ccl.org.ua@gmail.com Київ, вул. Басейна 9Г, офiс 25, 28 Пошук

Правозахисний Порядок Денний

Результаты поиска:

ЗАЯВА ПРАВОЗАХИСНОГО ПОРЯДКУ ДЕННОГО щодо “подарунку” від трьох депутатів із фракції “Блок Петра Порошенка” до Дня гідності та свободи

Листопад 22, 2018

До Дня гідності та свободи народні депутати Микола Паламарчук, Артур Палатний та Олег Велікін зробили “подарунок” громадянам України. Вони зареєстрували законопроект №9306 від 20 листопада 2018 року, що є черговою спробою на законодавчому рівні криміналізувати наклеп. При цьому керівник фракції “Блок Петра Порошенка” Артур Герасимов заявив, що ця законодавча ініціатива народних депутатів є їхньою особистою і не представляє позицію фракції.

Законопроект встановлює кримінальну відповідальність “за умисне поширення завідомо неправдивих відомостей, що ганьблять честь і гідність іншої особи або підривають її ділову репутацію”. Максимальна санкція за такі дії, за задумом авторів, передбачає позбавлення волідо трьох років.

Це далеко не перша спроба під гаслом “боротьби з неправдивими відомостями” обмежити вільну політичну дискусію та створити “охолоджувальний ефект” при висвітлені журналістами проблем корупції, порушень прав людини, зловживання посадовим становищем та іншої інформації, що є предметом суспільного інтересу.

Невипадково аналогічні положення були передбачені “диктаторськими законами 16 січня”, які у 2014 році були внесені до парламенту Вадимом Колесніченком та Володимиром Олійником із фракції Партії Регіонів. Пізніше, у 2016 році, доповнити Кримінальний кодекс статтями про наклеп та образу пропонував вже інший народний депутат, тодішній власник телеканалу NewsOne Євгеній Мураєв, законопроект якого теж було знято з розгляду.

Нинішня спроба є дев’ятою від часу набрання чинності Кримінальним кодексом 2001 року. Викликає подив наполегливість, із якою народні обранці намагаються  повернути кримінальну відповідальність за поширення “неправдивих відомостей” і тим самим отримати імунітет від публічної критики. Автори законопроекту посилаються на досвід розвинених демократичних країн світу, де “практику подачі позовів до суду щодо засобів масової інформації не сприймають як спробу тиску, загрози згортання свободи слова та як обмеження свободи слова регуляції, а як превентивний механізм та захисту”. Однак забувають при цьому, що Європейський суд з прав людини визначив медіа “сторожовими псами”, тобто вартовими демократії, і в своїй судовій практиці встановив норму більшої відкритості для критики публічних осіб, при цьому допускаючи, що такі критичні матеріали можуть шокувати або викликати обурення.

 

Згадана у пояснювальній записці “подача позовів” є інструментом цивільного судочинства, що передбачає елемент змагальності в судовому процесі.  В Україні захист приватності, честі та гідності вже гарантований Цивільним кодексом України та Європейською конвенцією з прав людини. Це тонкі хірургічні інструменти зважування “права знати” та “свободи бути залишеним у спокої”, замість яких народні депутати, що виступають за криміналізацію наклепу,  пропонують встановити гільйотину.

 

Ми хочемо нагадати народним депутатам, що вони живуть та реєструють законопроекти не в Данії, Ісландії, Норвегії чи Швейцарії, а в Україні – країні із досить низькою довірою суспільства до судових та правоохоронних органів, які до того вже п’ятий рік знаходяться у процесі реформування.

З огляду на широкий простір для зловживань, які створюють такі законодавчі інструменти у країнах із проблемами забезпечення судового захисту прав людини, кримінальна відповідальність за наклеп та образу була скасована в Україні ще у 2001 році.

Ми звертаємось до народних депутатів із закликом не допустити внесення до національного законодавства рудиментарних і недемократичних норм та не голосувати за проходження законопроекту  9306, а народним депутатам Миколі Паламарчуку, Артуру Палатному та Олегу Велікіну пропонуємо відкликати законопроект “Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за наклеп” № 9306 від 20 листопада 2018 року.

 

Платформа “Правозахисний порядок денний” – неформальна коаліція правозахисних організацій, що займаються вирішенням системних проблем законодавства та практики для захисту фундаментальних прав людини. Учасниками Платформи виступають Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод, Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини, Центр досліджень правоохоронної діяльності, Проект “Без кордонів”, Євромайдан SOS. Координацію роботи платформи здійснює Центр громадянських свобод. Контакти для зв’язку: human.rights.agenda.ua@gmail.com

Заяву підтримали:

Центр громадянських свобод

ГО OPIR.ORG

ГО “Центр UA”

Громадський рух ЧЕСНО

Центр інформації про права людини

ГО Інститут розвитку регіональної преси

Інститут демократії ім. Пилипа Орлика

ГО StateWatch

Медійна ініціатива за права людини

ГО Інститут масової інформації

ГО “Детектор медіа”

ГО “Всеукраїнське об’єднання “Автомайдан”

Центр демократії та верховенства права

НГО “Небайдужі”

Центр протидії корупції

Bihus.info

Лабораторія законодавчих ініціатив

ГО “Правозахисна ініціатива”

Академія української преси

Платформа прав людини

ГО “Лабораторія цифрової безпеки”

Центр економічної стратегії

Кримська правозахисна група

Національна спілка журналістів України

БФ “Восток-SOS”

Український інститут медіа та комунікації  

ГО “Разом проти корупції”

Українська Гельсінська спілка з прав людини

Фундація DEJURE

Theinsider.ua

40-вий щорічний форум транснаціональної мережі членів парламентів Parliamentarians for Global Action

Листопад 16, 2018

🔴 Пряма трансляція з Верховна Рада України.

40-вий щорічний форум транснаціональної мережі членів парламентів Parliamentarians for Global Action та 10-та Консультативна Асамблея Парламентарів за Міжнародний кримінальний суд та верховенство права (CAP-ICC).

Прес-брифінг за ратифікацію Римського статуту

Листопад 14, 2018

Правозахисники та постраждалі від злочинів проти людяності вимагають від політиків ратифікувати Римський статут

📍 15 листопада о 13:00 на вулиці Інститутській (верхній вихід від метро Хрещатик) поряд із місцем розстрілів Героїв Небесної сотні, правозахисники та жертви злочинів проти людяності звернуться до політиків із вимогою ратифікувати Римський статут.

Учасники брифінгу розкажуть, що у свій час стало на заваді приєднанню України до Міжнародного кримінального суду, які підводні камені були закладені в конституційній реформі, як уся ця ситуація впливає на розгляд “українське портфоліо” в Офісі прокурора, кому в Україні потрібна боротьба із безкарністю та чому це питання знову стає актуальним передодні виборів.

🚩 Участь у брифінгу візьмуть:
Надія ВОЛКОВА, координаторка робочої групи ППД щодо ратифікації Римського статуту, голова Української правової консультативної групи
Біл ПЕЙС, голова Коаліції за Міжнародний кримінальний суд
Давід Катін, генеральний секретар “Парламентарів за глобальні дії”
Світлана ЗАЛІЩУК, народна депутатка України
Олександра МАТВІЙЧУК, голова правління Центру громадянських свобод
Вікторія ПАНТЮШЕНКО, дружина військовополоненого танкіста Богдана Пантюшенка, який знаходиться в полоні із 2015 року
Володимир БОНДАРЧУК, голова ГО “Родина Героїв Небесної сотні”, син загиблого учасника Революції Гідності Сергія Бондарчука

📧 За додатковими питання прохання звертатися до Сергія Зайченко, +380671032046, human.rights.agenda.ua@gmail.com

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Звернення: Створити тимчасову слідчу комісію для розслідування нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів

Листопад 5, 2018

ЗВЕРНЕННЯ ПРАВОЗАХИСНОГО ПОРЯДКУ ДЕННОГО
до голів депутатських фракцій Верховної ради України
з вимогою створити тимчасову слідчу комісію для розслідування
нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів

Учора, 4 листопада 2018 року, після трьох місяців боротьби за життя та 15 складних операцій у реанімації померла громадська активістка і співробітниця виконкому Херсонської міської ради Катерина Гандзюк. Її вбили. Людям, які заплатили виконавцям за те, щоб 31 липня в Херсоні на Катерину вилили літр сірчаної кислоти та вона отримала опіки близько 40% тіла, таки вдалося довести до кінця свій злочинний задум.

За місяць до смерті Катерина Гандзюк записала відеозвернення до української влади та громадськості. Вона знову підняла питання неналежного розслідування хвилі нападів на громадських активістів та політичних діячів, які протягом 2018 року відбувалися по всій країні. І поставила питання, які, на її ж думку, стали риторичними:

Хто замовив всіх цих людей? Хто покриває замовників? Чому така кількість розслідувань саботується? Чому ми маємо терпіти, поки найактивніших з нас вбивають та калічать? Відколи це стало нормою?»

Ми вважаємо, що ці питання становлять значний суспільний інтерес та вимагаємо від голів депутатських фракцій відповідно до статті 89 Конституції України невідкладно створити тимчасову слідчу комісію Верховної ради України для розслідування нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів, які мали місце в різних регіонах України протягом двох останніх років.

Ми вважаємо за необхідне допустити до участі в її засіданнях представників громадських організацій, які системно займаються цими питаннями.

Саме за діями, а не за словами, ми будемо оцінювати щирість заяв голів депутатських фракцій та інших високопосадовців щодо неминучості покарання винних у переслідуваннях громадянського суспільства.

Платформа “Правозахисний порядок денний” – неформальна коаліція правозахисних організацій, що займаються вирішенням системних проблем законодавства та практики для захисту фундаментальних прав людини. Учасниками Платформи виступають Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод, Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини, Центр досліджень правоохоронної діяльності, Проект “Без кордонів”, Євромайдан SOS. Координацію роботи платформи здійснює Центр громадянських свобод. Контакти для зв’язку: human.rights.agenda.ua@gmail.com

 

Центр громадянських свобод
Крим-SOS
Благодійний фонд “Восток-SOS”
Медійна ініціатива з прав людини
Східноукраїнський центр громадських ініціатив
Асоціація УМДПЛ
Правозахисна Ініціатива
Український інститут з прав людини
Гельсінська ініціатива-ХХІ
Центр інформації про права людини
Платформа прав людини
Українська Гельсінська спілка з прав людини
Луганський обласний правозахисний центр “Альтернатива”
Інститут масової інформації
ГО “Мирний Берег”
Лабораторія законодавчих ініціатив/Українська школа політичних студій
Центр протидії корупції
Експертний центр з прав людини
Тернопiльська правозахисна група
Харківська правозахисна група
Харкiвський iнститут соцiальних дослiджень
Всеукраїнське об‘єднання «Автомайдан»
Освітній дім прав людини – Чернігів
Українська фундація правової допомоги
Харківська обласна фундація «Громадська альтернатива»
Фундація DEJURE
Дивовижні
Українська правова консультативна група
«НГО Небайдужі»
ГО «ВГО «ОПІРОРГ»»
Ініціатива «Декларація Небайдужих»
Детектор медіа
Регіональний центр прав людини
ГО “Вектор прав людини”
ГО “КиївПрайд”
БО “Громадський фонд “Суми”
ГО “Місто розумних”
ГО “Студентське братство Сумщини”
РНГО “Центр соціального партнерства”
ГО “Правозахист”
Коаліція громадських організацій “Тернопільський центр реформ”
ГО “Центр UA”
ГО “Центр громадського моніторингу та аналітики”
Кримська правозахисна група

 

Опубліковано законопрект про “Воєнних злочинців”

Вересень 26, 2018

ПРОЕКТ ЗАКОНУ УКРАЇНИ
«ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ДЕЯКИХ ЗАКОНОДАВЧИХ АКТІВ
ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГАРМОНІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА З ПОЛОЖЕННЯМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА»

Порівняльна таблиця
Пояснювальна записка
Проект закону

Протокол узгодження позицій

Воєнні злочини є, а відповідальності немає: які зміни потрібні до Кримінального кодексу України?

Вересень 10, 2018

Джерело: https://www.radiosvoboda.org/a/vojenni-zlochyny-vidpovidalnist/29460069.html

Дружина закатованого сепаратистами депутата міської ради Горлівки Володимира Рибака Олена Рибак не може притягнути до відповідальності винних у цьому злочині, тому що для цього немає необхідних законодавчих норм. У Міністерстві юстиції є законопроект, ухвалення якого могло б допомогти їй. Втім, за словами голови правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександри Матвійчук, він перебуває на розгляді уряду вже рік, і руху в бік до його ухвалення немає. Один із авторів законопроекту Антон Кориневич припускає, що ці зміни просто не цікаві українському політикуму. Міністерство юстиції на запит Радіо Свобода щодо своєї позиції в цьому питанні не відповіло.

Активісти під стінами Кабінету міністрів вимагали внести зміни до Кримінального кодексу в тому, що стосується притягнення до відповідальності воєнних злочинців. Досі в законодавстві не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не повною мірою відповідають вимогам сучасного міжнародного прав, зазначають організатори акції.

Втім, у Міністерстві юстиції вже є відповідний законопроект, який має надати можливість національним органам слідства й суду ефективно переслідувати людей, які вчинили міжнародні злочини.

Антон Кориневич
Антон Кориневич

Як пояснює один із авторів законопроекту Антон Кориневич, наразі в українському законодавстві досить розмитою є відповідальність за такі злочини. Більше того, за його словами, міжнародні злочини й злочини міжнародного характеру змішані.

«Він (законопроект – ред.) вносить важливі правки до положень Кримінального кодексу щодо міжнародних злочинів. У Кримінальному кодексі станом на сьогодні немає злочинів проти людяності. Положення про злочин агресії сьогодні не відповідає міжнародним стандартам», – розповідає Кориневич у коментарі Радіо Свобода.

А деякі злочини не відображені в українському законодавстві взагалі, зазначав голова комітету Верховної Ради України з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Григорій Немиря.

«Існують злочини, деякі з яких не відображені в українському законодавстві, зокрема кримінальному. Міжнародний кримінальний суд має справи з чотирма такими злочинами: проти людяності, геноцидом, воєнними та агресією», – сказав Немиря.

За словами Кориневича, запропонований законопроект виокремлює ці чотири категорії злочинів в окремий розділ.

Кабінет міністрів законопроект не розглядає

Втім, документ застряг в уряді. Голова правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександра Матвійчук каже, що він уже рік перебуває на розгляді уряду, і ніякого руху до його ухвалення не спостерігається.

Олександра Матвійчук
Олександра Матвійчук

Кориневич припускає, що так відбувається через те, що він не цікавий політикуму.

«Він не стосується речей, які можуть бути цікавими для тих, хто ухвалює рішення. Він стосується справедливості», – вважає Кориневич.

Цей законопроект потрібно ухвалити, зазначає Матвійчук, тому що не всі міжнародні злочини мають аналоги серед «загальнокримінальних». А навіть якщо аналог і є, то він не відображатиме повністю їхню природу.

Скажімо, розстріли на Майдані розслідуються як терористичні акти, а вони є злочинами проти людяності, переконує Матвійчук. Втім, за такі злочини українське законодавство відповідальності не передбачає. Більше того, зазначає вона, у Кримінальному кодексі немає навіть терміну «злочини проти людяності».

У підсумку, наголошує Матвійчук, це може призвести до безкарності.

Окремо експерт наголошує, що через наявність Мінських домовленостей, які передбачають амністію для причетних до подій в окремих районах Донецької та Луганської областей, воєнні злочинці залишаться не покараними. А якщо кваліфікувати їхні злочини як міжнародні, то є шанс притягнути їх до відповідальності.

Дружина закатованого сепаратистами Володимира Рибака, депутата міської ради Горлівки, Олена Рибак каже, що через відсутність необхідних норм не може притягнути до відповідальності винних у смерті її чоловіка.

«Я вже дуже давно не можу покарати винних. І ця людина не втікає з України. А навіщо? Нема закону такого, щоб щось із ним зробити. Він сидить і чекає», – розповідає Рибак.

Вона припускає, що уряд затягує з передачею законопроекту до парламенту через те, що «хтось боїться, що когось із них притягнуть до відповідальності».

Радіо Свобода направляло запит до Міністерства юстиції щодо деталей ситуації та його позиції в цьому питанні, але відповіді на нього не отримало.

На акції підтримки закону про воєнних злочинців

Серпень 29, 2018

 

29.08 об 11:00 відбулася акція на підтримку законопроекту «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо забезпечення його гармонізації з положеннями міжнародного права», який розроблений експертами правозахисної платформи “Правозахисний порядок денний” у співпраці з Міністерством юстиції України. Даний законопроект вже рік знаходиться на розгляді уряду.
——————
Складно в це повірити, але на п’ятому році війни із Росією українське законодавство досі не має правових інструментів для покарання воєнних злочинців. У Кримінальному кодексі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не в повній мірі відповідають вимогам сучасного міжнародного права.

Тому під час проведення засідання Уряду правозахисники, рідні політв’язнів та жертви воєнних злочинів на сході звернулися до прем’єр-міністра Володимира Гройсмана та усіх членів уряду із проханням невідкладно відправити до Верховної ради України законопроект про внесення змін до Кримінального кодексу України, який дозволить національним органам належно розслідувати міжнародні злочини і притягати винних до відповідальності.

В акції взяли участь Олена РИБАК, дружина закатованого горлівського депутата Володимира Рибака, вчений-релігіознавець Ігор КОЗЛОВСЬКИЙ, який провів у полоні близько двох років, волонтерка Ірина ДОВГАНЬ, яка вижила завдяки розміщенню її фото “у позорного столпа” в Нью-Йорк Таймс, Ігор КОТЕЛЯНЕЦЬ, брат політв’язня Євгена Панова, який за сфабрикованою справою в Криму отримав 8 років позбавлення волі та інші.

Суд присяжних vs народні засідателі

Липень 20, 2018

Микола Мирний, журналіст Центру інформації про права людини для газети “День”

 

В Україні немає справжнього суду присяжних як інструменту народовладдя. Правозахисники кажуть, що він посилив би судову реформу та був би ще однією гарантією справедливого суду для громадян.

Експерти констатують: хоч у Конституції згадується право народу на здійснення правосуддя через суд присяжних, однак створений в Україні інститут по своїй суті таким не є. Насправді замість суду присяжних діє неефективний в українських реаліях суд шефенів. Цей інститут з’явився в листопаді 2012 року, коли набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс. Уже тоді експертне середовище вказувало на спотвореність ідеї суду присяжних.

ЩО НЕ ТАК?

Правозахисники нарікають, що у професійних суддів необмежені можливості впливу на рішення народних засідателів шефенської моделі. А це, у свою чергу, впливає на справедливість рішень.

 

Віктор Шишкін

  “Якщо ти йдеш разом із суддею в дорадчу кімнату, разом із ним вирішуєш справу й разом підписуєш вирок, то ти не присяжний. Ти звичайний народний засідатель. Подивіться американські фільми. От там – присяжні. Поки присяжні засідають, суддя перебуває в будь-якому іншому місці й жодним чином на них не впливає. Називайте хоч горщиком, але якщо народ буде ухвалювати рішення разом із професійним суддями, то це не буде суд присяжних… З таким інститутом в Україні не можна усій планеті розповідати, що у нас – суд присяжних”, – наголошує суддя Конституційного Суду України у відставці Віктор Шишкін.

Наразі троє представників народу разом із двома суддями вирішують усі питання судочинства, тоді як у класичному варіанті присяжні незалежні та вільні в ухваленні рішень. Не вирішуючи правових питань, присяжні мають лише відповісти, чи був факт вчинення злочину, чи винна людина та чи заслуговує вона на помилування. Аби відповісти на ці питання, у них необов’язково має бути юридична освіта, достатньо здорового глузду, пояснюють експерти. Якщо присяжні визнали людину винною, суддя окремо визначає міру покарання. Якщо ж невинною – суддя зобов’язаний підготувати виправдувальний вирок, а обвинувачуваного негайно звільняють з-під варти.

“Вердикт присяжних неможливо оскаржити за класичною схемою. Не можна також потім стверджувати, що воно несправедливе чи корупційне. Тому що його винесли 12 чи 8 представників народу, які жодним чином не пов’язані з владою”, – каже голова правління Експертної групи “Сова” Михайло Савва. 

Тетяна Веремій

Сьогодні народні засідателі розглядають цивільні та особливо тяжкі кримінальні справи, коли підсудному загрожує довічне ув’язнення.

За словами чернігівської адвокатки Тетяни Веремій, у її місті було всього три справи за участю народних засідателів. У двох із них вона була захисницею. На її переконання, у судових засіданнях громадяни беруть участь через гроші або на прохання представників судової влади. Охочих чи обізнаних у праві не так легко знайти. Адвокатка нарікає, що в колегію “присяжних суддів” потрапляли колишні правоохоронці, які “до підсудних із самого початку ставилися з обвинувальним ухилом”.

“У колегію потрапив колишній правоохоронець, якого допитували у цій же ж кримінальній справі як свідка. Був також екс-співробітник ДАІ. Ми двічі заявляли відвід, але суд не задовольняв наші клопотання”, – згадує Тетяна Веремій.

Тетяна Веремій зауважує, що в колегії є люди, які взагалі не цікавляться справою.

“Якщо присяжний не виявляє ініціативи побачити на власні очі матеріали справи, то суд і не ознайомлює його. У справах, наприклад, про подвійне вбивство є від трьох томів і більше. А в одному томі тільки – 270 сторінок доказів і пояснень свідків. Якщо адвокат неактивно працює, неможливо без ознайомлення орієнтуватись у справі і скласти враження про винуватість людини”, – переконана вона. Адвокатка вважає, що обов’язок вивчати матеріали справи має бути закріплений у законодавстві. Окрім цього, вона також не вірить, що в нарадчій кімнаті народні засідателі ухвалюють рішення незалежно від судді. Вона виступає за розділення суду присяжних від суддів, аби унеможливити контакт та вплив від суддів.

Михайло Савва вважає, що шефенські суди неефективні в країнах із перехідною демократією.

“Шефенська система працює виключно в країнах із вкрай високим рівнем правової культури. А такі країни, як Данія, узагалі відмовляються від представників народу. Бо в їхніх колегіях професійних суддів більший відсоток виправдувальних вироків, аніж у суду присяжних. Рівень справедливості у них на такому рівні, що вони вже можуть дозволити економити на присяжних, про що не скажеш стосовно України”, – розповідає правозахисник.

За участю народних засідателів в Україні суди виносять виправдувальні вердикти від 1325% справ, тоді як в одних лише професійних суддів – 1% таких вироків.

“У Росії в кримінальних справах за рік суд присяжних класичної моделі виносить 300 вердиктів. У різні роки від них було від 7 до 25% виправдувальних вироків. В Україні в 2016 році так звані “присяжні” винесли всього 50 вердиктів, тоді як у США з близько 160 тисяч 18–19% виправдальні. Це підтверджує, що система в Україні взагалі не працює”, – наголошує Михайло Савва.
Також експерт вказує на досвід Греції, коли 1967 року диктаторський режим “чорних полковників” змінив суд присяжних у країні на шефенський суд. Народні засідателі вдвічі менше виносили виправдальних вироків у порівнянні з присяжними.

Суддя Верховного Суду Аркадій Бущенко переконаний, що з ефективним судом присяжних збільшується вірогідність того, що правда буде встановлена в суді точніше. Більше того, він переконаний, що присяжні покращують судочинство та правові ідеї в країні.

“Судді важко вибратись із ситуації несправедливого закону. У таких випадках якщо суддя вирішує не застосовувати несправедливий закон, то йому треба знайти розлогу мотивацію. А це досить складне завдання. Тоді як присяжні не мотивують свої рішення. У таких випадках вони кажуть: “Ні! До побачення!” І на цьому все – у судовому рішенні закон не застосовується. І через те, що присяжні обнулили закон, суспільство та парламент отримують сигнал, що з ним щось не так і потрібно покращувати законодавство. Таким чином присяжні триматимуть усі гілки влади в тонусі і влада буде уважніше ставитись до розробки законодавчих ініціатив”, – пояснює Аркадій Бущенко і додає, що суд присяжних сприяє юридичній просвіті в країні.

НАВІЩО? 

Суд присяжних – це інструмент громадян контролю за владою, нагадує адвокат та правозахисник Андрій Осіпов. Він посилається на одне із рішень Верховного суду США 1968 року, який наголосив, що існування суду присяжних – це “достатня та повноцінна гарантія контролю щодо утиску громадян з боку держави”.

Андрій Осіпов

“Шарль Монтеськ’є та Джон Лок, засновуючи систему стримувань і противаг, закладали в неї таку систему, аби влада була сильною, щоб здійснювати свої повноваження, та слабкою, аби не утискати громадян. Віддаючи владі важелі переслідувати за злочини, тримати людей під вартою, засуджувати до покарання, виконувати вирок суду, стягувати податки, громадяни мають усвідомлювати, що, відпускаючи на волю такого звіра, у них мають бути можливості його вгамувати”, – пояснює Андрій Осіпов.

На його переконання, у судовій гілці влади України немає механізму стримувань і противаг. А українська влада, за його словами, обманює громадян, не надаючи їм ефективного інструменту народовладдя, “якого не було в українців з 1917 року”.

Андрій Осіпов вважає, що не варто критикувати суд присяжних через приклади справ росіянки Віри Засулич та київського єврея Менделя Бейліса, яких присяжні свого часу виправдали.

“У XIX столітті в Україні відбувалися єврейські погроми, держава займає антисемітську позицію. Два роки тримають у в’язниці Бейліса, аби звинуватити його, а суд присяжних виправдовує. І вся країна сприймає цей вирок справедливим та поважає його в умовах антисемітської істерії”, – розповідає Андрій Осіпов.

“Уявіть та порівняйте можливу реакцію суспільства, наприклад, на можливий вирок суддів Оболонського райсуду Києва у справі про держзраду Януковича і вердикт суду присяжних з цього приводу!” – додає адвокат та колишній суддя адміністративної юрисдикції Андрій Волков.

Експерти зауважують, що не всі підозрювані будуть користуватися судом присяжних. Часто доказів достатньо, і підозрювані усвідомлюють, що їхня вина доведена. Суд присяжних потрібен для сфальсифікованих кримінальних справ.

Член Громадської ради доброчесності Віталій Титич зізнається, що конкурс відбору суддів до Верховного Суду його “травмував психологічно”. Він констатує, що судова реформа в Україні не вдалась.

“Спасение утопающих – дело рук самих утопающих”. Не буде тих змін із судовою реформою, на які розраховує суспільство, тому суспільству треба шукати паралельно інші варіанти”, – коментує адвокат родин Небесної сотні Віталій Титич.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:  Конкурс до Верховного Суду пройшли 30 недоброчесних кандидатів – експерт РПР

Андрій Волков вважає, що судді зацікавлені в ефективному суді присяжних, оскільки він унеможливлює будь-який тиск на них. За його словами, в Україні немає повноцінного суду присяжних, бо політикам, ймовірно, вигідно тримати суддів на “дисциплінарному гачку”. Кількість підстав притягнення судді до дисциплінарної відповідальності збільшилась до 33 підстав, що викладені.

“Майже кожен суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності, якщо це раптом комусь буде треба”, – коментує він.

ЯКИМ БАЧАТЬ СУД ПРИСЯЖНИХ В УКРАЇНІ

Минулого року Міністерство юстиції на вимогу Плану дій ухваленої президентом Нацстратегії з прав людини розробило законопроект №7022. Він декларує запровадження “суду присяжних для розгляду кримінальних обвинувачень у тяжких та особливо тяжких злочинах”. Окрім цього, у Верховній Раді депутат від “Батьківщини” Сергій Власенко зареєстрував альтернативний документ №7022-1. Правозахисники нарікають, що законопроект Мін’юсту принципово не створює суд присяжних в Україні, а лишень дає право на представників народу, якщо обвинувачуваному загрожує вісім років ув’язнення або довічне.

Документ Міністерства юстиції лишає залежність присяжних від суддів та формування колегії з трьох народних засідателів та двох суддів. Класичну форму суду присяжних з його незалежністю від професійних суддів закладає законопроект “Правозахисного порядку денного” авторства експерта Центру політико-правових реформ Олександра Банчука. Однак наразі цей документ не зареєстрований у Верховній Раді.

Адвокатка Тетяна Веремій вважає, що в українських реаліях присяжних має бути не менше восьми. Законопроект Сергія Власенка пропонує популярну в США формулу – 1 суддя та 12 присяжних. Однак у Правозахисному порядку денному вважають, що сім представників народу – економічно прийнятна формула, яка може знизити корупційні ризики.

“Верховний суд США вирішував, з якою мінімальною кількістю присяжних може бути суд. Він встановив мінімум у шість людей. У районних судах Росії – шість, в обласних – вісім, у Верховному суді – 12 присяжних”, – каже Михайло Савва.

У висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради немає заперечень стосовно розмежування функцій присяжних та професійних суддів у документі Сергія Власенка. Однак управління вважає, що розширення кількості присяжних неможливе через фінансові та технічні причини. Це призведе до надмірного навантаження судів і зробить тривалішими підготовчі засідання.

Віталій Титич: “Суспільству треба шукати паралельно інші варіанти відбудови інфраструктури справедливості

Правозахисники хочуть, аби суд присяжних був обов’язком громадянина, як це є в Британії, США чи ж навіть у Росії. Пропонується, аби автоматизована система випадково обирала кандидатів до суду першої та апеляційної інстанції зі списку виборців громади.

Після цього під час відбору пропонується перевіряти список присяжних на професії, які унеможливлюють участь у колегії. Правозахисники виступають проти участі, зокрема, відставних прокурорів, військових, колишніх або чинних поліцейських, співробітників спецслужб, недієздатних та священників.

“А всі інші зобов’язані виконати обов’язок присяжного. Хочуть вони це чи ні. У різних країнах буває кримінальна або адміністративна відповідальність за невиконання обов’язку. У законопроекті ми пропонуємо адміністративну. Це те саме, що ігнорувати запрошення в армію”, – розповідає Михайло Савва.

Попри скептицизм експертів щодо успіху судової реформи, правозахисник Центру громадянських свобод Андрій Кулібаба вірить в електоральний зиск для чинних депутатів, які хочуть переобратись до Верховної Ради, якщо ті створять справжній суд присяжних.

Суд присяжних в Україні, кінопоказ та лекція

Липень 16, 2018

Раз на два тижні Київська школа прав людини та демократії, (освітній проект Center for Civil Liberties) організовує правозахисні кінопокази.

Тут ви можете познайомитися з правозахисниками, послухати виступи експертів відпочити та подивитися фільми, що підіймають гострі суспільні питання.

11.07.2018 ми копазували фільм “12 Розгніваних чоловіків”.

Лектор – Михаил Савва. Доктор політичних наук, професор, голова правління громадської організації «Експертна група «Сова»

Гармонізація нашого кримінального законодавства з міжнародним правом

Квітень 25, 2018

Приведення кримінального законодавства України у відповідність з міжнародним правом в питаннях криміналізації основних злочинів за міжнародним правом.

 

 

Результаты поиска:

ЗАЯВА ПРАВОЗАХИСНОГО ПОРЯДКУ ДЕННОГО щодо “подарунку” від трьох депутатів із фракції “Блок Петра Порошенка” до Дня гідності та свободи

Листопад 22, 2018

До Дня гідності та свободи народні депутати Микола Паламарчук, Артур Палатний та Олег Велікін зробили “подарунок” громадянам України. Вони зареєстрували законопроект №9306 від 20 листопада 2018 року, що є черговою спробою на законодавчому рівні криміналізувати наклеп. При цьому керівник фракції “Блок Петра Порошенка” Артур Герасимов заявив, що ця законодавча ініціатива народних депутатів є їхньою особистою і не представляє позицію фракції.

Законопроект встановлює кримінальну відповідальність “за умисне поширення завідомо неправдивих відомостей, що ганьблять честь і гідність іншої особи або підривають її ділову репутацію”. Максимальна санкція за такі дії, за задумом авторів, передбачає позбавлення волідо трьох років.

Це далеко не перша спроба під гаслом “боротьби з неправдивими відомостями” обмежити вільну політичну дискусію та створити “охолоджувальний ефект” при висвітлені журналістами проблем корупції, порушень прав людини, зловживання посадовим становищем та іншої інформації, що є предметом суспільного інтересу.

Невипадково аналогічні положення були передбачені “диктаторськими законами 16 січня”, які у 2014 році були внесені до парламенту Вадимом Колесніченком та Володимиром Олійником із фракції Партії Регіонів. Пізніше, у 2016 році, доповнити Кримінальний кодекс статтями про наклеп та образу пропонував вже інший народний депутат, тодішній власник телеканалу NewsOne Євгеній Мураєв, законопроект якого теж було знято з розгляду.

Нинішня спроба є дев’ятою від часу набрання чинності Кримінальним кодексом 2001 року. Викликає подив наполегливість, із якою народні обранці намагаються  повернути кримінальну відповідальність за поширення “неправдивих відомостей” і тим самим отримати імунітет від публічної критики. Автори законопроекту посилаються на досвід розвинених демократичних країн світу, де “практику подачі позовів до суду щодо засобів масової інформації не сприймають як спробу тиску, загрози згортання свободи слова та як обмеження свободи слова регуляції, а як превентивний механізм та захисту”. Однак забувають при цьому, що Європейський суд з прав людини визначив медіа “сторожовими псами”, тобто вартовими демократії, і в своїй судовій практиці встановив норму більшої відкритості для критики публічних осіб, при цьому допускаючи, що такі критичні матеріали можуть шокувати або викликати обурення.

 

Згадана у пояснювальній записці “подача позовів” є інструментом цивільного судочинства, що передбачає елемент змагальності в судовому процесі.  В Україні захист приватності, честі та гідності вже гарантований Цивільним кодексом України та Європейською конвенцією з прав людини. Це тонкі хірургічні інструменти зважування “права знати” та “свободи бути залишеним у спокої”, замість яких народні депутати, що виступають за криміналізацію наклепу,  пропонують встановити гільйотину.

 

Ми хочемо нагадати народним депутатам, що вони живуть та реєструють законопроекти не в Данії, Ісландії, Норвегії чи Швейцарії, а в Україні – країні із досить низькою довірою суспільства до судових та правоохоронних органів, які до того вже п’ятий рік знаходяться у процесі реформування.

З огляду на широкий простір для зловживань, які створюють такі законодавчі інструменти у країнах із проблемами забезпечення судового захисту прав людини, кримінальна відповідальність за наклеп та образу була скасована в Україні ще у 2001 році.

Ми звертаємось до народних депутатів із закликом не допустити внесення до національного законодавства рудиментарних і недемократичних норм та не голосувати за проходження законопроекту  9306, а народним депутатам Миколі Паламарчуку, Артуру Палатному та Олегу Велікіну пропонуємо відкликати законопроект “Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за наклеп” № 9306 від 20 листопада 2018 року.

 

Платформа “Правозахисний порядок денний” – неформальна коаліція правозахисних організацій, що займаються вирішенням системних проблем законодавства та практики для захисту фундаментальних прав людини. Учасниками Платформи виступають Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод, Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини, Центр досліджень правоохоронної діяльності, Проект “Без кордонів”, Євромайдан SOS. Координацію роботи платформи здійснює Центр громадянських свобод. Контакти для зв’язку: human.rights.agenda.ua@gmail.com

Заяву підтримали:

Центр громадянських свобод

ГО OPIR.ORG

ГО “Центр UA”

Громадський рух ЧЕСНО

Центр інформації про права людини

ГО Інститут розвитку регіональної преси

Інститут демократії ім. Пилипа Орлика

ГО StateWatch

Медійна ініціатива за права людини

ГО Інститут масової інформації

ГО “Детектор медіа”

ГО “Всеукраїнське об’єднання “Автомайдан”

Центр демократії та верховенства права

НГО “Небайдужі”

Центр протидії корупції

Bihus.info

Лабораторія законодавчих ініціатив

ГО “Правозахисна ініціатива”

Академія української преси

Платформа прав людини

ГО “Лабораторія цифрової безпеки”

Центр економічної стратегії

Кримська правозахисна група

Національна спілка журналістів України

БФ “Восток-SOS”

Український інститут медіа та комунікації  

ГО “Разом проти корупції”

Українська Гельсінська спілка з прав людини

Фундація DEJURE

Theinsider.ua

40-вий щорічний форум транснаціональної мережі членів парламентів Parliamentarians for Global Action

Листопад 16, 2018

🔴 Пряма трансляція з Верховна Рада України.

40-вий щорічний форум транснаціональної мережі членів парламентів Parliamentarians for Global Action та 10-та Консультативна Асамблея Парламентарів за Міжнародний кримінальний суд та верховенство права (CAP-ICC).

Прес-брифінг за ратифікацію Римського статуту

Листопад 14, 2018

Правозахисники та постраждалі від злочинів проти людяності вимагають від політиків ратифікувати Римський статут

📍 15 листопада о 13:00 на вулиці Інститутській (верхній вихід від метро Хрещатик) поряд із місцем розстрілів Героїв Небесної сотні, правозахисники та жертви злочинів проти людяності звернуться до політиків із вимогою ратифікувати Римський статут.

Учасники брифінгу розкажуть, що у свій час стало на заваді приєднанню України до Міжнародного кримінального суду, які підводні камені були закладені в конституційній реформі, як уся ця ситуація впливає на розгляд “українське портфоліо” в Офісі прокурора, кому в Україні потрібна боротьба із безкарністю та чому це питання знову стає актуальним передодні виборів.

🚩 Участь у брифінгу візьмуть:
Надія ВОЛКОВА, координаторка робочої групи ППД щодо ратифікації Римського статуту, голова Української правової консультативної групи
Біл ПЕЙС, голова Коаліції за Міжнародний кримінальний суд
Давід Катін, генеральний секретар “Парламентарів за глобальні дії”
Світлана ЗАЛІЩУК, народна депутатка України
Олександра МАТВІЙЧУК, голова правління Центру громадянських свобод
Вікторія ПАНТЮШЕНКО, дружина військовополоненого танкіста Богдана Пантюшенка, який знаходиться в полоні із 2015 року
Володимир БОНДАРЧУК, голова ГО “Родина Героїв Небесної сотні”, син загиблого учасника Революції Гідності Сергія Бондарчука

📧 За додатковими питання прохання звертатися до Сергія Зайченко, +380671032046, human.rights.agenda.ua@gmail.com

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Звернення: Створити тимчасову слідчу комісію для розслідування нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів

Листопад 5, 2018

ЗВЕРНЕННЯ ПРАВОЗАХИСНОГО ПОРЯДКУ ДЕННОГО
до голів депутатських фракцій Верховної ради України
з вимогою створити тимчасову слідчу комісію для розслідування
нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів

Учора, 4 листопада 2018 року, після трьох місяців боротьби за життя та 15 складних операцій у реанімації померла громадська активістка і співробітниця виконкому Херсонської міської ради Катерина Гандзюк. Її вбили. Людям, які заплатили виконавцям за те, щоб 31 липня в Херсоні на Катерину вилили літр сірчаної кислоти та вона отримала опіки близько 40% тіла, таки вдалося довести до кінця свій злочинний задум.

За місяць до смерті Катерина Гандзюк записала відеозвернення до української влади та громадськості. Вона знову підняла питання неналежного розслідування хвилі нападів на громадських активістів та політичних діячів, які протягом 2018 року відбувалися по всій країні. І поставила питання, які, на її ж думку, стали риторичними:

Хто замовив всіх цих людей? Хто покриває замовників? Чому така кількість розслідувань саботується? Чому ми маємо терпіти, поки найактивніших з нас вбивають та калічать? Відколи це стало нормою?»

