ccl.org.ua@gmail.com Київ, вул. Басейна 9Г, офiс 25, 28 Пошук

Міжнародні відносини

Результаты поиска:

Олександра Матвійчук: Генеральний секретар Ради Європи звернувся до Путіна з проханням звільнити Сенцова

Червень 23, 2018

Голова правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександра Матвійчук повідомила, що Генеральний секретар Ради Європи звернувся до Путіна з проханням звільнити Олега Сенцова та заявив, що він особисто готовий написати клопотання про його помилування на основі Європейської конвенції з прав людини.

Читайте більше тут.

Зустріч з учасниками міжнародного обміну «Tackling discrimination»

Травень 11, 2018

10 травня 2018 року у Центрі польських та європейських студій (НаУКМА) відбулася зустріч координаторки групи громадського спостереження “ОЗОН” / Центр громадянських свобод Любові Галан з учасниками німецько-українського молодіжного обміну “Боротьба з дискримінацію” ( Tackling discrimination).
У рамках перезентації учасники дізналися більше про громадський контроль в Україні, моніторинг права на свободу мирних зібрань. Окремо у рамках обговорення розбирали також кейси порушення принципу недискримінації з боку поліції під час виконання позитивних обов’язків.

Ініціатива громадського спостереження ОЗОН  – добровільне об’єднання активних громадян, які усвідомлюють важливість контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів. За результатами спостережень оприлюднюють висновки та рекомендації. Громадські спостерігачі – незалежна сторона, вони завжди залишаються над процесом.

6 речей, які Вам потрібно знати про конфлікт на сході України – стаття гуманітарної місії ООН

Травень 8, 2018

Гуманітарна місія ООН в Україні опублікувала статтю про 6 речей, які кожен має знати про конфлікт на сході країні.

Олександра Матвійчук виступила у Вашингтоні

Квітень 17, 2018

В рамках навчання на Стендфордській програмі Ukrainian Emerging Leaders – голова правління ЦГС Олександра Матвійчук взяла участь у різних заходах у Вашингтоні.

Виступ перед очільниками церков та релігійних організацій на запрошення посла США по свободі релігії.

Олександра розповіла про наступ на свободу релігії на окупованих Росією територіях. За роки анексії кількість релігійних громад Криму скоротилася на 63%. В Донбасі ще у травні 2014 православ’я було проголошено головною релігією регіону. Відомі численні трагічні історії переслідувань активістів та релігійних діячів на цих територіях: тортури пастора Олександра Хомченко, які призвели до смерті; переслідування правозахисника Емір-Усеїн Куку, якому загрожує 20 років позбавлення волі; та багато інших.

Після виступу Олександра передала звернення Правозахисного порядку денного із проханням  організувати спеціальні слухання у Конгресі по цьому питанню. Звернення підтримали як правозахисні, так і релігійні організації, дякуючи Інституту релігійних свобод.

Дискусія Atlanic Council про майбутніх Українських лідерів.

На дискусії, зокрема, обговорювалися постмайданне суспільство України, проміжні результати реформ, в’язнів Кремля та полонених на Донбасі. Значення успіху України для всього пострадянського простору. Виклики, які стоять перед громадянським суспільством. Дискусія розпочалася виступом відомого публіциста та філософа – Френсіса Фукуями.

“Україна — це передова широкомасштабної боротьби за ліберальну демократію з різними популістськими та авторитарними силами усього світу” – Френсіс Фукуяма.

Зустріч з Куртом Волкером
представник Державного департаменту США з питань України
Голова Правління ЦГС передала Курту Волкеру бачення стратегічних пріоритетів у переговорах з Росією, які підписали понад 50 громадських організацій. Олександра також звернула увагу Курта на проблему арештів активістів на окупованих територіях. Арештованими залишаються сотні людей, серед них правозахисники, журналісти, активісти та звичайні люди. Але це все тільки верхівка айсбергу, за підозрою в державній зраді заарештували 246 людей. Ми досі не знаємо, хто ці люди та в яких умовах вони утримуються.

Представник Держ.депу сказав, що ретельно опрацює звернення.

Зустріч з Eurasia Foundation
Eurasia Foundation – Американська НУО, що займається розвитком ефективності громадських об’єднань.

 

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Звернення із приводу ненадання належної медичної допомоги Олегу Сенцову та іншим ув’язненим за політичними мотивами громадянам України зі списку LetMyPeopleGo

Листопад 29, 2017

Міністру закордонних справ Німеччини

пану Габріелю Зігмару

Станом на сьогодні близько 60 громадян України були позбавлені волі з політичних мотивів на території Російської Федерації та окупованого Криму. До більшості із них були застосовані катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання для вибиття неправдивих зізнань у діях, які вони не вчиняли.

Про це відкрито заявили Олег Сенцов, Олександр Кольченко, Валентин Вигівський, Микола Карпюк, Станіслав Клих, Євген Панов, Андрій Захтей, Андрій Коломієць, Сергій Литвинов, Олександр Костенко та інші незаконно утримувані люди. Детально про неправові практики, які застосовувалися до людей, що перебували під контролем Російської Федерації, розказали звільнені Юрій Яценко та Геннадій Афанасьєв.

Незаконне поводження з боку органів державної влади Російської Федерації яскраво ілюструє звернення Станіслава Клиха до Європейського суду з прав людини:

“[…] З метою змусити мене дати свідчення, до мене були застосовані незаконні методи дізнання і слідства, виражені у заподіянні мені побоїв і каліцтв у тому числі за допомогою наручників і електричного струму, тривалого стояння на колінах, в результаті чого на зап’ястях рук, колінах є численні шрами […]. Мене по кілька діб тримали на тюремному дворі, не даючи ні води, ні їжі. В результаті застосування цих методів я був доведений до стану дистрофії, не міг тримати в руках ложку, ручку, оскільки кисті рук були вивернуті в результаті приковування до решітки”.

Ситуацію ускладнюють незадовільні умови утримання за ґратами, які додатково призводять до різкого погіршення стану здоров’я,  розвитку та загострення хронічних та інших хвороб.

Стан здоров’я незаконно ув’язненого українського режисера Олега Сенцова, який був визнаний в’язнем сумління Міжнародною Амністією, нещодавно різко погіршився. За словами його адвоката, через тривале переохоложення у Олега загострився ревматизм і почалися проблеми з серцем.

Ми звертаємо увагу, що життя та здоров’я людини є найвищими цінностями кожної цивілізованої держави. Право  кожної  людини  на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного  здоров’я гарантується ст. 25 Загальної декларації прав людини 1948 року, ст.11, 12  Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 року, а також ст.11 Європейської соціальної хартії 1996 року.

Цього року представник Російської Федерації був обраний головою на 70-ій Всесвітній Асамблеї охорони здоров’я, статут якої Російська Федерація підписала ще у 1946 році. Тим самим вона визнала, що “володіння найвищим досяжним рівнем здоров’я є одним з основних прав кожної людини незалежно від раси, релігії, політичних переконань, економічного чи соціального становища”.

Крім того, відповідно до ст. 26 Федерального Закону від 21.11.2011 року N 323-ФЗ “Про основи охорони здоров’я громадян у Російській Федерації” особи, які утримуються під вартою, відбувають покарання у вигляді обмеження свободи, арешту, позбавлення свободи або адміністративного арешту, мають право на отримання медичної допомоги, зокрема, у необхідних випадках в медичних установах державної системи охорони здоров’я і муніципальної системи охорони здоров’я у відповідності до законодавства Російської Федерації.

На виконання даного закону було прийнято постанову уряду Російській Федерації від 28.12.2012  року N1466, якою було затверджено Правила надання особам, утримуваним під вартою або таким, що відбувають покарання у вигляді позбавлення свободи, медичної допомоги в медичних установах державної та муніципальної системи охорони здоров’я. У правилах передбачена можливість запрошення для проведення консультацій медиків-спеціалістів зазначених медичних установ при неможливості надання медичної допомоги в установах кримінально-виконавчої системи.

Ми звертаємо увагу, що усі громадяни України, яких за політичними мотивами утримують на території РФ та окупованому Криму, потребують належної медичної допомоги. Серед них у критичному стані знаходяться Дмитро Штибліков, який після затримання схуд на 30 кг та доведений до дистрофії, Станіслав Клих, який втратив психічне здоров’я після пережитих ним тортур, Олександр Костенко, який через відсутність операції ризикує втратити зламану працівниками ФСБ руку, Олександр Кольченко, який перебував у лікарні із діагнозом “дефіцит ваги”, Володимир Дудка, що вже десять місяців фактично знаходиться на самолікуванні із виразкою шлунку, Арсен Джеппаров, якому не надається медична допомога попри застуджені нирки, втрату слуху на ліве вухо та різке погіршення зору, Володимир Балух, у якого загострилися хвороби серця та нирок, через що йому вже декілька разів викликали карету швидкої медичної допомоги під час судових засідань, 19-річний Павло Гриб, який через інвалідність має постійно приймати підтримуючі препарати, тож відсутність ліків та належного медичного лікування у СІЗО спричинило до появи виразок на тілі.

Це тільки кілька прикладів порушення міжнародних зобов’язань Російською Федерацією права на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного  здоров’я утримуваних за політичними мотивами громадян України. Із моменту їх незаконного затримання незалежні лікарі не мають доступу до них, а відтак, не мають змоги оцінити стан їх здоров’я та надати належну медичну допомогу.

Ми звертаємося до Вас із проханням поставити перед урядом Російської Федерації питання про необхідність організувати доступ лікарів з Міжнародного Комітету Червоного хреста та інших авторитетних міжнародних організацій з охорони здоров’я для надання кваліфікованої медичної допомоги Олегу Сенцову та усім ув’язненим за політичними мотивами громадянам України зі списку LetMyPeopleGo.

Центр громадянських свобод, що координує кампанію #LetMyPeopleGo

ГО “Об’єднання родичів політв’язнів Кремля”

Медійна ініціатива за права людини

Кримська правозахисна група

Фундація “Відкритий Діалог”

Асоціація УМДПЛ

ГО “КримSOS”

Луганський обласний правозахисний центр  «Альтернатива»

ГО “Центр “Соціальна Дія”

ГО “Мирний берег”

Центр інформації про права людини

Експертний центр з прав людини

Благодійний фонд “Восток-SOS”

Euromaidan Press

ГО Харкiвський iнститут соцiальних дослiджень

ВМГО “Фундація Регіональних Ініціатив”

ГО “Правозахисна Ініціатива”

ГО “Регіональний центр прав людини”/Севастопольська правозахисна група

ХОФ “Громадська Альтернатива”

Миротворчі місії: чого ми чекаємо і що можемо отримати?

Листопад 24, 2017
Експерти дискусійного клубу платформи Правозахисний порядок денний розбиралися, що таке миротворча місія ООН, коли вона може стати реальною та чого від неї має очікувати Київ та незаконні збройні формування? 
Експерти нагадують, що рішення про введення місії в Україну має приймати консенсусом Рада Безпеки ООН. Однак оскільки Росія — постійний член Радбезу ООН і має право вето, то постає питання, чи дасть вона дозвіл на введення миротворчої місії на умовах України?
Колишній представник миротворчої місії ООН в Ліберії в 2010 – 2011 роках Юрій Бєлоусов сумнівається, що Росія погодиться, аби місія розташувалась на кордоні з Росією, як цього хоче Київ. Для неї буде неприйнятним варіант, коли українські силовики з часом зачистять окуповані території від представників незаконних збройних формувань.
Як компромісний варіант він пропонує розташувати миротворців по периметру конфліктної території.
“Тоді ми не заходимо, не вичищаємо усі незаконні формування, так само й Росія не заходить. За таких умов на конфліктну територію приходить третя сторона і починає працювати над безпекою”, — пояснює Юрій Бєлоусов, який нині є головою громадської організації “Експертний центр з прав людини”. Він додає, що з такою пропозицією Росії буде складно пояснити, чому вона проти.
“УКРАЇНА — ЯК КОЛОБОК, ЯКИЙ НЕ ЗНАЄ, КУДИ КОТИТИСЬ”
Ідея покликати миротворців — це здача нашим президентом дипломатичних позицій. Таким чином він розписався у своїй слабкості та неможливості як президент забезпечити усі процеси у подоланні збройного конфлікту. У цьому переконаний Олег Мартиненко, екс-командир станції “Новий Град” у складі миротворчої місії Цивільної поліції ООН в Боснії та Герцеговини з 1999 по 2001 роки.

Олег Мартиненко
“У нас є усі ресурси, аби навіть у замороженому стані цей конфлікт повільно просувати до вирішення. Це найлегше сказати: “Знаєте, все! Я стомився, я йду. Давайте покличемо миротворців. Вони усе вирішать”. Миротворці дійсно заморозять конфлікт на довгі роки і місцеве населення від цього тільки виграє. Але Україна як держава не матиме зиску, бо ми отримаємо такий анклав у складі України на довгі роки”, — вважає Олег Мартиненко, який зараз працює керівником аналітичного напрямку Української Гельсінської спілки з прав людини.
Тим часом Юрій Бєлоусов вважає, що кожен день збройного конфлікту віддаляє місцеве населення від України.
“Програми у школі, патріотичне виховання населення, інформаційні кампанії віддаляють громадян від нас. Україна не зацікавлена в тому, щоб цей конфлікт затягувався, якщо ми хочемо повернути і людей, і території”, — каже він.
Він наголошує, що миротворча місія ООН — це інструмент досягнення мети для тієї держави, яка розуміє, що вона хоче. Поки ж українці самі не визначились, що саме має “будуватись” на непідконтрольних територіях.
“Що буде на тій території? Незалежна держава? Зрозуміло, що у нас це викликає питання. Автономія у складі України? Але чи готові ми до цього? Ми самі не можемо знайти відповіді на ці питання. Тому будь-яка місія ООН буде викликати ворожі настрої у частини населення, яке завчасно не розуміє, що ми там хочемо. Коли ти не знаєш, куди ти пливеш, жоден вітер попутним не буде”, — каже Юрій Бєлоусов.
Експерти вважають, що миротворча місія ООН можлива після того, як Україна та Росія погодяться на прийнятні один для одного варіанти врегулювання конфлікту.
ЗАВДАННЯ МІСІЇ
Завдання миротворчих місій ООН — розбудувати мир, спостерігати за виконанням перемир’я, контролювати буферну зону між сторонами конфлікту, підтримувати правопорядок, розбудовувати державний устрій на конфліктній території та надавати гуманітарну допомогу, а також демобілізація і реінтеграція комбатантів.
Місії розвиваються у три етапи — створення безпечних умов (peace making), підтримання тривалий час таких умов (peace keeping) та передача відповідальності у питаннях безпеки приймаючій стороні (peace building).
Перш за все у зону конфлікту входить широкий військових контингент.
“Військовий контингент вводиться за узгодженням двома воюючими сторонами. Тому коли незаконні збройні формування погодяться на припинення вогню, вони відходять від лінії розмежування на 20 км, теж саме робить Україна, тоді в цей коридор заходить місія ООН”, — каже Олег Мартиненко.
Військові-миротворці носять уніформу військ країни, з якої вони прибули. Однак аби їх впізнавали ворогуючі сторони вони носять яскраві блакитні шоломи або ж берети із символікою ООН.
“Місія ООН сповідує той принцип, що блакитний колір та позначення “UN” (ООН — ред.) говорять про те, що цілитись у цю людину неможна. На практиці таке трактування призводило до того, що у французького, здається, контингенту блакитні шоломи були зроблені із звичайного пластика. Оскільки французький уряд вважає, що блакитний колір — показник того, що людина знаходиться у безпеці. Він — миротворець”, — пояснює Олег Мартиненко.
Олег Мартиненко тим не менш не виключає нападів та провокацій проти “блакитних шоломів”. Він нагадує, як у вже мирній Боснії у 1996 році невідомі роззброїли один із військових контингентів ООН.
“Військовий контингент вже впакував своє озброєння, речі, аби вже завтра літаком відправитись у далеку Азію. Але у цю ніч невідомі озброєні формування зайшли у табір, арештували весь персонал, вивезли все озброєння, і досі його так ніхто й не знайшов”, — розповідає Олег Мартиненко.
Він наводить статистику, згідно з якою щорічно у 16 діючих місіях помирають до 115 миротворців. 80 людей — із військового контингенту. Інша кількість припадає на поліцейський та цивільний контингенти. Із 80 “блакитних шоломів” військового контингенту 50% помирає від хвороб, а інші 50% від зловмисних дій ворогуючих сторін.
Миротворці можуть використовувати зброю здебільшого тільки для самозахисту. Якщо місії нададуть “жорсткий мандат”, вони можуть стріляти для власного захисту й захисту цивільного населення.
ЧИ СПІВПРАЦЮВАТИМЕ ООН ІЗ НЕЗАКОННИМИ ЗБРОЙНИМИ ФОРМУВАННЯМИ?
Військовий компонент у гарячій зоні зменшується, коли ситуація стабілізується. Далі свою роботу починає поліцейський контингент та розширюється громадянський компонент.
На конфліктну територію прибуває низка міжнародних консалтингових, політичних організацій та технічна підтримка. Вони допомагають розбудувати політичні та виконавчі органи, відновлюють населені пункти, допомагають створювати робочі місця, аби максимально залучити місцеве населення та радять ворогуючим сторонам, як зробити процес інтеграції м’якішим.
Олег Мартиненко вказує, скільки робочих місць із пристойною заробітною платою створить місія тільки для свого забезпечення.
“Якщо ми кажемо про 40 тисяч миротворців, то щонайменше додатково до 1/5 цієї кількості буде набрано перекладачів з місцевого населення, тобто 8 тисяч людей. Так само потрібен персонал з прибирання території, обслуговування технічного парку, комунікаційних мереж тощо, тобто ще до 2 тисяч осіб”, — розповідає він.

Юрій Бєлоусов

“За бажання у регіоні можна зробити міста-сади”, — коментує Юрій Бєлоусов.

Однак експерти роблять застереження, що за наявності високого рівня корупції міжнародна спільнота не буде вкладати кошти, як це було у Боснії та Герцеговині.
Поліцейський компонент потрібний, аби впровадити правоохоронні функції відповідно до міжнародних стандартів, які держава не може сама забезпечити.
Володимир Жминько, учасник поліцейської місії ЄС в Боснії та Герцеговині у 2003 – 2011 роках, каже, що поліцейський контингент може повністю замінити собою правоохоронні органи, як це було у Косово.
“Там не було взагалі жодних правоохоронних структур. Згодом вони почали підбирати людей, навчати їх, створювати місцеву поліцію та передавати їй свої виконавчі функції”, — пояснює він.
За його словами, в реаліях України нові правоохоронні органи можуть складатись як із “правоохоронців незаконних збройних формувань”, так і з переведених службовців із підконтрольних Києву територій.
Однак як буде насправді — достеменно невідомо. Це питання мають вирішити ворогуючі сторони під час обговорення мандату і повноважень місії до її введення, переконаний Юрій Бєлоусов.
“Чи погодяться збройні формування на те, щоб ООН створювало поліцію з нуля? Гаразд, припустимо, вони склали зброю. Постає питання, з кого саме будуть формуватись місцеві правоохоронці та розбудовуватиметься держава? Питань мільярд. Усі вони будуть вирішуватись задовго до введення контингенту”, — каже Юрій Бєлоусов.
Експерти одностайні — “блакитні шоломи” будуть співпрацювати із де-факто владою. Вони сприйматимуть міліціонерів ОРДЛО як легітимних і таких, які виконують свої обов’язки. Причина криється у розділі “Дії поліції в умовах вторгнення” Європейського кодексу поліцейської етики Ради Європи.
У документі йдеться, що під час агресії іншої країни поліція зобов’язана виконувати свої функції із забезпечення захисту громадян і не має бути стороною конфлікту. Кодекс забороняє окупаційній владі карати міліціонера, який лишився виконувати професійні зобов’язання. Так само заборона карати за роботу під час окупації розповсюджуватиметься на український уряд, як тільки він відновить контроль на сході України.
“Місія буде слідкувати, аби місцеві правоохоронці у відповідності із європейськими стандартами виконували функції із забезпечення охорони життя та здоров’я мирного населення. Якщо вони роблять щось не так, місія ініціює розслідування з боку місцевої влади про притягнення правоохоронців до дисциплінарної та кримінальної відповідальності. Адже дію законів ніхто не скасовував”, — пояснює Олег Мартиненко.
Юрій Бєлоусов згадує свій досвід у миротворчих місіях.
“Коли ми прибували у гарячі точки, де були 2 – 4 сторони, нам було взагалі байдуже, хто з них правий, хто винний, хто перший почав стріляти, де коріння конфлікту. Наше завдання було стабілізувати становище і запустити мирний процес”, — каже експерт і додає, що “блакитні шоломи” змушені будуть співпрацювати з де-факто владою, аби досягти їхніх задач.
Олег Мартиненко резюмує, що від місії виграє місцеве населення. Коли вона увійде у конфліктну територію, вона, за його словами, не буде дослухатись до політиків з обох сторін, а виконуватиме свою роботу відповідно до стандартів ООН та Європейського Союзу.
ЧИ ЗМОЖУТЬ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ ПОВЕРТАТИСЬ ДОДОМУ? 
Експерти звертають увагу, що навіть активісти Євромайдану зможуть повернутись на підконтрольну ООН територію. Громадянам повертатимуть ті помешкання, які були відчужені незаконними збройними формуваннями.
“Місія дотримується прав людини, зокрема, й захищатиме право на власність. Приклад Боснії та Герцеговини показує: коли переселенці почали повертатись, то їм через різні механізми поновлювали право на власність за участі міжнародних структур та місцевих правоохоронців”, — розповідає Володимир Жминько.
Він згадує, як у Боснії кандидати на державні посади перевірялись, чи проживали вони у власності переселенців.
“Якщо, наприклад, поліцейський жив у помешканні переселенця, для нього дорога в поліцію була закритою”, — коментує експерт.
ЯКЕ ЗАКОНОДАВСТВО ДІЯТИМЕ ДЛЯ МИРОТВОРЦІВ?
Місія керуватиметься українським законодавством, але паралельно вона спонукатиме де-факто місцеві органи покращувати свої “закони” та “нормативні акти” з тим, щоб вони відповідали міжнародним стандартам.
“Радник, який сидітиме поряд з мером або “очільником” незаконного збройного формування казатиме: “Ось тут у вас низка статей не відповідають європейським стандартам. Потрібно ось таку редакцію сюди впровадити”. У випадку саботування рішень місії розпочинатиметься політичне врегулювання питання через дипломатію”, — пояснює Олег Мартиненко.
Він зауважує, що тимчасова адміністрація ООН, немов шлюз, буде вирівнювати законодавство за міжнародними стандартами як на сході країни, так в самій Україні. Місія лишатиметься у конфліктній території доти, доки обидві сторони не вирівняють своє законодавство.
“Українському керівництву можуть сказати: “Ми будемо тут, поки ви не проявите політичну волю і не змусите уряд зробити так, щоб ті люди, які живуть на підконтрольних ООН територіях, не боялись зняття місії та переходу у мирний стан з усією країною”, — розповідає Олег Мартиненко. Рішення про призупинення або скасування мандату миротворчої місії приймає Радбез ООН.
До миротворця, який вчинив злочин, застосовуватиметься законодавство країни перебування. Його можуть засудити на території України або ж депортувати в рідну країну, аби він відбув покарання.
“За дисциплінарні та адміністративні правопорушення миротворця зазвичай репатріюють додому. Часом це — найгірше покарання для людей, які приїхали до місії, орієнтуючись на досить високу оплату — $80 – 100 на добу”, — пояснює Олег Мартиненко.
У будь-якої місії ООН працює відділ внутрішнього розслідування, який займається будь-якими порушеннями кодексу етики.
ЗА ЩО КРИТИКУВАЛИ МІСІЇ ООН?
“Блакитні шоломи” критикують за повільне відрядження до зони конфлікту. Зазвичай на їхнє відрядження йде не менше півроку.
Миротворців звинувачують у малій ефективності врегулювання конфліктів. Досі триває перша місія, яка стартувала у 1948 році на Близькому Сході.
Критикують також бельгійських миротворців за те, що їм не вдалось попередити геноцид тутсі у Руанді у 1994 році. Бельгія вивела свої війська після вбивства 10-х службовців. У Руанді загинули щонайменше 800 тисяч людей.
Окрім цього, нідерландським миротворцям закидають, що їм не вдалось захистити близько 300 мусульман від боснійських сербів у Сребрениці у 1995 році. Після того, як військові формування боснійських сербів захопили безпечну зону ООН, нідерландський батальйон видав мусульман. Загалом тоді за декілька днів від рук боснійських сербів загинули 8 тисяч 373 мусульманських чоловіків та хлопчиків.

Не треба сподіватись, що військовий контингент місії ООН буде захищати цивільних, наголошує Володимир Жминько. Завдання місії забезпечувати дотримання прав людини не військовими методами.

Володимир Жминько
За його словами, коли місії не вдається виконати свої задачі, вона може звернутись за допомогою до регіональних структур.
 “Вони будуть присутні, не ставатимуть на жодну сторону, документуватимуть порушення та злочини, робитимуть звіти. Вони вводяться у гарячу точку як стабілізуючий фактор”, — коментує він. 
“Приклад Боснії. Коли миротворчі сили ООН не справлялись у 1995 році, вони звернулись до сил НАТО. Альянс увійшов до зони як стабілізуюча сила із важким озброєнням і був там до 2004 року. Це зіграло вирішальну роль у підписанні мирного договору”, — зауважує Володимир Жминько.
“Коли ситуація стабілізувалась, вирішили передати функції із завершення розбудови миру у країні регіональним структурам. Тоді місія ООН завершила своє існування. Подальші 9 років, до 2011 року, функції виконувала поліцейська місія Європейського Союзу”, — додає він.
ХТО РОЗСЛІДУВАТИМЕ МІЖНАРОДНІ ЗЛОЧИНИ?
Питання переслідування винних у міжнародних злочинах залежатиме від того, у чиїй юрисдикції будуть ці злочини.
Володимир Жминько нагадує, що воєнні злочини у Боснії були під юрисдикцією Міжнародного трибуналу з колишньої Югославії. Після того, як до відповідальності притягнули основних воєнних злочинців у боснійській прокуратурі, створили відділ із розслідування воєнних злочинів, куди увійшли міжнародні прокурори.
“Згодом міжнародні прокурори пішли, лишились лише місцеві, які зараз займаються воєнними злочинами. Трибунал передав матеріали, які лишились, аби вони їх дорозслідували”, — розповідає екс-керівник регіонального відділу розслідування порушень прав людини у Боснії та Герцеговоні у 1997 – 1998 роках Володимир Жминько.
Наразі місцева влада розслідує поодинокі міжнародні злочини — зґвалтування, мородерства та інші.
За його словами, притягнення до відповідальності міжнародних злочинців у країні було у пріоритеті для досягнення миру, але його відклали на довгий час.
“І тільки коли ситуація стабілізувалась і був встановлений повний контроль над порядком, тоді почали розслідувати та затримувати підозрюваних”, — коментує він і додає, що міжнародні злочини не мають терміну давності.
Експерти наголошують, що з початку введення місії у гарячу точку, вона обов’язково почне документувати міжнародні злочини за Римським статутом для майбутнього правосуддя.
Володимир Жминько згадує Біляну Плавшич, яка відбула два президентські терміни у Сербії. Попри підтримку західних країн, її все одно засудив Міжнародний трибунал з колишньої Югославії.
“У 2005 році, коли вона не могла переобиратись на третій термін, наступного дня після обрання іншого президента Міжнародний суд з колишньої Югославії оприлюднив обвинувальний висновок про її воєнні злочини. Вона як публічна людина відразу зателефонувала в Гаагу і сказала, що вилітає туди”, — розповідає Володимир Жминько.
Суд звинуватив жінку у співучасті в геноциді, злочинах проти людяності та у порушенні правил ведення війни. Жінка пішла на угоду із слідством і отримала 11 років ув’язнення. Однак Біляна Плавшич відбула дві третини терміну. Шведський суд звільнив її, взявши до уваги її зразкову поведінку.
АМНІСТІЯ БОЙОВИКІВ
Олег Мартиненко вважає, якщо Україна хоче повернути людей, а не лише територію, то їй варто вже зараз щонайменше розробляти різні варіанти амністії.
“Навіть якщо не буде миротворчої місії, ми маємо говорити про індивідуальну амністію. Людина має постати перед судом, де суд винесе вирок про те, що вона винна у злочинах за певний період, стукне молотком і скаже: “В силу закону про амністію або альтернативного закону покарань за злочини воєнного часу Вам призначається умовний термін/або ж Ви — амністовані”, — каже він.
“Якщо ж говоритимемо про люстрацію, то маємо казати, що спеціальної перевірки мають зазнати керівний склад щонайменше судової адміністрації та правоохоронних органів. Ми на це маємо право, бо вони грали керівну роль. А середню та нижню ланку на рівні виконавців можемо залишити без спецперевірки. Якщо ми показуємо їм добру волю, то нам вигідно поступити так, щоб усе населення “Л/ДНР” не взяло валізи і не подалося до Росії. Тоді ми отримаємо землю без населення. Чи нам це потрібно? Адже пустуючих сел у нас й так вистачає”, — додає правозахисник.
ХТО ПЛАТИТЬ ЗА МІСІЮ?
“Блакитні шоломи” фінансуються із бюджету ООН, куди кожна країна-член віддає свій внесок.
Цьогоріч на активні 16 миротворчих операцій у світі загалом планували витратити близько $7,9 мільярдів. Але влітку стало відомо про скорочення видатків майже на $600 тисяч через бажання президента США Дональда Трампа скоротити витрати на ООН.
Рішення про відправку своїх солдат та поліцейських до зони конфлікту приймає кожна із держав окремо.
Микола Мирний, журналіст Центру інформації про права людини http://bit.ly/2zyL6rg

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

Листопад 23, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Адвокаційна поїздка на Балкани

Листопад 3, 2017

Завдяки одному з партнерських проектів «Коаліції заради миру на Донбасі» – а саме проекту “Уповноваження громадського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі шляхи вирішення жорстокого минулого Донбасу”, «Центр Громадянських Свобод» зміг не тільки вивчити досвід роботи Балканських НГО , що документують та розслідують воєнні злочини, а також працюють з налагодженням постконфліктного діалогу, але й звісно використав цю можливість для міжнародної адвокації питань порушення прав людини в Криму та на Сході України. Чому см балканські країни такі важливі для цієї задачі? Бо по-перше, традиційно цей регіон має високий ступінь впливу Російської інфо-медіа машини, а по -друге саме на досвіді реалізації різних сценаріїв вирішення/блокування/замороження конфліктів на Балканах у 90-х роках структури ООН, ОБСЄ та інші окремі країни – міжнародні партнери України формують свої пропозиції, для вирішення ситуації з Кримом та Донбасом.  Саме тому так критично для українських НГО не тільки розуміти в чому схожі та відмінні контексти та сутності наших конфліктів  але й донести цю інформацію до громадянського суспільства в Балканських країнах.

Першою країною на нашому шляху Стала Боснія та Герцеговина, де нам вдалось познайомитись з кращими практиками роботи із пам’яттю про конфлікти в урбаністичному просторі, поспілкуватися з засновником та директором музею «Воєнного дитинства»  (War Childhood Museum ), який до речі в наступному році планує зробити експозицію по Україні, та навідатись в  Galerija 11/07/95,яка справляє невиразно глибоке враження щодо трагічних подій у Сребрениці в липні 1995 року завдяки поєднанню фото, аудіо та відео засобів вираження. Крім того, для нашої групи 13 представників організацій-членів коаліції, що займаються документуванням воєнних злочинів чудову фахову презентацію провів Mirsad Tokaca, директор Сараєвського Центру Дослідження та Ідентифікації (Sarajevo’s Research and Identification Centre), який до речі є автором проекту Боснійської книги мертвих. Нам продемонстрували не тільки технічні можливості бази даних, та системний підхід до документування воєнних злочинів, але й поділилися досвідом щодо методологій просування ідеї справедливого покарання для воєнних злочинців та відстоювання репарацій для сімей жертв цих злочинів.

Завдяки українському посольству в Боснії та Герцеговині також вдалось провести невелику прес-конференцію, а якій Сараєвські журналісти почули про актуальний стан з правами людини на непідконтрольних українському уряду територіях, ситуацію з близько 50 українськими в’язнями за політичними мотивами в Криму та на території РФ та перспективи внесення в українське законодавство положень міжнародного гуманітарного права для подолання безкарності воєнних злочинів.

Олександра Романцова

Не ідеологією нас треба зшивати, а образом майбутнього

Жовтень 14, 2017

Слід навчати народ контролювати владу, передусім місцеву.

Один із найвідоміших дисидентів СРСР, котрий важив після чотиримісячного голодування в політичній зоні ВР 389/35 у Пермській області 39 кг. Автор “Посібника із психіатрії для інакодумців”, член Американського товариства психіатрів, Королівського коледжу психіатрів Великої Британії, Всесвітньої ради реабілітації жертв катувань, міжнародного Пен-клубу, автор кількох книжок і сотень статей. Усе це — про правозахисника, громадського діяча і голову асоціації психіатрів України Семена Глузмана, з яким ми розмовляли про Майдан та синдром натовпу, про дружбу з “бандерівцями” і фермент опору, про контроль над владою і відповідальність за минуле.

— Семене Фішельовичу, ви один із тих, хто підтримав Майдан, але ніколи не рвався на його сцену. Чому, до речі? 

— Я ніколи не прагнув на сцену — з часів Руху жодного разу не був на жодному сходняку, тобто… на важливій зустрічі достойних людей. Просто розумію, що психологія однієї порядної людини і психологія тисяч порядних людей дуже різняться.

При цьому, мушу визнати, ще під час Помаранчевої революції мені телефонували багато закордонних колег, зірок світової психіатрії, з єдиним запитанням: де синдром агресивного впливу натовпу?

Український народ показав себе абсолютно дивно і у 2004-му, і в 2014-му. Під час недавнього урагану в Х’юстоні через мародерів поліції довелося запровадити комендантську годину. Чи багато випадків мародерства ми можемо згадати, коли в центрі Києва, з його численними дорогими магазинами та бутиками, стояло до 200 тисяч людей?

— У середині 1970-х у пермській зоні молодий єврей Глузман зблизився з українськими націоналістами — 25-річниками. Але тоді вас об’єднав спільний ворог, а не спільне бачення майбутнього. 

— Так, я кілька років провів у таборі пліч-о-пліч із тими, кого називали “бандерівцями”. Це були прості люди, імен Бандери чи Шухевича з їхніх вуст я ніколи не чув. Вони просто захищали свою землю від “чужих”. Я запитав одного разу дядю Васю Василя Маложинського, якого вважав солдатом УПА, а він виявився з дивізії СС-Галичина, зло так запитав, із докором: мовляв, як же ви могли?! І він, як міг, пояснив: “Спершу були совєти. Потім прийшли німці. Всі — чужі. А одного разу я побачив і почув своїх, ішли хлопці та співали українських пісень. То я й пристав до них. То ж свої були…” Ось так, просто і без ідейного пафосу.

— Єврейська підтримка Майдану не здивувала?

— Анітрохи не здивувала. Один із найяскравіших спогадів дитинства —мені було років 10—11,я повертався до себе додому в тролейбусі, що піднімався на Артема з площі Жовтневої революції (нинішнього Майдану). На одній із зупинок зайшла літня пані й дуже чемно, гарною українською мовою, запитала в пасажирів, де їй краще вийти. Тролейбус вибухнув гнівом, — я перелякався, не розуміючи, що коїться. Почав це цькування якийсь люмпен, мало не в майці, його підтримали голосисті тітки, — це був потік образ, що ринув на жінку, яка просто заговорила українською. Тоді я зрозумів: поруч зі мною живуть ще одні євреї — українці.

Не приховаю: коли Україна отримувала незалежність у 1991-му, я був напружений, пам’ятаючи, як агресивно ставилися тут до євреїв у радянську епоху. Я ж пам’ятаю, як єврейські хлопчики й дівчатка, для котрих були практично закриті місцеві виші, їхали в інші республіки, де спокійно вступали і добре вчилися. Крім того —і це для мене як дисидента вкрай важливо, — в Україні було найлютіше в Союзі КДБ. Напружився я й тому, що побачив, хто голосує за незалежність у Раді: група 239, яка офіційно називалася “За Радянську суверенну Україну”, простіше кажучи — комуністична більшість, що відчула вітер змін. А з ними — тисячі пристосуванців, які ринули з комсомолу прямо в Рух. Професійні кілери української культури, що миттєво стали викривачами “руки Москви”.

Я пам’ятаю, як один із перших американських послів в Україні говорив своїм друзям: мовляв, ви зачастили в Москву, приїдьте сюди, тут зовсім інший народ. І це правда, річ не в ідеалізації або романтизації, а в провісниках європейського менталітету.

Зрозуміло, на Майдані 2014-го були різні люди, і стояли вони за різне. Але так було і в зоні, —декому я за 7 років руки не подав.

— Сьогодні, через три з половиною роки, не розчаровані? 

— Я не такий наївний, аби не розуміти: революція закінчується не так, як мріють її учасники. Тому передбачав, що, можливо, розчаруюсь, але… не очікував, що настільки.

Розумієте, у своєму початковому оптимізмі я спирався на табірний досвід. Зі мною сиділо багато людей різних національностей, проте українців завжди було найбільше — приблизно 30—40% політв’язнів. Дуже різних — не дуже розумних і мудрих, освічених і майже неписьменних, щирих і собі на умі. Я погано розумію, що таке етнічна психологія, але за всі роки в політичній зоні не зустрів жодного білоруського, киргизького чи узбецького дисидента. А КДБ був скрізь. Тому, на відміну від багатьох республік колишнього СРСР, Україна мала можливість поступово прийти до якихось європейських цінностей. Тут є фермент опору, але народ не тренований у демократії і не в змозі контролювати своїх політиків.

Це, до речі, з’ясувалося досить швидко, тому, на мій погляд, єдиний вихід — пройти довгий шлях мажоритарних виборів.

— Де гречка вирішує все? 

— Вона вирішує все, оскільки за її роздачу нікого не садять. Певна річ, потрібні нові закони, інститут відкликання тощо — слід навчати народ контролювати владу, передусім місцеву. Чи багато українців вимагають звіту від своїх районних депутатів? Отож-бо й воно. І на кого нам ображатися?

Що стосується гречки, то пам’ятаєте сцени Тюльпанової революції в Бішкеку, коли революціонери тягли на спині вкрадені холодильники й телевізори? У Києві ж цього не було… Тут обидва Майдани вимагали від влади не гречки, а зовсім іншого.

Просто люди приймають поразку дуже швидко, сидячи в кухні або у ФБ і голосячи: знову м…дака обрали. А в Європі теж обирають не найкращих, але їх контролюють, — і цього треба навчати. Я знайомий із багатьма, хто допомагає, за підтримки західних партнерів, будувати в Україні демократичні інститути. Переважна більшість їх працюють виключно заради грошей. Окремі з них — негідники. На жаль…

— У 2014-му багатьом здавалося, що українці стають європейською політичною націю. Наскільки просунувся цей процес — чи, навпаки, призупинився, враховуючи політику історичної пам’яті з її культом нових героїв? 

— Для мене нові герої — це Небесна сотня, а не лідери ОУН чи УПА. І вульгаризація пам’яті про нових героїв — очевидна. Її вульгаризують, коли гальмують кримінальні справи, які мають назвати винуватців бойні. Її вульгаризують, оскільки керівництво країни не хоче визнати, що з того боку теж були українці. Я знаю одну сім’ю, в якій ріс хлопчик, єдиний син, котрого “погано” виховали, — він хотів бути українським офіцером. Його спалили на Майдані. Можливо, хтось із друзів моєї доньки, які періодично кидали коктейлі Молотова.

Є багато речей, які нас роз’єднують. Але в ситуації, коли народ у масі своїй ненавидить і зневажає владу, про яку любов одне до одного можна говорити?

— Що ви думаєте про декомунізацію, яка набирає дедалі витонченіших форм? 

— Як колишній політв’язень і антисовєтчик, я не можу не вітати цей процес. Але в нинішньому виконанні він мені огидний. Як і люстрація, що була явно організована й керована згори і припинилася так само раптово, як і почалася.

Ми ж проголосували свого часу за Кравчука, а КДБ ж арештовував дисидентів тільки після санкції відділу ідеології ЦК, очолюваного ним. Чому б його не притягти до відповідальності? А заодно й усіх депутатів Верховної Ради з групи 239, завдяки яким була проголошена незалежність.

Дуже зручно зносити пам’ятники, знімаючи з себе відповідальність за минуле. Ми ж вічна жертва, що з нас вимагати? “Ми нескінченно лаємо товариша Сталіна, і, певна річ, на це є підстави. І все-таки я хочу запитати: хто написав чотири мільйони доносів?” — сказав колись Сергій Довлатов. Запитання зависло в повітрі. У нас же немає ні найменшого відчуття відповідальності за дії батьків і дідів, як у Німеччині, де діти, внуки і правнуки добре пам’ятають, чим відзначилися їхні близькі. Де вони — діти співробітників НКВС, партійної номенклатури, де, зрештою, мільйони обивателів, що слухняно піднімали руки на чергових партзборах, які таврували відщепенців, зрадників соціалістичної батьківщини тощо?

Отож не ідеологією нас треба зшивати у XXI ст., а образом майбутнього.

Я не ворог увічнення пам’яті про Степана Бандеру, але коли в.о. міністра охорони здоров’я Супрун заявляє, що, приймаючи важливі рішення, подумки радиться з вождем ОУН, це вже ні в які ворота… І, очевидно, він їй щось радить, оскільки результати цього тандему ми бачимо.

— Донбас, що став плацдармом для “русского мира”, втрачений для України? Чи не дуже він нам і потрібен? 

— Росія убожіє, в неї все менше можливостей утримувати ці території, та й Путін, зрештою, смертний. Бажаючи того чи ні, але він своїми діями перекрив кисень багатьом впливовим людям у Росії, що вкрали мільярди, доступ до яких із кожним днем усе складніший, враховуючи санкції. Вони звикли до іншого рівня особистої свободи. Де їм, зрештою, тепер відпочивати? На Байкалі?

Отож я вірю, що рано чи пізно Україна повернеться в цей регіон. Але не та молодь, яка виїхала з Донбасу і вже облаштувалася в Києві чи інших містах. Вони свій вибір зробили.

Інколи мені спадає на думку крамольна річ… Мої табірні друзі боролися за незалежність України, і одного разу цей день настав — не тому, що ми сиділи за це в таборах. Якщо Донбас справді хоче жити інакше, якщо це його, а не чийсь зовнішній вибір, то, з моральної точки зору, чому б не подумати про ідею незалежності для цих людей? Це лише одне з можливих рішень, але і його треба проговорювати. Нарізно то нарізно, ми ж і так робимо все, щоб ізолювати ці території — з допомогою блокади, наприклад.

— Зрозуміло, що війна сприяє розділенню суспільства на своїх і чужих і формуванню чорно-білої картини світу. Все це природно, але… чи не перетворюємося ми на “Росію навпаки”, з її зневажанням особистої думки, пошуками своєї п’ятої колони тощо? 

— Я цілком усвідомлюю, що нинішній президент теж прагне до узурпації влади, але розумію, що в нього це теж не вийде, оскільки, як писав ще Кучма, Україна не Росія. Наш обиватель відрізняється від російського. Там щиро поважають Путіна. Тут влада змінюється, і кожну нову владу ми не любимо, а часто — зневажаємо або ненавидимо. І це дає підстави для оптимізму.

Що стосується розколу суспільства, то нас і кидають у минуле тому, що не пропонують бачення майбутнього. Це стосується і героїв УПА — чужих для значної частини країни, і мовної проблеми, яку переважна більшість українців взагалі не вважає проблемою, але яку знову піднімають на щит…

Після суду я 20 днів просидів в одній камері з Василем Стусом, — і це були розкішні 20 днів. Періодично я навіть забував, де перебуваю, поринаючи в українську культуру. Але говорили ми кожен своєю мовою, і Стус ставився до цього зовсім спокійно. Із 25-річниками УПА в таборі я спілкувався точно так само, — ніхто ніколи слова не сказав.

Одного разу мене вкотре перевели в новий барак, і того ж дня мене прийняли в “сім’ю” Євген Пришляк і Василь Підгородецький. Перший до арешту був референтом СБ львівського проводу ОУН, другий — простим бійцем УПА. Збирали в тумбочці їжу, ділили порівну й разом їли. Невдовзі до Василя підійшов старий поліцай — покидьок — і каже: “Василю, ти ж така шанована людина, старий зек, як тобі не соромно з жиденям їсти?” — “Я його на х… послав”, — розповідав мені потім Василь.

Тому давайте видавати хороші підручники, готувати класних учителів, — у цьому запорука успішної мовної політики. Мені доводиться інколи спілкуватися з вищою кастою деяких педагогічних університетів, — це жахливо. Вони академіки якихось своїх академій, заможні люди, але відтворюють радянське жлобство.

Україна багато чого погубила в собі. Коли НаУКМА робила перші кроки, я намагався пояснити ректорові, що треба зберегти наукові школи математиків, фізиків-теоретиків, які склалися в “поштових скриньках”, із чудовими фахівцями. Просто треба було дозволити цим фахівцям викладати спочатку російською, але… ми позбулися високого інтелекту.

— Хто в змозі вивести країну з замкненого кола? Поки що народ тотально не довіряє владі, наївно покладаючи надії на найбільш навіжених популістів, — і це ми вже проходили… Громадянське суспільство зазнало поразки — чи просто програло битву? 

— Громадянському суспільству треба допомагати, а не тиснути. Мене дуже тривожить майбутнє країни, в якій живу й частиною якої є. Боюся, що коли так триватиме, то українську державність переможуть не зовнішні сили, вона просто розчиниться, як тверда речовина в рідині. І залишиться водичка, солодка чи солонувата — не важливо.

— А як же фермент опору? 

— Фермент опору — важлива умова незалежності, але недостатня.

Будувати країну — це не сидіти в карцері. Потрібні інші навички. Коли скінчився Радянський Союз, у Москві багато колишніх дисидентів продовжували правозахисну діяльність. В Україні ж ряд моїх побратимів по ГУЛагу пішов у політику, — і що?

Зрозуміло, що влада постійно підкидає яблука розбрату, аби ми перебилися у своєму минулому, замість того, щоб будувати майбутнє. І менше згадували про реформи — потрібні, як повітря, й водночас болючі. Тому, тримаючись за свої крісла, верхи не квапляться їх проводити. А низи — низи дорослішають, і в цьому наш шанс.

Джерело, 13/10/2017

На політичне лицемірство витрачають сотні тисяч доларів

Жовтень 13, 2017

Про організоване лицемірство. Вперше цей термін почула минулого тижня на презентації наукового дослідження як міжнародне співтовариство планує миротворчі операції. Коли ЗМІ починають писати драматичні історії про війну в якійсь точці земної кулі, то це ставить демократичні уряди в незручне становище. З одного боку вони не воліють, щоб виборці закинули їм відсутність реакції на страждання цивільних людей. Разом з тим, вони не хочуть витрачати власні ресурси, і тим більше, підставляти під ризик своїх громадян. Із таким підходом “організованого лицемірства” досить часто і формуються миротворчі місії, які нічого не зупиняють і нікого не рятують. Але місія прибуває, журналісти пишуть про їх роботу, з’являються драматичні фото “миротворець віддає воду дитині”, виборці задоволені, уряд задоволений, питання закрито.

Сьогодні розбирали реальний кейс. Світовий банк у 2000 році виділяв безпрецедентне за обсягом фінансування на проведення судової реформи у Бангладеші. У цій країні суди контролюються виконавчою владою. Вони просто не доступні для незаможних (а в країні 36% населення взагалі знаходяться за межею бідності), для жінок та інших вразливих груп. Попри усе це 70% коштів мали йти на будівництво нових приміщень суду. Ми грали реальні ролі представників банку, уряду, верховного суду, іноземних агенцій, які мали отримати контракти на його реалізацію. І так сталося, що на момент прийняття рішення за столом не було жодної людини, якій би реально боліли люди в Бангладеші. Те, що назвали “судовою реформою” було прийнято. Так само відбулося на практиці. Величезна сума грошей була витрачена на організоване лицемірство. До всього, це була позика. І тягар виплат як завжди впаде на звичайне населення.

І от я читаю останні новини, що члени Ради Європи коливаються між “цінностями” та “збереженням цілісності організації”. Мова йде про відмову Росії сплачувати внесок в бюджет, допоки російській делегації не повернуть право голосу в ПАРЕ. Річний бюджет Ради Європи перевищує 450 млн. євро, а нинішній борг Росії складає 4-5% від цієї суми. На практиці це значить, що частину проектів Ради Європи ймовірно доведеться закривати, штат скорочувати. І тому очільники організації активно шукають можливості як зняти санкції з російської делегації та делікатно оминути те, що Росії продовжує брутально порушувати принципи, на яких ця організація була заснована. Dmytro Kuleba, сил тобі у боротьбі із цим організованим лицемірством. Готуємося до січня наступного року.

Джерело, 12/10/2017

Результаты поиска:

Олександра Матвійчук: Генеральний секретар Ради Європи звернувся до Путіна з проханням звільнити Сенцова

Червень 23, 2018

Голова правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександра Матвійчук повідомила, що Генеральний секретар Ради Європи звернувся до Путіна з проханням звільнити Олега Сенцова та заявив, що він особисто готовий написати клопотання про його помилування на основі Європейської конвенції з прав людини.

Читайте більше тут.

Зустріч з учасниками міжнародного обміну «Tackling discrimination»

Травень 11, 2018

10 травня 2018 року у Центрі польських та європейських студій (НаУКМА) відбулася зустріч координаторки групи громадського спостереження “ОЗОН” / Центр громадянських свобод Любові Галан з учасниками німецько-українського молодіжного обміну “Боротьба з дискримінацію” ( Tackling discrimination).
У рамках перезентації учасники дізналися більше про громадський контроль в Україні, моніторинг права на свободу мирних зібрань. Окремо у рамках обговорення розбирали також кейси порушення принципу недискримінації з боку поліції під час виконання позитивних обов’язків.

Ініціатива громадського спостереження ОЗОН  – добровільне об’єднання активних громадян, які усвідомлюють важливість контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів. За результатами спостережень оприлюднюють висновки та рекомендації. Громадські спостерігачі – незалежна сторона, вони завжди залишаються над процесом.

6 речей, які Вам потрібно знати про конфлікт на сході України – стаття гуманітарної місії ООН

Травень 8, 2018

Гуманітарна місія ООН в Україні опублікувала статтю про 6 речей, які кожен має знати про конфлікт на сході країні.

Олександра Матвійчук виступила у Вашингтоні

Квітень 17, 2018

В рамках навчання на Стендфордській програмі Ukrainian Emerging Leaders – голова правління ЦГС Олександра Матвійчук взяла участь у різних заходах у Вашингтоні.

Виступ перед очільниками церков та релігійних організацій на запрошення посла США по свободі релігії.

Олександра розповіла про наступ на свободу релігії на окупованих Росією територіях. За роки анексії кількість релігійних громад Криму скоротилася на 63%. В Донбасі ще у травні 2014 православ’я було проголошено головною релігією регіону. Відомі численні трагічні історії переслідувань активістів та релігійних діячів на цих територіях: тортури пастора Олександра Хомченко, які призвели до смерті; переслідування правозахисника Емір-Усеїн Куку, якому загрожує 20 років позбавлення волі; та багато інших.

Після виступу Олександра передала звернення Правозахисного порядку денного із проханням  організувати спеціальні слухання у Конгресі по цьому питанню. Звернення підтримали як правозахисні, так і релігійні організації, дякуючи Інституту релігійних свобод.

Дискусія Atlanic Council про майбутніх Українських лідерів.

На дискусії, зокрема, обговорювалися постмайданне суспільство України, проміжні результати реформ, в’язнів Кремля та полонених на Донбасі. Значення успіху України для всього пострадянського простору. Виклики, які стоять перед громадянським суспільством. Дискусія розпочалася виступом відомого публіциста та філософа – Френсіса Фукуями.

“Україна — це передова широкомасштабної боротьби за ліберальну демократію з різними популістськими та авторитарними силами усього світу” – Френсіс Фукуяма.

Зустріч з Куртом Волкером
представник Державного департаменту США з питань України
Голова Правління ЦГС передала Курту Волкеру бачення стратегічних пріоритетів у переговорах з Росією, які підписали понад 50 громадських організацій. Олександра також звернула увагу Курта на проблему арештів активістів на окупованих територіях. Арештованими залишаються сотні людей, серед них правозахисники, журналісти, активісти та звичайні люди. Але це все тільки верхівка айсбергу, за підозрою в державній зраді заарештували 246 людей. Ми досі не знаємо, хто ці люди та в яких умовах вони утримуються.

