Ультраправий екстремізм як загроза українській демократії

В’ячеслав Ліхачов, Експерт у тематиці правих груп в Україні та Росії

Ультраправий екстремізм несе загрозу демократичному розвитку українського суспільства. У цьому тексті викладений огляд діяльності та впливу ультраправих, зважаючи на різницю між групами, що висловлюють радикальні ідеї, проте більшою чи меншою мірою діють в рамках демократичної системи, та екстремістськими групами, які вдаються до насильства для впливу на суспільство

КОРОТКИЙ ЗМІСТ ОГЛЯДУ

  • Ультраправі політичні сили становлять реальну загрозу демократичному розвитку українського суспільства. Цей короткий огляд має на меті проаналізувати характер та масштаб їхньої діяльності, не перебільшуючи при цьому загрозу, яку вони становлять. Для цілей зазначеного аналізу у цьому тексті проводиться розмежування між радикальними групами, які зазвичай висловлюють свої ідеї шляхом мирної участі в демократичних процесах, та екстремістськими групами, які використовують фізичне насильство як засіб впливу на суспільство.
  • Протягом перших 20 років незалежності України ультраправі групи безперечно були маргінальними елементами суспільства. Але за останні декілька років ситуація змінилася. Після Євромайдану 2014 року в Україні та подальшої агресії Росії крайні націоналістичні погляди та групи, а також їхні проповідники та пропагандисти отримали значну легітимність з боку широких верств суспільства.
  • Хоча результати нещодавнього опитування свідчать про те, що ультраправі не мають реальних шансів здобути значну підтримку виборців на майбутніх парламентських та президентських виборах 2019 року. Аналогічно, попри те, що деякі з цих груп мають реальний бойовий досвід, парамілітарні формування і навіть доступ до зброї, вони не готові або не здатні кинути виклик державі.
  • Тим не менш, екстремістські групи намагаються агресивно нав’язувати свою волю українському суспільству, в тому числі використовуючи силу проти тих, хто має протилежні політичні та культурні погляди. Вони становлять реальну фізичну загрозу для прихильників лівого, феміністичного та ліберального рухів, ЛГБТ-активістів, правозахисників, а також етнічних та релігійних меншин.
  • В останні декілька місяців екстремістські групи значно активізувалися. Найбільш тривожним елементом їхньої демонстрації сили останнім часом є те, що вони досі не понесли жодного покарання з боку органів влади. Їхня діяльність загрожує легітимності держави, підриває її демократичні інститути та дискредитує правоохоронні органи країни.
  • Зважаючи на те, що ситуація стає дедалі тривожнішою, українське суспільство, правоохоронні органи та інші органи державної влади, а також міжнародна спільнота повинні вжити ефективних заходів для протидії ультраправому екстремізму в Україні.

ВСТУП

За останні декілька років ультраправі групи в Україні стали об’єктом уваги засобів масової інформації та міжнародного співтовариства. Цей інтерес частково пов’язаний із драматичними подіями, які відбулися в країні, а саме революцією 2014 року та війною, що триває. Але його так само підігрівають скандали навколо присутності цих груп у публічному просторі, а також навколо учасників збройних сил, які поширюють радикальні погляди та використовують радикальну символіку. Російська пропаганда, яка перебільшує ультранаціоналістичні тенденції в сучасній Україні, теж вплинула на сприйняття цих тенденцій.

Попри безліч статей і телевізійних репортажів, у цій сфері бракує якісних аналітичних досліджень українських ультраправих, що ускладнює для іноземних спостерігачів розуміння місця цих груп у політичній системі України, загрози, яку вони становлять, та майбутнього таких рухів. У цьому огляді буде зроблена спроба визначити, що мається на увазі під ультраправими екстремістськими та радикальними групами у сучасному українському контексті; будуть перелічені основні групи, що до них належать, узагальнені особливості їхньої ідеології, політичні стратегії, а також перспективи на майбутнє; і сформульована загальна картина загрози демократичному розвитку українського суспільства, яку вони становлять.