Ми вважаємо, що ці питання становлять значний суспільний інтерес та вимагаємо від голів депутатських фракцій відповідно до статті 89 Конституції України невідкладно створити тимчасову слідчу комісію Верховної ради України для розслідування нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів, які мали місце в різних регіонах України протягом двох останніх років.

Ми вважаємо за необхідне допустити до участі в її засіданнях представників громадських організацій, які системно займаються цими питаннями.

Саме за діями, а не за словами, ми будемо оцінювати щирість заяв голів депутатських фракцій та інших високопосадовців щодо неминучості покарання винних у переслідуваннях громадянського суспільства.

Платформа “Правозахисний порядок денний” – неформальна коаліція правозахисних організацій, що займаються вирішенням системних проблем законодавства та практики для захисту фундаментальних прав людини. Учасниками Платформи виступають Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод, Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини, Центр досліджень правоохоронної діяльності, Проект “Без кордонів”, Євромайдан SOS. Координацію роботи платформи здійснює Центр громадянських свобод. Контакти для зв’язку: human.rights.agenda.ua@gmail.com

 

Центр громадянських свобод
Крим-SOS
Благодійний фонд “Восток-SOS”
Медійна ініціатива з прав людини
Східноукраїнський центр громадських ініціатив
Асоціація УМДПЛ
Правозахисна Ініціатива
Український інститут з прав людини
Гельсінська ініціатива-ХХІ
Центр інформації про права людини
Платформа прав людини
Українська Гельсінська спілка з прав людини
Луганський обласний правозахисний центр “Альтернатива”
Інститут масової інформації
ГО “Мирний Берег”
Лабораторія законодавчих ініціатив/Українська школа політичних студій
Центр протидії корупції
Експертний центр з прав людини
Тернопiльська правозахисна група
Харківська правозахисна група
Харкiвський iнститут соцiальних дослiджень
Всеукраїнське об‘єднання «Автомайдан»
Освітній дім прав людини – Чернігів
Українська фундація правової допомоги
Харківська обласна фундація «Громадська альтернатива»
Фундація DEJURE
Дивовижні
Українська правова консультативна група
«НГО Небайдужі»
ГО «ВГО «ОПІРОРГ»»
Ініціатива «Декларація Небайдужих»
Детектор медіа
Регіональний центр прав людини
ГО “Вектор прав людини”
ГО “КиївПрайд”
БО “Громадський фонд “Суми”
ГО “Місто розумних”
ГО “Студентське братство Сумщини”
РНГО “Центр соціального партнерства”
ГО “Правозахист”
Коаліція громадських організацій “Тернопільський центр реформ”
ГО “Центр UA”
ГО “Центр громадського моніторингу та аналітики”
Кримська правозахисна група

 

Опубліковано законопрект про “Воєнних злочинців”

Вересень 26, 2018

ПРОЕКТ ЗАКОНУ УКРАЇНИ
«ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ДЕЯКИХ ЗАКОНОДАВЧИХ АКТІВ
ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГАРМОНІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА З ПОЛОЖЕННЯМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА»

Порівняльна таблиця
Пояснювальна записка
Проект закону

Протокол узгодження позицій

Воєнні злочини є, а відповідальності немає: які зміни потрібні до Кримінального кодексу України?

Вересень 10, 2018

Джерело: https://www.radiosvoboda.org/a/vojenni-zlochyny-vidpovidalnist/29460069.html

Дружина закатованого сепаратистами депутата міської ради Горлівки Володимира Рибака Олена Рибак не може притягнути до відповідальності винних у цьому злочині, тому що для цього немає необхідних законодавчих норм. У Міністерстві юстиції є законопроект, ухвалення якого могло б допомогти їй. Втім, за словами голови правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександри Матвійчук, він перебуває на розгляді уряду вже рік, і руху в бік до його ухвалення немає. Один із авторів законопроекту Антон Кориневич припускає, що ці зміни просто не цікаві українському політикуму. Міністерство юстиції на запит Радіо Свобода щодо своєї позиції в цьому питанні не відповіло.

Активісти під стінами Кабінету міністрів вимагали внести зміни до Кримінального кодексу в тому, що стосується притягнення до відповідальності воєнних злочинців. Досі в законодавстві не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не повною мірою відповідають вимогам сучасного міжнародного прав, зазначають організатори акції.

Втім, у Міністерстві юстиції вже є відповідний законопроект, який має надати можливість національним органам слідства й суду ефективно переслідувати людей, які вчинили міжнародні злочини.

Антон Кориневич
Антон Кориневич

Як пояснює один із авторів законопроекту Антон Кориневич, наразі в українському законодавстві досить розмитою є відповідальність за такі злочини. Більше того, за його словами, міжнародні злочини й злочини міжнародного характеру змішані.

«Він (законопроект – ред.) вносить важливі правки до положень Кримінального кодексу щодо міжнародних злочинів. У Кримінальному кодексі станом на сьогодні немає злочинів проти людяності. Положення про злочин агресії сьогодні не відповідає міжнародним стандартам», – розповідає Кориневич у коментарі Радіо Свобода.

А деякі злочини не відображені в українському законодавстві взагалі, зазначав голова комітету Верховної Ради України з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Григорій Немиря.

«Існують злочини, деякі з яких не відображені в українському законодавстві, зокрема кримінальному. Міжнародний кримінальний суд має справи з чотирма такими злочинами: проти людяності, геноцидом, воєнними та агресією», – сказав Немиря.

За словами Кориневича, запропонований законопроект виокремлює ці чотири категорії злочинів в окремий розділ.

Кабінет міністрів законопроект не розглядає

Втім, документ застряг в уряді. Голова правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександра Матвійчук каже, що він уже рік перебуває на розгляді уряду, і ніякого руху до його ухвалення не спостерігається.

Олександра Матвійчук
Олександра Матвійчук

Кориневич припускає, що так відбувається через те, що він не цікавий політикуму.

«Він не стосується речей, які можуть бути цікавими для тих, хто ухвалює рішення. Він стосується справедливості», – вважає Кориневич.

Цей законопроект потрібно ухвалити, зазначає Матвійчук, тому що не всі міжнародні злочини мають аналоги серед «загальнокримінальних». А навіть якщо аналог і є, то він не відображатиме повністю їхню природу.

Скажімо, розстріли на Майдані розслідуються як терористичні акти, а вони є злочинами проти людяності, переконує Матвійчук. Втім, за такі злочини українське законодавство відповідальності не передбачає. Більше того, зазначає вона, у Кримінальному кодексі немає навіть терміну «злочини проти людяності».

У підсумку, наголошує Матвійчук, це може призвести до безкарності.

Окремо експерт наголошує, що через наявність Мінських домовленостей, які передбачають амністію для причетних до подій в окремих районах Донецької та Луганської областей, воєнні злочинці залишаться не покараними. А якщо кваліфікувати їхні злочини як міжнародні, то є шанс притягнути їх до відповідальності.

Дружина закатованого сепаратистами Володимира Рибака, депутата міської ради Горлівки, Олена Рибак каже, що через відсутність необхідних норм не може притягнути до відповідальності винних у смерті її чоловіка.

«Я вже дуже давно не можу покарати винних. І ця людина не втікає з України. А навіщо? Нема закону такого, щоб щось із ним зробити. Він сидить і чекає», – розповідає Рибак.

Вона припускає, що уряд затягує з передачею законопроекту до парламенту через те, що «хтось боїться, що когось із них притягнуть до відповідальності».

Радіо Свобода направляло запит до Міністерства юстиції щодо деталей ситуації та його позиції в цьому питанні, але відповіді на нього не отримало.

На акції підтримки закону про воєнних злочинців

Серпень 29, 2018

 

29.08 об 11:00 відбулася акція на підтримку законопроекту «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо забезпечення його гармонізації з положеннями міжнародного права», який розроблений експертами правозахисної платформи “Правозахисний порядок денний” у співпраці з Міністерством юстиції України. Даний законопроект вже рік знаходиться на розгляді уряду.
——————
Складно в це повірити, але на п’ятому році війни із Росією українське законодавство досі не має правових інструментів для покарання воєнних злочинців. У Кримінальному кодексі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не в повній мірі відповідають вимогам сучасного міжнародного права.

Тому під час проведення засідання Уряду правозахисники, рідні політв’язнів та жертви воєнних злочинів на сході звернулися до прем’єр-міністра Володимира Гройсмана та усіх членів уряду із проханням невідкладно відправити до Верховної ради України законопроект про внесення змін до Кримінального кодексу України, який дозволить національним органам належно розслідувати міжнародні злочини і притягати винних до відповідальності.

В акції взяли участь Олена РИБАК, дружина закатованого горлівського депутата Володимира Рибака, вчений-релігіознавець Ігор КОЗЛОВСЬКИЙ, який провів у полоні близько двох років, волонтерка Ірина ДОВГАНЬ, яка вижила завдяки розміщенню її фото “у позорного столпа” в Нью-Йорк Таймс, Ігор КОТЕЛЯНЕЦЬ, брат політв’язня Євгена Панова, який за сфабрикованою справою в Криму отримав 8 років позбавлення волі та інші.

Суд присяжних vs народні засідателі

Липень 20, 2018

Микола Мирний, журналіст Центру інформації про права людини для газети “День”

 

В Україні немає справжнього суду присяжних як інструменту народовладдя. Правозахисники кажуть, що він посилив би судову реформу та був би ще однією гарантією справедливого суду для громадян.

Експерти констатують: хоч у Конституції згадується право народу на здійснення правосуддя через суд присяжних, однак створений в Україні інститут по своїй суті таким не є. Насправді замість суду присяжних діє неефективний в українських реаліях суд шефенів. Цей інститут з’явився в листопаді 2012 року, коли набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс. Уже тоді експертне середовище вказувало на спотвореність ідеї суду присяжних.

ЩО НЕ ТАК?

Правозахисники нарікають, що у професійних суддів необмежені можливості впливу на рішення народних засідателів шефенської моделі. А це, у свою чергу, впливає на справедливість рішень.

 

Віктор Шишкін

  “Якщо ти йдеш разом із суддею в дорадчу кімнату, разом із ним вирішуєш справу й разом підписуєш вирок, то ти не присяжний. Ти звичайний народний засідатель. Подивіться американські фільми. От там – присяжні. Поки присяжні засідають, суддя перебуває в будь-якому іншому місці й жодним чином на них не впливає. Називайте хоч горщиком, але якщо народ буде ухвалювати рішення разом із професійним суддями, то це не буде суд присяжних… З таким інститутом в Україні не можна усій планеті розповідати, що у нас – суд присяжних”, – наголошує суддя Конституційного Суду України у відставці Віктор Шишкін.

Наразі троє представників народу разом із двома суддями вирішують усі питання судочинства, тоді як у класичному варіанті присяжні незалежні та вільні в ухваленні рішень. Не вирішуючи правових питань, присяжні мають лише відповісти, чи був факт вчинення злочину, чи винна людина та чи заслуговує вона на помилування. Аби відповісти на ці питання, у них необов’язково має бути юридична освіта, достатньо здорового глузду, пояснюють експерти. Якщо присяжні визнали людину винною, суддя окремо визначає міру покарання. Якщо ж невинною – суддя зобов’язаний підготувати виправдувальний вирок, а обвинувачуваного негайно звільняють з-під варти.

“Вердикт присяжних неможливо оскаржити за класичною схемою. Не можна також потім стверджувати, що воно несправедливе чи корупційне. Тому що його винесли 12 чи 8 представників народу, які жодним чином не пов’язані з владою”, – каже голова правління Експертної групи “Сова” Михайло Савва. 

Тетяна Веремій

Сьогодні народні засідателі розглядають цивільні та особливо тяжкі кримінальні справи, коли підсудному загрожує довічне ув’язнення.

За словами чернігівської адвокатки Тетяни Веремій, у її місті було всього три справи за участю народних засідателів. У двох із них вона була захисницею. На її переконання, у судових засіданнях громадяни беруть участь через гроші або на прохання представників судової влади. Охочих чи обізнаних у праві не так легко знайти. Адвокатка нарікає, що в колегію “присяжних суддів” потрапляли колишні правоохоронці, які “до підсудних із самого початку ставилися з обвинувальним ухилом”.

“У колегію потрапив колишній правоохоронець, якого допитували у цій же ж кримінальній справі як свідка. Був також екс-співробітник ДАІ. Ми двічі заявляли відвід, але суд не задовольняв наші клопотання”, – згадує Тетяна Веремій.

Тетяна Веремій зауважує, що в колегії є люди, які взагалі не цікавляться справою.

“Якщо присяжний не виявляє ініціативи побачити на власні очі матеріали справи, то суд і не ознайомлює його. У справах, наприклад, про подвійне вбивство є від трьох томів і більше. А в одному томі тільки – 270 сторінок доказів і пояснень свідків. Якщо адвокат неактивно працює, неможливо без ознайомлення орієнтуватись у справі і скласти враження про винуватість людини”, – переконана вона. Адвокатка вважає, що обов’язок вивчати матеріали справи має бути закріплений у законодавстві. Окрім цього, вона також не вірить, що в нарадчій кімнаті народні засідателі ухвалюють рішення незалежно від судді. Вона виступає за розділення суду присяжних від суддів, аби унеможливити контакт та вплив від суддів.

Михайло Савва вважає, що шефенські суди неефективні в країнах із перехідною демократією.

“Шефенська система працює виключно в країнах із вкрай високим рівнем правової культури. А такі країни, як Данія, узагалі відмовляються від представників народу. Бо в їхніх колегіях професійних суддів більший відсоток виправдувальних вироків, аніж у суду присяжних. Рівень справедливості у них на такому рівні, що вони вже можуть дозволити економити на присяжних, про що не скажеш стосовно України”, – розповідає правозахисник.

За участю народних засідателів в Україні суди виносять виправдувальні вердикти від 1325% справ, тоді як в одних лише професійних суддів – 1% таких вироків.

“У Росії в кримінальних справах за рік суд присяжних класичної моделі виносить 300 вердиктів. У різні роки від них було від 7 до 25% виправдувальних вироків. В Україні в 2016 році так звані “присяжні” винесли всього 50 вердиктів, тоді як у США з близько 160 тисяч 18–19% виправдальні. Це підтверджує, що система в Україні взагалі не працює”, – наголошує Михайло Савва.
Також експерт вказує на досвід Греції, коли 1967 року диктаторський режим “чорних полковників” змінив суд присяжних у країні на шефенський суд. Народні засідателі вдвічі менше виносили виправдальних вироків у порівнянні з присяжними.

Суддя Верховного Суду Аркадій Бущенко переконаний, що з ефективним судом присяжних збільшується вірогідність того, що правда буде встановлена в суді точніше. Більше того, він переконаний, що присяжні покращують судочинство та правові ідеї в країні.

“Судді важко вибратись із ситуації несправедливого закону. У таких випадках якщо суддя вирішує не застосовувати несправедливий закон, то йому треба знайти розлогу мотивацію. А це досить складне завдання. Тоді як присяжні не мотивують свої рішення. У таких випадках вони кажуть: “Ні! До побачення!” І на цьому все – у судовому рішенні закон не застосовується. І через те, що присяжні обнулили закон, суспільство та парламент отримують сигнал, що з ним щось не так і потрібно покращувати законодавство. Таким чином присяжні триматимуть усі гілки влади в тонусі і влада буде уважніше ставитись до розробки законодавчих ініціатив”, – пояснює Аркадій Бущенко і додає, що суд присяжних сприяє юридичній просвіті в країні.

НАВІЩО? 

Суд присяжних – це інструмент громадян контролю за владою, нагадує адвокат та правозахисник Андрій Осіпов. Він посилається на одне із рішень Верховного суду США 1968 року, який наголосив, що існування суду присяжних – це “достатня та повноцінна гарантія контролю щодо утиску громадян з боку держави”.

Андрій Осіпов

“Шарль Монтеськ’є та Джон Лок, засновуючи систему стримувань і противаг, закладали в неї таку систему, аби влада була сильною, щоб здійснювати свої повноваження, та слабкою, аби не утискати громадян. Віддаючи владі важелі переслідувати за злочини, тримати людей під вартою, засуджувати до покарання, виконувати вирок суду, стягувати податки, громадяни мають усвідомлювати, що, відпускаючи на волю такого звіра, у них мають бути можливості його вгамувати”, – пояснює Андрій Осіпов.

На його переконання, у судовій гілці влади України немає механізму стримувань і противаг. А українська влада, за його словами, обманює громадян, не надаючи їм ефективного інструменту народовладдя, “якого не було в українців з 1917 року”.

Андрій Осіпов вважає, що не варто критикувати суд присяжних через приклади справ росіянки Віри Засулич та київського єврея Менделя Бейліса, яких присяжні свого часу виправдали.

“У XIX столітті в Україні відбувалися єврейські погроми, держава займає антисемітську позицію. Два роки тримають у в’язниці Бейліса, аби звинуватити його, а суд присяжних виправдовує. І вся країна сприймає цей вирок справедливим та поважає його в умовах антисемітської істерії”, – розповідає Андрій Осіпов.

“Уявіть та порівняйте можливу реакцію суспільства, наприклад, на можливий вирок суддів Оболонського райсуду Києва у справі про держзраду Януковича і вердикт суду присяжних з цього приводу!” – додає адвокат та колишній суддя адміністративної юрисдикції Андрій Волков.

Експерти зауважують, що не всі підозрювані будуть користуватися судом присяжних. Часто доказів достатньо, і підозрювані усвідомлюють, що їхня вина доведена. Суд присяжних потрібен для сфальсифікованих кримінальних справ.

Член Громадської ради доброчесності Віталій Титич зізнається, що конкурс відбору суддів до Верховного Суду його “травмував психологічно”. Він констатує, що судова реформа в Україні не вдалась.

“Спасение утопающих – дело рук самих утопающих”. Не буде тих змін із судовою реформою, на які розраховує суспільство, тому суспільству треба шукати паралельно інші варіанти”, – коментує адвокат родин Небесної сотні Віталій Титич.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:  Конкурс до Верховного Суду пройшли 30 недоброчесних кандидатів – експерт РПР

Андрій Волков вважає, що судді зацікавлені в ефективному суді присяжних, оскільки він унеможливлює будь-який тиск на них. За його словами, в Україні немає повноцінного суду присяжних, бо політикам, ймовірно, вигідно тримати суддів на “дисциплінарному гачку”. Кількість підстав притягнення судді до дисциплінарної відповідальності збільшилась до 33 підстав, що викладені.

“Майже кожен суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності, якщо це раптом комусь буде треба”, – коментує він.

ЯКИМ БАЧАТЬ СУД ПРИСЯЖНИХ В УКРАЇНІ

Минулого року Міністерство юстиції на вимогу Плану дій ухваленої президентом Нацстратегії з прав людини розробило законопроект №7022. Він декларує запровадження “суду присяжних для розгляду кримінальних обвинувачень у тяжких та особливо тяжких злочинах”. Окрім цього, у Верховній Раді депутат від “Батьківщини” Сергій Власенко зареєстрував альтернативний документ №7022-1. Правозахисники нарікають, що законопроект Мін’юсту принципово не створює суд присяжних в Україні, а лишень дає право на представників народу, якщо обвинувачуваному загрожує вісім років ув’язнення або довічне.

Документ Міністерства юстиції лишає залежність присяжних від суддів та формування колегії з трьох народних засідателів та двох суддів. Класичну форму суду присяжних з його незалежністю від професійних суддів закладає законопроект “Правозахисного порядку денного” авторства експерта Центру політико-правових реформ Олександра Банчука. Однак наразі цей документ не зареєстрований у Верховній Раді.

Адвокатка Тетяна Веремій вважає, що в українських реаліях присяжних має бути не менше восьми. Законопроект Сергія Власенка пропонує популярну в США формулу – 1 суддя та 12 присяжних. Однак у Правозахисному порядку денному вважають, що сім представників народу – економічно прийнятна формула, яка може знизити корупційні ризики.

“Верховний суд США вирішував, з якою мінімальною кількістю присяжних може бути суд. Він встановив мінімум у шість людей. У районних судах Росії – шість, в обласних – вісім, у Верховному суді – 12 присяжних”, – каже Михайло Савва.

У висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради немає заперечень стосовно розмежування функцій присяжних та професійних суддів у документі Сергія Власенка. Однак управління вважає, що розширення кількості присяжних неможливе через фінансові та технічні причини. Це призведе до надмірного навантаження судів і зробить тривалішими підготовчі засідання.

Віталій Титич: “Суспільству треба шукати паралельно інші варіанти відбудови інфраструктури справедливості

Правозахисники хочуть, аби суд присяжних був обов’язком громадянина, як це є в Британії, США чи ж навіть у Росії. Пропонується, аби автоматизована система випадково обирала кандидатів до суду першої та апеляційної інстанції зі списку виборців громади.

Після цього під час відбору пропонується перевіряти список присяжних на професії, які унеможливлюють участь у колегії. Правозахисники виступають проти участі, зокрема, відставних прокурорів, військових, колишніх або чинних поліцейських, співробітників спецслужб, недієздатних та священників.

“А всі інші зобов’язані виконати обов’язок присяжного. Хочуть вони це чи ні. У різних країнах буває кримінальна або адміністративна відповідальність за невиконання обов’язку. У законопроекті ми пропонуємо адміністративну. Це те саме, що ігнорувати запрошення в армію”, – розповідає Михайло Савва.

Попри скептицизм експертів щодо успіху судової реформи, правозахисник Центру громадянських свобод Андрій Кулібаба вірить в електоральний зиск для чинних депутатів, які хочуть переобратись до Верховної Ради, якщо ті створять справжній суд присяжних.

Суд присяжних в Україні, кінопоказ та лекція

Липень 16, 2018

Раз на два тижні Київська школа прав людини та демократії, (освітній проект Center for Civil Liberties) організовує правозахисні кінопокази.

Тут ви можете познайомитися з правозахисниками, послухати виступи експертів відпочити та подивитися фільми, що підіймають гострі суспільні питання.

11.07.2018 ми копазували фільм “12 Розгніваних чоловіків”.

Лектор – Михаил Савва. Доктор політичних наук, професор, голова правління громадської організації «Експертна група «Сова»

Гармонізація нашого кримінального законодавства з міжнародним правом

Квітень 25, 2018

Приведення кримінального законодавства України у відповідність з міжнародним правом в питаннях криміналізації основних злочинів за міжнародним правом.

 

 

Результаты поиска:

ЗАЯВА ПРАВОЗАХИСНОГО ПОРЯДКУ ДЕННОГО щодо “подарунку” від трьох депутатів із фракції “Блок Петра Порошенка” до Дня гідності та свободи

Листопад 22, 2018

До Дня гідності та свободи народні депутати Микола Паламарчук, Артур Палатний та Олег Велікін зробили “подарунок” громадянам України. Вони зареєстрували законопроект №9306 від 20 листопада 2018 року, що є черговою спробою на законодавчому рівні криміналізувати наклеп. При цьому керівник фракції “Блок Петра Порошенка” Артур Герасимов заявив, що ця законодавча ініціатива народних депутатів є їхньою особистою і не представляє позицію фракції.

Законопроект встановлює кримінальну відповідальність “за умисне поширення завідомо неправдивих відомостей, що ганьблять честь і гідність іншої особи або підривають її ділову репутацію”. Максимальна санкція за такі дії, за задумом авторів, передбачає позбавлення волідо трьох років.

Це далеко не перша спроба під гаслом “боротьби з неправдивими відомостями” обмежити вільну політичну дискусію та створити “охолоджувальний ефект” при висвітлені журналістами проблем корупції, порушень прав людини, зловживання посадовим становищем та іншої інформації, що є предметом суспільного інтересу.

Невипадково аналогічні положення були передбачені “диктаторськими законами 16 січня”, які у 2014 році були внесені до парламенту Вадимом Колесніченком та Володимиром Олійником із фракції Партії Регіонів. Пізніше, у 2016 році, доповнити Кримінальний кодекс статтями про наклеп та образу пропонував вже інший народний депутат, тодішній власник телеканалу NewsOne Євгеній Мураєв, законопроект якого теж було знято з розгляду.

Нинішня спроба є дев’ятою від часу набрання чинності Кримінальним кодексом 2001 року. Викликає подив наполегливість, із якою народні обранці намагаються  повернути кримінальну відповідальність за поширення “неправдивих відомостей” і тим самим отримати імунітет від публічної критики. Автори законопроекту посилаються на досвід розвинених демократичних країн світу, де “практику подачі позовів до суду щодо засобів масової інформації не сприймають як спробу тиску, загрози згортання свободи слова та як обмеження свободи слова регуляції, а як превентивний механізм та захисту”. Однак забувають при цьому, що Європейський суд з прав людини визначив медіа “сторожовими псами”, тобто вартовими демократії, і в своїй судовій практиці встановив норму більшої відкритості для критики публічних осіб, при цьому допускаючи, що такі критичні матеріали можуть шокувати або викликати обурення.

 

Згадана у пояснювальній записці “подача позовів” є інструментом цивільного судочинства, що передбачає елемент змагальності в судовому процесі.  В Україні захист приватності, честі та гідності вже гарантований Цивільним кодексом України та Європейською конвенцією з прав людини. Це тонкі хірургічні інструменти зважування “права знати” та “свободи бути залишеним у спокої”, замість яких народні депутати, що виступають за криміналізацію наклепу,  пропонують встановити гільйотину.

 

Ми хочемо нагадати народним депутатам, що вони живуть та реєструють законопроекти не в Данії, Ісландії, Норвегії чи Швейцарії, а в Україні – країні із досить низькою довірою суспільства до судових та правоохоронних органів, які до того вже п’ятий рік знаходяться у процесі реформування.

З огляду на широкий простір для зловживань, які створюють такі законодавчі інструменти у країнах із проблемами забезпечення судового захисту прав людини, кримінальна відповідальність за наклеп та образу була скасована в Україні ще у 2001 році.

Ми звертаємось до народних депутатів із закликом не допустити внесення до національного законодавства рудиментарних і недемократичних норм та не голосувати за проходження законопроекту  9306, а народним депутатам Миколі Паламарчуку, Артуру Палатному та Олегу Велікіну пропонуємо відкликати законопроект “Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за наклеп” № 9306 від 20 листопада 2018 року.

 

Платформа “Правозахисний порядок денний” – неформальна коаліція правозахисних організацій, що займаються вирішенням системних проблем законодавства та практики для захисту фундаментальних прав людини. Учасниками Платформи виступають Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод, Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини, Центр досліджень правоохоронної діяльності, Проект “Без кордонів”, Євромайдан SOS. Координацію роботи платформи здійснює Центр громадянських свобод. Контакти для зв’язку: human.rights.agenda.ua@gmail.com

Заяву підтримали:

Центр громадянських свобод

ГО OPIR.ORG

ГО “Центр UA”

Громадський рух ЧЕСНО

Центр інформації про права людини

ГО Інститут розвитку регіональної преси

Інститут демократії ім. Пилипа Орлика

ГО StateWatch

Медійна ініціатива за права людини

ГО Інститут масової інформації

ГО “Детектор медіа”

ГО “Всеукраїнське об’єднання “Автомайдан”

Центр демократії та верховенства права

НГО “Небайдужі”

Центр протидії корупції

Bihus.info

Лабораторія законодавчих ініціатив

ГО “Правозахисна ініціатива”

Академія української преси

Платформа прав людини

ГО “Лабораторія цифрової безпеки”

Центр економічної стратегії

Кримська правозахисна група

Національна спілка журналістів України

БФ “Восток-SOS”

Український інститут медіа та комунікації  

ГО “Разом проти корупції”

Українська Гельсінська спілка з прав людини

Фундація DEJURE

Theinsider.ua

40-вий щорічний форум транснаціональної мережі членів парламентів Parliamentarians for Global Action

Листопад 16, 2018

🔴 Пряма трансляція з Верховна Рада України.

40-вий щорічний форум транснаціональної мережі членів парламентів Parliamentarians for Global Action та 10-та Консультативна Асамблея Парламентарів за Міжнародний кримінальний суд та верховенство права (CAP-ICC).

Прес-брифінг за ратифікацію Римського статуту

Листопад 14, 2018

Правозахисники та постраждалі від злочинів проти людяності вимагають від політиків ратифікувати Римський статут

📍 15 листопада о 13:00 на вулиці Інститутській (верхній вихід від метро Хрещатик) поряд із місцем розстрілів Героїв Небесної сотні, правозахисники та жертви злочинів проти людяності звернуться до політиків із вимогою ратифікувати Римський статут.

Учасники брифінгу розкажуть, що у свій час стало на заваді приєднанню України до Міжнародного кримінального суду, які підводні камені були закладені в конституційній реформі, як уся ця ситуація впливає на розгляд “українське портфоліо” в Офісі прокурора, кому в Україні потрібна боротьба із безкарністю та чому це питання знову стає актуальним передодні виборів.

🚩 Участь у брифінгу візьмуть:
Надія ВОЛКОВА, координаторка робочої групи ППД щодо ратифікації Римського статуту, голова Української правової консультативної групи
Біл ПЕЙС, голова Коаліції за Міжнародний кримінальний суд
Давід Катін, генеральний секретар “Парламентарів за глобальні дії”
Світлана ЗАЛІЩУК, народна депутатка України
Олександра МАТВІЙЧУК, голова правління Центру громадянських свобод
Вікторія ПАНТЮШЕНКО, дружина військовополоненого танкіста Богдана Пантюшенка, який знаходиться в полоні із 2015 року
Володимир БОНДАРЧУК, голова ГО “Родина Героїв Небесної сотні”, син загиблого учасника Революції Гідності Сергія Бондарчука

📧 За додатковими питання прохання звертатися до Сергія Зайченко, +380671032046, human.rights.agenda.ua@gmail.com

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Звернення: Створити тимчасову слідчу комісію для розслідування нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів

Листопад 5, 2018

ЗВЕРНЕННЯ ПРАВОЗАХИСНОГО ПОРЯДКУ ДЕННОГО
до голів депутатських фракцій Верховної ради України
з вимогою створити тимчасову слідчу комісію для розслідування
нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів

Учора, 4 листопада 2018 року, після трьох місяців боротьби за життя та 15 складних операцій у реанімації померла громадська активістка і співробітниця виконкому Херсонської міської ради Катерина Гандзюк. Її вбили. Людям, які заплатили виконавцям за те, щоб 31 липня в Херсоні на Катерину вилили літр сірчаної кислоти та вона отримала опіки близько 40% тіла, таки вдалося довести до кінця свій злочинний задум.

За місяць до смерті Катерина Гандзюк записала відеозвернення до української влади та громадськості. Вона знову підняла питання неналежного розслідування хвилі нападів на громадських активістів та політичних діячів, які протягом 2018 року відбувалися по всій країні. І поставила питання, які, на її ж думку, стали риторичними:

Хто замовив всіх цих людей? Хто покриває замовників? Чому така кількість розслідувань саботується? Чому ми маємо терпіти, поки найактивніших з нас вбивають та калічать? Відколи це стало нормою?»

Ми вважаємо, що ці питання становлять значний суспільний інтерес та вимагаємо від голів депутатських фракцій відповідно до статті 89 Конституції України невідкладно створити тимчасову слідчу комісію Верховної ради України для розслідування нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів, які мали місце в різних регіонах України протягом двох останніх років.

Ми вважаємо за необхідне допустити до участі в її засіданнях представників громадських організацій, які системно займаються цими питаннями.

Саме за діями, а не за словами, ми будемо оцінювати щирість заяв голів депутатських фракцій та інших високопосадовців щодо неминучості покарання винних у переслідуваннях громадянського суспільства.

Платформа “Правозахисний порядок денний” – неформальна коаліція правозахисних організацій, що займаються вирішенням системних проблем законодавства та практики для захисту фундаментальних прав людини. Учасниками Платформи виступають Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод, Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини, Центр досліджень правоохоронної діяльності, Проект “Без кордонів”, Євромайдан SOS. Координацію роботи платформи здійснює Центр громадянських свобод. Контакти для зв’язку: human.rights.agenda.ua@gmail.com

 

Центр громадянських свобод
Крим-SOS
Благодійний фонд “Восток-SOS”
Медійна ініціатива з прав людини
Східноукраїнський центр громадських ініціатив
Асоціація УМДПЛ
Правозахисна Ініціатива
Український інститут з прав людини
Гельсінська ініціатива-ХХІ
Центр інформації про права людини
Платформа прав людини
Українська Гельсінська спілка з прав людини
Луганський обласний правозахисний центр “Альтернатива”
Інститут масової інформації
ГО “Мирний Берег”
Лабораторія законодавчих ініціатив/Українська школа політичних студій
Центр протидії корупції
Експертний центр з прав людини
Тернопiльська правозахисна група
Харківська правозахисна група
Харкiвський iнститут соцiальних дослiджень
Всеукраїнське об‘єднання «Автомайдан»
Освітній дім прав людини – Чернігів
Українська фундація правової допомоги
Харківська обласна фундація «Громадська альтернатива»
Фундація DEJURE
Дивовижні
Українська правова консультативна група
«НГО Небайдужі»
ГО «ВГО «ОПІРОРГ»»
Ініціатива «Декларація Небайдужих»
Детектор медіа
Регіональний центр прав людини
ГО “Вектор прав людини”
ГО “КиївПрайд”
БО “Громадський фонд “Суми”
ГО “Місто розумних”
ГО “Студентське братство Сумщини”
РНГО “Центр соціального партнерства”
ГО “Правозахист”
Коаліція громадських організацій “Тернопільський центр реформ”
ГО “Центр UA”
ГО “Центр громадського моніторингу та аналітики”
Кримська правозахисна група

 

Опубліковано законопрект про “Воєнних злочинців”

Вересень 26, 2018

ПРОЕКТ ЗАКОНУ УКРАЇНИ
«ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ДЕЯКИХ ЗАКОНОДАВЧИХ АКТІВ
ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГАРМОНІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА З ПОЛОЖЕННЯМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА»

Порівняльна таблиця
Пояснювальна записка
Проект закону

Протокол узгодження позицій

Воєнні злочини є, а відповідальності немає: які зміни потрібні до Кримінального кодексу України?

Вересень 10, 2018

Джерело: https://www.radiosvoboda.org/a/vojenni-zlochyny-vidpovidalnist/29460069.html

Дружина закатованого сепаратистами депутата міської ради Горлівки Володимира Рибака Олена Рибак не може притягнути до відповідальності винних у цьому злочині, тому що для цього немає необхідних законодавчих норм. У Міністерстві юстиції є законопроект, ухвалення якого могло б допомогти їй. Втім, за словами голови правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександри Матвійчук, він перебуває на розгляді уряду вже рік, і руху в бік до його ухвалення немає. Один із авторів законопроекту Антон Кориневич припускає, що ці зміни просто не цікаві українському політикуму. Міністерство юстиції на запит Радіо Свобода щодо своєї позиції в цьому питанні не відповіло.

Активісти під стінами Кабінету міністрів вимагали внести зміни до Кримінального кодексу в тому, що стосується притягнення до відповідальності воєнних злочинців. Досі в законодавстві не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не повною мірою відповідають вимогам сучасного міжнародного прав, зазначають організатори акції.

Втім, у Міністерстві юстиції вже є відповідний законопроект, який має надати можливість національним органам слідства й суду ефективно переслідувати людей, які вчинили міжнародні злочини.

Антон Кориневич
Антон Кориневич

Як пояснює один із авторів законопроекту Антон Кориневич, наразі в українському законодавстві досить розмитою є відповідальність за такі злочини. Більше того, за його словами, міжнародні злочини й злочини міжнародного характеру змішані.

«Він (законопроект – ред.) вносить важливі правки до положень Кримінального кодексу щодо міжнародних злочинів. У Кримінальному кодексі станом на сьогодні немає злочинів проти людяності. Положення про злочин агресії сьогодні не відповідає міжнародним стандартам», – розповідає Кориневич у коментарі Радіо Свобода.

А деякі злочини не відображені в українському законодавстві взагалі, зазначав голова комітету Верховної Ради України з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Григорій Немиря.

«Існують злочини, деякі з яких не відображені в українському законодавстві, зокрема кримінальному. Міжнародний кримінальний суд має справи з чотирма такими злочинами: проти людяності, геноцидом, воєнними та агресією», – сказав Немиря.

За словами Кориневича, запропонований законопроект виокремлює ці чотири категорії злочинів в окремий розділ.

Кабінет міністрів законопроект не розглядає

Втім, документ застряг в уряді. Голова правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександра Матвійчук каже, що він уже рік перебуває на розгляді уряду, і ніякого руху до його ухвалення не спостерігається.

Олександра Матвійчук
Олександра Матвійчук

Кориневич припускає, що так відбувається через те, що він не цікавий політикуму.

«Він не стосується речей, які можуть бути цікавими для тих, хто ухвалює рішення. Він стосується справедливості», – вважає Кориневич.

Цей законопроект потрібно ухвалити, зазначає Матвійчук, тому що не всі міжнародні злочини мають аналоги серед «загальнокримінальних». А навіть якщо аналог і є, то він не відображатиме повністю їхню природу.

Скажімо, розстріли на Майдані розслідуються як терористичні акти, а вони є злочинами проти людяності, переконує Матвійчук. Втім, за такі злочини українське законодавство відповідальності не передбачає. Більше того, зазначає вона, у Кримінальному кодексі немає навіть терміну «злочини проти людяності».

У підсумку, наголошує Матвійчук, це може призвести до безкарності.

Окремо експерт наголошує, що через наявність Мінських домовленостей, які передбачають амністію для причетних до подій в окремих районах Донецької та Луганської областей, воєнні злочинці залишаться не покараними. А якщо кваліфікувати їхні злочини як міжнародні, то є шанс притягнути їх до відповідальності.

Дружина закатованого сепаратистами Володимира Рибака, депутата міської ради Горлівки, Олена Рибак каже, що через відсутність необхідних норм не може притягнути до відповідальності винних у смерті її чоловіка.

«Я вже дуже давно не можу покарати винних. І ця людина не втікає з України. А навіщо? Нема закону такого, щоб щось із ним зробити. Він сидить і чекає», – розповідає Рибак.

Вона припускає, що уряд затягує з передачею законопроекту до парламенту через те, що «хтось боїться, що когось із них притягнуть до відповідальності».

Радіо Свобода направляло запит до Міністерства юстиції щодо деталей ситуації та його позиції в цьому питанні, але відповіді на нього не отримало.

На акції підтримки закону про воєнних злочинців

Серпень 29, 2018

 

29.08 об 11:00 відбулася акція на підтримку законопроекту «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо забезпечення його гармонізації з положеннями міжнародного права», який розроблений експертами правозахисної платформи “Правозахисний порядок денний” у співпраці з Міністерством юстиції України. Даний законопроект вже рік знаходиться на розгляді уряду.
——————
Складно в це повірити, але на п’ятому році війни із Росією українське законодавство досі не має правових інструментів для покарання воєнних злочинців. У Кримінальному кодексі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не в повній мірі відповідають вимогам сучасного міжнародного права.

Тому під час проведення засідання Уряду правозахисники, рідні політв’язнів та жертви воєнних злочинів на сході звернулися до прем’єр-міністра Володимира Гройсмана та усіх членів уряду із проханням невідкладно відправити до Верховної ради України законопроект про внесення змін до Кримінального кодексу України, який дозволить національним органам належно розслідувати міжнародні злочини і притягати винних до відповідальності.