Представник Держ.депу сказав, що ретельно опрацює звернення.

Зустріч з Eurasia Foundation
Eurasia Foundation – Американська НУО, що займається розвитком ефективності громадських об’єднань.

 

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Звернення із приводу ненадання належної медичної допомоги Олегу Сенцову та іншим ув’язненим за політичними мотивами громадянам України зі списку LetMyPeopleGo

Листопад 29, 2017

Міністру закордонних справ Німеччини

пану Габріелю Зігмару

Станом на сьогодні близько 60 громадян України були позбавлені волі з політичних мотивів на території Російської Федерації та окупованого Криму. До більшості із них були застосовані катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання для вибиття неправдивих зізнань у діях, які вони не вчиняли.

Про це відкрито заявили Олег Сенцов, Олександр Кольченко, Валентин Вигівський, Микола Карпюк, Станіслав Клих, Євген Панов, Андрій Захтей, Андрій Коломієць, Сергій Литвинов, Олександр Костенко та інші незаконно утримувані люди. Детально про неправові практики, які застосовувалися до людей, що перебували під контролем Російської Федерації, розказали звільнені Юрій Яценко та Геннадій Афанасьєв.

Незаконне поводження з боку органів державної влади Російської Федерації яскраво ілюструє звернення Станіслава Клиха до Європейського суду з прав людини:

“[…] З метою змусити мене дати свідчення, до мене були застосовані незаконні методи дізнання і слідства, виражені у заподіянні мені побоїв і каліцтв у тому числі за допомогою наручників і електричного струму, тривалого стояння на колінах, в результаті чого на зап’ястях рук, колінах є численні шрами […]. Мене по кілька діб тримали на тюремному дворі, не даючи ні води, ні їжі. В результаті застосування цих методів я був доведений до стану дистрофії, не міг тримати в руках ложку, ручку, оскільки кисті рук були вивернуті в результаті приковування до решітки”.

Ситуацію ускладнюють незадовільні умови утримання за ґратами, які додатково призводять до різкого погіршення стану здоров’я,  розвитку та загострення хронічних та інших хвороб.

Стан здоров’я незаконно ув’язненого українського режисера Олега Сенцова, який був визнаний в’язнем сумління Міжнародною Амністією, нещодавно різко погіршився. За словами його адвоката, через тривале переохоложення у Олега загострився ревматизм і почалися проблеми з серцем.

Ми звертаємо увагу, що життя та здоров’я людини є найвищими цінностями кожної цивілізованої держави. Право  кожної  людини  на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного  здоров’я гарантується ст. 25 Загальної декларації прав людини 1948 року, ст.11, 12  Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 року, а також ст.11 Європейської соціальної хартії 1996 року.

Цього року представник Російської Федерації був обраний головою на 70-ій Всесвітній Асамблеї охорони здоров’я, статут якої Російська Федерація підписала ще у 1946 році. Тим самим вона визнала, що “володіння найвищим досяжним рівнем здоров’я є одним з основних прав кожної людини незалежно від раси, релігії, політичних переконань, економічного чи соціального становища”.

Крім того, відповідно до ст. 26 Федерального Закону від 21.11.2011 року N 323-ФЗ “Про основи охорони здоров’я громадян у Російській Федерації” особи, які утримуються під вартою, відбувають покарання у вигляді обмеження свободи, арешту, позбавлення свободи або адміністративного арешту, мають право на отримання медичної допомоги, зокрема, у необхідних випадках в медичних установах державної системи охорони здоров’я і муніципальної системи охорони здоров’я у відповідності до законодавства Російської Федерації.

На виконання даного закону було прийнято постанову уряду Російській Федерації від 28.12.2012  року N1466, якою було затверджено Правила надання особам, утримуваним під вартою або таким, що відбувають покарання у вигляді позбавлення свободи, медичної допомоги в медичних установах державної та муніципальної системи охорони здоров’я. У правилах передбачена можливість запрошення для проведення консультацій медиків-спеціалістів зазначених медичних установ при неможливості надання медичної допомоги в установах кримінально-виконавчої системи.

Ми звертаємо увагу, що усі громадяни України, яких за політичними мотивами утримують на території РФ та окупованому Криму, потребують належної медичної допомоги. Серед них у критичному стані знаходяться Дмитро Штибліков, який після затримання схуд на 30 кг та доведений до дистрофії, Станіслав Клих, який втратив психічне здоров’я після пережитих ним тортур, Олександр Костенко, який через відсутність операції ризикує втратити зламану працівниками ФСБ руку, Олександр Кольченко, який перебував у лікарні із діагнозом “дефіцит ваги”, Володимир Дудка, що вже десять місяців фактично знаходиться на самолікуванні із виразкою шлунку, Арсен Джеппаров, якому не надається медична допомога попри застуджені нирки, втрату слуху на ліве вухо та різке погіршення зору, Володимир Балух, у якого загострилися хвороби серця та нирок, через що йому вже декілька разів викликали карету швидкої медичної допомоги під час судових засідань, 19-річний Павло Гриб, який через інвалідність має постійно приймати підтримуючі препарати, тож відсутність ліків та належного медичного лікування у СІЗО спричинило до появи виразок на тілі.

Це тільки кілька прикладів порушення міжнародних зобов’язань Російською Федерацією права на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного  здоров’я утримуваних за політичними мотивами громадян України. Із моменту їх незаконного затримання незалежні лікарі не мають доступу до них, а відтак, не мають змоги оцінити стан їх здоров’я та надати належну медичну допомогу.

Ми звертаємося до Вас із проханням поставити перед урядом Російської Федерації питання про необхідність організувати доступ лікарів з Міжнародного Комітету Червоного хреста та інших авторитетних міжнародних організацій з охорони здоров’я для надання кваліфікованої медичної допомоги Олегу Сенцову та усім ув’язненим за політичними мотивами громадянам України зі списку LetMyPeopleGo.

Центр громадянських свобод, що координує кампанію #LetMyPeopleGo

ГО “Об’єднання родичів політв’язнів Кремля”

Медійна ініціатива за права людини

Кримська правозахисна група

Фундація “Відкритий Діалог”

Асоціація УМДПЛ

ГО “КримSOS”

Луганський обласний правозахисний центр  «Альтернатива»

ГО “Центр “Соціальна Дія”

ГО “Мирний берег”

Центр інформації про права людини

Експертний центр з прав людини

Благодійний фонд “Восток-SOS”

Euromaidan Press

ГО Харкiвський iнститут соцiальних дослiджень

ВМГО “Фундація Регіональних Ініціатив”

ГО “Правозахисна Ініціатива”

ГО “Регіональний центр прав людини”/Севастопольська правозахисна група

ХОФ “Громадська Альтернатива”

Миротворчі місії: чого ми чекаємо і що можемо отримати?

Листопад 24, 2017
Експерти дискусійного клубу платформи Правозахисний порядок денний розбиралися, що таке миротворча місія ООН, коли вона може стати реальною та чого від неї має очікувати Київ та незаконні збройні формування? 
Експерти нагадують, що рішення про введення місії в Україну має приймати консенсусом Рада Безпеки ООН. Однак оскільки Росія — постійний член Радбезу ООН і має право вето, то постає питання, чи дасть вона дозвіл на введення миротворчої місії на умовах України?
Колишній представник миротворчої місії ООН в Ліберії в 2010 – 2011 роках Юрій Бєлоусов сумнівається, що Росія погодиться, аби місія розташувалась на кордоні з Росією, як цього хоче Київ. Для неї буде неприйнятним варіант, коли українські силовики з часом зачистять окуповані території від представників незаконних збройних формувань.
Як компромісний варіант він пропонує розташувати миротворців по периметру конфліктної території.
“Тоді ми не заходимо, не вичищаємо усі незаконні формування, так само й Росія не заходить. За таких умов на конфліктну територію приходить третя сторона і починає працювати над безпекою”, — пояснює Юрій Бєлоусов, який нині є головою громадської організації “Експертний центр з прав людини”. Він додає, що з такою пропозицією Росії буде складно пояснити, чому вона проти.
“УКРАЇНА — ЯК КОЛОБОК, ЯКИЙ НЕ ЗНАЄ, КУДИ КОТИТИСЬ”
Ідея покликати миротворців — це здача нашим президентом дипломатичних позицій. Таким чином він розписався у своїй слабкості та неможливості як президент забезпечити усі процеси у подоланні збройного конфлікту. У цьому переконаний Олег Мартиненко, екс-командир станції “Новий Град” у складі миротворчої місії Цивільної поліції ООН в Боснії та Герцеговини з 1999 по 2001 роки.

Олег Мартиненко
“У нас є усі ресурси, аби навіть у замороженому стані цей конфлікт повільно просувати до вирішення. Це найлегше сказати: “Знаєте, все! Я стомився, я йду. Давайте покличемо миротворців. Вони усе вирішать”. Миротворці дійсно заморозять конфлікт на довгі роки і місцеве населення від цього тільки виграє. Але Україна як держава не матиме зиску, бо ми отримаємо такий анклав у складі України на довгі роки”, — вважає Олег Мартиненко, який зараз працює керівником аналітичного напрямку Української Гельсінської спілки з прав людини.
Тим часом Юрій Бєлоусов вважає, що кожен день збройного конфлікту віддаляє місцеве населення від України.
“Програми у школі, патріотичне виховання населення, інформаційні кампанії віддаляють громадян від нас. Україна не зацікавлена в тому, щоб цей конфлікт затягувався, якщо ми хочемо повернути і людей, і території”, — каже він.
Він наголошує, що миротворча місія ООН — це інструмент досягнення мети для тієї держави, яка розуміє, що вона хоче. Поки ж українці самі не визначились, що саме має “будуватись” на непідконтрольних територіях.
“Що буде на тій території? Незалежна держава? Зрозуміло, що у нас це викликає питання. Автономія у складі України? Але чи готові ми до цього? Ми самі не можемо знайти відповіді на ці питання. Тому будь-яка місія ООН буде викликати ворожі настрої у частини населення, яке завчасно не розуміє, що ми там хочемо. Коли ти не знаєш, куди ти пливеш, жоден вітер попутним не буде”, — каже Юрій Бєлоусов.
Експерти вважають, що миротворча місія ООН можлива після того, як Україна та Росія погодяться на прийнятні один для одного варіанти врегулювання конфлікту.
ЗАВДАННЯ МІСІЇ
Завдання миротворчих місій ООН — розбудувати мир, спостерігати за виконанням перемир’я, контролювати буферну зону між сторонами конфлікту, підтримувати правопорядок, розбудовувати державний устрій на конфліктній території та надавати гуманітарну допомогу, а також демобілізація і реінтеграція комбатантів.
Місії розвиваються у три етапи — створення безпечних умов (peace making), підтримання тривалий час таких умов (peace keeping) та передача відповідальності у питаннях безпеки приймаючій стороні (peace building).
Перш за все у зону конфлікту входить широкий військових контингент.
“Військовий контингент вводиться за узгодженням двома воюючими сторонами. Тому коли незаконні збройні формування погодяться на припинення вогню, вони відходять від лінії розмежування на 20 км, теж саме робить Україна, тоді в цей коридор заходить місія ООН”, — каже Олег Мартиненко.
Військові-миротворці носять уніформу військ країни, з якої вони прибули. Однак аби їх впізнавали ворогуючі сторони вони носять яскраві блакитні шоломи або ж берети із символікою ООН.
“Місія ООН сповідує той принцип, що блакитний колір та позначення “UN” (ООН — ред.) говорять про те, що цілитись у цю людину неможна. На практиці таке трактування призводило до того, що у французького, здається, контингенту блакитні шоломи були зроблені із звичайного пластика. Оскільки французький уряд вважає, що блакитний колір — показник того, що людина знаходиться у безпеці. Він — миротворець”, — пояснює Олег Мартиненко.
Олег Мартиненко тим не менш не виключає нападів та провокацій проти “блакитних шоломів”. Він нагадує, як у вже мирній Боснії у 1996 році невідомі роззброїли один із військових контингентів ООН.
“Військовий контингент вже впакував своє озброєння, речі, аби вже завтра літаком відправитись у далеку Азію. Але у цю ніч невідомі озброєні формування зайшли у табір, арештували весь персонал, вивезли все озброєння, і досі його так ніхто й не знайшов”, — розповідає Олег Мартиненко.
Він наводить статистику, згідно з якою щорічно у 16 діючих місіях помирають до 115 миротворців. 80 людей — із військового контингенту. Інша кількість припадає на поліцейський та цивільний контингенти. Із 80 “блакитних шоломів” військового контингенту 50% помирає від хвороб, а інші 50% від зловмисних дій ворогуючих сторін.
Миротворці можуть використовувати зброю здебільшого тільки для самозахисту. Якщо місії нададуть “жорсткий мандат”, вони можуть стріляти для власного захисту й захисту цивільного населення.
ЧИ СПІВПРАЦЮВАТИМЕ ООН ІЗ НЕЗАКОННИМИ ЗБРОЙНИМИ ФОРМУВАННЯМИ?
Військовий компонент у гарячій зоні зменшується, коли ситуація стабілізується. Далі свою роботу починає поліцейський контингент та розширюється громадянський компонент.
На конфліктну територію прибуває низка міжнародних консалтингових, політичних організацій та технічна підтримка. Вони допомагають розбудувати політичні та виконавчі органи, відновлюють населені пункти, допомагають створювати робочі місця, аби максимально залучити місцеве населення та радять ворогуючим сторонам, як зробити процес інтеграції м’якішим.
Олег Мартиненко вказує, скільки робочих місць із пристойною заробітною платою створить місія тільки для свого забезпечення.
“Якщо ми кажемо про 40 тисяч миротворців, то щонайменше додатково до 1/5 цієї кількості буде набрано перекладачів з місцевого населення, тобто 8 тисяч людей. Так само потрібен персонал з прибирання території, обслуговування технічного парку, комунікаційних мереж тощо, тобто ще до 2 тисяч осіб”, — розповідає він.

Юрій Бєлоусов

“За бажання у регіоні можна зробити міста-сади”, — коментує Юрій Бєлоусов.

Однак експерти роблять застереження, що за наявності високого рівня корупції міжнародна спільнота не буде вкладати кошти, як це було у Боснії та Герцеговині.
Поліцейський компонент потрібний, аби впровадити правоохоронні функції відповідно до міжнародних стандартів, які держава не може сама забезпечити.
Володимир Жминько, учасник поліцейської місії ЄС в Боснії та Герцеговині у 2003 – 2011 роках, каже, що поліцейський контингент може повністю замінити собою правоохоронні органи, як це було у Косово.
“Там не було взагалі жодних правоохоронних структур. Згодом вони почали підбирати людей, навчати їх, створювати місцеву поліцію та передавати їй свої виконавчі функції”, — пояснює він.
За його словами, в реаліях України нові правоохоронні органи можуть складатись як із “правоохоронців незаконних збройних формувань”, так і з переведених службовців із підконтрольних Києву територій.
Однак як буде насправді — достеменно невідомо. Це питання мають вирішити ворогуючі сторони під час обговорення мандату і повноважень місії до її введення, переконаний Юрій Бєлоусов.
“Чи погодяться збройні формування на те, щоб ООН створювало поліцію з нуля? Гаразд, припустимо, вони склали зброю. Постає питання, з кого саме будуть формуватись місцеві правоохоронці та розбудовуватиметься держава? Питань мільярд. Усі вони будуть вирішуватись задовго до введення контингенту”, — каже Юрій Бєлоусов.
Експерти одностайні — “блакитні шоломи” будуть співпрацювати із де-факто владою. Вони сприйматимуть міліціонерів ОРДЛО як легітимних і таких, які виконують свої обов’язки. Причина криється у розділі “Дії поліції в умовах вторгнення” Європейського кодексу поліцейської етики Ради Європи.
У документі йдеться, що під час агресії іншої країни поліція зобов’язана виконувати свої функції із забезпечення захисту громадян і не має бути стороною конфлікту. Кодекс забороняє окупаційній владі карати міліціонера, який лишився виконувати професійні зобов’язання. Так само заборона карати за роботу під час окупації розповсюджуватиметься на український уряд, як тільки він відновить контроль на сході України.
“Місія буде слідкувати, аби місцеві правоохоронці у відповідності із європейськими стандартами виконували функції із забезпечення охорони життя та здоров’я мирного населення. Якщо вони роблять щось не так, місія ініціює розслідування з боку місцевої влади про притягнення правоохоронців до дисциплінарної та кримінальної відповідальності. Адже дію законів ніхто не скасовував”, — пояснює Олег Мартиненко.
Юрій Бєлоусов згадує свій досвід у миротворчих місіях.
“Коли ми прибували у гарячі точки, де були 2 – 4 сторони, нам було взагалі байдуже, хто з них правий, хто винний, хто перший почав стріляти, де коріння конфлікту. Наше завдання було стабілізувати становище і запустити мирний процес”, — каже експерт і додає, що “блакитні шоломи” змушені будуть співпрацювати з де-факто владою, аби досягти їхніх задач.
Олег Мартиненко резюмує, що від місії виграє місцеве населення. Коли вона увійде у конфліктну територію, вона, за його словами, не буде дослухатись до політиків з обох сторін, а виконуватиме свою роботу відповідно до стандартів ООН та Європейського Союзу.
ЧИ ЗМОЖУТЬ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ ПОВЕРТАТИСЬ ДОДОМУ? 
Експерти звертають увагу, що навіть активісти Євромайдану зможуть повернутись на підконтрольну ООН територію. Громадянам повертатимуть ті помешкання, які були відчужені незаконними збройними формуваннями.
“Місія дотримується прав людини, зокрема, й захищатиме право на власність. Приклад Боснії та Герцеговини показує: коли переселенці почали повертатись, то їм через різні механізми поновлювали право на власність за участі міжнародних структур та місцевих правоохоронців”, — розповідає Володимир Жминько.
Він згадує, як у Боснії кандидати на державні посади перевірялись, чи проживали вони у власності переселенців.
“Якщо, наприклад, поліцейський жив у помешканні переселенця, для нього дорога в поліцію була закритою”, — коментує експерт.
ЯКЕ ЗАКОНОДАВСТВО ДІЯТИМЕ ДЛЯ МИРОТВОРЦІВ?
Місія керуватиметься українським законодавством, але паралельно вона спонукатиме де-факто місцеві органи покращувати свої “закони” та “нормативні акти” з тим, щоб вони відповідали міжнародним стандартам.
“Радник, який сидітиме поряд з мером або “очільником” незаконного збройного формування казатиме: “Ось тут у вас низка статей не відповідають європейським стандартам. Потрібно ось таку редакцію сюди впровадити”. У випадку саботування рішень місії розпочинатиметься політичне врегулювання питання через дипломатію”, — пояснює Олег Мартиненко.
Він зауважує, що тимчасова адміністрація ООН, немов шлюз, буде вирівнювати законодавство за міжнародними стандартами як на сході країни, так в самій Україні. Місія лишатиметься у конфліктній території доти, доки обидві сторони не вирівняють своє законодавство.
“Українському керівництву можуть сказати: “Ми будемо тут, поки ви не проявите політичну волю і не змусите уряд зробити так, щоб ті люди, які живуть на підконтрольних ООН територіях, не боялись зняття місії та переходу у мирний стан з усією країною”, — розповідає Олег Мартиненко. Рішення про призупинення або скасування мандату миротворчої місії приймає Радбез ООН.
До миротворця, який вчинив злочин, застосовуватиметься законодавство країни перебування. Його можуть засудити на території України або ж депортувати в рідну країну, аби він відбув покарання.
“За дисциплінарні та адміністративні правопорушення миротворця зазвичай репатріюють додому. Часом це — найгірше покарання для людей, які приїхали до місії, орієнтуючись на досить високу оплату — $80 – 100 на добу”, — пояснює Олег Мартиненко.
У будь-якої місії ООН працює відділ внутрішнього розслідування, який займається будь-якими порушеннями кодексу етики.
ЗА ЩО КРИТИКУВАЛИ МІСІЇ ООН?
“Блакитні шоломи” критикують за повільне відрядження до зони конфлікту. Зазвичай на їхнє відрядження йде не менше півроку.
Миротворців звинувачують у малій ефективності врегулювання конфліктів. Досі триває перша місія, яка стартувала у 1948 році на Близькому Сході.
Критикують також бельгійських миротворців за те, що їм не вдалось попередити геноцид тутсі у Руанді у 1994 році. Бельгія вивела свої війська після вбивства 10-х службовців. У Руанді загинули щонайменше 800 тисяч людей.
Окрім цього, нідерландським миротворцям закидають, що їм не вдалось захистити близько 300 мусульман від боснійських сербів у Сребрениці у 1995 році. Після того, як військові формування боснійських сербів захопили безпечну зону ООН, нідерландський батальйон видав мусульман. Загалом тоді за декілька днів від рук боснійських сербів загинули 8 тисяч 373 мусульманських чоловіків та хлопчиків.

Не треба сподіватись, що військовий контингент місії ООН буде захищати цивільних, наголошує Володимир Жминько. Завдання місії забезпечувати дотримання прав людини не військовими методами.

Володимир Жминько
За його словами, коли місії не вдається виконати свої задачі, вона може звернутись за допомогою до регіональних структур.
 “Вони будуть присутні, не ставатимуть на жодну сторону, документуватимуть порушення та злочини, робитимуть звіти. Вони вводяться у гарячу точку як стабілізуючий фактор”, — коментує він. 
“Приклад Боснії. Коли миротворчі сили ООН не справлялись у 1995 році, вони звернулись до сил НАТО. Альянс увійшов до зони як стабілізуюча сила із важким озброєнням і був там до 2004 року. Це зіграло вирішальну роль у підписанні мирного договору”, — зауважує Володимир Жминько.
“Коли ситуація стабілізувалась, вирішили передати функції із завершення розбудови миру у країні регіональним структурам. Тоді місія ООН завершила своє існування. Подальші 9 років, до 2011 року, функції виконувала поліцейська місія Європейського Союзу”, — додає він.
ХТО РОЗСЛІДУВАТИМЕ МІЖНАРОДНІ ЗЛОЧИНИ?
Питання переслідування винних у міжнародних злочинах залежатиме від того, у чиїй юрисдикції будуть ці злочини.
Володимир Жминько нагадує, що воєнні злочини у Боснії були під юрисдикцією Міжнародного трибуналу з колишньої Югославії. Після того, як до відповідальності притягнули основних воєнних злочинців у боснійській прокуратурі, створили відділ із розслідування воєнних злочинів, куди увійшли міжнародні прокурори.
“Згодом міжнародні прокурори пішли, лишились лише місцеві, які зараз займаються воєнними злочинами. Трибунал передав матеріали, які лишились, аби вони їх дорозслідували”, — розповідає екс-керівник регіонального відділу розслідування порушень прав людини у Боснії та Герцеговоні у 1997 – 1998 роках Володимир Жминько.
Наразі місцева влада розслідує поодинокі міжнародні злочини — зґвалтування, мородерства та інші.
За його словами, притягнення до відповідальності міжнародних злочинців у країні було у пріоритеті для досягнення миру, але його відклали на довгий час.
“І тільки коли ситуація стабілізувалась і був встановлений повний контроль над порядком, тоді почали розслідувати та затримувати підозрюваних”, — коментує він і додає, що міжнародні злочини не мають терміну давності.
Експерти наголошують, що з початку введення місії у гарячу точку, вона обов’язково почне документувати міжнародні злочини за Римським статутом для майбутнього правосуддя.
Володимир Жминько згадує Біляну Плавшич, яка відбула два президентські терміни у Сербії. Попри підтримку західних країн, її все одно засудив Міжнародний трибунал з колишньої Югославії.
“У 2005 році, коли вона не могла переобиратись на третій термін, наступного дня після обрання іншого президента Міжнародний суд з колишньої Югославії оприлюднив обвинувальний висновок про її воєнні злочини. Вона як публічна людина відразу зателефонувала в Гаагу і сказала, що вилітає туди”, — розповідає Володимир Жминько.
Суд звинуватив жінку у співучасті в геноциді, злочинах проти людяності та у порушенні правил ведення війни. Жінка пішла на угоду із слідством і отримала 11 років ув’язнення. Однак Біляна Плавшич відбула дві третини терміну. Шведський суд звільнив її, взявши до уваги її зразкову поведінку.
АМНІСТІЯ БОЙОВИКІВ
Олег Мартиненко вважає, якщо Україна хоче повернути людей, а не лише територію, то їй варто вже зараз щонайменше розробляти різні варіанти амністії.
“Навіть якщо не буде миротворчої місії, ми маємо говорити про індивідуальну амністію. Людина має постати перед судом, де суд винесе вирок про те, що вона винна у злочинах за певний період, стукне молотком і скаже: “В силу закону про амністію або альтернативного закону покарань за злочини воєнного часу Вам призначається умовний термін/або ж Ви — амністовані”, — каже він.
“Якщо ж говоритимемо про люстрацію, то маємо казати, що спеціальної перевірки мають зазнати керівний склад щонайменше судової адміністрації та правоохоронних органів. Ми на це маємо право, бо вони грали керівну роль. А середню та нижню ланку на рівні виконавців можемо залишити без спецперевірки. Якщо ми показуємо їм добру волю, то нам вигідно поступити так, щоб усе населення “Л/ДНР” не взяло валізи і не подалося до Росії. Тоді ми отримаємо землю без населення. Чи нам це потрібно? Адже пустуючих сел у нас й так вистачає”, — додає правозахисник.
ХТО ПЛАТИТЬ ЗА МІСІЮ?
“Блакитні шоломи” фінансуються із бюджету ООН, куди кожна країна-член віддає свій внесок.
Цьогоріч на активні 16 миротворчих операцій у світі загалом планували витратити близько $7,9 мільярдів. Але влітку стало відомо про скорочення видатків майже на $600 тисяч через бажання президента США Дональда Трампа скоротити витрати на ООН.
Рішення про відправку своїх солдат та поліцейських до зони конфлікту приймає кожна із держав окремо.
Микола Мирний, журналіст Центру інформації про права людини http://bit.ly/2zyL6rg

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

Листопад 23, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Адвокаційна поїздка на Балкани

Листопад 3, 2017

Завдяки одному з партнерських проектів «Коаліції заради миру на Донбасі» – а саме проекту “Уповноваження громадського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі шляхи вирішення жорстокого минулого Донбасу”, «Центр Громадянських Свобод» зміг не тільки вивчити досвід роботи Балканських НГО , що документують та розслідують воєнні злочини, а також працюють з налагодженням постконфліктного діалогу, але й звісно використав цю можливість для міжнародної адвокації питань порушення прав людини в Криму та на Сході України. Чому см балканські країни такі важливі для цієї задачі? Бо по-перше, традиційно цей регіон має високий ступінь впливу Російської інфо-медіа машини, а по -друге саме на досвіді реалізації різних сценаріїв вирішення/блокування/замороження конфліктів на Балканах у 90-х роках структури ООН, ОБСЄ та інші окремі країни – міжнародні партнери України формують свої пропозиції, для вирішення ситуації з Кримом та Донбасом.  Саме тому так критично для українських НГО не тільки розуміти в чому схожі та відмінні контексти та сутності наших конфліктів  але й донести цю інформацію до громадянського суспільства в Балканських країнах.

Першою країною на нашому шляху Стала Боснія та Герцеговина, де нам вдалось познайомитись з кращими практиками роботи із пам’яттю про конфлікти в урбаністичному просторі, поспілкуватися з засновником та директором музею «Воєнного дитинства»  (War Childhood Museum ), який до речі в наступному році планує зробити експозицію по Україні, та навідатись в  Galerija 11/07/95,яка справляє невиразно глибоке враження щодо трагічних подій у Сребрениці в липні 1995 року завдяки поєднанню фото, аудіо та відео засобів вираження. Крім того, для нашої групи 13 представників організацій-членів коаліції, що займаються документуванням воєнних злочинів чудову фахову презентацію провів Mirsad Tokaca, директор Сараєвського Центру Дослідження та Ідентифікації (Sarajevo’s Research and Identification Centre), який до речі є автором проекту Боснійської книги мертвих. Нам продемонстрували не тільки технічні можливості бази даних, та системний підхід до документування воєнних злочинів, але й поділилися досвідом щодо методологій просування ідеї справедливого покарання для воєнних злочинців та відстоювання репарацій для сімей жертв цих злочинів.

Завдяки українському посольству в Боснії та Герцеговині також вдалось провести невелику прес-конференцію, а якій Сараєвські журналісти почули про актуальний стан з правами людини на непідконтрольних українському уряду територіях, ситуацію з близько 50 українськими в’язнями за політичними мотивами в Криму та на території РФ та перспективи внесення в українське законодавство положень міжнародного гуманітарного права для подолання безкарності воєнних злочинів.

Олександра Романцова

Не ідеологією нас треба зшивати, а образом майбутнього

Жовтень 14, 2017

Слід навчати народ контролювати владу, передусім місцеву.

Один із найвідоміших дисидентів СРСР, котрий важив після чотиримісячного голодування в політичній зоні ВР 389/35 у Пермській області 39 кг. Автор “Посібника із психіатрії для інакодумців”, член Американського товариства психіатрів, Королівського коледжу психіатрів Великої Британії, Всесвітньої ради реабілітації жертв катувань, міжнародного Пен-клубу, автор кількох книжок і сотень статей. Усе це — про правозахисника, громадського діяча і голову асоціації психіатрів України Семена Глузмана, з яким ми розмовляли про Майдан та синдром натовпу, про дружбу з “бандерівцями” і фермент опору, про контроль над владою і відповідальність за минуле.

— Семене Фішельовичу, ви один із тих, хто підтримав Майдан, але ніколи не рвався на його сцену. Чому, до речі? 

— Я ніколи не прагнув на сцену — з часів Руху жодного разу не був на жодному сходняку, тобто… на важливій зустрічі достойних людей. Просто розумію, що психологія однієї порядної людини і психологія тисяч порядних людей дуже різняться.

При цьому, мушу визнати, ще під час Помаранчевої революції мені телефонували багато закордонних колег, зірок світової психіатрії, з єдиним запитанням: де синдром агресивного впливу натовпу?

Український народ показав себе абсолютно дивно і у 2004-му, і в 2014-му. Під час недавнього урагану в Х’юстоні через мародерів поліції довелося запровадити комендантську годину. Чи багато випадків мародерства ми можемо згадати, коли в центрі Києва, з його численними дорогими магазинами та бутиками, стояло до 200 тисяч людей?

— У середині 1970-х у пермській зоні молодий єврей Глузман зблизився з українськими націоналістами — 25-річниками. Але тоді вас об’єднав спільний ворог, а не спільне бачення майбутнього. 

— Так, я кілька років провів у таборі пліч-о-пліч із тими, кого називали “бандерівцями”. Це були прості люди, імен Бандери чи Шухевича з їхніх вуст я ніколи не чув. Вони просто захищали свою землю від “чужих”. Я запитав одного разу дядю Васю Василя Маложинського, якого вважав солдатом УПА, а він виявився з дивізії СС-Галичина, зло так запитав, із докором: мовляв, як же ви могли?! І він, як міг, пояснив: “Спершу були совєти. Потім прийшли німці. Всі — чужі. А одного разу я побачив і почув своїх, ішли хлопці та співали українських пісень. То я й пристав до них. То ж свої були…” Ось так, просто і без ідейного пафосу.

— Єврейська підтримка Майдану не здивувала?

— Анітрохи не здивувала. Один із найяскравіших спогадів дитинства —мені було років 10—11,я повертався до себе додому в тролейбусі, що піднімався на Артема з площі Жовтневої революції (нинішнього Майдану). На одній із зупинок зайшла літня пані й дуже чемно, гарною українською мовою, запитала в пасажирів, де їй краще вийти. Тролейбус вибухнув гнівом, — я перелякався, не розуміючи, що коїться. Почав це цькування якийсь люмпен, мало не в майці, його підтримали голосисті тітки, — це був потік образ, що ринув на жінку, яка просто заговорила українською. Тоді я зрозумів: поруч зі мною живуть ще одні євреї — українці.

Не приховаю: коли Україна отримувала незалежність у 1991-му, я був напружений, пам’ятаючи, як агресивно ставилися тут до євреїв у радянську епоху. Я ж пам’ятаю, як єврейські хлопчики й дівчатка, для котрих були практично закриті місцеві виші, їхали в інші республіки, де спокійно вступали і добре вчилися. Крім того —і це для мене як дисидента вкрай важливо, — в Україні було найлютіше в Союзі КДБ. Напружився я й тому, що побачив, хто голосує за незалежність у Раді: група 239, яка офіційно називалася “За Радянську суверенну Україну”, простіше кажучи — комуністична більшість, що відчула вітер змін. А з ними — тисячі пристосуванців, які ринули з комсомолу прямо в Рух. Професійні кілери української культури, що миттєво стали викривачами “руки Москви”.

Я пам’ятаю, як один із перших американських послів в Україні говорив своїм друзям: мовляв, ви зачастили в Москву, приїдьте сюди, тут зовсім інший народ. І це правда, річ не в ідеалізації або романтизації, а в провісниках європейського менталітету.

Зрозуміло, на Майдані 2014-го були різні люди, і стояли вони за різне. Але так було і в зоні, —декому я за 7 років руки не подав.

— Сьогодні, через три з половиною роки, не розчаровані? 

— Я не такий наївний, аби не розуміти: революція закінчується не так, як мріють її учасники. Тому передбачав, що, можливо, розчаруюсь, але… не очікував, що настільки.

Розумієте, у своєму початковому оптимізмі я спирався на табірний досвід. Зі мною сиділо багато людей різних національностей, проте українців завжди було найбільше — приблизно 30—40% політв’язнів. Дуже різних — не дуже розумних і мудрих, освічених і майже неписьменних, щирих і собі на умі. Я погано розумію, що таке етнічна психологія, але за всі роки в політичній зоні не зустрів жодного білоруського, киргизького чи узбецького дисидента. А КДБ був скрізь. Тому, на відміну від багатьох республік колишнього СРСР, Україна мала можливість поступово прийти до якихось європейських цінностей. Тут є фермент опору, але народ не тренований у демократії і не в змозі контролювати своїх політиків.

Це, до речі, з’ясувалося досить швидко, тому, на мій погляд, єдиний вихід — пройти довгий шлях мажоритарних виборів.

— Де гречка вирішує все? 

— Вона вирішує все, оскільки за її роздачу нікого не садять. Певна річ, потрібні нові закони, інститут відкликання тощо — слід навчати народ контролювати владу, передусім місцеву. Чи багато українців вимагають звіту від своїх районних депутатів? Отож-бо й воно. І на кого нам ображатися?

Що стосується гречки, то пам’ятаєте сцени Тюльпанової революції в Бішкеку, коли революціонери тягли на спині вкрадені холодильники й телевізори? У Києві ж цього не було… Тут обидва Майдани вимагали від влади не гречки, а зовсім іншого.

Просто люди приймають поразку дуже швидко, сидячи в кухні або у ФБ і голосячи: знову м…дака обрали. А в Європі теж обирають не найкращих, але їх контролюють, — і цього треба навчати. Я знайомий із багатьма, хто допомагає, за підтримки західних партнерів, будувати в Україні демократичні інститути. Переважна більшість їх працюють виключно заради грошей. Окремі з них — негідники. На жаль…

— У 2014-му багатьом здавалося, що українці стають європейською політичною націю. Наскільки просунувся цей процес — чи, навпаки, призупинився, враховуючи політику історичної пам’яті з її культом нових героїв? 

— Для мене нові герої — це Небесна сотня, а не лідери ОУН чи УПА. І вульгаризація пам’яті про нових героїв — очевидна. Її вульгаризують, коли гальмують кримінальні справи, які мають назвати винуватців бойні. Її вульгаризують, оскільки керівництво країни не хоче визнати, що з того боку теж були українці. Я знаю одну сім’ю, в якій ріс хлопчик, єдиний син, котрого “погано” виховали, — він хотів бути українським офіцером. Його спалили на Майдані. Можливо, хтось із друзів моєї доньки, які періодично кидали коктейлі Молотова.

Є багато речей, які нас роз’єднують. Але в ситуації, коли народ у масі своїй ненавидить і зневажає владу, про яку любов одне до одного можна говорити?

— Що ви думаєте про декомунізацію, яка набирає дедалі витонченіших форм? 

— Як колишній політв’язень і антисовєтчик, я не можу не вітати цей процес. Але в нинішньому виконанні він мені огидний. Як і люстрація, що була явно організована й керована згори і припинилася так само раптово, як і почалася.

Ми ж проголосували свого часу за Кравчука, а КДБ ж арештовував дисидентів тільки після санкції відділу ідеології ЦК, очолюваного ним. Чому б його не притягти до відповідальності? А заодно й усіх депутатів Верховної Ради з групи 239, завдяки яким була проголошена незалежність.

Дуже зручно зносити пам’ятники, знімаючи з себе відповідальність за минуле. Ми ж вічна жертва, що з нас вимагати? “Ми нескінченно лаємо товариша Сталіна, і, певна річ, на це є підстави. І все-таки я хочу запитати: хто написав чотири мільйони доносів?” — сказав колись Сергій Довлатов. Запитання зависло в повітрі. У нас же немає ні найменшого відчуття відповідальності за дії батьків і дідів, як у Німеччині, де діти, внуки і правнуки добре пам’ятають, чим відзначилися їхні близькі. Де вони — діти співробітників НКВС, партійної номенклатури, де, зрештою, мільйони обивателів, що слухняно піднімали руки на чергових партзборах, які таврували відщепенців, зрадників соціалістичної батьківщини тощо?

Отож не ідеологією нас треба зшивати у XXI ст., а образом майбутнього.

Я не ворог увічнення пам’яті про Степана Бандеру, але коли в.о. міністра охорони здоров’я Супрун заявляє, що, приймаючи важливі рішення, подумки радиться з вождем ОУН, це вже ні в які ворота… І, очевидно, він їй щось радить, оскільки результати цього тандему ми бачимо.

— Донбас, що став плацдармом для “русского мира”, втрачений для України? Чи не дуже він нам і потрібен? 

— Росія убожіє, в неї все менше можливостей утримувати ці території, та й Путін, зрештою, смертний. Бажаючи того чи ні, але він своїми діями перекрив кисень багатьом впливовим людям у Росії, що вкрали мільярди, доступ до яких із кожним днем усе складніший, враховуючи санкції. Вони звикли до іншого рівня особистої свободи. Де їм, зрештою, тепер відпочивати? На Байкалі?

Отож я вірю, що рано чи пізно Україна повернеться в цей регіон. Але не та молодь, яка виїхала з Донбасу і вже облаштувалася в Києві чи інших містах. Вони свій вибір зробили.

Інколи мені спадає на думку крамольна річ… Мої табірні друзі боролися за незалежність України, і одного разу цей день настав — не тому, що ми сиділи за це в таборах. Якщо Донбас справді хоче жити інакше, якщо це його, а не чийсь зовнішній вибір, то, з моральної точки зору, чому б не подумати про ідею незалежності для цих людей? Це лише одне з можливих рішень, але і його треба проговорювати. Нарізно то нарізно, ми ж і так робимо все, щоб ізолювати ці території — з допомогою блокади, наприклад.

— Зрозуміло, що війна сприяє розділенню суспільства на своїх і чужих і формуванню чорно-білої картини світу. Все це природно, але… чи не перетворюємося ми на “Росію навпаки”, з її зневажанням особистої думки, пошуками своєї п’ятої колони тощо? 

— Я цілком усвідомлюю, що нинішній президент теж прагне до узурпації влади, але розумію, що в нього це теж не вийде, оскільки, як писав ще Кучма, Україна не Росія. Наш обиватель відрізняється від російського. Там щиро поважають Путіна. Тут влада змінюється, і кожну нову владу ми не любимо, а часто — зневажаємо або ненавидимо. І це дає підстави для оптимізму.

Що стосується розколу суспільства, то нас і кидають у минуле тому, що не пропонують бачення майбутнього. Це стосується і героїв УПА — чужих для значної частини країни, і мовної проблеми, яку переважна більшість українців взагалі не вважає проблемою, але яку знову піднімають на щит…

Після суду я 20 днів просидів в одній камері з Василем Стусом, — і це були розкішні 20 днів. Періодично я навіть забував, де перебуваю, поринаючи в українську культуру. Але говорили ми кожен своєю мовою, і Стус ставився до цього зовсім спокійно. Із 25-річниками УПА в таборі я спілкувався точно так само, — ніхто ніколи слова не сказав.

Одного разу мене вкотре перевели в новий барак, і того ж дня мене прийняли в “сім’ю” Євген Пришляк і Василь Підгородецький. Перший до арешту був референтом СБ львівського проводу ОУН, другий — простим бійцем УПА. Збирали в тумбочці їжу, ділили порівну й разом їли. Невдовзі до Василя підійшов старий поліцай — покидьок — і каже: “Василю, ти ж така шанована людина, старий зек, як тобі не соромно з жиденям їсти?” — “Я його на х… послав”, — розповідав мені потім Василь.

Тому давайте видавати хороші підручники, готувати класних учителів, — у цьому запорука успішної мовної політики. Мені доводиться інколи спілкуватися з вищою кастою деяких педагогічних університетів, — це жахливо. Вони академіки якихось своїх академій, заможні люди, але відтворюють радянське жлобство.

Україна багато чого погубила в собі. Коли НаУКМА робила перші кроки, я намагався пояснити ректорові, що треба зберегти наукові школи математиків, фізиків-теоретиків, які склалися в “поштових скриньках”, із чудовими фахівцями. Просто треба було дозволити цим фахівцям викладати спочатку російською, але… ми позбулися високого інтелекту.

— Хто в змозі вивести країну з замкненого кола? Поки що народ тотально не довіряє владі, наївно покладаючи надії на найбільш навіжених популістів, — і це ми вже проходили… Громадянське суспільство зазнало поразки — чи просто програло битву? 

— Громадянському суспільству треба допомагати, а не тиснути. Мене дуже тривожить майбутнє країни, в якій живу й частиною якої є. Боюся, що коли так триватиме, то українську державність переможуть не зовнішні сили, вона просто розчиниться, як тверда речовина в рідині. І залишиться водичка, солодка чи солонувата — не важливо.

— А як же фермент опору? 

— Фермент опору — важлива умова незалежності, але недостатня.

Будувати країну — це не сидіти в карцері. Потрібні інші навички. Коли скінчився Радянський Союз, у Москві багато колишніх дисидентів продовжували правозахисну діяльність. В Україні ж ряд моїх побратимів по ГУЛагу пішов у політику, — і що?

Зрозуміло, що влада постійно підкидає яблука розбрату, аби ми перебилися у своєму минулому, замість того, щоб будувати майбутнє. І менше згадували про реформи — потрібні, як повітря, й водночас болючі. Тому, тримаючись за свої крісла, верхи не квапляться їх проводити. А низи — низи дорослішають, і в цьому наш шанс.

Джерело, 13/10/2017

На політичне лицемірство витрачають сотні тисяч доларів

Жовтень 13, 2017

Про організоване лицемірство. Вперше цей термін почула минулого тижня на презентації наукового дослідження як міжнародне співтовариство планує миротворчі операції. Коли ЗМІ починають писати драматичні історії про війну в якійсь точці земної кулі, то це ставить демократичні уряди в незручне становище. З одного боку вони не воліють, щоб виборці закинули їм відсутність реакції на страждання цивільних людей. Разом з тим, вони не хочуть витрачати власні ресурси, і тим більше, підставляти під ризик своїх громадян. Із таким підходом “організованого лицемірства” досить часто і формуються миротворчі місії, які нічого не зупиняють і нікого не рятують. Але місія прибуває, журналісти пишуть про їх роботу, з’являються драматичні фото “миротворець віддає воду дитині”, виборці задоволені, уряд задоволений, питання закрито.

Сьогодні розбирали реальний кейс. Світовий банк у 2000 році виділяв безпрецедентне за обсягом фінансування на проведення судової реформи у Бангладеші. У цій країні суди контролюються виконавчою владою. Вони просто не доступні для незаможних (а в країні 36% населення взагалі знаходяться за межею бідності), для жінок та інших вразливих груп. Попри усе це 70% коштів мали йти на будівництво нових приміщень суду. Ми грали реальні ролі представників банку, уряду, верховного суду, іноземних агенцій, які мали отримати контракти на його реалізацію. І так сталося, що на момент прийняття рішення за столом не було жодної людини, якій би реально боліли люди в Бангладеші. Те, що назвали “судовою реформою” було прийнято. Так само відбулося на практиці. Величезна сума грошей була витрачена на організоване лицемірство. До всього, це була позика. І тягар виплат як завжди впаде на звичайне населення.

І от я читаю останні новини, що члени Ради Європи коливаються між “цінностями” та “збереженням цілісності організації”. Мова йде про відмову Росії сплачувати внесок в бюджет, допоки російській делегації не повернуть право голосу в ПАРЕ. Річний бюджет Ради Європи перевищує 450 млн. євро, а нинішній борг Росії складає 4-5% від цієї суми. На практиці це значить, що частину проектів Ради Європи ймовірно доведеться закривати, штат скорочувати. І тому очільники організації активно шукають можливості як зняти санкції з російської делегації та делікатно оминути те, що Росії продовжує брутально порушувати принципи, на яких ця організація була заснована. Dmytro Kuleba, сил тобі у боротьбі із цим організованим лицемірством. Готуємося до січня наступного року.

Джерело, 12/10/2017

Результаты поиска:

Олександра Матвійчук: Генеральний секретар Ради Європи звернувся до Путіна з проханням звільнити Сенцова

Червень 23, 2018

Голова правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександра Матвійчук повідомила, що Генеральний секретар Ради Європи звернувся до Путіна з проханням звільнити Олега Сенцова та заявив, що він особисто готовий написати клопотання про його помилування на основі Європейської конвенції з прав людини.

Читайте більше тут.

Зустріч з учасниками міжнародного обміну «Tackling discrimination»

Травень 11, 2018

10 травня 2018 року у Центрі польських та європейських студій (НаУКМА) відбулася зустріч координаторки групи громадського спостереження “ОЗОН” / Центр громадянських свобод Любові Галан з учасниками німецько-українського молодіжного обміну “Боротьба з дискримінацію” ( Tackling discrimination).
У рамках перезентації учасники дізналися більше про громадський контроль в Україні, моніторинг права на свободу мирних зібрань. Окремо у рамках обговорення розбирали також кейси порушення принципу недискримінації з боку поліції під час виконання позитивних обов’язків.

Ініціатива громадського спостереження ОЗОН  – добровільне об’єднання активних громадян, які усвідомлюють важливість контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів. За результатами спостережень оприлюднюють висновки та рекомендації. Громадські спостерігачі – незалежна сторона, вони завжди залишаються над процесом.

6 речей, які Вам потрібно знати про конфлікт на сході України – стаття гуманітарної місії ООН

Травень 8, 2018

Гуманітарна місія ООН в Україні опублікувала статтю про 6 речей, які кожен має знати про конфлікт на сході країні.

Олександра Матвійчук виступила у Вашингтоні

Квітень 17, 2018

В рамках навчання на Стендфордській програмі Ukrainian Emerging Leaders – голова правління ЦГС Олександра Матвійчук взяла участь у різних заходах у Вашингтоні.

Виступ перед очільниками церков та релігійних організацій на запрошення посла США по свободі релігії.

Олександра розповіла про наступ на свободу релігії на окупованих Росією територіях. За роки анексії кількість релігійних громад Криму скоротилася на 63%. В Донбасі ще у травні 2014 православ’я було проголошено головною релігією регіону. Відомі численні трагічні історії переслідувань активістів та релігійних діячів на цих територіях: тортури пастора Олександра Хомченко, які призвели до смерті; переслідування правозахисника Емір-Усеїн Куку, якому загрожує 20 років позбавлення волі; та багато інших.

Після виступу Олександра передала звернення Правозахисного порядку денного із проханням  організувати спеціальні слухання у Конгресі по цьому питанню. Звернення підтримали як правозахисні, так і релігійні організації, дякуючи Інституту релігійних свобод.

Дискусія Atlanic Council про майбутніх Українських лідерів.

На дискусії, зокрема, обговорювалися постмайданне суспільство України, проміжні результати реформ, в’язнів Кремля та полонених на Донбасі. Значення успіху України для всього пострадянського простору. Виклики, які стоять перед громадянським суспільством. Дискусія розпочалася виступом відомого публіциста та філософа – Френсіса Фукуями.

“Україна — це передова широкомасштабної боротьби за ліберальну демократію з різними популістськими та авторитарними силами усього світу” – Френсіс Фукуяма.

Зустріч з Куртом Волкером
представник Державного департаменту США з питань України
Голова Правління ЦГС передала Курту Волкеру бачення стратегічних пріоритетів у переговорах з Росією, які підписали понад 50 громадських організацій. Олександра також звернула увагу Курта на проблему арештів активістів на окупованих територіях. Арештованими залишаються сотні людей, серед них правозахисники, журналісти, активісти та звичайні люди. Але це все тільки верхівка айсбергу, за підозрою в державній зраді заарештували 246 людей. Ми досі не знаємо, хто ці люди та в яких умовах вони утримуються.

Представник Держ.депу сказав, що ретельно опрацює звернення.

Зустріч з Eurasia Foundation
Eurasia Foundation – Американська НУО, що займається розвитком ефективності громадських об’єднань.

 

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Звернення із приводу ненадання належної медичної допомоги Олегу Сенцову та іншим ув’язненим за політичними мотивами громадянам України зі списку LetMyPeopleGo

Листопад 29, 2017

Міністру закордонних справ Німеччини

пану Габріелю Зігмару

Станом на сьогодні близько 60 громадян України були позбавлені волі з політичних мотивів на території Російської Федерації та окупованого Криму. До більшості із них були застосовані катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання для вибиття неправдивих зізнань у діях, які вони не вчиняли.

Про це відкрито заявили Олег Сенцов, Олександр Кольченко, Валентин Вигівський, Микола Карпюк, Станіслав Клих, Євген Панов, Андрій Захтей, Андрій Коломієць, Сергій Литвинов, Олександр Костенко та інші незаконно утримувані люди. Детально про неправові практики, які застосовувалися до людей, що перебували під контролем Російської Федерації, розказали звільнені Юрій Яценко та Геннадій Афанасьєв.

Незаконне поводження з боку органів державної влади Російської Федерації яскраво ілюструє звернення Станіслава Клиха до Європейського суду з прав людини:

“[…] З метою змусити мене дати свідчення, до мене були застосовані незаконні методи дізнання і слідства, виражені у заподіянні мені побоїв і каліцтв у тому числі за допомогою наручників і електричного струму, тривалого стояння на колінах, в результаті чого на зап’ястях рук, колінах є численні шрами […]. Мене по кілька діб тримали на тюремному дворі, не даючи ні води, ні їжі. В результаті застосування цих методів я був доведений до стану дистрофії, не міг тримати в руках ложку, ручку, оскільки кисті рук були вивернуті в результаті приковування до решітки”.

Ситуацію ускладнюють незадовільні умови утримання за ґратами, які додатково призводять до різкого погіршення стану здоров’я,  розвитку та загострення хронічних та інших хвороб.

Стан здоров’я незаконно ув’язненого українського режисера Олега Сенцова, який був визнаний в’язнем сумління Міжнародною Амністією, нещодавно різко погіршився. За словами його адвоката, через тривале переохоложення у Олега загострився ревматизм і почалися проблеми з серцем.

Ми звертаємо увагу, що життя та здоров’я людини є найвищими цінностями кожної цивілізованої держави. Право  кожної  людини  на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного  здоров’я гарантується ст. 25 Загальної декларації прав людини 1948 року, ст.11, 12  Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 року, а також ст.11 Європейської соціальної хартії 1996 року.

Цього року представник Російської Федерації був обраний головою на 70-ій Всесвітній Асамблеї охорони здоров’я, статут якої Російська Федерація підписала ще у 1946 році. Тим самим вона визнала, що “володіння найвищим досяжним рівнем здоров’я є одним з основних прав кожної людини незалежно від раси, релігії, політичних переконань, економічного чи соціального становища”.

Крім того, відповідно до ст. 26 Федерального Закону від 21.11.2011 року N 323-ФЗ “Про основи охорони здоров’я громадян у Російській Федерації” особи, які утримуються під вартою, відбувають покарання у вигляді обмеження свободи, арешту, позбавлення свободи або адміністративного арешту, мають право на отримання медичної допомоги, зокрема, у необхідних випадках в медичних установах державної системи охорони здоров’я і муніципальної системи охорони здоров’я у відповідності до законодавства Російської Федерації.

