ccl.org.ua@gmail.com Київ, вул. Басейна 9Г, офiс 25, 28 Пошук

Олександра Матвійчук

Результаты поиска:

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

Січень 11, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

Січень 10, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єднує таких різних львівського студента Юрка Яценко, луганського збирача металолому Сергія Литвинова, кримського татарина, заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та київського журналіста Станіслава Клиха.

Ув’язненим пред’явлені обвинувачення, які часто виходять за межі здорового глузду. За версією слідчого комітету, ці люди або разом із прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком вбивали російських військослужбовців у часи Першої чеченської війни, або за гроші Ігоря Коломойського зґвалтували 8 жінок та 12 річну дівчинку для “погіршення демографічної обстановки серед російськомовного населення”, або шляхом вчинення терористичних актів – підпалу вікна та дверей офісу, площею п’ять квадратних метрів – намагалися здійснити “вплив на прийняття органами РФ рішення при вихід Криму із її складу”, або прицільно кидали камінь із мотивів “ідеологічної ненависті та ворожнечі” у співробітника кримського Беркуту.

Попри видиму абсурдність звинувачень, заручникам Кремля марно сподіватися на справедливе правосуддя. Його в авторитарній Росії взагалі не існує. Їх звільнення можливе тільки у разі винесення політичного рішення на найвищому рівні. І воно зараз не на їх користь.

Аби переломити цю ситуацію та під міжнародним тиском змінити це рішення, Євромайдан SOS у квітні 2015 року розпочав кампанію LetMyPeopleGo. Кампанія ставить за мету домогтися звільнення усіх ув’язнених за політичними мотивами, а до цього моменту – забезпечення їм людських умов утримання – свободу від тортур, вільний доступ до адвоката, належне медичне лікування. Для цього звучати мають усі без винятку імена ув’язнених Росією. Високий рівень публічності створює хоч якісь гарантії безпеки та дає шанс на можливе звільнення у майбутньому. Ми стежимо за перебігом кожної справи 21-го ув’язненого, які знає у деталях. У багатьох із людей зізнання вибивали під катуваннями, місяцями не допускали українського консула, відмовляли у доступі незалежних адвокатів, намагалися зламати, переконуючи, що про них забули.

Один із фігурантів «чеченської справи», заступник керівника УНА-УНСО Микола Карпюк у зверненні до Європейського суду з прав людини так описує свій досвід «спілкування» зі слідчими: «Мені зв’язали мотузками ноги і руки, наручники зняли. До другого пальця правої ноги і середньому пальцю правої руки приєднали клеми. Потім почали пропускати через мене електричний струм з різною тривалістю… Я ні в чому не зізнавався… Струм пропускали через різні частини тіла: через все тіло, через серце, через статеві органи. Мені засовували під нігті якісь голки, але я болю не відчував, мабуть через те, що не відчував пальці рук… Сказав, що вони втомилися від моєї впертості і він дав команду схопити мого сина і привезти, щоб на моїх очах піддати його тим же тортурам… Я заявив, щоб не чіпали сина і дружину, я готовий прийняти провину і підписати усі необхідні документи».

Для України у питанні захисту ув’язнених громадян не має бути таких розрізнень. Не можна лишати жодної родини сам-на-сам із цією бідою. Аби не чути болісних слів матері Геннадія Афанасьєва, що до несподіваного зізнання про надання свідчень під тортурами, мало хто переймався долею її сина.

Ми закликаємо відправити листівочки будь-кому із списку LetMyPeopleGo та передати їм за тюремні грати трохи новорічного тепла. І це додасть їм сили. Адже солідарність сильніша за тюрми. Перелік адрес кожного з 21 в’язнів зазначений тут.

МКС/УКРАЇНА: ЕСКАЛАЦІЯ НАСИЛЛЯ ТІЛЬКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НЕОБХІДНІСТЬ КОНКРЕТНИХ ДІЙ ДЛЯ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ

Січень 26, 2015

Париж, Київ, 26 січня 2015р. – Нещодавня ескалація насильства на сході України тільки підтверджує нагальну необхідність для України виконати власні міжнародні зобов’язання та ратифікувати Римський статут, а також визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС)[1] щодо злочинів, вчинених на її території після лютого 2014. Про це заявила Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) та її партнерська організація в Україні, Центр Громадянських Свобод (ЦГС), після повернення FIDH з адвокаційної місії з Києва минулого тижня. Пройшло 15 років з часу підписання Статуту МКС Україною, але він досі не ратифікований, тож виконання цього  зобов’язання буде чітким сигналом, що безкарності за тяжкі міжнародні злочини не буде. Таким чином, Україна зробить внесок у попередження майбутніх злочинів та порушень прав людини. Незайвим нагадати, що за тільки за останні дні у місті Маріуполь Донецької області було вбито 34 мирних жителів (серед них – дитина), і 115 осіб  – поранено.

«Поки ми відзначаємо сумну річницю з дня вбивства першого мирного протестувальника Майдану, Україна опинилася на порозі прийняття дуже важливого рішення. Жертви воєнних злочинів, самі українці та міжнародна спільнота очікують на конкретні заходи для боротьби з безкарністю. Парламент повинний невідкладно зробити усі необхідні кроки для ратифікації Римського Статуту і визнання юрисдикції МКС». – заявила Толекан ІСМАЇЛОВА, віце-президент  Федерації за права людини з 2013 року.

Делегація FIDH і представники партнерської організації зустрілися з членами парламенту (депутатами), представниками Адміністрації Президента, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції та Уповноваженого з прав людини, усі вони підтримали ідею якнайшвидшої ратифікації Римського статуту. Для реалізації цієї ідеї, організації закликають депутатів ухвалити законопроект №1788 від 16/01/2015 та  внести зміни до статті 124 Конституції України, що дозволить ратифікувати Римський статут. FIDH та ЦГС також закликають парламентаріїв прийняти постанову № 1312 від 12/09/2014, яка поширює юрисдикцію МКС на Україну від 27 лютого до моменту безпосередньої ратифікації Римського статуту[2]. Організації підкреслюють важливість відкритого та прозорого обговорення з участю основних зацікавлених сторін, в тому числі –  громадянського суспільства.

“Через місяць Україна буде згадувати трагічні дні лютневих розстрілів та з уст народних депутатів будуть звучати багато красивих і правильних слів. Але ми вважаємо, що одним із найкращих способів вшанувати пам’ять Небесної сотні – це зробити усе можливе для недопущення таких злочинів у майбутньому. Одним із таких запобіжників є Римський статут” – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, координаторка Євромайдан SOS, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Наші організації у співпраці з іншими українськими НУО надіслали офісу прокурора подання із аналізом злочинів проти людяності, які були скоєні на Майдані. Також, громадянське суспільство майже щодня документує порушення прав людини і воєнні злочини, скоєні на сході Україні, серед яких – насильницькі зникнення, невибіркові обстріли житлових об’єктів,  тортури тощо. У районах, що знаходяться поза контролем української влади, говорити про справжнє національне розслідування і судовий розгляд просто неможливо. Тому МКС – це єдина можливість для жертв, притягнути винних у цих злочинах до відповідальності. Важливо відзначити, що МКС може розслідувати і переслідувати в судовому порядку осіб, які вчинили злочини, вчинені на території держави-учасниці Римського статуту, незалежно від громадянства злочинця.

****

Для отримання додаткової інформації FIDH-ЦГС місії в Києві: https://www.fidh.org/International-Federation-for-Human-Rights/eastern-europe-central-asia/ukraine/16819-fidh-advocacy-mission-to-kiev-ukraine

Для перегляду прес – конференції, що проходила в Києві 22 січня:

– українською: https://www.youtube.com/watch?v=zervk58n4gI

– англійською: https://www.youtube.com/watch?v=koKgLKHL-QM

 

Контакти:

ЦГС:  Марія Іваник: +38 (050) 705 86 72, e-mail: old.ccl.org.ua@gmail.com

FIDH: Arthur Manet (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 72 28 42 94 (Paris) ; Audrey Couprie (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 48 05 91 57 (Paris)



[1]    Статут МКС набув чинності 1 липня 2002, до його юрисдикції входять злочинів проти людяності, воєнні злочини і геноцид, скоєні на території держави-учасниці або громадянином держави-учасниці. МКС має юрисдикцію тільки у тому випадку, якщо національна судова система не в змозі або не бажає розслідувати діяння осіб, які вчинили міжнародні злочини, відповідно до принципу комплементарності.

[2]    У березні 2014 року, через подання заяви за статтею 12 (3) Статуту МКС, Україна визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів, вчинених під час Майдану з листопада 2013 до кінця лютого 2014 року.

ПРАВОЗАХИСНИКИ: ПРОЕКТИ КОАЛІЦІЙНИХ УГОД МАЮТЬ БУДУВАТИСЯ НА ЦІННОСТЯХ ПРАВ ЛЮДИНИ, ВСЕ РЕШТА – “ВІД ЛУКАВОГО”

Листопад 7, 2014

Правозахисники проаналізували проекти коаліційної угоди, підготовлені Блоком Петра Порошенка та “Народним фронтом”, та не знайшли в їх текстах розділу, присвяченого дотриманню прав людини.

«Нас дуже непокоїть відсутність правозахисного дискурсу в обох представлених проектах коаліційних угод. Права людини і основоположні свободи є тим фундаментом, на якому має будуватись концепція поступу української держави. І політичні сили, які отримали вотум народної довіри та формулюють умови майбутньої парламентської та урядової роботи, повинні виходити саме з основоположних принципів дотримання прав людини при розбудові правової держави» – прокоментував ситуацію Олександр ПАВЛІЧЕНКО, Харківська правозахисна група.

Судячи з проектів документів, обидві політичні сили обирають курс держави на “європейську інтеграцію”. Водночас європейський курс є неможливим без забезпечення та гарантування дотримання прав людини.

«Шлях до проголошеного політиками “європейського курсу” розвитку України лежить через реальне забезпечення прав людини та основоположних свобод. Вони мають бути в основі усіх реформ та законодавчих ініціатив. Все решта – “від лукавого”». – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, громадська ініціатива Євромайдан SOS.

Одним з основних гасел Майдану було «Права людини понад усе!». Попри це, складається враження, що права людини знову не в пріоритетах партій-лідерів виборчих перегонів.

«Євромайдан був Революцією Гідності. Люди масово почали виходити на майдани всієї країни, дізнавшись про жорстоке побиття студентів співробітниками “Беркуту, протестуючи проти міліцейської безкарності і гнилості судової системи. Майдан був революцією Прав Людини. Закликаємо новообраних депутатів пам’ятати про це і включити правозахисний порядок денний в перелік невідкладних кроків». – зазначила Тетяна ПЕЧОНЧИК, Центр інформації про права людини.

Повний текст заяви Платформи “Правозахисний порядок денний”.

Додаткова інформація: 0507058672, Марія Іваник, Центр Громадянських Свобод.

Чи переходить межі українського законодавства угорська нацменшина Закарпаття?

Вересень 2, 2011

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну…

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну викликало певну реакцію суспільства, однією з яких була стаття Василя Ільницького з Ужгорода («День» №116, 7 липня 2011 року), у якій ідеться про порушення угорською національною меншиною українського законодавства. У відповідь на матеріал Василя Ільницького в редакцію «Дня» надійшла стаття почесного голови Демократичної спілки угорців України Михайла Товта. Він, зокрема, зазначає, що угорці України діють в рамках національного законодавства. Чи переходить межі українського законодавства, обстоюючи власні права, угорська нацменшина Закарпаття? Пропонуємо вашій увазі статтю «Реалізація vs зловживання» Михайла Товта та коментарі на цю тему експертів «Дня».

Категорично ствердну відповідь на це питання знаходимо у публікації «Монумента розбрату» Василя Ільницького у «Дні». Причиною написання статті стало рішення Берегівської районної ради про виконання під час відкриття сесії районної ради поряд з українським державним гімном також і угорського, що, на думку автора, «є не першим і найімовірніше не останнім яблуком розбрату між українцями та угорцями». На підтвердження цього Василь Ільницький наводить події, які, як він вважає, уже стали каменями у монумент розбрату між українцями й угорцями.

Першим таким каменем, тобто початком спорудження цього «монумента розбрату», на думку автора, було повернення історичних назв окремим населеним пунктам краю у 90-х роках. Проблему тут убачає в тому, що назви повернули лише угорським і румунським селам, повністю проігнорувавши українські, до того ж, ці назви не перекладаються українською, а вимовити їх угорські/румунські назви автору не завжди під силу. Окрім того, в угорськомовній пресі Закарпаття використовуються традиційні угорські назви населених пунктів області.

Ще одну протиправну дію вбачає у масовому вивішуванні угорських прапорів на будівлях органів місцевої та державної влади, називаючи це «безглуздою державною двопрапорністю». А завершує перелік неправомірних дій угорців відновлення угорських пам’ятних знаків — орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі. Автор наголошує, що ці протиправні дії з боку угорських організацій відбувалися чи то за сприянням, чи то за потурання органів і посадових осіб влади області. І щоб остаточно переконати читача у намірах угорців Закарпаття та їх громадських організацій підірвати довіру між двома найбільшими національними общинами краю, автор наголошує на новації законодавства Угорщини стосовно спрощення процедури відновлення угорського громадянства.

Не погоджуючись із наведеними твердженнями пана Ільницького, спробую допомогти читачеві з’ясувати, чи дійсно своїми діями закарпатські угорці порушують українське законодавство. Пропоную розглянути кожен із наведених ним прикладів у часовій послідовності.

«Вивішування» на офіційних будинках Закарпатської області угорських національних трикольорів відбулося одночасно з українськими бікольорами наприкінці 1990-го — на початку 1991 рр. Як це відбувалося, можу відтворити із власних спогадів, адже в цей час (початок 90-х років) був депутатом Закарпатської обласної ради, керівником угорської фракції у цьому представницькому органі та заступником голови тоді ще єдиної культурницької і правозахисної організації угорців — Товариства угорської культури Закарпаття. Пропозиція нечисленної «демократичної опозиції» обласної ради стосовно надання дозволу на підняття жовто-блакитного українського національного стягу поряд із тоді ще офіційним червоно-синім прапором була підтримана угорською фракцією за умови, що у місцях компактного проживання національних меншин, за рішенням відповідних рад, можуть бути розміщені також і національні прапори відповідних національностей. На тому і зійшлися. На адміністративних будинках області з’явилися другі, в окремих місцевостях і треті прапори. Часом така позиція представницьких місцевих органів знайшла свою політичну ухвалу та юридичне закріплення у Статті 4 Декларації прав національностей України 1991 року, у якій сказано: «Усім громадянам України кожної національності гарантується право… використовувати свою національну символіку…», та у Статті 6 Закону України «Про національні меншини в Україні» 1992 р., яка проголошує, що «держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: …використання національної символіки…» Ця політико-правова ситуація знайшла своє відображення та певну конкретизації у Розпорядженні Представника Президента України в Закарпатській області №469 від 17 грудня 1992 р., у 5-му пункті якого зазначено, що «у населених пунктах, де компактно проживає національна меншина, поряд з державною може використовуватись і національна символіка».

Тобто підняття прапорів відбулося одночасно з проголошенням української незалежності. Із тих часів, відповідно до чинного законодавства, уже традиційно на офіційних будинках населених пунктів області, у яких компактно проживає певна національна меншина (угорська, румунська, німецька), поряд із державною символікою розміщують і символіку відповідної національності. В одному населеному пункті (Солотвині), де приблизно у рівних пропорціях представлена румунська й угорська національна меншина, на будинку селищної ради майорять три прапори. І на відміну від пана Ільницького, заїжджих «свободівців» та обмеженого кола особливо «заклопотаних», абсолютна більшість мешканців цих місцевостей підтримує таку «багатопрапорність» і не вбачає у ній жодного натяку на розпалювання розбрату між українцями та представниками інших національностей.

Ще абсурднішими видаються претензії В. Ільницького стосовно перейменування назв населених пунктів (відновлення історичних назв). Адже це також відбувалося і відбувається у цілковитій відповідності до чинного на ті часи і діючого нині українського законодавства. На підтвердження наведемо текст частини 3 статті 6 Закону України «Про географічні назви» 2005 р.: «У місцях компактного проживання національних меншин України зберігається застосування історично утворених географічних назв з інших мов. Унормування таких географічних назв та їх передача державною мовою здійснюється з урахуванням мовних особливостей більшості населення, яке проживає на цій території». А в частині 2 статті 10 сказано: «Назви географічних об’єктів України як складова частина історичної і культурної спадщини Українського народу — громадян України всіх національностей — охороняються державою». Звинувачення мешканців окремих населених пунктів у нетолерантності за те, що вони зініціювали відновлення історичних назв своїх населених пунктів, а жителі інших поселень цього не зробили (до того ж, і нині цьому немає жодних нормативних чи процесуальних перешкод), напевно, виходить за межі здорового глузду.

Щодо пам’ятників. Є загальновідомим, що, відповідно до законодавства, пам’ятки історії та культури національних меншин на території України охороняються законом, а також те, що під впливом подібних до думок В. Ільницького звинувачень національних меншин на Закарпатті почастішали випадки опоганення пам’ятників угорської історії і культури, що додало роботи органам з охорони правопорядку. Звичайно, таких пам’ятників багато, і це природно, адже край протягом тисячі років належав різним угорським державам. У кожного пам’ятника своя історія. Автор статті «Монумент розбрату» звертає увагу на два з них: на орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі.

Міфічна птиця орел-турул є символом прадавньої міфології угорців, а також був одним із символів визвольної антигабсбургської війни угорців на чолі з Ференцом Ракоці ІІ 1703 —1711 рр., багато знакових подій якої пов’язані з територією сучасного Закарпаття. До того ж, у ній пращури закарпатців приймали найактивнішу участь. Тому пам’ятники орлу-турулу знаходимо зокрема на березі р. Тиса, біля селища Вілок, на центральній площі селища Довге (де за даними останніх переписів населення жодна особа не визнавала себе угорцем), в Ужгородському замку, на головній площі селища Вишкове, населення якого складають українці й угорці у рівних частках тощо. А проблемним, на думку В. Ільницького, є тільки пам’ятник птиці в Мукачівському замку, до встановлення котрого, до речі, угорські організації краю жодного відношення не мають. Цей пам’ятник встановили, згідно з рішенням міської влади, за ініціативою й коштом сім’ї поважних і заможних емігрантів. Дивно, чому в автора статті не виникає питань щодо самого Мукачівського замку, адже ця споруда є наймасштабнішим і наймонументальнішим пам’ятником угорської історії краю.

Складною видалася понад 15-річна історія встановлення (відновлення) пам’ятного знаку на Верецькому перевалі, що поступово стає об’єктом регулярного опоганення українськими націонал-радикалами. Верецький перевал як географічна місцевість також належить до знакових символів угорської історії, національної міфології. І цей факт не залежить від того, на чий території за сучасними кордонами він знаходиться і чи існує там пам’ятний знак, який би про це нагадував. Погоджуюся з паном Ільницьким у тому, що питання, які накопичилися навколо цієї проблеми, дійсно потребують дискусії, але в жодному разі не можу погодитися з виправданням вандалізму, незважаючи на те, ким і через що це було скоєно.

Можливість використання національного гімну як національного символу поряд із державним гімном випливає з тих же вищенаведених актів українського законодавства, що обѓрунтовують використання національних прапорів. Автору цих рядків не відомий жодний законодавчий припис, який би це забороняв. І районна рада, приймаючи таке рішення, діяла у межах власних повноважень та у спосіб, передбачений законом, адже встановлення регламенту (виконувати чи не виконувати гімн) і визначення місцевих символів, які використовуються поряд із державними, належать до виключної компетенції цього органу. Тому цікаво, які могли бути правові підстави у прокурора для опротестування цього рішення.

Зрештою, звинувачення представників угорської меншини у порушенні міжнаціональної злагоди та зловживання меншинськими правами у зв’язку з набуттям чинності нормативних приписів сусідньої держави щодо спрощення процедури відновлення громадянства здається не доречним принаймні з двох причин. Перша — правила, що регламентують громадянство у сусідній держави, жодного відношення до прав національних меншин загалом і зокрема у нашій державі не мають. Друга — пільгові умови відновлення у громадянстві, які запровадив угорській законодавець, не має етнічного забарвлення. Дія цього акта розповсюджується на всіх, хто сам або чиї пращури перебували в угорському громадянстві, у тому числі, напевно, і на пана Ільницького. Правда, йому слід трошки підучити угорську мову, адже, як він сам зізнається, йому не завжди під силу вимовити угорськомовні назви населених пунктів.

Михайло ТОВТ, почесний голова Демократичної спілки угорців України

КОМЕНТАРI

Роман МАРЧЕНКО, старший партнер юридичної фірми «Ільяшев та Партнери»:

— Використання державними органами України національної символіки інших держав, до якої належать і герб, і прапор, і гімн, забороняється чинним законодавством. Якщо ми говоримо про прапори, гімни…, це мають бути лише українські національні або місцеві символи, але ні в якому разі не символи інших держав. Тому рішення Берегівської райради треба скасувати: або самою радою, або судом. Якщо рада відмовиться виконувати протест прокурора, тобто скасувати рішення добровільно, він буде змушений звернутися до відповідного суду. Крім того, будь-яка людина, яка вважає, що рішення Берегівської райради порушує її права, має право звернутися до суду й вимагати визнання вказаного рішення недійсним.

Володимир ВАСИЛЕНКО, професор, доктор юридичних наук:

— Національні меншини мають право на підтвердження своєї самобутності, але виключно в рамках українського законодавства, Конституції України. Такі рішення представників угорської національної меншини є антиконституційними, тому що на території України є один державний гімн, й угорці, які проживають на цій території, є громадянами України, тож на них також поширюється цей закон. Тобто рішення Берегівської районної ради щодо виконання національного гімну, вивішування угорського прапора замість українського є неправомірними, незаконними. Тому прокуратура Закарпатської області опротестувала це рішення. Думаю, вони його скасують. Угорці можуть використовувати національну символіку на одязі, у приватному житті, але в органах державної української влади вони повинні користуватись символікою України, а не Угорщини. Ми спостерігаємо абсолютно неправильне тлумачення українського законодавства і міжнародних угод. Видання угорських паспортів — неправомірні дії угорської влади, оскільки громадянство може надаватися особам, представникам меншин (не тільки угорцям) закордонною державою лише у випадку, коли ця особа є почесним громадянином, певним чином отримує заслуги перед своєю Батьківщиною. Масова видача паспортів громадянам іншої держави, законодавство якої передбачає лише єдине громадянство, є протиправним.

Олександра МАТВІЙЧУК, ГО «Центр громадянських свобод»:

— З юридичної точки зору головним документом, який регулює права національних меншин, є Рамкова конвенція про захист національних меншин. Україна ратифікувала цю конвенцію ще 1997 року. Згідно з нею, держава зобов’язана створити такі умови, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, основні елементи своєї самобутності тощо. З другого боку, конвенція застерігає: будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення або належать до інших національних меншин. На практиці непоодинокими є випадки, коли представники національних меншин, обрані до органів місцевого самоврядування, поводяться так, наче представляють саме цю меншину. І навпаки, нерідко громадськість сприймає окремі органи місцевого самоврядування як такі, що виразно репрезентують певні національні меншини. Такі підходи нічого спільного з юриспруденцією не мають. Адже відповідно до статті 140 Конституції України, будь-які рішення органів місцевого самоврядування повинні бути прийняті в межах Конституції і законів України. Діє загальний правовий принцип: «владі дозволено те, що прямо передбачено законом». Тобто будь-які дії, які містять, наприклад, порушення ЗУ «Про місцеве самоврядування» у прийнятті рішень Берегівською районною радою з даних питань, є порушеннями, учиненими органами самоврядування та їх посадовими особами, і не мають розцінюватися як дії національних меншин. Саме тому при розгляді таких ситуацій потрібно зважати насамперед на те, чи має право та чи інша місцева рада приймати такі рішення, чи вони входять до компетенції Верховної Ради. Найбільша проблема у даному випадку — хаотичні дії Прокуратури України, СБУ та місцевих державних адміністрацій, до повноважень яких, власне, і належить забезпечення дотримання законодавства на місцях.

Джерело, 02/09/2011

Результаты поиска:

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

Січень 11, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

Січень 10, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єднує таких різних львівського студента Юрка Яценко, луганського збирача металолому Сергія Литвинова, кримського татарина, заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та київського журналіста Станіслава Клиха.

Ув’язненим пред’явлені обвинувачення, які часто виходять за межі здорового глузду. За версією слідчого комітету, ці люди або разом із прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком вбивали російських військослужбовців у часи Першої чеченської війни, або за гроші Ігоря Коломойського зґвалтували 8 жінок та 12 річну дівчинку для “погіршення демографічної обстановки серед російськомовного населення”, або шляхом вчинення терористичних актів – підпалу вікна та дверей офісу, площею п’ять квадратних метрів – намагалися здійснити “вплив на прийняття органами РФ рішення при вихід Криму із її складу”, або прицільно кидали камінь із мотивів “ідеологічної ненависті та ворожнечі” у співробітника кримського Беркуту.

Попри видиму абсурдність звинувачень, заручникам Кремля марно сподіватися на справедливе правосуддя. Його в авторитарній Росії взагалі не існує. Їх звільнення можливе тільки у разі винесення політичного рішення на найвищому рівні. І воно зараз не на їх користь.

Аби переломити цю ситуацію та під міжнародним тиском змінити це рішення, Євромайдан SOS у квітні 2015 року розпочав кампанію LetMyPeopleGo. Кампанія ставить за мету домогтися звільнення усіх ув’язнених за політичними мотивами, а до цього моменту – забезпечення їм людських умов утримання – свободу від тортур, вільний доступ до адвоката, належне медичне лікування. Для цього звучати мають усі без винятку імена ув’язнених Росією. Високий рівень публічності створює хоч якісь гарантії безпеки та дає шанс на можливе звільнення у майбутньому. Ми стежимо за перебігом кожної справи 21-го ув’язненого, які знає у деталях. У багатьох із людей зізнання вибивали під катуваннями, місяцями не допускали українського консула, відмовляли у доступі незалежних адвокатів, намагалися зламати, переконуючи, що про них забули.

Один із фігурантів «чеченської справи», заступник керівника УНА-УНСО Микола Карпюк у зверненні до Європейського суду з прав людини так описує свій досвід «спілкування» зі слідчими: «Мені зв’язали мотузками ноги і руки, наручники зняли. До другого пальця правої ноги і середньому пальцю правої руки приєднали клеми. Потім почали пропускати через мене електричний струм з різною тривалістю… Я ні в чому не зізнавався… Струм пропускали через різні частини тіла: через все тіло, через серце, через статеві органи. Мені засовували під нігті якісь голки, але я болю не відчував, мабуть через те, що не відчував пальці рук… Сказав, що вони втомилися від моєї впертості і він дав команду схопити мого сина і привезти, щоб на моїх очах піддати його тим же тортурам… Я заявив, щоб не чіпали сина і дружину, я готовий прийняти провину і підписати усі необхідні документи».

Для України у питанні захисту ув’язнених громадян не має бути таких розрізнень. Не можна лишати жодної родини сам-на-сам із цією бідою. Аби не чути болісних слів матері Геннадія Афанасьєва, що до несподіваного зізнання про надання свідчень під тортурами, мало хто переймався долею її сина.

Ми закликаємо відправити листівочки будь-кому із списку LetMyPeopleGo та передати їм за тюремні грати трохи новорічного тепла. І це додасть їм сили. Адже солідарність сильніша за тюрми. Перелік адрес кожного з 21 в’язнів зазначений тут.

МКС/УКРАЇНА: ЕСКАЛАЦІЯ НАСИЛЛЯ ТІЛЬКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НЕОБХІДНІСТЬ КОНКРЕТНИХ ДІЙ ДЛЯ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ

Січень 26, 2015

Париж, Київ, 26 січня 2015р. – Нещодавня ескалація насильства на сході України тільки підтверджує нагальну необхідність для України виконати власні міжнародні зобов’язання та ратифікувати Римський статут, а також визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС)[1] щодо злочинів, вчинених на її території після лютого 2014. Про це заявила Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) та її партнерська організація в Україні, Центр Громадянських Свобод (ЦГС), після повернення FIDH з адвокаційної місії з Києва минулого тижня. Пройшло 15 років з часу підписання Статуту МКС Україною, але він досі не ратифікований, тож виконання цього  зобов’язання буде чітким сигналом, що безкарності за тяжкі міжнародні злочини не буде. Таким чином, Україна зробить внесок у попередження майбутніх злочинів та порушень прав людини. Незайвим нагадати, що за тільки за останні дні у місті Маріуполь Донецької області було вбито 34 мирних жителів (серед них – дитина), і 115 осіб  – поранено.

«Поки ми відзначаємо сумну річницю з дня вбивства першого мирного протестувальника Майдану, Україна опинилася на порозі прийняття дуже важливого рішення. Жертви воєнних злочинів, самі українці та міжнародна спільнота очікують на конкретні заходи для боротьби з безкарністю. Парламент повинний невідкладно зробити усі необхідні кроки для ратифікації Римського Статуту і визнання юрисдикції МКС». – заявила Толекан ІСМАЇЛОВА, віце-президент  Федерації за права людини з 2013 року.

Делегація FIDH і представники партнерської організації зустрілися з членами парламенту (депутатами), представниками Адміністрації Президента, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції та Уповноваженого з прав людини, усі вони підтримали ідею якнайшвидшої ратифікації Римського статуту. Для реалізації цієї ідеї, організації закликають депутатів ухвалити законопроект №1788 від 16/01/2015 та  внести зміни до статті 124 Конституції України, що дозволить ратифікувати Римський статут. FIDH та ЦГС також закликають парламентаріїв прийняти постанову № 1312 від 12/09/2014, яка поширює юрисдикцію МКС на Україну від 27 лютого до моменту безпосередньої ратифікації Римського статуту[2]. Організації підкреслюють важливість відкритого та прозорого обговорення з участю основних зацікавлених сторін, в тому числі –  громадянського суспільства.

“Через місяць Україна буде згадувати трагічні дні лютневих розстрілів та з уст народних депутатів будуть звучати багато красивих і правильних слів. Але ми вважаємо, що одним із найкращих способів вшанувати пам’ять Небесної сотні – це зробити усе можливе для недопущення таких злочинів у майбутньому. Одним із таких запобіжників є Римський статут” – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, координаторка Євромайдан SOS, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Наші організації у співпраці з іншими українськими НУО надіслали офісу прокурора подання із аналізом злочинів проти людяності, які були скоєні на Майдані. Також, громадянське суспільство майже щодня документує порушення прав людини і воєнні злочини, скоєні на сході Україні, серед яких – насильницькі зникнення, невибіркові обстріли житлових об’єктів,  тортури тощо. У районах, що знаходяться поза контролем української влади, говорити про справжнє національне розслідування і судовий розгляд просто неможливо. Тому МКС – це єдина можливість для жертв, притягнути винних у цих злочинах до відповідальності. Важливо відзначити, що МКС може розслідувати і переслідувати в судовому порядку осіб, які вчинили злочини, вчинені на території держави-учасниці Римського статуту, незалежно від громадянства злочинця.

****

Для отримання додаткової інформації FIDH-ЦГС місії в Києві: https://www.fidh.org/International-Federation-for-Human-Rights/eastern-europe-central-asia/ukraine/16819-fidh-advocacy-mission-to-kiev-ukraine

Для перегляду прес – конференції, що проходила в Києві 22 січня:

– українською: https://www.youtube.com/watch?v=zervk58n4gI

– англійською: https://www.youtube.com/watch?v=koKgLKHL-QM

 

Контакти:

ЦГС:  Марія Іваник: +38 (050) 705 86 72, e-mail: old.ccl.org.ua@gmail.com

FIDH: Arthur Manet (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 72 28 42 94 (Paris) ; Audrey Couprie (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 48 05 91 57 (Paris)



[1]    Статут МКС набув чинності 1 липня 2002, до його юрисдикції входять злочинів проти людяності, воєнні злочини і геноцид, скоєні на території держави-учасниці або громадянином держави-учасниці. МКС має юрисдикцію тільки у тому випадку, якщо національна судова система не в змозі або не бажає розслідувати діяння осіб, які вчинили міжнародні злочини, відповідно до принципу комплементарності.