В акції взяли участь Олена РИБАК, дружина закатованого горлівського депутата Володимира Рибака, вчений-релігіознавець Ігор КОЗЛОВСЬКИЙ, який провів у полоні близько двох років, волонтерка Ірина ДОВГАНЬ, яка вижила завдяки розміщенню її фото “у позорного столпа” в Нью-Йорк Таймс, Ігор КОТЕЛЯНЕЦЬ, брат політв’язня Євгена Панова, який за сфабрикованою справою в Криму отримав 8 років позбавлення волі та інші.

Суд присяжних vs народні засідателі

Липень 20, 2018

Микола Мирний, журналіст Центру інформації про права людини для газети “День”

 

В Україні немає справжнього суду присяжних як інструменту народовладдя. Правозахисники кажуть, що він посилив би судову реформу та був би ще однією гарантією справедливого суду для громадян.

Експерти констатують: хоч у Конституції згадується право народу на здійснення правосуддя через суд присяжних, однак створений в Україні інститут по своїй суті таким не є. Насправді замість суду присяжних діє неефективний в українських реаліях суд шефенів. Цей інститут з’явився в листопаді 2012 року, коли набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс. Уже тоді експертне середовище вказувало на спотвореність ідеї суду присяжних.

ЩО НЕ ТАК?

Правозахисники нарікають, що у професійних суддів необмежені можливості впливу на рішення народних засідателів шефенської моделі. А це, у свою чергу, впливає на справедливість рішень.

 

Віктор Шишкін

  “Якщо ти йдеш разом із суддею в дорадчу кімнату, разом із ним вирішуєш справу й разом підписуєш вирок, то ти не присяжний. Ти звичайний народний засідатель. Подивіться американські фільми. От там – присяжні. Поки присяжні засідають, суддя перебуває в будь-якому іншому місці й жодним чином на них не впливає. Називайте хоч горщиком, але якщо народ буде ухвалювати рішення разом із професійним суддями, то це не буде суд присяжних… З таким інститутом в Україні не можна усій планеті розповідати, що у нас – суд присяжних”, – наголошує суддя Конституційного Суду України у відставці Віктор Шишкін.

Наразі троє представників народу разом із двома суддями вирішують усі питання судочинства, тоді як у класичному варіанті присяжні незалежні та вільні в ухваленні рішень. Не вирішуючи правових питань, присяжні мають лише відповісти, чи був факт вчинення злочину, чи винна людина та чи заслуговує вона на помилування. Аби відповісти на ці питання, у них необов’язково має бути юридична освіта, достатньо здорового глузду, пояснюють експерти. Якщо присяжні визнали людину винною, суддя окремо визначає міру покарання. Якщо ж невинною – суддя зобов’язаний підготувати виправдувальний вирок, а обвинувачуваного негайно звільняють з-під варти.

“Вердикт присяжних неможливо оскаржити за класичною схемою. Не можна також потім стверджувати, що воно несправедливе чи корупційне. Тому що його винесли 12 чи 8 представників народу, які жодним чином не пов’язані з владою”, – каже голова правління Експертної групи “Сова” Михайло Савва. 

Тетяна Веремій

Сьогодні народні засідателі розглядають цивільні та особливо тяжкі кримінальні справи, коли підсудному загрожує довічне ув’язнення.

За словами чернігівської адвокатки Тетяни Веремій, у її місті було всього три справи за участю народних засідателів. У двох із них вона була захисницею. На її переконання, у судових засіданнях громадяни беруть участь через гроші або на прохання представників судової влади. Охочих чи обізнаних у праві не так легко знайти. Адвокатка нарікає, що в колегію “присяжних суддів” потрапляли колишні правоохоронці, які “до підсудних із самого початку ставилися з обвинувальним ухилом”.

“У колегію потрапив колишній правоохоронець, якого допитували у цій же ж кримінальній справі як свідка. Був також екс-співробітник ДАІ. Ми двічі заявляли відвід, але суд не задовольняв наші клопотання”, – згадує Тетяна Веремій.

Тетяна Веремій зауважує, що в колегії є люди, які взагалі не цікавляться справою.

“Якщо присяжний не виявляє ініціативи побачити на власні очі матеріали справи, то суд і не ознайомлює його. У справах, наприклад, про подвійне вбивство є від трьох томів і більше. А в одному томі тільки – 270 сторінок доказів і пояснень свідків. Якщо адвокат неактивно працює, неможливо без ознайомлення орієнтуватись у справі і скласти враження про винуватість людини”, – переконана вона. Адвокатка вважає, що обов’язок вивчати матеріали справи має бути закріплений у законодавстві. Окрім цього, вона також не вірить, що в нарадчій кімнаті народні засідателі ухвалюють рішення незалежно від судді. Вона виступає за розділення суду присяжних від суддів, аби унеможливити контакт та вплив від суддів.

Михайло Савва вважає, що шефенські суди неефективні в країнах із перехідною демократією.

“Шефенська система працює виключно в країнах із вкрай високим рівнем правової культури. А такі країни, як Данія, узагалі відмовляються від представників народу. Бо в їхніх колегіях професійних суддів більший відсоток виправдувальних вироків, аніж у суду присяжних. Рівень справедливості у них на такому рівні, що вони вже можуть дозволити економити на присяжних, про що не скажеш стосовно України”, – розповідає правозахисник.

За участю народних засідателів в Україні суди виносять виправдувальні вердикти від 1325% справ, тоді як в одних лише професійних суддів – 1% таких вироків.

“У Росії в кримінальних справах за рік суд присяжних класичної моделі виносить 300 вердиктів. У різні роки від них було від 7 до 25% виправдувальних вироків. В Україні в 2016 році так звані “присяжні” винесли всього 50 вердиктів, тоді як у США з близько 160 тисяч 18–19% виправдальні. Це підтверджує, що система в Україні взагалі не працює”, – наголошує Михайло Савва.
Також експерт вказує на досвід Греції, коли 1967 року диктаторський режим “чорних полковників” змінив суд присяжних у країні на шефенський суд. Народні засідателі вдвічі менше виносили виправдальних вироків у порівнянні з присяжними.

Суддя Верховного Суду Аркадій Бущенко переконаний, що з ефективним судом присяжних збільшується вірогідність того, що правда буде встановлена в суді точніше. Більше того, він переконаний, що присяжні покращують судочинство та правові ідеї в країні.

“Судді важко вибратись із ситуації несправедливого закону. У таких випадках якщо суддя вирішує не застосовувати несправедливий закон, то йому треба знайти розлогу мотивацію. А це досить складне завдання. Тоді як присяжні не мотивують свої рішення. У таких випадках вони кажуть: “Ні! До побачення!” І на цьому все – у судовому рішенні закон не застосовується. І через те, що присяжні обнулили закон, суспільство та парламент отримують сигнал, що з ним щось не так і потрібно покращувати законодавство. Таким чином присяжні триматимуть усі гілки влади в тонусі і влада буде уважніше ставитись до розробки законодавчих ініціатив”, – пояснює Аркадій Бущенко і додає, що суд присяжних сприяє юридичній просвіті в країні.

НАВІЩО? 

Суд присяжних – це інструмент громадян контролю за владою, нагадує адвокат та правозахисник Андрій Осіпов. Він посилається на одне із рішень Верховного суду США 1968 року, який наголосив, що існування суду присяжних – це “достатня та повноцінна гарантія контролю щодо утиску громадян з боку держави”.

Андрій Осіпов

“Шарль Монтеськ’є та Джон Лок, засновуючи систему стримувань і противаг, закладали в неї таку систему, аби влада була сильною, щоб здійснювати свої повноваження, та слабкою, аби не утискати громадян. Віддаючи владі важелі переслідувати за злочини, тримати людей під вартою, засуджувати до покарання, виконувати вирок суду, стягувати податки, громадяни мають усвідомлювати, що, відпускаючи на волю такого звіра, у них мають бути можливості його вгамувати”, – пояснює Андрій Осіпов.

На його переконання, у судовій гілці влади України немає механізму стримувань і противаг. А українська влада, за його словами, обманює громадян, не надаючи їм ефективного інструменту народовладдя, “якого не було в українців з 1917 року”.

Андрій Осіпов вважає, що не варто критикувати суд присяжних через приклади справ росіянки Віри Засулич та київського єврея Менделя Бейліса, яких присяжні свого часу виправдали.

“У XIX столітті в Україні відбувалися єврейські погроми, держава займає антисемітську позицію. Два роки тримають у в’язниці Бейліса, аби звинуватити його, а суд присяжних виправдовує. І вся країна сприймає цей вирок справедливим та поважає його в умовах антисемітської істерії”, – розповідає Андрій Осіпов.

“Уявіть та порівняйте можливу реакцію суспільства, наприклад, на можливий вирок суддів Оболонського райсуду Києва у справі про держзраду Януковича і вердикт суду присяжних з цього приводу!” – додає адвокат та колишній суддя адміністративної юрисдикції Андрій Волков.

Експерти зауважують, що не всі підозрювані будуть користуватися судом присяжних. Часто доказів достатньо, і підозрювані усвідомлюють, що їхня вина доведена. Суд присяжних потрібен для сфальсифікованих кримінальних справ.

Член Громадської ради доброчесності Віталій Титич зізнається, що конкурс відбору суддів до Верховного Суду його “травмував психологічно”. Він констатує, що судова реформа в Україні не вдалась.

“Спасение утопающих – дело рук самих утопающих”. Не буде тих змін із судовою реформою, на які розраховує суспільство, тому суспільству треба шукати паралельно інші варіанти”, – коментує адвокат родин Небесної сотні Віталій Титич.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:  Конкурс до Верховного Суду пройшли 30 недоброчесних кандидатів – експерт РПР

Андрій Волков вважає, що судді зацікавлені в ефективному суді присяжних, оскільки він унеможливлює будь-який тиск на них. За його словами, в Україні немає повноцінного суду присяжних, бо політикам, ймовірно, вигідно тримати суддів на “дисциплінарному гачку”. Кількість підстав притягнення судді до дисциплінарної відповідальності збільшилась до 33 підстав, що викладені.

“Майже кожен суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності, якщо це раптом комусь буде треба”, – коментує він.

ЯКИМ БАЧАТЬ СУД ПРИСЯЖНИХ В УКРАЇНІ

Минулого року Міністерство юстиції на вимогу Плану дій ухваленої президентом Нацстратегії з прав людини розробило законопроект №7022. Він декларує запровадження “суду присяжних для розгляду кримінальних обвинувачень у тяжких та особливо тяжких злочинах”. Окрім цього, у Верховній Раді депутат від “Батьківщини” Сергій Власенко зареєстрував альтернативний документ №7022-1. Правозахисники нарікають, що законопроект Мін’юсту принципово не створює суд присяжних в Україні, а лишень дає право на представників народу, якщо обвинувачуваному загрожує вісім років ув’язнення або довічне.

Документ Міністерства юстиції лишає залежність присяжних від суддів та формування колегії з трьох народних засідателів та двох суддів. Класичну форму суду присяжних з його незалежністю від професійних суддів закладає законопроект “Правозахисного порядку денного” авторства експерта Центру політико-правових реформ Олександра Банчука. Однак наразі цей документ не зареєстрований у Верховній Раді.

Адвокатка Тетяна Веремій вважає, що в українських реаліях присяжних має бути не менше восьми. Законопроект Сергія Власенка пропонує популярну в США формулу – 1 суддя та 12 присяжних. Однак у Правозахисному порядку денному вважають, що сім представників народу – економічно прийнятна формула, яка може знизити корупційні ризики.

“Верховний суд США вирішував, з якою мінімальною кількістю присяжних може бути суд. Він встановив мінімум у шість людей. У районних судах Росії – шість, в обласних – вісім, у Верховному суді – 12 присяжних”, – каже Михайло Савва.

У висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради немає заперечень стосовно розмежування функцій присяжних та професійних суддів у документі Сергія Власенка. Однак управління вважає, що розширення кількості присяжних неможливе через фінансові та технічні причини. Це призведе до надмірного навантаження судів і зробить тривалішими підготовчі засідання.

Віталій Титич: “Суспільству треба шукати паралельно інші варіанти відбудови інфраструктури справедливості

Правозахисники хочуть, аби суд присяжних був обов’язком громадянина, як це є в Британії, США чи ж навіть у Росії. Пропонується, аби автоматизована система випадково обирала кандидатів до суду першої та апеляційної інстанції зі списку виборців громади.

Після цього під час відбору пропонується перевіряти список присяжних на професії, які унеможливлюють участь у колегії. Правозахисники виступають проти участі, зокрема, відставних прокурорів, військових, колишніх або чинних поліцейських, співробітників спецслужб, недієздатних та священників.

“А всі інші зобов’язані виконати обов’язок присяжного. Хочуть вони це чи ні. У різних країнах буває кримінальна або адміністративна відповідальність за невиконання обов’язку. У законопроекті ми пропонуємо адміністративну. Це те саме, що ігнорувати запрошення в армію”, – розповідає Михайло Савва.

Попри скептицизм експертів щодо успіху судової реформи, правозахисник Центру громадянських свобод Андрій Кулібаба вірить в електоральний зиск для чинних депутатів, які хочуть переобратись до Верховної Ради, якщо ті створять справжній суд присяжних.

Суд присяжних в Україні, кінопоказ та лекція

Липень 16, 2018

Раз на два тижні Київська школа прав людини та демократії, (освітній проект Center for Civil Liberties) організовує правозахисні кінопокази.

Тут ви можете познайомитися з правозахисниками, послухати виступи експертів відпочити та подивитися фільми, що підіймають гострі суспільні питання.

11.07.2018 ми копазували фільм “12 Розгніваних чоловіків”.

Лектор – Михаил Савва. Доктор політичних наук, професор, голова правління громадської організації «Експертна група «Сова»

Гармонізація нашого кримінального законодавства з міжнародним правом

Квітень 25, 2018

Приведення кримінального законодавства України у відповідність з міжнародним правом в питаннях криміналізації основних злочинів за міжнародним правом.

 

 

Результаты поиска:

ЗАЯВА ПРАВОЗАХИСНОГО ПОРЯДКУ ДЕННОГО щодо “подарунку” від трьох депутатів із фракції “Блок Петра Порошенка” до Дня гідності та свободи

Листопад 22, 2018

До Дня гідності та свободи народні депутати Микола Паламарчук, Артур Палатний та Олег Велікін зробили “подарунок” громадянам України. Вони зареєстрували законопроект №9306 від 20 листопада 2018 року, що є черговою спробою на законодавчому рівні криміналізувати наклеп. При цьому керівник фракції “Блок Петра Порошенка” Артур Герасимов заявив, що ця законодавча ініціатива народних депутатів є їхньою особистою і не представляє позицію фракції.

Законопроект встановлює кримінальну відповідальність “за умисне поширення завідомо неправдивих відомостей, що ганьблять честь і гідність іншої особи або підривають її ділову репутацію”. Максимальна санкція за такі дії, за задумом авторів, передбачає позбавлення волідо трьох років.

Це далеко не перша спроба під гаслом “боротьби з неправдивими відомостями” обмежити вільну політичну дискусію та створити “охолоджувальний ефект” при висвітлені журналістами проблем корупції, порушень прав людини, зловживання посадовим становищем та іншої інформації, що є предметом суспільного інтересу.

Невипадково аналогічні положення були передбачені “диктаторськими законами 16 січня”, які у 2014 році були внесені до парламенту Вадимом Колесніченком та Володимиром Олійником із фракції Партії Регіонів. Пізніше, у 2016 році, доповнити Кримінальний кодекс статтями про наклеп та образу пропонував вже інший народний депутат, тодішній власник телеканалу NewsOne Євгеній Мураєв, законопроект якого теж було знято з розгляду.

Нинішня спроба є дев’ятою від часу набрання чинності Кримінальним кодексом 2001 року. Викликає подив наполегливість, із якою народні обранці намагаються  повернути кримінальну відповідальність за поширення “неправдивих відомостей” і тим самим отримати імунітет від публічної критики. Автори законопроекту посилаються на досвід розвинених демократичних країн світу, де “практику подачі позовів до суду щодо засобів масової інформації не сприймають як спробу тиску, загрози згортання свободи слова та як обмеження свободи слова регуляції, а як превентивний механізм та захисту”. Однак забувають при цьому, що Європейський суд з прав людини визначив медіа “сторожовими псами”, тобто вартовими демократії, і в своїй судовій практиці встановив норму більшої відкритості для критики публічних осіб, при цьому допускаючи, що такі критичні матеріали можуть шокувати або викликати обурення.

 

Згадана у пояснювальній записці “подача позовів” є інструментом цивільного судочинства, що передбачає елемент змагальності в судовому процесі.  В Україні захист приватності, честі та гідності вже гарантований Цивільним кодексом України та Європейською конвенцією з прав людини. Це тонкі хірургічні інструменти зважування “права знати” та “свободи бути залишеним у спокої”, замість яких народні депутати, що виступають за криміналізацію наклепу,  пропонують встановити гільйотину.

 

Ми хочемо нагадати народним депутатам, що вони живуть та реєструють законопроекти не в Данії, Ісландії, Норвегії чи Швейцарії, а в Україні – країні із досить низькою довірою суспільства до судових та правоохоронних органів, які до того вже п’ятий рік знаходяться у процесі реформування.

З огляду на широкий простір для зловживань, які створюють такі законодавчі інструменти у країнах із проблемами забезпечення судового захисту прав людини, кримінальна відповідальність за наклеп та образу була скасована в Україні ще у 2001 році.

Ми звертаємось до народних депутатів із закликом не допустити внесення до національного законодавства рудиментарних і недемократичних норм та не голосувати за проходження законопроекту  9306, а народним депутатам Миколі Паламарчуку, Артуру Палатному та Олегу Велікіну пропонуємо відкликати законопроект “Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за наклеп” № 9306 від 20 листопада 2018 року.

 

Платформа “Правозахисний порядок денний” – неформальна коаліція правозахисних організацій, що займаються вирішенням системних проблем законодавства та практики для захисту фундаментальних прав людини. Учасниками Платформи виступають Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод, Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини, Центр досліджень правоохоронної діяльності, Проект “Без кордонів”, Євромайдан SOS. Координацію роботи платформи здійснює Центр громадянських свобод. Контакти для зв’язку: human.rights.agenda.ua@gmail.com

Заяву підтримали:

Центр громадянських свобод

ГО OPIR.ORG

ГО “Центр UA”

Громадський рух ЧЕСНО

Центр інформації про права людини

ГО Інститут розвитку регіональної преси

Інститут демократії ім. Пилипа Орлика

ГО StateWatch

Медійна ініціатива за права людини

ГО Інститут масової інформації

ГО “Детектор медіа”

ГО “Всеукраїнське об’єднання “Автомайдан”

Центр демократії та верховенства права

НГО “Небайдужі”

Центр протидії корупції

Bihus.info

Лабораторія законодавчих ініціатив

ГО “Правозахисна ініціатива”

Академія української преси

Платформа прав людини

ГО “Лабораторія цифрової безпеки”

Центр економічної стратегії

Кримська правозахисна група

Національна спілка журналістів України

БФ “Восток-SOS”

Український інститут медіа та комунікації  

ГО “Разом проти корупції”

Українська Гельсінська спілка з прав людини

Фундація DEJURE

Theinsider.ua

40-вий щорічний форум транснаціональної мережі членів парламентів Parliamentarians for Global Action

Листопад 16, 2018

🔴 Пряма трансляція з Верховна Рада України.

40-вий щорічний форум транснаціональної мережі членів парламентів Parliamentarians for Global Action та 10-та Консультативна Асамблея Парламентарів за Міжнародний кримінальний суд та верховенство права (CAP-ICC).

Прес-брифінг за ратифікацію Римського статуту

Листопад 14, 2018

Правозахисники та постраждалі від злочинів проти людяності вимагають від політиків ратифікувати Римський статут

📍 15 листопада о 13:00 на вулиці Інститутській (верхній вихід від метро Хрещатик) поряд із місцем розстрілів Героїв Небесної сотні, правозахисники та жертви злочинів проти людяності звернуться до політиків із вимогою ратифікувати Римський статут.

Учасники брифінгу розкажуть, що у свій час стало на заваді приєднанню України до Міжнародного кримінального суду, які підводні камені були закладені в конституційній реформі, як уся ця ситуація впливає на розгляд “українське портфоліо” в Офісі прокурора, кому в Україні потрібна боротьба із безкарністю та чому це питання знову стає актуальним передодні виборів.

🚩 Участь у брифінгу візьмуть:
Надія ВОЛКОВА, координаторка робочої групи ППД щодо ратифікації Римського статуту, голова Української правової консультативної групи
Біл ПЕЙС, голова Коаліції за Міжнародний кримінальний суд
Давід Катін, генеральний секретар “Парламентарів за глобальні дії”
Світлана ЗАЛІЩУК, народна депутатка України
Олександра МАТВІЙЧУК, голова правління Центру громадянських свобод
Вікторія ПАНТЮШЕНКО, дружина військовополоненого танкіста Богдана Пантюшенка, який знаходиться в полоні із 2015 року
Володимир БОНДАРЧУК, голова ГО “Родина Героїв Небесної сотні”, син загиблого учасника Революції Гідності Сергія Бондарчука

📧 За додатковими питання прохання звертатися до Сергія Зайченко, +380671032046, human.rights.agenda.ua@gmail.com

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Звернення: Створити тимчасову слідчу комісію для розслідування нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів

Листопад 5, 2018

ЗВЕРНЕННЯ ПРАВОЗАХИСНОГО ПОРЯДКУ ДЕННОГО
до голів депутатських фракцій Верховної ради України
з вимогою створити тимчасову слідчу комісію для розслідування
нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів

Учора, 4 листопада 2018 року, після трьох місяців боротьби за життя та 15 складних операцій у реанімації померла громадська активістка і співробітниця виконкому Херсонської міської ради Катерина Гандзюк. Її вбили. Людям, які заплатили виконавцям за те, щоб 31 липня в Херсоні на Катерину вилили літр сірчаної кислоти та вона отримала опіки близько 40% тіла, таки вдалося довести до кінця свій злочинний задум.

За місяць до смерті Катерина Гандзюк записала відеозвернення до української влади та громадськості. Вона знову підняла питання неналежного розслідування хвилі нападів на громадських активістів та політичних діячів, які протягом 2018 року відбувалися по всій країні. І поставила питання, які, на її ж думку, стали риторичними:

Хто замовив всіх цих людей? Хто покриває замовників? Чому така кількість розслідувань саботується? Чому ми маємо терпіти, поки найактивніших з нас вбивають та калічать? Відколи це стало нормою?»

Ми вважаємо, що ці питання становлять значний суспільний інтерес та вимагаємо від голів депутатських фракцій відповідно до статті 89 Конституції України невідкладно створити тимчасову слідчу комісію Верховної ради України для розслідування нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів, які мали місце в різних регіонах України протягом двох останніх років.

Ми вважаємо за необхідне допустити до участі в її засіданнях представників громадських організацій, які системно займаються цими питаннями.

Саме за діями, а не за словами, ми будемо оцінювати щирість заяв голів депутатських фракцій та інших високопосадовців щодо неминучості покарання винних у переслідуваннях громадянського суспільства.

Платформа “Правозахисний порядок денний” – неформальна коаліція правозахисних організацій, що займаються вирішенням системних проблем законодавства та практики для захисту фундаментальних прав людини. Учасниками Платформи виступають Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод, Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини, Центр досліджень правоохоронної діяльності, Проект “Без кордонів”, Євромайдан SOS. Координацію роботи платформи здійснює Центр громадянських свобод. Контакти для зв’язку: human.rights.agenda.ua@gmail.com

 

Центр громадянських свобод
Крим-SOS
Благодійний фонд “Восток-SOS”
Медійна ініціатива з прав людини
Східноукраїнський центр громадських ініціатив
Асоціація УМДПЛ
Правозахисна Ініціатива
Український інститут з прав людини
Гельсінська ініціатива-ХХІ
Центр інформації про права людини
Платформа прав людини
Українська Гельсінська спілка з прав людини
Луганський обласний правозахисний центр “Альтернатива”
Інститут масової інформації
ГО “Мирний Берег”
Лабораторія законодавчих ініціатив/Українська школа політичних студій
Центр протидії корупції
Експертний центр з прав людини
Тернопiльська правозахисна група
Харківська правозахисна група
Харкiвський iнститут соцiальних дослiджень
Всеукраїнське об‘єднання «Автомайдан»
Освітній дім прав людини – Чернігів
Українська фундація правової допомоги
Харківська обласна фундація «Громадська альтернатива»
Фундація DEJURE
Дивовижні
Українська правова консультативна група
«НГО Небайдужі»
ГО «ВГО «ОПІРОРГ»»
Ініціатива «Декларація Небайдужих»
Детектор медіа
Регіональний центр прав людини
ГО “Вектор прав людини”
ГО “КиївПрайд”
БО “Громадський фонд “Суми”
ГО “Місто розумних”
ГО “Студентське братство Сумщини”
РНГО “Центр соціального партнерства”
ГО “Правозахист”
Коаліція громадських організацій “Тернопільський центр реформ”
ГО “Центр UA”
ГО “Центр громадського моніторингу та аналітики”
Кримська правозахисна група

 

Опубліковано законопрект про “Воєнних злочинців”

Вересень 26, 2018

ПРОЕКТ ЗАКОНУ УКРАЇНИ
«ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ДЕЯКИХ ЗАКОНОДАВЧИХ АКТІВ
ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГАРМОНІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА З ПОЛОЖЕННЯМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА»

Порівняльна таблиця
Пояснювальна записка
Проект закону

Протокол узгодження позицій

Воєнні злочини є, а відповідальності немає: які зміни потрібні до Кримінального кодексу України?

Вересень 10, 2018

Джерело: https://www.radiosvoboda.org/a/vojenni-zlochyny-vidpovidalnist/29460069.html

Дружина закатованого сепаратистами депутата міської ради Горлівки Володимира Рибака Олена Рибак не може притягнути до відповідальності винних у цьому злочині, тому що для цього немає необхідних законодавчих норм. У Міністерстві юстиції є законопроект, ухвалення якого могло б допомогти їй. Втім, за словами голови правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександри Матвійчук, він перебуває на розгляді уряду вже рік, і руху в бік до його ухвалення немає. Один із авторів законопроекту Антон Кориневич припускає, що ці зміни просто не цікаві українському політикуму. Міністерство юстиції на запит Радіо Свобода щодо своєї позиції в цьому питанні не відповіло.

Активісти під стінами Кабінету міністрів вимагали внести зміни до Кримінального кодексу в тому, що стосується притягнення до відповідальності воєнних злочинців. Досі в законодавстві не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не повною мірою відповідають вимогам сучасного міжнародного прав, зазначають організатори акції.

Втім, у Міністерстві юстиції вже є відповідний законопроект, який має надати можливість національним органам слідства й суду ефективно переслідувати людей, які вчинили міжнародні злочини.

Антон Кориневич
Антон Кориневич

Як пояснює один із авторів законопроекту Антон Кориневич, наразі в українському законодавстві досить розмитою є відповідальність за такі злочини. Більше того, за його словами, міжнародні злочини й злочини міжнародного характеру змішані.

«Він (законопроект – ред.) вносить важливі правки до положень Кримінального кодексу щодо міжнародних злочинів. У Кримінальному кодексі станом на сьогодні немає злочинів проти людяності. Положення про злочин агресії сьогодні не відповідає міжнародним стандартам», – розповідає Кориневич у коментарі Радіо Свобода.

А деякі злочини не відображені в українському законодавстві взагалі, зазначав голова комітету Верховної Ради України з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Григорій Немиря.

«Існують злочини, деякі з яких не відображені в українському законодавстві, зокрема кримінальному. Міжнародний кримінальний суд має справи з чотирма такими злочинами: проти людяності, геноцидом, воєнними та агресією», – сказав Немиря.

За словами Кориневича, запропонований законопроект виокремлює ці чотири категорії злочинів в окремий розділ.

Кабінет міністрів законопроект не розглядає

Втім, документ застряг в уряді. Голова правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександра Матвійчук каже, що він уже рік перебуває на розгляді уряду, і ніякого руху до його ухвалення не спостерігається.

Олександра Матвійчук
Олександра Матвійчук

Кориневич припускає, що так відбувається через те, що він не цікавий політикуму.

«Він не стосується речей, які можуть бути цікавими для тих, хто ухвалює рішення. Він стосується справедливості», – вважає Кориневич.

Цей законопроект потрібно ухвалити, зазначає Матвійчук, тому що не всі міжнародні злочини мають аналоги серед «загальнокримінальних». А навіть якщо аналог і є, то він не відображатиме повністю їхню природу.

Скажімо, розстріли на Майдані розслідуються як терористичні акти, а вони є злочинами проти людяності, переконує Матвійчук. Втім, за такі злочини українське законодавство відповідальності не передбачає. Більше того, зазначає вона, у Кримінальному кодексі немає навіть терміну «злочини проти людяності».

У підсумку, наголошує Матвійчук, це може призвести до безкарності.

Окремо експерт наголошує, що через наявність Мінських домовленостей, які передбачають амністію для причетних до подій в окремих районах Донецької та Луганської областей, воєнні злочинці залишаться не покараними. А якщо кваліфікувати їхні злочини як міжнародні, то є шанс притягнути їх до відповідальності.

Дружина закатованого сепаратистами Володимира Рибака, депутата міської ради Горлівки, Олена Рибак каже, що через відсутність необхідних норм не може притягнути до відповідальності винних у смерті її чоловіка.

«Я вже дуже давно не можу покарати винних. І ця людина не втікає з України. А навіщо? Нема закону такого, щоб щось із ним зробити. Він сидить і чекає», – розповідає Рибак.

Вона припускає, що уряд затягує з передачею законопроекту до парламенту через те, що «хтось боїться, що когось із них притягнуть до відповідальності».

Радіо Свобода направляло запит до Міністерства юстиції щодо деталей ситуації та його позиції в цьому питанні, але відповіді на нього не отримало.

На акції підтримки закону про воєнних злочинців

Серпень 29, 2018

 

29.08 об 11:00 відбулася акція на підтримку законопроекту «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо забезпечення його гармонізації з положеннями міжнародного права», який розроблений експертами правозахисної платформи “Правозахисний порядок денний” у співпраці з Міністерством юстиції України. Даний законопроект вже рік знаходиться на розгляді уряду.
——————
Складно в це повірити, але на п’ятому році війни із Росією українське законодавство досі не має правових інструментів для покарання воєнних злочинців. У Кримінальному кодексі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не в повній мірі відповідають вимогам сучасного міжнародного права.

Тому під час проведення засідання Уряду правозахисники, рідні політв’язнів та жертви воєнних злочинів на сході звернулися до прем’єр-міністра Володимира Гройсмана та усіх членів уряду із проханням невідкладно відправити до Верховної ради України законопроект про внесення змін до Кримінального кодексу України, який дозволить національним органам належно розслідувати міжнародні злочини і притягати винних до відповідальності.

В акції взяли участь Олена РИБАК, дружина закатованого горлівського депутата Володимира Рибака, вчений-релігіознавець Ігор КОЗЛОВСЬКИЙ, який провів у полоні близько двох років, волонтерка Ірина ДОВГАНЬ, яка вижила завдяки розміщенню її фото “у позорного столпа” в Нью-Йорк Таймс, Ігор КОТЕЛЯНЕЦЬ, брат політв’язня Євгена Панова, який за сфабрикованою справою в Криму отримав 8 років позбавлення волі та інші.

Суд присяжних vs народні засідателі

Липень 20, 2018

Микола Мирний, журналіст Центру інформації про права людини для газети “День”

 

В Україні немає справжнього суду присяжних як інструменту народовладдя. Правозахисники кажуть, що він посилив би судову реформу та був би ще однією гарантією справедливого суду для громадян.

Експерти констатують: хоч у Конституції згадується право народу на здійснення правосуддя через суд присяжних, однак створений в Україні інститут по своїй суті таким не є. Насправді замість суду присяжних діє неефективний в українських реаліях суд шефенів. Цей інститут з’явився в листопаді 2012 року, коли набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс. Уже тоді експертне середовище вказувало на спотвореність ідеї суду присяжних.

ЩО НЕ ТАК?

Правозахисники нарікають, що у професійних суддів необмежені можливості впливу на рішення народних засідателів шефенської моделі. А це, у свою чергу, впливає на справедливість рішень.

 

Віктор Шишкін

  “Якщо ти йдеш разом із суддею в дорадчу кімнату, разом із ним вирішуєш справу й разом підписуєш вирок, то ти не присяжний. Ти звичайний народний засідатель. Подивіться американські фільми. От там – присяжні. Поки присяжні засідають, суддя перебуває в будь-якому іншому місці й жодним чином на них не впливає. Називайте хоч горщиком, але якщо народ буде ухвалювати рішення разом із професійним суддями, то це не буде суд присяжних… З таким інститутом в Україні не можна усій планеті розповідати, що у нас – суд присяжних”, – наголошує суддя Конституційного Суду України у відставці Віктор Шишкін.

Наразі троє представників народу разом із двома суддями вирішують усі питання судочинства, тоді як у класичному варіанті присяжні незалежні та вільні в ухваленні рішень. Не вирішуючи правових питань, присяжні мають лише відповісти, чи був факт вчинення злочину, чи винна людина та чи заслуговує вона на помилування. Аби відповісти на ці питання, у них необов’язково має бути юридична освіта, достатньо здорового глузду, пояснюють експерти. Якщо присяжні визнали людину винною, суддя окремо визначає міру покарання. Якщо ж невинною – суддя зобов’язаний підготувати виправдувальний вирок, а обвинувачуваного негайно звільняють з-під варти.

“Вердикт присяжних неможливо оскаржити за класичною схемою. Не можна також потім стверджувати, що воно несправедливе чи корупційне. Тому що його винесли 12 чи 8 представників народу, які жодним чином не пов’язані з владою”, – каже голова правління Експертної групи “Сова” Михайло Савва. 

Тетяна Веремій

Сьогодні народні засідателі розглядають цивільні та особливо тяжкі кримінальні справи, коли підсудному загрожує довічне ув’язнення.

За словами чернігівської адвокатки Тетяни Веремій, у її місті було всього три справи за участю народних засідателів. У двох із них вона була захисницею. На її переконання, у судових засіданнях громадяни беруть участь через гроші або на прохання представників судової влади. Охочих чи обізнаних у праві не так легко знайти. Адвокатка нарікає, що в колегію “присяжних суддів” потрапляли колишні правоохоронці, які “до підсудних із самого початку ставилися з обвинувальним ухилом”.

“У колегію потрапив колишній правоохоронець, якого допитували у цій же ж кримінальній справі як свідка. Був також екс-співробітник ДАІ. Ми двічі заявляли відвід, але суд не задовольняв наші клопотання”, – згадує Тетяна Веремій.

Тетяна Веремій зауважує, що в колегії є люди, які взагалі не цікавляться справою.

“Якщо присяжний не виявляє ініціативи побачити на власні очі матеріали справи, то суд і не ознайомлює його. У справах, наприклад, про подвійне вбивство є від трьох томів і більше. А в одному томі тільки – 270 сторінок доказів і пояснень свідків. Якщо адвокат неактивно працює, неможливо без ознайомлення орієнтуватись у справі і скласти враження про винуватість людини”, – переконана вона. Адвокатка вважає, що обов’язок вивчати матеріали справи має бути закріплений у законодавстві. Окрім цього, вона також не вірить, що в нарадчій кімнаті народні засідателі ухвалюють рішення незалежно від судді. Вона виступає за розділення суду присяжних від суддів, аби унеможливити контакт та вплив від суддів.

Михайло Савва вважає, що шефенські суди неефективні в країнах із перехідною демократією.

“Шефенська система працює виключно в країнах із вкрай високим рівнем правової культури. А такі країни, як Данія, узагалі відмовляються від представників народу. Бо в їхніх колегіях професійних суддів більший відсоток виправдувальних вироків, аніж у суду присяжних. Рівень справедливості у них на такому рівні, що вони вже можуть дозволити економити на присяжних, про що не скажеш стосовно України”, – розповідає правозахисник.

За участю народних засідателів в Україні суди виносять виправдувальні вердикти від 1325% справ, тоді як в одних лише професійних суддів – 1% таких вироків.

“У Росії в кримінальних справах за рік суд присяжних класичної моделі виносить 300 вердиктів. У різні роки від них було від 7 до 25% виправдувальних вироків. В Україні в 2016 році так звані “присяжні” винесли всього 50 вердиктів, тоді як у США з близько 160 тисяч 18–19% виправдальні. Це підтверджує, що система в Україні взагалі не працює”, – наголошує Михайло Савва.
Також експерт вказує на досвід Греції, коли 1967 року диктаторський режим “чорних полковників” змінив суд присяжних у країні на шефенський суд. Народні засідателі вдвічі менше виносили виправдальних вироків у порівнянні з присяжними.

Суддя Верховного Суду Аркадій Бущенко переконаний, що з ефективним судом присяжних збільшується вірогідність того, що правда буде встановлена в суді точніше. Більше того, він переконаний, що присяжні покращують судочинство та правові ідеї в країні.

“Судді важко вибратись із ситуації несправедливого закону. У таких випадках якщо суддя вирішує не застосовувати несправедливий закон, то йому треба знайти розлогу мотивацію. А це досить складне завдання. Тоді як присяжні не мотивують свої рішення. У таких випадках вони кажуть: “Ні! До побачення!” І на цьому все – у судовому рішенні закон не застосовується. І через те, що присяжні обнулили закон, суспільство та парламент отримують сигнал, що з ним щось не так і потрібно покращувати законодавство. Таким чином присяжні триматимуть усі гілки влади в тонусі і влада буде уважніше ставитись до розробки законодавчих ініціатив”, – пояснює Аркадій Бущенко і додає, що суд присяжних сприяє юридичній просвіті в країні.

НАВІЩО? 

Суд присяжних – це інструмент громадян контролю за владою, нагадує адвокат та правозахисник Андрій Осіпов. Він посилається на одне із рішень Верховного суду США 1968 року, який наголосив, що існування суду присяжних – це “достатня та повноцінна гарантія контролю щодо утиску громадян з боку держави”.

Андрій Осіпов

“Шарль Монтеськ’є та Джон Лок, засновуючи систему стримувань і противаг, закладали в неї таку систему, аби влада була сильною, щоб здійснювати свої повноваження, та слабкою, аби не утискати громадян. Віддаючи владі важелі переслідувати за злочини, тримати людей під вартою, засуджувати до покарання, виконувати вирок суду, стягувати податки, громадяни мають усвідомлювати, що, відпускаючи на волю такого звіра, у них мають бути можливості його вгамувати”, – пояснює Андрій Осіпов.

На його переконання, у судовій гілці влади України немає механізму стримувань і противаг. А українська влада, за його словами, обманює громадян, не надаючи їм ефективного інструменту народовладдя, “якого не було в українців з 1917 року”.

Андрій Осіпов вважає, що не варто критикувати суд присяжних через приклади справ росіянки Віри Засулич та київського єврея Менделя Бейліса, яких присяжні свого часу виправдали.

“У XIX столітті в Україні відбувалися єврейські погроми, держава займає антисемітську позицію. Два роки тримають у в’язниці Бейліса, аби звинуватити його, а суд присяжних виправдовує. І вся країна сприймає цей вирок справедливим та поважає його в умовах антисемітської істерії”, – розповідає Андрій Осіпов.

