ccl.org.ua@gmail.com Київ, вул. Басейна 9Г, офiс 25, 28 Пошук

Євромайдан

Результаты поиска:

Почути, щоб зрозуміти. Згадати, щоб пам’ятати

Січень 13, 2018

Суди у справах Майдану в більшості людей зазвичай асоціюються з запитаннями — КОЛИ? (покарають винних), ХТО? (стріляв/бив/віддавав накази) і ЯК? (вони могли).

Але насправді, запитання, які там звучать, і відповіді на них— набагато ширші, глибші й важливіші. У Святошинському суді вже три роки слухають потерпілих — поранених 20 лютого 2014-го року на вулиці Інститутській і близьких загиблих. 18–20-го лютого — це кульмінація тримісячного протесту. Ранок 20-го — це злам. Злам свідомості. Злам історії.

Хто вони — ці люди, які змінили історію країни? Як і навіщо вони там опинилися? Чому пішли? Про що думали? Що відчували? Що для них протест? Влада? Закон? Як мають діяти правоохоронці в подібних ситуаціях?

Сподіваюся, що колись хтось таки зробить велике дослідження на цю тему. А поки що — мої особисті суб’єктивні спостереження. Далі в тексті цитуватиму відповіді (мовою оригіналу, зі збереженням лексики) потерпілих (постраждалих на Майдані та родичів загиблих) на запитання — прокуратури, суду, захисту. Звісно, деякі з тих запитань — тенденційні, мета їх — підловити потерпілих, обурити їх, вигородити підсудних. Але від того відповіді не втрачають своєї цінності. З одного боку нам здається, що ми все те знаємо. Але ж з іншого — вже, наче, й забуваємо. А не можна. Бо ціна цих відповідей — надто велика.

Чому поїхали на Майдан?

“Він сказав: “Мамо, ну так не можна. Через пару років ми просто будемо жити в зоні. Нам будуть казати, що робити, нам будуть казати, що говорити. Я хочу жити в свобідній країні”, — І я не мала аргументів йому відмовити…”

“На Майдані син був добу. Приїхав 19-го зранку. Після пекельної ночі з 18-го на 19-те…”

“Бо побили студентів 30-го листопада. Я не міг того стерпіти…”

“Приїхав на студентський протест ще 22 листопада, потім був ще декілька разів…”

“Причина протесту — Харківські угоди, пониження життєвого рівня людей, Янукович розвернувся від підписання асоціації з Європою і не підписав її…”

“Вирішив приїхати. Тому що розганяли Майдан несанкціоновано і незаконно. Я підтримував майданівців, погоджувався з їхньою думкою…”

“Сама наша присутність на Майдані є психологічним тиском. Ми стоїмо, ми протестуємо, ми не йдемо. Хоч влада на нас ніяк не реагувала. Діалогу з боку влади не було ніякого. Ми продовжували ходити. Ми ходили на пікетування до МВС, Генпрокуратури…”

“До 20-го лютого вже були Нігоян, білорус. Я якраз був на Майдані, коли їх хоронили. Це вражає. Це підтверджувало, що нам потрібно стояти далі, бо з нас би, таких маленьких, зробили б те саме, що з Гонгадзе. Але нас би не шукали навіть…”

“Атмосфера на Майдані подобалась. Через це і їздив. Мене дуже тішило, що приходили на віче в неділю, всі зі своїми дітьми, стояли там. Був на Різдво на Майдані. Над Майданом на Різдво небо було чисте. Видно по периметру хмари, а над Майданом розвиднілося. Чисто… Відчувалось, що це справжнє…”

(Захист беркутівців дуже цікавить це питання, можливо, вони хочуть віднайти якісь схеми, аналогічні завезенню “тітушок” у Маріїнку, але зазвичай відповіді їх розчаровують. Насправді, як на мене, дійсно важливо зрозуміти, як це було, — скільки людей з різних куточків країни з’їхалося на Майдан, побачивши, що там відбувалося 18-го. Хто ночував на Майдані, хто був щойно з дороги? Відомо, що на Інститутській були представники хмельницької сотні “Свободи”, сотні “Волинська січ”, окремі протестувальники з 1-ї і 3-ї сотень самооборони, але багато людей не належало до сотень.) 

— На Майдан (именно в Киев) вообще сначала поехал потому, что там Pink Floyd обещали на Новый год…

— И как? (Тут і далі — напівжирним шрифтом позначено запитання, що їх ставили потерпілим. — Є.З.)

— Ну посмотрел. Понравилось. Pink Floyd уехал, а я — остался.

— Суд уведомляет, что уважает ваш музыкальный выбор…

“Востаннє 19-го я дібрався до Майдану автобусом. Безкоштовно. Я подзвонив людині, яка організовувала автобус зі Львова. Я так робив, коли мені треба було доїхати на Майдан: “Є місця вільні?” — “Є”, — каже…”

“18-го  числа сын собрал рюкзак и экспрессом — первым поездом поехал в Киев. Увидел разгон мирной ходы по телевизору…”

— Хто організовував автобуси для поїздки в Київ? 

— Не знаю, біля облради організовували, записувались до 17-ти годин, складали списки. Тільки з 21-го року брали. Мені не було тоді 21-го року… Але я приходив пізніше, казав, що вже записувався раніше, дав 100 гривень і поїхав.

Ваше ставлення до правоохоронців?

— Чи склалося у вас неприязне відношення до правоохоронців?

— Як до структури — так. Персонально — ні…

“Яка різниця? Правоохоронець, майданівець — людина…”

“Я сам — колишній міліціонер…”

— Про що була розмова? (З ВВшниками в Жовтневому палаці.) 

— Це була розмова: “Хлопці, що ви тут робите?”. І потім далі: “Давайте думати, як вас вивести”.

“Якщо б правоохоронці намагались би зайти на Майдан, ми би їх пустили. А якби летів на мене з кийком і загрожував би моєму життю — то захищався би…”

“На той час (18 лютого 2014-го ) Олександр Храпаченко (загинув 20 лютого) підходив до працівників міліції, спілкувався з ними. І підійшов до нас і сказав, що вони нічого не будуть робити — вони просто виконують свій обов’язок…”

“Той, що був з автоматом Калашнікова навів на нас автомат і вистрілив. Вони мовчали, нічого не казали. Хлопці, ті що з Майдану, пробували кричати “Не стріляй!” — вони не реагували…”

— Для вас було важливо, щоб вони не постраждали? (Про ВВшників у Жовтневому.)

— Так важливо. Я хотів, щоб вони не постраждали…

“Настрій був — ВВшників не зачіпати. Вони молоді хлопці і часто — не за своєю волею… Тому майданівці мали за установку не шкодити їм…”

— Їхньою свідомістю маніпулювали. Їм казали, що нам платять 1000—5000 гривень чи доларів за стояння на барикаді. Це серед нас такі чутки ходили.

— Де, від кого це чули? (Запитання від підсудного екс-беркутівця Янішевського.)

— Не знаю, це не важливо.

— Ну як, це важливо…

— Ну, тоді я свої слова забираю назад, і можна сказати, що ви діяли свідомо…

 Чому піднімалися
вгору по Інститутській?

 “Коли я дійшов до містка, побачив хлопця лицем до мене. Він схопився руками за груди і впав на коліна. На грудях в нього була темна пляма. Я зрозумів, що він поранений в груди, боявся, що він ще отримає кулю в спину. Я щитом закрив його зі спини. Хлопець був мого віку, може, старший на пару років. І тоді в мене з’явилася злість. Я взяв камінь і пішов далі…”

— Для чого ви туди пішли?

— Мені вже 50. То хай молоді себе побережуть. Побратимів треба було підтримати. Ситуація складна. Що відбувається — я не знав. Я думав, ми ще підійдемо до вогневої барикади. А коли підійшов — то вже бачив, що немає барикад, наші вже були на терасі біля Жовтневого… Далі Жовтневого пішли, щоб вернути позиції, які раніше були у протестувальників, — та снігова барикада, яка була біля станції метро. Це нас убезпечувало. Бо ті позиції, де ми були 18-го, були дуже невигідні — це як чаша, як в каньйоні, нас всіх зверху беркута́ закидували…

“Запалити шини — зробити димову завісу, щоб не могли прицільно стріляти…”

— Я почув постріл. Після пострілу я почув дзвінкий звук від щита. Побачив у щиті отвір десь посередині — 8–10 міліметрів. Я зрозумів, що ведуться постріли з бойової зброї. В подальшому мої дії були зумовлені самозахистом. Стаття 27 Конституції України зазначає, що кожна людина має право на життя і захищати життя інших людей. Куля, яка потрапила в щит, полетіла кудись далі за мене в натовп…

— Як ви мали захищати себе і інших?

— Навіть заплативши своїм життям.

— Я прибіг на допомогу пораненим — заступив з щитом за Гончаровського.

— Чи мали намір просуватись далі? 

— Ні… Чув зі сцени, що казали, що стріляють, щоб не йшли. Але від працівників правоохоронних органів не чув ніяких застережень…

“Мети захоплення урядового кварталу — не було. Далі снігової барикади іти закликів не було… Чув лише, що майданівці хочуть бути на Майдані, а Майдан окреслювався барикадами…”

“Чого я туди пішов?! Бо наших пацанів поклали… я б під кулі пішов за хлопців!”

“Логічна точка — снігова барикада — ми туди не дійшли…”

“Мені ніхто не наказував. Мета була… просто коли я побачив, що мітингувальники ідуть вперед, я вирішив до них долучитись…”

“Витягати поранених. Кричали, що на Інститутську потрібні медики. Звідти несли поранених… і вбитих…”

“Я з металевою огорожею був, ми йшли і закривали які там були поранені. Заходили за нього, ставили огорожу, і хлопці забирали пораненого. Це — головна причина руху вперед…”

“Мета перебування: відносити поранених і зайняти позиції. Не можна дати права піти на Майдан міліціонерам — любою ціною. Щоб вони не вбивали людей…”

— Мета була зайняти цю сніжну барикаду. Яким чином? Зайняти — прийти і стати…

— Ви бачили озброєних людей? Як ви намагались зайняти цю барикаду?

— Просто прийти.

 Ви для себе визначились: ці особи (правоохоронці), якщо ви просто прийдете, — вони вас запустять? Як ви вважали — вони будуть стріляти по вас?

— Звичайно що будуть.

Чи були підстави для застосування зброї?

Груповий (а то й збройний груповий) напад з боку майданівців і, відповідно, його відбиття правоохоронцями — це ідея-фікс принаймні одного з адвокатів беркутівців. Первинна позиція захисту підсудних — “Нас там не було, хто стріляв — невідомо” виглядає чимдалі неадекватнішою, і в якийсь момент від неї, вочевидь, вирішують відмовитися. Власне, захист беркутівців і готується до цього. Щоб обґрунтувати ПРАВО на застосування зброї з боку тих, “кого там не було”, а якщо були — то “точно не стріляли”. Наполегливість, з якою ставлять ці запитання, очевидно, має переконати суд і присутніх, що якщо потерпілі йдуть під кулі — то, сто відсотків, “накачані” і на штурм.

— Якщо “Беркут” відступав — можна вважати, що він втікав від вас? 

— Ні, не можна, ми були дуже далеко.

— Чи становили ви небезпеку?

— Ні, найближчих сто метрів працівників міліції не було…

“Загрози не міг становити для правоохоронців. Навіть якщо б сильно захотів, не зміг би докинути до них палицю…”

— Можна сказати, що це був штурм?

— Ні, я так не можу сказати. Це неможливо сказати, що це штурм. Протестувальники дійшли до барикади. І далі не йшли…

Чому не зважали на небезпеку? Чому не втекли в безпечне місце? Не було страху?

— Ви казали, що ви були в неадекватному стані: “не міг адекватно оцінювати ситуацію”, “страху не було”, “постріли лунали”. Небезпека попереду, а ви туди рухаєтесь?.. (Запитання від адвоката підсудних Решка.)

— Цитату ви вирвали з контексту. Я був в стресовому стані. Бо в мене стріляли — від цього стрес був. Тому не міг чітко думати, не міг координувати свої дії, не мав часу обдумувати. Стрес був… А страху не було.

— Шум пострілів не лякав вас? Не хотіли повернути назад? Чому?

— Бо бачив, що потрібно допомагати людям. Але коли я падав — перед очима пройшло все життя. Я подумав, що от тобі все — будеш калікою або помреш. Сказати, що це паніка, страх — ні. Якщо б я запанікував — я б загинув, бо як би я собі перетягнув ногу? Тобто паніки не було. Але життя — проскочило… Страху не було, бо коли ти бачиш, що гине людина і їй потрібно допомогти, — то тоді страху немає… Розумієте, є різні категорії людей з різними емоціями. Я готовий віддати життя за Україну, щоб була гарантія того, щоб краще жити. Ваші діти, мої і всіх… Навіть не буду обдумувати. А є люди, які більше люблять гроші, щось інше, але нічого за Україну не віддадуть. Так от я до тієї категорії людей, які можуть віддати життя, щоб було щось краще…Коли я підбіг до Жовтневого (ще на початку), я чув вистріли. Казали, що не вибігай, там стріляють — я почав ховатись за колону. Але як почали нести ранених і кричали, що потрібно нести ранених, — я не міг ховатись, я мусив бігти…

“Насправді я був дуже виснажений… від цієї ночі… Все в голові було як один день, не дуже чітко сприймав, що коїться…”

— Чому страху не було? Чи була ейфорія? Який це був емоційний стан?

— Був гнів. Мій стан обурення, гніву, несправедливості, через те що в центрі Європейської столиці серед білого дня вбивають людей…

— Стаття 15 прим. Закону “Про міліцію” говорить, що оголена зброя у правоохоронця — є попередженням про застосування. Ви знали зміст статті, чому пішли вперед?

— Ні я, ні ви, ні якась друга порядна людина не лишить поранених, яким потрібна була допомога…Насправді в цій статті через кому є підстави застосування зброї в такій ситуації: тільки спроба особи, яку затримує міліціонер з цією зброєю, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань чи доторкнувшись до зброї, дають працівнику міліції право стріляти… Де тут таке?

— Чому ви нікого не застерігали не йти вперед? Ви розуміли, що зброя буде застосована?

— Коли ми винесли першого хлопця — я сказав, що це вже не жарти…

— Чи ви очікували, що по вас будуть застосовувати зброю? (Запитання від судді.) 

— Ні не очікував.

— Чи хтось попереджав про це: “Хлопці там небезпечно!”?

— Зі сцени попереджали. Правоохоронці — ні…

“Якщо людина хоче мене вбити, я буду захищати своє життя різними методами — своє і життя людини поруч. Це моє законне право…”

Захист постійно намагається “звинуватити” потерпілих у відважності, самопожертві, відсутності страху. Подати готовність ризикувати життям як неадекватну поведінку, “ейфорію” — від чого?

Пригадується напівжарт 2013-го року, який народився ще до 30-го листопада. “Чим відрізняється Україна від Росії? В Україні на крики “Беркут!” — біжать на допомогу, а в Росії на крики “ОМОН!” — тікають в інший бік”. Чи це нормально? Очевидно, що в потерпілих і підсудних різні відповіді на це запитання. 

І, звісно, деякі запитання, як і інтерпретація відповідей, — певною мірою штучні, це лінія захисту, що підпорядкована зрозумілій стратегії. Але мені часом здається, що вони насправді так думають. І озвучують це не лише в суді на підтримку своєї позиції. Багато з цього є звичною “беркутівською риторикою” не лише підсудних, а й тих, хто досі працює тепер уже в поліції. Це світоглядний конфлікт. І його потрібно розв’язувати.

Саме тому необхідно встановлювати, як усе було, і доводити свою правоту. І ці запитання потрібні. Тому що потрібні відповіді. І мало хто так правильно й чітко на них відповість, як ті, хто був там. Хто був поранений, хто виносив поранених, хто дивився в очі смерті. Хто знає ціну цим відповідям. Хто її, власне, заплатив.

Це потрібно і для оцінки тих подій, і для розуміння нинішніх, і для того, щоб жити далі.

Це навіть важливіше, ніж покарання винних.

Тому потрібно ходити на суди, дивитись, слухати, розуміти. І пам’ятати.

Джерело, 12/01/2018

Зимовий Марафон для в’язнів Кремля

Грудень 24, 2017

Четвертий рік поспіль Євромайдан SOS разом із партнерами проводить традиційний зимовий марафон написання листів в’язням Кремля у рамках кампанії LetMyPeopleGo, щоб подарувати їм трохи тепла напередодні Різдва та Нового року.

Зимові свята в холодних російських тюрмах будуть зустрічати більше 60 громадян України. Їх ув’язнено за сфабрикованими справами на загальний строк близько 200 років. Серед них студенти, багатодітні батьки, люди з тяжкими захворюваннями, лідери кримськотатарського народу, правозахисники, митці та журналісти.

Для них листи із волі – це ковток свободи, зв’язок із зовнішнім світом та величезна моральна підтримка. Листи нагадують їм, що про них не забувають, що за їхнє звільнення борються, що їх чекають на волі.

Аби пройти тюремну цензуру слід дотримуватися простих правил:
– писати російською мовою;
– дотримуватися політичної нейтральності;
– вказувати на конверті рік народження, повне ім’я, по батькові та прізвище адресата;
– вкласти у конверт чисті аркуші паперу, марку та конверт, якщо ви сподіваєтеся на відповідь.

Подаруй тепло зимових свят!
Напиши листа тим, кого чекають вдома!
Перелік ув’язнених та адрес в’язниць: http://letmypeoplego.org.ua/uk/support/letter

#РіздвоЗаГратами #ChristmasBehindBars

Приєднуйся до події на ФБ українською:
https://www.facebook.com/events/1773705699598800/

Приєднуйся до події на ФБ англійською:
https://www.facebook.com/events/887557274732792/

Контакт для зв’язку: Яна Дорошенко, Центр громадянських свобод, тел. +38-067-568-78-76, lmpg.ukraine@gmail.com

Довідково:
Кампанія LetMyPeopleGo була ініційована Євромайдан SOS для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому Криму. Кампанія ставить за мету добитися звільнення усіх людей зі списку LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких, свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Координацію роботи кампанії здійснює Центр громадянських свобод. Контакти: lmpg.ukraine@gmail.com

Куди поділися усі хороші люди з Євромайдану?

Листопад 21, 2017

Історія громадянського суспільства і громадянського демократичного руху в Україні є дивовижною і сумною водночас.

Небагато країн у Європі можуть з такою гордістю озиратися у минуле, на тривалий шлях протестів та революцій, як Україна.

У небагатьох країнах інтелектуали та реформатори, робітники та консерватори виходили на вулиці та боролися за свої політичні права – чи то за часів тоталітарної радянської системи, чи то проти авторитарного захоплення держави клептократами.

Серед усіх радянських республік найбільша частка політичних в’язнів походила з України, і вони часто отримували набагато гірші вироки, ніж вихідці з інших радянських республік.

Небагато країн у Європі можуть з такою гордістю озиратися у минуле, на тривалий шлях протестів
та революцій, як Україна. Фото panaramka.ukr.net/Depositphotos

Публічні протести та акції заради демократизації продовжували залишатися способом боротьби і заразом давати надію на краще майбутнє – ті, хто підтримував акцію “країна без Кучми”, не могли мовчати, коли Янукович застосував силу до студентів на Майдані наприкінці 2013 року.

Сум, однак, полягає у тому, що дотепер це дивовижно активне громадянське суспільство так і не спромоглося ретранслювати свою енергію, бачення та блискучі ідеї у політичні структури так, щоб домогтися сталих змін.

Через чотири роки після початку Євромайдану українці можуть пишатися окремими “митями демократії”; але на демократичний рух вони поки що не здобулися.

Отже, питання стоїть так: а куди поділися всі ці хороші люди?

Певна частина лідерів Майдану пішли в уряд та парламент у 2014 році, однак загалом “хороші люди” практично відсутні у ключових органах влади в Україні.

Справа у тому, що громадяни почали відбудовувати державу “знизу”. У 2014 році утворилися численні організації та неформальні ініціативи, які підтримували українську армію тоді, коли держава не справлялася зі своїми нагальними обов’язками.

Ці групи збирали гроші та обладнання, виготовляли маскувальні сітки та жертвували доходи своїх маленьких підприємств на потреби армії.

Відповідно, залученість населення до волонтерства суттєво зросла: у 2014 році до громадських ініціатив долучалося 13% громадян.

Благодійні пожертви також значно зросли: 38% населення України жертвувало гроші на благодійність у 2014 році, тоді як у 2013 році – тільки 9%.

Водночас досвідчені громадські активісти, які мусили виїхати з Криму та Донецької та Луганської області, у 2014 році заснували організації для підтримки переселенців.

Досить швидко постала вражаюча мережа так званих “SOS-організацій”, часто на базі громадських або правозахисних організацій, які працювали вже багато років до того.

“Крим SOS” – це п’ять філій, які працюють в сімнадцяти регіонах країни. У проектах зайнято
в цілому більше півсотні співробітників. На фото співзасновниця Таміла Ташева

Такою, наприклад, є правозахисна організація “Поступ”, заснована у Луганську – надзвичайний приклад трансформації громадянського суспільства та його переорієнтації на нові потреби.

Активісти “Поступу” заснували “Восток SOS” і, разом з іншими SOS-організаціями, були рушіями заснування центру підтримки переселенців “Дім вільних людей” у Києві.

Те, що навіть за нещодавніх складних обставин громадянське суспільство в Україні зростає усе швидше та адаптує свою діяльність та навички до нових вимог, свідчить про його незламне почуття відповідальності.

Чи переходить ця кількість громадянської активності у збільшення демократії та верховенства права в Україні?

Якими б активними не були громадяни, громадянське суспільство за визначенням залишається за межами політики.

Готовність громадськості бити на сполох є життєво необхідним компонентом у будь-якій демократичній політичній системі, однак громадську сферу не варто плутати ані з політикою, ані з процесом демократизації.

Сама по собі демократизація тлумачиться американським соціологом та істориком Чарльзом Тіллі у його книзі “Демократія” 2007 року як “рух до ширших, більш рівних, захищених та взаємно зобов’язуючих консультацій”.

Ці консультації відбуваються між тими, хто маю владу, і тими, на кого ця влада поширюється, і по мірі того, як ці консультації стають дедалі більш інклюзивними та надійними, демократія збільшується та процвітає.

Громадянське суспільство може долучитися до цієї зростаючої політичної інклюзивності у два способи.

По-перше, громадські організації можуть бути “вартовими” (англ. “watchdogs”), які попереджають суспільство, щойно громадські права та свободи порушуються.

Захищаючи ці права, громадянське суспільство може забезпечити консультації і стежити за тим, щоб влада дотримувалася досягнутих домовленостей.

Громадські організації можуть бути “вартовими” (англ. “watchdogs”), які попереджають суспільство,
щойно громадські права та свободи порушуються. Фото palinchak/Depositphotos

По-друге, громадянське суспільство – це також суспільна царина демократичної соціалізації.

Громадяни, які об’єднуються за інтересами, у групи самодопомоги або навіть спортивні клуби, навчаються разом досягати спільних цілей, вести переговори і знаходити компроміс. Вони встановлюють демократичні цінності, суспільні “мережі довіри” та загальну солідарність.

В ідеалі такі об’єднання є містком між громадянами та владою і залучають їх до консультацій.

Динамічне громадянське суспільство, спроможне впливати на владу, поєднує обидві функції – і “вартових”, і демократичної соціалізації – і складається з численних організацій та ініціатив, які володіють потрібними навичками.

Дотепер хиба відносин між державою та громадянським суспільством в Україні полягала саме в тому, що функція “вартових” переважала – причиною цього були, з-поміж іншого, очікування західних донорів.

Більшість тих, хто підтримував українське громадянське суспільство з часів незалежності, очікували від нього саме “вартівної” функції.

Однак такі “вартові” мусять мати відповідних співрозмовників з боку держави – що толку собаці гавкати, якщо ніхто не слухає?

До Євромайдану влада намагалася не зважати або придушувати попередження захисників громадянських прав.

Після Євромайдану, а також на тлі військового конфлікту у Східній Україні та анексії Криму, суспільний клімат не полегшує “вартовим” роботи, бо тепер критиків чинної влади часто звинувачують в “антиукраїнськості”.

Волонтерський рух, що зароджується, є ознакою певної зміни у структурі громадянського суспільства України.

Ці групи цілком вписуються у категорію “соціалізованого” громадянського суспільства: в основному, це асоціації на місцевому рівні, які намагаються вирішити певну проблему.

Вони мають домовитися щодо власної стратегії, координуватися із владою та об’єднати різних людей та ідеї.

Такі асоціації є чимось більшим, ніж організовані групи інтересів та неурядові організації (НУО). Вони є тими царинами, де створюються мережі довіри, народжується солідарність і компроміси. Вони є суспільним гумусом для політичної інклюзивності.

Саме тому волонтери – це надія для України.

Волонтерський активізм не позбавлений застережень, зокрема через те, що може дозволити українській державі уникнути відповідальності там, де вона має прямі зобов’язання.

Однак волонтерський рух має розглядатися як перший важливий крок до того, що громадяни повертають собі державу.

Місцевий активізм, який ґрунтується на вимогах, об’єднання та співпраця тих, хто готовий щось змінювати і брати на себе суспільні зобов’язання, може у довгостроковій перспективі мати більший вплив на демократизацію, ніж будь-яка професійна моніторингова організація, яка працює у політично глухому середовищі.

Місцеві ініціативи, орієнтовані на розв’язання проблем, мають зростати та системно працювати над тим, щоб вибудовувати та закріплювати політичну інклюзивність в Україні.

Найбільша загроза їхній роботі – це дуже імовірне виснаження від заміщення колосального обсягу державних функцій.

Окрім цього, громадські мережі, які виникли за надзвичайних суспільних та політичних обставин, дуже емоційно заряджені та орієнтовані на розв’язання конкретної проблеми, тому незрозуміло, чи зможуть ці мережі допомоги армії та переселенцям переорієнтуватися на інші, не такі термінові, суспільні задачі.

Разом з тим, вони мають унікальний шанс знайти спосіб застосувати свої політичні навички, експертизу та натхнення щодо владних структур.

Місцеві активісти могли б заново висунути вимоги учасників Євромайдану, а також бути готовими взяти політику у свої руки.

“Вартові” організації також були б потрібні у цьому процесі для того, щоб забезпечити співпрацю та надійність місцевих та регіональних адміністрацій.

Відбудова держави не відбуватиметься з нуля, не буде ані зупинок, ані “чистого аркуша”. Однак громадянське суспільство має виявляти маленькі “вікна можливостей” на місцевому рівні, щоб посилювати демократизацію.

Хороші люди, як співає Джек Джонсон (пісня “Good People”, з альбому “In Between Dreams”), – це не ті, кого ми бачимо у новинах і на телебаченні.

Хороші люди вже почали повертати собі державу через свою власну залученість, вплив на формування політичного дискурсу та зберігаючи пильність щодо інституційних перетворень.

Якщо вони не зупиняться, Україна може здобути дещо більше, ніж тимчасові прояви демократії.

Громадянське суспільство має виявляти маленькі “вікна можливостей” на місцевому рівні, щоб посилювати демократизацію. Фото sarymsakov/Depositphotos

Сюзанн Воршех, Європейський університет “Віадріна”, Німеччина

Катерина Зарембо, переклад з англійської

“Спадщина Євромайдану” – спецпроект “Української правди. Життя” та авторів збірника наукових статей “Civil Society in Post-Euromaidan Ukraine”, який опублікують у випуску 2017 року наукового рецензованого журналу “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal”.

Це спроба оцінити, принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Джерело, 20/11/2017

Громадянське суспільство після Євромайдану: що змінилося?

Листопад 15, 2017

Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців.

Утім, Євромайдан як феномен не варто “списувати” у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.

У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей “Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану” з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal” і буде опублікований наприкінці 2017 року.

Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.

“КРАПЛЯ В ОКЕАНІ” ЧИ “МОЯ ХАТА СКРАЮ?”

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, “кольорові революції” двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні “довести революцію до кінця“, тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське
суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos

Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?

Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет “Віадріна”, Німеччина).

Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати “мережі довіри”, яких раніше не існувало.

Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура “неінституціалізованої довіри” – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.

У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко(Програма розвитку ООН) був вузький “кластер” громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.

Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.

У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.

Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.

Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та
зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos

Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках,  призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.

Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.

РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ

Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.

Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).

Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.

Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, “негромадянській”, тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.

В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.

Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.

У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто
закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з
російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos

Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Ганна Базило (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.

Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу “іншого” (англ. the Other).

Проблематика толерантності до “іншого” піднімається також у статті Марини Шевцової(Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).

Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?

Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що “волонтери” та “неурядові організації” за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).

Відповідно, вони мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.

Волонтери в Україні мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції
держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos

Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен “гібридизацією” громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.

Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?

Катерина Зарембо (Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.

Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.

В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень “Нова Україна”, Україна) розглянула інший феномен “злиття” волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови  до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.

Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції “Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту” 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.

Ольга Бурлюк, Гентський університет, Бельгія

Наталія Шаповалова, Фонд Карнегі за міжнародний мир

Натерина Зарембо, Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна

Джерело, 15/11/2017

Родини Героїв Небесної Сотні шоковані результатами конкурсу у Верховний суд та вимагають від Президента виконати обіцянки

Жовтень 17, 2017

Уже зовсім скоро, напередодні 4-тої річниці Революції Гідності, Президент поставить свій підпис під Указами про призначення суддів нового Верховного суду.

Це буде фінальним кроком у реалізації ініційованої Президентом судової реформи, обіцяного Гарантом Конституції очищення і оновлення судової системи та відновлення довіри до неї.

Зрештою, це мало бути виконанням однієї з ключових вимог Майдану, ради яких герої Небесної Сотні пожертвували своїм життям.

То чи виправдались сподівання їх родин? Чи не були ці жертви марними?

7-8 жовтня відбулися загальні збори ГО “Родини Героїв Небесної Сотні”, де було затверджене та підписане Відкрите звернення Родин до Президента у якому дано оцінку результатам конкурсу до Верховного суду та загальної ситуації з покаранням суддів Майдану.

Президенту України, п. Петру Порошенку

Відкрите звернення від Родин Героїв Небесної Сотні стосовно результату конкурсу у Верховний суд та ситуації з притягнення винних суддів до відповідальності

Під час Революції Гідності судді замість того, щоб захистити невинних, навпаки, стали слухняним каральним інструментом у руках злочинної влади. Сотні суддів виносили сотні очевидно неправосудних рішень про взяття під варту покалічених активістів, позбавлення прав керування автомайданівців, заборону мирних мітингів. Правових способів захисту просто не існувало. Усе це змусило Героїв Небесної Сотні жертвувати своїм життям ради змін на краще.

Влада взяла на себе зобов’язання забезпечити належне розслідування та покарання злочинців у мантіях. Минуло вже майже 4 роки. Однак ЖОДЕН суддя не поніс реального покарання у рамках кримінальних справ. Абсолютна більшість цих справ на початковій стадії.

З понад 350 “суддів Майдану” лише 34 звільнено. Інші 90 % залишаються на своїх посадах, отримують заробітну плату, здійснюють “кривосуддя”. З них 82 % вже точно не понесуть ЖОДНОГО покарання, бо Вища рада правосуддя відмовилась притягувати їх до відповідальності. У більшості випадків – у зв’язку з пропуском строків.

Рік тому, Ви, пане Президенте, ініціювали судову реформу, однією із найважливіших завдань якої було очищення судової влади від суддів, які себе дискредитували. Саме Ви обіцяли суспільству, що у нових судах будуть виключно доброчесні судді. 

Ключовим етапом реформи було проведення конкурсу у Верховний суд.

Яким же ж було наше здивування та розчарування, коли серед переможців цього конкурсу виявились судді, які забороняли мирні зібрання під час Революції Гідності (О.Золотніков), допомагали “суддям Майдану” ухилитись від відповідальності (М.Смокович, Л.Мороз, В.Юрченко, Т.Стрелець), покривали організаторів масового винесення неправосудних рішень та не сприяли розслідуванню злочинів “суддів Майдану” (А.Лесько, В.Сімоненко).

Переможцями конкурсу є ще цілий ряд інших кандидатур, які не можуть пояснити свої статки, виносили політично вмотивовані рішення, грубо порушували права людини і які, відповідно до висновків Громадської ради доброчесності, визнані такими, що не відповідають критеріям доброчесності та професійної етики. Однак ці висновки були відкинуті Вищою кваліфікаційною комісією суддів та Вищою радою правосуддя без будь-яких пояснень.

Такий результат конкурсу довів, що існуюча процедура добору суддів є недосконалою, а Вища кваліфікаційна комісія суддів та Вища рада правосуддя, які в більшості складаються з суддів неспроможні забезпечити очищення і оновлення судової системи відповідно до очікувань суспільства.

Нам тяжко уявити, що Ви після багатьох особистих обіцянок покарати винних, очистити судову владу, відновити довіру до суду поставите підпис на Указі про призначення цих осіб, суддями нового Верховного суду. Це, напередодні 4 річниці початку Революції Гідності, буде сприйматись як наруга над Героями Небесної Сотні та свідченням марності їх жертв. Очищення не відбудеться, реформа виявиться черговою фікцією, довіра до суду може вже ніколи не відновитись.

Ми ВИМАГАЄМО від Вас, пане Президенте:

 виконати свої зобов’язання гаранта Конституції та забезпечити виконання вимог Майдану, Конституції та своїх же ж обіцянок і не допустити призначення до Верховного суду вказаних суддів.

 вжити заходів для виправлення усіх недоліків процедури кваліфікаційного оцінювання суддів, які призвели до того, що такі особи перемогли у конкурсі, надати більше прав громадськості у доборі суддів та оновити склад і правила призначення членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів та Вищої ради правосуддя.

 найближчим часом запустити усі механізми для створення незалежного антикорупційного суду за спеціальною процедурою, яка не допустить перемоги у конкурсі дискредитованих осіб.

Президент несе персональну відповідальність за реалізацію вимог Майдану та судової реформи. Ми дуже розраховуємо, що Ви усвідомлюєте цю відповідальність і не змарнуєте шанси, які надані нашій країні завдяки жертвам Героїв Небесної Сотні.

Слава Україні!

Джерело, 16/10/2017

Руслан Зейтуллаєв Let My People Go

Серпень 28, 2017

Руслан Зейтуллаєв, кримський татарин, якого окупаційна влада призначила “терористом” та засудила до 15 років позбавлення волі. Вдома на нього чекають троє маленьких донечок.

Вже тричі Руслан оголошував голодування із вимогою зупинити політичні переслідування проти нього та всього кримськотатарського народу. Цього разу він тримав голодування 22 дні. І зупинив його перед етапуванням в Башкортостан.

У відеоролику Євромайдану SOS польські та українські дисиденти, які відсиділи свої строки за радянського режиму, та сучасні політв’язні путінського режиму звернулися до Руслана Зейтуллаєва із словами підтримки.

“Дорогий брате Руслане! Як відомо, після окупації нашої батьківщини Криму Росією, на долю нашого народу та окремих людей випало чимало бід. Ти так само проходиш через випробування й біди. Через безпідставне звинувачення тебе засудили до 15 років ув’язнення. Будь впевнений, ти не залишатимешся у неволі так довго. Всевишній допоможе нам звільнити кримський півострів від окупантів і зрадників. Ми зробимо все можливе, аби звільнити тебе. Не май сумнівів щодо цього. Ти дуже сміливий і терплячий. Нехай Аллах буде задоволений тобою. Сподіваюсь, найближчим часом ми зустрінемося на рідній землі” – лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв.
#LetMyPeopleGo

День Державного Прапора

Серпень 23, 2017

Сьогодні 23 серпня Україна відзначає День Державного Прапора. Це данина поваги стягу держави, який пройшов героїчний і досить складний шлях. Під цим прапором український народ утвердив свою державність, соборність та самостійність. І продовжує боротися за незалежність та демократію.

Державний прапор – це щось набагато більше, ніж просто символ. Під цим прапором співали гімн студенти на Майдані в оточенні беркуту. Під цим прапором йшли в бій добровольці, які зупинили просування російської агресії. У цей прапор загортали тих, хто не повернувся.

Державний прапор – це про свободу і перемогу, про вміння і готовність гуртуватися та долати будь-які перешкоди. Це несамовита гордість, що рветься з грудей, яка об’єднує, яка дає надію в найважчі часи.

Сьогодні, ми пропонуємо вам згадати лише кількох із тисяч людей в сучасній історії України, для яких український стяг став тією цінністю, заради якої вони пожертвували свободою, а часто – і власним життям.

прапор, освячений кров’ю

РІК БЕЗКАРНОСТІ: ГРОМАДСЬКІСТЬ НАЗВАЛА СИСТЕМНІ ПРОБЛЕМИ У РОЗСЛІДУВАНІ СПРАВ ЄВРОМАЙДАНУ

Лютий 28, 2017

“Рік безкарності” – саме так охарактеризували реальний стан із розслідуванняя злочинів проти протестного руху учасники прес-конференції «Розслідування справ Майдану: рух із швидкістю черепахи». Представники громадських ініціатив та адвокатів постраждалих представили альтернативний погляд на хід розслідування та оприлюднили результати громадського аналізу ефективності роботи органів слідства по цим справам.

У представлених ними матеріалах проаналізований кожен епізод, який розслідується органами прокуратури, починаючи із затримання групи львівських студентів 25 листопада 2013 року аж до масового розстрілу безбройних протестувальників 20 лютого 2014 року.

“Якщо говорити про розслідування вбивств учасників протесту у січні-лютому 2014 року, то відсутність достатнього технічного забезпечення, зволікання із кваліфікацією дій осіб, арештованих ще в квітні 2014 року, саботаж МВС, умисне затягування судового розгляду, – це далеко не повний перелік недоліків слідства, які ми спостерігали у цих справах. – вважає адвокат потерпілих Павло ДИКАНЬ. Але під час Євромайдану вчинялися й інші злочини. Попри це, є провадження, де за цілий рік не відбулося жодних зрушень по справі. Це і побиття правоохоронцями людей під час подій 1 грудня на вулиці Банковій, і нанесення тілесних ушкоджень 24-м постраждалим під час спроби штурму Майдану 11 грудня і, на жаль, багато інших.”

Окремі справи вже передані до суду. Спостереження на на судових процесах над обвинуваченими в організації чи безпосередньому виконані злочинів під час Євромайдану, здійснює група громадського спостереження «ОЗОН». Сам ОЗОН розпочав моніторинг судових процесів ще в грудні 2013 року, коли почали масово затримувати активістів в Києві та регіонах. Тоді спостерігачі фіксували усі порушення права на справедливий суд та надали переконаливі підтвердження щодо використання судів як інструменту політичних переслідувань.

«Якщо рік назад на лавах підсудних по всій країні сиділи сотні активістів Євромайдану, то сьогодні – поки що десятки тих, хто намагався придушити мирний протест. ОЗОН відслідковує усі такі справи. Дані моніторингу над цієї категорією судових процесів ми оформлюємо у вигляді звітів. Інформація відкрита, тож нею можуть користуватися як сторони процесу, так і судова адміністрація, щоби виправити відзначені нами організаційні недоліки, які істотно впливають на забезпечення права на справедливий суд.» – коментує Валерія РИБАК, координатор групи громадського спостереження «ОЗОН».

Окрема частина звіту стосується розслідування щодо використання ДАІ для переслідування учасників Автомайдану. Так, на даний момент слідством встановлено та ведуться справи стосовно працівників ДАІ, які безпосередньо складали підроблені документи. Понад 30 справ уже передано до суду. Вже винесено 1 обвинувальний вирок. За фактами прийняття суддями неправосудних рішень порушено 20 кримінальних проваджень, але прогрес є лише у 2 справах.

“Завдяки тиску громадськості останнім часом прокуратура активізувалась. Так, ми позитивно оцінюємо дії слідчих стосовно суддів Царевич О.І. та Кицюка В.П. та заяви Генерального прокурора щодо необхідності притягнути до відповідальності осіб, які віддавали злочинні накази і контролювали їх виконання. – резюмує Роман МАСЕЛКО, адвокат Автомайдану. – Тепер справа за тим, щоб втілити ці заяви в життя”.

Адвокати скаржаться на відсутність реальних кроків, які спрямовані на встановлення організаторів переслідувань. Так, справи по інспекторах ДАІ розслідуються як самостійні злочини, тобто слідство вважає, що усі 415 інспекторів ДАІ на власний розсуд (ймовірно на грунті особистої неприязні) сфабрикували протоколи проти учасників протестного руху.

Нічим не можна пояснити і неналежну організацію самого процесу розслідування справ Євромайдану. Попри запевнення вищого керівництва держави про важливість ефективного розслідування усіх злочинів, вчинених під час системного та масштабного нападу на протестний рух, саме розслідування протягом тривалого часу було розсереджено по різним провадженням та здійснювалося різними органами слідства. Відтак жодний слідчий чи прокурор не мав уявлення про загальну картину розслідування та не міг встановити взаємозв’язки між епізодами. Тільки через 10 місяців після початку розслідування у складі Генеральної прокуратури України було створено управління спеціальних розслідувань як єдиний центр з розслідування усіх злочинів, вчинених у період протестних акцій в Україні. Але процесуальні строки розслідування підходять до кінця, тож часу у новоствореного управління лишилося небагато.

“Рік тому Євромайдан SOS публічно звернувся до новипризначених очільників відповідних державних органів щодо їх бездіяльності по збору доказів брутального розстрілу безбройних протестувальників 18-20 лютого. Зараз ми підводимо невтішні підсумки цілого року розслідування і конкретно називаємо системні проблеми та недоліки розслідування, проходячись по кожному епізоду. Ми сподіваємося, що наш аналіз стане в нагоді новоствореному управлінню спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури, яке з грудня 2014 року почало системно займатися справами Майдану.” – заявляє Олександра МАТВІЙЧУК, координатор громадської ініціативи Євромайдан SOS.

Детальніша інформація по звіту та інфографіка доступні за посиланням:

http://old.ccl.org.ua/news/3333/

З будь-якими питаннями прохання звертатись до Марії Іваник +380507058672, old.ccl.org.ua@gmail.com

Результаты поиска:

Почути, щоб зрозуміти. Згадати, щоб пам’ятати

Січень 13, 2018

Суди у справах Майдану в більшості людей зазвичай асоціюються з запитаннями — КОЛИ? (покарають винних), ХТО? (стріляв/бив/віддавав накази) і ЯК? (вони могли).

Але насправді, запитання, які там звучать, і відповіді на них— набагато ширші, глибші й важливіші. У Святошинському суді вже три роки слухають потерпілих — поранених 20 лютого 2014-го року на вулиці Інститутській і близьких загиблих. 18–20-го лютого — це кульмінація тримісячного протесту. Ранок 20-го — це злам. Злам свідомості. Злам історії.

Хто вони — ці люди, які змінили історію країни? Як і навіщо вони там опинилися? Чому пішли? Про що думали? Що відчували? Що для них протест? Влада? Закон? Як мають діяти правоохоронці в подібних ситуаціях?

Сподіваюся, що колись хтось таки зробить велике дослідження на цю тему. А поки що — мої особисті суб’єктивні спостереження. Далі в тексті цитуватиму відповіді (мовою оригіналу, зі збереженням лексики) потерпілих (постраждалих на Майдані та родичів загиблих) на запитання — прокуратури, суду, захисту. Звісно, деякі з тих запитань — тенденційні, мета їх — підловити потерпілих, обурити їх, вигородити підсудних. Але від того відповіді не втрачають своєї цінності. З одного боку нам здається, що ми все те знаємо. Але ж з іншого — вже, наче, й забуваємо. А не можна. Бо ціна цих відповідей — надто велика.

Чому поїхали на Майдан?

