Українські журналісти на конференції ОБСЄ на тему “Свобода вираження та свобода медіа”, Відень.

27-28 жовтня у Відні пройшла конференція ОБСЄ на тему “Свобода вираження та свобода медіа”, особливу увагу на якій будо приділено безпеці журналістів в умовах збройного конфлікту та саморегуляції в медіа.

Я мав можливість поділитися своїм досвідом роботи на сході України, де триває російсько-українська війна. Бойові дії і гуманітарну катастрофу на сході України я знімаю війну на сході України з весни 2014 в якості фотожурналіста українського інтернет-видання LB.ua і міжнародного агентства Reuters.

У Відні ми з колегою Юрієм Лукановим зустрічалися особисто з делегаціями Франції, Великобританії, та Литви а також мали можливість коротко виступити від час сесії.

Юрій розказав про жахливу ситуацію з правами людини і свободою медіа в Криму. Я розказав про ситуацію з правами людини, свободою висловлювань і свободу медіа на сході України (на окупованих територіях).

Я знімав в перші дні захоплення спецназівцями адміністративних будівель в Слов’янську і Краматорську. Пізніше, під впливом російської пропаганди, їх стали підтримувати деякі нижчі верстви місцевого населення. Зброя в руках у маргіналів перекреслила в одну мить все громадянські права: право на свободу слова, право на життя, право на вільне пересування.

Я бачив тіла людей біля розстріляної легкової машини в Слов’янську – хлопцям зі зброєю здалося, що автомобіль рухається підозріло. Мій друг і колега, український фотограф Максим Дондюк разом з журналістом Саймоном Островскі (ViCE News) провели деякий час у підвалі місцевого СБУ – за підозрою в шпигунстві. Вони просто знімали барикади на вулиці, біля будівлі, в якій знаходилися бойовики.

У Серпні 2014-го року під час виходу з Іловайського котла по нашему авто з наклейками “Преса”, в якому крім мене знаходилися ще троє журналістів, бойовики стріляли так само відчайдушно, як і по українським військовим. Нам дивом вдалося вирватися з цього пекла, але зовсім не через “шанобливе” ставлення бойовиків до працівників ЗМІ.

За даними Незалежної медіа-профспілки України станом на травень 2015 року – тільки за перший рік військового конфлікту на Сході України загинули 8 журналістів (як українських, так і іноземних) і більше 40 побувало в полоні у бойовиків. Приклад Марії Варфоломєєвої – журналістки з Луганська – показав, що в полоні можуть утримувати протягом року, всього за кілька фотографій. Багато працівників ЗМІ змушені були виїхати з тимчасово окупованої території через загрозу життю та здоров’ю. Більшість видань на Донбасі через тиск з боку терористів припинили своє існування.

Я пам’ятаю страх від можливості розправи на місці біля будівлі Донецької обласної адміністрації, захопленої проросійськими бойовиками в квітні 2014 року. Тоді моя українська прес-карта з адресою редакції в Києві була, як червона ганчірка для бика.  Кілька разів мене збиралися затримати, ще пару раз я дивом уникнув побиття. Останньою краплею для припинення моєї роботи в окупованому Донецьку було викрадення людини з львівською пропискою з сусіднього номера готелю. Четверо молодих хлопців, в балаклавах і камуфляжі з автоматами увірвалися в готель з метою пошуку “нацистів”. Мені пощастило, до мого номеру вони не дійшли. Я чітко розумію, що мене могла спіткати доля хлопця зі Львова – журналіст із Києва прирівнювався до соратників “хунти”.

Згадуючи це, хочеться наголосити – першим пунктом мінських домовленостей має бути звільнення всіх цивільних з полону, і в тому числі – журналістів.

Показовим є приклад іншого мого колеги: Василія, з російським паспортом, фотографа західного агентства. Він знімав війну з самого початку з боку проросійських бойовиків. У той же час він не приховує своїх проукраїнських поглядів, публікує свої тексти в соціальних мережах. Тому він тепер не тільки персона нон-грата на “території республік”, але також є потенційним клієнтом МГБ (міністерства державної безпеки так званої ДНР). Тому в 2016 році навіть Василь – громадянин РФ, вже не може працювати на території “республік”. Як можна говорити про свободу слова на окупованій території?

Саме тому, коли мова заходить про можливість проведення виборів на окупованих територіях в сьогоднішній ситуації, я розумію, що на практиці це буде тільки легітимацією військового режиму, адже для нормальних виборів – свобода слова є обов’язковою умовою.

Один знайомий український військовий, родом з Донецька, зі зрозумілих причин я не можу назвати його імені, він мав необережність «засвітити» свою особу по телевізору.  Тепер його дружина з маленькою дитиною не може вийти з дому в окупованому Донецьку навіть за продуктами – їх можуть заарештувати. Виїхати на територію, контрольовану українськими військами вони також не мають можливості – їх прізвище є в списках для затримання на всіх блокпостах «народних республік».

Інший український військовий, молодий хлопець Михайло, родом з Луганська, тепер не може повернутися додому. За визначенням бойовиків, він – “військовий злочинець”, який підлягає розстрілу.

Хто гарантуватиме право на вільне волевиявлення цих громадян України, які проживають на території Донецької та Луганської областей? Хто з них зможе балотуватися, якщо захоче представляти спільноту свого рідного міста? На окупованих територію право на власну думку мають лише люди зі зброєю і проросійською позицією.

Спираючись на вищесказане, хочу зазначити, що головною умовою прозорого і чесного волевиявлення є дотримання основних прав людини, зокрема право на протест, право на свободу висловлювань, і в кінці кінців право на вільне збирання, використання і поширення інформації. За що на даний момент на територіях т.зв. ЛНР і ДНР – ти можеш поплатитися не лише свободою, а й життям.

Під час сесії, присвяченої саморегуляції в медіа розказав про випадок з постановочними фотографіями Дмитра Муравського, як практичний приклад саморегуляції в журналістському середовищі. Завдяки нашій консолідованій позиції ми оперативно відреагували різкою критикою на таку спробу підміни реальних новин з фронту пропагандою.

Поділитися