На виконання даного закону було прийнято постанову уряду Російській Федерації від 28.12.2012  року N1466, якою було затверджено Правила надання особам, утримуваним під вартою або таким, що відбувають покарання у вигляді позбавлення свободи, медичної допомоги в медичних установах державної та муніципальної системи охорони здоров’я. У правилах передбачена можливість запрошення для проведення консультацій медиків-спеціалістів зазначених медичних установ при неможливості надання медичної допомоги в установах кримінально-виконавчої системи.

Ми звертаємо увагу, що усі громадяни України, яких за політичними мотивами утримують на території РФ та окупованому Криму, потребують належної медичної допомоги. Серед них у критичному стані знаходяться Дмитро Штибліков, який після затримання схуд на 30 кг та доведений до дистрофії, Станіслав Клих, який втратив психічне здоров’я після пережитих ним тортур, Олександр Костенко, який через відсутність операції ризикує втратити зламану працівниками ФСБ руку, Олександр Кольченко, який перебував у лікарні із діагнозом “дефіцит ваги”, Володимир Дудка, що вже десять місяців фактично знаходиться на самолікуванні із виразкою шлунку, Арсен Джеппаров, якому не надається медична допомога попри застуджені нирки, втрату слуху на ліве вухо та різке погіршення зору, Володимир Балух, у якого загострилися хвороби серця та нирок, через що йому вже декілька разів викликали карету швидкої медичної допомоги під час судових засідань, 19-річний Павло Гриб, який через інвалідність має постійно приймати підтримуючі препарати, тож відсутність ліків та належного медичного лікування у СІЗО спричинило до появи виразок на тілі.

Це тільки кілька прикладів порушення міжнародних зобов’язань Російською Федерацією права на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного  здоров’я утримуваних за політичними мотивами громадян України. Із моменту їх незаконного затримання незалежні лікарі не мають доступу до них, а відтак, не мають змоги оцінити стан їх здоров’я та надати належну медичну допомогу.

Ми звертаємося до Вас із проханням поставити перед урядом Російської Федерації питання про необхідність організувати доступ лікарів з Міжнародного Комітету Червоного хреста та інших авторитетних міжнародних організацій з охорони здоров’я для надання кваліфікованої медичної допомоги Олегу Сенцову та усім ув’язненим за політичними мотивами громадянам України зі списку LetMyPeopleGo.

Центр громадянських свобод, що координує кампанію #LetMyPeopleGo

ГО “Об’єднання родичів політв’язнів Кремля”

Медійна ініціатива за права людини

Кримська правозахисна група

Фундація “Відкритий Діалог”

Асоціація УМДПЛ

ГО “КримSOS”

Луганський обласний правозахисний центр  «Альтернатива»

ГО “Центр “Соціальна Дія”

ГО “Мирний берег”

Центр інформації про права людини

Експертний центр з прав людини

Благодійний фонд “Восток-SOS”

Euromaidan Press

ГО Харкiвський iнститут соцiальних дослiджень

ВМГО “Фундація Регіональних Ініціатив”

ГО “Правозахисна Ініціатива”

ГО “Регіональний центр прав людини”/Севастопольська правозахисна група

ХОФ “Громадська Альтернатива”

Миротворчі місії: чого ми чекаємо і що можемо отримати?

Листопад 24, 2017
Експерти дискусійного клубу платформи Правозахисний порядок денний розбиралися, що таке миротворча місія ООН, коли вона може стати реальною та чого від неї має очікувати Київ та незаконні збройні формування? 
Експерти нагадують, що рішення про введення місії в Україну має приймати консенсусом Рада Безпеки ООН. Однак оскільки Росія — постійний член Радбезу ООН і має право вето, то постає питання, чи дасть вона дозвіл на введення миротворчої місії на умовах України?
Колишній представник миротворчої місії ООН в Ліберії в 2010 – 2011 роках Юрій Бєлоусов сумнівається, що Росія погодиться, аби місія розташувалась на кордоні з Росією, як цього хоче Київ. Для неї буде неприйнятним варіант, коли українські силовики з часом зачистять окуповані території від представників незаконних збройних формувань.
Як компромісний варіант він пропонує розташувати миротворців по периметру конфліктної території.
“Тоді ми не заходимо, не вичищаємо усі незаконні формування, так само й Росія не заходить. За таких умов на конфліктну територію приходить третя сторона і починає працювати над безпекою”, — пояснює Юрій Бєлоусов, який нині є головою громадської організації “Експертний центр з прав людини”. Він додає, що з такою пропозицією Росії буде складно пояснити, чому вона проти.
“УКРАЇНА — ЯК КОЛОБОК, ЯКИЙ НЕ ЗНАЄ, КУДИ КОТИТИСЬ”
Ідея покликати миротворців — це здача нашим президентом дипломатичних позицій. Таким чином він розписався у своїй слабкості та неможливості як президент забезпечити усі процеси у подоланні збройного конфлікту. У цьому переконаний Олег Мартиненко, екс-командир станції “Новий Град” у складі миротворчої місії Цивільної поліції ООН в Боснії та Герцеговини з 1999 по 2001 роки.

Олег Мартиненко
“У нас є усі ресурси, аби навіть у замороженому стані цей конфлікт повільно просувати до вирішення. Це найлегше сказати: “Знаєте, все! Я стомився, я йду. Давайте покличемо миротворців. Вони усе вирішать”. Миротворці дійсно заморозять конфлікт на довгі роки і місцеве населення від цього тільки виграє. Але Україна як держава не матиме зиску, бо ми отримаємо такий анклав у складі України на довгі роки”, — вважає Олег Мартиненко, який зараз працює керівником аналітичного напрямку Української Гельсінської спілки з прав людини.
Тим часом Юрій Бєлоусов вважає, що кожен день збройного конфлікту віддаляє місцеве населення від України.
“Програми у школі, патріотичне виховання населення, інформаційні кампанії віддаляють громадян від нас. Україна не зацікавлена в тому, щоб цей конфлікт затягувався, якщо ми хочемо повернути і людей, і території”, — каже він.
Він наголошує, що миротворча місія ООН — це інструмент досягнення мети для тієї держави, яка розуміє, що вона хоче. Поки ж українці самі не визначились, що саме має “будуватись” на непідконтрольних територіях.
“Що буде на тій території? Незалежна держава? Зрозуміло, що у нас це викликає питання. Автономія у складі України? Але чи готові ми до цього? Ми самі не можемо знайти відповіді на ці питання. Тому будь-яка місія ООН буде викликати ворожі настрої у частини населення, яке завчасно не розуміє, що ми там хочемо. Коли ти не знаєш, куди ти пливеш, жоден вітер попутним не буде”, — каже Юрій Бєлоусов.
Експерти вважають, що миротворча місія ООН можлива після того, як Україна та Росія погодяться на прийнятні один для одного варіанти врегулювання конфлікту.
ЗАВДАННЯ МІСІЇ
Завдання миротворчих місій ООН — розбудувати мир, спостерігати за виконанням перемир’я, контролювати буферну зону між сторонами конфлікту, підтримувати правопорядок, розбудовувати державний устрій на конфліктній території та надавати гуманітарну допомогу, а також демобілізація і реінтеграція комбатантів.
Місії розвиваються у три етапи — створення безпечних умов (peace making), підтримання тривалий час таких умов (peace keeping) та передача відповідальності у питаннях безпеки приймаючій стороні (peace building).
Перш за все у зону конфлікту входить широкий військових контингент.
“Військовий контингент вводиться за узгодженням двома воюючими сторонами. Тому коли незаконні збройні формування погодяться на припинення вогню, вони відходять від лінії розмежування на 20 км, теж саме робить Україна, тоді в цей коридор заходить місія ООН”, — каже Олег Мартиненко.
Військові-миротворці носять уніформу військ країни, з якої вони прибули. Однак аби їх впізнавали ворогуючі сторони вони носять яскраві блакитні шоломи або ж берети із символікою ООН.
“Місія ООН сповідує той принцип, що блакитний колір та позначення “UN” (ООН — ред.) говорять про те, що цілитись у цю людину неможна. На практиці таке трактування призводило до того, що у французького, здається, контингенту блакитні шоломи були зроблені із звичайного пластика. Оскільки французький уряд вважає, що блакитний колір — показник того, що людина знаходиться у безпеці. Він — миротворець”, — пояснює Олег Мартиненко.
Олег Мартиненко тим не менш не виключає нападів та провокацій проти “блакитних шоломів”. Він нагадує, як у вже мирній Боснії у 1996 році невідомі роззброїли один із військових контингентів ООН.
“Військовий контингент вже впакував своє озброєння, речі, аби вже завтра літаком відправитись у далеку Азію. Але у цю ніч невідомі озброєні формування зайшли у табір, арештували весь персонал, вивезли все озброєння, і досі його так ніхто й не знайшов”, — розповідає Олег Мартиненко.
Він наводить статистику, згідно з якою щорічно у 16 діючих місіях помирають до 115 миротворців. 80 людей — із військового контингенту. Інша кількість припадає на поліцейський та цивільний контингенти. Із 80 “блакитних шоломів” військового контингенту 50% помирає від хвороб, а інші 50% від зловмисних дій ворогуючих сторін.
Миротворці можуть використовувати зброю здебільшого тільки для самозахисту. Якщо місії нададуть “жорсткий мандат”, вони можуть стріляти для власного захисту й захисту цивільного населення.
ЧИ СПІВПРАЦЮВАТИМЕ ООН ІЗ НЕЗАКОННИМИ ЗБРОЙНИМИ ФОРМУВАННЯМИ?
Військовий компонент у гарячій зоні зменшується, коли ситуація стабілізується. Далі свою роботу починає поліцейський контингент та розширюється громадянський компонент.
На конфліктну територію прибуває низка міжнародних консалтингових, політичних організацій та технічна підтримка. Вони допомагають розбудувати політичні та виконавчі органи, відновлюють населені пункти, допомагають створювати робочі місця, аби максимально залучити місцеве населення та радять ворогуючим сторонам, як зробити процес інтеграції м’якішим.
Олег Мартиненко вказує, скільки робочих місць із пристойною заробітною платою створить місія тільки для свого забезпечення.
“Якщо ми кажемо про 40 тисяч миротворців, то щонайменше додатково до 1/5 цієї кількості буде набрано перекладачів з місцевого населення, тобто 8 тисяч людей. Так само потрібен персонал з прибирання території, обслуговування технічного парку, комунікаційних мереж тощо, тобто ще до 2 тисяч осіб”, — розповідає він.

Юрій Бєлоусов

“За бажання у регіоні можна зробити міста-сади”, — коментує Юрій Бєлоусов.

Однак експерти роблять застереження, що за наявності високого рівня корупції міжнародна спільнота не буде вкладати кошти, як це було у Боснії та Герцеговині.
Поліцейський компонент потрібний, аби впровадити правоохоронні функції відповідно до міжнародних стандартів, які держава не може сама забезпечити.
Володимир Жминько, учасник поліцейської місії ЄС в Боснії та Герцеговині у 2003 – 2011 роках, каже, що поліцейський контингент може повністю замінити собою правоохоронні органи, як це було у Косово.
“Там не було взагалі жодних правоохоронних структур. Згодом вони почали підбирати людей, навчати їх, створювати місцеву поліцію та передавати їй свої виконавчі функції”, — пояснює він.
За його словами, в реаліях України нові правоохоронні органи можуть складатись як із “правоохоронців незаконних збройних формувань”, так і з переведених службовців із підконтрольних Києву територій.
Однак як буде насправді — достеменно невідомо. Це питання мають вирішити ворогуючі сторони під час обговорення мандату і повноважень місії до її введення, переконаний Юрій Бєлоусов.
“Чи погодяться збройні формування на те, щоб ООН створювало поліцію з нуля? Гаразд, припустимо, вони склали зброю. Постає питання, з кого саме будуть формуватись місцеві правоохоронці та розбудовуватиметься держава? Питань мільярд. Усі вони будуть вирішуватись задовго до введення контингенту”, — каже Юрій Бєлоусов.
Експерти одностайні — “блакитні шоломи” будуть співпрацювати із де-факто владою. Вони сприйматимуть міліціонерів ОРДЛО як легітимних і таких, які виконують свої обов’язки. Причина криється у розділі “Дії поліції в умовах вторгнення” Європейського кодексу поліцейської етики Ради Європи.
У документі йдеться, що під час агресії іншої країни поліція зобов’язана виконувати свої функції із забезпечення захисту громадян і не має бути стороною конфлікту. Кодекс забороняє окупаційній владі карати міліціонера, який лишився виконувати професійні зобов’язання. Так само заборона карати за роботу під час окупації розповсюджуватиметься на український уряд, як тільки він відновить контроль на сході України.
“Місія буде слідкувати, аби місцеві правоохоронці у відповідності із європейськими стандартами виконували функції із забезпечення охорони життя та здоров’я мирного населення. Якщо вони роблять щось не так, місія ініціює розслідування з боку місцевої влади про притягнення правоохоронців до дисциплінарної та кримінальної відповідальності. Адже дію законів ніхто не скасовував”, — пояснює Олег Мартиненко.
Юрій Бєлоусов згадує свій досвід у миротворчих місіях.
“Коли ми прибували у гарячі точки, де були 2 – 4 сторони, нам було взагалі байдуже, хто з них правий, хто винний, хто перший почав стріляти, де коріння конфлікту. Наше завдання було стабілізувати становище і запустити мирний процес”, — каже експерт і додає, що “блакитні шоломи” змушені будуть співпрацювати з де-факто владою, аби досягти їхніх задач.
Олег Мартиненко резюмує, що від місії виграє місцеве населення. Коли вона увійде у конфліктну територію, вона, за його словами, не буде дослухатись до політиків з обох сторін, а виконуватиме свою роботу відповідно до стандартів ООН та Європейського Союзу.
ЧИ ЗМОЖУТЬ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ ПОВЕРТАТИСЬ ДОДОМУ? 
Експерти звертають увагу, що навіть активісти Євромайдану зможуть повернутись на підконтрольну ООН територію. Громадянам повертатимуть ті помешкання, які були відчужені незаконними збройними формуваннями.
“Місія дотримується прав людини, зокрема, й захищатиме право на власність. Приклад Боснії та Герцеговини показує: коли переселенці почали повертатись, то їм через різні механізми поновлювали право на власність за участі міжнародних структур та місцевих правоохоронців”, — розповідає Володимир Жминько.
Він згадує, як у Боснії кандидати на державні посади перевірялись, чи проживали вони у власності переселенців.
“Якщо, наприклад, поліцейський жив у помешканні переселенця, для нього дорога в поліцію була закритою”, — коментує експерт.
ЯКЕ ЗАКОНОДАВСТВО ДІЯТИМЕ ДЛЯ МИРОТВОРЦІВ?
Місія керуватиметься українським законодавством, але паралельно вона спонукатиме де-факто місцеві органи покращувати свої “закони” та “нормативні акти” з тим, щоб вони відповідали міжнародним стандартам.
“Радник, який сидітиме поряд з мером або “очільником” незаконного збройного формування казатиме: “Ось тут у вас низка статей не відповідають європейським стандартам. Потрібно ось таку редакцію сюди впровадити”. У випадку саботування рішень місії розпочинатиметься політичне врегулювання питання через дипломатію”, — пояснює Олег Мартиненко.
Він зауважує, що тимчасова адміністрація ООН, немов шлюз, буде вирівнювати законодавство за міжнародними стандартами як на сході країни, так в самій Україні. Місія лишатиметься у конфліктній території доти, доки обидві сторони не вирівняють своє законодавство.
“Українському керівництву можуть сказати: “Ми будемо тут, поки ви не проявите політичну волю і не змусите уряд зробити так, щоб ті люди, які живуть на підконтрольних ООН територіях, не боялись зняття місії та переходу у мирний стан з усією країною”, — розповідає Олег Мартиненко. Рішення про призупинення або скасування мандату миротворчої місії приймає Радбез ООН.
До миротворця, який вчинив злочин, застосовуватиметься законодавство країни перебування. Його можуть засудити на території України або ж депортувати в рідну країну, аби він відбув покарання.
“За дисциплінарні та адміністративні правопорушення миротворця зазвичай репатріюють додому. Часом це — найгірше покарання для людей, які приїхали до місії, орієнтуючись на досить високу оплату — $80 – 100 на добу”, — пояснює Олег Мартиненко.
У будь-якої місії ООН працює відділ внутрішнього розслідування, який займається будь-якими порушеннями кодексу етики.
ЗА ЩО КРИТИКУВАЛИ МІСІЇ ООН?
“Блакитні шоломи” критикують за повільне відрядження до зони конфлікту. Зазвичай на їхнє відрядження йде не менше півроку.
Миротворців звинувачують у малій ефективності врегулювання конфліктів. Досі триває перша місія, яка стартувала у 1948 році на Близькому Сході.
Критикують також бельгійських миротворців за те, що їм не вдалось попередити геноцид тутсі у Руанді у 1994 році. Бельгія вивела свої війська після вбивства 10-х службовців. У Руанді загинули щонайменше 800 тисяч людей.
Окрім цього, нідерландським миротворцям закидають, що їм не вдалось захистити близько 300 мусульман від боснійських сербів у Сребрениці у 1995 році. Після того, як військові формування боснійських сербів захопили безпечну зону ООН, нідерландський батальйон видав мусульман. Загалом тоді за декілька днів від рук боснійських сербів загинули 8 тисяч 373 мусульманських чоловіків та хлопчиків.

Не треба сподіватись, що військовий контингент місії ООН буде захищати цивільних, наголошує Володимир Жминько. Завдання місії забезпечувати дотримання прав людини не військовими методами.

Володимир Жминько
За його словами, коли місії не вдається виконати свої задачі, вона може звернутись за допомогою до регіональних структур.
 “Вони будуть присутні, не ставатимуть на жодну сторону, документуватимуть порушення та злочини, робитимуть звіти. Вони вводяться у гарячу точку як стабілізуючий фактор”, — коментує він. 
“Приклад Боснії. Коли миротворчі сили ООН не справлялись у 1995 році, вони звернулись до сил НАТО. Альянс увійшов до зони як стабілізуюча сила із важким озброєнням і був там до 2004 року. Це зіграло вирішальну роль у підписанні мирного договору”, — зауважує Володимир Жминько.
“Коли ситуація стабілізувалась, вирішили передати функції із завершення розбудови миру у країні регіональним структурам. Тоді місія ООН завершила своє існування. Подальші 9 років, до 2011 року, функції виконувала поліцейська місія Європейського Союзу”, — додає він.
ХТО РОЗСЛІДУВАТИМЕ МІЖНАРОДНІ ЗЛОЧИНИ?
Питання переслідування винних у міжнародних злочинах залежатиме від того, у чиїй юрисдикції будуть ці злочини.
Володимир Жминько нагадує, що воєнні злочини у Боснії були під юрисдикцією Міжнародного трибуналу з колишньої Югославії. Після того, як до відповідальності притягнули основних воєнних злочинців у боснійській прокуратурі, створили відділ із розслідування воєнних злочинів, куди увійшли міжнародні прокурори.
“Згодом міжнародні прокурори пішли, лишились лише місцеві, які зараз займаються воєнними злочинами. Трибунал передав матеріали, які лишились, аби вони їх дорозслідували”, — розповідає екс-керівник регіонального відділу розслідування порушень прав людини у Боснії та Герцеговоні у 1997 – 1998 роках Володимир Жминько.
Наразі місцева влада розслідує поодинокі міжнародні злочини — зґвалтування, мородерства та інші.
За його словами, притягнення до відповідальності міжнародних злочинців у країні було у пріоритеті для досягнення миру, але його відклали на довгий час.
“І тільки коли ситуація стабілізувалась і був встановлений повний контроль над порядком, тоді почали розслідувати та затримувати підозрюваних”, — коментує він і додає, що міжнародні злочини не мають терміну давності.
Експерти наголошують, що з початку введення місії у гарячу точку, вона обов’язково почне документувати міжнародні злочини за Римським статутом для майбутнього правосуддя.
Володимир Жминько згадує Біляну Плавшич, яка відбула два президентські терміни у Сербії. Попри підтримку західних країн, її все одно засудив Міжнародний трибунал з колишньої Югославії.
“У 2005 році, коли вона не могла переобиратись на третій термін, наступного дня після обрання іншого президента Міжнародний суд з колишньої Югославії оприлюднив обвинувальний висновок про її воєнні злочини. Вона як публічна людина відразу зателефонувала в Гаагу і сказала, що вилітає туди”, — розповідає Володимир Жминько.
Суд звинуватив жінку у співучасті в геноциді, злочинах проти людяності та у порушенні правил ведення війни. Жінка пішла на угоду із слідством і отримала 11 років ув’язнення. Однак Біляна Плавшич відбула дві третини терміну. Шведський суд звільнив її, взявши до уваги її зразкову поведінку.
АМНІСТІЯ БОЙОВИКІВ
Олег Мартиненко вважає, якщо Україна хоче повернути людей, а не лише територію, то їй варто вже зараз щонайменше розробляти різні варіанти амністії.
“Навіть якщо не буде миротворчої місії, ми маємо говорити про індивідуальну амністію. Людина має постати перед судом, де суд винесе вирок про те, що вона винна у злочинах за певний період, стукне молотком і скаже: “В силу закону про амністію або альтернативного закону покарань за злочини воєнного часу Вам призначається умовний термін/або ж Ви — амністовані”, — каже він.
“Якщо ж говоритимемо про люстрацію, то маємо казати, що спеціальної перевірки мають зазнати керівний склад щонайменше судової адміністрації та правоохоронних органів. Ми на це маємо право, бо вони грали керівну роль. А середню та нижню ланку на рівні виконавців можемо залишити без спецперевірки. Якщо ми показуємо їм добру волю, то нам вигідно поступити так, щоб усе населення “Л/ДНР” не взяло валізи і не подалося до Росії. Тоді ми отримаємо землю без населення. Чи нам це потрібно? Адже пустуючих сел у нас й так вистачає”, — додає правозахисник.
ХТО ПЛАТИТЬ ЗА МІСІЮ?
“Блакитні шоломи” фінансуються із бюджету ООН, куди кожна країна-член віддає свій внесок.
Цьогоріч на активні 16 миротворчих операцій у світі загалом планували витратити близько $7,9 мільярдів. Але влітку стало відомо про скорочення видатків майже на $600 тисяч через бажання президента США Дональда Трампа скоротити витрати на ООН.
Рішення про відправку своїх солдат та поліцейських до зони конфлікту приймає кожна із держав окремо.
Микола Мирний, журналіст Центру інформації про права людини http://bit.ly/2zyL6rg

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

Листопад 23, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Адвокаційна поїздка на Балкани

Листопад 3, 2017

Завдяки одному з партнерських проектів «Коаліції заради миру на Донбасі» – а саме проекту “Уповноваження громадського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі шляхи вирішення жорстокого минулого Донбасу”, «Центр Громадянських Свобод» зміг не тільки вивчити досвід роботи Балканських НГО , що документують та розслідують воєнні злочини, а також працюють з налагодженням постконфліктного діалогу, але й звісно використав цю можливість для міжнародної адвокації питань порушення прав людини в Криму та на Сході України. Чому см балканські країни такі важливі для цієї задачі? Бо по-перше, традиційно цей регіон має високий ступінь впливу Російської інфо-медіа машини, а по -друге саме на досвіді реалізації різних сценаріїв вирішення/блокування/замороження конфліктів на Балканах у 90-х роках структури ООН, ОБСЄ та інші окремі країни – міжнародні партнери України формують свої пропозиції, для вирішення ситуації з Кримом та Донбасом.  Саме тому так критично для українських НГО не тільки розуміти в чому схожі та відмінні контексти та сутності наших конфліктів  але й донести цю інформацію до громадянського суспільства в Балканських країнах.

Першою країною на нашому шляху Стала Боснія та Герцеговина, де нам вдалось познайомитись з кращими практиками роботи із пам’яттю про конфлікти в урбаністичному просторі, поспілкуватися з засновником та директором музею «Воєнного дитинства»  (War Childhood Museum ), який до речі в наступному році планує зробити експозицію по Україні, та навідатись в  Galerija 11/07/95,яка справляє невиразно глибоке враження щодо трагічних подій у Сребрениці в липні 1995 року завдяки поєднанню фото, аудіо та відео засобів вираження. Крім того, для нашої групи 13 представників організацій-членів коаліції, що займаються документуванням воєнних злочинів чудову фахову презентацію провів Mirsad Tokaca, директор Сараєвського Центру Дослідження та Ідентифікації (Sarajevo’s Research and Identification Centre), який до речі є автором проекту Боснійської книги мертвих. Нам продемонстрували не тільки технічні можливості бази даних, та системний підхід до документування воєнних злочинів, але й поділилися досвідом щодо методологій просування ідеї справедливого покарання для воєнних злочинців та відстоювання репарацій для сімей жертв цих злочинів.

Завдяки українському посольству в Боснії та Герцеговині також вдалось провести невелику прес-конференцію, а якій Сараєвські журналісти почули про актуальний стан з правами людини на непідконтрольних українському уряду територіях, ситуацію з близько 50 українськими в’язнями за політичними мотивами в Криму та на території РФ та перспективи внесення в українське законодавство положень міжнародного гуманітарного права для подолання безкарності воєнних злочинів.

Олександра Романцова

Не ідеологією нас треба зшивати, а образом майбутнього

Жовтень 14, 2017

Слід навчати народ контролювати владу, передусім місцеву.

Один із найвідоміших дисидентів СРСР, котрий важив після чотиримісячного голодування в політичній зоні ВР 389/35 у Пермській області 39 кг. Автор “Посібника із психіатрії для інакодумців”, член Американського товариства психіатрів, Королівського коледжу психіатрів Великої Британії, Всесвітньої ради реабілітації жертв катувань, міжнародного Пен-клубу, автор кількох книжок і сотень статей. Усе це — про правозахисника, громадського діяча і голову асоціації психіатрів України Семена Глузмана, з яким ми розмовляли про Майдан та синдром натовпу, про дружбу з “бандерівцями” і фермент опору, про контроль над владою і відповідальність за минуле.

— Семене Фішельовичу, ви один із тих, хто підтримав Майдан, але ніколи не рвався на його сцену. Чому, до речі? 

— Я ніколи не прагнув на сцену — з часів Руху жодного разу не був на жодному сходняку, тобто… на важливій зустрічі достойних людей. Просто розумію, що психологія однієї порядної людини і психологія тисяч порядних людей дуже різняться.

При цьому, мушу визнати, ще під час Помаранчевої революції мені телефонували багато закордонних колег, зірок світової психіатрії, з єдиним запитанням: де синдром агресивного впливу натовпу?

Український народ показав себе абсолютно дивно і у 2004-му, і в 2014-му. Під час недавнього урагану в Х’юстоні через мародерів поліції довелося запровадити комендантську годину. Чи багато випадків мародерства ми можемо згадати, коли в центрі Києва, з його численними дорогими магазинами та бутиками, стояло до 200 тисяч людей?

— У середині 1970-х у пермській зоні молодий єврей Глузман зблизився з українськими націоналістами — 25-річниками. Але тоді вас об’єднав спільний ворог, а не спільне бачення майбутнього. 

— Так, я кілька років провів у таборі пліч-о-пліч із тими, кого називали “бандерівцями”. Це були прості люди, імен Бандери чи Шухевича з їхніх вуст я ніколи не чув. Вони просто захищали свою землю від “чужих”. Я запитав одного разу дядю Васю Василя Маложинського, якого вважав солдатом УПА, а він виявився з дивізії СС-Галичина, зло так запитав, із докором: мовляв, як же ви могли?! І він, як міг, пояснив: “Спершу були совєти. Потім прийшли німці. Всі — чужі. А одного разу я побачив і почув своїх, ішли хлопці та співали українських пісень. То я й пристав до них. То ж свої були…” Ось так, просто і без ідейного пафосу.

— Єврейська підтримка Майдану не здивувала?

— Анітрохи не здивувала. Один із найяскравіших спогадів дитинства —мені було років 10—11,я повертався до себе додому в тролейбусі, що піднімався на Артема з площі Жовтневої революції (нинішнього Майдану). На одній із зупинок зайшла літня пані й дуже чемно, гарною українською мовою, запитала в пасажирів, де їй краще вийти. Тролейбус вибухнув гнівом, — я перелякався, не розуміючи, що коїться. Почав це цькування якийсь люмпен, мало не в майці, його підтримали голосисті тітки, — це був потік образ, що ринув на жінку, яка просто заговорила українською. Тоді я зрозумів: поруч зі мною живуть ще одні євреї — українці.

Не приховаю: коли Україна отримувала незалежність у 1991-му, я був напружений, пам’ятаючи, як агресивно ставилися тут до євреїв у радянську епоху. Я ж пам’ятаю, як єврейські хлопчики й дівчатка, для котрих були практично закриті місцеві виші, їхали в інші республіки, де спокійно вступали і добре вчилися. Крім того —і це для мене як дисидента вкрай важливо, — в Україні було найлютіше в Союзі КДБ. Напружився я й тому, що побачив, хто голосує за незалежність у Раді: група 239, яка офіційно називалася “За Радянську суверенну Україну”, простіше кажучи — комуністична більшість, що відчула вітер змін. А з ними — тисячі пристосуванців, які ринули з комсомолу прямо в Рух. Професійні кілери української культури, що миттєво стали викривачами “руки Москви”.

Я пам’ятаю, як один із перших американських послів в Україні говорив своїм друзям: мовляв, ви зачастили в Москву, приїдьте сюди, тут зовсім інший народ. І це правда, річ не в ідеалізації або романтизації, а в провісниках європейського менталітету.

Зрозуміло, на Майдані 2014-го були різні люди, і стояли вони за різне. Але так було і в зоні, —декому я за 7 років руки не подав.

— Сьогодні, через три з половиною роки, не розчаровані? 

— Я не такий наївний, аби не розуміти: революція закінчується не так, як мріють її учасники. Тому передбачав, що, можливо, розчаруюсь, але… не очікував, що настільки.

Розумієте, у своєму початковому оптимізмі я спирався на табірний досвід. Зі мною сиділо багато людей різних національностей, проте українців завжди було найбільше — приблизно 30—40% політв’язнів. Дуже різних — не дуже розумних і мудрих, освічених і майже неписьменних, щирих і собі на умі. Я погано розумію, що таке етнічна психологія, але за всі роки в політичній зоні не зустрів жодного білоруського, киргизького чи узбецького дисидента. А КДБ був скрізь. Тому, на відміну від багатьох республік колишнього СРСР, Україна мала можливість поступово прийти до якихось європейських цінностей. Тут є фермент опору, але народ не тренований у демократії і не в змозі контролювати своїх політиків.

Це, до речі, з’ясувалося досить швидко, тому, на мій погляд, єдиний вихід — пройти довгий шлях мажоритарних виборів.

— Де гречка вирішує все? 

— Вона вирішує все, оскільки за її роздачу нікого не садять. Певна річ, потрібні нові закони, інститут відкликання тощо — слід навчати народ контролювати владу, передусім місцеву. Чи багато українців вимагають звіту від своїх районних депутатів? Отож-бо й воно. І на кого нам ображатися?

Що стосується гречки, то пам’ятаєте сцени Тюльпанової революції в Бішкеку, коли революціонери тягли на спині вкрадені холодильники й телевізори? У Києві ж цього не було… Тут обидва Майдани вимагали від влади не гречки, а зовсім іншого.

Просто люди приймають поразку дуже швидко, сидячи в кухні або у ФБ і голосячи: знову м…дака обрали. А в Європі теж обирають не найкращих, але їх контролюють, — і цього треба навчати. Я знайомий із багатьма, хто допомагає, за підтримки західних партнерів, будувати в Україні демократичні інститути. Переважна більшість їх працюють виключно заради грошей. Окремі з них — негідники. На жаль…

— У 2014-му багатьом здавалося, що українці стають європейською політичною націю. Наскільки просунувся цей процес — чи, навпаки, призупинився, враховуючи політику історичної пам’яті з її культом нових героїв? 

— Для мене нові герої — це Небесна сотня, а не лідери ОУН чи УПА. І вульгаризація пам’яті про нових героїв — очевидна. Її вульгаризують, коли гальмують кримінальні справи, які мають назвати винуватців бойні. Її вульгаризують, оскільки керівництво країни не хоче визнати, що з того боку теж були українці. Я знаю одну сім’ю, в якій ріс хлопчик, єдиний син, котрого “погано” виховали, — він хотів бути українським офіцером. Його спалили на Майдані. Можливо, хтось із друзів моєї доньки, які періодично кидали коктейлі Молотова.

Є багато речей, які нас роз’єднують. Але в ситуації, коли народ у масі своїй ненавидить і зневажає владу, про яку любов одне до одного можна говорити?

— Що ви думаєте про декомунізацію, яка набирає дедалі витонченіших форм? 

— Як колишній політв’язень і антисовєтчик, я не можу не вітати цей процес. Але в нинішньому виконанні він мені огидний. Як і люстрація, що була явно організована й керована згори і припинилася так само раптово, як і почалася.

Ми ж проголосували свого часу за Кравчука, а КДБ ж арештовував дисидентів тільки після санкції відділу ідеології ЦК, очолюваного ним. Чому б його не притягти до відповідальності? А заодно й усіх депутатів Верховної Ради з групи 239, завдяки яким була проголошена незалежність.

Дуже зручно зносити пам’ятники, знімаючи з себе відповідальність за минуле. Ми ж вічна жертва, що з нас вимагати? “Ми нескінченно лаємо товариша Сталіна, і, певна річ, на це є підстави. І все-таки я хочу запитати: хто написав чотири мільйони доносів?” — сказав колись Сергій Довлатов. Запитання зависло в повітрі. У нас же немає ні найменшого відчуття відповідальності за дії батьків і дідів, як у Німеччині, де діти, внуки і правнуки добре пам’ятають, чим відзначилися їхні близькі. Де вони — діти співробітників НКВС, партійної номенклатури, де, зрештою, мільйони обивателів, що слухняно піднімали руки на чергових партзборах, які таврували відщепенців, зрадників соціалістичної батьківщини тощо?

Отож не ідеологією нас треба зшивати у XXI ст., а образом майбутнього.

Я не ворог увічнення пам’яті про Степана Бандеру, але коли в.о. міністра охорони здоров’я Супрун заявляє, що, приймаючи важливі рішення, подумки радиться з вождем ОУН, це вже ні в які ворота… І, очевидно, він їй щось радить, оскільки результати цього тандему ми бачимо.

— Донбас, що став плацдармом для “русского мира”, втрачений для України? Чи не дуже він нам і потрібен? 

— Росія убожіє, в неї все менше можливостей утримувати ці території, та й Путін, зрештою, смертний. Бажаючи того чи ні, але він своїми діями перекрив кисень багатьом впливовим людям у Росії, що вкрали мільярди, доступ до яких із кожним днем усе складніший, враховуючи санкції. Вони звикли до іншого рівня особистої свободи. Де їм, зрештою, тепер відпочивати? На Байкалі?

Отож я вірю, що рано чи пізно Україна повернеться в цей регіон. Але не та молодь, яка виїхала з Донбасу і вже облаштувалася в Києві чи інших містах. Вони свій вибір зробили.

Інколи мені спадає на думку крамольна річ… Мої табірні друзі боролися за незалежність України, і одного разу цей день настав — не тому, що ми сиділи за це в таборах. Якщо Донбас справді хоче жити інакше, якщо це його, а не чийсь зовнішній вибір, то, з моральної точки зору, чому б не подумати про ідею незалежності для цих людей? Це лише одне з можливих рішень, але і його треба проговорювати. Нарізно то нарізно, ми ж і так робимо все, щоб ізолювати ці території — з допомогою блокади, наприклад.

— Зрозуміло, що війна сприяє розділенню суспільства на своїх і чужих і формуванню чорно-білої картини світу. Все це природно, але… чи не перетворюємося ми на “Росію навпаки”, з її зневажанням особистої думки, пошуками своєї п’ятої колони тощо? 

— Я цілком усвідомлюю, що нинішній президент теж прагне до узурпації влади, але розумію, що в нього це теж не вийде, оскільки, як писав ще Кучма, Україна не Росія. Наш обиватель відрізняється від російського. Там щиро поважають Путіна. Тут влада змінюється, і кожну нову владу ми не любимо, а часто — зневажаємо або ненавидимо. І це дає підстави для оптимізму.

Що стосується розколу суспільства, то нас і кидають у минуле тому, що не пропонують бачення майбутнього. Це стосується і героїв УПА — чужих для значної частини країни, і мовної проблеми, яку переважна більшість українців взагалі не вважає проблемою, але яку знову піднімають на щит…

Після суду я 20 днів просидів в одній камері з Василем Стусом, — і це були розкішні 20 днів. Періодично я навіть забував, де перебуваю, поринаючи в українську культуру. Але говорили ми кожен своєю мовою, і Стус ставився до цього зовсім спокійно. Із 25-річниками УПА в таборі я спілкувався точно так само, — ніхто ніколи слова не сказав.

Одного разу мене вкотре перевели в новий барак, і того ж дня мене прийняли в “сім’ю” Євген Пришляк і Василь Підгородецький. Перший до арешту був референтом СБ львівського проводу ОУН, другий — простим бійцем УПА. Збирали в тумбочці їжу, ділили порівну й разом їли. Невдовзі до Василя підійшов старий поліцай — покидьок — і каже: “Василю, ти ж така шанована людина, старий зек, як тобі не соромно з жиденям їсти?” — “Я його на х… послав”, — розповідав мені потім Василь.

Тому давайте видавати хороші підручники, готувати класних учителів, — у цьому запорука успішної мовної політики. Мені доводиться інколи спілкуватися з вищою кастою деяких педагогічних університетів, — це жахливо. Вони академіки якихось своїх академій, заможні люди, але відтворюють радянське жлобство.

Україна багато чого погубила в собі. Коли НаУКМА робила перші кроки, я намагався пояснити ректорові, що треба зберегти наукові школи математиків, фізиків-теоретиків, які склалися в “поштових скриньках”, із чудовими фахівцями. Просто треба було дозволити цим фахівцям викладати спочатку російською, але… ми позбулися високого інтелекту.

— Хто в змозі вивести країну з замкненого кола? Поки що народ тотально не довіряє владі, наївно покладаючи надії на найбільш навіжених популістів, — і це ми вже проходили… Громадянське суспільство зазнало поразки — чи просто програло битву? 

— Громадянському суспільству треба допомагати, а не тиснути. Мене дуже тривожить майбутнє країни, в якій живу й частиною якої є. Боюся, що коли так триватиме, то українську державність переможуть не зовнішні сили, вона просто розчиниться, як тверда речовина в рідині. І залишиться водичка, солодка чи солонувата — не важливо.

— А як же фермент опору? 

— Фермент опору — важлива умова незалежності, але недостатня.

Будувати країну — це не сидіти в карцері. Потрібні інші навички. Коли скінчився Радянський Союз, у Москві багато колишніх дисидентів продовжували правозахисну діяльність. В Україні ж ряд моїх побратимів по ГУЛагу пішов у політику, — і що?

Зрозуміло, що влада постійно підкидає яблука розбрату, аби ми перебилися у своєму минулому, замість того, щоб будувати майбутнє. І менше згадували про реформи — потрібні, як повітря, й водночас болючі. Тому, тримаючись за свої крісла, верхи не квапляться їх проводити. А низи — низи дорослішають, і в цьому наш шанс.

Джерело, 13/10/2017

На політичне лицемірство витрачають сотні тисяч доларів

Жовтень 13, 2017

Про організоване лицемірство. Вперше цей термін почула минулого тижня на презентації наукового дослідження як міжнародне співтовариство планує миротворчі операції. Коли ЗМІ починають писати драматичні історії про війну в якійсь точці земної кулі, то це ставить демократичні уряди в незручне становище. З одного боку вони не воліють, щоб виборці закинули їм відсутність реакції на страждання цивільних людей. Разом з тим, вони не хочуть витрачати власні ресурси, і тим більше, підставляти під ризик своїх громадян. Із таким підходом “організованого лицемірства” досить часто і формуються миротворчі місії, які нічого не зупиняють і нікого не рятують. Але місія прибуває, журналісти пишуть про їх роботу, з’являються драматичні фото “миротворець віддає воду дитині”, виборці задоволені, уряд задоволений, питання закрито.

Сьогодні розбирали реальний кейс. Світовий банк у 2000 році виділяв безпрецедентне за обсягом фінансування на проведення судової реформи у Бангладеші. У цій країні суди контролюються виконавчою владою. Вони просто не доступні для незаможних (а в країні 36% населення взагалі знаходяться за межею бідності), для жінок та інших вразливих груп. Попри усе це 70% коштів мали йти на будівництво нових приміщень суду. Ми грали реальні ролі представників банку, уряду, верховного суду, іноземних агенцій, які мали отримати контракти на його реалізацію. І так сталося, що на момент прийняття рішення за столом не було жодної людини, якій би реально боліли люди в Бангладеші. Те, що назвали “судовою реформою” було прийнято. Так само відбулося на практиці. Величезна сума грошей була витрачена на організоване лицемірство. До всього, це була позика. І тягар виплат як завжди впаде на звичайне населення.

І от я читаю останні новини, що члени Ради Європи коливаються між “цінностями” та “збереженням цілісності організації”. Мова йде про відмову Росії сплачувати внесок в бюджет, допоки російській делегації не повернуть право голосу в ПАРЕ. Річний бюджет Ради Європи перевищує 450 млн. євро, а нинішній борг Росії складає 4-5% від цієї суми. На практиці це значить, що частину проектів Ради Європи ймовірно доведеться закривати, штат скорочувати. І тому очільники організації активно шукають можливості як зняти санкції з російської делегації та делікатно оминути те, що Росії продовжує брутально порушувати принципи, на яких ця організація була заснована. Dmytro Kuleba, сил тобі у боротьбі із цим організованим лицемірством. Готуємося до січня наступного року.

Джерело, 12/10/2017

Результаты поиска:

Олександра Матвійчук: Генеральний секретар Ради Європи звернувся до Путіна з проханням звільнити Сенцова

Червень 23, 2018

Голова правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександра Матвійчук повідомила, що Генеральний секретар Ради Європи звернувся до Путіна з проханням звільнити Олега Сенцова та заявив, що він особисто готовий написати клопотання про його помилування на основі Європейської конвенції з прав людини.

Читайте більше тут.

Зустріч з учасниками міжнародного обміну «Tackling discrimination»

Травень 11, 2018

10 травня 2018 року у Центрі польських та європейських студій (НаУКМА) відбулася зустріч координаторки групи громадського спостереження “ОЗОН” / Центр громадянських свобод Любові Галан з учасниками німецько-українського молодіжного обміну “Боротьба з дискримінацію” ( Tackling discrimination).
У рамках перезентації учасники дізналися більше про громадський контроль в Україні, моніторинг права на свободу мирних зібрань. Окремо у рамках обговорення розбирали також кейси порушення принципу недискримінації з боку поліції під час виконання позитивних обов’язків.

Ініціатива громадського спостереження ОЗОН  – добровільне об’єднання активних громадян, які усвідомлюють важливість контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів. За результатами спостережень оприлюднюють висновки та рекомендації. Громадські спостерігачі – незалежна сторона, вони завжди залишаються над процесом.

6 речей, які Вам потрібно знати про конфлікт на сході України – стаття гуманітарної місії ООН

Травень 8, 2018

Гуманітарна місія ООН в Україні опублікувала статтю про 6 речей, які кожен має знати про конфлікт на сході країні.

Олександра Матвійчук виступила у Вашингтоні

Квітень 17, 2018

В рамках навчання на Стендфордській програмі Ukrainian Emerging Leaders – голова правління ЦГС Олександра Матвійчук взяла участь у різних заходах у Вашингтоні.

Виступ перед очільниками церков та релігійних організацій на запрошення посла США по свободі релігії.

Олександра розповіла про наступ на свободу релігії на окупованих Росією територіях. За роки анексії кількість релігійних громад Криму скоротилася на 63%. В Донбасі ще у травні 2014 православ’я було проголошено головною релігією регіону. Відомі численні трагічні історії переслідувань активістів та релігійних діячів на цих територіях: тортури пастора Олександра Хомченко, які призвели до смерті; переслідування правозахисника Емір-Усеїн Куку, якому загрожує 20 років позбавлення волі; та багато інших.

Після виступу Олександра передала звернення Правозахисного порядку денного із проханням  організувати спеціальні слухання у Конгресі по цьому питанню. Звернення підтримали як правозахисні, так і релігійні організації, дякуючи Інституту релігійних свобод.

Дискусія Atlanic Council про майбутніх Українських лідерів.

На дискусії, зокрема, обговорювалися постмайданне суспільство України, проміжні результати реформ, в’язнів Кремля та полонених на Донбасі. Значення успіху України для всього пострадянського простору. Виклики, які стоять перед громадянським суспільством. Дискусія розпочалася виступом відомого публіциста та філософа – Френсіса Фукуями.

“Україна — це передова широкомасштабної боротьби за ліберальну демократію з різними популістськими та авторитарними силами усього світу” – Френсіс Фукуяма.

Зустріч з Куртом Волкером
представник Державного департаменту США з питань України
Голова Правління ЦГС передала Курту Волкеру бачення стратегічних пріоритетів у переговорах з Росією, які підписали понад 50 громадських організацій. Олександра також звернула увагу Курта на проблему арештів активістів на окупованих територіях. Арештованими залишаються сотні людей, серед них правозахисники, журналісти, активісти та звичайні люди. Але це все тільки верхівка айсбергу, за підозрою в державній зраді заарештували 246 людей. Ми досі не знаємо, хто ці люди та в яких умовах вони утримуються.

Представник Держ.депу сказав, що ретельно опрацює звернення.

Зустріч з Eurasia Foundation
Eurasia Foundation – Американська НУО, що займається розвитком ефективності громадських об’єднань.

 

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Звернення із приводу ненадання належної медичної допомоги Олегу Сенцову та іншим ув’язненим за політичними мотивами громадянам України зі списку LetMyPeopleGo

Листопад 29, 2017

Міністру закордонних справ Німеччини

пану Габріелю Зігмару

Станом на сьогодні близько 60 громадян України були позбавлені волі з політичних мотивів на території Російської Федерації та окупованого Криму. До більшості із них були застосовані катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання для вибиття неправдивих зізнань у діях, які вони не вчиняли.

Про це відкрито заявили Олег Сенцов, Олександр Кольченко, Валентин Вигівський, Микола Карпюк, Станіслав Клих, Євген Панов, Андрій Захтей, Андрій Коломієць, Сергій Литвинов, Олександр Костенко та інші незаконно утримувані люди. Детально про неправові практики, які застосовувалися до людей, що перебували під контролем Російської Федерації, розказали звільнені Юрій Яценко та Геннадій Афанасьєв.

Незаконне поводження з боку органів державної влади Російської Федерації яскраво ілюструє звернення Станіслава Клиха до Європейського суду з прав людини:

“[…] З метою змусити мене дати свідчення, до мене були застосовані незаконні методи дізнання і слідства, виражені у заподіянні мені побоїв і каліцтв у тому числі за допомогою наручників і електричного струму, тривалого стояння на колінах, в результаті чого на зап’ястях рук, колінах є численні шрами […]. Мене по кілька діб тримали на тюремному дворі, не даючи ні води, ні їжі. В результаті застосування цих методів я був доведений до стану дистрофії, не міг тримати в руках ложку, ручку, оскільки кисті рук були вивернуті в результаті приковування до решітки”.

Ситуацію ускладнюють незадовільні умови утримання за ґратами, які додатково призводять до різкого погіршення стану здоров’я,  розвитку та загострення хронічних та інших хвороб.

Стан здоров’я незаконно ув’язненого українського режисера Олега Сенцова, який був визнаний в’язнем сумління Міжнародною Амністією, нещодавно різко погіршився. За словами його адвоката, через тривале переохоложення у Олега загострився ревматизм і почалися проблеми з серцем.

Ми звертаємо увагу, що життя та здоров’я людини є найвищими цінностями кожної цивілізованої держави. Право  кожної  людини  на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного  здоров’я гарантується ст. 25 Загальної декларації прав людини 1948 року, ст.11, 12  Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 року, а також ст.11 Європейської соціальної хартії 1996 року.

Цього року представник Російської Федерації був обраний головою на 70-ій Всесвітній Асамблеї охорони здоров’я, статут якої Російська Федерація підписала ще у 1946 році. Тим самим вона визнала, що “володіння найвищим досяжним рівнем здоров’я є одним з основних прав кожної людини незалежно від раси, релігії, політичних переконань, економічного чи соціального становища”.

Крім того, відповідно до ст. 26 Федерального Закону від 21.11.2011 року N 323-ФЗ “Про основи охорони здоров’я громадян у Російській Федерації” особи, які утримуються під вартою, відбувають покарання у вигляді обмеження свободи, арешту, позбавлення свободи або адміністративного арешту, мають право на отримання медичної допомоги, зокрема, у необхідних випадках в медичних установах державної системи охорони здоров’я і муніципальної системи охорони здоров’я у відповідності до законодавства Російської Федерації.

На виконання даного закону було прийнято постанову уряду Російській Федерації від 28.12.2012  року N1466, якою було затверджено Правила надання особам, утримуваним під вартою або таким, що відбувають покарання у вигляді позбавлення свободи, медичної допомоги в медичних установах державної та муніципальної системи охорони здоров’я. У правилах передбачена можливість запрошення для проведення консультацій медиків-спеціалістів зазначених медичних установ при неможливості надання медичної допомоги в установах кримінально-виконавчої системи.

Ми звертаємо увагу, що усі громадяни України, яких за політичними мотивами утримують на території РФ та окупованому Криму, потребують належної медичної допомоги. Серед них у критичному стані знаходяться Дмитро Штибліков, який після затримання схуд на 30 кг та доведений до дистрофії, Станіслав Клих, який втратив психічне здоров’я після пережитих ним тортур, Олександр Костенко, який через відсутність операції ризикує втратити зламану працівниками ФСБ руку, Олександр Кольченко, який перебував у лікарні із діагнозом “дефіцит ваги”, Володимир Дудка, що вже десять місяців фактично знаходиться на самолікуванні із виразкою шлунку, Арсен Джеппаров, якому не надається медична допомога попри застуджені нирки, втрату слуху на ліве вухо та різке погіршення зору, Володимир Балух, у якого загострилися хвороби серця та нирок, через що йому вже декілька разів викликали карету швидкої медичної допомоги під час судових засідань, 19-річний Павло Гриб, який через інвалідність має постійно приймати підтримуючі препарати, тож відсутність ліків та належного медичного лікування у СІЗО спричинило до появи виразок на тілі.

Це тільки кілька прикладів порушення міжнародних зобов’язань Російською Федерацією права на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного  здоров’я утримуваних за політичними мотивами громадян України. Із моменту їх незаконного затримання незалежні лікарі не мають доступу до них, а відтак, не мають змоги оцінити стан їх здоров’я та надати належну медичну допомогу.

Ми звертаємося до Вас із проханням поставити перед урядом Російської Федерації питання про необхідність організувати доступ лікарів з Міжнародного Комітету Червоного хреста та інших авторитетних міжнародних організацій з охорони здоров’я для надання кваліфікованої медичної допомоги Олегу Сенцову та усім ув’язненим за політичними мотивами громадянам України зі списку LetMyPeopleGo.

Центр громадянських свобод, що координує кампанію #LetMyPeopleGo

ГО “Об’єднання родичів політв’язнів Кремля”

Медійна ініціатива за права людини

Кримська правозахисна група

Фундація “Відкритий Діалог”

Асоціація УМДПЛ

ГО “КримSOS”

Луганський обласний правозахисний центр  «Альтернатива»

ГО “Центр “Соціальна Дія”

ГО “Мирний берег”

Центр інформації про права людини

Експертний центр з прав людини

Благодійний фонд “Восток-SOS”

Euromaidan Press

ГО Харкiвський iнститут соцiальних дослiджень

ВМГО “Фундація Регіональних Ініціатив”

ГО “Правозахисна Ініціатива”

ГО “Регіональний центр прав людини”/Севастопольська правозахисна група

ХОФ “Громадська Альтернатива”

Миротворчі місії: чого ми чекаємо і що можемо отримати?