[2]    У березні 2014 року, через подання заяви за статтею 12 (3) Статуту МКС, Україна визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів, вчинених під час Майдану з листопада 2013 до кінця лютого 2014 року.

ПРАВОЗАХИСНИКИ: ПРОЕКТИ КОАЛІЦІЙНИХ УГОД МАЮТЬ БУДУВАТИСЯ НА ЦІННОСТЯХ ПРАВ ЛЮДИНИ, ВСЕ РЕШТА – “ВІД ЛУКАВОГО”

Листопад 7, 2014

Правозахисники проаналізували проекти коаліційної угоди, підготовлені Блоком Петра Порошенка та “Народним фронтом”, та не знайшли в їх текстах розділу, присвяченого дотриманню прав людини.

«Нас дуже непокоїть відсутність правозахисного дискурсу в обох представлених проектах коаліційних угод. Права людини і основоположні свободи є тим фундаментом, на якому має будуватись концепція поступу української держави. І політичні сили, які отримали вотум народної довіри та формулюють умови майбутньої парламентської та урядової роботи, повинні виходити саме з основоположних принципів дотримання прав людини при розбудові правової держави» – прокоментував ситуацію Олександр ПАВЛІЧЕНКО, Харківська правозахисна група.

Судячи з проектів документів, обидві політичні сили обирають курс держави на “європейську інтеграцію”. Водночас європейський курс є неможливим без забезпечення та гарантування дотримання прав людини.

«Шлях до проголошеного політиками “європейського курсу” розвитку України лежить через реальне забезпечення прав людини та основоположних свобод. Вони мають бути в основі усіх реформ та законодавчих ініціатив. Все решта – “від лукавого”». – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, громадська ініціатива Євромайдан SOS.

Одним з основних гасел Майдану було «Права людини понад усе!». Попри це, складається враження, що права людини знову не в пріоритетах партій-лідерів виборчих перегонів.

«Євромайдан був Революцією Гідності. Люди масово почали виходити на майдани всієї країни, дізнавшись про жорстоке побиття студентів співробітниками “Беркуту, протестуючи проти міліцейської безкарності і гнилості судової системи. Майдан був революцією Прав Людини. Закликаємо новообраних депутатів пам’ятати про це і включити правозахисний порядок денний в перелік невідкладних кроків». – зазначила Тетяна ПЕЧОНЧИК, Центр інформації про права людини.

Повний текст заяви Платформи “Правозахисний порядок денний”.

Додаткова інформація: 0507058672, Марія Іваник, Центр Громадянських Свобод.

Чи переходить межі українського законодавства угорська нацменшина Закарпаття?

Вересень 2, 2011

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну…

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну викликало певну реакцію суспільства, однією з яких була стаття Василя Ільницького з Ужгорода («День» №116, 7 липня 2011 року), у якій ідеться про порушення угорською національною меншиною українського законодавства. У відповідь на матеріал Василя Ільницького в редакцію «Дня» надійшла стаття почесного голови Демократичної спілки угорців України Михайла Товта. Він, зокрема, зазначає, що угорці України діють в рамках національного законодавства. Чи переходить межі українського законодавства, обстоюючи власні права, угорська нацменшина Закарпаття? Пропонуємо вашій увазі статтю «Реалізація vs зловживання» Михайла Товта та коментарі на цю тему експертів «Дня».

Категорично ствердну відповідь на це питання знаходимо у публікації «Монумента розбрату» Василя Ільницького у «Дні». Причиною написання статті стало рішення Берегівської районної ради про виконання під час відкриття сесії районної ради поряд з українським державним гімном також і угорського, що, на думку автора, «є не першим і найімовірніше не останнім яблуком розбрату між українцями та угорцями». На підтвердження цього Василь Ільницький наводить події, які, як він вважає, уже стали каменями у монумент розбрату між українцями й угорцями.

Першим таким каменем, тобто початком спорудження цього «монумента розбрату», на думку автора, було повернення історичних назв окремим населеним пунктам краю у 90-х роках. Проблему тут убачає в тому, що назви повернули лише угорським і румунським селам, повністю проігнорувавши українські, до того ж, ці назви не перекладаються українською, а вимовити їх угорські/румунські назви автору не завжди під силу. Окрім того, в угорськомовній пресі Закарпаття використовуються традиційні угорські назви населених пунктів області.

Ще одну протиправну дію вбачає у масовому вивішуванні угорських прапорів на будівлях органів місцевої та державної влади, називаючи це «безглуздою державною двопрапорністю». А завершує перелік неправомірних дій угорців відновлення угорських пам’ятних знаків — орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі. Автор наголошує, що ці протиправні дії з боку угорських організацій відбувалися чи то за сприянням, чи то за потурання органів і посадових осіб влади області. І щоб остаточно переконати читача у намірах угорців Закарпаття та їх громадських організацій підірвати довіру між двома найбільшими національними общинами краю, автор наголошує на новації законодавства Угорщини стосовно спрощення процедури відновлення угорського громадянства.

Не погоджуючись із наведеними твердженнями пана Ільницького, спробую допомогти читачеві з’ясувати, чи дійсно своїми діями закарпатські угорці порушують українське законодавство. Пропоную розглянути кожен із наведених ним прикладів у часовій послідовності.

«Вивішування» на офіційних будинках Закарпатської області угорських національних трикольорів відбулося одночасно з українськими бікольорами наприкінці 1990-го — на початку 1991 рр. Як це відбувалося, можу відтворити із власних спогадів, адже в цей час (початок 90-х років) був депутатом Закарпатської обласної ради, керівником угорської фракції у цьому представницькому органі та заступником голови тоді ще єдиної культурницької і правозахисної організації угорців — Товариства угорської культури Закарпаття. Пропозиція нечисленної «демократичної опозиції» обласної ради стосовно надання дозволу на підняття жовто-блакитного українського національного стягу поряд із тоді ще офіційним червоно-синім прапором була підтримана угорською фракцією за умови, що у місцях компактного проживання національних меншин, за рішенням відповідних рад, можуть бути розміщені також і національні прапори відповідних національностей. На тому і зійшлися. На адміністративних будинках області з’явилися другі, в окремих місцевостях і треті прапори. Часом така позиція представницьких місцевих органів знайшла свою політичну ухвалу та юридичне закріплення у Статті 4 Декларації прав національностей України 1991 року, у якій сказано: «Усім громадянам України кожної національності гарантується право… використовувати свою національну символіку…», та у Статті 6 Закону України «Про національні меншини в Україні» 1992 р., яка проголошує, що «держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: …використання національної символіки…» Ця політико-правова ситуація знайшла своє відображення та певну конкретизації у Розпорядженні Представника Президента України в Закарпатській області №469 від 17 грудня 1992 р., у 5-му пункті якого зазначено, що «у населених пунктах, де компактно проживає національна меншина, поряд з державною може використовуватись і національна символіка».

Тобто підняття прапорів відбулося одночасно з проголошенням української незалежності. Із тих часів, відповідно до чинного законодавства, уже традиційно на офіційних будинках населених пунктів області, у яких компактно проживає певна національна меншина (угорська, румунська, німецька), поряд із державною символікою розміщують і символіку відповідної національності. В одному населеному пункті (Солотвині), де приблизно у рівних пропорціях представлена румунська й угорська національна меншина, на будинку селищної ради майорять три прапори. І на відміну від пана Ільницького, заїжджих «свободівців» та обмеженого кола особливо «заклопотаних», абсолютна більшість мешканців цих місцевостей підтримує таку «багатопрапорність» і не вбачає у ній жодного натяку на розпалювання розбрату між українцями та представниками інших національностей.

Ще абсурднішими видаються претензії В. Ільницького стосовно перейменування назв населених пунктів (відновлення історичних назв). Адже це також відбувалося і відбувається у цілковитій відповідності до чинного на ті часи і діючого нині українського законодавства. На підтвердження наведемо текст частини 3 статті 6 Закону України «Про географічні назви» 2005 р.: «У місцях компактного проживання національних меншин України зберігається застосування історично утворених географічних назв з інших мов. Унормування таких географічних назв та їх передача державною мовою здійснюється з урахуванням мовних особливостей більшості населення, яке проживає на цій території». А в частині 2 статті 10 сказано: «Назви географічних об’єктів України як складова частина історичної і культурної спадщини Українського народу — громадян України всіх національностей — охороняються державою». Звинувачення мешканців окремих населених пунктів у нетолерантності за те, що вони зініціювали відновлення історичних назв своїх населених пунктів, а жителі інших поселень цього не зробили (до того ж, і нині цьому немає жодних нормативних чи процесуальних перешкод), напевно, виходить за межі здорового глузду.

Щодо пам’ятників. Є загальновідомим, що, відповідно до законодавства, пам’ятки історії та культури національних меншин на території України охороняються законом, а також те, що під впливом подібних до думок В. Ільницького звинувачень національних меншин на Закарпатті почастішали випадки опоганення пам’ятників угорської історії і культури, що додало роботи органам з охорони правопорядку. Звичайно, таких пам’ятників багато, і це природно, адже край протягом тисячі років належав різним угорським державам. У кожного пам’ятника своя історія. Автор статті «Монумент розбрату» звертає увагу на два з них: на орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі.

Міфічна птиця орел-турул є символом прадавньої міфології угорців, а також був одним із символів визвольної антигабсбургської війни угорців на чолі з Ференцом Ракоці ІІ 1703 —1711 рр., багато знакових подій якої пов’язані з територією сучасного Закарпаття. До того ж, у ній пращури закарпатців приймали найактивнішу участь. Тому пам’ятники орлу-турулу знаходимо зокрема на березі р. Тиса, біля селища Вілок, на центральній площі селища Довге (де за даними останніх переписів населення жодна особа не визнавала себе угорцем), в Ужгородському замку, на головній площі селища Вишкове, населення якого складають українці й угорці у рівних частках тощо. А проблемним, на думку В. Ільницького, є тільки пам’ятник птиці в Мукачівському замку, до встановлення котрого, до речі, угорські організації краю жодного відношення не мають. Цей пам’ятник встановили, згідно з рішенням міської влади, за ініціативою й коштом сім’ї поважних і заможних емігрантів. Дивно, чому в автора статті не виникає питань щодо самого Мукачівського замку, адже ця споруда є наймасштабнішим і наймонументальнішим пам’ятником угорської історії краю.

Складною видалася понад 15-річна історія встановлення (відновлення) пам’ятного знаку на Верецькому перевалі, що поступово стає об’єктом регулярного опоганення українськими націонал-радикалами. Верецький перевал як географічна місцевість також належить до знакових символів угорської історії, національної міфології. І цей факт не залежить від того, на чий території за сучасними кордонами він знаходиться і чи існує там пам’ятний знак, який би про це нагадував. Погоджуюся з паном Ільницьким у тому, що питання, які накопичилися навколо цієї проблеми, дійсно потребують дискусії, але в жодному разі не можу погодитися з виправданням вандалізму, незважаючи на те, ким і через що це було скоєно.

Можливість використання національного гімну як національного символу поряд із державним гімном випливає з тих же вищенаведених актів українського законодавства, що обѓрунтовують використання національних прапорів. Автору цих рядків не відомий жодний законодавчий припис, який би це забороняв. І районна рада, приймаючи таке рішення, діяла у межах власних повноважень та у спосіб, передбачений законом, адже встановлення регламенту (виконувати чи не виконувати гімн) і визначення місцевих символів, які використовуються поряд із державними, належать до виключної компетенції цього органу. Тому цікаво, які могли бути правові підстави у прокурора для опротестування цього рішення.

Зрештою, звинувачення представників угорської меншини у порушенні міжнаціональної злагоди та зловживання меншинськими правами у зв’язку з набуттям чинності нормативних приписів сусідньої держави щодо спрощення процедури відновлення громадянства здається не доречним принаймні з двох причин. Перша — правила, що регламентують громадянство у сусідній держави, жодного відношення до прав національних меншин загалом і зокрема у нашій державі не мають. Друга — пільгові умови відновлення у громадянстві, які запровадив угорській законодавець, не має етнічного забарвлення. Дія цього акта розповсюджується на всіх, хто сам або чиї пращури перебували в угорському громадянстві, у тому числі, напевно, і на пана Ільницького. Правда, йому слід трошки підучити угорську мову, адже, як він сам зізнається, йому не завжди під силу вимовити угорськомовні назви населених пунктів.

Михайло ТОВТ, почесний голова Демократичної спілки угорців України

КОМЕНТАРI

Роман МАРЧЕНКО, старший партнер юридичної фірми «Ільяшев та Партнери»:

— Використання державними органами України національної символіки інших держав, до якої належать і герб, і прапор, і гімн, забороняється чинним законодавством. Якщо ми говоримо про прапори, гімни…, це мають бути лише українські національні або місцеві символи, але ні в якому разі не символи інших держав. Тому рішення Берегівської райради треба скасувати: або самою радою, або судом. Якщо рада відмовиться виконувати протест прокурора, тобто скасувати рішення добровільно, він буде змушений звернутися до відповідного суду. Крім того, будь-яка людина, яка вважає, що рішення Берегівської райради порушує її права, має право звернутися до суду й вимагати визнання вказаного рішення недійсним.

Володимир ВАСИЛЕНКО, професор, доктор юридичних наук:

— Національні меншини мають право на підтвердження своєї самобутності, але виключно в рамках українського законодавства, Конституції України. Такі рішення представників угорської національної меншини є антиконституційними, тому що на території України є один державний гімн, й угорці, які проживають на цій території, є громадянами України, тож на них також поширюється цей закон. Тобто рішення Берегівської районної ради щодо виконання національного гімну, вивішування угорського прапора замість українського є неправомірними, незаконними. Тому прокуратура Закарпатської області опротестувала це рішення. Думаю, вони його скасують. Угорці можуть використовувати національну символіку на одязі, у приватному житті, але в органах державної української влади вони повинні користуватись символікою України, а не Угорщини. Ми спостерігаємо абсолютно неправильне тлумачення українського законодавства і міжнародних угод. Видання угорських паспортів — неправомірні дії угорської влади, оскільки громадянство може надаватися особам, представникам меншин (не тільки угорцям) закордонною державою лише у випадку, коли ця особа є почесним громадянином, певним чином отримує заслуги перед своєю Батьківщиною. Масова видача паспортів громадянам іншої держави, законодавство якої передбачає лише єдине громадянство, є протиправним.

Олександра МАТВІЙЧУК, ГО «Центр громадянських свобод»:

— З юридичної точки зору головним документом, який регулює права національних меншин, є Рамкова конвенція про захист національних меншин. Україна ратифікувала цю конвенцію ще 1997 року. Згідно з нею, держава зобов’язана створити такі умови, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, основні елементи своєї самобутності тощо. З другого боку, конвенція застерігає: будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення або належать до інших національних меншин. На практиці непоодинокими є випадки, коли представники національних меншин, обрані до органів місцевого самоврядування, поводяться так, наче представляють саме цю меншину. І навпаки, нерідко громадськість сприймає окремі органи місцевого самоврядування як такі, що виразно репрезентують певні національні меншини. Такі підходи нічого спільного з юриспруденцією не мають. Адже відповідно до статті 140 Конституції України, будь-які рішення органів місцевого самоврядування повинні бути прийняті в межах Конституції і законів України. Діє загальний правовий принцип: «владі дозволено те, що прямо передбачено законом». Тобто будь-які дії, які містять, наприклад, порушення ЗУ «Про місцеве самоврядування» у прийнятті рішень Берегівською районною радою з даних питань, є порушеннями, учиненими органами самоврядування та їх посадовими особами, і не мають розцінюватися як дії національних меншин. Саме тому при розгляді таких ситуацій потрібно зважати насамперед на те, чи має право та чи інша місцева рада приймати такі рішення, чи вони входять до компетенції Верховної Ради. Найбільша проблема у даному випадку — хаотичні дії Прокуратури України, СБУ та місцевих державних адміністрацій, до повноважень яких, власне, і належить забезпечення дотримання законодавства на місцях.

Джерело, 02/09/2011

Результаты поиска:

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

Січень 11, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

Січень 10, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єднує таких різних львівського студента Юрка Яценко, луганського збирача металолому Сергія Литвинова, кримського татарина, заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та київського журналіста Станіслава Клиха.

Ув’язненим пред’явлені обвинувачення, які часто виходять за межі здорового глузду. За версією слідчого комітету, ці люди або разом із прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком вбивали російських військослужбовців у часи Першої чеченської війни, або за гроші Ігоря Коломойського зґвалтували 8 жінок та 12 річну дівчинку для “погіршення демографічної обстановки серед російськомовного населення”, або шляхом вчинення терористичних актів – підпалу вікна та дверей офісу, площею п’ять квадратних метрів – намагалися здійснити “вплив на прийняття органами РФ рішення при вихід Криму із її складу”, або прицільно кидали камінь із мотивів “ідеологічної ненависті та ворожнечі” у співробітника кримського Беркуту.

Попри видиму абсурдність звинувачень, заручникам Кремля марно сподіватися на справедливе правосуддя. Його в авторитарній Росії взагалі не існує. Їх звільнення можливе тільки у разі винесення політичного рішення на найвищому рівні. І воно зараз не на їх користь.

Аби переломити цю ситуацію та під міжнародним тиском змінити це рішення, Євромайдан SOS у квітні 2015 року розпочав кампанію LetMyPeopleGo. Кампанія ставить за мету домогтися звільнення усіх ув’язнених за політичними мотивами, а до цього моменту – забезпечення їм людських умов утримання – свободу від тортур, вільний доступ до адвоката, належне медичне лікування. Для цього звучати мають усі без винятку імена ув’язнених Росією. Високий рівень публічності створює хоч якісь гарантії безпеки та дає шанс на можливе звільнення у майбутньому. Ми стежимо за перебігом кожної справи 21-го ув’язненого, які знає у деталях. У багатьох із людей зізнання вибивали під катуваннями, місяцями не допускали українського консула, відмовляли у доступі незалежних адвокатів, намагалися зламати, переконуючи, що про них забули.

Один із фігурантів «чеченської справи», заступник керівника УНА-УНСО Микола Карпюк у зверненні до Європейського суду з прав людини так описує свій досвід «спілкування» зі слідчими: «Мені зв’язали мотузками ноги і руки, наручники зняли. До другого пальця правої ноги і середньому пальцю правої руки приєднали клеми. Потім почали пропускати через мене електричний струм з різною тривалістю… Я ні в чому не зізнавався… Струм пропускали через різні частини тіла: через все тіло, через серце, через статеві органи. Мені засовували під нігті якісь голки, але я болю не відчував, мабуть через те, що не відчував пальці рук… Сказав, що вони втомилися від моєї впертості і він дав команду схопити мого сина і привезти, щоб на моїх очах піддати його тим же тортурам… Я заявив, щоб не чіпали сина і дружину, я готовий прийняти провину і підписати усі необхідні документи».

Для України у питанні захисту ув’язнених громадян не має бути таких розрізнень. Не можна лишати жодної родини сам-на-сам із цією бідою. Аби не чути болісних слів матері Геннадія Афанасьєва, що до несподіваного зізнання про надання свідчень під тортурами, мало хто переймався долею її сина.

Ми закликаємо відправити листівочки будь-кому із списку LetMyPeopleGo та передати їм за тюремні грати трохи новорічного тепла. І це додасть їм сили. Адже солідарність сильніша за тюрми. Перелік адрес кожного з 21 в’язнів зазначений тут.

МКС/УКРАЇНА: ЕСКАЛАЦІЯ НАСИЛЛЯ ТІЛЬКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НЕОБХІДНІСТЬ КОНКРЕТНИХ ДІЙ ДЛЯ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ

Січень 26, 2015

Париж, Київ, 26 січня 2015р. – Нещодавня ескалація насильства на сході України тільки підтверджує нагальну необхідність для України виконати власні міжнародні зобов’язання та ратифікувати Римський статут, а також визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС)[1] щодо злочинів, вчинених на її території після лютого 2014. Про це заявила Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) та її партнерська організація в Україні, Центр Громадянських Свобод (ЦГС), після повернення FIDH з адвокаційної місії з Києва минулого тижня. Пройшло 15 років з часу підписання Статуту МКС Україною, але він досі не ратифікований, тож виконання цього  зобов’язання буде чітким сигналом, що безкарності за тяжкі міжнародні злочини не буде. Таким чином, Україна зробить внесок у попередження майбутніх злочинів та порушень прав людини. Незайвим нагадати, що за тільки за останні дні у місті Маріуполь Донецької області було вбито 34 мирних жителів (серед них – дитина), і 115 осіб  – поранено.

«Поки ми відзначаємо сумну річницю з дня вбивства першого мирного протестувальника Майдану, Україна опинилася на порозі прийняття дуже важливого рішення. Жертви воєнних злочинів, самі українці та міжнародна спільнота очікують на конкретні заходи для боротьби з безкарністю. Парламент повинний невідкладно зробити усі необхідні кроки для ратифікації Римського Статуту і визнання юрисдикції МКС». – заявила Толекан ІСМАЇЛОВА, віце-президент  Федерації за права людини з 2013 року.

Делегація FIDH і представники партнерської організації зустрілися з членами парламенту (депутатами), представниками Адміністрації Президента, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції та Уповноваженого з прав людини, усі вони підтримали ідею якнайшвидшої ратифікації Римського статуту. Для реалізації цієї ідеї, організації закликають депутатів ухвалити законопроект №1788 від 16/01/2015 та  внести зміни до статті 124 Конституції України, що дозволить ратифікувати Римський статут. FIDH та ЦГС також закликають парламентаріїв прийняти постанову № 1312 від 12/09/2014, яка поширює юрисдикцію МКС на Україну від 27 лютого до моменту безпосередньої ратифікації Римського статуту[2]. Організації підкреслюють важливість відкритого та прозорого обговорення з участю основних зацікавлених сторін, в тому числі –  громадянського суспільства.

“Через місяць Україна буде згадувати трагічні дні лютневих розстрілів та з уст народних депутатів будуть звучати багато красивих і правильних слів. Але ми вважаємо, що одним із найкращих способів вшанувати пам’ять Небесної сотні – це зробити усе можливе для недопущення таких злочинів у майбутньому. Одним із таких запобіжників є Римський статут” – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, координаторка Євромайдан SOS, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Наші організації у співпраці з іншими українськими НУО надіслали офісу прокурора подання із аналізом злочинів проти людяності, які були скоєні на Майдані. Також, громадянське суспільство майже щодня документує порушення прав людини і воєнні злочини, скоєні на сході Україні, серед яких – насильницькі зникнення, невибіркові обстріли житлових об’єктів,  тортури тощо. У районах, що знаходяться поза контролем української влади, говорити про справжнє національне розслідування і судовий розгляд просто неможливо. Тому МКС – це єдина можливість для жертв, притягнути винних у цих злочинах до відповідальності. Важливо відзначити, що МКС може розслідувати і переслідувати в судовому порядку осіб, які вчинили злочини, вчинені на території держави-учасниці Римського статуту, незалежно від громадянства злочинця.

****

Для отримання додаткової інформації FIDH-ЦГС місії в Києві: https://www.fidh.org/International-Federation-for-Human-Rights/eastern-europe-central-asia/ukraine/16819-fidh-advocacy-mission-to-kiev-ukraine

Для перегляду прес – конференції, що проходила в Києві 22 січня:

– українською: https://www.youtube.com/watch?v=zervk58n4gI

– англійською: https://www.youtube.com/watch?v=koKgLKHL-QM

 

Контакти:

ЦГС:  Марія Іваник: +38 (050) 705 86 72, e-mail: old.ccl.org.ua@gmail.com

FIDH: Arthur Manet (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 72 28 42 94 (Paris) ; Audrey Couprie (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 48 05 91 57 (Paris)



[1]    Статут МКС набув чинності 1 липня 2002, до його юрисдикції входять злочинів проти людяності, воєнні злочини і геноцид, скоєні на території держави-учасниці або громадянином держави-учасниці. МКС має юрисдикцію тільки у тому випадку, якщо національна судова система не в змозі або не бажає розслідувати діяння осіб, які вчинили міжнародні злочини, відповідно до принципу комплементарності.

[2]    У березні 2014 року, через подання заяви за статтею 12 (3) Статуту МКС, Україна визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів, вчинених під час Майдану з листопада 2013 до кінця лютого 2014 року.

ПРАВОЗАХИСНИКИ: ПРОЕКТИ КОАЛІЦІЙНИХ УГОД МАЮТЬ БУДУВАТИСЯ НА ЦІННОСТЯХ ПРАВ ЛЮДИНИ, ВСЕ РЕШТА – “ВІД ЛУКАВОГО”

Листопад 7, 2014

Правозахисники проаналізували проекти коаліційної угоди, підготовлені Блоком Петра Порошенка та “Народним фронтом”, та не знайшли в їх текстах розділу, присвяченого дотриманню прав людини.

«Нас дуже непокоїть відсутність правозахисного дискурсу в обох представлених проектах коаліційних угод. Права людини і основоположні свободи є тим фундаментом, на якому має будуватись концепція поступу української держави. І політичні сили, які отримали вотум народної довіри та формулюють умови майбутньої парламентської та урядової роботи, повинні виходити саме з основоположних принципів дотримання прав людини при розбудові правової держави» – прокоментував ситуацію Олександр ПАВЛІЧЕНКО, Харківська правозахисна група.

Судячи з проектів документів, обидві політичні сили обирають курс держави на “європейську інтеграцію”. Водночас європейський курс є неможливим без забезпечення та гарантування дотримання прав людини.

«Шлях до проголошеного політиками “європейського курсу” розвитку України лежить через реальне забезпечення прав людини та основоположних свобод. Вони мають бути в основі усіх реформ та законодавчих ініціатив. Все решта – “від лукавого”». – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, громадська ініціатива Євромайдан SOS.

Одним з основних гасел Майдану було «Права людини понад усе!». Попри це, складається враження, що права людини знову не в пріоритетах партій-лідерів виборчих перегонів.

«Євромайдан був Революцією Гідності. Люди масово почали виходити на майдани всієї країни, дізнавшись про жорстоке побиття студентів співробітниками “Беркуту, протестуючи проти міліцейської безкарності і гнилості судової системи. Майдан був революцією Прав Людини. Закликаємо новообраних депутатів пам’ятати про це і включити правозахисний порядок денний в перелік невідкладних кроків». – зазначила Тетяна ПЕЧОНЧИК, Центр інформації про права людини.

Повний текст заяви Платформи “Правозахисний порядок денний”.

Додаткова інформація: 0507058672, Марія Іваник, Центр Громадянських Свобод.

Чи переходить межі українського законодавства угорська нацменшина Закарпаття?

Вересень 2, 2011

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну…

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну викликало певну реакцію суспільства, однією з яких була стаття Василя Ільницького з Ужгорода («День» №116, 7 липня 2011 року), у якій ідеться про порушення угорською національною меншиною українського законодавства. У відповідь на матеріал Василя Ільницького в редакцію «Дня» надійшла стаття почесного голови Демократичної спілки угорців України Михайла Товта. Він, зокрема, зазначає, що угорці України діють в рамках національного законодавства. Чи переходить межі українського законодавства, обстоюючи власні права, угорська нацменшина Закарпаття? Пропонуємо вашій увазі статтю «Реалізація vs зловживання» Михайла Товта та коментарі на цю тему експертів «Дня».

Категорично ствердну відповідь на це питання знаходимо у публікації «Монумента розбрату» Василя Ільницького у «Дні». Причиною написання статті стало рішення Берегівської районної ради про виконання під час відкриття сесії районної ради поряд з українським державним гімном також і угорського, що, на думку автора, «є не першим і найімовірніше не останнім яблуком розбрату між українцями та угорцями». На підтвердження цього Василь Ільницький наводить події, які, як він вважає, уже стали каменями у монумент розбрату між українцями й угорцями.

Першим таким каменем, тобто початком спорудження цього «монумента розбрату», на думку автора, було повернення історичних назв окремим населеним пунктам краю у 90-х роках. Проблему тут убачає в тому, що назви повернули лише угорським і румунським селам, повністю проігнорувавши українські, до того ж, ці назви не перекладаються українською, а вимовити їх угорські/румунські назви автору не завжди під силу. Окрім того, в угорськомовній пресі Закарпаття використовуються традиційні угорські назви населених пунктів області.

Ще одну протиправну дію вбачає у масовому вивішуванні угорських прапорів на будівлях органів місцевої та державної влади, називаючи це «безглуздою державною двопрапорністю». А завершує перелік неправомірних дій угорців відновлення угорських пам’ятних знаків — орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі. Автор наголошує, що ці протиправні дії з боку угорських організацій відбувалися чи то за сприянням, чи то за потурання органів і посадових осіб влади області. І щоб остаточно переконати читача у намірах угорців Закарпаття та їх громадських організацій підірвати довіру між двома найбільшими національними общинами краю, автор наголошує на новації законодавства Угорщини стосовно спрощення процедури відновлення угорського громадянства.

Не погоджуючись із наведеними твердженнями пана Ільницького, спробую допомогти читачеві з’ясувати, чи дійсно своїми діями закарпатські угорці порушують українське законодавство. Пропоную розглянути кожен із наведених ним прикладів у часовій послідовності.

«Вивішування» на офіційних будинках Закарпатської області угорських національних трикольорів відбулося одночасно з українськими бікольорами наприкінці 1990-го — на початку 1991 рр. Як це відбувалося, можу відтворити із власних спогадів, адже в цей час (початок 90-х років) був депутатом Закарпатської обласної ради, керівником угорської фракції у цьому представницькому органі та заступником голови тоді ще єдиної культурницької і правозахисної організації угорців — Товариства угорської культури Закарпаття. Пропозиція нечисленної «демократичної опозиції» обласної ради стосовно надання дозволу на підняття жовто-блакитного українського національного стягу поряд із тоді ще офіційним червоно-синім прапором була підтримана угорською фракцією за умови, що у місцях компактного проживання національних меншин, за рішенням відповідних рад, можуть бути розміщені також і національні прапори відповідних національностей. На тому і зійшлися. На адміністративних будинках області з’явилися другі, в окремих місцевостях і треті прапори. Часом така позиція представницьких місцевих органів знайшла свою політичну ухвалу та юридичне закріплення у Статті 4 Декларації прав національностей України 1991 року, у якій сказано: «Усім громадянам України кожної національності гарантується право… використовувати свою національну символіку…», та у Статті 6 Закону України «Про національні меншини в Україні» 1992 р., яка проголошує, що «держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: …використання національної символіки…» Ця політико-правова ситуація знайшла своє відображення та певну конкретизації у Розпорядженні Представника Президента України в Закарпатській області №469 від 17 грудня 1992 р., у 5-му пункті якого зазначено, що «у населених пунктах, де компактно проживає національна меншина, поряд з державною може використовуватись і національна символіка».

Тобто підняття прапорів відбулося одночасно з проголошенням української незалежності. Із тих часів, відповідно до чинного законодавства, уже традиційно на офіційних будинках населених пунктів області, у яких компактно проживає певна національна меншина (угорська, румунська, німецька), поряд із державною символікою розміщують і символіку відповідної національності. В одному населеному пункті (Солотвині), де приблизно у рівних пропорціях представлена румунська й угорська національна меншина, на будинку селищної ради майорять три прапори. І на відміну від пана Ільницького, заїжджих «свободівців» та обмеженого кола особливо «заклопотаних», абсолютна більшість мешканців цих місцевостей підтримує таку «багатопрапорність» і не вбачає у ній жодного натяку на розпалювання розбрату між українцями та представниками інших національностей.

Ще абсурднішими видаються претензії В. Ільницького стосовно перейменування назв населених пунктів (відновлення історичних назв). Адже це також відбувалося і відбувається у цілковитій відповідності до чинного на ті часи і діючого нині українського законодавства. На підтвердження наведемо текст частини 3 статті 6 Закону України «Про географічні назви» 2005 р.: «У місцях компактного проживання національних меншин України зберігається застосування історично утворених географічних назв з інших мов. Унормування таких географічних назв та їх передача державною мовою здійснюється з урахуванням мовних особливостей більшості населення, яке проживає на цій території». А в частині 2 статті 10 сказано: «Назви географічних об’єктів України як складова частина історичної і культурної спадщини Українського народу — громадян України всіх національностей — охороняються державою». Звинувачення мешканців окремих населених пунктів у нетолерантності за те, що вони зініціювали відновлення історичних назв своїх населених пунктів, а жителі інших поселень цього не зробили (до того ж, і нині цьому немає жодних нормативних чи процесуальних перешкод), напевно, виходить за межі здорового глузду.