ВИЗНАЧЕННЯ ПРАВОГО РАДИКАЛІЗМУ В УКРАЇНІ

Межі правого радикалізму в сучасній Україні є розмитими, оскільки він існує в політичній системі, яка не відзначається чітким дотриманням ідеологій партійними структурами. Їх розмитість пояснюється також подіями сьогодення, які спричинили перехід до спадку українського націоналістичного руху початку XX століття. Після початку війни у 2014 році українці відчули реальну загрозу суверенітету України та існуванню української держави. Це спонукало повернутися до символіки та риторики, що використовувалися Організацією українських націоналістів (ОУН) у першій половині – середині ХХ століття, які раніше асоціювалися виключно з ультраправими та екстремістськими групами. Ця символіка лише нещодавно стала прийнятною і почала ширше використовуватися у суспільстві, у тому числі високопосадовцями та елітою. При цьому вкрай рідко робляться спроби відродити ідеологію історичної ОУН, навіть у модернізованій формі. Натомість це відродження знаходить своє відображення у використанні елементів символіки, таких як червоно-чорний прапор та окремі гасла. У значної частини населення (якщо не більшості) сьогодні ця символіка асоціюється з боротьбою за незалежність, а не з радикальною етноцентристською чи ксенофобною ідеологією[1].

Із широкого спектру політичних сил, які можна назвати націоналістичними, у цьому огляді вибрано для аналізу групи, які отримали визначення не лише праворадикальних, але й екстремістських[2]. Таким чином, групи, які висловлюють радикальні погляди стосовно реорганізації суспільства, але які, тим не менш, можуть бути мирними за своїм характером і проявлятися через законослухняну участь у демократичних процесах, були відокремлені від екстремістських груп, які відкидають демократичні принципи і вдаються до сили для впливу на суспільство та політичні процеси. Основний спосіб, як можна визначити, чи є група екстремістською, – це по її ставленню до політичного насильства: групи, які систематично спрямовують фізичне насильство проти інших груп, прославляють історичні приклади тероризму та етнічної чистки, а також відкрито та агресивно поширюють ненависть, належать до екстремістських.

Виходячи з вищенаведених критеріїв, під визначення екстремістських організацій на загальнонаціональному рівні підпадають такі політичні партії: Всеукраїнське об’єднання «Свобода» (на чолі з Олегом Тягнибоком; партія отримала 4,71% голосів на останніх парламентських виборах і має шість представників у Верховній Раді); «Національний корпус» (на чолі з Андрієм Білецьким, який на останніх виборах балотувався як самовисуванець і став депутатом Верховної Ради); і «Правий сектор» (під керівництвом Андрія Стемпіцького; на останніх виборах партія отримала 1,8% голосів;  її єдиний представник у Верховній Раді Дмитро Ярош вже вийшов із партії). Ці три партії зараз ведуть переговори про те, щоб іти одним фронтом на майбутні парламентські вибори. Усі вони є загальнонаціональними партіями з представництвом майже у кожному регіоні країни, з молодіжними та спортивними групами, а також парамілітарними і культурними рухами, що мають зв’язок із партійними структурами. Іноді ці групи та рухи залучають до своїх лав або до діяльності осіб, які є більш радикальними, ніж основна маса членів партії, активістів, які особливо відзначаються використанням сили.

Окрім партій, існує також велика кількість екстремістських угруповань, що налічують у своєму складі від декількох десятків до декількох сотень активістів. У деяких випадках вони не ведуть офіційної реєстрації своїх членів, що відображає своєрідне середовище субкультури. Ці невеличкі групи не претендують на участь у виборах, але через агресивну пропаганду та незаконні дії зі свого боку відзначаються помітною активністю у публічній сфері. Відповідно до наших визначень до цих груп належать: «Волонтерський Рух ОУН», «Братство», «C14», «Карпатська Січ», «Соціал-національна асамблея», «УНА-УНСО», «Традиція і порядок», «Реванш», «Революційні праві сили», «Катехон» та інші.

ПОЛІТИЧНЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО АБО ВУЛИЧНА ПОЛІТИКА

Через незначні успіхи ультраправих та, в деяких випадках, небажання брати участь в офіційній політиці, вони останнім часом зосередилися на зміцненні своєї організаційної структури, пропаганді та «вуличній політиці». Остання часто полягає у силових акціях і спрямована на агресивне нав’язування суспільству політичних і культурних програм цих груп. У своїй переважній більшості та за винятком акцій, що проводяться правими політичними партіями, ці дії пов’язані не з виборами, а з насильницьким нав’язуванням суспільству своїх поглядів на низку тем, у тому числі щодо ролі ЛГБТІ, етнічних та релігійних груп, а також культурних рухів.

