулик, Андрій Сенченко, Ібраім Умеров, Наталія Кокоріна,  Микола Семена, Андрій Клименко, Тетяна Гучакова, Осман Пашаєв, Ельвіна Сеітбуллаєва, Анна Андрієвська, Ленур Іслямов, Ельзара Іслямова та інші журналісти.   

Учасники та учасниці події:

  • Юрій Луканов, журналіст та автор книжки
  • Тетяна Печончик, голова Центру інформації про права людини

Модератор — Алім Алієв, Кримський дім.

Відвідувачі заходу отримають книгу у подарунок. На презентації також відбуватиметься акція зі збору благодійної допомоги для родин кримських політв’язнів.

Вхід вільний. Для участі, будь ласка, зареєструйтеся

Будемо раді вас бачити!

Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України

Квітень 24, 2018

“Справедливість заради миру на Донбасі”

Відбулася прес-конференція, на якій були презентовані попередні результати дослідження “Втрати цивільного населення внаслідок воєнного конфлікту на Сході України (2014-2018 рр.)”

Попередня доповідь в рамках проекту «Моніторинг, документування порушень та захист прав цивільного населення, постраждалого від війни на Сході України»

 

Більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі протягом останніх 6 місяців, – правозахисниця

Січень 27, 2018

Правозахисниця Олександра Романцова розповідає про перші справи українських політв’язнів та зміну тенденцій щодо ув’язнення українців

Олександра Романцова — заступниця голови правління Центру громадянських свобод, координаторка правозахисної ініціативи «Євромайдан SOS» та ініціативи #LetMyPeopleGo. Кампанія #LetMyPeopleGo була започаткована ініціативою «Євромайдан SOS» для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому нею Криму. Кампанія ставить за мету звільнення всіх людей зі списку #LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Кампанію підтримує низка організацій в Україні та поза її межами. Також Олександра Романцова керує адвокаційними програмами у Парламентській асамблеї Ради Європи щодо порушення прав людини в Криму та українських політичних в’язнів, яких утримує Росія. При мікрофоні брат політв’язня Євгена Панова Ігор Котелянець, сестра Олега Сенцова Наталія Каплан.

У нашій студії — правозахисниця Олександра Романцова.

Ігор Котелянець: Ви є одним з керівників Центру громадянських свобод, координатором «Євромайдан SOS», займаєтесь також #LetMyPeopleGo. Як в цьому не заплутатися? Олександра Романцова: Центр громадянських свобод — це правозахисна організація, яка існує вже достатній час. З 2007 року ми працюємо у сфері фундаментальних прав людини, як в Україні, так і на всьому просторі ОБСЄ. Під час Євромайдану з 30 листопада ми започаткували «Євромайдан SOS» — ініціативу волонтерів, до якої долучилося безліч представників різних NGO, студентів, журналістів. Я так і прийшла в правозахист, будучи до того банківським працівником. 1 грудня я приєдналася до волонтерської ініціативи «Євромайдан SOS», яка знаходилася на базі Центру громадянських свобод. Після Євромайдану ми працювали здебільшого в режимі гарячої лінії і допомоги тим, кому були необхідні юридичні послуги. Ми об’єднували юристів, які готові були безкоштовно допомагати протестувальникам, допомагати шукати безвісти зниклих. Ми стали інформаційно-комунікаційним центром Євромайдану.