“Він сказав: “Мамо, ну так не можна. Через пару років ми просто будемо жити в зоні. Нам будуть казати, що робити, нам будуть казати, що говорити. Я хочу жити в свобідній країні”, — І я не мала аргументів йому відмовити…”

“На Майдані син був добу. Приїхав 19-го зранку. Після пекельної ночі з 18-го на 19-те…”

“Бо побили студентів 30-го листопада. Я не міг того стерпіти…”

“Приїхав на студентський протест ще 22 листопада, потім був ще декілька разів…”

“Причина протесту — Харківські угоди, пониження життєвого рівня людей, Янукович розвернувся від підписання асоціації з Європою і не підписав її…”

“Вирішив приїхати. Тому що розганяли Майдан несанкціоновано і незаконно. Я підтримував майданівців, погоджувався з їхньою думкою…”

“Сама наша присутність на Майдані є психологічним тиском. Ми стоїмо, ми протестуємо, ми не йдемо. Хоч влада на нас ніяк не реагувала. Діалогу з боку влади не було ніякого. Ми продовжували ходити. Ми ходили на пікетування до МВС, Генпрокуратури…”

“До 20-го лютого вже були Нігоян, білорус. Я якраз був на Майдані, коли їх хоронили. Це вражає. Це підтверджувало, що нам потрібно стояти далі, бо з нас би, таких маленьких, зробили б те саме, що з Гонгадзе. Але нас би не шукали навіть…”

“Атмосфера на Майдані подобалась. Через це і їздив. Мене дуже тішило, що приходили на віче в неділю, всі зі своїми дітьми, стояли там. Був на Різдво на Майдані. Над Майданом на Різдво небо було чисте. Видно по периметру хмари, а над Майданом розвиднілося. Чисто… Відчувалось, що це справжнє…”

(Захист беркутівців дуже цікавить це питання, можливо, вони хочуть віднайти якісь схеми, аналогічні завезенню “тітушок” у Маріїнку, але зазвичай відповіді їх розчаровують. Насправді, як на мене, дійсно важливо зрозуміти, як це було, — скільки людей з різних куточків країни з’їхалося на Майдан, побачивши, що там відбувалося 18-го. Хто ночував на Майдані, хто був щойно з дороги? Відомо, що на Інститутській були представники хмельницької сотні “Свободи”, сотні “Волинська січ”, окремі протестувальники з 1-ї і 3-ї сотень самооборони, але багато людей не належало до сотень.) 

— На Майдан (именно в Киев) вообще сначала поехал потому, что там Pink Floyd обещали на Новый год…

— И как? (Тут і далі — напівжирним шрифтом позначено запитання, що їх ставили потерпілим. — Є.З.)

— Ну посмотрел. Понравилось. Pink Floyd уехал, а я — остался.

— Суд уведомляет, что уважает ваш музыкальный выбор…

“Востаннє 19-го я дібрався до Майдану автобусом. Безкоштовно. Я подзвонив людині, яка організовувала автобус зі Львова. Я так робив, коли мені треба було доїхати на Майдан: “Є місця вільні?” — “Є”, — каже…”

“18-го  числа сын собрал рюкзак и экспрессом — первым поездом поехал в Киев. Увидел разгон мирной ходы по телевизору…”

— Хто організовував автобуси для поїздки в Київ? 

— Не знаю, біля облради організовували, записувались до 17-ти годин, складали списки. Тільки з 21-го року брали. Мені не було тоді 21-го року… Але я приходив пізніше, казав, що вже записувався раніше, дав 100 гривень і поїхав.

Ваше ставлення до правоохоронців?

— Чи склалося у вас неприязне відношення до правоохоронців?

— Як до структури — так. Персонально — ні…

“Яка різниця? Правоохоронець, майданівець — людина…”

“Я сам — колишній міліціонер…”

— Про що була розмова? (З ВВшниками в Жовтневому палаці.) 

— Це була розмова: “Хлопці, що ви тут робите?”. І потім далі: “Давайте думати, як вас вивести”.

“Якщо б правоохоронці намагались би зайти на Майдан, ми би їх пустили. А якби летів на мене з кийком і загрожував би моєму життю — то захищався би…”

“На той час (18 лютого 2014-го ) Олександр Храпаченко (загинув 20 лютого) підходив до працівників міліції, спілкувався з ними. І підійшов до нас і сказав, що вони нічого не будуть робити — вони просто виконують свій обов’язок…”

“Той, що був з автоматом Калашнікова навів на нас автомат і вистрілив. Вони мовчали, нічого не казали. Хлопці, ті що з Майдану, пробували кричати “Не стріляй!” — вони не реагували…”

— Для вас було важливо, щоб вони не постраждали? (Про ВВшників у Жовтневому.)

— Так важливо. Я хотів, щоб вони не постраждали…

“Настрій був — ВВшників не зачіпати. Вони молоді хлопці і часто — не за своєю волею… Тому майданівці мали за установку не шкодити їм…”

— Їхньою свідомістю маніпулювали. Їм казали, що нам платять 1000—5000 гривень чи доларів за стояння на барикаді. Це серед нас такі чутки ходили.

— Де, від кого це чули? (Запитання від підсудного екс-беркутівця Янішевського.)

— Не знаю, це не важливо.

— Ну як, це важливо…

— Ну, тоді я свої слова забираю назад, і можна сказати, що ви діяли свідомо…

 Чому піднімалися
вгору по Інститутській?

 “Коли я дійшов до містка, побачив хлопця лицем до мене. Він схопився руками за груди і впав на коліна. На грудях в нього була темна пляма. Я зрозумів, що він поранений в груди, боявся, що він ще отримає кулю в спину. Я щитом закрив його зі спини. Хлопець був мого віку, може, старший на пару років. І тоді в мене з’явилася злість. Я взяв камінь і пішов далі…”

— Для чого ви туди пішли?

— Мені вже 50. То хай молоді себе побережуть. Побратимів треба було підтримати. Ситуація складна. Що відбувається — я не знав. Я думав, ми ще підійдемо до вогневої барикади. А коли підійшов — то вже бачив, що немає барикад, наші вже були на терасі біля Жовтневого… Далі Жовтневого пішли, щоб вернути позиції, які раніше були у протестувальників, — та снігова барикада, яка була біля станції метро. Це нас убезпечувало. Бо ті позиції, де ми були 18-го, були дуже невигідні — це як чаша, як в каньйоні, нас всіх зверху беркута́ закидували…

“Запалити шини — зробити димову завісу, щоб не могли прицільно стріляти…”

— Я почув постріл. Після пострілу я почув дзвінкий звук від щита. Побачив у щиті отвір десь посередині — 8–10 міліметрів. Я зрозумів, що ведуться постріли з бойової зброї. В подальшому мої дії були зумовлені самозахистом. Стаття 27 Конституції України зазначає, що кожна людина має право на життя і захищати життя інших людей. Куля, яка потрапила в щит, полетіла кудись далі за мене в натовп…

— Як ви мали захищати себе і інших?

— Навіть заплативши своїм життям.

— Я прибіг на допомогу пораненим — заступив з щитом за Гончаровського.

— Чи мали намір просуватись далі? 

— Ні… Чув зі сцени, що казали, що стріляють, щоб не йшли. Але від працівників правоохоронних органів не чув ніяких застережень…

“Мети захоплення урядового кварталу — не було. Далі снігової барикади іти закликів не було… Чув лише, що майданівці хочуть бути на Майдані, а Майдан окреслювався барикадами…”

“Чого я туди пішов?! Бо наших пацанів поклали… я б під кулі пішов за хлопців!”

“Логічна точка — снігова барикада — ми туди не дійшли…”

“Мені ніхто не наказував. Мета була… просто коли я побачив, що мітингувальники ідуть вперед, я вирішив до них долучитись…”

“Витягати поранених. Кричали, що на Інститутську потрібні медики. Звідти несли поранених… і вбитих…”

“Я з металевою огорожею був, ми йшли і закривали які там були поранені. Заходили за нього, ставили огорожу, і хлопці забирали пораненого. Це — головна причина руху вперед…”

“Мета перебування: відносити поранених і зайняти позиції. Не можна дати права піти на Майдан міліціонерам — любою ціною. Щоб вони не вбивали людей…”

— Мета була зайняти цю сніжну барикаду. Яким чином? Зайняти — прийти і стати…

— Ви бачили озброєних людей? Як ви намагались зайняти цю барикаду?

— Просто прийти.

 Ви для себе визначились: ці особи (правоохоронці), якщо ви просто прийдете, — вони вас запустять? Як ви вважали — вони будуть стріляти по вас?

— Звичайно що будуть.

Чи були підстави для застосування зброї?

Груповий (а то й збройний груповий) напад з боку майданівців і, відповідно, його відбиття правоохоронцями — це ідея-фікс принаймні одного з адвокатів беркутівців. Первинна позиція захисту підсудних — “Нас там не було, хто стріляв — невідомо” виглядає чимдалі неадекватнішою, і в якийсь момент від неї, вочевидь, вирішують відмовитися. Власне, захист беркутівців і готується до цього. Щоб обґрунтувати ПРАВО на застосування зброї з боку тих, “кого там не було”, а якщо були — то “точно не стріляли”. Наполегливість, з якою ставлять ці запитання, очевидно, має переконати суд і присутніх, що якщо потерпілі йдуть під кулі — то, сто відсотків, “накачані” і на штурм.

— Якщо “Беркут” відступав — можна вважати, що він втікав від вас? 

— Ні, не можна, ми були дуже далеко.

— Чи становили ви небезпеку?

— Ні, найближчих сто метрів працівників міліції не було…

“Загрози не міг становити для правоохоронців. Навіть якщо б сильно захотів, не зміг би докинути до них палицю…”

— Можна сказати, що це був штурм?

— Ні, я так не можу сказати. Це неможливо сказати, що це штурм. Протестувальники дійшли до барикади. І далі не йшли…

Чому не зважали на небезпеку? Чому не втекли в безпечне місце? Не було страху?

— Ви казали, що ви були в неадекватному стані: “не міг адекватно оцінювати ситуацію”, “страху не було”, “постріли лунали”. Небезпека попереду, а ви туди рухаєтесь?.. (Запитання від адвоката підсудних Решка.)

— Цитату ви вирвали з контексту. Я був в стресовому стані. Бо в мене стріляли — від цього стрес був. Тому не міг чітко думати, не міг координувати свої дії, не мав часу обдумувати. Стрес був… А страху не було.

— Шум пострілів не лякав вас? Не хотіли повернути назад? Чому?

— Бо бачив, що потрібно допомагати людям. Але коли я падав — перед очима пройшло все життя. Я подумав, що от тобі все — будеш калікою або помреш. Сказати, що це паніка, страх — ні. Якщо б я запанікував — я б загинув, бо як би я собі перетягнув ногу? Тобто паніки не було. Але життя — проскочило… Страху не було, бо коли ти бачиш, що гине людина і їй потрібно допомогти, — то тоді страху немає… Розумієте, є різні категорії людей з різними емоціями. Я готовий віддати життя за Україну, щоб була гарантія того, щоб краще жити. Ваші діти, мої і всіх… Навіть не буду обдумувати. А є люди, які більше люблять гроші, щось інше, але нічого за Україну не віддадуть. Так от я до тієї категорії людей, які можуть віддати життя, щоб було щось краще…Коли я підбіг до Жовтневого (ще на початку), я чув вистріли. Казали, що не вибігай, там стріляють — я почав ховатись за колону. Але як почали нести ранених і кричали, що потрібно нести ранених, — я не міг ховатись, я мусив бігти…

“Насправді я був дуже виснажений… від цієї ночі… Все в голові було як один день, не дуже чітко сприймав, що коїться…”

— Чому страху не було? Чи була ейфорія? Який це був емоційний стан?

— Був гнів. Мій стан обурення, гніву, несправедливості, через те що в центрі Європейської столиці серед білого дня вбивають людей…

— Стаття 15 прим. Закону “Про міліцію” говорить, що оголена зброя у правоохоронця — є попередженням про застосування. Ви знали зміст статті, чому пішли вперед?

— Ні я, ні ви, ні якась друга порядна людина не лишить поранених, яким потрібна була допомога…Насправді в цій статті через кому є підстави застосування зброї в такій ситуації: тільки спроба особи, яку затримує міліціонер з цією зброєю, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань чи доторкнувшись до зброї, дають працівнику міліції право стріляти… Де тут таке?

— Чому ви нікого не застерігали не йти вперед? Ви розуміли, що зброя буде застосована?

— Коли ми винесли першого хлопця — я сказав, що це вже не жарти…

— Чи ви очікували, що по вас будуть застосовувати зброю? (Запитання від судді.) 

— Ні не очікував.

— Чи хтось попереджав про це: “Хлопці там небезпечно!”?

— Зі сцени попереджали. Правоохоронці — ні…

“Якщо людина хоче мене вбити, я буду захищати своє життя різними методами — своє і життя людини поруч. Це моє законне право…”

Захист постійно намагається “звинуватити” потерпілих у відважності, самопожертві, відсутності страху. Подати готовність ризикувати життям як неадекватну поведінку, “ейфорію” — від чого?

Пригадується напівжарт 2013-го року, який народився ще до 30-го листопада. “Чим відрізняється Україна від Росії? В Україні на крики “Беркут!” — біжать на допомогу, а в Росії на крики “ОМОН!” — тікають в інший бік”. Чи це нормально? Очевидно, що в потерпілих і підсудних різні відповіді на це запитання. 

І, звісно, деякі запитання, як і інтерпретація відповідей, — певною мірою штучні, це лінія захисту, що підпорядкована зрозумілій стратегії. Але мені часом здається, що вони насправді так думають. І озвучують це не лише в суді на підтримку своєї позиції. Багато з цього є звичною “беркутівською риторикою” не лише підсудних, а й тих, хто досі працює тепер уже в поліції. Це світоглядний конфлікт. І його потрібно розв’язувати.

Саме тому необхідно встановлювати, як усе було, і доводити свою правоту. І ці запитання потрібні. Тому що потрібні відповіді. І мало хто так правильно й чітко на них відповість, як ті, хто був там. Хто був поранений, хто виносив поранених, хто дивився в очі смерті. Хто знає ціну цим відповідям. Хто її, власне, заплатив.

Це потрібно і для оцінки тих подій, і для розуміння нинішніх, і для того, щоб жити далі.

Це навіть важливіше, ніж покарання винних.

Тому потрібно ходити на суди, дивитись, слухати, розуміти. І пам’ятати.

Джерело, 12/01/2018

Зимовий Марафон для в’язнів Кремля

Грудень 24, 2017

Четвертий рік поспіль Євромайдан SOS разом із партнерами проводить традиційний зимовий марафон написання листів в’язням Кремля у рамках кампанії LetMyPeopleGo, щоб подарувати їм трохи тепла напередодні Різдва та Нового року.

Зимові свята в холодних російських тюрмах будуть зустрічати більше 60 громадян України. Їх ув’язнено за сфабрикованими справами на загальний строк близько 200 років. Серед них студенти, багатодітні батьки, люди з тяжкими захворюваннями, лідери кримськотатарського народу, правозахисники, митці та журналісти.

Для них листи із волі – це ковток свободи, зв’язок із зовнішнім світом та величезна моральна підтримка. Листи нагадують їм, що про них не забувають, що за їхнє звільнення борються, що їх чекають на волі.

Аби пройти тюремну цензуру слід дотримуватися простих правил:
– писати російською мовою;
– дотримуватися політичної нейтральності;
– вказувати на конверті рік народження, повне ім’я, по батькові та прізвище адресата;
– вкласти у конверт чисті аркуші паперу, марку та конверт, якщо ви сподіваєтеся на відповідь.

Подаруй тепло зимових свят!
Напиши листа тим, кого чекають вдома!
Перелік ув’язнених та адрес в’язниць: http://letmypeoplego.org.ua/uk/support/letter

#РіздвоЗаГратами #ChristmasBehindBars

Приєднуйся до події на ФБ українською:
https://www.facebook.com/events/1773705699598800/

Приєднуйся до події на ФБ англійською:
https://www.facebook.com/events/887557274732792/

Контакт для зв’язку: Яна Дорошенко, Центр громадянських свобод, тел. +38-067-568-78-76, lmpg.ukraine@gmail.com

Довідково:
Кампанія LetMyPeopleGo була ініційована Євромайдан SOS для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому Криму. Кампанія ставить за мету добитися звільнення усіх людей зі списку LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких, свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Координацію роботи кампанії здійснює Центр громадянських свобод. Контакти: lmpg.ukraine@gmail.com

Куди поділися усі хороші люди з Євромайдану?

Листопад 21, 2017

Історія громадянського суспільства і громадянського демократичного руху в Україні є дивовижною і сумною водночас.

Небагато країн у Європі можуть з такою гордістю озиратися у минуле, на тривалий шлях протестів та революцій, як Україна.

У небагатьох країнах інтелектуали та реформатори, робітники та консерватори виходили на вулиці та боролися за свої політичні права – чи то за часів тоталітарної радянської системи, чи то проти авторитарного захоплення держави клептократами.

Серед усіх радянських республік найбільша частка політичних в’язнів походила з України, і вони часто отримували набагато гірші вироки, ніж вихідці з інших радянських республік.

Небагато країн у Європі можуть з такою гордістю озиратися у минуле, на тривалий шлях протестів
та революцій, як Україна. Фото panaramka.ukr.net/Depositphotos

Публічні протести та акції заради демократизації продовжували залишатися способом боротьби і заразом давати надію на краще майбутнє – ті, хто підтримував акцію “країна без Кучми”, не могли мовчати, коли Янукович застосував силу до студентів на Майдані наприкінці 2013 року.

Сум, однак, полягає у тому, що дотепер це дивовижно активне громадянське суспільство так і не спромоглося ретранслювати свою енергію, бачення та блискучі ідеї у політичні структури так, щоб домогтися сталих змін.

Через чотири роки після початку Євромайдану українці можуть пишатися окремими “митями демократії”; але на демократичний рух вони поки що не здобулися.

Отже, питання стоїть так: а куди поділися всі ці хороші люди?

Певна частина лідерів Майдану пішли в уряд та парламент у 2014 році, однак загалом “хороші люди” практично відсутні у ключових органах влади в Україні.

Справа у тому, що громадяни почали відбудовувати державу “знизу”. У 2014 році утворилися численні організації та неформальні ініціативи, які підтримували українську армію тоді, коли держава не справлялася зі своїми нагальними обов’язками.

Ці групи збирали гроші та обладнання, виготовляли маскувальні сітки та жертвували доходи своїх маленьких підприємств на потреби армії.

Відповідно, залученість населення до волонтерства суттєво зросла: у 2014 році до громадських ініціатив долучалося 13% громадян.

Благодійні пожертви також значно зросли: 38% населення України жертвувало гроші на благодійність у 2014 році, тоді як у 2013 році – тільки 9%.

Водночас досвідчені громадські активісти, які мусили виїхати з Криму та Донецької та Луганської області, у 2014 році заснували організації для підтримки переселенців.

Досить швидко постала вражаюча мережа так званих “SOS-організацій”, часто на базі громадських або правозахисних організацій, які працювали вже багато років до того.

“Крим SOS” – це п’ять філій, які працюють в сімнадцяти регіонах країни. У проектах зайнято
в цілому більше півсотні співробітників. На фото співзасновниця Таміла Ташева

Такою, наприклад, є правозахисна організація “Поступ”, заснована у Луганську – надзвичайний приклад трансформації громадянського суспільства та його переорієнтації на нові потреби.

Активісти “Поступу” заснували “Восток SOS” і, разом з іншими SOS-організаціями, були рушіями заснування центру підтримки переселенців “Дім вільних людей” у Києві.

Те, що навіть за нещодавніх складних обставин громадянське суспільство в Україні зростає усе швидше та адаптує свою діяльність та навички до нових вимог, свідчить про його незламне почуття відповідальності.

Чи переходить ця кількість громадянської активності у збільшення демократії та верховенства права в Україні?

Якими б активними не були громадяни, громадянське суспільство за визначенням залишається за межами політики.

Готовність громадськості бити на сполох є життєво необхідним компонентом у будь-якій демократичній політичній системі, однак громадську сферу не варто плутати ані з політикою, ані з процесом демократизації.

Сама по собі демократизація тлумачиться американським соціологом та істориком Чарльзом Тіллі у його книзі “Демократія” 2007 року як “рух до ширших, більш рівних, захищених та взаємно зобов’язуючих консультацій”.

Ці консультації відбуваються між тими, хто маю владу, і тими, на кого ця влада поширюється, і по мірі того, як ці консультації стають дедалі більш інклюзивними та надійними, демократія збільшується та процвітає.

Громадянське суспільство може долучитися до цієї зростаючої політичної інклюзивності у два способи.

По-перше, громадські організації можуть бути “вартовими” (англ. “watchdogs”), які попереджають суспільство, щойно громадські права та свободи порушуються.

Захищаючи ці права, громадянське суспільство може забезпечити консультації і стежити за тим, щоб влада дотримувалася досягнутих домовленостей.

Громадські організації можуть бути “вартовими” (англ. “watchdogs”), які попереджають суспільство,
щойно громадські права та свободи порушуються. Фото palinchak/Depositphotos

По-друге, громадянське суспільство – це також суспільна царина демократичної соціалізації.

Громадяни, які об’єднуються за інтересами, у групи самодопомоги або навіть спортивні клуби, навчаються разом досягати спільних цілей, вести переговори і знаходити компроміс. Вони встановлюють демократичні цінності, суспільні “мережі довіри” та загальну солідарність.

В ідеалі такі об’єднання є містком між громадянами та владою і залучають їх до консультацій.

Динамічне громадянське суспільство, спроможне впливати на владу, поєднує обидві функції – і “вартових”, і демократичної соціалізації – і складається з численних організацій та ініціатив, які володіють потрібними навичками.

Дотепер хиба відносин між державою та громадянським суспільством в Україні полягала саме в тому, що функція “вартових” переважала – причиною цього були, з-поміж іншого, очікування західних донорів.

Більшість тих, хто підтримував українське громадянське суспільство з часів незалежності, очікували від нього саме “вартівної” функції.

Однак такі “вартові” мусять мати відповідних співрозмовників з боку держави – що толку собаці гавкати, якщо ніхто не слухає?

До Євромайдану влада намагалася не зважати або придушувати попередження захисників громадянських прав.

Після Євромайдану, а також на тлі військового конфлікту у Східній Україні та анексії Криму, суспільний клімат не полегшує “вартовим” роботи, бо тепер критиків чинної влади часто звинувачують в “антиукраїнськості”.

Волонтерський рух, що зароджується, є ознакою певної зміни у структурі громадянського суспільства України.

Ці групи цілком вписуються у категорію “соціалізованого” громадянського суспільства: в основному, це асоціації на місцевому рівні, які намагаються вирішити певну проблему.

Вони мають домовитися щодо власної стратегії, координуватися із владою та об’єднати різних людей та ідеї.

Такі асоціації є чимось більшим, ніж організовані групи інтересів та неурядові організації (НУО). Вони є тими царинами, де створюються мережі довіри, народжується солідарність і компроміси. Вони є суспільним гумусом для політичної інклюзивності.

Саме тому волонтери – це надія для України.

Волонтерський активізм не позбавлений застережень, зокрема через те, що може дозволити українській державі уникнути відповідальності там, де вона має прямі зобов’язання.

Однак волонтерський рух має розглядатися як перший важливий крок до того, що громадяни повертають собі державу.

Місцевий активізм, який ґрунтується на вимогах, об’єднання та співпраця тих, хто готовий щось змінювати і брати на себе суспільні зобов’язання, може у довгостроковій перспективі мати більший вплив на демократизацію, ніж будь-яка професійна моніторингова організація, яка працює у політично глухому середовищі.

Місцеві ініціативи, орієнтовані на розв’язання проблем, мають зростати та системно працювати над тим, щоб вибудовувати та закріплювати політичну інклюзивність в Україні.

Найбільша загроза їхній роботі – це дуже імовірне виснаження від заміщення колосального обсягу державних функцій.

Окрім цього, громадські мережі, які виникли за надзвичайних суспільних та політичних обставин, дуже емоційно заряджені та орієнтовані на розв’язання конкретної проблеми, тому незрозуміло, чи зможуть ці мережі допомоги армії та переселенцям переорієнтуватися на інші, не такі термінові, суспільні задачі.

Разом з тим, вони мають унікальний шанс знайти спосіб застосувати свої політичні навички, експертизу та натхнення щодо владних структур.

Місцеві активісти могли б заново висунути вимоги учасників Євромайдану, а також бути готовими взяти політику у свої руки.

“Вартові” організації також були б потрібні у цьому процесі для того, щоб забезпечити співпрацю та надійність місцевих та регіональних адміністрацій.

Відбудова держави не відбуватиметься з нуля, не буде ані зупинок, ані “чистого аркуша”. Однак громадянське суспільство має виявляти маленькі “вікна можливостей” на місцевому рівні, щоб посилювати демократизацію.

Хороші люди, як співає Джек Джонсон (пісня “Good People”, з альбому “In Between Dreams”), – це не ті, кого ми бачимо у новинах і на телебаченні.

Хороші люди вже почали повертати собі державу через свою власну залученість, вплив на формування політичного дискурсу та зберігаючи пильність щодо інституційних перетворень.

Якщо вони не зупиняться, Україна може здобути дещо більше, ніж тимчасові прояви демократії.

Громадянське суспільство має виявляти маленькі “вікна можливостей” на місцевому рівні, щоб посилювати демократизацію. Фото sarymsakov/Depositphotos

Сюзанн Воршех, Європейський університет “Віадріна”, Німеччина

Катерина Зарембо, переклад з англійської

“Спадщина Євромайдану” – спецпроект “Української правди. Життя” та авторів збірника наукових статей “Civil Society in Post-Euromaidan Ukraine”, який опублікують у випуску 2017 року наукового рецензованого журналу “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal”.

Це спроба оцінити, принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Джерело, 20/11/2017

Громадянське суспільство після Євромайдану: що змінилося?

Листопад 15, 2017

Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців.

Утім, Євромайдан як феномен не варто “списувати” у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.

У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей “Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану” з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal” і буде опублікований наприкінці 2017 року.

Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.

“КРАПЛЯ В ОКЕАНІ” ЧИ “МОЯ ХАТА СКРАЮ?”

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, “кольорові революції” двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні “довести революцію до кінця“, тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське
суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos

Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?

Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет “Віадріна”, Німеччина).

Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати “мережі довіри”, яких раніше не існувало.

Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура “неінституціалізованої довіри” – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.

У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко(Програма розвитку ООН) був вузький “кластер” громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.

Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.

У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.

Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.

Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та
зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos

Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках,  призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.

Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.

РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ

Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.

Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).

Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.

Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, “негромадянській”, тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.

В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.

Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.

У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто
закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з
російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos

Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Ганна Базило (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.

Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу “іншого” (англ. the Other).

Проблематика толерантності до “іншого” піднімається також у статті Марини Шевцової(Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).

Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?

Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що “волонтери” та “неурядові організації” за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).

Відповідно, вони мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.

Волонтери в Україні мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції
держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos

Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен “гібридизацією” громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.

Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?

Катерина Зарембо (Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.

Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.

В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень “Нова Україна”, Україна) розглянула інший феномен “злиття” волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови  до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.

Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції “Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту” 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.

Ольга Бурлюк, Гентський університет, Бельгія

Наталія Шаповалова, Фонд Карнегі за міжнародний мир

Натерина Зарембо, Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна

Джерело, 15/11/2017

Родини Героїв Небесної Сотні шоковані результатами конкурсу у Верховний суд та вимагають від Президента виконати обіцянки

Жовтень 17, 2017

Уже зовсім скоро, напередодні 4-тої річниці Революції Гідності, Президент поставить свій підпис під Указами про призначення суддів нового Верховного суду.

Це буде фінальним кроком у реалізації ініційованої Президентом судової реформи, обіцяного Гарантом Конституції очищення і оновлення судової системи та відновлення довіри до неї.

Зрештою, це мало бути виконанням однієї з ключових вимог Майдану, ради яких герої Небесної Сотні пожертвували своїм життям.

То чи виправдались сподівання їх родин? Чи не були ці жертви марними?

7-8 жовтня відбулися загальні збори ГО “Родини Героїв Небесної Сотні”, де було затверджене та підписане Відкрите звернення Родин до Президента у якому дано оцінку результатам конкурсу до Верховного суду та загальної ситуації з покаранням суддів Майдану.

Президенту України, п. Петру Порошенку

Відкрите звернення від Родин Героїв Небесної Сотні стосовно результату конкурсу у Верховний суд та ситуації з притягнення винних суддів до відповідальності

Під час Революції Гідності судді замість того, щоб захистити невинних, навпаки, стали слухняним каральним інструментом у руках злочинної влади. Сотні суддів виносили сотні очевидно неправосудних рішень про взяття під варту покалічених активістів, позбавлення прав керування автомайданівців, заборону мирних мітингів. Правових способів захисту просто не існувало. Усе це змусило Героїв Небесної Сотні жертвувати своїм життям ради змін на краще.

Влада взяла на себе зобов’язання забезпечити належне розслідування та покарання злочинців у мантіях. Минуло вже майже 4 роки. Однак ЖОДЕН суддя не поніс реального покарання у рамках кримінальних справ. Абсолютна більшість цих справ на початковій стадії.

З понад 350 “суддів Майдану” лише 34 звільнено. Інші 90 % залишаються на своїх посадах, отримують заробітну плату, здійснюють “кривосуддя”. З них 82 % вже точно не понесуть ЖОДНОГО покарання, бо Вища рада правосуддя відмовилась притягувати їх до відповідальності. У більшості випадків – у зв’язку з пропуском строків.

Рік тому, Ви, пане Президенте, ініціювали судову реформу, однією із найважливіших завдань якої було очищення судової влади від суддів, які себе дискредитували. Саме Ви обіцяли суспільству, що у нових судах будуть виключно доброчесні судді. 

Ключовим етапом реформи було проведення конкурсу у Верховний суд.

Яким же ж було наше здивування та розчарування, коли серед переможців цього конкурсу виявились судді, які забороняли мирні зібрання під час Революції Гідності (О.Золотніков), допомагали “суддям Майдану” ухилитись від відповідальності (М.Смокович, Л.Мороз, В.Юрченко, Т.Стрелець), покривали організаторів масового винесення неправосудних рішень та не сприяли розслідуванню злочинів “суддів Майдану” (А.Лесько, В.Сімоненко).

Переможцями конкурсу є ще цілий ряд інших кандидатур, які не можуть пояснити свої статки, виносили політично вмотивовані рішення, грубо порушували права людини і які, відповідно до висновків Громадської ради доброчесності, визнані такими, що не відповідають критеріям доброчесності та професійної етики. Однак ці висновки були відкинуті Вищою кваліфікаційною комісією суддів та Вищою радою правосуддя без будь-яких пояснень.

Такий результат конкурсу довів, що існуюча процедура добору суддів є недосконалою, а Вища кваліфікаційна комісія суддів та Вища рада правосуддя, які в більшості складаються з суддів неспроможні забезпечити очищення і оновлення судової системи відповідно до очікувань суспільства.

Нам тяжко уявити, що Ви після багатьох особистих обіцянок покарати винних, очистити судову владу, відновити довіру до суду поставите підпис на Указі про призначення цих осіб, суддями нового Верховного суду. Це, напередодні 4 річниці початку Революції Гідності, буде сприйматись як наруга над Героями Небесної Сотні та свідченням марності їх жертв. Очищення не відбудеться, реформа виявиться черговою фікцією, довіра до суду може вже ніколи не відновитись.

Ми ВИМАГАЄМО від Вас, пане Президенте:

 виконати свої зобов’язання гаранта Конституції та забезпечити виконання вимог Майдану, Конституції та своїх же ж обіцянок і не допустити призначення до Верховного суду вказаних суддів.

 вжити заходів для виправлення усіх недоліків процедури кваліфікаційного оцінювання суддів, які призвели до того, що такі особи перемогли у конкурсі, надати більше прав громадськості у доборі суддів та оновити склад і правила призначення членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів та Вищої ради правосуддя.

 найближчим часом запустити усі механізми для створення незалежного антикорупційного суду за спеціальною процедурою, яка не допустить перемоги у конкурсі дискредитованих осіб.

Президент несе персональну відповідальність за реалізацію вимог Майдану та судової реформи. Ми дуже розраховуємо, що Ви усвідомлюєте цю відповідальність і не змарнуєте шанси, які надані нашій країні завдяки жертвам Героїв Небесної Сотні.

Слава Україні!

Джерело, 16/10/2017

Руслан Зейтуллаєв Let My People Go

Серпень 28, 2017

Руслан Зейтуллаєв, кримський татарин, якого окупаційна влада призначила “терористом” та засудила до 15 років позбавлення волі. Вдома на нього чекають троє маленьких донечок.

Вже тричі Руслан оголошував голодування із вимогою зупинити політичні переслідування проти нього та всього кримськотатарського народу. Цього разу він тримав голодування 22 дні. І зупинив його перед етапуванням в Башкортостан.

У відеоролику Євромайдану SOS польські та українські дисиденти, які відсиділи свої строки за радянського режиму, та сучасні політв’язні путінського режиму звернулися до Руслана Зейтуллаєва із словами підтримки.

“Дорогий брате Руслане! Як відомо, після окупації нашої батьківщини Криму Росією, на долю нашого народу та окремих людей випало чимало бід. Ти так само проходиш через випробування й біди. Через безпідставне звинувачення тебе засудили до 15 років ув’язнення. Будь впевнений, ти не залишатимешся у неволі так довго. Всевишній допоможе нам звільнити кримський півострів від окупантів і зрадників. Ми зробимо все можливе, аби звільнити тебе. Не май сумнівів щодо цього. Ти дуже сміливий і терплячий. Нехай Аллах буде задоволений тобою. Сподіваюсь, найближчим часом ми зустрінемося на рідній землі” – лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв.
#LetMyPeopleGo

День Державного Прапора

Серпень 23, 2017

Сьогодні 23 серпня Україна відзначає День Державного Прапора. Це данина поваги стягу держави, який пройшов героїчний і досить складний шлях. Під цим прапором український народ утвердив свою державність, соборність та самостійність. І продовжує боротися за незалежність та демократію.

Державний прапор – це щось набагато більше, ніж просто символ. Під цим прапором співали гімн студенти на Майдані в оточенні беркуту. Під цим прапором йшли в бій добровольці, які зупинили просування російської агресії. У цей прапор загортали тих, хто не повернувся.

Державний прапор – це про свободу і перемогу, про вміння і готовність гуртуватися та долати будь-які перешкоди. Це несамовита гордість, що рветься з грудей, яка об’єднує, яка дає надію в найважчі часи.

Сьогодні, ми пропонуємо вам згадати лише кількох із тисяч людей в сучасній історії України, для яких український стяг став тією цінністю, заради якої вони пожертвували свободою, а часто – і власним життям.

прапор, освячений кров’ю

РІК БЕЗКАРНОСТІ: ГРОМАДСЬКІСТЬ НАЗВАЛА СИСТЕМНІ ПРОБЛЕМИ У РОЗСЛІДУВАНІ СПРАВ ЄВРОМАЙДАНУ

Лютий 28, 2017

“Рік безкарності” – саме так охарактеризували реальний стан із розслідуванняя злочинів проти протестного руху учасники прес-конференції «Розслідування справ Майдану: рух із швидкістю черепахи». Представники громадських ініціатив та адвокатів постраждалих представили альтернативний погляд на хід розслідування та оприлюднили результати громадського аналізу ефективності роботи органів слідства по цим справам.

У представлених ними матеріалах проаналізований кожен епізод, який розслідується органами прокуратури, починаючи із затримання групи львівських студентів 25 листопада 2013 року аж до масового розстрілу безбройних протестувальників 20 лютого 2014 року.

“Якщо говорити про розслідування вбивств учасників протесту у січні-лютому 2014 року, то відсутність достатнього технічного забезпечення, зволікання із кваліфікацією дій осіб, арештованих ще в квітні 2014 року, саботаж МВС, умисне затягування судового розгляду, – це далеко не повний перелік недоліків слідства, які ми спостерігали у цих справах. – вважає адвокат потерпілих Павло ДИКАНЬ. Але під час Євромайдану вчинялися й інші злочини. Попри це, є провадження, де за цілий рік не відбулося жодних зрушень по справі. Це і побиття правоохоронцями людей під час подій 1 грудня на вулиці Банковій, і нанесення тілесних ушкоджень 24-м постраждалим під час спроби штурму Майдану 11 грудня і, на жаль, багато інших.”

Окремі справи вже передані до суду. Спостереження на на судових процесах над обвинуваченими в організації чи безпосередньому виконані злочинів під час Євромайдану, здійснює група громадського спостереження «ОЗОН». Сам ОЗОН розпочав моніторинг судових процесів ще в грудні 2013 року, коли почали масово затримувати активістів в Києві та регіонах. Тоді спостерігачі фіксували усі порушення права на справедливий суд та надали переконаливі підтвердження щодо використання судів як інструменту політичних переслідувань.

«Якщо рік назад на лавах підсудних по всій країні сиділи сотні активістів Євромайдану, то сьогодні – поки що десятки тих, хто намагався придушити мирний протест. ОЗОН відслідковує усі такі справи. Дані моніторингу над цієї категорією судових процесів ми оформлюємо у вигляді звітів. Інформація відкрита, тож нею можуть користуватися як сторони процесу, так і судова адміністрація, щоби виправити відзначені нами організаційні недоліки, які істотно впливають на забезпечення права на справедливий суд.» – коментує Валерія РИБАК, координатор групи громадського спостереження «ОЗОН».

Окрема частина звіту стосується розслідування щодо використання ДАІ для переслідування учасників Автомайдану. Так, на даний момент слідством встановлено та ведуться справи стосовно працівників ДАІ, які безпосередньо складали підроблені документи. Понад 30 справ уже передано до суду. Вже винесено 1 обвинувальний вирок. За фактами прийняття суддями неправосудних рішень порушено 20 кримінальних проваджень, але прогрес є лише у 2 справах.

“Завдяки тиску громадськості останнім часом прокуратура активізувалась. Так, ми позитивно оцінюємо дії слідчих стосовно суддів Царевич О.І. та Кицюка В.П. та заяви Генерального прокурора щодо необхідності притягнути до відповідальності осіб, які віддавали злочинні накази і контролювали їх виконання. – резюмує Роман МАСЕЛКО, адвокат Автомайдану. – Тепер справа за тим, щоб втілити ці заяви в життя”.

Адвокати скаржаться на відсутність реальних кроків, які спрямовані на встановлення організаторів переслідувань. Так, справи по інспекторах ДАІ розслідуються як самостійні злочини, тобто слідство вважає, що усі 415 інспекторів ДАІ на власний розсуд (ймовірно на грунті особистої неприязні) сфабрикували протоколи проти учасників протестного руху.

Нічим не можна пояснити і неналежну організацію самого процесу розслідування справ Євромайдану. Попри запевнення вищого керівництва держави про важливість ефективного розслідування усіх злочинів, вчинених під час системного та масштабного нападу на протестний рух, саме розслідування протягом тривалого часу було розсереджено по різним провадженням та здійснювалося різними органами слідства. Відтак жодний слідчий чи прокурор не мав уявлення про загальну картину розслідування та не міг встановити взаємозв’язки між епізодами. Тільки через 10 місяців після початку розслідування у складі Генеральної прокуратури України було створено управління спеціальних розслідувань як єдиний центр з розслідування усіх злочинів, вчинених у період протестних акцій в Україні. Але процесуальні строки розслідування підходять до кінця, тож часу у новоствореного управління лишилося небагато.

“Рік тому Євромайдан SOS публічно звернувся до новипризначених очільників відповідних державних органів щодо їх бездіяльності по збору доказів брутального розстрілу безбройних протестувальників 18-20 лютого. Зараз ми підводимо невтішні підсумки цілого року розслідування і конкретно називаємо системні проблеми та недоліки розслідування, проходячись по кожному епізоду. Ми сподіваємося, що наш аналіз стане в нагоді новоствореному управлінню спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури, яке з грудня 2014 року почало системно займатися справами Майдану.” – заявляє Олександра МАТВІЙЧУК, координатор громадської ініціативи Євромайдан SOS.

Детальніша інформація по звіту та інфографіка доступні за посиланням:

http://old.ccl.org.ua/news/3333/

З будь-якими питаннями прохання звертатись до Марії Іваник +380507058672, old.ccl.org.ua@gmail.com

Результаты поиска:

Почути, щоб зрозуміти. Згадати, щоб пам’ятати

Січень 13, 2018

Суди у справах Майдану в більшості людей зазвичай асоціюються з запитаннями — КОЛИ? (покарають винних), ХТО? (стріляв/бив/віддавав накази) і ЯК? (вони могли).

Але насправді, запитання, які там звучать, і відповіді на них— набагато ширші, глибші й важливіші. У Святошинському суді вже три роки слухають потерпілих — поранених 20 лютого 2014-го року на вулиці Інститутській і близьких загиблих. 18–20-го лютого — це кульмінація тримісячного протесту. Ранок 20-го — це злам. Злам свідомості. Злам історії.

Хто вони — ці люди, які змінили історію країни? Як і навіщо вони там опинилися? Чому пішли? Про що думали? Що відчували? Що для них протест? Влада? Закон? Як мають діяти правоохоронці в подібних ситуаціях?

Сподіваюся, що колись хтось таки зробить велике дослідження на цю тему. А поки що — мої особисті суб’єктивні спостереження. Далі в тексті цитуватиму відповіді (мовою оригіналу, зі збереженням лексики) потерпілих (постраждалих на Майдані та родичів загиблих) на запитання — прокуратури, суду, захисту. Звісно, деякі з тих запитань — тенденційні, мета їх — підловити потерпілих, обурити їх, вигородити підсудних. Але від того відповіді не втрачають своєї цінності. З одного боку нам здається, що ми все те знаємо. Але ж з іншого — вже, наче, й забуваємо. А не можна. Бо ціна цих відповідей — надто велика.

Чому поїхали на Майдан?

“Він сказав: “Мамо, ну так не можна. Через пару років ми просто будемо жити в зоні. Нам будуть казати, що робити, нам будуть казати, що говорити. Я хочу жити в свобідній країні”, — І я не мала аргументів йому відмовити…”

“На Майдані син був добу. Приїхав 19-го зранку. Після пекельної ночі з 18-го на 19-те…”

“Бо побили студентів 30-го листопада. Я не міг того стерпіти…”

“Приїхав на студентський протест ще 22 листопада, потім був ще декілька разів…”

“Причина протесту — Харківські угоди, пониження життєвого рівня людей, Янукович розвернувся від підписання асоціації з Європою і не підписав її…”

“Вирішив приїхати. Тому що розганяли Майдан несанкціоновано і незаконно. Я підтримував майданівців, погоджувався з їхньою думкою…”

“Сама наша присутність на Майдані є психологічним тиском. Ми стоїмо, ми протестуємо, ми не йдемо. Хоч влада на нас ніяк не реагувала. Діалогу з боку влади не було ніякого. Ми продовжували ходити. Ми ходили на пікетування до МВС, Генпрокуратури…”

“До 20-го лютого вже були Нігоян, білорус. Я якраз був на Майдані, коли їх хоронили. Це вражає. Це підтверджувало, що нам потрібно стояти далі, бо з нас би, таких маленьких, зробили б те саме, що з Гонгадзе. Але нас би не шукали навіть…”

“Атмосфера на Майдані подобалась. Через це і їздив. Мене дуже тішило, що приходили на віче в неділю, всі зі своїми дітьми, стояли там. Був на Різдво на Майдані. Над Майданом на Різдво небо було чисте. Видно по периметру хмари, а над Майданом розвиднілося. Чисто… Відчувалось, що це справжнє…”

(Захист беркутівців дуже цікавить це питання, можливо, вони хочуть віднайти якісь схеми, аналогічні завезенню “тітушок” у Маріїнку, але зазвичай відповіді їх розчаровують. Насправді, як на мене, дійсно важливо зрозуміти, як це було, — скільки людей з різних куточків країни з’їхалося на Майдан, побачивши, що там відбувалося 18-го. Хто ночував на Майдані, хто був щойно з дороги? Відомо, що на Інститутській були представники хмельницької сотні “Свободи”, сотні “Волинська січ”, окремі протестувальники з 1-ї і 3-ї сотень самооборони, але багато людей не належало до сотень.) 

— На Майдан (именно в Киев) вообще сначала поехал потому, что там Pink Floyd обещали на Новый год…

— И как? (Тут і далі — напівжирним шрифтом позначено запитання, що їх ставили потерпілим. — Є.З.)

— Ну посмотрел. Понравилось. Pink Floyd уехал, а я — остался.

— Суд уведомляет, что уважает ваш музыкальный выбор…

“Востаннє 19-го я дібрався до Майдану автобусом. Безкоштовно. Я подзвонив людині, яка організовувала автобус зі Львова. Я так робив, коли мені треба було доїхати на Майдан: “Є місця вільні?” — “Є”, — каже…”

“18-го  числа сын собрал рюкзак и экспрессом — первым поездом поехал в Киев. Увидел разгон мирной ходы по телевизору…”

— Хто організовував автобуси для поїздки в Київ? 

— Не знаю, біля облради організовували, записувались до 17-ти годин, складали списки. Тільки з 21-го року брали. Мені не було тоді 21-го року… Але я приходив пізніше, казав, що вже записувався раніше, дав 100 гривень і поїхав.

Ваше ставлення до правоохоронців?

— Чи склалося у вас неприязне відношення до правоохоронців?

— Як до структури — так. Персонально — ні…

“Яка різниця? Правоохоронець, майданівець — людина…”

“Я сам — колишній міліціонер…”

— Про що була розмова? (З ВВшниками в Жовтневому палаці.) 