 

Demonstrations of Far Right Groups in Ukraine
Фото Александр Волчанский

Екстремістські групи вчиняють ідеологічно мотивоване насильство з метою придушення та усунення будь-якої сили, яка, на їхню думку, не має права на публічне представництво у суспільстві. Їхні дії спрямовані на «очищення» публічного простору від усього, що вони вважають таким, що шкодить нації, чи є неприйнятним в умовах війни, що триває. Об’єктами їхньої агресії є організації, які захищають права ЛГБТ-спільноти, а також політичні опоненти, які здебільшого підтримують ліву політику. Ультраправі обвинувачують їх у проросійських поглядах або у підтримці сепаратизму. Очевидно лицемірний характер їхніх обвинувачень підтверджується численними випадками нападів націоналістичних екстремістів на військових добровольців та бійців під приводом «сепаратизму». Насильство (зазвичай у символічній формі вандалізму) рідше спрямовано проти установ та пам’ятників, пов’язаних із національними меншинами. Згідно з даними Асоціації єврейських громадських організацій та общин України щодо антисемітських актів вандалізму, на сьогоднішній день такі атаки відбуваються набагато частіше[3], аніж п’ять чи десять років тому. Проте нещодавно до переліку об’єктів, які викликають у представників ультраправих сил бажання вчиняти напади на ґрунті ксенофобії, було додано ще декілька. Окрім атак на пам’ятники жертвам Голокосту, які відбувалися і раніше також, останні напади були здійснені на об’єкти, пов’язані з нещодавніми політичними дискусіями чи конфліктами, а саме польські військові цвинтарі на Волині, пам’ятники об’єктам національної культурної спадщини Угорщини на Закарпатті і, звичайно ж, будівлі Української православної церкви Московського патріархату. Окремі випадки прямого фізичного насильства на ґрунті расової ненависті теж фіксуються, хоча вони стали відбуватися рідше, ніж кілька років тому. Винятком в цьому відношенні є тільки агресія по відношенню до ромів.

За неповними підрахунками, у перші три місяці 2018 року екстремістські групи намагалися зірвати 12 різних подій (і це не рахуючи окремих атак, вчинених ними проти політичних та/або культурних опонентів) і атакували велику кількість об’єктів та заходів. Серед інцидентів, які сталися з початку 2018 року:

  • Зрив лекції про Голокост у Львові в січні, коли підліток кинув димову шашку у приміщення;
  • Вчинений на ґрунті гомофобії напад на відвідувачів офісу Queer Home Кривбас у Кривому Розі в лютому, а також зрив лекції про ЛГБТ-рух у Харкові;
  • Також вчинена в лютому спроба зірвати презентацію проекту, спрямованого на подолання дискримінації проти ромської спільноти у Львові;
  • Декілька нападів на учасників маршів 8 березня, присвячених гендерній рівності, у Києві, Львові та Ужгороді;
  • Спроба зірвати заходи, що проводилися спільно з фестивалем документального кіно про права людини Docudays у Києві в березні, та подальші напади на учасників цих заходів;
  • Низка актів насильства, що сталися в Києві у квітні по відношенню до ромів, у тому числі фізичні напади на них та підпал їхнього поселення[4].

Попри те, що не в усіх наведених вище випадках застосовувалося пряме фізичне насильство, екстремістським групам вдалося обмежити права та свободи громадян України; зокрема, права на мирні зібрання та свободу слова. Правоохоронні органи або не змогли зупинити нападників, або забороняли проведення заходу, мотивуючи заборону тим, що не можуть гарантувати безпеку його учасникам. У деяких випадках вони затримували самих учасників, які зазнали нападу під час заходу. Отже, широкі верстви суспільства та засоби масової інформації загалом або толерують, або не помічають насильства, яке вчиняють ці ультраправі екстремістські групи, що активно підривають монополію влади на насильство.