Листопад 24, 2017
Експерти дискусійного клубу платформи Правозахисний порядок денний розбиралися, що таке миротворча місія ООН, коли вона може стати реальною та чого від неї має очікувати Київ та незаконні збройні формування? 
Експерти нагадують, що рішення про введення місії в Україну має приймати консенсусом Рада Безпеки ООН. Однак оскільки Росія — постійний член Радбезу ООН і має право вето, то постає питання, чи дасть вона дозвіл на введення миротворчої місії на умовах України?
Колишній представник миротворчої місії ООН в Ліберії в 2010 – 2011 роках Юрій Бєлоусов сумнівається, що Росія погодиться, аби місія розташувалась на кордоні з Росією, як цього хоче Київ. Для неї буде неприйнятним варіант, коли українські силовики з часом зачистять окуповані території від представників незаконних збройних формувань.
Як компромісний варіант він пропонує розташувати миротворців по периметру конфліктної території.
“Тоді ми не заходимо, не вичищаємо усі незаконні формування, так само й Росія не заходить. За таких умов на конфліктну територію приходить третя сторона і починає працювати над безпекою”, — пояснює Юрій Бєлоусов, який нині є головою громадської організації “Експертний центр з прав людини”. Він додає, що з такою пропозицією Росії буде складно пояснити, чому вона проти.
“УКРАЇНА — ЯК КОЛОБОК, ЯКИЙ НЕ ЗНАЄ, КУДИ КОТИТИСЬ”
Ідея покликати миротворців — це здача нашим президентом дипломатичних позицій. Таким чином він розписався у своїй слабкості та неможливості як президент забезпечити усі процеси у подоланні збройного конфлікту. У цьому переконаний Олег Мартиненко, екс-командир станції “Новий Град” у складі миротворчої місії Цивільної поліції ООН в Боснії та Герцеговини з 1999 по 2001 роки.

Олег Мартиненко
“У нас є усі ресурси, аби навіть у замороженому стані цей конфлікт повільно просувати до вирішення. Це найлегше сказати: “Знаєте, все! Я стомився, я йду. Давайте покличемо миротворців. Вони усе вирішать”. Миротворці дійсно заморозять конфлікт на довгі роки і місцеве населення від цього тільки виграє. Але Україна як держава не матиме зиску, бо ми отримаємо такий анклав у складі України на довгі роки”, — вважає Олег Мартиненко, який зараз працює керівником аналітичного напрямку Української Гельсінської спілки з прав людини.
Тим часом Юрій Бєлоусов вважає, що кожен день збройного конфлікту віддаляє місцеве населення від України.
“Програми у школі, патріотичне виховання населення, інформаційні кампанії віддаляють громадян від нас. Україна не зацікавлена в тому, щоб цей конфлікт затягувався, якщо ми хочемо повернути і людей, і території”, — каже він.
Він наголошує, що миротворча місія ООН — це інструмент досягнення мети для тієї держави, яка розуміє, що вона хоче. Поки ж українці самі не визначились, що саме має “будуватись” на непідконтрольних територіях.
“Що буде на тій території? Незалежна держава? Зрозуміло, що у нас це викликає питання. Автономія у складі України? Але чи готові ми до цього? Ми самі не можемо знайти відповіді на ці питання. Тому будь-яка місія ООН буде викликати ворожі настрої у частини населення, яке завчасно не розуміє, що ми там хочемо. Коли ти не знаєш, куди ти пливеш, жоден вітер попутним не буде”, — каже Юрій Бєлоусов.
Експерти вважають, що миротворча місія ООН можлива після того, як Україна та Росія погодяться на прийнятні один для одного варіанти врегулювання конфлікту.
ЗАВДАННЯ МІСІЇ
Завдання миротворчих місій ООН — розбудувати мир, спостерігати за виконанням перемир’я, контролювати буферну зону між сторонами конфлікту, підтримувати правопорядок, розбудовувати державний устрій на конфліктній території та надавати гуманітарну допомогу, а також демобілізація і реінтеграція комбатантів.
Місії розвиваються у три етапи — створення безпечних умов (peace making), підтримання тривалий час таких умов (peace keeping) та передача відповідальності у питаннях безпеки приймаючій стороні (peace building).
Перш за все у зону конфлікту входить широкий військових контингент.
“Військовий контингент вводиться за узгодженням двома воюючими сторонами. Тому коли незаконні збройні формування погодяться на припинення вогню, вони відходять від лінії розмежування на 20 км, теж саме робить Україна, тоді в цей коридор заходить місія ООН”, — каже Олег Мартиненко.
Військові-миротворці носять уніформу військ країни, з якої вони прибули. Однак аби їх впізнавали ворогуючі сторони вони носять яскраві блакитні шоломи або ж берети із символікою ООН.
“Місія ООН сповідує той принцип, що блакитний колір та позначення “UN” (ООН — ред.) говорять про те, що цілитись у цю людину неможна. На практиці таке трактування призводило до того, що у французького, здається, контингенту блакитні шоломи були зроблені із звичайного пластика. Оскільки французький уряд вважає, що блакитний колір — показник того, що людина знаходиться у безпеці. Він — миротворець”, — пояснює Олег Мартиненко.
Олег Мартиненко тим не менш не виключає нападів та провокацій проти “блакитних шоломів”. Він нагадує, як у вже мирній Боснії у 1996 році невідомі роззброїли один із військових контингентів ООН.
“Військовий контингент вже впакував своє озброєння, речі, аби вже завтра літаком відправитись у далеку Азію. Але у цю ніч невідомі озброєні формування зайшли у табір, арештували весь персонал, вивезли все озброєння, і досі його так ніхто й не знайшов”, — розповідає Олег Мартиненко.
Він наводить статистику, згідно з якою щорічно у 16 діючих місіях помирають до 115 миротворців. 80 людей — із військового контингенту. Інша кількість припадає на поліцейський та цивільний контингенти. Із 80 “блакитних шоломів” військового контингенту 50% помирає від хвороб, а інші 50% від зловмисних дій ворогуючих сторін.
Миротворці можуть використовувати зброю здебільшого тільки для самозахисту. Якщо місії нададуть “жорсткий мандат”, вони можуть стріляти для власного захисту й захисту цивільного населення.
ЧИ СПІВПРАЦЮВАТИМЕ ООН ІЗ НЕЗАКОННИМИ ЗБРОЙНИМИ ФОРМУВАННЯМИ?
Військовий компонент у гарячій зоні зменшується, коли ситуація стабілізується. Далі свою роботу починає поліцейський контингент та розширюється громадянський компонент.
На конфліктну територію прибуває низка міжнародних консалтингових, політичних організацій та технічна підтримка. Вони допомагають розбудувати політичні та виконавчі органи, відновлюють населені пункти, допомагають створювати робочі місця, аби максимально залучити місцеве населення та радять ворогуючим сторонам, як зробити процес інтеграції м’якішим.
Олег Мартиненко вказує, скільки робочих місць із пристойною заробітною платою створить місія тільки для свого забезпечення.
“Якщо ми кажемо про 40 тисяч миротворців, то щонайменше додатково до 1/5 цієї кількості буде набрано перекладачів з місцевого населення, тобто 8 тисяч людей. Так само потрібен персонал з прибирання території, обслуговування технічного парку, комунікаційних мереж тощо, тобто ще до 2 тисяч осіб”, — розповідає він.

Юрій Бєлоусов

“За бажання у регіоні можна зробити міста-сади”, — коментує Юрій Бєлоусов.

Однак експерти роблять застереження, що за наявності високого рівня корупції міжнародна спільнота не буде вкладати кошти, як це було у Боснії та Герцеговині.
Поліцейський компонент потрібний, аби впровадити правоохоронні функції відповідно до міжнародних стандартів, які держава не може сама забезпечити.
Володимир Жминько, учасник поліцейської місії ЄС в Боснії та Герцеговині у 2003 – 2011 роках, каже, що поліцейський контингент може повністю замінити собою правоохоронні органи, як це було у Косово.
“Там не було взагалі жодних правоохоронних структур. Згодом вони почали підбирати людей, навчати їх, створювати місцеву поліцію та передавати їй свої виконавчі функції”, — пояснює він.
За його словами, в реаліях України нові правоохоронні органи можуть складатись як із “правоохоронців незаконних збройних формувань”, так і з переведених службовців із підконтрольних Києву територій.
Однак як буде насправді — достеменно невідомо. Це питання мають вирішити ворогуючі сторони під час обговорення мандату і повноважень місії до її введення, переконаний Юрій Бєлоусов.
“Чи погодяться збройні формування на те, щоб ООН створювало поліцію з нуля? Гаразд, припустимо, вони склали зброю. Постає питання, з кого саме будуть формуватись місцеві правоохоронці та розбудовуватиметься держава? Питань мільярд. Усі вони будуть вирішуватись задовго до введення контингенту”, — каже Юрій Бєлоусов.
Експерти одностайні — “блакитні шоломи” будуть співпрацювати із де-факто владою. Вони сприйматимуть міліціонерів ОРДЛО як легітимних і таких, які виконують свої обов’язки. Причина криється у розділі “Дії поліції в умовах вторгнення” Європейського кодексу поліцейської етики Ради Європи.
У документі йдеться, що під час агресії іншої країни поліція зобов’язана виконувати свої функції із забезпечення захисту громадян і не має бути стороною конфлікту. Кодекс забороняє окупаційній владі карати міліціонера, який лишився виконувати професійні зобов’язання. Так само заборона карати за роботу під час окупації розповсюджуватиметься на український уряд, як тільки він відновить контроль на сході України.
“Місія буде слідкувати, аби місцеві правоохоронці у відповідності із європейськими стандартами виконували функції із забезпечення охорони життя та здоров’я мирного населення. Якщо вони роблять щось не так, місія ініціює розслідування з боку місцевої влади про притягнення правоохоронців до дисциплінарної та кримінальної відповідальності. Адже дію законів ніхто не скасовував”, — пояснює Олег Мартиненко.
Юрій Бєлоусов згадує свій досвід у миротворчих місіях.
“Коли ми прибували у гарячі точки, де були 2 – 4 сторони, нам було взагалі байдуже, хто з них правий, хто винний, хто перший почав стріляти, де коріння конфлікту. Наше завдання було стабілізувати становище і запустити мирний процес”, — каже експерт і додає, що “блакитні шоломи” змушені будуть співпрацювати з де-факто владою, аби досягти їхніх задач.
Олег Мартиненко резюмує, що від місії виграє місцеве населення. Коли вона увійде у конфліктну територію, вона, за його словами, не буде дослухатись до політиків з обох сторін, а виконуватиме свою роботу відповідно до стандартів ООН та Європейського Союзу.
ЧИ ЗМОЖУТЬ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ ПОВЕРТАТИСЬ ДОДОМУ? 
Експерти звертають увагу, що навіть активісти Євромайдану зможуть повернутись на підконтрольну ООН територію. Громадянам повертатимуть ті помешкання, які були відчужені незаконними збройними формуваннями.
“Місія дотримується прав людини, зокрема, й захищатиме право на власність. Приклад Боснії та Герцеговини показує: коли переселенці почали повертатись, то їм через різні механізми поновлювали право на власність за участі міжнародних структур та місцевих правоохоронців”, — розповідає Володимир Жминько.
Він згадує, як у Боснії кандидати на державні посади перевірялись, чи проживали вони у власності переселенців.
“Якщо, наприклад, поліцейський жив у помешканні переселенця, для нього дорога в поліцію була закритою”, — коментує експерт.
ЯКЕ ЗАКОНОДАВСТВО ДІЯТИМЕ ДЛЯ МИРОТВОРЦІВ?
Місія керуватиметься українським законодавством, але паралельно вона спонукатиме де-факто місцеві органи покращувати свої “закони” та “нормативні акти” з тим, щоб вони відповідали міжнародним стандартам.
“Радник, який сидітиме поряд з мером або “очільником” незаконного збройного формування казатиме: “Ось тут у вас низка статей не відповідають європейським стандартам. Потрібно ось таку редакцію сюди впровадити”. У випадку саботування рішень місії розпочинатиметься політичне врегулювання питання через дипломатію”, — пояснює Олег Мартиненко.
Він зауважує, що тимчасова адміністрація ООН, немов шлюз, буде вирівнювати законодавство за міжнародними стандартами як на сході країни, так в самій Україні. Місія лишатиметься у конфліктній території доти, доки обидві сторони не вирівняють своє законодавство.
“Українському керівництву можуть сказати: “Ми будемо тут, поки ви не проявите політичну волю і не змусите уряд зробити так, щоб ті люди, які живуть на підконтрольних ООН територіях, не боялись зняття місії та переходу у мирний стан з усією країною”, — розповідає Олег Мартиненко. Рішення про призупинення або скасування мандату миротворчої місії приймає Радбез ООН.
До миротворця, який вчинив злочин, застосовуватиметься законодавство країни перебування. Його можуть засудити на території України або ж депортувати в рідну країну, аби він відбув покарання.
“За дисциплінарні та адміністративні правопорушення миротворця зазвичай репатріюють додому. Часом це — найгірше покарання для людей, які приїхали до місії, орієнтуючись на досить високу оплату — $80 – 100 на добу”, — пояснює Олег Мартиненко.
У будь-якої місії ООН працює відділ внутрішнього розслідування, який займається будь-якими порушеннями кодексу етики.
ЗА ЩО КРИТИКУВАЛИ МІСІЇ ООН?
“Блакитні шоломи” критикують за повільне відрядження до зони конфлікту. Зазвичай на їхнє відрядження йде не менше півроку.
Миротворців звинувачують у малій ефективності врегулювання конфліктів. Досі триває перша місія, яка стартувала у 1948 році на Близькому Сході.
Критикують також бельгійських миротворців за те, що їм не вдалось попередити геноцид тутсі у Руанді у 1994 році. Бельгія вивела свої війська після вбивства 10-х службовців. У Руанді загинули щонайменше 800 тисяч людей.
Окрім цього, нідерландським миротворцям закидають, що їм не вдалось захистити близько 300 мусульман від боснійських сербів у Сребрениці у 1995 році. Після того, як військові формування боснійських сербів захопили безпечну зону ООН, нідерландський батальйон видав мусульман. Загалом тоді за декілька днів від рук боснійських сербів загинули 8 тисяч 373 мусульманських чоловіків та хлопчиків.

Не треба сподіватись, що військовий контингент місії ООН буде захищати цивільних, наголошує Володимир Жминько. Завдання місії забезпечувати дотримання прав людини не військовими методами.

Володимир Жминько
За його словами, коли місії не вдається виконати свої задачі, вона може звернутись за допомогою до регіональних структур.
 “Вони будуть присутні, не ставатимуть на жодну сторону, документуватимуть порушення та злочини, робитимуть звіти. Вони вводяться у гарячу точку як стабілізуючий фактор”, — коментує він. 
“Приклад Боснії. Коли миротворчі сили ООН не справлялись у 1995 році, вони звернулись до сил НАТО. Альянс увійшов до зони як стабілізуюча сила із важким озброєнням і був там до 2004 року. Це зіграло вирішальну роль у підписанні мирного договору”, — зауважує Володимир Жминько.
“Коли ситуація стабілізувалась, вирішили передати функції із завершення розбудови миру у країні регіональним структурам. Тоді місія ООН завершила своє існування. Подальші 9 років, до 2011 року, функції виконувала поліцейська місія Європейського Союзу”, — додає він.
ХТО РОЗСЛІДУВАТИМЕ МІЖНАРОДНІ ЗЛОЧИНИ?
Питання переслідування винних у міжнародних злочинах залежатиме від того, у чиїй юрисдикції будуть ці злочини.
Володимир Жминько нагадує, що воєнні злочини у Боснії були під юрисдикцією Міжнародного трибуналу з колишньої Югославії. Після того, як до відповідальності притягнули основних воєнних злочинців у боснійській прокуратурі, створили відділ із розслідування воєнних злочинів, куди увійшли міжнародні прокурори.
“Згодом міжнародні прокурори пішли, лишились лише місцеві, які зараз займаються воєнними злочинами. Трибунал передав матеріали, які лишились, аби вони їх дорозслідували”, — розповідає екс-керівник регіонального відділу розслідування порушень прав людини у Боснії та Герцеговоні у 1997 – 1998 роках Володимир Жминько.
Наразі місцева влада розслідує поодинокі міжнародні злочини — зґвалтування, мородерства та інші.
За його словами, притягнення до відповідальності міжнародних злочинців у країні було у пріоритеті для досягнення миру, але його відклали на довгий час.
“І тільки коли ситуація стабілізувалась і був встановлений повний контроль над порядком, тоді почали розслідувати та затримувати підозрюваних”, — коментує він і додає, що міжнародні злочини не мають терміну давності.
Експерти наголошують, що з початку введення місії у гарячу точку, вона обов’язково почне документувати міжнародні злочини за Римським статутом для майбутнього правосуддя.
Володимир Жминько згадує Біляну Плавшич, яка відбула два президентські терміни у Сербії. Попри підтримку західних країн, її все одно засудив Міжнародний трибунал з колишньої Югославії.
“У 2005 році, коли вона не могла переобиратись на третій термін, наступного дня після обрання іншого президента Міжнародний суд з колишньої Югославії оприлюднив обвинувальний висновок про її воєнні злочини. Вона як публічна людина відразу зателефонувала в Гаагу і сказала, що вилітає туди”, — розповідає Володимир Жминько.
Суд звинуватив жінку у співучасті в геноциді, злочинах проти людяності та у порушенні правил ведення війни. Жінка пішла на угоду із слідством і отримала 11 років ув’язнення. Однак Біляна Плавшич відбула дві третини терміну. Шведський суд звільнив її, взявши до уваги її зразкову поведінку.
АМНІСТІЯ БОЙОВИКІВ
Олег Мартиненко вважає, якщо Україна хоче повернути людей, а не лише територію, то їй варто вже зараз щонайменше розробляти різні варіанти амністії.
“Навіть якщо не буде миротворчої місії, ми маємо говорити про індивідуальну амністію. Людина має постати перед судом, де суд винесе вирок про те, що вона винна у злочинах за певний період, стукне молотком і скаже: “В силу закону про амністію або альтернативного закону покарань за злочини воєнного часу Вам призначається умовний термін/або ж Ви — амністовані”, — каже він.
“Якщо ж говоритимемо про люстрацію, то маємо казати, що спеціальної перевірки мають зазнати керівний склад щонайменше судової адміністрації та правоохоронних органів. Ми на це маємо право, бо вони грали керівну роль. А середню та нижню ланку на рівні виконавців можемо залишити без спецперевірки. Якщо ми показуємо їм добру волю, то нам вигідно поступити так, щоб усе населення “Л/ДНР” не взяло валізи і не подалося до Росії. Тоді ми отримаємо землю без населення. Чи нам це потрібно? Адже пустуючих сел у нас й так вистачає”, — додає правозахисник.
ХТО ПЛАТИТЬ ЗА МІСІЮ?
“Блакитні шоломи” фінансуються із бюджету ООН, куди кожна країна-член віддає свій внесок.
Цьогоріч на активні 16 миротворчих операцій у світі загалом планували витратити близько $7,9 мільярдів. Але влітку стало відомо про скорочення видатків майже на $600 тисяч через бажання президента США Дональда Трампа скоротити витрати на ООН.
Рішення про відправку своїх солдат та поліцейських до зони конфлікту приймає кожна із держав окремо.
Микола Мирний, журналіст Центру інформації про права людини http://bit.ly/2zyL6rg

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

Листопад 23, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Адвокаційна поїздка на Балкани

Листопад 3, 2017

Завдяки одному з партнерських проектів «Коаліції заради миру на Донбасі» – а саме проекту “Уповноваження громадського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі шляхи вирішення жорстокого минулого Донбасу”, «Центр Громадянських Свобод» зміг не тільки вивчити досвід роботи Балканських НГО , що документують та розслідують воєнні злочини, а також працюють з налагодженням постконфліктного діалогу, але й звісно використав цю можливість для міжнародної адвокації питань порушення прав людини в Криму та на Сході України. Чому см балканські країни такі важливі для цієї задачі? Бо по-перше, традиційно цей регіон має високий ступінь впливу Російської інфо-медіа машини, а по -друге саме на досвіді реалізації різних сценаріїв вирішення/блокування/замороження конфліктів на Балканах у 90-х роках структури ООН, ОБСЄ та інші окремі країни – міжнародні партнери України формують свої пропозиції, для вирішення ситуації з Кримом та Донбасом.  Саме тому так критично для українських НГО не тільки розуміти в чому схожі та відмінні контексти та сутності наших конфліктів  але й донести цю інформацію до громадянського суспільства в Балканських країнах.

Першою країною на нашому шляху Стала Боснія та Герцеговина, де нам вдалось познайомитись з кращими практиками роботи із пам’яттю про конфлікти в урбаністичному просторі, поспілкуватися з засновником та директором музею «Воєнного дитинства»  (War Childhood Museum ), який до речі в наступному році планує зробити експозицію по Україні, та навідатись в  Galerija 11/07/95,яка справляє невиразно глибоке враження щодо трагічних подій у Сребрениці в липні 1995 року завдяки поєднанню фото, аудіо та відео засобів вираження. Крім того, для нашої групи 13 представників організацій-членів коаліції, що займаються документуванням воєнних злочинів чудову фахову презентацію провів Mirsad Tokaca, директор Сараєвського Центру Дослідження та Ідентифікації (Sarajevo’s Research and Identification Centre), який до речі є автором проекту Боснійської книги мертвих. Нам продемонстрували не тільки технічні можливості бази даних, та системний підхід до документування воєнних злочинів, але й поділилися досвідом щодо методологій просування ідеї справедливого покарання для воєнних злочинців та відстоювання репарацій для сімей жертв цих злочинів.

Завдяки українському посольству в Боснії та Герцеговині також вдалось провести невелику прес-конференцію, а якій Сараєвські журналісти почули про актуальний стан з правами людини на непідконтрольних українському уряду територіях, ситуацію з близько 50 українськими в’язнями за політичними мотивами в Криму та на території РФ та перспективи внесення в українське законодавство положень міжнародного гуманітарного права для подолання безкарності воєнних злочинів.

Олександра Романцова

Не ідеологією нас треба зшивати, а образом майбутнього

Жовтень 14, 2017

Слід навчати народ контролювати владу, передусім місцеву.

Один із найвідоміших дисидентів СРСР, котрий важив після чотиримісячного голодування в політичній зоні ВР 389/35 у Пермській області 39 кг. Автор “Посібника із психіатрії для інакодумців”, член Американського товариства психіатрів, Королівського коледжу психіатрів Великої Британії, Всесвітньої ради реабілітації жертв катувань, міжнародного Пен-клубу, автор кількох книжок і сотень статей. Усе це — про правозахисника, громадського діяча і голову асоціації психіатрів України Семена Глузмана, з яким ми розмовляли про Майдан та синдром натовпу, про дружбу з “бандерівцями” і фермент опору, про контроль над владою і відповідальність за минуле.

— Семене Фішельовичу, ви один із тих, хто підтримав Майдан, але ніколи не рвався на його сцену. Чому, до речі? 

— Я ніколи не прагнув на сцену — з часів Руху жодного разу не був на жодному сходняку, тобто… на важливій зустрічі достойних людей. Просто розумію, що психологія однієї порядної людини і психологія тисяч порядних людей дуже різняться.

При цьому, мушу визнати, ще під час Помаранчевої революції мені телефонували багато закордонних колег, зірок світової психіатрії, з єдиним запитанням: де синдром агресивного впливу натовпу?

Український народ показав себе абсолютно дивно і у 2004-му, і в 2014-му. Під час недавнього урагану в Х’юстоні через мародерів поліції довелося запровадити комендантську годину. Чи багато випадків мародерства ми можемо згадати, коли в центрі Києва, з його численними дорогими магазинами та бутиками, стояло до 200 тисяч людей?

— У середині 1970-х у пермській зоні молодий єврей Глузман зблизився з українськими націоналістами — 25-річниками. Але тоді вас об’єднав спільний ворог, а не спільне бачення майбутнього. 

— Так, я кілька років провів у таборі пліч-о-пліч із тими, кого називали “бандерівцями”. Це були прості люди, імен Бандери чи Шухевича з їхніх вуст я ніколи не чув. Вони просто захищали свою землю від “чужих”. Я запитав одного разу дядю Васю Василя Маложинського, якого вважав солдатом УПА, а він виявився з дивізії СС-Галичина, зло так запитав, із докором: мовляв, як же ви могли?! І він, як міг, пояснив: “Спершу були совєти. Потім прийшли німці. Всі — чужі. А одного разу я побачив і почув своїх, ішли хлопці та співали українських пісень. То я й пристав до них. То ж свої були…” Ось так, просто і без ідейного пафосу.

— Єврейська підтримка Майдану не здивувала?

— Анітрохи не здивувала. Один із найяскравіших спогадів дитинства —мені було років 10—11,я повертався до себе додому в тролейбусі, що піднімався на Артема з площі Жовтневої революції (нинішнього Майдану). На одній із зупинок зайшла літня пані й дуже чемно, гарною українською мовою, запитала в пасажирів, де їй краще вийти. Тролейбус вибухнув гнівом, — я перелякався, не розуміючи, що коїться. Почав це цькування якийсь люмпен, мало не в майці, його підтримали голосисті тітки, — це був потік образ, що ринув на жінку, яка просто заговорила українською. Тоді я зрозумів: поруч зі мною живуть ще одні євреї — українці.

Не приховаю: коли Україна отримувала незалежність у 1991-му, я був напружений, пам’ятаючи, як агресивно ставилися тут до євреїв у радянську епоху. Я ж пам’ятаю, як єврейські хлопчики й дівчатка, для котрих були практично закриті місцеві виші, їхали в інші республіки, де спокійно вступали і добре вчилися. Крім того —і це для мене як дисидента вкрай важливо, — в Україні було найлютіше в Союзі КДБ. Напружився я й тому, що побачив, хто голосує за незалежність у Раді: група 239, яка офіційно називалася “За Радянську суверенну Україну”, простіше кажучи — комуністична більшість, що відчула вітер змін. А з ними — тисячі пристосуванців, які ринули з комсомолу прямо в Рух. Професійні кілери української культури, що миттєво стали викривачами “руки Москви”.

Я пам’ятаю, як один із перших американських послів в Україні говорив своїм друзям: мовляв, ви зачастили в Москву, приїдьте сюди, тут зовсім інший народ. І це правда, річ не в ідеалізації або романтизації, а в провісниках європейського менталітету.

Зрозуміло, на Майдані 2014-го були різні люди, і стояли вони за різне. Але так було і в зоні, —декому я за 7 років руки не подав.

— Сьогодні, через три з половиною роки, не розчаровані? 

— Я не такий наївний, аби не розуміти: революція закінчується не так, як мріють її учасники. Тому передбачав, що, можливо, розчаруюсь, але… не очікував, що настільки.

Розумієте, у своєму початковому оптимізмі я спирався на табірний досвід. Зі мною сиділо багато людей різних національностей, проте українців завжди було найбільше — приблизно 30—40% політв’язнів. Дуже різних — не дуже розумних і мудрих, освічених і майже неписьменних, щирих і собі на умі. Я погано розумію, що таке етнічна психологія, але за всі роки в політичній зоні не зустрів жодного білоруського, киргизького чи узбецького дисидента. А КДБ був скрізь. Тому, на відміну від багатьох республік колишнього СРСР, Україна мала можливість поступово прийти до якихось європейських цінностей. Тут є фермент опору, але народ не тренований у демократії і не в змозі контролювати своїх політиків.

Це, до речі, з’ясувалося досить швидко, тому, на мій погляд, єдиний вихід — пройти довгий шлях мажоритарних виборів.

— Де гречка вирішує все? 

— Вона вирішує все, оскільки за її роздачу нікого не садять. Певна річ, потрібні нові закони, інститут відкликання тощо — слід навчати народ контролювати владу, передусім місцеву. Чи багато українців вимагають звіту від своїх районних депутатів? Отож-бо й воно. І на кого нам ображатися?

Що стосується гречки, то пам’ятаєте сцени Тюльпанової революції в Бішкеку, коли революціонери тягли на спині вкрадені холодильники й телевізори? У Києві ж цього не було… Тут обидва Майдани вимагали від влади не гречки, а зовсім іншого.

Просто люди приймають поразку дуже швидко, сидячи в кухні або у ФБ і голосячи: знову м…дака обрали. А в Європі теж обирають не найкращих, але їх контролюють, — і цього треба навчати. Я знайомий із багатьма, хто допомагає, за підтримки західних партнерів, будувати в Україні демократичні інститути. Переважна більшість їх працюють виключно заради грошей. Окремі з них — негідники. На жаль…

— У 2014-му багатьом здавалося, що українці стають європейською політичною націю. Наскільки просунувся цей процес — чи, навпаки, призупинився, враховуючи політику історичної пам’яті з її культом нових героїв? 

— Для мене нові герої — це Небесна сотня, а не лідери ОУН чи УПА. І вульгаризація пам’яті про нових героїв — очевидна. Її вульгаризують, коли гальмують кримінальні справи, які мають назвати винуватців бойні. Її вульгаризують, оскільки керівництво країни не хоче визнати, що з того боку теж були українці. Я знаю одну сім’ю, в якій ріс хлопчик, єдиний син, котрого “погано” виховали, — він хотів бути українським офіцером. Його спалили на Майдані. Можливо, хтось із друзів моєї доньки, які періодично кидали коктейлі Молотова.

Є багато речей, які нас роз’єднують. Але в ситуації, коли народ у масі своїй ненавидить і зневажає владу, про яку любов одне до одного можна говорити?

— Що ви думаєте про декомунізацію, яка набирає дедалі витонченіших форм? 

— Як колишній політв’язень і антисовєтчик, я не можу не вітати цей процес. Але в нинішньому виконанні він мені огидний. Як і люстрація, що була явно організована й керована згори і припинилася так само раптово, як і почалася.

Ми ж проголосували свого часу за Кравчука, а КДБ ж арештовував дисидентів тільки після санкції відділу ідеології ЦК, очолюваного ним. Чому б його не притягти до відповідальності? А заодно й усіх депутатів Верховної Ради з групи 239, завдяки яким була проголошена незалежність.

Дуже зручно зносити пам’ятники, знімаючи з себе відповідальність за минуле. Ми ж вічна жертва, що з нас вимагати? “Ми нескінченно лаємо товариша Сталіна, і, певна річ, на це є підстави. І все-таки я хочу запитати: хто написав чотири мільйони доносів?” — сказав колись Сергій Довлатов. Запитання зависло в повітрі. У нас же немає ні найменшого відчуття відповідальності за дії батьків і дідів, як у Німеччині, де діти, внуки і правнуки добре пам’ятають, чим відзначилися їхні близькі. Де вони — діти співробітників НКВС, партійної номенклатури, де, зрештою, мільйони обивателів, що слухняно піднімали руки на чергових партзборах, які таврували відщепенців, зрадників соціалістичної батьківщини тощо?

Отож не ідеологією нас треба зшивати у XXI ст., а образом майбутнього.

Я не ворог увічнення пам’яті про Степана Бандеру, але коли в.о. міністра охорони здоров’я Супрун заявляє, що, приймаючи важливі рішення, подумки радиться з вождем ОУН, це вже ні в які ворота… І, очевидно, він їй щось радить, оскільки результати цього тандему ми бачимо.

— Донбас, що став плацдармом для “русского мира”, втрачений для України? Чи не дуже він нам і потрібен? 

— Росія убожіє, в неї все менше можливостей утримувати ці території, та й Путін, зрештою, смертний. Бажаючи того чи ні, але він своїми діями перекрив кисень багатьом впливовим людям у Росії, що вкрали мільярди, доступ до яких із кожним днем усе складніший, враховуючи санкції. Вони звикли до іншого рівня особистої свободи. Де їм, зрештою, тепер відпочивати? На Байкалі?

Отож я вірю, що рано чи пізно Україна повернеться в цей регіон. Але не та молодь, яка виїхала з Донбасу і вже облаштувалася в Києві чи інших містах. Вони свій вибір зробили.

Інколи мені спадає на думку крамольна річ… Мої табірні друзі боролися за незалежність України, і одного разу цей день настав — не тому, що ми сиділи за це в таборах. Якщо Донбас справді хоче жити інакше, якщо це його, а не чийсь зовнішній вибір, то, з моральної точки зору, чому б не подумати про ідею незалежності для цих людей? Це лише одне з можливих рішень, але і його треба проговорювати. Нарізно то нарізно, ми ж і так робимо все, щоб ізолювати ці території — з допомогою блокади, наприклад.

— Зрозуміло, що війна сприяє розділенню суспільства на своїх і чужих і формуванню чорно-білої картини світу. Все це природно, але… чи не перетворюємося ми на “Росію навпаки”, з її зневажанням особистої думки, пошуками своєї п’ятої колони тощо? 

— Я цілком усвідомлюю, що нинішній президент теж прагне до узурпації влади, але розумію, що в нього це теж не вийде, оскільки, як писав ще Кучма, Україна не Росія. Наш обиватель відрізняється від російського. Там щиро поважають Путіна. Тут влада змінюється, і кожну нову владу ми не любимо, а часто — зневажаємо або ненавидимо. І це дає підстави для оптимізму.

Що стосується розколу суспільства, то нас і кидають у минуле тому, що не пропонують бачення майбутнього. Це стосується і героїв УПА — чужих для значної частини країни, і мовної проблеми, яку переважна більшість українців взагалі не вважає проблемою, але яку знову піднімають на щит…

Після суду я 20 днів просидів в одній камері з Василем Стусом, — і це були розкішні 20 днів. Періодично я навіть забував, де перебуваю, поринаючи в українську культуру. Але говорили ми кожен своєю мовою, і Стус ставився до цього зовсім спокійно. Із 25-річниками УПА в таборі я спілкувався точно так само, — ніхто ніколи слова не сказав.

Одного разу мене вкотре перевели в новий барак, і того ж дня мене прийняли в “сім’ю” Євген Пришляк і Василь Підгородецький. Перший до арешту був референтом СБ львівського проводу ОУН, другий — простим бійцем УПА. Збирали в тумбочці їжу, ділили порівну й разом їли. Невдовзі до Василя підійшов старий поліцай — покидьок — і каже: “Василю, ти ж така шанована людина, старий зек, як тобі не соромно з жиденям їсти?” — “Я його на х… послав”, — розповідав мені потім Василь.

Тому давайте видавати хороші підручники, готувати класних учителів, — у цьому запорука успішної мовної політики. Мені доводиться інколи спілкуватися з вищою кастою деяких педагогічних університетів, — це жахливо. Вони академіки якихось своїх академій, заможні люди, але відтворюють радянське жлобство.

Україна багато чого погубила в собі. Коли НаУКМА робила перші кроки, я намагався пояснити ректорові, що треба зберегти наукові школи математиків, фізиків-теоретиків, які склалися в “поштових скриньках”, із чудовими фахівцями. Просто треба було дозволити цим фахівцям викладати спочатку російською, але… ми позбулися високого інтелекту.

— Хто в змозі вивести країну з замкненого кола? Поки що народ тотально не довіряє владі, наївно покладаючи надії на найбільш навіжених популістів, — і це ми вже проходили… Громадянське суспільство зазнало поразки — чи просто програло битву? 

— Громадянському суспільству треба допомагати, а не тиснути. Мене дуже тривожить майбутнє країни, в якій живу й частиною якої є. Боюся, що коли так триватиме, то українську державність переможуть не зовнішні сили, вона просто розчиниться, як тверда речовина в рідині. І залишиться водичка, солодка чи солонувата — не важливо.

— А як же фермент опору? 

— Фермент опору — важлива умова незалежності, але недостатня.

Будувати країну — це не сидіти в карцері. Потрібні інші навички. Коли скінчився Радянський Союз, у Москві багато колишніх дисидентів продовжували правозахисну діяльність. В Україні ж ряд моїх побратимів по ГУЛагу пішов у політику, — і що?

Зрозуміло, що влада постійно підкидає яблука розбрату, аби ми перебилися у своєму минулому, замість того, щоб будувати майбутнє. І менше згадували про реформи — потрібні, як повітря, й водночас болючі. Тому, тримаючись за свої крісла, верхи не квапляться їх проводити. А низи — низи дорослішають, і в цьому наш шанс.

Джерело, 13/10/2017

На політичне лицемірство витрачають сотні тисяч доларів

Жовтень 13, 2017

Про організоване лицемірство. Вперше цей термін почула минулого тижня на презентації наукового дослідження як міжнародне співтовариство планує миротворчі операції. Коли ЗМІ починають писати драматичні історії про війну в якійсь точці земної кулі, то це ставить демократичні уряди в незручне становище. З одного боку вони не воліють, щоб виборці закинули їм відсутність реакції на страждання цивільних людей. Разом з тим, вони не хочуть витрачати власні ресурси, і тим більше, підставляти під ризик своїх громадян. Із таким підходом “організованого лицемірства” досить часто і формуються миротворчі місії, які нічого не зупиняють і нікого не рятують. Але місія прибуває, журналісти пишуть про їх роботу, з’являються драматичні фото “миротворець віддає воду дитині”, виборці задоволені, уряд задоволений, питання закрито.

Сьогодні розбирали реальний кейс. Світовий банк у 2000 році виділяв безпрецедентне за обсягом фінансування на проведення судової реформи у Бангладеші. У цій країні суди контролюються виконавчою владою. Вони просто не доступні для незаможних (а в країні 36% населення взагалі знаходяться за межею бідності), для жінок та інших вразливих груп. Попри усе це 70% коштів мали йти на будівництво нових приміщень суду. Ми грали реальні ролі представників банку, уряду, верховного суду, іноземних агенцій, які мали отримати контракти на його реалізацію. І так сталося, що на момент прийняття рішення за столом не було жодної людини, якій би реально боліли люди в Бангладеші. Те, що назвали “судовою реформою” було прийнято. Так само відбулося на практиці. Величезна сума грошей була витрачена на організоване лицемірство. До всього, це була позика. І тягар виплат як завжди впаде на звичайне населення.

І от я читаю останні новини, що члени Ради Європи коливаються між “цінностями” та “збереженням цілісності організації”. Мова йде про відмову Росії сплачувати внесок в бюджет, допоки російській делегації не повернуть право голосу в ПАРЕ. Річний бюджет Ради Європи перевищує 450 млн. євро, а нинішній борг Росії складає 4-5% від цієї суми. На практиці це значить, що частину проектів Ради Європи ймовірно доведеться закривати, штат скорочувати. І тому очільники організації активно шукають можливості як зняти санкції з російської делегації та делікатно оминути те, що Росії продовжує брутально порушувати принципи, на яких ця організація була заснована. Dmytro Kuleba, сил тобі у боротьбі із цим організованим лицемірством. Готуємося до січня наступного року.

Джерело, 12/10/2017

Результаты поиска:

Олександра Матвійчук: Генеральний секретар Ради Європи звернувся до Путіна з проханням звільнити Сенцова

Червень 23, 2018

Голова правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександра Матвійчук повідомила, що Генеральний секретар Ради Європи звернувся до Путіна з проханням звільнити Олега Сенцова та заявив, що він особисто готовий написати клопотання про його помилування на основі Європейської конвенції з прав людини.

Читайте більше тут.

Зустріч з учасниками міжнародного обміну «Tackling discrimination»

Травень 11, 2018

10 травня 2018 року у Центрі польських та європейських студій (НаУКМА) відбулася зустріч координаторки групи громадського спостереження “ОЗОН” / Центр громадянських свобод Любові Галан з учасниками німецько-українського молодіжного обміну “Боротьба з дискримінацію” ( Tackling discrimination).
У рамках перезентації учасники дізналися більше про громадський контроль в Україні, моніторинг права на свободу мирних зібрань. Окремо у рамках обговорення розбирали також кейси порушення принципу недискримінації з боку поліції під час виконання позитивних обов’язків.

Ініціатива громадського спостереження ОЗОН  – добровільне об’єднання активних громадян, які усвідомлюють важливість контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів. За результатами спостережень оприлюднюють висновки та рекомендації. Громадські спостерігачі – незалежна сторона, вони завжди залишаються над процесом.

6 речей, які Вам потрібно знати про конфлікт на сході України – стаття гуманітарної місії ООН

Травень 8, 2018

Гуманітарна місія ООН в Україні опублікувала статтю про 6 речей, які кожен має знати про конфлікт на сході країні.

Олександра Матвійчук виступила у Вашингтоні

Квітень 17, 2018

В рамках навчання на Стендфордській програмі Ukrainian Emerging Leaders – голова правління ЦГС Олександра Матвійчук взяла участь у різних заходах у Вашингтоні.

Виступ перед очільниками церков та релігійних організацій на запрошення посла США по свободі релігії.

Олександра розповіла про наступ на свободу релігії на окупованих Росією територіях. За роки анексії кількість релігійних громад Криму скоротилася на 63%. В Донбасі ще у травні 2014 православ’я було проголошено головною релігією регіону. Відомі численні трагічні історії переслідувань активістів та релігійних діячів на цих територіях: тортури пастора Олександра Хомченко, які призвели до смерті; переслідування правозахисника Емір-Усеїн Куку, якому загрожує 20 років позбавлення волі; та багато інших.

Після виступу Олександра передала звернення Правозахисного порядку денного із проханням  організувати спеціальні слухання у Конгресі по цьому питанню. Звернення підтримали як правозахисні, так і релігійні організації, дякуючи Інституту релігійних свобод.

Дискусія Atlanic Council про майбутніх Українських лідерів.

На дискусії, зокрема, обговорювалися постмайданне суспільство України, проміжні результати реформ, в’язнів Кремля та полонених на Донбасі. Значення успіху України для всього пострадянського простору. Виклики, які стоять перед громадянським суспільством. Дискусія розпочалася виступом відомого публіциста та філософа – Френсіса Фукуями.

“Україна — це передова широкомасштабної боротьби за ліберальну демократію з різними популістськими та авторитарними силами усього світу” – Френсіс Фукуяма.

Зустріч з Куртом Волкером
представник Державного департаменту США з питань України
Голова Правління ЦГС передала Курту Волкеру бачення стратегічних пріоритетів у переговорах з Росією, які підписали понад 50 громадських організацій. Олександра також звернула увагу Курта на проблему арештів активістів на окупованих територіях. Арештованими залишаються сотні людей, серед них правозахисники, журналісти, активісти та звичайні люди. Але це все тільки верхівка айсбергу, за підозрою в державній зраді заарештували 246 людей. Ми досі не знаємо, хто ці люди та в яких умовах вони утримуються.

Представник Держ.депу сказав, що ретельно опрацює звернення.

Зустріч з Eurasia Foundation
Eurasia Foundation – Американська НУО, що займається розвитком ефективності громадських об’єднань.

 

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Звернення із приводу ненадання належної медичної допомоги Олегу Сенцову та іншим ув’язненим за політичними мотивами громадянам України зі списку LetMyPeopleGo

Листопад 29, 2017

Міністру закордонних справ Німеччини

пану Габріелю Зігмару

Станом на сьогодні близько 60 громадян України були позбавлені волі з політичних мотивів на території Російської Федерації та окупованого Криму. До більшості із них були застосовані катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання для вибиття неправдивих зізнань у діях, які вони не вчиняли.

Про це відкрито заявили Олег Сенцов, Олександр Кольченко, Валентин Вигівський, Микола Карпюк, Станіслав Клих, Євген Панов, Андрій Захтей, Андрій Коломієць, Сергій Литвинов, Олександр Костенко та інші незаконно утримувані люди. Детально про неправові практики, які застосовувалися до людей, що перебували під контролем Російської Федерації, розказали звільнені Юрій Яценко та Геннадій Афанасьєв.

Незаконне поводження з боку органів державної влади Російської Федерації яскраво ілюструє звернення Станіслава Клиха до Європейського суду з прав людини:

“[…] З метою змусити мене дати свідчення, до мене були застосовані незаконні методи дізнання і слідства, виражені у заподіянні мені побоїв і каліцтв у тому числі за допомогою наручників і електричного струму, тривалого стояння на колінах, в результаті чого на зап’ястях рук, колінах є численні шрами […]. Мене по кілька діб тримали на тюремному дворі, не даючи ні води, ні їжі. В результаті застосування цих методів я був доведений до стану дистрофії, не міг тримати в руках ложку, ручку, оскільки кисті рук були вивернуті в результаті приковування до решітки”.

Ситуацію ускладнюють незадовільні умови утримання за ґратами, які додатково призводять до різкого погіршення стану здоров’я,  розвитку та загострення хронічних та інших хвороб.

Стан здоров’я незаконно ув’язненого українського режисера Олега Сенцова, який був визнаний в’язнем сумління Міжнародною Амністією, нещодавно різко погіршився. За словами його адвоката, через тривале переохоложення у Олега загострився ревматизм і почалися проблеми з серцем.

Ми звертаємо увагу, що життя та здоров’я людини є найвищими цінностями кожної цивілізованої держави. Право  кожної  людини  на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного  здоров’я гарантується ст. 25 Загальної декларації прав людини 1948 року, ст.11, 12  Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 року, а також ст.11 Європейської соціальної хартії 1996 року.

Цього року представник Російської Федерації був обраний головою на 70-ій Всесвітній Асамблеї охорони здоров’я, статут якої Російська Федерація підписала ще у 1946 році. Тим самим вона визнала, що “володіння найвищим досяжним рівнем здоров’я є одним з основних прав кожної людини незалежно від раси, релігії, політичних переконань, економічного чи соціального становища”.

Крім того, відповідно до ст. 26 Федерального Закону від 21.11.2011 року N 323-ФЗ “Про основи охорони здоров’я громадян у Російській Федерації” особи, які утримуються під вартою, відбувають покарання у вигляді обмеження свободи, арешту, позбавлення свободи або адміністративного арешту, мають право на отримання медичної допомоги, зокрема, у необхідних випадках в медичних установах державної системи охорони здоров’я і муніципальної системи охорони здоров’я у відповідності до законодавства Російської Федерації.

На виконання даного закону було прийнято постанову уряду Російській Федерації від 28.12.2012  року N1466, якою було затверджено Правила надання особам, утримуваним під вартою або таким, що відбувають покарання у вигляді позбавлення свободи, медичної допомоги в медичних установах державної та муніципальної системи охорони здоров’я. У правилах передбачена можливість запрошення для проведення консультацій медиків-спеціалістів зазначених медичних установ при неможливості надання медичної допомоги в установах кримінально-виконавчої системи.

Ми звертаємо увагу, що усі громадяни України, яких за політичними мотивами утримують на території РФ та окупованому Криму, потребують належної медичної допомоги. Серед них у критичному стані знаходяться Дмитро Штибліков, який після затримання схуд на 30 кг та доведений до дистрофії, Станіслав Клих, який втратив психічне здоров’я після пережитих ним тортур, Олександр Костенко, який через відсутність операції ризикує втратити зламану працівниками ФСБ руку, Олександр Кольченко, який перебував у лікарні із діагнозом “дефіцит ваги”, Володимир Дудка, що вже десять місяців фактично знаходиться на самолікуванні із виразкою шлунку, Арсен Джеппаров, якому не надається медична допомога попри застуджені нирки, втрату слуху на ліве вухо та різке погіршення зору, Володимир Балух, у якого загострилися хвороби серця та нирок, через що йому вже декілька разів викликали карету швидкої медичної допомоги під час судових засідань, 19-річний Павло Гриб, який через інвалідність має постійно приймати підтримуючі препарати, тож відсутність ліків та належного медичного лікування у СІЗО спричинило до появи виразок на тілі.

Це тільки кілька прикладів порушення міжнародних зобов’язань Російською Федерацією права на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного  здоров’я утримуваних за політичними мотивами громадян України. Із моменту їх незаконного затримання незалежні лікарі не мають доступу до них, а відтак, не мають змоги оцінити стан їх здоров’я та надати належну медичну допомогу.

Ми звертаємося до Вас із проханням поставити перед урядом Російської Федерації питання про необхідність організувати доступ лікарів з Міжнародного Комітету Червоного хреста та інших авторитетних міжнародних організацій з охорони здоров’я для надання кваліфікованої медичної допомоги Олегу Сенцову та усім ув’язненим за політичними мотивами громадянам України зі списку LetMyPeopleGo.

Центр громадянських свобод, що координує кампанію #LetMyPeopleGo

ГО “Об’єднання родичів політв’язнів Кремля”

Медійна ініціатива за права людини

Кримська правозахисна група

Фундація “Відкритий Діалог”

Асоціація УМДПЛ

ГО “КримSOS”

Луганський обласний правозахисний центр  «Альтернатива»

ГО “Центр “Соціальна Дія”

ГО “Мирний берег”

Центр інформації про права людини

Експертний центр з прав людини

Благодійний фонд “Восток-SOS”

Euromaidan Press

ГО Харкiвський iнститут соцiальних дослiджень

ВМГО “Фундація Регіональних Ініціатив”

ГО “Правозахисна Ініціатива”

ГО “Регіональний центр прав людини”/Севастопольська правозахисна група

ХОФ “Громадська Альтернатива”

Миротворчі місії: чого ми чекаємо і що можемо отримати?

Листопад 24, 2017
Експерти дискусійного клубу платформи Правозахисний порядок денний розбиралися, що таке миротворча місія ООН, коли вона може стати реальною та чого від неї має очікувати Київ та незаконні збройні формування? 
Експерти нагадують, що рішення про введення місії в Україну має приймати консенсусом Рада Безпеки ООН. Однак оскільки Росія — постійний член Радбезу ООН і має право вето, то постає питання, чи дасть вона дозвіл на введення миротворчої місії на умовах України?
Колишній представник миротворчої місії ООН в Ліберії в 2010 – 2011 роках Юрій Бєлоусов сумнівається, що Росія погодиться, аби місія розташувалась на кордоні з Росією, як цього хоче Київ. Для неї буде неприйнятним варіант, коли українські силовики з часом зачистять окуповані території від представників незаконних збройних формувань.
Як компромісний варіант він пропонує розташувати миротворців по периметру конфліктної території.
“Тоді ми не заходимо, не вичищаємо усі незаконні формування, так само й Росія не заходить. За таких умов на конфліктну територію приходить третя сторона і починає працювати над безпекою”, — пояснює Юрій Бєлоусов, який нині є головою громадської організації “Експертний центр з прав людини”. Він додає, що з такою пропозицією Росії буде складно пояснити, чому вона проти.
“УКРАЇНА — ЯК КОЛОБОК, ЯКИЙ НЕ ЗНАЄ, КУДИ КОТИТИСЬ”
Ідея покликати миротворців — це здача нашим президентом дипломатичних позицій. Таким чином він розписався у своїй слабкості та неможливості як президент забезпечити усі процеси у подоланні збройного конфлікту. У цьому переконаний Олег Мартиненко, екс-командир станції “Новий Град” у складі миротворчої місії Цивільної поліції ООН в Боснії та Герцеговини з 1999 по 2001 роки.