— Це була розмова: “Хлопці, що ви тут робите?”. І потім далі: “Давайте думати, як вас вивести”.

“Якщо б правоохоронці намагались би зайти на Майдан, ми би їх пустили. А якби летів на мене з кийком і загрожував би моєму життю — то захищався би…”

“На той час (18 лютого 2014-го ) Олександр Храпаченко (загинув 20 лютого) підходив до працівників міліції, спілкувався з ними. І підійшов до нас і сказав, що вони нічого не будуть робити — вони просто виконують свій обов’язок…”

“Той, що був з автоматом Калашнікова навів на нас автомат і вистрілив. Вони мовчали, нічого не казали. Хлопці, ті що з Майдану, пробували кричати “Не стріляй!” — вони не реагували…”

— Для вас було важливо, щоб вони не постраждали? (Про ВВшників у Жовтневому.)

— Так важливо. Я хотів, щоб вони не постраждали…

“Настрій був — ВВшників не зачіпати. Вони молоді хлопці і часто — не за своєю волею… Тому майданівці мали за установку не шкодити їм…”

— Їхньою свідомістю маніпулювали. Їм казали, що нам платять 1000—5000 гривень чи доларів за стояння на барикаді. Це серед нас такі чутки ходили.

— Де, від кого це чули? (Запитання від підсудного екс-беркутівця Янішевського.)

— Не знаю, це не важливо.

— Ну як, це важливо…

— Ну, тоді я свої слова забираю назад, і можна сказати, що ви діяли свідомо…

 Чому піднімалися
вгору по Інститутській?

 “Коли я дійшов до містка, побачив хлопця лицем до мене. Він схопився руками за груди і впав на коліна. На грудях в нього була темна пляма. Я зрозумів, що він поранений в груди, боявся, що він ще отримає кулю в спину. Я щитом закрив його зі спини. Хлопець був мого віку, може, старший на пару років. І тоді в мене з’явилася злість. Я взяв камінь і пішов далі…”

— Для чого ви туди пішли?

— Мені вже 50. То хай молоді себе побережуть. Побратимів треба було підтримати. Ситуація складна. Що відбувається — я не знав. Я думав, ми ще підійдемо до вогневої барикади. А коли підійшов — то вже бачив, що немає барикад, наші вже були на терасі біля Жовтневого… Далі Жовтневого пішли, щоб вернути позиції, які раніше були у протестувальників, — та снігова барикада, яка була біля станції метро. Це нас убезпечувало. Бо ті позиції, де ми були 18-го, були дуже невигідні — це як чаша, як в каньйоні, нас всіх зверху беркута́ закидували…

“Запалити шини — зробити димову завісу, щоб не могли прицільно стріляти…”

— Я почув постріл. Після пострілу я почув дзвінкий звук від щита. Побачив у щиті отвір десь посередині — 8–10 міліметрів. Я зрозумів, що ведуться постріли з бойової зброї. В подальшому мої дії були зумовлені самозахистом. Стаття 27 Конституції України зазначає, що кожна людина має право на життя і захищати життя інших людей. Куля, яка потрапила в щит, полетіла кудись далі за мене в натовп…

— Як ви мали захищати себе і інших?

— Навіть заплативши своїм життям.

— Я прибіг на допомогу пораненим — заступив з щитом за Гончаровського.

— Чи мали намір просуватись далі? 

— Ні… Чув зі сцени, що казали, що стріляють, щоб не йшли. Але від працівників правоохоронних органів не чув ніяких застережень…

“Мети захоплення урядового кварталу — не було. Далі снігової барикади іти закликів не було… Чув лише, що майданівці хочуть бути на Майдані, а Майдан окреслювався барикадами…”

“Чого я туди пішов?! Бо наших пацанів поклали… я б під кулі пішов за хлопців!”

“Логічна точка — снігова барикада — ми туди не дійшли…”

“Мені ніхто не наказував. Мета була… просто коли я побачив, що мітингувальники ідуть вперед, я вирішив до них долучитись…”

“Витягати поранених. Кричали, що на Інститутську потрібні медики. Звідти несли поранених… і вбитих…”

“Я з металевою огорожею був, ми йшли і закривали які там були поранені. Заходили за нього, ставили огорожу, і хлопці забирали пораненого. Це — головна причина руху вперед…”

“Мета перебування: відносити поранених і зайняти позиції. Не можна дати права піти на Майдан міліціонерам — любою ціною. Щоб вони не вбивали людей…”

— Мета була зайняти цю сніжну барикаду. Яким чином? Зайняти — прийти і стати…

— Ви бачили озброєних людей? Як ви намагались зайняти цю барикаду?

— Просто прийти.

 Ви для себе визначились: ці особи (правоохоронці), якщо ви просто прийдете, — вони вас запустять? Як ви вважали — вони будуть стріляти по вас?

— Звичайно що будуть.

Чи були підстави для застосування зброї?

Груповий (а то й збройний груповий) напад з боку майданівців і, відповідно, його відбиття правоохоронцями — це ідея-фікс принаймні одного з адвокатів беркутівців. Первинна позиція захисту підсудних — “Нас там не було, хто стріляв — невідомо” виглядає чимдалі неадекватнішою, і в якийсь момент від неї, вочевидь, вирішують відмовитися. Власне, захист беркутівців і готується до цього. Щоб обґрунтувати ПРАВО на застосування зброї з боку тих, “кого там не було”, а якщо були — то “точно не стріляли”. Наполегливість, з якою ставлять ці запитання, очевидно, має переконати суд і присутніх, що якщо потерпілі йдуть під кулі — то, сто відсотків, “накачані” і на штурм.

— Якщо “Беркут” відступав — можна вважати, що він втікав від вас? 

— Ні, не можна, ми були дуже далеко.

— Чи становили ви небезпеку?

— Ні, найближчих сто метрів працівників міліції не було…

“Загрози не міг становити для правоохоронців. Навіть якщо б сильно захотів, не зміг би докинути до них палицю…”

— Можна сказати, що це був штурм?

— Ні, я так не можу сказати. Це неможливо сказати, що це штурм. Протестувальники дійшли до барикади. І далі не йшли…

Чому не зважали на небезпеку? Чому не втекли в безпечне місце? Не було страху?

— Ви казали, що ви були в неадекватному стані: “не міг адекватно оцінювати ситуацію”, “страху не було”, “постріли лунали”. Небезпека попереду, а ви туди рухаєтесь?.. (Запитання від адвоката підсудних Решка.)

— Цитату ви вирвали з контексту. Я був в стресовому стані. Бо в мене стріляли — від цього стрес був. Тому не міг чітко думати, не міг координувати свої дії, не мав часу обдумувати. Стрес був… А страху не було.

— Шум пострілів не лякав вас? Не хотіли повернути назад? Чому?

— Бо бачив, що потрібно допомагати людям. Але коли я падав — перед очима пройшло все життя. Я подумав, що от тобі все — будеш калікою або помреш. Сказати, що це паніка, страх — ні. Якщо б я запанікував — я б загинув, бо як би я собі перетягнув ногу? Тобто паніки не було. Але життя — проскочило… Страху не було, бо коли ти бачиш, що гине людина і їй потрібно допомогти, — то тоді страху немає… Розумієте, є різні категорії людей з різними емоціями. Я готовий віддати життя за Україну, щоб була гарантія того, щоб краще жити. Ваші діти, мої і всіх… Навіть не буду обдумувати. А є люди, які більше люблять гроші, щось інше, але нічого за Україну не віддадуть. Так от я до тієї категорії людей, які можуть віддати життя, щоб було щось краще…Коли я підбіг до Жовтневого (ще на початку), я чув вистріли. Казали, що не вибігай, там стріляють — я почав ховатись за колону. Але як почали нести ранених і кричали, що потрібно нести ранених, — я не міг ховатись, я мусив бігти…

“Насправді я був дуже виснажений… від цієї ночі… Все в голові було як один день, не дуже чітко сприймав, що коїться…”

— Чому страху не було? Чи була ейфорія? Який це був емоційний стан?

— Був гнів. Мій стан обурення, гніву, несправедливості, через те що в центрі Європейської столиці серед білого дня вбивають людей…

— Стаття 15 прим. Закону “Про міліцію” говорить, що оголена зброя у правоохоронця — є попередженням про застосування. Ви знали зміст статті, чому пішли вперед?

— Ні я, ні ви, ні якась друга порядна людина не лишить поранених, яким потрібна була допомога…Насправді в цій статті через кому є підстави застосування зброї в такій ситуації: тільки спроба особи, яку затримує міліціонер з цією зброєю, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань чи доторкнувшись до зброї, дають працівнику міліції право стріляти… Де тут таке?

— Чому ви нікого не застерігали не йти вперед? Ви розуміли, що зброя буде застосована?

— Коли ми винесли першого хлопця — я сказав, що це вже не жарти…

— Чи ви очікували, що по вас будуть застосовувати зброю? (Запитання від судді.) 

— Ні не очікував.

— Чи хтось попереджав про це: “Хлопці там небезпечно!”?

— Зі сцени попереджали. Правоохоронці — ні…

“Якщо людина хоче мене вбити, я буду захищати своє життя різними методами — своє і життя людини поруч. Це моє законне право…”

Захист постійно намагається “звинуватити” потерпілих у відважності, самопожертві, відсутності страху. Подати готовність ризикувати життям як неадекватну поведінку, “ейфорію” — від чого?

Пригадується напівжарт 2013-го року, який народився ще до 30-го листопада. “Чим відрізняється Україна від Росії? В Україні на крики “Беркут!” — біжать на допомогу, а в Росії на крики “ОМОН!” — тікають в інший бік”. Чи це нормально? Очевидно, що в потерпілих і підсудних різні відповіді на це запитання. 

І, звісно, деякі запитання, як і інтерпретація відповідей, — певною мірою штучні, це лінія захисту, що підпорядкована зрозумілій стратегії. Але мені часом здається, що вони насправді так думають. І озвучують це не лише в суді на підтримку своєї позиції. Багато з цього є звичною “беркутівською риторикою” не лише підсудних, а й тих, хто досі працює тепер уже в поліції. Це світоглядний конфлікт. І його потрібно розв’язувати.

Саме тому необхідно встановлювати, як усе було, і доводити свою правоту. І ці запитання потрібні. Тому що потрібні відповіді. І мало хто так правильно й чітко на них відповість, як ті, хто був там. Хто був поранений, хто виносив поранених, хто дивився в очі смерті. Хто знає ціну цим відповідям. Хто її, власне, заплатив.

Це потрібно і для оцінки тих подій, і для розуміння нинішніх, і для того, щоб жити далі.

Це навіть важливіше, ніж покарання винних.

Тому потрібно ходити на суди, дивитись, слухати, розуміти. І пам’ятати.

Джерело, 12/01/2018

Зимовий Марафон для в’язнів Кремля

Грудень 24, 2017

Четвертий рік поспіль Євромайдан SOS разом із партнерами проводить традиційний зимовий марафон написання листів в’язням Кремля у рамках кампанії LetMyPeopleGo, щоб подарувати їм трохи тепла напередодні Різдва та Нового року.

Зимові свята в холодних російських тюрмах будуть зустрічати більше 60 громадян України. Їх ув’язнено за сфабрикованими справами на загальний строк близько 200 років. Серед них студенти, багатодітні батьки, люди з тяжкими захворюваннями, лідери кримськотатарського народу, правозахисники, митці та журналісти.

Для них листи із волі – це ковток свободи, зв’язок із зовнішнім світом та величезна моральна підтримка. Листи нагадують їм, що про них не забувають, що за їхнє звільнення борються, що їх чекають на волі.

Аби пройти тюремну цензуру слід дотримуватися простих правил:
– писати російською мовою;
– дотримуватися політичної нейтральності;
– вказувати на конверті рік народження, повне ім’я, по батькові та прізвище адресата;
– вкласти у конверт чисті аркуші паперу, марку та конверт, якщо ви сподіваєтеся на відповідь.

Подаруй тепло зимових свят!
Напиши листа тим, кого чекають вдома!
Перелік ув’язнених та адрес в’язниць: http://letmypeoplego.org.ua/uk/support/letter

#РіздвоЗаГратами #ChristmasBehindBars

Приєднуйся до події на ФБ українською:
https://www.facebook.com/events/1773705699598800/

Приєднуйся до події на ФБ англійською:
https://www.facebook.com/events/887557274732792/

Контакт для зв’язку: Яна Дорошенко, Центр громадянських свобод, тел. +38-067-568-78-76, lmpg.ukraine@gmail.com

Довідково:
Кампанія LetMyPeopleGo була ініційована Євромайдан SOS для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому Криму. Кампанія ставить за мету добитися звільнення усіх людей зі списку LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких, свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Координацію роботи кампанії здійснює Центр громадянських свобод. Контакти: lmpg.ukraine@gmail.com

Куди поділися усі хороші люди з Євромайдану?

Листопад 21, 2017

Історія громадянського суспільства і громадянського демократичного руху в Україні є дивовижною і сумною водночас.

Небагато країн у Європі можуть з такою гордістю озиратися у минуле, на тривалий шлях протестів та революцій, як Україна.

У небагатьох країнах інтелектуали та реформатори, робітники та консерватори виходили на вулиці та боролися за свої політичні права – чи то за часів тоталітарної радянської системи, чи то проти авторитарного захоплення держави клептократами.

Серед усіх радянських республік найбільша частка політичних в’язнів походила з України, і вони часто отримували набагато гірші вироки, ніж вихідці з інших радянських республік.

Небагато країн у Європі можуть з такою гордістю озиратися у минуле, на тривалий шлях протестів
та революцій, як Україна. Фото panaramka.ukr.net/Depositphotos

Публічні протести та акції заради демократизації продовжували залишатися способом боротьби і заразом давати надію на краще майбутнє – ті, хто підтримував акцію “країна без Кучми”, не могли мовчати, коли Янукович застосував силу до студентів на Майдані наприкінці 2013 року.

Сум, однак, полягає у тому, що дотепер це дивовижно активне громадянське суспільство так і не спромоглося ретранслювати свою енергію, бачення та блискучі ідеї у політичні структури так, щоб домогтися сталих змін.

Через чотири роки після початку Євромайдану українці можуть пишатися окремими “митями демократії”; але на демократичний рух вони поки що не здобулися.

Отже, питання стоїть так: а куди поділися всі ці хороші люди?

Певна частина лідерів Майдану пішли в уряд та парламент у 2014 році, однак загалом “хороші люди” практично відсутні у ключових органах влади в Україні.

Справа у тому, що громадяни почали відбудовувати державу “знизу”. У 2014 році утворилися численні організації та неформальні ініціативи, які підтримували українську армію тоді, коли держава не справлялася зі своїми нагальними обов’язками.

Ці групи збирали гроші та обладнання, виготовляли маскувальні сітки та жертвували доходи своїх маленьких підприємств на потреби армії.

Відповідно, залученість населення до волонтерства суттєво зросла: у 2014 році до громадських ініціатив долучалося 13% громадян.

Благодійні пожертви також значно зросли: 38% населення України жертвувало гроші на благодійність у 2014 році, тоді як у 2013 році – тільки 9%.

Водночас досвідчені громадські активісти, які мусили виїхати з Криму та Донецької та Луганської області, у 2014 році заснували організації для підтримки переселенців.

Досить швидко постала вражаюча мережа так званих “SOS-організацій”, часто на базі громадських або правозахисних організацій, які працювали вже багато років до того.

“Крим SOS” – це п’ять філій, які працюють в сімнадцяти регіонах країни. У проектах зайнято
в цілому більше півсотні співробітників. На фото співзасновниця Таміла Ташева

Такою, наприклад, є правозахисна організація “Поступ”, заснована у Луганську – надзвичайний приклад трансформації громадянського суспільства та його переорієнтації на нові потреби.

Активісти “Поступу” заснували “Восток SOS” і, разом з іншими SOS-організаціями, були рушіями заснування центру підтримки переселенців “Дім вільних людей” у Києві.

Те, що навіть за нещодавніх складних обставин громадянське суспільство в Україні зростає усе швидше та адаптує свою діяльність та навички до нових вимог, свідчить про його незламне почуття відповідальності.

Чи переходить ця кількість громадянської активності у збільшення демократії та верховенства права в Україні?

Якими б активними не були громадяни, громадянське суспільство за визначенням залишається за межами політики.

Готовність громадськості бити на сполох є життєво необхідним компонентом у будь-якій демократичній політичній системі, однак громадську сферу не варто плутати ані з політикою, ані з процесом демократизації.

Сама по собі демократизація тлумачиться американським соціологом та істориком Чарльзом Тіллі у його книзі “Демократія” 2007 року як “рух до ширших, більш рівних, захищених та взаємно зобов’язуючих консультацій”.

Ці консультації відбуваються між тими, хто маю владу, і тими, на кого ця влада поширюється, і по мірі того, як ці консультації стають дедалі більш інклюзивними та надійними, демократія збільшується та процвітає.

Громадянське суспільство може долучитися до цієї зростаючої політичної інклюзивності у два способи.

По-перше, громадські організації можуть бути “вартовими” (англ. “watchdogs”), які попереджають суспільство, щойно громадські права та свободи порушуються.

Захищаючи ці права, громадянське суспільство може забезпечити консультації і стежити за тим, щоб влада дотримувалася досягнутих домовленостей.

Громадські організації можуть бути “вартовими” (англ. “watchdogs”), які попереджають суспільство,
щойно громадські права та свободи порушуються. Фото palinchak/Depositphotos

По-друге, громадянське суспільство – це також суспільна царина демократичної соціалізації.

Громадяни, які об’єднуються за інтересами, у групи самодопомоги або навіть спортивні клуби, навчаються разом досягати спільних цілей, вести переговори і знаходити компроміс. Вони встановлюють демократичні цінності, суспільні “мережі довіри” та загальну солідарність.

В ідеалі такі об’єднання є містком між громадянами та владою і залучають їх до консультацій.

Динамічне громадянське суспільство, спроможне впливати на владу, поєднує обидві функції – і “вартових”, і демократичної соціалізації – і складається з численних організацій та ініціатив, які володіють потрібними навичками.

Дотепер хиба відносин між державою та громадянським суспільством в Україні полягала саме в тому, що функція “вартових” переважала – причиною цього були, з-поміж іншого, очікування західних донорів.

Більшість тих, хто підтримував українське громадянське суспільство з часів незалежності, очікували від нього саме “вартівної” функції.

Однак такі “вартові” мусять мати відповідних співрозмовників з боку держави – що толку собаці гавкати, якщо ніхто не слухає?

До Євромайдану влада намагалася не зважати або придушувати попередження захисників громадянських прав.

Після Євромайдану, а також на тлі військового конфлікту у Східній Україні та анексії Криму, суспільний клімат не полегшує “вартовим” роботи, бо тепер критиків чинної влади часто звинувачують в “антиукраїнськості”.

Волонтерський рух, що зароджується, є ознакою певної зміни у структурі громадянського суспільства України.

Ці групи цілком вписуються у категорію “соціалізованого” громадянського суспільства: в основному, це асоціації на місцевому рівні, які намагаються вирішити певну проблему.

Вони мають домовитися щодо власної стратегії, координуватися із владою та об’єднати різних людей та ідеї.

Такі асоціації є чимось більшим, ніж організовані групи інтересів та неурядові організації (НУО). Вони є тими царинами, де створюються мережі довіри, народжується солідарність і компроміси. Вони є суспільним гумусом для політичної інклюзивності.

Саме тому волонтери – це надія для України.

Волонтерський активізм не позбавлений застережень, зокрема через те, що може дозволити українській державі уникнути відповідальності там, де вона має прямі зобов’язання.

Однак волонтерський рух має розглядатися як перший важливий крок до того, що громадяни повертають собі державу.

Місцевий активізм, який ґрунтується на вимогах, об’єднання та співпраця тих, хто готовий щось змінювати і брати на себе суспільні зобов’язання, може у довгостроковій перспективі мати більший вплив на демократизацію, ніж будь-яка професійна моніторингова організація, яка працює у політично глухому середовищі.

Місцеві ініціативи, орієнтовані на розв’язання проблем, мають зростати та системно працювати над тим, щоб вибудовувати та закріплювати політичну інклюзивність в Україні.

Найбільша загроза їхній роботі – це дуже імовірне виснаження від заміщення колосального обсягу державних функцій.

Окрім цього, громадські мережі, які виникли за надзвичайних суспільних та політичних обставин, дуже емоційно заряджені та орієнтовані на розв’язання конкретної проблеми, тому незрозуміло, чи зможуть ці мережі допомоги армії та переселенцям переорієнтуватися на інші, не такі термінові, суспільні задачі.

Разом з тим, вони мають унікальний шанс знайти спосіб застосувати свої політичні навички, експертизу та натхнення щодо владних структур.

Місцеві активісти могли б заново висунути вимоги учасників Євромайдану, а також бути готовими взяти політику у свої руки.

“Вартові” організації також були б потрібні у цьому процесі для того, щоб забезпечити співпрацю та надійність місцевих та регіональних адміністрацій.

Відбудова держави не відбуватиметься з нуля, не буде ані зупинок, ані “чистого аркуша”. Однак громадянське суспільство має виявляти маленькі “вікна можливостей” на місцевому рівні, щоб посилювати демократизацію.

Хороші люди, як співає Джек Джонсон (пісня “Good People”, з альбому “In Between Dreams”), – це не ті, кого ми бачимо у новинах і на телебаченні.

Хороші люди вже почали повертати собі державу через свою власну залученість, вплив на формування політичного дискурсу та зберігаючи пильність щодо інституційних перетворень.

Якщо вони не зупиняться, Україна може здобути дещо більше, ніж тимчасові прояви демократії.

Громадянське суспільство має виявляти маленькі “вікна можливостей” на місцевому рівні, щоб посилювати демократизацію. Фото sarymsakov/Depositphotos

Сюзанн Воршех, Європейський університет “Віадріна”, Німеччина

Катерина Зарембо, переклад з англійської

“Спадщина Євромайдану” – спецпроект “Української правди. Життя” та авторів збірника наукових статей “Civil Society in Post-Euromaidan Ukraine”, який опублікують у випуску 2017 року наукового рецензованого журналу “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal”.

Це спроба оцінити, принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Джерело, 20/11/2017

Громадянське суспільство після Євромайдану: що змінилося?

Листопад 15, 2017

Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців.

Утім, Євромайдан як феномен не варто “списувати” у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.

У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей “Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану” з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal” і буде опублікований наприкінці 2017 року.

Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.

“КРАПЛЯ В ОКЕАНІ” ЧИ “МОЯ ХАТА СКРАЮ?”

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, “кольорові революції” двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні “довести революцію до кінця“, тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське
суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos

Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?

Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет “Віадріна”, Німеччина).

Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати “мережі довіри”, яких раніше не існувало.

Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура “неінституціалізованої довіри” – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.

У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко(Програма розвитку ООН) був вузький “кластер” громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.

Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.

У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.

Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.

Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та
зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos

Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках,  призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.

Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.

РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ

Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.

Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).

Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.

Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, “негромадянській”, тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.

В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.

Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.

У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто
закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з
російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos

Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Ганна Базило (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.

Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу “іншого” (англ. the Other).

Проблематика толерантності до “іншого” піднімається також у статті Марини Шевцової(Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).

Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?

Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що “волонтери” та “неурядові організації” за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).

Відповідно, вони мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.

Волонтери в Україні мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції
держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos

Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен “гібридизацією” громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.

Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?

Катерина Зарембо (Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.

Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.

В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень “Нова Україна”, Україна) розглянула інший феномен “злиття” волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови  до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.

Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції “Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту” 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.

Ольга Бурлюк, Гентський університет, Бельгія

Наталія Шаповалова, Фонд Карнегі за міжнародний мир

Натерина Зарембо, Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна

Джерело, 15/11/2017

Родини Героїв Небесної Сотні шоковані результатами конкурсу у Верховний суд та вимагають від Президента виконати обіцянки

Жовтень 17, 2017

Уже зовсім скоро, напередодні 4-тої річниці Революції Гідності, Президент поставить свій підпис під Указами про призначення суддів нового Верховного суду.

Це буде фінальним кроком у реалізації ініційованої Президентом судової реформи, обіцяного Гарантом Конституції очищення і оновлення судової системи та відновлення довіри до неї.

Зрештою, це мало бути виконанням однієї з ключових вимог Майдану, ради яких герої Небесної Сотні пожертвували своїм життям.

То чи виправдались сподівання їх родин? Чи не були ці жертви марними?

7-8 жовтня відбулися загальні збори ГО “Родини Героїв Небесної Сотні”, де було затверджене та підписане Відкрите звернення Родин до Президента у якому дано оцінку результатам конкурсу до Верховного суду та загальної ситуації з покаранням суддів Майдану.

Президенту України, п. Петру Порошенку

Відкрите звернення від Родин Героїв Небесної Сотні стосовно результату конкурсу у Верховний суд та ситуації з притягнення винних суддів до відповідальності

Під час Революції Гідності судді замість того, щоб захистити невинних, навпаки, стали слухняним каральним інструментом у руках злочинної влади. Сотні суддів виносили сотні очевидно неправосудних рішень про взяття під варту покалічених активістів, позбавлення прав керування автомайданівців, заборону мирних мітингів. Правових способів захисту просто не існувало. Усе це змусило Героїв Небесної Сотні жертвувати своїм життям ради змін на краще.

Влада взяла на себе зобов’язання забезпечити належне розслідування та покарання злочинців у мантіях. Минуло вже майже 4 роки. Однак ЖОДЕН суддя не поніс реального покарання у рамках кримінальних справ. Абсолютна більшість цих справ на початковій стадії.

З понад 350 “суддів Майдану” лише 34 звільнено. Інші 90 % залишаються на своїх посадах, отримують заробітну плату, здійснюють “кривосуддя”. З них 82 % вже точно не понесуть ЖОДНОГО покарання, бо Вища рада правосуддя відмовилась притягувати їх до відповідальності. У більшості випадків – у зв’язку з пропуском строків.

Рік тому, Ви, пане Президенте, ініціювали судову реформу, однією із найважливіших завдань якої було очищення судової влади від суддів, які себе дискредитували. Саме Ви обіцяли суспільству, що у нових судах будуть виключно доброчесні судді. 

Ключовим етапом реформи було проведення конкурсу у Верховний суд.

Яким же ж було наше здивування та розчарування, коли серед переможців цього конкурсу виявились судді, які забороняли мирні зібрання під час Революції Гідності (О.Золотніков), допомагали “суддям Майдану” ухилитись від відповідальності (М.Смокович, Л.Мороз, В.Юрченко, Т.Стрелець), покривали організаторів масового винесення неправосудних рішень та не сприяли розслідуванню злочинів “суддів Майдану” (А.Лесько, В.Сімоненко).

Переможцями конкурсу є ще цілий ряд інших кандидатур, які не можуть пояснити свої статки, виносили політично вмотивовані рішення, грубо порушували права людини і які, відповідно до висновків Громадської ради доброчесності, визнані такими, що не відповідають критеріям доброчесності та професійної етики. Однак ці висновки були відкинуті Вищою кваліфікаційною комісією суддів та Вищою радою правосуддя без будь-яких пояснень.

Такий результат конкурсу довів, що існуюча процедура добору суддів є недосконалою, а Вища кваліфікаційна комісія суддів та Вища рада правосуддя, які в більшості складаються з суддів неспроможні забезпечити очищення і оновлення судової системи відповідно до очікувань суспільства.

Нам тяжко уявити, що Ви після багатьох особистих обіцянок покарати винних, очистити судову владу, відновити довіру до суду поставите підпис на Указі про призначення цих осіб, суддями нового Верховного суду. Це, напередодні 4 річниці початку Революції Гідності, буде сприйматись як наруга над Героями Небесної Сотні та свідченням марності їх жертв. Очищення не відбудеться, реформа виявиться черговою фікцією, довіра до суду може вже ніколи не відновитись.

Ми ВИМАГАЄМО від Вас, пане Президенте:

 виконати свої зобов’язання гаранта Конституції та забезпечити виконання вимог Майдану, Конституції та своїх же ж обіцянок і не допустити призначення до Верховного суду вказаних суддів.

 вжити заходів для виправлення усіх недоліків процедури кваліфікаційного оцінювання суддів, які призвели до того, що такі особи перемогли у конкурсі, надати більше прав громадськості у доборі суддів та оновити склад і правила призначення членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів та Вищої ради правосуддя.

 найближчим часом запустити усі механізми для створення незалежного антикорупційного суду за спеціальною процедурою, яка не допустить перемоги у конкурсі дискредитованих осіб.

Президент несе персональну відповідальність за реалізацію вимог Майдану та судової реформи. Ми дуже розраховуємо, що Ви усвідомлюєте цю відповідальність і не змарнуєте шанси, які надані нашій країні завдяки жертвам Героїв Небесної Сотні.

Слава Україні!

Джерело, 16/10/2017

Руслан Зейтуллаєв Let My People Go

Серпень 28, 2017

Руслан Зейтуллаєв, кримський татарин, якого окупаційна влада призначила “терористом” та засудила до 15 років позбавлення волі. Вдома на нього чекають троє маленьких донечок.

Вже тричі Руслан оголошував голодування із вимогою зупинити політичні переслідування проти нього та всього кримськотатарського народу. Цього разу він тримав голодування 22 дні. І зупинив його перед етапуванням в Башкортостан.

У відеоролику Євромайдану SOS польські та українські дисиденти, які відсиділи свої строки за радянського режиму, та сучасні політв’язні путінського режиму звернулися до Руслана Зейтуллаєва із словами підтримки.

“Дорогий брате Руслане! Як відомо, після окупації нашої батьківщини Криму Росією, на долю нашого народу та окремих людей випало чимало бід. Ти так само проходиш через випробування й біди. Через безпідставне звинувачення тебе засудили до 15 років ув’язнення. Будь впевнений, ти не залишатимешся у неволі так довго. Всевишній допоможе нам звільнити кримський півострів від окупантів і зрадників. Ми зробимо все можливе, аби звільнити тебе. Не май сумнівів щодо цього. Ти дуже сміливий і терплячий. Нехай Аллах буде задоволений тобою. Сподіваюсь, найближчим часом ми зустрінемося на рідній землі” – лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв.
#LetMyPeopleGo

День Державного Прапора

Серпень 23, 2017

Сьогодні 23 серпня Україна відзначає День Державного Прапора. Це данина поваги стягу держави, який пройшов героїчний і досить складний шлях. Під цим прапором український народ утвердив свою державність, соборність та самостійність. І продовжує боротися за незалежність та демократію.

Державний прапор – це щось набагато більше, ніж просто символ. Під цим прапором співали гімн студенти на Майдані в оточенні беркуту. Під цим прапором йшли в бій добровольці, які зупинили просування російської агресії. У цей прапор загортали тих, хто не повернувся.

Державний прапор – це про свободу і перемогу, про вміння і готовність гуртуватися та долати будь-які перешкоди. Це несамовита гордість, що рветься з грудей, яка об’єднує, яка дає надію в найважчі часи.

Сьогодні, ми пропонуємо вам згадати лише кількох із тисяч людей в сучасній історії України, для яких український стяг став тією цінністю, заради якої вони пожертвували свободою, а часто – і власним життям.

прапор, освячений кров’ю

РІК БЕЗКАРНОСТІ: ГРОМАДСЬКІСТЬ НАЗВАЛА СИСТЕМНІ ПРОБЛЕМИ У РОЗСЛІДУВАНІ СПРАВ ЄВРОМАЙДАНУ

Лютий 28, 2017

“Рік безкарності” – саме так охарактеризували реальний стан із розслідуванняя злочинів проти протестного руху учасники прес-конференції «Розслідування справ Майдану: рух із швидкістю черепахи». Представники громадських ініціатив та адвокатів постраждалих представили альтернативний погляд на хід розслідування та оприлюднили результати громадського аналізу ефективності роботи органів слідства по цим справам.

У представлених ними матеріалах проаналізований кожен епізод, який розслідується органами прокуратури, починаючи із затримання групи львівських студентів 25 листопада 2013 року аж до масового розстрілу безбройних протестувальників 20 лютого 2014 року.

“Якщо говорити про розслідування вбивств учасників протесту у січні-лютому 2014 року, то відсутність достатнього технічного забезпечення, зволікання із кваліфікацією дій осіб, арештованих ще в квітні 2014 року, саботаж МВС, умисне затягування судового розгляду, – це далеко не повний перелік недоліків слідства, які ми спостерігали у цих справах. – вважає адвокат потерпілих Павло ДИКАНЬ. Але під час Євромайдану вчинялися й інші злочини. Попри це, є провадження, де за цілий рік не відбулося жодних зрушень по справі. Це і побиття правоохоронцями людей під час подій 1 грудня на вулиці Банковій, і нанесення тілесних ушкоджень 24-м постраждалим під час спроби штурму Майдану 11 грудня і, на жаль, багато інших.”

Окремі справи вже передані до суду. Спостереження на на судових процесах над обвинуваченими в організації чи безпосередньому виконані злочинів під час Євромайдану, здійснює група громадського спостереження «ОЗОН». Сам ОЗОН розпочав моніторинг судових процесів ще в грудні 2013 року, коли почали масово затримувати активістів в Києві та регіонах. Тоді спостерігачі фіксували усі порушення права на справедливий суд та надали переконаливі підтвердження щодо використання судів як інструменту політичних переслідувань.

«Якщо рік назад на лавах підсудних по всій країні сиділи сотні активістів Євромайдану, то сьогодні – поки що десятки тих, хто намагався придушити мирний протест. ОЗОН відслідковує усі такі справи. Дані моніторингу над цієї категорією судових процесів ми оформлюємо у вигляді звітів. Інформація відкрита, тож нею можуть користуватися як сторони процесу, так і судова адміністрація, щоби виправити відзначені нами організаційні недоліки, які істотно впливають на забезпечення права на справедливий суд.» – коментує Валерія РИБАК, координатор групи громадського спостереження «ОЗОН».

Окрема частина звіту стосується розслідування щодо використання ДАІ для переслідування учасників Автомайдану. Так, на даний момент слідством встановлено та ведуться справи стосовно працівників ДАІ, які безпосередньо складали підроблені документи. Понад 30 справ уже передано до суду. Вже винесено 1 обвинувальний вирок. За фактами прийняття суддями неправосудних рішень порушено 20 кримінальних проваджень, але прогрес є лише у 2 справах.

“Завдяки тиску громадськості останнім часом прокуратура активізувалась. Так, ми позитивно оцінюємо дії слідчих стосовно суддів Царевич О.І. та Кицюка В.П. та заяви Генерального прокурора щодо необхідності притягнути до відповідальності осіб, які віддавали злочинні накази і контролювали їх виконання. – резюмує Роман МАСЕЛКО, адвокат Автомайдану. – Тепер справа за тим, щоб втілити ці заяви в життя”.

Адвокати скаржаться на відсутність реальних кроків, які спрямовані на встановлення організаторів переслідувань. Так, справи по інспекторах ДАІ розслідуються як самостійні злочини, тобто слідство вважає, що усі 415 інспекторів ДАІ на власний розсуд (ймовірно на грунті особистої неприязні) сфабрикували протоколи проти учасників протестного руху.

Нічим не можна пояснити і неналежну організацію самого процесу розслідування справ Євромайдану. Попри запевнення вищого керівництва держави про важливість ефективного розслідування усіх злочинів, вчинених під час системного та масштабного нападу на протестний рух, саме розслідування протягом тривалого часу було розсереджено по різним провадженням та здійснювалося різними органами слідства. Відтак жодний слідчий чи прокурор не мав уявлення про загальну картину розслідування та не міг встановити взаємозв’язки між епізодами. Тільки через 10 місяців після початку розслідування у складі Генеральної прокуратури України було створено управління спеціальних розслідувань як єдиний центр з розслідування усіх злочинів, вчинених у період протестних акцій в Україні. Але процесуальні строки розслідування підходять до кінця, тож часу у новоствореного управління лишилося небагато.

“Рік тому Євромайдан SOS публічно звернувся до новипризначених очільників відповідних державних органів щодо їх бездіяльності по збору доказів брутального розстрілу безбройних протестувальників 18-20 лютого. Зараз ми підводимо невтішні підсумки цілого року розслідування і конкретно називаємо системні проблеми та недоліки розслідування, проходячись по кожному епізоду. Ми сподіваємося, що наш аналіз стане в нагоді новоствореному управлінню спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури, яке з грудня 2014 року почало системно займатися справами Майдану.” – заявляє Олександра МАТВІЙЧУК, координатор громадської ініціативи Євромайдан SOS.

Детальніша інформація по звіту та інфографіка доступні за посиланням:

http://old.ccl.org.ua/news/3333/

З будь-якими питаннями прохання звертатись до Марії Іваник +380507058672, old.ccl.org.ua@gmail.com

Результаты поиска:

Почути, щоб зрозуміти. Згадати, щоб пам’ятати

Січень 13, 2018

Суди у справах Майдану в більшості людей зазвичай асоціюються з запитаннями — КОЛИ? (покарають винних), ХТО? (стріляв/бив/віддавав накази) і ЯК? (вони могли).

Але насправді, запитання, які там звучать, і відповіді на них— набагато ширші, глибші й важливіші. У Святошинському суді вже три роки слухають потерпілих — поранених 20 лютого 2014-го року на вулиці Інститутській і близьких загиблих. 18–20-го лютого — це кульмінація тримісячного протесту. Ранок 20-го — це злам. Злам свідомості. Злам історії.

Хто вони — ці люди, які змінили історію країни? Як і навіщо вони там опинилися? Чому пішли? Про що думали? Що відчували? Що для них протест? Влада? Закон? Як мають діяти правоохоронці в подібних ситуаціях?

Сподіваюся, що колись хтось таки зробить велике дослідження на цю тему. А поки що — мої особисті суб’єктивні спостереження. Далі в тексті цитуватиму відповіді (мовою оригіналу, зі збереженням лексики) потерпілих (постраждалих на Майдані та родичів загиблих) на запитання — прокуратури, суду, захисту. Звісно, деякі з тих запитань — тенденційні, мета їх — підловити потерпілих, обурити їх, вигородити підсудних. Але від того відповіді не втрачають своєї цінності. З одного боку нам здається, що ми все те знаємо. Але ж з іншого — вже, наче, й забуваємо. А не можна. Бо ціна цих відповідей — надто велика.

Чому поїхали на Майдан?

“Він сказав: “Мамо, ну так не можна. Через пару років ми просто будемо жити в зоні. Нам будуть казати, що робити, нам будуть казати, що говорити. Я хочу жити в свобідній країні”, — І я не мала аргументів йому відмовити…”

“На Майдані син був добу. Приїхав 19-го зранку. Після пекельної ночі з 18-го на 19-те…”

“Бо побили студентів 30-го листопада. Я не міг того стерпіти…”

“Приїхав на студентський протест ще 22 листопада, потім був ще декілька разів…”

“Причина протесту — Харківські угоди, пониження життєвого рівня людей, Янукович розвернувся від підписання асоціації з Європою і не підписав її…”

“Вирішив приїхати. Тому що розганяли Майдан несанкціоновано і незаконно. Я підтримував майданівців, погоджувався з їхньою думкою…”

“Сама наша присутність на Майдані є психологічним тиском. Ми стоїмо, ми протестуємо, ми не йдемо. Хоч влада на нас ніяк не реагувала. Діалогу з боку влади не було ніякого. Ми продовжували ходити. Ми ходили на пікетування до МВС, Генпрокуратури…”

“До 20-го лютого вже були Нігоян, білорус. Я якраз був на Майдані, коли їх хоронили. Це вражає. Це підтверджувало, що нам потрібно стояти далі, бо з нас би, таких маленьких, зробили б те саме, що з Гонгадзе. Але нас би не шукали навіть…”

“Атмосфера на Майдані подобалась. Через це і їздив. Мене дуже тішило, що приходили на віче в неділю, всі зі своїми дітьми, стояли там. Був на Різдво на Майдані. Над Майданом на Різдво небо було чисте. Видно по периметру хмари, а над Майданом розвиднілося. Чисто… Відчувалось, що це справжнє…”

(Захист беркутівців дуже цікавить це питання, можливо, вони хочуть віднайти якісь схеми, аналогічні завезенню “тітушок” у Маріїнку, але зазвичай відповіді їх розчаровують. Насправді, як на мене, дійсно важливо зрозуміти, як це було, — скільки людей з різних куточків країни з’їхалося на Майдан, побачивши, що там відбувалося 18-го. Хто ночував на Майдані, хто був щойно з дороги? Відомо, що на Інститутській були представники хмельницької сотні “Свободи”, сотні “Волинська січ”, окремі протестувальники з 1-ї і 3-ї сотень самооборони, але багато людей не належало до сотень.) 

— На Майдан (именно в Киев) вообще сначала поехал потому, что там Pink Floyd обещали на Новый год…

— И как? (Тут і далі — напівжирним шрифтом позначено запитання, що їх ставили потерпілим. — Є.З.)

— Ну посмотрел. Понравилось. Pink Floyd уехал, а я — остался.

— Суд уведомляет, что уважает ваш музыкальный выбор…

“Востаннє 19-го я дібрався до Майдану автобусом. Безкоштовно. Я подзвонив людині, яка організовувала автобус зі Львова. Я так робив, коли мені треба було доїхати на Майдан: “Є місця вільні?” — “Є”, — каже…”

“18-го  числа сын собрал рюкзак и экспрессом — первым поездом поехал в Киев. Увидел разгон мирной ходы по телевизору…”

— Хто організовував автобуси для поїздки в Київ? 

— Не знаю, біля облради організовували, записувались до 17-ти годин, складали списки. Тільки з 21-го року брали. Мені не було тоді 21-го року… Але я приходив пізніше, казав, що вже записувався раніше, дав 100 гривень і поїхав.

Ваше ставлення до правоохоронців?

— Чи склалося у вас неприязне відношення до правоохоронців?

— Як до структури — так. Персонально — ні…

“Яка різниця? Правоохоронець, майданівець — людина…”

“Я сам — колишній міліціонер…”

— Про що була розмова? (З ВВшниками в Жовтневому палаці.) 

— Це була розмова: “Хлопці, що ви тут робите?”. І потім далі: “Давайте думати, як вас вивести”.

“Якщо б правоохоронці намагались би зайти на Майдан, ми би їх пустили. А якби летів на мене з кийком і загрожував би моєму життю — то захищався би…”

“На той час (18 лютого 2014-го ) Олександр Храпаченко (загинув 20 лютого) підходив до працівників міліції, спілкувався з ними. І підійшов до нас і сказав, що вони нічого не будуть робити — вони просто виконують свій обов’язок…”

“Той, що був з автоматом Калашнікова навів на нас автомат і вистрілив. Вони мовчали, нічого не казали. Хлопці, ті що з Майдану, пробували кричати “Не стріляй!” — вони не реагували…”

— Для вас було важливо, щоб вони не постраждали? (Про ВВшників у Жовтневому.)

— Так важливо. Я хотів, щоб вони не постраждали…

“Настрій був — ВВшників не зачіпати. Вони молоді хлопці і часто — не за своєю волею… Тому майданівці мали за установку не шкодити їм…”

— Їхньою свідомістю маніпулювали. Їм казали, що нам платять 1000—5000 гривень чи доларів за стояння на барикаді. Це серед нас такі чутки ходили.

— Де, від кого це чули? (Запитання від підсудного екс-беркутівця Янішевського.)

— Не знаю, це не важливо.

— Ну як, це важливо…

— Ну, тоді я свої слова забираю назад, і можна сказати, що ви діяли свідомо…

 Чому піднімалися
вгору по Інститутській?

 “Коли я дійшов до містка, побачив хлопця лицем до мене. Він схопився руками за груди і впав на коліна. На грудях в нього була темна пляма. Я зрозумів, що він поранений в груди, боявся, що він ще отримає кулю в спину. Я щитом закрив його зі спини. Хлопець був мого віку, може, старший на пару років. І тоді в мене з’явилася злість. Я взяв камінь і пішов далі…”

— Для чого ви туди пішли?

— Мені вже 50. То хай молоді себе побережуть. Побратимів треба було підтримати. Ситуація складна. Що відбувається — я не знав. Я думав, ми ще підійдемо до вогневої барикади. А коли підійшов — то вже бачив, що немає барикад, наші вже були на терасі біля Жовтневого… Далі Жовтневого пішли, щоб вернути позиції, які раніше були у протестувальників, — та снігова барикада, яка була біля станції метро. Це нас убезпечувало. Бо ті позиції, де ми були 18-го, були дуже невигідні — це як чаша, як в каньйоні, нас всіх зверху беркута́ закидували…

“Запалити шини — зробити димову завісу, щоб не могли прицільно стріляти…”

— Я почув постріл. Після пострілу я почув дзвінкий звук від щита. Побачив у щиті отвір десь посередині — 8–10 міліметрів. Я зрозумів, що ведуться постріли з бойової зброї. В подальшому мої дії були зумовлені самозахистом. Стаття 27 Конституції України зазначає, що кожна людина має право на життя і захищати життя інших людей. Куля, яка потрапила в щит, полетіла кудись далі за мене в натовп…

— Як ви мали захищати себе і інших?