“Уявіть та порівняйте можливу реакцію суспільства, наприклад, на можливий вирок суддів Оболонського райсуду Києва у справі про держзраду Януковича і вердикт суду присяжних з цього приводу!” – додає адвокат та колишній суддя адміністративної юрисдикції Андрій Волков.

Експерти зауважують, що не всі підозрювані будуть користуватися судом присяжних. Часто доказів достатньо, і підозрювані усвідомлюють, що їхня вина доведена. Суд присяжних потрібен для сфальсифікованих кримінальних справ.

Член Громадської ради доброчесності Віталій Титич зізнається, що конкурс відбору суддів до Верховного Суду його “травмував психологічно”. Він констатує, що судова реформа в Україні не вдалась.

“Спасение утопающих – дело рук самих утопающих”. Не буде тих змін із судовою реформою, на які розраховує суспільство, тому суспільству треба шукати паралельно інші варіанти”, – коментує адвокат родин Небесної сотні Віталій Титич.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:  Конкурс до Верховного Суду пройшли 30 недоброчесних кандидатів – експерт РПР

Андрій Волков вважає, що судді зацікавлені в ефективному суді присяжних, оскільки він унеможливлює будь-який тиск на них. За його словами, в Україні немає повноцінного суду присяжних, бо політикам, ймовірно, вигідно тримати суддів на “дисциплінарному гачку”. Кількість підстав притягнення судді до дисциплінарної відповідальності збільшилась до 33 підстав, що викладені.

“Майже кожен суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності, якщо це раптом комусь буде треба”, – коментує він.

ЯКИМ БАЧАТЬ СУД ПРИСЯЖНИХ В УКРАЇНІ

Минулого року Міністерство юстиції на вимогу Плану дій ухваленої президентом Нацстратегії з прав людини розробило законопроект №7022. Він декларує запровадження “суду присяжних для розгляду кримінальних обвинувачень у тяжких та особливо тяжких злочинах”. Окрім цього, у Верховній Раді депутат від “Батьківщини” Сергій Власенко зареєстрував альтернативний документ №7022-1. Правозахисники нарікають, що законопроект Мін’юсту принципово не створює суд присяжних в Україні, а лишень дає право на представників народу, якщо обвинувачуваному загрожує вісім років ув’язнення або довічне.

Документ Міністерства юстиції лишає залежність присяжних від суддів та формування колегії з трьох народних засідателів та двох суддів. Класичну форму суду присяжних з його незалежністю від професійних суддів закладає законопроект “Правозахисного порядку денного” авторства експерта Центру політико-правових реформ Олександра Банчука. Однак наразі цей документ не зареєстрований у Верховній Раді.

Адвокатка Тетяна Веремій вважає, що в українських реаліях присяжних має бути не менше восьми. Законопроект Сергія Власенка пропонує популярну в США формулу – 1 суддя та 12 присяжних. Однак у Правозахисному порядку денному вважають, що сім представників народу – економічно прийнятна формула, яка може знизити корупційні ризики.

“Верховний суд США вирішував, з якою мінімальною кількістю присяжних може бути суд. Він встановив мінімум у шість людей. У районних судах Росії – шість, в обласних – вісім, у Верховному суді – 12 присяжних”, – каже Михайло Савва.

У висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради немає заперечень стосовно розмежування функцій присяжних та професійних суддів у документі Сергія Власенка. Однак управління вважає, що розширення кількості присяжних неможливе через фінансові та технічні причини. Це призведе до надмірного навантаження судів і зробить тривалішими підготовчі засідання.

Віталій Титич: “Суспільству треба шукати паралельно інші варіанти відбудови інфраструктури справедливості

Правозахисники хочуть, аби суд присяжних був обов’язком громадянина, як це є в Британії, США чи ж навіть у Росії. Пропонується, аби автоматизована система випадково обирала кандидатів до суду першої та апеляційної інстанції зі списку виборців громади.

Після цього під час відбору пропонується перевіряти список присяжних на професії, які унеможливлюють участь у колегії. Правозахисники виступають проти участі, зокрема, відставних прокурорів, військових, колишніх або чинних поліцейських, співробітників спецслужб, недієздатних та священників.

“А всі інші зобов’язані виконати обов’язок присяжного. Хочуть вони це чи ні. У різних країнах буває кримінальна або адміністративна відповідальність за невиконання обов’язку. У законопроекті ми пропонуємо адміністративну. Це те саме, що ігнорувати запрошення в армію”, – розповідає Михайло Савва.

Попри скептицизм експертів щодо успіху судової реформи, правозахисник Центру громадянських свобод Андрій Кулібаба вірить в електоральний зиск для чинних депутатів, які хочуть переобратись до Верховної Ради, якщо ті створять справжній суд присяжних.

Суд присяжних в Україні, кінопоказ та лекція

Липень 16, 2018

Раз на два тижні Київська школа прав людини та демократії, (освітній проект Center for Civil Liberties) організовує правозахисні кінопокази.

Тут ви можете познайомитися з правозахисниками, послухати виступи експертів відпочити та подивитися фільми, що підіймають гострі суспільні питання.

11.07.2018 ми копазували фільм “12 Розгніваних чоловіків”.

Лектор – Михаил Савва. Доктор політичних наук, професор, голова правління громадської організації «Експертна група «Сова»

Гармонізація нашого кримінального законодавства з міжнародним правом

Квітень 25, 2018

Приведення кримінального законодавства України у відповідність з міжнародним правом в питаннях криміналізації основних злочинів за міжнародним правом.

 

 

Результаты поиска:

ЗАЯВА ПРАВОЗАХИСНОГО ПОРЯДКУ ДЕННОГО щодо “подарунку” від трьох депутатів із фракції “Блок Петра Порошенка” до Дня гідності та свободи

Листопад 22, 2018

До Дня гідності та свободи народні депутати Микола Паламарчук, Артур Палатний та Олег Велікін зробили “подарунок” громадянам України. Вони зареєстрували законопроект №9306 від 20 листопада 2018 року, що є черговою спробою на законодавчому рівні криміналізувати наклеп. При цьому керівник фракції “Блок Петра Порошенка” Артур Герасимов заявив, що ця законодавча ініціатива народних депутатів є їхньою особистою і не представляє позицію фракції.

Законопроект встановлює кримінальну відповідальність “за умисне поширення завідомо неправдивих відомостей, що ганьблять честь і гідність іншої особи або підривають її ділову репутацію”. Максимальна санкція за такі дії, за задумом авторів, передбачає позбавлення волідо трьох років.

Це далеко не перша спроба під гаслом “боротьби з неправдивими відомостями” обмежити вільну політичну дискусію та створити “охолоджувальний ефект” при висвітлені журналістами проблем корупції, порушень прав людини, зловживання посадовим становищем та іншої інформації, що є предметом суспільного інтересу.

Невипадково аналогічні положення були передбачені “диктаторськими законами 16 січня”, які у 2014 році були внесені до парламенту Вадимом Колесніченком та Володимиром Олійником із фракції Партії Регіонів. Пізніше, у 2016 році, доповнити Кримінальний кодекс статтями про наклеп та образу пропонував вже інший народний депутат, тодішній власник телеканалу NewsOne Євгеній Мураєв, законопроект якого теж було знято з розгляду.

Нинішня спроба є дев’ятою від часу набрання чинності Кримінальним кодексом 2001 року. Викликає подив наполегливість, із якою народні обранці намагаються  повернути кримінальну відповідальність за поширення “неправдивих відомостей” і тим самим отримати імунітет від публічної критики. Автори законопроекту посилаються на досвід розвинених демократичних країн світу, де “практику подачі позовів до суду щодо засобів масової інформації не сприймають як спробу тиску, загрози згортання свободи слова та як обмеження свободи слова регуляції, а як превентивний механізм та захисту”. Однак забувають при цьому, що Європейський суд з прав людини визначив медіа “сторожовими псами”, тобто вартовими демократії, і в своїй судовій практиці встановив норму більшої відкритості для критики публічних осіб, при цьому допускаючи, що такі критичні матеріали можуть шокувати або викликати обурення.

 

Згадана у пояснювальній записці “подача позовів” є інструментом цивільного судочинства, що передбачає елемент змагальності в судовому процесі.  В Україні захист приватності, честі та гідності вже гарантований Цивільним кодексом України та Європейською конвенцією з прав людини. Це тонкі хірургічні інструменти зважування “права знати” та “свободи бути залишеним у спокої”, замість яких народні депутати, що виступають за криміналізацію наклепу,  пропонують встановити гільйотину.

 

Ми хочемо нагадати народним депутатам, що вони живуть та реєструють законопроекти не в Данії, Ісландії, Норвегії чи Швейцарії, а в Україні – країні із досить низькою довірою суспільства до судових та правоохоронних органів, які до того вже п’ятий рік знаходяться у процесі реформування.

З огляду на широкий простір для зловживань, які створюють такі законодавчі інструменти у країнах із проблемами забезпечення судового захисту прав людини, кримінальна відповідальність за наклеп та образу була скасована в Україні ще у 2001 році.

Ми звертаємось до народних депутатів із закликом не допустити внесення до національного законодавства рудиментарних і недемократичних норм та не голосувати за проходження законопроекту  9306, а народним депутатам Миколі Паламарчуку, Артуру Палатному та Олегу Велікіну пропонуємо відкликати законопроект “Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за наклеп” № 9306 від 20 листопада 2018 року.

 

Платформа “Правозахисний порядок денний” – неформальна коаліція правозахисних організацій, що займаються вирішенням системних проблем законодавства та практики для захисту фундаментальних прав людини. Учасниками Платформи виступають Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод, Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини, Центр досліджень правоохоронної діяльності, Проект “Без кордонів”, Євромайдан SOS. Координацію роботи платформи здійснює Центр громадянських свобод. Контакти для зв’язку: human.rights.agenda.ua@gmail.com

Заяву підтримали:

Центр громадянських свобод

ГО OPIR.ORG

ГО “Центр UA”

Громадський рух ЧЕСНО

Центр інформації про права людини

ГО Інститут розвитку регіональної преси

Інститут демократії ім. Пилипа Орлика

ГО StateWatch

Медійна ініціатива за права людини

ГО Інститут масової інформації

ГО “Детектор медіа”

ГО “Всеукраїнське об’єднання “Автомайдан”

Центр демократії та верховенства права

НГО “Небайдужі”

Центр протидії корупції

Bihus.info

Лабораторія законодавчих ініціатив

ГО “Правозахисна ініціатива”

Академія української преси

Платформа прав людини

ГО “Лабораторія цифрової безпеки”

Центр економічної стратегії

Кримська правозахисна група

Національна спілка журналістів України

БФ “Восток-SOS”

Український інститут медіа та комунікації  

ГО “Разом проти корупції”

Українська Гельсінська спілка з прав людини

Фундація DEJURE

Theinsider.ua

40-вий щорічний форум транснаціональної мережі членів парламентів Parliamentarians for Global Action

Листопад 16, 2018

🔴 Пряма трансляція з Верховна Рада України.

40-вий щорічний форум транснаціональної мережі членів парламентів Parliamentarians for Global Action та 10-та Консультативна Асамблея Парламентарів за Міжнародний кримінальний суд та верховенство права (CAP-ICC).

Прес-брифінг за ратифікацію Римського статуту

Листопад 14, 2018

Правозахисники та постраждалі від злочинів проти людяності вимагають від політиків ратифікувати Римський статут

📍 15 листопада о 13:00 на вулиці Інститутській (верхній вихід від метро Хрещатик) поряд із місцем розстрілів Героїв Небесної сотні, правозахисники та жертви злочинів проти людяності звернуться до політиків із вимогою ратифікувати Римський статут.

Учасники брифінгу розкажуть, що у свій час стало на заваді приєднанню України до Міжнародного кримінального суду, які підводні камені були закладені в конституційній реформі, як уся ця ситуація впливає на розгляд “українське портфоліо” в Офісі прокурора, кому в Україні потрібна боротьба із безкарністю та чому це питання знову стає актуальним передодні виборів.

🚩 Участь у брифінгу візьмуть:
Надія ВОЛКОВА, координаторка робочої групи ППД щодо ратифікації Римського статуту, голова Української правової консультативної групи
Біл ПЕЙС, голова Коаліції за Міжнародний кримінальний суд
Давід Катін, генеральний секретар “Парламентарів за глобальні дії”
Світлана ЗАЛІЩУК, народна депутатка України
Олександра МАТВІЙЧУК, голова правління Центру громадянських свобод
Вікторія ПАНТЮШЕНКО, дружина військовополоненого танкіста Богдана Пантюшенка, який знаходиться в полоні із 2015 року
Володимир БОНДАРЧУК, голова ГО “Родина Героїв Небесної сотні”, син загиблого учасника Революції Гідності Сергія Бондарчука

📧 За додатковими питання прохання звертатися до Сергія Зайченко, +380671032046, human.rights.agenda.ua@gmail.com

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Звернення: Створити тимчасову слідчу комісію для розслідування нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів

Листопад 5, 2018

ЗВЕРНЕННЯ ПРАВОЗАХИСНОГО ПОРЯДКУ ДЕННОГО
до голів депутатських фракцій Верховної ради України
з вимогою створити тимчасову слідчу комісію для розслідування
нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів

Учора, 4 листопада 2018 року, після трьох місяців боротьби за життя та 15 складних операцій у реанімації померла громадська активістка і співробітниця виконкому Херсонської міської ради Катерина Гандзюк. Її вбили. Людям, які заплатили виконавцям за те, щоб 31 липня в Херсоні на Катерину вилили літр сірчаної кислоти та вона отримала опіки близько 40% тіла, таки вдалося довести до кінця свій злочинний задум.

За місяць до смерті Катерина Гандзюк записала відеозвернення до української влади та громадськості. Вона знову підняла питання неналежного розслідування хвилі нападів на громадських активістів та політичних діячів, які протягом 2018 року відбувалися по всій країні. І поставила питання, які, на її ж думку, стали риторичними:

Хто замовив всіх цих людей? Хто покриває замовників? Чому така кількість розслідувань саботується? Чому ми маємо терпіти, поки найактивніших з нас вбивають та калічать? Відколи це стало нормою?»

Ми вважаємо, що ці питання становлять значний суспільний інтерес та вимагаємо від голів депутатських фракцій відповідно до статті 89 Конституції України невідкладно створити тимчасову слідчу комісію Верховної ради України для розслідування нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів, які мали місце в різних регіонах України протягом двох останніх років.

Ми вважаємо за необхідне допустити до участі в її засіданнях представників громадських організацій, які системно займаються цими питаннями.

Саме за діями, а не за словами, ми будемо оцінювати щирість заяв голів депутатських фракцій та інших високопосадовців щодо неминучості покарання винних у переслідуваннях громадянського суспільства.

Платформа “Правозахисний порядок денний” – неформальна коаліція правозахисних організацій, що займаються вирішенням системних проблем законодавства та практики для захисту фундаментальних прав людини. Учасниками Платформи виступають Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод, Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини, Центр досліджень правоохоронної діяльності, Проект “Без кордонів”, Євромайдан SOS. Координацію роботи платформи здійснює Центр громадянських свобод. Контакти для зв’язку: human.rights.agenda.ua@gmail.com

 

Центр громадянських свобод
Крим-SOS
Благодійний фонд “Восток-SOS”
Медійна ініціатива з прав людини
Східноукраїнський центр громадських ініціатив
Асоціація УМДПЛ
Правозахисна Ініціатива
Український інститут з прав людини
Гельсінська ініціатива-ХХІ
Центр інформації про права людини
Платформа прав людини
Українська Гельсінська спілка з прав людини
Луганський обласний правозахисний центр “Альтернатива”
Інститут масової інформації
ГО “Мирний Берег”
Лабораторія законодавчих ініціатив/Українська школа політичних студій
Центр протидії корупції
Експертний центр з прав людини
Тернопiльська правозахисна група
Харківська правозахисна група
Харкiвський iнститут соцiальних дослiджень
Всеукраїнське об‘єднання «Автомайдан»
Освітній дім прав людини – Чернігів
Українська фундація правової допомоги
Харківська обласна фундація «Громадська альтернатива»
Фундація DEJURE
Дивовижні
Українська правова консультативна група
«НГО Небайдужі»
ГО «ВГО «ОПІРОРГ»»
Ініціатива «Декларація Небайдужих»
Детектор медіа
Регіональний центр прав людини
ГО “Вектор прав людини”
ГО “КиївПрайд”
БО “Громадський фонд “Суми”
ГО “Місто розумних”
ГО “Студентське братство Сумщини”
РНГО “Центр соціального партнерства”
ГО “Правозахист”
Коаліція громадських організацій “Тернопільський центр реформ”
ГО “Центр UA”
ГО “Центр громадського моніторингу та аналітики”
Кримська правозахисна група

 

Опубліковано законопрект про “Воєнних злочинців”

Вересень 26, 2018

ПРОЕКТ ЗАКОНУ УКРАЇНИ
«ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ДЕЯКИХ ЗАКОНОДАВЧИХ АКТІВ
ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГАРМОНІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА З ПОЛОЖЕННЯМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА»

Порівняльна таблиця
Пояснювальна записка
Проект закону

Протокол узгодження позицій

Воєнні злочини є, а відповідальності немає: які зміни потрібні до Кримінального кодексу України?

Вересень 10, 2018

Джерело: https://www.radiosvoboda.org/a/vojenni-zlochyny-vidpovidalnist/29460069.html

Дружина закатованого сепаратистами депутата міської ради Горлівки Володимира Рибака Олена Рибак не може притягнути до відповідальності винних у цьому злочині, тому що для цього немає необхідних законодавчих норм. У Міністерстві юстиції є законопроект, ухвалення якого могло б допомогти їй. Втім, за словами голови правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександри Матвійчук, він перебуває на розгляді уряду вже рік, і руху в бік до його ухвалення немає. Один із авторів законопроекту Антон Кориневич припускає, що ці зміни просто не цікаві українському політикуму. Міністерство юстиції на запит Радіо Свобода щодо своєї позиції в цьому питанні не відповіло.

Активісти під стінами Кабінету міністрів вимагали внести зміни до Кримінального кодексу в тому, що стосується притягнення до відповідальності воєнних злочинців. Досі в законодавстві не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не повною мірою відповідають вимогам сучасного міжнародного прав, зазначають організатори акції.

Втім, у Міністерстві юстиції вже є відповідний законопроект, який має надати можливість національним органам слідства й суду ефективно переслідувати людей, які вчинили міжнародні злочини.

Антон Кориневич
Антон Кориневич

Як пояснює один із авторів законопроекту Антон Кориневич, наразі в українському законодавстві досить розмитою є відповідальність за такі злочини. Більше того, за його словами, міжнародні злочини й злочини міжнародного характеру змішані.

«Він (законопроект – ред.) вносить важливі правки до положень Кримінального кодексу щодо міжнародних злочинів. У Кримінальному кодексі станом на сьогодні немає злочинів проти людяності. Положення про злочин агресії сьогодні не відповідає міжнародним стандартам», – розповідає Кориневич у коментарі Радіо Свобода.

А деякі злочини не відображені в українському законодавстві взагалі, зазначав голова комітету Верховної Ради України з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Григорій Немиря.

«Існують злочини, деякі з яких не відображені в українському законодавстві, зокрема кримінальному. Міжнародний кримінальний суд має справи з чотирма такими злочинами: проти людяності, геноцидом, воєнними та агресією», – сказав Немиря.

За словами Кориневича, запропонований законопроект виокремлює ці чотири категорії злочинів в окремий розділ.

Кабінет міністрів законопроект не розглядає

Втім, документ застряг в уряді. Голова правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександра Матвійчук каже, що він уже рік перебуває на розгляді уряду, і ніякого руху до його ухвалення не спостерігається.

Олександра Матвійчук
Олександра Матвійчук

Кориневич припускає, що так відбувається через те, що він не цікавий політикуму.

«Він не стосується речей, які можуть бути цікавими для тих, хто ухвалює рішення. Він стосується справедливості», – вважає Кориневич.

Цей законопроект потрібно ухвалити, зазначає Матвійчук, тому що не всі міжнародні злочини мають аналоги серед «загальнокримінальних». А навіть якщо аналог і є, то він не відображатиме повністю їхню природу.

Скажімо, розстріли на Майдані розслідуються як терористичні акти, а вони є злочинами проти людяності, переконує Матвійчук. Втім, за такі злочини українське законодавство відповідальності не передбачає. Більше того, зазначає вона, у Кримінальному кодексі немає навіть терміну «злочини проти людяності».

У підсумку, наголошує Матвійчук, це може призвести до безкарності.

Окремо експерт наголошує, що через наявність Мінських домовленостей, які передбачають амністію для причетних до подій в окремих районах Донецької та Луганської областей, воєнні злочинці залишаться не покараними. А якщо кваліфікувати їхні злочини як міжнародні, то є шанс притягнути їх до відповідальності.

Дружина закатованого сепаратистами Володимира Рибака, депутата міської ради Горлівки, Олена Рибак каже, що через відсутність необхідних норм не може притягнути до відповідальності винних у смерті її чоловіка.

«Я вже дуже давно не можу покарати винних. І ця людина не втікає з України. А навіщо? Нема закону такого, щоб щось із ним зробити. Він сидить і чекає», – розповідає Рибак.

Вона припускає, що уряд затягує з передачею законопроекту до парламенту через те, що «хтось боїться, що когось із них притягнуть до відповідальності».

Радіо Свобода направляло запит до Міністерства юстиції щодо деталей ситуації та його позиції в цьому питанні, але відповіді на нього не отримало.

На акції підтримки закону про воєнних злочинців

Серпень 29, 2018

 

29.08 об 11:00 відбулася акція на підтримку законопроекту «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо забезпечення його гармонізації з положеннями міжнародного права», який розроблений експертами правозахисної платформи “Правозахисний порядок денний” у співпраці з Міністерством юстиції України. Даний законопроект вже рік знаходиться на розгляді уряду.
——————
Складно в це повірити, але на п’ятому році війни із Росією українське законодавство досі не має правових інструментів для покарання воєнних злочинців. У Кримінальному кодексі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не в повній мірі відповідають вимогам сучасного міжнародного права.

Тому під час проведення засідання Уряду правозахисники, рідні політв’язнів та жертви воєнних злочинів на сході звернулися до прем’єр-міністра Володимира Гройсмана та усіх членів уряду із проханням невідкладно відправити до Верховної ради України законопроект про внесення змін до Кримінального кодексу України, який дозволить національним органам належно розслідувати міжнародні злочини і притягати винних до відповідальності.

В акції взяли участь Олена РИБАК, дружина закатованого горлівського депутата Володимира Рибака, вчений-релігіознавець Ігор КОЗЛОВСЬКИЙ, який провів у полоні близько двох років, волонтерка Ірина ДОВГАНЬ, яка вижила завдяки розміщенню її фото “у позорного столпа” в Нью-Йорк Таймс, Ігор КОТЕЛЯНЕЦЬ, брат політв’язня Євгена Панова, який за сфабрикованою справою в Криму отримав 8 років позбавлення волі та інші.

Суд присяжних vs народні засідателі

Липень 20, 2018

Микола Мирний, журналіст Центру інформації про права людини для газети “День”

 

В Україні немає справжнього суду присяжних як інструменту народовладдя. Правозахисники кажуть, що він посилив би судову реформу та був би ще однією гарантією справедливого суду для громадян.

Експерти констатують: хоч у Конституції згадується право народу на здійснення правосуддя через суд присяжних, однак створений в Україні інститут по своїй суті таким не є. Насправді замість суду присяжних діє неефективний в українських реаліях суд шефенів. Цей інститут з’явився в листопаді 2012 року, коли набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс. Уже тоді експертне середовище вказувало на спотвореність ідеї суду присяжних.

ЩО НЕ ТАК?

Правозахисники нарікають, що у професійних суддів необмежені можливості впливу на рішення народних засідателів шефенської моделі. А це, у свою чергу, впливає на справедливість рішень.

 

Віктор Шишкін

  “Якщо ти йдеш разом із суддею в дорадчу кімнату, разом із ним вирішуєш справу й разом підписуєш вирок, то ти не присяжний. Ти звичайний народний засідатель. Подивіться американські фільми. От там – присяжні. Поки присяжні засідають, суддя перебуває в будь-якому іншому місці й жодним чином на них не впливає. Називайте хоч горщиком, але якщо народ буде ухвалювати рішення разом із професійним суддями, то це не буде суд присяжних… З таким інститутом в Україні не можна усій планеті розповідати, що у нас – суд присяжних”, – наголошує суддя Конституційного Суду України у відставці Віктор Шишкін.

Наразі троє представників народу разом із двома суддями вирішують усі питання судочинства, тоді як у класичному варіанті присяжні незалежні та вільні в ухваленні рішень. Не вирішуючи правових питань, присяжні мають лише відповісти, чи був факт вчинення злочину, чи винна людина та чи заслуговує вона на помилування. Аби відповісти на ці питання, у них необов’язково має бути юридична освіта, достатньо здорового глузду, пояснюють експерти. Якщо присяжні визнали людину винною, суддя окремо визначає міру покарання. Якщо ж невинною – суддя зобов’язаний підготувати виправдувальний вирок, а обвинувачуваного негайно звільняють з-під варти.

“Вердикт присяжних неможливо оскаржити за класичною схемою. Не можна також потім стверджувати, що воно несправедливе чи корупційне. Тому що його винесли 12 чи 8 представників народу, які жодним чином не пов’язані з владою”, – каже голова правління Експертної групи “Сова” Михайло Савва. 

Тетяна Веремій

Сьогодні народні засідателі розглядають цивільні та особливо тяжкі кримінальні справи, коли підсудному загрожує довічне ув’язнення.

За словами чернігівської адвокатки Тетяни Веремій, у її місті було всього три справи за участю народних засідателів. У двох із них вона була захисницею. На її переконання, у судових засіданнях громадяни беруть участь через гроші або на прохання представників судової влади. Охочих чи обізнаних у праві не так легко знайти. Адвокатка нарікає, що в колегію “присяжних суддів” потрапляли колишні правоохоронці, які “до підсудних із самого початку ставилися з обвинувальним ухилом”.

“У колегію потрапив колишній правоохоронець, якого допитували у цій же ж кримінальній справі як свідка. Був також екс-співробітник ДАІ. Ми двічі заявляли відвід, але суд не задовольняв наші клопотання”, – згадує Тетяна Веремій.

Тетяна Веремій зауважує, що в колегії є люди, які взагалі не цікавляться справою.

“Якщо присяжний не виявляє ініціативи побачити на власні очі матеріали справи, то суд і не ознайомлює його. У справах, наприклад, про подвійне вбивство є від трьох томів і більше. А в одному томі тільки – 270 сторінок доказів і пояснень свідків. Якщо адвокат неактивно працює, неможливо без ознайомлення орієнтуватись у справі і скласти враження про винуватість людини”, – переконана вона. Адвокатка вважає, що обов’язок вивчати матеріали справи має бути закріплений у законодавстві. Окрім цього, вона також не вірить, що в нарадчій кімнаті народні засідателі ухвалюють рішення незалежно від судді. Вона виступає за розділення суду присяжних від суддів, аби унеможливити контакт та вплив від суддів.

Михайло Савва вважає, що шефенські суди неефективні в країнах із перехідною демократією.

“Шефенська система працює виключно в країнах із вкрай високим рівнем правової культури. А такі країни, як Данія, узагалі відмовляються від представників народу. Бо в їхніх колегіях професійних суддів більший відсоток виправдувальних вироків, аніж у суду присяжних. Рівень справедливості у них на такому рівні, що вони вже можуть дозволити економити на присяжних, про що не скажеш стосовно України”, – розповідає правозахисник.

За участю народних засідателів в Україні суди виносять виправдувальні вердикти від 1325% справ, тоді як в одних лише професійних суддів – 1% таких вироків.

“У Росії в кримінальних справах за рік суд присяжних класичної моделі виносить 300 вердиктів. У різні роки від них було від 7 до 25% виправдувальних вироків. В Україні в 2016 році так звані “присяжні” винесли всього 50 вердиктів, тоді як у США з близько 160 тисяч 18–19% виправдальні. Це підтверджує, що система в Україні взагалі не працює”, – наголошує Михайло Савва.
Також експерт вказує на досвід Греції, коли 1967 року диктаторський режим “чорних полковників” змінив суд присяжних у країні на шефенський суд. Народні засідателі вдвічі менше виносили виправдальних вироків у порівнянні з присяжними.

Суддя Верховного Суду Аркадій Бущенко переконаний, що з ефективним судом присяжних збільшується вірогідність того, що правда буде встановлена в суді точніше. Більше того, він переконаний, що присяжні покращують судочинство та правові ідеї в країні.

“Судді важко вибратись із ситуації несправедливого закону. У таких випадках якщо суддя вирішує не застосовувати несправедливий закон, то йому треба знайти розлогу мотивацію. А це досить складне завдання. Тоді як присяжні не мотивують свої рішення. У таких випадках вони кажуть: “Ні! До побачення!” І на цьому все – у судовому рішенні закон не застосовується. І через те, що присяжні обнулили закон, суспільство та парламент отримують сигнал, що з ним щось не так і потрібно покращувати законодавство. Таким чином присяжні триматимуть усі гілки влади в тонусі і влада буде уважніше ставитись до розробки законодавчих ініціатив”, – пояснює Аркадій Бущенко і додає, що суд присяжних сприяє юридичній просвіті в країні.

НАВІЩО? 

Суд присяжних – це інструмент громадян контролю за владою, нагадує адвокат та правозахисник Андрій Осіпов. Він посилається на одне із рішень Верховного суду США 1968 року, який наголосив, що існування суду присяжних – це “достатня та повноцінна гарантія контролю щодо утиску громадян з боку держави”.

Андрій Осіпов

“Шарль Монтеськ’є та Джон Лок, засновуючи систему стримувань і противаг, закладали в неї таку систему, аби влада була сильною, щоб здійснювати свої повноваження, та слабкою, аби не утискати громадян. Віддаючи владі важелі переслідувати за злочини, тримати людей під вартою, засуджувати до покарання, виконувати вирок суду, стягувати податки, громадяни мають усвідомлювати, що, відпускаючи на волю такого звіра, у них мають бути можливості його вгамувати”, – пояснює Андрій Осіпов.

На його переконання, у судовій гілці влади України немає механізму стримувань і противаг. А українська влада, за його словами, обманює громадян, не надаючи їм ефективного інструменту народовладдя, “якого не було в українців з 1917 року”.

Андрій Осіпов вважає, що не варто критикувати суд присяжних через приклади справ росіянки Віри Засулич та київського єврея Менделя Бейліса, яких присяжні свого часу виправдали.

“У XIX столітті в Україні відбувалися єврейські погроми, держава займає антисемітську позицію. Два роки тримають у в’язниці Бейліса, аби звинуватити його, а суд присяжних виправдовує. І вся країна сприймає цей вирок справедливим та поважає його в умовах антисемітської істерії”, – розповідає Андрій Осіпов.

“Уявіть та порівняйте можливу реакцію суспільства, наприклад, на можливий вирок суддів Оболонського райсуду Києва у справі про держзраду Януковича і вердикт суду присяжних з цього приводу!” – додає адвокат та колишній суддя адміністративної юрисдикції Андрій Волков.

Експерти зауважують, що не всі підозрювані будуть користуватися судом присяжних. Часто доказів достатньо, і підозрювані усвідомлюють, що їхня вина доведена. Суд присяжних потрібен для сфальсифікованих кримінальних справ.

Член Громадської ради доброчесності Віталій Титич зізнається, що конкурс відбору суддів до Верховного Суду його “травмував психологічно”. Він констатує, що судова реформа в Україні не вдалась.

“Спасение утопающих – дело рук самих утопающих”. Не буде тих змін із судовою реформою, на які розраховує суспільство, тому суспільству треба шукати паралельно інші варіанти”, – коментує адвокат родин Небесної сотні Віталій Титич.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:  Конкурс до Верховного Суду пройшли 30 недоброчесних кандидатів – експерт РПР

Андрій Волков вважає, що судді зацікавлені в ефективному суді присяжних, оскільки він унеможливлює будь-який тиск на них. За його словами, в Україні немає повноцінного суду присяжних, бо політикам, ймовірно, вигідно тримати суддів на “дисциплінарному гачку”. Кількість підстав притягнення судді до дисциплінарної відповідальності збільшилась до 33 підстав, що викладені.

“Майже кожен суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності, якщо це раптом комусь буде треба”, – коментує він.

ЯКИМ БАЧАТЬ СУД ПРИСЯЖНИХ В УКРАЇНІ

Минулого року Міністерство юстиції на вимогу Плану дій ухваленої президентом Нацстратегії з прав людини розробило законопроект №7022. Він декларує запровадження “суду присяжних для розгляду кримінальних обвинувачень у тяжких та особливо тяжких злочинах”. Окрім цього, у Верховній Раді депутат від “Батьківщини” Сергій Власенко зареєстрував альтернативний документ №7022-1. Правозахисники нарікають, що законопроект Мін’юсту принципово не створює суд присяжних в Україні, а лишень дає право на представників народу, якщо обвинувачуваному загрожує вісім років ув’язнення або довічне.

Документ Міністерства юстиції лишає залежність присяжних від суддів та формування колегії з трьох народних засідателів та двох суддів. Класичну форму суду присяжних з його незалежністю від професійних суддів закладає законопроект “Правозахисного порядку денного” авторства експерта Центру політико-правових реформ Олександра Банчука. Однак наразі цей документ не зареєстрований у Верховній Раді.

Адвокатка Тетяна Веремій вважає, що в українських реаліях присяжних має бути не менше восьми. Законопроект Сергія Власенка пропонує популярну в США формулу – 1 суддя та 12 присяжних. Однак у Правозахисному порядку денному вважають, що сім представників народу – економічно прийнятна формула, яка може знизити корупційні ризики.

“Верховний суд США вирішував, з якою мінімальною кількістю присяжних може бути суд. Він встановив мінімум у шість людей. У районних судах Росії – шість, в обласних – вісім, у Верховному суді – 12 присяжних”, – каже Михайло Савва.

У висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради немає заперечень стосовно розмежування функцій присяжних та професійних суддів у документі Сергія Власенка. Однак управління вважає, що розширення кількості присяжних неможливе через фінансові та технічні причини. Це призведе до надмірного навантаження судів і зробить тривалішими підготовчі засідання.

Віталій Титич: “Суспільству треба шукати паралельно інші варіанти відбудови інфраструктури справедливості

Правозахисники хочуть, аби суд присяжних був обов’язком громадянина, як це є в Британії, США чи ж навіть у Росії. Пропонується, аби автоматизована система випадково обирала кандидатів до суду першої та апеляційної інстанції зі списку виборців громади.

Після цього під час відбору пропонується перевіряти список присяжних на професії, які унеможливлюють участь у колегії. Правозахисники виступають проти участі, зокрема, відставних прокурорів, військових, колишніх або чинних поліцейських, співробітників спецслужб, недієздатних та священників.

“А всі інші зобов’язані виконати обов’язок присяжного. Хочуть вони це чи ні. У різних країнах буває кримінальна або адміністративна відповідальність за невиконання обов’язку. У законопроекті ми пропонуємо адміністративну. Це те саме, що ігнорувати запрошення в армію”, – розповідає Михайло Савва.

Попри скептицизм експертів щодо успіху судової реформи, правозахисник Центру громадянських свобод Андрій Кулібаба вірить в електоральний зиск для чинних депутатів, які хочуть переобратись до Верховної Ради, якщо ті створять справжній суд присяжних.

Суд присяжних в Україні, кінопоказ та лекція

Липень 16, 2018

Раз на два тижні Київська школа прав людини та демократії, (освітній проект Center for Civil Liberties) організовує правозахисні кінопокази.

Тут ви можете познайомитися з правозахисниками, послухати виступи експертів відпочити та подивитися фільми, що підіймають гострі суспільні питання.

11.07.2018 ми копазували фільм “12 Розгніваних чоловіків”.

Лектор – Михаил Савва. Доктор політичних наук, професор, голова правління громадської організації «Експертна група «Сова»

Гармонізація нашого кримінального законодавства з міжнародним правом

Квітень 25, 2018

Приведення кримінального законодавства України у відповідність з міжнародним правом в питаннях криміналізації основних злочинів за міжнародним правом.

 

 

Результаты поиска:

ЗАЯВА ПРАВОЗАХИСНОГО ПОРЯДКУ ДЕННОГО щодо “подарунку” від трьох депутатів із фракції “Блок Петра Порошенка” до Дня гідності та свободи

Листопад 22, 2018

До Дня гідності та свободи народні депутати Микола Паламарчук, Артур Палатний та Олег Велікін зробили “подарунок” громадянам України. Вони зареєстрували законопроект №9306 від 20 листопада 2018 року, що є черговою спробою на законодавчому рівні криміналізувати наклеп. При цьому керівник фракції “Блок Петра Порошенка” Артур Герасимов заявив, що ця законодавча ініціатива народних депутатів є їхньою особистою і не представляє позицію фракції.

Законопроект встановлює кримінальну відповідальність “за умисне поширення завідомо неправдивих відомостей, що ганьблять честь і гідність іншої особи або підривають її ділову репутацію”. Максимальна санкція за такі дії, за задумом авторів, передбачає позбавлення волідо трьох років.

Це далеко не перша спроба під гаслом “боротьби з неправдивими відомостями” обмежити вільну політичну дискусію та створити “охолоджувальний ефект” при висвітлені журналістами проблем корупції, порушень прав людини, зловживання посадовим становищем та іншої інформації, що є предметом суспільного інтересу.

Невипадково аналогічні положення були передбачені “диктаторськими законами 16 січня”, які у 2014 році були внесені до парламенту Вадимом Колесніченком та Володимиром Олійником із фракції Партії Регіонів. Пізніше, у 2016 році, доповнити Кримінальний кодекс статтями про наклеп та образу пропонував вже інший народний депутат, тодішній власник телеканалу NewsOne Євгеній Мураєв, законопроект якого теж було знято з розгляду.

Нинішня спроба є дев’ятою від часу набрання чинності Кримінальним кодексом 2001 року. Викликає подив наполегливість, із якою народні обранці намагаються  повернути кримінальну відповідальність за поширення “неправдивих відомостей” і тим самим отримати імунітет від публічної критики. Автори законопроекту посилаються на досвід розвинених демократичних країн світу, де “практику подачі позовів до суду щодо засобів масової інформації не сприймають як спробу тиску, загрози згортання свободи слова та як обмеження свободи слова регуляції, а як превентивний механізм та захисту”. Однак забувають при цьому, що Європейський суд з прав людини визначив медіа “сторожовими псами”, тобто вартовими демократії, і в своїй судовій практиці встановив норму більшої відкритості для критики публічних осіб, при цьому допускаючи, що такі критичні матеріали можуть шокувати або викликати обурення.

 

Згадана у пояснювальній записці “подача позовів” є інструментом цивільного судочинства, що передбачає елемент змагальності в судовому процесі.  В Україні захист приватності, честі та гідності вже гарантований Цивільним кодексом України та Європейською конвенцією з прав людини. Це тонкі хірургічні інструменти зважування “права знати” та “свободи бути залишеним у спокої”, замість яких народні депутати, що виступають за криміналізацію наклепу,  пропонують встановити гільйотину.