Щодо пам’ятників. Є загальновідомим, що, відповідно до законодавства, пам’ятки історії та культури національних меншин на території України охороняються законом, а також те, що під впливом подібних до думок В. Ільницького звинувачень національних меншин на Закарпатті почастішали випадки опоганення пам’ятників угорської історії і культури, що додало роботи органам з охорони правопорядку. Звичайно, таких пам’ятників багато, і це природно, адже край протягом тисячі років належав різним угорським державам. У кожного пам’ятника своя історія. Автор статті «Монумент розбрату» звертає увагу на два з них: на орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі.

Міфічна птиця орел-турул є символом прадавньої міфології угорців, а також був одним із символів визвольної антигабсбургської війни угорців на чолі з Ференцом Ракоці ІІ 1703 —1711 рр., багато знакових подій якої пов’язані з територією сучасного Закарпаття. До того ж, у ній пращури закарпатців приймали найактивнішу участь. Тому пам’ятники орлу-турулу знаходимо зокрема на березі р. Тиса, біля селища Вілок, на центральній площі селища Довге (де за даними останніх переписів населення жодна особа не визнавала себе угорцем), в Ужгородському замку, на головній площі селища Вишкове, населення якого складають українці й угорці у рівних частках тощо. А проблемним, на думку В. Ільницького, є тільки пам’ятник птиці в Мукачівському замку, до встановлення котрого, до речі, угорські організації краю жодного відношення не мають. Цей пам’ятник встановили, згідно з рішенням міської влади, за ініціативою й коштом сім’ї поважних і заможних емігрантів. Дивно, чому в автора статті не виникає питань щодо самого Мукачівського замку, адже ця споруда є наймасштабнішим і наймонументальнішим пам’ятником угорської історії краю.

Складною видалася понад 15-річна історія встановлення (відновлення) пам’ятного знаку на Верецькому перевалі, що поступово стає об’єктом регулярного опоганення українськими націонал-радикалами. Верецький перевал як географічна місцевість також належить до знакових символів угорської історії, національної міфології. І цей факт не залежить від того, на чий території за сучасними кордонами він знаходиться і чи існує там пам’ятний знак, який би про це нагадував. Погоджуюся з паном Ільницьким у тому, що питання, які накопичилися навколо цієї проблеми, дійсно потребують дискусії, але в жодному разі не можу погодитися з виправданням вандалізму, незважаючи на те, ким і через що це було скоєно.

Можливість використання національного гімну як національного символу поряд із державним гімном випливає з тих же вищенаведених актів українського законодавства, що обѓрунтовують використання національних прапорів. Автору цих рядків не відомий жодний законодавчий припис, який би це забороняв. І районна рада, приймаючи таке рішення, діяла у межах власних повноважень та у спосіб, передбачений законом, адже встановлення регламенту (виконувати чи не виконувати гімн) і визначення місцевих символів, які використовуються поряд із державними, належать до виключної компетенції цього органу. Тому цікаво, які могли бути правові підстави у прокурора для опротестування цього рішення.

Зрештою, звинувачення представників угорської меншини у порушенні міжнаціональної злагоди та зловживання меншинськими правами у зв’язку з набуттям чинності нормативних приписів сусідньої держави щодо спрощення процедури відновлення громадянства здається не доречним принаймні з двох причин. Перша — правила, що регламентують громадянство у сусідній держави, жодного відношення до прав національних меншин загалом і зокрема у нашій державі не мають. Друга — пільгові умови відновлення у громадянстві, які запровадив угорській законодавець, не має етнічного забарвлення. Дія цього акта розповсюджується на всіх, хто сам або чиї пращури перебували в угорському громадянстві, у тому числі, напевно, і на пана Ільницького. Правда, йому слід трошки підучити угорську мову, адже, як він сам зізнається, йому не завжди під силу вимовити угорськомовні назви населених пунктів.

Михайло ТОВТ, почесний голова Демократичної спілки угорців України

КОМЕНТАРI

Роман МАРЧЕНКО, старший партнер юридичної фірми «Ільяшев та Партнери»:

— Використання державними органами України національної символіки інших держав, до якої належать і герб, і прапор, і гімн, забороняється чинним законодавством. Якщо ми говоримо про прапори, гімни…, це мають бути лише українські національні або місцеві символи, але ні в якому разі не символи інших держав. Тому рішення Берегівської райради треба скасувати: або самою радою, або судом. Якщо рада відмовиться виконувати протест прокурора, тобто скасувати рішення добровільно, він буде змушений звернутися до відповідного суду. Крім того, будь-яка людина, яка вважає, що рішення Берегівської райради порушує її права, має право звернутися до суду й вимагати визнання вказаного рішення недійсним.

Володимир ВАСИЛЕНКО, професор, доктор юридичних наук:

— Національні меншини мають право на підтвердження своєї самобутності, але виключно в рамках українського законодавства, Конституції України. Такі рішення представників угорської національної меншини є антиконституційними, тому що на території України є один державний гімн, й угорці, які проживають на цій території, є громадянами України, тож на них також поширюється цей закон. Тобто рішення Берегівської районної ради щодо виконання національного гімну, вивішування угорського прапора замість українського є неправомірними, незаконними. Тому прокуратура Закарпатської області опротестувала це рішення. Думаю, вони його скасують. Угорці можуть використовувати національну символіку на одязі, у приватному житті, але в органах державної української влади вони повинні користуватись символікою України, а не Угорщини. Ми спостерігаємо абсолютно неправильне тлумачення українського законодавства і міжнародних угод. Видання угорських паспортів — неправомірні дії угорської влади, оскільки громадянство може надаватися особам, представникам меншин (не тільки угорцям) закордонною державою лише у випадку, коли ця особа є почесним громадянином, певним чином отримує заслуги перед своєю Батьківщиною. Масова видача паспортів громадянам іншої держави, законодавство якої передбачає лише єдине громадянство, є протиправним.

Олександра МАТВІЙЧУК, ГО «Центр громадянських свобод»:

— З юридичної точки зору головним документом, який регулює права національних меншин, є Рамкова конвенція про захист національних меншин. Україна ратифікувала цю конвенцію ще 1997 року. Згідно з нею, держава зобов’язана створити такі умови, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, основні елементи своєї самобутності тощо. З другого боку, конвенція застерігає: будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення або належать до інших національних меншин. На практиці непоодинокими є випадки, коли представники національних меншин, обрані до органів місцевого самоврядування, поводяться так, наче представляють саме цю меншину. І навпаки, нерідко громадськість сприймає окремі органи місцевого самоврядування як такі, що виразно репрезентують певні національні меншини. Такі підходи нічого спільного з юриспруденцією не мають. Адже відповідно до статті 140 Конституції України, будь-які рішення органів місцевого самоврядування повинні бути прийняті в межах Конституції і законів України. Діє загальний правовий принцип: «владі дозволено те, що прямо передбачено законом». Тобто будь-які дії, які містять, наприклад, порушення ЗУ «Про місцеве самоврядування» у прийнятті рішень Берегівською районною радою з даних питань, є порушеннями, учиненими органами самоврядування та їх посадовими особами, і не мають розцінюватися як дії національних меншин. Саме тому при розгляді таких ситуацій потрібно зважати насамперед на те, чи має право та чи інша місцева рада приймати такі рішення, чи вони входять до компетенції Верховної Ради. Найбільша проблема у даному випадку — хаотичні дії Прокуратури України, СБУ та місцевих державних адміністрацій, до повноважень яких, власне, і належить забезпечення дотримання законодавства на місцях.

Джерело, 02/09/2011

Результаты поиска:

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

Січень 11, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

Січень 10, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єднує таких різних львівського студента Юрка Яценко, луганського збирача металолому Сергія Литвинова, кримського татарина, заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та київського журналіста Станіслава Клиха.

Ув’язненим пред’явлені обвинувачення, які часто виходять за межі здорового глузду. За версією слідчого комітету, ці люди або разом із прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком вбивали російських військослужбовців у часи Першої чеченської війни, або за гроші Ігоря Коломойського зґвалтували 8 жінок та 12 річну дівчинку для “погіршення демографічної обстановки серед російськомовного населення”, або шляхом вчинення терористичних актів – підпалу вікна та дверей офісу, площею п’ять квадратних метрів – намагалися здійснити “вплив на прийняття органами РФ рішення при вихід Криму із її складу”, або прицільно кидали камінь із мотивів “ідеологічної ненависті та ворожнечі” у співробітника кримського Беркуту.

Попри видиму абсурдність звинувачень, заручникам Кремля марно сподіватися на справедливе правосуддя. Його в авторитарній Росії взагалі не існує. Їх звільнення можливе тільки у разі винесення політичного рішення на найвищому рівні. І воно зараз не на їх користь.

Аби переломити цю ситуацію та під міжнародним тиском змінити це рішення, Євромайдан SOS у квітні 2015 року розпочав кампанію LetMyPeopleGo. Кампанія ставить за мету домогтися звільнення усіх ув’язнених за політичними мотивами, а до цього моменту – забезпечення їм людських умов утримання – свободу від тортур, вільний доступ до адвоката, належне медичне лікування. Для цього звучати мають усі без винятку імена ув’язнених Росією. Високий рівень публічності створює хоч якісь гарантії безпеки та дає шанс на можливе звільнення у майбутньому. Ми стежимо за перебігом кожної справи 21-го ув’язненого, які знає у деталях. У багатьох із людей зізнання вибивали під катуваннями, місяцями не допускали українського консула, відмовляли у доступі незалежних адвокатів, намагалися зламати, переконуючи, що про них забули.

Один із фігурантів «чеченської справи», заступник керівника УНА-УНСО Микола Карпюк у зверненні до Європейського суду з прав людини так описує свій досвід «спілкування» зі слідчими: «Мені зв’язали мотузками ноги і руки, наручники зняли. До другого пальця правої ноги і середньому пальцю правої руки приєднали клеми. Потім почали пропускати через мене електричний струм з різною тривалістю… Я ні в чому не зізнавався… Струм пропускали через різні частини тіла: через все тіло, через серце, через статеві органи. Мені засовували під нігті якісь голки, але я болю не відчував, мабуть через те, що не відчував пальці рук… Сказав, що вони втомилися від моєї впертості і він дав команду схопити мого сина і привезти, щоб на моїх очах піддати його тим же тортурам… Я заявив, щоб не чіпали сина і дружину, я готовий прийняти провину і підписати усі необхідні документи».

Для України у питанні захисту ув’язнених громадян не має бути таких розрізнень. Не можна лишати жодної родини сам-на-сам із цією бідою. Аби не чути болісних слів матері Геннадія Афанасьєва, що до несподіваного зізнання про надання свідчень під тортурами, мало хто переймався долею її сина.

Ми закликаємо відправити листівочки будь-кому із списку LetMyPeopleGo та передати їм за тюремні грати трохи новорічного тепла. І це додасть їм сили. Адже солідарність сильніша за тюрми. Перелік адрес кожного з 21 в’язнів зазначений тут.

МКС/УКРАЇНА: ЕСКАЛАЦІЯ НАСИЛЛЯ ТІЛЬКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НЕОБХІДНІСТЬ КОНКРЕТНИХ ДІЙ ДЛЯ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ

Січень 26, 2015

Париж, Київ, 26 січня 2015р. – Нещодавня ескалація насильства на сході України тільки підтверджує нагальну необхідність для України виконати власні міжнародні зобов’язання та ратифікувати Римський статут, а також визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС)[1] щодо злочинів, вчинених на її території після лютого 2014. Про це заявила Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) та її партнерська організація в Україні, Центр Громадянських Свобод (ЦГС), після повернення FIDH з адвокаційної місії з Києва минулого тижня. Пройшло 15 років з часу підписання Статуту МКС Україною, але він досі не ратифікований, тож виконання цього  зобов’язання буде чітким сигналом, що безкарності за тяжкі міжнародні злочини не буде. Таким чином, Україна зробить внесок у попередження майбутніх злочинів та порушень прав людини. Незайвим нагадати, що за тільки за останні дні у місті Маріуполь Донецької області було вбито 34 мирних жителів (серед них – дитина), і 115 осіб  – поранено.

«Поки ми відзначаємо сумну річницю з дня вбивства першого мирного протестувальника Майдану, Україна опинилася на порозі прийняття дуже важливого рішення. Жертви воєнних злочинів, самі українці та міжнародна спільнота очікують на конкретні заходи для боротьби з безкарністю. Парламент повинний невідкладно зробити усі необхідні кроки для ратифікації Римського Статуту і визнання юрисдикції МКС». – заявила Толекан ІСМАЇЛОВА, віце-президент  Федерації за права людини з 2013 року.

Делегація FIDH і представники партнерської організації зустрілися з членами парламенту (депутатами), представниками Адміністрації Президента, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції та Уповноваженого з прав людини, усі вони підтримали ідею якнайшвидшої ратифікації Римського статуту. Для реалізації цієї ідеї, організації закликають депутатів ухвалити законопроект №1788 від 16/01/2015 та  внести зміни до статті 124 Конституції України, що дозволить ратифікувати Римський статут. FIDH та ЦГС також закликають парламентаріїв прийняти постанову № 1312 від 12/09/2014, яка поширює юрисдикцію МКС на Україну від 27 лютого до моменту безпосередньої ратифікації Римського статуту[2]. Організації підкреслюють важливість відкритого та прозорого обговорення з участю основних зацікавлених сторін, в тому числі –  громадянського суспільства.

“Через місяць Україна буде згадувати трагічні дні лютневих розстрілів та з уст народних депутатів будуть звучати багато красивих і правильних слів. Але ми вважаємо, що одним із найкращих способів вшанувати пам’ять Небесної сотні – це зробити усе можливе для недопущення таких злочинів у майбутньому. Одним із таких запобіжників є Римський статут” – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, координаторка Євромайдан SOS, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Наші організації у співпраці з іншими українськими НУО надіслали офісу прокурора подання із аналізом злочинів проти людяності, які були скоєні на Майдані. Також, громадянське суспільство майже щодня документує порушення прав людини і воєнні злочини, скоєні на сході Україні, серед яких – насильницькі зникнення, невибіркові обстріли житлових об’єктів,  тортури тощо. У районах, що знаходяться поза контролем української влади, говорити про справжнє національне розслідування і судовий розгляд просто неможливо. Тому МКС – це єдина можливість для жертв, притягнути винних у цих злочинах до відповідальності. Важливо відзначити, що МКС може розслідувати і переслідувати в судовому порядку осіб, які вчинили злочини, вчинені на території держави-учасниці Римського статуту, незалежно від громадянства злочинця.

****

Для отримання додаткової інформації FIDH-ЦГС місії в Києві: https://www.fidh.org/International-Federation-for-Human-Rights/eastern-europe-central-asia/ukraine/16819-fidh-advocacy-mission-to-kiev-ukraine

Для перегляду прес – конференції, що проходила в Києві 22 січня:

– українською: https://www.youtube.com/watch?v=zervk58n4gI

– англійською: https://www.youtube.com/watch?v=koKgLKHL-QM

 

Контакти:

ЦГС:  Марія Іваник: +38 (050) 705 86 72, e-mail: old.ccl.org.ua@gmail.com

FIDH: Arthur Manet (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 72 28 42 94 (Paris) ; Audrey Couprie (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 48 05 91 57 (Paris)



[1]    Статут МКС набув чинності 1 липня 2002, до його юрисдикції входять злочинів проти людяності, воєнні злочини і геноцид, скоєні на території держави-учасниці або громадянином держави-учасниці. МКС має юрисдикцію тільки у тому випадку, якщо національна судова система не в змозі або не бажає розслідувати діяння осіб, які вчинили міжнародні злочини, відповідно до принципу комплементарності.

[2]    У березні 2014 року, через подання заяви за статтею 12 (3) Статуту МКС, Україна визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів, вчинених під час Майдану з листопада 2013 до кінця лютого 2014 року.

ПРАВОЗАХИСНИКИ: ПРОЕКТИ КОАЛІЦІЙНИХ УГОД МАЮТЬ БУДУВАТИСЯ НА ЦІННОСТЯХ ПРАВ ЛЮДИНИ, ВСЕ РЕШТА – “ВІД ЛУКАВОГО”

Листопад 7, 2014

Правозахисники проаналізували проекти коаліційної угоди, підготовлені Блоком Петра Порошенка та “Народним фронтом”, та не знайшли в їх текстах розділу, присвяченого дотриманню прав людини.

«Нас дуже непокоїть відсутність правозахисного дискурсу в обох представлених проектах коаліційних угод. Права людини і основоположні свободи є тим фундаментом, на якому має будуватись концепція поступу української держави. І політичні сили, які отримали вотум народної довіри та формулюють умови майбутньої парламентської та урядової роботи, повинні виходити саме з основоположних принципів дотримання прав людини при розбудові правової держави» – прокоментував ситуацію Олександр ПАВЛІЧЕНКО, Харківська правозахисна група.

Судячи з проектів документів, обидві політичні сили обирають курс держави на “європейську інтеграцію”. Водночас європейський курс є неможливим без забезпечення та гарантування дотримання прав людини.

«Шлях до проголошеного політиками “європейського курсу” розвитку України лежить через реальне забезпечення прав людини та основоположних свобод. Вони мають бути в основі усіх реформ та законодавчих ініціатив. Все решта – “від лукавого”». – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, громадська ініціатива Євромайдан SOS.

Одним з основних гасел Майдану було «Права людини понад усе!». Попри це, складається враження, що права людини знову не в пріоритетах партій-лідерів виборчих перегонів.

«Євромайдан був Революцією Гідності. Люди масово почали виходити на майдани всієї країни, дізнавшись про жорстоке побиття студентів співробітниками “Беркуту, протестуючи проти міліцейської безкарності і гнилості судової системи. Майдан був революцією Прав Людини. Закликаємо новообраних депутатів пам’ятати про це і включити правозахисний порядок денний в перелік невідкладних кроків». – зазначила Тетяна ПЕЧОНЧИК, Центр інформації про права людини.

Повний текст заяви Платформи “Правозахисний порядок денний”.

Додаткова інформація: 0507058672, Марія Іваник, Центр Громадянських Свобод.

Чи переходить межі українського законодавства угорська нацменшина Закарпаття?

Вересень 2, 2011

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну…

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну викликало певну реакцію суспільства, однією з яких була стаття Василя Ільницького з Ужгорода («День» №116, 7 липня 2011 року), у якій ідеться про порушення угорською національною меншиною українського законодавства. У відповідь на матеріал Василя Ільницького в редакцію «Дня» надійшла стаття почесного голови Демократичної спілки угорців України Михайла Товта. Він, зокрема, зазначає, що угорці України діють в рамках національного законодавства. Чи переходить межі українського законодавства, обстоюючи власні права, угорська нацменшина Закарпаття? Пропонуємо вашій увазі статтю «Реалізація vs зловживання» Михайла Товта та коментарі на цю тему експертів «Дня».

Категорично ствердну відповідь на це питання знаходимо у публікації «Монумента розбрату» Василя Ільницького у «Дні». Причиною написання статті стало рішення Берегівської районної ради про виконання під час відкриття сесії районної ради поряд з українським державним гімном також і угорського, що, на думку автора, «є не першим і найімовірніше не останнім яблуком розбрату між українцями та угорцями». На підтвердження цього Василь Ільницький наводить події, які, як він вважає, уже стали каменями у монумент розбрату між українцями й угорцями.

Першим таким каменем, тобто початком спорудження цього «монумента розбрату», на думку автора, було повернення історичних назв окремим населеним пунктам краю у 90-х роках. Проблему тут убачає в тому, що назви повернули лише угорським і румунським селам, повністю проігнорувавши українські, до того ж, ці назви не перекладаються українською, а вимовити їх угорські/румунські назви автору не завжди під силу. Окрім того, в угорськомовній пресі Закарпаття використовуються традиційні угорські назви населених пунктів області.

Ще одну протиправну дію вбачає у масовому вивішуванні угорських прапорів на будівлях органів місцевої та державної влади, називаючи це «безглуздою державною двопрапорністю». А завершує перелік неправомірних дій угорців відновлення угорських пам’ятних знаків — орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі. Автор наголошує, що ці протиправні дії з боку угорських організацій відбувалися чи то за сприянням, чи то за потурання органів і посадових осіб влади області. І щоб остаточно переконати читача у намірах угорців Закарпаття та їх громадських організацій підірвати довіру між двома найбільшими національними общинами краю, автор наголошує на новації законодавства Угорщини стосовно спрощення процедури відновлення угорського громадянства.

Не погоджуючись із наведеними твердженнями пана Ільницького, спробую допомогти читачеві з’ясувати, чи дійсно своїми діями закарпатські угорці порушують українське законодавство. Пропоную розглянути кожен із наведених ним прикладів у часовій послідовності.

«Вивішування» на офіційних будинках Закарпатської області угорських національних трикольорів відбулося одночасно з українськими бікольорами наприкінці 1990-го — на початку 1991 рр. Як це відбувалося, можу відтворити із власних спогадів, адже в цей час (початок 90-х років) був депутатом Закарпатської обласної ради, керівником угорської фракції у цьому представницькому органі та заступником голови тоді ще єдиної культурницької і правозахисної організації угорців — Товариства угорської культури Закарпаття. Пропозиція нечисленної «демократичної опозиції» обласної ради стосовно надання дозволу на підняття жовто-блакитного українського національного стягу поряд із тоді ще офіційним червоно-синім прапором була підтримана угорською фракцією за умови, що у місцях компактного проживання національних меншин, за рішенням відповідних рад, можуть бути розміщені також і національні прапори відповідних національностей. На тому і зійшлися. На адміністративних будинках області з’явилися другі, в окремих місцевостях і треті прапори. Часом така позиція представницьких місцевих органів знайшла свою політичну ухвалу та юридичне закріплення у Статті 4 Декларації прав національностей України 1991 року, у якій сказано: «Усім громадянам України кожної національності гарантується право… використовувати свою національну символіку…», та у Статті 6 Закону України «Про національні меншини в Україні» 1992 р., яка проголошує, що «держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: …використання національної символіки…» Ця політико-правова ситуація знайшла своє відображення та певну конкретизації у Розпорядженні Представника Президента України в Закарпатській області №469 від 17 грудня 1992 р., у 5-му пункті якого зазначено, що «у населених пунктах, де компактно проживає національна меншина, поряд з державною може використовуватись і національна символіка».

Тобто підняття прапорів відбулося одночасно з проголошенням української незалежності. Із тих часів, відповідно до чинного законодавства, уже традиційно на офіційних будинках населених пунктів області, у яких компактно проживає певна національна меншина (угорська, румунська, німецька), поряд із державною символікою розміщують і символіку відповідної національності. В одному населеному пункті (Солотвині), де приблизно у рівних пропорціях представлена румунська й угорська національна меншина, на будинку селищної ради майорять три прапори. І на відміну від пана Ільницького, заїжджих «свободівців» та обмеженого кола особливо «заклопотаних», абсолютна більшість мешканців цих місцевостей підтримує таку «багатопрапорність» і не вбачає у ній жодного натяку на розпалювання розбрату між українцями та представниками інших національностей.

Ще абсурднішими видаються претензії В. Ільницького стосовно перейменування назв населених пунктів (відновлення історичних назв). Адже це також відбувалося і відбувається у цілковитій відповідності до чинного на ті часи і діючого нині українського законодавства. На підтвердження наведемо текст частини 3 статті 6 Закону України «Про географічні назви» 2005 р.: «У місцях компактного проживання національних меншин України зберігається застосування історично утворених географічних назв з інших мов. Унормування таких географічних назв та їх передача державною мовою здійснюється з урахуванням мовних особливостей більшості населення, яке проживає на цій території». А в частині 2 статті 10 сказано: «Назви географічних об’єктів України як складова частина історичної і культурної спадщини Українського народу — громадян України всіх національностей — охороняються державою». Звинувачення мешканців окремих населених пунктів у нетолерантності за те, що вони зініціювали відновлення історичних назв своїх населених пунктів, а жителі інших поселень цього не зробили (до того ж, і нині цьому немає жодних нормативних чи процесуальних перешкод), напевно, виходить за межі здорового глузду.

Щодо пам’ятників. Є загальновідомим, що, відповідно до законодавства, пам’ятки історії та культури національних меншин на території України охороняються законом, а також те, що під впливом подібних до думок В. Ільницького звинувачень національних меншин на Закарпатті почастішали випадки опоганення пам’ятників угорської історії і культури, що додало роботи органам з охорони правопорядку. Звичайно, таких пам’ятників багато, і це природно, адже край протягом тисячі років належав різним угорським державам. У кожного пам’ятника своя історія. Автор статті «Монумент розбрату» звертає увагу на два з них: на орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі.

Міфічна птиця орел-турул є символом прадавньої міфології угорців, а також був одним із символів визвольної антигабсбургської війни угорців на чолі з Ференцом Ракоці ІІ 1703 —1711 рр., багато знакових подій якої пов’язані з територією сучасного Закарпаття. До того ж, у ній пращури закарпатців приймали найактивнішу участь. Тому пам’ятники орлу-турулу знаходимо зокрема на березі р. Тиса, біля селища Вілок, на центральній площі селища Довге (де за даними останніх переписів населення жодна особа не визнавала себе угорцем), в Ужгородському замку, на головній площі селища Вишкове, населення якого складають українці й угорці у рівних частках тощо. А проблемним, на думку В. Ільницького, є тільки пам’ятник птиці в Мукачівському замку, до встановлення котрого, до речі, угорські організації краю жодного відношення не мають. Цей пам’ятник встановили, згідно з рішенням міської влади, за ініціативою й коштом сім’ї поважних і заможних емігрантів. Дивно, чому в автора статті не виникає питань щодо самого Мукачівського замку, адже ця споруда є наймасштабнішим і наймонументальнішим пам’ятником угорської історії краю.

Складною видалася понад 15-річна історія встановлення (відновлення) пам’ятного знаку на Верецькому перевалі, що поступово стає об’єктом регулярного опоганення українськими націонал-радикалами. Верецький перевал як географічна місцевість також належить до знакових символів угорської історії, національної міфології. І цей факт не залежить від того, на чий території за сучасними кордонами він знаходиться і чи існує там пам’ятний знак, який би про це нагадував. Погоджуюся з паном Ільницьким у тому, що питання, які накопичилися навколо цієї проблеми, дійсно потребують дискусії, але в жодному разі не можу погодитися з виправданням вандалізму, незважаючи на те, ким і через що це було скоєно.

Можливість використання національного гімну як національного символу поряд із державним гімном випливає з тих же вищенаведених актів українського законодавства, що обѓрунтовують використання національних прапорів. Автору цих рядків не відомий жодний законодавчий припис, який би це забороняв. І районна рада, приймаючи таке рішення, діяла у межах власних повноважень та у спосіб, передбачений законом, адже встановлення регламенту (виконувати чи не виконувати гімн) і визначення місцевих символів, які використовуються поряд із державними, належать до виключної компетенції цього органу. Тому цікаво, які могли бути правові підстави у прокурора для опротестування цього рішення.

Зрештою, звинувачення представників угорської меншини у порушенні міжнаціональної злагоди та зловживання меншинськими правами у зв’язку з набуттям чинності нормативних приписів сусідньої держави щодо спрощення процедури відновлення громадянства здається не доречним принаймні з двох причин. Перша — правила, що регламентують громадянство у сусідній держави, жодного відношення до прав національних меншин загалом і зокрема у нашій державі не мають. Друга — пільгові умови відновлення у громадянстві, які запровадив угорській законодавець, не має етнічного забарвлення. Дія цього акта розповсюджується на всіх, хто сам або чиї пращури перебували в угорському громадянстві, у тому числі, напевно, і на пана Ільницького. Правда, йому слід трошки підучити угорську мову, адже, як він сам зізнається, йому не завжди під силу вимовити угорськомовні назви населених пунктів.

Михайло ТОВТ, почесний голова Демократичної спілки угорців України

КОМЕНТАРI

Роман МАРЧЕНКО, старший партнер юридичної фірми «Ільяшев та Партнери»:

— Використання державними органами України національної символіки інших держав, до якої належать і герб, і прапор, і гімн, забороняється чинним законодавством. Якщо ми говоримо про прапори, гімни…, це мають бути лише українські національні або місцеві символи, але ні в якому разі не символи інших держав. Тому рішення Берегівської райради треба скасувати: або самою радою, або судом. Якщо рада відмовиться виконувати протест прокурора, тобто скасувати рішення добровільно, він буде змушений звернутися до відповідного суду. Крім того, будь-яка людина, яка вважає, що рішення Берегівської райради порушує її права, має право звернутися до суду й вимагати визнання вказаного рішення недійсним.

Володимир ВАСИЛЕНКО, професор, доктор юридичних наук:

— Національні меншини мають право на підтвердження своєї самобутності, але виключно в рамках українського законодавства, Конституції України. Такі рішення представників угорської національної меншини є антиконституційними, тому що на території України є один державний гімн, й угорці, які проживають на цій території, є громадянами України, тож на них також поширюється цей закон. Тобто рішення Берегівської районної ради щодо виконання національного гімну, вивішування угорського прапора замість українського є неправомірними, незаконними. Тому прокуратура Закарпатської області опротестувала це рішення. Думаю, вони його скасують. Угорці можуть використовувати національну символіку на одязі, у приватному житті, але в органах державної української влади вони повинні користуватись символікою України, а не Угорщини. Ми спостерігаємо абсолютно неправильне тлумачення українського законодавства і міжнародних угод. Видання угорських паспортів — неправомірні дії угорської влади, оскільки громадянство може надаватися особам, представникам меншин (не тільки угорцям) закордонною державою лише у випадку, коли ця особа є почесним громадянином, певним чином отримує заслуги перед своєю Батьківщиною. Масова видача паспортів громадянам іншої держави, законодавство якої передбачає лише єдине громадянство, є протиправним.

Олександра МАТВІЙЧУК, ГО «Центр громадянських свобод»:

— З юридичної точки зору головним документом, який регулює права національних меншин, є Рамкова конвенція про захист національних меншин. Україна ратифікувала цю конвенцію ще 1997 року. Згідно з нею, держава зобов’язана створити такі умови, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, основні елементи своєї самобутності тощо. З другого боку, конвенція застерігає: будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення або належать до інших національних меншин. На практиці непоодинокими є випадки, коли представники національних меншин, обрані до органів місцевого самоврядування, поводяться так, наче представляють саме цю меншину. І навпаки, нерідко громадськість сприймає окремі органи місцевого самоврядування як такі, що виразно репрезентують певні національні меншини. Такі підходи нічого спільного з юриспруденцією не мають. Адже відповідно до статті 140 Конституції України, будь-які рішення органів місцевого самоврядування повинні бути прийняті в межах Конституції і законів України. Діє загальний правовий принцип: «владі дозволено те, що прямо передбачено законом». Тобто будь-які дії, які містять, наприклад, порушення ЗУ «Про місцеве самоврядування» у прийнятті рішень Берегівською районною радою з даних питань, є порушеннями, учиненими органами самоврядування та їх посадовими особами, і не мають розцінюватися як дії національних меншин. Саме тому при розгляді таких ситуацій потрібно зважати насамперед на те, чи має право та чи інша місцева рада приймати такі рішення, чи вони входять до компетенції Верховної Ради. Найбільша проблема у даному випадку — хаотичні дії Прокуратури України, СБУ та місцевих державних адміністрацій, до повноважень яких, власне, і належить забезпечення дотримання законодавства на місцях.

Джерело, 02/09/2011

Результаты поиска:

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

Січень 11, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

Січень 10, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єднує таких різних львівського студента Юрка Яценко, луганського збирача металолому Сергія Литвинова, кримського татарина, заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та київського журналіста Станіслава Клиха.