— Навіть заплативши своїм життям.

— Я прибіг на допомогу пораненим — заступив з щитом за Гончаровського.

— Чи мали намір просуватись далі? 

— Ні… Чув зі сцени, що казали, що стріляють, щоб не йшли. Але від працівників правоохоронних органів не чув ніяких застережень…

“Мети захоплення урядового кварталу — не було. Далі снігової барикади іти закликів не було… Чув лише, що майданівці хочуть бути на Майдані, а Майдан окреслювався барикадами…”

“Чого я туди пішов?! Бо наших пацанів поклали… я б під кулі пішов за хлопців!”

“Логічна точка — снігова барикада — ми туди не дійшли…”

“Мені ніхто не наказував. Мета була… просто коли я побачив, що мітингувальники ідуть вперед, я вирішив до них долучитись…”

“Витягати поранених. Кричали, що на Інститутську потрібні медики. Звідти несли поранених… і вбитих…”

“Я з металевою огорожею був, ми йшли і закривали які там були поранені. Заходили за нього, ставили огорожу, і хлопці забирали пораненого. Це — головна причина руху вперед…”

“Мета перебування: відносити поранених і зайняти позиції. Не можна дати права піти на Майдан міліціонерам — любою ціною. Щоб вони не вбивали людей…”

— Мета була зайняти цю сніжну барикаду. Яким чином? Зайняти — прийти і стати…

— Ви бачили озброєних людей? Як ви намагались зайняти цю барикаду?

— Просто прийти.

 Ви для себе визначились: ці особи (правоохоронці), якщо ви просто прийдете, — вони вас запустять? Як ви вважали — вони будуть стріляти по вас?

— Звичайно що будуть.

Чи були підстави для застосування зброї?

Груповий (а то й збройний груповий) напад з боку майданівців і, відповідно, його відбиття правоохоронцями — це ідея-фікс принаймні одного з адвокатів беркутівців. Первинна позиція захисту підсудних — “Нас там не було, хто стріляв — невідомо” виглядає чимдалі неадекватнішою, і в якийсь момент від неї, вочевидь, вирішують відмовитися. Власне, захист беркутівців і готується до цього. Щоб обґрунтувати ПРАВО на застосування зброї з боку тих, “кого там не було”, а якщо були — то “точно не стріляли”. Наполегливість, з якою ставлять ці запитання, очевидно, має переконати суд і присутніх, що якщо потерпілі йдуть під кулі — то, сто відсотків, “накачані” і на штурм.

— Якщо “Беркут” відступав — можна вважати, що він втікав від вас? 

— Ні, не можна, ми були дуже далеко.

— Чи становили ви небезпеку?

— Ні, найближчих сто метрів працівників міліції не було…

“Загрози не міг становити для правоохоронців. Навіть якщо б сильно захотів, не зміг би докинути до них палицю…”

— Можна сказати, що це був штурм?

— Ні, я так не можу сказати. Це неможливо сказати, що це штурм. Протестувальники дійшли до барикади. І далі не йшли…

Чому не зважали на небезпеку? Чому не втекли в безпечне місце? Не було страху?

— Ви казали, що ви були в неадекватному стані: “не міг адекватно оцінювати ситуацію”, “страху не було”, “постріли лунали”. Небезпека попереду, а ви туди рухаєтесь?.. (Запитання від адвоката підсудних Решка.)

— Цитату ви вирвали з контексту. Я був в стресовому стані. Бо в мене стріляли — від цього стрес був. Тому не міг чітко думати, не міг координувати свої дії, не мав часу обдумувати. Стрес був… А страху не було.

— Шум пострілів не лякав вас? Не хотіли повернути назад? Чому?

— Бо бачив, що потрібно допомагати людям. Але коли я падав — перед очима пройшло все життя. Я подумав, що от тобі все — будеш калікою або помреш. Сказати, що це паніка, страх — ні. Якщо б я запанікував — я б загинув, бо як би я собі перетягнув ногу? Тобто паніки не було. Але життя — проскочило… Страху не було, бо коли ти бачиш, що гине людина і їй потрібно допомогти, — то тоді страху немає… Розумієте, є різні категорії людей з різними емоціями. Я готовий віддати життя за Україну, щоб була гарантія того, щоб краще жити. Ваші діти, мої і всіх… Навіть не буду обдумувати. А є люди, які більше люблять гроші, щось інше, але нічого за Україну не віддадуть. Так от я до тієї категорії людей, які можуть віддати життя, щоб було щось краще…Коли я підбіг до Жовтневого (ще на початку), я чув вистріли. Казали, що не вибігай, там стріляють — я почав ховатись за колону. Але як почали нести ранених і кричали, що потрібно нести ранених, — я не міг ховатись, я мусив бігти…

“Насправді я був дуже виснажений… від цієї ночі… Все в голові було як один день, не дуже чітко сприймав, що коїться…”

— Чому страху не було? Чи була ейфорія? Який це був емоційний стан?

— Був гнів. Мій стан обурення, гніву, несправедливості, через те що в центрі Європейської столиці серед білого дня вбивають людей…

— Стаття 15 прим. Закону “Про міліцію” говорить, що оголена зброя у правоохоронця — є попередженням про застосування. Ви знали зміст статті, чому пішли вперед?

— Ні я, ні ви, ні якась друга порядна людина не лишить поранених, яким потрібна була допомога…Насправді в цій статті через кому є підстави застосування зброї в такій ситуації: тільки спроба особи, яку затримує міліціонер з цією зброєю, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань чи доторкнувшись до зброї, дають працівнику міліції право стріляти… Де тут таке?

— Чому ви нікого не застерігали не йти вперед? Ви розуміли, що зброя буде застосована?

— Коли ми винесли першого хлопця — я сказав, що це вже не жарти…

— Чи ви очікували, що по вас будуть застосовувати зброю? (Запитання від судді.) 

— Ні не очікував.

— Чи хтось попереджав про це: “Хлопці там небезпечно!”?

— Зі сцени попереджали. Правоохоронці — ні…

“Якщо людина хоче мене вбити, я буду захищати своє життя різними методами — своє і життя людини поруч. Це моє законне право…”

Захист постійно намагається “звинуватити” потерпілих у відважності, самопожертві, відсутності страху. Подати готовність ризикувати життям як неадекватну поведінку, “ейфорію” — від чого?

Пригадується напівжарт 2013-го року, який народився ще до 30-го листопада. “Чим відрізняється Україна від Росії? В Україні на крики “Беркут!” — біжать на допомогу, а в Росії на крики “ОМОН!” — тікають в інший бік”. Чи це нормально? Очевидно, що в потерпілих і підсудних різні відповіді на це запитання. 

І, звісно, деякі запитання, як і інтерпретація відповідей, — певною мірою штучні, це лінія захисту, що підпорядкована зрозумілій стратегії. Але мені часом здається, що вони насправді так думають. І озвучують це не лише в суді на підтримку своєї позиції. Багато з цього є звичною “беркутівською риторикою” не лише підсудних, а й тих, хто досі працює тепер уже в поліції. Це світоглядний конфлікт. І його потрібно розв’язувати.

Саме тому необхідно встановлювати, як усе було, і доводити свою правоту. І ці запитання потрібні. Тому що потрібні відповіді. І мало хто так правильно й чітко на них відповість, як ті, хто був там. Хто був поранений, хто виносив поранених, хто дивився в очі смерті. Хто знає ціну цим відповідям. Хто її, власне, заплатив.

Це потрібно і для оцінки тих подій, і для розуміння нинішніх, і для того, щоб жити далі.

Це навіть важливіше, ніж покарання винних.

Тому потрібно ходити на суди, дивитись, слухати, розуміти. І пам’ятати.

Джерело, 12/01/2018

Зимовий Марафон для в’язнів Кремля

Грудень 24, 2017

Четвертий рік поспіль Євромайдан SOS разом із партнерами проводить традиційний зимовий марафон написання листів в’язням Кремля у рамках кампанії LetMyPeopleGo, щоб подарувати їм трохи тепла напередодні Різдва та Нового року.

Зимові свята в холодних російських тюрмах будуть зустрічати більше 60 громадян України. Їх ув’язнено за сфабрикованими справами на загальний строк близько 200 років. Серед них студенти, багатодітні батьки, люди з тяжкими захворюваннями, лідери кримськотатарського народу, правозахисники, митці та журналісти.

Для них листи із волі – це ковток свободи, зв’язок із зовнішнім світом та величезна моральна підтримка. Листи нагадують їм, що про них не забувають, що за їхнє звільнення борються, що їх чекають на волі.

Аби пройти тюремну цензуру слід дотримуватися простих правил:
– писати російською мовою;
– дотримуватися політичної нейтральності;
– вказувати на конверті рік народження, повне ім’я, по батькові та прізвище адресата;
– вкласти у конверт чисті аркуші паперу, марку та конверт, якщо ви сподіваєтеся на відповідь.

Подаруй тепло зимових свят!
Напиши листа тим, кого чекають вдома!
Перелік ув’язнених та адрес в’язниць: http://letmypeoplego.org.ua/uk/support/letter

#РіздвоЗаГратами #ChristmasBehindBars

Приєднуйся до події на ФБ українською:
https://www.facebook.com/events/1773705699598800/

Приєднуйся до події на ФБ англійською:
https://www.facebook.com/events/887557274732792/

Контакт для зв’язку: Яна Дорошенко, Центр громадянських свобод, тел. +38-067-568-78-76, lmpg.ukraine@gmail.com

Довідково:
Кампанія LetMyPeopleGo була ініційована Євромайдан SOS для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому Криму. Кампанія ставить за мету добитися звільнення усіх людей зі списку LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких, свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Координацію роботи кампанії здійснює Центр громадянських свобод. Контакти: lmpg.ukraine@gmail.com

Куди поділися усі хороші люди з Євромайдану?

Листопад 21, 2017

Історія громадянського суспільства і громадянського демократичного руху в Україні є дивовижною і сумною водночас.

Небагато країн у Європі можуть з такою гордістю озиратися у минуле, на тривалий шлях протестів та революцій, як Україна.

У небагатьох країнах інтелектуали та реформатори, робітники та консерватори виходили на вулиці та боролися за свої політичні права – чи то за часів тоталітарної радянської системи, чи то проти авторитарного захоплення держави клептократами.

Серед усіх радянських республік найбільша частка політичних в’язнів походила з України, і вони часто отримували набагато гірші вироки, ніж вихідці з інших радянських республік.

Небагато країн у Європі можуть з такою гордістю озиратися у минуле, на тривалий шлях протестів
та революцій, як Україна. Фото panaramka.ukr.net/Depositphotos

Публічні протести та акції заради демократизації продовжували залишатися способом боротьби і заразом давати надію на краще майбутнє – ті, хто підтримував акцію “країна без Кучми”, не могли мовчати, коли Янукович застосував силу до студентів на Майдані наприкінці 2013 року.

Сум, однак, полягає у тому, що дотепер це дивовижно активне громадянське суспільство так і не спромоглося ретранслювати свою енергію, бачення та блискучі ідеї у політичні структури так, щоб домогтися сталих змін.

Через чотири роки після початку Євромайдану українці можуть пишатися окремими “митями демократії”; але на демократичний рух вони поки що не здобулися.

Отже, питання стоїть так: а куди поділися всі ці хороші люди?

Певна частина лідерів Майдану пішли в уряд та парламент у 2014 році, однак загалом “хороші люди” практично відсутні у ключових органах влади в Україні.

Справа у тому, що громадяни почали відбудовувати державу “знизу”. У 2014 році утворилися численні організації та неформальні ініціативи, які підтримували українську армію тоді, коли держава не справлялася зі своїми нагальними обов’язками.

Ці групи збирали гроші та обладнання, виготовляли маскувальні сітки та жертвували доходи своїх маленьких підприємств на потреби армії.

Відповідно, залученість населення до волонтерства суттєво зросла: у 2014 році до громадських ініціатив долучалося 13% громадян.

Благодійні пожертви також значно зросли: 38% населення України жертвувало гроші на благодійність у 2014 році, тоді як у 2013 році – тільки 9%.

Водночас досвідчені громадські активісти, які мусили виїхати з Криму та Донецької та Луганської області, у 2014 році заснували організації для підтримки переселенців.

Досить швидко постала вражаюча мережа так званих “SOS-організацій”, часто на базі громадських або правозахисних організацій, які працювали вже багато років до того.

“Крим SOS” – це п’ять філій, які працюють в сімнадцяти регіонах країни. У проектах зайнято
в цілому більше півсотні співробітників. На фото співзасновниця Таміла Ташева

Такою, наприклад, є правозахисна організація “Поступ”, заснована у Луганську – надзвичайний приклад трансформації громадянського суспільства та його переорієнтації на нові потреби.

Активісти “Поступу” заснували “Восток SOS” і, разом з іншими SOS-організаціями, були рушіями заснування центру підтримки переселенців “Дім вільних людей” у Києві.

Те, що навіть за нещодавніх складних обставин громадянське суспільство в Україні зростає усе швидше та адаптує свою діяльність та навички до нових вимог, свідчить про його незламне почуття відповідальності.

Чи переходить ця кількість громадянської активності у збільшення демократії та верховенства права в Україні?

Якими б активними не були громадяни, громадянське суспільство за визначенням залишається за межами політики.

Готовність громадськості бити на сполох є життєво необхідним компонентом у будь-якій демократичній політичній системі, однак громадську сферу не варто плутати ані з політикою, ані з процесом демократизації.

Сама по собі демократизація тлумачиться американським соціологом та істориком Чарльзом Тіллі у його книзі “Демократія” 2007 року як “рух до ширших, більш рівних, захищених та взаємно зобов’язуючих консультацій”.

Ці консультації відбуваються між тими, хто маю владу, і тими, на кого ця влада поширюється, і по мірі того, як ці консультації стають дедалі більш інклюзивними та надійними, демократія збільшується та процвітає.

Громадянське суспільство може долучитися до цієї зростаючої політичної інклюзивності у два способи.

По-перше, громадські організації можуть бути “вартовими” (англ. “watchdogs”), які попереджають суспільство, щойно громадські права та свободи порушуються.

Захищаючи ці права, громадянське суспільство може забезпечити консультації і стежити за тим, щоб влада дотримувалася досягнутих домовленостей.

Громадські організації можуть бути “вартовими” (англ. “watchdogs”), які попереджають суспільство,
щойно громадські права та свободи порушуються. Фото palinchak/Depositphotos

По-друге, громадянське суспільство – це також суспільна царина демократичної соціалізації.

Громадяни, які об’єднуються за інтересами, у групи самодопомоги або навіть спортивні клуби, навчаються разом досягати спільних цілей, вести переговори і знаходити компроміс. Вони встановлюють демократичні цінності, суспільні “мережі довіри” та загальну солідарність.

В ідеалі такі об’єднання є містком між громадянами та владою і залучають їх до консультацій.

Динамічне громадянське суспільство, спроможне впливати на владу, поєднує обидві функції – і “вартових”, і демократичної соціалізації – і складається з численних організацій та ініціатив, які володіють потрібними навичками.

Дотепер хиба відносин між державою та громадянським суспільством в Україні полягала саме в тому, що функція “вартових” переважала – причиною цього були, з-поміж іншого, очікування західних донорів.

Більшість тих, хто підтримував українське громадянське суспільство з часів незалежності, очікували від нього саме “вартівної” функції.

Однак такі “вартові” мусять мати відповідних співрозмовників з боку держави – що толку собаці гавкати, якщо ніхто не слухає?

До Євромайдану влада намагалася не зважати або придушувати попередження захисників громадянських прав.

Після Євромайдану, а також на тлі військового конфлікту у Східній Україні та анексії Криму, суспільний клімат не полегшує “вартовим” роботи, бо тепер критиків чинної влади часто звинувачують в “антиукраїнськості”.

Волонтерський рух, що зароджується, є ознакою певної зміни у структурі громадянського суспільства України.

Ці групи цілком вписуються у категорію “соціалізованого” громадянського суспільства: в основному, це асоціації на місцевому рівні, які намагаються вирішити певну проблему.

Вони мають домовитися щодо власної стратегії, координуватися із владою та об’єднати різних людей та ідеї.

Такі асоціації є чимось більшим, ніж організовані групи інтересів та неурядові організації (НУО). Вони є тими царинами, де створюються мережі довіри, народжується солідарність і компроміси. Вони є суспільним гумусом для політичної інклюзивності.

Саме тому волонтери – це надія для України.

Волонтерський активізм не позбавлений застережень, зокрема через те, що може дозволити українській державі уникнути відповідальності там, де вона має прямі зобов’язання.

Однак волонтерський рух має розглядатися як перший важливий крок до того, що громадяни повертають собі державу.

Місцевий активізм, який ґрунтується на вимогах, об’єднання та співпраця тих, хто готовий щось змінювати і брати на себе суспільні зобов’язання, може у довгостроковій перспективі мати більший вплив на демократизацію, ніж будь-яка професійна моніторингова організація, яка працює у політично глухому середовищі.

Місцеві ініціативи, орієнтовані на розв’язання проблем, мають зростати та системно працювати над тим, щоб вибудовувати та закріплювати політичну інклюзивність в Україні.

Найбільша загроза їхній роботі – це дуже імовірне виснаження від заміщення колосального обсягу державних функцій.

Окрім цього, громадські мережі, які виникли за надзвичайних суспільних та політичних обставин, дуже емоційно заряджені та орієнтовані на розв’язання конкретної проблеми, тому незрозуміло, чи зможуть ці мережі допомоги армії та переселенцям переорієнтуватися на інші, не такі термінові, суспільні задачі.

Разом з тим, вони мають унікальний шанс знайти спосіб застосувати свої політичні навички, експертизу та натхнення щодо владних структур.

Місцеві активісти могли б заново висунути вимоги учасників Євромайдану, а також бути готовими взяти політику у свої руки.

“Вартові” організації також були б потрібні у цьому процесі для того, щоб забезпечити співпрацю та надійність місцевих та регіональних адміністрацій.

Відбудова держави не відбуватиметься з нуля, не буде ані зупинок, ані “чистого аркуша”. Однак громадянське суспільство має виявляти маленькі “вікна можливостей” на місцевому рівні, щоб посилювати демократизацію.

Хороші люди, як співає Джек Джонсон (пісня “Good People”, з альбому “In Between Dreams”), – це не ті, кого ми бачимо у новинах і на телебаченні.

Хороші люди вже почали повертати собі державу через свою власну залученість, вплив на формування політичного дискурсу та зберігаючи пильність щодо інституційних перетворень.

Якщо вони не зупиняться, Україна може здобути дещо більше, ніж тимчасові прояви демократії.

Громадянське суспільство має виявляти маленькі “вікна можливостей” на місцевому рівні, щоб посилювати демократизацію. Фото sarymsakov/Depositphotos

Сюзанн Воршех, Європейський університет “Віадріна”, Німеччина

Катерина Зарембо, переклад з англійської

“Спадщина Євромайдану” – спецпроект “Української правди. Життя” та авторів збірника наукових статей “Civil Society in Post-Euromaidan Ukraine”, який опублікують у випуску 2017 року наукового рецензованого журналу “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal”.

Це спроба оцінити, принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Джерело, 20/11/2017

Громадянське суспільство після Євромайдану: що змінилося?

Листопад 15, 2017

Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців.

Утім, Євромайдан як феномен не варто “списувати” у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.

У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей “Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану” з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal” і буде опублікований наприкінці 2017 року.

Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.

“КРАПЛЯ В ОКЕАНІ” ЧИ “МОЯ ХАТА СКРАЮ?”

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, “кольорові революції” двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні “довести революцію до кінця“, тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське
суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos

Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?

Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет “Віадріна”, Німеччина).

Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати “мережі довіри”, яких раніше не існувало.

Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура “неінституціалізованої довіри” – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.

У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко(Програма розвитку ООН) був вузький “кластер” громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.

Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.

У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.

Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.

Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та
зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos

Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках,  призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.

Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.

РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ

Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.

Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).

Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.

Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, “негромадянській”, тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.

В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.

Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.

У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто
закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з
російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos

Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Ганна Базило (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.

Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу “іншого” (англ. the Other).

Проблематика толерантності до “іншого” піднімається також у статті Марини Шевцової(Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).

Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?

Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що “волонтери” та “неурядові організації” за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).

Відповідно, вони мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.

Волонтери в Україні мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції
держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos

Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен “гібридизацією” громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.

Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?

Катерина Зарембо (Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.

Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.

В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень “Нова Україна”, Україна) розглянула інший феномен “злиття” волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови  до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.

Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції “Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту” 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.

Ольга Бурлюк, Гентський університет, Бельгія

Наталія Шаповалова, Фонд Карнегі за міжнародний мир

Натерина Зарембо, Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна

Джерело, 15/11/2017

Родини Героїв Небесної Сотні шоковані результатами конкурсу у Верховний суд та вимагають від Президента виконати обіцянки

Жовтень 17, 2017

Уже зовсім скоро, напередодні 4-тої річниці Революції Гідності, Президент поставить свій підпис під Указами про призначення суддів нового Верховного суду.

Це буде фінальним кроком у реалізації ініційованої Президентом судової реформи, обіцяного Гарантом Конституції очищення і оновлення судової системи та відновлення довіри до неї.

Зрештою, це мало бути виконанням однієї з ключових вимог Майдану, ради яких герої Небесної Сотні пожертвували своїм життям.

То чи виправдались сподівання їх родин? Чи не були ці жертви марними?

7-8 жовтня відбулися загальні збори ГО “Родини Героїв Небесної Сотні”, де було затверджене та підписане Відкрите звернення Родин до Президента у якому дано оцінку результатам конкурсу до Верховного суду та загальної ситуації з покаранням суддів Майдану.

Президенту України, п. Петру Порошенку

Відкрите звернення від Родин Героїв Небесної Сотні стосовно результату конкурсу у Верховний суд та ситуації з притягнення винних суддів до відповідальності

Під час Революції Гідності судді замість того, щоб захистити невинних, навпаки, стали слухняним каральним інструментом у руках злочинної влади. Сотні суддів виносили сотні очевидно неправосудних рішень про взяття під варту покалічених активістів, позбавлення прав керування автомайданівців, заборону мирних мітингів. Правових способів захисту просто не існувало. Усе це змусило Героїв Небесної Сотні жертвувати своїм життям ради змін на краще.

Влада взяла на себе зобов’язання забезпечити належне розслідування та покарання злочинців у мантіях. Минуло вже майже 4 роки. Однак ЖОДЕН суддя не поніс реального покарання у рамках кримінальних справ. Абсолютна більшість цих справ на початковій стадії.

З понад 350 “суддів Майдану” лише 34 звільнено. Інші 90 % залишаються на своїх посадах, отримують заробітну плату, здійснюють “кривосуддя”. З них 82 % вже точно не понесуть ЖОДНОГО покарання, бо Вища рада правосуддя відмовилась притягувати їх до відповідальності. У більшості випадків – у зв’язку з пропуском строків.

Рік тому, Ви, пане Президенте, ініціювали судову реформу, однією із найважливіших завдань якої було очищення судової влади від суддів, які себе дискредитували. Саме Ви обіцяли суспільству, що у нових судах будуть виключно доброчесні судді. 

Ключовим етапом реформи було проведення конкурсу у Верховний суд.

Яким же ж було наше здивування та розчарування, коли серед переможців цього конкурсу виявились судді, які забороняли мирні зібрання під час Революції Гідності (О.Золотніков), допомагали “суддям Майдану” ухилитись від відповідальності (М.Смокович, Л.Мороз, В.Юрченко, Т.Стрелець), покривали організаторів масового винесення неправосудних рішень та не сприяли розслідуванню злочинів “суддів Майдану” (А.Лесько, В.Сімоненко).

Переможцями конкурсу є ще цілий ряд інших кандидатур, які не можуть пояснити свої статки, виносили політично вмотивовані рішення, грубо порушували права людини і які, відповідно до висновків Громадської ради доброчесності, визнані такими, що не відповідають критеріям доброчесності та професійної етики. Однак ці висновки були відкинуті Вищою кваліфікаційною комісією суддів та Вищою радою правосуддя без будь-яких пояснень.

Такий результат конкурсу довів, що існуюча процедура добору суддів є недосконалою, а Вища кваліфікаційна комісія суддів та Вища рада правосуддя, які в більшості складаються з суддів неспроможні забезпечити очищення і оновлення судової системи відповідно до очікувань суспільства.

Нам тяжко уявити, що Ви після багатьох особистих обіцянок покарати винних, очистити судову владу, відновити довіру до суду поставите підпис на Указі про призначення цих осіб, суддями нового Верховного суду. Це, напередодні 4 річниці початку Революції Гідності, буде сприйматись як наруга над Героями Небесної Сотні та свідченням марності їх жертв. Очищення не відбудеться, реформа виявиться черговою фікцією, довіра до суду може вже ніколи не відновитись.

Ми ВИМАГАЄМО від Вас, пане Президенте:

 виконати свої зобов’язання гаранта Конституції та забезпечити виконання вимог Майдану, Конституції та своїх же ж обіцянок і не допустити призначення до Верховного суду вказаних суддів.

 вжити заходів для виправлення усіх недоліків процедури кваліфікаційного оцінювання суддів, які призвели до того, що такі особи перемогли у конкурсі, надати більше прав громадськості у доборі суддів та оновити склад і правила призначення членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів та Вищої ради правосуддя.

 найближчим часом запустити усі механізми для створення незалежного антикорупційного суду за спеціальною процедурою, яка не допустить перемоги у конкурсі дискредитованих осіб.

Президент несе персональну відповідальність за реалізацію вимог Майдану та судової реформи. Ми дуже розраховуємо, що Ви усвідомлюєте цю відповідальність і не змарнуєте шанси, які надані нашій країні завдяки жертвам Героїв Небесної Сотні.

Слава Україні!

Джерело, 16/10/2017

Руслан Зейтуллаєв Let My People Go

Серпень 28, 2017

Руслан Зейтуллаєв, кримський татарин, якого окупаційна влада призначила “терористом” та засудила до 15 років позбавлення волі. Вдома на нього чекають троє маленьких донечок.

Вже тричі Руслан оголошував голодування із вимогою зупинити політичні переслідування проти нього та всього кримськотатарського народу. Цього разу він тримав голодування 22 дні. І зупинив його перед етапуванням в Башкортостан.

У відеоролику Євромайдану SOS польські та українські дисиденти, які відсиділи свої строки за радянського режиму, та сучасні політв’язні путінського режиму звернулися до Руслана Зейтуллаєва із словами підтримки.

“Дорогий брате Руслане! Як відомо, після окупації нашої батьківщини Криму Росією, на долю нашого народу та окремих людей випало чимало бід. Ти так само проходиш через випробування й біди. Через безпідставне звинувачення тебе засудили до 15 років ув’язнення. Будь впевнений, ти не залишатимешся у неволі так довго. Всевишній допоможе нам звільнити кримський півострів від окупантів і зрадників. Ми зробимо все можливе, аби звільнити тебе. Не май сумнівів щодо цього. Ти дуже сміливий і терплячий. Нехай Аллах буде задоволений тобою. Сподіваюсь, найближчим часом ми зустрінемося на рідній землі” – лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв.
#LetMyPeopleGo

День Державного Прапора

Серпень 23, 2017

Сьогодні 23 серпня Україна відзначає День Державного Прапора. Це данина поваги стягу держави, який пройшов героїчний і досить складний шлях. Під цим прапором український народ утвердив свою державність, соборність та самостійність. І продовжує боротися за незалежність та демократію.

Державний прапор – це щось набагато більше, ніж просто символ. Під цим прапором співали гімн студенти на Майдані в оточенні беркуту. Під цим прапором йшли в бій добровольці, які зупинили просування російської агресії. У цей прапор загортали тих, хто не повернувся.

Державний прапор – це про свободу і перемогу, про вміння і готовність гуртуватися та долати будь-які перешкоди. Це несамовита гордість, що рветься з грудей, яка об’єднує, яка дає надію в найважчі часи.

Сьогодні, ми пропонуємо вам згадати лише кількох із тисяч людей в сучасній історії України, для яких український стяг став тією цінністю, заради якої вони пожертвували свободою, а часто – і власним життям.

прапор, освячений кров’ю

РІК БЕЗКАРНОСТІ: ГРОМАДСЬКІСТЬ НАЗВАЛА СИСТЕМНІ ПРОБЛЕМИ У РОЗСЛІДУВАНІ СПРАВ ЄВРОМАЙДАНУ

Лютий 28, 2017

“Рік безкарності” – саме так охарактеризували реальний стан із розслідуванняя злочинів проти протестного руху учасники прес-конференції «Розслідування справ Майдану: рух із швидкістю черепахи». Представники громадських ініціатив та адвокатів постраждалих представили альтернативний погляд на хід розслідування та оприлюднили результати громадського аналізу ефективності роботи органів слідства по цим справам.

У представлених ними матеріалах проаналізований кожен епізод, який розслідується органами прокуратури, починаючи із затримання групи львівських студентів 25 листопада 2013 року аж до масового розстрілу безбройних протестувальників 20 лютого 2014 року.

“Якщо говорити про розслідування вбивств учасників протесту у січні-лютому 2014 року, то відсутність достатнього технічного забезпечення, зволікання із кваліфікацією дій осіб, арештованих ще в квітні 2014 року, саботаж МВС, умисне затягування судового розгляду, – це далеко не повний перелік недоліків слідства, які ми спостерігали у цих справах. – вважає адвокат потерпілих Павло ДИКАНЬ. Але під час Євромайдану вчинялися й інші злочини. Попри це, є провадження, де за цілий рік не відбулося жодних зрушень по справі. Це і побиття правоохоронцями людей під час подій 1 грудня на вулиці Банковій, і нанесення тілесних ушкоджень 24-м постраждалим під час спроби штурму Майдану 11 грудня і, на жаль, багато інших.”

Окремі справи вже передані до суду. Спостереження на на судових процесах над обвинуваченими в організації чи безпосередньому виконані злочинів під час Євромайдану, здійснює група громадського спостереження «ОЗОН». Сам ОЗОН розпочав моніторинг судових процесів ще в грудні 2013 року, коли почали масово затримувати активістів в Києві та регіонах. Тоді спостерігачі фіксували усі порушення права на справедливий суд та надали переконаливі підтвердження щодо використання судів як інструменту політичних переслідувань.

«Якщо рік назад на лавах підсудних по всій країні сиділи сотні активістів Євромайдану, то сьогодні – поки що десятки тих, хто намагався придушити мирний протест. ОЗОН відслідковує усі такі справи. Дані моніторингу над цієї категорією судових процесів ми оформлюємо у вигляді звітів. Інформація відкрита, тож нею можуть користуватися як сторони процесу, так і судова адміністрація, щоби виправити відзначені нами організаційні недоліки, які істотно впливають на забезпечення права на справедливий суд.» – коментує Валерія РИБАК, координатор групи громадського спостереження «ОЗОН».

Окрема частина звіту стосується розслідування щодо використання ДАІ для переслідування учасників Автомайдану. Так, на даний момент слідством встановлено та ведуться справи стосовно працівників ДАІ, які безпосередньо складали підроблені документи. Понад 30 справ уже передано до суду. Вже винесено 1 обвинувальний вирок. За фактами прийняття суддями неправосудних рішень порушено 20 кримінальних проваджень, але прогрес є лише у 2 справах.

“Завдяки тиску громадськості останнім часом прокуратура активізувалась. Так, ми позитивно оцінюємо дії слідчих стосовно суддів Царевич О.І. та Кицюка В.П. та заяви Генерального прокурора щодо необхідності притягнути до відповідальності осіб, які віддавали злочинні накази і контролювали їх виконання. – резюмує Роман МАСЕЛКО, адвокат Автомайдану. – Тепер справа за тим, щоб втілити ці заяви в життя”.

Адвокати скаржаться на відсутність реальних кроків, які спрямовані на встановлення організаторів переслідувань. Так, справи по інспекторах ДАІ розслідуються як самостійні злочини, тобто слідство вважає, що усі 415 інспекторів ДАІ на власний розсуд (ймовірно на грунті особистої неприязні) сфабрикували протоколи проти учасників протестного руху.

Нічим не можна пояснити і неналежну організацію самого процесу розслідування справ Євромайдану. Попри запевнення вищого керівництва держави про важливість ефективного розслідування усіх злочинів, вчинених під час системного та масштабного нападу на протестний рух, саме розслідування протягом тривалого часу було розсереджено по різним провадженням та здійснювалося різними органами слідства. Відтак жодний слідчий чи прокурор не мав уявлення про загальну картину розслідування та не міг встановити взаємозв’язки між епізодами. Тільки через 10 місяців після початку розслідування у складі Генеральної прокуратури України було створено управління спеціальних розслідувань як єдиний центр з розслідування усіх злочинів, вчинених у період протестних акцій в Україні. Але процесуальні строки розслідування підходять до кінця, тож часу у новоствореного управління лишилося небагато.

“Рік тому Євромайдан SOS публічно звернувся до новипризначених очільників відповідних державних органів щодо їх бездіяльності по збору доказів брутального розстрілу безбройних протестувальників 18-20 лютого. Зараз ми підводимо невтішні підсумки цілого року розслідування і конкретно називаємо системні проблеми та недоліки розслідування, проходячись по кожному епізоду. Ми сподіваємося, що наш аналіз стане в нагоді новоствореному управлінню спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури, яке з грудня 2014 року почало системно займатися справами Майдану.” – заявляє Олександра МАТВІЙЧУК, координатор громадської ініціативи Євромайдан SOS.

Детальніша інформація по звіту та інфографіка доступні за посиланням:

http://old.ccl.org.ua/news/3333/

З будь-якими питаннями прохання звертатись до Марії Іваник +380507058672, old.ccl.org.ua@gmail.com

Результаты поиска:

Почути, щоб зрозуміти. Згадати, щоб пам’ятати

Січень 13, 2018

Суди у справах Майдану в більшості людей зазвичай асоціюються з запитаннями — КОЛИ? (покарають винних), ХТО? (стріляв/бив/віддавав накази) і ЯК? (вони могли).

Але насправді, запитання, які там звучать, і відповіді на них— набагато ширші, глибші й важливіші. У Святошинському суді вже три роки слухають потерпілих — поранених 20 лютого 2014-го року на вулиці Інститутській і близьких загиблих. 18–20-го лютого — це кульмінація тримісячного протесту. Ранок 20-го — це злам. Злам свідомості. Злам історії.

Хто вони — ці люди, які змінили історію країни? Як і навіщо вони там опинилися? Чому пішли? Про що думали? Що відчували? Що для них протест? Влада? Закон? Як мають діяти правоохоронці в подібних ситуаціях?

Сподіваюся, що колись хтось таки зробить велике дослідження на цю тему. А поки що — мої особисті суб’єктивні спостереження. Далі в тексті цитуватиму відповіді (мовою оригіналу, зі збереженням лексики) потерпілих (постраждалих на Майдані та родичів загиблих) на запитання — прокуратури, суду, захисту. Звісно, деякі з тих запитань — тенденційні, мета їх — підловити потерпілих, обурити їх, вигородити підсудних. Але від того відповіді не втрачають своєї цінності. З одного боку нам здається, що ми все те знаємо. Але ж з іншого — вже, наче, й забуваємо. А не можна. Бо ціна цих відповідей — надто велика.

Чому поїхали на Майдан?

“Він сказав: “Мамо, ну так не можна. Через пару років ми просто будемо жити в зоні. Нам будуть казати, що робити, нам будуть казати, що говорити. Я хочу жити в свобідній країні”, — І я не мала аргументів йому відмовити…”

“На Майдані син був добу. Приїхав 19-го зранку. Після пекельної ночі з 18-го на 19-те…”

“Бо побили студентів 30-го листопада. Я не міг того стерпіти…”

“Приїхав на студентський протест ще 22 листопада, потім був ще декілька разів…”

“Причина протесту — Харківські угоди, пониження життєвого рівня людей, Янукович розвернувся від підписання асоціації з Європою і не підписав її…”

“Вирішив приїхати. Тому що розганяли Майдан несанкціоновано і незаконно. Я підтримував майданівців, погоджувався з їхньою думкою…”

“Сама наша присутність на Майдані є психологічним тиском. Ми стоїмо, ми протестуємо, ми не йдемо. Хоч влада на нас ніяк не реагувала. Діалогу з боку влади не було ніякого. Ми продовжували ходити. Ми ходили на пікетування до МВС, Генпрокуратури…”

“До 20-го лютого вже були Нігоян, білорус. Я якраз був на Майдані, коли їх хоронили. Це вражає. Це підтверджувало, що нам потрібно стояти далі, бо з нас би, таких маленьких, зробили б те саме, що з Гонгадзе. Але нас би не шукали навіть…”

“Атмосфера на Майдані подобалась. Через це і їздив. Мене дуже тішило, що приходили на віче в неділю, всі зі своїми дітьми, стояли там. Був на Різдво на Майдані. Над Майданом на Різдво небо було чисте. Видно по периметру хмари, а над Майданом розвиднілося. Чисто… Відчувалось, що це справжнє…”

(Захист беркутівців дуже цікавить це питання, можливо, вони хочуть віднайти якісь схеми, аналогічні завезенню “тітушок” у Маріїнку, але зазвичай відповіді їх розчаровують. Насправді, як на мене, дійсно важливо зрозуміти, як це було, — скільки людей з різних куточків країни з’їхалося на Майдан, побачивши, що там відбувалося 18-го. Хто ночував на Майдані, хто був щойно з дороги? Відомо, що на Інститутській були представники хмельницької сотні “Свободи”, сотні “Волинська січ”, окремі протестувальники з 1-ї і 3-ї сотень самооборони, але багато людей не належало до сотень.) 

— На Майдан (именно в Киев) вообще сначала поехал потому, что там Pink Floyd обещали на Новый год…

— И как? (Тут і далі — напівжирним шрифтом позначено запитання, що їх ставили потерпілим. — Є.З.)

— Ну посмотрел. Понравилось. Pink Floyd уехал, а я — остался.

— Суд уведомляет, что уважает ваш музыкальный выбор…

“Востаннє 19-го я дібрався до Майдану автобусом. Безкоштовно. Я подзвонив людині, яка організовувала автобус зі Львова. Я так робив, коли мені треба було доїхати на Майдан: “Є місця вільні?” — “Є”, — каже…”

“18-го  числа сын собрал рюкзак и экспрессом — первым поездом поехал в Киев. Увидел разгон мирной ходы по телевизору…”

— Хто організовував автобуси для поїздки в Київ? 

— Не знаю, біля облради організовували, записувались до 17-ти годин, складали списки. Тільки з 21-го року брали. Мені не було тоді 21-го року… Але я приходив пізніше, казав, що вже записувався раніше, дав 100 гривень і поїхав.

Ваше ставлення до правоохоронців?

— Чи склалося у вас неприязне відношення до правоохоронців?

— Як до структури — так. Персонально — ні…

“Яка різниця? Правоохоронець, майданівець — людина…”

“Я сам — колишній міліціонер…”

— Про що була розмова? (З ВВшниками в Жовтневому палаці.) 

— Це була розмова: “Хлопці, що ви тут робите?”. І потім далі: “Давайте думати, як вас вивести”.

“Якщо б правоохоронці намагались би зайти на Майдан, ми би їх пустили. А якби летів на мене з кийком і загрожував би моєму життю — то захищався би…”

“На той час (18 лютого 2014-го ) Олександр Храпаченко (загинув 20 лютого) підходив до працівників міліції, спілкувався з ними. І підійшов до нас і сказав, що вони нічого не будуть робити — вони просто виконують свій обов’язок…”

“Той, що був з автоматом Калашнікова навів на нас автомат і вистрілив. Вони мовчали, нічого не казали. Хлопці, ті що з Майдану, пробували кричати “Не стріляй!” — вони не реагували…”

— Для вас було важливо, щоб вони не постраждали? (Про ВВшників у Жовтневому.)

— Так важливо. Я хотів, щоб вони не постраждали…

“Настрій був — ВВшників не зачіпати. Вони молоді хлопці і часто — не за своєю волею… Тому майданівці мали за установку не шкодити їм…”

— Їхньою свідомістю маніпулювали. Їм казали, що нам платять 1000—5000 гривень чи доларів за стояння на барикаді. Це серед нас такі чутки ходили.

— Де, від кого це чули? (Запитання від підсудного екс-беркутівця Янішевського.)

— Не знаю, це не важливо.

— Ну як, це важливо…

— Ну, тоді я свої слова забираю назад, і можна сказати, що ви діяли свідомо…

 Чому піднімалися
вгору по Інститутській?

 “Коли я дійшов до містка, побачив хлопця лицем до мене. Він схопився руками за груди і впав на коліна. На грудях в нього була темна пляма. Я зрозумів, що він поранений в груди, боявся, що він ще отримає кулю в спину. Я щитом закрив його зі спини. Хлопець був мого віку, може, старший на пару років. І тоді в мене з’явилася злість. Я взяв камінь і пішов далі…”

— Для чого ви туди пішли?

— Мені вже 50. То хай молоді себе побережуть. Побратимів треба було підтримати. Ситуація складна. Що відбувається — я не знав. Я думав, ми ще підійдемо до вогневої барикади. А коли підійшов — то вже бачив, що немає барикад, наші вже були на терасі біля Жовтневого… Далі Жовтневого пішли, щоб вернути позиції, які раніше були у протестувальників, — та снігова барикада, яка була біля станції метро. Це нас убезпечувало. Бо ті позиції, де ми були 18-го, були дуже невигідні — це як чаша, як в каньйоні, нас всіх зверху беркута́ закидували…

“Запалити шини — зробити димову завісу, щоб не могли прицільно стріляти…”

— Я почув постріл. Після пострілу я почув дзвінкий звук від щита. Побачив у щиті отвір десь посередині — 8–10 міліметрів. Я зрозумів, що ведуться постріли з бойової зброї. В подальшому мої дії були зумовлені самозахистом. Стаття 27 Конституції України зазначає, що кожна людина має право на життя і захищати життя інших людей. Куля, яка потрапила в щит, полетіла кудись далі за мене в натовп…

— Як ви мали захищати себе і інших?

— Навіть заплативши своїм життям.

— Я прибіг на допомогу пораненим — заступив з щитом за Гончаровського.

— Чи мали намір просуватись далі? 

— Ні… Чув зі сцени, що казали, що стріляють, щоб не йшли. Але від працівників правоохоронних органів не чув ніяких застережень…

“Мети захоплення урядового кварталу — не було. Далі снігової барикади іти закликів не було… Чув лише, що майданівці хочуть бути на Майдані, а Майдан окреслювався барикадами…”

“Чого я туди пішов?! Бо наших пацанів поклали… я б під кулі пішов за хлопців!”

“Логічна точка — снігова барикада — ми туди не дійшли…”

“Мені ніхто не наказував. Мета була… просто коли я побачив, що мітингувальники ідуть вперед, я вирішив до них долучитись…”

“Витягати поранених. Кричали, що на Інститутську потрібні медики. Звідти несли поранених… і вбитих…”

“Я з металевою огорожею був, ми йшли і закривали які там були поранені. Заходили за нього, ставили огорожу, і хлопці забирали пораненого. Це — головна причина руху вперед…”

“Мета перебування: відносити поранених і зайняти позиції. Не можна дати права піти на Майдан міліціонерам — любою ціною. Щоб вони не вбивали людей…”

— Мета була зайняти цю сніжну барикаду. Яким чином? Зайняти — прийти і стати…

— Ви бачили озброєних людей? Як ви намагались зайняти цю барикаду?

— Просто прийти.

 Ви для себе визначились: ці особи (правоохоронці), якщо ви просто прийдете, — вони вас запустять? Як ви вважали — вони будуть стріляти по вас?

— Звичайно що будуть.

Чи були підстави для застосування зброї?

Груповий (а то й збройний груповий) напад з боку майданівців і, відповідно, його відбиття правоохоронцями — це ідея-фікс принаймні одного з адвокатів беркутівців. Первинна позиція захисту підсудних — “Нас там не було, хто стріляв — невідомо” виглядає чимдалі неадекватнішою, і в якийсь момент від неї, вочевидь, вирішують відмовитися. Власне, захист беркутівців і готується до цього. Щоб обґрунтувати ПРАВО на застосування зброї з боку тих, “кого там не було”, а якщо були — то “точно не стріляли”. Наполегливість, з якою ставлять ці запитання, очевидно, має переконати суд і присутніх, що якщо потерпілі йдуть під кулі — то, сто відсотків, “накачані” і на штурм.