Дедалі активніше використання вуличної політики ультраправими групами, включаючи незаконну діяльність, можна частково розцінювати як спробу чинити вплив на соціально-політичний клімат в Україні з боку тих, хто не має достатньо законних інструментів для цього. Після поразки на парламентських виборах у 2014 році ультранаціоналісти мають вкрай обмежене представництво в українському парламенті, особливо у порівнянні з Верховною Радою попереднього скликання, в якої ВО «Свобода» отримала 37 місць. До того ж депутати, які були обрані в мажоритарних округах, такі як: Андрій Білецький та Дмитро Ярош, – не приділяють майже жодної уваги законотворчій діяльності і рідко відвідують пленарні засідання Верховної Ради.

За результатами нещодавніх опитувань, ультраправі сили навряд чи здобудуть більше місць на майбутніх президентських і парламентських виборах. За останніми даними авторитетного Київського міжнародного інституту соціології з усіх ультраправих партій лише ВО «Свобода» має шанси подолати 5-відсотковий бар’єр для проходження до парламенту[5]. Станом на лютий цю партію підтримували 2,3% від загальної кількості респондентів (і 5,8% серед респондентів, які визначилися зі своїм вибором). Це свідчить про падіння рейтингів ВО «Свобода»: у вересні 2017 року за «Свободу» були готові проголосувати 7,1% респондентів, які збиралися брати участь у голосуванні. Інші ультраправі партії користуються ще меншою популярністю серед виборців. «Правому сектору» виборці готові віддати близько 0,5% голосів, а «Національному корпусу» – 0,2%. Попри те, що гіпотетичний блок націоналістичних партій міг би претендувати на якесь представництво в парламенті, зараз важко уявити, що ультраправі здатні об’єднатись. Між ними існують надто великі ідеологічні розбіжності, також об’єднанню заважають амбіції окремих лідерів.

Таким чином, можна припустити, що ідеологічне насильство та радикалізація ставлення до нинішньої влади — яку, наприклад, «Правий сектор» офіційно вважає «режимом внутрішньої окупації»[6]— певною мірою є наслідком відсутності ефективних і, на думку ультраправих, доступних їм законних засобів впливу на процеси, що відбуваються у суспільстві. З цього припущення випливає, що поразка ультраправих сил на виборах наступного року лише посилить вуличне насильство, до якого зараз вдаються екстремісти.

ЗАГРОЗА ДЕМОКРАТИЧНОМУ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

Немає сумнівів, що правий націоналізм та екстремізм у сучасній Україні створюють загрозу демократичному розвитку суспільства. Організації з ультраправими поглядами відкидають демократичні цінності (такі, як свобода вираження поглядів, свобода зібрань, рівність тощо), але активно використовують можливості, які надає демократія. Окрім трансформацій, які переживає суспільство, дії ультраправих в Україні викликають особливе занепокоєння з декількох причин.

По-перше, місце ультраправих організацій у суспільстві змінилося після Революції гідності 2014 року. Хоч вони і не зробили вирішального впливу на події революції та захист країни від російської агресії[7], ультраправим силам вдалося досягти певних успіхів у тому, щоб «осідлати» патріотичну хвилю. Були легітимізовані радикальна націоналістична символіка та риторика у публічній сфері. За відсутності альтернативних традицій суспільство використовувало символічну мову націоналістичних організацій середини XX століття, щоб висловити своє прагнення до незалежності, як під час протестів, так і після початку війни. До того ж, у результаті агресивної PR-кампанії, проведеної в контексті російської агресії, ультраправі сили перестали сприйматися як маргінальні групи, що складаються переважно з антисоціальних підлітків. Члени цих груп скористалися можливістю, яку надала війна, і створили для себе новий, привабливий образ  «справжніх патріотів» та «захисників вітчизни»[8].

За деякими винятками, ця легітимізація не змогла забезпечити електоральну популярність та успіх націоналістичним та радикальним групам. Втім, присутність лідерів радикальних партій у ЗМІ різко зросла, а їх соціальне сприйняття змінилося. Активісти ультраправих організацій активно використовують соціальні мережі, що дозволяє їм вільно поширювати найрадикальніші вимоги та агресивну мову. Публічні заходи ультраправих сил привертають значну увагу ЗМІ завдяки участі декількох дисциплінованих і мотивованих активістів, а також використанню феєрверків. Легітимізація націоналістичної символіки та риторики у публічній сфері забезпечила навіть найрадикальнішим групам переважно доброзичливе або принаймні нейтральне сприйняття у ЗМІ[9]. До війни лідери цих маргінальних груп не викликали особливого інтересу, тоді як сьогодні вони дають коментарі провідним ЗМІ з широкого кола питань.