Ув’язненим пред’явлені обвинувачення, які часто виходять за межі здорового глузду. За версією слідчого комітету, ці люди або разом із прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком вбивали російських військослужбовців у часи Першої чеченської війни, або за гроші Ігоря Коломойського зґвалтували 8 жінок та 12 річну дівчинку для “погіршення демографічної обстановки серед російськомовного населення”, або шляхом вчинення терористичних актів – підпалу вікна та дверей офісу, площею п’ять квадратних метрів – намагалися здійснити “вплив на прийняття органами РФ рішення при вихід Криму із її складу”, або прицільно кидали камінь із мотивів “ідеологічної ненависті та ворожнечі” у співробітника кримського Беркуту.

Попри видиму абсурдність звинувачень, заручникам Кремля марно сподіватися на справедливе правосуддя. Його в авторитарній Росії взагалі не існує. Їх звільнення можливе тільки у разі винесення політичного рішення на найвищому рівні. І воно зараз не на їх користь.

Аби переломити цю ситуацію та під міжнародним тиском змінити це рішення, Євромайдан SOS у квітні 2015 року розпочав кампанію LetMyPeopleGo. Кампанія ставить за мету домогтися звільнення усіх ув’язнених за політичними мотивами, а до цього моменту – забезпечення їм людських умов утримання – свободу від тортур, вільний доступ до адвоката, належне медичне лікування. Для цього звучати мають усі без винятку імена ув’язнених Росією. Високий рівень публічності створює хоч якісь гарантії безпеки та дає шанс на можливе звільнення у майбутньому. Ми стежимо за перебігом кожної справи 21-го ув’язненого, які знає у деталях. У багатьох із людей зізнання вибивали під катуваннями, місяцями не допускали українського консула, відмовляли у доступі незалежних адвокатів, намагалися зламати, переконуючи, що про них забули.

Один із фігурантів «чеченської справи», заступник керівника УНА-УНСО Микола Карпюк у зверненні до Європейського суду з прав людини так описує свій досвід «спілкування» зі слідчими: «Мені зв’язали мотузками ноги і руки, наручники зняли. До другого пальця правої ноги і середньому пальцю правої руки приєднали клеми. Потім почали пропускати через мене електричний струм з різною тривалістю… Я ні в чому не зізнавався… Струм пропускали через різні частини тіла: через все тіло, через серце, через статеві органи. Мені засовували під нігті якісь голки, але я болю не відчував, мабуть через те, що не відчував пальці рук… Сказав, що вони втомилися від моєї впертості і він дав команду схопити мого сина і привезти, щоб на моїх очах піддати його тим же тортурам… Я заявив, щоб не чіпали сина і дружину, я готовий прийняти провину і підписати усі необхідні документи».

Для України у питанні захисту ув’язнених громадян не має бути таких розрізнень. Не можна лишати жодної родини сам-на-сам із цією бідою. Аби не чути болісних слів матері Геннадія Афанасьєва, що до несподіваного зізнання про надання свідчень під тортурами, мало хто переймався долею її сина.

Ми закликаємо відправити листівочки будь-кому із списку LetMyPeopleGo та передати їм за тюремні грати трохи новорічного тепла. І це додасть їм сили. Адже солідарність сильніша за тюрми. Перелік адрес кожного з 21 в’язнів зазначений тут.

МКС/УКРАЇНА: ЕСКАЛАЦІЯ НАСИЛЛЯ ТІЛЬКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НЕОБХІДНІСТЬ КОНКРЕТНИХ ДІЙ ДЛЯ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ

Січень 26, 2015

Париж, Київ, 26 січня 2015р. – Нещодавня ескалація насильства на сході України тільки підтверджує нагальну необхідність для України виконати власні міжнародні зобов’язання та ратифікувати Римський статут, а також визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС)[1] щодо злочинів, вчинених на її території після лютого 2014. Про це заявила Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) та її партнерська організація в Україні, Центр Громадянських Свобод (ЦГС), після повернення FIDH з адвокаційної місії з Києва минулого тижня. Пройшло 15 років з часу підписання Статуту МКС Україною, але він досі не ратифікований, тож виконання цього  зобов’язання буде чітким сигналом, що безкарності за тяжкі міжнародні злочини не буде. Таким чином, Україна зробить внесок у попередження майбутніх злочинів та порушень прав людини. Незайвим нагадати, що за тільки за останні дні у місті Маріуполь Донецької області було вбито 34 мирних жителів (серед них – дитина), і 115 осіб  – поранено.

«Поки ми відзначаємо сумну річницю з дня вбивства першого мирного протестувальника Майдану, Україна опинилася на порозі прийняття дуже важливого рішення. Жертви воєнних злочинів, самі українці та міжнародна спільнота очікують на конкретні заходи для боротьби з безкарністю. Парламент повинний невідкладно зробити усі необхідні кроки для ратифікації Римського Статуту і визнання юрисдикції МКС». – заявила Толекан ІСМАЇЛОВА, віце-президент  Федерації за права людини з 2013 року.

Делегація FIDH і представники партнерської організації зустрілися з членами парламенту (депутатами), представниками Адміністрації Президента, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції та Уповноваженого з прав людини, усі вони підтримали ідею якнайшвидшої ратифікації Римського статуту. Для реалізації цієї ідеї, організації закликають депутатів ухвалити законопроект №1788 від 16/01/2015 та  внести зміни до статті 124 Конституції України, що дозволить ратифікувати Римський статут. FIDH та ЦГС також закликають парламентаріїв прийняти постанову № 1312 від 12/09/2014, яка поширює юрисдикцію МКС на Україну від 27 лютого до моменту безпосередньої ратифікації Римського статуту[2]. Організації підкреслюють важливість відкритого та прозорого обговорення з участю основних зацікавлених сторін, в тому числі –  громадянського суспільства.

“Через місяць Україна буде згадувати трагічні дні лютневих розстрілів та з уст народних депутатів будуть звучати багато красивих і правильних слів. Але ми вважаємо, що одним із найкращих способів вшанувати пам’ять Небесної сотні – це зробити усе можливе для недопущення таких злочинів у майбутньому. Одним із таких запобіжників є Римський статут” – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, координаторка Євромайдан SOS, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Наші організації у співпраці з іншими українськими НУО надіслали офісу прокурора подання із аналізом злочинів проти людяності, які були скоєні на Майдані. Також, громадянське суспільство майже щодня документує порушення прав людини і воєнні злочини, скоєні на сході Україні, серед яких – насильницькі зникнення, невибіркові обстріли житлових об’єктів,  тортури тощо. У районах, що знаходяться поза контролем української влади, говорити про справжнє національне розслідування і судовий розгляд просто неможливо. Тому МКС – це єдина можливість для жертв, притягнути винних у цих злочинах до відповідальності. Важливо відзначити, що МКС може розслідувати і переслідувати в судовому порядку осіб, які вчинили злочини, вчинені на території держави-учасниці Римського статуту, незалежно від громадянства злочинця.

****

Для отримання додаткової інформації FIDH-ЦГС місії в Києві: https://www.fidh.org/International-Federation-for-Human-Rights/eastern-europe-central-asia/ukraine/16819-fidh-advocacy-mission-to-kiev-ukraine

Для перегляду прес – конференції, що проходила в Києві 22 січня:

– українською: https://www.youtube.com/watch?v=zervk58n4gI

– англійською: https://www.youtube.com/watch?v=koKgLKHL-QM

 

Контакти:

ЦГС:  Марія Іваник: +38 (050) 705 86 72, e-mail: old.ccl.org.ua@gmail.com

FIDH: Arthur Manet (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 72 28 42 94 (Paris) ; Audrey Couprie (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 48 05 91 57 (Paris)



[1]    Статут МКС набув чинності 1 липня 2002, до його юрисдикції входять злочинів проти людяності, воєнні злочини і геноцид, скоєні на території держави-учасниці або громадянином держави-учасниці. МКС має юрисдикцію тільки у тому випадку, якщо національна судова система не в змозі або не бажає розслідувати діяння осіб, які вчинили міжнародні злочини, відповідно до принципу комплементарності.

[2]    У березні 2014 року, через подання заяви за статтею 12 (3) Статуту МКС, Україна визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів, вчинених під час Майдану з листопада 2013 до кінця лютого 2014 року.

ПРАВОЗАХИСНИКИ: ПРОЕКТИ КОАЛІЦІЙНИХ УГОД МАЮТЬ БУДУВАТИСЯ НА ЦІННОСТЯХ ПРАВ ЛЮДИНИ, ВСЕ РЕШТА – “ВІД ЛУКАВОГО”

Листопад 7, 2014

Правозахисники проаналізували проекти коаліційної угоди, підготовлені Блоком Петра Порошенка та “Народним фронтом”, та не знайшли в їх текстах розділу, присвяченого дотриманню прав людини.

«Нас дуже непокоїть відсутність правозахисного дискурсу в обох представлених проектах коаліційних угод. Права людини і основоположні свободи є тим фундаментом, на якому має будуватись концепція поступу української держави. І політичні сили, які отримали вотум народної довіри та формулюють умови майбутньої парламентської та урядової роботи, повинні виходити саме з основоположних принципів дотримання прав людини при розбудові правової держави» – прокоментував ситуацію Олександр ПАВЛІЧЕНКО, Харківська правозахисна група.

Судячи з проектів документів, обидві політичні сили обирають курс держави на “європейську інтеграцію”. Водночас європейський курс є неможливим без забезпечення та гарантування дотримання прав людини.

«Шлях до проголошеного політиками “європейського курсу” розвитку України лежить через реальне забезпечення прав людини та основоположних свобод. Вони мають бути в основі усіх реформ та законодавчих ініціатив. Все решта – “від лукавого”». – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, громадська ініціатива Євромайдан SOS.

Одним з основних гасел Майдану було «Права людини понад усе!». Попри це, складається враження, що права людини знову не в пріоритетах партій-лідерів виборчих перегонів.

«Євромайдан був Революцією Гідності. Люди масово почали виходити на майдани всієї країни, дізнавшись про жорстоке побиття студентів співробітниками “Беркуту, протестуючи проти міліцейської безкарності і гнилості судової системи. Майдан був революцією Прав Людини. Закликаємо новообраних депутатів пам’ятати про це і включити правозахисний порядок денний в перелік невідкладних кроків». – зазначила Тетяна ПЕЧОНЧИК, Центр інформації про права людини.

Повний текст заяви Платформи “Правозахисний порядок денний”.

Додаткова інформація: 0507058672, Марія Іваник, Центр Громадянських Свобод.

Чи переходить межі українського законодавства угорська нацменшина Закарпаття?

Вересень 2, 2011

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну…

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну викликало певну реакцію суспільства, однією з яких була стаття Василя Ільницького з Ужгорода («День» №116, 7 липня 2011 року), у якій ідеться про порушення угорською національною меншиною українського законодавства. У відповідь на матеріал Василя Ільницького в редакцію «Дня» надійшла стаття почесного голови Демократичної спілки угорців України Михайла Товта. Він, зокрема, зазначає, що угорці України діють в рамках національного законодавства. Чи переходить межі українського законодавства, обстоюючи власні права, угорська нацменшина Закарпаття? Пропонуємо вашій увазі статтю «Реалізація vs зловживання» Михайла Товта та коментарі на цю тему експертів «Дня».

Категорично ствердну відповідь на це питання знаходимо у публікації «Монумента розбрату» Василя Ільницького у «Дні». Причиною написання статті стало рішення Берегівської районної ради про виконання під час відкриття сесії районної ради поряд з українським державним гімном також і угорського, що, на думку автора, «є не першим і найімовірніше не останнім яблуком розбрату між українцями та угорцями». На підтвердження цього Василь Ільницький наводить події, які, як він вважає, уже стали каменями у монумент розбрату між українцями й угорцями.

Першим таким каменем, тобто початком спорудження цього «монумента розбрату», на думку автора, було повернення історичних назв окремим населеним пунктам краю у 90-х роках. Проблему тут убачає в тому, що назви повернули лише угорським і румунським селам, повністю проігнорувавши українські, до того ж, ці назви не перекладаються українською, а вимовити їх угорські/румунські назви автору не завжди під силу. Окрім того, в угорськомовній пресі Закарпаття використовуються традиційні угорські назви населених пунктів області.

Ще одну протиправну дію вбачає у масовому вивішуванні угорських прапорів на будівлях органів місцевої та державної влади, називаючи це «безглуздою державною двопрапорністю». А завершує перелік неправомірних дій угорців відновлення угорських пам’ятних знаків — орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі. Автор наголошує, що ці протиправні дії з боку угорських організацій відбувалися чи то за сприянням, чи то за потурання органів і посадових осіб влади області. І щоб остаточно переконати читача у намірах угорців Закарпаття та їх громадських організацій підірвати довіру між двома найбільшими національними общинами краю, автор наголошує на новації законодавства Угорщини стосовно спрощення процедури відновлення угорського громадянства.

Не погоджуючись із наведеними твердженнями пана Ільницького, спробую допомогти читачеві з’ясувати, чи дійсно своїми діями закарпатські угорці порушують українське законодавство. Пропоную розглянути кожен із наведених ним прикладів у часовій послідовності.

«Вивішування» на офіційних будинках Закарпатської області угорських національних трикольорів відбулося одночасно з українськими бікольорами наприкінці 1990-го — на початку 1991 рр. Як це відбувалося, можу відтворити із власних спогадів, адже в цей час (початок 90-х років) був депутатом Закарпатської обласної ради, керівником угорської фракції у цьому представницькому органі та заступником голови тоді ще єдиної культурницької і правозахисної організації угорців — Товариства угорської культури Закарпаття. Пропозиція нечисленної «демократичної опозиції» обласної ради стосовно надання дозволу на підняття жовто-блакитного українського національного стягу поряд із тоді ще офіційним червоно-синім прапором була підтримана угорською фракцією за умови, що у місцях компактного проживання національних меншин, за рішенням відповідних рад, можуть бути розміщені також і національні прапори відповідних національностей. На тому і зійшлися. На адміністративних будинках області з’явилися другі, в окремих місцевостях і треті прапори. Часом така позиція представницьких місцевих органів знайшла свою політичну ухвалу та юридичне закріплення у Статті 4 Декларації прав національностей України 1991 року, у якій сказано: «Усім громадянам України кожної національності гарантується право… використовувати свою національну символіку…», та у Статті 6 Закону України «Про національні меншини в Україні» 1992 р., яка проголошує, що «держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: …використання національної символіки…» Ця політико-правова ситуація знайшла своє відображення та певну конкретизації у Розпорядженні Представника Президента України в Закарпатській області №469 від 17 грудня 1992 р., у 5-му пункті якого зазначено, що «у населених пунктах, де компактно проживає національна меншина, поряд з державною може використовуватись і національна символіка».

Тобто підняття прапорів відбулося одночасно з проголошенням української незалежності. Із тих часів, відповідно до чинного законодавства, уже традиційно на офіційних будинках населених пунктів області, у яких компактно проживає певна національна меншина (угорська, румунська, німецька), поряд із державною символікою розміщують і символіку відповідної національності. В одному населеному пункті (Солотвині), де приблизно у рівних пропорціях представлена румунська й угорська національна меншина, на будинку селищної ради майорять три прапори. І на відміну від пана Ільницького, заїжджих «свободівців» та обмеженого кола особливо «заклопотаних», абсолютна більшість мешканців цих місцевостей підтримує таку «багатопрапорність» і не вбачає у ній жодного натяку на розпалювання розбрату між українцями та представниками інших національностей.

Ще абсурднішими видаються претензії В. Ільницького стосовно перейменування назв населених пунктів (відновлення історичних назв). Адже це також відбувалося і відбувається у цілковитій відповідності до чинного на ті часи і діючого нині українського законодавства. На підтвердження наведемо текст частини 3 статті 6 Закону України «Про географічні назви» 2005 р.: «У місцях компактного проживання національних меншин України зберігається застосування історично утворених географічних назв з інших мов. Унормування таких географічних назв та їх передача державною мовою здійснюється з урахуванням мовних особливостей більшості населення, яке проживає на цій території». А в частині 2 статті 10 сказано: «Назви географічних об’єктів України як складова частина історичної і культурної спадщини Українського народу — громадян України всіх національностей — охороняються державою». Звинувачення мешканців окремих населених пунктів у нетолерантності за те, що вони зініціювали відновлення історичних назв своїх населених пунктів, а жителі інших поселень цього не зробили (до того ж, і нині цьому немає жодних нормативних чи процесуальних перешкод), напевно, виходить за межі здорового глузду.

Щодо пам’ятників. Є загальновідомим, що, відповідно до законодавства, пам’ятки історії та культури національних меншин на території України охороняються законом, а також те, що під впливом подібних до думок В. Ільницького звинувачень національних меншин на Закарпатті почастішали випадки опоганення пам’ятників угорської історії і культури, що додало роботи органам з охорони правопорядку. Звичайно, таких пам’ятників багато, і це природно, адже край протягом тисячі років належав різним угорським державам. У кожного пам’ятника своя історія. Автор статті «Монумент розбрату» звертає увагу на два з них: на орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі.

Міфічна птиця орел-турул є символом прадавньої міфології угорців, а також був одним із символів визвольної антигабсбургської війни угорців на чолі з Ференцом Ракоці ІІ 1703 —1711 рр., багато знакових подій якої пов’язані з територією сучасного Закарпаття. До того ж, у ній пращури закарпатців приймали найактивнішу участь. Тому пам’ятники орлу-турулу знаходимо зокрема на березі р. Тиса, біля селища Вілок, на центральній площі селища Довге (де за даними останніх переписів населення жодна особа не визнавала себе угорцем), в Ужгородському замку, на головній площі селища Вишкове, населення якого складають українці й угорці у рівних частках тощо. А проблемним, на думку В. Ільницького, є тільки пам’ятник птиці в Мукачівському замку, до встановлення котрого, до речі, угорські організації краю жодного відношення не мають. Цей пам’ятник встановили, згідно з рішенням міської влади, за ініціативою й коштом сім’ї поважних і заможних емігрантів. Дивно, чому в автора статті не виникає питань щодо самого Мукачівського замку, адже ця споруда є наймасштабнішим і наймонументальнішим пам’ятником угорської історії краю.

Складною видалася понад 15-річна історія встановлення (відновлення) пам’ятного знаку на Верецькому перевалі, що поступово стає об’єктом регулярного опоганення українськими націонал-радикалами. Верецький перевал як географічна місцевість також належить до знакових символів угорської історії, національної міфології. І цей факт не залежить від того, на чий території за сучасними кордонами він знаходиться і чи існує там пам’ятний знак, який би про це нагадував. Погоджуюся з паном Ільницьким у тому, що питання, які накопичилися навколо цієї проблеми, дійсно потребують дискусії, але в жодному разі не можу погодитися з виправданням вандалізму, незважаючи на те, ким і через що це було скоєно.

Можливість використання національного гімну як національного символу поряд із державним гімном випливає з тих же вищенаведених актів українського законодавства, що обѓрунтовують використання національних прапорів. Автору цих рядків не відомий жодний законодавчий припис, який би це забороняв. І районна рада, приймаючи таке рішення, діяла у межах власних повноважень та у спосіб, передбачений законом, адже встановлення регламенту (виконувати чи не виконувати гімн) і визначення місцевих символів, які використовуються поряд із державними, належать до виключної компетенції цього органу. Тому цікаво, які могли бути правові підстави у прокурора для опротестування цього рішення.

Зрештою, звинувачення представників угорської меншини у порушенні міжнаціональної злагоди та зловживання меншинськими правами у зв’язку з набуттям чинності нормативних приписів сусідньої держави щодо спрощення процедури відновлення громадянства здається не доречним принаймні з двох причин. Перша — правила, що регламентують громадянство у сусідній держави, жодного відношення до прав національних меншин загалом і зокрема у нашій державі не мають. Друга — пільгові умови відновлення у громадянстві, які запровадив угорській законодавець, не має етнічного забарвлення. Дія цього акта розповсюджується на всіх, хто сам або чиї пращури перебували в угорському громадянстві, у тому числі, напевно, і на пана Ільницького. Правда, йому слід трошки підучити угорську мову, адже, як він сам зізнається, йому не завжди під силу вимовити угорськомовні назви населених пунктів.

Михайло ТОВТ, почесний голова Демократичної спілки угорців України

КОМЕНТАРI

Роман МАРЧЕНКО, старший партнер юридичної фірми «Ільяшев та Партнери»:

— Використання державними органами України національної символіки інших держав, до якої належать і герб, і прапор, і гімн, забороняється чинним законодавством. Якщо ми говоримо про прапори, гімни…, це мають бути лише українські національні або місцеві символи, але ні в якому разі не символи інших держав. Тому рішення Берегівської райради треба скасувати: або самою радою, або судом. Якщо рада відмовиться виконувати протест прокурора, тобто скасувати рішення добровільно, він буде змушений звернутися до відповідного суду. Крім того, будь-яка людина, яка вважає, що рішення Берегівської райради порушує її права, має право звернутися до суду й вимагати визнання вказаного рішення недійсним.

Володимир ВАСИЛЕНКО, професор, доктор юридичних наук:

— Національні меншини мають право на підтвердження своєї самобутності, але виключно в рамках українського законодавства, Конституції України. Такі рішення представників угорської національної меншини є антиконституційними, тому що на території України є один державний гімн, й угорці, які проживають на цій території, є громадянами України, тож на них також поширюється цей закон. Тобто рішення Берегівської районної ради щодо виконання національного гімну, вивішування угорського прапора замість українського є неправомірними, незаконними. Тому прокуратура Закарпатської області опротестувала це рішення. Думаю, вони його скасують. Угорці можуть використовувати національну символіку на одязі, у приватному житті, але в органах державної української влади вони повинні користуватись символікою України, а не Угорщини. Ми спостерігаємо абсолютно неправильне тлумачення українського законодавства і міжнародних угод. Видання угорських паспортів — неправомірні дії угорської влади, оскільки громадянство може надаватися особам, представникам меншин (не тільки угорцям) закордонною державою лише у випадку, коли ця особа є почесним громадянином, певним чином отримує заслуги перед своєю Батьківщиною. Масова видача паспортів громадянам іншої держави, законодавство якої передбачає лише єдине громадянство, є протиправним.

Олександра МАТВІЙЧУК, ГО «Центр громадянських свобод»:

— З юридичної точки зору головним документом, який регулює права національних меншин, є Рамкова конвенція про захист національних меншин. Україна ратифікувала цю конвенцію ще 1997 року. Згідно з нею, держава зобов’язана створити такі умови, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, основні елементи своєї самобутності тощо. З другого боку, конвенція застерігає: будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення або належать до інших національних меншин. На практиці непоодинокими є випадки, коли представники національних меншин, обрані до органів місцевого самоврядування, поводяться так, наче представляють саме цю меншину. І навпаки, нерідко громадськість сприймає окремі органи місцевого самоврядування як такі, що виразно репрезентують певні національні меншини. Такі підходи нічого спільного з юриспруденцією не мають. Адже відповідно до статті 140 Конституції України, будь-які рішення органів місцевого самоврядування повинні бути прийняті в межах Конституції і законів України. Діє загальний правовий принцип: «владі дозволено те, що прямо передбачено законом». Тобто будь-які дії, які містять, наприклад, порушення ЗУ «Про місцеве самоврядування» у прийнятті рішень Берегівською районною радою з даних питань, є порушеннями, учиненими органами самоврядування та їх посадовими особами, і не мають розцінюватися як дії національних меншин. Саме тому при розгляді таких ситуацій потрібно зважати насамперед на те, чи має право та чи інша місцева рада приймати такі рішення, чи вони входять до компетенції Верховної Ради. Найбільша проблема у даному випадку — хаотичні дії Прокуратури України, СБУ та місцевих державних адміністрацій, до повноважень яких, власне, і належить забезпечення дотримання законодавства на місцях.

Джерело, 02/09/2011

Результаты поиска:

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

Січень 11, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

Січень 10, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єднує таких різних львівського студента Юрка Яценко, луганського збирача металолому Сергія Литвинова, кримського татарина, заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та київського журналіста Станіслава Клиха.

Ув’язненим пред’явлені обвинувачення, які часто виходять за межі здорового глузду. За версією слідчого комітету, ці люди або разом із прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком вбивали російських військослужбовців у часи Першої чеченської війни, або за гроші Ігоря Коломойського зґвалтували 8 жінок та 12 річну дівчинку для “погіршення демографічної обстановки серед російськомовного населення”, або шляхом вчинення терористичних актів – підпалу вікна та дверей офісу, площею п’ять квадратних метрів – намагалися здійснити “вплив на прийняття органами РФ рішення при вихід Криму із її складу”, або прицільно кидали камінь із мотивів “ідеологічної ненависті та ворожнечі” у співробітника кримського Беркуту.

Попри видиму абсурдність звинувачень, заручникам Кремля марно сподіватися на справедливе правосуддя. Його в авторитарній Росії взагалі не існує. Їх звільнення можливе тільки у разі винесення політичного рішення на найвищому рівні. І воно зараз не на їх користь.

Аби переломити цю ситуацію та під міжнародним тиском змінити це рішення, Євромайдан SOS у квітні 2015 року розпочав кампанію LetMyPeopleGo. Кампанія ставить за мету домогтися звільнення усіх ув’язнених за політичними мотивами, а до цього моменту – забезпечення їм людських умов утримання – свободу від тортур, вільний доступ до адвоката, належне медичне лікування. Для цього звучати мають усі без винятку імена ув’язнених Росією. Високий рівень публічності створює хоч якісь гарантії безпеки та дає шанс на можливе звільнення у майбутньому. Ми стежимо за перебігом кожної справи 21-го ув’язненого, які знає у деталях. У багатьох із людей зізнання вибивали під катуваннями, місяцями не допускали українського консула, відмовляли у доступі незалежних адвокатів, намагалися зламати, переконуючи, що про них забули.

Один із фігурантів «чеченської справи», заступник керівника УНА-УНСО Микола Карпюк у зверненні до Європейського суду з прав людини так описує свій досвід «спілкування» зі слідчими: «Мені зв’язали мотузками ноги і руки, наручники зняли. До другого пальця правої ноги і середньому пальцю правої руки приєднали клеми. Потім почали пропускати через мене електричний струм з різною тривалістю… Я ні в чому не зізнавався… Струм пропускали через різні частини тіла: через все тіло, через серце, через статеві органи. Мені засовували під нігті якісь голки, але я болю не відчував, мабуть через те, що не відчував пальці рук… Сказав, що вони втомилися від моєї впертості і він дав команду схопити мого сина і привезти, щоб на моїх очах піддати його тим же тортурам… Я заявив, щоб не чіпали сина і дружину, я готовий прийняти провину і підписати усі необхідні документи».

Для України у питанні захисту ув’язнених громадян не має бути таких розрізнень. Не можна лишати жодної родини сам-на-сам із цією бідою. Аби не чути болісних слів матері Геннадія Афанасьєва, що до несподіваного зізнання про надання свідчень під тортурами, мало хто переймався долею її сина.

Ми закликаємо відправити листівочки будь-кому із списку LetMyPeopleGo та передати їм за тюремні грати трохи новорічного тепла. І це додасть їм сили. Адже солідарність сильніша за тюрми. Перелік адрес кожного з 21 в’язнів зазначений тут.

МКС/УКРАЇНА: ЕСКАЛАЦІЯ НАСИЛЛЯ ТІЛЬКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НЕОБХІДНІСТЬ КОНКРЕТНИХ ДІЙ ДЛЯ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ

Січень 26, 2015

Париж, Київ, 26 січня 2015р. – Нещодавня ескалація насильства на сході України тільки підтверджує нагальну необхідність для України виконати власні міжнародні зобов’язання та ратифікувати Римський статут, а також визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС)[1] щодо злочинів, вчинених на її території після лютого 2014. Про це заявила Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) та її партнерська організація в Україні, Центр Громадянських Свобод (ЦГС), після повернення FIDH з адвокаційної місії з Києва минулого тижня. Пройшло 15 років з часу підписання Статуту МКС Україною, але він досі не ратифікований, тож виконання цього  зобов’язання буде чітким сигналом, що безкарності за тяжкі міжнародні злочини не буде. Таким чином, Україна зробить внесок у попередження майбутніх злочинів та порушень прав людини. Незайвим нагадати, що за тільки за останні дні у місті Маріуполь Донецької області було вбито 34 мирних жителів (серед них – дитина), і 115 осіб  – поранено.

«Поки ми відзначаємо сумну річницю з дня вбивства першого мирного протестувальника Майдану, Україна опинилася на порозі прийняття дуже важливого рішення. Жертви воєнних злочинів, самі українці та міжнародна спільнота очікують на конкретні заходи для боротьби з безкарністю. Парламент повинний невідкладно зробити усі необхідні кроки для ратифікації Римського Статуту і визнання юрисдикції МКС». – заявила Толекан ІСМАЇЛОВА, віце-президент  Федерації за права людини з 2013 року.

Делегація FIDH і представники партнерської організації зустрілися з членами парламенту (депутатами), представниками Адміністрації Президента, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції та Уповноваженого з прав людини, усі вони підтримали ідею якнайшвидшої ратифікації Римського статуту. Для реалізації цієї ідеї, організації закликають депутатів ухвалити законопроект №1788 від 16/01/2015 та  внести зміни до статті 124 Конституції України, що дозволить ратифікувати Римський статут. FIDH та ЦГС також закликають парламентаріїв прийняти постанову № 1312 від 12/09/2014, яка поширює юрисдикцію МКС на Україну від 27 лютого до моменту безпосередньої ратифікації Римського статуту[2]. Організації підкреслюють важливість відкритого та прозорого обговорення з участю основних зацікавлених сторін, в тому числі –  громадянського суспільства.

“Через місяць Україна буде згадувати трагічні дні лютневих розстрілів та з уст народних депутатів будуть звучати багато красивих і правильних слів. Але ми вважаємо, що одним із найкращих способів вшанувати пам’ять Небесної сотні – це зробити усе можливе для недопущення таких злочинів у майбутньому. Одним із таких запобіжників є Римський статут” – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, координаторка Євромайдан SOS, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Наші організації у співпраці з іншими українськими НУО надіслали офісу прокурора подання із аналізом злочинів проти людяності, які були скоєні на Майдані. Також, громадянське суспільство майже щодня документує порушення прав людини і воєнні злочини, скоєні на сході Україні, серед яких – насильницькі зникнення, невибіркові обстріли житлових об’єктів,  тортури тощо. У районах, що знаходяться поза контролем української влади, говорити про справжнє національне розслідування і судовий розгляд просто неможливо. Тому МКС – це єдина можливість для жертв, притягнути винних у цих злочинах до відповідальності. Важливо відзначити, що МКС може розслідувати і переслідувати в судовому порядку осіб, які вчинили злочини, вчинені на території держави-учасниці Римського статуту, незалежно від громадянства злочинця.

****

Для отримання додаткової інформації FIDH-ЦГС місії в Києві: https://www.fidh.org/International-Federation-for-Human-Rights/eastern-europe-central-asia/ukraine/16819-fidh-advocacy-mission-to-kiev-ukraine

Для перегляду прес – конференції, що проходила в Києві 22 січня:

– українською: https://www.youtube.com/watch?v=zervk58n4gI

– англійською: https://www.youtube.com/watch?v=koKgLKHL-QM

 

Контакти:

ЦГС:  Марія Іваник: +38 (050) 705 86 72, e-mail: old.ccl.org.ua@gmail.com

FIDH: Arthur Manet (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 72 28 42 94 (Paris) ; Audrey Couprie (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 48 05 91 57 (Paris)



[1]    Статут МКС набув чинності 1 липня 2002, до його юрисдикції входять злочинів проти людяності, воєнні злочини і геноцид, скоєні на території держави-учасниці або громадянином держави-учасниці. МКС має юрисдикцію тільки у тому випадку, якщо національна судова система не в змозі або не бажає розслідувати діяння осіб, які вчинили міжнародні злочини, відповідно до принципу комплементарності.

[2]    У березні 2014 року, через подання заяви за статтею 12 (3) Статуту МКС, Україна визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів, вчинених під час Майдану з листопада 2013 до кінця лютого 2014 року.