 

Ми хочемо нагадати народним депутатам, що вони живуть та реєструють законопроекти не в Данії, Ісландії, Норвегії чи Швейцарії, а в Україні – країні із досить низькою довірою суспільства до судових та правоохоронних органів, які до того вже п’ятий рік знаходяться у процесі реформування.

З огляду на широкий простір для зловживань, які створюють такі законодавчі інструменти у країнах із проблемами забезпечення судового захисту прав людини, кримінальна відповідальність за наклеп та образу була скасована в Україні ще у 2001 році.

Ми звертаємось до народних депутатів із закликом не допустити внесення до національного законодавства рудиментарних і недемократичних норм та не голосувати за проходження законопроекту  9306, а народним депутатам Миколі Паламарчуку, Артуру Палатному та Олегу Велікіну пропонуємо відкликати законопроект “Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за наклеп” № 9306 від 20 листопада 2018 року.

 

Платформа “Правозахисний порядок денний” – неформальна коаліція правозахисних організацій, що займаються вирішенням системних проблем законодавства та практики для захисту фундаментальних прав людини. Учасниками Платформи виступають Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод, Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини, Центр досліджень правоохоронної діяльності, Проект “Без кордонів”, Євромайдан SOS. Координацію роботи платформи здійснює Центр громадянських свобод. Контакти для зв’язку: human.rights.agenda.ua@gmail.com

Заяву підтримали:

Центр громадянських свобод

ГО OPIR.ORG

ГО “Центр UA”

Громадський рух ЧЕСНО

Центр інформації про права людини

ГО Інститут розвитку регіональної преси

Інститут демократії ім. Пилипа Орлика

ГО StateWatch

Медійна ініціатива за права людини

ГО Інститут масової інформації

ГО “Детектор медіа”

ГО “Всеукраїнське об’єднання “Автомайдан”

Центр демократії та верховенства права

НГО “Небайдужі”

Центр протидії корупції

Bihus.info

Лабораторія законодавчих ініціатив

ГО “Правозахисна ініціатива”

Академія української преси

Платформа прав людини

ГО “Лабораторія цифрової безпеки”

Центр економічної стратегії

Кримська правозахисна група

Національна спілка журналістів України

БФ “Восток-SOS”

Український інститут медіа та комунікації  

ГО “Разом проти корупції”

Українська Гельсінська спілка з прав людини

Фундація DEJURE

Theinsider.ua

40-вий щорічний форум транснаціональної мережі членів парламентів Parliamentarians for Global Action

Листопад 16, 2018

🔴 Пряма трансляція з Верховна Рада України.

40-вий щорічний форум транснаціональної мережі членів парламентів Parliamentarians for Global Action та 10-та Консультативна Асамблея Парламентарів за Міжнародний кримінальний суд та верховенство права (CAP-ICC).

Прес-брифінг за ратифікацію Римського статуту

Листопад 14, 2018

Правозахисники та постраждалі від злочинів проти людяності вимагають від політиків ратифікувати Римський статут

📍 15 листопада о 13:00 на вулиці Інститутській (верхній вихід від метро Хрещатик) поряд із місцем розстрілів Героїв Небесної сотні, правозахисники та жертви злочинів проти людяності звернуться до політиків із вимогою ратифікувати Римський статут.

Учасники брифінгу розкажуть, що у свій час стало на заваді приєднанню України до Міжнародного кримінального суду, які підводні камені були закладені в конституційній реформі, як уся ця ситуація впливає на розгляд “українське портфоліо” в Офісі прокурора, кому в Україні потрібна боротьба із безкарністю та чому це питання знову стає актуальним передодні виборів.

🚩 Участь у брифінгу візьмуть:
Надія ВОЛКОВА, координаторка робочої групи ППД щодо ратифікації Римського статуту, голова Української правової консультативної групи
Біл ПЕЙС, голова Коаліції за Міжнародний кримінальний суд
Давід Катін, генеральний секретар “Парламентарів за глобальні дії”
Світлана ЗАЛІЩУК, народна депутатка України
Олександра МАТВІЙЧУК, голова правління Центру громадянських свобод
Вікторія ПАНТЮШЕНКО, дружина військовополоненого танкіста Богдана Пантюшенка, який знаходиться в полоні із 2015 року
Володимир БОНДАРЧУК, голова ГО “Родина Героїв Небесної сотні”, син загиблого учасника Революції Гідності Сергія Бондарчука

📧 За додатковими питання прохання звертатися до Сергія Зайченко, +380671032046, human.rights.agenda.ua@gmail.com

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Звернення: Створити тимчасову слідчу комісію для розслідування нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів

Листопад 5, 2018

ЗВЕРНЕННЯ ПРАВОЗАХИСНОГО ПОРЯДКУ ДЕННОГО
до голів депутатських фракцій Верховної ради України
з вимогою створити тимчасову слідчу комісію для розслідування
нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів

Учора, 4 листопада 2018 року, після трьох місяців боротьби за життя та 15 складних операцій у реанімації померла громадська активістка і співробітниця виконкому Херсонської міської ради Катерина Гандзюк. Її вбили. Людям, які заплатили виконавцям за те, щоб 31 липня в Херсоні на Катерину вилили літр сірчаної кислоти та вона отримала опіки близько 40% тіла, таки вдалося довести до кінця свій злочинний задум.

За місяць до смерті Катерина Гандзюк записала відеозвернення до української влади та громадськості. Вона знову підняла питання неналежного розслідування хвилі нападів на громадських активістів та політичних діячів, які протягом 2018 року відбувалися по всій країні. І поставила питання, які, на її ж думку, стали риторичними:

Хто замовив всіх цих людей? Хто покриває замовників? Чому така кількість розслідувань саботується? Чому ми маємо терпіти, поки найактивніших з нас вбивають та калічать? Відколи це стало нормою?»

Ми вважаємо, що ці питання становлять значний суспільний інтерес та вимагаємо від голів депутатських фракцій відповідно до статті 89 Конституції України невідкладно створити тимчасову слідчу комісію Верховної ради України для розслідування нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів, які мали місце в різних регіонах України протягом двох останніх років.

Ми вважаємо за необхідне допустити до участі в її засіданнях представників громадських організацій, які системно займаються цими питаннями.

Саме за діями, а не за словами, ми будемо оцінювати щирість заяв голів депутатських фракцій та інших високопосадовців щодо неминучості покарання винних у переслідуваннях громадянського суспільства.

Платформа “Правозахисний порядок денний” – неформальна коаліція правозахисних організацій, що займаються вирішенням системних проблем законодавства та практики для захисту фундаментальних прав людини. Учасниками Платформи виступають Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод, Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини, Центр досліджень правоохоронної діяльності, Проект “Без кордонів”, Євромайдан SOS. Координацію роботи платформи здійснює Центр громадянських свобод. Контакти для зв’язку: human.rights.agenda.ua@gmail.com

 

Центр громадянських свобод
Крим-SOS
Благодійний фонд “Восток-SOS”
Медійна ініціатива з прав людини
Східноукраїнський центр громадських ініціатив
Асоціація УМДПЛ
Правозахисна Ініціатива
Український інститут з прав людини
Гельсінська ініціатива-ХХІ
Центр інформації про права людини
Платформа прав людини
Українська Гельсінська спілка з прав людини
Луганський обласний правозахисний центр “Альтернатива”
Інститут масової інформації
ГО “Мирний Берег”
Лабораторія законодавчих ініціатив/Українська школа політичних студій
Центр протидії корупції
Експертний центр з прав людини
Тернопiльська правозахисна група
Харківська правозахисна група
Харкiвський iнститут соцiальних дослiджень
Всеукраїнське об‘єднання «Автомайдан»
Освітній дім прав людини – Чернігів
Українська фундація правової допомоги
Харківська обласна фундація «Громадська альтернатива»
Фундація DEJURE
Дивовижні
Українська правова консультативна група
«НГО Небайдужі»
ГО «ВГО «ОПІРОРГ»»
Ініціатива «Декларація Небайдужих»
Детектор медіа
Регіональний центр прав людини
ГО “Вектор прав людини”
ГО “КиївПрайд”
БО “Громадський фонд “Суми”
ГО “Місто розумних”
ГО “Студентське братство Сумщини”
РНГО “Центр соціального партнерства”
ГО “Правозахист”
Коаліція громадських організацій “Тернопільський центр реформ”
ГО “Центр UA”
ГО “Центр громадського моніторингу та аналітики”
Кримська правозахисна група

 

Опубліковано законопрект про “Воєнних злочинців”

Вересень 26, 2018

ПРОЕКТ ЗАКОНУ УКРАЇНИ
«ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ДЕЯКИХ ЗАКОНОДАВЧИХ АКТІВ
ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГАРМОНІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА З ПОЛОЖЕННЯМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА»

Порівняльна таблиця
Пояснювальна записка
Проект закону

Протокол узгодження позицій

Воєнні злочини є, а відповідальності немає: які зміни потрібні до Кримінального кодексу України?

Вересень 10, 2018

Джерело: https://www.radiosvoboda.org/a/vojenni-zlochyny-vidpovidalnist/29460069.html

Дружина закатованого сепаратистами депутата міської ради Горлівки Володимира Рибака Олена Рибак не може притягнути до відповідальності винних у цьому злочині, тому що для цього немає необхідних законодавчих норм. У Міністерстві юстиції є законопроект, ухвалення якого могло б допомогти їй. Втім, за словами голови правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександри Матвійчук, він перебуває на розгляді уряду вже рік, і руху в бік до його ухвалення немає. Один із авторів законопроекту Антон Кориневич припускає, що ці зміни просто не цікаві українському політикуму. Міністерство юстиції на запит Радіо Свобода щодо своєї позиції в цьому питанні не відповіло.

Активісти під стінами Кабінету міністрів вимагали внести зміни до Кримінального кодексу в тому, що стосується притягнення до відповідальності воєнних злочинців. Досі в законодавстві не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не повною мірою відповідають вимогам сучасного міжнародного прав, зазначають організатори акції.

Втім, у Міністерстві юстиції вже є відповідний законопроект, який має надати можливість національним органам слідства й суду ефективно переслідувати людей, які вчинили міжнародні злочини.

Антон Кориневич
Антон Кориневич

Як пояснює один із авторів законопроекту Антон Кориневич, наразі в українському законодавстві досить розмитою є відповідальність за такі злочини. Більше того, за його словами, міжнародні злочини й злочини міжнародного характеру змішані.

«Він (законопроект – ред.) вносить важливі правки до положень Кримінального кодексу щодо міжнародних злочинів. У Кримінальному кодексі станом на сьогодні немає злочинів проти людяності. Положення про злочин агресії сьогодні не відповідає міжнародним стандартам», – розповідає Кориневич у коментарі Радіо Свобода.

А деякі злочини не відображені в українському законодавстві взагалі, зазначав голова комітету Верховної Ради України з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Григорій Немиря.

«Існують злочини, деякі з яких не відображені в українському законодавстві, зокрема кримінальному. Міжнародний кримінальний суд має справи з чотирма такими злочинами: проти людяності, геноцидом, воєнними та агресією», – сказав Немиря.

За словами Кориневича, запропонований законопроект виокремлює ці чотири категорії злочинів в окремий розділ.

Кабінет міністрів законопроект не розглядає

Втім, документ застряг в уряді. Голова правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександра Матвійчук каже, що він уже рік перебуває на розгляді уряду, і ніякого руху до його ухвалення не спостерігається.

Олександра Матвійчук
Олександра Матвійчук

Кориневич припускає, що так відбувається через те, що він не цікавий політикуму.

«Він не стосується речей, які можуть бути цікавими для тих, хто ухвалює рішення. Він стосується справедливості», – вважає Кориневич.

Цей законопроект потрібно ухвалити, зазначає Матвійчук, тому що не всі міжнародні злочини мають аналоги серед «загальнокримінальних». А навіть якщо аналог і є, то він не відображатиме повністю їхню природу.

Скажімо, розстріли на Майдані розслідуються як терористичні акти, а вони є злочинами проти людяності, переконує Матвійчук. Втім, за такі злочини українське законодавство відповідальності не передбачає. Більше того, зазначає вона, у Кримінальному кодексі немає навіть терміну «злочини проти людяності».

У підсумку, наголошує Матвійчук, це може призвести до безкарності.

Окремо експерт наголошує, що через наявність Мінських домовленостей, які передбачають амністію для причетних до подій в окремих районах Донецької та Луганської областей, воєнні злочинці залишаться не покараними. А якщо кваліфікувати їхні злочини як міжнародні, то є шанс притягнути їх до відповідальності.

Дружина закатованого сепаратистами Володимира Рибака, депутата міської ради Горлівки, Олена Рибак каже, що через відсутність необхідних норм не може притягнути до відповідальності винних у смерті її чоловіка.

«Я вже дуже давно не можу покарати винних. І ця людина не втікає з України. А навіщо? Нема закону такого, щоб щось із ним зробити. Він сидить і чекає», – розповідає Рибак.

Вона припускає, що уряд затягує з передачею законопроекту до парламенту через те, що «хтось боїться, що когось із них притягнуть до відповідальності».

Радіо Свобода направляло запит до Міністерства юстиції щодо деталей ситуації та його позиції в цьому питанні, але відповіді на нього не отримало.

На акції підтримки закону про воєнних злочинців

Серпень 29, 2018

 

29.08 об 11:00 відбулася акція на підтримку законопроекту «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо забезпечення його гармонізації з положеннями міжнародного права», який розроблений експертами правозахисної платформи “Правозахисний порядок денний” у співпраці з Міністерством юстиції України. Даний законопроект вже рік знаходиться на розгляді уряду.
——————
Складно в це повірити, але на п’ятому році війни із Росією українське законодавство досі не має правових інструментів для покарання воєнних злочинців. У Кримінальному кодексі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не в повній мірі відповідають вимогам сучасного міжнародного права.

Тому під час проведення засідання Уряду правозахисники, рідні політв’язнів та жертви воєнних злочинів на сході звернулися до прем’єр-міністра Володимира Гройсмана та усіх членів уряду із проханням невідкладно відправити до Верховної ради України законопроект про внесення змін до Кримінального кодексу України, який дозволить національним органам належно розслідувати міжнародні злочини і притягати винних до відповідальності.

В акції взяли участь Олена РИБАК, дружина закатованого горлівського депутата Володимира Рибака, вчений-релігіознавець Ігор КОЗЛОВСЬКИЙ, який провів у полоні близько двох років, волонтерка Ірина ДОВГАНЬ, яка вижила завдяки розміщенню її фото “у позорного столпа” в Нью-Йорк Таймс, Ігор КОТЕЛЯНЕЦЬ, брат політв’язня Євгена Панова, який за сфабрикованою справою в Криму отримав 8 років позбавлення волі та інші.

Суд присяжних vs народні засідателі

Липень 20, 2018

Микола Мирний, журналіст Центру інформації про права людини для газети “День”

 

В Україні немає справжнього суду присяжних як інструменту народовладдя. Правозахисники кажуть, що він посилив би судову реформу та був би ще однією гарантією справедливого суду для громадян.

Експерти констатують: хоч у Конституції згадується право народу на здійснення правосуддя через суд присяжних, однак створений в Україні інститут по своїй суті таким не є. Насправді замість суду присяжних діє неефективний в українських реаліях суд шефенів. Цей інститут з’явився в листопаді 2012 року, коли набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс. Уже тоді експертне середовище вказувало на спотвореність ідеї суду присяжних.

ЩО НЕ ТАК?

Правозахисники нарікають, що у професійних суддів необмежені можливості впливу на рішення народних засідателів шефенської моделі. А це, у свою чергу, впливає на справедливість рішень.

 

Віктор Шишкін

  “Якщо ти йдеш разом із суддею в дорадчу кімнату, разом із ним вирішуєш справу й разом підписуєш вирок, то ти не присяжний. Ти звичайний народний засідатель. Подивіться американські фільми. От там – присяжні. Поки присяжні засідають, суддя перебуває в будь-якому іншому місці й жодним чином на них не впливає. Називайте хоч горщиком, але якщо народ буде ухвалювати рішення разом із професійним суддями, то це не буде суд присяжних… З таким інститутом в Україні не можна усій планеті розповідати, що у нас – суд присяжних”, – наголошує суддя Конституційного Суду України у відставці Віктор Шишкін.

Наразі троє представників народу разом із двома суддями вирішують усі питання судочинства, тоді як у класичному варіанті присяжні незалежні та вільні в ухваленні рішень. Не вирішуючи правових питань, присяжні мають лише відповісти, чи був факт вчинення злочину, чи винна людина та чи заслуговує вона на помилування. Аби відповісти на ці питання, у них необов’язково має бути юридична освіта, достатньо здорового глузду, пояснюють експерти. Якщо присяжні визнали людину винною, суддя окремо визначає міру покарання. Якщо ж невинною – суддя зобов’язаний підготувати виправдувальний вирок, а обвинувачуваного негайно звільняють з-під варти.

“Вердикт присяжних неможливо оскаржити за класичною схемою. Не можна також потім стверджувати, що воно несправедливе чи корупційне. Тому що його винесли 12 чи 8 представників народу, які жодним чином не пов’язані з владою”, – каже голова правління Експертної групи “Сова” Михайло Савва. 

Тетяна Веремій

Сьогодні народні засідателі розглядають цивільні та особливо тяжкі кримінальні справи, коли підсудному загрожує довічне ув’язнення.

За словами чернігівської адвокатки Тетяни Веремій, у її місті було всього три справи за участю народних засідателів. У двох із них вона була захисницею. На її переконання, у судових засіданнях громадяни беруть участь через гроші або на прохання представників судової влади. Охочих чи обізнаних у праві не так легко знайти. Адвокатка нарікає, що в колегію “присяжних суддів” потрапляли колишні правоохоронці, які “до підсудних із самого початку ставилися з обвинувальним ухилом”.

“У колегію потрапив колишній правоохоронець, якого допитували у цій же ж кримінальній справі як свідка. Був також екс-співробітник ДАІ. Ми двічі заявляли відвід, але суд не задовольняв наші клопотання”, – згадує Тетяна Веремій.

Тетяна Веремій зауважує, що в колегії є люди, які взагалі не цікавляться справою.

“Якщо присяжний не виявляє ініціативи побачити на власні очі матеріали справи, то суд і не ознайомлює його. У справах, наприклад, про подвійне вбивство є від трьох томів і більше. А в одному томі тільки – 270 сторінок доказів і пояснень свідків. Якщо адвокат неактивно працює, неможливо без ознайомлення орієнтуватись у справі і скласти враження про винуватість людини”, – переконана вона. Адвокатка вважає, що обов’язок вивчати матеріали справи має бути закріплений у законодавстві. Окрім цього, вона також не вірить, що в нарадчій кімнаті народні засідателі ухвалюють рішення незалежно від судді. Вона виступає за розділення суду присяжних від суддів, аби унеможливити контакт та вплив від суддів.

Михайло Савва вважає, що шефенські суди неефективні в країнах із перехідною демократією.

“Шефенська система працює виключно в країнах із вкрай високим рівнем правової культури. А такі країни, як Данія, узагалі відмовляються від представників народу. Бо в їхніх колегіях професійних суддів більший відсоток виправдувальних вироків, аніж у суду присяжних. Рівень справедливості у них на такому рівні, що вони вже можуть дозволити економити на присяжних, про що не скажеш стосовно України”, – розповідає правозахисник.

За участю народних засідателів в Україні суди виносять виправдувальні вердикти від 1325% справ, тоді як в одних лише професійних суддів – 1% таких вироків.

“У Росії в кримінальних справах за рік суд присяжних класичної моделі виносить 300 вердиктів. У різні роки від них було від 7 до 25% виправдувальних вироків. В Україні в 2016 році так звані “присяжні” винесли всього 50 вердиктів, тоді як у США з близько 160 тисяч 18–19% виправдальні. Це підтверджує, що система в Україні взагалі не працює”, – наголошує Михайло Савва.
Також експерт вказує на досвід Греції, коли 1967 року диктаторський режим “чорних полковників” змінив суд присяжних у країні на шефенський суд. Народні засідателі вдвічі менше виносили виправдальних вироків у порівнянні з присяжними.

Суддя Верховного Суду Аркадій Бущенко переконаний, що з ефективним судом присяжних збільшується вірогідність того, що правда буде встановлена в суді точніше. Більше того, він переконаний, що присяжні покращують судочинство та правові ідеї в країні.

“Судді важко вибратись із ситуації несправедливого закону. У таких випадках якщо суддя вирішує не застосовувати несправедливий закон, то йому треба знайти розлогу мотивацію. А це досить складне завдання. Тоді як присяжні не мотивують свої рішення. У таких випадках вони кажуть: “Ні! До побачення!” І на цьому все – у судовому рішенні закон не застосовується. І через те, що присяжні обнулили закон, суспільство та парламент отримують сигнал, що з ним щось не так і потрібно покращувати законодавство. Таким чином присяжні триматимуть усі гілки влади в тонусі і влада буде уважніше ставитись до розробки законодавчих ініціатив”, – пояснює Аркадій Бущенко і додає, що суд присяжних сприяє юридичній просвіті в країні.

НАВІЩО? 

Суд присяжних – це інструмент громадян контролю за владою, нагадує адвокат та правозахисник Андрій Осіпов. Він посилається на одне із рішень Верховного суду США 1968 року, який наголосив, що існування суду присяжних – це “достатня та повноцінна гарантія контролю щодо утиску громадян з боку держави”.

Андрій Осіпов

“Шарль Монтеськ’є та Джон Лок, засновуючи систему стримувань і противаг, закладали в неї таку систему, аби влада була сильною, щоб здійснювати свої повноваження, та слабкою, аби не утискати громадян. Віддаючи владі важелі переслідувати за злочини, тримати людей під вартою, засуджувати до покарання, виконувати вирок суду, стягувати податки, громадяни мають усвідомлювати, що, відпускаючи на волю такого звіра, у них мають бути можливості його вгамувати”, – пояснює Андрій Осіпов.

На його переконання, у судовій гілці влади України немає механізму стримувань і противаг. А українська влада, за його словами, обманює громадян, не надаючи їм ефективного інструменту народовладдя, “якого не було в українців з 1917 року”.

Андрій Осіпов вважає, що не варто критикувати суд присяжних через приклади справ росіянки Віри Засулич та київського єврея Менделя Бейліса, яких присяжні свого часу виправдали.

“У XIX столітті в Україні відбувалися єврейські погроми, держава займає антисемітську позицію. Два роки тримають у в’язниці Бейліса, аби звинуватити його, а суд присяжних виправдовує. І вся країна сприймає цей вирок справедливим та поважає його в умовах антисемітської істерії”, – розповідає Андрій Осіпов.

“Уявіть та порівняйте можливу реакцію суспільства, наприклад, на можливий вирок суддів Оболонського райсуду Києва у справі про держзраду Януковича і вердикт суду присяжних з цього приводу!” – додає адвокат та колишній суддя адміністративної юрисдикції Андрій Волков.

Експерти зауважують, що не всі підозрювані будуть користуватися судом присяжних. Часто доказів достатньо, і підозрювані усвідомлюють, що їхня вина доведена. Суд присяжних потрібен для сфальсифікованих кримінальних справ.

Член Громадської ради доброчесності Віталій Титич зізнається, що конкурс відбору суддів до Верховного Суду його “травмував психологічно”. Він констатує, що судова реформа в Україні не вдалась.

“Спасение утопающих – дело рук самих утопающих”. Не буде тих змін із судовою реформою, на які розраховує суспільство, тому суспільству треба шукати паралельно інші варіанти”, – коментує адвокат родин Небесної сотні Віталій Титич.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:  Конкурс до Верховного Суду пройшли 30 недоброчесних кандидатів – експерт РПР

Андрій Волков вважає, що судді зацікавлені в ефективному суді присяжних, оскільки він унеможливлює будь-який тиск на них. За його словами, в Україні немає повноцінного суду присяжних, бо політикам, ймовірно, вигідно тримати суддів на “дисциплінарному гачку”. Кількість підстав притягнення судді до дисциплінарної відповідальності збільшилась до 33 підстав, що викладені.

“Майже кожен суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності, якщо це раптом комусь буде треба”, – коментує він.

ЯКИМ БАЧАТЬ СУД ПРИСЯЖНИХ В УКРАЇНІ

Минулого року Міністерство юстиції на вимогу Плану дій ухваленої президентом Нацстратегії з прав людини розробило законопроект №7022. Він декларує запровадження “суду присяжних для розгляду кримінальних обвинувачень у тяжких та особливо тяжких злочинах”. Окрім цього, у Верховній Раді депутат від “Батьківщини” Сергій Власенко зареєстрував альтернативний документ №7022-1. Правозахисники нарікають, що законопроект Мін’юсту принципово не створює суд присяжних в Україні, а лишень дає право на представників народу, якщо обвинувачуваному загрожує вісім років ув’язнення або довічне.

Документ Міністерства юстиції лишає залежність присяжних від суддів та формування колегії з трьох народних засідателів та двох суддів. Класичну форму суду присяжних з його незалежністю від професійних суддів закладає законопроект “Правозахисного порядку денного” авторства експерта Центру політико-правових реформ Олександра Банчука. Однак наразі цей документ не зареєстрований у Верховній Раді.

Адвокатка Тетяна Веремій вважає, що в українських реаліях присяжних має бути не менше восьми. Законопроект Сергія Власенка пропонує популярну в США формулу – 1 суддя та 12 присяжних. Однак у Правозахисному порядку денному вважають, що сім представників народу – економічно прийнятна формула, яка може знизити корупційні ризики.

“Верховний суд США вирішував, з якою мінімальною кількістю присяжних може бути суд. Він встановив мінімум у шість людей. У районних судах Росії – шість, в обласних – вісім, у Верховному суді – 12 присяжних”, – каже Михайло Савва.

У висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради немає заперечень стосовно розмежування функцій присяжних та професійних суддів у документі Сергія Власенка. Однак управління вважає, що розширення кількості присяжних неможливе через фінансові та технічні причини. Це призведе до надмірного навантаження судів і зробить тривалішими підготовчі засідання.

Віталій Титич: “Суспільству треба шукати паралельно інші варіанти відбудови інфраструктури справедливості

Правозахисники хочуть, аби суд присяжних був обов’язком громадянина, як це є в Британії, США чи ж навіть у Росії. Пропонується, аби автоматизована система випадково обирала кандидатів до суду першої та апеляційної інстанції зі списку виборців громади.

Після цього під час відбору пропонується перевіряти список присяжних на професії, які унеможливлюють участь у колегії. Правозахисники виступають проти участі, зокрема, відставних прокурорів, військових, колишніх або чинних поліцейських, співробітників спецслужб, недієздатних та священників.

“А всі інші зобов’язані виконати обов’язок присяжного. Хочуть вони це чи ні. У різних країнах буває кримінальна або адміністративна відповідальність за невиконання обов’язку. У законопроекті ми пропонуємо адміністративну. Це те саме, що ігнорувати запрошення в армію”, – розповідає Михайло Савва.

Попри скептицизм експертів щодо успіху судової реформи, правозахисник Центру громадянських свобод Андрій Кулібаба вірить в електоральний зиск для чинних депутатів, які хочуть переобратись до Верховної Ради, якщо ті створять справжній суд присяжних.

Суд присяжних в Україні, кінопоказ та лекція

Липень 16, 2018

Раз на два тижні Київська школа прав людини та демократії, (освітній проект Center for Civil Liberties) організовує правозахисні кінопокази.

Тут ви можете познайомитися з правозахисниками, послухати виступи експертів відпочити та подивитися фільми, що підіймають гострі суспільні питання.

11.07.2018 ми копазували фільм “12 Розгніваних чоловіків”.

Лектор – Михаил Савва. Доктор політичних наук, професор, голова правління громадської організації «Експертна група «Сова»

Гармонізація нашого кримінального законодавства з міжнародним правом

Квітень 25, 2018

Приведення кримінального законодавства України у відповідність з міжнародним правом в питаннях криміналізації основних злочинів за міжнародним правом.

 

 

Результаты поиска:

ЗАЯВА ПРАВОЗАХИСНОГО ПОРЯДКУ ДЕННОГО щодо “подарунку” від трьох депутатів із фракції “Блок Петра Порошенка” до Дня гідності та свободи

Листопад 22, 2018

До Дня гідності та свободи народні депутати Микола Паламарчук, Артур Палатний та Олег Велікін зробили “подарунок” громадянам України. Вони зареєстрували законопроект №9306 від 20 листопада 2018 року, що є черговою спробою на законодавчому рівні криміналізувати наклеп. При цьому керівник фракції “Блок Петра Порошенка” Артур Герасимов заявив, що ця законодавча ініціатива народних депутатів є їхньою особистою і не представляє позицію фракції.

Законопроект встановлює кримінальну відповідальність “за умисне поширення завідомо неправдивих відомостей, що ганьблять честь і гідність іншої особи або підривають її ділову репутацію”. Максимальна санкція за такі дії, за задумом авторів, передбачає позбавлення волідо трьох років.

Це далеко не перша спроба під гаслом “боротьби з неправдивими відомостями” обмежити вільну політичну дискусію та створити “охолоджувальний ефект” при висвітлені журналістами проблем корупції, порушень прав людини, зловживання посадовим становищем та іншої інформації, що є предметом суспільного інтересу.

Невипадково аналогічні положення були передбачені “диктаторськими законами 16 січня”, які у 2014 році були внесені до парламенту Вадимом Колесніченком та Володимиром Олійником із фракції Партії Регіонів. Пізніше, у 2016 році, доповнити Кримінальний кодекс статтями про наклеп та образу пропонував вже інший народний депутат, тодішній власник телеканалу NewsOne Євгеній Мураєв, законопроект якого теж було знято з розгляду.

Нинішня спроба є дев’ятою від часу набрання чинності Кримінальним кодексом 2001 року. Викликає подив наполегливість, із якою народні обранці намагаються  повернути кримінальну відповідальність за поширення “неправдивих відомостей” і тим самим отримати імунітет від публічної критики. Автори законопроекту посилаються на досвід розвинених демократичних країн світу, де “практику подачі позовів до суду щодо засобів масової інформації не сприймають як спробу тиску, загрози згортання свободи слова та як обмеження свободи слова регуляції, а як превентивний механізм та захисту”. Однак забувають при цьому, що Європейський суд з прав людини визначив медіа “сторожовими псами”, тобто вартовими демократії, і в своїй судовій практиці встановив норму більшої відкритості для критики публічних осіб, при цьому допускаючи, що такі критичні матеріали можуть шокувати або викликати обурення.

 

Згадана у пояснювальній записці “подача позовів” є інструментом цивільного судочинства, що передбачає елемент змагальності в судовому процесі.  В Україні захист приватності, честі та гідності вже гарантований Цивільним кодексом України та Європейською конвенцією з прав людини. Це тонкі хірургічні інструменти зважування “права знати” та “свободи бути залишеним у спокої”, замість яких народні депутати, що виступають за криміналізацію наклепу,  пропонують встановити гільйотину.

 

Ми хочемо нагадати народним депутатам, що вони живуть та реєструють законопроекти не в Данії, Ісландії, Норвегії чи Швейцарії, а в Україні – країні із досить низькою довірою суспільства до судових та правоохоронних органів, які до того вже п’ятий рік знаходяться у процесі реформування.

З огляду на широкий простір для зловживань, які створюють такі законодавчі інструменти у країнах із проблемами забезпечення судового захисту прав людини, кримінальна відповідальність за наклеп та образу була скасована в Україні ще у 2001 році.

Ми звертаємось до народних депутатів із закликом не допустити внесення до національного законодавства рудиментарних і недемократичних норм та не голосувати за проходження законопроекту  9306, а народним депутатам Миколі Паламарчуку, Артуру Палатному та Олегу Велікіну пропонуємо відкликати законопроект “Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за наклеп” № 9306 від 20 листопада 2018 року.

 

Платформа “Правозахисний порядок денний” – неформальна коаліція правозахисних організацій, що займаються вирішенням системних проблем законодавства та практики для захисту фундаментальних прав людини. Учасниками Платформи виступають Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод, Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини, Центр досліджень правоохоронної діяльності, Проект “Без кордонів”, Євромайдан SOS. Координацію роботи платформи здійснює Центр громадянських свобод. Контакти для зв’язку: human.rights.agenda.ua@gmail.com

Заяву підтримали:

Центр громадянських свобод

ГО OPIR.ORG

ГО “Центр UA”

Громадський рух ЧЕСНО

Центр інформації про права людини

ГО Інститут розвитку регіональної преси

Інститут демократії ім. Пилипа Орлика

ГО StateWatch

Медійна ініціатива за права людини

ГО Інститут масової інформації

ГО “Детектор медіа”

ГО “Всеукраїнське об’єднання “Автомайдан”

Центр демократії та верховенства права

НГО “Небайдужі”

Центр протидії корупції

Bihus.info

Лабораторія законодавчих ініціатив

ГО “Правозахисна ініціатива”

Академія української преси

Платформа прав людини

ГО “Лабораторія цифрової безпеки”

Центр економічної стратегії

Кримська правозахисна група

Національна спілка журналістів України

БФ “Восток-SOS”

Український інститут медіа та комунікації  

ГО “Разом проти корупції”

Українська Гельсінська спілка з прав людини

Фундація DEJURE

Theinsider.ua

40-вий щорічний форум транснаціональної мережі членів парламентів Parliamentarians for Global Action

Листопад 16, 2018

🔴 Пряма трансляція з Верховна Рада України.

40-вий щорічний форум транснаціональної мережі членів парламентів Parliamentarians for Global Action та 10-та Консультативна Асамблея Парламентарів за Міжнародний кримінальний суд та верховенство права (CAP-ICC).

Прес-брифінг за ратифікацію Римського статуту

Листопад 14, 2018

Правозахисники та постраждалі від злочинів проти людяності вимагають від політиків ратифікувати Римський статут

📍 15 листопада о 13:00 на вулиці Інститутській (верхній вихід від метро Хрещатик) поряд із місцем розстрілів Героїв Небесної сотні, правозахисники та жертви злочинів проти людяності звернуться до політиків із вимогою ратифікувати Римський статут.

Учасники брифінгу розкажуть, що у свій час стало на заваді приєднанню України до Міжнародного кримінального суду, які підводні камені були закладені в конституційній реформі, як уся ця ситуація впливає на розгляд “українське портфоліо” в Офісі прокурора, кому в Україні потрібна боротьба із безкарністю та чому це питання знову стає актуальним передодні виборів.

🚩 Участь у брифінгу візьмуть:
Надія ВОЛКОВА, координаторка робочої групи ППД щодо ратифікації Римського статуту, голова Української правової консультативної групи
Біл ПЕЙС, голова Коаліції за Міжнародний кримінальний суд
Давід Катін, генеральний секретар “Парламентарів за глобальні дії”
Світлана ЗАЛІЩУК, народна депутатка України
Олександра МАТВІЙЧУК, голова правління Центру громадянських свобод
Вікторія ПАНТЮШЕНКО, дружина військовополоненого танкіста Богдана Пантюшенка, який знаходиться в полоні із 2015 року
Володимир БОНДАРЧУК, голова ГО “Родина Героїв Небесної сотні”, син загиблого учасника Революції Гідності Сергія Бондарчука

📧 За додатковими питання прохання звертатися до Сергія Зайченко, +380671032046, human.rights.agenda.ua@gmail.com

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Звернення: Створити тимчасову слідчу комісію для розслідування нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів

Листопад 5, 2018

ЗВЕРНЕННЯ ПРАВОЗАХИСНОГО ПОРЯДКУ ДЕННОГО
до голів депутатських фракцій Верховної ради України
з вимогою створити тимчасову слідчу комісію для розслідування
нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів

Учора, 4 листопада 2018 року, після трьох місяців боротьби за життя та 15 складних операцій у реанімації померла громадська активістка і співробітниця виконкому Херсонської міської ради Катерина Гандзюк. Її вбили. Людям, які заплатили виконавцям за те, щоб 31 липня в Херсоні на Катерину вилили літр сірчаної кислоти та вона отримала опіки близько 40% тіла, таки вдалося довести до кінця свій злочинний задум.

За місяць до смерті Катерина Гандзюк записала відеозвернення до української влади та громадськості. Вона знову підняла питання неналежного розслідування хвилі нападів на громадських активістів та політичних діячів, які протягом 2018 року відбувалися по всій країні. І поставила питання, які, на її ж думку, стали риторичними:

Хто замовив всіх цих людей? Хто покриває замовників? Чому така кількість розслідувань саботується? Чому ми маємо терпіти, поки найактивніших з нас вбивають та калічать? Відколи це стало нормою?»

Ми вважаємо, що ці питання становлять значний суспільний інтерес та вимагаємо від голів депутатських фракцій відповідно до статті 89 Конституції України невідкладно створити тимчасову слідчу комісію Верховної ради України для розслідування нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів, які мали місце в різних регіонах України протягом двох останніх років.

Ми вважаємо за необхідне допустити до участі в її засіданнях представників громадських організацій, які системно займаються цими питаннями.

Саме за діями, а не за словами, ми будемо оцінювати щирість заяв голів депутатських фракцій та інших високопосадовців щодо неминучості покарання винних у переслідуваннях громадянського суспільства.

Платформа “Правозахисний порядок денний” – неформальна коаліція правозахисних організацій, що займаються вирішенням системних проблем законодавства та практики для захисту фундаментальних прав людини. Учасниками Платформи виступають Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод, Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини, Центр досліджень правоохоронної діяльності, Проект “Без кордонів”, Євромайдан SOS. Координацію роботи платформи здійснює Центр громадянських свобод. Контакти для зв’язку: human.rights.agenda.ua@gmail.com

 

Центр громадянських свобод
Крим-SOS
Благодійний фонд “Восток-SOS”
Медійна ініціатива з прав людини
Східноукраїнський центр громадських ініціатив
Асоціація УМДПЛ
Правозахисна Ініціатива
Український інститут з прав людини
Гельсінська ініціатива-ХХІ
Центр інформації про права людини
Платформа прав людини
Українська Гельсінська спілка з прав людини
Луганський обласний правозахисний центр “Альтернатива”
Інститут масової інформації
ГО “Мирний Берег”
Лабораторія законодавчих ініціатив/Українська школа політичних студій
Центр протидії корупції
Експертний центр з прав людини
Тернопiльська правозахисна група
Харківська правозахисна група
Харкiвський iнститут соцiальних дослiджень
Всеукраїнське об‘єднання «Автомайдан»
Освітній дім прав людини – Чернігів
Українська фундація правової допомоги
Харківська обласна фундація «Громадська альтернатива»
Фундація DEJURE
Дивовижні
Українська правова консультативна група
«НГО Небайдужі»
ГО «ВГО «ОПІРОРГ»»
Ініціатива «Декларація Небайдужих»
Детектор медіа
Регіональний центр прав людини
ГО “Вектор прав людини”
ГО “КиївПрайд”
БО “Громадський фонд “Суми”
ГО “Місто розумних”
ГО “Студентське братство Сумщини”
РНГО “Центр соціального партнерства”
ГО “Правозахист”
Коаліція громадських організацій “Тернопільський центр реформ”
ГО “Центр UA”
ГО “Центр громадського моніторингу та аналітики”
Кримська правозахисна група

 

Опубліковано законопрект про “Воєнних злочинців”

Вересень 26, 2018

ПРОЕКТ ЗАКОНУ УКРАЇНИ
«ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ДЕЯКИХ ЗАКОНОДАВЧИХ АКТІВ
ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГАРМОНІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА З ПОЛОЖЕННЯМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА»

Порівняльна таблиця
Пояснювальна записка
Проект закону

Протокол узгодження позицій

Воєнні злочини є, а відповідальності немає: які зміни потрібні до Кримінального кодексу України?