Олег Мартиненко
“У нас є усі ресурси, аби навіть у замороженому стані цей конфлікт повільно просувати до вирішення. Це найлегше сказати: “Знаєте, все! Я стомився, я йду. Давайте покличемо миротворців. Вони усе вирішать”. Миротворці дійсно заморозять конфлікт на довгі роки і місцеве населення від цього тільки виграє. Але Україна як держава не матиме зиску, бо ми отримаємо такий анклав у складі України на довгі роки”, — вважає Олег Мартиненко, який зараз працює керівником аналітичного напрямку Української Гельсінської спілки з прав людини.
Тим часом Юрій Бєлоусов вважає, що кожен день збройного конфлікту віддаляє місцеве населення від України.
“Програми у школі, патріотичне виховання населення, інформаційні кампанії віддаляють громадян від нас. Україна не зацікавлена в тому, щоб цей конфлікт затягувався, якщо ми хочемо повернути і людей, і території”, — каже він.
Він наголошує, що миротворча місія ООН — це інструмент досягнення мети для тієї держави, яка розуміє, що вона хоче. Поки ж українці самі не визначились, що саме має “будуватись” на непідконтрольних територіях.
“Що буде на тій території? Незалежна держава? Зрозуміло, що у нас це викликає питання. Автономія у складі України? Але чи готові ми до цього? Ми самі не можемо знайти відповіді на ці питання. Тому будь-яка місія ООН буде викликати ворожі настрої у частини населення, яке завчасно не розуміє, що ми там хочемо. Коли ти не знаєш, куди ти пливеш, жоден вітер попутним не буде”, — каже Юрій Бєлоусов.
Експерти вважають, що миротворча місія ООН можлива після того, як Україна та Росія погодяться на прийнятні один для одного варіанти врегулювання конфлікту.
ЗАВДАННЯ МІСІЇ
Завдання миротворчих місій ООН — розбудувати мир, спостерігати за виконанням перемир’я, контролювати буферну зону між сторонами конфлікту, підтримувати правопорядок, розбудовувати державний устрій на конфліктній території та надавати гуманітарну допомогу, а також демобілізація і реінтеграція комбатантів.
Місії розвиваються у три етапи — створення безпечних умов (peace making), підтримання тривалий час таких умов (peace keeping) та передача відповідальності у питаннях безпеки приймаючій стороні (peace building).
Перш за все у зону конфлікту входить широкий військових контингент.
“Військовий контингент вводиться за узгодженням двома воюючими сторонами. Тому коли незаконні збройні формування погодяться на припинення вогню, вони відходять від лінії розмежування на 20 км, теж саме робить Україна, тоді в цей коридор заходить місія ООН”, — каже Олег Мартиненко.
Військові-миротворці носять уніформу військ країни, з якої вони прибули. Однак аби їх впізнавали ворогуючі сторони вони носять яскраві блакитні шоломи або ж берети із символікою ООН.
“Місія ООН сповідує той принцип, що блакитний колір та позначення “UN” (ООН — ред.) говорять про те, що цілитись у цю людину неможна. На практиці таке трактування призводило до того, що у французького, здається, контингенту блакитні шоломи були зроблені із звичайного пластика. Оскільки французький уряд вважає, що блакитний колір — показник того, що людина знаходиться у безпеці. Він — миротворець”, — пояснює Олег Мартиненко.
Олег Мартиненко тим не менш не виключає нападів та провокацій проти “блакитних шоломів”. Він нагадує, як у вже мирній Боснії у 1996 році невідомі роззброїли один із військових контингентів ООН.
“Військовий контингент вже впакував своє озброєння, речі, аби вже завтра літаком відправитись у далеку Азію. Але у цю ніч невідомі озброєні формування зайшли у табір, арештували весь персонал, вивезли все озброєння, і досі його так ніхто й не знайшов”, — розповідає Олег Мартиненко.
Він наводить статистику, згідно з якою щорічно у 16 діючих місіях помирають до 115 миротворців. 80 людей — із військового контингенту. Інша кількість припадає на поліцейський та цивільний контингенти. Із 80 “блакитних шоломів” військового контингенту 50% помирає від хвороб, а інші 50% від зловмисних дій ворогуючих сторін.
Миротворці можуть використовувати зброю здебільшого тільки для самозахисту. Якщо місії нададуть “жорсткий мандат”, вони можуть стріляти для власного захисту й захисту цивільного населення.
ЧИ СПІВПРАЦЮВАТИМЕ ООН ІЗ НЕЗАКОННИМИ ЗБРОЙНИМИ ФОРМУВАННЯМИ?
Військовий компонент у гарячій зоні зменшується, коли ситуація стабілізується. Далі свою роботу починає поліцейський контингент та розширюється громадянський компонент.
На конфліктну територію прибуває низка міжнародних консалтингових, політичних організацій та технічна підтримка. Вони допомагають розбудувати політичні та виконавчі органи, відновлюють населені пункти, допомагають створювати робочі місця, аби максимально залучити місцеве населення та радять ворогуючим сторонам, як зробити процес інтеграції м’якішим.
Олег Мартиненко вказує, скільки робочих місць із пристойною заробітною платою створить місія тільки для свого забезпечення.
“Якщо ми кажемо про 40 тисяч миротворців, то щонайменше додатково до 1/5 цієї кількості буде набрано перекладачів з місцевого населення, тобто 8 тисяч людей. Так само потрібен персонал з прибирання території, обслуговування технічного парку, комунікаційних мереж тощо, тобто ще до 2 тисяч осіб”, — розповідає він.

Юрій Бєлоусов

“За бажання у регіоні можна зробити міста-сади”, — коментує Юрій Бєлоусов.

Однак експерти роблять застереження, що за наявності високого рівня корупції міжнародна спільнота не буде вкладати кошти, як це було у Боснії та Герцеговині.
Поліцейський компонент потрібний, аби впровадити правоохоронні функції відповідно до міжнародних стандартів, які держава не може сама забезпечити.
Володимир Жминько, учасник поліцейської місії ЄС в Боснії та Герцеговині у 2003 – 2011 роках, каже, що поліцейський контингент може повністю замінити собою правоохоронні органи, як це було у Косово.
“Там не було взагалі жодних правоохоронних структур. Згодом вони почали підбирати людей, навчати їх, створювати місцеву поліцію та передавати їй свої виконавчі функції”, — пояснює він.
За його словами, в реаліях України нові правоохоронні органи можуть складатись як із “правоохоронців незаконних збройних формувань”, так і з переведених службовців із підконтрольних Києву територій.
Однак як буде насправді — достеменно невідомо. Це питання мають вирішити ворогуючі сторони під час обговорення мандату і повноважень місії до її введення, переконаний Юрій Бєлоусов.
“Чи погодяться збройні формування на те, щоб ООН створювало поліцію з нуля? Гаразд, припустимо, вони склали зброю. Постає питання, з кого саме будуть формуватись місцеві правоохоронці та розбудовуватиметься держава? Питань мільярд. Усі вони будуть вирішуватись задовго до введення контингенту”, — каже Юрій Бєлоусов.
Експерти одностайні — “блакитні шоломи” будуть співпрацювати із де-факто владою. Вони сприйматимуть міліціонерів ОРДЛО як легітимних і таких, які виконують свої обов’язки. Причина криється у розділі “Дії поліції в умовах вторгнення” Європейського кодексу поліцейської етики Ради Європи.
У документі йдеться, що під час агресії іншої країни поліція зобов’язана виконувати свої функції із забезпечення захисту громадян і не має бути стороною конфлікту. Кодекс забороняє окупаційній владі карати міліціонера, який лишився виконувати професійні зобов’язання. Так само заборона карати за роботу під час окупації розповсюджуватиметься на український уряд, як тільки він відновить контроль на сході України.
“Місія буде слідкувати, аби місцеві правоохоронці у відповідності із європейськими стандартами виконували функції із забезпечення охорони життя та здоров’я мирного населення. Якщо вони роблять щось не так, місія ініціює розслідування з боку місцевої влади про притягнення правоохоронців до дисциплінарної та кримінальної відповідальності. Адже дію законів ніхто не скасовував”, — пояснює Олег Мартиненко.
Юрій Бєлоусов згадує свій досвід у миротворчих місіях.
“Коли ми прибували у гарячі точки, де були 2 – 4 сторони, нам було взагалі байдуже, хто з них правий, хто винний, хто перший почав стріляти, де коріння конфлікту. Наше завдання було стабілізувати становище і запустити мирний процес”, — каже експерт і додає, що “блакитні шоломи” змушені будуть співпрацювати з де-факто владою, аби досягти їхніх задач.
Олег Мартиненко резюмує, що від місії виграє місцеве населення. Коли вона увійде у конфліктну територію, вона, за його словами, не буде дослухатись до політиків з обох сторін, а виконуватиме свою роботу відповідно до стандартів ООН та Європейського Союзу.
ЧИ ЗМОЖУТЬ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ ПОВЕРТАТИСЬ ДОДОМУ? 
Експерти звертають увагу, що навіть активісти Євромайдану зможуть повернутись на підконтрольну ООН територію. Громадянам повертатимуть ті помешкання, які були відчужені незаконними збройними формуваннями.
“Місія дотримується прав людини, зокрема, й захищатиме право на власність. Приклад Боснії та Герцеговини показує: коли переселенці почали повертатись, то їм через різні механізми поновлювали право на власність за участі міжнародних структур та місцевих правоохоронців”, — розповідає Володимир Жминько.
Він згадує, як у Боснії кандидати на державні посади перевірялись, чи проживали вони у власності переселенців.
“Якщо, наприклад, поліцейський жив у помешканні переселенця, для нього дорога в поліцію була закритою”, — коментує експерт.
ЯКЕ ЗАКОНОДАВСТВО ДІЯТИМЕ ДЛЯ МИРОТВОРЦІВ?
Місія керуватиметься українським законодавством, але паралельно вона спонукатиме де-факто місцеві органи покращувати свої “закони” та “нормативні акти” з тим, щоб вони відповідали міжнародним стандартам.
“Радник, який сидітиме поряд з мером або “очільником” незаконного збройного формування казатиме: “Ось тут у вас низка статей не відповідають європейським стандартам. Потрібно ось таку редакцію сюди впровадити”. У випадку саботування рішень місії розпочинатиметься політичне врегулювання питання через дипломатію”, — пояснює Олег Мартиненко.
Він зауважує, що тимчасова адміністрація ООН, немов шлюз, буде вирівнювати законодавство за міжнародними стандартами як на сході країни, так в самій Україні. Місія лишатиметься у конфліктній території доти, доки обидві сторони не вирівняють своє законодавство.
“Українському керівництву можуть сказати: “Ми будемо тут, поки ви не проявите політичну волю і не змусите уряд зробити так, щоб ті люди, які живуть на підконтрольних ООН територіях, не боялись зняття місії та переходу у мирний стан з усією країною”, — розповідає Олег Мартиненко. Рішення про призупинення або скасування мандату миротворчої місії приймає Радбез ООН.
До миротворця, який вчинив злочин, застосовуватиметься законодавство країни перебування. Його можуть засудити на території України або ж депортувати в рідну країну, аби він відбув покарання.
“За дисциплінарні та адміністративні правопорушення миротворця зазвичай репатріюють додому. Часом це — найгірше покарання для людей, які приїхали до місії, орієнтуючись на досить високу оплату — $80 – 100 на добу”, — пояснює Олег Мартиненко.
У будь-якої місії ООН працює відділ внутрішнього розслідування, який займається будь-якими порушеннями кодексу етики.
ЗА ЩО КРИТИКУВАЛИ МІСІЇ ООН?
“Блакитні шоломи” критикують за повільне відрядження до зони конфлікту. Зазвичай на їхнє відрядження йде не менше півроку.
Миротворців звинувачують у малій ефективності врегулювання конфліктів. Досі триває перша місія, яка стартувала у 1948 році на Близькому Сході.
Критикують також бельгійських миротворців за те, що їм не вдалось попередити геноцид тутсі у Руанді у 1994 році. Бельгія вивела свої війська після вбивства 10-х службовців. У Руанді загинули щонайменше 800 тисяч людей.
Окрім цього, нідерландським миротворцям закидають, що їм не вдалось захистити близько 300 мусульман від боснійських сербів у Сребрениці у 1995 році. Після того, як військові формування боснійських сербів захопили безпечну зону ООН, нідерландський батальйон видав мусульман. Загалом тоді за декілька днів від рук боснійських сербів загинули 8 тисяч 373 мусульманських чоловіків та хлопчиків.

Не треба сподіватись, що військовий контингент місії ООН буде захищати цивільних, наголошує Володимир Жминько. Завдання місії забезпечувати дотримання прав людини не військовими методами.

Володимир Жминько
За його словами, коли місії не вдається виконати свої задачі, вона може звернутись за допомогою до регіональних структур.
 “Вони будуть присутні, не ставатимуть на жодну сторону, документуватимуть порушення та злочини, робитимуть звіти. Вони вводяться у гарячу точку як стабілізуючий фактор”, — коментує він. 
“Приклад Боснії. Коли миротворчі сили ООН не справлялись у 1995 році, вони звернулись до сил НАТО. Альянс увійшов до зони як стабілізуюча сила із важким озброєнням і був там до 2004 року. Це зіграло вирішальну роль у підписанні мирного договору”, — зауважує Володимир Жминько.
“Коли ситуація стабілізувалась, вирішили передати функції із завершення розбудови миру у країні регіональним структурам. Тоді місія ООН завершила своє існування. Подальші 9 років, до 2011 року, функції виконувала поліцейська місія Європейського Союзу”, — додає він.
ХТО РОЗСЛІДУВАТИМЕ МІЖНАРОДНІ ЗЛОЧИНИ?
Питання переслідування винних у міжнародних злочинах залежатиме від того, у чиїй юрисдикції будуть ці злочини.
Володимир Жминько нагадує, що воєнні злочини у Боснії були під юрисдикцією Міжнародного трибуналу з колишньої Югославії. Після того, як до відповідальності притягнули основних воєнних злочинців у боснійській прокуратурі, створили відділ із розслідування воєнних злочинів, куди увійшли міжнародні прокурори.
“Згодом міжнародні прокурори пішли, лишились лише місцеві, які зараз займаються воєнними злочинами. Трибунал передав матеріали, які лишились, аби вони їх дорозслідували”, — розповідає екс-керівник регіонального відділу розслідування порушень прав людини у Боснії та Герцеговоні у 1997 – 1998 роках Володимир Жминько.
Наразі місцева влада розслідує поодинокі міжнародні злочини — зґвалтування, мородерства та інші.
За його словами, притягнення до відповідальності міжнародних злочинців у країні було у пріоритеті для досягнення миру, але його відклали на довгий час.
“І тільки коли ситуація стабілізувалась і був встановлений повний контроль над порядком, тоді почали розслідувати та затримувати підозрюваних”, — коментує він і додає, що міжнародні злочини не мають терміну давності.
Експерти наголошують, що з початку введення місії у гарячу точку, вона обов’язково почне документувати міжнародні злочини за Римським статутом для майбутнього правосуддя.
Володимир Жминько згадує Біляну Плавшич, яка відбула два президентські терміни у Сербії. Попри підтримку західних країн, її все одно засудив Міжнародний трибунал з колишньої Югославії.
“У 2005 році, коли вона не могла переобиратись на третій термін, наступного дня після обрання іншого президента Міжнародний суд з колишньої Югославії оприлюднив обвинувальний висновок про її воєнні злочини. Вона як публічна людина відразу зателефонувала в Гаагу і сказала, що вилітає туди”, — розповідає Володимир Жминько.
Суд звинуватив жінку у співучасті в геноциді, злочинах проти людяності та у порушенні правил ведення війни. Жінка пішла на угоду із слідством і отримала 11 років ув’язнення. Однак Біляна Плавшич відбула дві третини терміну. Шведський суд звільнив її, взявши до уваги її зразкову поведінку.
АМНІСТІЯ БОЙОВИКІВ
Олег Мартиненко вважає, якщо Україна хоче повернути людей, а не лише територію, то їй варто вже зараз щонайменше розробляти різні варіанти амністії.
“Навіть якщо не буде миротворчої місії, ми маємо говорити про індивідуальну амністію. Людина має постати перед судом, де суд винесе вирок про те, що вона винна у злочинах за певний період, стукне молотком і скаже: “В силу закону про амністію або альтернативного закону покарань за злочини воєнного часу Вам призначається умовний термін/або ж Ви — амністовані”, — каже він.
“Якщо ж говоритимемо про люстрацію, то маємо казати, що спеціальної перевірки мають зазнати керівний склад щонайменше судової адміністрації та правоохоронних органів. Ми на це маємо право, бо вони грали керівну роль. А середню та нижню ланку на рівні виконавців можемо залишити без спецперевірки. Якщо ми показуємо їм добру волю, то нам вигідно поступити так, щоб усе населення “Л/ДНР” не взяло валізи і не подалося до Росії. Тоді ми отримаємо землю без населення. Чи нам це потрібно? Адже пустуючих сел у нас й так вистачає”, — додає правозахисник.
ХТО ПЛАТИТЬ ЗА МІСІЮ?
“Блакитні шоломи” фінансуються із бюджету ООН, куди кожна країна-член віддає свій внесок.
Цьогоріч на активні 16 миротворчих операцій у світі загалом планували витратити близько $7,9 мільярдів. Але влітку стало відомо про скорочення видатків майже на $600 тисяч через бажання президента США Дональда Трампа скоротити витрати на ООН.
Рішення про відправку своїх солдат та поліцейських до зони конфлікту приймає кожна із держав окремо.
Микола Мирний, журналіст Центру інформації про права людини http://bit.ly/2zyL6rg

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

Листопад 23, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Адвокаційна поїздка на Балкани

Листопад 3, 2017

Завдяки одному з партнерських проектів «Коаліції заради миру на Донбасі» – а саме проекту “Уповноваження громадського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі шляхи вирішення жорстокого минулого Донбасу”, «Центр Громадянських Свобод» зміг не тільки вивчити досвід роботи Балканських НГО , що документують та розслідують воєнні злочини, а також працюють з налагодженням постконфліктного діалогу, але й звісно використав цю можливість для міжнародної адвокації питань порушення прав людини в Криму та на Сході України. Чому см балканські країни такі важливі для цієї задачі? Бо по-перше, традиційно цей регіон має високий ступінь впливу Російської інфо-медіа машини, а по -друге саме на досвіді реалізації різних сценаріїв вирішення/блокування/замороження конфліктів на Балканах у 90-х роках структури ООН, ОБСЄ та інші окремі країни – міжнародні партнери України формують свої пропозиції, для вирішення ситуації з Кримом та Донбасом.  Саме тому так критично для українських НГО не тільки розуміти в чому схожі та відмінні контексти та сутності наших конфліктів  але й донести цю інформацію до громадянського суспільства в Балканських країнах.

Першою країною на нашому шляху Стала Боснія та Герцеговина, де нам вдалось познайомитись з кращими практиками роботи із пам’яттю про конфлікти в урбаністичному просторі, поспілкуватися з засновником та директором музею «Воєнного дитинства»  (War Childhood Museum ), який до речі в наступному році планує зробити експозицію по Україні, та навідатись в  Galerija 11/07/95,яка справляє невиразно глибоке враження щодо трагічних подій у Сребрениці в липні 1995 року завдяки поєднанню фото, аудіо та відео засобів вираження. Крім того, для нашої групи 13 представників організацій-членів коаліції, що займаються документуванням воєнних злочинів чудову фахову презентацію провів Mirsad Tokaca, директор Сараєвського Центру Дослідження та Ідентифікації (Sarajevo’s Research and Identification Centre), який до речі є автором проекту Боснійської книги мертвих. Нам продемонстрували не тільки технічні можливості бази даних, та системний підхід до документування воєнних злочинів, але й поділилися досвідом щодо методологій просування ідеї справедливого покарання для воєнних злочинців та відстоювання репарацій для сімей жертв цих злочинів.

Завдяки українському посольству в Боснії та Герцеговині також вдалось провести невелику прес-конференцію, а якій Сараєвські журналісти почули про актуальний стан з правами людини на непідконтрольних українському уряду територіях, ситуацію з близько 50 українськими в’язнями за політичними мотивами в Криму та на території РФ та перспективи внесення в українське законодавство положень міжнародного гуманітарного права для подолання безкарності воєнних злочинів.

Олександра Романцова

Не ідеологією нас треба зшивати, а образом майбутнього

Жовтень 14, 2017

Слід навчати народ контролювати владу, передусім місцеву.

Один із найвідоміших дисидентів СРСР, котрий важив після чотиримісячного голодування в політичній зоні ВР 389/35 у Пермській області 39 кг. Автор “Посібника із психіатрії для інакодумців”, член Американського товариства психіатрів, Королівського коледжу психіатрів Великої Британії, Всесвітньої ради реабілітації жертв катувань, міжнародного Пен-клубу, автор кількох книжок і сотень статей. Усе це — про правозахисника, громадського діяча і голову асоціації психіатрів України Семена Глузмана, з яким ми розмовляли про Майдан та синдром натовпу, про дружбу з “бандерівцями” і фермент опору, про контроль над владою і відповідальність за минуле.

— Семене Фішельовичу, ви один із тих, хто підтримав Майдан, але ніколи не рвався на його сцену. Чому, до речі? 

— Я ніколи не прагнув на сцену — з часів Руху жодного разу не був на жодному сходняку, тобто… на важливій зустрічі достойних людей. Просто розумію, що психологія однієї порядної людини і психологія тисяч порядних людей дуже різняться.

При цьому, мушу визнати, ще під час Помаранчевої революції мені телефонували багато закордонних колег, зірок світової психіатрії, з єдиним запитанням: де синдром агресивного впливу натовпу?

Український народ показав себе абсолютно дивно і у 2004-му, і в 2014-му. Під час недавнього урагану в Х’юстоні через мародерів поліції довелося запровадити комендантську годину. Чи багато випадків мародерства ми можемо згадати, коли в центрі Києва, з його численними дорогими магазинами та бутиками, стояло до 200 тисяч людей?

— У середині 1970-х у пермській зоні молодий єврей Глузман зблизився з українськими націоналістами — 25-річниками. Але тоді вас об’єднав спільний ворог, а не спільне бачення майбутнього. 

— Так, я кілька років провів у таборі пліч-о-пліч із тими, кого називали “бандерівцями”. Це були прості люди, імен Бандери чи Шухевича з їхніх вуст я ніколи не чув. Вони просто захищали свою землю від “чужих”. Я запитав одного разу дядю Васю Василя Маложинського, якого вважав солдатом УПА, а він виявився з дивізії СС-Галичина, зло так запитав, із докором: мовляв, як же ви могли?! І він, як міг, пояснив: “Спершу були совєти. Потім прийшли німці. Всі — чужі. А одного разу я побачив і почув своїх, ішли хлопці та співали українських пісень. То я й пристав до них. То ж свої були…” Ось так, просто і без ідейного пафосу.

— Єврейська підтримка Майдану не здивувала?

— Анітрохи не здивувала. Один із найяскравіших спогадів дитинства —мені було років 10—11,я повертався до себе додому в тролейбусі, що піднімався на Артема з площі Жовтневої революції (нинішнього Майдану). На одній із зупинок зайшла літня пані й дуже чемно, гарною українською мовою, запитала в пасажирів, де їй краще вийти. Тролейбус вибухнув гнівом, — я перелякався, не розуміючи, що коїться. Почав це цькування якийсь люмпен, мало не в майці, його підтримали голосисті тітки, — це був потік образ, що ринув на жінку, яка просто заговорила українською. Тоді я зрозумів: поруч зі мною живуть ще одні євреї — українці.

Не приховаю: коли Україна отримувала незалежність у 1991-му, я був напружений, пам’ятаючи, як агресивно ставилися тут до євреїв у радянську епоху. Я ж пам’ятаю, як єврейські хлопчики й дівчатка, для котрих були практично закриті місцеві виші, їхали в інші республіки, де спокійно вступали і добре вчилися. Крім того —і це для мене як дисидента вкрай важливо, — в Україні було найлютіше в Союзі КДБ. Напружився я й тому, що побачив, хто голосує за незалежність у Раді: група 239, яка офіційно називалася “За Радянську суверенну Україну”, простіше кажучи — комуністична більшість, що відчула вітер змін. А з ними — тисячі пристосуванців, які ринули з комсомолу прямо в Рух. Професійні кілери української культури, що миттєво стали викривачами “руки Москви”.

Я пам’ятаю, як один із перших американських послів в Україні говорив своїм друзям: мовляв, ви зачастили в Москву, приїдьте сюди, тут зовсім інший народ. І це правда, річ не в ідеалізації або романтизації, а в провісниках європейського менталітету.

Зрозуміло, на Майдані 2014-го були різні люди, і стояли вони за різне. Але так було і в зоні, —декому я за 7 років руки не подав.

— Сьогодні, через три з половиною роки, не розчаровані? 

— Я не такий наївний, аби не розуміти: революція закінчується не так, як мріють її учасники. Тому передбачав, що, можливо, розчаруюсь, але… не очікував, що настільки.

Розумієте, у своєму початковому оптимізмі я спирався на табірний досвід. Зі мною сиділо багато людей різних національностей, проте українців завжди було найбільше — приблизно 30—40% політв’язнів. Дуже різних — не дуже розумних і мудрих, освічених і майже неписьменних, щирих і собі на умі. Я погано розумію, що таке етнічна психологія, але за всі роки в політичній зоні не зустрів жодного білоруського, киргизького чи узбецького дисидента. А КДБ був скрізь. Тому, на відміну від багатьох республік колишнього СРСР, Україна мала можливість поступово прийти до якихось європейських цінностей. Тут є фермент опору, але народ не тренований у демократії і не в змозі контролювати своїх політиків.

Це, до речі, з’ясувалося досить швидко, тому, на мій погляд, єдиний вихід — пройти довгий шлях мажоритарних виборів.

— Де гречка вирішує все? 

— Вона вирішує все, оскільки за її роздачу нікого не садять. Певна річ, потрібні нові закони, інститут відкликання тощо — слід навчати народ контролювати владу, передусім місцеву. Чи багато українців вимагають звіту від своїх районних депутатів? Отож-бо й воно. І на кого нам ображатися?

Що стосується гречки, то пам’ятаєте сцени Тюльпанової революції в Бішкеку, коли революціонери тягли на спині вкрадені холодильники й телевізори? У Києві ж цього не було… Тут обидва Майдани вимагали від влади не гречки, а зовсім іншого.

Просто люди приймають поразку дуже швидко, сидячи в кухні або у ФБ і голосячи: знову м…дака обрали. А в Європі теж обирають не найкращих, але їх контролюють, — і цього треба навчати. Я знайомий із багатьма, хто допомагає, за підтримки західних партнерів, будувати в Україні демократичні інститути. Переважна більшість їх працюють виключно заради грошей. Окремі з них — негідники. На жаль…

— У 2014-му багатьом здавалося, що українці стають європейською політичною націю. Наскільки просунувся цей процес — чи, навпаки, призупинився, враховуючи політику історичної пам’яті з її культом нових героїв? 

— Для мене нові герої — це Небесна сотня, а не лідери ОУН чи УПА. І вульгаризація пам’яті про нових героїв — очевидна. Її вульгаризують, коли гальмують кримінальні справи, які мають назвати винуватців бойні. Її вульгаризують, оскільки керівництво країни не хоче визнати, що з того боку теж були українці. Я знаю одну сім’ю, в якій ріс хлопчик, єдиний син, котрого “погано” виховали, — він хотів бути українським офіцером. Його спалили на Майдані. Можливо, хтось із друзів моєї доньки, які періодично кидали коктейлі Молотова.

Є багато речей, які нас роз’єднують. Але в ситуації, коли народ у масі своїй ненавидить і зневажає владу, про яку любов одне до одного можна говорити?

— Що ви думаєте про декомунізацію, яка набирає дедалі витонченіших форм? 

— Як колишній політв’язень і антисовєтчик, я не можу не вітати цей процес. Але в нинішньому виконанні він мені огидний. Як і люстрація, що була явно організована й керована згори і припинилася так само раптово, як і почалася.

Ми ж проголосували свого часу за Кравчука, а КДБ ж арештовував дисидентів тільки після санкції відділу ідеології ЦК, очолюваного ним. Чому б його не притягти до відповідальності? А заодно й усіх депутатів Верховної Ради з групи 239, завдяки яким була проголошена незалежність.

Дуже зручно зносити пам’ятники, знімаючи з себе відповідальність за минуле. Ми ж вічна жертва, що з нас вимагати? “Ми нескінченно лаємо товариша Сталіна, і, певна річ, на це є підстави. І все-таки я хочу запитати: хто написав чотири мільйони доносів?” — сказав колись Сергій Довлатов. Запитання зависло в повітрі. У нас же немає ні найменшого відчуття відповідальності за дії батьків і дідів, як у Німеччині, де діти, внуки і правнуки добре пам’ятають, чим відзначилися їхні близькі. Де вони — діти співробітників НКВС, партійної номенклатури, де, зрештою, мільйони обивателів, що слухняно піднімали руки на чергових партзборах, які таврували відщепенців, зрадників соціалістичної батьківщини тощо?

Отож не ідеологією нас треба зшивати у XXI ст., а образом майбутнього.

Я не ворог увічнення пам’яті про Степана Бандеру, але коли в.о. міністра охорони здоров’я Супрун заявляє, що, приймаючи важливі рішення, подумки радиться з вождем ОУН, це вже ні в які ворота… І, очевидно, він їй щось радить, оскільки результати цього тандему ми бачимо.

— Донбас, що став плацдармом для “русского мира”, втрачений для України? Чи не дуже він нам і потрібен? 

— Росія убожіє, в неї все менше можливостей утримувати ці території, та й Путін, зрештою, смертний. Бажаючи того чи ні, але він своїми діями перекрив кисень багатьом впливовим людям у Росії, що вкрали мільярди, доступ до яких із кожним днем усе складніший, враховуючи санкції. Вони звикли до іншого рівня особистої свободи. Де їм, зрештою, тепер відпочивати? На Байкалі?

Отож я вірю, що рано чи пізно Україна повернеться в цей регіон. Але не та молодь, яка виїхала з Донбасу і вже облаштувалася в Києві чи інших містах. Вони свій вибір зробили.

Інколи мені спадає на думку крамольна річ… Мої табірні друзі боролися за незалежність України, і одного разу цей день настав — не тому, що ми сиділи за це в таборах. Якщо Донбас справді хоче жити інакше, якщо це його, а не чийсь зовнішній вибір, то, з моральної точки зору, чому б не подумати про ідею незалежності для цих людей? Це лише одне з можливих рішень, але і його треба проговорювати. Нарізно то нарізно, ми ж і так робимо все, щоб ізолювати ці території — з допомогою блокади, наприклад.

— Зрозуміло, що війна сприяє розділенню суспільства на своїх і чужих і формуванню чорно-білої картини світу. Все це природно, але… чи не перетворюємося ми на “Росію навпаки”, з її зневажанням особистої думки, пошуками своєї п’ятої колони тощо? 

— Я цілком усвідомлюю, що нинішній президент теж прагне до узурпації влади, але розумію, що в нього це теж не вийде, оскільки, як писав ще Кучма, Україна не Росія. Наш обиватель відрізняється від російського. Там щиро поважають Путіна. Тут влада змінюється, і кожну нову владу ми не любимо, а часто — зневажаємо або ненавидимо. І це дає підстави для оптимізму.

Що стосується розколу суспільства, то нас і кидають у минуле тому, що не пропонують бачення майбутнього. Це стосується і героїв УПА — чужих для значної частини країни, і мовної проблеми, яку переважна більшість українців взагалі не вважає проблемою, але яку знову піднімають на щит…

Після суду я 20 днів просидів в одній камері з Василем Стусом, — і це були розкішні 20 днів. Періодично я навіть забував, де перебуваю, поринаючи в українську культуру. Але говорили ми кожен своєю мовою, і Стус ставився до цього зовсім спокійно. Із 25-річниками УПА в таборі я спілкувався точно так само, — ніхто ніколи слова не сказав.

Одного разу мене вкотре перевели в новий барак, і того ж дня мене прийняли в “сім’ю” Євген Пришляк і Василь Підгородецький. Перший до арешту був референтом СБ львівського проводу ОУН, другий — простим бійцем УПА. Збирали в тумбочці їжу, ділили порівну й разом їли. Невдовзі до Василя підійшов старий поліцай — покидьок — і каже: “Василю, ти ж така шанована людина, старий зек, як тобі не соромно з жиденям їсти?” — “Я його на х… послав”, — розповідав мені потім Василь.

Тому давайте видавати хороші підручники, готувати класних учителів, — у цьому запорука успішної мовної політики. Мені доводиться інколи спілкуватися з вищою кастою деяких педагогічних університетів, — це жахливо. Вони академіки якихось своїх академій, заможні люди, але відтворюють радянське жлобство.

Україна багато чого погубила в собі. Коли НаУКМА робила перші кроки, я намагався пояснити ректорові, що треба зберегти наукові школи математиків, фізиків-теоретиків, які склалися в “поштових скриньках”, із чудовими фахівцями. Просто треба було дозволити цим фахівцям викладати спочатку російською, але… ми позбулися високого інтелекту.

— Хто в змозі вивести країну з замкненого кола? Поки що народ тотально не довіряє владі, наївно покладаючи надії на найбільш навіжених популістів, — і це ми вже проходили… Громадянське суспільство зазнало поразки — чи просто програло битву? 

— Громадянському суспільству треба допомагати, а не тиснути. Мене дуже тривожить майбутнє країни, в якій живу й частиною якої є. Боюся, що коли так триватиме, то українську державність переможуть не зовнішні сили, вона просто розчиниться, як тверда речовина в рідині. І залишиться водичка, солодка чи солонувата — не важливо.

— А як же фермент опору? 

— Фермент опору — важлива умова незалежності, але недостатня.

Будувати країну — це не сидіти в карцері. Потрібні інші навички. Коли скінчився Радянський Союз, у Москві багато колишніх дисидентів продовжували правозахисну діяльність. В Україні ж ряд моїх побратимів по ГУЛагу пішов у політику, — і що?

Зрозуміло, що влада постійно підкидає яблука розбрату, аби ми перебилися у своєму минулому, замість того, щоб будувати майбутнє. І менше згадували про реформи — потрібні, як повітря, й водночас болючі. Тому, тримаючись за свої крісла, верхи не квапляться їх проводити. А низи — низи дорослішають, і в цьому наш шанс.

Джерело, 13/10/2017

На політичне лицемірство витрачають сотні тисяч доларів

Жовтень 13, 2017

Про організоване лицемірство. Вперше цей термін почула минулого тижня на презентації наукового дослідження як міжнародне співтовариство планує миротворчі операції. Коли ЗМІ починають писати драматичні історії про війну в якійсь точці земної кулі, то це ставить демократичні уряди в незручне становище. З одного боку вони не воліють, щоб виборці закинули їм відсутність реакції на страждання цивільних людей. Разом з тим, вони не хочуть витрачати власні ресурси, і тим більше, підставляти під ризик своїх громадян. Із таким підходом “організованого лицемірства” досить часто і формуються миротворчі місії, які нічого не зупиняють і нікого не рятують. Але місія прибуває, журналісти пишуть про їх роботу, з’являються драматичні фото “миротворець віддає воду дитині”, виборці задоволені, уряд задоволений, питання закрито.

Сьогодні розбирали реальний кейс. Світовий банк у 2000 році виділяв безпрецедентне за обсягом фінансування на проведення судової реформи у Бангладеші. У цій країні суди контролюються виконавчою владою. Вони просто не доступні для незаможних (а в країні 36% населення взагалі знаходяться за межею бідності), для жінок та інших вразливих груп. Попри усе це 70% коштів мали йти на будівництво нових приміщень суду. Ми грали реальні ролі представників банку, уряду, верховного суду, іноземних агенцій, які мали отримати контракти на його реалізацію. І так сталося, що на момент прийняття рішення за столом не було жодної людини, якій би реально боліли люди в Бангладеші. Те, що назвали “судовою реформою” було прийнято. Так само відбулося на практиці. Величезна сума грошей була витрачена на організоване лицемірство. До всього, це була позика. І тягар виплат як завжди впаде на звичайне населення.

І от я читаю останні новини, що члени Ради Європи коливаються між “цінностями” та “збереженням цілісності організації”. Мова йде про відмову Росії сплачувати внесок в бюджет, допоки російській делегації не повернуть право голосу в ПАРЕ. Річний бюджет Ради Європи перевищує 450 млн. євро, а нинішній борг Росії складає 4-5% від цієї суми. На практиці це значить, що частину проектів Ради Європи ймовірно доведеться закривати, штат скорочувати. І тому очільники організації активно шукають можливості як зняти санкції з російської делегації та делікатно оминути те, що Росії продовжує брутально порушувати принципи, на яких ця організація була заснована. Dmytro Kuleba, сил тобі у боротьбі із цим організованим лицемірством. Готуємося до січня наступного року.

Джерело, 12/10/2017

Результаты поиска:

Олександра Матвійчук: Генеральний секретар Ради Європи звернувся до Путіна з проханням звільнити Сенцова

Червень 23, 2018

Голова правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександра Матвійчук повідомила, що Генеральний секретар Ради Європи звернувся до Путіна з проханням звільнити Олега Сенцова та заявив, що він особисто готовий написати клопотання про його помилування на основі Європейської конвенції з прав людини.

Читайте більше тут.

Зустріч з учасниками міжнародного обміну «Tackling discrimination»

Травень 11, 2018

10 травня 2018 року у Центрі польських та європейських студій (НаУКМА) відбулася зустріч координаторки групи громадського спостереження “ОЗОН” / Центр громадянських свобод Любові Галан з учасниками німецько-українського молодіжного обміну “Боротьба з дискримінацію” ( Tackling discrimination).
У рамках перезентації учасники дізналися більше про громадський контроль в Україні, моніторинг права на свободу мирних зібрань. Окремо у рамках обговорення розбирали також кейси порушення принципу недискримінації з боку поліції під час виконання позитивних обов’язків.

Ініціатива громадського спостереження ОЗОН  – добровільне об’єднання активних громадян, які усвідомлюють важливість контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів. За результатами спостережень оприлюднюють висновки та рекомендації. Громадські спостерігачі – незалежна сторона, вони завжди залишаються над процесом.

6 речей, які Вам потрібно знати про конфлікт на сході України – стаття гуманітарної місії ООН

Травень 8, 2018

Гуманітарна місія ООН в Україні опублікувала статтю про 6 речей, які кожен має знати про конфлікт на сході країні.

Олександра Матвійчук виступила у Вашингтоні

Квітень 17, 2018

В рамках навчання на Стендфордській програмі Ukrainian Emerging Leaders – голова правління ЦГС Олександра Матвійчук взяла участь у різних заходах у Вашингтоні.

Виступ перед очільниками церков та релігійних організацій на запрошення посла США по свободі релігії.

Олександра розповіла про наступ на свободу релігії на окупованих Росією територіях. За роки анексії кількість релігійних громад Криму скоротилася на 63%. В Донбасі ще у травні 2014 православ’я було проголошено головною релігією регіону. Відомі численні трагічні історії переслідувань активістів та релігійних діячів на цих територіях: тортури пастора Олександра Хомченко, які призвели до смерті; переслідування правозахисника Емір-Усеїн Куку, якому загрожує 20 років позбавлення волі; та багато інших.

Після виступу Олександра передала звернення Правозахисного порядку денного із проханням  організувати спеціальні слухання у Конгресі по цьому питанню. Звернення підтримали як правозахисні, так і релігійні організації, дякуючи Інституту релігійних свобод.

Дискусія Atlanic Council про майбутніх Українських лідерів.

На дискусії, зокрема, обговорювалися постмайданне суспільство України, проміжні результати реформ, в’язнів Кремля та полонених на Донбасі. Значення успіху України для всього пострадянського простору. Виклики, які стоять перед громадянським суспільством. Дискусія розпочалася виступом відомого публіциста та філософа – Френсіса Фукуями.

“Україна — це передова широкомасштабної боротьби за ліберальну демократію з різними популістськими та авторитарними силами усього світу” – Френсіс Фукуяма.

Зустріч з Куртом Волкером
представник Державного департаменту США з питань України
Голова Правління ЦГС передала Курту Волкеру бачення стратегічних пріоритетів у переговорах з Росією, які підписали понад 50 громадських організацій. Олександра також звернула увагу Курта на проблему арештів активістів на окупованих територіях. Арештованими залишаються сотні людей, серед них правозахисники, журналісти, активісти та звичайні люди. Але це все тільки верхівка айсбергу, за підозрою в державній зраді заарештували 246 людей. Ми досі не знаємо, хто ці люди та в яких умовах вони утримуються.

Представник Держ.депу сказав, що ретельно опрацює звернення.

Зустріч з Eurasia Foundation
Eurasia Foundation – Американська НУО, що займається розвитком ефективності громадських об’єднань.

 

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Звернення із приводу ненадання належної медичної допомоги Олегу Сенцову та іншим ув’язненим за політичними мотивами громадянам України зі списку LetMyPeopleGo

Листопад 29, 2017

Міністру закордонних справ Німеччини

пану Габріелю Зігмару

Станом на сьогодні близько 60 громадян України були позбавлені волі з політичних мотивів на території Російської Федерації та окупованого Криму. До більшості із них були застосовані катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання для вибиття неправдивих зізнань у діях, які вони не вчиняли.

Про це відкрито заявили Олег Сенцов, Олександр Кольченко, Валентин Вигівський, Микола Карпюк, Станіслав Клих, Євген Панов, Андрій Захтей, Андрій Коломієць, Сергій Литвинов, Олександр Костенко та інші незаконно утримувані люди. Детально про неправові практики, які застосовувалися до людей, що перебували під контролем Російської Федерації, розказали звільнені Юрій Яценко та Геннадій Афанасьєв.

Незаконне поводження з боку органів державної влади Російської Федерації яскраво ілюструє звернення Станіслава Клиха до Європейського суду з прав людини:

“[…] З метою змусити мене дати свідчення, до мене були застосовані незаконні методи дізнання і слідства, виражені у заподіянні мені побоїв і каліцтв у тому числі за допомогою наручників і електричного струму, тривалого стояння на колінах, в результаті чого на зап’ястях рук, колінах є численні шрами […]. Мене по кілька діб тримали на тюремному дворі, не даючи ні води, ні їжі. В результаті застосування цих методів я був доведений до стану дистрофії, не міг тримати в руках ложку, ручку, оскільки кисті рук були вивернуті в результаті приковування до решітки”.

Ситуацію ускладнюють незадовільні умови утримання за ґратами, які додатково призводять до різкого погіршення стану здоров’я,  розвитку та загострення хронічних та інших хвороб.

Стан здоров’я незаконно ув’язненого українського режисера Олега Сенцова, який був визнаний в’язнем сумління Міжнародною Амністією, нещодавно різко погіршився. За словами його адвоката, через тривале переохоложення у Олега загострився ревматизм і почалися проблеми з серцем.

Ми звертаємо увагу, що життя та здоров’я людини є найвищими цінностями кожної цивілізованої держави. Право  кожної  людини  на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного  здоров’я гарантується ст. 25 Загальної декларації прав людини 1948 року, ст.11, 12  Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 року, а також ст.11 Європейської соціальної хартії 1996 року.

Цього року представник Російської Федерації був обраний головою на 70-ій Всесвітній Асамблеї охорони здоров’я, статут якої Російська Федерація підписала ще у 1946 році. Тим самим вона визнала, що “володіння найвищим досяжним рівнем здоров’я є одним з основних прав кожної людини незалежно від раси, релігії, політичних переконань, економічного чи соціального становища”.

Крім того, відповідно до ст. 26 Федерального Закону від 21.11.2011 року N 323-ФЗ “Про основи охорони здоров’я громадян у Російській Федерації” особи, які утримуються під вартою, відбувають покарання у вигляді обмеження свободи, арешту, позбавлення свободи або адміністративного арешту, мають право на отримання медичної допомоги, зокрема, у необхідних випадках в медичних установах державної системи охорони здоров’я і муніципальної системи охорони здоров’я у відповідності до законодавства Російської Федерації.

На виконання даного закону було прийнято постанову уряду Російській Федерації від 28.12.2012  року N1466, якою було затверджено Правила надання особам, утримуваним під вартою або таким, що відбувають покарання у вигляді позбавлення свободи, медичної допомоги в медичних установах державної та муніципальної системи охорони здоров’я. У правилах передбачена можливість запрошення для проведення консультацій медиків-спеціалістів зазначених медичних установ при неможливості надання медичної допомоги в установах кримінально-виконавчої системи.

Ми звертаємо увагу, що усі громадяни України, яких за політичними мотивами утримують на території РФ та окупованому Криму, потребують належної медичної допомоги. Серед них у критичному стані знаходяться Дмитро Штибліков, який після затримання схуд на 30 кг та доведений до дистрофії, Станіслав Клих, який втратив психічне здоров’я після пережитих ним тортур, Олександр Костенко, який через відсутність операції ризикує втратити зламану працівниками ФСБ руку, Олександр Кольченко, який перебував у лікарні із діагнозом “дефіцит ваги”, Володимир Дудка, що вже десять місяців фактично знаходиться на самолікуванні із виразкою шлунку, Арсен Джеппаров, якому не надається медична допомога попри застуджені нирки, втрату слуху на ліве вухо та різке погіршення зору, Володимир Балух, у якого загострилися хвороби серця та нирок, через що йому вже декілька разів викликали карету швидкої медичної допомоги під час судових засідань, 19-річний Павло Гриб, який через інвалідність має постійно приймати підтримуючі препарати, тож відсутність ліків та належного медичного лікування у СІЗО спричинило до появи виразок на тілі.

Це тільки кілька прикладів порушення міжнародних зобов’язань Російською Федерацією права на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного  здоров’я утримуваних за політичними мотивами громадян України. Із моменту їх незаконного затримання незалежні лікарі не мають доступу до них, а відтак, не мають змоги оцінити стан їх здоров’я та надати належну медичну допомогу.

Ми звертаємося до Вас із проханням поставити перед урядом Російської Федерації питання про необхідність організувати доступ лікарів з Міжнародного Комітету Червоного хреста та інших авторитетних міжнародних організацій з охорони здоров’я для надання кваліфікованої медичної допомоги Олегу Сенцову та усім ув’язненим за політичними мотивами громадянам України зі списку LetMyPeopleGo.

Центр громадянських свобод, що координує кампанію #LetMyPeopleGo

ГО “Об’єднання родичів політв’язнів Кремля”

Медійна ініціатива за права людини

Кримська правозахисна група

Фундація “Відкритий Діалог”

Асоціація УМДПЛ

ГО “КримSOS”

Луганський обласний правозахисний центр  «Альтернатива»

ГО “Центр “Соціальна Дія”

ГО “Мирний берег”

Центр інформації про права людини

Експертний центр з прав людини

Благодійний фонд “Восток-SOS”

Euromaidan Press

ГО Харкiвський iнститут соцiальних дослiджень

ВМГО “Фундація Регіональних Ініціатив”

ГО “Правозахисна Ініціатива”

ГО “Регіональний центр прав людини”/Севастопольська правозахисна група

ХОФ “Громадська Альтернатива”

Миротворчі місії: чого ми чекаємо і що можемо отримати?

Листопад 24, 2017
Експерти дискусійного клубу платформи Правозахисний порядок денний розбиралися, що таке миротворча місія ООН, коли вона може стати реальною та чого від неї має очікувати Київ та незаконні збройні формування? 
Експерти нагадують, що рішення про введення місії в Україну має приймати консенсусом Рада Безпеки ООН. Однак оскільки Росія — постійний член Радбезу ООН і має право вето, то постає питання, чи дасть вона дозвіл на введення миротворчої місії на умовах України?
Колишній представник миротворчої місії ООН в Ліберії в 2010 – 2011 роках Юрій Бєлоусов сумнівається, що Росія погодиться, аби місія розташувалась на кордоні з Росією, як цього хоче Київ. Для неї буде неприйнятним варіант, коли українські силовики з часом зачистять окуповані території від представників незаконних збройних формувань.
Як компромісний варіант він пропонує розташувати миротворців по периметру конфліктної території.
“Тоді ми не заходимо, не вичищаємо усі незаконні формування, так само й Росія не заходить. За таких умов на конфліктну територію приходить третя сторона і починає працювати над безпекою”, — пояснює Юрій Бєлоусов, який нині є головою громадської організації “Експертний центр з прав людини”. Він додає, що з такою пропозицією Росії буде складно пояснити, чому вона проти.
“УКРАЇНА — ЯК КОЛОБОК, ЯКИЙ НЕ ЗНАЄ, КУДИ КОТИТИСЬ”
Ідея покликати миротворців — це здача нашим президентом дипломатичних позицій. Таким чином він розписався у своїй слабкості та неможливості як президент забезпечити усі процеси у подоланні збройного конфлікту. У цьому переконаний Олег Мартиненко, екс-командир станції “Новий Град” у складі миротворчої місії Цивільної поліції ООН в Боснії та Герцеговини з 1999 по 2001 роки.

Олег Мартиненко
“У нас є усі ресурси, аби навіть у замороженому стані цей конфлікт повільно просувати до вирішення. Це найлегше сказати: “Знаєте, все! Я стомився, я йду. Давайте покличемо миротворців. Вони усе вирішать”. Миротворці дійсно заморозять конфлікт на довгі роки і місцеве населення від цього тільки виграє. Але Україна як держава не матиме зиску, бо ми отримаємо такий анклав у складі України на довгі роки”, — вважає Олег Мартиненко, який зараз працює керівником аналітичного напрямку Української Гельсінської спілки з прав людини.
Тим часом Юрій Бєлоусов вважає, що кожен день збройного конфлікту віддаляє місцеве населення від України.
“Програми у школі, патріотичне виховання населення, інформаційні кампанії віддаляють громадян від нас. Україна не зацікавлена в тому, щоб цей конфлікт затягувався, якщо ми хочемо повернути і людей, і території”, — каже він.
Він наголошує, що миротворча місія ООН — це інструмент досягнення мети для тієї держави, яка розуміє, що вона хоче. Поки ж українці самі не визначились, що саме має “будуватись” на непідконтрольних територіях.
“Що буде на тій території? Незалежна держава? Зрозуміло, що у нас це викликає питання. Автономія у складі України? Але чи готові ми до цього? Ми самі не можемо знайти відповіді на ці питання. Тому будь-яка місія ООН буде викликати ворожі настрої у частини населення, яке завчасно не розуміє, що ми там хочемо. Коли ти не знаєш, куди ти пливеш, жоден вітер попутним не буде”, — каже Юрій Бєлоусов.
Експерти вважають, що миротворча місія ООН можлива після того, як Україна та Росія погодяться на прийнятні один для одного варіанти врегулювання конфлікту.
ЗАВДАННЯ МІСІЇ
Завдання миротворчих місій ООН — розбудувати мир, спостерігати за виконанням перемир’я, контролювати буферну зону між сторонами конфлікту, підтримувати правопорядок, розбудовувати державний устрій на конфліктній території та надавати гуманітарну допомогу, а також демобілізація і реінтеграція комбатантів.
Місії розвиваються у три етапи — створення безпечних умов (peace making), підтримання тривалий час таких умов (peace keeping) та передача відповідальності у питаннях безпеки приймаючій стороні (peace building).
Перш за все у зону конфлікту входить широкий військових контингент.
“Військовий контингент вводиться за узгодженням двома воюючими сторонами. Тому коли незаконні збройні формування погодяться на припинення вогню, вони відходять від лінії розмежування на 20 км, теж саме робить Україна, тоді в цей коридор заходить місія ООН”, — каже Олег Мартиненко.
Військові-миротворці носять уніформу військ країни, з якої вони прибули. Однак аби їх впізнавали ворогуючі сторони вони носять яскраві блакитні шоломи або ж берети із символікою ООН.
“Місія ООН сповідує той принцип, що блакитний колір та позначення “UN” (ООН — ред.) говорять про те, що цілитись у цю людину неможна. На практиці таке трактування призводило до того, що у французького, здається, контингенту блакитні шоломи були зроблені із звичайного пластика. Оскільки французький уряд вважає, що блакитний колір — показник того, що людина знаходиться у безпеці. Він — миротворець”, — пояснює Олег Мартиненко.
Олег Мартиненко тим не менш не виключає нападів та провокацій проти “блакитних шоломів”. Він нагадує, як у вже мирній Боснії у 1996 році невідомі роззброїли один із військових контингентів ООН.
“Військовий контингент вже впакував своє озброєння, речі, аби вже завтра літаком відправитись у далеку Азію. Але у цю ніч невідомі озброєні формування зайшли у табір, арештували весь персонал, вивезли все озброєння, і досі його так ніхто й не знайшов”, — розповідає Олег Мартиненко.
Він наводить статистику, згідно з якою щорічно у 16 діючих місіях помирають до 115 миротворців. 80 людей — із військового контингенту. Інша кількість припадає на поліцейський та цивільний контингенти. Із 80 “блакитних шоломів” військового контингенту 50% помирає від хвороб, а інші 50% від зловмисних дій ворогуючих сторін.
Миротворці можуть використовувати зброю здебільшого тільки для самозахисту. Якщо місії нададуть “жорсткий мандат”, вони можуть стріляти для власного захисту й захисту цивільного населення.
ЧИ СПІВПРАЦЮВАТИМЕ ООН ІЗ НЕЗАКОННИМИ ЗБРОЙНИМИ ФОРМУВАННЯМИ?
Військовий компонент у гарячій зоні зменшується, коли ситуація стабілізується. Далі свою роботу починає поліцейський контингент та розширюється громадянський компонент.
На конфліктну територію прибуває низка міжнародних консалтингових, політичних організацій та технічна підтримка. Вони допомагають розбудувати політичні та виконавчі органи, відновлюють населені пункти, допомагають створювати робочі місця, аби максимально залучити місцеве населення та радять ворогуючим сторонам, як зробити процес інтеграції м’якішим.
Олег Мартиненко вказує, скільки робочих місць із пристойною заробітною платою створить місія тільки для свого забезпечення.
“Якщо ми кажемо про 40 тисяч миротворців, то щонайменше додатково до 1/5 цієї кількості буде набрано перекладачів з місцевого населення, тобто 8 тисяч людей. Так само потрібен персонал з прибирання території, обслуговування технічного парку, комунікаційних мереж тощо, тобто ще до 2 тисяч осіб”, — розповідає він.

Юрій Бєлоусов

“За бажання у регіоні можна зробити міста-сади”, — коментує Юрій Бєлоусов.