— Якщо “Беркут” відступав — можна вважати, що він втікав від вас? 

— Ні, не можна, ми були дуже далеко.

— Чи становили ви небезпеку?

— Ні, найближчих сто метрів працівників міліції не було…

“Загрози не міг становити для правоохоронців. Навіть якщо б сильно захотів, не зміг би докинути до них палицю…”

— Можна сказати, що це був штурм?

— Ні, я так не можу сказати. Це неможливо сказати, що це штурм. Протестувальники дійшли до барикади. І далі не йшли…

Чому не зважали на небезпеку? Чому не втекли в безпечне місце? Не було страху?

— Ви казали, що ви були в неадекватному стані: “не міг адекватно оцінювати ситуацію”, “страху не було”, “постріли лунали”. Небезпека попереду, а ви туди рухаєтесь?.. (Запитання від адвоката підсудних Решка.)

— Цитату ви вирвали з контексту. Я був в стресовому стані. Бо в мене стріляли — від цього стрес був. Тому не міг чітко думати, не міг координувати свої дії, не мав часу обдумувати. Стрес був… А страху не було.

— Шум пострілів не лякав вас? Не хотіли повернути назад? Чому?

— Бо бачив, що потрібно допомагати людям. Але коли я падав — перед очима пройшло все життя. Я подумав, що от тобі все — будеш калікою або помреш. Сказати, що це паніка, страх — ні. Якщо б я запанікував — я б загинув, бо як би я собі перетягнув ногу? Тобто паніки не було. Але життя — проскочило… Страху не було, бо коли ти бачиш, що гине людина і їй потрібно допомогти, — то тоді страху немає… Розумієте, є різні категорії людей з різними емоціями. Я готовий віддати життя за Україну, щоб була гарантія того, щоб краще жити. Ваші діти, мої і всіх… Навіть не буду обдумувати. А є люди, які більше люблять гроші, щось інше, але нічого за Україну не віддадуть. Так от я до тієї категорії людей, які можуть віддати життя, щоб було щось краще…Коли я підбіг до Жовтневого (ще на початку), я чув вистріли. Казали, що не вибігай, там стріляють — я почав ховатись за колону. Але як почали нести ранених і кричали, що потрібно нести ранених, — я не міг ховатись, я мусив бігти…

“Насправді я був дуже виснажений… від цієї ночі… Все в голові було як один день, не дуже чітко сприймав, що коїться…”

— Чому страху не було? Чи була ейфорія? Який це був емоційний стан?

— Був гнів. Мій стан обурення, гніву, несправедливості, через те що в центрі Європейської столиці серед білого дня вбивають людей…

— Стаття 15 прим. Закону “Про міліцію” говорить, що оголена зброя у правоохоронця — є попередженням про застосування. Ви знали зміст статті, чому пішли вперед?

— Ні я, ні ви, ні якась друга порядна людина не лишить поранених, яким потрібна була допомога…Насправді в цій статті через кому є підстави застосування зброї в такій ситуації: тільки спроба особи, яку затримує міліціонер з цією зброєю, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань чи доторкнувшись до зброї, дають працівнику міліції право стріляти… Де тут таке?

— Чому ви нікого не застерігали не йти вперед? Ви розуміли, що зброя буде застосована?

— Коли ми винесли першого хлопця — я сказав, що це вже не жарти…

— Чи ви очікували, що по вас будуть застосовувати зброю? (Запитання від судді.) 

— Ні не очікував.

— Чи хтось попереджав про це: “Хлопці там небезпечно!”?

— Зі сцени попереджали. Правоохоронці — ні…

“Якщо людина хоче мене вбити, я буду захищати своє життя різними методами — своє і життя людини поруч. Це моє законне право…”

Захист постійно намагається “звинуватити” потерпілих у відважності, самопожертві, відсутності страху. Подати готовність ризикувати життям як неадекватну поведінку, “ейфорію” — від чого?

Пригадується напівжарт 2013-го року, який народився ще до 30-го листопада. “Чим відрізняється Україна від Росії? В Україні на крики “Беркут!” — біжать на допомогу, а в Росії на крики “ОМОН!” — тікають в інший бік”. Чи це нормально? Очевидно, що в потерпілих і підсудних різні відповіді на це запитання. 

І, звісно, деякі запитання, як і інтерпретація відповідей, — певною мірою штучні, це лінія захисту, що підпорядкована зрозумілій стратегії. Але мені часом здається, що вони насправді так думають. І озвучують це не лише в суді на підтримку своєї позиції. Багато з цього є звичною “беркутівською риторикою” не лише підсудних, а й тих, хто досі працює тепер уже в поліції. Це світоглядний конфлікт. І його потрібно розв’язувати.

Саме тому необхідно встановлювати, як усе було, і доводити свою правоту. І ці запитання потрібні. Тому що потрібні відповіді. І мало хто так правильно й чітко на них відповість, як ті, хто був там. Хто був поранений, хто виносив поранених, хто дивився в очі смерті. Хто знає ціну цим відповідям. Хто її, власне, заплатив.

Це потрібно і для оцінки тих подій, і для розуміння нинішніх, і для того, щоб жити далі.

Це навіть важливіше, ніж покарання винних.

Тому потрібно ходити на суди, дивитись, слухати, розуміти. І пам’ятати.

Джерело, 12/01/2018

Зимовий Марафон для в’язнів Кремля

Грудень 24, 2017

Четвертий рік поспіль Євромайдан SOS разом із партнерами проводить традиційний зимовий марафон написання листів в’язням Кремля у рамках кампанії LetMyPeopleGo, щоб подарувати їм трохи тепла напередодні Різдва та Нового року.

Зимові свята в холодних російських тюрмах будуть зустрічати більше 60 громадян України. Їх ув’язнено за сфабрикованими справами на загальний строк близько 200 років. Серед них студенти, багатодітні батьки, люди з тяжкими захворюваннями, лідери кримськотатарського народу, правозахисники, митці та журналісти.

Для них листи із волі – це ковток свободи, зв’язок із зовнішнім світом та величезна моральна підтримка. Листи нагадують їм, що про них не забувають, що за їхнє звільнення борються, що їх чекають на волі.

Аби пройти тюремну цензуру слід дотримуватися простих правил:
– писати російською мовою;
– дотримуватися політичної нейтральності;
– вказувати на конверті рік народження, повне ім’я, по батькові та прізвище адресата;
– вкласти у конверт чисті аркуші паперу, марку та конверт, якщо ви сподіваєтеся на відповідь.

Подаруй тепло зимових свят!
Напиши листа тим, кого чекають вдома!
Перелік ув’язнених та адрес в’язниць: http://letmypeoplego.org.ua/uk/support/letter

#РіздвоЗаГратами #ChristmasBehindBars

Приєднуйся до події на ФБ українською:
https://www.facebook.com/events/1773705699598800/

Приєднуйся до події на ФБ англійською:
https://www.facebook.com/events/887557274732792/

Контакт для зв’язку: Яна Дорошенко, Центр громадянських свобод, тел. +38-067-568-78-76, lmpg.ukraine@gmail.com

Довідково:
Кампанія LetMyPeopleGo була ініційована Євромайдан SOS для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому Криму. Кампанія ставить за мету добитися звільнення усіх людей зі списку LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких, свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Координацію роботи кампанії здійснює Центр громадянських свобод. Контакти: lmpg.ukraine@gmail.com

Куди поділися усі хороші люди з Євромайдану?

Листопад 21, 2017

Історія громадянського суспільства і громадянського демократичного руху в Україні є дивовижною і сумною водночас.

Небагато країн у Європі можуть з такою гордістю озиратися у минуле, на тривалий шлях протестів та революцій, як Україна.

У небагатьох країнах інтелектуали та реформатори, робітники та консерватори виходили на вулиці та боролися за свої політичні права – чи то за часів тоталітарної радянської системи, чи то проти авторитарного захоплення держави клептократами.

Серед усіх радянських республік найбільша частка політичних в’язнів походила з України, і вони часто отримували набагато гірші вироки, ніж вихідці з інших радянських республік.

Небагато країн у Європі можуть з такою гордістю озиратися у минуле, на тривалий шлях протестів
та революцій, як Україна. Фото panaramka.ukr.net/Depositphotos

Публічні протести та акції заради демократизації продовжували залишатися способом боротьби і заразом давати надію на краще майбутнє – ті, хто підтримував акцію “країна без Кучми”, не могли мовчати, коли Янукович застосував силу до студентів на Майдані наприкінці 2013 року.

Сум, однак, полягає у тому, що дотепер це дивовижно активне громадянське суспільство так і не спромоглося ретранслювати свою енергію, бачення та блискучі ідеї у політичні структури так, щоб домогтися сталих змін.

Через чотири роки після початку Євромайдану українці можуть пишатися окремими “митями демократії”; але на демократичний рух вони поки що не здобулися.

Отже, питання стоїть так: а куди поділися всі ці хороші люди?

Певна частина лідерів Майдану пішли в уряд та парламент у 2014 році, однак загалом “хороші люди” практично відсутні у ключових органах влади в Україні.

Справа у тому, що громадяни почали відбудовувати державу “знизу”. У 2014 році утворилися численні організації та неформальні ініціативи, які підтримували українську армію тоді, коли держава не справлялася зі своїми нагальними обов’язками.

Ці групи збирали гроші та обладнання, виготовляли маскувальні сітки та жертвували доходи своїх маленьких підприємств на потреби армії.

Відповідно, залученість населення до волонтерства суттєво зросла: у 2014 році до громадських ініціатив долучалося 13% громадян.

Благодійні пожертви також значно зросли: 38% населення України жертвувало гроші на благодійність у 2014 році, тоді як у 2013 році – тільки 9%.

Водночас досвідчені громадські активісти, які мусили виїхати з Криму та Донецької та Луганської області, у 2014 році заснували організації для підтримки переселенців.

Досить швидко постала вражаюча мережа так званих “SOS-організацій”, часто на базі громадських або правозахисних організацій, які працювали вже багато років до того.

“Крим SOS” – це п’ять філій, які працюють в сімнадцяти регіонах країни. У проектах зайнято
в цілому більше півсотні співробітників. На фото співзасновниця Таміла Ташева

Такою, наприклад, є правозахисна організація “Поступ”, заснована у Луганську – надзвичайний приклад трансформації громадянського суспільства та його переорієнтації на нові потреби.

Активісти “Поступу” заснували “Восток SOS” і, разом з іншими SOS-організаціями, були рушіями заснування центру підтримки переселенців “Дім вільних людей” у Києві.

Те, що навіть за нещодавніх складних обставин громадянське суспільство в Україні зростає усе швидше та адаптує свою діяльність та навички до нових вимог, свідчить про його незламне почуття відповідальності.

Чи переходить ця кількість громадянської активності у збільшення демократії та верховенства права в Україні?

Якими б активними не були громадяни, громадянське суспільство за визначенням залишається за межами політики.

Готовність громадськості бити на сполох є життєво необхідним компонентом у будь-якій демократичній політичній системі, однак громадську сферу не варто плутати ані з політикою, ані з процесом демократизації.

Сама по собі демократизація тлумачиться американським соціологом та істориком Чарльзом Тіллі у його книзі “Демократія” 2007 року як “рух до ширших, більш рівних, захищених та взаємно зобов’язуючих консультацій”.

Ці консультації відбуваються між тими, хто маю владу, і тими, на кого ця влада поширюється, і по мірі того, як ці консультації стають дедалі більш інклюзивними та надійними, демократія збільшується та процвітає.

Громадянське суспільство може долучитися до цієї зростаючої політичної інклюзивності у два способи.

По-перше, громадські організації можуть бути “вартовими” (англ. “watchdogs”), які попереджають суспільство, щойно громадські права та свободи порушуються.

Захищаючи ці права, громадянське суспільство може забезпечити консультації і стежити за тим, щоб влада дотримувалася досягнутих домовленостей.

Громадські організації можуть бути “вартовими” (англ. “watchdogs”), які попереджають суспільство,
щойно громадські права та свободи порушуються. Фото palinchak/Depositphotos

По-друге, громадянське суспільство – це також суспільна царина демократичної соціалізації.

Громадяни, які об’єднуються за інтересами, у групи самодопомоги або навіть спортивні клуби, навчаються разом досягати спільних цілей, вести переговори і знаходити компроміс. Вони встановлюють демократичні цінності, суспільні “мережі довіри” та загальну солідарність.

В ідеалі такі об’єднання є містком між громадянами та владою і залучають їх до консультацій.

Динамічне громадянське суспільство, спроможне впливати на владу, поєднує обидві функції – і “вартових”, і демократичної соціалізації – і складається з численних організацій та ініціатив, які володіють потрібними навичками.

Дотепер хиба відносин між державою та громадянським суспільством в Україні полягала саме в тому, що функція “вартових” переважала – причиною цього були, з-поміж іншого, очікування західних донорів.

Більшість тих, хто підтримував українське громадянське суспільство з часів незалежності, очікували від нього саме “вартівної” функції.

Однак такі “вартові” мусять мати відповідних співрозмовників з боку держави – що толку собаці гавкати, якщо ніхто не слухає?

До Євромайдану влада намагалася не зважати або придушувати попередження захисників громадянських прав.

Після Євромайдану, а також на тлі військового конфлікту у Східній Україні та анексії Криму, суспільний клімат не полегшує “вартовим” роботи, бо тепер критиків чинної влади часто звинувачують в “антиукраїнськості”.

Волонтерський рух, що зароджується, є ознакою певної зміни у структурі громадянського суспільства України.

Ці групи цілком вписуються у категорію “соціалізованого” громадянського суспільства: в основному, це асоціації на місцевому рівні, які намагаються вирішити певну проблему.

Вони мають домовитися щодо власної стратегії, координуватися із владою та об’єднати різних людей та ідеї.

Такі асоціації є чимось більшим, ніж організовані групи інтересів та неурядові організації (НУО). Вони є тими царинами, де створюються мережі довіри, народжується солідарність і компроміси. Вони є суспільним гумусом для політичної інклюзивності.

Саме тому волонтери – це надія для України.

Волонтерський активізм не позбавлений застережень, зокрема через те, що може дозволити українській державі уникнути відповідальності там, де вона має прямі зобов’язання.

Однак волонтерський рух має розглядатися як перший важливий крок до того, що громадяни повертають собі державу.

Місцевий активізм, який ґрунтується на вимогах, об’єднання та співпраця тих, хто готовий щось змінювати і брати на себе суспільні зобов’язання, може у довгостроковій перспективі мати більший вплив на демократизацію, ніж будь-яка професійна моніторингова організація, яка працює у політично глухому середовищі.

Місцеві ініціативи, орієнтовані на розв’язання проблем, мають зростати та системно працювати над тим, щоб вибудовувати та закріплювати політичну інклюзивність в Україні.

Найбільша загроза їхній роботі – це дуже імовірне виснаження від заміщення колосального обсягу державних функцій.

Окрім цього, громадські мережі, які виникли за надзвичайних суспільних та політичних обставин, дуже емоційно заряджені та орієнтовані на розв’язання конкретної проблеми, тому незрозуміло, чи зможуть ці мережі допомоги армії та переселенцям переорієнтуватися на інші, не такі термінові, суспільні задачі.

Разом з тим, вони мають унікальний шанс знайти спосіб застосувати свої політичні навички, експертизу та натхнення щодо владних структур.

Місцеві активісти могли б заново висунути вимоги учасників Євромайдану, а також бути готовими взяти політику у свої руки.

“Вартові” організації також були б потрібні у цьому процесі для того, щоб забезпечити співпрацю та надійність місцевих та регіональних адміністрацій.

Відбудова держави не відбуватиметься з нуля, не буде ані зупинок, ані “чистого аркуша”. Однак громадянське суспільство має виявляти маленькі “вікна можливостей” на місцевому рівні, щоб посилювати демократизацію.

Хороші люди, як співає Джек Джонсон (пісня “Good People”, з альбому “In Between Dreams”), – це не ті, кого ми бачимо у новинах і на телебаченні.

Хороші люди вже почали повертати собі державу через свою власну залученість, вплив на формування політичного дискурсу та зберігаючи пильність щодо інституційних перетворень.

Якщо вони не зупиняться, Україна може здобути дещо більше, ніж тимчасові прояви демократії.

Громадянське суспільство має виявляти маленькі “вікна можливостей” на місцевому рівні, щоб посилювати демократизацію. Фото sarymsakov/Depositphotos

Сюзанн Воршех, Європейський університет “Віадріна”, Німеччина

Катерина Зарембо, переклад з англійської

“Спадщина Євромайдану” – спецпроект “Української правди. Життя” та авторів збірника наукових статей “Civil Society in Post-Euromaidan Ukraine”, який опублікують у випуску 2017 року наукового рецензованого журналу “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal”.

Це спроба оцінити, принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Джерело, 20/11/2017

Громадянське суспільство після Євромайдану: що змінилося?

Листопад 15, 2017

Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців.

Утім, Євромайдан як феномен не варто “списувати” у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.

У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей “Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану” з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal” і буде опублікований наприкінці 2017 року.

Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.

“КРАПЛЯ В ОКЕАНІ” ЧИ “МОЯ ХАТА СКРАЮ?”

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, “кольорові революції” двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні “довести революцію до кінця“, тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське
суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos

Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?

Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет “Віадріна”, Німеччина).

Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати “мережі довіри”, яких раніше не існувало.

Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура “неінституціалізованої довіри” – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.

У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко(Програма розвитку ООН) був вузький “кластер” громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.

Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.

У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.

Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.

Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та
зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos

Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках,  призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.

Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.

РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ

Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.

Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).

Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.

Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, “негромадянській”, тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.

В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.

Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.

У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто
закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з
російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos

Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Ганна Базило (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.

Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу “іншого” (англ. the Other).

Проблематика толерантності до “іншого” піднімається також у статті Марини Шевцової(Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).

Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?

Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що “волонтери” та “неурядові організації” за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).

Відповідно, вони мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.

Волонтери в Україні мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції
держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos

Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен “гібридизацією” громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.

Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?

Катерина Зарембо (Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.

Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.

В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень “Нова Україна”, Україна) розглянула інший феномен “злиття” волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови  до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.

Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції “Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту” 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.

Ольга Бурлюк, Гентський університет, Бельгія

Наталія Шаповалова, Фонд Карнегі за міжнародний мир

Натерина Зарембо, Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна

Джерело, 15/11/2017

Родини Героїв Небесної Сотні шоковані результатами конкурсу у Верховний суд та вимагають від Президента виконати обіцянки

Жовтень 17, 2017

Уже зовсім скоро, напередодні 4-тої річниці Революції Гідності, Президент поставить свій підпис під Указами про призначення суддів нового Верховного суду.

Це буде фінальним кроком у реалізації ініційованої Президентом судової реформи, обіцяного Гарантом Конституції очищення і оновлення судової системи та відновлення довіри до неї.

Зрештою, це мало бути виконанням однієї з ключових вимог Майдану, ради яких герої Небесної Сотні пожертвували своїм життям.

То чи виправдались сподівання їх родин? Чи не були ці жертви марними?

7-8 жовтня відбулися загальні збори ГО “Родини Героїв Небесної Сотні”, де було затверджене та підписане Відкрите звернення Родин до Президента у якому дано оцінку результатам конкурсу до Верховного суду та загальної ситуації з покаранням суддів Майдану.

Президенту України, п. Петру Порошенку

Відкрите звернення від Родин Героїв Небесної Сотні стосовно результату конкурсу у Верховний суд та ситуації з притягнення винних суддів до відповідальності

Під час Революції Гідності судді замість того, щоб захистити невинних, навпаки, стали слухняним каральним інструментом у руках злочинної влади. Сотні суддів виносили сотні очевидно неправосудних рішень про взяття під варту покалічених активістів, позбавлення прав керування автомайданівців, заборону мирних мітингів. Правових способів захисту просто не існувало. Усе це змусило Героїв Небесної Сотні жертвувати своїм життям ради змін на краще.

Влада взяла на себе зобов’язання забезпечити належне розслідування та покарання злочинців у мантіях. Минуло вже майже 4 роки. Однак ЖОДЕН суддя не поніс реального покарання у рамках кримінальних справ. Абсолютна більшість цих справ на початковій стадії.

З понад 350 “суддів Майдану” лише 34 звільнено. Інші 90 % залишаються на своїх посадах, отримують заробітну плату, здійснюють “кривосуддя”. З них 82 % вже точно не понесуть ЖОДНОГО покарання, бо Вища рада правосуддя відмовилась притягувати їх до відповідальності. У більшості випадків – у зв’язку з пропуском строків.

Рік тому, Ви, пане Президенте, ініціювали судову реформу, однією із найважливіших завдань якої було очищення судової влади від суддів, які себе дискредитували. Саме Ви обіцяли суспільству, що у нових судах будуть виключно доброчесні судді. 

Ключовим етапом реформи було проведення конкурсу у Верховний суд.

Яким же ж було наше здивування та розчарування, коли серед переможців цього конкурсу виявились судді, які забороняли мирні зібрання під час Революції Гідності (О.Золотніков), допомагали “суддям Майдану” ухилитись від відповідальності (М.Смокович, Л.Мороз, В.Юрченко, Т.Стрелець), покривали організаторів масового винесення неправосудних рішень та не сприяли розслідуванню злочинів “суддів Майдану” (А.Лесько, В.Сімоненко).

Переможцями конкурсу є ще цілий ряд інших кандидатур, які не можуть пояснити свої статки, виносили політично вмотивовані рішення, грубо порушували права людини і які, відповідно до висновків Громадської ради доброчесності, визнані такими, що не відповідають критеріям доброчесності та професійної етики. Однак ці висновки були відкинуті Вищою кваліфікаційною комісією суддів та Вищою радою правосуддя без будь-яких пояснень.

Такий результат конкурсу довів, що існуюча процедура добору суддів є недосконалою, а Вища кваліфікаційна комісія суддів та Вища рада правосуддя, які в більшості складаються з суддів неспроможні забезпечити очищення і оновлення судової системи відповідно до очікувань суспільства.

Нам тяжко уявити, що Ви після багатьох особистих обіцянок покарати винних, очистити судову владу, відновити довіру до суду поставите підпис на Указі про призначення цих осіб, суддями нового Верховного суду. Це, напередодні 4 річниці початку Революції Гідності, буде сприйматись як наруга над Героями Небесної Сотні та свідченням марності їх жертв. Очищення не відбудеться, реформа виявиться черговою фікцією, довіра до суду може вже ніколи не відновитись.

Ми ВИМАГАЄМО від Вас, пане Президенте:

 виконати свої зобов’язання гаранта Конституції та забезпечити виконання вимог Майдану, Конституції та своїх же ж обіцянок і не допустити призначення до Верховного суду вказаних суддів.

 вжити заходів для виправлення усіх недоліків процедури кваліфікаційного оцінювання суддів, які призвели до того, що такі особи перемогли у конкурсі, надати більше прав громадськості у доборі суддів та оновити склад і правила призначення членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів та Вищої ради правосуддя.

 найближчим часом запустити усі механізми для створення незалежного антикорупційного суду за спеціальною процедурою, яка не допустить перемоги у конкурсі дискредитованих осіб.

Президент несе персональну відповідальність за реалізацію вимог Майдану та судової реформи. Ми дуже розраховуємо, що Ви усвідомлюєте цю відповідальність і не змарнуєте шанси, які надані нашій країні завдяки жертвам Героїв Небесної Сотні.

Слава Україні!

Джерело, 16/10/2017

Руслан Зейтуллаєв Let My People Go

Серпень 28, 2017

Руслан Зейтуллаєв, кримський татарин, якого окупаційна влада призначила “терористом” та засудила до 15 років позбавлення волі. Вдома на нього чекають троє маленьких донечок.

Вже тричі Руслан оголошував голодування із вимогою зупинити політичні переслідування проти нього та всього кримськотатарського народу. Цього разу він тримав голодування 22 дні. І зупинив його перед етапуванням в Башкортостан.

У відеоролику Євромайдану SOS польські та українські дисиденти, які відсиділи свої строки за радянського режиму, та сучасні політв’язні путінського режиму звернулися до Руслана Зейтуллаєва із словами підтримки.

“Дорогий брате Руслане! Як відомо, після окупації нашої батьківщини Криму Росією, на долю нашого народу та окремих людей випало чимало бід. Ти так само проходиш через випробування й біди. Через безпідставне звинувачення тебе засудили до 15 років ув’язнення. Будь впевнений, ти не залишатимешся у неволі так довго. Всевишній допоможе нам звільнити кримський півострів від окупантів і зрадників. Ми зробимо все можливе, аби звільнити тебе. Не май сумнівів щодо цього. Ти дуже сміливий і терплячий. Нехай Аллах буде задоволений тобою. Сподіваюсь, найближчим часом ми зустрінемося на рідній землі” – лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв.
#LetMyPeopleGo

День Державного Прапора

Серпень 23, 2017

Сьогодні 23 серпня Україна відзначає День Державного Прапора. Це данина поваги стягу держави, який пройшов героїчний і досить складний шлях. Під цим прапором український народ утвердив свою державність, соборність та самостійність. І продовжує боротися за незалежність та демократію.

Державний прапор – це щось набагато більше, ніж просто символ. Під цим прапором співали гімн студенти на Майдані в оточенні беркуту. Під цим прапором йшли в бій добровольці, які зупинили просування російської агресії. У цей прапор загортали тих, хто не повернувся.

Державний прапор – це про свободу і перемогу, про вміння і готовність гуртуватися та долати будь-які перешкоди. Це несамовита гордість, що рветься з грудей, яка об’єднує, яка дає надію в найважчі часи.

Сьогодні, ми пропонуємо вам згадати лише кількох із тисяч людей в сучасній історії України, для яких український стяг став тією цінністю, заради якої вони пожертвували свободою, а часто – і власним життям.

прапор, освячений кров’ю

РІК БЕЗКАРНОСТІ: ГРОМАДСЬКІСТЬ НАЗВАЛА СИСТЕМНІ ПРОБЛЕМИ У РОЗСЛІДУВАНІ СПРАВ ЄВРОМАЙДАНУ

Лютий 28, 2017

“Рік безкарності” – саме так охарактеризували реальний стан із розслідуванняя злочинів проти протестного руху учасники прес-конференції «Розслідування справ Майдану: рух із швидкістю черепахи». Представники громадських ініціатив та адвокатів постраждалих представили альтернативний погляд на хід розслідування та оприлюднили результати громадського аналізу ефективності роботи органів слідства по цим справам.

У представлених ними матеріалах проаналізований кожен епізод, який розслідується органами прокуратури, починаючи із затримання групи львівських студентів 25 листопада 2013 року аж до масового розстрілу безбройних протестувальників 20 лютого 2014 року.

“Якщо говорити про розслідування вбивств учасників протесту у січні-лютому 2014 року, то відсутність достатнього технічного забезпечення, зволікання із кваліфікацією дій осіб, арештованих ще в квітні 2014 року, саботаж МВС, умисне затягування судового розгляду, – це далеко не повний перелік недоліків слідства, які ми спостерігали у цих справах. – вважає адвокат потерпілих Павло ДИКАНЬ. Але під час Євромайдану вчинялися й інші злочини. Попри це, є провадження, де за цілий рік не відбулося жодних зрушень по справі. Це і побиття правоохоронцями людей під час подій 1 грудня на вулиці Банковій, і нанесення тілесних ушкоджень 24-м постраждалим під час спроби штурму Майдану 11 грудня і, на жаль, багато інших.”

Окремі справи вже передані до суду. Спостереження на на судових процесах над обвинуваченими в організації чи безпосередньому виконані злочинів під час Євромайдану, здійснює група громадського спостереження «ОЗОН». Сам ОЗОН розпочав моніторинг судових процесів ще в грудні 2013 року, коли почали масово затримувати активістів в Києві та регіонах. Тоді спостерігачі фіксували усі порушення права на справедливий суд та надали переконаливі підтвердження щодо використання судів як інструменту політичних переслідувань.

«Якщо рік назад на лавах підсудних по всій країні сиділи сотні активістів Євромайдану, то сьогодні – поки що десятки тих, хто намагався придушити мирний протест. ОЗОН відслідковує усі такі справи. Дані моніторингу над цієї категорією судових процесів ми оформлюємо у вигляді звітів. Інформація відкрита, тож нею можуть користуватися як сторони процесу, так і судова адміністрація, щоби виправити відзначені нами організаційні недоліки, які істотно впливають на забезпечення права на справедливий суд.» – коментує Валерія РИБАК, координатор групи громадського спостереження «ОЗОН».

Окрема частина звіту стосується розслідування щодо використання ДАІ для переслідування учасників Автомайдану. Так, на даний момент слідством встановлено та ведуться справи стосовно працівників ДАІ, які безпосередньо складали підроблені документи. Понад 30 справ уже передано до суду. Вже винесено 1 обвинувальний вирок. За фактами прийняття суддями неправосудних рішень порушено 20 кримінальних проваджень, але прогрес є лише у 2 справах.

“Завдяки тиску громадськості останнім часом прокуратура активізувалась. Так, ми позитивно оцінюємо дії слідчих стосовно суддів Царевич О.І. та Кицюка В.П. та заяви Генерального прокурора щодо необхідності притягнути до відповідальності осіб, які віддавали злочинні накази і контролювали їх виконання. – резюмує Роман МАСЕЛКО, адвокат Автомайдану. – Тепер справа за тим, щоб втілити ці заяви в життя”.

Адвокати скаржаться на відсутність реальних кроків, які спрямовані на встановлення організаторів переслідувань. Так, справи по інспекторах ДАІ розслідуються як самостійні злочини, тобто слідство вважає, що усі 415 інспекторів ДАІ на власний розсуд (ймовірно на грунті особистої неприязні) сфабрикували протоколи проти учасників протестного руху.

Нічим не можна пояснити і неналежну організацію самого процесу розслідування справ Євромайдану. Попри запевнення вищого керівництва держави про важливість ефективного розслідування усіх злочинів, вчинених під час системного та масштабного нападу на протестний рух, саме розслідування протягом тривалого часу було розсереджено по різним провадженням та здійснювалося різними органами слідства. Відтак жодний слідчий чи прокурор не мав уявлення про загальну картину розслідування та не міг встановити взаємозв’язки між епізодами. Тільки через 10 місяців після початку розслідування у складі Генеральної прокуратури України було створено управління спеціальних розслідувань як єдиний центр з розслідування усіх злочинів, вчинених у період протестних акцій в Україні. Але процесуальні строки розслідування підходять до кінця, тож часу у новоствореного управління лишилося небагато.

“Рік тому Євромайдан SOS публічно звернувся до новипризначених очільників відповідних державних органів щодо їх бездіяльності по збору доказів брутального розстрілу безбройних протестувальників 18-20 лютого. Зараз ми підводимо невтішні підсумки цілого року розслідування і конкретно називаємо системні проблеми та недоліки розслідування, проходячись по кожному епізоду. Ми сподіваємося, що наш аналіз стане в нагоді новоствореному управлінню спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури, яке з грудня 2014 року почало системно займатися справами Майдану.” – заявляє Олександра МАТВІЙЧУК, координатор громадської ініціативи Євромайдан SOS.

Детальніша інформація по звіту та інфографіка доступні за посиланням:

http://old.ccl.org.ua/news/3333/

З будь-якими питаннями прохання звертатись до Марії Іваник +380507058672, old.ccl.org.ua@gmail.com

Результаты поиска:

Почути, щоб зрозуміти. Згадати, щоб пам’ятати

Січень 13, 2018

Суди у справах Майдану в більшості людей зазвичай асоціюються з запитаннями — КОЛИ? (покарають винних), ХТО? (стріляв/бив/віддавав накази) і ЯК? (вони могли).

Але насправді, запитання, які там звучать, і відповіді на них— набагато ширші, глибші й важливіші. У Святошинському суді вже три роки слухають потерпілих — поранених 20 лютого 2014-го року на вулиці Інститутській і близьких загиблих. 18–20-го лютого — це кульмінація тримісячного протесту. Ранок 20-го — це злам. Злам свідомості. Злам історії.

Хто вони — ці люди, які змінили історію країни? Як і навіщо вони там опинилися? Чому пішли? Про що думали? Що відчували? Що для них протест? Влада? Закон? Як мають діяти правоохоронці в подібних ситуаціях?

Сподіваюся, що колись хтось таки зробить велике дослідження на цю тему. А поки що — мої особисті суб’єктивні спостереження. Далі в тексті цитуватиму відповіді (мовою оригіналу, зі збереженням лексики) потерпілих (постраждалих на Майдані та родичів загиблих) на запитання — прокуратури, суду, захисту. Звісно, деякі з тих запитань — тенденційні, мета їх — підловити потерпілих, обурити їх, вигородити підсудних. Але від того відповіді не втрачають своєї цінності. З одного боку нам здається, що ми все те знаємо. Але ж з іншого — вже, наче, й забуваємо. А не можна. Бо ціна цих відповідей — надто велика.

Чому поїхали на Майдан?

“Він сказав: “Мамо, ну так не можна. Через пару років ми просто будемо жити в зоні. Нам будуть казати, що робити, нам будуть казати, що говорити. Я хочу жити в свобідній країні”, — І я не мала аргументів йому відмовити…”

“На Майдані син був добу. Приїхав 19-го зранку. Після пекельної ночі з 18-го на 19-те…”

“Бо побили студентів 30-го листопада. Я не міг того стерпіти…”

“Приїхав на студентський протест ще 22 листопада, потім був ще декілька разів…”

“Причина протесту — Харківські угоди, пониження життєвого рівня людей, Янукович розвернувся від підписання асоціації з Європою і не підписав її…”

“Вирішив приїхати. Тому що розганяли Майдан несанкціоновано і незаконно. Я підтримував майданівців, погоджувався з їхньою думкою…”

“Сама наша присутність на Майдані є психологічним тиском. Ми стоїмо, ми протестуємо, ми не йдемо. Хоч влада на нас ніяк не реагувала. Діалогу з боку влади не було ніякого. Ми продовжували ходити. Ми ходили на пікетування до МВС, Генпрокуратури…”

“До 20-го лютого вже були Нігоян, білорус. Я якраз був на Майдані, коли їх хоронили. Це вражає. Це підтверджувало, що нам потрібно стояти далі, бо з нас би, таких маленьких, зробили б те саме, що з Гонгадзе. Але нас би не шукали навіть…”

“Атмосфера на Майдані подобалась. Через це і їздив. Мене дуже тішило, що приходили на віче в неділю, всі зі своїми дітьми, стояли там. Був на Різдво на Майдані. Над Майданом на Різдво небо було чисте. Видно по периметру хмари, а над Майданом розвиднілося. Чисто… Відчувалось, що це справжнє…”

(Захист беркутівців дуже цікавить це питання, можливо, вони хочуть віднайти якісь схеми, аналогічні завезенню “тітушок” у Маріїнку, але зазвичай відповіді їх розчаровують. Насправді, як на мене, дійсно важливо зрозуміти, як це було, — скільки людей з різних куточків країни з’їхалося на Майдан, побачивши, що там відбувалося 18-го. Хто ночував на Майдані, хто був щойно з дороги? Відомо, що на Інститутській були представники хмельницької сотні “Свободи”, сотні “Волинська січ”, окремі протестувальники з 1-ї і 3-ї сотень самооборони, але багато людей не належало до сотень.) 

— На Майдан (именно в Киев) вообще сначала поехал потому, что там Pink Floyd обещали на Новый год…

— И как? (Тут і далі — напівжирним шрифтом позначено запитання, що їх ставили потерпілим. — Є.З.)

— Ну посмотрел. Понравилось. Pink Floyd уехал, а я — остался.

— Суд уведомляет, что уважает ваш музыкальный выбор…

“Востаннє 19-го я дібрався до Майдану автобусом. Безкоштовно. Я подзвонив людині, яка організовувала автобус зі Львова. Я так робив, коли мені треба було доїхати на Майдан: “Є місця вільні?” — “Є”, — каже…”

“18-го  числа сын собрал рюкзак и экспрессом — первым поездом поехал в Киев. Увидел разгон мирной ходы по телевизору…”

— Хто організовував автобуси для поїздки в Київ? 

— Не знаю, біля облради організовували, записувались до 17-ти годин, складали списки. Тільки з 21-го року брали. Мені не було тоді 21-го року… Але я приходив пізніше, казав, що вже записувався раніше, дав 100 гривень і поїхав.

Ваше ставлення до правоохоронців?

— Чи склалося у вас неприязне відношення до правоохоронців?

— Як до структури — так. Персонально — ні…

“Яка різниця? Правоохоронець, майданівець — людина…”

“Я сам — колишній міліціонер…”

— Про що була розмова? (З ВВшниками в Жовтневому палаці.) 

— Це була розмова: “Хлопці, що ви тут робите?”. І потім далі: “Давайте думати, як вас вивести”.

“Якщо б правоохоронці намагались би зайти на Майдан, ми би їх пустили. А якби летів на мене з кийком і загрожував би моєму життю — то захищався би…”

“На той час (18 лютого 2014-го ) Олександр Храпаченко (загинув 20 лютого) підходив до працівників міліції, спілкувався з ними. І підійшов до нас і сказав, що вони нічого не будуть робити — вони просто виконують свій обов’язок…”

“Той, що був з автоматом Калашнікова навів на нас автомат і вистрілив. Вони мовчали, нічого не казали. Хлопці, ті що з Майдану, пробували кричати “Не стріляй!” — вони не реагували…”

— Для вас було важливо, щоб вони не постраждали? (Про ВВшників у Жовтневому.)

— Так важливо. Я хотів, щоб вони не постраждали…

“Настрій був — ВВшників не зачіпати. Вони молоді хлопці і часто — не за своєю волею… Тому майданівці мали за установку не шкодити їм…”

— Їхньою свідомістю маніпулювали. Їм казали, що нам платять 1000—5000 гривень чи доларів за стояння на барикаді. Це серед нас такі чутки ходили.

— Де, від кого це чули? (Запитання від підсудного екс-беркутівця Янішевського.)

— Не знаю, це не важливо.

— Ну як, це важливо…

— Ну, тоді я свої слова забираю назад, і можна сказати, що ви діяли свідомо…

 Чому піднімалися
вгору по Інститутській?

 “Коли я дійшов до містка, побачив хлопця лицем до мене. Він схопився руками за груди і впав на коліна. На грудях в нього була темна пляма. Я зрозумів, що він поранений в груди, боявся, що він ще отримає кулю в спину. Я щитом закрив його зі спини. Хлопець був мого віку, може, старший на пару років. І тоді в мене з’явилася злість. Я взяв камінь і пішов далі…”

— Для чого ви туди пішли?

— Мені вже 50. То хай молоді себе побережуть. Побратимів треба було підтримати. Ситуація складна. Що відбувається — я не знав. Я думав, ми ще підійдемо до вогневої барикади. А коли підійшов — то вже бачив, що немає барикад, наші вже були на терасі біля Жовтневого… Далі Жовтневого пішли, щоб вернути позиції, які раніше були у протестувальників, — та снігова барикада, яка була біля станції метро. Це нас убезпечувало. Бо ті позиції, де ми були 18-го, були дуже невигідні — це як чаша, як в каньйоні, нас всіх зверху беркута́ закидували…

“Запалити шини — зробити димову завісу, щоб не могли прицільно стріляти…”

— Я почув постріл. Після пострілу я почув дзвінкий звук від щита. Побачив у щиті отвір десь посередині — 8–10 міліметрів. Я зрозумів, що ведуться постріли з бойової зброї. В подальшому мої дії були зумовлені самозахистом. Стаття 27 Конституції України зазначає, що кожна людина має право на життя і захищати життя інших людей. Куля, яка потрапила в щит, полетіла кудись далі за мене в натовп…

— Як ви мали захищати себе і інших?

— Навіть заплативши своїм життям.

— Я прибіг на допомогу пораненим — заступив з щитом за Гончаровського.

— Чи мали намір просуватись далі? 

— Ні… Чув зі сцени, що казали, що стріляють, щоб не йшли. Але від працівників правоохоронних органів не чув ніяких застережень…

“Мети захоплення урядового кварталу — не було. Далі снігової барикади іти закликів не було… Чув лише, що майданівці хочуть бути на Майдані, а Майдан окреслювався барикадами…”

“Чого я туди пішов?! Бо наших пацанів поклали… я б під кулі пішов за хлопців!”

“Логічна точка — снігова барикада — ми туди не дійшли…”

“Мені ніхто не наказував. Мета була… просто коли я побачив, що мітингувальники ідуть вперед, я вирішив до них долучитись…”

“Витягати поранених. Кричали, що на Інститутську потрібні медики. Звідти несли поранених… і вбитих…”

“Я з металевою огорожею був, ми йшли і закривали які там були поранені. Заходили за нього, ставили огорожу, і хлопці забирали пораненого. Це — головна причина руху вперед…”

“Мета перебування: відносити поранених і зайняти позиції. Не можна дати права піти на Майдан міліціонерам — любою ціною. Щоб вони не вбивали людей…”

— Мета була зайняти цю сніжну барикаду. Яким чином? Зайняти — прийти і стати…

— Ви бачили озброєних людей? Як ви намагались зайняти цю барикаду?

— Просто прийти.

 Ви для себе визначились: ці особи (правоохоронці), якщо ви просто прийдете, — вони вас запустять? Як ви вважали — вони будуть стріляти по вас?

— Звичайно що будуть.

Чи були підстави для застосування зброї?

Груповий (а то й збройний груповий) напад з боку майданівців і, відповідно, його відбиття правоохоронцями — це ідея-фікс принаймні одного з адвокатів беркутівців. Первинна позиція захисту підсудних — “Нас там не було, хто стріляв — невідомо” виглядає чимдалі неадекватнішою, і в якийсь момент від неї, вочевидь, вирішують відмовитися. Власне, захист беркутівців і готується до цього. Щоб обґрунтувати ПРАВО на застосування зброї з боку тих, “кого там не було”, а якщо були — то “точно не стріляли”. Наполегливість, з якою ставлять ці запитання, очевидно, має переконати суд і присутніх, що якщо потерпілі йдуть під кулі — то, сто відсотків, “накачані” і на штурм.

— Якщо “Беркут” відступав — можна вважати, що він втікав від вас? 

— Ні, не можна, ми були дуже далеко.

— Чи становили ви небезпеку?

— Ні, найближчих сто метрів працівників міліції не було…

“Загрози не міг становити для правоохоронців. Навіть якщо б сильно захотів, не зміг би докинути до них палицю…”

— Можна сказати, що це був штурм?

— Ні, я так не можу сказати. Це неможливо сказати, що це штурм. Протестувальники дійшли до барикади. І далі не йшли…

Чому не зважали на небезпеку? Чому не втекли в безпечне місце? Не було страху?

— Ви казали, що ви були в неадекватному стані: “не міг адекватно оцінювати ситуацію”, “страху не було”, “постріли лунали”. Небезпека попереду, а ви туди рухаєтесь?.. (Запитання від адвоката підсудних Решка.)

— Цитату ви вирвали з контексту. Я був в стресовому стані. Бо в мене стріляли — від цього стрес був. Тому не міг чітко думати, не міг координувати свої дії, не мав часу обдумувати. Стрес був… А страху не було.

— Шум пострілів не лякав вас? Не хотіли повернути назад? Чому?

— Бо бачив, що потрібно допомагати людям. Але коли я падав — перед очима пройшло все життя. Я подумав, що от тобі все — будеш калікою або помреш. Сказати, що це паніка, страх — ні. Якщо б я запанікував — я б загинув, бо як би я собі перетягнув ногу? Тобто паніки не було. Але життя — проскочило… Страху не було, бо коли ти бачиш, що гине людина і їй потрібно допомогти, — то тоді страху немає… Розумієте, є різні категорії людей з різними емоціями. Я готовий віддати життя за Україну, щоб була гарантія того, щоб краще жити. Ваші діти, мої і всіх… Навіть не буду обдумувати. А є люди, які більше люблять гроші, щось інше, але нічого за Україну не віддадуть. Так от я до тієї категорії людей, які можуть віддати життя, щоб було щось краще…Коли я підбіг до Жовтневого (ще на початку), я чув вистріли. Казали, що не вибігай, там стріляють — я почав ховатись за колону. Але як почали нести ранених і кричали, що потрібно нести ранених, — я не міг ховатись, я мусив бігти…

“Насправді я був дуже виснажений… від цієї ночі… Все в голові було як один день, не дуже чітко сприймав, що коїться…”

— Чому страху не було? Чи була ейфорія? Який це був емоційний стан?

— Був гнів. Мій стан обурення, гніву, несправедливості, через те що в центрі Європейської столиці серед білого дня вбивають людей…

— Стаття 15 прим. Закону “Про міліцію” говорить, що оголена зброя у правоохоронця — є попередженням про застосування. Ви знали зміст статті, чому пішли вперед?