По-друге, частково через визнання їхньої легітимності суспільством, а частково через їхню участь у війні, відбулося поступове зближення деяких ультраправих сил з державою, перш за все, з правоохоронними органами України. Цьому зближенню сприяла необхідність інтеграції добровольчих воєнізованих формувань, створених націоналістами на початку війни, в державні силові структури. Між обома сторонами існує також певна ступінь взаємної зацікавленості, і їхній союз не обмежився сферою війни. Одним із призначень, що викликають найбільший подив, — хоча і не єдиним таким прикладом — було призначення колишнього активіста неонацистської організації «Патріот України» Вадима Трояна, який у березні 2016 року отримав високу посаду в національній поліції України. Крім того, звання підполковника міліції було присвоєно Андрію Білецькому, командиру батальйону «Азов», який раніше був відомий своїми расистськими заявами. Хоча твердження ЗМІ про те, що міністр внутрішніх справ Арсен Аваков тісно пов’язаний із «Національним корпусом» та його парамілітарним крилом – «Національними дружинами», є перебільшеними, немає сумнівів, що Білецький скористався покровительством Авакова і потрапив до парламенту за його підтримки, перемігши на виборах в одномандатному окрузі.

Під час сутичок між активістами ультраправих сил та представниками правоохоронних органів поліція проявляє неприйнятну пасивність у справі запобігання або припинення незаконної діяльності, розслідування інцидентів та притягнення винних до відповідальності. Наприклад, досі не притягнуті до відповідальності активісти ВО «Свобода», які кинули гранату під час мітингу під будівлею парламенту у 2015 році, внаслідок вибуху якої загинуло чотири нацгвардійці. Одним із останніх прикладів толерантного ставлення влади до ультраправих груп – інцидент, який стався в лютому 2018 року під час сутичок у Києві після слухання справи мера Одеси Геннадія Труханова. Після судового засідання активісти «Національних дружин» та члени інших радикальних груп напали на працівників поліції, застосувавши сльозогінний газ і навіть зброю. Співробітники поліції відреагували доволі пасивно; одного з активістів, який стріляв і поранив поліцейського, не було взято під варту.

Насамкінець, місце насильства в українському суспільстві змінилося,  і важливу роль у цій трансформації зіграли ультраправі. Повністю змінилося уявлення про те, що є допустимим і прийнятним. Під час революції та війни десятки тисяч людей особисто зазнали травм і зараз страждають на ПТСР. Репортажі про війну в ЗМІ та її соціальні наслідки на вулицях міст по всій Україні стали частиною повсякденної реальності для всієї країни. Зміни стосуються також і вільного доступу до зброї, збільшивши характер і масштаби незаконних рейдерських захоплень та інших силових акцій у загальній картині економічної та політичної боротьби в Україні. На цій арені ультраправі сили знайшли своє місце. Більше того, вони мають конкурентну перевагу на ринку найманих бандитів. Відомі у народі як «тітушки», ці хлопці часто є вихідцями зі спортивних клубів, яких наймають для участі в акціях протесту, для захисту комерційних інтересів або рейдерського захоплення майна, іноді під виглядом справжніх активістів. На відміну від звичайних бандитів, ультраправі за допомогою радикальної пропаганди можуть мобілізувати додаткову підтримку та надавати ідеологічного забарвлення суто комерційному спору.

Ця атмосфера створила сприятливі умови для правих радикалів та екстремістів, незважаючи на те, що вони не користуються популярністю серед виборців. Внаслідок цього держава та суспільство стали дуже вразливими до їхньої експансії. Радикальним групам більше непотрібно турбуватися  про реакцію суспільства чи держави, вербуючи до своїх рядів нових членів. Крім того, немає майже жодних обмежень, які б стосувалися поширення радикалами своїх ідей. Фактично вони існують у середовищі, що характеризується відсутністю підзвітності та безкарністю.