Вересень 10, 2018

Джерело: https://www.radiosvoboda.org/a/vojenni-zlochyny-vidpovidalnist/29460069.html

Дружина закатованого сепаратистами депутата міської ради Горлівки Володимира Рибака Олена Рибак не може притягнути до відповідальності винних у цьому злочині, тому що для цього немає необхідних законодавчих норм. У Міністерстві юстиції є законопроект, ухвалення якого могло б допомогти їй. Втім, за словами голови правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександри Матвійчук, він перебуває на розгляді уряду вже рік, і руху в бік до його ухвалення немає. Один із авторів законопроекту Антон Кориневич припускає, що ці зміни просто не цікаві українському політикуму. Міністерство юстиції на запит Радіо Свобода щодо своєї позиції в цьому питанні не відповіло.

Активісти під стінами Кабінету міністрів вимагали внести зміни до Кримінального кодексу в тому, що стосується притягнення до відповідальності воєнних злочинців. Досі в законодавстві не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не повною мірою відповідають вимогам сучасного міжнародного прав, зазначають організатори акції.

Втім, у Міністерстві юстиції вже є відповідний законопроект, який має надати можливість національним органам слідства й суду ефективно переслідувати людей, які вчинили міжнародні злочини.

Антон Кориневич
Антон Кориневич

Як пояснює один із авторів законопроекту Антон Кориневич, наразі в українському законодавстві досить розмитою є відповідальність за такі злочини. Більше того, за його словами, міжнародні злочини й злочини міжнародного характеру змішані.

«Він (законопроект – ред.) вносить важливі правки до положень Кримінального кодексу щодо міжнародних злочинів. У Кримінальному кодексі станом на сьогодні немає злочинів проти людяності. Положення про злочин агресії сьогодні не відповідає міжнародним стандартам», – розповідає Кориневич у коментарі Радіо Свобода.

А деякі злочини не відображені в українському законодавстві взагалі, зазначав голова комітету Верховної Ради України з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Григорій Немиря.

«Існують злочини, деякі з яких не відображені в українському законодавстві, зокрема кримінальному. Міжнародний кримінальний суд має справи з чотирма такими злочинами: проти людяності, геноцидом, воєнними та агресією», – сказав Немиря.

За словами Кориневича, запропонований законопроект виокремлює ці чотири категорії злочинів в окремий розділ.

Кабінет міністрів законопроект не розглядає

Втім, документ застряг в уряді. Голова правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександра Матвійчук каже, що він уже рік перебуває на розгляді уряду, і ніякого руху до його ухвалення не спостерігається.

Олександра Матвійчук
Олександра Матвійчук

Кориневич припускає, що так відбувається через те, що він не цікавий політикуму.

«Він не стосується речей, які можуть бути цікавими для тих, хто ухвалює рішення. Він стосується справедливості», – вважає Кориневич.

Цей законопроект потрібно ухвалити, зазначає Матвійчук, тому що не всі міжнародні злочини мають аналоги серед «загальнокримінальних». А навіть якщо аналог і є, то він не відображатиме повністю їхню природу.

Скажімо, розстріли на Майдані розслідуються як терористичні акти, а вони є злочинами проти людяності, переконує Матвійчук. Втім, за такі злочини українське законодавство відповідальності не передбачає. Більше того, зазначає вона, у Кримінальному кодексі немає навіть терміну «злочини проти людяності».

У підсумку, наголошує Матвійчук, це може призвести до безкарності.

Окремо експерт наголошує, що через наявність Мінських домовленостей, які передбачають амністію для причетних до подій в окремих районах Донецької та Луганської областей, воєнні злочинці залишаться не покараними. А якщо кваліфікувати їхні злочини як міжнародні, то є шанс притягнути їх до відповідальності.

Дружина закатованого сепаратистами Володимира Рибака, депутата міської ради Горлівки, Олена Рибак каже, що через відсутність необхідних норм не може притягнути до відповідальності винних у смерті її чоловіка.

«Я вже дуже давно не можу покарати винних. І ця людина не втікає з України. А навіщо? Нема закону такого, щоб щось із ним зробити. Він сидить і чекає», – розповідає Рибак.

Вона припускає, що уряд затягує з передачею законопроекту до парламенту через те, що «хтось боїться, що когось із них притягнуть до відповідальності».

Радіо Свобода направляло запит до Міністерства юстиції щодо деталей ситуації та його позиції в цьому питанні, але відповіді на нього не отримало.

На акції підтримки закону про воєнних злочинців

Серпень 29, 2018

 

29.08 об 11:00 відбулася акція на підтримку законопроекту «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо забезпечення його гармонізації з положеннями міжнародного права», який розроблений експертами правозахисної платформи “Правозахисний порядок денний” у співпраці з Міністерством юстиції України. Даний законопроект вже рік знаходиться на розгляді уряду.
——————
Складно в це повірити, але на п’ятому році війни із Росією українське законодавство досі не має правових інструментів для покарання воєнних злочинців. У Кримінальному кодексі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не в повній мірі відповідають вимогам сучасного міжнародного права.

Тому під час проведення засідання Уряду правозахисники, рідні політв’язнів та жертви воєнних злочинів на сході звернулися до прем’єр-міністра Володимира Гройсмана та усіх членів уряду із проханням невідкладно відправити до Верховної ради України законопроект про внесення змін до Кримінального кодексу України, який дозволить національним органам належно розслідувати міжнародні злочини і притягати винних до відповідальності.

В акції взяли участь Олена РИБАК, дружина закатованого горлівського депутата Володимира Рибака, вчений-релігіознавець Ігор КОЗЛОВСЬКИЙ, який провів у полоні близько двох років, волонтерка Ірина ДОВГАНЬ, яка вижила завдяки розміщенню її фото “у позорного столпа” в Нью-Йорк Таймс, Ігор КОТЕЛЯНЕЦЬ, брат політв’язня Євгена Панова, який за сфабрикованою справою в Криму отримав 8 років позбавлення волі та інші.

Суд присяжних vs народні засідателі

Липень 20, 2018

Микола Мирний, журналіст Центру інформації про права людини для газети “День”

 

В Україні немає справжнього суду присяжних як інструменту народовладдя. Правозахисники кажуть, що він посилив би судову реформу та був би ще однією гарантією справедливого суду для громадян.

Експерти констатують: хоч у Конституції згадується право народу на здійснення правосуддя через суд присяжних, однак створений в Україні інститут по своїй суті таким не є. Насправді замість суду присяжних діє неефективний в українських реаліях суд шефенів. Цей інститут з’явився в листопаді 2012 року, коли набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс. Уже тоді експертне середовище вказувало на спотвореність ідеї суду присяжних.

ЩО НЕ ТАК?

Правозахисники нарікають, що у професійних суддів необмежені можливості впливу на рішення народних засідателів шефенської моделі. А це, у свою чергу, впливає на справедливість рішень.

 

Віктор Шишкін

  “Якщо ти йдеш разом із суддею в дорадчу кімнату, разом із ним вирішуєш справу й разом підписуєш вирок, то ти не присяжний. Ти звичайний народний засідатель. Подивіться американські фільми. От там – присяжні. Поки присяжні засідають, суддя перебуває в будь-якому іншому місці й жодним чином на них не впливає. Називайте хоч горщиком, але якщо народ буде ухвалювати рішення разом із професійним суддями, то це не буде суд присяжних… З таким інститутом в Україні не можна усій планеті розповідати, що у нас – суд присяжних”, – наголошує суддя Конституційного Суду України у відставці Віктор Шишкін.

Наразі троє представників народу разом із двома суддями вирішують усі питання судочинства, тоді як у класичному варіанті присяжні незалежні та вільні в ухваленні рішень. Не вирішуючи правових питань, присяжні мають лише відповісти, чи був факт вчинення злочину, чи винна людина та чи заслуговує вона на помилування. Аби відповісти на ці питання, у них необов’язково має бути юридична освіта, достатньо здорового глузду, пояснюють експерти. Якщо присяжні визнали людину винною, суддя окремо визначає міру покарання. Якщо ж невинною – суддя зобов’язаний підготувати виправдувальний вирок, а обвинувачуваного негайно звільняють з-під варти.

“Вердикт присяжних неможливо оскаржити за класичною схемою. Не можна також потім стверджувати, що воно несправедливе чи корупційне. Тому що його винесли 12 чи 8 представників народу, які жодним чином не пов’язані з владою”, – каже голова правління Експертної групи “Сова” Михайло Савва. 

Тетяна Веремій

Сьогодні народні засідателі розглядають цивільні та особливо тяжкі кримінальні справи, коли підсудному загрожує довічне ув’язнення.

За словами чернігівської адвокатки Тетяни Веремій, у її місті було всього три справи за участю народних засідателів. У двох із них вона була захисницею. На її переконання, у судових засіданнях громадяни беруть участь через гроші або на прохання представників судової влади. Охочих чи обізнаних у праві не так легко знайти. Адвокатка нарікає, що в колегію “присяжних суддів” потрапляли колишні правоохоронці, які “до підсудних із самого початку ставилися з обвинувальним ухилом”.

“У колегію потрапив колишній правоохоронець, якого допитували у цій же ж кримінальній справі як свідка. Був також екс-співробітник ДАІ. Ми двічі заявляли відвід, але суд не задовольняв наші клопотання”, – згадує Тетяна Веремій.

Тетяна Веремій зауважує, що в колегії є люди, які взагалі не цікавляться справою.

“Якщо присяжний не виявляє ініціативи побачити на власні очі матеріали справи, то суд і не ознайомлює його. У справах, наприклад, про подвійне вбивство є від трьох томів і більше. А в одному томі тільки – 270 сторінок доказів і пояснень свідків. Якщо адвокат неактивно працює, неможливо без ознайомлення орієнтуватись у справі і скласти враження про винуватість людини”, – переконана вона. Адвокатка вважає, що обов’язок вивчати матеріали справи має бути закріплений у законодавстві. Окрім цього, вона також не вірить, що в нарадчій кімнаті народні засідателі ухвалюють рішення незалежно від судді. Вона виступає за розділення суду присяжних від суддів, аби унеможливити контакт та вплив від суддів.

Михайло Савва вважає, що шефенські суди неефективні в країнах із перехідною демократією.

“Шефенська система працює виключно в країнах із вкрай високим рівнем правової культури. А такі країни, як Данія, узагалі відмовляються від представників народу. Бо в їхніх колегіях професійних суддів більший відсоток виправдувальних вироків, аніж у суду присяжних. Рівень справедливості у них на такому рівні, що вони вже можуть дозволити економити на присяжних, про що не скажеш стосовно України”, – розповідає правозахисник.

За участю народних засідателів в Україні суди виносять виправдувальні вердикти від 1325% справ, тоді як в одних лише професійних суддів – 1% таких вироків.

“У Росії в кримінальних справах за рік суд присяжних класичної моделі виносить 300 вердиктів. У різні роки від них було від 7 до 25% виправдувальних вироків. В Україні в 2016 році так звані “присяжні” винесли всього 50 вердиктів, тоді як у США з близько 160 тисяч 18–19% виправдальні. Це підтверджує, що система в Україні взагалі не працює”, – наголошує Михайло Савва.
Також експерт вказує на досвід Греції, коли 1967 року диктаторський режим “чорних полковників” змінив суд присяжних у країні на шефенський суд. Народні засідателі вдвічі менше виносили виправдальних вироків у порівнянні з присяжними.

Суддя Верховного Суду Аркадій Бущенко переконаний, що з ефективним судом присяжних збільшується вірогідність того, що правда буде встановлена в суді точніше. Більше того, він переконаний, що присяжні покращують судочинство та правові ідеї в країні.

“Судді важко вибратись із ситуації несправедливого закону. У таких випадках якщо суддя вирішує не застосовувати несправедливий закон, то йому треба знайти розлогу мотивацію. А це досить складне завдання. Тоді як присяжні не мотивують свої рішення. У таких випадках вони кажуть: “Ні! До побачення!” І на цьому все – у судовому рішенні закон не застосовується. І через те, що присяжні обнулили закон, суспільство та парламент отримують сигнал, що з ним щось не так і потрібно покращувати законодавство. Таким чином присяжні триматимуть усі гілки влади в тонусі і влада буде уважніше ставитись до розробки законодавчих ініціатив”, – пояснює Аркадій Бущенко і додає, що суд присяжних сприяє юридичній просвіті в країні.

НАВІЩО? 

Суд присяжних – це інструмент громадян контролю за владою, нагадує адвокат та правозахисник Андрій Осіпов. Він посилається на одне із рішень Верховного суду США 1968 року, який наголосив, що існування суду присяжних – це “достатня та повноцінна гарантія контролю щодо утиску громадян з боку держави”.

Андрій Осіпов

“Шарль Монтеськ’є та Джон Лок, засновуючи систему стримувань і противаг, закладали в неї таку систему, аби влада була сильною, щоб здійснювати свої повноваження, та слабкою, аби не утискати громадян. Віддаючи владі важелі переслідувати за злочини, тримати людей під вартою, засуджувати до покарання, виконувати вирок суду, стягувати податки, громадяни мають усвідомлювати, що, відпускаючи на волю такого звіра, у них мають бути можливості його вгамувати”, – пояснює Андрій Осіпов.

На його переконання, у судовій гілці влади України немає механізму стримувань і противаг. А українська влада, за його словами, обманює громадян, не надаючи їм ефективного інструменту народовладдя, “якого не було в українців з 1917 року”.

Андрій Осіпов вважає, що не варто критикувати суд присяжних через приклади справ росіянки Віри Засулич та київського єврея Менделя Бейліса, яких присяжні свого часу виправдали.

“У XIX столітті в Україні відбувалися єврейські погроми, держава займає антисемітську позицію. Два роки тримають у в’язниці Бейліса, аби звинуватити його, а суд присяжних виправдовує. І вся країна сприймає цей вирок справедливим та поважає його в умовах антисемітської істерії”, – розповідає Андрій Осіпов.

“Уявіть та порівняйте можливу реакцію суспільства, наприклад, на можливий вирок суддів Оболонського райсуду Києва у справі про держзраду Януковича і вердикт суду присяжних з цього приводу!” – додає адвокат та колишній суддя адміністративної юрисдикції Андрій Волков.

Експерти зауважують, що не всі підозрювані будуть користуватися судом присяжних. Часто доказів достатньо, і підозрювані усвідомлюють, що їхня вина доведена. Суд присяжних потрібен для сфальсифікованих кримінальних справ.

Член Громадської ради доброчесності Віталій Титич зізнається, що конкурс відбору суддів до Верховного Суду його “травмував психологічно”. Він констатує, що судова реформа в Україні не вдалась.

“Спасение утопающих – дело рук самих утопающих”. Не буде тих змін із судовою реформою, на які розраховує суспільство, тому суспільству треба шукати паралельно інші варіанти”, – коментує адвокат родин Небесної сотні Віталій Титич.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:  Конкурс до Верховного Суду пройшли 30 недоброчесних кандидатів – експерт РПР

Андрій Волков вважає, що судді зацікавлені в ефективному суді присяжних, оскільки він унеможливлює будь-який тиск на них. За його словами, в Україні немає повноцінного суду присяжних, бо політикам, ймовірно, вигідно тримати суддів на “дисциплінарному гачку”. Кількість підстав притягнення судді до дисциплінарної відповідальності збільшилась до 33 підстав, що викладені.

“Майже кожен суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності, якщо це раптом комусь буде треба”, – коментує він.

ЯКИМ БАЧАТЬ СУД ПРИСЯЖНИХ В УКРАЇНІ

Минулого року Міністерство юстиції на вимогу Плану дій ухваленої президентом Нацстратегії з прав людини розробило законопроект №7022. Він декларує запровадження “суду присяжних для розгляду кримінальних обвинувачень у тяжких та особливо тяжких злочинах”. Окрім цього, у Верховній Раді депутат від “Батьківщини” Сергій Власенко зареєстрував альтернативний документ №7022-1. Правозахисники нарікають, що законопроект Мін’юсту принципово не створює суд присяжних в Україні, а лишень дає право на представників народу, якщо обвинувачуваному загрожує вісім років ув’язнення або довічне.

Документ Міністерства юстиції лишає залежність присяжних від суддів та формування колегії з трьох народних засідателів та двох суддів. Класичну форму суду присяжних з його незалежністю від професійних суддів закладає законопроект “Правозахисного порядку денного” авторства експерта Центру політико-правових реформ Олександра Банчука. Однак наразі цей документ не зареєстрований у Верховній Раді.

Адвокатка Тетяна Веремій вважає, що в українських реаліях присяжних має бути не менше восьми. Законопроект Сергія Власенка пропонує популярну в США формулу – 1 суддя та 12 присяжних. Однак у Правозахисному порядку денному вважають, що сім представників народу – економічно прийнятна формула, яка може знизити корупційні ризики.

“Верховний суд США вирішував, з якою мінімальною кількістю присяжних може бути суд. Він встановив мінімум у шість людей. У районних судах Росії – шість, в обласних – вісім, у Верховному суді – 12 присяжних”, – каже Михайло Савва.

У висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради немає заперечень стосовно розмежування функцій присяжних та професійних суддів у документі Сергія Власенка. Однак управління вважає, що розширення кількості присяжних неможливе через фінансові та технічні причини. Це призведе до надмірного навантаження судів і зробить тривалішими підготовчі засідання.

Віталій Титич: “Суспільству треба шукати паралельно інші варіанти відбудови інфраструктури справедливості

Правозахисники хочуть, аби суд присяжних був обов’язком громадянина, як це є в Британії, США чи ж навіть у Росії. Пропонується, аби автоматизована система випадково обирала кандидатів до суду першої та апеляційної інстанції зі списку виборців громади.

Після цього під час відбору пропонується перевіряти список присяжних на професії, які унеможливлюють участь у колегії. Правозахисники виступають проти участі, зокрема, відставних прокурорів, військових, колишніх або чинних поліцейських, співробітників спецслужб, недієздатних та священників.

“А всі інші зобов’язані виконати обов’язок присяжного. Хочуть вони це чи ні. У різних країнах буває кримінальна або адміністративна відповідальність за невиконання обов’язку. У законопроекті ми пропонуємо адміністративну. Це те саме, що ігнорувати запрошення в армію”, – розповідає Михайло Савва.

Попри скептицизм експертів щодо успіху судової реформи, правозахисник Центру громадянських свобод Андрій Кулібаба вірить в електоральний зиск для чинних депутатів, які хочуть переобратись до Верховної Ради, якщо ті створять справжній суд присяжних.

Суд присяжних в Україні, кінопоказ та лекція

Липень 16, 2018

Раз на два тижні Київська школа прав людини та демократії, (освітній проект Center for Civil Liberties) організовує правозахисні кінопокази.

Тут ви можете познайомитися з правозахисниками, послухати виступи експертів відпочити та подивитися фільми, що підіймають гострі суспільні питання.

11.07.2018 ми копазували фільм “12 Розгніваних чоловіків”.

Лектор – Михаил Савва. Доктор політичних наук, професор, голова правління громадської організації «Експертна група «Сова»

Гармонізація нашого кримінального законодавства з міжнародним правом

Квітень 25, 2018

Приведення кримінального законодавства України у відповідність з міжнародним правом в питаннях криміналізації основних злочинів за міжнародним правом.

 

 

Результаты поиска:

ЗАЯВА ПРАВОЗАХИСНОГО ПОРЯДКУ ДЕННОГО щодо “подарунку” від трьох депутатів із фракції “Блок Петра Порошенка” до Дня гідності та свободи

Листопад 22, 2018

До Дня гідності та свободи народні депутати Микола Паламарчук, Артур Палатний та Олег Велікін зробили “подарунок” громадянам України. Вони зареєстрували законопроект №9306 від 20 листопада 2018 року, що є черговою спробою на законодавчому рівні криміналізувати наклеп. При цьому керівник фракції “Блок Петра Порошенка” Артур Герасимов заявив, що ця законодавча ініціатива народних депутатів є їхньою особистою і не представляє позицію фракції.

Законопроект встановлює кримінальну відповідальність “за умисне поширення завідомо неправдивих відомостей, що ганьблять честь і гідність іншої особи або підривають її ділову репутацію”. Максимальна санкція за такі дії, за задумом авторів, передбачає позбавлення волідо трьох років.

Це далеко не перша спроба під гаслом “боротьби з неправдивими відомостями” обмежити вільну політичну дискусію та створити “охолоджувальний ефект” при висвітлені журналістами проблем корупції, порушень прав людини, зловживання посадовим становищем та іншої інформації, що є предметом суспільного інтересу.

Невипадково аналогічні положення були передбачені “диктаторськими законами 16 січня”, які у 2014 році були внесені до парламенту Вадимом Колесніченком та Володимиром Олійником із фракції Партії Регіонів. Пізніше, у 2016 році, доповнити Кримінальний кодекс статтями про наклеп та образу пропонував вже інший народний депутат, тодішній власник телеканалу NewsOne Євгеній Мураєв, законопроект якого теж було знято з розгляду.

Нинішня спроба є дев’ятою від часу набрання чинності Кримінальним кодексом 2001 року. Викликає подив наполегливість, із якою народні обранці намагаються  повернути кримінальну відповідальність за поширення “неправдивих відомостей” і тим самим отримати імунітет від публічної критики. Автори законопроекту посилаються на досвід розвинених демократичних країн світу, де “практику подачі позовів до суду щодо засобів масової інформації не сприймають як спробу тиску, загрози згортання свободи слова та як обмеження свободи слова регуляції, а як превентивний механізм та захисту”. Однак забувають при цьому, що Європейський суд з прав людини визначив медіа “сторожовими псами”, тобто вартовими демократії, і в своїй судовій практиці встановив норму більшої відкритості для критики публічних осіб, при цьому допускаючи, що такі критичні матеріали можуть шокувати або викликати обурення.

 

Згадана у пояснювальній записці “подача позовів” є інструментом цивільного судочинства, що передбачає елемент змагальності в судовому процесі.  В Україні захист приватності, честі та гідності вже гарантований Цивільним кодексом України та Європейською конвенцією з прав людини. Це тонкі хірургічні інструменти зважування “права знати” та “свободи бути залишеним у спокої”, замість яких народні депутати, що виступають за криміналізацію наклепу,  пропонують встановити гільйотину.

 

Ми хочемо нагадати народним депутатам, що вони живуть та реєструють законопроекти не в Данії, Ісландії, Норвегії чи Швейцарії, а в Україні – країні із досить низькою довірою суспільства до судових та правоохоронних органів, які до того вже п’ятий рік знаходяться у процесі реформування.

З огляду на широкий простір для зловживань, які створюють такі законодавчі інструменти у країнах із проблемами забезпечення судового захисту прав людини, кримінальна відповідальність за наклеп та образу була скасована в Україні ще у 2001 році.

Ми звертаємось до народних депутатів із закликом не допустити внесення до національного законодавства рудиментарних і недемократичних норм та не голосувати за проходження законопроекту  9306, а народним депутатам Миколі Паламарчуку, Артуру Палатному та Олегу Велікіну пропонуємо відкликати законопроект “Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за наклеп” № 9306 від 20 листопада 2018 року.

 

Платформа “Правозахисний порядок денний” – неформальна коаліція правозахисних організацій, що займаються вирішенням системних проблем законодавства та практики для захисту фундаментальних прав людини. Учасниками Платформи виступають Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод, Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини, Центр досліджень правоохоронної діяльності, Проект “Без кордонів”, Євромайдан SOS. Координацію роботи платформи здійснює Центр громадянських свобод. Контакти для зв’язку: human.rights.agenda.ua@gmail.com

Заяву підтримали:

Центр громадянських свобод

ГО OPIR.ORG

ГО “Центр UA”

Громадський рух ЧЕСНО

Центр інформації про права людини

ГО Інститут розвитку регіональної преси

Інститут демократії ім. Пилипа Орлика

ГО StateWatch

Медійна ініціатива за права людини

ГО Інститут масової інформації

ГО “Детектор медіа”

ГО “Всеукраїнське об’єднання “Автомайдан”

Центр демократії та верховенства права

НГО “Небайдужі”

Центр протидії корупції

Bihus.info

Лабораторія законодавчих ініціатив

ГО “Правозахисна ініціатива”

Академія української преси

Платформа прав людини

ГО “Лабораторія цифрової безпеки”

Центр економічної стратегії

Кримська правозахисна група

Національна спілка журналістів України

БФ “Восток-SOS”

Український інститут медіа та комунікації  

ГО “Разом проти корупції”

Українська Гельсінська спілка з прав людини

Фундація DEJURE

Theinsider.ua

40-вий щорічний форум транснаціональної мережі членів парламентів Parliamentarians for Global Action

Листопад 16, 2018

🔴 Пряма трансляція з Верховна Рада України.

40-вий щорічний форум транснаціональної мережі членів парламентів Parliamentarians for Global Action та 10-та Консультативна Асамблея Парламентарів за Міжнародний кримінальний суд та верховенство права (CAP-ICC).

Прес-брифінг за ратифікацію Римського статуту

Листопад 14, 2018

Правозахисники та постраждалі від злочинів проти людяності вимагають від політиків ратифікувати Римський статут

📍 15 листопада о 13:00 на вулиці Інститутській (верхній вихід від метро Хрещатик) поряд із місцем розстрілів Героїв Небесної сотні, правозахисники та жертви злочинів проти людяності звернуться до політиків із вимогою ратифікувати Римський статут.

Учасники брифінгу розкажуть, що у свій час стало на заваді приєднанню України до Міжнародного кримінального суду, які підводні камені були закладені в конституційній реформі, як уся ця ситуація впливає на розгляд “українське портфоліо” в Офісі прокурора, кому в Україні потрібна боротьба із безкарністю та чому це питання знову стає актуальним передодні виборів.

🚩 Участь у брифінгу візьмуть:
Надія ВОЛКОВА, координаторка робочої групи ППД щодо ратифікації Римського статуту, голова Української правової консультативної групи
Біл ПЕЙС, голова Коаліції за Міжнародний кримінальний суд
Давід Катін, генеральний секретар “Парламентарів за глобальні дії”
Світлана ЗАЛІЩУК, народна депутатка України
Олександра МАТВІЙЧУК, голова правління Центру громадянських свобод
Вікторія ПАНТЮШЕНКО, дружина військовополоненого танкіста Богдана Пантюшенка, який знаходиться в полоні із 2015 року
Володимир БОНДАРЧУК, голова ГО “Родина Героїв Небесної сотні”, син загиблого учасника Революції Гідності Сергія Бондарчука

📧 За додатковими питання прохання звертатися до Сергія Зайченко, +380671032046, human.rights.agenda.ua@gmail.com

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Звернення: Створити тимчасову слідчу комісію для розслідування нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів

Листопад 5, 2018

ЗВЕРНЕННЯ ПРАВОЗАХИСНОГО ПОРЯДКУ ДЕННОГО
до голів депутатських фракцій Верховної ради України
з вимогою створити тимчасову слідчу комісію для розслідування
нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів

Учора, 4 листопада 2018 року, після трьох місяців боротьби за життя та 15 складних операцій у реанімації померла громадська активістка і співробітниця виконкому Херсонської міської ради Катерина Гандзюк. Її вбили. Людям, які заплатили виконавцям за те, щоб 31 липня в Херсоні на Катерину вилили літр сірчаної кислоти та вона отримала опіки близько 40% тіла, таки вдалося довести до кінця свій злочинний задум.

За місяць до смерті Катерина Гандзюк записала відеозвернення до української влади та громадськості. Вона знову підняла питання неналежного розслідування хвилі нападів на громадських активістів та політичних діячів, які протягом 2018 року відбувалися по всій країні. І поставила питання, які, на її ж думку, стали риторичними:

Хто замовив всіх цих людей? Хто покриває замовників? Чому така кількість розслідувань саботується? Чому ми маємо терпіти, поки найактивніших з нас вбивають та калічать? Відколи це стало нормою?»

Ми вважаємо, що ці питання становлять значний суспільний інтерес та вимагаємо від голів депутатських фракцій відповідно до статті 89 Конституції України невідкладно створити тимчасову слідчу комісію Верховної ради України для розслідування нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів, які мали місце в різних регіонах України протягом двох останніх років.

Ми вважаємо за необхідне допустити до участі в її засіданнях представників громадських організацій, які системно займаються цими питаннями.

Саме за діями, а не за словами, ми будемо оцінювати щирість заяв голів депутатських фракцій та інших високопосадовців щодо неминучості покарання винних у переслідуваннях громадянського суспільства.

Платформа “Правозахисний порядок денний” – неформальна коаліція правозахисних організацій, що займаються вирішенням системних проблем законодавства та практики для захисту фундаментальних прав людини. Учасниками Платформи виступають Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод, Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини, Центр досліджень правоохоронної діяльності, Проект “Без кордонів”, Євромайдан SOS. Координацію роботи платформи здійснює Центр громадянських свобод. Контакти для зв’язку: human.rights.agenda.ua@gmail.com

 

Центр громадянських свобод
Крим-SOS
Благодійний фонд “Восток-SOS”
Медійна ініціатива з прав людини
Східноукраїнський центр громадських ініціатив
Асоціація УМДПЛ
Правозахисна Ініціатива
Український інститут з прав людини
Гельсінська ініціатива-ХХІ
Центр інформації про права людини
Платформа прав людини
Українська Гельсінська спілка з прав людини
Луганський обласний правозахисний центр “Альтернатива”
Інститут масової інформації
ГО “Мирний Берег”
Лабораторія законодавчих ініціатив/Українська школа політичних студій
Центр протидії корупції
Експертний центр з прав людини
Тернопiльська правозахисна група
Харківська правозахисна група
Харкiвський iнститут соцiальних дослiджень
Всеукраїнське об‘єднання «Автомайдан»
Освітній дім прав людини – Чернігів
Українська фундація правової допомоги
Харківська обласна фундація «Громадська альтернатива»
Фундація DEJURE
Дивовижні
Українська правова консультативна група
«НГО Небайдужі»
ГО «ВГО «ОПІРОРГ»»
Ініціатива «Декларація Небайдужих»
Детектор медіа
Регіональний центр прав людини
ГО “Вектор прав людини”
ГО “КиївПрайд”
БО “Громадський фонд “Суми”
ГО “Місто розумних”
ГО “Студентське братство Сумщини”
РНГО “Центр соціального партнерства”
ГО “Правозахист”
Коаліція громадських організацій “Тернопільський центр реформ”
ГО “Центр UA”
ГО “Центр громадського моніторингу та аналітики”
Кримська правозахисна група

 

Опубліковано законопрект про “Воєнних злочинців”

Вересень 26, 2018

ПРОЕКТ ЗАКОНУ УКРАЇНИ
«ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ДЕЯКИХ ЗАКОНОДАВЧИХ АКТІВ
ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГАРМОНІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА З ПОЛОЖЕННЯМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА»

Порівняльна таблиця
Пояснювальна записка
Проект закону

Протокол узгодження позицій

Воєнні злочини є, а відповідальності немає: які зміни потрібні до Кримінального кодексу України?

Вересень 10, 2018

Джерело: https://www.radiosvoboda.org/a/vojenni-zlochyny-vidpovidalnist/29460069.html

Дружина закатованого сепаратистами депутата міської ради Горлівки Володимира Рибака Олена Рибак не може притягнути до відповідальності винних у цьому злочині, тому що для цього немає необхідних законодавчих норм. У Міністерстві юстиції є законопроект, ухвалення якого могло б допомогти їй. Втім, за словами голови правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександри Матвійчук, він перебуває на розгляді уряду вже рік, і руху в бік до його ухвалення немає. Один із авторів законопроекту Антон Кориневич припускає, що ці зміни просто не цікаві українському політикуму. Міністерство юстиції на запит Радіо Свобода щодо своєї позиції в цьому питанні не відповіло.

Активісти під стінами Кабінету міністрів вимагали внести зміни до Кримінального кодексу в тому, що стосується притягнення до відповідальності воєнних злочинців. Досі в законодавстві не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не повною мірою відповідають вимогам сучасного міжнародного прав, зазначають організатори акції.

Втім, у Міністерстві юстиції вже є відповідний законопроект, який має надати можливість національним органам слідства й суду ефективно переслідувати людей, які вчинили міжнародні злочини.

Антон Кориневич
Антон Кориневич

Як пояснює один із авторів законопроекту Антон Кориневич, наразі в українському законодавстві досить розмитою є відповідальність за такі злочини. Більше того, за його словами, міжнародні злочини й злочини міжнародного характеру змішані.

«Він (законопроект – ред.) вносить важливі правки до положень Кримінального кодексу щодо міжнародних злочинів. У Кримінальному кодексі станом на сьогодні немає злочинів проти людяності. Положення про злочин агресії сьогодні не відповідає міжнародним стандартам», – розповідає Кориневич у коментарі Радіо Свобода.

А деякі злочини не відображені в українському законодавстві взагалі, зазначав голова комітету Верховної Ради України з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Григорій Немиря.

«Існують злочини, деякі з яких не відображені в українському законодавстві, зокрема кримінальному. Міжнародний кримінальний суд має справи з чотирма такими злочинами: проти людяності, геноцидом, воєнними та агресією», – сказав Немиря.

За словами Кориневича, запропонований законопроект виокремлює ці чотири категорії злочинів в окремий розділ.

Кабінет міністрів законопроект не розглядає

Втім, документ застряг в уряді. Голова правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександра Матвійчук каже, що він уже рік перебуває на розгляді уряду, і ніякого руху до його ухвалення не спостерігається.

Олександра Матвійчук
Олександра Матвійчук

Кориневич припускає, що так відбувається через те, що він не цікавий політикуму.

«Він не стосується речей, які можуть бути цікавими для тих, хто ухвалює рішення. Він стосується справедливості», – вважає Кориневич.

Цей законопроект потрібно ухвалити, зазначає Матвійчук, тому що не всі міжнародні злочини мають аналоги серед «загальнокримінальних». А навіть якщо аналог і є, то він не відображатиме повністю їхню природу.

Скажімо, розстріли на Майдані розслідуються як терористичні акти, а вони є злочинами проти людяності, переконує Матвійчук. Втім, за такі злочини українське законодавство відповідальності не передбачає. Більше того, зазначає вона, у Кримінальному кодексі немає навіть терміну «злочини проти людяності».

У підсумку, наголошує Матвійчук, це може призвести до безкарності.

Окремо експерт наголошує, що через наявність Мінських домовленостей, які передбачають амністію для причетних до подій в окремих районах Донецької та Луганської областей, воєнні злочинці залишаться не покараними. А якщо кваліфікувати їхні злочини як міжнародні, то є шанс притягнути їх до відповідальності.

Дружина закатованого сепаратистами Володимира Рибака, депутата міської ради Горлівки, Олена Рибак каже, що через відсутність необхідних норм не може притягнути до відповідальності винних у смерті її чоловіка.

«Я вже дуже давно не можу покарати винних. І ця людина не втікає з України. А навіщо? Нема закону такого, щоб щось із ним зробити. Він сидить і чекає», – розповідає Рибак.

Вона припускає, що уряд затягує з передачею законопроекту до парламенту через те, що «хтось боїться, що когось із них притягнуть до відповідальності».

Радіо Свобода направляло запит до Міністерства юстиції щодо деталей ситуації та його позиції в цьому питанні, але відповіді на нього не отримало.

На акції підтримки закону про воєнних злочинців

Серпень 29, 2018

 

29.08 об 11:00 відбулася акція на підтримку законопроекту «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо забезпечення його гармонізації з положеннями міжнародного права», який розроблений експертами правозахисної платформи “Правозахисний порядок денний” у співпраці з Міністерством юстиції України. Даний законопроект вже рік знаходиться на розгляді уряду.
——————
Складно в це повірити, але на п’ятому році війни із Росією українське законодавство досі не має правових інструментів для покарання воєнних злочинців. У Кримінальному кодексі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не в повній мірі відповідають вимогам сучасного міжнародного права.

Тому під час проведення засідання Уряду правозахисники, рідні політв’язнів та жертви воєнних злочинів на сході звернулися до прем’єр-міністра Володимира Гройсмана та усіх членів уряду із проханням невідкладно відправити до Верховної ради України законопроект про внесення змін до Кримінального кодексу України, який дозволить національним органам належно розслідувати міжнародні злочини і притягати винних до відповідальності.

В акції взяли участь Олена РИБАК, дружина закатованого горлівського депутата Володимира Рибака, вчений-релігіознавець Ігор КОЗЛОВСЬКИЙ, який провів у полоні близько двох років, волонтерка Ірина ДОВГАНЬ, яка вижила завдяки розміщенню її фото “у позорного столпа” в Нью-Йорк Таймс, Ігор КОТЕЛЯНЕЦЬ, брат політв’язня Євгена Панова, який за сфабрикованою справою в Криму отримав 8 років позбавлення волі та інші.

Суд присяжних vs народні засідателі

Липень 20, 2018

Микола Мирний, журналіст Центру інформації про права людини для газети “День”

 

В Україні немає справжнього суду присяжних як інструменту народовладдя. Правозахисники кажуть, що він посилив би судову реформу та був би ще однією гарантією справедливого суду для громадян.

Експерти констатують: хоч у Конституції згадується право народу на здійснення правосуддя через суд присяжних, однак створений в Україні інститут по своїй суті таким не є. Насправді замість суду присяжних діє неефективний в українських реаліях суд шефенів. Цей інститут з’явився в листопаді 2012 року, коли набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс. Уже тоді експертне середовище вказувало на спотвореність ідеї суду присяжних.

ЩО НЕ ТАК?

Правозахисники нарікають, що у професійних суддів необмежені можливості впливу на рішення народних засідателів шефенської моделі. А це, у свою чергу, впливає на справедливість рішень.

 

Віктор Шишкін

  “Якщо ти йдеш разом із суддею в дорадчу кімнату, разом із ним вирішуєш справу й разом підписуєш вирок, то ти не присяжний. Ти звичайний народний засідатель. Подивіться американські фільми. От там – присяжні. Поки присяжні засідають, суддя перебуває в будь-якому іншому місці й жодним чином на них не впливає. Називайте хоч горщиком, але якщо народ буде ухвалювати рішення разом із професійним суддями, то це не буде суд присяжних… З таким інститутом в Україні не можна усій планеті розповідати, що у нас – суд присяжних”, – наголошує суддя Конституційного Суду України у відставці Віктор Шишкін.

Наразі троє представників народу разом із двома суддями вирішують усі питання судочинства, тоді як у класичному варіанті присяжні незалежні та вільні в ухваленні рішень. Не вирішуючи правових питань, присяжні мають лише відповісти, чи був факт вчинення злочину, чи винна людина та чи заслуговує вона на помилування. Аби відповісти на ці питання, у них необов’язково має бути юридична освіта, достатньо здорового глузду, пояснюють експерти. Якщо присяжні визнали людину винною, суддя окремо визначає міру покарання. Якщо ж невинною – суддя зобов’язаний підготувати виправдувальний вирок, а обвинувачуваного негайно звільняють з-під варти.

“Вердикт присяжних неможливо оскаржити за класичною схемою. Не можна також потім стверджувати, що воно несправедливе чи корупційне. Тому що його винесли 12 чи 8 представників народу, які жодним чином не пов’язані з владою”, – каже голова правління Експертної групи “Сова” Михайло Савва. 