— Ні я, ні ви, ні якась друга порядна людина не лишить поранених, яким потрібна була допомога…Насправді в цій статті через кому є підстави застосування зброї в такій ситуації: тільки спроба особи, яку затримує міліціонер з цією зброєю, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань чи доторкнувшись до зброї, дають працівнику міліції право стріляти… Де тут таке?

— Чому ви нікого не застерігали не йти вперед? Ви розуміли, що зброя буде застосована?

— Коли ми винесли першого хлопця — я сказав, що це вже не жарти…

— Чи ви очікували, що по вас будуть застосовувати зброю? (Запитання від судді.) 

— Ні не очікував.

— Чи хтось попереджав про це: “Хлопці там небезпечно!”?

— Зі сцени попереджали. Правоохоронці — ні…

“Якщо людина хоче мене вбити, я буду захищати своє життя різними методами — своє і життя людини поруч. Це моє законне право…”

Захист постійно намагається “звинуватити” потерпілих у відважності, самопожертві, відсутності страху. Подати готовність ризикувати життям як неадекватну поведінку, “ейфорію” — від чого?

Пригадується напівжарт 2013-го року, який народився ще до 30-го листопада. “Чим відрізняється Україна від Росії? В Україні на крики “Беркут!” — біжать на допомогу, а в Росії на крики “ОМОН!” — тікають в інший бік”. Чи це нормально? Очевидно, що в потерпілих і підсудних різні відповіді на це запитання. 

І, звісно, деякі запитання, як і інтерпретація відповідей, — певною мірою штучні, це лінія захисту, що підпорядкована зрозумілій стратегії. Але мені часом здається, що вони насправді так думають. І озвучують це не лише в суді на підтримку своєї позиції. Багато з цього є звичною “беркутівською риторикою” не лише підсудних, а й тих, хто досі працює тепер уже в поліції. Це світоглядний конфлікт. І його потрібно розв’язувати.

Саме тому необхідно встановлювати, як усе було, і доводити свою правоту. І ці запитання потрібні. Тому що потрібні відповіді. І мало хто так правильно й чітко на них відповість, як ті, хто був там. Хто був поранений, хто виносив поранених, хто дивився в очі смерті. Хто знає ціну цим відповідям. Хто її, власне, заплатив.

Це потрібно і для оцінки тих подій, і для розуміння нинішніх, і для того, щоб жити далі.

Це навіть важливіше, ніж покарання винних.

Тому потрібно ходити на суди, дивитись, слухати, розуміти. І пам’ятати.

Джерело, 12/01/2018

Зимовий Марафон для в’язнів Кремля

Грудень 24, 2017

Четвертий рік поспіль Євромайдан SOS разом із партнерами проводить традиційний зимовий марафон написання листів в’язням Кремля у рамках кампанії LetMyPeopleGo, щоб подарувати їм трохи тепла напередодні Різдва та Нового року.

Зимові свята в холодних російських тюрмах будуть зустрічати більше 60 громадян України. Їх ув’язнено за сфабрикованими справами на загальний строк близько 200 років. Серед них студенти, багатодітні батьки, люди з тяжкими захворюваннями, лідери кримськотатарського народу, правозахисники, митці та журналісти.

Для них листи із волі – це ковток свободи, зв’язок із зовнішнім світом та величезна моральна підтримка. Листи нагадують їм, що про них не забувають, що за їхнє звільнення борються, що їх чекають на волі.

Аби пройти тюремну цензуру слід дотримуватися простих правил:
– писати російською мовою;
– дотримуватися політичної нейтральності;
– вказувати на конверті рік народження, повне ім’я, по батькові та прізвище адресата;
– вкласти у конверт чисті аркуші паперу, марку та конверт, якщо ви сподіваєтеся на відповідь.

Подаруй тепло зимових свят!
Напиши листа тим, кого чекають вдома!
Перелік ув’язнених та адрес в’язниць: http://letmypeoplego.org.ua/uk/support/letter

#РіздвоЗаГратами #ChristmasBehindBars

Приєднуйся до події на ФБ українською:
https://www.facebook.com/events/1773705699598800/

Приєднуйся до події на ФБ англійською:
https://www.facebook.com/events/887557274732792/

Контакт для зв’язку: Яна Дорошенко, Центр громадянських свобод, тел. +38-067-568-78-76, lmpg.ukraine@gmail.com

Довідково:
Кампанія LetMyPeopleGo була ініційована Євромайдан SOS для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому Криму. Кампанія ставить за мету добитися звільнення усіх людей зі списку LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких, свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Координацію роботи кампанії здійснює Центр громадянських свобод. Контакти: lmpg.ukraine@gmail.com

Куди поділися усі хороші люди з Євромайдану?

Листопад 21, 2017

Історія громадянського суспільства і громадянського демократичного руху в Україні є дивовижною і сумною водночас.

Небагато країн у Європі можуть з такою гордістю озиратися у минуле, на тривалий шлях протестів та революцій, як Україна.

У небагатьох країнах інтелектуали та реформатори, робітники та консерватори виходили на вулиці та боролися за свої політичні права – чи то за часів тоталітарної радянської системи, чи то проти авторитарного захоплення держави клептократами.

Серед усіх радянських республік найбільша частка політичних в’язнів походила з України, і вони часто отримували набагато гірші вироки, ніж вихідці з інших радянських республік.

Небагато країн у Європі можуть з такою гордістю озиратися у минуле, на тривалий шлях протестів
та революцій, як Україна. Фото panaramka.ukr.net/Depositphotos

Публічні протести та акції заради демократизації продовжували залишатися способом боротьби і заразом давати надію на краще майбутнє – ті, хто підтримував акцію “країна без Кучми”, не могли мовчати, коли Янукович застосував силу до студентів на Майдані наприкінці 2013 року.

Сум, однак, полягає у тому, що дотепер це дивовижно активне громадянське суспільство так і не спромоглося ретранслювати свою енергію, бачення та блискучі ідеї у політичні структури так, щоб домогтися сталих змін.

Через чотири роки після початку Євромайдану українці можуть пишатися окремими “митями демократії”; але на демократичний рух вони поки що не здобулися.

Отже, питання стоїть так: а куди поділися всі ці хороші люди?

Певна частина лідерів Майдану пішли в уряд та парламент у 2014 році, однак загалом “хороші люди” практично відсутні у ключових органах влади в Україні.

Справа у тому, що громадяни почали відбудовувати державу “знизу”. У 2014 році утворилися численні організації та неформальні ініціативи, які підтримували українську армію тоді, коли держава не справлялася зі своїми нагальними обов’язками.

Ці групи збирали гроші та обладнання, виготовляли маскувальні сітки та жертвували доходи своїх маленьких підприємств на потреби армії.

Відповідно, залученість населення до волонтерства суттєво зросла: у 2014 році до громадських ініціатив долучалося 13% громадян.

Благодійні пожертви також значно зросли: 38% населення України жертвувало гроші на благодійність у 2014 році, тоді як у 2013 році – тільки 9%.

Водночас досвідчені громадські активісти, які мусили виїхати з Криму та Донецької та Луганської області, у 2014 році заснували організації для підтримки переселенців.

Досить швидко постала вражаюча мережа так званих “SOS-організацій”, часто на базі громадських або правозахисних організацій, які працювали вже багато років до того.

“Крим SOS” – це п’ять філій, які працюють в сімнадцяти регіонах країни. У проектах зайнято
в цілому більше півсотні співробітників. На фото співзасновниця Таміла Ташева

Такою, наприклад, є правозахисна організація “Поступ”, заснована у Луганську – надзвичайний приклад трансформації громадянського суспільства та його переорієнтації на нові потреби.

Активісти “Поступу” заснували “Восток SOS” і, разом з іншими SOS-організаціями, були рушіями заснування центру підтримки переселенців “Дім вільних людей” у Києві.

Те, що навіть за нещодавніх складних обставин громадянське суспільство в Україні зростає усе швидше та адаптує свою діяльність та навички до нових вимог, свідчить про його незламне почуття відповідальності.

Чи переходить ця кількість громадянської активності у збільшення демократії та верховенства права в Україні?

Якими б активними не були громадяни, громадянське суспільство за визначенням залишається за межами політики.

Готовність громадськості бити на сполох є життєво необхідним компонентом у будь-якій демократичній політичній системі, однак громадську сферу не варто плутати ані з політикою, ані з процесом демократизації.

Сама по собі демократизація тлумачиться американським соціологом та істориком Чарльзом Тіллі у його книзі “Демократія” 2007 року як “рух до ширших, більш рівних, захищених та взаємно зобов’язуючих консультацій”.

Ці консультації відбуваються між тими, хто маю владу, і тими, на кого ця влада поширюється, і по мірі того, як ці консультації стають дедалі більш інклюзивними та надійними, демократія збільшується та процвітає.

Громадянське суспільство може долучитися до цієї зростаючої політичної інклюзивності у два способи.

По-перше, громадські організації можуть бути “вартовими” (англ. “watchdogs”), які попереджають суспільство, щойно громадські права та свободи порушуються.

Захищаючи ці права, громадянське суспільство може забезпечити консультації і стежити за тим, щоб влада дотримувалася досягнутих домовленостей.

Громадські організації можуть бути “вартовими” (англ. “watchdogs”), які попереджають суспільство,
щойно громадські права та свободи порушуються. Фото palinchak/Depositphotos

По-друге, громадянське суспільство – це також суспільна царина демократичної соціалізації.

Громадяни, які об’єднуються за інтересами, у групи самодопомоги або навіть спортивні клуби, навчаються разом досягати спільних цілей, вести переговори і знаходити компроміс. Вони встановлюють демократичні цінності, суспільні “мережі довіри” та загальну солідарність.

В ідеалі такі об’єднання є містком між громадянами та владою і залучають їх до консультацій.

Динамічне громадянське суспільство, спроможне впливати на владу, поєднує обидві функції – і “вартових”, і демократичної соціалізації – і складається з численних організацій та ініціатив, які володіють потрібними навичками.

Дотепер хиба відносин між державою та громадянським суспільством в Україні полягала саме в тому, що функція “вартових” переважала – причиною цього були, з-поміж іншого, очікування західних донорів.

Більшість тих, хто підтримував українське громадянське суспільство з часів незалежності, очікували від нього саме “вартівної” функції.

Однак такі “вартові” мусять мати відповідних співрозмовників з боку держави – що толку собаці гавкати, якщо ніхто не слухає?

До Євромайдану влада намагалася не зважати або придушувати попередження захисників громадянських прав.

Після Євромайдану, а також на тлі військового конфлікту у Східній Україні та анексії Криму, суспільний клімат не полегшує “вартовим” роботи, бо тепер критиків чинної влади часто звинувачують в “антиукраїнськості”.

Волонтерський рух, що зароджується, є ознакою певної зміни у структурі громадянського суспільства України.

Ці групи цілком вписуються у категорію “соціалізованого” громадянського суспільства: в основному, це асоціації на місцевому рівні, які намагаються вирішити певну проблему.

Вони мають домовитися щодо власної стратегії, координуватися із владою та об’єднати різних людей та ідеї.

Такі асоціації є чимось більшим, ніж організовані групи інтересів та неурядові організації (НУО). Вони є тими царинами, де створюються мережі довіри, народжується солідарність і компроміси. Вони є суспільним гумусом для політичної інклюзивності.

Саме тому волонтери – це надія для України.

Волонтерський активізм не позбавлений застережень, зокрема через те, що може дозволити українській державі уникнути відповідальності там, де вона має прямі зобов’язання.

Однак волонтерський рух має розглядатися як перший важливий крок до того, що громадяни повертають собі державу.

Місцевий активізм, який ґрунтується на вимогах, об’єднання та співпраця тих, хто готовий щось змінювати і брати на себе суспільні зобов’язання, може у довгостроковій перспективі мати більший вплив на демократизацію, ніж будь-яка професійна моніторингова організація, яка працює у політично глухому середовищі.

Місцеві ініціативи, орієнтовані на розв’язання проблем, мають зростати та системно працювати над тим, щоб вибудовувати та закріплювати політичну інклюзивність в Україні.

Найбільша загроза їхній роботі – це дуже імовірне виснаження від заміщення колосального обсягу державних функцій.

Окрім цього, громадські мережі, які виникли за надзвичайних суспільних та політичних обставин, дуже емоційно заряджені та орієнтовані на розв’язання конкретної проблеми, тому незрозуміло, чи зможуть ці мережі допомоги армії та переселенцям переорієнтуватися на інші, не такі термінові, суспільні задачі.

Разом з тим, вони мають унікальний шанс знайти спосіб застосувати свої політичні навички, експертизу та натхнення щодо владних структур.

Місцеві активісти могли б заново висунути вимоги учасників Євромайдану, а також бути готовими взяти політику у свої руки.

“Вартові” організації також були б потрібні у цьому процесі для того, щоб забезпечити співпрацю та надійність місцевих та регіональних адміністрацій.

Відбудова держави не відбуватиметься з нуля, не буде ані зупинок, ані “чистого аркуша”. Однак громадянське суспільство має виявляти маленькі “вікна можливостей” на місцевому рівні, щоб посилювати демократизацію.

Хороші люди, як співає Джек Джонсон (пісня “Good People”, з альбому “In Between Dreams”), – це не ті, кого ми бачимо у новинах і на телебаченні.

Хороші люди вже почали повертати собі державу через свою власну залученість, вплив на формування політичного дискурсу та зберігаючи пильність щодо інституційних перетворень.

Якщо вони не зупиняться, Україна може здобути дещо більше, ніж тимчасові прояви демократії.

Громадянське суспільство має виявляти маленькі “вікна можливостей” на місцевому рівні, щоб посилювати демократизацію. Фото sarymsakov/Depositphotos

Сюзанн Воршех, Європейський університет “Віадріна”, Німеччина

Катерина Зарембо, переклад з англійської

“Спадщина Євромайдану” – спецпроект “Української правди. Життя” та авторів збірника наукових статей “Civil Society in Post-Euromaidan Ukraine”, який опублікують у випуску 2017 року наукового рецензованого журналу “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal”.

Це спроба оцінити, принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Джерело, 20/11/2017

Громадянське суспільство після Євромайдану: що змінилося?

Листопад 15, 2017

Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців.

Утім, Євромайдан як феномен не варто “списувати” у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.

У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей “Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану” з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal” і буде опублікований наприкінці 2017 року.

Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.

“КРАПЛЯ В ОКЕАНІ” ЧИ “МОЯ ХАТА СКРАЮ?”

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, “кольорові революції” двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні “довести революцію до кінця“, тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське
суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos

Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?

Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет “Віадріна”, Німеччина).

Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати “мережі довіри”, яких раніше не існувало.

Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура “неінституціалізованої довіри” – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.

У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко(Програма розвитку ООН) був вузький “кластер” громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.

Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.

У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.

Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.

Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та
зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos

Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках,  призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.

Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.

РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ

Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.

Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).

Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.

Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, “негромадянській”, тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.

В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.

Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.

У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто
закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з
російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos

Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Ганна Базило (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.

Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу “іншого” (англ. the Other).

Проблематика толерантності до “іншого” піднімається також у статті Марини Шевцової(Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).

Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?

Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що “волонтери” та “неурядові організації” за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).

Відповідно, вони мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.

Волонтери в Україні мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції
держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos

Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен “гібридизацією” громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.

Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?

Катерина Зарембо (Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.

Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.

В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень “Нова Україна”, Україна) розглянула інший феномен “злиття” волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови  до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.

Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції “Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту” 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.

Ольга Бурлюк, Гентський університет, Бельгія

Наталія Шаповалова, Фонд Карнегі за міжнародний мир

Натерина Зарембо, Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна

Джерело, 15/11/2017

Родини Героїв Небесної Сотні шоковані результатами конкурсу у Верховний суд та вимагають від Президента виконати обіцянки

Жовтень 17, 2017

Уже зовсім скоро, напередодні 4-тої річниці Революції Гідності, Президент поставить свій підпис під Указами про призначення суддів нового Верховного суду.

Це буде фінальним кроком у реалізації ініційованої Президентом судової реформи, обіцяного Гарантом Конституції очищення і оновлення судової системи та відновлення довіри до неї.

Зрештою, це мало бути виконанням однієї з ключових вимог Майдану, ради яких герої Небесної Сотні пожертвували своїм життям.

То чи виправдались сподівання їх родин? Чи не були ці жертви марними?

7-8 жовтня відбулися загальні збори ГО “Родини Героїв Небесної Сотні”, де було затверджене та підписане Відкрите звернення Родин до Президента у якому дано оцінку результатам конкурсу до Верховного суду та загальної ситуації з покаранням суддів Майдану.

Президенту України, п. Петру Порошенку

Відкрите звернення від Родин Героїв Небесної Сотні стосовно результату конкурсу у Верховний суд та ситуації з притягнення винних суддів до відповідальності

Під час Революції Гідності судді замість того, щоб захистити невинних, навпаки, стали слухняним каральним інструментом у руках злочинної влади. Сотні суддів виносили сотні очевидно неправосудних рішень про взяття під варту покалічених активістів, позбавлення прав керування автомайданівців, заборону мирних мітингів. Правових способів захисту просто не існувало. Усе це змусило Героїв Небесної Сотні жертвувати своїм життям ради змін на краще.

Влада взяла на себе зобов’язання забезпечити належне розслідування та покарання злочинців у мантіях. Минуло вже майже 4 роки. Однак ЖОДЕН суддя не поніс реального покарання у рамках кримінальних справ. Абсолютна більшість цих справ на початковій стадії.

З понад 350 “суддів Майдану” лише 34 звільнено. Інші 90 % залишаються на своїх посадах, отримують заробітну плату, здійснюють “кривосуддя”. З них 82 % вже точно не понесуть ЖОДНОГО покарання, бо Вища рада правосуддя відмовилась притягувати їх до відповідальності. У більшості випадків – у зв’язку з пропуском строків.

Рік тому, Ви, пане Президенте, ініціювали судову реформу, однією із найважливіших завдань якої було очищення судової влади від суддів, які себе дискредитували. Саме Ви обіцяли суспільству, що у нових судах будуть виключно доброчесні судді. 

Ключовим етапом реформи було проведення конкурсу у Верховний суд.

Яким же ж було наше здивування та розчарування, коли серед переможців цього конкурсу виявились судді, які забороняли мирні зібрання під час Революції Гідності (О.Золотніков), допомагали “суддям Майдану” ухилитись від відповідальності (М.Смокович, Л.Мороз, В.Юрченко, Т.Стрелець), покривали організаторів масового винесення неправосудних рішень та не сприяли розслідуванню злочинів “суддів Майдану” (А.Лесько, В.Сімоненко).

Переможцями конкурсу є ще цілий ряд інших кандидатур, які не можуть пояснити свої статки, виносили політично вмотивовані рішення, грубо порушували права людини і які, відповідно до висновків Громадської ради доброчесності, визнані такими, що не відповідають критеріям доброчесності та професійної етики. Однак ці висновки були відкинуті Вищою кваліфікаційною комісією суддів та Вищою радою правосуддя без будь-яких пояснень.

Такий результат конкурсу довів, що існуюча процедура добору суддів є недосконалою, а Вища кваліфікаційна комісія суддів та Вища рада правосуддя, які в більшості складаються з суддів неспроможні забезпечити очищення і оновлення судової системи відповідно до очікувань суспільства.

Нам тяжко уявити, що Ви після багатьох особистих обіцянок покарати винних, очистити судову владу, відновити довіру до суду поставите підпис на Указі про призначення цих осіб, суддями нового Верховного суду. Це, напередодні 4 річниці початку Революції Гідності, буде сприйматись як наруга над Героями Небесної Сотні та свідченням марності їх жертв. Очищення не відбудеться, реформа виявиться черговою фікцією, довіра до суду може вже ніколи не відновитись.

Ми ВИМАГАЄМО від Вас, пане Президенте:

 виконати свої зобов’язання гаранта Конституції та забезпечити виконання вимог Майдану, Конституції та своїх же ж обіцянок і не допустити призначення до Верховного суду вказаних суддів.

 вжити заходів для виправлення усіх недоліків процедури кваліфікаційного оцінювання суддів, які призвели до того, що такі особи перемогли у конкурсі, надати більше прав громадськості у доборі суддів та оновити склад і правила призначення членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів та Вищої ради правосуддя.

 найближчим часом запустити усі механізми для створення незалежного антикорупційного суду за спеціальною процедурою, яка не допустить перемоги у конкурсі дискредитованих осіб.

Президент несе персональну відповідальність за реалізацію вимог Майдану та судової реформи. Ми дуже розраховуємо, що Ви усвідомлюєте цю відповідальність і не змарнуєте шанси, які надані нашій країні завдяки жертвам Героїв Небесної Сотні.

Слава Україні!

Джерело, 16/10/2017

Руслан Зейтуллаєв Let My People Go

Серпень 28, 2017

Руслан Зейтуллаєв, кримський татарин, якого окупаційна влада призначила “терористом” та засудила до 15 років позбавлення волі. Вдома на нього чекають троє маленьких донечок.

Вже тричі Руслан оголошував голодування із вимогою зупинити політичні переслідування проти нього та всього кримськотатарського народу. Цього разу він тримав голодування 22 дні. І зупинив його перед етапуванням в Башкортостан.

У відеоролику Євромайдану SOS польські та українські дисиденти, які відсиділи свої строки за радянського режиму, та сучасні політв’язні путінського режиму звернулися до Руслана Зейтуллаєва із словами підтримки.

“Дорогий брате Руслане! Як відомо, після окупації нашої батьківщини Криму Росією, на долю нашого народу та окремих людей випало чимало бід. Ти так само проходиш через випробування й біди. Через безпідставне звинувачення тебе засудили до 15 років ув’язнення. Будь впевнений, ти не залишатимешся у неволі так довго. Всевишній допоможе нам звільнити кримський півострів від окупантів і зрадників. Ми зробимо все можливе, аби звільнити тебе. Не май сумнівів щодо цього. Ти дуже сміливий і терплячий. Нехай Аллах буде задоволений тобою. Сподіваюсь, найближчим часом ми зустрінемося на рідній землі” – лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв.
#LetMyPeopleGo

День Державного Прапора

Серпень 23, 2017

Сьогодні 23 серпня Україна відзначає День Державного Прапора. Це данина поваги стягу держави, який пройшов героїчний і досить складний шлях. Під цим прапором український народ утвердив свою державність, соборність та самостійність. І продовжує боротися за незалежність та демократію.

Державний прапор – це щось набагато більше, ніж просто символ. Під цим прапором співали гімн студенти на Майдані в оточенні беркуту. Під цим прапором йшли в бій добровольці, які зупинили просування російської агресії. У цей прапор загортали тих, хто не повернувся.

Державний прапор – це про свободу і перемогу, про вміння і готовність гуртуватися та долати будь-які перешкоди. Це несамовита гордість, що рветься з грудей, яка об’єднує, яка дає надію в найважчі часи.

Сьогодні, ми пропонуємо вам згадати лише кількох із тисяч людей в сучасній історії України, для яких український стяг став тією цінністю, заради якої вони пожертвували свободою, а часто – і власним життям.

прапор, освячений кров’ю

РІК БЕЗКАРНОСТІ: ГРОМАДСЬКІСТЬ НАЗВАЛА СИСТЕМНІ ПРОБЛЕМИ У РОЗСЛІДУВАНІ СПРАВ ЄВРОМАЙДАНУ

Лютий 28, 2017

“Рік безкарності” – саме так охарактеризували реальний стан із розслідуванняя злочинів проти протестного руху учасники прес-конференції «Розслідування справ Майдану: рух із швидкістю черепахи». Представники громадських ініціатив та адвокатів постраждалих представили альтернативний погляд на хід розслідування та оприлюднили результати громадського аналізу ефективності роботи органів слідства по цим справам.

У представлених ними матеріалах проаналізований кожен епізод, який розслідується органами прокуратури, починаючи із затримання групи львівських студентів 25 листопада 2013 року аж до масового розстрілу безбройних протестувальників 20 лютого 2014 року.

“Якщо говорити про розслідування вбивств учасників протесту у січні-лютому 2014 року, то відсутність достатнього технічного забезпечення, зволікання із кваліфікацією дій осіб, арештованих ще в квітні 2014 року, саботаж МВС, умисне затягування судового розгляду, – це далеко не повний перелік недоліків слідства, які ми спостерігали у цих справах. – вважає адвокат потерпілих Павло ДИКАНЬ. Але під час Євромайдану вчинялися й інші злочини. Попри це, є провадження, де за цілий рік не відбулося жодних зрушень по справі. Це і побиття правоохоронцями людей під час подій 1 грудня на вулиці Банковій, і нанесення тілесних ушкоджень 24-м постраждалим під час спроби штурму Майдану 11 грудня і, на жаль, багато інших.”

Окремі справи вже передані до суду. Спостереження на на судових процесах над обвинуваченими в організації чи безпосередньому виконані злочинів під час Євромайдану, здійснює група громадського спостереження «ОЗОН». Сам ОЗОН розпочав моніторинг судових процесів ще в грудні 2013 року, коли почали масово затримувати активістів в Києві та регіонах. Тоді спостерігачі фіксували усі порушення права на справедливий суд та надали переконаливі підтвердження щодо використання судів як інструменту політичних переслідувань.

«Якщо рік назад на лавах підсудних по всій країні сиділи сотні активістів Євромайдану, то сьогодні – поки що десятки тих, хто намагався придушити мирний протест. ОЗОН відслідковує усі такі справи. Дані моніторингу над цієї категорією судових процесів ми оформлюємо у вигляді звітів. Інформація відкрита, тож нею можуть користуватися як сторони процесу, так і судова адміністрація, щоби виправити відзначені нами організаційні недоліки, які істотно впливають на забезпечення права на справедливий суд.» – коментує Валерія РИБАК, координатор групи громадського спостереження «ОЗОН».

Окрема частина звіту стосується розслідування щодо використання ДАІ для переслідування учасників Автомайдану. Так, на даний момент слідством встановлено та ведуться справи стосовно працівників ДАІ, які безпосередньо складали підроблені документи. Понад 30 справ уже передано до суду. Вже винесено 1 обвинувальний вирок. За фактами прийняття суддями неправосудних рішень порушено 20 кримінальних проваджень, але прогрес є лише у 2 справах.

“Завдяки тиску громадськості останнім часом прокуратура активізувалась. Так, ми позитивно оцінюємо дії слідчих стосовно суддів Царевич О.І. та Кицюка В.П. та заяви Генерального прокурора щодо необхідності притягнути до відповідальності осіб, які віддавали злочинні накази і контролювали їх виконання. – резюмує Роман МАСЕЛКО, адвокат Автомайдану. – Тепер справа за тим, щоб втілити ці заяви в життя”.

Адвокати скаржаться на відсутність реальних кроків, які спрямовані на встановлення організаторів переслідувань. Так, справи по інспекторах ДАІ розслідуються як самостійні злочини, тобто слідство вважає, що усі 415 інспекторів ДАІ на власний розсуд (ймовірно на грунті особистої неприязні) сфабрикували протоколи проти учасників протестного руху.

Нічим не можна пояснити і неналежну організацію самого процесу розслідування справ Євромайдану. Попри запевнення вищого керівництва держави про важливість ефективного розслідування усіх злочинів, вчинених під час системного та масштабного нападу на протестний рух, саме розслідування протягом тривалого часу було розсереджено по різним провадженням та здійснювалося різними органами слідства. Відтак жодний слідчий чи прокурор не мав уявлення про загальну картину розслідування та не міг встановити взаємозв’язки між епізодами. Тільки через 10 місяців після початку розслідування у складі Генеральної прокуратури України було створено управління спеціальних розслідувань як єдиний центр з розслідування усіх злочинів, вчинених у період протестних акцій в Україні. Але процесуальні строки розслідування підходять до кінця, тож часу у новоствореного управління лишилося небагато.

“Рік тому Євромайдан SOS публічно звернувся до новипризначених очільників відповідних державних органів щодо їх бездіяльності по збору доказів брутального розстрілу безбройних протестувальників 18-20 лютого. Зараз ми підводимо невтішні підсумки цілого року розслідування і конкретно називаємо системні проблеми та недоліки розслідування, проходячись по кожному епізоду. Ми сподіваємося, що наш аналіз стане в нагоді новоствореному управлінню спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури, яке з грудня 2014 року почало системно займатися справами Майдану.” – заявляє Олександра МАТВІЙЧУК, координатор громадської ініціативи Євромайдан SOS.

Детальніша інформація по звіту та інфографіка доступні за посиланням:

http://old.ccl.org.ua/news/3333/

З будь-якими питаннями прохання звертатись до Марії Іваник +380507058672, old.ccl.org.ua@gmail.com

Результаты поиска:

Почути, щоб зрозуміти. Згадати, щоб пам’ятати

Січень 13, 2018

Суди у справах Майдану в більшості людей зазвичай асоціюються з запитаннями — КОЛИ? (покарають винних), ХТО? (стріляв/бив/віддавав накази) і ЯК? (вони могли).

Але насправді, запитання, які там звучать, і відповіді на них— набагато ширші, глибші й важливіші. У Святошинському суді вже три роки слухають потерпілих — поранених 20 лютого 2014-го року на вулиці Інститутській і близьких загиблих. 18–20-го лютого — це кульмінація тримісячного протесту. Ранок 20-го — це злам. Злам свідомості. Злам історії.

Хто вони — ці люди, які змінили історію країни? Як і навіщо вони там опинилися? Чому пішли? Про що думали? Що відчували? Що для них протест? Влада? Закон? Як мають діяти правоохоронці в подібних ситуаціях?

Сподіваюся, що колись хтось таки зробить велике дослідження на цю тему. А поки що — мої особисті суб’єктивні спостереження. Далі в тексті цитуватиму відповіді (мовою оригіналу, зі збереженням лексики) потерпілих (постраждалих на Майдані та родичів загиблих) на запитання — прокуратури, суду, захисту. Звісно, деякі з тих запитань — тенденційні, мета їх — підловити потерпілих, обурити їх, вигородити підсудних. Але від того відповіді не втрачають своєї цінності. З одного боку нам здається, що ми все те знаємо. Але ж з іншого — вже, наче, й забуваємо. А не можна. Бо ціна цих відповідей — надто велика.

Чому поїхали на Майдан?

“Він сказав: “Мамо, ну так не можна. Через пару років ми просто будемо жити в зоні. Нам будуть казати, що робити, нам будуть казати, що говорити. Я хочу жити в свобідній країні”, — І я не мала аргументів йому відмовити…”

“На Майдані син був добу. Приїхав 19-го зранку. Після пекельної ночі з 18-го на 19-те…”

“Бо побили студентів 30-го листопада. Я не міг того стерпіти…”

“Приїхав на студентський протест ще 22 листопада, потім був ще декілька разів…”

“Причина протесту — Харківські угоди, пониження життєвого рівня людей, Янукович розвернувся від підписання асоціації з Європою і не підписав її…”

“Вирішив приїхати. Тому що розганяли Майдан несанкціоновано і незаконно. Я підтримував майданівців, погоджувався з їхньою думкою…”

“Сама наша присутність на Майдані є психологічним тиском. Ми стоїмо, ми протестуємо, ми не йдемо. Хоч влада на нас ніяк не реагувала. Діалогу з боку влади не було ніякого. Ми продовжували ходити. Ми ходили на пікетування до МВС, Генпрокуратури…”

“До 20-го лютого вже були Нігоян, білорус. Я якраз був на Майдані, коли їх хоронили. Це вражає. Це підтверджувало, що нам потрібно стояти далі, бо з нас би, таких маленьких, зробили б те саме, що з Гонгадзе. Але нас би не шукали навіть…”

“Атмосфера на Майдані подобалась. Через це і їздив. Мене дуже тішило, що приходили на віче в неділю, всі зі своїми дітьми, стояли там. Був на Різдво на Майдані. Над Майданом на Різдво небо було чисте. Видно по периметру хмари, а над Майданом розвиднілося. Чисто… Відчувалось, що це справжнє…”

(Захист беркутівців дуже цікавить це питання, можливо, вони хочуть віднайти якісь схеми, аналогічні завезенню “тітушок” у Маріїнку, але зазвичай відповіді їх розчаровують. Насправді, як на мене, дійсно важливо зрозуміти, як це було, — скільки людей з різних куточків країни з’їхалося на Майдан, побачивши, що там відбувалося 18-го. Хто ночував на Майдані, хто був щойно з дороги? Відомо, що на Інститутській були представники хмельницької сотні “Свободи”, сотні “Волинська січ”, окремі протестувальники з 1-ї і 3-ї сотень самооборони, але багато людей не належало до сотень.) 

— На Майдан (именно в Киев) вообще сначала поехал потому, что там Pink Floyd обещали на Новый год…

— И как? (Тут і далі — напівжирним шрифтом позначено запитання, що їх ставили потерпілим. — Є.З.)

— Ну посмотрел. Понравилось. Pink Floyd уехал, а я — остался.

— Суд уведомляет, что уважает ваш музыкальный выбор…

“Востаннє 19-го я дібрався до Майдану автобусом. Безкоштовно. Я подзвонив людині, яка організовувала автобус зі Львова. Я так робив, коли мені треба було доїхати на Майдан: “Є місця вільні?” — “Є”, — каже…”

“18-го  числа сын собрал рюкзак и экспрессом — первым поездом поехал в Киев. Увидел разгон мирной ходы по телевизору…”

— Хто організовував автобуси для поїздки в Київ? 

— Не знаю, біля облради організовували, записувались до 17-ти годин, складали списки. Тільки з 21-го року брали. Мені не було тоді 21-го року… Але я приходив пізніше, казав, що вже записувався раніше, дав 100 гривень і поїхав.

Ваше ставлення до правоохоронців?

— Чи склалося у вас неприязне відношення до правоохоронців?

— Як до структури — так. Персонально — ні…

“Яка різниця? Правоохоронець, майданівець — людина…”

“Я сам — колишній міліціонер…”

— Про що була розмова? (З ВВшниками в Жовтневому палаці.) 

— Це була розмова: “Хлопці, що ви тут робите?”. І потім далі: “Давайте думати, як вас вивести”.

“Якщо б правоохоронці намагались би зайти на Майдан, ми би їх пустили. А якби летів на мене з кийком і загрожував би моєму життю — то захищався би…”

“На той час (18 лютого 2014-го ) Олександр Храпаченко (загинув 20 лютого) підходив до працівників міліції, спілкувався з ними. І підійшов до нас і сказав, що вони нічого не будуть робити — вони просто виконують свій обов’язок…”

“Той, що був з автоматом Калашнікова навів на нас автомат і вистрілив. Вони мовчали, нічого не казали. Хлопці, ті що з Майдану, пробували кричати “Не стріляй!” — вони не реагували…”

— Для вас було важливо, щоб вони не постраждали? (Про ВВшників у Жовтневому.)

— Так важливо. Я хотів, щоб вони не постраждали…

“Настрій був — ВВшників не зачіпати. Вони молоді хлопці і часто — не за своєю волею… Тому майданівці мали за установку не шкодити їм…”

— Їхньою свідомістю маніпулювали. Їм казали, що нам платять 1000—5000 гривень чи доларів за стояння на барикаді. Це серед нас такі чутки ходили.

— Де, від кого це чули? (Запитання від підсудного екс-беркутівця Янішевського.)

— Не знаю, це не важливо.

— Ну як, це важливо…

— Ну, тоді я свої слова забираю назад, і можна сказати, що ви діяли свідомо…

 Чому піднімалися
вгору по Інститутській?

 “Коли я дійшов до містка, побачив хлопця лицем до мене. Він схопився руками за груди і впав на коліна. На грудях в нього була темна пляма. Я зрозумів, що він поранений в груди, боявся, що він ще отримає кулю в спину. Я щитом закрив його зі спини. Хлопець був мого віку, може, старший на пару років. І тоді в мене з’явилася злість. Я взяв камінь і пішов далі…”

— Для чого ви туди пішли?

— Мені вже 50. То хай молоді себе побережуть. Побратимів треба було підтримати. Ситуація складна. Що відбувається — я не знав. Я думав, ми ще підійдемо до вогневої барикади. А коли підійшов — то вже бачив, що немає барикад, наші вже були на терасі біля Жовтневого… Далі Жовтневого пішли, щоб вернути позиції, які раніше були у протестувальників, — та снігова барикада, яка була біля станції метро. Це нас убезпечувало. Бо ті позиції, де ми були 18-го, були дуже невигідні — це як чаша, як в каньйоні, нас всіх зверху беркута́ закидували…

“Запалити шини — зробити димову завісу, щоб не могли прицільно стріляти…”

— Я почув постріл. Після пострілу я почув дзвінкий звук від щита. Побачив у щиті отвір десь посередині — 8–10 міліметрів. Я зрозумів, що ведуться постріли з бойової зброї. В подальшому мої дії були зумовлені самозахистом. Стаття 27 Конституції України зазначає, що кожна людина має право на життя і захищати життя інших людей. Куля, яка потрапила в щит, полетіла кудись далі за мене в натовп…

— Як ви мали захищати себе і інших?

— Навіть заплативши своїм життям.

— Я прибіг на допомогу пораненим — заступив з щитом за Гончаровського.

— Чи мали намір просуватись далі? 

— Ні… Чув зі сцени, що казали, що стріляють, щоб не йшли. Але від працівників правоохоронних органів не чув ніяких застережень…

“Мети захоплення урядового кварталу — не було. Далі снігової барикади іти закликів не було… Чув лише, що майданівці хочуть бути на Майдані, а Майдан окреслювався барикадами…”

“Чого я туди пішов?! Бо наших пацанів поклали… я б під кулі пішов за хлопців!”

“Логічна точка — снігова барикада — ми туди не дійшли…”

“Мені ніхто не наказував. Мета була… просто коли я побачив, що мітингувальники ідуть вперед, я вирішив до них долучитись…”

“Витягати поранених. Кричали, що на Інститутську потрібні медики. Звідти несли поранених… і вбитих…”

“Я з металевою огорожею був, ми йшли і закривали які там були поранені. Заходили за нього, ставили огорожу, і хлопці забирали пораненого. Це — головна причина руху вперед…”

“Мета перебування: відносити поранених і зайняти позиції. Не можна дати права піти на Майдан міліціонерам — любою ціною. Щоб вони не вбивали людей…”

— Мета була зайняти цю сніжну барикаду. Яким чином? Зайняти — прийти і стати…

— Ви бачили озброєних людей? Як ви намагались зайняти цю барикаду?

— Просто прийти.

 Ви для себе визначились: ці особи (правоохоронці), якщо ви просто прийдете, — вони вас запустять? Як ви вважали — вони будуть стріляти по вас?

— Звичайно що будуть.

Чи були підстави для застосування зброї?

Груповий (а то й збройний груповий) напад з боку майданівців і, відповідно, його відбиття правоохоронцями — це ідея-фікс принаймні одного з адвокатів беркутівців. Первинна позиція захисту підсудних — “Нас там не було, хто стріляв — невідомо” виглядає чимдалі неадекватнішою, і в якийсь момент від неї, вочевидь, вирішують відмовитися. Власне, захист беркутівців і готується до цього. Щоб обґрунтувати ПРАВО на застосування зброї з боку тих, “кого там не було”, а якщо були — то “точно не стріляли”. Наполегливість, з якою ставлять ці запитання, очевидно, має переконати суд і присутніх, що якщо потерпілі йдуть під кулі — то, сто відсотків, “накачані” і на штурм.

— Якщо “Беркут” відступав — можна вважати, що він втікав від вас? 

— Ні, не можна, ми були дуже далеко.

— Чи становили ви небезпеку?

— Ні, найближчих сто метрів працівників міліції не було…

“Загрози не міг становити для правоохоронців. Навіть якщо б сильно захотів, не зміг би докинути до них палицю…”

— Можна сказати, що це був штурм?

— Ні, я так не можу сказати. Це неможливо сказати, що це штурм. Протестувальники дійшли до барикади. І далі не йшли…

Чому не зважали на небезпеку? Чому не втекли в безпечне місце? Не було страху?

— Ви казали, що ви були в неадекватному стані: “не міг адекватно оцінювати ситуацію”, “страху не було”, “постріли лунали”. Небезпека попереду, а ви туди рухаєтесь?.. (Запитання від адвоката підсудних Решка.)

— Цитату ви вирвали з контексту. Я був в стресовому стані. Бо в мене стріляли — від цього стрес був. Тому не міг чітко думати, не міг координувати свої дії, не мав часу обдумувати. Стрес був… А страху не було.

— Шум пострілів не лякав вас? Не хотіли повернути назад? Чому?

— Бо бачив, що потрібно допомагати людям. Але коли я падав — перед очима пройшло все життя. Я подумав, що от тобі все — будеш калікою або помреш. Сказати, що це паніка, страх — ні. Якщо б я запанікував — я б загинув, бо як би я собі перетягнув ногу? Тобто паніки не було. Але життя — проскочило… Страху не було, бо коли ти бачиш, що гине людина і їй потрібно допомогти, — то тоді страху немає… Розумієте, є різні категорії людей з різними емоціями. Я готовий віддати життя за Україну, щоб була гарантія того, щоб краще жити. Ваші діти, мої і всіх… Навіть не буду обдумувати. А є люди, які більше люблять гроші, щось інше, але нічого за Україну не віддадуть. Так от я до тієї категорії людей, які можуть віддати життя, щоб було щось краще…Коли я підбіг до Жовтневого (ще на початку), я чув вистріли. Казали, що не вибігай, там стріляють — я почав ховатись за колону. Але як почали нести ранених і кричали, що потрібно нести ранених, — я не міг ховатись, я мусив бігти…

“Насправді я був дуже виснажений… від цієї ночі… Все в голові було як один день, не дуже чітко сприймав, що коїться…”

— Чому страху не було? Чи була ейфорія? Який це був емоційний стан?

— Був гнів. Мій стан обурення, гніву, несправедливості, через те що в центрі Європейської столиці серед білого дня вбивають людей…

— Стаття 15 прим. Закону “Про міліцію” говорить, що оголена зброя у правоохоронця — є попередженням про застосування. Ви знали зміст статті, чому пішли вперед?

— Ні я, ні ви, ні якась друга порядна людина не лишить поранених, яким потрібна була допомога…Насправді в цій статті через кому є підстави застосування зброї в такій ситуації: тільки спроба особи, яку затримує міліціонер з цією зброєю, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань чи доторкнувшись до зброї, дають працівнику міліції право стріляти… Де тут таке?

— Чому ви нікого не застерігали не йти вперед? Ви розуміли, що зброя буде застосована?

— Коли ми винесли першого хлопця — я сказав, що це вже не жарти…

— Чи ви очікували, що по вас будуть застосовувати зброю? (Запитання від судді.) 

— Ні не очікував.

— Чи хтось попереджав про це: “Хлопці там небезпечно!”?

— Зі сцени попереджали. Правоохоронці — ні…

“Якщо людина хоче мене вбити, я буду захищати своє життя різними методами — своє і життя людини поруч. Це моє законне право…”

Захист постійно намагається “звинуватити” потерпілих у відважності, самопожертві, відсутності страху. Подати готовність ризикувати життям як неадекватну поведінку, “ейфорію” — від чого?

Пригадується напівжарт 2013-го року, який народився ще до 30-го листопада. “Чим відрізняється Україна від Росії? В Україні на крики “Беркут!” — біжать на допомогу, а в Росії на крики “ОМОН!” — тікають в інший бік”. Чи це нормально? Очевидно, що в потерпілих і підсудних різні відповіді на це запитання. 

І, звісно, деякі запитання, як і інтерпретація відповідей, — певною мірою штучні, це лінія захисту, що підпорядкована зрозумілій стратегії. Але мені часом здається, що вони насправді так думають. І озвучують це не лише в суді на підтримку своєї позиції. Багато з цього є звичною “беркутівською риторикою” не лише підсудних, а й тих, хто досі працює тепер уже в поліції. Це світоглядний конфлікт. І його потрібно розв’язувати.

Саме тому необхідно встановлювати, як усе було, і доводити свою правоту. І ці запитання потрібні. Тому що потрібні відповіді. І мало хто так правильно й чітко на них відповість, як ті, хто був там. Хто був поранений, хто виносив поранених, хто дивився в очі смерті. Хто знає ціну цим відповідям. Хто її, власне, заплатив.

Це потрібно і для оцінки тих подій, і для розуміння нинішніх, і для того, щоб жити далі.

Це навіть важливіше, ніж покарання винних.

Тому потрібно ходити на суди, дивитись, слухати, розуміти. І пам’ятати.

Джерело, 12/01/2018

Зимовий Марафон для в’язнів Кремля

Грудень 24, 2017

Четвертий рік поспіль Євромайдан SOS разом із партнерами проводить традиційний зимовий марафон написання листів в’язням Кремля у рамках кампанії LetMyPeopleGo, щоб подарувати їм трохи тепла напередодні Різдва та Нового року.