Однак експерти роблять застереження, що за наявності високого рівня корупції міжнародна спільнота не буде вкладати кошти, як це було у Боснії та Герцеговині.
Поліцейський компонент потрібний, аби впровадити правоохоронні функції відповідно до міжнародних стандартів, які держава не може сама забезпечити.
Володимир Жминько, учасник поліцейської місії ЄС в Боснії та Герцеговині у 2003 – 2011 роках, каже, що поліцейський контингент може повністю замінити собою правоохоронні органи, як це було у Косово.
“Там не було взагалі жодних правоохоронних структур. Згодом вони почали підбирати людей, навчати їх, створювати місцеву поліцію та передавати їй свої виконавчі функції”, — пояснює він.
За його словами, в реаліях України нові правоохоронні органи можуть складатись як із “правоохоронців незаконних збройних формувань”, так і з переведених службовців із підконтрольних Києву територій.
Однак як буде насправді — достеменно невідомо. Це питання мають вирішити ворогуючі сторони під час обговорення мандату і повноважень місії до її введення, переконаний Юрій Бєлоусов.
“Чи погодяться збройні формування на те, щоб ООН створювало поліцію з нуля? Гаразд, припустимо, вони склали зброю. Постає питання, з кого саме будуть формуватись місцеві правоохоронці та розбудовуватиметься держава? Питань мільярд. Усі вони будуть вирішуватись задовго до введення контингенту”, — каже Юрій Бєлоусов.
Експерти одностайні — “блакитні шоломи” будуть співпрацювати із де-факто владою. Вони сприйматимуть міліціонерів ОРДЛО як легітимних і таких, які виконують свої обов’язки. Причина криється у розділі “Дії поліції в умовах вторгнення” Європейського кодексу поліцейської етики Ради Європи.
У документі йдеться, що під час агресії іншої країни поліція зобов’язана виконувати свої функції із забезпечення захисту громадян і не має бути стороною конфлікту. Кодекс забороняє окупаційній владі карати міліціонера, який лишився виконувати професійні зобов’язання. Так само заборона карати за роботу під час окупації розповсюджуватиметься на український уряд, як тільки він відновить контроль на сході України.
“Місія буде слідкувати, аби місцеві правоохоронці у відповідності із європейськими стандартами виконували функції із забезпечення охорони життя та здоров’я мирного населення. Якщо вони роблять щось не так, місія ініціює розслідування з боку місцевої влади про притягнення правоохоронців до дисциплінарної та кримінальної відповідальності. Адже дію законів ніхто не скасовував”, — пояснює Олег Мартиненко.
Юрій Бєлоусов згадує свій досвід у миротворчих місіях.
“Коли ми прибували у гарячі точки, де були 2 – 4 сторони, нам було взагалі байдуже, хто з них правий, хто винний, хто перший почав стріляти, де коріння конфлікту. Наше завдання було стабілізувати становище і запустити мирний процес”, — каже експерт і додає, що “блакитні шоломи” змушені будуть співпрацювати з де-факто владою, аби досягти їхніх задач.
Олег Мартиненко резюмує, що від місії виграє місцеве населення. Коли вона увійде у конфліктну територію, вона, за його словами, не буде дослухатись до політиків з обох сторін, а виконуватиме свою роботу відповідно до стандартів ООН та Європейського Союзу.
ЧИ ЗМОЖУТЬ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ ПОВЕРТАТИСЬ ДОДОМУ? 
Експерти звертають увагу, що навіть активісти Євромайдану зможуть повернутись на підконтрольну ООН територію. Громадянам повертатимуть ті помешкання, які були відчужені незаконними збройними формуваннями.
“Місія дотримується прав людини, зокрема, й захищатиме право на власність. Приклад Боснії та Герцеговини показує: коли переселенці почали повертатись, то їм через різні механізми поновлювали право на власність за участі міжнародних структур та місцевих правоохоронців”, — розповідає Володимир Жминько.
Він згадує, як у Боснії кандидати на державні посади перевірялись, чи проживали вони у власності переселенців.
“Якщо, наприклад, поліцейський жив у помешканні переселенця, для нього дорога в поліцію була закритою”, — коментує експерт.
ЯКЕ ЗАКОНОДАВСТВО ДІЯТИМЕ ДЛЯ МИРОТВОРЦІВ?
Місія керуватиметься українським законодавством, але паралельно вона спонукатиме де-факто місцеві органи покращувати свої “закони” та “нормативні акти” з тим, щоб вони відповідали міжнародним стандартам.
“Радник, який сидітиме поряд з мером або “очільником” незаконного збройного формування казатиме: “Ось тут у вас низка статей не відповідають європейським стандартам. Потрібно ось таку редакцію сюди впровадити”. У випадку саботування рішень місії розпочинатиметься політичне врегулювання питання через дипломатію”, — пояснює Олег Мартиненко.
Він зауважує, що тимчасова адміністрація ООН, немов шлюз, буде вирівнювати законодавство за міжнародними стандартами як на сході країни, так в самій Україні. Місія лишатиметься у конфліктній території доти, доки обидві сторони не вирівняють своє законодавство.
“Українському керівництву можуть сказати: “Ми будемо тут, поки ви не проявите політичну волю і не змусите уряд зробити так, щоб ті люди, які живуть на підконтрольних ООН територіях, не боялись зняття місії та переходу у мирний стан з усією країною”, — розповідає Олег Мартиненко. Рішення про призупинення або скасування мандату миротворчої місії приймає Радбез ООН.
До миротворця, який вчинив злочин, застосовуватиметься законодавство країни перебування. Його можуть засудити на території України або ж депортувати в рідну країну, аби він відбув покарання.
“За дисциплінарні та адміністративні правопорушення миротворця зазвичай репатріюють додому. Часом це — найгірше покарання для людей, які приїхали до місії, орієнтуючись на досить високу оплату — $80 – 100 на добу”, — пояснює Олег Мартиненко.
У будь-якої місії ООН працює відділ внутрішнього розслідування, який займається будь-якими порушеннями кодексу етики.
ЗА ЩО КРИТИКУВАЛИ МІСІЇ ООН?
“Блакитні шоломи” критикують за повільне відрядження до зони конфлікту. Зазвичай на їхнє відрядження йде не менше півроку.
Миротворців звинувачують у малій ефективності врегулювання конфліктів. Досі триває перша місія, яка стартувала у 1948 році на Близькому Сході.
Критикують також бельгійських миротворців за те, що їм не вдалось попередити геноцид тутсі у Руанді у 1994 році. Бельгія вивела свої війська після вбивства 10-х службовців. У Руанді загинули щонайменше 800 тисяч людей.
Окрім цього, нідерландським миротворцям закидають, що їм не вдалось захистити близько 300 мусульман від боснійських сербів у Сребрениці у 1995 році. Після того, як військові формування боснійських сербів захопили безпечну зону ООН, нідерландський батальйон видав мусульман. Загалом тоді за декілька днів від рук боснійських сербів загинули 8 тисяч 373 мусульманських чоловіків та хлопчиків.

Не треба сподіватись, що військовий контингент місії ООН буде захищати цивільних, наголошує Володимир Жминько. Завдання місії забезпечувати дотримання прав людини не військовими методами.

Володимир Жминько
За його словами, коли місії не вдається виконати свої задачі, вона може звернутись за допомогою до регіональних структур.
 “Вони будуть присутні, не ставатимуть на жодну сторону, документуватимуть порушення та злочини, робитимуть звіти. Вони вводяться у гарячу точку як стабілізуючий фактор”, — коментує він. 
“Приклад Боснії. Коли миротворчі сили ООН не справлялись у 1995 році, вони звернулись до сил НАТО. Альянс увійшов до зони як стабілізуюча сила із важким озброєнням і був там до 2004 року. Це зіграло вирішальну роль у підписанні мирного договору”, — зауважує Володимир Жминько.
“Коли ситуація стабілізувалась, вирішили передати функції із завершення розбудови миру у країні регіональним структурам. Тоді місія ООН завершила своє існування. Подальші 9 років, до 2011 року, функції виконувала поліцейська місія Європейського Союзу”, — додає він.
ХТО РОЗСЛІДУВАТИМЕ МІЖНАРОДНІ ЗЛОЧИНИ?
Питання переслідування винних у міжнародних злочинах залежатиме від того, у чиїй юрисдикції будуть ці злочини.
Володимир Жминько нагадує, що воєнні злочини у Боснії були під юрисдикцією Міжнародного трибуналу з колишньої Югославії. Після того, як до відповідальності притягнули основних воєнних злочинців у боснійській прокуратурі, створили відділ із розслідування воєнних злочинів, куди увійшли міжнародні прокурори.
“Згодом міжнародні прокурори пішли, лишились лише місцеві, які зараз займаються воєнними злочинами. Трибунал передав матеріали, які лишились, аби вони їх дорозслідували”, — розповідає екс-керівник регіонального відділу розслідування порушень прав людини у Боснії та Герцеговоні у 1997 – 1998 роках Володимир Жминько.
Наразі місцева влада розслідує поодинокі міжнародні злочини — зґвалтування, мородерства та інші.
За його словами, притягнення до відповідальності міжнародних злочинців у країні було у пріоритеті для досягнення миру, але його відклали на довгий час.
“І тільки коли ситуація стабілізувалась і був встановлений повний контроль над порядком, тоді почали розслідувати та затримувати підозрюваних”, — коментує він і додає, що міжнародні злочини не мають терміну давності.
Експерти наголошують, що з початку введення місії у гарячу точку, вона обов’язково почне документувати міжнародні злочини за Римським статутом для майбутнього правосуддя.
Володимир Жминько згадує Біляну Плавшич, яка відбула два президентські терміни у Сербії. Попри підтримку західних країн, її все одно засудив Міжнародний трибунал з колишньої Югославії.
“У 2005 році, коли вона не могла переобиратись на третій термін, наступного дня після обрання іншого президента Міжнародний суд з колишньої Югославії оприлюднив обвинувальний висновок про її воєнні злочини. Вона як публічна людина відразу зателефонувала в Гаагу і сказала, що вилітає туди”, — розповідає Володимир Жминько.
Суд звинуватив жінку у співучасті в геноциді, злочинах проти людяності та у порушенні правил ведення війни. Жінка пішла на угоду із слідством і отримала 11 років ув’язнення. Однак Біляна Плавшич відбула дві третини терміну. Шведський суд звільнив її, взявши до уваги її зразкову поведінку.
АМНІСТІЯ БОЙОВИКІВ
Олег Мартиненко вважає, якщо Україна хоче повернути людей, а не лише територію, то їй варто вже зараз щонайменше розробляти різні варіанти амністії.
“Навіть якщо не буде миротворчої місії, ми маємо говорити про індивідуальну амністію. Людина має постати перед судом, де суд винесе вирок про те, що вона винна у злочинах за певний період, стукне молотком і скаже: “В силу закону про амністію або альтернативного закону покарань за злочини воєнного часу Вам призначається умовний термін/або ж Ви — амністовані”, — каже він.
“Якщо ж говоритимемо про люстрацію, то маємо казати, що спеціальної перевірки мають зазнати керівний склад щонайменше судової адміністрації та правоохоронних органів. Ми на це маємо право, бо вони грали керівну роль. А середню та нижню ланку на рівні виконавців можемо залишити без спецперевірки. Якщо ми показуємо їм добру волю, то нам вигідно поступити так, щоб усе населення “Л/ДНР” не взяло валізи і не подалося до Росії. Тоді ми отримаємо землю без населення. Чи нам це потрібно? Адже пустуючих сел у нас й так вистачає”, — додає правозахисник.
ХТО ПЛАТИТЬ ЗА МІСІЮ?
“Блакитні шоломи” фінансуються із бюджету ООН, куди кожна країна-член віддає свій внесок.
Цьогоріч на активні 16 миротворчих операцій у світі загалом планували витратити близько $7,9 мільярдів. Але влітку стало відомо про скорочення видатків майже на $600 тисяч через бажання президента США Дональда Трампа скоротити витрати на ООН.
Рішення про відправку своїх солдат та поліцейських до зони конфлікту приймає кожна із держав окремо.
Микола Мирний, журналіст Центру інформації про права людини http://bit.ly/2zyL6rg

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

Листопад 23, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Адвокаційна поїздка на Балкани

Листопад 3, 2017

Завдяки одному з партнерських проектів «Коаліції заради миру на Донбасі» – а саме проекту “Уповноваження громадського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі шляхи вирішення жорстокого минулого Донбасу”, «Центр Громадянських Свобод» зміг не тільки вивчити досвід роботи Балканських НГО , що документують та розслідують воєнні злочини, а також працюють з налагодженням постконфліктного діалогу, але й звісно використав цю можливість для міжнародної адвокації питань порушення прав людини в Криму та на Сході України. Чому см балканські країни такі важливі для цієї задачі? Бо по-перше, традиційно цей регіон має високий ступінь впливу Російської інфо-медіа машини, а по -друге саме на досвіді реалізації різних сценаріїв вирішення/блокування/замороження конфліктів на Балканах у 90-х роках структури ООН, ОБСЄ та інші окремі країни – міжнародні партнери України формують свої пропозиції, для вирішення ситуації з Кримом та Донбасом.  Саме тому так критично для українських НГО не тільки розуміти в чому схожі та відмінні контексти та сутності наших конфліктів  але й донести цю інформацію до громадянського суспільства в Балканських країнах.

Першою країною на нашому шляху Стала Боснія та Герцеговина, де нам вдалось познайомитись з кращими практиками роботи із пам’яттю про конфлікти в урбаністичному просторі, поспілкуватися з засновником та директором музею «Воєнного дитинства»  (War Childhood Museum ), який до речі в наступному році планує зробити експозицію по Україні, та навідатись в  Galerija 11/07/95,яка справляє невиразно глибоке враження щодо трагічних подій у Сребрениці в липні 1995 року завдяки поєднанню фото, аудіо та відео засобів вираження. Крім того, для нашої групи 13 представників організацій-членів коаліції, що займаються документуванням воєнних злочинів чудову фахову презентацію провів Mirsad Tokaca, директор Сараєвського Центру Дослідження та Ідентифікації (Sarajevo’s Research and Identification Centre), який до речі є автором проекту Боснійської книги мертвих. Нам продемонстрували не тільки технічні можливості бази даних, та системний підхід до документування воєнних злочинів, але й поділилися досвідом щодо методологій просування ідеї справедливого покарання для воєнних злочинців та відстоювання репарацій для сімей жертв цих злочинів.

Завдяки українському посольству в Боснії та Герцеговині також вдалось провести невелику прес-конференцію, а якій Сараєвські журналісти почули про актуальний стан з правами людини на непідконтрольних українському уряду територіях, ситуацію з близько 50 українськими в’язнями за політичними мотивами в Криму та на території РФ та перспективи внесення в українське законодавство положень міжнародного гуманітарного права для подолання безкарності воєнних злочинів.

Олександра Романцова

Не ідеологією нас треба зшивати, а образом майбутнього

Жовтень 14, 2017

Слід навчати народ контролювати владу, передусім місцеву.

Один із найвідоміших дисидентів СРСР, котрий важив після чотиримісячного голодування в політичній зоні ВР 389/35 у Пермській області 39 кг. Автор “Посібника із психіатрії для інакодумців”, член Американського товариства психіатрів, Королівського коледжу психіатрів Великої Британії, Всесвітньої ради реабілітації жертв катувань, міжнародного Пен-клубу, автор кількох книжок і сотень статей. Усе це — про правозахисника, громадського діяча і голову асоціації психіатрів України Семена Глузмана, з яким ми розмовляли про Майдан та синдром натовпу, про дружбу з “бандерівцями” і фермент опору, про контроль над владою і відповідальність за минуле.

— Семене Фішельовичу, ви один із тих, хто підтримав Майдан, але ніколи не рвався на його сцену. Чому, до речі? 

— Я ніколи не прагнув на сцену — з часів Руху жодного разу не був на жодному сходняку, тобто… на важливій зустрічі достойних людей. Просто розумію, що психологія однієї порядної людини і психологія тисяч порядних людей дуже різняться.

При цьому, мушу визнати, ще під час Помаранчевої революції мені телефонували багато закордонних колег, зірок світової психіатрії, з єдиним запитанням: де синдром агресивного впливу натовпу?

Український народ показав себе абсолютно дивно і у 2004-му, і в 2014-му. Під час недавнього урагану в Х’юстоні через мародерів поліції довелося запровадити комендантську годину. Чи багато випадків мародерства ми можемо згадати, коли в центрі Києва, з його численними дорогими магазинами та бутиками, стояло до 200 тисяч людей?

— У середині 1970-х у пермській зоні молодий єврей Глузман зблизився з українськими націоналістами — 25-річниками. Але тоді вас об’єднав спільний ворог, а не спільне бачення майбутнього. 

— Так, я кілька років провів у таборі пліч-о-пліч із тими, кого називали “бандерівцями”. Це були прості люди, імен Бандери чи Шухевича з їхніх вуст я ніколи не чув. Вони просто захищали свою землю від “чужих”. Я запитав одного разу дядю Васю Василя Маложинського, якого вважав солдатом УПА, а він виявився з дивізії СС-Галичина, зло так запитав, із докором: мовляв, як же ви могли?! І він, як міг, пояснив: “Спершу були совєти. Потім прийшли німці. Всі — чужі. А одного разу я побачив і почув своїх, ішли хлопці та співали українських пісень. То я й пристав до них. То ж свої були…” Ось так, просто і без ідейного пафосу.

— Єврейська підтримка Майдану не здивувала?

— Анітрохи не здивувала. Один із найяскравіших спогадів дитинства —мені було років 10—11,я повертався до себе додому в тролейбусі, що піднімався на Артема з площі Жовтневої революції (нинішнього Майдану). На одній із зупинок зайшла літня пані й дуже чемно, гарною українською мовою, запитала в пасажирів, де їй краще вийти. Тролейбус вибухнув гнівом, — я перелякався, не розуміючи, що коїться. Почав це цькування якийсь люмпен, мало не в майці, його підтримали голосисті тітки, — це був потік образ, що ринув на жінку, яка просто заговорила українською. Тоді я зрозумів: поруч зі мною живуть ще одні євреї — українці.

Не приховаю: коли Україна отримувала незалежність у 1991-му, я був напружений, пам’ятаючи, як агресивно ставилися тут до євреїв у радянську епоху. Я ж пам’ятаю, як єврейські хлопчики й дівчатка, для котрих були практично закриті місцеві виші, їхали в інші республіки, де спокійно вступали і добре вчилися. Крім того —і це для мене як дисидента вкрай важливо, — в Україні було найлютіше в Союзі КДБ. Напружився я й тому, що побачив, хто голосує за незалежність у Раді: група 239, яка офіційно називалася “За Радянську суверенну Україну”, простіше кажучи — комуністична більшість, що відчула вітер змін. А з ними — тисячі пристосуванців, які ринули з комсомолу прямо в Рух. Професійні кілери української культури, що миттєво стали викривачами “руки Москви”.

Я пам’ятаю, як один із перших американських послів в Україні говорив своїм друзям: мовляв, ви зачастили в Москву, приїдьте сюди, тут зовсім інший народ. І це правда, річ не в ідеалізації або романтизації, а в провісниках європейського менталітету.

Зрозуміло, на Майдані 2014-го були різні люди, і стояли вони за різне. Але так було і в зоні, —декому я за 7 років руки не подав.

— Сьогодні, через три з половиною роки, не розчаровані? 

— Я не такий наївний, аби не розуміти: революція закінчується не так, як мріють її учасники. Тому передбачав, що, можливо, розчаруюсь, але… не очікував, що настільки.

Розумієте, у своєму початковому оптимізмі я спирався на табірний досвід. Зі мною сиділо багато людей різних національностей, проте українців завжди було найбільше — приблизно 30—40% політв’язнів. Дуже різних — не дуже розумних і мудрих, освічених і майже неписьменних, щирих і собі на умі. Я погано розумію, що таке етнічна психологія, але за всі роки в політичній зоні не зустрів жодного білоруського, киргизького чи узбецького дисидента. А КДБ був скрізь. Тому, на відміну від багатьох республік колишнього СРСР, Україна мала можливість поступово прийти до якихось європейських цінностей. Тут є фермент опору, але народ не тренований у демократії і не в змозі контролювати своїх політиків.

Це, до речі, з’ясувалося досить швидко, тому, на мій погляд, єдиний вихід — пройти довгий шлях мажоритарних виборів.

— Де гречка вирішує все? 

— Вона вирішує все, оскільки за її роздачу нікого не садять. Певна річ, потрібні нові закони, інститут відкликання тощо — слід навчати народ контролювати владу, передусім місцеву. Чи багато українців вимагають звіту від своїх районних депутатів? Отож-бо й воно. І на кого нам ображатися?

Що стосується гречки, то пам’ятаєте сцени Тюльпанової революції в Бішкеку, коли революціонери тягли на спині вкрадені холодильники й телевізори? У Києві ж цього не було… Тут обидва Майдани вимагали від влади не гречки, а зовсім іншого.

Просто люди приймають поразку дуже швидко, сидячи в кухні або у ФБ і голосячи: знову м…дака обрали. А в Європі теж обирають не найкращих, але їх контролюють, — і цього треба навчати. Я знайомий із багатьма, хто допомагає, за підтримки західних партнерів, будувати в Україні демократичні інститути. Переважна більшість їх працюють виключно заради грошей. Окремі з них — негідники. На жаль…

— У 2014-му багатьом здавалося, що українці стають європейською політичною націю. Наскільки просунувся цей процес — чи, навпаки, призупинився, враховуючи політику історичної пам’яті з її культом нових героїв? 

— Для мене нові герої — це Небесна сотня, а не лідери ОУН чи УПА. І вульгаризація пам’яті про нових героїв — очевидна. Її вульгаризують, коли гальмують кримінальні справи, які мають назвати винуватців бойні. Її вульгаризують, оскільки керівництво країни не хоче визнати, що з того боку теж були українці. Я знаю одну сім’ю, в якій ріс хлопчик, єдиний син, котрого “погано” виховали, — він хотів бути українським офіцером. Його спалили на Майдані. Можливо, хтось із друзів моєї доньки, які періодично кидали коктейлі Молотова.

Є багато речей, які нас роз’єднують. Але в ситуації, коли народ у масі своїй ненавидить і зневажає владу, про яку любов одне до одного можна говорити?

— Що ви думаєте про декомунізацію, яка набирає дедалі витонченіших форм? 

— Як колишній політв’язень і антисовєтчик, я не можу не вітати цей процес. Але в нинішньому виконанні він мені огидний. Як і люстрація, що була явно організована й керована згори і припинилася так само раптово, як і почалася.

Ми ж проголосували свого часу за Кравчука, а КДБ ж арештовував дисидентів тільки після санкції відділу ідеології ЦК, очолюваного ним. Чому б його не притягти до відповідальності? А заодно й усіх депутатів Верховної Ради з групи 239, завдяки яким була проголошена незалежність.

Дуже зручно зносити пам’ятники, знімаючи з себе відповідальність за минуле. Ми ж вічна жертва, що з нас вимагати? “Ми нескінченно лаємо товариша Сталіна, і, певна річ, на це є підстави. І все-таки я хочу запитати: хто написав чотири мільйони доносів?” — сказав колись Сергій Довлатов. Запитання зависло в повітрі. У нас же немає ні найменшого відчуття відповідальності за дії батьків і дідів, як у Німеччині, де діти, внуки і правнуки добре пам’ятають, чим відзначилися їхні близькі. Де вони — діти співробітників НКВС, партійної номенклатури, де, зрештою, мільйони обивателів, що слухняно піднімали руки на чергових партзборах, які таврували відщепенців, зрадників соціалістичної батьківщини тощо?

Отож не ідеологією нас треба зшивати у XXI ст., а образом майбутнього.

Я не ворог увічнення пам’яті про Степана Бандеру, але коли в.о. міністра охорони здоров’я Супрун заявляє, що, приймаючи важливі рішення, подумки радиться з вождем ОУН, це вже ні в які ворота… І, очевидно, він їй щось радить, оскільки результати цього тандему ми бачимо.

— Донбас, що став плацдармом для “русского мира”, втрачений для України? Чи не дуже він нам і потрібен? 

— Росія убожіє, в неї все менше можливостей утримувати ці території, та й Путін, зрештою, смертний. Бажаючи того чи ні, але він своїми діями перекрив кисень багатьом впливовим людям у Росії, що вкрали мільярди, доступ до яких із кожним днем усе складніший, враховуючи санкції. Вони звикли до іншого рівня особистої свободи. Де їм, зрештою, тепер відпочивати? На Байкалі?

Отож я вірю, що рано чи пізно Україна повернеться в цей регіон. Але не та молодь, яка виїхала з Донбасу і вже облаштувалася в Києві чи інших містах. Вони свій вибір зробили.

Інколи мені спадає на думку крамольна річ… Мої табірні друзі боролися за незалежність України, і одного разу цей день настав — не тому, що ми сиділи за це в таборах. Якщо Донбас справді хоче жити інакше, якщо це його, а не чийсь зовнішній вибір, то, з моральної точки зору, чому б не подумати про ідею незалежності для цих людей? Це лише одне з можливих рішень, але і його треба проговорювати. Нарізно то нарізно, ми ж і так робимо все, щоб ізолювати ці території — з допомогою блокади, наприклад.

— Зрозуміло, що війна сприяє розділенню суспільства на своїх і чужих і формуванню чорно-білої картини світу. Все це природно, але… чи не перетворюємося ми на “Росію навпаки”, з її зневажанням особистої думки, пошуками своєї п’ятої колони тощо? 

— Я цілком усвідомлюю, що нинішній президент теж прагне до узурпації влади, але розумію, що в нього це теж не вийде, оскільки, як писав ще Кучма, Україна не Росія. Наш обиватель відрізняється від російського. Там щиро поважають Путіна. Тут влада змінюється, і кожну нову владу ми не любимо, а часто — зневажаємо або ненавидимо. І це дає підстави для оптимізму.

Що стосується розколу суспільства, то нас і кидають у минуле тому, що не пропонують бачення майбутнього. Це стосується і героїв УПА — чужих для значної частини країни, і мовної проблеми, яку переважна більшість українців взагалі не вважає проблемою, але яку знову піднімають на щит…

Після суду я 20 днів просидів в одній камері з Василем Стусом, — і це були розкішні 20 днів. Періодично я навіть забував, де перебуваю, поринаючи в українську культуру. Але говорили ми кожен своєю мовою, і Стус ставився до цього зовсім спокійно. Із 25-річниками УПА в таборі я спілкувався точно так само, — ніхто ніколи слова не сказав.

Одного разу мене вкотре перевели в новий барак, і того ж дня мене прийняли в “сім’ю” Євген Пришляк і Василь Підгородецький. Перший до арешту був референтом СБ львівського проводу ОУН, другий — простим бійцем УПА. Збирали в тумбочці їжу, ділили порівну й разом їли. Невдовзі до Василя підійшов старий поліцай — покидьок — і каже: “Василю, ти ж така шанована людина, старий зек, як тобі не соромно з жиденям їсти?” — “Я його на х… послав”, — розповідав мені потім Василь.

Тому давайте видавати хороші підручники, готувати класних учителів, — у цьому запорука успішної мовної політики. Мені доводиться інколи спілкуватися з вищою кастою деяких педагогічних університетів, — це жахливо. Вони академіки якихось своїх академій, заможні люди, але відтворюють радянське жлобство.

Україна багато чого погубила в собі. Коли НаУКМА робила перші кроки, я намагався пояснити ректорові, що треба зберегти наукові школи математиків, фізиків-теоретиків, які склалися в “поштових скриньках”, із чудовими фахівцями. Просто треба було дозволити цим фахівцям викладати спочатку російською, але… ми позбулися високого інтелекту.

— Хто в змозі вивести країну з замкненого кола? Поки що народ тотально не довіряє владі, наївно покладаючи надії на найбільш навіжених популістів, — і це ми вже проходили… Громадянське суспільство зазнало поразки — чи просто програло битву? 

— Громадянському суспільству треба допомагати, а не тиснути. Мене дуже тривожить майбутнє країни, в якій живу й частиною якої є. Боюся, що коли так триватиме, то українську державність переможуть не зовнішні сили, вона просто розчиниться, як тверда речовина в рідині. І залишиться водичка, солодка чи солонувата — не важливо.

— А як же фермент опору? 

— Фермент опору — важлива умова незалежності, але недостатня.

Будувати країну — це не сидіти в карцері. Потрібні інші навички. Коли скінчився Радянський Союз, у Москві багато колишніх дисидентів продовжували правозахисну діяльність. В Україні ж ряд моїх побратимів по ГУЛагу пішов у політику, — і що?

Зрозуміло, що влада постійно підкидає яблука розбрату, аби ми перебилися у своєму минулому, замість того, щоб будувати майбутнє. І менше згадували про реформи — потрібні, як повітря, й водночас болючі. Тому, тримаючись за свої крісла, верхи не квапляться їх проводити. А низи — низи дорослішають, і в цьому наш шанс.

Джерело, 13/10/2017

На політичне лицемірство витрачають сотні тисяч доларів

Жовтень 13, 2017

Про організоване лицемірство. Вперше цей термін почула минулого тижня на презентації наукового дослідження як міжнародне співтовариство планує миротворчі операції. Коли ЗМІ починають писати драматичні історії про війну в якійсь точці земної кулі, то це ставить демократичні уряди в незручне становище. З одного боку вони не воліють, щоб виборці закинули їм відсутність реакції на страждання цивільних людей. Разом з тим, вони не хочуть витрачати власні ресурси, і тим більше, підставляти під ризик своїх громадян. Із таким підходом “організованого лицемірства” досить часто і формуються миротворчі місії, які нічого не зупиняють і нікого не рятують. Але місія прибуває, журналісти пишуть про їх роботу, з’являються драматичні фото “миротворець віддає воду дитині”, виборці задоволені, уряд задоволений, питання закрито.

Сьогодні розбирали реальний кейс. Світовий банк у 2000 році виділяв безпрецедентне за обсягом фінансування на проведення судової реформи у Бангладеші. У цій країні суди контролюються виконавчою владою. Вони просто не доступні для незаможних (а в країні 36% населення взагалі знаходяться за межею бідності), для жінок та інших вразливих груп. Попри усе це 70% коштів мали йти на будівництво нових приміщень суду. Ми грали реальні ролі представників банку, уряду, верховного суду, іноземних агенцій, які мали отримати контракти на його реалізацію. І так сталося, що на момент прийняття рішення за столом не було жодної людини, якій би реально боліли люди в Бангладеші. Те, що назвали “судовою реформою” було прийнято. Так само відбулося на практиці. Величезна сума грошей була витрачена на організоване лицемірство. До всього, це була позика. І тягар виплат як завжди впаде на звичайне населення.

І от я читаю останні новини, що члени Ради Європи коливаються між “цінностями” та “збереженням цілісності організації”. Мова йде про відмову Росії сплачувати внесок в бюджет, допоки російській делегації не повернуть право голосу в ПАРЕ. Річний бюджет Ради Європи перевищує 450 млн. євро, а нинішній борг Росії складає 4-5% від цієї суми. На практиці це значить, що частину проектів Ради Європи ймовірно доведеться закривати, штат скорочувати. І тому очільники організації активно шукають можливості як зняти санкції з російської делегації та делікатно оминути те, що Росії продовжує брутально порушувати принципи, на яких ця організація була заснована. Dmytro Kuleba, сил тобі у боротьбі із цим організованим лицемірством. Готуємося до січня наступного року.

Джерело, 12/10/2017

Результаты поиска:

Олександра Матвійчук: Генеральний секретар Ради Європи звернувся до Путіна з проханням звільнити Сенцова

Червень 23, 2018

Голова правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександра Матвійчук повідомила, що Генеральний секретар Ради Європи звернувся до Путіна з проханням звільнити Олега Сенцова та заявив, що він особисто готовий написати клопотання про його помилування на основі Європейської конвенції з прав людини.

Читайте більше тут.

Зустріч з учасниками міжнародного обміну «Tackling discrimination»

Травень 11, 2018

10 травня 2018 року у Центрі польських та європейських студій (НаУКМА) відбулася зустріч координаторки групи громадського спостереження “ОЗОН” / Центр громадянських свобод Любові Галан з учасниками німецько-українського молодіжного обміну “Боротьба з дискримінацію” ( Tackling discrimination).
У рамках перезентації учасники дізналися більше про громадський контроль в Україні, моніторинг права на свободу мирних зібрань. Окремо у рамках обговорення розбирали також кейси порушення принципу недискримінації з боку поліції під час виконання позитивних обов’язків.

Ініціатива громадського спостереження ОЗОН  – добровільне об’єднання активних громадян, які усвідомлюють важливість контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів. За результатами спостережень оприлюднюють висновки та рекомендації. Громадські спостерігачі – незалежна сторона, вони завжди залишаються над процесом.

6 речей, які Вам потрібно знати про конфлікт на сході України – стаття гуманітарної місії ООН

Травень 8, 2018

Гуманітарна місія ООН в Україні опублікувала статтю про 6 речей, які кожен має знати про конфлікт на сході країні.

Олександра Матвійчук виступила у Вашингтоні

Квітень 17, 2018

В рамках навчання на Стендфордській програмі Ukrainian Emerging Leaders – голова правління ЦГС Олександра Матвійчук взяла участь у різних заходах у Вашингтоні.

Виступ перед очільниками церков та релігійних організацій на запрошення посла США по свободі релігії.

Олександра розповіла про наступ на свободу релігії на окупованих Росією територіях. За роки анексії кількість релігійних громад Криму скоротилася на 63%. В Донбасі ще у травні 2014 православ’я було проголошено головною релігією регіону. Відомі численні трагічні історії переслідувань активістів та релігійних діячів на цих територіях: тортури пастора Олександра Хомченко, які призвели до смерті; переслідування правозахисника Емір-Усеїн Куку, якому загрожує 20 років позбавлення волі; та багато інших.

Після виступу Олександра передала звернення Правозахисного порядку денного із проханням  організувати спеціальні слухання у Конгресі по цьому питанню. Звернення підтримали як правозахисні, так і релігійні організації, дякуючи Інституту релігійних свобод.

Дискусія Atlanic Council про майбутніх Українських лідерів.

На дискусії, зокрема, обговорювалися постмайданне суспільство України, проміжні результати реформ, в’язнів Кремля та полонених на Донбасі. Значення успіху України для всього пострадянського простору. Виклики, які стоять перед громадянським суспільством. Дискусія розпочалася виступом відомого публіциста та філософа – Френсіса Фукуями.

“Україна — це передова широкомасштабної боротьби за ліберальну демократію з різними популістськими та авторитарними силами усього світу” – Френсіс Фукуяма.

Зустріч з Куртом Волкером
представник Державного департаменту США з питань України
Голова Правління ЦГС передала Курту Волкеру бачення стратегічних пріоритетів у переговорах з Росією, які підписали понад 50 громадських організацій. Олександра також звернула увагу Курта на проблему арештів активістів на окупованих територіях. Арештованими залишаються сотні людей, серед них правозахисники, журналісти, активісти та звичайні люди. Але це все тільки верхівка айсбергу, за підозрою в державній зраді заарештували 246 людей. Ми досі не знаємо, хто ці люди та в яких умовах вони утримуються.

Представник Держ.депу сказав, що ретельно опрацює звернення.

Зустріч з Eurasia Foundation
Eurasia Foundation – Американська НУО, що займається розвитком ефективності громадських об’єднань.

 

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Звернення із приводу ненадання належної медичної допомоги Олегу Сенцову та іншим ув’язненим за політичними мотивами громадянам України зі списку LetMyPeopleGo

Листопад 29, 2017

Міністру закордонних справ Німеччини

пану Габріелю Зігмару

Станом на сьогодні близько 60 громадян України були позбавлені волі з політичних мотивів на території Російської Федерації та окупованого Криму. До більшості із них були застосовані катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання для вибиття неправдивих зізнань у діях, які вони не вчиняли.

Про це відкрито заявили Олег Сенцов, Олександр Кольченко, Валентин Вигівський, Микола Карпюк, Станіслав Клих, Євген Панов, Андрій Захтей, Андрій Коломієць, Сергій Литвинов, Олександр Костенко та інші незаконно утримувані люди. Детально про неправові практики, які застосовувалися до людей, що перебували під контролем Російської Федерації, розказали звільнені Юрій Яценко та Геннадій Афанасьєв.

Незаконне поводження з боку органів державної влади Російської Федерації яскраво ілюструє звернення Станіслава Клиха до Європейського суду з прав людини:

“[…] З метою змусити мене дати свідчення, до мене були застосовані незаконні методи дізнання і слідства, виражені у заподіянні мені побоїв і каліцтв у тому числі за допомогою наручників і електричного струму, тривалого стояння на колінах, в результаті чого на зап’ястях рук, колінах є численні шрами […]. Мене по кілька діб тримали на тюремному дворі, не даючи ні води, ні їжі. В результаті застосування цих методів я був доведений до стану дистрофії, не міг тримати в руках ложку, ручку, оскільки кисті рук були вивернуті в результаті приковування до решітки”.

Ситуацію ускладнюють незадовільні умови утримання за ґратами, які додатково призводять до різкого погіршення стану здоров’я,  розвитку та загострення хронічних та інших хвороб.

Стан здоров’я незаконно ув’язненого українського режисера Олега Сенцова, який був визнаний в’язнем сумління Міжнародною Амністією, нещодавно різко погіршився. За словами його адвоката, через тривале переохоложення у Олега загострився ревматизм і почалися проблеми з серцем.

Ми звертаємо увагу, що життя та здоров’я людини є найвищими цінностями кожної цивілізованої держави. Право  кожної  людини  на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного  здоров’я гарантується ст. 25 Загальної декларації прав людини 1948 року, ст.11, 12  Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 року, а також ст.11 Європейської соціальної хартії 1996 року.

Цього року представник Російської Федерації був обраний головою на 70-ій Всесвітній Асамблеї охорони здоров’я, статут якої Російська Федерація підписала ще у 1946 році. Тим самим вона визнала, що “володіння найвищим досяжним рівнем здоров’я є одним з основних прав кожної людини незалежно від раси, релігії, політичних переконань, економічного чи соціального становища”.

Крім того, відповідно до ст. 26 Федерального Закону від 21.11.2011 року N 323-ФЗ “Про основи охорони здоров’я громадян у Російській Федерації” особи, які утримуються під вартою, відбувають покарання у вигляді обмеження свободи, арешту, позбавлення свободи або адміністративного арешту, мають право на отримання медичної допомоги, зокрема, у необхідних випадках в медичних установах державної системи охорони здоров’я і муніципальної системи охорони здоров’я у відповідності до законодавства Російської Федерації.

На виконання даного закону було прийнято постанову уряду Російській Федерації від 28.12.2012  року N1466, якою було затверджено Правила надання особам, утримуваним під вартою або таким, що відбувають покарання у вигляді позбавлення свободи, медичної допомоги в медичних установах державної та муніципальної системи охорони здоров’я. У правилах передбачена можливість запрошення для проведення консультацій медиків-спеціалістів зазначених медичних установ при неможливості надання медичної допомоги в установах кримінально-виконавчої системи.

Ми звертаємо увагу, що усі громадяни України, яких за політичними мотивами утримують на території РФ та окупованому Криму, потребують належної медичної допомоги. Серед них у критичному стані знаходяться Дмитро Штибліков, який після затримання схуд на 30 кг та доведений до дистрофії, Станіслав Клих, який втратив психічне здоров’я після пережитих ним тортур, Олександр Костенко, який через відсутність операції ризикує втратити зламану працівниками ФСБ руку, Олександр Кольченко, який перебував у лікарні із діагнозом “дефіцит ваги”, Володимир Дудка, що вже десять місяців фактично знаходиться на самолікуванні із виразкою шлунку, Арсен Джеппаров, якому не надається медична допомога попри застуджені нирки, втрату слуху на ліве вухо та різке погіршення зору, Володимир Балух, у якого загострилися хвороби серця та нирок, через що йому вже декілька разів викликали карету швидкої медичної допомоги під час судових засідань, 19-річний Павло Гриб, який через інвалідність має постійно приймати підтримуючі препарати, тож відсутність ліків та належного медичного лікування у СІЗО спричинило до появи виразок на тілі.

Це тільки кілька прикладів порушення міжнародних зобов’язань Російською Федерацією права на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного  здоров’я утримуваних за політичними мотивами громадян України. Із моменту їх незаконного затримання незалежні лікарі не мають доступу до них, а відтак, не мають змоги оцінити стан їх здоров’я та надати належну медичну допомогу.

Ми звертаємося до Вас із проханням поставити перед урядом Російської Федерації питання про необхідність організувати доступ лікарів з Міжнародного Комітету Червоного хреста та інших авторитетних міжнародних організацій з охорони здоров’я для надання кваліфікованої медичної допомоги Олегу Сенцову та усім ув’язненим за політичними мотивами громадянам України зі списку LetMyPeopleGo.

Центр громадянських свобод, що координує кампанію #LetMyPeopleGo

ГО “Об’єднання родичів політв’язнів Кремля”

Медійна ініціатива за права людини

Кримська правозахисна група

Фундація “Відкритий Діалог”

Асоціація УМДПЛ

ГО “КримSOS”

Луганський обласний правозахисний центр  «Альтернатива»

ГО “Центр “Соціальна Дія”

ГО “Мирний берег”

Центр інформації про права людини

Експертний центр з прав людини

Благодійний фонд “Восток-SOS”

Euromaidan Press

ГО Харкiвський iнститут соцiальних дослiджень

ВМГО “Фундація Регіональних Ініціатив”

ГО “Правозахисна Ініціатива”

ГО “Регіональний центр прав людини”/Севастопольська правозахисна група

ХОФ “Громадська Альтернатива”

Миротворчі місії: чого ми чекаємо і що можемо отримати?

Листопад 24, 2017
Експерти дискусійного клубу платформи Правозахисний порядок денний розбиралися, що таке миротворча місія ООН, коли вона може стати реальною та чого від неї має очікувати Київ та незаконні збройні формування? 
Експерти нагадують, що рішення про введення місії в Україну має приймати консенсусом Рада Безпеки ООН. Однак оскільки Росія — постійний член Радбезу ООН і має право вето, то постає питання, чи дасть вона дозвіл на введення миротворчої місії на умовах України?
Колишній представник миротворчої місії ООН в Ліберії в 2010 – 2011 роках Юрій Бєлоусов сумнівається, що Росія погодиться, аби місія розташувалась на кордоні з Росією, як цього хоче Київ. Для неї буде неприйнятним варіант, коли українські силовики з часом зачистять окуповані території від представників незаконних збройних формувань.
Як компромісний варіант він пропонує розташувати миротворців по периметру конфліктної території.
“Тоді ми не заходимо, не вичищаємо усі незаконні формування, так само й Росія не заходить. За таких умов на конфліктну територію приходить третя сторона і починає працювати над безпекою”, — пояснює Юрій Бєлоусов, який нині є головою громадської організації “Експертний центр з прав людини”. Він додає, що з такою пропозицією Росії буде складно пояснити, чому вона проти.
“УКРАЇНА — ЯК КОЛОБОК, ЯКИЙ НЕ ЗНАЄ, КУДИ КОТИТИСЬ”
Ідея покликати миротворців — це здача нашим президентом дипломатичних позицій. Таким чином він розписався у своїй слабкості та неможливості як президент забезпечити усі процеси у подоланні збройного конфлікту. У цьому переконаний Олег Мартиненко, екс-командир станції “Новий Град” у складі миротворчої місії Цивільної поліції ООН в Боснії та Герцеговини з 1999 по 2001 роки.

Олег Мартиненко
“У нас є усі ресурси, аби навіть у замороженому стані цей конфлікт повільно просувати до вирішення. Це найлегше сказати: “Знаєте, все! Я стомився, я йду. Давайте покличемо миротворців. Вони усе вирішать”. Миротворці дійсно заморозять конфлікт на довгі роки і місцеве населення від цього тільки виграє. Але Україна як держава не матиме зиску, бо ми отримаємо такий анклав у складі України на довгі роки”, — вважає Олег Мартиненко, який зараз працює керівником аналітичного напрямку Української Гельсінської спілки з прав людини.
Тим часом Юрій Бєлоусов вважає, що кожен день збройного конфлікту віддаляє місцеве населення від України.
“Програми у школі, патріотичне виховання населення, інформаційні кампанії віддаляють громадян від нас. Україна не зацікавлена в тому, щоб цей конфлікт затягувався, якщо ми хочемо повернути і людей, і території”, — каже він.
Він наголошує, що миротворча місія ООН — це інструмент досягнення мети для тієї держави, яка розуміє, що вона хоче. Поки ж українці самі не визначились, що саме має “будуватись” на непідконтрольних територіях.
“Що буде на тій території? Незалежна держава? Зрозуміло, що у нас це викликає питання. Автономія у складі України? Але чи готові ми до цього? Ми самі не можемо знайти відповіді на ці питання. Тому будь-яка місія ООН буде викликати ворожі настрої у частини населення, яке завчасно не розуміє, що ми там хочемо. Коли ти не знаєш, куди ти пливеш, жоден вітер попутним не буде”, — каже Юрій Бєлоусов.
Експерти вважають, що миротворча місія ООН можлива після того, як Україна та Росія погодяться на прийнятні один для одного варіанти врегулювання конфлікту.
ЗАВДАННЯ МІСІЇ
Завдання миротворчих місій ООН — розбудувати мир, спостерігати за виконанням перемир’я, контролювати буферну зону між сторонами конфлікту, підтримувати правопорядок, розбудовувати державний устрій на конфліктній території та надавати гуманітарну допомогу, а також демобілізація і реінтеграція комбатантів.
Місії розвиваються у три етапи — створення безпечних умов (peace making), підтримання тривалий час таких умов (peace keeping) та передача відповідальності у питаннях безпеки приймаючій стороні (peace building).
Перш за все у зону конфлікту входить широкий військових контингент.
“Військовий контингент вводиться за узгодженням двома воюючими сторонами. Тому коли незаконні збройні формування погодяться на припинення вогню, вони відходять від лінії розмежування на 20 км, теж саме робить Україна, тоді в цей коридор заходить місія ООН”, — каже Олег Мартиненко.
Військові-миротворці носять уніформу військ країни, з якої вони прибули. Однак аби їх впізнавали ворогуючі сторони вони носять яскраві блакитні шоломи або ж берети із символікою ООН.
“Місія ООН сповідує той принцип, що блакитний колір та позначення “UN” (ООН — ред.) говорять про те, що цілитись у цю людину неможна. На практиці таке трактування призводило до того, що у французького, здається, контингенту блакитні шоломи були зроблені із звичайного пластика. Оскільки французький уряд вважає, що блакитний колір — показник того, що людина знаходиться у безпеці. Він — миротворець”, — пояснює Олег Мартиненко.
Олег Мартиненко тим не менш не виключає нападів та провокацій проти “блакитних шоломів”. Він нагадує, як у вже мирній Боснії у 1996 році невідомі роззброїли один із військових контингентів ООН.
“Військовий контингент вже впакував своє озброєння, речі, аби вже завтра літаком відправитись у далеку Азію. Але у цю ніч невідомі озброєні формування зайшли у табір, арештували весь персонал, вивезли все озброєння, і досі його так ніхто й не знайшов”, — розповідає Олег Мартиненко.
Він наводить статистику, згідно з якою щорічно у 16 діючих місіях помирають до 115 миротворців. 80 людей — із військового контингенту. Інша кількість припадає на поліцейський та цивільний контингенти. Із 80 “блакитних шоломів” військового контингенту 50% помирає від хвороб, а інші 50% від зловмисних дій ворогуючих сторін.
Миротворці можуть використовувати зброю здебільшого тільки для самозахисту. Якщо місії нададуть “жорсткий мандат”, вони можуть стріляти для власного захисту й захисту цивільного населення.
ЧИ СПІВПРАЦЮВАТИМЕ ООН ІЗ НЕЗАКОННИМИ ЗБРОЙНИМИ ФОРМУВАННЯМИ?
Військовий компонент у гарячій зоні зменшується, коли ситуація стабілізується. Далі свою роботу починає поліцейський контингент та розширюється громадянський компонент.
На конфліктну територію прибуває низка міжнародних консалтингових, політичних організацій та технічна підтримка. Вони допомагають розбудувати політичні та виконавчі органи, відновлюють населені пункти, допомагають створювати робочі місця, аби максимально залучити місцеве населення та радять ворогуючим сторонам, як зробити процес інтеграції м’якішим.
Олег Мартиненко вказує, скільки робочих місць із пристойною заробітною платою створить місія тільки для свого забезпечення.
“Якщо ми кажемо про 40 тисяч миротворців, то щонайменше додатково до 1/5 цієї кількості буде набрано перекладачів з місцевого населення, тобто 8 тисяч людей. Так само потрібен персонал з прибирання території, обслуговування технічного парку, комунікаційних мереж тощо, тобто ще до 2 тисяч осіб”, — розповідає він.

Юрій Бєлоусов

“За бажання у регіоні можна зробити міста-сади”, — коментує Юрій Бєлоусов.

Однак експерти роблять застереження, що за наявності високого рівня корупції міжнародна спільнота не буде вкладати кошти, як це було у Боснії та Герцеговині.
Поліцейський компонент потрібний, аби впровадити правоохоронні функції відповідно до міжнародних стандартів, які держава не може сама забезпечити.
Володимир Жминько, учасник поліцейської місії ЄС в Боснії та Герцеговині у 2003 – 2011 роках, каже, що поліцейський контингент може повністю замінити собою правоохоронні органи, як це було у Косово.
“Там не було взагалі жодних правоохоронних структур. Згодом вони почали підбирати людей, навчати їх, створювати місцеву поліцію та передавати їй свої виконавчі функції”, — пояснює він.
За його словами, в реаліях України нові правоохоронні органи можуть складатись як із “правоохоронців незаконних збройних формувань”, так і з переведених службовців із підконтрольних Києву територій.
Однак як буде насправді — достеменно невідомо. Це питання мають вирішити ворогуючі сторони під час обговорення мандату і повноважень місії до її введення, переконаний Юрій Бєлоусов.
“Чи погодяться збройні формування на те, щоб ООН створювало поліцію з нуля? Гаразд, припустимо, вони склали зброю. Постає питання, з кого саме будуть формуватись місцеві правоохоронці та розбудовуватиметься держава? Питань мільярд. Усі вони будуть вирішуватись задовго до введення контингенту”, — каже Юрій Бєлоусов.
Експерти одностайні — “блакитні шоломи” будуть співпрацювати із де-факто владою. Вони сприйматимуть міліціонерів ОРДЛО як легітимних і таких, які виконують свої обов’язки. Причина криється у розділі “Дії поліції в умовах вторгнення” Європейського кодексу поліцейської етики Ради Європи.
У документі йдеться, що під час агресії іншої країни поліція зобов’язана виконувати свої функції із забезпечення захисту громадян і не має бути стороною конфлікту. Кодекс забороняє окупаційній владі карати міліціонера, який лишився виконувати професійні зобов’язання. Так само заборона карати за роботу під час окупації розповсюджуватиметься на український уряд, як тільки він відновить контроль на сході України.
“Місія буде слідкувати, аби місцеві правоохоронці у відповідності із європейськими стандартами виконували функції із забезпечення охорони життя та здоров’я мирного населення. Якщо вони роблять щось не так, місія ініціює розслідування з боку місцевої влади про притягнення правоохоронців до дисциплінарної та кримінальної відповідальності. Адже дію законів ніхто не скасовував”, — пояснює Олег Мартиненко.
Юрій Бєлоусов згадує свій досвід у миротворчих місіях.
“Коли ми прибували у гарячі точки, де були 2 – 4 сторони, нам було взагалі байдуже, хто з них правий, хто винний, хто перший почав стріляти, де коріння конфлікту. Наше завдання було стабілізувати становище і запустити мирний процес”, — каже експерт і додає, що “блакитні шоломи” змушені будуть співпрацювати з де-факто владою, аби досягти їхніх задач.
Олег Мартиненко резюмує, що від місії виграє місцеве населення. Коли вона увійде у конфліктну територію, вона, за його словами, не буде дослухатись до політиків з обох сторін, а виконуватиме свою роботу відповідно до стандартів ООН та Європейського Союзу.
ЧИ ЗМОЖУТЬ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ ПОВЕРТАТИСЬ ДОДОМУ? 
Експерти звертають увагу, що навіть активісти Євромайдану зможуть повернутись на підконтрольну ООН територію. Громадянам повертатимуть ті помешкання, які були відчужені незаконними збройними формуваннями.
“Місія дотримується прав людини, зокрема, й захищатиме право на власність. Приклад Боснії та Герцеговини показує: коли переселенці почали повертатись, то їм через різні механізми поновлювали право на власність за участі міжнародних структур та місцевих правоохоронців”, — розповідає Володимир Жминько.
Він згадує, як у Боснії кандидати на державні посади перевірялись, чи проживали вони у власності переселенців.
“Якщо, наприклад, поліцейський жив у помешканні переселенця, для нього дорога в поліцію була закритою”, — коментує експерт.
ЯКЕ ЗАКОНОДАВСТВО ДІЯТИМЕ ДЛЯ МИРОТВОРЦІВ?
Місія керуватиметься українським законодавством, але паралельно вона спонукатиме де-факто місцеві органи покращувати свої “закони” та “нормативні акти” з тим, щоб вони відповідали міжнародним стандартам.
“Радник, який сидітиме поряд з мером або “очільником” незаконного збройного формування казатиме: “Ось тут у вас низка статей не відповідають європейським стандартам. Потрібно ось таку редакцію сюди впровадити”. У випадку саботування рішень місії розпочинатиметься політичне врегулювання питання через дипломатію”, — пояснює Олег Мартиненко.
Він зауважує, що тимчасова адміністрація ООН, немов шлюз, буде вирівнювати законодавство за міжнародними стандартами як на сході країни, так в самій Україні. Місія лишатиметься у конфліктній території доти, доки обидві сторони не вирівняють своє законодавство.
“Українському керівництву можуть сказати: “Ми будемо тут, поки ви не проявите політичну волю і не змусите уряд зробити так, щоб ті люди, які живуть на підконтрольних ООН територіях, не боялись зняття місії та переходу у мирний стан з усією країною”, — розповідає Олег Мартиненко. Рішення про призупинення або скасування мандату миротворчої місії приймає Радбез ООН.
До миротворця, який вчинив злочин, застосовуватиметься законодавство країни перебування. Його можуть засудити на території України або ж депортувати в рідну країну, аби він відбув покарання.
“За дисциплінарні та адміністративні правопорушення миротворця зазвичай репатріюють додому. Часом це — найгірше покарання для людей, які приїхали до місії, орієнтуючись на досить високу оплату — $80 – 100 на добу”, — пояснює Олег Мартиненко.
У будь-якої місії ООН працює відділ внутрішнього розслідування, який займається будь-якими порушеннями кодексу етики.
ЗА ЩО КРИТИКУВАЛИ МІСІЇ ООН?
“Блакитні шоломи” критикують за повільне відрядження до зони конфлікту. Зазвичай на їхнє відрядження йде не менше півроку.
Миротворців звинувачують у малій ефективності врегулювання конфліктів. Досі триває перша місія, яка стартувала у 1948 році на Близькому Сході.
Критикують також бельгійських миротворців за те, що їм не вдалось попередити геноцид тутсі у Руанді у 1994 році. Бельгія вивела свої війська після вбивства 10-х службовців. У Руанді загинули щонайменше 800 тисяч людей.
Окрім цього, нідерландським миротворцям закидають, що їм не вдалось захистити близько 300 мусульман від боснійських сербів у Сребрениці у 1995 році. Після того, як військові формування боснійських сербів захопили безпечну зону ООН, нідерландський батальйон видав мусульман. Загалом тоді за декілька днів від рук боснійських сербів загинули 8 тисяч 373 мусульманських чоловіків та хлопчиків.

