I have a dream! – Мартін Лютер Кінг

Публічна промова американського правозахисника Мартіна Лютера Кінга 28 серпня 1963 року, в якій він закликав покласти край расизму у Сполучених Штатах Америки. Монолог було проголошено перед 250-ти тисячною аудиторією прихильників під час Маршу на Вашингтон за робочі місця й свободу зі сходів Меморіалу Лінкольна. Виступ став визначальним та переломним моментом в історії Американського руху за громадянські права 1955–1968 років. Американським товариством ораторського мистецтва промова була визнана найкращою та найвідомішою у XX столітті.

***

П’ять десятиліть тому великий американець, під чиїм символічним захистом ми сьогодні зібралися, підписав Прокламацію про визволення негрів. Цей важливий указ став величним маяком світла надії для мільйонів чорних рабів, обпалених полум’ям спопеляючої несправедливості. Він став радісним  світанком, що завершив довгу ніч полону.

Але через сто років ми змушені визнати трагічний факт, що негр усе ще не вільний. Через сто років життя негра, на жаль, як і раніше калічиться кайданами сегрегації й оковами дискримінації. Через сто років негр живе на пустельному острові бідності посеред величезного океану матеріального процвітання. Через сто років негр як і раніше знемагає на задвірках американського суспільства і виявляється у вигнанні на своїй власній землі. От ми і прийшли сьогодні сюди, щоб підкреслити драматизм плачевної ситуації.

У якомусь сенсі ми прибули до столиці нашої держави, щоб отримати готівку за чеком. Коли архітектори нашої республіки писали прекрасні слова

Конституції і Декларації незалежності, вони підписували тим самим вексель, який належало успадкувати кожному американцю. Відповідно до цього векселя, усім людям гарантувалися невід’ємні права на життя, свободу і прагнення до щастя.

Сьогодні стало очевидним, що Америка виявилася не в змозі сплатити за цим векселем те, що належить її кольоровим громадянам. Замість того щоб сплатити цей святий борг, Америка видала негритянському народові фальшивий чек, що повернувся з позначкою «недостача коштів». Але ми відмовляємося вірити, що банк справедливості збанкрутував. Ми відмовляємося вірити, що у величезних сховищах можливостей нашої держави бракує коштів. І ми прийшли, щоб отримати за цим чеком — чеком, за яким нам будуть видані скарби свободи і гарантії справедливості. Ми прибули сюди, у це священне місце, також для того, щоб нагадати Америці про настійну вимогу сьогоднішнього дня. Зараз не час задовольнятися заспокійливими заходами чи приймати заспокійливі ліки поступових рішень. Настав час вийти з темної долини сегрегації і ступити на залитий сонцем шлях расової справедливості.

Настав час відкрити двері можливостей усім Божим дітям. Настав час вивести нашу націю з сипучих пісків расової несправедливості до твердої скелі братерства.

Для нашої держави було б смертельно небезпечним проігнорувати особливу важливість даного моменту і недооцінити рішучість негрів. Спекотне літо законного невдоволення негрів не закінчиться,  доки  не  настане  підбадьорлива  осінь  свободи  і  рівності.

1963 рік — це не кінець, а початок. На тих, хто сподівається, що негрові потрібно було випустити пару і що тепер він заспокоїться, чекає суворе пробудження, якщо наша нація повернеться до звичної буденності. Доти, доки негрові  не  будуть  надані  його  громадянські  права,  Америці  не  бачити  ні безтурботності, ні спокою. Революційні бурі й далі потрясатимуть основи нашої держави до того часу, аж поки настане світлий день справедливості.

Але є ще дещо, що я повинен сказати моєму народові, який стоїть на благодатному порозі біля входу до палацу справедливості. У процесі завоювання належного нам по праву місця ми не повинні давати підстав для звинувачень у непорядних вчинках. Не прагнімо погамувати нашу спрагу волі, п’ючи з чаші гіркоти і ненависті.

Ми повинні завжди вести нашу боротьбу з благородних позицій гідності і дисципліни. Ми не повинні дозволити, щоб наш творчий протест виродився у фізичне насильство. Ми повинні прагнути досягти величних висот, відповідаючи на фізичну силу силою духу. Чудова войовничість, що опанувала негритянським суспільством, не повинна привести нас до недовіри з боку всіх білих людей, оскільки багато хто з наших білих братів усвідомив, про що свідчить їхня присутність тут сьогодні, що їхня доля тісно пов’язана з нашою долею і їхня свобода неминуче пов’язана з нашою свободою. Ми не можемо йти на самоті.

І почавши рух, ми повинні заприсягтися, що будемо йти вперед.