Зимові свята в холодних російських тюрмах будуть зустрічати більше 60 громадян України. Їх ув’язнено за сфабрикованими справами на загальний строк близько 200 років. Серед них студенти, багатодітні батьки, люди з тяжкими захворюваннями, лідери кримськотатарського народу, правозахисники, митці та журналісти.

Для них листи із волі – це ковток свободи, зв’язок із зовнішнім світом та величезна моральна підтримка. Листи нагадують їм, що про них не забувають, що за їхнє звільнення борються, що їх чекають на волі.

Аби пройти тюремну цензуру слід дотримуватися простих правил:
– писати російською мовою;
– дотримуватися політичної нейтральності;
– вказувати на конверті рік народження, повне ім’я, по батькові та прізвище адресата;
– вкласти у конверт чисті аркуші паперу, марку та конверт, якщо ви сподіваєтеся на відповідь.

Подаруй тепло зимових свят!
Напиши листа тим, кого чекають вдома!
Перелік ув’язнених та адрес в’язниць: http://letmypeoplego.org.ua/uk/support/letter

#РіздвоЗаГратами #ChristmasBehindBars

Приєднуйся до події на ФБ українською:
https://www.facebook.com/events/1773705699598800/

Приєднуйся до події на ФБ англійською:
https://www.facebook.com/events/887557274732792/

Контакт для зв’язку: Яна Дорошенко, Центр громадянських свобод, тел. +38-067-568-78-76, lmpg.ukraine@gmail.com

Довідково:
Кампанія LetMyPeopleGo була ініційована Євромайдан SOS для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому Криму. Кампанія ставить за мету добитися звільнення усіх людей зі списку LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких, свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Координацію роботи кампанії здійснює Центр громадянських свобод. Контакти: lmpg.ukraine@gmail.com

Куди поділися усі хороші люди з Євромайдану?

Листопад 21, 2017

Історія громадянського суспільства і громадянського демократичного руху в Україні є дивовижною і сумною водночас.

Небагато країн у Європі можуть з такою гордістю озиратися у минуле, на тривалий шлях протестів та революцій, як Україна.

У небагатьох країнах інтелектуали та реформатори, робітники та консерватори виходили на вулиці та боролися за свої політичні права – чи то за часів тоталітарної радянської системи, чи то проти авторитарного захоплення держави клептократами.

Серед усіх радянських республік найбільша частка політичних в’язнів походила з України, і вони часто отримували набагато гірші вироки, ніж вихідці з інших радянських республік.

Небагато країн у Європі можуть з такою гордістю озиратися у минуле, на тривалий шлях протестів
та революцій, як Україна. Фото panaramka.ukr.net/Depositphotos

Публічні протести та акції заради демократизації продовжували залишатися способом боротьби і заразом давати надію на краще майбутнє – ті, хто підтримував акцію “країна без Кучми”, не могли мовчати, коли Янукович застосував силу до студентів на Майдані наприкінці 2013 року.

Сум, однак, полягає у тому, що дотепер це дивовижно активне громадянське суспільство так і не спромоглося ретранслювати свою енергію, бачення та блискучі ідеї у політичні структури так, щоб домогтися сталих змін.

Через чотири роки після початку Євромайдану українці можуть пишатися окремими “митями демократії”; але на демократичний рух вони поки що не здобулися.

Отже, питання стоїть так: а куди поділися всі ці хороші люди?

Певна частина лідерів Майдану пішли в уряд та парламент у 2014 році, однак загалом “хороші люди” практично відсутні у ключових органах влади в Україні.

Справа у тому, що громадяни почали відбудовувати державу “знизу”. У 2014 році утворилися численні організації та неформальні ініціативи, які підтримували українську армію тоді, коли держава не справлялася зі своїми нагальними обов’язками.

Ці групи збирали гроші та обладнання, виготовляли маскувальні сітки та жертвували доходи своїх маленьких підприємств на потреби армії.

Відповідно, залученість населення до волонтерства суттєво зросла: у 2014 році до громадських ініціатив долучалося 13% громадян.

Благодійні пожертви також значно зросли: 38% населення України жертвувало гроші на благодійність у 2014 році, тоді як у 2013 році – тільки 9%.

Водночас досвідчені громадські активісти, які мусили виїхати з Криму та Донецької та Луганської області, у 2014 році заснували організації для підтримки переселенців.

Досить швидко постала вражаюча мережа так званих “SOS-організацій”, часто на базі громадських або правозахисних організацій, які працювали вже багато років до того.

“Крим SOS” – це п’ять філій, які працюють в сімнадцяти регіонах країни. У проектах зайнято
в цілому більше півсотні співробітників. На фото співзасновниця Таміла Ташева

Такою, наприклад, є правозахисна організація “Поступ”, заснована у Луганську – надзвичайний приклад трансформації громадянського суспільства та його переорієнтації на нові потреби.

Активісти “Поступу” заснували “Восток SOS” і, разом з іншими SOS-організаціями, були рушіями заснування центру підтримки переселенців “Дім вільних людей” у Києві.

Те, що навіть за нещодавніх складних обставин громадянське суспільство в Україні зростає усе швидше та адаптує свою діяльність та навички до нових вимог, свідчить про його незламне почуття відповідальності.

Чи переходить ця кількість громадянської активності у збільшення демократії та верховенства права в Україні?

Якими б активними не були громадяни, громадянське суспільство за визначенням залишається за межами політики.

Готовність громадськості бити на сполох є життєво необхідним компонентом у будь-якій демократичній політичній системі, однак громадську сферу не варто плутати ані з політикою, ані з процесом демократизації.

Сама по собі демократизація тлумачиться американським соціологом та істориком Чарльзом Тіллі у його книзі “Демократія” 2007 року як “рух до ширших, більш рівних, захищених та взаємно зобов’язуючих консультацій”.

Ці консультації відбуваються між тими, хто маю владу, і тими, на кого ця влада поширюється, і по мірі того, як ці консультації стають дедалі більш інклюзивними та надійними, демократія збільшується та процвітає.

Громадянське суспільство може долучитися до цієї зростаючої політичної інклюзивності у два способи.

По-перше, громадські організації можуть бути “вартовими” (англ. “watchdogs”), які попереджають суспільство, щойно громадські права та свободи порушуються.

Захищаючи ці права, громадянське суспільство може забезпечити консультації і стежити за тим, щоб влада дотримувалася досягнутих домовленостей.

Громадські організації можуть бути “вартовими” (англ. “watchdogs”), які попереджають суспільство,
щойно громадські права та свободи порушуються. Фото palinchak/Depositphotos

По-друге, громадянське суспільство – це також суспільна царина демократичної соціалізації.

Громадяни, які об’єднуються за інтересами, у групи самодопомоги або навіть спортивні клуби, навчаються разом досягати спільних цілей, вести переговори і знаходити компроміс. Вони встановлюють демократичні цінності, суспільні “мережі довіри” та загальну солідарність.

В ідеалі такі об’єднання є містком між громадянами та владою і залучають їх до консультацій.

Динамічне громадянське суспільство, спроможне впливати на владу, поєднує обидві функції – і “вартових”, і демократичної соціалізації – і складається з численних організацій та ініціатив, які володіють потрібними навичками.

Дотепер хиба відносин між державою та громадянським суспільством в Україні полягала саме в тому, що функція “вартових” переважала – причиною цього були, з-поміж іншого, очікування західних донорів.

Більшість тих, хто підтримував українське громадянське суспільство з часів незалежності, очікували від нього саме “вартівної” функції.

Однак такі “вартові” мусять мати відповідних співрозмовників з боку держави – що толку собаці гавкати, якщо ніхто не слухає?

До Євромайдану влада намагалася не зважати або придушувати попередження захисників громадянських прав.

Після Євромайдану, а також на тлі військового конфлікту у Східній Україні та анексії Криму, суспільний клімат не полегшує “вартовим” роботи, бо тепер критиків чинної влади часто звинувачують в “антиукраїнськості”.

Волонтерський рух, що зароджується, є ознакою певної зміни у структурі громадянського суспільства України.

Ці групи цілком вписуються у категорію “соціалізованого” громадянського суспільства: в основному, це асоціації на місцевому рівні, які намагаються вирішити певну проблему.

Вони мають домовитися щодо власної стратегії, координуватися із владою та об’єднати різних людей та ідеї.

Такі асоціації є чимось більшим, ніж організовані групи інтересів та неурядові організації (НУО). Вони є тими царинами, де створюються мережі довіри, народжується солідарність і компроміси. Вони є суспільним гумусом для політичної інклюзивності.

Саме тому волонтери – це надія для України.

Волонтерський активізм не позбавлений застережень, зокрема через те, що може дозволити українській державі уникнути відповідальності там, де вона має прямі зобов’язання.

Однак волонтерський рух має розглядатися як перший важливий крок до того, що громадяни повертають собі державу.

Місцевий активізм, який ґрунтується на вимогах, об’єднання та співпраця тих, хто готовий щось змінювати і брати на себе суспільні зобов’язання, може у довгостроковій перспективі мати більший вплив на демократизацію, ніж будь-яка професійна моніторингова організація, яка працює у політично глухому середовищі.

Місцеві ініціативи, орієнтовані на розв’язання проблем, мають зростати та системно працювати над тим, щоб вибудовувати та закріплювати політичну інклюзивність в Україні.

Найбільша загроза їхній роботі – це дуже імовірне виснаження від заміщення колосального обсягу державних функцій.

Окрім цього, громадські мережі, які виникли за надзвичайних суспільних та політичних обставин, дуже емоційно заряджені та орієнтовані на розв’язання конкретної проблеми, тому незрозуміло, чи зможуть ці мережі допомоги армії та переселенцям переорієнтуватися на інші, не такі термінові, суспільні задачі.

Разом з тим, вони мають унікальний шанс знайти спосіб застосувати свої політичні навички, експертизу та натхнення щодо владних структур.

Місцеві активісти могли б заново висунути вимоги учасників Євромайдану, а також бути готовими взяти політику у свої руки.

“Вартові” організації також були б потрібні у цьому процесі для того, щоб забезпечити співпрацю та надійність місцевих та регіональних адміністрацій.

Відбудова держави не відбуватиметься з нуля, не буде ані зупинок, ані “чистого аркуша”. Однак громадянське суспільство має виявляти маленькі “вікна можливостей” на місцевому рівні, щоб посилювати демократизацію.

Хороші люди, як співає Джек Джонсон (пісня “Good People”, з альбому “In Between Dreams”), – це не ті, кого ми бачимо у новинах і на телебаченні.

Хороші люди вже почали повертати собі державу через свою власну залученість, вплив на формування політичного дискурсу та зберігаючи пильність щодо інституційних перетворень.

Якщо вони не зупиняться, Україна може здобути дещо більше, ніж тимчасові прояви демократії.

Громадянське суспільство має виявляти маленькі “вікна можливостей” на місцевому рівні, щоб посилювати демократизацію. Фото sarymsakov/Depositphotos

Сюзанн Воршех, Європейський університет “Віадріна”, Німеччина

Катерина Зарембо, переклад з англійської

“Спадщина Євромайдану” – спецпроект “Української правди. Життя” та авторів збірника наукових статей “Civil Society in Post-Euromaidan Ukraine”, який опублікують у випуску 2017 року наукового рецензованого журналу “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal”.

Це спроба оцінити, принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Джерело, 20/11/2017

Громадянське суспільство після Євромайдану: що змінилося?

Листопад 15, 2017

Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців.

Утім, Євромайдан як феномен не варто “списувати” у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.

У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей “Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану” з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal” і буде опублікований наприкінці 2017 року.

Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.

“КРАПЛЯ В ОКЕАНІ” ЧИ “МОЯ ХАТА СКРАЮ?”

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, “кольорові революції” двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні “довести революцію до кінця“, тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське
суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos

Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?

Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет “Віадріна”, Німеччина).

Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати “мережі довіри”, яких раніше не існувало.

Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура “неінституціалізованої довіри” – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.

У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко(Програма розвитку ООН) був вузький “кластер” громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.

Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.

У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.

Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.

Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та
зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos

Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках,  призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.

Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.

РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ

Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.

Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).

Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.

Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, “негромадянській”, тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.

В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.

Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.

У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто
закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з
російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos

Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Ганна Базило (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.

Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу “іншого” (англ. the Other).

Проблематика толерантності до “іншого” піднімається також у статті Марини Шевцової(Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).

Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?

Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що “волонтери” та “неурядові організації” за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).

Відповідно, вони мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.

Волонтери в Україні мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції
держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos

Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен “гібридизацією” громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.

Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?

Катерина Зарембо (Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.

Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.

В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень “Нова Україна”, Україна) розглянула інший феномен “злиття” волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови  до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.

Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції “Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту” 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.

Ольга Бурлюк, Гентський університет, Бельгія

Наталія Шаповалова, Фонд Карнегі за міжнародний мир

Натерина Зарембо, Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна

Джерело, 15/11/2017

Родини Героїв Небесної Сотні шоковані результатами конкурсу у Верховний суд та вимагають від Президента виконати обіцянки

Жовтень 17, 2017

Уже зовсім скоро, напередодні 4-тої річниці Революції Гідності, Президент поставить свій підпис під Указами про призначення суддів нового Верховного суду.

Це буде фінальним кроком у реалізації ініційованої Президентом судової реформи, обіцяного Гарантом Конституції очищення і оновлення судової системи та відновлення довіри до неї.

Зрештою, це мало бути виконанням однієї з ключових вимог Майдану, ради яких герої Небесної Сотні пожертвували своїм життям.

То чи виправдались сподівання їх родин? Чи не були ці жертви марними?

7-8 жовтня відбулися загальні збори ГО “Родини Героїв Небесної Сотні”, де було затверджене та підписане Відкрите звернення Родин до Президента у якому дано оцінку результатам конкурсу до Верховного суду та загальної ситуації з покаранням суддів Майдану.

Президенту України, п. Петру Порошенку

Відкрите звернення від Родин Героїв Небесної Сотні стосовно результату конкурсу у Верховний суд та ситуації з притягнення винних суддів до відповідальності

Під час Революції Гідності судді замість того, щоб захистити невинних, навпаки, стали слухняним каральним інструментом у руках злочинної влади. Сотні суддів виносили сотні очевидно неправосудних рішень про взяття під варту покалічених активістів, позбавлення прав керування автомайданівців, заборону мирних мітингів. Правових способів захисту просто не існувало. Усе це змусило Героїв Небесної Сотні жертвувати своїм життям ради змін на краще.

Влада взяла на себе зобов’язання забезпечити належне розслідування та покарання злочинців у мантіях. Минуло вже майже 4 роки. Однак ЖОДЕН суддя не поніс реального покарання у рамках кримінальних справ. Абсолютна більшість цих справ на початковій стадії.

З понад 350 “суддів Майдану” лише 34 звільнено. Інші 90 % залишаються на своїх посадах, отримують заробітну плату, здійснюють “кривосуддя”. З них 82 % вже точно не понесуть ЖОДНОГО покарання, бо Вища рада правосуддя відмовилась притягувати їх до відповідальності. У більшості випадків – у зв’язку з пропуском строків.

Рік тому, Ви, пане Президенте, ініціювали судову реформу, однією із найважливіших завдань якої було очищення судової влади від суддів, які себе дискредитували. Саме Ви обіцяли суспільству, що у нових судах будуть виключно доброчесні судді. 

Ключовим етапом реформи було проведення конкурсу у Верховний суд.

Яким же ж було наше здивування та розчарування, коли серед переможців цього конкурсу виявились судді, які забороняли мирні зібрання під час Революції Гідності (О.Золотніков), допомагали “суддям Майдану” ухилитись від відповідальності (М.Смокович, Л.Мороз, В.Юрченко, Т.Стрелець), покривали організаторів масового винесення неправосудних рішень та не сприяли розслідуванню злочинів “суддів Майдану” (А.Лесько, В.Сімоненко).

Переможцями конкурсу є ще цілий ряд інших кандидатур, які не можуть пояснити свої статки, виносили політично вмотивовані рішення, грубо порушували права людини і які, відповідно до висновків Громадської ради доброчесності, визнані такими, що не відповідають критеріям доброчесності та професійної етики. Однак ці висновки були відкинуті Вищою кваліфікаційною комісією суддів та Вищою радою правосуддя без будь-яких пояснень.

Такий результат конкурсу довів, що існуюча процедура добору суддів є недосконалою, а Вища кваліфікаційна комісія суддів та Вища рада правосуддя, які в більшості складаються з суддів неспроможні забезпечити очищення і оновлення судової системи відповідно до очікувань суспільства.

Нам тяжко уявити, що Ви після багатьох особистих обіцянок покарати винних, очистити судову владу, відновити довіру до суду поставите підпис на Указі про призначення цих осіб, суддями нового Верховного суду. Це, напередодні 4 річниці початку Революції Гідності, буде сприйматись як наруга над Героями Небесної Сотні та свідченням марності їх жертв. Очищення не відбудеться, реформа виявиться черговою фікцією, довіра до суду може вже ніколи не відновитись.

Ми ВИМАГАЄМО від Вас, пане Президенте:

 виконати свої зобов’язання гаранта Конституції та забезпечити виконання вимог Майдану, Конституції та своїх же ж обіцянок і не допустити призначення до Верховного суду вказаних суддів.

 вжити заходів для виправлення усіх недоліків процедури кваліфікаційного оцінювання суддів, які призвели до того, що такі особи перемогли у конкурсі, надати більше прав громадськості у доборі суддів та оновити склад і правила призначення членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів та Вищої ради правосуддя.

 найближчим часом запустити усі механізми для створення незалежного антикорупційного суду за спеціальною процедурою, яка не допустить перемоги у конкурсі дискредитованих осіб.

Президент несе персональну відповідальність за реалізацію вимог Майдану та судової реформи. Ми дуже розраховуємо, що Ви усвідомлюєте цю відповідальність і не змарнуєте шанси, які надані нашій країні завдяки жертвам Героїв Небесної Сотні.

Слава Україні!

Джерело, 16/10/2017

Руслан Зейтуллаєв Let My People Go

Серпень 28, 2017

Руслан Зейтуллаєв, кримський татарин, якого окупаційна влада призначила “терористом” та засудила до 15 років позбавлення волі. Вдома на нього чекають троє маленьких донечок.

Вже тричі Руслан оголошував голодування із вимогою зупинити політичні переслідування проти нього та всього кримськотатарського народу. Цього разу він тримав голодування 22 дні. І зупинив його перед етапуванням в Башкортостан.

У відеоролику Євромайдану SOS польські та українські дисиденти, які відсиділи свої строки за радянського режиму, та сучасні політв’язні путінського режиму звернулися до Руслана Зейтуллаєва із словами підтримки.

“Дорогий брате Руслане! Як відомо, після окупації нашої батьківщини Криму Росією, на долю нашого народу та окремих людей випало чимало бід. Ти так само проходиш через випробування й біди. Через безпідставне звинувачення тебе засудили до 15 років ув’язнення. Будь впевнений, ти не залишатимешся у неволі так довго. Всевишній допоможе нам звільнити кримський півострів від окупантів і зрадників. Ми зробимо все можливе, аби звільнити тебе. Не май сумнівів щодо цього. Ти дуже сміливий і терплячий. Нехай Аллах буде задоволений тобою. Сподіваюсь, найближчим часом ми зустрінемося на рідній землі” – лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв.
#LetMyPeopleGo

День Державного Прапора

Серпень 23, 2017

Сьогодні 23 серпня Україна відзначає День Державного Прапора. Це данина поваги стягу держави, який пройшов героїчний і досить складний шлях. Під цим прапором український народ утвердив свою державність, соборність та самостійність. І продовжує боротися за незалежність та демократію.

Державний прапор – це щось набагато більше, ніж просто символ. Під цим прапором співали гімн студенти на Майдані в оточенні беркуту. Під цим прапором йшли в бій добровольці, які зупинили просування російської агресії. У цей прапор загортали тих, хто не повернувся.

Державний прапор – це про свободу і перемогу, про вміння і готовність гуртуватися та долати будь-які перешкоди. Це несамовита гордість, що рветься з грудей, яка об’єднує, яка дає надію в найважчі часи.

Сьогодні, ми пропонуємо вам згадати лише кількох із тисяч людей в сучасній історії України, для яких український стяг став тією цінністю, заради якої вони пожертвували свободою, а часто – і власним життям.

прапор, освячений кров’ю

РІК БЕЗКАРНОСТІ: ГРОМАДСЬКІСТЬ НАЗВАЛА СИСТЕМНІ ПРОБЛЕМИ У РОЗСЛІДУВАНІ СПРАВ ЄВРОМАЙДАНУ

Лютий 28, 2017

“Рік безкарності” – саме так охарактеризували реальний стан із розслідуванняя злочинів проти протестного руху учасники прес-конференції «Розслідування справ Майдану: рух із швидкістю черепахи». Представники громадських ініціатив та адвокатів постраждалих представили альтернативний погляд на хід розслідування та оприлюднили результати громадського аналізу ефективності роботи органів слідства по цим справам.

У представлених ними матеріалах проаналізований кожен епізод, який розслідується органами прокуратури, починаючи із затримання групи львівських студентів 25 листопада 2013 року аж до масового розстрілу безбройних протестувальників 20 лютого 2014 року.

“Якщо говорити про розслідування вбивств учасників протесту у січні-лютому 2014 року, то відсутність достатнього технічного забезпечення, зволікання із кваліфікацією дій осіб, арештованих ще в квітні 2014 року, саботаж МВС, умисне затягування судового розгляду, – це далеко не повний перелік недоліків слідства, які ми спостерігали у цих справах. – вважає адвокат потерпілих Павло ДИКАНЬ. Але під час Євромайдану вчинялися й інші злочини. Попри це, є провадження, де за цілий рік не відбулося жодних зрушень по справі. Це і побиття правоохоронцями людей під час подій 1 грудня на вулиці Банковій, і нанесення тілесних ушкоджень 24-м постраждалим під час спроби штурму Майдану 11 грудня і, на жаль, багато інших.”

Окремі справи вже передані до суду. Спостереження на на судових процесах над обвинуваченими в організації чи безпосередньому виконані злочинів під час Євромайдану, здійснює група громадського спостереження «ОЗОН». Сам ОЗОН розпочав моніторинг судових процесів ще в грудні 2013 року, коли почали масово затримувати активістів в Києві та регіонах. Тоді спостерігачі фіксували усі порушення права на справедливий суд та надали переконаливі підтвердження щодо використання судів як інструменту політичних переслідувань.

«Якщо рік назад на лавах підсудних по всій країні сиділи сотні активістів Євромайдану, то сьогодні – поки що десятки тих, хто намагався придушити мирний протест. ОЗОН відслідковує усі такі справи. Дані моніторингу над цієї категорією судових процесів ми оформлюємо у вигляді звітів. Інформація відкрита, тож нею можуть користуватися як сторони процесу, так і судова адміністрація, щоби виправити відзначені нами організаційні недоліки, які істотно впливають на забезпечення права на справедливий суд.» – коментує Валерія РИБАК, координатор групи громадського спостереження «ОЗОН».

Окрема частина звіту стосується розслідування щодо використання ДАІ для переслідування учасників Автомайдану. Так, на даний момент слідством встановлено та ведуться справи стосовно працівників ДАІ, які безпосередньо складали підроблені документи. Понад 30 справ уже передано до суду. Вже винесено 1 обвинувальний вирок. За фактами прийняття суддями неправосудних рішень порушено 20 кримінальних проваджень, але прогрес є лише у 2 справах.

“Завдяки тиску громадськості останнім часом прокуратура активізувалась. Так, ми позитивно оцінюємо дії слідчих стосовно суддів Царевич О.І. та Кицюка В.П. та заяви Генерального прокурора щодо необхідності притягнути до відповідальності осіб, які віддавали злочинні накази і контролювали їх виконання. – резюмує Роман МАСЕЛКО, адвокат Автомайдану. – Тепер справа за тим, щоб втілити ці заяви в життя”.

Адвокати скаржаться на відсутність реальних кроків, які спрямовані на встановлення організаторів переслідувань. Так, справи по інспекторах ДАІ розслідуються як самостійні злочини, тобто слідство вважає, що усі 415 інспекторів ДАІ на власний розсуд (ймовірно на грунті особистої неприязні) сфабрикували протоколи проти учасників протестного руху.

Нічим не можна пояснити і неналежну організацію самого процесу розслідування справ Євромайдану. Попри запевнення вищого керівництва держави про важливість ефективного розслідування усіх злочинів, вчинених під час системного та масштабного нападу на протестний рух, саме розслідування протягом тривалого часу було розсереджено по різним провадженням та здійснювалося різними органами слідства. Відтак жодний слідчий чи прокурор не мав уявлення про загальну картину розслідування та не міг встановити взаємозв’язки між епізодами. Тільки через 10 місяців після початку розслідування у складі Генеральної прокуратури України було створено управління спеціальних розслідувань як єдиний центр з розслідування усіх злочинів, вчинених у період протестних акцій в Україні. Але процесуальні строки розслідування підходять до кінця, тож часу у новоствореного управління лишилося небагато.

“Рік тому Євромайдан SOS публічно звернувся до новипризначених очільників відповідних державних органів щодо їх бездіяльності по збору доказів брутального розстрілу безбройних протестувальників 18-20 лютого. Зараз ми підводимо невтішні підсумки цілого року розслідування і конкретно називаємо системні проблеми та недоліки розслідування, проходячись по кожному епізоду. Ми сподіваємося, що наш аналіз стане в нагоді новоствореному управлінню спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури, яке з грудня 2014 року почало системно займатися справами Майдану.” – заявляє Олександра МАТВІЙЧУК, координатор громадської ініціативи Євромайдан SOS.

Детальніша інформація по звіту та інфографіка доступні за посиланням:

http://old.ccl.org.ua/news/3333/

З будь-якими питаннями прохання звертатись до Марії Іваник +380507058672, old.ccl.org.ua@gmail.com

Результаты поиска:

Почути, щоб зрозуміти. Згадати, щоб пам’ятати

Січень 13, 2018

Суди у справах Майдану в більшості людей зазвичай асоціюються з запитаннями — КОЛИ? (покарають винних), ХТО? (стріляв/бив/віддавав накази) і ЯК? (вони могли).

Але насправді, запитання, які там звучать, і відповіді на них— набагато ширші, глибші й важливіші. У Святошинському суді вже три роки слухають потерпілих — поранених 20 лютого 2014-го року на вулиці Інститутській і близьких загиблих. 18–20-го лютого — це кульмінація тримісячного протесту. Ранок 20-го — це злам. Злам свідомості. Злам історії.

Хто вони — ці люди, які змінили історію країни? Як і навіщо вони там опинилися? Чому пішли? Про що думали? Що відчували? Що для них протест? Влада? Закон? Як мають діяти правоохоронці в подібних ситуаціях?

Сподіваюся, що колись хтось таки зробить велике дослідження на цю тему. А поки що — мої особисті суб’єктивні спостереження. Далі в тексті цитуватиму відповіді (мовою оригіналу, зі збереженням лексики) потерпілих (постраждалих на Майдані та родичів загиблих) на запитання — прокуратури, суду, захисту. Звісно, деякі з тих запитань — тенденційні, мета їх — підловити потерпілих, обурити їх, вигородити підсудних. Але від того відповіді не втрачають своєї цінності. З одного боку нам здається, що ми все те знаємо. Але ж з іншого — вже, наче, й забуваємо. А не можна. Бо ціна цих відповідей — надто велика.

Чому поїхали на Майдан?

“Він сказав: “Мамо, ну так не можна. Через пару років ми просто будемо жити в зоні. Нам будуть казати, що робити, нам будуть казати, що говорити. Я хочу жити в свобідній країні”, — І я не мала аргументів йому відмовити…”

“На Майдані син був добу. Приїхав 19-го зранку. Після пекельної ночі з 18-го на 19-те…”

“Бо побили студентів 30-го листопада. Я не міг того стерпіти…”

“Приїхав на студентський протест ще 22 листопада, потім був ще декілька разів…”

“Причина протесту — Харківські угоди, пониження життєвого рівня людей, Янукович розвернувся від підписання асоціації з Європою і не підписав її…”

“Вирішив приїхати. Тому що розганяли Майдан несанкціоновано і незаконно. Я підтримував майданівців, погоджувався з їхньою думкою…”

“Сама наша присутність на Майдані є психологічним тиском. Ми стоїмо, ми протестуємо, ми не йдемо. Хоч влада на нас ніяк не реагувала. Діалогу з боку влади не було ніякого. Ми продовжували ходити. Ми ходили на пікетування до МВС, Генпрокуратури…”

“До 20-го лютого вже були Нігоян, білорус. Я якраз був на Майдані, коли їх хоронили. Це вражає. Це підтверджувало, що нам потрібно стояти далі, бо з нас би, таких маленьких, зробили б те саме, що з Гонгадзе. Але нас би не шукали навіть…”

“Атмосфера на Майдані подобалась. Через це і їздив. Мене дуже тішило, що приходили на віче в неділю, всі зі своїми дітьми, стояли там. Був на Різдво на Майдані. Над Майданом на Різдво небо було чисте. Видно по периметру хмари, а над Майданом розвиднілося. Чисто… Відчувалось, що це справжнє…”

(Захист беркутівців дуже цікавить це питання, можливо, вони хочуть віднайти якісь схеми, аналогічні завезенню “тітушок” у Маріїнку, але зазвичай відповіді їх розчаровують. Насправді, як на мене, дійсно важливо зрозуміти, як це було, — скільки людей з різних куточків країни з’їхалося на Майдан, побачивши, що там відбувалося 18-го. Хто ночував на Майдані, хто був щойно з дороги? Відомо, що на Інститутській були представники хмельницької сотні “Свободи”, сотні “Волинська січ”, окремі протестувальники з 1-ї і 3-ї сотень самооборони, але багато людей не належало до сотень.) 

— На Майдан (именно в Киев) вообще сначала поехал потому, что там Pink Floyd обещали на Новый год…

— И как? (Тут і далі — напівжирним шрифтом позначено запитання, що їх ставили потерпілим. — Є.З.)

— Ну посмотрел. Понравилось. Pink Floyd уехал, а я — остался.

— Суд уведомляет, что уважает ваш музыкальный выбор…

“Востаннє 19-го я дібрався до Майдану автобусом. Безкоштовно. Я подзвонив людині, яка організовувала автобус зі Львова. Я так робив, коли мені треба було доїхати на Майдан: “Є місця вільні?” — “Є”, — каже…”

“18-го  числа сын собрал рюкзак и экспрессом — первым поездом поехал в Киев. Увидел разгон мирной ходы по телевизору…”

— Хто організовував автобуси для поїздки в Київ? 

— Не знаю, біля облради організовували, записувались до 17-ти годин, складали списки. Тільки з 21-го року брали. Мені не було тоді 21-го року… Але я приходив пізніше, казав, що вже записувався раніше, дав 100 гривень і поїхав.

Ваше ставлення до правоохоронців?

— Чи склалося у вас неприязне відношення до правоохоронців?

— Як до структури — так. Персонально — ні…

“Яка різниця? Правоохоронець, майданівець — людина…”

“Я сам — колишній міліціонер…”

— Про що була розмова? (З ВВшниками в Жовтневому палаці.) 

— Це була розмова: “Хлопці, що ви тут робите?”. І потім далі: “Давайте думати, як вас вивести”.

“Якщо б правоохоронці намагались би зайти на Майдан, ми би їх пустили. А якби летів на мене з кийком і загрожував би моєму життю — то захищався би…”

“На той час (18 лютого 2014-го ) Олександр Храпаченко (загинув 20 лютого) підходив до працівників міліції, спілкувався з ними. І підійшов до нас і сказав, що вони нічого не будуть робити — вони просто виконують свій обов’язок…”

“Той, що був з автоматом Калашнікова навів на нас автомат і вистрілив. Вони мовчали, нічого не казали. Хлопці, ті що з Майдану, пробували кричати “Не стріляй!” — вони не реагували…”

— Для вас було важливо, щоб вони не постраждали? (Про ВВшників у Жовтневому.)

— Так важливо. Я хотів, щоб вони не постраждали…

“Настрій був — ВВшників не зачіпати. Вони молоді хлопці і часто — не за своєю волею… Тому майданівці мали за установку не шкодити їм…”

— Їхньою свідомістю маніпулювали. Їм казали, що нам платять 1000—5000 гривень чи доларів за стояння на барикаді. Це серед нас такі чутки ходили.

— Де, від кого це чули? (Запитання від підсудного екс-беркутівця Янішевського.)

— Не знаю, це не важливо.

— Ну як, це важливо…

— Ну, тоді я свої слова забираю назад, і можна сказати, що ви діяли свідомо…

 Чому піднімалися
вгору по Інститутській?

 “Коли я дійшов до містка, побачив хлопця лицем до мене. Він схопився руками за груди і впав на коліна. На грудях в нього була темна пляма. Я зрозумів, що він поранений в груди, боявся, що він ще отримає кулю в спину. Я щитом закрив його зі спини. Хлопець був мого віку, може, старший на пару років. І тоді в мене з’явилася злість. Я взяв камінь і пішов далі…”

— Для чого ви туди пішли?

— Мені вже 50. То хай молоді себе побережуть. Побратимів треба було підтримати. Ситуація складна. Що відбувається — я не знав. Я думав, ми ще підійдемо до вогневої барикади. А коли підійшов — то вже бачив, що немає барикад, наші вже були на терасі біля Жовтневого… Далі Жовтневого пішли, щоб вернути позиції, які раніше були у протестувальників, — та снігова барикада, яка була біля станції метро. Це нас убезпечувало. Бо ті позиції, де ми були 18-го, були дуже невигідні — це як чаша, як в каньйоні, нас всіх зверху беркута́ закидували…

“Запалити шини — зробити димову завісу, щоб не могли прицільно стріляти…”

— Я почув постріл. Після пострілу я почув дзвінкий звук від щита. Побачив у щиті отвір десь посередині — 8–10 міліметрів. Я зрозумів, що ведуться постріли з бойової зброї. В подальшому мої дії були зумовлені самозахистом. Стаття 27 Конституції України зазначає, що кожна людина має право на життя і захищати життя інших людей. Куля, яка потрапила в щит, полетіла кудись далі за мене в натовп…

— Як ви мали захищати себе і інших?

— Навіть заплативши своїм життям.

— Я прибіг на допомогу пораненим — заступив з щитом за Гончаровського.

— Чи мали намір просуватись далі? 

— Ні… Чув зі сцени, що казали, що стріляють, щоб не йшли. Але від працівників правоохоронних органів не чув ніяких застережень…

“Мети захоплення урядового кварталу — не було. Далі снігової барикади іти закликів не було… Чув лише, що майданівці хочуть бути на Майдані, а Майдан окреслювався барикадами…”

“Чого я туди пішов?! Бо наших пацанів поклали… я б під кулі пішов за хлопців!”

“Логічна точка — снігова барикада — ми туди не дійшли…”

“Мені ніхто не наказував. Мета була… просто коли я побачив, що мітингувальники ідуть вперед, я вирішив до них долучитись…”

“Витягати поранених. Кричали, що на Інститутську потрібні медики. Звідти несли поранених… і вбитих…”

“Я з металевою огорожею був, ми йшли і закривали які там були поранені. Заходили за нього, ставили огорожу, і хлопці забирали пораненого. Це — головна причина руху вперед…”

“Мета перебування: відносити поранених і зайняти позиції. Не можна дати права піти на Майдан міліціонерам — любою ціною. Щоб вони не вбивали людей…”

— Мета була зайняти цю сніжну барикаду. Яким чином? Зайняти — прийти і стати…

— Ви бачили озброєних людей? Як ви намагались зайняти цю барикаду?

— Просто прийти.

 Ви для себе визначились: ці особи (правоохоронці), якщо ви просто прийдете, — вони вас запустять? Як ви вважали — вони будуть стріляти по вас?

— Звичайно що будуть.

Чи були підстави для застосування зброї?

Груповий (а то й збройний груповий) напад з боку майданівців і, відповідно, його відбиття правоохоронцями — це ідея-фікс принаймні одного з адвокатів беркутівців. Первинна позиція захисту підсудних — “Нас там не було, хто стріляв — невідомо” виглядає чимдалі неадекватнішою, і в якийсь момент від неї, вочевидь, вирішують відмовитися. Власне, захист беркутівців і готується до цього. Щоб обґрунтувати ПРАВО на застосування зброї з боку тих, “кого там не було”, а якщо були — то “точно не стріляли”. Наполегливість, з якою ставлять ці запитання, очевидно, має переконати суд і присутніх, що якщо потерпілі йдуть під кулі — то, сто відсотків, “накачані” і на штурм.

— Якщо “Беркут” відступав — можна вважати, що він втікав від вас? 

— Ні, не можна, ми були дуже далеко.

— Чи становили ви небезпеку?

— Ні, найближчих сто метрів працівників міліції не було…

“Загрози не міг становити для правоохоронців. Навіть якщо б сильно захотів, не зміг би докинути до них палицю…”

— Можна сказати, що це був штурм?

— Ні, я так не можу сказати. Це неможливо сказати, що це штурм. Протестувальники дійшли до барикади. І далі не йшли…

Чому не зважали на небезпеку? Чому не втекли в безпечне місце? Не було страху?

— Ви казали, що ви були в неадекватному стані: “не міг адекватно оцінювати ситуацію”, “страху не було”, “постріли лунали”. Небезпека попереду, а ви туди рухаєтесь?.. (Запитання від адвоката підсудних Решка.)

— Цитату ви вирвали з контексту. Я був в стресовому стані. Бо в мене стріляли — від цього стрес був. Тому не міг чітко думати, не міг координувати свої дії, не мав часу обдумувати. Стрес був… А страху не було.

— Шум пострілів не лякав вас? Не хотіли повернути назад? Чому?

— Бо бачив, що потрібно допомагати людям. Але коли я падав — перед очима пройшло все життя. Я подумав, що от тобі все — будеш калікою або помреш. Сказати, що це паніка, страх — ні. Якщо б я запанікував — я б загинув, бо як би я собі перетягнув ногу? Тобто паніки не було. Але життя — проскочило… Страху не було, бо коли ти бачиш, що гине людина і їй потрібно допомогти, — то тоді страху немає… Розумієте, є різні категорії людей з різними емоціями. Я готовий віддати життя за Україну, щоб була гарантія того, щоб краще жити. Ваші діти, мої і всіх… Навіть не буду обдумувати. А є люди, які більше люблять гроші, щось інше, але нічого за Україну не віддадуть. Так от я до тієї категорії людей, які можуть віддати життя, щоб було щось краще…Коли я підбіг до Жовтневого (ще на початку), я чув вистріли. Казали, що не вибігай, там стріляють — я почав ховатись за колону. Але як почали нести ранених і кричали, що потрібно нести ранених, — я не міг ховатись, я мусив бігти…

“Насправді я був дуже виснажений… від цієї ночі… Все в голові було як один день, не дуже чітко сприймав, що коїться…”

— Чому страху не було? Чи була ейфорія? Який це був емоційний стан?

— Був гнів. Мій стан обурення, гніву, несправедливості, через те що в центрі Європейської столиці серед білого дня вбивають людей…

— Стаття 15 прим. Закону “Про міліцію” говорить, що оголена зброя у правоохоронця — є попередженням про застосування. Ви знали зміст статті, чому пішли вперед?

— Ні я, ні ви, ні якась друга порядна людина не лишить поранених, яким потрібна була допомога…Насправді в цій статті через кому є підстави застосування зброї в такій ситуації: тільки спроба особи, яку затримує міліціонер з цією зброєю, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань чи доторкнувшись до зброї, дають працівнику міліції право стріляти… Де тут таке?

— Чому ви нікого не застерігали не йти вперед? Ви розуміли, що зброя буде застосована?

— Коли ми винесли першого хлопця — я сказав, що це вже не жарти…

— Чи ви очікували, що по вас будуть застосовувати зброю? (Запитання від судді.) 

— Ні не очікував.

— Чи хтось попереджав про це: “Хлопці там небезпечно!”?

— Зі сцени попереджали. Правоохоронці — ні…

“Якщо людина хоче мене вбити, я буду захищати своє життя різними методами — своє і життя людини поруч. Це моє законне право…”

Захист постійно намагається “звинуватити” потерпілих у відважності, самопожертві, відсутності страху. Подати готовність ризикувати життям як неадекватну поведінку, “ейфорію” — від чого?

Пригадується напівжарт 2013-го року, який народився ще до 30-го листопада. “Чим відрізняється Україна від Росії? В Україні на крики “Беркут!” — біжать на допомогу, а в Росії на крики “ОМОН!” — тікають в інший бік”. Чи це нормально? Очевидно, що в потерпілих і підсудних різні відповіді на це запитання. 

І, звісно, деякі запитання, як і інтерпретація відповідей, — певною мірою штучні, це лінія захисту, що підпорядкована зрозумілій стратегії. Але мені часом здається, що вони насправді так думають. І озвучують це не лише в суді на підтримку своєї позиції. Багато з цього є звичною “беркутівською риторикою” не лише підсудних, а й тих, хто досі працює тепер уже в поліції. Це світоглядний конфлікт. І його потрібно розв’язувати.

Саме тому необхідно встановлювати, як усе було, і доводити свою правоту. І ці запитання потрібні. Тому що потрібні відповіді. І мало хто так правильно й чітко на них відповість, як ті, хто був там. Хто був поранений, хто виносив поранених, хто дивився в очі смерті. Хто знає ціну цим відповідям. Хто її, власне, заплатив.

Це потрібно і для оцінки тих подій, і для розуміння нинішніх, і для того, щоб жити далі.

Це навіть важливіше, ніж покарання винних.

Тому потрібно ходити на суди, дивитись, слухати, розуміти. І пам’ятати.

Джерело, 12/01/2018

Зимовий Марафон для в’язнів Кремля

Грудень 24, 2017

Четвертий рік поспіль Євромайдан SOS разом із партнерами проводить традиційний зимовий марафон написання листів в’язням Кремля у рамках кампанії LetMyPeopleGo, щоб подарувати їм трохи тепла напередодні Різдва та Нового року.

Зимові свята в холодних російських тюрмах будуть зустрічати більше 60 громадян України. Їх ув’язнено за сфабрикованими справами на загальний строк близько 200 років. Серед них студенти, багатодітні батьки, люди з тяжкими захворюваннями, лідери кримськотатарського народу, правозахисники, митці та журналісти.

Для них листи із волі – це ковток свободи, зв’язок із зовнішнім світом та величезна моральна підтримка. Листи нагадують їм, що про них не забувають, що за їхнє звільнення борються, що їх чекають на волі.

Аби пройти тюремну цензуру слід дотримуватися простих правил:
– писати російською мовою;
– дотримуватися політичної нейтральності;
– вказувати на конверті рік народження, повне ім’я, по батькові та прізвище адресата;
– вкласти у конверт чисті аркуші паперу, марку та конверт, якщо ви сподіваєтеся на відповідь.

Подаруй тепло зимових свят!
Напиши листа тим, кого чекають вдома!
Перелік ув’язнених та адрес в’язниць: http://letmypeoplego.org.ua/uk/support/letter

#РіздвоЗаГратами #ChristmasBehindBars

Приєднуйся до події на ФБ українською:
https://www.facebook.com/events/1773705699598800/

Приєднуйся до події на ФБ англійською:
https://www.facebook.com/events/887557274732792/

Контакт для зв’язку: Яна Дорошенко, Центр громадянських свобод, тел. +38-067-568-78-76, lmpg.ukraine@gmail.com

Довідково:
Кампанія LetMyPeopleGo була ініційована Євромайдан SOS для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому Криму. Кампанія ставить за мету добитися звільнення усіх людей зі списку LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких, свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Координацію роботи кампанії здійснює Центр громадянських свобод. Контакти: lmpg.ukraine@gmail.com

Куди поділися усі хороші люди з Євромайдану?

Листопад 21, 2017

Історія громадянського суспільства і громадянського демократичного руху в Україні є дивовижною і сумною водночас.

Небагато країн у Європі можуть з такою гордістю озиратися у минуле, на тривалий шлях протестів та революцій, як Україна.

У небагатьох країнах інтелектуали та реформатори, робітники та консерватори виходили на вулиці та боролися за свої політичні права – чи то за часів тоталітарної радянської системи, чи то проти авторитарного захоплення держави клептократами.

Серед усіх радянських республік найбільша частка політичних в’язнів походила з України, і вони часто отримували набагато гірші вироки, ніж вихідці з інших радянських республік.

Небагато країн у Європі можуть з такою гордістю озиратися у минуле, на тривалий шлях протестів
та революцій, як Україна. Фото panaramka.ukr.net/Depositphotos

Публічні протести та акції заради демократизації продовжували залишатися способом боротьби і заразом давати надію на краще майбутнє – ті, хто підтримував акцію “країна без Кучми”, не могли мовчати, коли Янукович застосував силу до студентів на Майдані наприкінці 2013 року.