ПРАВОЗАХИСНИКИ: ПРОЕКТИ КОАЛІЦІЙНИХ УГОД МАЮТЬ БУДУВАТИСЯ НА ЦІННОСТЯХ ПРАВ ЛЮДИНИ, ВСЕ РЕШТА – “ВІД ЛУКАВОГО”

Листопад 7, 2014

Правозахисники проаналізували проекти коаліційної угоди, підготовлені Блоком Петра Порошенка та “Народним фронтом”, та не знайшли в їх текстах розділу, присвяченого дотриманню прав людини.

«Нас дуже непокоїть відсутність правозахисного дискурсу в обох представлених проектах коаліційних угод. Права людини і основоположні свободи є тим фундаментом, на якому має будуватись концепція поступу української держави. І політичні сили, які отримали вотум народної довіри та формулюють умови майбутньої парламентської та урядової роботи, повинні виходити саме з основоположних принципів дотримання прав людини при розбудові правової держави» – прокоментував ситуацію Олександр ПАВЛІЧЕНКО, Харківська правозахисна група.

Судячи з проектів документів, обидві політичні сили обирають курс держави на “європейську інтеграцію”. Водночас європейський курс є неможливим без забезпечення та гарантування дотримання прав людини.

«Шлях до проголошеного політиками “європейського курсу” розвитку України лежить через реальне забезпечення прав людини та основоположних свобод. Вони мають бути в основі усіх реформ та законодавчих ініціатив. Все решта – “від лукавого”». – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, громадська ініціатива Євромайдан SOS.

Одним з основних гасел Майдану було «Права людини понад усе!». Попри це, складається враження, що права людини знову не в пріоритетах партій-лідерів виборчих перегонів.

«Євромайдан був Революцією Гідності. Люди масово почали виходити на майдани всієї країни, дізнавшись про жорстоке побиття студентів співробітниками “Беркуту, протестуючи проти міліцейської безкарності і гнилості судової системи. Майдан був революцією Прав Людини. Закликаємо новообраних депутатів пам’ятати про це і включити правозахисний порядок денний в перелік невідкладних кроків». – зазначила Тетяна ПЕЧОНЧИК, Центр інформації про права людини.

Повний текст заяви Платформи “Правозахисний порядок денний”.

Додаткова інформація: 0507058672, Марія Іваник, Центр Громадянських Свобод.

Чи переходить межі українського законодавства угорська нацменшина Закарпаття?

Вересень 2, 2011

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну…

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну викликало певну реакцію суспільства, однією з яких була стаття Василя Ільницького з Ужгорода («День» №116, 7 липня 2011 року), у якій ідеться про порушення угорською національною меншиною українського законодавства. У відповідь на матеріал Василя Ільницького в редакцію «Дня» надійшла стаття почесного голови Демократичної спілки угорців України Михайла Товта. Він, зокрема, зазначає, що угорці України діють в рамках національного законодавства. Чи переходить межі українського законодавства, обстоюючи власні права, угорська нацменшина Закарпаття? Пропонуємо вашій увазі статтю «Реалізація vs зловживання» Михайла Товта та коментарі на цю тему експертів «Дня».

Категорично ствердну відповідь на це питання знаходимо у публікації «Монумента розбрату» Василя Ільницького у «Дні». Причиною написання статті стало рішення Берегівської районної ради про виконання під час відкриття сесії районної ради поряд з українським державним гімном також і угорського, що, на думку автора, «є не першим і найімовірніше не останнім яблуком розбрату між українцями та угорцями». На підтвердження цього Василь Ільницький наводить події, які, як він вважає, уже стали каменями у монумент розбрату між українцями й угорцями.

Першим таким каменем, тобто початком спорудження цього «монумента розбрату», на думку автора, було повернення історичних назв окремим населеним пунктам краю у 90-х роках. Проблему тут убачає в тому, що назви повернули лише угорським і румунським селам, повністю проігнорувавши українські, до того ж, ці назви не перекладаються українською, а вимовити їх угорські/румунські назви автору не завжди під силу. Окрім того, в угорськомовній пресі Закарпаття використовуються традиційні угорські назви населених пунктів області.

Ще одну протиправну дію вбачає у масовому вивішуванні угорських прапорів на будівлях органів місцевої та державної влади, називаючи це «безглуздою державною двопрапорністю». А завершує перелік неправомірних дій угорців відновлення угорських пам’ятних знаків — орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі. Автор наголошує, що ці протиправні дії з боку угорських організацій відбувалися чи то за сприянням, чи то за потурання органів і посадових осіб влади області. І щоб остаточно переконати читача у намірах угорців Закарпаття та їх громадських організацій підірвати довіру між двома найбільшими національними общинами краю, автор наголошує на новації законодавства Угорщини стосовно спрощення процедури відновлення угорського громадянства.

Не погоджуючись із наведеними твердженнями пана Ільницького, спробую допомогти читачеві з’ясувати, чи дійсно своїми діями закарпатські угорці порушують українське законодавство. Пропоную розглянути кожен із наведених ним прикладів у часовій послідовності.

«Вивішування» на офіційних будинках Закарпатської області угорських національних трикольорів відбулося одночасно з українськими бікольорами наприкінці 1990-го — на початку 1991 рр. Як це відбувалося, можу відтворити із власних спогадів, адже в цей час (початок 90-х років) був депутатом Закарпатської обласної ради, керівником угорської фракції у цьому представницькому органі та заступником голови тоді ще єдиної культурницької і правозахисної організації угорців — Товариства угорської культури Закарпаття. Пропозиція нечисленної «демократичної опозиції» обласної ради стосовно надання дозволу на підняття жовто-блакитного українського національного стягу поряд із тоді ще офіційним червоно-синім прапором була підтримана угорською фракцією за умови, що у місцях компактного проживання національних меншин, за рішенням відповідних рад, можуть бути розміщені також і національні прапори відповідних національностей. На тому і зійшлися. На адміністративних будинках області з’явилися другі, в окремих місцевостях і треті прапори. Часом така позиція представницьких місцевих органів знайшла свою політичну ухвалу та юридичне закріплення у Статті 4 Декларації прав національностей України 1991 року, у якій сказано: «Усім громадянам України кожної національності гарантується право… використовувати свою національну символіку…», та у Статті 6 Закону України «Про національні меншини в Україні» 1992 р., яка проголошує, що «держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: …використання національної символіки…» Ця політико-правова ситуація знайшла своє відображення та певну конкретизації у Розпорядженні Представника Президента України в Закарпатській області №469 від 17 грудня 1992 р., у 5-му пункті якого зазначено, що «у населених пунктах, де компактно проживає національна меншина, поряд з державною може використовуватись і національна символіка».

Тобто підняття прапорів відбулося одночасно з проголошенням української незалежності. Із тих часів, відповідно до чинного законодавства, уже традиційно на офіційних будинках населених пунктів області, у яких компактно проживає певна національна меншина (угорська, румунська, німецька), поряд із державною символікою розміщують і символіку відповідної національності. В одному населеному пункті (Солотвині), де приблизно у рівних пропорціях представлена румунська й угорська національна меншина, на будинку селищної ради майорять три прапори. І на відміну від пана Ільницького, заїжджих «свободівців» та обмеженого кола особливо «заклопотаних», абсолютна більшість мешканців цих місцевостей підтримує таку «багатопрапорність» і не вбачає у ній жодного натяку на розпалювання розбрату між українцями та представниками інших національностей.

Ще абсурднішими видаються претензії В. Ільницького стосовно перейменування назв населених пунктів (відновлення історичних назв). Адже це також відбувалося і відбувається у цілковитій відповідності до чинного на ті часи і діючого нині українського законодавства. На підтвердження наведемо текст частини 3 статті 6 Закону України «Про географічні назви» 2005 р.: «У місцях компактного проживання національних меншин України зберігається застосування історично утворених географічних назв з інших мов. Унормування таких географічних назв та їх передача державною мовою здійснюється з урахуванням мовних особливостей більшості населення, яке проживає на цій території». А в частині 2 статті 10 сказано: «Назви географічних об’єктів України як складова частина історичної і культурної спадщини Українського народу — громадян України всіх національностей — охороняються державою». Звинувачення мешканців окремих населених пунктів у нетолерантності за те, що вони зініціювали відновлення історичних назв своїх населених пунктів, а жителі інших поселень цього не зробили (до того ж, і нині цьому немає жодних нормативних чи процесуальних перешкод), напевно, виходить за межі здорового глузду.

Щодо пам’ятників. Є загальновідомим, що, відповідно до законодавства, пам’ятки історії та культури національних меншин на території України охороняються законом, а також те, що під впливом подібних до думок В. Ільницького звинувачень національних меншин на Закарпатті почастішали випадки опоганення пам’ятників угорської історії і культури, що додало роботи органам з охорони правопорядку. Звичайно, таких пам’ятників багато, і це природно, адже край протягом тисячі років належав різним угорським державам. У кожного пам’ятника своя історія. Автор статті «Монумент розбрату» звертає увагу на два з них: на орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі.

Міфічна птиця орел-турул є символом прадавньої міфології угорців, а також був одним із символів визвольної антигабсбургської війни угорців на чолі з Ференцом Ракоці ІІ 1703 —1711 рр., багато знакових подій якої пов’язані з територією сучасного Закарпаття. До того ж, у ній пращури закарпатців приймали найактивнішу участь. Тому пам’ятники орлу-турулу знаходимо зокрема на березі р. Тиса, біля селища Вілок, на центральній площі селища Довге (де за даними останніх переписів населення жодна особа не визнавала себе угорцем), в Ужгородському замку, на головній площі селища Вишкове, населення якого складають українці й угорці у рівних частках тощо. А проблемним, на думку В. Ільницького, є тільки пам’ятник птиці в Мукачівському замку, до встановлення котрого, до речі, угорські організації краю жодного відношення не мають. Цей пам’ятник встановили, згідно з рішенням міської влади, за ініціативою й коштом сім’ї поважних і заможних емігрантів. Дивно, чому в автора статті не виникає питань щодо самого Мукачівського замку, адже ця споруда є наймасштабнішим і наймонументальнішим пам’ятником угорської історії краю.

Складною видалася понад 15-річна історія встановлення (відновлення) пам’ятного знаку на Верецькому перевалі, що поступово стає об’єктом регулярного опоганення українськими націонал-радикалами. Верецький перевал як географічна місцевість також належить до знакових символів угорської історії, національної міфології. І цей факт не залежить від того, на чий території за сучасними кордонами він знаходиться і чи існує там пам’ятний знак, який би про це нагадував. Погоджуюся з паном Ільницьким у тому, що питання, які накопичилися навколо цієї проблеми, дійсно потребують дискусії, але в жодному разі не можу погодитися з виправданням вандалізму, незважаючи на те, ким і через що це було скоєно.

Можливість використання національного гімну як національного символу поряд із державним гімном випливає з тих же вищенаведених актів українського законодавства, що обѓрунтовують використання національних прапорів. Автору цих рядків не відомий жодний законодавчий припис, який би це забороняв. І районна рада, приймаючи таке рішення, діяла у межах власних повноважень та у спосіб, передбачений законом, адже встановлення регламенту (виконувати чи не виконувати гімн) і визначення місцевих символів, які використовуються поряд із державними, належать до виключної компетенції цього органу. Тому цікаво, які могли бути правові підстави у прокурора для опротестування цього рішення.

Зрештою, звинувачення представників угорської меншини у порушенні міжнаціональної злагоди та зловживання меншинськими правами у зв’язку з набуттям чинності нормативних приписів сусідньої держави щодо спрощення процедури відновлення громадянства здається не доречним принаймні з двох причин. Перша — правила, що регламентують громадянство у сусідній держави, жодного відношення до прав національних меншин загалом і зокрема у нашій державі не мають. Друга — пільгові умови відновлення у громадянстві, які запровадив угорській законодавець, не має етнічного забарвлення. Дія цього акта розповсюджується на всіх, хто сам або чиї пращури перебували в угорському громадянстві, у тому числі, напевно, і на пана Ільницького. Правда, йому слід трошки підучити угорську мову, адже, як він сам зізнається, йому не завжди під силу вимовити угорськомовні назви населених пунктів.

Михайло ТОВТ, почесний голова Демократичної спілки угорців України

КОМЕНТАРI

Роман МАРЧЕНКО, старший партнер юридичної фірми «Ільяшев та Партнери»:

— Використання державними органами України національної символіки інших держав, до якої належать і герб, і прапор, і гімн, забороняється чинним законодавством. Якщо ми говоримо про прапори, гімни…, це мають бути лише українські національні або місцеві символи, але ні в якому разі не символи інших держав. Тому рішення Берегівської райради треба скасувати: або самою радою, або судом. Якщо рада відмовиться виконувати протест прокурора, тобто скасувати рішення добровільно, він буде змушений звернутися до відповідного суду. Крім того, будь-яка людина, яка вважає, що рішення Берегівської райради порушує її права, має право звернутися до суду й вимагати визнання вказаного рішення недійсним.

Володимир ВАСИЛЕНКО, професор, доктор юридичних наук:

— Національні меншини мають право на підтвердження своєї самобутності, але виключно в рамках українського законодавства, Конституції України. Такі рішення представників угорської національної меншини є антиконституційними, тому що на території України є один державний гімн, й угорці, які проживають на цій території, є громадянами України, тож на них також поширюється цей закон. Тобто рішення Берегівської районної ради щодо виконання національного гімну, вивішування угорського прапора замість українського є неправомірними, незаконними. Тому прокуратура Закарпатської області опротестувала це рішення. Думаю, вони його скасують. Угорці можуть використовувати національну символіку на одязі, у приватному житті, але в органах державної української влади вони повинні користуватись символікою України, а не Угорщини. Ми спостерігаємо абсолютно неправильне тлумачення українського законодавства і міжнародних угод. Видання угорських паспортів — неправомірні дії угорської влади, оскільки громадянство може надаватися особам, представникам меншин (не тільки угорцям) закордонною державою лише у випадку, коли ця особа є почесним громадянином, певним чином отримує заслуги перед своєю Батьківщиною. Масова видача паспортів громадянам іншої держави, законодавство якої передбачає лише єдине громадянство, є протиправним.

Олександра МАТВІЙЧУК, ГО «Центр громадянських свобод»:

— З юридичної точки зору головним документом, який регулює права національних меншин, є Рамкова конвенція про захист національних меншин. Україна ратифікувала цю конвенцію ще 1997 року. Згідно з нею, держава зобов’язана створити такі умови, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, основні елементи своєї самобутності тощо. З другого боку, конвенція застерігає: будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення або належать до інших національних меншин. На практиці непоодинокими є випадки, коли представники національних меншин, обрані до органів місцевого самоврядування, поводяться так, наче представляють саме цю меншину. І навпаки, нерідко громадськість сприймає окремі органи місцевого самоврядування як такі, що виразно репрезентують певні національні меншини. Такі підходи нічого спільного з юриспруденцією не мають. Адже відповідно до статті 140 Конституції України, будь-які рішення органів місцевого самоврядування повинні бути прийняті в межах Конституції і законів України. Діє загальний правовий принцип: «владі дозволено те, що прямо передбачено законом». Тобто будь-які дії, які містять, наприклад, порушення ЗУ «Про місцеве самоврядування» у прийнятті рішень Берегівською районною радою з даних питань, є порушеннями, учиненими органами самоврядування та їх посадовими особами, і не мають розцінюватися як дії національних меншин. Саме тому при розгляді таких ситуацій потрібно зважати насамперед на те, чи має право та чи інша місцева рада приймати такі рішення, чи вони входять до компетенції Верховної Ради. Найбільша проблема у даному випадку — хаотичні дії Прокуратури України, СБУ та місцевих державних адміністрацій, до повноважень яких, власне, і належить забезпечення дотримання законодавства на місцях.

Джерело, 02/09/2011

Результаты поиска:

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

Січень 11, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

Січень 10, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єднує таких різних львівського студента Юрка Яценко, луганського збирача металолому Сергія Литвинова, кримського татарина, заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та київського журналіста Станіслава Клиха.

Ув’язненим пред’явлені обвинувачення, які часто виходять за межі здорового глузду. За версією слідчого комітету, ці люди або разом із прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком вбивали російських військослужбовців у часи Першої чеченської війни, або за гроші Ігоря Коломойського зґвалтували 8 жінок та 12 річну дівчинку для “погіршення демографічної обстановки серед російськомовного населення”, або шляхом вчинення терористичних актів – підпалу вікна та дверей офісу, площею п’ять квадратних метрів – намагалися здійснити “вплив на прийняття органами РФ рішення при вихід Криму із її складу”, або прицільно кидали камінь із мотивів “ідеологічної ненависті та ворожнечі” у співробітника кримського Беркуту.

Попри видиму абсурдність звинувачень, заручникам Кремля марно сподіватися на справедливе правосуддя. Його в авторитарній Росії взагалі не існує. Їх звільнення можливе тільки у разі винесення політичного рішення на найвищому рівні. І воно зараз не на їх користь.

Аби переломити цю ситуацію та під міжнародним тиском змінити це рішення, Євромайдан SOS у квітні 2015 року розпочав кампанію LetMyPeopleGo. Кампанія ставить за мету домогтися звільнення усіх ув’язнених за політичними мотивами, а до цього моменту – забезпечення їм людських умов утримання – свободу від тортур, вільний доступ до адвоката, належне медичне лікування. Для цього звучати мають усі без винятку імена ув’язнених Росією. Високий рівень публічності створює хоч якісь гарантії безпеки та дає шанс на можливе звільнення у майбутньому. Ми стежимо за перебігом кожної справи 21-го ув’язненого, які знає у деталях. У багатьох із людей зізнання вибивали під катуваннями, місяцями не допускали українського консула, відмовляли у доступі незалежних адвокатів, намагалися зламати, переконуючи, що про них забули.

Один із фігурантів «чеченської справи», заступник керівника УНА-УНСО Микола Карпюк у зверненні до Європейського суду з прав людини так описує свій досвід «спілкування» зі слідчими: «Мені зв’язали мотузками ноги і руки, наручники зняли. До другого пальця правої ноги і середньому пальцю правої руки приєднали клеми. Потім почали пропускати через мене електричний струм з різною тривалістю… Я ні в чому не зізнавався… Струм пропускали через різні частини тіла: через все тіло, через серце, через статеві органи. Мені засовували під нігті якісь голки, але я болю не відчував, мабуть через те, що не відчував пальці рук… Сказав, що вони втомилися від моєї впертості і він дав команду схопити мого сина і привезти, щоб на моїх очах піддати його тим же тортурам… Я заявив, щоб не чіпали сина і дружину, я готовий прийняти провину і підписати усі необхідні документи».

Для України у питанні захисту ув’язнених громадян не має бути таких розрізнень. Не можна лишати жодної родини сам-на-сам із цією бідою. Аби не чути болісних слів матері Геннадія Афанасьєва, що до несподіваного зізнання про надання свідчень під тортурами, мало хто переймався долею її сина.

Ми закликаємо відправити листівочки будь-кому із списку LetMyPeopleGo та передати їм за тюремні грати трохи новорічного тепла. І це додасть їм сили. Адже солідарність сильніша за тюрми. Перелік адрес кожного з 21 в’язнів зазначений тут.

МКС/УКРАЇНА: ЕСКАЛАЦІЯ НАСИЛЛЯ ТІЛЬКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НЕОБХІДНІСТЬ КОНКРЕТНИХ ДІЙ ДЛЯ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ

Січень 26, 2015

Париж, Київ, 26 січня 2015р. – Нещодавня ескалація насильства на сході України тільки підтверджує нагальну необхідність для України виконати власні міжнародні зобов’язання та ратифікувати Римський статут, а також визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС)[1] щодо злочинів, вчинених на її території після лютого 2014. Про це заявила Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) та її партнерська організація в Україні, Центр Громадянських Свобод (ЦГС), після повернення FIDH з адвокаційної місії з Києва минулого тижня. Пройшло 15 років з часу підписання Статуту МКС Україною, але він досі не ратифікований, тож виконання цього  зобов’язання буде чітким сигналом, що безкарності за тяжкі міжнародні злочини не буде. Таким чином, Україна зробить внесок у попередження майбутніх злочинів та порушень прав людини. Незайвим нагадати, що за тільки за останні дні у місті Маріуполь Донецької області було вбито 34 мирних жителів (серед них – дитина), і 115 осіб  – поранено.

«Поки ми відзначаємо сумну річницю з дня вбивства першого мирного протестувальника Майдану, Україна опинилася на порозі прийняття дуже важливого рішення. Жертви воєнних злочинів, самі українці та міжнародна спільнота очікують на конкретні заходи для боротьби з безкарністю. Парламент повинний невідкладно зробити усі необхідні кроки для ратифікації Римського Статуту і визнання юрисдикції МКС». – заявила Толекан ІСМАЇЛОВА, віце-президент  Федерації за права людини з 2013 року.

Делегація FIDH і представники партнерської організації зустрілися з членами парламенту (депутатами), представниками Адміністрації Президента, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції та Уповноваженого з прав людини, усі вони підтримали ідею якнайшвидшої ратифікації Римського статуту. Для реалізації цієї ідеї, організації закликають депутатів ухвалити законопроект №1788 від 16/01/2015 та  внести зміни до статті 124 Конституції України, що дозволить ратифікувати Римський статут. FIDH та ЦГС також закликають парламентаріїв прийняти постанову № 1312 від 12/09/2014, яка поширює юрисдикцію МКС на Україну від 27 лютого до моменту безпосередньої ратифікації Римського статуту[2]. Організації підкреслюють важливість відкритого та прозорого обговорення з участю основних зацікавлених сторін, в тому числі –  громадянського суспільства.

“Через місяць Україна буде згадувати трагічні дні лютневих розстрілів та з уст народних депутатів будуть звучати багато красивих і правильних слів. Але ми вважаємо, що одним із найкращих способів вшанувати пам’ять Небесної сотні – це зробити усе можливе для недопущення таких злочинів у майбутньому. Одним із таких запобіжників є Римський статут” – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, координаторка Євромайдан SOS, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Наші організації у співпраці з іншими українськими НУО надіслали офісу прокурора подання із аналізом злочинів проти людяності, які були скоєні на Майдані. Також, громадянське суспільство майже щодня документує порушення прав людини і воєнні злочини, скоєні на сході Україні, серед яких – насильницькі зникнення, невибіркові обстріли житлових об’єктів,  тортури тощо. У районах, що знаходяться поза контролем української влади, говорити про справжнє національне розслідування і судовий розгляд просто неможливо. Тому МКС – це єдина можливість для жертв, притягнути винних у цих злочинах до відповідальності. Важливо відзначити, що МКС може розслідувати і переслідувати в судовому порядку осіб, які вчинили злочини, вчинені на території держави-учасниці Римського статуту, незалежно від громадянства злочинця.

****

Для отримання додаткової інформації FIDH-ЦГС місії в Києві: https://www.fidh.org/International-Federation-for-Human-Rights/eastern-europe-central-asia/ukraine/16819-fidh-advocacy-mission-to-kiev-ukraine

Для перегляду прес – конференції, що проходила в Києві 22 січня:

– українською: https://www.youtube.com/watch?v=zervk58n4gI

– англійською: https://www.youtube.com/watch?v=koKgLKHL-QM

 

Контакти:

ЦГС:  Марія Іваник: +38 (050) 705 86 72, e-mail: old.ccl.org.ua@gmail.com

FIDH: Arthur Manet (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 72 28 42 94 (Paris) ; Audrey Couprie (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 48 05 91 57 (Paris)



[1]    Статут МКС набув чинності 1 липня 2002, до його юрисдикції входять злочинів проти людяності, воєнні злочини і геноцид, скоєні на території держави-учасниці або громадянином держави-учасниці. МКС має юрисдикцію тільки у тому випадку, якщо національна судова система не в змозі або не бажає розслідувати діяння осіб, які вчинили міжнародні злочини, відповідно до принципу комплементарності.

[2]    У березні 2014 року, через подання заяви за статтею 12 (3) Статуту МКС, Україна визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів, вчинених під час Майдану з листопада 2013 до кінця лютого 2014 року.

ПРАВОЗАХИСНИКИ: ПРОЕКТИ КОАЛІЦІЙНИХ УГОД МАЮТЬ БУДУВАТИСЯ НА ЦІННОСТЯХ ПРАВ ЛЮДИНИ, ВСЕ РЕШТА – “ВІД ЛУКАВОГО”

Листопад 7, 2014

Правозахисники проаналізували проекти коаліційної угоди, підготовлені Блоком Петра Порошенка та “Народним фронтом”, та не знайшли в їх текстах розділу, присвяченого дотриманню прав людини.

«Нас дуже непокоїть відсутність правозахисного дискурсу в обох представлених проектах коаліційних угод. Права людини і основоположні свободи є тим фундаментом, на якому має будуватись концепція поступу української держави. І політичні сили, які отримали вотум народної довіри та формулюють умови майбутньої парламентської та урядової роботи, повинні виходити саме з основоположних принципів дотримання прав людини при розбудові правової держави» – прокоментував ситуацію Олександр ПАВЛІЧЕНКО, Харківська правозахисна група.

Судячи з проектів документів, обидві політичні сили обирають курс держави на “європейську інтеграцію”. Водночас європейський курс є неможливим без забезпечення та гарантування дотримання прав людини.

«Шлях до проголошеного політиками “європейського курсу” розвитку України лежить через реальне забезпечення прав людини та основоположних свобод. Вони мають бути в основі усіх реформ та законодавчих ініціатив. Все решта – “від лукавого”». – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, громадська ініціатива Євромайдан SOS.

Одним з основних гасел Майдану було «Права людини понад усе!». Попри це, складається враження, що права людини знову не в пріоритетах партій-лідерів виборчих перегонів.

«Євромайдан був Революцією Гідності. Люди масово почали виходити на майдани всієї країни, дізнавшись про жорстоке побиття студентів співробітниками “Беркуту, протестуючи проти міліцейської безкарності і гнилості судової системи. Майдан був революцією Прав Людини. Закликаємо новообраних депутатів пам’ятати про це і включити правозахисний порядок денний в перелік невідкладних кроків». – зазначила Тетяна ПЕЧОНЧИК, Центр інформації про права людини.

Повний текст заяви Платформи “Правозахисний порядок денний”.

Додаткова інформація: 0507058672, Марія Іваник, Центр Громадянських Свобод.

Чи переходить межі українського законодавства угорська нацменшина Закарпаття?

Вересень 2, 2011

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну…

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну викликало певну реакцію суспільства, однією з яких була стаття Василя Ільницького з Ужгорода («День» №116, 7 липня 2011 року), у якій ідеться про порушення угорською національною меншиною українського законодавства. У відповідь на матеріал Василя Ільницького в редакцію «Дня» надійшла стаття почесного голови Демократичної спілки угорців України Михайла Товта. Він, зокрема, зазначає, що угорці України діють в рамках національного законодавства. Чи переходить межі українського законодавства, обстоюючи власні права, угорська нацменшина Закарпаття? Пропонуємо вашій увазі статтю «Реалізація vs зловживання» Михайла Товта та коментарі на цю тему експертів «Дня».

Категорично ствердну відповідь на це питання знаходимо у публікації «Монумента розбрату» Василя Ільницького у «Дні». Причиною написання статті стало рішення Берегівської районної ради про виконання під час відкриття сесії районної ради поряд з українським державним гімном також і угорського, що, на думку автора, «є не першим і найімовірніше не останнім яблуком розбрату між українцями та угорцями». На підтвердження цього Василь Ільницький наводить події, які, як він вважає, уже стали каменями у монумент розбрату між українцями й угорцями.

Першим таким каменем, тобто початком спорудження цього «монумента розбрату», на думку автора, було повернення історичних назв окремим населеним пунктам краю у 90-х роках. Проблему тут убачає в тому, що назви повернули лише угорським і румунським селам, повністю проігнорувавши українські, до того ж, ці назви не перекладаються українською, а вимовити їх угорські/румунські назви автору не завжди під силу. Окрім того, в угорськомовній пресі Закарпаття використовуються традиційні угорські назви населених пунктів області.

Ще одну протиправну дію вбачає у масовому вивішуванні угорських прапорів на будівлях органів місцевої та державної влади, називаючи це «безглуздою державною двопрапорністю». А завершує перелік неправомірних дій угорців відновлення угорських пам’ятних знаків — орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі. Автор наголошує, що ці протиправні дії з боку угорських організацій відбувалися чи то за сприянням, чи то за потурання органів і посадових осіб влади області. І щоб остаточно переконати читача у намірах угорців Закарпаття та їх громадських організацій підірвати довіру між двома найбільшими національними общинами краю, автор наголошує на новації законодавства Угорщини стосовно спрощення процедури відновлення угорського громадянства.

Не погоджуючись із наведеними твердженнями пана Ільницького, спробую допомогти читачеві з’ясувати, чи дійсно своїми діями закарпатські угорці порушують українське законодавство. Пропоную розглянути кожен із наведених ним прикладів у часовій послідовності.

«Вивішування» на офіційних будинках Закарпатської області угорських національних трикольорів відбулося одночасно з українськими бікольорами наприкінці 1990-го — на початку 1991 рр. Як це відбувалося, можу відтворити із власних спогадів, адже в цей час (початок 90-х років) був депутатом Закарпатської обласної ради, керівником угорської фракції у цьому представницькому органі та заступником голови тоді ще єдиної культурницької і правозахисної організації угорців — Товариства угорської культури Закарпаття. Пропозиція нечисленної «демократичної опозиції» обласної ради стосовно надання дозволу на підняття жовто-блакитного українського національного стягу поряд із тоді ще офіційним червоно-синім прапором була підтримана угорською фракцією за умови, що у місцях компактного проживання національних меншин, за рішенням відповідних рад, можуть бути розміщені також і національні прапори відповідних національностей. На тому і зійшлися. На адміністративних будинках області з’явилися другі, в окремих місцевостях і треті прапори. Часом така позиція представницьких місцевих органів знайшла свою політичну ухвалу та юридичне закріплення у Статті 4 Декларації прав національностей України 1991 року, у якій сказано: «Усім громадянам України кожної національності гарантується право… використовувати свою національну символіку…», та у Статті 6 Закону України «Про національні меншини в Україні» 1992 р., яка проголошує, що «держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: …використання національної символіки…» Ця політико-правова ситуація знайшла своє відображення та певну конкретизації у Розпорядженні Представника Президента України в Закарпатській області №469 від 17 грудня 1992 р., у 5-му пункті якого зазначено, що «у населених пунктах, де компактно проживає національна меншина, поряд з державною може використовуватись і національна символіка».

Тобто підняття прапорів відбулося одночасно з проголошенням української незалежності. Із тих часів, відповідно до чинного законодавства, уже традиційно на офіційних будинках населених пунктів області, у яких компактно проживає певна національна меншина (угорська, румунська, німецька), поряд із державною символікою розміщують і символіку відповідної національності. В одному населеному пункті (Солотвині), де приблизно у рівних пропорціях представлена румунська й угорська національна меншина, на будинку селищної ради майорять три прапори. І на відміну від пана Ільницького, заїжджих «свободівців» та обмеженого кола особливо «заклопотаних», абсолютна більшість мешканців цих місцевостей підтримує таку «багатопрапорність» і не вбачає у ній жодного натяку на розпалювання розбрату між українцями та представниками інших національностей.

Ще абсурднішими видаються претензії В. Ільницького стосовно перейменування назв населених пунктів (відновлення історичних назв). Адже це також відбувалося і відбувається у цілковитій відповідності до чинного на ті часи і діючого нині українського законодавства. На підтвердження наведемо текст частини 3 статті 6 Закону України «Про географічні назви» 2005 р.: «У місцях компактного проживання національних меншин України зберігається застосування історично утворених географічних назв з інших мов. Унормування таких географічних назв та їх передача державною мовою здійснюється з урахуванням мовних особливостей більшості населення, яке проживає на цій території». А в частині 2 статті 10 сказано: «Назви географічних об’єктів України як складова частина історичної і культурної спадщини Українського народу — громадян України всіх національностей — охороняються державою». Звинувачення мешканців окремих населених пунктів у нетолерантності за те, що вони зініціювали відновлення історичних назв своїх населених пунктів, а жителі інших поселень цього не зробили (до того ж, і нині цьому немає жодних нормативних чи процесуальних перешкод), напевно, виходить за межі здорового глузду.