Ми не можемо повернути назад. Є такі, що запитують тих, хто відданий справі захисту громадянських прав: «Коли ви заспокоїтеся?» Ми ніколи не заспокоїмося, доки наші тіла, обважнілі  від  утоми,  викликаної  довгими мандрами, не зможуть мати нічліг у придорожніх мотелях і міських готелях. Ми не заспокоїмося, доки основним  видом  пересувань  негра  залишається переїзд із маленького гетто до великого.  Ми  не  заспокоїмося,  доки негр у Міссісіпі не може голосувати, а негр у НьюЙорку вважає, що йому нема за що голосувати. Ні, в нас немає підстав для заспокоєння, і ми ніколи не заспокоїмося, доки справедливість не почне струменіти, подібно водам, а праведність не уподібниться могутньому потоку.

Я не забуваю, що багато хто з вас прибув сюди, пройшовши через великі випробування і страждання. Дехто з вас прибув сюди прямо з тісних тюремних камер. Дехто з вас прибув з районів, у яких за ваше прагнення до свободи на вас обрушився шквал переслідувань і шторми поліцейської жорстокості. Ви стали ветеранами творчого страждання. Працюйте й далі, віруючи в те, що незаслужене страждання окупається.

Повертайтеся до Міссісіпі, повертайтеся до Алабами, повертайтеся до Луїзіани, повертайтеся до нетрів і гетто наших північних міст, знаючи, що так чи інакше ця ситуація може змінитися і зміниться. Не страждаймо в долині розпачу.

Я говорю вам сьогодні, друзі мої, що, незважаючи на труднощі і розчарування, у мене є мрія. Це мрія, що глибоко укоренилася в американській мрії.

У мене є мрія, що настане день, коли наша нація повстане і доживе до істинного змісту свого девізу: «Ми вважаємо самоочевидним, що всі люди створені рівними».

У мене є мрія, що на червоних пагорбах Джорджії настане день, коли сини колишніх рабів і сини колишніх рабовласників зможуть сісти разом за столом братерства.

У мене є мрія, що настане день, коли навіть штат Міссісіпі, пустельний штат, що знемагає від напруження несправедливості і гноблення, буде перетворений в оазис свободи і справедливості.

У мене є мрія, що настане день, коли четверо моїх дітей житимуть у країні, де про неї судитимуть не за кольором їхньої шкіри, а за тим, що вони за люди.

У мене є мрія сьогодні.

У мене є мрія, що настане день, коли в штаті Алабама, губернатор якого нині заявляє про втручання у внутрішні справи штату і невизнання дії прийнятих Конгресом законів, виникне ситуація, в якій маленькі чорні хлопчики і дівчатка зможуть узятися за руки з маленькими білими хлопчиками і дівчатками і йти разом, наче брати й сестри.

У мене є мрія сьогодні.

У мене є мрія, що настане день, коли всі низини піднімуться, всі пагорби і гори опустяться, нерівні місцевості будуть перетворені на рівнини, викривлені  місця  стануть  прямими,  велич Господа постане перед нами й усі смертні разом упевняться в цьому.

Така  наша  надія.  Це  віра,  з  якою я повертаюся на Південь.

З цією вірою ми зможемо вирубати камінь  надії  з  гори  розпачу.  З  цією вірою  ми  зможемо  перетворити нестрункі голоси нашого народу в прекрасну симфонію братерства. З цією вірою ми зможемо разом працювати, разом молитися, разом боротися, разом  йти  у  в’язниці,  разом  захищати свободу, знаючи, що одного разу ми будемо вільними.

Це буде день, коли всі Божі діти зможуть співати, вкладаючи в ці слова новий зміст: «Країно моя, це я тебе, солодка земле свободи, це я тебе оспівую. Земля, де вмерли мої батьки, земля гордості пілігримів, нехай свобода дзвенить з усіх гірських схилів».

І якщо Америці доведеться стати великою країною, це повинно статися.

Нехай свобода дзвенить з вершин дивних пагорбів НьюХемпшира!

Нехай свобода дзвенить з могутніх гір НьюЙорка!

Нехай свобода дзвенить з високих Аллеґенських гір Пенсільванії!

Нехай свобода дзвенить із засніжених Скелястих гір Колорадо!

Нехай свобода дзвенить з вигнутих гірських вершин Каліфорнії!

Нехай свобода дзвенить з гори Лукаут у Теннессі!

Нехай свобода дзвенить з кожного пагорба і кожного горбика Міссісіпі!

З кожного гірського схилу нехай дзвенить свобода!

Коли ми дозволимо свободі дзвеніти, коли ми дозволимо їй дзвеніти з кожного села і кожного сільця, з кожного штату і кожного міста, ми зможемо прискорити настання того дня, коли всі Божі діти, чорні і білі, євреї і язичники, протестанти і католики, зможуть узятися за руки і заспівати слова давнього негритянського духовного гімну: «Вільні нарешті! Вільні нарешті! Спасибі всемогутньому Господу, ми вільні нарешті!»

Джерело: http://masterlev.com.ua/martin-lyuter-king-molodshiy-u-mene-ye-mriya/

Поділитися