Сум, однак, полягає у тому, що дотепер це дивовижно активне громадянське суспільство так і не спромоглося ретранслювати свою енергію, бачення та блискучі ідеї у політичні структури так, щоб домогтися сталих змін.

Через чотири роки після початку Євромайдану українці можуть пишатися окремими “митями демократії”; але на демократичний рух вони поки що не здобулися.

Отже, питання стоїть так: а куди поділися всі ці хороші люди?

Певна частина лідерів Майдану пішли в уряд та парламент у 2014 році, однак загалом “хороші люди” практично відсутні у ключових органах влади в Україні.

Справа у тому, що громадяни почали відбудовувати державу “знизу”. У 2014 році утворилися численні організації та неформальні ініціативи, які підтримували українську армію тоді, коли держава не справлялася зі своїми нагальними обов’язками.

Ці групи збирали гроші та обладнання, виготовляли маскувальні сітки та жертвували доходи своїх маленьких підприємств на потреби армії.

Відповідно, залученість населення до волонтерства суттєво зросла: у 2014 році до громадських ініціатив долучалося 13% громадян.

Благодійні пожертви також значно зросли: 38% населення України жертвувало гроші на благодійність у 2014 році, тоді як у 2013 році – тільки 9%.

Водночас досвідчені громадські активісти, які мусили виїхати з Криму та Донецької та Луганської області, у 2014 році заснували організації для підтримки переселенців.

Досить швидко постала вражаюча мережа так званих “SOS-організацій”, часто на базі громадських або правозахисних організацій, які працювали вже багато років до того.

“Крим SOS” – це п’ять філій, які працюють в сімнадцяти регіонах країни. У проектах зайнято
в цілому більше півсотні співробітників. На фото співзасновниця Таміла Ташева

Такою, наприклад, є правозахисна організація “Поступ”, заснована у Луганську – надзвичайний приклад трансформації громадянського суспільства та його переорієнтації на нові потреби.

Активісти “Поступу” заснували “Восток SOS” і, разом з іншими SOS-організаціями, були рушіями заснування центру підтримки переселенців “Дім вільних людей” у Києві.

Те, що навіть за нещодавніх складних обставин громадянське суспільство в Україні зростає усе швидше та адаптує свою діяльність та навички до нових вимог, свідчить про його незламне почуття відповідальності.

Чи переходить ця кількість громадянської активності у збільшення демократії та верховенства права в Україні?

Якими б активними не були громадяни, громадянське суспільство за визначенням залишається за межами політики.

Готовність громадськості бити на сполох є життєво необхідним компонентом у будь-якій демократичній політичній системі, однак громадську сферу не варто плутати ані з політикою, ані з процесом демократизації.

Сама по собі демократизація тлумачиться американським соціологом та істориком Чарльзом Тіллі у його книзі “Демократія” 2007 року як “рух до ширших, більш рівних, захищених та взаємно зобов’язуючих консультацій”.

Ці консультації відбуваються між тими, хто маю владу, і тими, на кого ця влада поширюється, і по мірі того, як ці консультації стають дедалі більш інклюзивними та надійними, демократія збільшується та процвітає.

Громадянське суспільство може долучитися до цієї зростаючої політичної інклюзивності у два способи.

По-перше, громадські організації можуть бути “вартовими” (англ. “watchdogs”), які попереджають суспільство, щойно громадські права та свободи порушуються.

Захищаючи ці права, громадянське суспільство може забезпечити консультації і стежити за тим, щоб влада дотримувалася досягнутих домовленостей.

Громадські організації можуть бути “вартовими” (англ. “watchdogs”), які попереджають суспільство,
щойно громадські права та свободи порушуються. Фото palinchak/Depositphotos

По-друге, громадянське суспільство – це також суспільна царина демократичної соціалізації.

Громадяни, які об’єднуються за інтересами, у групи самодопомоги або навіть спортивні клуби, навчаються разом досягати спільних цілей, вести переговори і знаходити компроміс. Вони встановлюють демократичні цінності, суспільні “мережі довіри” та загальну солідарність.

В ідеалі такі об’єднання є містком між громадянами та владою і залучають їх до консультацій.

Динамічне громадянське суспільство, спроможне впливати на владу, поєднує обидві функції – і “вартових”, і демократичної соціалізації – і складається з численних організацій та ініціатив, які володіють потрібними навичками.

Дотепер хиба відносин між державою та громадянським суспільством в Україні полягала саме в тому, що функція “вартових” переважала – причиною цього були, з-поміж іншого, очікування західних донорів.

Більшість тих, хто підтримував українське громадянське суспільство з часів незалежності, очікували від нього саме “вартівної” функції.

Однак такі “вартові” мусять мати відповідних співрозмовників з боку держави – що толку собаці гавкати, якщо ніхто не слухає?

До Євромайдану влада намагалася не зважати або придушувати попередження захисників громадянських прав.

Після Євромайдану, а також на тлі військового конфлікту у Східній Україні та анексії Криму, суспільний клімат не полегшує “вартовим” роботи, бо тепер критиків чинної влади часто звинувачують в “антиукраїнськості”.

Волонтерський рух, що зароджується, є ознакою певної зміни у структурі громадянського суспільства України.

Ці групи цілком вписуються у категорію “соціалізованого” громадянського суспільства: в основному, це асоціації на місцевому рівні, які намагаються вирішити певну проблему.

Вони мають домовитися щодо власної стратегії, координуватися із владою та об’єднати різних людей та ідеї.

Такі асоціації є чимось більшим, ніж організовані групи інтересів та неурядові організації (НУО). Вони є тими царинами, де створюються мережі довіри, народжується солідарність і компроміси. Вони є суспільним гумусом для політичної інклюзивності.

Саме тому волонтери – це надія для України.

Волонтерський активізм не позбавлений застережень, зокрема через те, що може дозволити українській державі уникнути відповідальності там, де вона має прямі зобов’язання.

Однак волонтерський рух має розглядатися як перший важливий крок до того, що громадяни повертають собі державу.

Місцевий активізм, який ґрунтується на вимогах, об’єднання та співпраця тих, хто готовий щось змінювати і брати на себе суспільні зобов’язання, може у довгостроковій перспективі мати більший вплив на демократизацію, ніж будь-яка професійна моніторингова організація, яка працює у політично глухому середовищі.

Місцеві ініціативи, орієнтовані на розв’язання проблем, мають зростати та системно працювати над тим, щоб вибудовувати та закріплювати політичну інклюзивність в Україні.

Найбільша загроза їхній роботі – це дуже імовірне виснаження від заміщення колосального обсягу державних функцій.

Окрім цього, громадські мережі, які виникли за надзвичайних суспільних та політичних обставин, дуже емоційно заряджені та орієнтовані на розв’язання конкретної проблеми, тому незрозуміло, чи зможуть ці мережі допомоги армії та переселенцям переорієнтуватися на інші, не такі термінові, суспільні задачі.

Разом з тим, вони мають унікальний шанс знайти спосіб застосувати свої політичні навички, експертизу та натхнення щодо владних структур.

Місцеві активісти могли б заново висунути вимоги учасників Євромайдану, а також бути готовими взяти політику у свої руки.

“Вартові” організації також були б потрібні у цьому процесі для того, щоб забезпечити співпрацю та надійність місцевих та регіональних адміністрацій.

Відбудова держави не відбуватиметься з нуля, не буде ані зупинок, ані “чистого аркуша”. Однак громадянське суспільство має виявляти маленькі “вікна можливостей” на місцевому рівні, щоб посилювати демократизацію.

Хороші люди, як співає Джек Джонсон (пісня “Good People”, з альбому “In Between Dreams”), – це не ті, кого ми бачимо у новинах і на телебаченні.

Хороші люди вже почали повертати собі державу через свою власну залученість, вплив на формування політичного дискурсу та зберігаючи пильність щодо інституційних перетворень.

Якщо вони не зупиняться, Україна може здобути дещо більше, ніж тимчасові прояви демократії.

Громадянське суспільство має виявляти маленькі “вікна можливостей” на місцевому рівні, щоб посилювати демократизацію. Фото sarymsakov/Depositphotos

Сюзанн Воршех, Європейський університет “Віадріна”, Німеччина

Катерина Зарембо, переклад з англійської

“Спадщина Євромайдану” – спецпроект “Української правди. Життя” та авторів збірника наукових статей “Civil Society in Post-Euromaidan Ukraine”, який опублікують у випуску 2017 року наукового рецензованого журналу “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal”.

Це спроба оцінити, принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Джерело, 20/11/2017

Громадянське суспільство після Євромайдану: що змінилося?

Листопад 15, 2017

Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців.

Утім, Євромайдан як феномен не варто “списувати” у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.

У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей “Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану” з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal” і буде опублікований наприкінці 2017 року.

Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.

“КРАПЛЯ В ОКЕАНІ” ЧИ “МОЯ ХАТА СКРАЮ?”

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, “кольорові революції” двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні “довести революцію до кінця“, тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське
суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos

Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?

Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет “Віадріна”, Німеччина).

Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати “мережі довіри”, яких раніше не існувало.

Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура “неінституціалізованої довіри” – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.

У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко(Програма розвитку ООН) був вузький “кластер” громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.

Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.

У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.

Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.

Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та
зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos

Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках,  призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.

Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.

РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ

Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.

Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).

Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.

Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, “негромадянській”, тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.

В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.

Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.

У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто
закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з
російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos

Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Ганна Базило (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.

Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу “іншого” (англ. the Other).

Проблематика толерантності до “іншого” піднімається також у статті Марини Шевцової(Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).

Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?

Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що “волонтери” та “неурядові організації” за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).

Відповідно, вони мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.

Волонтери в Україні мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції
держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos

Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен “гібридизацією” громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.

Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?

Катерина Зарембо (Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.

Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.

В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень “Нова Україна”, Україна) розглянула інший феномен “злиття” волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови  до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.

Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції “Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту” 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.

Ольга Бурлюк, Гентський університет, Бельгія

Наталія Шаповалова, Фонд Карнегі за міжнародний мир

Натерина Зарембо, Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна

Джерело, 15/11/2017

Родини Героїв Небесної Сотні шоковані результатами конкурсу у Верховний суд та вимагають від Президента виконати обіцянки

Жовтень 17, 2017

Уже зовсім скоро, напередодні 4-тої річниці Революції Гідності, Президент поставить свій підпис під Указами про призначення суддів нового Верховного суду.

Це буде фінальним кроком у реалізації ініційованої Президентом судової реформи, обіцяного Гарантом Конституції очищення і оновлення судової системи та відновлення довіри до неї.

Зрештою, це мало бути виконанням однієї з ключових вимог Майдану, ради яких герої Небесної Сотні пожертвували своїм життям.

То чи виправдались сподівання їх родин? Чи не були ці жертви марними?

7-8 жовтня відбулися загальні збори ГО “Родини Героїв Небесної Сотні”, де було затверджене та підписане Відкрите звернення Родин до Президента у якому дано оцінку результатам конкурсу до Верховного суду та загальної ситуації з покаранням суддів Майдану.

Президенту України, п. Петру Порошенку

Відкрите звернення від Родин Героїв Небесної Сотні стосовно результату конкурсу у Верховний суд та ситуації з притягнення винних суддів до відповідальності

Під час Революції Гідності судді замість того, щоб захистити невинних, навпаки, стали слухняним каральним інструментом у руках злочинної влади. Сотні суддів виносили сотні очевидно неправосудних рішень про взяття під варту покалічених активістів, позбавлення прав керування автомайданівців, заборону мирних мітингів. Правових способів захисту просто не існувало. Усе це змусило Героїв Небесної Сотні жертвувати своїм життям ради змін на краще.

Влада взяла на себе зобов’язання забезпечити належне розслідування та покарання злочинців у мантіях. Минуло вже майже 4 роки. Однак ЖОДЕН суддя не поніс реального покарання у рамках кримінальних справ. Абсолютна більшість цих справ на початковій стадії.

З понад 350 “суддів Майдану” лише 34 звільнено. Інші 90 % залишаються на своїх посадах, отримують заробітну плату, здійснюють “кривосуддя”. З них 82 % вже точно не понесуть ЖОДНОГО покарання, бо Вища рада правосуддя відмовилась притягувати їх до відповідальності. У більшості випадків – у зв’язку з пропуском строків.

Рік тому, Ви, пане Президенте, ініціювали судову реформу, однією із найважливіших завдань якої було очищення судової влади від суддів, які себе дискредитували. Саме Ви обіцяли суспільству, що у нових судах будуть виключно доброчесні судді. 

Ключовим етапом реформи було проведення конкурсу у Верховний суд.

Яким же ж було наше здивування та розчарування, коли серед переможців цього конкурсу виявились судді, які забороняли мирні зібрання під час Революції Гідності (О.Золотніков), допомагали “суддям Майдану” ухилитись від відповідальності (М.Смокович, Л.Мороз, В.Юрченко, Т.Стрелець), покривали організаторів масового винесення неправосудних рішень та не сприяли розслідуванню злочинів “суддів Майдану” (А.Лесько, В.Сімоненко).

Переможцями конкурсу є ще цілий ряд інших кандидатур, які не можуть пояснити свої статки, виносили політично вмотивовані рішення, грубо порушували права людини і які, відповідно до висновків Громадської ради доброчесності, визнані такими, що не відповідають критеріям доброчесності та професійної етики. Однак ці висновки були відкинуті Вищою кваліфікаційною комісією суддів та Вищою радою правосуддя без будь-яких пояснень.

Такий результат конкурсу довів, що існуюча процедура добору суддів є недосконалою, а Вища кваліфікаційна комісія суддів та Вища рада правосуддя, які в більшості складаються з суддів неспроможні забезпечити очищення і оновлення судової системи відповідно до очікувань суспільства.

Нам тяжко уявити, що Ви після багатьох особистих обіцянок покарати винних, очистити судову владу, відновити довіру до суду поставите підпис на Указі про призначення цих осіб, суддями нового Верховного суду. Це, напередодні 4 річниці початку Революції Гідності, буде сприйматись як наруга над Героями Небесної Сотні та свідченням марності їх жертв. Очищення не відбудеться, реформа виявиться черговою фікцією, довіра до суду може вже ніколи не відновитись.

Ми ВИМАГАЄМО від Вас, пане Президенте:

 виконати свої зобов’язання гаранта Конституції та забезпечити виконання вимог Майдану, Конституції та своїх же ж обіцянок і не допустити призначення до Верховного суду вказаних суддів.

 вжити заходів для виправлення усіх недоліків процедури кваліфікаційного оцінювання суддів, які призвели до того, що такі особи перемогли у конкурсі, надати більше прав громадськості у доборі суддів та оновити склад і правила призначення членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів та Вищої ради правосуддя.

 найближчим часом запустити усі механізми для створення незалежного антикорупційного суду за спеціальною процедурою, яка не допустить перемоги у конкурсі дискредитованих осіб.

Президент несе персональну відповідальність за реалізацію вимог Майдану та судової реформи. Ми дуже розраховуємо, що Ви усвідомлюєте цю відповідальність і не змарнуєте шанси, які надані нашій країні завдяки жертвам Героїв Небесної Сотні.

Слава Україні!

Джерело, 16/10/2017

Руслан Зейтуллаєв Let My People Go

Серпень 28, 2017

Руслан Зейтуллаєв, кримський татарин, якого окупаційна влада призначила “терористом” та засудила до 15 років позбавлення волі. Вдома на нього чекають троє маленьких донечок.

Вже тричі Руслан оголошував голодування із вимогою зупинити політичні переслідування проти нього та всього кримськотатарського народу. Цього разу він тримав голодування 22 дні. І зупинив його перед етапуванням в Башкортостан.

У відеоролику Євромайдану SOS польські та українські дисиденти, які відсиділи свої строки за радянського режиму, та сучасні політв’язні путінського режиму звернулися до Руслана Зейтуллаєва із словами підтримки.

“Дорогий брате Руслане! Як відомо, після окупації нашої батьківщини Криму Росією, на долю нашого народу та окремих людей випало чимало бід. Ти так само проходиш через випробування й біди. Через безпідставне звинувачення тебе засудили до 15 років ув’язнення. Будь впевнений, ти не залишатимешся у неволі так довго. Всевишній допоможе нам звільнити кримський півострів від окупантів і зрадників. Ми зробимо все можливе, аби звільнити тебе. Не май сумнівів щодо цього. Ти дуже сміливий і терплячий. Нехай Аллах буде задоволений тобою. Сподіваюсь, найближчим часом ми зустрінемося на рідній землі” – лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв.
#LetMyPeopleGo

День Державного Прапора

Серпень 23, 2017

Сьогодні 23 серпня Україна відзначає День Державного Прапора. Це данина поваги стягу держави, який пройшов героїчний і досить складний шлях. Під цим прапором український народ утвердив свою державність, соборність та самостійність. І продовжує боротися за незалежність та демократію.

Державний прапор – це щось набагато більше, ніж просто символ. Під цим прапором співали гімн студенти на Майдані в оточенні беркуту. Під цим прапором йшли в бій добровольці, які зупинили просування російської агресії. У цей прапор загортали тих, хто не повернувся.

Державний прапор – це про свободу і перемогу, про вміння і готовність гуртуватися та долати будь-які перешкоди. Це несамовита гордість, що рветься з грудей, яка об’єднує, яка дає надію в найважчі часи.

Сьогодні, ми пропонуємо вам згадати лише кількох із тисяч людей в сучасній історії України, для яких український стяг став тією цінністю, заради якої вони пожертвували свободою, а часто – і власним життям.

прапор, освячений кров’ю

РІК БЕЗКАРНОСТІ: ГРОМАДСЬКІСТЬ НАЗВАЛА СИСТЕМНІ ПРОБЛЕМИ У РОЗСЛІДУВАНІ СПРАВ ЄВРОМАЙДАНУ

Лютий 28, 2017

“Рік безкарності” – саме так охарактеризували реальний стан із розслідуванняя злочинів проти протестного руху учасники прес-конференції «Розслідування справ Майдану: рух із швидкістю черепахи». Представники громадських ініціатив та адвокатів постраждалих представили альтернативний погляд на хід розслідування та оприлюднили результати громадського аналізу ефективності роботи органів слідства по цим справам.

У представлених ними матеріалах проаналізований кожен епізод, який розслідується органами прокуратури, починаючи із затримання групи львівських студентів 25 листопада 2013 року аж до масового розстрілу безбройних протестувальників 20 лютого 2014 року.

“Якщо говорити про розслідування вбивств учасників протесту у січні-лютому 2014 року, то відсутність достатнього технічного забезпечення, зволікання із кваліфікацією дій осіб, арештованих ще в квітні 2014 року, саботаж МВС, умисне затягування судового розгляду, – це далеко не повний перелік недоліків слідства, які ми спостерігали у цих справах. – вважає адвокат потерпілих Павло ДИКАНЬ. Але під час Євромайдану вчинялися й інші злочини. Попри це, є провадження, де за цілий рік не відбулося жодних зрушень по справі. Це і побиття правоохоронцями людей під час подій 1 грудня на вулиці Банковій, і нанесення тілесних ушкоджень 24-м постраждалим під час спроби штурму Майдану 11 грудня і, на жаль, багато інших.”

Окремі справи вже передані до суду. Спостереження на на судових процесах над обвинуваченими в організації чи безпосередньому виконані злочинів під час Євромайдану, здійснює група громадського спостереження «ОЗОН». Сам ОЗОН розпочав моніторинг судових процесів ще в грудні 2013 року, коли почали масово затримувати активістів в Києві та регіонах. Тоді спостерігачі фіксували усі порушення права на справедливий суд та надали переконаливі підтвердження щодо використання судів як інструменту політичних переслідувань.

«Якщо рік назад на лавах підсудних по всій країні сиділи сотні активістів Євромайдану, то сьогодні – поки що десятки тих, хто намагався придушити мирний протест. ОЗОН відслідковує усі такі справи. Дані моніторингу над цієї категорією судових процесів ми оформлюємо у вигляді звітів. Інформація відкрита, тож нею можуть користуватися як сторони процесу, так і судова адміністрація, щоби виправити відзначені нами організаційні недоліки, які істотно впливають на забезпечення права на справедливий суд.» – коментує Валерія РИБАК, координатор групи громадського спостереження «ОЗОН».

Окрема частина звіту стосується розслідування щодо використання ДАІ для переслідування учасників Автомайдану. Так, на даний момент слідством встановлено та ведуться справи стосовно працівників ДАІ, які безпосередньо складали підроблені документи. Понад 30 справ уже передано до суду. Вже винесено 1 обвинувальний вирок. За фактами прийняття суддями неправосудних рішень порушено 20 кримінальних проваджень, але прогрес є лише у 2 справах.

“Завдяки тиску громадськості останнім часом прокуратура активізувалась. Так, ми позитивно оцінюємо дії слідчих стосовно суддів Царевич О.І. та Кицюка В.П. та заяви Генерального прокурора щодо необхідності притягнути до відповідальності осіб, які віддавали злочинні накази і контролювали їх виконання. – резюмує Роман МАСЕЛКО, адвокат Автомайдану. – Тепер справа за тим, щоб втілити ці заяви в життя”.

Адвокати скаржаться на відсутність реальних кроків, які спрямовані на встановлення організаторів переслідувань. Так, справи по інспекторах ДАІ розслідуються як самостійні злочини, тобто слідство вважає, що усі 415 інспекторів ДАІ на власний розсуд (ймовірно на грунті особистої неприязні) сфабрикували протоколи проти учасників протестного руху.

Нічим не можна пояснити і неналежну організацію самого процесу розслідування справ Євромайдану. Попри запевнення вищого керівництва держави про важливість ефективного розслідування усіх злочинів, вчинених під час системного та масштабного нападу на протестний рух, саме розслідування протягом тривалого часу було розсереджено по різним провадженням та здійснювалося різними органами слідства. Відтак жодний слідчий чи прокурор не мав уявлення про загальну картину розслідування та не міг встановити взаємозв’язки між епізодами. Тільки через 10 місяців після початку розслідування у складі Генеральної прокуратури України було створено управління спеціальних розслідувань як єдиний центр з розслідування усіх злочинів, вчинених у період протестних акцій в Україні. Але процесуальні строки розслідування підходять до кінця, тож часу у новоствореного управління лишилося небагато.

“Рік тому Євромайдан SOS публічно звернувся до новипризначених очільників відповідних державних органів щодо їх бездіяльності по збору доказів брутального розстрілу безбройних протестувальників 18-20 лютого. Зараз ми підводимо невтішні підсумки цілого року розслідування і конкретно називаємо системні проблеми та недоліки розслідування, проходячись по кожному епізоду. Ми сподіваємося, що наш аналіз стане в нагоді новоствореному управлінню спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури, яке з грудня 2014 року почало системно займатися справами Майдану.” – заявляє Олександра МАТВІЙЧУК, координатор громадської ініціативи Євромайдан SOS.

Детальніша інформація по звіту та інфографіка доступні за посиланням:

http://old.ccl.org.ua/news/3333/

З будь-якими питаннями прохання звертатись до Марії Іваник +380507058672, old.ccl.org.ua@gmail.com

Результаты поиска:

Почути, щоб зрозуміти. Згадати, щоб пам’ятати

Січень 13, 2018

Суди у справах Майдану в більшості людей зазвичай асоціюються з запитаннями — КОЛИ? (покарають винних), ХТО? (стріляв/бив/віддавав накази) і ЯК? (вони могли).

Але насправді, запитання, які там звучать, і відповіді на них— набагато ширші, глибші й важливіші. У Святошинському суді вже три роки слухають потерпілих — поранених 20 лютого 2014-го року на вулиці Інститутській і близьких загиблих. 18–20-го лютого — це кульмінація тримісячного протесту. Ранок 20-го — це злам. Злам свідомості. Злам історії.

Хто вони — ці люди, які змінили історію країни? Як і навіщо вони там опинилися? Чому пішли? Про що думали? Що відчували? Що для них протест? Влада? Закон? Як мають діяти правоохоронці в подібних ситуаціях?

Сподіваюся, що колись хтось таки зробить велике дослідження на цю тему. А поки що — мої особисті суб’єктивні спостереження. Далі в тексті цитуватиму відповіді (мовою оригіналу, зі збереженням лексики) потерпілих (постраждалих на Майдані та родичів загиблих) на запитання — прокуратури, суду, захисту. Звісно, деякі з тих запитань — тенденційні, мета їх — підловити потерпілих, обурити їх, вигородити підсудних. Але від того відповіді не втрачають своєї цінності. З одного боку нам здається, що ми все те знаємо. Але ж з іншого — вже, наче, й забуваємо. А не можна. Бо ціна цих відповідей — надто велика.

Чому поїхали на Майдан?

“Він сказав: “Мамо, ну так не можна. Через пару років ми просто будемо жити в зоні. Нам будуть казати, що робити, нам будуть казати, що говорити. Я хочу жити в свобідній країні”, — І я не мала аргументів йому відмовити…”

“На Майдані син був добу. Приїхав 19-го зранку. Після пекельної ночі з 18-го на 19-те…”

“Бо побили студентів 30-го листопада. Я не міг того стерпіти…”

“Приїхав на студентський протест ще 22 листопада, потім був ще декілька разів…”

“Причина протесту — Харківські угоди, пониження життєвого рівня людей, Янукович розвернувся від підписання асоціації з Європою і не підписав її…”

“Вирішив приїхати. Тому що розганяли Майдан несанкціоновано і незаконно. Я підтримував майданівців, погоджувався з їхньою думкою…”

“Сама наша присутність на Майдані є психологічним тиском. Ми стоїмо, ми протестуємо, ми не йдемо. Хоч влада на нас ніяк не реагувала. Діалогу з боку влади не було ніякого. Ми продовжували ходити. Ми ходили на пікетування до МВС, Генпрокуратури…”

“До 20-го лютого вже були Нігоян, білорус. Я якраз був на Майдані, коли їх хоронили. Це вражає. Це підтверджувало, що нам потрібно стояти далі, бо з нас би, таких маленьких, зробили б те саме, що з Гонгадзе. Але нас би не шукали навіть…”

“Атмосфера на Майдані подобалась. Через це і їздив. Мене дуже тішило, що приходили на віче в неділю, всі зі своїми дітьми, стояли там. Був на Різдво на Майдані. Над Майданом на Різдво небо було чисте. Видно по периметру хмари, а над Майданом розвиднілося. Чисто… Відчувалось, що це справжнє…”

(Захист беркутівців дуже цікавить це питання, можливо, вони хочуть віднайти якісь схеми, аналогічні завезенню “тітушок” у Маріїнку, але зазвичай відповіді їх розчаровують. Насправді, як на мене, дійсно важливо зрозуміти, як це було, — скільки людей з різних куточків країни з’їхалося на Майдан, побачивши, що там відбувалося 18-го. Хто ночував на Майдані, хто був щойно з дороги? Відомо, що на Інститутській були представники хмельницької сотні “Свободи”, сотні “Волинська січ”, окремі протестувальники з 1-ї і 3-ї сотень самооборони, але багато людей не належало до сотень.) 

— На Майдан (именно в Киев) вообще сначала поехал потому, что там Pink Floyd обещали на Новый год…

— И как? (Тут і далі — напівжирним шрифтом позначено запитання, що їх ставили потерпілим. — Є.З.)

— Ну посмотрел. Понравилось. Pink Floyd уехал, а я — остался.

— Суд уведомляет, что уважает ваш музыкальный выбор…

“Востаннє 19-го я дібрався до Майдану автобусом. Безкоштовно. Я подзвонив людині, яка організовувала автобус зі Львова. Я так робив, коли мені треба було доїхати на Майдан: “Є місця вільні?” — “Є”, — каже…”

“18-го  числа сын собрал рюкзак и экспрессом — первым поездом поехал в Киев. Увидел разгон мирной ходы по телевизору…”

— Хто організовував автобуси для поїздки в Київ? 

— Не знаю, біля облради організовували, записувались до 17-ти годин, складали списки. Тільки з 21-го року брали. Мені не було тоді 21-го року… Але я приходив пізніше, казав, що вже записувався раніше, дав 100 гривень і поїхав.

Ваше ставлення до правоохоронців?

— Чи склалося у вас неприязне відношення до правоохоронців?

— Як до структури — так. Персонально — ні…

“Яка різниця? Правоохоронець, майданівець — людина…”

“Я сам — колишній міліціонер…”

— Про що була розмова? (З ВВшниками в Жовтневому палаці.) 

— Це була розмова: “Хлопці, що ви тут робите?”. І потім далі: “Давайте думати, як вас вивести”.

“Якщо б правоохоронці намагались би зайти на Майдан, ми би їх пустили. А якби летів на мене з кийком і загрожував би моєму життю — то захищався би…”

“На той час (18 лютого 2014-го ) Олександр Храпаченко (загинув 20 лютого) підходив до працівників міліції, спілкувався з ними. І підійшов до нас і сказав, що вони нічого не будуть робити — вони просто виконують свій обов’язок…”

“Той, що був з автоматом Калашнікова навів на нас автомат і вистрілив. Вони мовчали, нічого не казали. Хлопці, ті що з Майдану, пробували кричати “Не стріляй!” — вони не реагували…”

— Для вас було важливо, щоб вони не постраждали? (Про ВВшників у Жовтневому.)

— Так важливо. Я хотів, щоб вони не постраждали…

“Настрій був — ВВшників не зачіпати. Вони молоді хлопці і часто — не за своєю волею… Тому майданівці мали за установку не шкодити їм…”

— Їхньою свідомістю маніпулювали. Їм казали, що нам платять 1000—5000 гривень чи доларів за стояння на барикаді. Це серед нас такі чутки ходили.

— Де, від кого це чули? (Запитання від підсудного екс-беркутівця Янішевського.)

— Не знаю, це не важливо.

— Ну як, це важливо…

— Ну, тоді я свої слова забираю назад, і можна сказати, що ви діяли свідомо…

 Чому піднімалися
вгору по Інститутській?

 “Коли я дійшов до містка, побачив хлопця лицем до мене. Він схопився руками за груди і впав на коліна. На грудях в нього була темна пляма. Я зрозумів, що він поранений в груди, боявся, що він ще отримає кулю в спину. Я щитом закрив його зі спини. Хлопець був мого віку, може, старший на пару років. І тоді в мене з’явилася злість. Я взяв камінь і пішов далі…”

— Для чого ви туди пішли?

— Мені вже 50. То хай молоді себе побережуть. Побратимів треба було підтримати. Ситуація складна. Що відбувається — я не знав. Я думав, ми ще підійдемо до вогневої барикади. А коли підійшов — то вже бачив, що немає барикад, наші вже були на терасі біля Жовтневого… Далі Жовтневого пішли, щоб вернути позиції, які раніше були у протестувальників, — та снігова барикада, яка була біля станції метро. Це нас убезпечувало. Бо ті позиції, де ми були 18-го, були дуже невигідні — це як чаша, як в каньйоні, нас всіх зверху беркута́ закидували…

“Запалити шини — зробити димову завісу, щоб не могли прицільно стріляти…”

— Я почув постріл. Після пострілу я почув дзвінкий звук від щита. Побачив у щиті отвір десь посередині — 8–10 міліметрів. Я зрозумів, що ведуться постріли з бойової зброї. В подальшому мої дії були зумовлені самозахистом. Стаття 27 Конституції України зазначає, що кожна людина має право на життя і захищати життя інших людей. Куля, яка потрапила в щит, полетіла кудись далі за мене в натовп…

— Як ви мали захищати себе і інших?

— Навіть заплативши своїм життям.

— Я прибіг на допомогу пораненим — заступив з щитом за Гончаровського.

— Чи мали намір просуватись далі? 

— Ні… Чув зі сцени, що казали, що стріляють, щоб не йшли. Але від працівників правоохоронних органів не чув ніяких застережень…

“Мети захоплення урядового кварталу — не було. Далі снігової барикади іти закликів не було… Чув лише, що майданівці хочуть бути на Майдані, а Майдан окреслювався барикадами…”

“Чого я туди пішов?! Бо наших пацанів поклали… я б під кулі пішов за хлопців!”

“Логічна точка — снігова барикада — ми туди не дійшли…”

“Мені ніхто не наказував. Мета була… просто коли я побачив, що мітингувальники ідуть вперед, я вирішив до них долучитись…”

“Витягати поранених. Кричали, що на Інститутську потрібні медики. Звідти несли поранених… і вбитих…”

“Я з металевою огорожею був, ми йшли і закривали які там були поранені. Заходили за нього, ставили огорожу, і хлопці забирали пораненого. Це — головна причина руху вперед…”

“Мета перебування: відносити поранених і зайняти позиції. Не можна дати права піти на Майдан міліціонерам — любою ціною. Щоб вони не вбивали людей…”

— Мета була зайняти цю сніжну барикаду. Яким чином? Зайняти — прийти і стати…

— Ви бачили озброєних людей? Як ви намагались зайняти цю барикаду?

— Просто прийти.

 Ви для себе визначились: ці особи (правоохоронці), якщо ви просто прийдете, — вони вас запустять? Як ви вважали — вони будуть стріляти по вас?

— Звичайно що будуть.

Чи були підстави для застосування зброї?

Груповий (а то й збройний груповий) напад з боку майданівців і, відповідно, його відбиття правоохоронцями — це ідея-фікс принаймні одного з адвокатів беркутівців. Первинна позиція захисту підсудних — “Нас там не було, хто стріляв — невідомо” виглядає чимдалі неадекватнішою, і в якийсь момент від неї, вочевидь, вирішують відмовитися. Власне, захист беркутівців і готується до цього. Щоб обґрунтувати ПРАВО на застосування зброї з боку тих, “кого там не було”, а якщо були — то “точно не стріляли”. Наполегливість, з якою ставлять ці запитання, очевидно, має переконати суд і присутніх, що якщо потерпілі йдуть під кулі — то, сто відсотків, “накачані” і на штурм.

— Якщо “Беркут” відступав — можна вважати, що він втікав від вас? 

— Ні, не можна, ми були дуже далеко.

— Чи становили ви небезпеку?

— Ні, найближчих сто метрів працівників міліції не було…

“Загрози не міг становити для правоохоронців. Навіть якщо б сильно захотів, не зміг би докинути до них палицю…”

— Можна сказати, що це був штурм?

— Ні, я так не можу сказати. Це неможливо сказати, що це штурм. Протестувальники дійшли до барикади. І далі не йшли…

Чому не зважали на небезпеку? Чому не втекли в безпечне місце? Не було страху?

— Ви казали, що ви були в неадекватному стані: “не міг адекватно оцінювати ситуацію”, “страху не було”, “постріли лунали”. Небезпека попереду, а ви туди рухаєтесь?.. (Запитання від адвоката підсудних Решка.)

— Цитату ви вирвали з контексту. Я був в стресовому стані. Бо в мене стріляли — від цього стрес був. Тому не міг чітко думати, не міг координувати свої дії, не мав часу обдумувати. Стрес був… А страху не було.

— Шум пострілів не лякав вас? Не хотіли повернути назад? Чому?

— Бо бачив, що потрібно допомагати людям. Але коли я падав — перед очима пройшло все життя. Я подумав, що от тобі все — будеш калікою або помреш. Сказати, що це паніка, страх — ні. Якщо б я запанікував — я б загинув, бо як би я собі перетягнув ногу? Тобто паніки не було. Але життя — проскочило… Страху не було, бо коли ти бачиш, що гине людина і їй потрібно допомогти, — то тоді страху немає… Розумієте, є різні категорії людей з різними емоціями. Я готовий віддати життя за Україну, щоб була гарантія того, щоб краще жити. Ваші діти, мої і всіх… Навіть не буду обдумувати. А є люди, які більше люблять гроші, щось інше, але нічого за Україну не віддадуть. Так от я до тієї категорії людей, які можуть віддати життя, щоб було щось краще…Коли я підбіг до Жовтневого (ще на початку), я чув вистріли. Казали, що не вибігай, там стріляють — я почав ховатись за колону. Але як почали нести ранених і кричали, що потрібно нести ранених, — я не міг ховатись, я мусив бігти…

“Насправді я був дуже виснажений… від цієї ночі… Все в голові було як один день, не дуже чітко сприймав, що коїться…”

— Чому страху не було? Чи була ейфорія? Який це був емоційний стан?

— Був гнів. Мій стан обурення, гніву, несправедливості, через те що в центрі Європейської столиці серед білого дня вбивають людей…

— Стаття 15 прим. Закону “Про міліцію” говорить, що оголена зброя у правоохоронця — є попередженням про застосування. Ви знали зміст статті, чому пішли вперед?

— Ні я, ні ви, ні якась друга порядна людина не лишить поранених, яким потрібна була допомога…Насправді в цій статті через кому є підстави застосування зброї в такій ситуації: тільки спроба особи, яку затримує міліціонер з цією зброєю, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань чи доторкнувшись до зброї, дають працівнику міліції право стріляти… Де тут таке?

— Чому ви нікого не застерігали не йти вперед? Ви розуміли, що зброя буде застосована?

— Коли ми винесли першого хлопця — я сказав, що це вже не жарти…

— Чи ви очікували, що по вас будуть застосовувати зброю? (Запитання від судді.) 

— Ні не очікував.

— Чи хтось попереджав про це: “Хлопці там небезпечно!”?

— Зі сцени попереджали. Правоохоронці — ні…

“Якщо людина хоче мене вбити, я буду захищати своє життя різними методами — своє і життя людини поруч. Це моє законне право…”

Захист постійно намагається “звинуватити” потерпілих у відважності, самопожертві, відсутності страху. Подати готовність ризикувати життям як неадекватну поведінку, “ейфорію” — від чого?

Пригадується напівжарт 2013-го року, який народився ще до 30-го листопада. “Чим відрізняється Україна від Росії? В Україні на крики “Беркут!” — біжать на допомогу, а в Росії на крики “ОМОН!” — тікають в інший бік”. Чи це нормально? Очевидно, що в потерпілих і підсудних різні відповіді на це запитання. 

І, звісно, деякі запитання, як і інтерпретація відповідей, — певною мірою штучні, це лінія захисту, що підпорядкована зрозумілій стратегії. Але мені часом здається, що вони насправді так думають. І озвучують це не лише в суді на підтримку своєї позиції. Багато з цього є звичною “беркутівською риторикою” не лише підсудних, а й тих, хто досі працює тепер уже в поліції. Це світоглядний конфлікт. І його потрібно розв’язувати.

Саме тому необхідно встановлювати, як усе було, і доводити свою правоту. І ці запитання потрібні. Тому що потрібні відповіді. І мало хто так правильно й чітко на них відповість, як ті, хто був там. Хто був поранений, хто виносив поранених, хто дивився в очі смерті. Хто знає ціну цим відповідям. Хто її, власне, заплатив.

Це потрібно і для оцінки тих подій, і для розуміння нинішніх, і для того, щоб жити далі.

Це навіть важливіше, ніж покарання винних.

Тому потрібно ходити на суди, дивитись, слухати, розуміти. І пам’ятати.

Джерело, 12/01/2018

Зимовий Марафон для в’язнів Кремля

Грудень 24, 2017

Четвертий рік поспіль Євромайдан SOS разом із партнерами проводить традиційний зимовий марафон написання листів в’язням Кремля у рамках кампанії LetMyPeopleGo, щоб подарувати їм трохи тепла напередодні Різдва та Нового року.

Зимові свята в холодних російських тюрмах будуть зустрічати більше 60 громадян України. Їх ув’язнено за сфабрикованими справами на загальний строк близько 200 років. Серед них студенти, багатодітні батьки, люди з тяжкими захворюваннями, лідери кримськотатарського народу, правозахисники, митці та журналісти.

Для них листи із волі – це ковток свободи, зв’язок із зовнішнім світом та величезна моральна підтримка. Листи нагадують їм, що про них не забувають, що за їхнє звільнення борються, що їх чекають на волі.

Аби пройти тюремну цензуру слід дотримуватися простих правил:
– писати російською мовою;
– дотримуватися політичної нейтральності;
– вказувати на конверті рік народження, повне ім’я, по батькові та прізвище адресата;
– вкласти у конверт чисті аркуші паперу, марку та конверт, якщо ви сподіваєтеся на відповідь.

Подаруй тепло зимових свят!
Напиши листа тим, кого чекають вдома!
Перелік ув’язнених та адрес в’язниць: http://letmypeoplego.org.ua/uk/support/letter

#РіздвоЗаГратами #ChristmasBehindBars

Приєднуйся до події на ФБ українською:
https://www.facebook.com/events/1773705699598800/

Приєднуйся до події на ФБ англійською:
https://www.facebook.com/events/887557274732792/

Контакт для зв’язку: Яна Дорошенко, Центр громадянських свобод, тел. +38-067-568-78-76, lmpg.ukraine@gmail.com

Довідково:
Кампанія LetMyPeopleGo була ініційована Євромайдан SOS для захисту усіх ув’язнених за політичними мотивами громадян України в Росії та окупованому Криму. Кампанія ставить за мету добитися звільнення усіх людей зі списку LetMyPeopleGo та контролює дотримання основоположних прав заручників Кремля, серед яких, свобода від тортур, право на вільний доступ адвоката, надання медичної допомоги тощо. Координацію роботи кампанії здійснює Центр громадянських свобод. Контакти: lmpg.ukraine@gmail.com

Куди поділися усі хороші люди з Євромайдану?

Листопад 21, 2017

Історія громадянського суспільства і громадянського демократичного руху в Україні є дивовижною і сумною водночас.

Небагато країн у Європі можуть з такою гордістю озиратися у минуле, на тривалий шлях протестів та революцій, як Україна.

У небагатьох країнах інтелектуали та реформатори, робітники та консерватори виходили на вулиці та боролися за свої політичні права – чи то за часів тоталітарної радянської системи, чи то проти авторитарного захоплення держави клептократами.

Серед усіх радянських республік найбільша частка політичних в’язнів походила з України, і вони часто отримували набагато гірші вироки, ніж вихідці з інших радянських республік.

Небагато країн у Європі можуть з такою гордістю озиратися у минуле, на тривалий шлях протестів
та революцій, як Україна. Фото panaramka.ukr.net/Depositphotos

Публічні протести та акції заради демократизації продовжували залишатися способом боротьби і заразом давати надію на краще майбутнє – ті, хто підтримував акцію “країна без Кучми”, не могли мовчати, коли Янукович застосував силу до студентів на Майдані наприкінці 2013 року.

Сум, однак, полягає у тому, що дотепер це дивовижно активне громадянське суспільство так і не спромоглося ретранслювати свою енергію, бачення та блискучі ідеї у політичні структури так, щоб домогтися сталих змін.

Через чотири роки після початку Євромайдану українці можуть пишатися окремими “митями демократії”; але на демократичний рух вони поки що не здобулися.

Отже, питання стоїть так: а куди поділися всі ці хороші люди?

Певна частина лідерів Майдану пішли в уряд та парламент у 2014 році, однак загалом “хороші люди” практично відсутні у ключових органах влади в Україні.

Справа у тому, що громадяни почали відбудовувати державу “знизу”. У 2014 році утворилися численні організації та неформальні ініціативи, які підтримували українську армію тоді, коли держава не справлялася зі своїми нагальними обов’язками.

Ці групи збирали гроші та обладнання, виготовляли маскувальні сітки та жертвували доходи своїх маленьких підприємств на потреби армії.

Відповідно, залученість населення до волонтерства суттєво зросла: у 2014 році до громадських ініціатив долучалося 13% громадян.

Благодійні пожертви також значно зросли: 38% населення України жертвувало гроші на благодійність у 2014 році, тоді як у 2013 році – тільки 9%.

Водночас досвідчені громадські активісти, які мусили виїхати з Криму та Донецької та Луганської області, у 2014 році заснували організації для підтримки переселенців.

Досить швидко постала вражаюча мережа так званих “SOS-організацій”, часто на базі громадських або правозахисних організацій, які працювали вже багато років до того.

“Крим SOS” – це п’ять філій, які працюють в сімнадцяти регіонах країни. У проектах зайнято
в цілому більше півсотні співробітників. На фото співзасновниця Таміла Ташева

Такою, наприклад, є правозахисна організація “Поступ”, заснована у Луганську – надзвичайний приклад трансформації громадянського суспільства та його переорієнтації на нові потреби.

Активісти “Поступу” заснували “Восток SOS” і, разом з іншими SOS-організаціями, були рушіями заснування центру підтримки переселенців “Дім вільних людей” у Києві.

Те, що навіть за нещодавніх складних обставин громадянське суспільство в Україні зростає усе швидше та адаптує свою діяльність та навички до нових вимог, свідчить про його незламне почуття відповідальності.

Чи переходить ця кількість громадянської активності у збільшення демократії та верховенства права в Україні?

Якими б активними не були громадяни, громадянське суспільство за визначенням залишається за межами політики.

Готовність громадськості бити на сполох