Щодо пам’ятників. Є загальновідомим, що, відповідно до законодавства, пам’ятки історії та культури національних меншин на території України охороняються законом, а також те, що під впливом подібних до думок В. Ільницького звинувачень національних меншин на Закарпатті почастішали випадки опоганення пам’ятників угорської історії і культури, що додало роботи органам з охорони правопорядку. Звичайно, таких пам’ятників багато, і це природно, адже край протягом тисячі років належав різним угорським державам. У кожного пам’ятника своя історія. Автор статті «Монумент розбрату» звертає увагу на два з них: на орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі.

Міфічна птиця орел-турул є символом прадавньої міфології угорців, а також був одним із символів визвольної антигабсбургської війни угорців на чолі з Ференцом Ракоці ІІ 1703 —1711 рр., багато знакових подій якої пов’язані з територією сучасного Закарпаття. До того ж, у ній пращури закарпатців приймали найактивнішу участь. Тому пам’ятники орлу-турулу знаходимо зокрема на березі р. Тиса, біля селища Вілок, на центральній площі селища Довге (де за даними останніх переписів населення жодна особа не визнавала себе угорцем), в Ужгородському замку, на головній площі селища Вишкове, населення якого складають українці й угорці у рівних частках тощо. А проблемним, на думку В. Ільницького, є тільки пам’ятник птиці в Мукачівському замку, до встановлення котрого, до речі, угорські організації краю жодного відношення не мають. Цей пам’ятник встановили, згідно з рішенням міської влади, за ініціативою й коштом сім’ї поважних і заможних емігрантів. Дивно, чому в автора статті не виникає питань щодо самого Мукачівського замку, адже ця споруда є наймасштабнішим і наймонументальнішим пам’ятником угорської історії краю.

Складною видалася понад 15-річна історія встановлення (відновлення) пам’ятного знаку на Верецькому перевалі, що поступово стає об’єктом регулярного опоганення українськими націонал-радикалами. Верецький перевал як географічна місцевість також належить до знакових символів угорської історії, національної міфології. І цей факт не залежить від того, на чий території за сучасними кордонами він знаходиться і чи існує там пам’ятний знак, який би про це нагадував. Погоджуюся з паном Ільницьким у тому, що питання, які накопичилися навколо цієї проблеми, дійсно потребують дискусії, але в жодному разі не можу погодитися з виправданням вандалізму, незважаючи на те, ким і через що це було скоєно.

Можливість використання національного гімну як національного символу поряд із державним гімном випливає з тих же вищенаведених актів українського законодавства, що обѓрунтовують використання національних прапорів. Автору цих рядків не відомий жодний законодавчий припис, який би це забороняв. І районна рада, приймаючи таке рішення, діяла у межах власних повноважень та у спосіб, передбачений законом, адже встановлення регламенту (виконувати чи не виконувати гімн) і визначення місцевих символів, які використовуються поряд із державними, належать до виключної компетенції цього органу. Тому цікаво, які могли бути правові підстави у прокурора для опротестування цього рішення.

Зрештою, звинувачення представників угорської меншини у порушенні міжнаціональної злагоди та зловживання меншинськими правами у зв’язку з набуттям чинності нормативних приписів сусідньої держави щодо спрощення процедури відновлення громадянства здається не доречним принаймні з двох причин. Перша — правила, що регламентують громадянство у сусідній держави, жодного відношення до прав національних меншин загалом і зокрема у нашій державі не мають. Друга — пільгові умови відновлення у громадянстві, які запровадив угорській законодавець, не має етнічного забарвлення. Дія цього акта розповсюджується на всіх, хто сам або чиї пращури перебували в угорському громадянстві, у тому числі, напевно, і на пана Ільницького. Правда, йому слід трошки підучити угорську мову, адже, як він сам зізнається, йому не завжди під силу вимовити угорськомовні назви населених пунктів.

Михайло ТОВТ, почесний голова Демократичної спілки угорців України

КОМЕНТАРI

Роман МАРЧЕНКО, старший партнер юридичної фірми «Ільяшев та Партнери»:

— Використання державними органами України національної символіки інших держав, до якої належать і герб, і прапор, і гімн, забороняється чинним законодавством. Якщо ми говоримо про прапори, гімни…, це мають бути лише українські національні або місцеві символи, але ні в якому разі не символи інших держав. Тому рішення Берегівської райради треба скасувати: або самою радою, або судом. Якщо рада відмовиться виконувати протест прокурора, тобто скасувати рішення добровільно, він буде змушений звернутися до відповідного суду. Крім того, будь-яка людина, яка вважає, що рішення Берегівської райради порушує її права, має право звернутися до суду й вимагати визнання вказаного рішення недійсним.

Володимир ВАСИЛЕНКО, професор, доктор юридичних наук:

— Національні меншини мають право на підтвердження своєї самобутності, але виключно в рамках українського законодавства, Конституції України. Такі рішення представників угорської національної меншини є антиконституційними, тому що на території України є один державний гімн, й угорці, які проживають на цій території, є громадянами України, тож на них також поширюється цей закон. Тобто рішення Берегівської районної ради щодо виконання національного гімну, вивішування угорського прапора замість українського є неправомірними, незаконними. Тому прокуратура Закарпатської області опротестувала це рішення. Думаю, вони його скасують. Угорці можуть використовувати національну символіку на одязі, у приватному житті, але в органах державної української влади вони повинні користуватись символікою України, а не Угорщини. Ми спостерігаємо абсолютно неправильне тлумачення українського законодавства і міжнародних угод. Видання угорських паспортів — неправомірні дії угорської влади, оскільки громадянство може надаватися особам, представникам меншин (не тільки угорцям) закордонною державою лише у випадку, коли ця особа є почесним громадянином, певним чином отримує заслуги перед своєю Батьківщиною. Масова видача паспортів громадянам іншої держави, законодавство якої передбачає лише єдине громадянство, є протиправним.

Олександра МАТВІЙЧУК, ГО «Центр громадянських свобод»:

— З юридичної точки зору головним документом, який регулює права національних меншин, є Рамкова конвенція про захист національних меншин. Україна ратифікувала цю конвенцію ще 1997 року. Згідно з нею, держава зобов’язана створити такі умови, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, основні елементи своєї самобутності тощо. З другого боку, конвенція застерігає: будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення або належать до інших національних меншин. На практиці непоодинокими є випадки, коли представники національних меншин, обрані до органів місцевого самоврядування, поводяться так, наче представляють саме цю меншину. І навпаки, нерідко громадськість сприймає окремі органи місцевого самоврядування як такі, що виразно репрезентують певні національні меншини. Такі підходи нічого спільного з юриспруденцією не мають. Адже відповідно до статті 140 Конституції України, будь-які рішення органів місцевого самоврядування повинні бути прийняті в межах Конституції і законів України. Діє загальний правовий принцип: «владі дозволено те, що прямо передбачено законом». Тобто будь-які дії, які містять, наприклад, порушення ЗУ «Про місцеве самоврядування» у прийнятті рішень Берегівською районною радою з даних питань, є порушеннями, учиненими органами самоврядування та їх посадовими особами, і не мають розцінюватися як дії національних меншин. Саме тому при розгляді таких ситуацій потрібно зважати насамперед на те, чи має право та чи інша місцева рада приймати такі рішення, чи вони входять до компетенції Верховної Ради. Найбільша проблема у даному випадку — хаотичні дії Прокуратури України, СБУ та місцевих державних адміністрацій, до повноважень яких, власне, і належить забезпечення дотримання законодавства на місцях.

Джерело, 02/09/2011

Результаты поиска:

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

Січень 11, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

Січень 10, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єднує таких різних львівського студента Юрка Яценко, луганського збирача металолому Сергія Литвинова, кримського татарина, заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та київського журналіста Станіслава Клиха.

Ув’язненим пред’явлені обвинувачення, які часто виходять за межі здорового глузду. За версією слідчого комітету, ці люди або разом із прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком вбивали російських військослужбовців у часи Першої чеченської війни, або за гроші Ігоря Коломойського зґвалтували 8 жінок та 12 річну дівчинку для “погіршення демографічної обстановки серед російськомовного населення”, або шляхом вчинення терористичних актів – підпалу вікна та дверей офісу, площею п’ять квадратних метрів – намагалися здійснити “вплив на прийняття органами РФ рішення при вихід Криму із її складу”, або прицільно кидали камінь із мотивів “ідеологічної ненависті та ворожнечі” у співробітника кримського Беркуту.

Попри видиму абсурдність звинувачень, заручникам Кремля марно сподіватися на справедливе правосуддя. Його в авторитарній Росії взагалі не існує. Їх звільнення можливе тільки у разі винесення політичного рішення на найвищому рівні. І воно зараз не на їх користь.

Аби переломити цю ситуацію та під міжнародним тиском змінити це рішення, Євромайдан SOS у квітні 2015 року розпочав кампанію LetMyPeopleGo. Кампанія ставить за мету домогтися звільнення усіх ув’язнених за політичними мотивами, а до цього моменту – забезпечення їм людських умов утримання – свободу від тортур, вільний доступ до адвоката, належне медичне лікування. Для цього звучати мають усі без винятку імена ув’язнених Росією. Високий рівень публічності створює хоч якісь гарантії безпеки та дає шанс на можливе звільнення у майбутньому. Ми стежимо за перебігом кожної справи 21-го ув’язненого, які знає у деталях. У багатьох із людей зізнання вибивали під катуваннями, місяцями не допускали українського консула, відмовляли у доступі незалежних адвокатів, намагалися зламати, переконуючи, що про них забули.

Один із фігурантів «чеченської справи», заступник керівника УНА-УНСО Микола Карпюк у зверненні до Європейського суду з прав людини так описує свій досвід «спілкування» зі слідчими: «Мені зв’язали мотузками ноги і руки, наручники зняли. До другого пальця правої ноги і середньому пальцю правої руки приєднали клеми. Потім почали пропускати через мене електричний струм з різною тривалістю… Я ні в чому не зізнавався… Струм пропускали через різні частини тіла: через все тіло, через серце, через статеві органи. Мені засовували під нігті якісь голки, але я болю не відчував, мабуть через те, що не відчував пальці рук… Сказав, що вони втомилися від моєї впертості і він дав команду схопити мого сина і привезти, щоб на моїх очах піддати його тим же тортурам… Я заявив, щоб не чіпали сина і дружину, я готовий прийняти провину і підписати усі необхідні документи».

Для України у питанні захисту ув’язнених громадян не має бути таких розрізнень. Не можна лишати жодної родини сам-на-сам із цією бідою. Аби не чути болісних слів матері Геннадія Афанасьєва, що до несподіваного зізнання про надання свідчень під тортурами, мало хто переймався долею її сина.

Ми закликаємо відправити листівочки будь-кому із списку LetMyPeopleGo та передати їм за тюремні грати трохи новорічного тепла. І це додасть їм сили. Адже солідарність сильніша за тюрми. Перелік адрес кожного з 21 в’язнів зазначений тут.

МКС/УКРАЇНА: ЕСКАЛАЦІЯ НАСИЛЛЯ ТІЛЬКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НЕОБХІДНІСТЬ КОНКРЕТНИХ ДІЙ ДЛЯ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ

Січень 26, 2015

Париж, Київ, 26 січня 2015р. – Нещодавня ескалація насильства на сході України тільки підтверджує нагальну необхідність для України виконати власні міжнародні зобов’язання та ратифікувати Римський статут, а також визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС)[1] щодо злочинів, вчинених на її території після лютого 2014. Про це заявила Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) та її партнерська організація в Україні, Центр Громадянських Свобод (ЦГС), після повернення FIDH з адвокаційної місії з Києва минулого тижня. Пройшло 15 років з часу підписання Статуту МКС Україною, але він досі не ратифікований, тож виконання цього  зобов’язання буде чітким сигналом, що безкарності за тяжкі міжнародні злочини не буде. Таким чином, Україна зробить внесок у попередження майбутніх злочинів та порушень прав людини. Незайвим нагадати, що за тільки за останні дні у місті Маріуполь Донецької області було вбито 34 мирних жителів (серед них – дитина), і 115 осіб  – поранено.

«Поки ми відзначаємо сумну річницю з дня вбивства першого мирного протестувальника Майдану, Україна опинилася на порозі прийняття дуже важливого рішення. Жертви воєнних злочинів, самі українці та міжнародна спільнота очікують на конкретні заходи для боротьби з безкарністю. Парламент повинний невідкладно зробити усі необхідні кроки для ратифікації Римського Статуту і визнання юрисдикції МКС». – заявила Толекан ІСМАЇЛОВА, віце-президент  Федерації за права людини з 2013 року.

Делегація FIDH і представники партнерської організації зустрілися з членами парламенту (депутатами), представниками Адміністрації Президента, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції та Уповноваженого з прав людини, усі вони підтримали ідею якнайшвидшої ратифікації Римського статуту. Для реалізації цієї ідеї, організації закликають депутатів ухвалити законопроект №1788 від 16/01/2015 та  внести зміни до статті 124 Конституції України, що дозволить ратифікувати Римський статут. FIDH та ЦГС також закликають парламентаріїв прийняти постанову № 1312 від 12/09/2014, яка поширює юрисдикцію МКС на Україну від 27 лютого до моменту безпосередньої ратифікації Римського статуту[2]. Організації підкреслюють важливість відкритого та прозорого обговорення з участю основних зацікавлених сторін, в тому числі –  громадянського суспільства.

“Через місяць Україна буде згадувати трагічні дні лютневих розстрілів та з уст народних депутатів будуть звучати багато красивих і правильних слів. Але ми вважаємо, що одним із найкращих способів вшанувати пам’ять Небесної сотні – це зробити усе можливе для недопущення таких злочинів у майбутньому. Одним із таких запобіжників є Римський статут” – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, координаторка Євромайдан SOS, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Наші організації у співпраці з іншими українськими НУО надіслали офісу прокурора подання із аналізом злочинів проти людяності, які були скоєні на Майдані. Також, громадянське суспільство майже щодня документує порушення прав людини і воєнні злочини, скоєні на сході Україні, серед яких – насильницькі зникнення, невибіркові обстріли житлових об’єктів,  тортури тощо. У районах, що знаходяться поза контролем української влади, говорити про справжнє національне розслідування і судовий розгляд просто неможливо. Тому МКС – це єдина можливість для жертв, притягнути винних у цих злочинах до відповідальності. Важливо відзначити, що МКС може розслідувати і переслідувати в судовому порядку осіб, які вчинили злочини, вчинені на території держави-учасниці Римського статуту, незалежно від громадянства злочинця.

****

Для отримання додаткової інформації FIDH-ЦГС місії в Києві: https://www.fidh.org/International-Federation-for-Human-Rights/eastern-europe-central-asia/ukraine/16819-fidh-advocacy-mission-to-kiev-ukraine

Для перегляду прес – конференції, що проходила в Києві 22 січня:

– українською: https://www.youtube.com/watch?v=zervk58n4gI

– англійською: https://www.youtube.com/watch?v=koKgLKHL-QM

 

Контакти:

ЦГС:  Марія Іваник: +38 (050) 705 86 72, e-mail: old.ccl.org.ua@gmail.com

FIDH: Arthur Manet (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 72 28 42 94 (Paris) ; Audrey Couprie (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 48 05 91 57 (Paris)



[1]    Статут МКС набув чинності 1 липня 2002, до його юрисдикції входять злочинів проти людяності, воєнні злочини і геноцид, скоєні на території держави-учасниці або громадянином держави-учасниці. МКС має юрисдикцію тільки у тому випадку, якщо національна судова система не в змозі або не бажає розслідувати діяння осіб, які вчинили міжнародні злочини, відповідно до принципу комплементарності.

[2]    У березні 2014 року, через подання заяви за статтею 12 (3) Статуту МКС, Україна визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів, вчинених під час Майдану з листопада 2013 до кінця лютого 2014 року.

ПРАВОЗАХИСНИКИ: ПРОЕКТИ КОАЛІЦІЙНИХ УГОД МАЮТЬ БУДУВАТИСЯ НА ЦІННОСТЯХ ПРАВ ЛЮДИНИ, ВСЕ РЕШТА – “ВІД ЛУКАВОГО”

Листопад 7, 2014

Правозахисники проаналізували проекти коаліційної угоди, підготовлені Блоком Петра Порошенка та “Народним фронтом”, та не знайшли в їх текстах розділу, присвяченого дотриманню прав людини.

«Нас дуже непокоїть відсутність правозахисного дискурсу в обох представлених проектах коаліційних угод. Права людини і основоположні свободи є тим фундаментом, на якому має будуватись концепція поступу української держави. І політичні сили, які отримали вотум народної довіри та формулюють умови майбутньої парламентської та урядової роботи, повинні виходити саме з основоположних принципів дотримання прав людини при розбудові правової держави» – прокоментував ситуацію Олександр ПАВЛІЧЕНКО, Харківська правозахисна група.

Судячи з проектів документів, обидві політичні сили обирають курс держави на “європейську інтеграцію”. Водночас європейський курс є неможливим без забезпечення та гарантування дотримання прав людини.

«Шлях до проголошеного політиками “європейського курсу” розвитку України лежить через реальне забезпечення прав людини та основоположних свобод. Вони мають бути в основі усіх реформ та законодавчих ініціатив. Все решта – “від лукавого”». – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, громадська ініціатива Євромайдан SOS.

Одним з основних гасел Майдану було «Права людини понад усе!». Попри це, складається враження, що права людини знову не в пріоритетах партій-лідерів виборчих перегонів.

«Євромайдан був Революцією Гідності. Люди масово почали виходити на майдани всієї країни, дізнавшись про жорстоке побиття студентів співробітниками “Беркуту, протестуючи проти міліцейської безкарності і гнилості судової системи. Майдан був революцією Прав Людини. Закликаємо новообраних депутатів пам’ятати про це і включити правозахисний порядок денний в перелік невідкладних кроків». – зазначила Тетяна ПЕЧОНЧИК, Центр інформації про права людини.

Повний текст заяви Платформи “Правозахисний порядок денний”.

Додаткова інформація: 0507058672, Марія Іваник, Центр Громадянських Свобод.

Чи переходить межі українського законодавства угорська нацменшина Закарпаття?

Вересень 2, 2011

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну…

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну викликало певну реакцію суспільства, однією з яких була стаття Василя Ільницького з Ужгорода («День» №116, 7 липня 2011 року), у якій ідеться про порушення угорською національною меншиною українського законодавства. У відповідь на матеріал Василя Ільницького в редакцію «Дня» надійшла стаття почесного голови Демократичної спілки угорців України Михайла Товта. Він, зокрема, зазначає, що угорці України діють в рамках національного законодавства. Чи переходить межі українського законодавства, обстоюючи власні права, угорська нацменшина Закарпаття? Пропонуємо вашій увазі статтю «Реалізація vs зловживання» Михайла Товта та коментарі на цю тему експертів «Дня».

Категорично ствердну відповідь на це питання знаходимо у публікації «Монумента розбрату» Василя Ільницького у «Дні». Причиною написання статті стало рішення Берегівської районної ради про виконання під час відкриття сесії районної ради поряд з українським державним гімном також і угорського, що, на думку автора, «є не першим і найімовірніше не останнім яблуком розбрату між українцями та угорцями». На підтвердження цього Василь Ільницький наводить події, які, як він вважає, уже стали каменями у монумент розбрату між українцями й угорцями.

Першим таким каменем, тобто початком спорудження цього «монумента розбрату», на думку автора, було повернення історичних назв окремим населеним пунктам краю у 90-х роках. Проблему тут убачає в тому, що назви повернули лише угорським і румунським селам, повністю проігнорувавши українські, до того ж, ці назви не перекладаються українською, а вимовити їх угорські/румунські назви автору не завжди під силу. Окрім того, в угорськомовній пресі Закарпаття використовуються традиційні угорські назви населених пунктів області.

Ще одну протиправну дію вбачає у масовому вивішуванні угорських прапорів на будівлях органів місцевої та державної влади, називаючи це «безглуздою державною двопрапорністю». А завершує перелік неправомірних дій угорців відновлення угорських пам’ятних знаків — орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі. Автор наголошує, що ці протиправні дії з боку угорських організацій відбувалися чи то за сприянням, чи то за потурання органів і посадових осіб влади області. І щоб остаточно переконати читача у намірах угорців Закарпаття та їх громадських організацій підірвати довіру між двома найбільшими національними общинами краю, автор наголошує на новації законодавства Угорщини стосовно спрощення процедури відновлення угорського громадянства.

Не погоджуючись із наведеними твердженнями пана Ільницького, спробую допомогти читачеві з’ясувати, чи дійсно своїми діями закарпатські угорці порушують українське законодавство. Пропоную розглянути кожен із наведених ним прикладів у часовій послідовності.

«Вивішування» на офіційних будинках Закарпатської області угорських національних трикольорів відбулося одночасно з українськими бікольорами наприкінці 1990-го — на початку 1991 рр. Як це відбувалося, можу відтворити із власних спогадів, адже в цей час (початок 90-х років) був депутатом Закарпатської обласної ради, керівником угорської фракції у цьому представницькому органі та заступником голови тоді ще єдиної культурницької і правозахисної організації угорців — Товариства угорської культури Закарпаття. Пропозиція нечисленної «демократичної опозиції» обласної ради стосовно надання дозволу на підняття жовто-блакитного українського національного стягу поряд із тоді ще офіційним червоно-синім прапором була підтримана угорською фракцією за умови, що у місцях компактного проживання національних меншин, за рішенням відповідних рад, можуть бути розміщені також і національні прапори відповідних національностей. На тому і зійшлися. На адміністративних будинках області з’явилися другі, в окремих місцевостях і треті прапори. Часом така позиція представницьких місцевих органів знайшла свою політичну ухвалу та юридичне закріплення у Статті 4 Декларації прав національностей України 1991 року, у якій сказано: «Усім громадянам України кожної національності гарантується право… використовувати свою національну символіку…», та у Статті 6 Закону України «Про національні меншини в Україні» 1992 р., яка проголошує, що «держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: …використання національної символіки…» Ця політико-правова ситуація знайшла своє відображення та певну конкретизації у Розпорядженні Представника Президента України в Закарпатській області №469 від 17 грудня 1992 р., у 5-му пункті якого зазначено, що «у населених пунктах, де компактно проживає національна меншина, поряд з державною може використовуватись і національна символіка».

Тобто підняття прапорів відбулося одночасно з проголошенням української незалежності. Із тих часів, відповідно до чинного законодавства, уже традиційно на офіційних будинках населених пунктів області, у яких компактно проживає певна національна меншина (угорська, румунська, німецька), поряд із державною символікою розміщують і символіку відповідної національності. В одному населеному пункті (Солотвині), де приблизно у рівних пропорціях представлена румунська й угорська національна меншина, на будинку селищної ради майорять три прапори. І на відміну від пана Ільницького, заїжджих «свободівців» та обмеженого кола особливо «заклопотаних», абсолютна більшість мешканців цих місцевостей підтримує таку «багатопрапорність» і не вбачає у ній жодного натяку на розпалювання розбрату між українцями та представниками інших національностей.

Ще абсурднішими видаються претензії В. Ільницького стосовно перейменування назв населених пунктів (відновлення історичних назв). Адже це також відбувалося і відбувається у цілковитій відповідності до чинного на ті часи і діючого нині українського законодавства. На підтвердження наведемо текст частини 3 статті 6 Закону України «Про географічні назви» 2005 р.: «У місцях компактного проживання національних меншин України зберігається застосування історично утворених географічних назв з інших мов. Унормування таких географічних назв та їх передача державною мовою здійснюється з урахуванням мовних особливостей більшості населення, яке проживає на цій території». А в частині 2 статті 10 сказано: «Назви географічних об’єктів України як складова частина історичної і культурної спадщини Українського народу — громадян України всіх національностей — охороняються державою». Звинувачення мешканців окремих населених пунктів у нетолерантності за те, що вони зініціювали відновлення історичних назв своїх населених пунктів, а жителі інших поселень цього не зробили (до того ж, і нині цьому немає жодних нормативних чи процесуальних перешкод), напевно, виходить за межі здорового глузду.

Щодо пам’ятників. Є загальновідомим, що, відповідно до законодавства, пам’ятки історії та культури національних меншин на території України охороняються законом, а також те, що під впливом подібних до думок В. Ільницького звинувачень національних меншин на Закарпатті почастішали випадки опоганення пам’ятників угорської історії і культури, що додало роботи органам з охорони правопорядку. Звичайно, таких пам’ятників багато, і це природно, адже край протягом тисячі років належав різним угорським державам. У кожного пам’ятника своя історія. Автор статті «Монумент розбрату» звертає увагу на два з них: на орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі.

Міфічна птиця орел-турул є символом прадавньої міфології угорців, а також був одним із символів визвольної антигабсбургської війни угорців на чолі з Ференцом Ракоці ІІ 1703 —1711 рр., багато знакових подій якої пов’язані з територією сучасного Закарпаття. До того ж, у ній пращури закарпатців приймали найактивнішу участь. Тому пам’ятники орлу-турулу знаходимо зокрема на березі р. Тиса, біля селища Вілок, на центральній площі селища Довге (де за даними останніх переписів населення жодна особа не визнавала себе угорцем), в Ужгородському замку, на головній площі селища Вишкове, населення якого складають українці й угорці у рівних частках тощо. А проблемним, на думку В. Ільницького, є тільки пам’ятник птиці в Мукачівському замку, до встановлення котрого, до речі, угорські організації краю жодного відношення не мають. Цей пам’ятник встановили, згідно з рішенням міської влади, за ініціативою й коштом сім’ї поважних і заможних емігрантів. Дивно, чому в автора статті не виникає питань щодо самого Мукачівського замку, адже ця споруда є наймасштабнішим і наймонументальнішим пам’ятником угорської історії краю.

Складною видалася понад 15-річна історія встановлення (відновлення) пам’ятного знаку на Верецькому перевалі, що поступово стає об’єктом регулярного опоганення українськими націонал-радикалами. Верецький перевал як географічна місцевість також належить до знакових символів угорської історії, національної міфології. І цей факт не залежить від того, на чий території за сучасними кордонами він знаходиться і чи існує там пам’ятний знак, який би про це нагадував. Погоджуюся з паном Ільницьким у тому, що питання, які накопичилися навколо цієї проблеми, дійсно потребують дискусії, але в жодному разі не можу погодитися з виправданням вандалізму, незважаючи на те, ким і через що це було скоєно.

Можливість використання національного гімну як національного символу поряд із державним гімном випливає з тих же вищенаведених актів українського законодавства, що обѓрунтовують використання національних прапорів. Автору цих рядків не відомий жодний законодавчий припис, який би це забороняв. І районна рада, приймаючи таке рішення, діяла у межах власних повноважень та у спосіб, передбачений законом, адже встановлення регламенту (виконувати чи не виконувати гімн) і визначення місцевих символів, які використовуються поряд із державними, належать до виключної компетенції цього органу. Тому цікаво, які могли бути правові підстави у прокурора для опротестування цього рішення.

Зрештою, звинувачення представників угорської меншини у порушенні міжнаціональної злагоди та зловживання меншинськими правами у зв’язку з набуттям чинності нормативних приписів сусідньої держави щодо спрощення процедури відновлення громадянства здається не доречним принаймні з двох причин. Перша — правила, що регламентують громадянство у сусідній держави, жодного відношення до прав національних меншин загалом і зокрема у нашій державі не мають. Друга — пільгові умови відновлення у громадянстві, які запровадив угорській законодавець, не має етнічного забарвлення. Дія цього акта розповсюджується на всіх, хто сам або чиї пращури перебували в угорському громадянстві, у тому числі, напевно, і на пана Ільницького. Правда, йому слід трошки підучити угорську мову, адже, як він сам зізнається, йому не завжди під силу вимовити угорськомовні назви населених пунктів.

Михайло ТОВТ, почесний голова Демократичної спілки угорців України

КОМЕНТАРI

Роман МАРЧЕНКО, старший партнер юридичної фірми «Ільяшев та Партнери»:

— Використання державними органами України національної символіки інших держав, до якої належать і герб, і прапор, і гімн, забороняється чинним законодавством. Якщо ми говоримо про прапори, гімни…, це мають бути лише українські національні або місцеві символи, але ні в якому разі не символи інших держав. Тому рішення Берегівської райради треба скасувати: або самою радою, або судом. Якщо рада відмовиться виконувати протест прокурора, тобто скасувати рішення добровільно, він буде змушений звернутися до відповідного суду. Крім того, будь-яка людина, яка вважає, що рішення Берегівської райради порушує її права, має право звернутися до суду й вимагати визнання вказаного рішення недійсним.

Володимир ВАСИЛЕНКО, професор, доктор юридичних наук:

— Національні меншини мають право на підтвердження своєї самобутності, але виключно в рамках українського законодавства, Конституції України. Такі рішення представників угорської національної меншини є антиконституційними, тому що на території України є один державний гімн, й угорці, які проживають на цій території, є громадянами України, тож на них також поширюється цей закон. Тобто рішення Берегівської районної ради щодо виконання національного гімну, вивішування угорського прапора замість українського є неправомірними, незаконними. Тому прокуратура Закарпатської області опротестувала це рішення. Думаю, вони його скасують. Угорці можуть використовувати національну символіку на одязі, у приватному житті, але в органах державної української влади вони повинні користуватись символікою України, а не Угорщини. Ми спостерігаємо абсолютно неправильне тлумачення українського законодавства і міжнародних угод. Видання угорських паспортів — неправомірні дії угорської влади, оскільки громадянство може надаватися особам, представникам меншин (не тільки угорцям) закордонною державою лише у випадку, коли ця особа є почесним громадянином, певним чином отримує заслуги перед своєю Батьківщиною. Масова видача паспортів громадянам іншої держави, законодавство якої передбачає лише єдине громадянство, є протиправним.

Олександра МАТВІЙЧУК, ГО «Центр громадянських свобод»:

— З юридичної точки зору головним документом, який регулює права національних меншин, є Рамкова конвенція про захист національних меншин. Україна ратифікувала цю конвенцію ще 1997 року. Згідно з нею, держава зобов’язана створити такі умови, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, основні елементи своєї самобутності тощо. З другого боку, конвенція застерігає: будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення або належать до інших національних меншин. На практиці непоодинокими є випадки, коли представники національних меншин, обрані до органів місцевого самоврядування, поводяться так, наче представляють саме цю меншину. І навпаки, нерідко громадськість сприймає окремі органи місцевого самоврядування як такі, що виразно репрезентують певні національні меншини. Такі підходи нічого спільного з юриспруденцією не мають. Адже відповідно до статті 140 Конституції України, будь-які рішення органів місцевого самоврядування повинні бути прийняті в межах Конституції і законів України. Діє загальний правовий принцип: «владі дозволено те, що прямо передбачено законом». Тобто будь-які дії, які містять, наприклад, порушення ЗУ «Про місцеве самоврядування» у прийнятті рішень Берегівською районною радою з даних питань, є порушеннями, учиненими органами самоврядування та їх посадовими особами, і не мають розцінюватися як дії національних меншин. Саме тому при розгляді таких ситуацій потрібно зважати насамперед на те, чи має право та чи інша місцева рада приймати такі рішення, чи вони входять до компетенції Верховної Ради. Найбільша проблема у даному випадку — хаотичні дії Прокуратури України, СБУ та місцевих державних адміністрацій, до повноважень яких, власне, і належить забезпечення дотримання законодавства на місцях.

Джерело, 02/09/2011

Результаты поиска:

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

Січень 11, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

Січень 10, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єднує таких різних львівського студента Юрка Яценко, луганського збирача металолому Сергія Литвинова, кримського татарина, заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та київського журналіста Станіслава Клиха.

Ув’язненим пред’явлені обвинувачення, які часто виходять за межі здорового глузду. За версією слідчого комітету, ці люди або разом із прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком вбивали російських військослужбовців у часи Першої чеченської війни, або за гроші Ігоря Коломойського зґвалтували 8 жінок та 12 річну дівчинку для “погіршення демографічної обстановки серед російськомовного населення”, або шляхом вчинення терористичних актів – підпалу вікна та дверей офісу, площею п’ять квадратних метрів – намагалися здійснити “вплив на прийняття органами РФ рішення при вихід Криму із її складу”, або прицільно кидали камінь із мотивів “ідеологічної ненависті та ворожнечі” у співробітника кримського Беркуту.