Не треба сподіватись, що військовий контингент місії ООН буде захищати цивільних, наголошує Володимир Жминько. Завдання місії забезпечувати дотримання прав людини не військовими методами.

Володимир Жминько
За його словами, коли місії не вдається виконати свої задачі, вона може звернутись за допомогою до регіональних структур.
 “Вони будуть присутні, не ставатимуть на жодну сторону, документуватимуть порушення та злочини, робитимуть звіти. Вони вводяться у гарячу точку як стабілізуючий фактор”, — коментує він. 
“Приклад Боснії. Коли миротворчі сили ООН не справлялись у 1995 році, вони звернулись до сил НАТО. Альянс увійшов до зони як стабілізуюча сила із важким озброєнням і був там до 2004 року. Це зіграло вирішальну роль у підписанні мирного договору”, — зауважує Володимир Жминько.
“Коли ситуація стабілізувалась, вирішили передати функції із завершення розбудови миру у країні регіональним структурам. Тоді місія ООН завершила своє існування. Подальші 9 років, до 2011 року, функції виконувала поліцейська місія Європейського Союзу”, — додає він.
ХТО РОЗСЛІДУВАТИМЕ МІЖНАРОДНІ ЗЛОЧИНИ?
Питання переслідування винних у міжнародних злочинах залежатиме від того, у чиїй юрисдикції будуть ці злочини.
Володимир Жминько нагадує, що воєнні злочини у Боснії були під юрисдикцією Міжнародного трибуналу з колишньої Югославії. Після того, як до відповідальності притягнули основних воєнних злочинців у боснійській прокуратурі, створили відділ із розслідування воєнних злочинів, куди увійшли міжнародні прокурори.
“Згодом міжнародні прокурори пішли, лишились лише місцеві, які зараз займаються воєнними злочинами. Трибунал передав матеріали, які лишились, аби вони їх дорозслідували”, — розповідає екс-керівник регіонального відділу розслідування порушень прав людини у Боснії та Герцеговоні у 1997 – 1998 роках Володимир Жминько.
Наразі місцева влада розслідує поодинокі міжнародні злочини — зґвалтування, мородерства та інші.
За його словами, притягнення до відповідальності міжнародних злочинців у країні було у пріоритеті для досягнення миру, але його відклали на довгий час.
“І тільки коли ситуація стабілізувалась і був встановлений повний контроль над порядком, тоді почали розслідувати та затримувати підозрюваних”, — коментує він і додає, що міжнародні злочини не мають терміну давності.
Експерти наголошують, що з початку введення місії у гарячу точку, вона обов’язково почне документувати міжнародні злочини за Римським статутом для майбутнього правосуддя.
Володимир Жминько згадує Біляну Плавшич, яка відбула два президентські терміни у Сербії. Попри підтримку західних країн, її все одно засудив Міжнародний трибунал з колишньої Югославії.
“У 2005 році, коли вона не могла переобиратись на третій термін, наступного дня після обрання іншого президента Міжнародний суд з колишньої Югославії оприлюднив обвинувальний висновок про її воєнні злочини. Вона як публічна людина відразу зателефонувала в Гаагу і сказала, що вилітає туди”, — розповідає Володимир Жминько.
Суд звинуватив жінку у співучасті в геноциді, злочинах проти людяності та у порушенні правил ведення війни. Жінка пішла на угоду із слідством і отримала 11 років ув’язнення. Однак Біляна Плавшич відбула дві третини терміну. Шведський суд звільнив її, взявши до уваги її зразкову поведінку.
АМНІСТІЯ БОЙОВИКІВ
Олег Мартиненко вважає, якщо Україна хоче повернути людей, а не лише територію, то їй варто вже зараз щонайменше розробляти різні варіанти амністії.
“Навіть якщо не буде миротворчої місії, ми маємо говорити про індивідуальну амністію. Людина має постати перед судом, де суд винесе вирок про те, що вона винна у злочинах за певний період, стукне молотком і скаже: “В силу закону про амністію або альтернативного закону покарань за злочини воєнного часу Вам призначається умовний термін/або ж Ви — амністовані”, — каже він.
“Якщо ж говоритимемо про люстрацію, то маємо казати, що спеціальної перевірки мають зазнати керівний склад щонайменше судової адміністрації та правоохоронних органів. Ми на це маємо право, бо вони грали керівну роль. А середню та нижню ланку на рівні виконавців можемо залишити без спецперевірки. Якщо ми показуємо їм добру волю, то нам вигідно поступити так, щоб усе населення “Л/ДНР” не взяло валізи і не подалося до Росії. Тоді ми отримаємо землю без населення. Чи нам це потрібно? Адже пустуючих сел у нас й так вистачає”, — додає правозахисник.
ХТО ПЛАТИТЬ ЗА МІСІЮ?
“Блакитні шоломи” фінансуються із бюджету ООН, куди кожна країна-член віддає свій внесок.
Цьогоріч на активні 16 миротворчих операцій у світі загалом планували витратити близько $7,9 мільярдів. Але влітку стало відомо про скорочення видатків майже на $600 тисяч через бажання президента США Дональда Трампа скоротити витрати на ООН.
Рішення про відправку своїх солдат та поліцейських до зони конфлікту приймає кожна із держав окремо.
Микола Мирний, журналіст Центру інформації про права людини http://bit.ly/2zyL6rg

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

Листопад 23, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Адвокаційна поїздка на Балкани

Листопад 3, 2017

Завдяки одному з партнерських проектів «Коаліції заради миру на Донбасі» – а саме проекту “Уповноваження громадського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі шляхи вирішення жорстокого минулого Донбасу”, «Центр Громадянських Свобод» зміг не тільки вивчити досвід роботи Балканських НГО , що документують та розслідують воєнні злочини, а також працюють з налагодженням постконфліктного діалогу, але й звісно використав цю можливість для міжнародної адвокації питань порушення прав людини в Криму та на Сході України. Чому см балканські країни такі важливі для цієї задачі? Бо по-перше, традиційно цей регіон має високий ступінь впливу Російської інфо-медіа машини, а по -друге саме на досвіді реалізації різних сценаріїв вирішення/блокування/замороження конфліктів на Балканах у 90-х роках структури ООН, ОБСЄ та інші окремі країни – міжнародні партнери України формують свої пропозиції, для вирішення ситуації з Кримом та Донбасом.  Саме тому так критично для українських НГО не тільки розуміти в чому схожі та відмінні контексти та сутності наших конфліктів  але й донести цю інформацію до громадянського суспільства в Балканських країнах.

Першою країною на нашому шляху Стала Боснія та Герцеговина, де нам вдалось познайомитись з кращими практиками роботи із пам’яттю про конфлікти в урбаністичному просторі, поспілкуватися з засновником та директором музею «Воєнного дитинства»  (War Childhood Museum ), який до речі в наступному році планує зробити експозицію по Україні, та навідатись в  Galerija 11/07/95,яка справляє невиразно глибоке враження щодо трагічних подій у Сребрениці в липні 1995 року завдяки поєднанню фото, аудіо та відео засобів вираження. Крім того, для нашої групи 13 представників організацій-членів коаліції, що займаються документуванням воєнних злочинів чудову фахову презентацію провів Mirsad Tokaca, директор Сараєвського Центру Дослідження та Ідентифікації (Sarajevo’s Research and Identification Centre), який до речі є автором проекту Боснійської книги мертвих. Нам продемонстрували не тільки технічні можливості бази даних, та системний підхід до документування воєнних злочинів, але й поділилися досвідом щодо методологій просування ідеї справедливого покарання для воєнних злочинців та відстоювання репарацій для сімей жертв цих злочинів.

Завдяки українському посольству в Боснії та Герцеговині також вдалось провести невелику прес-конференцію, а якій Сараєвські журналісти почули про актуальний стан з правами людини на непідконтрольних українському уряду територіях, ситуацію з близько 50 українськими в’язнями за політичними мотивами в Криму та на території РФ та перспективи внесення в українське законодавство положень міжнародного гуманітарного права для подолання безкарності воєнних злочинів.

Олександра Романцова

Не ідеологією нас треба зшивати, а образом майбутнього

Жовтень 14, 2017

Слід навчати народ контролювати владу, передусім місцеву.

Один із найвідоміших дисидентів СРСР, котрий важив після чотиримісячного голодування в політичній зоні ВР 389/35 у Пермській області 39 кг. Автор “Посібника із психіатрії для інакодумців”, член Американського товариства психіатрів, Королівського коледжу психіатрів Великої Британії, Всесвітньої ради реабілітації жертв катувань, міжнародного Пен-клубу, автор кількох книжок і сотень статей. Усе це — про правозахисника, громадського діяча і голову асоціації психіатрів України Семена Глузмана, з яким ми розмовляли про Майдан та синдром натовпу, про дружбу з “бандерівцями” і фермент опору, про контроль над владою і відповідальність за минуле.

— Семене Фішельовичу, ви один із тих, хто підтримав Майдан, але ніколи не рвався на його сцену. Чому, до речі? 

— Я ніколи не прагнув на сцену — з часів Руху жодного разу не був на жодному сходняку, тобто… на важливій зустрічі достойних людей. Просто розумію, що психологія однієї порядної людини і психологія тисяч порядних людей дуже різняться.

При цьому, мушу визнати, ще під час Помаранчевої революції мені телефонували багато закордонних колег, зірок світової психіатрії, з єдиним запитанням: де синдром агресивного впливу натовпу?

Український народ показав себе абсолютно дивно і у 2004-му, і в 2014-му. Під час недавнього урагану в Х’юстоні через мародерів поліції довелося запровадити комендантську годину. Чи багато випадків мародерства ми можемо згадати, коли в центрі Києва, з його численними дорогими магазинами та бутиками, стояло до 200 тисяч людей?

— У середині 1970-х у пермській зоні молодий єврей Глузман зблизився з українськими націоналістами — 25-річниками. Але тоді вас об’єднав спільний ворог, а не спільне бачення майбутнього. 

— Так, я кілька років провів у таборі пліч-о-пліч із тими, кого називали “бандерівцями”. Це були прості люди, імен Бандери чи Шухевича з їхніх вуст я ніколи не чув. Вони просто захищали свою землю від “чужих”. Я запитав одного разу дядю Васю Василя Маложинського, якого вважав солдатом УПА, а він виявився з дивізії СС-Галичина, зло так запитав, із докором: мовляв, як же ви могли?! І він, як міг, пояснив: “Спершу були совєти. Потім прийшли німці. Всі — чужі. А одного разу я побачив і почув своїх, ішли хлопці та співали українських пісень. То я й пристав до них. То ж свої були…” Ось так, просто і без ідейного пафосу.

— Єврейська підтримка Майдану не здивувала?

— Анітрохи не здивувала. Один із найяскравіших спогадів дитинства —мені було років 10—11,я повертався до себе додому в тролейбусі, що піднімався на Артема з площі Жовтневої революції (нинішнього Майдану). На одній із зупинок зайшла літня пані й дуже чемно, гарною українською мовою, запитала в пасажирів, де їй краще вийти. Тролейбус вибухнув гнівом, — я перелякався, не розуміючи, що коїться. Почав це цькування якийсь люмпен, мало не в майці, його підтримали голосисті тітки, — це був потік образ, що ринув на жінку, яка просто заговорила українською. Тоді я зрозумів: поруч зі мною живуть ще одні євреї — українці.

Не приховаю: коли Україна отримувала незалежність у 1991-му, я був напружений, пам’ятаючи, як агресивно ставилися тут до євреїв у радянську епоху. Я ж пам’ятаю, як єврейські хлопчики й дівчатка, для котрих були практично закриті місцеві виші, їхали в інші республіки, де спокійно вступали і добре вчилися. Крім того —і це для мене як дисидента вкрай важливо, — в Україні було найлютіше в Союзі КДБ. Напружився я й тому, що побачив, хто голосує за незалежність у Раді: група 239, яка офіційно називалася “За Радянську суверенну Україну”, простіше кажучи — комуністична більшість, що відчула вітер змін. А з ними — тисячі пристосуванців, які ринули з комсомолу прямо в Рух. Професійні кілери української культури, що миттєво стали викривачами “руки Москви”.

Я пам’ятаю, як один із перших американських послів в Україні говорив своїм друзям: мовляв, ви зачастили в Москву, приїдьте сюди, тут зовсім інший народ. І це правда, річ не в ідеалізації або романтизації, а в провісниках європейського менталітету.

Зрозуміло, на Майдані 2014-го були різні люди, і стояли вони за різне. Але так було і в зоні, —декому я за 7 років руки не подав.

— Сьогодні, через три з половиною роки, не розчаровані? 

— Я не такий наївний, аби не розуміти: революція закінчується не так, як мріють її учасники. Тому передбачав, що, можливо, розчаруюсь, але… не очікував, що настільки.

Розумієте, у своєму початковому оптимізмі я спирався на табірний досвід. Зі мною сиділо багато людей різних національностей, проте українців завжди було найбільше — приблизно 30—40% політв’язнів. Дуже різних — не дуже розумних і мудрих, освічених і майже неписьменних, щирих і собі на умі. Я погано розумію, що таке етнічна психологія, але за всі роки в політичній зоні не зустрів жодного білоруського, киргизького чи узбецького дисидента. А КДБ був скрізь. Тому, на відміну від багатьох республік колишнього СРСР, Україна мала можливість поступово прийти до якихось європейських цінностей. Тут є фермент опору, але народ не тренований у демократії і не в змозі контролювати своїх політиків.

Це, до речі, з’ясувалося досить швидко, тому, на мій погляд, єдиний вихід — пройти довгий шлях мажоритарних виборів.

— Де гречка вирішує все? 

— Вона вирішує все, оскільки за її роздачу нікого не садять. Певна річ, потрібні нові закони, інститут відкликання тощо — слід навчати народ контролювати владу, передусім місцеву. Чи багато українців вимагають звіту від своїх районних депутатів? Отож-бо й воно. І на кого нам ображатися?

Що стосується гречки, то пам’ятаєте сцени Тюльпанової революції в Бішкеку, коли революціонери тягли на спині вкрадені холодильники й телевізори? У Києві ж цього не було… Тут обидва Майдани вимагали від влади не гречки, а зовсім іншого.

Просто люди приймають поразку дуже швидко, сидячи в кухні або у ФБ і голосячи: знову м…дака обрали. А в Європі теж обирають не найкращих, але їх контролюють, — і цього треба навчати. Я знайомий із багатьма, хто допомагає, за підтримки західних партнерів, будувати в Україні демократичні інститути. Переважна більшість їх працюють виключно заради грошей. Окремі з них — негідники. На жаль…

— У 2014-му багатьом здавалося, що українці стають європейською політичною націю. Наскільки просунувся цей процес — чи, навпаки, призупинився, враховуючи політику історичної пам’яті з її культом нових героїв? 

— Для мене нові герої — це Небесна сотня, а не лідери ОУН чи УПА. І вульгаризація пам’яті про нових героїв — очевидна. Її вульгаризують, коли гальмують кримінальні справи, які мають назвати винуватців бойні. Її вульгаризують, оскільки керівництво країни не хоче визнати, що з того боку теж були українці. Я знаю одну сім’ю, в якій ріс хлопчик, єдиний син, котрого “погано” виховали, — він хотів бути українським офіцером. Його спалили на Майдані. Можливо, хтось із друзів моєї доньки, які періодично кидали коктейлі Молотова.

Є багато речей, які нас роз’єднують. Але в ситуації, коли народ у масі своїй ненавидить і зневажає владу, про яку любов одне до одного можна говорити?

— Що ви думаєте про декомунізацію, яка набирає дедалі витонченіших форм? 

— Як колишній політв’язень і антисовєтчик, я не можу не вітати цей процес. Але в нинішньому виконанні він мені огидний. Як і люстрація, що була явно організована й керована згори і припинилася так само раптово, як і почалася.

Ми ж проголосували свого часу за Кравчука, а КДБ ж арештовував дисидентів тільки після санкції відділу ідеології ЦК, очолюваного ним. Чому б його не притягти до відповідальності? А заодно й усіх депутатів Верховної Ради з групи 239, завдяки яким була проголошена незалежність.

Дуже зручно зносити пам’ятники, знімаючи з себе відповідальність за минуле. Ми ж вічна жертва, що з нас вимагати? “Ми нескінченно лаємо товариша Сталіна, і, певна річ, на це є підстави. І все-таки я хочу запитати: хто написав чотири мільйони доносів?” — сказав колись Сергій Довлатов. Запитання зависло в повітрі. У нас же немає ні найменшого відчуття відповідальності за дії батьків і дідів, як у Німеччині, де діти, внуки і правнуки добре пам’ятають, чим відзначилися їхні близькі. Де вони — діти співробітників НКВС, партійної номенклатури, де, зрештою, мільйони обивателів, що слухняно піднімали руки на чергових партзборах, які таврували відщепенців, зрадників соціалістичної батьківщини тощо?

Отож не ідеологією нас треба зшивати у XXI ст., а образом майбутнього.

Я не ворог увічнення пам’яті про Степана Бандеру, але коли в.о. міністра охорони здоров’я Супрун заявляє, що, приймаючи важливі рішення, подумки радиться з вождем ОУН, це вже ні в які ворота… І, очевидно, він їй щось радить, оскільки результати цього тандему ми бачимо.

— Донбас, що став плацдармом для “русского мира”, втрачений для України? Чи не дуже він нам і потрібен? 

— Росія убожіє, в неї все менше можливостей утримувати ці території, та й Путін, зрештою, смертний. Бажаючи того чи ні, але він своїми діями перекрив кисень багатьом впливовим людям у Росії, що вкрали мільярди, доступ до яких із кожним днем усе складніший, враховуючи санкції. Вони звикли до іншого рівня особистої свободи. Де їм, зрештою, тепер відпочивати? На Байкалі?

Отож я вірю, що рано чи пізно Україна повернеться в цей регіон. Але не та молодь, яка виїхала з Донбасу і вже облаштувалася в Києві чи інших містах. Вони свій вибір зробили.

Інколи мені спадає на думку крамольна річ… Мої табірні друзі боролися за незалежність України, і одного разу цей день настав — не тому, що ми сиділи за це в таборах. Якщо Донбас справді хоче жити інакше, якщо це його, а не чийсь зовнішній вибір, то, з моральної точки зору, чому б не подумати про ідею незалежності для цих людей? Це лише одне з можливих рішень, але і його треба проговорювати. Нарізно то нарізно, ми ж і так робимо все, щоб ізолювати ці території — з допомогою блокади, наприклад.

— Зрозуміло, що війна сприяє розділенню суспільства на своїх і чужих і формуванню чорно-білої картини світу. Все це природно, але… чи не перетворюємося ми на “Росію навпаки”, з її зневажанням особистої думки, пошуками своєї п’ятої колони тощо? 

— Я цілком усвідомлюю, що нинішній президент теж прагне до узурпації влади, але розумію, що в нього це теж не вийде, оскільки, як писав ще Кучма, Україна не Росія. Наш обиватель відрізняється від російського. Там щиро поважають Путіна. Тут влада змінюється, і кожну нову владу ми не любимо, а часто — зневажаємо або ненавидимо. І це дає підстави для оптимізму.

Що стосується розколу суспільства, то нас і кидають у минуле тому, що не пропонують бачення майбутнього. Це стосується і героїв УПА — чужих для значної частини країни, і мовної проблеми, яку переважна більшість українців взагалі не вважає проблемою, але яку знову піднімають на щит…

Після суду я 20 днів просидів в одній камері з Василем Стусом, — і це були розкішні 20 днів. Періодично я навіть забував, де перебуваю, поринаючи в українську культуру. Але говорили ми кожен своєю мовою, і Стус ставився до цього зовсім спокійно. Із 25-річниками УПА в таборі я спілкувався точно так само, — ніхто ніколи слова не сказав.

Одного разу мене вкотре перевели в новий барак, і того ж дня мене прийняли в “сім’ю” Євген Пришляк і Василь Підгородецький. Перший до арешту був референтом СБ львівського проводу ОУН, другий — простим бійцем УПА. Збирали в тумбочці їжу, ділили порівну й разом їли. Невдовзі до Василя підійшов старий поліцай — покидьок — і каже: “Василю, ти ж така шанована людина, старий зек, як тобі не соромно з жиденям їсти?” — “Я його на х… послав”, — розповідав мені потім Василь.

Тому давайте видавати хороші підручники, готувати класних учителів, — у цьому запорука успішної мовної політики. Мені доводиться інколи спілкуватися з вищою кастою деяких педагогічних університетів, — це жахливо. Вони академіки якихось своїх академій, заможні люди, але відтворюють радянське жлобство.

Україна багато чого погубила в собі. Коли НаУКМА робила перші кроки, я намагався пояснити ректорові, що треба зберегти наукові школи математиків, фізиків-теоретиків, які склалися в “поштових скриньках”, із чудовими фахівцями. Просто треба було дозволити цим фахівцям викладати спочатку російською, але… ми позбулися високого інтелекту.

— Хто в змозі вивести країну з замкненого кола? Поки що народ тотально не довіряє владі, наївно покладаючи надії на найбільш навіжених популістів, — і це ми вже проходили… Громадянське суспільство зазнало поразки — чи просто програло битву? 

— Громадянському суспільству треба допомагати, а не тиснути. Мене дуже тривожить майбутнє країни, в якій живу й частиною якої є. Боюся, що коли так триватиме, то українську державність переможуть не зовнішні сили, вона просто розчиниться, як тверда речовина в рідині. І залишиться водичка, солодка чи солонувата — не важливо.

— А як же фермент опору? 

— Фермент опору — важлива умова незалежності, але недостатня.

Будувати країну — це не сидіти в карцері. Потрібні інші навички. Коли скінчився Радянський Союз, у Москві багато колишніх дисидентів продовжували правозахисну діяльність. В Україні ж ряд моїх побратимів по ГУЛагу пішов у політику, — і що?

Зрозуміло, що влада постійно підкидає яблука розбрату, аби ми перебилися у своєму минулому, замість того, щоб будувати майбутнє. І менше згадували про реформи — потрібні, як повітря, й водночас болючі. Тому, тримаючись за свої крісла, верхи не квапляться їх проводити. А низи — низи дорослішають, і в цьому наш шанс.

Джерело, 13/10/2017

На політичне лицемірство витрачають сотні тисяч доларів

Жовтень 13, 2017

Про організоване лицемірство. Вперше цей термін почула минулого тижня на презентації наукового дослідження як міжнародне співтовариство планує миротворчі операції. Коли ЗМІ починають писати драматичні історії про війну в якійсь точці земної кулі, то це ставить демократичні уряди в незручне становище. З одного боку вони не воліють, щоб виборці закинули їм відсутність реакції на страждання цивільних людей. Разом з тим, вони не хочуть витрачати власні ресурси, і тим більше, підставляти під ризик своїх громадян. Із таким підходом “організованого лицемірства” досить часто і формуються миротворчі місії, які нічого не зупиняють і нікого не рятують. Але місія прибуває, журналісти пишуть про їх роботу, з’являються драматичні фото “миротворець віддає воду дитині”, виборці задоволені, уряд задоволений, питання закрито.

Сьогодні розбирали реальний кейс. Світовий банк у 2000 році виділяв безпрецедентне за обсягом фінансування на проведення судової реформи у Бангладеші. У цій країні суди контролюються виконавчою владою. Вони просто не доступні для незаможних (а в країні 36% населення взагалі знаходяться за межею бідності), для жінок та інших вразливих груп. Попри усе це 70% коштів мали йти на будівництво нових приміщень суду. Ми грали реальні ролі представників банку, уряду, верховного суду, іноземних агенцій, які мали отримати контракти на його реалізацію. І так сталося, що на момент прийняття рішення за столом не було жодної людини, якій би реально боліли люди в Бангладеші. Те, що назвали “судовою реформою” було прийнято. Так само відбулося на практиці. Величезна сума грошей була витрачена на організоване лицемірство. До всього, це була позика. І тягар виплат як завжди впаде на звичайне населення.

І от я читаю останні новини, що члени Ради Європи коливаються між “цінностями” та “збереженням цілісності організації”. Мова йде про відмову Росії сплачувати внесок в бюджет, допоки російській делегації не повернуть право голосу в ПАРЕ. Річний бюджет Ради Європи перевищує 450 млн. євро, а нинішній борг Росії складає 4-5% від цієї суми. На практиці це значить, що частину проектів Ради Європи ймовірно доведеться закривати, штат скорочувати. І тому очільники організації активно шукають можливості як зняти санкції з російської делегації та делікатно оминути те, що Росії продовжує брутально порушувати принципи, на яких ця організація була заснована. Dmytro Kuleba, сил тобі у боротьбі із цим організованим лицемірством. Готуємося до січня наступного року.

Джерело, 12/10/2017

Результаты поиска:

Олександра Матвійчук: Генеральний секретар Ради Європи звернувся до Путіна з проханням звільнити Сенцова

Червень 23, 2018

Голова правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександра Матвійчук повідомила, що Генеральний секретар Ради Європи звернувся до Путіна з проханням звільнити Олега Сенцова та заявив, що він особисто готовий написати клопотання про його помилування на основі Європейської конвенції з прав людини.

Читайте більше тут.

Зустріч з учасниками міжнародного обміну «Tackling discrimination»

Травень 11, 2018

10 травня 2018 року у Центрі польських та європейських студій (НаУКМА) відбулася зустріч координаторки групи громадського спостереження “ОЗОН” / Центр громадянських свобод Любові Галан з учасниками німецько-українського молодіжного обміну “Боротьба з дискримінацію” ( Tackling discrimination).
У рамках перезентації учасники дізналися більше про громадський контроль в Україні, моніторинг права на свободу мирних зібрань. Окремо у рамках обговорення розбирали також кейси порушення принципу недискримінації з боку поліції під час виконання позитивних обов’язків.

Ініціатива громадського спостереження ОЗОН  – добровільне об’єднання активних громадян, які усвідомлюють важливість контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів. За результатами спостережень оприлюднюють висновки та рекомендації. Громадські спостерігачі – незалежна сторона, вони завжди залишаються над процесом.

6 речей, які Вам потрібно знати про конфлікт на сході України – стаття гуманітарної місії ООН

Травень 8, 2018

Гуманітарна місія ООН в Україні опублікувала статтю про 6 речей, які кожен має знати про конфлікт на сході країні.

Олександра Матвійчук виступила у Вашингтоні

Квітень 17, 2018

В рамках навчання на Стендфордській програмі Ukrainian Emerging Leaders – голова правління ЦГС Олександра Матвійчук взяла участь у різних заходах у Вашингтоні.

Виступ перед очільниками церков та релігійних організацій на запрошення посла США по свободі релігії.

Олександра розповіла про наступ на свободу релігії на окупованих Росією територіях. За роки анексії кількість релігійних громад Криму скоротилася на 63%. В Донбасі ще у травні 2014 православ’я було проголошено головною релігією регіону. Відомі численні трагічні історії переслідувань активістів та релігійних діячів на цих територіях: тортури пастора Олександра Хомченко, які призвели до смерті; переслідування правозахисника Емір-Усеїн Куку, якому загрожує 20 років позбавлення волі; та багато інших.

Після виступу Олександра передала звернення Правозахисного порядку денного із проханням  організувати спеціальні слухання у Конгресі по цьому питанню. Звернення підтримали як правозахисні, так і релігійні організації, дякуючи Інституту релігійних свобод.

Дискусія Atlanic Council про майбутніх Українських лідерів.

На дискусії, зокрема, обговорювалися постмайданне суспільство України, проміжні результати реформ, в’язнів Кремля та полонених на Донбасі. Значення успіху України для всього пострадянського простору. Виклики, які стоять перед громадянським суспільством. Дискусія розпочалася виступом відомого публіциста та філософа – Френсіса Фукуями.

“Україна — це передова широкомасштабної боротьби за ліберальну демократію з різними популістськими та авторитарними силами усього світу” – Френсіс Фукуяма.

Зустріч з Куртом Волкером
представник Державного департаменту США з питань України
Голова Правління ЦГС передала Курту Волкеру бачення стратегічних пріоритетів у переговорах з Росією, які підписали понад 50 громадських організацій. Олександра також звернула увагу Курта на проблему арештів активістів на окупованих територіях. Арештованими залишаються сотні людей, серед них правозахисники, журналісти, активісти та звичайні люди. Але це все тільки верхівка айсбергу, за підозрою в державній зраді заарештували 246 людей. Ми досі не знаємо, хто ці люди та в яких умовах вони утримуються.

Представник Держ.депу сказав, що ретельно опрацює звернення.

Зустріч з Eurasia Foundation
Eurasia Foundation – Американська НУО, що займається розвитком ефективності громадських об’єднань.

 

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Звернення із приводу ненадання належної медичної допомоги Олегу Сенцову та іншим ув’язненим за політичними мотивами громадянам України зі списку LetMyPeopleGo

Листопад 29, 2017

Міністру закордонних справ Німеччини

пану Габріелю Зігмару

Станом на сьогодні близько 60 громадян України були позбавлені волі з політичних мотивів на території Російської Федерації та окупованого Криму. До більшості із них були застосовані катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання для вибиття неправдивих зізнань у діях, які вони не вчиняли.

Про це відкрито заявили Олег Сенцов, Олександр Кольченко, Валентин Вигівський, Микола Карпюк, Станіслав Клих, Євген Панов, Андрій Захтей, Андрій Коломієць, Сергій Литвинов, Олександр Костенко та інші незаконно утримувані люди. Детально про неправові практики, які застосовувалися до людей, що перебували під контролем Російської Федерації, розказали звільнені Юрій Яценко та Геннадій Афанасьєв.

Незаконне поводження з боку органів державної влади Російської Федерації яскраво ілюструє звернення Станіслава Клиха до Європейського суду з прав людини:

“[…] З метою змусити мене дати свідчення, до мене були застосовані незаконні методи дізнання і слідства, виражені у заподіянні мені побоїв і каліцтв у тому числі за допомогою наручників і електричного струму, тривалого стояння на колінах, в результаті чого на зап’ястях рук, колінах є численні шрами […]. Мене по кілька діб тримали на тюремному дворі, не даючи ні води, ні їжі. В результаті застосування цих методів я був доведений до стану дистрофії, не міг тримати в руках ложку, ручку, оскільки кисті рук були вивернуті в результаті приковування до решітки”.

Ситуацію ускладнюють незадовільні умови утримання за ґратами, які додатково призводять до різкого погіршення стану здоров’я,  розвитку та загострення хронічних та інших хвороб.

Стан здоров’я незаконно ув’язненого українського режисера Олега Сенцова, який був визнаний в’язнем сумління Міжнародною Амністією, нещодавно різко погіршився. За словами його адвоката, через тривале переохоложення у Олега загострився ревматизм і почалися проблеми з серцем.

Ми звертаємо увагу, що життя та здоров’я людини є найвищими цінностями кожної цивілізованої держави. Право  кожної  людини  на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного  здоров’я гарантується ст. 25 Загальної декларації прав людини 1948 року, ст.11, 12  Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 року, а також ст.11 Європейської соціальної хартії 1996 року.

Цього року представник Російської Федерації був обраний головою на 70-ій Всесвітній Асамблеї охорони здоров’я, статут якої Російська Федерація підписала ще у 1946 році. Тим самим вона визнала, що “володіння найвищим досяжним рівнем здоров’я є одним з основних прав кожної людини незалежно від раси, релігії, політичних переконань, економічного чи соціального становища”.

Крім того, відповідно до ст. 26 Федерального Закону від 21.11.2011 року N 323-ФЗ “Про основи охорони здоров’я громадян у Російській Федерації” особи, які утримуються під вартою, відбувають покарання у вигляді обмеження свободи, арешту, позбавлення свободи або адміністративного арешту, мають право на отримання медичної допомоги, зокрема, у необхідних випадках в медичних установах державної системи охорони здоров’я і муніципальної системи охорони здоров’я у відповідності до законодавства Російської Федерації.

На виконання даного закону було прийнято постанову уряду Російській Федерації від 28.12.2012  року N1466, якою було затверджено Правила надання особам, утримуваним під вартою або таким, що відбувають покарання у вигляді позбавлення свободи, медичної допомоги в медичних установах державної та муніципальної системи охорони здоров’я. У правилах передбачена можливість запрошення для проведення консультацій медиків-спеціалістів зазначених медичних установ при неможливості надання медичної допомоги в установах кримінально-виконавчої системи.

Ми звертаємо увагу, що усі громадяни України, яких за політичними мотивами утримують на території РФ та окупованому Криму, потребують належної медичної допомоги. Серед них у критичному стані знаходяться Дмитро Штибліков, який після затримання схуд на 30 кг та доведений до дистрофії, Станіслав Клих, який втратив психічне здоров’я після пережитих ним тортур, Олександр Костенко, який через відсутність операції ризикує втратити зламану працівниками ФСБ руку, Олександр Кольченко, який перебував у лікарні із діагнозом “дефіцит ваги”, Володимир Дудка, що вже десять місяців фактично знаходиться на самолікуванні із виразкою шлунку, Арсен Джеппаров, якому не надається медична допомога попри застуджені нирки, втрату слуху на ліве вухо та різке погіршення зору, Володимир Балух, у якого загострилися хвороби серця та нирок, через що йому вже декілька разів викликали карету швидкої медичної допомоги під час судових засідань, 19-річний Павло Гриб, який через інвалідність має постійно приймати підтримуючі препарати, тож відсутність ліків та належного медичного лікування у СІЗО спричинило до появи виразок на тілі.

Це тільки кілька прикладів порушення міжнародних зобов’язань Російською Федерацією права на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного  здоров’я утримуваних за політичними мотивами громадян України. Із моменту їх незаконного затримання незалежні лікарі не мають доступу до них, а відтак, не мають змоги оцінити стан їх здоров’я та надати належну медичну допомогу.

Ми звертаємося до Вас із проханням поставити перед урядом Російської Федерації питання про необхідність організувати доступ лікарів з Міжнародного Комітету Червоного хреста та інших авторитетних міжнародних організацій з охорони здоров’я для надання кваліфікованої медичної допомоги Олегу Сенцову та усім ув’язненим за політичними мотивами громадянам України зі списку LetMyPeopleGo.

Центр громадянських свобод, що координує кампанію #LetMyPeopleGo

ГО “Об’єднання родичів політв’язнів Кремля”

Медійна ініціатива за права людини

Кримська правозахисна група

Фундація “Відкритий Діалог”

Асоціація УМДПЛ

ГО “КримSOS”

Луганський обласний правозахисний центр  «Альтернатива»

ГО “Центр “Соціальна Дія”

ГО “Мирний берег”

Центр інформації про права людини

Експертний центр з прав людини

Благодійний фонд “Восток-SOS”

Euromaidan Press

ГО Харкiвський iнститут соцiальних дослiджень

ВМГО “Фундація Регіональних Ініціатив”

ГО “Правозахисна Ініціатива”

ГО “Регіональний центр прав людини”/Севастопольська правозахисна група

ХОФ “Громадська Альтернатива”

Миротворчі місії: чого ми чекаємо і що можемо отримати?

Листопад 24, 2017
Експерти дискусійного клубу платформи Правозахисний порядок денний розбиралися, що таке миротворча місія ООН, коли вона може стати реальною та чого від неї має очікувати Київ та незаконні збройні формування? 
Експерти нагадують, що рішення про введення місії в Україну має приймати консенсусом Рада Безпеки ООН. Однак оскільки Росія — постійний член Радбезу ООН і має право вето, то постає питання, чи дасть вона дозвіл на введення миротворчої місії на умовах України?
Колишній представник миротворчої місії ООН в Ліберії в 2010 – 2011 роках Юрій Бєлоусов сумнівається, що Росія погодиться, аби місія розташувалась на кордоні з Росією, як цього хоче Київ. Для неї буде неприйнятним варіант, коли українські силовики з часом зачистять окуповані території від представників незаконних збройних формувань.
Як компромісний варіант він пропонує розташувати миротворців по периметру конфліктної території.
“Тоді ми не заходимо, не вичищаємо усі незаконні формування, так само й Росія не заходить. За таких умов на конфліктну територію приходить третя сторона і починає працювати над безпекою”, — пояснює Юрій Бєлоусов, який нині є головою громадської організації “Експертний центр з прав людини”. Він додає, що з такою пропозицією Росії буде складно пояснити, чому вона проти.
“УКРАЇНА — ЯК КОЛОБОК, ЯКИЙ НЕ ЗНАЄ, КУДИ КОТИТИСЬ”
Ідея покликати миротворців — це здача нашим президентом дипломатичних позицій. Таким чином він розписався у своїй слабкості та неможливості як президент забезпечити усі процеси у подоланні збройного конфлікту. У цьому переконаний Олег Мартиненко, екс-командир станції “Новий Град” у складі миротворчої місії Цивільної поліції ООН в Боснії та Герцеговини з 1999 по 2001 роки.

Олег Мартиненко
“У нас є усі ресурси, аби навіть у замороженому стані цей конфлікт повільно просувати до вирішення. Це найлегше сказати: “Знаєте, все! Я стомився, я йду. Давайте покличемо миротворців. Вони усе вирішать”. Миротворці дійсно заморозять конфлікт на довгі роки і місцеве населення від цього тільки виграє. Але Україна як держава не матиме зиску, бо ми отримаємо такий анклав у складі України на довгі роки”, — вважає Олег Мартиненко, який зараз працює керівником аналітичного напрямку Української Гельсінської спілки з прав людини.
Тим часом Юрій Бєлоусов вважає, що кожен день збройного конфлікту віддаляє місцеве населення від України.
“Програми у школі, патріотичне виховання населення, інформаційні кампанії віддаляють громадян від нас. Україна не зацікавлена в тому, щоб цей конфлікт затягувався, якщо ми хочемо повернути і людей, і території”, — каже він.
Він наголошує, що миротворча місія ООН — це інструмент досягнення мети для тієї держави, яка розуміє, що вона хоче. Поки ж українці самі не визначились, що саме має “будуватись” на непідконтрольних територіях.
“Що буде на тій території? Незалежна держава? Зрозуміло, що у нас це викликає питання. Автономія у складі України? Але чи готові ми до цього? Ми самі не можемо знайти відповіді на ці питання. Тому будь-яка місія ООН буде викликати ворожі настрої у частини населення, яке завчасно не розуміє, що ми там хочемо. Коли ти не знаєш, куди ти пливеш, жоден вітер попутним не буде”, — каже Юрій Бєлоусов.
Експерти вважають, що миротворча місія ООН можлива після того, як Україна та Росія погодяться на прийнятні один для одного варіанти врегулювання конфлікту.
ЗАВДАННЯ МІСІЇ
Завдання миротворчих місій ООН — розбудувати мир, спостерігати за виконанням перемир’я, контролювати буферну зону між сторонами конфлікту, підтримувати правопорядок, розбудовувати державний устрій на конфліктній території та надавати гуманітарну допомогу, а також демобілізація і реінтеграція комбатантів.
Місії розвиваються у три етапи — створення безпечних умов (peace making), підтримання тривалий час таких умов (peace keeping) та передача відповідальності у питаннях безпеки приймаючій стороні (peace building).
Перш за все у зону конфлікту входить широкий військових контингент.
“Військовий контингент вводиться за узгодженням двома воюючими сторонами. Тому коли незаконні збройні формування погодяться на припинення вогню, вони відходять від лінії розмежування на 20 км, теж саме робить Україна, тоді в цей коридор заходить місія ООН”, — каже Олег Мартиненко.
Військові-миротворці носять уніформу військ країни, з якої вони прибули. Однак аби їх впізнавали ворогуючі сторони вони носять яскраві блакитні шоломи або ж берети із символікою ООН.
“Місія ООН сповідує той принцип, що блакитний колір та позначення “UN” (ООН — ред.) говорять про те, що цілитись у цю людину неможна. На практиці таке трактування призводило до того, що у французького, здається, контингенту блакитні шоломи були зроблені із звичайного пластика. Оскільки французький уряд вважає, що блакитний колір — показник того, що людина знаходиться у безпеці. Він — миротворець”, — пояснює Олег Мартиненко.
Олег Мартиненко тим не менш не виключає нападів та провокацій проти “блакитних шоломів”. Він нагадує, як у вже мирній Боснії у 1996 році невідомі роззброїли один із військових контингентів ООН.
“Військовий контингент вже впакував своє озброєння, речі, аби вже завтра літаком відправитись у далеку Азію. Але у цю ніч невідомі озброєні формування зайшли у табір, арештували весь персонал, вивезли все озброєння, і досі його так ніхто й не знайшов”, — розповідає Олег Мартиненко.
Він наводить статистику, згідно з якою щорічно у 16 діючих місіях помирають до 115 миротворців. 80 людей — із військового контингенту. Інша кількість припадає на поліцейський та цивільний контингенти. Із 80 “блакитних шоломів” військового контингенту 50% помирає від хвороб, а інші 50% від зловмисних дій ворогуючих сторін.
Миротворці можуть використовувати зброю здебільшого тільки для самозахисту. Якщо місії нададуть “жорсткий мандат”, вони можуть стріляти для власного захисту й захисту цивільного населення.
ЧИ СПІВПРАЦЮВАТИМЕ ООН ІЗ НЕЗАКОННИМИ ЗБРОЙНИМИ ФОРМУВАННЯМИ?
Військовий компонент у гарячій зоні зменшується, коли ситуація стабілізується. Далі свою роботу починає поліцейський контингент та розширюється громадянський компонент.
На конфліктну територію прибуває низка міжнародних консалтингових, політичних організацій та технічна підтримка. Вони допомагають розбудувати політичні та виконавчі органи, відновлюють населені пункти, допомагають створювати робочі місця, аби максимально залучити місцеве населення та радять ворогуючим сторонам, як зробити процес інтеграції м’якішим.
Олег Мартиненко вказує, скільки робочих місць із пристойною заробітною платою створить місія тільки для свого забезпечення.
“Якщо ми кажемо про 40 тисяч миротворців, то щонайменше додатково до 1/5 цієї кількості буде набрано перекладачів з місцевого населення, тобто 8 тисяч людей. Так само потрібен персонал з прибирання території, обслуговування технічного парку, комунікаційних мереж тощо, тобто ще до 2 тисяч осіб”, — розповідає він.

Юрій Бєлоусов

“За бажання у регіоні можна зробити міста-сади”, — коментує Юрій Бєлоусов.

Однак експерти роблять застереження, що за наявності високого рівня корупції міжнародна спільнота не буде вкладати кошти, як це було у Боснії та Герцеговині.
Поліцейський компонент потрібний, аби впровадити правоохоронні функції відповідно до міжнародних стандартів, які держава не може сама забезпечити.
Володимир Жминько, учасник поліцейської місії ЄС в Боснії та Герцеговині у 2003 – 2011 роках, каже, що поліцейський контингент може повністю замінити собою правоохоронні органи, як це було у Косово.
“Там не було взагалі жодних правоохоронних структур. Згодом вони почали підбирати людей, навчати їх, створювати місцеву поліцію та передавати їй свої виконавчі функції”, — пояснює він.
За його словами, в реаліях України нові правоохоронні органи можуть складатись як із “правоохоронців незаконних збройних формувань”, так і з переведених службовців із підконтрольних Києву територій.
Однак як буде насправді — достеменно невідомо. Це питання мають вирішити ворогуючі сторони під час обговорення мандату і повноважень місії до її введення, переконаний Юрій Бєлоусов.
“Чи погодяться збройні формування на те, щоб ООН створювало поліцію з нуля? Гаразд, припустимо, вони склали зброю. Постає питання, з кого саме будуть формуватись місцеві правоохоронці та розбудовуватиметься держава? Питань мільярд. Усі вони будуть вирішуватись задовго до введення контингенту”, — каже Юрій Бєлоусов.
Експерти одностайні — “блакитні шоломи” будуть співпрацювати із де-факто владою. Вони сприйматимуть міліціонерів ОРДЛО як легітимних і таких, які виконують свої обов’язки. Причина криється у розділі “Дії поліції в умовах вторгнення” Європейського кодексу поліцейської етики Ради Європи.
У документі йдеться, що під час агресії іншої країни поліція зобов’язана виконувати свої функції із забезпечення захисту громадян і не має бути стороною конфлікту. Кодекс забороняє окупаційній владі карати міліціонера, який лишився виконувати професійні зобов’язання. Так само заборона карати за роботу під час окупації розповсюджуватиметься на український уряд, як тільки він відновить контроль на сході України.
“Місія буде слідкувати, аби місцеві правоохоронці у відповідності із європейськими стандартами виконували функції із забезпечення охорони життя та здоров’я мирного населення. Якщо вони роблять щось не так, місія ініціює розслідування з боку місцевої влади про притягнення правоохоронців до дисциплінарної та кримінальної відповідальності. Адже дію законів ніхто не скасовував”, — пояснює Олег Мартиненко.
Юрій Бєлоусов згадує свій досвід у миротворчих місіях.
“Коли ми прибували у гарячі точки, де були 2 – 4 сторони, нам було взагалі байдуже, хто з них правий, хто винний, хто перший почав стріляти, де коріння конфлікту. Наше завдання було стабілізувати становище і запустити мирний процес”, — каже експерт і додає, що “блакитні шоломи” змушені будуть співпрацювати з де-факто владою, аби досягти їхніх задач.
Олег Мартиненко резюмує, що від місії виграє місцеве населення. Коли вона увійде у конфліктну територію, вона, за його словами, не буде дослухатись до політиків з обох сторін, а виконуватиме свою роботу відповідно до стандартів ООН та Європейського Союзу.
ЧИ ЗМОЖУТЬ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ ПОВЕРТАТИСЬ ДОДОМУ? 
Експерти звертають увагу, що навіть активісти Євромайдану зможуть повернутись на підконтрольну ООН територію. Громадянам повертатимуть ті помешкання, які були відчужені незаконними збройними формуваннями.
“Місія дотримується прав людини, зокрема, й захищатиме право на власність. Приклад Боснії та Герцеговини показує: коли переселенці почали повертатись, то їм через різні механізми поновлювали право на власність за участі міжнародних структур та місцевих правоохоронців”, — розповідає Володимир Жминько.
Він згадує, як у Боснії кандидати на державні посади перевірялись, чи проживали вони у власності переселенців.
“Якщо, наприклад, поліцейський жив у помешканні переселенця, для нього дорога в поліцію була закритою”, — коментує експерт.
ЯКЕ ЗАКОНОДАВСТВО ДІЯТИМЕ ДЛЯ МИРОТВОРЦІВ?
Місія керуватиметься українським законодавством, але паралельно вона спонукатиме де-факто місцеві органи покращувати свої “закони” та “нормативні акти” з тим, щоб вони відповідали міжнародним стандартам.
“Радник, який сидітиме поряд з мером або “очільником” незаконного збройного формування казатиме: “Ось тут у вас низка статей не відповідають європейським стандартам. Потрібно ось таку редакцію сюди впровадити”. У випадку саботування рішень місії розпочинатиметься політичне врегулювання питання через дипломатію”, — пояснює Олег Мартиненко.
Він зауважує, що тимчасова адміністрація ООН, немов шлюз, буде вирівнювати законодавство за міжнародними стандартами як на сході країни, так в самій Україні. Місія лишатиметься у конфліктній території доти, доки обидві сторони не вирівняють своє законодавство.
“Українському керівництву можуть сказати: “Ми будемо тут, поки ви не проявите політичну волю і не змусите уряд зробити так, щоб ті люди, які живуть на підконтрольних ООН територіях, не боялись зняття місії та переходу у мирний стан з усією країною”, — розповідає Олег Мартиненко. Рішення про призупинення або скасування мандату миротворчої місії приймає Радбез ООН.
До миротворця, який вчинив злочин, застосовуватиметься законодавство країни перебування. Його можуть засудити на території України або ж депортувати в рідну країну, аби він відбув покарання.
“За дисциплінарні та адміністративні правопорушення миротворця зазвичай репатріюють додому. Часом це — найгірше покарання для людей, які приїхали до місії, орієнтуючись на досить високу оплату — $80 – 100 на добу”, — пояснює Олег Мартиненко.
У будь-якої місії ООН працює відділ внутрішнього розслідування, який займається будь-якими порушеннями кодексу етики.
ЗА ЩО КРИТИКУВАЛИ МІСІЇ ООН?
“Блакитні шоломи” критикують за повільне відрядження до зони конфлікту. Зазвичай на їхнє відрядження йде не менше півроку.
Миротворців звинувачують у малій ефективності врегулювання конфліктів. Досі триває перша місія, яка стартувала у 1948 році на Близькому Сході.
Критикують також бельгійських миротворців за те, що їм не вдалось попередити геноцид тутсі у Руанді у 1994 році. Бельгія вивела свої війська після вбивства 10-х службовців. У Руанді загинули щонайменше 800 тисяч людей.
Окрім цього, нідерландським миротворцям закидають, що їм не вдалось захистити близько 300 мусульман від боснійських сербів у Сребрениці у 1995 році. Після того, як військові формування боснійських сербів захопили безпечну зону ООН, нідерландський батальйон видав мусульман. Загалом тоді за декілька днів від рук боснійських сербів загинули 8 тисяч 373 мусульманських чоловіків та хлопчиків.

Не треба сподіватись, що військовий контингент місії ООН буде захищати цивільних, наголошує Володимир Жминько. Завдання місії забезпечувати дотримання прав людини не військовими методами.