ВИСНОВОК

Ультраправі радикали та екстремісти на даний момент не можуть претендувати на істотне представництво у парламенті, так само як і не мають реальних можливостей для приходу до влади в Україні. Проте їхні вуличні заходи справляють серйозний вплив на повсякденне життя та суспільний розвиток країни. Особливе занепокоєння викликає використання ними насильства в спробі обмежити вираження поглядів, які, на їхню думку, є неприйнятними в Україні.

Ця небезпека потребує тверезої оцінки. Першим кроком є запровадження ретельнішого моніторингу незаконної та екстремістської діяльності ультраправих сил, який має здійснюватися на постійній основі. Також було б надзвичайно корисно провести глибокий аналіз ультранаціоналістичних груп.

Крім того, всі ті, хто зацікавлений у демократичному розвитку України, у тому числі правозахисники та експерти у галузі прав людини, повинні привернути увагу громадськості та ЗМІ до реальної проблеми ультраправого екстремізму. Громадянське суспільство повинно створити широку коаліцію на підтримку груп та активістів, які зазнають нападів з боку членів ультраправих угруповань.  Незалежно від ставлення суспільства до ідеологій груп, які є мішенню радикалів, вони мають право на вільне вираження своїх думок.

Водночас суспільство і держава повинні докласти значних зусиль для забезпечення того, щоб діяльність екстремістських угруповань не обмежувала права інших українців на мирні зібрання, об’єднання та вільне висловлення своїх думок. Держава і правоохоронні органи мають по-справжньому забезпечувати свободу зібрань та ефективно запобігати спробам зриву публічних заходів ультраправими групами. У випадку вчинення ними екстремістських актів, важливо, щоб було проведене розслідування, а винні були притягнуті до відповідальності. Аналогічні заходи мають застосовуватися по відношенню до тих, хто вже вчиняв насильство.

Насамкінець, застосовувати репресії до цих груп і тим самим сприяти підпільному поширенню радикальних ідей було б контпродуктивно. Як показує минулий досвід, для багатьох реальним варіантом є поступова дерадикалізація та еволюція у бік поміркованих правих поглядів.


[1] Згідно з результатами дослідження, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» у вересні 2017 року: До Дня захисника України. 5 листопада 2017. http://ratinggroup.ua/research/ukraine/ko_dnyu_zaschitnika_ukrainy.html

[2] Radicalisation, extremism and terrorism: Words matter. https://epthinktank.eu/2016/07/12/radicalisation-extremism-and-terrorism-words-matter/

[3] Association of Jewish Organizations an communities of Ukraine. http://www.vaadua.org/elektronnyy-informacionnyy-byulleten-antisemitizm-ksenofobiya-i-prava-nacionalnyh-menshinstv-v

[4] Більша частина зі згаданих інцидентів описана в статті:: Гриценко А. «Зиг хайль, смерть п..рам»// UPDATE. 22 марта 2018. (http://update.com.ua/istorii_tag924/zig-khail-smert-pram-10-pravoradikalnykh-napadenii-s-nachala-2018-goda_n3948)

[5] Рейтинг поддержки партий и политических лидеров: февраль 2018// Киевский международный институт социологии. 19 марта 2018. (http://www.kiis.com.ua/?lang=rus&cat=reports&id=753&page=1&t=2)

[6] Програму НВР «Правого сектора» затверджено. https://pravyysektor.info/novyny/programu-nvr-pravogo-sektora-zatverdzheno

[7] Likhachev V. The “Right Sector” and others: The behavior and role of radical nationalists in the Ukrainian political crisis of late 2013 – early 2014// Communist and Post-Communist Studies. Volume 48, Issues 2–3, June–September 2015. P. 257-271; Likhachev V. The Far Right in the Conflict between Russia and Ukraine – Russie.Nei.Visions, No 95, Ifri, July 2016. https://www.ifri.org/sites/default/files/atoms/files/rnv95_uk_likhachev_far-right_radicals_final.pdf

[8] Люди, які вразили Україну. http://tsn.ua/special-projects/people2014/

[9] Ukraine underplays role of far right in conflict by David Stern. http://www.bbc.com/news/world-europe-30414955

Поділитися