Попри видиму абсурдність звинувачень, заручникам Кремля марно сподіватися на справедливе правосуддя. Його в авторитарній Росії взагалі не існує. Їх звільнення можливе тільки у разі винесення політичного рішення на найвищому рівні. І воно зараз не на їх користь.

Аби переломити цю ситуацію та під міжнародним тиском змінити це рішення, Євромайдан SOS у квітні 2015 року розпочав кампанію LetMyPeopleGo. Кампанія ставить за мету домогтися звільнення усіх ув’язнених за політичними мотивами, а до цього моменту – забезпечення їм людських умов утримання – свободу від тортур, вільний доступ до адвоката, належне медичне лікування. Для цього звучати мають усі без винятку імена ув’язнених Росією. Високий рівень публічності створює хоч якісь гарантії безпеки та дає шанс на можливе звільнення у майбутньому. Ми стежимо за перебігом кожної справи 21-го ув’язненого, які знає у деталях. У багатьох із людей зізнання вибивали під катуваннями, місяцями не допускали українського консула, відмовляли у доступі незалежних адвокатів, намагалися зламати, переконуючи, що про них забули.

Один із фігурантів «чеченської справи», заступник керівника УНА-УНСО Микола Карпюк у зверненні до Європейського суду з прав людини так описує свій досвід «спілкування» зі слідчими: «Мені зв’язали мотузками ноги і руки, наручники зняли. До другого пальця правої ноги і середньому пальцю правої руки приєднали клеми. Потім почали пропускати через мене електричний струм з різною тривалістю… Я ні в чому не зізнавався… Струм пропускали через різні частини тіла: через все тіло, через серце, через статеві органи. Мені засовували під нігті якісь голки, але я болю не відчував, мабуть через те, що не відчував пальці рук… Сказав, що вони втомилися від моєї впертості і він дав команду схопити мого сина і привезти, щоб на моїх очах піддати його тим же тортурам… Я заявив, щоб не чіпали сина і дружину, я готовий прийняти провину і підписати усі необхідні документи».

Для України у питанні захисту ув’язнених громадян не має бути таких розрізнень. Не можна лишати жодної родини сам-на-сам із цією бідою. Аби не чути болісних слів матері Геннадія Афанасьєва, що до несподіваного зізнання про надання свідчень під тортурами, мало хто переймався долею її сина.

Ми закликаємо відправити листівочки будь-кому із списку LetMyPeopleGo та передати їм за тюремні грати трохи новорічного тепла. І це додасть їм сили. Адже солідарність сильніша за тюрми. Перелік адрес кожного з 21 в’язнів зазначений тут.

МКС/УКРАЇНА: ЕСКАЛАЦІЯ НАСИЛЛЯ ТІЛЬКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НЕОБХІДНІСТЬ КОНКРЕТНИХ ДІЙ ДЛЯ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ

Січень 26, 2015

Париж, Київ, 26 січня 2015р. – Нещодавня ескалація насильства на сході України тільки підтверджує нагальну необхідність для України виконати власні міжнародні зобов’язання та ратифікувати Римський статут, а також визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС)[1] щодо злочинів, вчинених на її території після лютого 2014. Про це заявила Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) та її партнерська організація в Україні, Центр Громадянських Свобод (ЦГС), після повернення FIDH з адвокаційної місії з Києва минулого тижня. Пройшло 15 років з часу підписання Статуту МКС Україною, але він досі не ратифікований, тож виконання цього  зобов’язання буде чітким сигналом, що безкарності за тяжкі міжнародні злочини не буде. Таким чином, Україна зробить внесок у попередження майбутніх злочинів та порушень прав людини. Незайвим нагадати, що за тільки за останні дні у місті Маріуполь Донецької області було вбито 34 мирних жителів (серед них – дитина), і 115 осіб  – поранено.

«Поки ми відзначаємо сумну річницю з дня вбивства першого мирного протестувальника Майдану, Україна опинилася на порозі прийняття дуже важливого рішення. Жертви воєнних злочинів, самі українці та міжнародна спільнота очікують на конкретні заходи для боротьби з безкарністю. Парламент повинний невідкладно зробити усі необхідні кроки для ратифікації Римського Статуту і визнання юрисдикції МКС». – заявила Толекан ІСМАЇЛОВА, віце-президент  Федерації за права людини з 2013 року.

Делегація FIDH і представники партнерської організації зустрілися з членами парламенту (депутатами), представниками Адміністрації Президента, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції та Уповноваженого з прав людини, усі вони підтримали ідею якнайшвидшої ратифікації Римського статуту. Для реалізації цієї ідеї, організації закликають депутатів ухвалити законопроект №1788 від 16/01/2015 та  внести зміни до статті 124 Конституції України, що дозволить ратифікувати Римський статут. FIDH та ЦГС також закликають парламентаріїв прийняти постанову № 1312 від 12/09/2014, яка поширює юрисдикцію МКС на Україну від 27 лютого до моменту безпосередньої ратифікації Римського статуту[2]. Організації підкреслюють важливість відкритого та прозорого обговорення з участю основних зацікавлених сторін, в тому числі –  громадянського суспільства.

“Через місяць Україна буде згадувати трагічні дні лютневих розстрілів та з уст народних депутатів будуть звучати багато красивих і правильних слів. Але ми вважаємо, що одним із найкращих способів вшанувати пам’ять Небесної сотні – це зробити усе можливе для недопущення таких злочинів у майбутньому. Одним із таких запобіжників є Римський статут” – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, координаторка Євромайдан SOS, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Наші організації у співпраці з іншими українськими НУО надіслали офісу прокурора подання із аналізом злочинів проти людяності, які були скоєні на Майдані. Також, громадянське суспільство майже щодня документує порушення прав людини і воєнні злочини, скоєні на сході Україні, серед яких – насильницькі зникнення, невибіркові обстріли житлових об’єктів,  тортури тощо. У районах, що знаходяться поза контролем української влади, говорити про справжнє національне розслідування і судовий розгляд просто неможливо. Тому МКС – це єдина можливість для жертв, притягнути винних у цих злочинах до відповідальності. Важливо відзначити, що МКС може розслідувати і переслідувати в судовому порядку осіб, які вчинили злочини, вчинені на території держави-учасниці Римського статуту, незалежно від громадянства злочинця.

****

Для отримання додаткової інформації FIDH-ЦГС місії в Києві: https://www.fidh.org/International-Federation-for-Human-Rights/eastern-europe-central-asia/ukraine/16819-fidh-advocacy-mission-to-kiev-ukraine

Для перегляду прес – конференції, що проходила в Києві 22 січня:

– українською: https://www.youtube.com/watch?v=zervk58n4gI

– англійською: https://www.youtube.com/watch?v=koKgLKHL-QM

 

Контакти:

ЦГС:  Марія Іваник: +38 (050) 705 86 72, e-mail: old.ccl.org.ua@gmail.com

FIDH: Arthur Manet (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 72 28 42 94 (Paris) ; Audrey Couprie (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 48 05 91 57 (Paris)



[1]    Статут МКС набув чинності 1 липня 2002, до його юрисдикції входять злочинів проти людяності, воєнні злочини і геноцид, скоєні на території держави-учасниці або громадянином держави-учасниці. МКС має юрисдикцію тільки у тому випадку, якщо національна судова система не в змозі або не бажає розслідувати діяння осіб, які вчинили міжнародні злочини, відповідно до принципу комплементарності.

[2]    У березні 2014 року, через подання заяви за статтею 12 (3) Статуту МКС, Україна визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів, вчинених під час Майдану з листопада 2013 до кінця лютого 2014 року.

ПРАВОЗАХИСНИКИ: ПРОЕКТИ КОАЛІЦІЙНИХ УГОД МАЮТЬ БУДУВАТИСЯ НА ЦІННОСТЯХ ПРАВ ЛЮДИНИ, ВСЕ РЕШТА – “ВІД ЛУКАВОГО”

Листопад 7, 2014

Правозахисники проаналізували проекти коаліційної угоди, підготовлені Блоком Петра Порошенка та “Народним фронтом”, та не знайшли в їх текстах розділу, присвяченого дотриманню прав людини.

«Нас дуже непокоїть відсутність правозахисного дискурсу в обох представлених проектах коаліційних угод. Права людини і основоположні свободи є тим фундаментом, на якому має будуватись концепція поступу української держави. І політичні сили, які отримали вотум народної довіри та формулюють умови майбутньої парламентської та урядової роботи, повинні виходити саме з основоположних принципів дотримання прав людини при розбудові правової держави» – прокоментував ситуацію Олександр ПАВЛІЧЕНКО, Харківська правозахисна група.

Судячи з проектів документів, обидві політичні сили обирають курс держави на “європейську інтеграцію”. Водночас європейський курс є неможливим без забезпечення та гарантування дотримання прав людини.

«Шлях до проголошеного політиками “європейського курсу” розвитку України лежить через реальне забезпечення прав людини та основоположних свобод. Вони мають бути в основі усіх реформ та законодавчих ініціатив. Все решта – “від лукавого”». – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, громадська ініціатива Євромайдан SOS.

Одним з основних гасел Майдану було «Права людини понад усе!». Попри це, складається враження, що права людини знову не в пріоритетах партій-лідерів виборчих перегонів.

«Євромайдан був Революцією Гідності. Люди масово почали виходити на майдани всієї країни, дізнавшись про жорстоке побиття студентів співробітниками “Беркуту, протестуючи проти міліцейської безкарності і гнилості судової системи. Майдан був революцією Прав Людини. Закликаємо новообраних депутатів пам’ятати про це і включити правозахисний порядок денний в перелік невідкладних кроків». – зазначила Тетяна ПЕЧОНЧИК, Центр інформації про права людини.

Повний текст заяви Платформи “Правозахисний порядок денний”.

Додаткова інформація: 0507058672, Марія Іваник, Центр Громадянських Свобод.

Чи переходить межі українського законодавства угорська нацменшина Закарпаття?

Вересень 2, 2011

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну…

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну викликало певну реакцію суспільства, однією з яких була стаття Василя Ільницького з Ужгорода («День» №116, 7 липня 2011 року), у якій ідеться про порушення угорською національною меншиною українського законодавства. У відповідь на матеріал Василя Ільницького в редакцію «Дня» надійшла стаття почесного голови Демократичної спілки угорців України Михайла Товта. Він, зокрема, зазначає, що угорці України діють в рамках національного законодавства. Чи переходить межі українського законодавства, обстоюючи власні права, угорська нацменшина Закарпаття? Пропонуємо вашій увазі статтю «Реалізація vs зловживання» Михайла Товта та коментарі на цю тему експертів «Дня».

Категорично ствердну відповідь на це питання знаходимо у публікації «Монумента розбрату» Василя Ільницького у «Дні». Причиною написання статті стало рішення Берегівської районної ради про виконання під час відкриття сесії районної ради поряд з українським державним гімном також і угорського, що, на думку автора, «є не першим і найімовірніше не останнім яблуком розбрату між українцями та угорцями». На підтвердження цього Василь Ільницький наводить події, які, як він вважає, уже стали каменями у монумент розбрату між українцями й угорцями.

Першим таким каменем, тобто початком спорудження цього «монумента розбрату», на думку автора, було повернення історичних назв окремим населеним пунктам краю у 90-х роках. Проблему тут убачає в тому, що назви повернули лише угорським і румунським селам, повністю проігнорувавши українські, до того ж, ці назви не перекладаються українською, а вимовити їх угорські/румунські назви автору не завжди під силу. Окрім того, в угорськомовній пресі Закарпаття використовуються традиційні угорські назви населених пунктів області.

Ще одну протиправну дію вбачає у масовому вивішуванні угорських прапорів на будівлях органів місцевої та державної влади, називаючи це «безглуздою державною двопрапорністю». А завершує перелік неправомірних дій угорців відновлення угорських пам’ятних знаків — орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі. Автор наголошує, що ці протиправні дії з боку угорських організацій відбувалися чи то за сприянням, чи то за потурання органів і посадових осіб влади області. І щоб остаточно переконати читача у намірах угорців Закарпаття та їх громадських організацій підірвати довіру між двома найбільшими національними общинами краю, автор наголошує на новації законодавства Угорщини стосовно спрощення процедури відновлення угорського громадянства.

Не погоджуючись із наведеними твердженнями пана Ільницького, спробую допомогти читачеві з’ясувати, чи дійсно своїми діями закарпатські угорці порушують українське законодавство. Пропоную розглянути кожен із наведених ним прикладів у часовій послідовності.

«Вивішування» на офіційних будинках Закарпатської області угорських національних трикольорів відбулося одночасно з українськими бікольорами наприкінці 1990-го — на початку 1991 рр. Як це відбувалося, можу відтворити із власних спогадів, адже в цей час (початок 90-х років) був депутатом Закарпатської обласної ради, керівником угорської фракції у цьому представницькому органі та заступником голови тоді ще єдиної культурницької і правозахисної організації угорців — Товариства угорської культури Закарпаття. Пропозиція нечисленної «демократичної опозиції» обласної ради стосовно надання дозволу на підняття жовто-блакитного українського національного стягу поряд із тоді ще офіційним червоно-синім прапором була підтримана угорською фракцією за умови, що у місцях компактного проживання національних меншин, за рішенням відповідних рад, можуть бути розміщені також і національні прапори відповідних національностей. На тому і зійшлися. На адміністративних будинках області з’явилися другі, в окремих місцевостях і треті прапори. Часом така позиція представницьких місцевих органів знайшла свою політичну ухвалу та юридичне закріплення у Статті 4 Декларації прав національностей України 1991 року, у якій сказано: «Усім громадянам України кожної національності гарантується право… використовувати свою національну символіку…», та у Статті 6 Закону України «Про національні меншини в Україні» 1992 р., яка проголошує, що «держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: …використання національної символіки…» Ця політико-правова ситуація знайшла своє відображення та певну конкретизації у Розпорядженні Представника Президента України в Закарпатській області №469 від 17 грудня 1992 р., у 5-му пункті якого зазначено, що «у населених пунктах, де компактно проживає національна меншина, поряд з державною може використовуватись і національна символіка».

Тобто підняття прапорів відбулося одночасно з проголошенням української незалежності. Із тих часів, відповідно до чинного законодавства, уже традиційно на офіційних будинках населених пунктів області, у яких компактно проживає певна національна меншина (угорська, румунська, німецька), поряд із державною символікою розміщують і символіку відповідної національності. В одному населеному пункті (Солотвині), де приблизно у рівних пропорціях представлена румунська й угорська національна меншина, на будинку селищної ради майорять три прапори. І на відміну від пана Ільницького, заїжджих «свободівців» та обмеженого кола особливо «заклопотаних», абсолютна більшість мешканців цих місцевостей підтримує таку «багатопрапорність» і не вбачає у ній жодного натяку на розпалювання розбрату між українцями та представниками інших національностей.

Ще абсурднішими видаються претензії В. Ільницького стосовно перейменування назв населених пунктів (відновлення історичних назв). Адже це також відбувалося і відбувається у цілковитій відповідності до чинного на ті часи і діючого нині українського законодавства. На підтвердження наведемо текст частини 3 статті 6 Закону України «Про географічні назви» 2005 р.: «У місцях компактного проживання національних меншин України зберігається застосування історично утворених географічних назв з інших мов. Унормування таких географічних назв та їх передача державною мовою здійснюється з урахуванням мовних особливостей більшості населення, яке проживає на цій території». А в частині 2 статті 10 сказано: «Назви географічних об’єктів України як складова частина історичної і культурної спадщини Українського народу — громадян України всіх національностей — охороняються державою». Звинувачення мешканців окремих населених пунктів у нетолерантності за те, що вони зініціювали відновлення історичних назв своїх населених пунктів, а жителі інших поселень цього не зробили (до того ж, і нині цьому немає жодних нормативних чи процесуальних перешкод), напевно, виходить за межі здорового глузду.

Щодо пам’ятників. Є загальновідомим, що, відповідно до законодавства, пам’ятки історії та культури національних меншин на території України охороняються законом, а також те, що під впливом подібних до думок В. Ільницького звинувачень національних меншин на Закарпатті почастішали випадки опоганення пам’ятників угорської історії і культури, що додало роботи органам з охорони правопорядку. Звичайно, таких пам’ятників багато, і це природно, адже край протягом тисячі років належав різним угорським державам. У кожного пам’ятника своя історія. Автор статті «Монумент розбрату» звертає увагу на два з них: на орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі.

Міфічна птиця орел-турул є символом прадавньої міфології угорців, а також був одним із символів визвольної антигабсбургської війни угорців на чолі з Ференцом Ракоці ІІ 1703 —1711 рр., багато знакових подій якої пов’язані з територією сучасного Закарпаття. До того ж, у ній пращури закарпатців приймали найактивнішу участь. Тому пам’ятники орлу-турулу знаходимо зокрема на березі р. Тиса, біля селища Вілок, на центральній площі селища Довге (де за даними останніх переписів населення жодна особа не визнавала себе угорцем), в Ужгородському замку, на головній площі селища Вишкове, населення якого складають українці й угорці у рівних частках тощо. А проблемним, на думку В. Ільницького, є тільки пам’ятник птиці в Мукачівському замку, до встановлення котрого, до речі, угорські організації краю жодного відношення не мають. Цей пам’ятник встановили, згідно з рішенням міської влади, за ініціативою й коштом сім’ї поважних і заможних емігрантів. Дивно, чому в автора статті не виникає питань щодо самого Мукачівського замку, адже ця споруда є наймасштабнішим і наймонументальнішим пам’ятником угорської історії краю.

Складною видалася понад 15-річна історія встановлення (відновлення) пам’ятного знаку на Верецькому перевалі, що поступово стає об’єктом регулярного опоганення українськими націонал-радикалами. Верецький перевал як географічна місцевість також належить до знакових символів угорської історії, національної міфології. І цей факт не залежить від того, на чий території за сучасними кордонами він знаходиться і чи існує там пам’ятний знак, який би про це нагадував. Погоджуюся з паном Ільницьким у тому, що питання, які накопичилися навколо цієї проблеми, дійсно потребують дискусії, але в жодному разі не можу погодитися з виправданням вандалізму, незважаючи на те, ким і через що це було скоєно.

Можливість використання національного гімну як національного символу поряд із державним гімном випливає з тих же вищенаведених актів українського законодавства, що обѓрунтовують використання національних прапорів. Автору цих рядків не відомий жодний законодавчий припис, який би це забороняв. І районна рада, приймаючи таке рішення, діяла у межах власних повноважень та у спосіб, передбачений законом, адже встановлення регламенту (виконувати чи не виконувати гімн) і визначення місцевих символів, які використовуються поряд із державними, належать до виключної компетенції цього органу. Тому цікаво, які могли бути правові підстави у прокурора для опротестування цього рішення.

Зрештою, звинувачення представників угорської меншини у порушенні міжнаціональної злагоди та зловживання меншинськими правами у зв’язку з набуттям чинності нормативних приписів сусідньої держави щодо спрощення процедури відновлення громадянства здається не доречним принаймні з двох причин. Перша — правила, що регламентують громадянство у сусідній держави, жодного відношення до прав національних меншин загалом і зокрема у нашій державі не мають. Друга — пільгові умови відновлення у громадянстві, які запровадив угорській законодавець, не має етнічного забарвлення. Дія цього акта розповсюджується на всіх, хто сам або чиї пращури перебували в угорському громадянстві, у тому числі, напевно, і на пана Ільницького. Правда, йому слід трошки підучити угорську мову, адже, як він сам зізнається, йому не завжди під силу вимовити угорськомовні назви населених пунктів.

Михайло ТОВТ, почесний голова Демократичної спілки угорців України

КОМЕНТАРI

Роман МАРЧЕНКО, старший партнер юридичної фірми «Ільяшев та Партнери»:

— Використання державними органами України національної символіки інших держав, до якої належать і герб, і прапор, і гімн, забороняється чинним законодавством. Якщо ми говоримо про прапори, гімни…, це мають бути лише українські національні або місцеві символи, але ні в якому разі не символи інших держав. Тому рішення Берегівської райради треба скасувати: або самою радою, або судом. Якщо рада відмовиться виконувати протест прокурора, тобто скасувати рішення добровільно, він буде змушений звернутися до відповідного суду. Крім того, будь-яка людина, яка вважає, що рішення Берегівської райради порушує її права, має право звернутися до суду й вимагати визнання вказаного рішення недійсним.

Володимир ВАСИЛЕНКО, професор, доктор юридичних наук:

— Національні меншини мають право на підтвердження своєї самобутності, але виключно в рамках українського законодавства, Конституції України. Такі рішення представників угорської національної меншини є антиконституційними, тому що на території України є один державний гімн, й угорці, які проживають на цій території, є громадянами України, тож на них також поширюється цей закон. Тобто рішення Берегівської районної ради щодо виконання національного гімну, вивішування угорського прапора замість українського є неправомірними, незаконними. Тому прокуратура Закарпатської області опротестувала це рішення. Думаю, вони його скасують. Угорці можуть використовувати національну символіку на одязі, у приватному житті, але в органах державної української влади вони повинні користуватись символікою України, а не Угорщини. Ми спостерігаємо абсолютно неправильне тлумачення українського законодавства і міжнародних угод. Видання угорських паспортів — неправомірні дії угорської влади, оскільки громадянство може надаватися особам, представникам меншин (не тільки угорцям) закордонною державою лише у випадку, коли ця особа є почесним громадянином, певним чином отримує заслуги перед своєю Батьківщиною. Масова видача паспортів громадянам іншої держави, законодавство якої передбачає лише єдине громадянство, є протиправним.

Олександра МАТВІЙЧУК, ГО «Центр громадянських свобод»:

— З юридичної точки зору головним документом, який регулює права національних меншин, є Рамкова конвенція про захист національних меншин. Україна ратифікувала цю конвенцію ще 1997 року. Згідно з нею, держава зобов’язана створити такі умови, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, основні елементи своєї самобутності тощо. З другого боку, конвенція застерігає: будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення або належать до інших національних меншин. На практиці непоодинокими є випадки, коли представники національних меншин, обрані до органів місцевого самоврядування, поводяться так, наче представляють саме цю меншину. І навпаки, нерідко громадськість сприймає окремі органи місцевого самоврядування як такі, що виразно репрезентують певні національні меншини. Такі підходи нічого спільного з юриспруденцією не мають. Адже відповідно до статті 140 Конституції України, будь-які рішення органів місцевого самоврядування повинні бути прийняті в межах Конституції і законів України. Діє загальний правовий принцип: «владі дозволено те, що прямо передбачено законом». Тобто будь-які дії, які містять, наприклад, порушення ЗУ «Про місцеве самоврядування» у прийнятті рішень Берегівською районною радою з даних питань, є порушеннями, учиненими органами самоврядування та їх посадовими особами, і не мають розцінюватися як дії національних меншин. Саме тому при розгляді таких ситуацій потрібно зважати насамперед на те, чи має право та чи інша місцева рада приймати такі рішення, чи вони входять до компетенції Верховної Ради. Найбільша проблема у даному випадку — хаотичні дії Прокуратури України, СБУ та місцевих державних адміністрацій, до повноважень яких, власне, і належить забезпечення дотримання законодавства на місцях.

Джерело, 02/09/2011

Результаты поиска:

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

Січень 11, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

Січень 10, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єднує таких різних львівського студента Юрка Яценко, луганського збирача металолому Сергія Литвинова, кримського татарина, заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та київського журналіста Станіслава Клиха.

Ув’язненим пред’явлені обвинувачення, які часто виходять за межі здорового глузду. За версією слідчого комітету, ці люди або разом із прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком вбивали російських військослужбовців у часи Першої чеченської війни, або за гроші Ігоря Коломойського зґвалтували 8 жінок та 12 річну дівчинку для “погіршення демографічної обстановки серед російськомовного населення”, або шляхом вчинення терористичних актів – підпалу вікна та дверей офісу, площею п’ять квадратних метрів – намагалися здійснити “вплив на прийняття органами РФ рішення при вихід Криму із її складу”, або прицільно кидали камінь із мотивів “ідеологічної ненависті та ворожнечі” у співробітника кримського Беркуту.

Попри видиму абсурдність звинувачень, заручникам Кремля марно сподіватися на справедливе правосуддя. Його в авторитарній Росії взагалі не існує. Їх звільнення можливе тільки у разі винесення політичного рішення на найвищому рівні. І воно зараз не на їх користь.

Аби переломити цю ситуацію та під міжнародним тиском змінити це рішення, Євромайдан SOS у квітні 2015 року розпочав кампанію LetMyPeopleGo. Кампанія ставить за мету домогтися звільнення усіх ув’язнених за політичними мотивами, а до цього моменту – забезпечення їм людських умов утримання – свободу від тортур, вільний доступ до адвоката, належне медичне лікування. Для цього звучати мають усі без винятку імена ув’язнених Росією. Високий рівень публічності створює хоч якісь гарантії безпеки та дає шанс на можливе звільнення у майбутньому. Ми стежимо за перебігом кожної справи 21-го ув’язненого, які знає у деталях. У багатьох із людей зізнання вибивали під катуваннями, місяцями не допускали українського консула, відмовляли у доступі незалежних адвокатів, намагалися зламати, переконуючи, що про них забули.

Один із фігурантів «чеченської справи», заступник керівника УНА-УНСО Микола Карпюк у зверненні до Європейського суду з прав людини так описує свій досвід «спілкування» зі слідчими: «Мені зв’язали мотузками ноги і руки, наручники зняли. До другого пальця правої ноги і середньому пальцю правої руки приєднали клеми. Потім почали пропускати через мене електричний струм з різною тривалістю… Я ні в чому не зізнавався… Струм пропускали через різні частини тіла: через все тіло, через серце, через статеві органи. Мені засовували під нігті якісь голки, але я болю не відчував, мабуть через те, що не відчував пальці рук… Сказав, що вони втомилися від моєї впертості і він дав команду схопити мого сина і привезти, щоб на моїх очах піддати його тим же тортурам… Я заявив, щоб не чіпали сина і дружину, я готовий прийняти провину і підписати усі необхідні документи».

Для України у питанні захисту ув’язнених громадян не має бути таких розрізнень. Не можна лишати жодної родини сам-на-сам із цією бідою. Аби не чути болісних слів матері Геннадія Афанасьєва, що до несподіваного зізнання про надання свідчень під тортурами, мало хто переймався долею її сина.

Ми закликаємо відправити листівочки будь-кому із списку LetMyPeopleGo та передати їм за тюремні грати трохи новорічного тепла. І це додасть їм сили. Адже солідарність сильніша за тюрми. Перелік адрес кожного з 21 в’язнів зазначений тут.

МКС/УКРАЇНА: ЕСКАЛАЦІЯ НАСИЛЛЯ ТІЛЬКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НЕОБХІДНІСТЬ КОНКРЕТНИХ ДІЙ ДЛЯ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ

Січень 26, 2015

Париж, Київ, 26 січня 2015р. – Нещодавня ескалація насильства на сході України тільки підтверджує нагальну необхідність для України виконати власні міжнародні зобов’язання та ратифікувати Римський статут, а також визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС)[1] щодо злочинів, вчинених на її території після лютого 2014. Про це заявила Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) та її партнерська організація в Україні, Центр Громадянських Свобод (ЦГС), після повернення FIDH з адвокаційної місії з Києва минулого тижня. Пройшло 15 років з часу підписання Статуту МКС Україною, але він досі не ратифікований, тож виконання цього  зобов’язання буде чітким сигналом, що безкарності за тяжкі міжнародні злочини не буде. Таким чином, Україна зробить внесок у попередження майбутніх злочинів та порушень прав людини. Незайвим нагадати, що за тільки за останні дні у місті Маріуполь Донецької області було вбито 34 мирних жителів (серед них – дитина), і 115 осіб  – поранено.

«Поки ми відзначаємо сумну річницю з дня вбивства першого мирного протестувальника Майдану, Україна опинилася на порозі прийняття дуже важливого рішення. Жертви воєнних злочинів, самі українці та міжнародна спільнота очікують на конкретні заходи для боротьби з безкарністю. Парламент повинний невідкладно зробити усі необхідні кроки для ратифікації Римського Статуту і визнання юрисдикції МКС». – заявила Толекан ІСМАЇЛОВА, віце-президент  Федерації за права людини з 2013 року.

Делегація FIDH і представники партнерської організації зустрілися з членами парламенту (депутатами), представниками Адміністрації Президента, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції та Уповноваженого з прав людини, усі вони підтримали ідею якнайшвидшої ратифікації Римського статуту. Для реалізації цієї ідеї, організації закликають депутатів ухвалити законопроект №1788 від 16/01/2015 та  внести зміни до статті 124 Конституції України, що дозволить ратифікувати Римський статут. FIDH та ЦГС також закликають парламентаріїв прийняти постанову № 1312 від 12/09/2014, яка поширює юрисдикцію МКС на Україну від 27 лютого до моменту безпосередньої ратифікації Римського статуту[2]. Організації підкреслюють важливість відкритого та прозорого обговорення з участю основних зацікавлених сторін, в тому числі –  громадянського суспільства.

“Через місяць Україна буде згадувати трагічні дні лютневих розстрілів та з уст народних депутатів будуть звучати багато красивих і правильних слів. Але ми вважаємо, що одним із найкращих способів вшанувати пам’ять Небесної сотні – це зробити усе можливе для недопущення таких злочинів у майбутньому. Одним із таких запобіжників є Римський статут” – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, координаторка Євромайдан SOS, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Наші організації у співпраці з іншими українськими НУО надіслали офісу прокурора подання із аналізом злочинів проти людяності, які були скоєні на Майдані. Також, громадянське суспільство майже щодня документує порушення прав людини і воєнні злочини, скоєні на сході Україні, серед яких – насильницькі зникнення, невибіркові обстріли житлових об’єктів,  тортури тощо. У районах, що знаходяться поза контролем української влади, говорити про справжнє національне розслідування і судовий розгляд просто неможливо. Тому МКС – це єдина можливість для жертв, притягнути винних у цих злочинах до відповідальності. Важливо відзначити, що МКС може розслідувати і переслідувати в судовому порядку осіб, які вчинили злочини, вчинені на території держави-учасниці Римського статуту, незалежно від громадянства злочинця.

****

Для отримання додаткової інформації FIDH-ЦГС місії в Києві: https://www.fidh.org/International-Federation-for-Human-Rights/eastern-europe-central-asia/ukraine/16819-fidh-advocacy-mission-to-kiev-ukraine

Для перегляду прес – конференції, що проходила в Києві 22 січня:

– українською: https://www.youtube.com/watch?v=zervk58n4gI

– англійською: https://www.youtube.com/watch?v=koKgLKHL-QM

 

Контакти:

ЦГС:  Марія Іваник: +38 (050) 705 86 72, e-mail: old.ccl.org.ua@gmail.com

FIDH: Arthur Manet (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 72 28 42 94 (Paris) ; Audrey Couprie (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 48 05 91 57 (Paris)



[1]    Статут МКС набув чинності 1 липня 2002, до його юрисдикції входять злочинів проти людяності, воєнні злочини і геноцид, скоєні на території держави-учасниці або громадянином держави-учасниці. МКС має юрисдикцію тільки у тому випадку, якщо національна судова система не в змозі або не бажає розслідувати діяння осіб, які вчинили міжнародні злочини, відповідно до принципу комплементарності.

[2]    У березні 2014 року, через подання заяви за статтею 12 (3) Статуту МКС, Україна визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів, вчинених під час Майдану з листопада 2013 до кінця лютого 2014 року.

ПРАВОЗАХИСНИКИ: ПРОЕКТИ КОАЛІЦІЙНИХ УГОД МАЮТЬ БУДУВАТИСЯ НА ЦІННОСТЯХ ПРАВ ЛЮДИНИ, ВСЕ РЕШТА – “ВІД ЛУКАВОГО”

Листопад 7, 2014

Правозахисники проаналізували проекти коаліційної угоди, підготовлені Блоком Петра Порошенка та “Народним фронтом”, та не знайшли в їх текстах розділу, присвяченого дотриманню прав людини.