Тетяна Веремій

Сьогодні народні засідателі розглядають цивільні та особливо тяжкі кримінальні справи, коли підсудному загрожує довічне ув’язнення.

За словами чернігівської адвокатки Тетяни Веремій, у її місті було всього три справи за участю народних засідателів. У двох із них вона була захисницею. На її переконання, у судових засіданнях громадяни беруть участь через гроші або на прохання представників судової влади. Охочих чи обізнаних у праві не так легко знайти. Адвокатка нарікає, що в колегію “присяжних суддів” потрапляли колишні правоохоронці, які “до підсудних із самого початку ставилися з обвинувальним ухилом”.

“У колегію потрапив колишній правоохоронець, якого допитували у цій же ж кримінальній справі як свідка. Був також екс-співробітник ДАІ. Ми двічі заявляли відвід, але суд не задовольняв наші клопотання”, – згадує Тетяна Веремій.

Тетяна Веремій зауважує, що в колегії є люди, які взагалі не цікавляться справою.

“Якщо присяжний не виявляє ініціативи побачити на власні очі матеріали справи, то суд і не ознайомлює його. У справах, наприклад, про подвійне вбивство є від трьох томів і більше. А в одному томі тільки – 270 сторінок доказів і пояснень свідків. Якщо адвокат неактивно працює, неможливо без ознайомлення орієнтуватись у справі і скласти враження про винуватість людини”, – переконана вона. Адвокатка вважає, що обов’язок вивчати матеріали справи має бути закріплений у законодавстві. Окрім цього, вона також не вірить, що в нарадчій кімнаті народні засідателі ухвалюють рішення незалежно від судді. Вона виступає за розділення суду присяжних від суддів, аби унеможливити контакт та вплив від суддів.

Михайло Савва вважає, що шефенські суди неефективні в країнах із перехідною демократією.

“Шефенська система працює виключно в країнах із вкрай високим рівнем правової культури. А такі країни, як Данія, узагалі відмовляються від представників народу. Бо в їхніх колегіях професійних суддів більший відсоток виправдувальних вироків, аніж у суду присяжних. Рівень справедливості у них на такому рівні, що вони вже можуть дозволити економити на присяжних, про що не скажеш стосовно України”, – розповідає правозахисник.

За участю народних засідателів в Україні суди виносять виправдувальні вердикти від 1325% справ, тоді як в одних лише професійних суддів – 1% таких вироків.

“У Росії в кримінальних справах за рік суд присяжних класичної моделі виносить 300 вердиктів. У різні роки від них було від 7 до 25% виправдувальних вироків. В Україні в 2016 році так звані “присяжні” винесли всього 50 вердиктів, тоді як у США з близько 160 тисяч 18–19% виправдальні. Це підтверджує, що система в Україні взагалі не працює”, – наголошує Михайло Савва.
Також експерт вказує на досвід Греції, коли 1967 року диктаторський режим “чорних полковників” змінив суд присяжних у країні на шефенський суд. Народні засідателі вдвічі менше виносили виправдальних вироків у порівнянні з присяжними.

Суддя Верховного Суду Аркадій Бущенко переконаний, що з ефективним судом присяжних збільшується вірогідність того, що правда буде встановлена в суді точніше. Більше того, він переконаний, що присяжні покращують судочинство та правові ідеї в країні.

“Судді важко вибратись із ситуації несправедливого закону. У таких випадках якщо суддя вирішує не застосовувати несправедливий закон, то йому треба знайти розлогу мотивацію. А це досить складне завдання. Тоді як присяжні не мотивують свої рішення. У таких випадках вони кажуть: “Ні! До побачення!” І на цьому все – у судовому рішенні закон не застосовується. І через те, що присяжні обнулили закон, суспільство та парламент отримують сигнал, що з ним щось не так і потрібно покращувати законодавство. Таким чином присяжні триматимуть усі гілки влади в тонусі і влада буде уважніше ставитись до розробки законодавчих ініціатив”, – пояснює Аркадій Бущенко і додає, що суд присяжних сприяє юридичній просвіті в країні.

НАВІЩО? 

Суд присяжних – це інструмент громадян контролю за владою, нагадує адвокат та правозахисник Андрій Осіпов. Він посилається на одне із рішень Верховного суду США 1968 року, який наголосив, що існування суду присяжних – це “достатня та повноцінна гарантія контролю щодо утиску громадян з боку держави”.

Андрій Осіпов

“Шарль Монтеськ’є та Джон Лок, засновуючи систему стримувань і противаг, закладали в неї таку систему, аби влада була сильною, щоб здійснювати свої повноваження, та слабкою, аби не утискати громадян. Віддаючи владі важелі переслідувати за злочини, тримати людей під вартою, засуджувати до покарання, виконувати вирок суду, стягувати податки, громадяни мають усвідомлювати, що, відпускаючи на волю такого звіра, у них мають бути можливості його вгамувати”, – пояснює Андрій Осіпов.

На його переконання, у судовій гілці влади України немає механізму стримувань і противаг. А українська влада, за його словами, обманює громадян, не надаючи їм ефективного інструменту народовладдя, “якого не було в українців з 1917 року”.

Андрій Осіпов вважає, що не варто критикувати суд присяжних через приклади справ росіянки Віри Засулич та київського єврея Менделя Бейліса, яких присяжні свого часу виправдали.

“У XIX столітті в Україні відбувалися єврейські погроми, держава займає антисемітську позицію. Два роки тримають у в’язниці Бейліса, аби звинуватити його, а суд присяжних виправдовує. І вся країна сприймає цей вирок справедливим та поважає його в умовах антисемітської істерії”, – розповідає Андрій Осіпов.

“Уявіть та порівняйте можливу реакцію суспільства, наприклад, на можливий вирок суддів Оболонського райсуду Києва у справі про держзраду Януковича і вердикт суду присяжних з цього приводу!” – додає адвокат та колишній суддя адміністративної юрисдикції Андрій Волков.

Експерти зауважують, що не всі підозрювані будуть користуватися судом присяжних. Часто доказів достатньо, і підозрювані усвідомлюють, що їхня вина доведена. Суд присяжних потрібен для сфальсифікованих кримінальних справ.

Член Громадської ради доброчесності Віталій Титич зізнається, що конкурс відбору суддів до Верховного Суду його “травмував психологічно”. Він констатує, що судова реформа в Україні не вдалась.

“Спасение утопающих – дело рук самих утопающих”. Не буде тих змін із судовою реформою, на які розраховує суспільство, тому суспільству треба шукати паралельно інші варіанти”, – коментує адвокат родин Небесної сотні Віталій Титич.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:  Конкурс до Верховного Суду пройшли 30 недоброчесних кандидатів – експерт РПР

Андрій Волков вважає, що судді зацікавлені в ефективному суді присяжних, оскільки він унеможливлює будь-який тиск на них. За його словами, в Україні немає повноцінного суду присяжних, бо політикам, ймовірно, вигідно тримати суддів на “дисциплінарному гачку”. Кількість підстав притягнення судді до дисциплінарної відповідальності збільшилась до 33 підстав, що викладені.

“Майже кожен суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності, якщо це раптом комусь буде треба”, – коментує він.

ЯКИМ БАЧАТЬ СУД ПРИСЯЖНИХ В УКРАЇНІ

Минулого року Міністерство юстиції на вимогу Плану дій ухваленої президентом Нацстратегії з прав людини розробило законопроект №7022. Він декларує запровадження “суду присяжних для розгляду кримінальних обвинувачень у тяжких та особливо тяжких злочинах”. Окрім цього, у Верховній Раді депутат від “Батьківщини” Сергій Власенко зареєстрував альтернативний документ №7022-1. Правозахисники нарікають, що законопроект Мін’юсту принципово не створює суд присяжних в Україні, а лишень дає право на представників народу, якщо обвинувачуваному загрожує вісім років ув’язнення або довічне.

Документ Міністерства юстиції лишає залежність присяжних від суддів та формування колегії з трьох народних засідателів та двох суддів. Класичну форму суду присяжних з його незалежністю від професійних суддів закладає законопроект “Правозахисного порядку денного” авторства експерта Центру політико-правових реформ Олександра Банчука. Однак наразі цей документ не зареєстрований у Верховній Раді.

Адвокатка Тетяна Веремій вважає, що в українських реаліях присяжних має бути не менше восьми. Законопроект Сергія Власенка пропонує популярну в США формулу – 1 суддя та 12 присяжних. Однак у Правозахисному порядку денному вважають, що сім представників народу – економічно прийнятна формула, яка може знизити корупційні ризики.

“Верховний суд США вирішував, з якою мінімальною кількістю присяжних може бути суд. Він встановив мінімум у шість людей. У районних судах Росії – шість, в обласних – вісім, у Верховному суді – 12 присяжних”, – каже Михайло Савва.

У висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради немає заперечень стосовно розмежування функцій присяжних та професійних суддів у документі Сергія Власенка. Однак управління вважає, що розширення кількості присяжних неможливе через фінансові та технічні причини. Це призведе до надмірного навантаження судів і зробить тривалішими підготовчі засідання.

Віталій Титич: “Суспільству треба шукати паралельно інші варіанти відбудови інфраструктури справедливості

Правозахисники хочуть, аби суд присяжних був обов’язком громадянина, як це є в Британії, США чи ж навіть у Росії. Пропонується, аби автоматизована система випадково обирала кандидатів до суду першої та апеляційної інстанції зі списку виборців громади.

Після цього під час відбору пропонується перевіряти список присяжних на професії, які унеможливлюють участь у колегії. Правозахисники виступають проти участі, зокрема, відставних прокурорів, військових, колишніх або чинних поліцейських, співробітників спецслужб, недієздатних та священників.

“А всі інші зобов’язані виконати обов’язок присяжного. Хочуть вони це чи ні. У різних країнах буває кримінальна або адміністративна відповідальність за невиконання обов’язку. У законопроекті ми пропонуємо адміністративну. Це те саме, що ігнорувати запрошення в армію”, – розповідає Михайло Савва.

Попри скептицизм експертів щодо успіху судової реформи, правозахисник Центру громадянських свобод Андрій Кулібаба вірить в електоральний зиск для чинних депутатів, які хочуть переобратись до Верховної Ради, якщо ті створять справжній суд присяжних.

Суд присяжних в Україні, кінопоказ та лекція

Липень 16, 2018

Раз на два тижні Київська школа прав людини та демократії, (освітній проект Center for Civil Liberties) організовує правозахисні кінопокази.

Тут ви можете познайомитися з правозахисниками, послухати виступи експертів відпочити та подивитися фільми, що підіймають гострі суспільні питання.

11.07.2018 ми копазували фільм “12 Розгніваних чоловіків”.

Лектор – Михаил Савва. Доктор політичних наук, професор, голова правління громадської організації «Експертна група «Сова»

Гармонізація нашого кримінального законодавства з міжнародним правом

Квітень 25, 2018

Приведення кримінального законодавства України у відповідність з міжнародним правом в питаннях криміналізації основних злочинів за міжнародним правом.

 

 

Результаты поиска:

ЗАЯВА ПРАВОЗАХИСНОГО ПОРЯДКУ ДЕННОГО щодо “подарунку” від трьох депутатів із фракції “Блок Петра Порошенка” до Дня гідності та свободи

Листопад 22, 2018

До Дня гідності та свободи народні депутати Микола Паламарчук, Артур Палатний та Олег Велікін зробили “подарунок” громадянам України. Вони зареєстрували законопроект №9306 від 20 листопада 2018 року, що є черговою спробою на законодавчому рівні криміналізувати наклеп. При цьому керівник фракції “Блок Петра Порошенка” Артур Герасимов заявив, що ця законодавча ініціатива народних депутатів є їхньою особистою і не представляє позицію фракції.

Законопроект встановлює кримінальну відповідальність “за умисне поширення завідомо неправдивих відомостей, що ганьблять честь і гідність іншої особи або підривають її ділову репутацію”. Максимальна санкція за такі дії, за задумом авторів, передбачає позбавлення волідо трьох років.

Це далеко не перша спроба під гаслом “боротьби з неправдивими відомостями” обмежити вільну політичну дискусію та створити “охолоджувальний ефект” при висвітлені журналістами проблем корупції, порушень прав людини, зловживання посадовим становищем та іншої інформації, що є предметом суспільного інтересу.

Невипадково аналогічні положення були передбачені “диктаторськими законами 16 січня”, які у 2014 році були внесені до парламенту Вадимом Колесніченком та Володимиром Олійником із фракції Партії Регіонів. Пізніше, у 2016 році, доповнити Кримінальний кодекс статтями про наклеп та образу пропонував вже інший народний депутат, тодішній власник телеканалу NewsOne Євгеній Мураєв, законопроект якого теж було знято з розгляду.

Нинішня спроба є дев’ятою від часу набрання чинності Кримінальним кодексом 2001 року. Викликає подив наполегливість, із якою народні обранці намагаються  повернути кримінальну відповідальність за поширення “неправдивих відомостей” і тим самим отримати імунітет від публічної критики. Автори законопроекту посилаються на досвід розвинених демократичних країн світу, де “практику подачі позовів до суду щодо засобів масової інформації не сприймають як спробу тиску, загрози згортання свободи слова та як обмеження свободи слова регуляції, а як превентивний механізм та захисту”. Однак забувають при цьому, що Європейський суд з прав людини визначив медіа “сторожовими псами”, тобто вартовими демократії, і в своїй судовій практиці встановив норму більшої відкритості для критики публічних осіб, при цьому допускаючи, що такі критичні матеріали можуть шокувати або викликати обурення.

 

Згадана у пояснювальній записці “подача позовів” є інструментом цивільного судочинства, що передбачає елемент змагальності в судовому процесі.  В Україні захист приватності, честі та гідності вже гарантований Цивільним кодексом України та Європейською конвенцією з прав людини. Це тонкі хірургічні інструменти зважування “права знати” та “свободи бути залишеним у спокої”, замість яких народні депутати, що виступають за криміналізацію наклепу,  пропонують встановити гільйотину.

 

Ми хочемо нагадати народним депутатам, що вони живуть та реєструють законопроекти не в Данії, Ісландії, Норвегії чи Швейцарії, а в Україні – країні із досить низькою довірою суспільства до судових та правоохоронних органів, які до того вже п’ятий рік знаходяться у процесі реформування.

З огляду на широкий простір для зловживань, які створюють такі законодавчі інструменти у країнах із проблемами забезпечення судового захисту прав людини, кримінальна відповідальність за наклеп та образу була скасована в Україні ще у 2001 році.

Ми звертаємось до народних депутатів із закликом не допустити внесення до національного законодавства рудиментарних і недемократичних норм та не голосувати за проходження законопроекту  9306, а народним депутатам Миколі Паламарчуку, Артуру Палатному та Олегу Велікіну пропонуємо відкликати законопроект “Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за наклеп” № 9306 від 20 листопада 2018 року.

 

Платформа “Правозахисний порядок денний” – неформальна коаліція правозахисних організацій, що займаються вирішенням системних проблем законодавства та практики для захисту фундаментальних прав людини. Учасниками Платформи виступають Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод, Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини, Центр досліджень правоохоронної діяльності, Проект “Без кордонів”, Євромайдан SOS. Координацію роботи платформи здійснює Центр громадянських свобод. Контакти для зв’язку: human.rights.agenda.ua@gmail.com

Заяву підтримали:

Центр громадянських свобод

ГО OPIR.ORG

ГО “Центр UA”

Громадський рух ЧЕСНО

Центр інформації про права людини

ГО Інститут розвитку регіональної преси

Інститут демократії ім. Пилипа Орлика

ГО StateWatch

Медійна ініціатива за права людини

ГО Інститут масової інформації

ГО “Детектор медіа”

ГО “Всеукраїнське об’єднання “Автомайдан”

Центр демократії та верховенства права

НГО “Небайдужі”

Центр протидії корупції

Bihus.info

Лабораторія законодавчих ініціатив

ГО “Правозахисна ініціатива”

Академія української преси

Платформа прав людини

ГО “Лабораторія цифрової безпеки”

Центр економічної стратегії

Кримська правозахисна група

Національна спілка журналістів України

БФ “Восток-SOS”

Український інститут медіа та комунікації  

ГО “Разом проти корупції”

Українська Гельсінська спілка з прав людини

Фундація DEJURE

Theinsider.ua

40-вий щорічний форум транснаціональної мережі членів парламентів Parliamentarians for Global Action

Листопад 16, 2018

🔴 Пряма трансляція з Верховна Рада України.

40-вий щорічний форум транснаціональної мережі членів парламентів Parliamentarians for Global Action та 10-та Консультативна Асамблея Парламентарів за Міжнародний кримінальний суд та верховенство права (CAP-ICC).

Прес-брифінг за ратифікацію Римського статуту

Листопад 14, 2018

Правозахисники та постраждалі від злочинів проти людяності вимагають від політиків ратифікувати Римський статут

📍 15 листопада о 13:00 на вулиці Інститутській (верхній вихід від метро Хрещатик) поряд із місцем розстрілів Героїв Небесної сотні, правозахисники та жертви злочинів проти людяності звернуться до політиків із вимогою ратифікувати Римський статут.

Учасники брифінгу розкажуть, що у свій час стало на заваді приєднанню України до Міжнародного кримінального суду, які підводні камені були закладені в конституційній реформі, як уся ця ситуація впливає на розгляд “українське портфоліо” в Офісі прокурора, кому в Україні потрібна боротьба із безкарністю та чому це питання знову стає актуальним передодні виборів.

🚩 Участь у брифінгу візьмуть:
Надія ВОЛКОВА, координаторка робочої групи ППД щодо ратифікації Римського статуту, голова Української правової консультативної групи
Біл ПЕЙС, голова Коаліції за Міжнародний кримінальний суд
Давід Катін, генеральний секретар “Парламентарів за глобальні дії”
Світлана ЗАЛІЩУК, народна депутатка України
Олександра МАТВІЙЧУК, голова правління Центру громадянських свобод
Вікторія ПАНТЮШЕНКО, дружина військовополоненого танкіста Богдана Пантюшенка, який знаходиться в полоні із 2015 року
Володимир БОНДАРЧУК, голова ГО “Родина Героїв Небесної сотні”, син загиблого учасника Революції Гідності Сергія Бондарчука

📧 За додатковими питання прохання звертатися до Сергія Зайченко, +380671032046, human.rights.agenda.ua@gmail.com

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Звернення: Створити тимчасову слідчу комісію для розслідування нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів

Листопад 5, 2018

ЗВЕРНЕННЯ ПРАВОЗАХИСНОГО ПОРЯДКУ ДЕННОГО
до голів депутатських фракцій Верховної ради України
з вимогою створити тимчасову слідчу комісію для розслідування
нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів

Учора, 4 листопада 2018 року, після трьох місяців боротьби за життя та 15 складних операцій у реанімації померла громадська активістка і співробітниця виконкому Херсонської міської ради Катерина Гандзюк. Її вбили. Людям, які заплатили виконавцям за те, щоб 31 липня в Херсоні на Катерину вилили літр сірчаної кислоти та вона отримала опіки близько 40% тіла, таки вдалося довести до кінця свій злочинний задум.

За місяць до смерті Катерина Гандзюк записала відеозвернення до української влади та громадськості. Вона знову підняла питання неналежного розслідування хвилі нападів на громадських активістів та політичних діячів, які протягом 2018 року відбувалися по всій країні. І поставила питання, які, на її ж думку, стали риторичними:

Хто замовив всіх цих людей? Хто покриває замовників? Чому така кількість розслідувань саботується? Чому ми маємо терпіти, поки найактивніших з нас вбивають та калічать? Відколи це стало нормою?»

Ми вважаємо, що ці питання становлять значний суспільний інтерес та вимагаємо від голів депутатських фракцій відповідно до статті 89 Конституції України невідкладно створити тимчасову слідчу комісію Верховної ради України для розслідування нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів, які мали місце в різних регіонах України протягом двох останніх років.

Ми вважаємо за необхідне допустити до участі в її засіданнях представників громадських організацій, які системно займаються цими питаннями.

Саме за діями, а не за словами, ми будемо оцінювати щирість заяв голів депутатських фракцій та інших високопосадовців щодо неминучості покарання винних у переслідуваннях громадянського суспільства.

Платформа “Правозахисний порядок денний” – неформальна коаліція правозахисних організацій, що займаються вирішенням системних проблем законодавства та практики для захисту фундаментальних прав людини. Учасниками Платформи виступають Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод, Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини, Центр досліджень правоохоронної діяльності, Проект “Без кордонів”, Євромайдан SOS. Координацію роботи платформи здійснює Центр громадянських свобод. Контакти для зв’язку: human.rights.agenda.ua@gmail.com

 

Центр громадянських свобод
Крим-SOS
Благодійний фонд “Восток-SOS”
Медійна ініціатива з прав людини
Східноукраїнський центр громадських ініціатив
Асоціація УМДПЛ
Правозахисна Ініціатива
Український інститут з прав людини
Гельсінська ініціатива-ХХІ
Центр інформації про права людини
Платформа прав людини
Українська Гельсінська спілка з прав людини
Луганський обласний правозахисний центр “Альтернатива”
Інститут масової інформації
ГО “Мирний Берег”
Лабораторія законодавчих ініціатив/Українська школа політичних студій
Центр протидії корупції
Експертний центр з прав людини
Тернопiльська правозахисна група
Харківська правозахисна група
Харкiвський iнститут соцiальних дослiджень
Всеукраїнське об‘єднання «Автомайдан»
Освітній дім прав людини – Чернігів
Українська фундація правової допомоги
Харківська обласна фундація «Громадська альтернатива»
Фундація DEJURE
Дивовижні
Українська правова консультативна група
«НГО Небайдужі»
ГО «ВГО «ОПІРОРГ»»
Ініціатива «Декларація Небайдужих»
Детектор медіа
Регіональний центр прав людини
ГО “Вектор прав людини”
ГО “КиївПрайд”
БО “Громадський фонд “Суми”
ГО “Місто розумних”
ГО “Студентське братство Сумщини”
РНГО “Центр соціального партнерства”
ГО “Правозахист”
Коаліція громадських організацій “Тернопільський центр реформ”
ГО “Центр UA”
ГО “Центр громадського моніторингу та аналітики”
Кримська правозахисна група

 

Опубліковано законопрект про “Воєнних злочинців”

Вересень 26, 2018

ПРОЕКТ ЗАКОНУ УКРАЇНИ
«ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ДЕЯКИХ ЗАКОНОДАВЧИХ АКТІВ
ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГАРМОНІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА З ПОЛОЖЕННЯМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА»

Порівняльна таблиця
Пояснювальна записка
Проект закону

Протокол узгодження позицій

Воєнні злочини є, а відповідальності немає: які зміни потрібні до Кримінального кодексу України?

Вересень 10, 2018

Джерело: https://www.radiosvoboda.org/a/vojenni-zlochyny-vidpovidalnist/29460069.html

Дружина закатованого сепаратистами депутата міської ради Горлівки Володимира Рибака Олена Рибак не може притягнути до відповідальності винних у цьому злочині, тому що для цього немає необхідних законодавчих норм. У Міністерстві юстиції є законопроект, ухвалення якого могло б допомогти їй. Втім, за словами голови правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександри Матвійчук, він перебуває на розгляді уряду вже рік, і руху в бік до його ухвалення немає. Один із авторів законопроекту Антон Кориневич припускає, що ці зміни просто не цікаві українському політикуму. Міністерство юстиції на запит Радіо Свобода щодо своєї позиції в цьому питанні не відповіло.

Активісти під стінами Кабінету міністрів вимагали внести зміни до Кримінального кодексу в тому, що стосується притягнення до відповідальності воєнних злочинців. Досі в законодавстві не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не повною мірою відповідають вимогам сучасного міжнародного прав, зазначають організатори акції.

Втім, у Міністерстві юстиції вже є відповідний законопроект, який має надати можливість національним органам слідства й суду ефективно переслідувати людей, які вчинили міжнародні злочини.

Антон Кориневич
Антон Кориневич

Як пояснює один із авторів законопроекту Антон Кориневич, наразі в українському законодавстві досить розмитою є відповідальність за такі злочини. Більше того, за його словами, міжнародні злочини й злочини міжнародного характеру змішані.

«Він (законопроект – ред.) вносить важливі правки до положень Кримінального кодексу щодо міжнародних злочинів. У Кримінальному кодексі станом на сьогодні немає злочинів проти людяності. Положення про злочин агресії сьогодні не відповідає міжнародним стандартам», – розповідає Кориневич у коментарі Радіо Свобода.

А деякі злочини не відображені в українському законодавстві взагалі, зазначав голова комітету Верховної Ради України з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Григорій Немиря.

«Існують злочини, деякі з яких не відображені в українському законодавстві, зокрема кримінальному. Міжнародний кримінальний суд має справи з чотирма такими злочинами: проти людяності, геноцидом, воєнними та агресією», – сказав Немиря.

За словами Кориневича, запропонований законопроект виокремлює ці чотири категорії злочинів в окремий розділ.

Кабінет міністрів законопроект не розглядає

Втім, документ застряг в уряді. Голова правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександра Матвійчук каже, що він уже рік перебуває на розгляді уряду, і ніякого руху до його ухвалення не спостерігається.

Олександра Матвійчук
Олександра Матвійчук

Кориневич припускає, що так відбувається через те, що він не цікавий політикуму.

«Він не стосується речей, які можуть бути цікавими для тих, хто ухвалює рішення. Він стосується справедливості», – вважає Кориневич.

Цей законопроект потрібно ухвалити, зазначає Матвійчук, тому що не всі міжнародні злочини мають аналоги серед «загальнокримінальних». А навіть якщо аналог і є, то він не відображатиме повністю їхню природу.

Скажімо, розстріли на Майдані розслідуються як терористичні акти, а вони є злочинами проти людяності, переконує Матвійчук. Втім, за такі злочини українське законодавство відповідальності не передбачає. Більше того, зазначає вона, у Кримінальному кодексі немає навіть терміну «злочини проти людяності».

У підсумку, наголошує Матвійчук, це може призвести до безкарності.

Окремо експерт наголошує, що через наявність Мінських домовленостей, які передбачають амністію для причетних до подій в окремих районах Донецької та Луганської областей, воєнні злочинці залишаться не покараними. А якщо кваліфікувати їхні злочини як міжнародні, то є шанс притягнути їх до відповідальності.

Дружина закатованого сепаратистами Володимира Рибака, депутата міської ради Горлівки, Олена Рибак каже, що через відсутність необхідних норм не може притягнути до відповідальності винних у смерті її чоловіка.

«Я вже дуже давно не можу покарати винних. І ця людина не втікає з України. А навіщо? Нема закону такого, щоб щось із ним зробити. Він сидить і чекає», – розповідає Рибак.

Вона припускає, що уряд затягує з передачею законопроекту до парламенту через те, що «хтось боїться, що когось із них притягнуть до відповідальності».

Радіо Свобода направляло запит до Міністерства юстиції щодо деталей ситуації та його позиції в цьому питанні, але відповіді на нього не отримало.

На акції підтримки закону про воєнних злочинців

Серпень 29, 2018

 

29.08 об 11:00 відбулася акція на підтримку законопроекту «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо забезпечення його гармонізації з положеннями міжнародного права», який розроблений експертами правозахисної платформи “Правозахисний порядок денний” у співпраці з Міністерством юстиції України. Даний законопроект вже рік знаходиться на розгляді уряду.
——————
Складно в це повірити, але на п’ятому році війни із Росією українське законодавство досі не має правових інструментів для покарання воєнних злочинців. У Кримінальному кодексі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не в повній мірі відповідають вимогам сучасного міжнародного права.

Тому під час проведення засідання Уряду правозахисники, рідні політв’язнів та жертви воєнних злочинів на сході звернулися до прем’єр-міністра Володимира Гройсмана та усіх членів уряду із проханням невідкладно відправити до Верховної ради України законопроект про внесення змін до Кримінального кодексу України, який дозволить національним органам належно розслідувати міжнародні злочини і притягати винних до відповідальності.

В акції взяли участь Олена РИБАК, дружина закатованого горлівського депутата Володимира Рибака, вчений-релігіознавець Ігор КОЗЛОВСЬКИЙ, який провів у полоні близько двох років, волонтерка Ірина ДОВГАНЬ, яка вижила завдяки розміщенню її фото “у позорного столпа” в Нью-Йорк Таймс, Ігор КОТЕЛЯНЕЦЬ, брат політв’язня Євгена Панова, який за сфабрикованою справою в Криму отримав 8 років позбавлення волі та інші.

Суд присяжних vs народні засідателі

Липень 20, 2018

Микола Мирний, журналіст Центру інформації про права людини для газети “День”

 

В Україні немає справжнього суду присяжних як інструменту народовладдя. Правозахисники кажуть, що він посилив би судову реформу та був би ще однією гарантією справедливого суду для громадян.

Експерти констатують: хоч у Конституції згадується право народу на здійснення правосуддя через суд присяжних, однак створений в Україні інститут по своїй суті таким не є. Насправді замість суду присяжних діє неефективний в українських реаліях суд шефенів. Цей інститут з’явився в листопаді 2012 року, коли набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс. Уже тоді експертне середовище вказувало на спотвореність ідеї суду присяжних.

ЩО НЕ ТАК?

Правозахисники нарікають, що у професійних суддів необмежені можливості впливу на рішення народних засідателів шефенської моделі. А це, у свою чергу, впливає на справедливість рішень.

 

Віктор Шишкін

  “Якщо ти йдеш разом із суддею в дорадчу кімнату, разом із ним вирішуєш справу й разом підписуєш вирок, то ти не присяжний. Ти звичайний народний засідатель. Подивіться американські фільми. От там – присяжні. Поки присяжні засідають, суддя перебуває в будь-якому іншому місці й жодним чином на них не впливає. Називайте хоч горщиком, але якщо народ буде ухвалювати рішення разом із професійним суддями, то це не буде суд присяжних… З таким інститутом в Україні не можна усій планеті розповідати, що у нас – суд присяжних”, – наголошує суддя Конституційного Суду України у відставці Віктор Шишкін.

Наразі троє представників народу разом із двома суддями вирішують усі питання судочинства, тоді як у класичному варіанті присяжні незалежні та вільні в ухваленні рішень. Не вирішуючи правових питань, присяжні мають лише відповісти, чи був факт вчинення злочину, чи винна людина та чи заслуговує вона на помилування. Аби відповісти на ці питання, у них необов’язково має бути юридична освіта, достатньо здорового глузду, пояснюють експерти. Якщо присяжні визнали людину винною, суддя окремо визначає міру покарання. Якщо ж невинною – суддя зобов’язаний підготувати виправдувальний вирок, а обвинувачуваного негайно звільняють з-під варти.

“Вердикт присяжних неможливо оскаржити за класичною схемою. Не можна також потім стверджувати, що воно несправедливе чи корупційне. Тому що його винесли 12 чи 8 представників народу, які жодним чином не пов’язані з владою”, – каже голова правління Експертної групи “Сова” Михайло Савва. 

Тетяна Веремій

Сьогодні народні засідателі розглядають цивільні та особливо тяжкі кримінальні справи, коли підсудному загрожує довічне ув’язнення.

За словами чернігівської адвокатки Тетяни Веремій, у її місті було всього три справи за участю народних засідателів. У двох із них вона була захисницею. На її переконання, у судових засіданнях громадяни беруть участь через гроші або на прохання представників судової влади. Охочих чи обізнаних у праві не так легко знайти. Адвокатка нарікає, що в колегію “присяжних суддів” потрапляли колишні правоохоронці, які “до підсудних із самого початку ставилися з обвинувальним ухилом”.

“У колегію потрапив колишній правоохоронець, якого допитували у цій же ж кримінальній справі як свідка. Був також екс-співробітник ДАІ. Ми двічі заявляли відвід, але суд не задовольняв наші клопотання”, – згадує Тетяна Веремій.

Тетяна Веремій зауважує, що в колегії є люди, які взагалі не цікавляться справою.

“Якщо присяжний не виявляє ініціативи побачити на власні очі матеріали справи, то суд і не ознайомлює його. У справах, наприклад, про подвійне вбивство є від трьох томів і більше. А в одному томі тільки – 270 сторінок доказів і пояснень свідків. Якщо адвокат неактивно працює, неможливо без ознайомлення орієнтуватись у справі і скласти враження про винуватість людини”, – переконана вона. Адвокатка вважає, що обов’язок вивчати матеріали справи має бути закріплений у законодавстві. Окрім цього, вона також не вірить, що в нарадчій кімнаті народні засідателі ухвалюють рішення незалежно від судді. Вона виступає за розділення суду присяжних від суддів, аби унеможливити контакт та вплив від суддів.

Михайло Савва вважає, що шефенські суди неефективні в країнах із перехідною демократією.

“Шефенська система працює виключно в країнах із вкрай високим рівнем правової культури. А такі країни, як Данія, узагалі відмовляються від представників народу. Бо в їхніх колегіях професійних суддів більший відсоток виправдувальних вироків, аніж у суду присяжних. Рівень справедливості у них на такому рівні, що вони вже можуть дозволити економити на присяжних, про що не скажеш стосовно України”, – розповідає правозахисник.

За участю народних засідателів в Україні суди виносять виправдувальні вердикти від 1325% справ, тоді як в одних лише професійних суддів – 1% таких вироків.

“У Росії в кримінальних справах за рік суд присяжних класичної моделі виносить 300 вердиктів. У різні роки від них було від 7 до 25% виправдувальних вироків. В Україні в 2016 році так звані “присяжні” винесли всього 50 вердиктів, тоді як у США з близько 160 тисяч 18–19% виправдальні. Це підтверджує, що система в Україні взагалі не працює”, – наголошує Михайло Савва.
Також експерт вказує на досвід Греції, коли 1967 року диктаторський режим “чорних полковників” змінив суд присяжних у країні на шефенський суд. Народні засідателі вдвічі менше виносили виправдальних вироків у порівнянні з присяжними.

Суддя Верховного Суду Аркадій Бущенко переконаний, що з ефективним судом присяжних збільшується вірогідність того, що правда буде встановлена в суді точніше. Більше того, він переконаний, що присяжні покращують судочинство та правові ідеї в країні.

“Судді важко вибратись із ситуації несправедливого закону. У таких випадках якщо суддя вирішує не застосовувати несправедливий закон, то йому треба знайти розлогу мотивацію. А це досить складне завдання. Тоді як присяжні не мотивують свої рішення. У таких випадках вони кажуть: “Ні! До побачення!” І на цьому все – у судовому рішенні закон не застосовується. І через те, що присяжні обнулили закон, суспільство та парламент отримують сигнал, що з ним щось не так і потрібно покращувати законодавство. Таким чином присяжні триматимуть усі гілки влади в тонусі і влада буде уважніше ставитись до розробки законодавчих ініціатив”, – пояснює Аркадій Бущенко і додає, що суд присяжних сприяє юридичній просвіті в країні.

НАВІЩО? 

Суд присяжних – це інструмент громадян контролю за владою, нагадує адвокат та правозахисник Андрій Осіпов. Він посилається на одне із рішень Верховного суду США 1968 року, який наголосив, що існування суду присяжних – це “достатня та повноцінна гарантія контролю щодо утиску громадян з боку держави”.

Андрій Осіпов

“Шарль Монтеськ’є та Джон Лок, засновуючи систему стримувань і противаг, закладали в неї таку систему, аби влада була сильною, щоб здійснювати свої повноваження, та слабкою, аби не утискати громадян. Віддаючи владі важелі переслідувати за злочини, тримати людей під вартою, засуджувати до покарання, виконувати вирок суду, стягувати податки, громадяни мають усвідомлювати, що, відпускаючи на волю такого звіра, у них мають бути можливості його вгамувати”, – пояснює Андрій Осіпов.

На його переконання, у судовій гілці влади України немає механізму стримувань і противаг. А українська влада, за його словами, обманює громадян, не надаючи їм ефективного інструменту народовладдя, “якого не було в українців з 1917 року”.

Андрій Осіпов вважає, що не варто критикувати суд присяжних через приклади справ росіянки Віри Засулич та київського єврея Менделя Бейліса, яких присяжні свого часу виправдали.

“У XIX столітті в Україні відбувалися єврейські погроми, держава займає антисемітську позицію. Два роки тримають у в’язниці Бейліса, аби звинуватити його, а суд присяжних виправдовує. І вся країна сприймає цей вирок справедливим та поважає його в умовах антисемітської істерії”, – розповідає Андрій Осіпов.

“Уявіть та порівняйте можливу реакцію суспільства, наприклад, на можливий вирок суддів Оболонського райсуду Києва у справі про держзраду Януковича і вердикт суду присяжних з цього приводу!” – додає адвокат та колишній суддя адміністративної юрисдикції Андрій Волков.

Експерти зауважують, що не всі підозрювані будуть користуватися судом присяжних. Часто доказів достатньо, і підозрювані усвідомлюють, що їхня вина доведена. Суд присяжних потрібен для сфальсифікованих кримінальних справ.

Член Громадської ради доброчесності Віталій Титич зізнається, що конкурс відбору суддів до Верховного Суду його “травмував психологічно”. Він констатує, що судова реформа в Україні не вдалась.

“Спасение утопающих – дело рук самих утопающих”. Не буде тих змін із судовою реформою, на які розраховує суспільство, тому суспільству треба шукати паралельно інші варіанти”, – коментує адвокат родин Небесної сотні Віталій Титич.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:  Конкурс до Верховного Суду пройшли 30 недоброчесних кандидатів – експерт РПР

Андрій Волков вважає, що судді зацікавлені в ефективному суді присяжних, оскільки він унеможливлює будь-який тиск на них. За його словами, в Україні немає повноцінного суду присяжних, бо політикам, ймовірно, вигідно тримати суддів на “дисциплінарному гачку”. Кількість підстав притягнення судді до дисциплінарної відповідальності збільшилась до 33 підстав, що викладені.

“Майже кожен суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності, якщо це раптом комусь буде треба”, – коментує він.

ЯКИМ БАЧАТЬ СУД ПРИСЯЖНИХ В УКРАЇНІ

Минулого року Міністерство юстиції на вимогу Плану дій ухваленої президентом Нацстратегії з прав людини розробило законопроект №7022. Він декларує запровадження “суду присяжних для розгляду кримінальних обвинувачень у тяжких та особливо тяжких злочинах”. Окрім цього, у Верховній Раді депутат від “Батьківщини” Сергій Власенко зареєстрував альтернативний документ №7022-1. Правозахисники нарікають, що законопроект Мін’юсту принципово не створює суд присяжних в Україні, а лишень дає право на представників народу, якщо обвинувачуваному загрожує вісім років ув’язнення або довічне.

Документ Міністерства юстиції лишає залежність присяжних від суддів та формування колегії з трьох народних засідателів та двох суддів. Класичну форму суду присяжних з його незалежністю від професійних суддів закладає законопроект “Правозахисного порядку денного” авторства експерта Центру політико-правових реформ Олександра Банчука. Однак наразі цей документ не зареєстрований у Верховній Раді.

Адвокатка Тетяна Веремій вважає, що в українських реаліях присяжних має бути не менше восьми. Законопроект Сергія Власенка пропонує популярну в США формулу – 1 суддя та 12 присяжних. Однак у Правозахисному порядку денному вважають, що сім представників народу – економічно прийнятна формула, яка може знизити корупційні ризики.

“Верховний суд США вирішував, з якою мінімальною кількістю присяжних може бути суд. Він встановив мінімум у шість людей. У районних судах Росії – шість, в обласних – вісім, у Верховному суді – 12 присяжних”, – каже Михайло Савва.

У висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради немає заперечень стосовно розмежування функцій присяжних та професійних суддів у документі Сергія Власенка. Однак управління вважає, що розширення кількості присяжних неможливе через фінансові та технічні причини. Це призведе до надмірного навантаження судів і зробить тривалішими підготовчі засідання.

Віталій Титич: “Суспільству треба шукати паралельно інші варіанти відбудови інфраструктури справедливості

Правозахисники хочуть, аби суд присяжних був обов’язком громадянина, як це є в Британії, США чи ж навіть у Росії. Пропонується, аби автоматизована система випадково обирала кандидатів до суду першої та апеляційної інстанції зі списку виборців громади.

Після цього під час відбору пропонується перевіряти список присяжних на професії, які унеможливлюють участь у колегії. Правозахисники виступають проти участі, зокрема, відставних прокурорів, військових, колишніх або чинних поліцейських, співробітників спецслужб, недієздатних та священників.

“А всі інші зобов’язані виконати обов’язок присяжного. Хочуть вони це чи ні. У різних країнах буває кримінальна або адміністративна відповідальність за невиконання обов’язку. У законопроекті ми пропонуємо адміністративну. Це те саме, що ігнорувати запрошення в армію”, – розповідає Михайло Савва.

Попри скептицизм експертів щодо успіху судової реформи, правозахисник Центру громадянських свобод Андрій Кулібаба вірить в електоральний зиск для чинних депутатів, які хочуть переобратись до Верховної Ради, якщо ті створять справжній суд присяжних.

Суд присяжних в Україні, кінопоказ та лекція

Липень 16, 2018

Раз на два тижні Київська школа прав людини та демократії, (освітній проект Center for Civil Liberties) організовує правозахисні кінопокази.

Тут ви можете познайомитися з правозахисниками, послухати виступи експертів відпочити та подивитися фільми, що підіймають гострі суспільні питання.

11.07.2018 ми копазували фільм “12 Розгніваних чоловіків”.

Лектор – Михаил Савва. Доктор політичних наук, професор, голова правління громадської організації «Експертна група «Сова»

Гармонізація нашого кримінального законодавства з міжнародним правом

Квітень 25, 2018

Приведення кримінального законодавства України у відповідність з міжнародним правом в питаннях криміналізації основних злочинів за міжнародним правом.

 

 

Результаты поиска:

ЗАЯВА ПРАВОЗАХИСНОГО ПОРЯДКУ ДЕННОГО щодо “подарунку” від трьох депутатів із фракції “Блок Петра Порошенка” до Дня гідності та свободи

Листопад 22, 2018

До Дня гідності та свободи народні депутати Микола Паламарчук, Артур Палатний та Олег Велікін зробили “подарунок” громадянам України. Вони зареєстрували законопроект №9306 від 20 листопада 2018 року, що є черговою спробою на законодавчому рівні криміналізувати наклеп. При цьому керівник фракції “Блок Петра Порошенка” Артур Герасимов заявив, що ця законодавча ініціатива народних депутатів є їхньою особистою і не представляє позицію фракції.

Законопроект встановлює кримінальну відповідальність “за умисне поширення завідомо неправдивих відомостей, що ганьблять честь і гідність іншої особи або підривають її ділову репутацію”. Максимальна санкція за такі дії, за задумом авторів, передбачає позбавлення волідо трьох років.

Це далеко не перша спроба під гаслом “боротьби з неправдивими відомостями” обмежити вільну політичну дискусію та створити “охолоджувальний ефект” при висвітлені журналістами проблем корупції, порушень прав людини, зловживання посадовим становищем та іншої інформації, що є предметом суспільного інтересу.

Невипадково аналогічні положення були передбачені “диктаторськими законами 16 січня”, які у 2014 році були внесені до парламенту Вадимом Колесніченком та Володимиром Олійником із фракції Партії Регіонів. Пізніше, у 2016 році, доповнити Кримінальний кодекс статтями про наклеп та образу пропонував вже інший народний депутат, тодішній власник телеканалу NewsOne Євгеній Мураєв, законопроект якого теж було знято з розгляду.

Нинішня спроба є дев’ятою від часу набрання чинності Кримінальним кодексом 2001 року. Викликає подив наполегливість, із якою народні обранці намагаються  повернути кримінальну відповідальність за поширення “неправдивих відомостей” і тим самим отримати імунітет від публічної критики. Автори законопроекту посилаються на досвід розвинених демократичних країн світу, де “практику подачі позовів до суду щодо засобів масової інформації не сприймають як спробу тиску, загрози згортання свободи слова та як обмеження свободи слова регуляції, а як превентивний механізм та захисту”. Однак забувають при цьому, що Європейський суд з прав людини визначив медіа “сторожовими псами”, тобто вартовими демократії, і в своїй судовій практиці встановив норму більшої відкритості для критики публічних осіб, при цьому допускаючи, що такі критичні матеріали можуть шокувати або викликати обурення.

 

Згадана у пояснювальній записці “подача позовів” є інструментом цивільного судочинства, що передбачає елемент змагальності в судовому процесі.  В Україні захист приватності, честі та гідності вже гарантований Цивільним кодексом України та Європейською конвенцією з прав людини. Це тонкі хірургічні інструменти зважування “права знати” та “свободи бути залишеним у спокої”, замість яких народні депутати, що виступають за криміналізацію наклепу,  пропонують встановити гільйотину.

 

Ми хочемо нагадати народним депутатам, що вони живуть та реєструють законопроекти не в Данії, Ісландії, Норвегії чи Швейцарії, а в Україні – країні із досить низькою довірою суспільства до судових та правоохоронних органів, які до того вже п’ятий рік знаходяться у процесі реформування.

З огляду на широкий простір для зловживань, які створюють такі законодавчі інструменти у країнах із проблемами забезпечення судового захисту прав людини, кримінальна відповідальність за наклеп та образу була скасована в Україні ще у 2001 році.

Ми звертаємось до народних депутатів із закликом не допустити внесення до національного законодавства рудиментарних і недемократичних норм та не голосувати за проходження законопроекту  9306, а народним депутатам Миколі Паламарчуку, Артуру Палатному та Олегу Велікіну пропонуємо відкликати законопроект “Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за наклеп” № 9306 від 20 листопада 2018 року.

 

Платформа “Правозахисний порядок денний” – неформальна коаліція правозахисних організацій, що займаються вирішенням системних проблем законодавства та практики для захисту фундаментальних прав людини. Учасниками Платформи виступають Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод, Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини, Центр досліджень правоохоронної діяльності, Проект “Без кордонів”, Євромайдан SOS. Координацію роботи платформи здійснює Центр громадянських свобод. Контакти для зв’язку: human.rights.agenda.ua@gmail.com

Заяву підтримали:

Центр громадянських свобод

ГО OPIR.ORG

ГО “Центр UA”

Громадський рух ЧЕСНО

Центр інформації про права людини

ГО Інститут розвитку регіональної преси

Інститут демократії ім. Пилипа Орлика

ГО StateWatch

Медійна ініціатива за права людини

ГО Інститут масової інформації

ГО “Детектор медіа”

ГО “Всеукраїнське об’єднання “Автомайдан”

Центр демократії та верховенства права

НГО “Небайдужі”

Центр протидії корупції

Bihus.info

Лабораторія законодавчих ініціатив

ГО “Правозахисна ініціатива”

Академія української преси

Платформа прав людини

ГО “Лабораторія цифрової безпеки”

Центр економічної стратегії

Кримська правозахисна група

Національна спілка журналістів України

БФ “Восток-SOS”

Український інститут медіа та комунікації  

ГО “Разом проти корупції”

Українська Гельсінська спілка з прав людини

Фундація DEJURE

Theinsider.ua

40-вий щорічний форум транснаціональної мережі членів парламентів Parliamentarians for Global Action

Листопад 16, 2018

🔴 Пряма трансляція з Верховна Рада України.

40-вий щорічний форум транснаціональної мережі членів парламентів Parliamentarians for Global Action та 10-та Консультативна Асамблея Парламентарів за Міжнародний кримінальний суд та верховенство права (CAP-ICC).

Прес-брифінг за ратифікацію Римського статуту

Листопад 14, 2018

Правозахисники та постраждалі від злочинів проти людяності вимагають від політиків ратифікувати Римський статут

📍 15 листопада о 13:00 на вулиці Інститутській (верхній вихід від метро Хрещатик) поряд із місцем розстрілів Героїв Небесної сотні, правозахисники та жертви злочинів проти людяності звернуться до політиків із вимогою ратифікувати Римський статут.

Учасники брифінгу розкажуть, що у свій час стало на заваді приєднанню України до Міжнародного кримінального суду, які підводні камені були закладені в конституційній реформі, як уся ця ситуація впливає на розгляд “українське портфоліо” в Офісі прокурора, кому в Україні потрібна боротьба із безкарністю та чому це питання знову стає актуальним передодні виборів.

🚩 Участь у брифінгу візьмуть:
Надія ВОЛКОВА, координаторка робочої групи ППД щодо ратифікації Римського статуту, голова Української правової консультативної групи
Біл ПЕЙС, голова Коаліції за Міжнародний кримінальний суд
Давід Катін, генеральний секретар “Парламентарів за глобальні дії”
Світлана ЗАЛІЩУК, народна депутатка України
Олександра МАТВІЙЧУК, голова правління Центру громадянських свобод
Вікторія ПАНТЮШЕНКО, дружина військовополоненого танкіста Богдана Пантюшенка, який знаходиться в полоні із 2015 року
Володимир БОНДАРЧУК, голова ГО “Родина Героїв Небесної сотні”, син загиблого учасника Революції Гідності Сергія Бондарчука

📧 За додатковими питання прохання звертатися до Сергія Зайченко, +380671032046, human.rights.agenda.ua@gmail.com

Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?

Листопад 7, 2018

Оригінал на сайті Української Правди

 ВОЛОДИМИР ЯВОРСЬКИЙ

експерт Центру інформації про права людини

У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання “російськомовного культурного продукту“, хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.

18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області”. 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.

Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах “до моменту повного припинення окупації території України”.

Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.

Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.

Такого поняття як “російськомовний культурний продукт” українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.

Закон про культуру оперує поняттям “вітчизняний (національний) культурний продукт”, яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.

Однак у рішеннях рад використовується термін “російськомовний”, що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.

З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.

Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.

Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.

У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, котра визначає, що “районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами”.

У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон “Про засади державної мовної політики” неконституційним, тому він втратив чинність.

Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.

Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.

Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.

Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.

З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.

Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.

Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.

При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.

З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.

Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.

Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.

Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та статтею 24 Конституції України.

Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.

Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.

Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.

На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.

Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.

Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.

Але поки в Україні “на всіх язиках все мовчить”…

Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини

Спеціально для УП

Звернення: Створити тимчасову слідчу комісію для розслідування нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів

Листопад 5, 2018

ЗВЕРНЕННЯ ПРАВОЗАХИСНОГО ПОРЯДКУ ДЕННОГО
до голів депутатських фракцій Верховної ради України
з вимогою створити тимчасову слідчу комісію для розслідування
нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів

Учора, 4 листопада 2018 року, після трьох місяців боротьби за життя та 15 складних операцій у реанімації померла громадська активістка і співробітниця виконкому Херсонської міської ради Катерина Гандзюк. Її вбили. Людям, які заплатили виконавцям за те, щоб 31 липня в Херсоні на Катерину вилили літр сірчаної кислоти та вона отримала опіки близько 40% тіла, таки вдалося довести до кінця свій злочинний задум.

За місяць до смерті Катерина Гандзюк записала відеозвернення до української влади та громадськості. Вона знову підняла питання неналежного розслідування хвилі нападів на громадських активістів та політичних діячів, які протягом 2018 року відбувалися по всій країні. І поставила питання, які, на її ж думку, стали риторичними:

Хто замовив всіх цих людей? Хто покриває замовників? Чому така кількість розслідувань саботується? Чому ми маємо терпіти, поки найактивніших з нас вбивають та калічать? Відколи це стало нормою?»

Ми вважаємо, що ці питання становлять значний суспільний інтерес та вимагаємо від голів депутатських фракцій відповідно до статті 89 Конституції України невідкладно створити тимчасову слідчу комісію Верховної ради України для розслідування нападів на громадських активістів, журналістів та політичних діячів, які мали місце в різних регіонах України протягом двох останніх років.

Ми вважаємо за необхідне допустити до участі в її засіданнях представників громадських організацій, які системно займаються цими питаннями.

Саме за діями, а не за словами, ми будемо оцінювати щирість заяв голів депутатських фракцій та інших високопосадовців щодо неминучості покарання винних у переслідуваннях громадянського суспільства.

Платформа “Правозахисний порядок денний” – неформальна коаліція правозахисних організацій, що займаються вирішенням системних проблем законодавства та практики для захисту фундаментальних прав людини. Учасниками Платформи виступають Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод, Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини, Центр досліджень правоохоронної діяльності, Проект “Без кордонів”, Євромайдан SOS. Координацію роботи платформи здійснює Центр громадянських свобод. Контакти для зв’язку: human.rights.agenda.ua@gmail.com

 

Центр громадянських свобод
Крим-SOS
Благодійний фонд “Восток-SOS”
Медійна ініціатива з прав людини
Східноукраїнський центр громадських ініціатив
Асоціація УМДПЛ
Правозахисна Ініціатива
Український інститут з прав людини
Гельсінська ініціатива-ХХІ
Центр інформації про права людини
Платформа прав людини
Українська Гельсінська спілка з прав людини
Луганський обласний правозахисний центр “Альтернатива”
Інститут масової інформації
ГО “Мирний Берег”
Лабораторія законодавчих ініціатив/Українська школа політичних студій
Центр протидії корупції
Експертний центр з прав людини
Тернопiльська правозахисна група
Харківська правозахисна група
Харкiвський iнститут соцiальних дослiджень
Всеукраїнське об‘єднання «Автомайдан»
Освітній дім прав людини – Чернігів
Українська фундація правової допомоги
Харківська обласна фундація «Громадська альтернатива»
Фундація DEJURE
Дивовижні
Українська правова консультативна група
«НГО Небайдужі»
ГО «ВГО «ОПІРОРГ»»
Ініціатива «Декларація Небайдужих»
Детектор медіа
Регіональний центр прав людини
ГО “Вектор прав людини”
ГО “КиївПрайд”
БО “Громадський фонд “Суми”
ГО “Місто розумних”
ГО “Студентське братство Сумщини”
РНГО “Центр соціального партнерства”
ГО “Правозахист”
Коаліція громадських організацій “Тернопільський центр реформ”
ГО “Центр UA”
ГО “Центр громадського моніторингу та аналітики”
Кримська правозахисна група

 

Опубліковано законопрект про “Воєнних злочинців”

Вересень 26, 2018

ПРОЕКТ ЗАКОНУ УКРАЇНИ
«ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ДЕЯКИХ ЗАКОНОДАВЧИХ АКТІВ
ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГАРМОНІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА З ПОЛОЖЕННЯМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА»

Порівняльна таблиця
Пояснювальна записка
Проект закону

Протокол узгодження позицій

Воєнні злочини є, а відповідальності немає: які зміни потрібні до Кримінального кодексу України?

Вересень 10, 2018

Джерело: https://www.radiosvoboda.org/a/vojenni-zlochyny-vidpovidalnist/29460069.html

Дружина закатованого сепаратистами депутата міської ради Горлівки Володимира Рибака Олена Рибак не може притягнути до відповідальності винних у цьому злочині, тому що для цього немає необхідних законодавчих норм. У Міністерстві юстиції є законопроект, ухвалення якого могло б допомогти їй. Втім, за словами голови правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександри Матвійчук, він перебуває на розгляді уряду вже рік, і руху в бік до його ухвалення немає. Один із авторів законопроекту Антон Кориневич припускає, що ці зміни просто не цікаві українському політикуму. Міністерство юстиції на запит Радіо Свобода щодо своєї позиції в цьому питанні не відповіло.

Активісти під стінами Кабінету міністрів вимагали внести зміни до Кримінального кодексу в тому, що стосується притягнення до відповідальності воєнних злочинців. Досі в законодавстві не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не повною мірою відповідають вимогам сучасного міжнародного прав, зазначають організатори акції.

Втім, у Міністерстві юстиції вже є відповідний законопроект, який має надати можливість національним органам слідства й суду ефективно переслідувати людей, які вчинили міжнародні злочини.

Антон Кориневич
Антон Кориневич

Як пояснює один із авторів законопроекту Антон Кориневич, наразі в українському законодавстві досить розмитою є відповідальність за такі злочини. Більше того, за його словами, міжнародні злочини й злочини міжнародного характеру змішані.

«Він (законопроект – ред.) вносить важливі правки до положень Кримінального кодексу щодо міжнародних злочинів. У Кримінальному кодексі станом на сьогодні немає злочинів проти людяності. Положення про злочин агресії сьогодні не відповідає міжнародним стандартам», – розповідає Кориневич у коментарі Радіо Свобода.

А деякі злочини не відображені в українському законодавстві взагалі, зазначав голова комітету Верховної Ради України з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Григорій Немиря.

«Існують злочини, деякі з яких не відображені в українському законодавстві, зокрема кримінальному. Міжнародний кримінальний суд має справи з чотирма такими злочинами: проти людяності, геноцидом, воєнними та агресією», – сказав Немиря.

За словами Кориневича, запропонований законопроект виокремлює ці чотири категорії злочинів в окремий розділ.

Кабінет міністрів законопроект не розглядає

Втім, документ застряг в уряді. Голова правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександра Матвійчук каже, що він уже рік перебуває на розгляді уряду, і ніякого руху до його ухвалення не спостерігається.

Олександра Матвійчук
Олександра Матвійчук

Кориневич припускає, що так відбувається через те, що він не цікавий політикуму.

«Він не стосується речей, які можуть бути цікавими для тих, хто ухвалює рішення. Він стосується справедливості», – вважає Кориневич.

Цей законопроект потрібно ухвалити, зазначає Матвійчук, тому що не всі міжнародні злочини мають аналоги серед «загальнокримінальних». А навіть якщо аналог і є, то він не відображатиме повністю їхню природу.

Скажімо, розстріли на Майдані розслідуються як терористичні акти, а вони є злочинами проти людяності, переконує Матвійчук. Втім, за такі злочини українське законодавство відповідальності не передбачає. Більше того, зазначає вона, у Кримінальному кодексі немає навіть терміну «злочини проти людяності».

У підсумку, наголошує Матвійчук, це може призвести до безкарності.

Окремо експерт наголошує, що через наявність Мінських домовленостей, які передбачають амністію для причетних до подій в окремих районах Донецької та Луганської областей, воєнні злочинці залишаться не покараними. А якщо кваліфікувати їхні злочини як міжнародні, то є шанс притягнути їх до відповідальності.

Дружина закатованого сепаратистами Володимира Рибака, депутата міської ради Горлівки, Олена Рибак каже, що через відсутність необхідних норм не може притягнути до відповідальності винних у смерті її чоловіка.

«Я вже дуже давно не можу покарати винних. І ця людина не втікає з України. А навіщо? Нема закону такого, щоб щось із ним зробити. Він сидить і чекає», – розповідає Рибак.

Вона припускає, що уряд затягує з передачею законопроекту до парламенту через те, що «хтось боїться, що когось із них притягнуть до відповідальності».

Радіо Свобода направляло запит до Міністерства юстиції щодо деталей ситуації та його позиції в цьому питанні, але відповіді на нього не отримало.

На акції підтримки закону про воєнних злочинців

Серпень 29, 2018

 

29.08 об 11:00 відбулася акція на підтримку законопроекту «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо забезпечення його гармонізації з положеннями міжнародного права», який розроблений експертами правозахисної платформи “Правозахисний порядок денний” у співпраці з Міністерством юстиції України. Даний законопроект вже рік знаходиться на розгляді уряду.
——————
Складно в це повірити, але на п’ятому році війни із Росією українське законодавство досі не має правових інструментів для покарання воєнних злочинців. У Кримінальному кодексі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів не в повній мірі відповідають вимогам сучасного міжнародного права.

Тому під час проведення засідання Уряду правозахисники, рідні політв’язнів та жертви воєнних злочинів на сході звернулися до прем’єр-міністра Володимира Гройсмана та усіх членів уряду із проханням невідкладно відправити до Верховної ради України законопроект про внесення змін до Кримінального кодексу України, який дозволить національним органам належно розслідувати міжнародні злочини і притягати винних до відповідальності.

В акції взяли участь Олена РИБАК, дружина закатованого горлівського депутата Володимира Рибака, вчений-релігіознавець Ігор КОЗЛОВСЬКИЙ, який провів у полоні близько двох років, волонтерка Ірина ДОВГАНЬ, яка вижила завдяки розміщенню її фото “у позорного столпа” в Нью-Йорк Таймс, Ігор КОТЕЛЯНЕЦЬ, брат політв’язня Євгена Панова, який за сфабрикованою справою в Криму отримав 8 років позбавлення волі та інші.

Суд присяжних vs народні засідателі

Липень 20, 2018

Микола Мирний, журналіст Центру інформації про права людини для газети “День”

 

В Україні немає справжнього суду присяжних як інструменту народовладдя. Правозахисники кажуть, що він посилив би судову реформу та був би ще однією гарантією справедливого суду для громадян.

Експерти констатують: хоч у Конституції згадується право народу на здійснення правосуддя через суд присяжних, однак створений в Україні інститут по своїй суті таким не є. Насправді замість суду присяжних діє неефективний в українських реаліях суд шефенів. Цей інститут з’явився в листопаді 2012 року, коли набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс. Уже тоді експертне середовище вказувало на спотвореність ідеї суду присяжних.

ЩО НЕ ТАК?

Правозахисники нарікають, що у професійних суддів необмежені можливості впливу на рішення народних засідателів шефенської моделі. А це, у свою чергу, впливає на справедливість рішень.

 

Віктор Шишкін

  “Якщо ти йдеш разом із суддею в дорадчу кімнату, разом із ним вирішуєш справу й разом підписуєш вирок, то ти не присяжний. Ти звичайний народний засідатель. Подивіться американські фільми. От там – присяжні. Поки присяжні засідають, суддя перебуває в будь-якому іншому місці й жодним чином на них не впливає. Називайте хоч горщиком, але якщо народ буде ухвалювати рішення разом із професійним суддями, то це не буде суд присяжних… З таким інститутом в Україні не можна усій планеті розповідати, що у нас – суд присяжних”, – наголошує суддя Конституційного Суду України у відставці Віктор Шишкін.

Наразі троє представників народу разом із двома суддями вирішують усі питання судочинства, тоді як у класичному варіанті присяжні незалежні та вільні в ухваленні рішень. Не вирішуючи правових питань, присяжні мають лише відповісти, чи був факт вчинення злочину, чи винна людина та чи заслуговує вона на помилування. Аби відповісти на ці питання, у них необов’язково має бути юридична освіта, достатньо здорового глузду, пояснюють експерти. Якщо присяжні визнали людину винною, суддя окремо визначає міру покарання. Якщо ж невинною – суддя зобов’язаний підготувати виправдувальний вирок, а обвинувачуваного негайно звільняють з-під варти.

“Вердикт присяжних неможливо оскаржити за класичною схемою. Не можна також потім стверджувати, що воно несправедливе чи корупційне. Тому що його винесли 12 чи 8 представників народу, які жодним чином не пов’язані з владою”, – каже голова правління Експертної групи “Сова” Михайло Савва. 

Тетяна Веремій

Сьогодні народні засідателі розглядають цивільні та особливо тяжкі кримінальні справи, коли підсудному загрожує довічне ув’язнення.

За словами чернігівської адвокатки Тетяни Веремій, у її місті було всього три справи за участю народних засідателів. У двох із них вона була захисницею. На її переконання, у судових засіданнях громадяни беруть участь через гроші або на прохання представників судової влади. Охочих чи обізнаних у праві не так легко знайти. Адвокатка нарікає, що в колегію “присяжних суддів” потрапляли колишні правоохоронці, які “до підсудних із самого початку ставилися з обвинувальним ухилом”.

“У колегію потрапив колишній правоохоронець, якого допитували у цій же ж кримінальній справі як свідка. Був також екс-співробітник ДАІ. Ми двічі заявляли відвід, але суд не задовольняв наші клопотання”, – згадує Тетяна Веремій.

Тетяна Веремій зауважує, що в колегії є люди, які взагалі не цікавляться справою.

“Якщо присяжний не виявляє ініціативи побачити на власні очі матеріали справи, то суд і не ознайомлює його. У справах, наприклад, про подвійне вбивство є від трьох томів і більше. А в одному томі тільки – 270 сторінок доказів і пояснень свідків. Якщо адвокат неактивно працює, неможливо без ознайомлення орієнтуватись у справі і скласти враження про винуватість людини”, – переконана вона. Адвокатка вважає, що обов’язок вивчати матеріали справи має бути закріплений у законодавстві. Окрім цього, вона також не вірить, що в нарадчій кімнаті народні засідателі ухвалюють рішення незалежно від судді. Вона виступає за розділення суду присяжних від суддів, аби унеможливити контакт та вплив від суддів.

Михайло Савва вважає, що шефенські суди неефективні в країнах із перехідною демократією.

“Шефенська система працює виключно в країнах із вкрай високим рівнем правової культури. А такі країни, як Данія, узагалі відмовляються від представників народу. Бо в їхніх колегіях професійних суддів більший відсоток виправдувальних вироків, аніж у суду присяжних. Рівень справедливості у них на такому рівні, що вони вже можуть дозволити економити на присяжних, про що не скажеш стосовно України”, – розповідає правозахисник.

За участю народних засідателів в Україні суди виносять виправдувальні вердикти від 1325% справ, тоді як в одних лише професійних суддів – 1% таких вироків.

“У Росії в кримінальних справах за рік суд присяжних класичної моделі виносить 300 вердиктів. У різні роки від них було від 7 до 25% виправдувальних вироків. В Україні в 2016 році так звані “присяжні” винесли всього 50 вердиктів, тоді як у США з близько 160 тисяч 18–19% виправдальні. Це підтверджує, що система в Україні взагалі не працює”, – наголошує Михайло Савва.
Також експерт вказує на досвід Греції, коли 1967 року диктаторський режим “чорних полковників” змінив суд присяжних у країні на шефенський суд. Народні засідателі вдвічі менше виносили виправдальних вироків у порівнянні з присяжними.

Суддя Верховного Суду Аркадій Бущенко переконаний, що з ефективним судом присяжних збільшується вірогідність того, що правда буде встановлена в суді точніше. Більше того, він переконаний, що присяжні покращують судочинство та правові ідеї в країні.

“Судді важко вибратись із ситуації несправедливого закону. У таких випадках якщо суддя вирішує не застосовувати несправедливий закон, то йому треба знайти розлогу мотивацію. А це досить складне завдання. Тоді як присяжні не мотивують свої рішення. У таких випадках вони кажуть: “Ні! До побачення!” І на цьому все – у судовому рішенні закон не застосовується. І через те, що присяжні обнулили закон, суспільство та парламент отримують сигнал, що з ним щось не так і потрібно покращувати законодавство. Таким чином присяжні триматимуть усі гілки влади в тонусі і влада буде уважніше ставитись до розробки законодавчих ініціатив”, – пояснює Аркадій Бущенко і додає, що суд присяжних сприяє юридичній просвіті в країні.

НАВІЩО? 

Суд присяжних – це інструмент громадян контролю за владою, нагадує адвокат та правозахисник Андрій Осіпов. Він посилається на одне із рішень Верховного суду США 1968 року, який наголосив, що існування суду присяжних – це “достатня та повноцінна гарантія контролю щодо утиску громадян з боку держави”.

Андрій Осіпов

“Шарль Монтеськ’є та Джон Лок, засновуючи систему стримувань і противаг, закладали в неї таку систему, аби влада була сильною, щоб здійснювати свої повноваження, та слабкою, аби не утискати громадян. Віддаючи владі важелі переслідувати за злочини, тримати людей під вартою, засуджувати до покарання, виконувати вирок суду, стягувати податки, громадяни мають усвідомлювати, що, відпускаючи на волю такого звіра, у них мають бути можливості його вгамувати”, – пояснює Андрій Осіпов.

На його переконання, у судовій гілці влади України немає механізму стримувань і противаг. А українська влада, за його словами, обманює громадян, не надаючи їм ефективного інструменту народовладдя, “якого не було в українців з 1917 року”.

Андрій Осіпов вважає, що не варто критикувати суд присяжних через приклади справ росіянки Віри Засулич та київського єврея Менделя Бейліса, яких присяжні свого часу виправдали.

“У XIX столітті в Україні відбувалися єврейські погроми, держава займає антисемітську позицію. Два роки тримають у в’язниці Бейліса, аби звинуватити його, а суд присяжних виправдовує. І вся країна сприймає цей вирок справедливим та поважає його в умовах антисемітської істерії”, – розповідає Андрій Осіпов.

“Уявіть та порівняйте можливу реакцію суспільства, наприклад, на можливий вирок суддів Оболонського райсуду Києва у справі про держзраду Януковича і вердикт суду присяжних з цього приводу!” – додає адвокат та колишній суддя адміністративної юрисдикції Андрій Волков.

Експерти зауважують, що не всі підозрювані будуть користуватися судом присяжних. Часто доказів достатньо, і підозрювані усвідомлюють, що їхня вина доведена. Суд присяжних потрібен для сфальсифікованих кримінальних справ.

Член Громадської ради доброчесності Віталій Титич зізнається, що конкурс відбору суддів до Верховного Суду його “травмував психологічно”. Він констатує, що судова реформа в Україні не вдалась.

“Спасение утопающих – дело рук самих утопающих”. Не буде тих змін із судовою реформою, на які розраховує суспільство, тому суспільству треба шукати паралельно інші варіанти”, – коментує адвокат родин Небесної сотні Віталій Титич.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:  Конкурс до Верховного Суду пройшли 30 недоброчесних кандидатів – експерт РПР

Андрій Волков вважає, що судді зацікавлені в ефективному суді присяжних, оскільки він унеможливлює будь-який тиск на них. За його словами, в Україні немає повноцінного суду присяжних, бо політикам, ймовірно, вигідно тримати суддів на “дисциплінарному гачку”. Кількість підстав притягнення судді до дисциплінарної відповідальності збільшилась до 33 підстав, що викладені.

“Майже кожен суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності, якщо це раптом комусь буде треба”, – коментує він.

ЯКИМ БАЧАТЬ СУД ПРИСЯЖНИХ В УКРАЇНІ

Минулого року Міністерство юстиції на вимогу Плану дій ухваленої президентом Нацстратегії з прав людини розробило законопроект №7022. Він декларує запровадження “суду присяжних для розгляду кримінальних обвинувачень у тяжких та особливо тяжких злочинах”. Окрім цього, у Верховній Раді депутат від “Батьківщини” Сергій Власенко зареєстрував альтернативний документ №7022-1. Правозахисники нарікають, що законопроект Мін’юсту принципово не створює суд присяжних в Україні, а лишень дає право на представників народу, якщо обвинувачуваному загрожує вісім років ув’язнення або довічне.

Документ Міністерства юстиції лишає залежність присяжних від суддів та формування колегії з трьох народних засідателів та двох суддів. Класичну форму суду присяжних з його незалежністю від професійних суддів закладає законопроект “Правозахисного порядку денного” авторства експерта Центру політико-правових реформ Олександра Банчука. Однак наразі цей документ не зареєстрований у Верховній Раді.

Адвокатка Тетяна Веремій вважає, що в українських реаліях присяжних має бути не менше восьми. Законопроект Сергія Власенка пропонує популярну в США формулу – 1 суддя та 12 присяжних. Однак у Правозахисному порядку денному вважають, що сім представників народу – економічно прийнятна формула, яка може знизити корупційні ризики.

“Верховний суд США вирішував, з якою мінімальною кількістю присяжних може бути суд. Він встановив мінімум у шість людей. У районних судах Росії – шість, в обласних – вісім, у Верховному суді – 12 присяжних”, – каже Михайло Савва.

У висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради немає заперечень стосовно розмежування функцій присяжних та професійних суддів у документі Сергія Власенка. Однак управління вважає, що розширення кількості присяжних неможливе через фінансові та технічні причини. Це призведе до надмірного навантаження судів і зробить тривалішими підготовчі засідання.

Віталій Титич: “Суспільству треба шукати паралельно інші варіанти відбудови інфраструктури справедливості

Правозахисники хочуть, аби суд присяжних був обов’язком громадянина, як це є в Британії, США чи ж навіть у Росії. Пропонується, аби автоматизована система випадково обирала кандидатів до суду першої та апеляційної інстанції зі списку виборців громади.

Після цього під час відбору пропонується перевіряти список присяжних на професії, які унеможливлюють участь у колегії. Правозахисники виступають проти участі, зокрема, відставних прокурорів, військових, колишніх або чинних поліцейських, співробітників спецслужб, недієздатних та священників.

“А всі інші зобов’язані виконати обов’язок присяжного. Хочуть вони це чи ні. У різних країнах буває кримінальна або адміністративна відповідальність за невиконання обов’язку. У законопроекті ми пропонуємо адміністративну. Це те саме, що ігнорувати запрошення в армію”, – розповідає Михайло Савва.

Попри скептицизм експертів щодо успіху судової реформи, правозахисник Центру громадянських свобод Андрій Кулібаба вірить в електоральний зиск для чинних депутатів, які хочуть переобратись до Верховної Ради, якщо ті створять справжній суд присяжних.

Суд присяжних в Україні, кінопоказ та лекція

Липень 16, 2018

Раз на два тижні Київська школа прав людини та демократії, (освітній проект Center for Civil Liberties) організовує правозахисні кінопокази.

Тут ви можете познайомитися з правозахисниками, послухати виступи експертів відпочити та подивитися фільми, що підіймають гострі суспільні питання.

11.07.2018 ми копазували фільм “12 Розгніваних чоловіків”.

Лектор – Михаил Савва. Доктор політичних наук, професор, голова правління громадської організації «Експертна група «Сова»

Гармонізація нашого кримінального законодавства з міжнародним правом

Квітень 25, 2018

Приведення кримінального законодавства України у відповідність з міжнародним правом в питаннях криміналізації основних злочинів за міжнародним правом.

 

 

Результаты поиска:

ЗАЯВА ПРАВОЗАХИСНОГО ПОРЯДКУ ДЕННОГО щодо “подарунку” від трьох депутатів із фракції “Блок Петра Порошенка” до Дня гідності та свободи

Листопад 22, 2018

До Дня гідності та свободи народні депутати Микола Паламарчук, Артур Палатний та Олег Велікін зробили “подарунок” громадянам України. Вони зареєстрували законопроект №9306 від 20 листопада 2018 року, що є черговою спробою на законодавчому рівні криміналізувати наклеп. При цьому керівник фракції “Блок Петра Порошенка” Артур Герасимов заявив, що ця законодавча ініціатива народних депутатів є їхньою особистою і не представляє позицію фракції.

Законопроект встановлює кримінальну відповідальність “за умисне поширення завідомо неправдивих відомостей, що ганьблять честь і гідність іншої особи або підривають її ділову репутацію”. Максимальна санкція за такі дії, за задумом авторів, передбачає позбавлення волідо трьох років.

Це далеко не перша спроба під гаслом “боротьби з неправдивими відомостями” обмежити вільну політичну дискусію та створити “охолоджувальний ефект” при висвітлені журналістами проблем корупції, порушень прав людини, зловживання посадовим становищем та іншої інформації, що є предметом суспільного інтересу.

Невипадково аналогічні положення були передбачені “диктаторськими законами 16 січня”, які у 2014 році були внесені до парламенту Вадимом Колесніченком та Володимиром Олійником із фракції Партії Регіонів. Пізніше, у 2016 році, доповнити Кримінальний кодекс статтями про наклеп та образу пропонував вже інший народний депутат, тодішній власник телеканалу NewsOne Євгеній Мураєв, законопроект якого теж було знято з розгляду.

Нинішня спроба є дев’ятою від часу набрання чинності Кримінальним кодексом 2001 року. Викликає подив наполегливість, із якою народні обранці намагаються  повернути кримінальну відповідальність за поширення “неправдивих відомостей” і тим самим отримати імунітет від публічної критики. Автори законопроекту посилаються на досвід розвинених демократичних країн світу, де “практику подачі позовів до суду щодо засобів масової інформації не сприймають як спробу тиску, загрози згортання свободи слова та як обмеження свободи слова регуляції, а як превентивний механізм та захисту”. Однак забувають при цьому, що Європейський суд з прав людини визначив медіа “сторожовими псами”, тобто вартовими демократії, і в своїй судовій практиці встановив норму більшої відкритості для критики публічних осіб, при цьому допускаючи, що такі критичні матеріали можуть шокувати або викликати обурення.

 

Згадана у пояснювальній записці “подача позовів” є інструментом цивільного судочинства, що передбачає елемент змагальності в судовому процесі.  В Україні захист приватності, честі та гідності вже гарантований Цивільним кодексом України та Європейською конвенцією з прав людини. Це тонкі хірургічні інструменти зважування “права знати” та “свободи бути залишеним у спокої”, замість яких народні депутати, що виступають за криміналізацію наклепу,  пропонують встановити гільйотину.

 

Ми хочемо нагадати народним депутатам, що вони живуть та реєструють законопроекти не в Данії, Ісландії, Норвегії чи Швейцарії, а в Україні – країні із досить низькою довірою суспільства до судових та правоохоронних органів, які до того вже п’ятий рік знаходяться у процесі реформування.

З огляду на широкий простір для зловживань, які створюють такі законодавчі інструменти у країнах із проблемами забезпечення судового захисту прав людини, кримінальна відповідальність за наклеп та образу була скасована в Україні ще у 2001 році.

Ми звертаємось до народних депутатів із закликом не допустити внесення до національного законодавства рудиментарних і недемократичних норм та не голосувати за проходження законопроекту  9306, а народним депутатам Миколі Паламарчуку, Артуру Палатному та Олегу Велікіну пропонуємо відкликати законопроект “Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за наклеп” № 9306 від 20 листопада 2018 року.

 

Платформа “Правозахисний порядок денний” – неформальна коаліція правозахисних організацій, що займаються вирішенням системних проблем законодавства та практики для захисту фундаментальних прав людини. Учасниками Платформи виступають Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод, Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини, Центр досліджень правоохоронної діяльності, Проект “Без кордонів”, Євромайдан SOS. Координацію роботи платформи здійснює Центр громадянських свобод. Контакти для зв’язку: human.rights.agenda.ua@gmail.com

Заяву підтримали:

Центр громадянських свобод

ГО OPIR.ORG

ГО “Центр UA”

Громадський рух ЧЕСНО

Центр інформації про права людини

ГО Інститут розвитку регіональної преси

Інститут демократії ім. Пилипа Орлика

ГО StateWatch

Медійна ініціатива за права людини

ГО Інститут масової інформації

ГО “Детектор медіа”

ГО “Всеукраїнське об’єднання “Автомайдан”

Центр демократії та верховенства права

НГО “Небайдужі”

Центр протидії корупції

Bihus.info

Лабораторія законодавчих ініціатив

ГО “Правозахисна ініціатива”

Академія української преси

Платформа прав людини

ГО “Лабораторія цифрової безпеки”

Центр економічної стратегії

Кримська правозахисна група

Національна спілка журналістів України

БФ “Восток-SOS”

Український інститут медіа та комунікації  

ГО “Разом проти корупції”

Українська Гельсінська спілка з прав людини

Фундація DEJURE

Theinsider.ua