Володимир Жминько
За його словами, коли місії не вдається виконати свої задачі, вона може звернутись за допомогою до регіональних структур.
 “Вони будуть присутні, не ставатимуть на жодну сторону, документуватимуть порушення та злочини, робитимуть звіти. Вони вводяться у гарячу точку як стабілізуючий фактор”, — коментує він. 
“Приклад Боснії. Коли миротворчі сили ООН не справлялись у 1995 році, вони звернулись до сил НАТО. Альянс увійшов до зони як стабілізуюча сила із важким озброєнням і був там до 2004 року. Це зіграло вирішальну роль у підписанні мирного договору”, — зауважує Володимир Жминько.
“Коли ситуація стабілізувалась, вирішили передати функції із завершення розбудови миру у країні регіональним структурам. Тоді місія ООН завершила своє існування. Подальші 9 років, до 2011 року, функції виконувала поліцейська місія Європейського Союзу”, — додає він.
ХТО РОЗСЛІДУВАТИМЕ МІЖНАРОДНІ ЗЛОЧИНИ?
Питання переслідування винних у міжнародних злочинах залежатиме від того, у чиїй юрисдикції будуть ці злочини.
Володимир Жминько нагадує, що воєнні злочини у Боснії були під юрисдикцією Міжнародного трибуналу з колишньої Югославії. Після того, як до відповідальності притягнули основних воєнних злочинців у боснійській прокуратурі, створили відділ із розслідування воєнних злочинів, куди увійшли міжнародні прокурори.
“Згодом міжнародні прокурори пішли, лишились лише місцеві, які зараз займаються воєнними злочинами. Трибунал передав матеріали, які лишились, аби вони їх дорозслідували”, — розповідає екс-керівник регіонального відділу розслідування порушень прав людини у Боснії та Герцеговоні у 1997 – 1998 роках Володимир Жминько.
Наразі місцева влада розслідує поодинокі міжнародні злочини — зґвалтування, мородерства та інші.
За його словами, притягнення до відповідальності міжнародних злочинців у країні було у пріоритеті для досягнення миру, але його відклали на довгий час.
“І тільки коли ситуація стабілізувалась і був встановлений повний контроль над порядком, тоді почали розслідувати та затримувати підозрюваних”, — коментує він і додає, що міжнародні злочини не мають терміну давності.
Експерти наголошують, що з початку введення місії у гарячу точку, вона обов’язково почне документувати міжнародні злочини за Римським статутом для майбутнього правосуддя.
Володимир Жминько згадує Біляну Плавшич, яка відбула два президентські терміни у Сербії. Попри підтримку західних країн, її все одно засудив Міжнародний трибунал з колишньої Югославії.
“У 2005 році, коли вона не могла переобиратись на третій термін, наступного дня після обрання іншого президента Міжнародний суд з колишньої Югославії оприлюднив обвинувальний висновок про її воєнні злочини. Вона як публічна людина відразу зателефонувала в Гаагу і сказала, що вилітає туди”, — розповідає Володимир Жминько.
Суд звинуватив жінку у співучасті в геноциді, злочинах проти людяності та у порушенні правил ведення війни. Жінка пішла на угоду із слідством і отримала 11 років ув’язнення. Однак Біляна Плавшич відбула дві третини терміну. Шведський суд звільнив її, взявши до уваги її зразкову поведінку.
АМНІСТІЯ БОЙОВИКІВ
Олег Мартиненко вважає, якщо Україна хоче повернути людей, а не лише територію, то їй варто вже зараз щонайменше розробляти різні варіанти амністії.
“Навіть якщо не буде миротворчої місії, ми маємо говорити про індивідуальну амністію. Людина має постати перед судом, де суд винесе вирок про те, що вона винна у злочинах за певний період, стукне молотком і скаже: “В силу закону про амністію або альтернативного закону покарань за злочини воєнного часу Вам призначається умовний термін/або ж Ви — амністовані”, — каже він.
“Якщо ж говоритимемо про люстрацію, то маємо казати, що спеціальної перевірки мають зазнати керівний склад щонайменше судової адміністрації та правоохоронних органів. Ми на це маємо право, бо вони грали керівну роль. А середню та нижню ланку на рівні виконавців можемо залишити без спецперевірки. Якщо ми показуємо їм добру волю, то нам вигідно поступити так, щоб усе населення “Л/ДНР” не взяло валізи і не подалося до Росії. Тоді ми отримаємо землю без населення. Чи нам це потрібно? Адже пустуючих сел у нас й так вистачає”, — додає правозахисник.
ХТО ПЛАТИТЬ ЗА МІСІЮ?
“Блакитні шоломи” фінансуються із бюджету ООН, куди кожна країна-член віддає свій внесок.
Цьогоріч на активні 16 миротворчих операцій у світі загалом планували витратити близько $7,9 мільярдів. Але влітку стало відомо про скорочення видатків майже на $600 тисяч через бажання президента США Дональда Трампа скоротити витрати на ООН.
Рішення про відправку своїх солдат та поліцейських до зони конфлікту приймає кожна із держав окремо.
Микола Мирний, журналіст Центру інформації про права людини http://bit.ly/2zyL6rg

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

Листопад 23, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Адвокаційна поїздка на Балкани

Листопад 3, 2017

Завдяки одному з партнерських проектів «Коаліції заради миру на Донбасі» – а саме проекту “Уповноваження громадського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі шляхи вирішення жорстокого минулого Донбасу”, «Центр Громадянських Свобод» зміг не тільки вивчити досвід роботи Балканських НГО , що документують та розслідують воєнні злочини, а також працюють з налагодженням постконфліктного діалогу, але й звісно використав цю можливість для міжнародної адвокації питань порушення прав людини в Криму та на Сході України. Чому см балканські країни такі важливі для цієї задачі? Бо по-перше, традиційно цей регіон має високий ступінь впливу Російської інфо-медіа машини, а по -друге саме на досвіді реалізації різних сценаріїв вирішення/блокування/замороження конфліктів на Балканах у 90-х роках структури ООН, ОБСЄ та інші окремі країни – міжнародні партнери України формують свої пропозиції, для вирішення ситуації з Кримом та Донбасом.  Саме тому так критично для українських НГО не тільки розуміти в чому схожі та відмінні контексти та сутності наших конфліктів  але й донести цю інформацію до громадянського суспільства в Балканських країнах.

Першою країною на нашому шляху Стала Боснія та Герцеговина, де нам вдалось познайомитись з кращими практиками роботи із пам’яттю про конфлікти в урбаністичному просторі, поспілкуватися з засновником та директором музею «Воєнного дитинства»  (War Childhood Museum ), який до речі в наступному році планує зробити експозицію по Україні, та навідатись в  Galerija 11/07/95,яка справляє невиразно глибоке враження щодо трагічних подій у Сребрениці в липні 1995 року завдяки поєднанню фото, аудіо та відео засобів вираження. Крім того, для нашої групи 13 представників організацій-членів коаліції, що займаються документуванням воєнних злочинів чудову фахову презентацію провів Mirsad Tokaca, директор Сараєвського Центру Дослідження та Ідентифікації (Sarajevo’s Research and Identification Centre), який до речі є автором проекту Боснійської книги мертвих. Нам продемонстрували не тільки технічні можливості бази даних, та системний підхід до документування воєнних злочинів, але й поділилися досвідом щодо методологій просування ідеї справедливого покарання для воєнних злочинців та відстоювання репарацій для сімей жертв цих злочинів.

Завдяки українському посольству в Боснії та Герцеговині також вдалось провести невелику прес-конференцію, а якій Сараєвські журналісти почули про актуальний стан з правами людини на непідконтрольних українському уряду територіях, ситуацію з близько 50 українськими в’язнями за політичними мотивами в Криму та на території РФ та перспективи внесення в українське законодавство положень міжнародного гуманітарного права для подолання безкарності воєнних злочинів.

Олександра Романцова

Не ідеологією нас треба зшивати, а образом майбутнього

Жовтень 14, 2017

Слід навчати народ контролювати владу, передусім місцеву.

Один із найвідоміших дисидентів СРСР, котрий важив після чотиримісячного голодування в політичній зоні ВР 389/35 у Пермській області 39 кг. Автор “Посібника із психіатрії для інакодумців”, член Американського товариства психіатрів, Королівського коледжу психіатрів Великої Британії, Всесвітньої ради реабілітації жертв катувань, міжнародного Пен-клубу, автор кількох книжок і сотень статей. Усе це — про правозахисника, громадського діяча і голову асоціації психіатрів України Семена Глузмана, з яким ми розмовляли про Майдан та синдром натовпу, про дружбу з “бандерівцями” і фермент опору, про контроль над владою і відповідальність за минуле.

— Семене Фішельовичу, ви один із тих, хто підтримав Майдан, але ніколи не рвався на його сцену. Чому, до речі? 

— Я ніколи не прагнув на сцену — з часів Руху жодного разу не був на жодному сходняку, тобто… на важливій зустрічі достойних людей. Просто розумію, що психологія однієї порядної людини і психологія тисяч порядних людей дуже різняться.

При цьому, мушу визнати, ще під час Помаранчевої революції мені телефонували багато закордонних колег, зірок світової психіатрії, з єдиним запитанням: де синдром агресивного впливу натовпу?

Український народ показав себе абсолютно дивно і у 2004-му, і в 2014-му. Під час недавнього урагану в Х’юстоні через мародерів поліції довелося запровадити комендантську годину. Чи багато випадків мародерства ми можемо згадати, коли в центрі Києва, з його численними дорогими магазинами та бутиками, стояло до 200 тисяч людей?

— У середині 1970-х у пермській зоні молодий єврей Глузман зблизився з українськими націоналістами — 25-річниками. Але тоді вас об’єднав спільний ворог, а не спільне бачення майбутнього. 

— Так, я кілька років провів у таборі пліч-о-пліч із тими, кого називали “бандерівцями”. Це були прості люди, імен Бандери чи Шухевича з їхніх вуст я ніколи не чув. Вони просто захищали свою землю від “чужих”. Я запитав одного разу дядю Васю Василя Маложинського, якого вважав солдатом УПА, а він виявився з дивізії СС-Галичина, зло так запитав, із докором: мовляв, як же ви могли?! І він, як міг, пояснив: “Спершу були совєти. Потім прийшли німці. Всі — чужі. А одного разу я побачив і почув своїх, ішли хлопці та співали українських пісень. То я й пристав до них. То ж свої були…” Ось так, просто і без ідейного пафосу.

— Єврейська підтримка Майдану не здивувала?

— Анітрохи не здивувала. Один із найяскравіших спогадів дитинства —мені було років 10—11,я повертався до себе додому в тролейбусі, що піднімався на Артема з площі Жовтневої революції (нинішнього Майдану). На одній із зупинок зайшла літня пані й дуже чемно, гарною українською мовою, запитала в пасажирів, де їй краще вийти. Тролейбус вибухнув гнівом, — я перелякався, не розуміючи, що коїться. Почав це цькування якийсь люмпен, мало не в майці, його підтримали голосисті тітки, — це був потік образ, що ринув на жінку, яка просто заговорила українською. Тоді я зрозумів: поруч зі мною живуть ще одні євреї — українці.

Не приховаю: коли Україна отримувала незалежність у 1991-му, я був напружений, пам’ятаючи, як агресивно ставилися тут до євреїв у радянську епоху. Я ж пам’ятаю, як єврейські хлопчики й дівчатка, для котрих були практично закриті місцеві виші, їхали в інші республіки, де спокійно вступали і добре вчилися. Крім того —і це для мене як дисидента вкрай важливо, — в Україні було найлютіше в Союзі КДБ. Напружився я й тому, що побачив, хто голосує за незалежність у Раді: група 239, яка офіційно називалася “За Радянську суверенну Україну”, простіше кажучи — комуністична більшість, що відчула вітер змін. А з ними — тисячі пристосуванців, які ринули з комсомолу прямо в Рух. Професійні кілери української культури, що миттєво стали викривачами “руки Москви”.

Я пам’ятаю, як один із перших американських послів в Україні говорив своїм друзям: мовляв, ви зачастили в Москву, приїдьте сюди, тут зовсім інший народ. І це правда, річ не в ідеалізації або романтизації, а в провісниках європейського менталітету.

Зрозуміло, на Майдані 2014-го були різні люди, і стояли вони за різне. Але так було і в зоні, —декому я за 7 років руки не подав.

— Сьогодні, через три з половиною роки, не розчаровані? 

— Я не такий наївний, аби не розуміти: революція закінчується не так, як мріють її учасники. Тому передбачав, що, можливо, розчаруюсь, але… не очікував, що настільки.

Розумієте, у своєму початковому оптимізмі я спирався на табірний досвід. Зі мною сиділо багато людей різних національностей, проте українців завжди було найбільше — приблизно 30—40% політв’язнів. Дуже різних — не дуже розумних і мудрих, освічених і майже неписьменних, щирих і собі на умі. Я погано розумію, що таке етнічна психологія, але за всі роки в політичній зоні не зустрів жодного білоруського, киргизького чи узбецького дисидента. А КДБ був скрізь. Тому, на відміну від багатьох республік колишнього СРСР, Україна мала можливість поступово прийти до якихось європейських цінностей. Тут є фермент опору, але народ не тренований у демократії і не в змозі контролювати своїх політиків.

Це, до речі, з’ясувалося досить швидко, тому, на мій погляд, єдиний вихід — пройти довгий шлях мажоритарних виборів.

— Де гречка вирішує все? 

— Вона вирішує все, оскільки за її роздачу нікого не садять. Певна річ, потрібні нові закони, інститут відкликання тощо — слід навчати народ контролювати владу, передусім місцеву. Чи багато українців вимагають звіту від своїх районних депутатів? Отож-бо й воно. І на кого нам ображатися?

Що стосується гречки, то пам’ятаєте сцени Тюльпанової революції в Бішкеку, коли революціонери тягли на спині вкрадені холодильники й телевізори? У Києві ж цього не було… Тут обидва Майдани вимагали від влади не гречки, а зовсім іншого.

Просто люди приймають поразку дуже швидко, сидячи в кухні або у ФБ і голосячи: знову м…дака обрали. А в Європі теж обирають не найкращих, але їх контролюють, — і цього треба навчати. Я знайомий із багатьма, хто допомагає, за підтримки західних партнерів, будувати в Україні демократичні інститути. Переважна більшість їх працюють виключно заради грошей. Окремі з них — негідники. На жаль…

— У 2014-му багатьом здавалося, що українці стають європейською політичною націю. Наскільки просунувся цей процес — чи, навпаки, призупинився, враховуючи політику історичної пам’яті з її культом нових героїв? 

— Для мене нові герої — це Небесна сотня, а не лідери ОУН чи УПА. І вульгаризація пам’яті про нових героїв — очевидна. Її вульгаризують, коли гальмують кримінальні справи, які мають назвати винуватців бойні. Її вульгаризують, оскільки керівництво країни не хоче визнати, що з того боку теж були українці. Я знаю одну сім’ю, в якій ріс хлопчик, єдиний син, котрого “погано” виховали, — він хотів бути українським офіцером. Його спалили на Майдані. Можливо, хтось із друзів моєї доньки, які періодично кидали коктейлі Молотова.

Є багато речей, які нас роз’єднують. Але в ситуації, коли народ у масі своїй ненавидить і зневажає владу, про яку любов одне до одного можна говорити?

— Що ви думаєте про декомунізацію, яка набирає дедалі витонченіших форм? 

— Як колишній політв’язень і антисовєтчик, я не можу не вітати цей процес. Але в нинішньому виконанні він мені огидний. Як і люстрація, що була явно організована й керована згори і припинилася так само раптово, як і почалася.

Ми ж проголосували свого часу за Кравчука, а КДБ ж арештовував дисидентів тільки після санкції відділу ідеології ЦК, очолюваного ним. Чому б його не притягти до відповідальності? А заодно й усіх депутатів Верховної Ради з групи 239, завдяки яким була проголошена незалежність.

Дуже зручно зносити пам’ятники, знімаючи з себе відповідальність за минуле. Ми ж вічна жертва, що з нас вимагати? “Ми нескінченно лаємо товариша Сталіна, і, певна річ, на це є підстави. І все-таки я хочу запитати: хто написав чотири мільйони доносів?” — сказав колись Сергій Довлатов. Запитання зависло в повітрі. У нас же немає ні найменшого відчуття відповідальності за дії батьків і дідів, як у Німеччині, де діти, внуки і правнуки добре пам’ятають, чим відзначилися їхні близькі. Де вони — діти співробітників НКВС, партійної номенклатури, де, зрештою, мільйони обивателів, що слухняно піднімали руки на чергових партзборах, які таврували відщепенців, зрадників соціалістичної батьківщини тощо?

Отож не ідеологією нас треба зшивати у XXI ст., а образом майбутнього.

Я не ворог увічнення пам’яті про Степана Бандеру, але коли в.о. міністра охорони здоров’я Супрун заявляє, що, приймаючи важливі рішення, подумки радиться з вождем ОУН, це вже ні в які ворота… І, очевидно, він їй щось радить, оскільки результати цього тандему ми бачимо.

— Донбас, що став плацдармом для “русского мира”, втрачений для України? Чи не дуже він нам і потрібен? 

— Росія убожіє, в неї все менше можливостей утримувати ці території, та й Путін, зрештою, смертний. Бажаючи того чи ні, але він своїми діями перекрив кисень багатьом впливовим людям у Росії, що вкрали мільярди, доступ до яких із кожним днем усе складніший, враховуючи санкції. Вони звикли до іншого рівня особистої свободи. Де їм, зрештою, тепер відпочивати? На Байкалі?

Отож я вірю, що рано чи пізно Україна повернеться в цей регіон. Але не та молодь, яка виїхала з Донбасу і вже облаштувалася в Києві чи інших містах. Вони свій вибір зробили.

Інколи мені спадає на думку крамольна річ… Мої табірні друзі боролися за незалежність України, і одного разу цей день настав — не тому, що ми сиділи за це в таборах. Якщо Донбас справді хоче жити інакше, якщо це його, а не чийсь зовнішній вибір, то, з моральної точки зору, чому б не подумати про ідею незалежності для цих людей? Це лише одне з можливих рішень, але і його треба проговорювати. Нарізно то нарізно, ми ж і так робимо все, щоб ізолювати ці території — з допомогою блокади, наприклад.

— Зрозуміло, що війна сприяє розділенню суспільства на своїх і чужих і формуванню чорно-білої картини світу. Все це природно, але… чи не перетворюємося ми на “Росію навпаки”, з її зневажанням особистої думки, пошуками своєї п’ятої колони тощо? 

— Я цілком усвідомлюю, що нинішній президент теж прагне до узурпації влади, але розумію, що в нього це теж не вийде, оскільки, як писав ще Кучма, Україна не Росія. Наш обиватель відрізняється від російського. Там щиро поважають Путіна. Тут влада змінюється, і кожну нову владу ми не любимо, а часто — зневажаємо або ненавидимо. І це дає підстави для оптимізму.

Що стосується розколу суспільства, то нас і кидають у минуле тому, що не пропонують бачення майбутнього. Це стосується і героїв УПА — чужих для значної частини країни, і мовної проблеми, яку переважна більшість українців взагалі не вважає проблемою, але яку знову піднімають на щит…

Після суду я 20 днів просидів в одній камері з Василем Стусом, — і це були розкішні 20 днів. Періодично я навіть забував, де перебуваю, поринаючи в українську культуру. Але говорили ми кожен своєю мовою, і Стус ставився до цього зовсім спокійно. Із 25-річниками УПА в таборі я спілкувався точно так само, — ніхто ніколи слова не сказав.

Одного разу мене вкотре перевели в новий барак, і того ж дня мене прийняли в “сім’ю” Євген Пришляк і Василь Підгородецький. Перший до арешту був референтом СБ львівського проводу ОУН, другий — простим бійцем УПА. Збирали в тумбочці їжу, ділили порівну й разом їли. Невдовзі до Василя підійшов старий поліцай — покидьок — і каже: “Василю, ти ж така шанована людина, старий зек, як тобі не соромно з жиденям їсти?” — “Я його на х… послав”, — розповідав мені потім Василь.

Тому давайте видавати хороші підручники, готувати класних учителів, — у цьому запорука успішної мовної політики. Мені доводиться інколи спілкуватися з вищою кастою деяких педагогічних університетів, — це жахливо. Вони академіки якихось своїх академій, заможні люди, але відтворюють радянське жлобство.

Україна багато чого погубила в собі. Коли НаУКМА робила перші кроки, я намагався пояснити ректорові, що треба зберегти наукові школи математиків, фізиків-теоретиків, які склалися в “поштових скриньках”, із чудовими фахівцями. Просто треба було дозволити цим фахівцям викладати спочатку російською, але… ми позбулися високого інтелекту.

— Хто в змозі вивести країну з замкненого кола? Поки що народ тотально не довіряє владі, наївно покладаючи надії на найбільш навіжених популістів, — і це ми вже проходили… Громадянське суспільство зазнало поразки — чи просто програло битву? 

— Громадянському суспільству треба допомагати, а не тиснути. Мене дуже тривожить майбутнє країни, в якій живу й частиною якої є. Боюся, що коли так триватиме, то українську державність переможуть не зовнішні сили, вона просто розчиниться, як тверда речовина в рідині. І залишиться водичка, солодка чи солонувата — не важливо.

— А як же фермент опору? 

— Фермент опору — важлива умова незалежності, але недостатня.

Будувати країну — це не сидіти в карцері. Потрібні інші навички. Коли скінчився Радянський Союз, у Москві багато колишніх дисидентів продовжували правозахисну діяльність. В Україні ж ряд моїх побратимів по ГУЛагу пішов у політику, — і що?

Зрозуміло, що влада постійно підкидає яблука розбрату, аби ми перебилися у своєму минулому, замість того, щоб будувати майбутнє. І менше згадували про реформи — потрібні, як повітря, й водночас болючі. Тому, тримаючись за свої крісла, верхи не квапляться їх проводити. А низи — низи дорослішають, і в цьому наш шанс.

Джерело, 13/10/2017

На політичне лицемірство витрачають сотні тисяч доларів

Жовтень 13, 2017

Про організоване лицемірство. Вперше цей термін почула минулого тижня на презентації наукового дослідження як міжнародне співтовариство планує миротворчі операції. Коли ЗМІ починають писати драматичні історії про війну в якійсь точці земної кулі, то це ставить демократичні уряди в незручне становище. З одного боку вони не воліють, щоб виборці закинули їм відсутність реакції на страждання цивільних людей. Разом з тим, вони не хочуть витрачати власні ресурси, і тим більше, підставляти під ризик своїх громадян. Із таким підходом “організованого лицемірства” досить часто і формуються миротворчі місії, які нічого не зупиняють і нікого не рятують. Але місія прибуває, журналісти пишуть про їх роботу, з’являються драматичні фото “миротворець віддає воду дитині”, виборці задоволені, уряд задоволений, питання закрито.

Сьогодні розбирали реальний кейс. Світовий банк у 2000 році виділяв безпрецедентне за обсягом фінансування на проведення судової реформи у Бангладеші. У цій країні суди контролюються виконавчою владою. Вони просто не доступні для незаможних (а в країні 36% населення взагалі знаходяться за межею бідності), для жінок та інших вразливих груп. Попри усе це 70% коштів мали йти на будівництво нових приміщень суду. Ми грали реальні ролі представників банку, уряду, верховного суду, іноземних агенцій, які мали отримати контракти на його реалізацію. І так сталося, що на момент прийняття рішення за столом не було жодної людини, якій би реально боліли люди в Бангладеші. Те, що назвали “судовою реформою” було прийнято. Так само відбулося на практиці. Величезна сума грошей була витрачена на організоване лицемірство. До всього, це була позика. І тягар виплат як завжди впаде на звичайне населення.

І от я читаю останні новини, що члени Ради Європи коливаються між “цінностями” та “збереженням цілісності організації”. Мова йде про відмову Росії сплачувати внесок в бюджет, допоки російській делегації не повернуть право голосу в ПАРЕ. Річний бюджет Ради Європи перевищує 450 млн. євро, а нинішній борг Росії складає 4-5% від цієї суми. На практиці це значить, що частину проектів Ради Європи ймовірно доведеться закривати, штат скорочувати. І тому очільники організації активно шукають можливості як зняти санкції з російської делегації та делікатно оминути те, що Росії продовжує брутально порушувати принципи, на яких ця організація була заснована. Dmytro Kuleba, сил тобі у боротьбі із цим організованим лицемірством. Готуємося до січня наступного року.

Джерело, 12/10/2017

Результаты поиска:

Олександра Матвійчук: Генеральний секретар Ради Європи звернувся до Путіна з проханням звільнити Сенцова

Червень 23, 2018

Голова правління громадської організації «Центр громадянських свобод» Олександра Матвійчук повідомила, що Генеральний секретар Ради Європи звернувся до Путіна з проханням звільнити Олега Сенцова та заявив, що він особисто готовий написати клопотання про його помилування на основі Європейської конвенції з прав людини.

Читайте більше тут.

Зустріч з учасниками міжнародного обміну «Tackling discrimination»

Травень 11, 2018

10 травня 2018 року у Центрі польських та європейських студій (НаУКМА) відбулася зустріч координаторки групи громадського спостереження “ОЗОН” / Центр громадянських свобод Любові Галан з учасниками німецько-українського молодіжного обміну “Боротьба з дискримінацію” ( Tackling discrimination).
У рамках перезентації учасники дізналися більше про громадський контроль в Україні, моніторинг права на свободу мирних зібрань. Окремо у рамках обговорення розбирали також кейси порушення принципу недискримінації з боку поліції під час виконання позитивних обов’язків.

Ініціатива громадського спостереження ОЗОН  – добровільне об’єднання активних громадян, які усвідомлюють важливість контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів. За результатами спостережень оприлюднюють висновки та рекомендації. Громадські спостерігачі – незалежна сторона, вони завжди залишаються над процесом.

6 речей, які Вам потрібно знати про конфлікт на сході України – стаття гуманітарної місії ООН

Травень 8, 2018

Гуманітарна місія ООН в Україні опублікувала статтю про 6 речей, які кожен має знати про конфлікт на сході країні.

Олександра Матвійчук виступила у Вашингтоні

Квітень 17, 2018

В рамках навчання на Стендфордській програмі Ukrainian Emerging Leaders – голова правління ЦГС Олександра Матвійчук взяла участь у різних заходах у Вашингтоні.

Виступ перед очільниками церков та релігійних організацій на запрошення посла США по свободі релігії.

Олександра розповіла про наступ на свободу релігії на окупованих Росією територіях. За роки анексії кількість релігійних громад Криму скоротилася на 63%. В Донбасі ще у травні 2014 православ’я було проголошено головною релігією регіону. Відомі численні трагічні історії переслідувань активістів та релігійних діячів на цих територіях: тортури пастора Олександра Хомченко, які призвели до смерті; переслідування правозахисника Емір-Усеїн Куку, якому загрожує 20 років позбавлення волі; та багато інших.

Після виступу Олександра передала звернення Правозахисного порядку денного із проханням  організувати спеціальні слухання у Конгресі по цьому питанню. Звернення підтримали як правозахисні, так і релігійні організації, дякуючи Інституту релігійних свобод.

Дискусія Atlanic Council про майбутніх Українських лідерів.

На дискусії, зокрема, обговорювалися постмайданне суспільство України, проміжні результати реформ, в’язнів Кремля та полонених на Донбасі. Значення успіху України для всього пострадянського простору. Виклики, які стоять перед громадянським суспільством. Дискусія розпочалася виступом відомого публіциста та філософа – Френсіса Фукуями.

“Україна — це передова широкомасштабної боротьби за ліберальну демократію з різними популістськими та авторитарними силами усього світу” – Френсіс Фукуяма.

Зустріч з Куртом Волкером
представник Державного департаменту США з питань України
Голова Правління ЦГС передала Курту Волкеру бачення стратегічних пріоритетів у переговорах з Росією, які підписали понад 50 громадських організацій. Олександра також звернула увагу Курта на проблему арештів активістів на окупованих територіях. Арештованими залишаються сотні людей, серед них правозахисники, журналісти, активісти та звичайні люди. Але це все тільки верхівка айсбергу, за підозрою в державній зраді заарештували 246 людей. Ми досі не знаємо, хто ці люди та в яких умовах вони утримуються.

Представник Держ.депу сказав, що ретельно опрацює звернення.

Зустріч з Eurasia Foundation
Eurasia Foundation – Американська НУО, що займається розвитком ефективності громадських об’єднань.

 

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Звернення із приводу ненадання належної медичної допомоги Олегу Сенцову та іншим ув’язненим за політичними мотивами громадянам України зі списку LetMyPeopleGo

Листопад 29, 2017

Міністру закордонних справ Німеччини

пану Габріелю Зігмару

Станом на сьогодні близько 60 громадян України були позбавлені волі з політичних мотивів на території Російської Федерації та окупованого Криму. До більшості із них були застосовані катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання для вибиття неправдивих зізнань у діях, які вони не вчиняли.

Про це відкрито заявили Олег Сенцов, Олександр Кольченко, Валентин Вигівський, Микола Карпюк, Станіслав Клих, Євген Панов, Андрій Захтей, Андрій Коломієць, Сергій Литвинов, Олександр Костенко та інші незаконно утримувані люди. Детально про неправові практики, які застосовувалися до людей, що перебували під контролем Російської Федерації, розказали звільнені Юрій Яценко та Геннадій Афанасьєв.

Незаконне поводження з боку органів державної влади Російської Федерації яскраво ілюструє звернення Станіслава Клиха до Європейського суду з прав людини:

“[…] З метою змусити мене дати свідчення, до мене були застосовані незаконні методи дізнання і слідства, виражені у заподіянні мені побоїв і каліцтв у тому числі за допомогою наручників і електричного струму, тривалого стояння на колінах, в результаті чого на зап’ястях рук, колінах є численні шрами […]. Мене по кілька діб тримали на тюремному дворі, не даючи ні води, ні їжі. В результаті застосування цих методів я був доведений до стану дистрофії, не міг тримати в руках ложку, ручку, оскільки кисті рук були вивернуті в результаті приковування до решітки”.

Ситуацію ускладнюють незадовільні умови утримання за ґратами, які додатково призводять до різкого погіршення стану здоров’я,  розвитку та загострення хронічних та інших хвороб.

Стан здоров’я незаконно ув’язненого українського режисера Олега Сенцова, який був визнаний в’язнем сумління Міжнародною Амністією, нещодавно різко погіршився. За словами його адвоката, через тривале переохоложення у Олега загострився ревматизм і почалися проблеми з серцем.

Ми звертаємо увагу, що життя та здоров’я людини є найвищими цінностями кожної цивілізованої держави. Право  кожної  людини  на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного  здоров’я гарантується ст. 25 Загальної декларації прав людини 1948 року, ст.11, 12  Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 року, а також ст.11 Європейської соціальної хартії 1996 року.

Цього року представник Російської Федерації був обраний головою на 70-ій Всесвітній Асамблеї охорони здоров’я, статут якої Російська Федерація підписала ще у 1946 році. Тим самим вона визнала, що “володіння найвищим досяжним рівнем здоров’я є одним з основних прав кожної людини незалежно від раси, релігії, політичних переконань, економічного чи соціального становища”.

Крім того, відповідно до ст. 26 Федерального Закону від 21.11.2011 року N 323-ФЗ “Про основи охорони здоров’я громадян у Російській Федерації” особи, які утримуються під вартою, відбувають покарання у вигляді обмеження свободи, арешту, позбавлення свободи або адміністративного арешту, мають право на отримання медичної допомоги, зокрема, у необхідних випадках в медичних установах державної системи охорони здоров’я і муніципальної системи охорони здоров’я у відповідності до законодавства Російської Федерації.

На виконання даного закону було прийнято постанову уряду Російській Федерації від 28.12.2012  року N1466, якою було затверджено Правила надання особам, утримуваним під вартою або таким, що відбувають покарання у вигляді позбавлення свободи, медичної допомоги в медичних установах державної та муніципальної системи охорони здоров’я. У правилах передбачена можливість запрошення для проведення консультацій медиків-спеціалістів зазначених медичних установ при неможливості надання медичної допомоги в установах кримінально-виконавчої системи.

Ми звертаємо увагу, що усі громадяни України, яких за політичними мотивами утримують на території РФ та окупованому Криму, потребують належної медичної допомоги. Серед них у критичному стані знаходяться Дмитро Штибліков, який після затримання схуд на 30 кг та доведений до дистрофії, Станіслав Клих, який втратив психічне здоров’я після пережитих ним тортур, Олександр Костенко, який через відсутність операції ризикує втратити зламану працівниками ФСБ руку, Олександр Кольченко, який перебував у лікарні із діагнозом “дефіцит ваги”, Володимир Дудка, що вже десять місяців фактично знаходиться на самолікуванні із виразкою шлунку, Арсен Джеппаров, якому не надається медична допомога попри застуджені нирки, втрату слуху на ліве вухо та різке погіршення зору, Володимир Балух, у якого загострилися хвороби серця та нирок, через що йому вже декілька разів викликали карету швидкої медичної допомоги під час судових засідань, 19-річний Павло Гриб, який через інвалідність має постійно приймати підтримуючі препарати, тож відсутність ліків та належного медичного лікування у СІЗО спричинило до появи виразок на тілі.

Це тільки кілька прикладів порушення міжнародних зобов’язань Російською Федерацією права на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного  здоров’я утримуваних за політичними мотивами громадян України. Із моменту їх незаконного затримання незалежні лікарі не мають доступу до них, а відтак, не мають змоги оцінити стан їх здоров’я та надати належну медичну допомогу.

Ми звертаємося до Вас із проханням поставити перед урядом Російської Федерації питання про необхідність організувати доступ лікарів з Міжнародного Комітету Червоного хреста та інших авторитетних міжнародних організацій з охорони здоров’я для надання кваліфікованої медичної допомоги Олегу Сенцову та усім ув’язненим за політичними мотивами громадянам України зі списку LetMyPeopleGo.

Центр громадянських свобод, що координує кампанію #LetMyPeopleGo

ГО “Об’єднання родичів політв’язнів Кремля”

Медійна ініціатива за права людини

Кримська правозахисна група

Фундація “Відкритий Діалог”

Асоціація УМДПЛ

ГО “КримSOS”

Луганський обласний правозахисний центр  «Альтернатива»

ГО “Центр “Соціальна Дія”

ГО “Мирний берег”

Центр інформації про права людини

Експертний центр з прав людини

Благодійний фонд “Восток-SOS”

Euromaidan Press

ГО Харкiвський iнститут соцiальних дослiджень

ВМГО “Фундація Регіональних Ініціатив”

ГО “Правозахисна Ініціатива”

ГО “Регіональний центр прав людини”/Севастопольська правозахисна група

ХОФ “Громадська Альтернатива”

Миротворчі місії: чого ми чекаємо і що можемо отримати?

Листопад 24, 2017
Експерти дискусійного клубу платформи Правозахисний порядок денний розбиралися, що таке миротворча місія ООН, коли вона може стати реальною та чого від неї має очікувати Київ та незаконні збройні формування? 
Експерти нагадують, що рішення про введення місії в Україну має приймати консенсусом Рада Безпеки ООН. Однак оскільки Росія — постійний член Радбезу ООН і має право вето, то постає питання, чи дасть вона дозвіл на введення миротворчої місії на умовах України?
Колишній представник миротворчої місії ООН в Ліберії в 2010 – 2011 роках Юрій Бєлоусов сумнівається, що Росія погодиться, аби місія розташувалась на кордоні з Росією, як цього хоче Київ. Для неї буде неприйнятним варіант, коли українські силовики з часом зачистять окуповані території від представників незаконних збройних формувань.
Як компромісний варіант він пропонує розташувати миротворців по периметру конфліктної території.
“Тоді ми не заходимо, не вичищаємо усі незаконні формування, так само й Росія не заходить. За таких умов на конфліктну територію приходить третя сторона і починає працювати над безпекою”, — пояснює Юрій Бєлоусов, який нині є головою громадської організації “Експертний центр з прав людини”. Він додає, що з такою пропозицією Росії буде складно пояснити, чому вона проти.
“УКРАЇНА — ЯК КОЛОБОК, ЯКИЙ НЕ ЗНАЄ, КУДИ КОТИТИСЬ”
Ідея покликати миротворців — це здача нашим президентом дипломатичних позицій. Таким чином він розписався у своїй слабкості та неможливості як президент забезпечити усі процеси у подоланні збройного конфлікту. У цьому переконаний Олег Мартиненко, екс-командир станції “Новий Град” у складі миротворчої місії Цивільної поліції ООН в Боснії та Герцеговини з 1999 по 2001 роки.

Олег Мартиненко
“У нас є усі ресурси, аби навіть у замороженому стані цей конфлікт повільно просувати до вирішення. Це найлегше сказати: “Знаєте, все! Я стомився, я йду. Давайте покличемо миротворців. Вони усе вирішать”. Миротворці дійсно заморозять конфлікт на довгі роки і місцеве населення від цього тільки виграє. Але Україна як держава не матиме зиску, бо ми отримаємо такий анклав у складі України на довгі роки”, — вважає Олег Мартиненко, який зараз працює керівником аналітичного напрямку Української Гельсінської спілки з прав людини.
Тим часом Юрій Бєлоусов вважає, що кожен день збройного конфлікту віддаляє місцеве населення від України.
“Програми у школі, патріотичне виховання населення, інформаційні кампанії віддаляють громадян від нас. Україна не зацікавлена в тому, щоб цей конфлікт затягувався, якщо ми хочемо повернути і людей, і території”, — каже він.
Він наголошує, що миротворча місія ООН — це інструмент досягнення мети для тієї держави, яка розуміє, що вона хоче. Поки ж українці самі не визначились, що саме має “будуватись” на непідконтрольних територіях.
“Що буде на тій території? Незалежна держава? Зрозуміло, що у нас це викликає питання. Автономія у складі України? Але чи готові ми до цього? Ми самі не можемо знайти відповіді на ці питання. Тому будь-яка місія ООН буде викликати ворожі настрої у частини населення, яке завчасно не розуміє, що ми там хочемо. Коли ти не знаєш, куди ти пливеш, жоден вітер попутним не буде”, — каже Юрій Бєлоусов.
Експерти вважають, що миротворча місія ООН можлива після того, як Україна та Росія погодяться на прийнятні один для одного варіанти врегулювання конфлікту.
ЗАВДАННЯ МІСІЇ
Завдання миротворчих місій ООН — розбудувати мир, спостерігати за виконанням перемир’я, контролювати буферну зону між сторонами конфлікту, підтримувати правопорядок, розбудовувати державний устрій на конфліктній території та надавати гуманітарну допомогу, а також демобілізація і реінтеграція комбатантів.
Місії розвиваються у три етапи — створення безпечних умов (peace making), підтримання тривалий час таких умов (peace keeping) та передача відповідальності у питаннях безпеки приймаючій стороні (peace building).
Перш за все у зону конфлікту входить широкий військових контингент.
“Військовий контингент вводиться за узгодженням двома воюючими сторонами. Тому коли незаконні збройні формування погодяться на припинення вогню, вони відходять від лінії розмежування на 20 км, теж саме робить Україна, тоді в цей коридор заходить місія ООН”, — каже Олег Мартиненко.
Військові-миротворці носять уніформу військ країни, з якої вони прибули. Однак аби їх впізнавали ворогуючі сторони вони носять яскраві блакитні шоломи або ж берети із символікою ООН.
“Місія ООН сповідує той принцип, що блакитний колір та позначення “UN” (ООН — ред.) говорять про те, що цілитись у цю людину неможна. На практиці таке трактування призводило до того, що у французького, здається, контингенту блакитні шоломи були зроблені із звичайного пластика. Оскільки французький уряд вважає, що блакитний колір — показник того, що людина знаходиться у безпеці. Він — миротворець”, — пояснює Олег Мартиненко.
Олег Мартиненко тим не менш не виключає нападів та провокацій проти “блакитних шоломів”. Він нагадує, як у вже мирній Боснії у 1996 році невідомі роззброїли один із військових контингентів ООН.
“Військовий контингент вже впакував своє озброєння, речі, аби вже завтра літаком відправитись у далеку Азію. Але у цю ніч невідомі озброєні формування зайшли у табір, арештували весь персонал, вивезли все озброєння, і досі його так ніхто й не знайшов”, — розповідає Олег Мартиненко.
Він наводить статистику, згідно з якою щорічно у 16 діючих місіях помирають до 115 миротворців. 80 людей — із військового контингенту. Інша кількість припадає на поліцейський та цивільний контингенти. Із 80 “блакитних шоломів” військового контингенту 50% помирає від хвороб, а інші 50% від зловмисних дій ворогуючих сторін.
Миротворці можуть використовувати зброю здебільшого тільки для самозахисту. Якщо місії нададуть “жорсткий мандат”, вони можуть стріляти для власного захисту й захисту цивільного населення.
ЧИ СПІВПРАЦЮВАТИМЕ ООН ІЗ НЕЗАКОННИМИ ЗБРОЙНИМИ ФОРМУВАННЯМИ?
Військовий компонент у гарячій зоні зменшується, коли ситуація стабілізується. Далі свою роботу починає поліцейський контингент та розширюється громадянський компонент.
На конфліктну територію прибуває низка міжнародних консалтингових, політичних організацій та технічна підтримка. Вони допомагають розбудувати політичні та виконавчі органи, відновлюють населені пункти, допомагають створювати робочі місця, аби максимально залучити місцеве населення та радять ворогуючим сторонам, як зробити процес інтеграції м’якішим.
Олег Мартиненко вказує, скільки робочих місць із пристойною заробітною платою створить місія тільки для свого забезпечення.
“Якщо ми кажемо про 40 тисяч миротворців, то щонайменше додатково до 1/5 цієї кількості буде набрано перекладачів з місцевого населення, тобто 8 тисяч людей. Так само потрібен персонал з прибирання території, обслуговування технічного парку, комунікаційних мереж тощо, тобто ще до 2 тисяч осіб”, — розповідає він.

Юрій Бєлоусов

“За бажання у регіоні можна зробити міста-сади”, — коментує Юрій Бєлоусов.

Однак експерти роблять застереження, що за наявності високого рівня корупції міжнародна спільнота не буде вкладати кошти, як це було у Боснії та Герцеговині.
Поліцейський компонент потрібний, аби впровадити правоохоронні функції відповідно до міжнародних стандартів, які держава не може сама забезпечити.
Володимир Жминько, учасник поліцейської місії ЄС в Боснії та Герцеговині у 2003 – 2011 роках, каже, що поліцейський контингент може повністю замінити собою правоохоронні органи, як це було у Косово.
“Там не було взагалі жодних правоохоронних структур. Згодом вони почали підбирати людей, навчати їх, створювати місцеву поліцію та передавати їй свої виконавчі функції”, — пояснює він.
За його словами, в реаліях України нові правоохоронні органи можуть складатись як із “правоохоронців незаконних збройних формувань”, так і з переведених службовців із підконтрольних Києву територій.
Однак як буде насправді — достеменно невідомо. Це питання мають вирішити ворогуючі сторони під час обговорення мандату і повноважень місії до її введення, переконаний Юрій Бєлоусов.
“Чи погодяться збройні формування на те, щоб ООН створювало поліцію з нуля? Гаразд, припустимо, вони склали зброю. Постає питання, з кого саме будуть формуватись місцеві правоохоронці та розбудовуватиметься держава? Питань мільярд. Усі вони будуть вирішуватись задовго до введення контингенту”, — каже Юрій Бєлоусов.
Експерти одностайні — “блакитні шоломи” будуть співпрацювати із де-факто владою. Вони сприйматимуть міліціонерів ОРДЛО як легітимних і таких, які виконують свої обов’язки. Причина криється у розділі “Дії поліції в умовах вторгнення” Європейського кодексу поліцейської етики Ради Європи.
У документі йдеться, що під час агресії іншої країни поліція зобов’язана виконувати свої функції із забезпечення захисту громадян і не має бути стороною конфлікту. Кодекс забороняє окупаційній владі карати міліціонера, який лишився виконувати професійні зобов’язання. Так само заборона карати за роботу під час окупації розповсюджуватиметься на український уряд, як тільки він відновить контроль на сході України.
“Місія буде слідкувати, аби місцеві правоохоронці у відповідності із європейськими стандартами виконували функції із забезпечення охорони життя та здоров’я мирного населення. Якщо вони роблять щось не так, місія ініціює розслідування з боку місцевої влади про притягнення правоохоронців до дисциплінарної та кримінальної відповідальності. Адже дію законів ніхто не скасовував”, — пояснює Олег Мартиненко.
Юрій Бєлоусов згадує свій досвід у миротворчих місіях.
“Коли ми прибували у гарячі точки, де були 2 – 4 сторони, нам було взагалі байдуже, хто з них правий, хто винний, хто перший почав стріляти, де коріння конфлікту. Наше завдання було стабілізувати становище і запустити мирний процес”, — каже експерт і додає, що “блакитні шоломи” змушені будуть співпрацювати з де-факто владою, аби досягти їхніх задач.
Олег Мартиненко резюмує, що від місії виграє місцеве населення. Коли вона увійде у конфліктну територію, вона, за його словами, не буде дослухатись до політиків з обох сторін, а виконуватиме свою роботу відповідно до стандартів ООН та Європейського Союзу.
ЧИ ЗМОЖУТЬ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ ПОВЕРТАТИСЬ ДОДОМУ? 
Експерти звертають увагу, що навіть активісти Євромайдану зможуть повернутись на підконтрольну ООН територію. Громадянам повертатимуть ті помешкання, які були відчужені незаконними збройними формуваннями.
“Місія дотримується прав людини, зокрема, й захищатиме право на власність. Приклад Боснії та Герцеговини показує: коли переселенці почали повертатись, то їм через різні механізми поновлювали право на власність за участі міжнародних структур та місцевих правоохоронців”, — розповідає Володимир Жминько.
Він згадує, як у Боснії кандидати на державні посади перевірялись, чи проживали вони у власності переселенців.
“Якщо, наприклад, поліцейський жив у помешканні переселенця, для нього дорога в поліцію була закритою”, — коментує експерт.
ЯКЕ ЗАКОНОДАВСТВО ДІЯТИМЕ ДЛЯ МИРОТВОРЦІВ?
Місія керуватиметься українським законодавством, але паралельно вона спонукатиме де-факто місцеві органи покращувати свої “закони” та “нормативні акти” з тим, щоб вони відповідали міжнародним стандартам.
“Радник, який сидітиме поряд з мером або “очільником” незаконного збройного формування казатиме: “Ось тут у вас низка статей не відповідають європейським стандартам. Потрібно ось таку редакцію сюди впровадити”. У випадку саботування рішень місії розпочинатиметься політичне врегулювання питання через дипломатію”, — пояснює Олег Мартиненко.
Він зауважує, що тимчасова адміністрація ООН, немов шлюз, буде вирівнювати законодавство за міжнародними стандартами як на сході країни, так в самій Україні. Місія лишатиметься у конфліктній території доти, доки обидві сторони не вирівняють своє законодавство.
“Українському керівництву можуть сказати: “Ми будемо тут, поки ви не проявите політичну волю і не змусите уряд зробити так, щоб ті люди, які живуть на підконтрольних ООН територіях, не боялись зняття місії та переходу у мирний стан з усією країною”, — розповідає Олег Мартиненко. Рішення про призупинення або скасування мандату миротворчої місії приймає Радбез ООН.
До миротворця, який вчинив злочин, застосовуватиметься законодавство країни перебування. Його можуть засудити на території України або ж депортувати в рідну країну, аби він відбув покарання.
“За дисциплінарні та адміністративні правопорушення миротворця зазвичай репатріюють додому. Часом це — найгірше покарання для людей, які приїхали до місії, орієнтуючись на досить високу оплату — $80 – 100 на добу”, — пояснює Олег Мартиненко.
У будь-якої місії ООН працює відділ внутрішнього розслідування, який займається будь-якими порушеннями кодексу етики.
ЗА ЩО КРИТИКУВАЛИ МІСІЇ ООН?
“Блакитні шоломи” критикують за повільне відрядження до зони конфлікту. Зазвичай на їхнє відрядження йде не менше півроку.
Миротворців звинувачують у малій ефективності врегулювання конфліктів. Досі триває перша місія, яка стартувала у 1948 році на Близькому Сході.
Критикують також бельгійських миротворців за те, що їм не вдалось попередити геноцид тутсі у Руанді у 1994 році. Бельгія вивела свої війська після вбивства 10-х службовців. У Руанді загинули щонайменше 800 тисяч людей.
Окрім цього, нідерландським миротворцям закидають, що їм не вдалось захистити близько 300 мусульман від боснійських сербів у Сребрениці у 1995 році. Після того, як військові формування боснійських сербів захопили безпечну зону ООН, нідерландський батальйон видав мусульман. Загалом тоді за декілька днів від рук боснійських сербів загинули 8 тисяч 373 мусульманських чоловіків та хлопчиків.

Не треба сподіватись, що військовий контингент місії ООН буде захищати цивільних, наголошує Володимир Жминько. Завдання місії забезпечувати дотримання прав людини не військовими методами.

Володимир Жминько
За його словами, коли місії не вдається виконати свої задачі, вона може звернутись за допомогою до регіональних структур.
 “Вони будуть присутні, не ставатимуть на жодну сторону, документуватимуть порушення та злочини, робитимуть звіти. Вони вводяться у гарячу точку як стабілізуючий фактор”, — коментує він. 
“Приклад Боснії. Коли миротворчі сили ООН не справлялись у 1995 році, вони звернулись до сил НАТО. Альянс увійшов до зони як стабілізуюча сила із важким озброєнням і був там до 2004 року. Це зіграло вирішальну роль у підписанні мирного договору”, — зауважує Володимир Жминько.
“Коли ситуація стабілізувалась, вирішили передати функції із завершення розбудови миру у країні регіональним структурам. Тоді місія ООН завершила своє існування. Подальші 9 років, до 2011 року, функції виконувала поліцейська місія Європейського Союзу”, — додає він.
ХТО РОЗСЛІДУВАТИМЕ МІЖНАРОДНІ ЗЛОЧИНИ?
Питання переслідування винних у міжнародних злочинах залежатиме від того, у чиїй юрисдикції будуть ці злочини.
Володимир Жминько нагадує, що воєнні злочини у Боснії були під юрисдикцією Міжнародного трибуналу з колишньої Югославії. Після того, як до відповідальності притягнули основних воєнних злочинців у боснійській прокуратурі, створили відділ із розслідування воєнних злочинів, куди увійшли міжнародні прокурори.
“Згодом міжнародні прокурори пішли, лишились лише місцеві, які зараз займаються воєнними злочинами. Трибунал передав матеріали, які лишились, аби вони їх дорозслідували”, — розповідає екс-керівник регіонального відділу розслідування порушень прав людини у Боснії та Герцеговоні у 1997 – 1998 роках Володимир Жминько.
Наразі місцева влада розслідує поодинокі міжнародні злочини — зґвалтування, мородерства та інші.
За його словами, притягнення до відповідальності міжнародних злочинців у країні було у пріоритеті для досягнення миру, але його відклали на довгий час.
“І тільки коли ситуація стабілізувалась і був встановлений повний контроль над порядком, тоді почали розслідувати та затримувати підозрюваних”, — коментує він і додає, що міжнародні злочини не мають терміну давності.
Експерти наголошують, що з початку введення місії у гарячу точку, вона обов’язково почне документувати міжнародні злочини за Римським статутом для майбутнього правосуддя.
Володимир Жминько згадує Біляну Плавшич, яка відбула два президентські терміни у Сербії. Попри підтримку західних країн, її все одно засудив Міжнародний трибунал з колишньої Югославії.
“У 2005 році, коли вона не могла переобиратись на третій термін, наступного дня після обрання іншого президента Міжнародний суд з колишньої Югославії оприлюднив обвинувальний висновок про її воєнні злочини. Вона як публічна людина відразу зателефонувала в Гаагу і сказала, що вилітає туди”, — розповідає Володимир Жминько.
Суд звинуватив жінку у співучасті в геноциді, злочинах проти людяності та у порушенні правил ведення війни. Жінка пішла на угоду із слідством і отримала 11 років ув’язнення. Однак Біляна Плавшич відбула дві третини терміну. Шведський суд звільнив її, взявши до уваги її зразкову поведінку.
АМНІСТІЯ БОЙОВИКІВ
Олег Мартиненко вважає, якщо Україна хоче повернути людей, а не лише територію, то їй варто вже зараз щонайменше розробляти різні варіанти амністії.
“Навіть якщо не буде миротворчої місії, ми маємо говорити про індивідуальну амністію. Людина має постати перед судом, де суд винесе вирок про те, що вона винна у злочинах за певний період, стукне молотком і скаже: “В силу закону про амністію або альтернативного закону покарань за злочини воєнного часу Вам призначається умовний термін/або ж Ви — амністовані”, — каже він.
“Якщо ж говоритимемо про люстрацію, то маємо казати, що спеціальної перевірки мають зазнати керівний склад щонайменше судової адміністрації та правоохоронних органів. Ми на це маємо право, бо вони грали керівну роль. А середню та нижню ланку на рівні виконавців можемо залишити без спецперевірки. Якщо ми показуємо їм добру волю, то нам вигідно поступити так, щоб усе населення “Л/ДНР” не взяло валізи і не подалося до Росії. Тоді ми отримаємо землю без населення. Чи нам це потрібно? Адже пустуючих сел у нас й так вистачає”, — додає правозахисник.
ХТО ПЛАТИТЬ ЗА МІСІЮ?
“Блакитні шоломи” фінансуються із бюджету ООН, куди кожна країна-член віддає свій внесок.
Цьогоріч на активні 16 миротворчих операцій у світі загалом планували витратити близько $7,9 мільярдів. Але влітку стало відомо про скорочення видатків майже на $600 тисяч через бажання президента США Дональда Трампа скоротити витрати на ООН.
Рішення про відправку своїх солдат та поліцейських до зони конфлікту приймає кожна із держав окремо.
Микола Мирний, журналіст Центру інформації про права людини http://bit.ly/2zyL6rg

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

Листопад 23, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из