Після того, як втік наш екс-президент, ми зайнялися тим, що всю ту інформацію, яку прийняли разом з 16 тисячами дзвінків, зібрали і підготували подання до Міжнародного кримінального суду, щоб цю справу розглядали як злочин проти людяності. Зараз ми співпрацюємо з міжнародною прокуратурою, щоб це все пішло далі як справа в Гаазі. Перший кейс стосовно політичних в’язнів був кейсом так званих «кримських терористів». Ми вперше побачили, що питання не тільки в Надії Савченко, яка потрапила в полон. Кейс Олег Сенцова, Олександра Кольченка, Олексія Чирнія та Гени Афанасьєва з’явився, і ми побачили, що це буде тенденція. У лютому 2014 року їх було 11, а зараз 64. Тоді ми зрозуміли, що потрібна кампанія, передусім інформаційно-адвокаційна, тому що справи були виключно політичні. Ми розуміли, що не питання навіть знайти адвокатів. Ці справи, на жаль, в судах не вирішувалися. Це було видно і по тому, як вели справу Олега Сенцова і Олександра Кольченка. Дуже мало людей навіть в Україні знали про те, що є така тенденція. Ти можеш поїхати до сім’ї в Крим чи в Росію і стати політичним в’язнем. Питання буде не в тому, що ти зробив, а в тому, хто ти є, що ти є український громадянин, Росії ти потрібен для картинки того, що в Криму терористи, в Україні всі фашисти. Двох студентів зі Львова, які потрапили до ФСБ в Курську, ми витягли швидко. Можливо, саме тому, що вони потрапили не до центральних ФСБшників, а до регіональних. Тоді ми зрозуміли, що найголовніше, щоб всі ці імена звучали. Міжнародна спільнота має тиснути на Росію, тому що це політична справа. Досі ми бачимо, що вони цього бояться, бо немає жодного майданчика, де Росія готова це обговорювати. На жаль, більшість з 64 політв’язнів опинилися в тюрмі за останні 6 місяців. Ця тенденція, на жаль, наростає. Ми бачимо, що Росія, мабуть, взялася за наступний медіапроект, який називається «ІДІЛ в Криму». Вони беруть молодих чоловіків-мусульман, приписують їм терористичні наміри. Наталія Каплан: Какой должна быть единая площадка? Ігор Котелянець: Ми зараз говоримо про аналог Мінська? Олександра Романцова: Так, тут треба розуміти аспекти: у нас є дві групи політв’язнів, одна група знаходиться на території РФ, інша група знаходиться поки в Криму. Враховуючи те, що звинувачують їх здебільшого у шпигунстві, екстремізмі, тероризмі, за змінами до Кримінального кодексу РФ 2015 року, ці справи розглядають, грубо кажучи, воєнні трибунали. В Росії таких два — Ростов-на-Дону та Москва. Звичайно, в Москву було б дуже зручно їздити, там навіть можна було б знайти підтримку громадських діячів. Тому Росія веде всі ці справи в Ростові-на-Дону. Питання майданчика буде в будь-якому разі стосуватися Криму. Про Крим немає жодного місця, де Росія готова щось обговорювати, вести діалог, вони завжди закриваються однією фразою: «Мы легитимно присоединили законные русские земли». Як тільки з’явиться майданчик, де ми говоритимемо про всіх політв’язнів, він одразу перетвориться на те, що більшість політв’язнів були взяті в Криму, це дискусія про Крим. Тому Росія так не хоче цього. Якщо говорити про те, як ми це бачимо, то є такі інституції, які Росії цікаві, зокрема, як політичні майданчики. Це Рада Європи. Вона є регіональним представництвом структур ООН в Європі. Найлогічніше було б, щоб місцем обговорення була Рада Європи. Україна має розуміти, що МЗС повинне мати бюджет, щоб захищати юридично громадян України за кордоном. В МЗС мають бути більші можливості тиску на країни в рамках міжнародних договорів, якщо щось сталося. Остання досить гучна справа стосується Павла Гриба, якого затримали в Білорусі, а знайшли ми його в Краснодарському краї. Офіційно Білорусь взяла участь у викраденні громадянина України на своїй території. Тут ніхто не може сказати, що тільки Росія винна.

Ігор Котелянець: Політв’язнів було 11, а зараз 64. Я важко собі уявляю, щоб усі 64 прізвища прозвучали десь. Олександра Романцова: Один з китайських правителів казав, що смерть однієї людини — трагедія, а смерть тисяч чи мільйонів — вже статистика. Ми не хочемо робити з цього статистику, тому ми групуємо ці справи. На нашому сайті #LetMyPeopleGo ми описуємо кейси кожної людини. Дуже важлива активність родичів. Якщо вони будуть намагатися щось приховати, домовитися самі, це ускладнить роботу. У нас були такі кейси, коли родичі не хотіли публічності, вони боялися, говорили про те, що у них начебто є можливість домовитися, може, з використанням корупційних складових. Але жоден кейс так не вирішувався. Ця система запущена централізовано з Кремля, немає можливості «повирішувати» на місцевому рівні, бо є наказ. Наталія Каплан: Как относится общество к политзаключенным? Олександра Романцова: Я люблю зимові марафони з написання листів політв’язням. До Криму не можна надіслати листи, тому їх надсилають нам на офіс. Ми бачимо листи з Литви, з Італії. З Чикаго нам надіслали цілий пакет листів. Коли ти бачиш, що в час комп’ютерів людина пише лист ручкою, переживаєш емоційний підйом. Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.

Джерело, 26/01/2018.

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.