«Нас дуже непокоїть відсутність правозахисного дискурсу в обох представлених проектах коаліційних угод. Права людини і основоположні свободи є тим фундаментом, на якому має будуватись концепція поступу української держави. І політичні сили, які отримали вотум народної довіри та формулюють умови майбутньої парламентської та урядової роботи, повинні виходити саме з основоположних принципів дотримання прав людини при розбудові правової держави» – прокоментував ситуацію Олександр ПАВЛІЧЕНКО, Харківська правозахисна група.

Судячи з проектів документів, обидві політичні сили обирають курс держави на “європейську інтеграцію”. Водночас європейський курс є неможливим без забезпечення та гарантування дотримання прав людини.

«Шлях до проголошеного політиками “європейського курсу” розвитку України лежить через реальне забезпечення прав людини та основоположних свобод. Вони мають бути в основі усіх реформ та законодавчих ініціатив. Все решта – “від лукавого”». – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, громадська ініціатива Євромайдан SOS.

Одним з основних гасел Майдану було «Права людини понад усе!». Попри це, складається враження, що права людини знову не в пріоритетах партій-лідерів виборчих перегонів.

«Євромайдан був Революцією Гідності. Люди масово почали виходити на майдани всієї країни, дізнавшись про жорстоке побиття студентів співробітниками “Беркуту, протестуючи проти міліцейської безкарності і гнилості судової системи. Майдан був революцією Прав Людини. Закликаємо новообраних депутатів пам’ятати про це і включити правозахисний порядок денний в перелік невідкладних кроків». – зазначила Тетяна ПЕЧОНЧИК, Центр інформації про права людини.

Повний текст заяви Платформи “Правозахисний порядок денний”.

Додаткова інформація: 0507058672, Марія Іваник, Центр Громадянських Свобод.

Чи переходить межі українського законодавства угорська нацменшина Закарпаття?

Вересень 2, 2011

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну…

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну викликало певну реакцію суспільства, однією з яких була стаття Василя Ільницького з Ужгорода («День» №116, 7 липня 2011 року), у якій ідеться про порушення угорською національною меншиною українського законодавства. У відповідь на матеріал Василя Ільницького в редакцію «Дня» надійшла стаття почесного голови Демократичної спілки угорців України Михайла Товта. Він, зокрема, зазначає, що угорці України діють в рамках національного законодавства. Чи переходить межі українського законодавства, обстоюючи власні права, угорська нацменшина Закарпаття? Пропонуємо вашій увазі статтю «Реалізація vs зловживання» Михайла Товта та коментарі на цю тему експертів «Дня».

Категорично ствердну відповідь на це питання знаходимо у публікації «Монумента розбрату» Василя Ільницького у «Дні». Причиною написання статті стало рішення Берегівської районної ради про виконання під час відкриття сесії районної ради поряд з українським державним гімном також і угорського, що, на думку автора, «є не першим і найімовірніше не останнім яблуком розбрату між українцями та угорцями». На підтвердження цього Василь Ільницький наводить події, які, як він вважає, уже стали каменями у монумент розбрату між українцями й угорцями.

Першим таким каменем, тобто початком спорудження цього «монумента розбрату», на думку автора, було повернення історичних назв окремим населеним пунктам краю у 90-х роках. Проблему тут убачає в тому, що назви повернули лише угорським і румунським селам, повністю проігнорувавши українські, до того ж, ці назви не перекладаються українською, а вимовити їх угорські/румунські назви автору не завжди під силу. Окрім того, в угорськомовній пресі Закарпаття використовуються традиційні угорські назви населених пунктів області.

Ще одну протиправну дію вбачає у масовому вивішуванні угорських прапорів на будівлях органів місцевої та державної влади, називаючи це «безглуздою державною двопрапорністю». А завершує перелік неправомірних дій угорців відновлення угорських пам’ятних знаків — орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі. Автор наголошує, що ці протиправні дії з боку угорських організацій відбувалися чи то за сприянням, чи то за потурання органів і посадових осіб влади області. І щоб остаточно переконати читача у намірах угорців Закарпаття та їх громадських організацій підірвати довіру між двома найбільшими національними общинами краю, автор наголошує на новації законодавства Угорщини стосовно спрощення процедури відновлення угорського громадянства.

Не погоджуючись із наведеними твердженнями пана Ільницького, спробую допомогти читачеві з’ясувати, чи дійсно своїми діями закарпатські угорці порушують українське законодавство. Пропоную розглянути кожен із наведених ним прикладів у часовій послідовності.

«Вивішування» на офіційних будинках Закарпатської області угорських національних трикольорів відбулося одночасно з українськими бікольорами наприкінці 1990-го — на початку 1991 рр. Як це відбувалося, можу відтворити із власних спогадів, адже в цей час (початок 90-х років) був депутатом Закарпатської обласної ради, керівником угорської фракції у цьому представницькому органі та заступником голови тоді ще єдиної культурницької і правозахисної організації угорців — Товариства угорської культури Закарпаття. Пропозиція нечисленної «демократичної опозиції» обласної ради стосовно надання дозволу на підняття жовто-блакитного українського національного стягу поряд із тоді ще офіційним червоно-синім прапором була підтримана угорською фракцією за умови, що у місцях компактного проживання національних меншин, за рішенням відповідних рад, можуть бути розміщені також і національні прапори відповідних національностей. На тому і зійшлися. На адміністративних будинках області з’явилися другі, в окремих місцевостях і треті прапори. Часом така позиція представницьких місцевих органів знайшла свою політичну ухвалу та юридичне закріплення у Статті 4 Декларації прав національностей України 1991 року, у якій сказано: «Усім громадянам України кожної національності гарантується право… використовувати свою національну символіку…», та у Статті 6 Закону України «Про національні меншини в Україні» 1992 р., яка проголошує, що «держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: …використання національної символіки…» Ця політико-правова ситуація знайшла своє відображення та певну конкретизації у Розпорядженні Представника Президента України в Закарпатській області №469 від 17 грудня 1992 р., у 5-му пункті якого зазначено, що «у населених пунктах, де компактно проживає національна меншина, поряд з державною може використовуватись і національна символіка».

Тобто підняття прапорів відбулося одночасно з проголошенням української незалежності. Із тих часів, відповідно до чинного законодавства, уже традиційно на офіційних будинках населених пунктів області, у яких компактно проживає певна національна меншина (угорська, румунська, німецька), поряд із державною символікою розміщують і символіку відповідної національності. В одному населеному пункті (Солотвині), де приблизно у рівних пропорціях представлена румунська й угорська національна меншина, на будинку селищної ради майорять три прапори. І на відміну від пана Ільницького, заїжджих «свободівців» та обмеженого кола особливо «заклопотаних», абсолютна більшість мешканців цих місцевостей підтримує таку «багатопрапорність» і не вбачає у ній жодного натяку на розпалювання розбрату між українцями та представниками інших національностей.

Ще абсурднішими видаються претензії В. Ільницького стосовно перейменування назв населених пунктів (відновлення історичних назв). Адже це також відбувалося і відбувається у цілковитій відповідності до чинного на ті часи і діючого нині українського законодавства. На підтвердження наведемо текст частини 3 статті 6 Закону України «Про географічні назви» 2005 р.: «У місцях компактного проживання національних меншин України зберігається застосування історично утворених географічних назв з інших мов. Унормування таких географічних назв та їх передача державною мовою здійснюється з урахуванням мовних особливостей більшості населення, яке проживає на цій території». А в частині 2 статті 10 сказано: «Назви географічних об’єктів України як складова частина історичної і культурної спадщини Українського народу — громадян України всіх національностей — охороняються державою». Звинувачення мешканців окремих населених пунктів у нетолерантності за те, що вони зініціювали відновлення історичних назв своїх населених пунктів, а жителі інших поселень цього не зробили (до того ж, і нині цьому немає жодних нормативних чи процесуальних перешкод), напевно, виходить за межі здорового глузду.

Щодо пам’ятників. Є загальновідомим, що, відповідно до законодавства, пам’ятки історії та культури національних меншин на території України охороняються законом, а також те, що під впливом подібних до думок В. Ільницького звинувачень національних меншин на Закарпатті почастішали випадки опоганення пам’ятників угорської історії і культури, що додало роботи органам з охорони правопорядку. Звичайно, таких пам’ятників багато, і це природно, адже край протягом тисячі років належав різним угорським державам. У кожного пам’ятника своя історія. Автор статті «Монумент розбрату» звертає увагу на два з них: на орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі.

Міфічна птиця орел-турул є символом прадавньої міфології угорців, а також був одним із символів визвольної антигабсбургської війни угорців на чолі з Ференцом Ракоці ІІ 1703 —1711 рр., багато знакових подій якої пов’язані з територією сучасного Закарпаття. До того ж, у ній пращури закарпатців приймали найактивнішу участь. Тому пам’ятники орлу-турулу знаходимо зокрема на березі р. Тиса, біля селища Вілок, на центральній площі селища Довге (де за даними останніх переписів населення жодна особа не визнавала себе угорцем), в Ужгородському замку, на головній площі селища Вишкове, населення якого складають українці й угорці у рівних частках тощо. А проблемним, на думку В. Ільницького, є тільки пам’ятник птиці в Мукачівському замку, до встановлення котрого, до речі, угорські організації краю жодного відношення не мають. Цей пам’ятник встановили, згідно з рішенням міської влади, за ініціативою й коштом сім’ї поважних і заможних емігрантів. Дивно, чому в автора статті не виникає питань щодо самого Мукачівського замку, адже ця споруда є наймасштабнішим і наймонументальнішим пам’ятником угорської історії краю.

Складною видалася понад 15-річна історія встановлення (відновлення) пам’ятного знаку на Верецькому перевалі, що поступово стає об’єктом регулярного опоганення українськими націонал-радикалами. Верецький перевал як географічна місцевість також належить до знакових символів угорської історії, національної міфології. І цей факт не залежить від того, на чий території за сучасними кордонами він знаходиться і чи існує там пам’ятний знак, який би про це нагадував. Погоджуюся з паном Ільницьким у тому, що питання, які накопичилися навколо цієї проблеми, дійсно потребують дискусії, але в жодному разі не можу погодитися з виправданням вандалізму, незважаючи на те, ким і через що це було скоєно.

Можливість використання національного гімну як національного символу поряд із державним гімном випливає з тих же вищенаведених актів українського законодавства, що обѓрунтовують використання національних прапорів. Автору цих рядків не відомий жодний законодавчий припис, який би це забороняв. І районна рада, приймаючи таке рішення, діяла у межах власних повноважень та у спосіб, передбачений законом, адже встановлення регламенту (виконувати чи не виконувати гімн) і визначення місцевих символів, які використовуються поряд із державними, належать до виключної компетенції цього органу. Тому цікаво, які могли бути правові підстави у прокурора для опротестування цього рішення.

Зрештою, звинувачення представників угорської меншини у порушенні міжнаціональної злагоди та зловживання меншинськими правами у зв’язку з набуттям чинності нормативних приписів сусідньої держави щодо спрощення процедури відновлення громадянства здається не доречним принаймні з двох причин. Перша — правила, що регламентують громадянство у сусідній держави, жодного відношення до прав національних меншин загалом і зокрема у нашій державі не мають. Друга — пільгові умови відновлення у громадянстві, які запровадив угорській законодавець, не має етнічного забарвлення. Дія цього акта розповсюджується на всіх, хто сам або чиї пращури перебували в угорському громадянстві, у тому числі, напевно, і на пана Ільницького. Правда, йому слід трошки підучити угорську мову, адже, як він сам зізнається, йому не завжди під силу вимовити угорськомовні назви населених пунктів.

Михайло ТОВТ, почесний голова Демократичної спілки угорців України

КОМЕНТАРI

Роман МАРЧЕНКО, старший партнер юридичної фірми «Ільяшев та Партнери»:

— Використання державними органами України національної символіки інших держав, до якої належать і герб, і прапор, і гімн, забороняється чинним законодавством. Якщо ми говоримо про прапори, гімни…, це мають бути лише українські національні або місцеві символи, але ні в якому разі не символи інших держав. Тому рішення Берегівської райради треба скасувати: або самою радою, або судом. Якщо рада відмовиться виконувати протест прокурора, тобто скасувати рішення добровільно, він буде змушений звернутися до відповідного суду. Крім того, будь-яка людина, яка вважає, що рішення Берегівської райради порушує її права, має право звернутися до суду й вимагати визнання вказаного рішення недійсним.

Володимир ВАСИЛЕНКО, професор, доктор юридичних наук:

— Національні меншини мають право на підтвердження своєї самобутності, але виключно в рамках українського законодавства, Конституції України. Такі рішення представників угорської національної меншини є антиконституційними, тому що на території України є один державний гімн, й угорці, які проживають на цій території, є громадянами України, тож на них також поширюється цей закон. Тобто рішення Берегівської районної ради щодо виконання національного гімну, вивішування угорського прапора замість українського є неправомірними, незаконними. Тому прокуратура Закарпатської області опротестувала це рішення. Думаю, вони його скасують. Угорці можуть використовувати національну символіку на одязі, у приватному житті, але в органах державної української влади вони повинні користуватись символікою України, а не Угорщини. Ми спостерігаємо абсолютно неправильне тлумачення українського законодавства і міжнародних угод. Видання угорських паспортів — неправомірні дії угорської влади, оскільки громадянство може надаватися особам, представникам меншин (не тільки угорцям) закордонною державою лише у випадку, коли ця особа є почесним громадянином, певним чином отримує заслуги перед своєю Батьківщиною. Масова видача паспортів громадянам іншої держави, законодавство якої передбачає лише єдине громадянство, є протиправним.

Олександра МАТВІЙЧУК, ГО «Центр громадянських свобод»:

— З юридичної точки зору головним документом, який регулює права національних меншин, є Рамкова конвенція про захист національних меншин. Україна ратифікувала цю конвенцію ще 1997 року. Згідно з нею, держава зобов’язана створити такі умови, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, основні елементи своєї самобутності тощо. З другого боку, конвенція застерігає: будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення або належать до інших національних меншин. На практиці непоодинокими є випадки, коли представники національних меншин, обрані до органів місцевого самоврядування, поводяться так, наче представляють саме цю меншину. І навпаки, нерідко громадськість сприймає окремі органи місцевого самоврядування як такі, що виразно репрезентують певні національні меншини. Такі підходи нічого спільного з юриспруденцією не мають. Адже відповідно до статті 140 Конституції України, будь-які рішення органів місцевого самоврядування повинні бути прийняті в межах Конституції і законів України. Діє загальний правовий принцип: «владі дозволено те, що прямо передбачено законом». Тобто будь-які дії, які містять, наприклад, порушення ЗУ «Про місцеве самоврядування» у прийнятті рішень Берегівською районною радою з даних питань, є порушеннями, учиненими органами самоврядування та їх посадовими особами, і не мають розцінюватися як дії національних меншин. Саме тому при розгляді таких ситуацій потрібно зважати насамперед на те, чи має право та чи інша місцева рада приймати такі рішення, чи вони входять до компетенції Верховної Ради. Найбільша проблема у даному випадку — хаотичні дії Прокуратури України, СБУ та місцевих державних адміністрацій, до повноважень яких, власне, і належить забезпечення дотримання законодавства на місцях.

Джерело, 02/09/2011

Результаты поиска:

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

Січень 11, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

Січень 10, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єднує таких різних львівського студента Юрка Яценко, луганського збирача металолому Сергія Литвинова, кримського татарина, заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та київського журналіста Станіслава Клиха.

Ув’язненим пред’явлені обвинувачення, які часто виходять за межі здорового глузду. За версією слідчого комітету, ці люди або разом із прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком вбивали російських військослужбовців у часи Першої чеченської війни, або за гроші Ігоря Коломойського зґвалтували 8 жінок та 12 річну дівчинку для “погіршення демографічної обстановки серед російськомовного населення”, або шляхом вчинення терористичних актів – підпалу вікна та дверей офісу, площею п’ять квадратних метрів – намагалися здійснити “вплив на прийняття органами РФ рішення при вихід Криму із її складу”, або прицільно кидали камінь із мотивів “ідеологічної ненависті та ворожнечі” у співробітника кримського Беркуту.

Попри видиму абсурдність звинувачень, заручникам Кремля марно сподіватися на справедливе правосуддя. Його в авторитарній Росії взагалі не існує. Їх звільнення можливе тільки у разі винесення політичного рішення на найвищому рівні. І воно зараз не на їх користь.

Аби переломити цю ситуацію та під міжнародним тиском змінити це рішення, Євромайдан SOS у квітні 2015 року розпочав кампанію LetMyPeopleGo. Кампанія ставить за мету домогтися звільнення усіх ув’язнених за політичними мотивами, а до цього моменту – забезпечення їм людських умов утримання – свободу від тортур, вільний доступ до адвоката, належне медичне лікування. Для цього звучати мають усі без винятку імена ув’язнених Росією. Високий рівень публічності створює хоч якісь гарантії безпеки та дає шанс на можливе звільнення у майбутньому. Ми стежимо за перебігом кожної справи 21-го ув’язненого, які знає у деталях. У багатьох із людей зізнання вибивали під катуваннями, місяцями не допускали українського консула, відмовляли у доступі незалежних адвокатів, намагалися зламати, переконуючи, що про них забули.

Один із фігурантів «чеченської справи», заступник керівника УНА-УНСО Микола Карпюк у зверненні до Європейського суду з прав людини так описує свій досвід «спілкування» зі слідчими: «Мені зв’язали мотузками ноги і руки, наручники зняли. До другого пальця правої ноги і середньому пальцю правої руки приєднали клеми. Потім почали пропускати через мене електричний струм з різною тривалістю… Я ні в чому не зізнавався… Струм пропускали через різні частини тіла: через все тіло, через серце, через статеві органи. Мені засовували під нігті якісь голки, але я болю не відчував, мабуть через те, що не відчував пальці рук… Сказав, що вони втомилися від моєї впертості і він дав команду схопити мого сина і привезти, щоб на моїх очах піддати його тим же тортурам… Я заявив, щоб не чіпали сина і дружину, я готовий прийняти провину і підписати усі необхідні документи».

Для України у питанні захисту ув’язнених громадян не має бути таких розрізнень. Не можна лишати жодної родини сам-на-сам із цією бідою. Аби не чути болісних слів матері Геннадія Афанасьєва, що до несподіваного зізнання про надання свідчень під тортурами, мало хто переймався долею її сина.

Ми закликаємо відправити листівочки будь-кому із списку LetMyPeopleGo та передати їм за тюремні грати трохи новорічного тепла. І це додасть їм сили. Адже солідарність сильніша за тюрми. Перелік адрес кожного з 21 в’язнів зазначений тут.

МКС/УКРАЇНА: ЕСКАЛАЦІЯ НАСИЛЛЯ ТІЛЬКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НЕОБХІДНІСТЬ КОНКРЕТНИХ ДІЙ ДЛЯ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ

Січень 26, 2015

Париж, Київ, 26 січня 2015р. – Нещодавня ескалація насильства на сході України тільки підтверджує нагальну необхідність для України виконати власні міжнародні зобов’язання та ратифікувати Римський статут, а також визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС)[1] щодо злочинів, вчинених на її території після лютого 2014. Про це заявила Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) та її партнерська організація в Україні, Центр Громадянських Свобод (ЦГС), після повернення FIDH з адвокаційної місії з Києва минулого тижня. Пройшло 15 років з часу підписання Статуту МКС Україною, але він досі не ратифікований, тож виконання цього  зобов’язання буде чітким сигналом, що безкарності за тяжкі міжнародні злочини не буде. Таким чином, Україна зробить внесок у попередження майбутніх злочинів та порушень прав людини. Незайвим нагадати, що за тільки за останні дні у місті Маріуполь Донецької області було вбито 34 мирних жителів (серед них – дитина), і 115 осіб  – поранено.

«Поки ми відзначаємо сумну річницю з дня вбивства першого мирного протестувальника Майдану, Україна опинилася на порозі прийняття дуже важливого рішення. Жертви воєнних злочинів, самі українці та міжнародна спільнота очікують на конкретні заходи для боротьби з безкарністю. Парламент повинний невідкладно зробити усі необхідні кроки для ратифікації Римського Статуту і визнання юрисдикції МКС». – заявила Толекан ІСМАЇЛОВА, віце-президент  Федерації за права людини з 2013 року.

Делегація FIDH і представники партнерської організації зустрілися з членами парламенту (депутатами), представниками Адміністрації Президента, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції та Уповноваженого з прав людини, усі вони підтримали ідею якнайшвидшої ратифікації Римського статуту. Для реалізації цієї ідеї, організації закликають депутатів ухвалити законопроект №1788 від 16/01/2015 та  внести зміни до статті 124 Конституції України, що дозволить ратифікувати Римський статут. FIDH та ЦГС також закликають парламентаріїв прийняти постанову № 1312 від 12/09/2014, яка поширює юрисдикцію МКС на Україну від 27 лютого до моменту безпосередньої ратифікації Римського статуту[2]. Організації підкреслюють важливість відкритого та прозорого обговорення з участю основних зацікавлених сторін, в тому числі –  громадянського суспільства.

“Через місяць Україна буде згадувати трагічні дні лютневих розстрілів та з уст народних депутатів будуть звучати багато красивих і правильних слів. Але ми вважаємо, що одним із найкращих способів вшанувати пам’ять Небесної сотні – це зробити усе можливе для недопущення таких злочинів у майбутньому. Одним із таких запобіжників є Римський статут” – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, координаторка Євромайдан SOS, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Наші організації у співпраці з іншими українськими НУО надіслали офісу прокурора подання із аналізом злочинів проти людяності, які були скоєні на Майдані. Також, громадянське суспільство майже щодня документує порушення прав людини і воєнні злочини, скоєні на сході Україні, серед яких – насильницькі зникнення, невибіркові обстріли житлових об’єктів,  тортури тощо. У районах, що знаходяться поза контролем української влади, говорити про справжнє національне розслідування і судовий розгляд просто неможливо. Тому МКС – це єдина можливість для жертв, притягнути винних у цих злочинах до відповідальності. Важливо відзначити, що МКС може розслідувати і переслідувати в судовому порядку осіб, які вчинили злочини, вчинені на території держави-учасниці Римського статуту, незалежно від громадянства злочинця.

****

Для отримання додаткової інформації FIDH-ЦГС місії в Києві: https://www.fidh.org/International-Federation-for-Human-Rights/eastern-europe-central-asia/ukraine/16819-fidh-advocacy-mission-to-kiev-ukraine

Для перегляду прес – конференції, що проходила в Києві 22 січня:

– українською: https://www.youtube.com/watch?v=zervk58n4gI

– англійською: https://www.youtube.com/watch?v=koKgLKHL-QM

 

Контакти:

ЦГС:  Марія Іваник: +38 (050) 705 86 72, e-mail: old.ccl.org.ua@gmail.com

FIDH: Arthur Manet (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 72 28 42 94 (Paris) ; Audrey Couprie (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 48 05 91 57 (Paris)



[1]    Статут МКС набув чинності 1 липня 2002, до його юрисдикції входять злочинів проти людяності, воєнні злочини і геноцид, скоєні на території держави-учасниці або громадянином держави-учасниці. МКС має юрисдикцію тільки у тому випадку, якщо національна судова система не в змозі або не бажає розслідувати діяння осіб, які вчинили міжнародні злочини, відповідно до принципу комплементарності.

[2]    У березні 2014 року, через подання заяви за статтею 12 (3) Статуту МКС, Україна визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів, вчинених під час Майдану з листопада 2013 до кінця лютого 2014 року.

ПРАВОЗАХИСНИКИ: ПРОЕКТИ КОАЛІЦІЙНИХ УГОД МАЮТЬ БУДУВАТИСЯ НА ЦІННОСТЯХ ПРАВ ЛЮДИНИ, ВСЕ РЕШТА – “ВІД ЛУКАВОГО”

Листопад 7, 2014

Правозахисники проаналізували проекти коаліційної угоди, підготовлені Блоком Петра Порошенка та “Народним фронтом”, та не знайшли в їх текстах розділу, присвяченого дотриманню прав людини.

«Нас дуже непокоїть відсутність правозахисного дискурсу в обох представлених проектах коаліційних угод. Права людини і основоположні свободи є тим фундаментом, на якому має будуватись концепція поступу української держави. І політичні сили, які отримали вотум народної довіри та формулюють умови майбутньої парламентської та урядової роботи, повинні виходити саме з основоположних принципів дотримання прав людини при розбудові правової держави» – прокоментував ситуацію Олександр ПАВЛІЧЕНКО, Харківська правозахисна група.

Судячи з проектів документів, обидві політичні сили обирають курс держави на “європейську інтеграцію”. Водночас європейський курс є неможливим без забезпечення та гарантування дотримання прав людини.

«Шлях до проголошеного політиками “європейського курсу” розвитку України лежить через реальне забезпечення прав людини та основоположних свобод. Вони мають бути в основі усіх реформ та законодавчих ініціатив. Все решта – “від лукавого”». – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, громадська ініціатива Євромайдан SOS.

Одним з основних гасел Майдану було «Права людини понад усе!». Попри це, складається враження, що права людини знову не в пріоритетах партій-лідерів виборчих перегонів.

«Євромайдан був Революцією Гідності. Люди масово почали виходити на майдани всієї країни, дізнавшись про жорстоке побиття студентів співробітниками “Беркуту, протестуючи проти міліцейської безкарності і гнилості судової системи. Майдан був революцією Прав Людини. Закликаємо новообраних депутатів пам’ятати про це і включити правозахисний порядок денний в перелік невідкладних кроків». – зазначила Тетяна ПЕЧОНЧИК, Центр інформації про права людини.

Повний текст заяви Платформи “Правозахисний порядок денний”.

Додаткова інформація: 0507058672, Марія Іваник, Центр Громадянських Свобод.

Чи переходить межі українського законодавства угорська нацменшина Закарпаття?

Вересень 2, 2011

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну…

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну викликало певну реакцію суспільства, однією з яких була стаття Василя Ільницького з Ужгорода («День» №116, 7 липня 2011 року), у якій ідеться про порушення угорською національною меншиною українського законодавства. У відповідь на матеріал Василя Ільницького в редакцію «Дня» надійшла стаття почесного голови Демократичної спілки угорців України Михайла Товта. Він, зокрема, зазначає, що угорці України діють в рамках національного законодавства. Чи переходить межі українського законодавства, обстоюючи власні права, угорська нацменшина Закарпаття? Пропонуємо вашій увазі статтю «Реалізація vs зловживання» Михайла Товта та коментарі на цю тему експертів «Дня».

Категорично ствердну відповідь на це питання знаходимо у публікації «Монумента розбрату» Василя Ільницького у «Дні». Причиною написання статті стало рішення Берегівської районної ради про виконання під час відкриття сесії районної ради поряд з українським державним гімном також і угорського, що, на думку автора, «є не першим і найімовірніше не останнім яблуком розбрату між українцями та угорцями». На підтвердження цього Василь Ільницький наводить події, які, як він вважає, уже стали каменями у монумент розбрату між українцями й угорцями.

Першим таким каменем, тобто початком спорудження цього «монумента розбрату», на думку автора, було повернення історичних назв окремим населеним пунктам краю у 90-х роках. Проблему тут убачає в тому, що назви повернули лише угорським і румунським селам, повністю проігнорувавши українські, до того ж, ці назви не перекладаються українською, а вимовити їх угорські/румунські назви автору не завжди під силу. Окрім того, в угорськомовній пресі Закарпаття використовуються традиційні угорські назви населених пунктів області.

Ще одну протиправну дію вбачає у масовому вивішуванні угорських прапорів на будівлях органів місцевої та державної влади, називаючи це «безглуздою державною двопрапорністю». А завершує перелік неправомірних дій угорців відновлення угорських пам’ятних знаків — орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі. Автор наголошує, що ці протиправні дії з боку угорських організацій відбувалися чи то за сприянням, чи то за потурання органів і посадових осіб влади області. І щоб остаточно переконати читача у намірах угорців Закарпаття та їх громадських організацій підірвати довіру між двома найбільшими національними общинами краю, автор наголошує на новації законодавства Угорщини стосовно спрощення процедури відновлення угорського громадянства.

Не погоджуючись із наведеними твердженнями пана Ільницького, спробую допомогти читачеві з’ясувати, чи дійсно своїми діями закарпатські угорці порушують українське законодавство. Пропоную розглянути кожен із наведених ним прикладів у часовій послідовності.

«Вивішування» на офіційних будинках Закарпатської області угорських національних трикольорів відбулося одночасно з українськими бікольорами наприкінці 1990-го — на початку 1991 рр. Як це відбувалося, можу відтворити із власних спогадів, адже в цей час (початок 90-х років) був депутатом Закарпатської обласної ради, керівником угорської фракції у цьому представницькому органі та заступником голови тоді ще єдиної культурницької і правозахисної організації угорців — Товариства угорської культури Закарпаття. Пропозиція нечисленної «демократичної опозиції» обласної ради стосовно надання дозволу на підняття жовто-блакитного українського національного стягу поряд із тоді ще офіційним червоно-синім прапором була підтримана угорською фракцією за умови, що у місцях компактного проживання національних меншин, за рішенням відповідних рад, можуть бути розміщені також і національні прапори відповідних національностей. На тому і зійшлися. На адміністративних будинках області з’явилися другі, в окремих місцевостях і треті прапори. Часом така позиція представницьких місцевих органів знайшла свою політичну ухвалу та юридичне закріплення у Статті 4 Декларації прав національностей України 1991 року, у якій сказано: «Усім громадянам України кожної національності гарантується право… використовувати свою національну символіку…», та у Статті 6 Закону України «Про національні меншини в Україні» 1992 р., яка проголошує, що «держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: …використання національної символіки…» Ця політико-правова ситуація знайшла своє відображення та певну конкретизації у Розпорядженні Представника Президента України в Закарпатській області №469 від 17 грудня 1992 р., у 5-му пункті якого зазначено, що «у населених пунктах, де компактно проживає національна меншина, поряд з державною може використовуватись і національна символіка».

Тобто підняття прапорів відбулося одночасно з проголошенням української незалежності. Із тих часів, відповідно до чинного законодавства, уже традиційно на офіційних будинках населених пунктів області, у яких компактно проживає певна національна меншина (угорська, румунська, німецька), поряд із державною символікою розміщують і символіку відповідної національності. В одному населеному пункті (Солотвині), де приблизно у рівних пропорціях представлена румунська й угорська національна меншина, на будинку селищної ради майорять три прапори. І на відміну від пана Ільницького, заїжджих «свободівців» та обмеженого кола особливо «заклопотаних», абсолютна більшість мешканців цих місцевостей підтримує таку «багатопрапорність» і не вбачає у ній жодного натяку на розпалювання розбрату між українцями та представниками інших національностей.

Ще абсурднішими видаються претензії В. Ільницького стосовно перейменування назв населених пунктів (відновлення історичних назв). Адже це також відбувалося і відбувається у цілковитій відповідності до чинного на ті часи і діючого нині українського законодавства. На підтвердження наведемо текст частини 3 статті 6 Закону України «Про географічні назви» 2005 р.: «У місцях компактного проживання національних меншин України зберігається застосування історично утворених географічних назв з інших мов. Унормування таких географічних назв та їх передача державною мовою здійснюється з урахуванням мовних особливостей більшості населення, яке проживає на цій території». А в частині 2 статті 10 сказано: «Назви географічних об’єктів України як складова частина історичної і культурної спадщини Українського народу — громадян України всіх національностей — охороняються державою». Звинувачення мешканців окремих населених пунктів у нетолерантності за те, що вони зініціювали відновлення історичних назв своїх населених пунктів, а жителі інших поселень цього не зробили (до того ж, і нині цьому немає жодних нормативних чи процесуальних перешкод), напевно, виходить за межі здорового глузду.

Щодо пам’ятників. Є загальновідомим, що, відповідно до законодавства, пам’ятки історії та культури національних меншин на території України охороняються законом, а також те, що під впливом подібних до думок В. Ільницького звинувачень національних меншин на Закарпатті почастішали випадки опоганення пам’ятників угорської історії і культури, що додало роботи органам з охорони правопорядку. Звичайно, таких пам’ятників багато, і це природно, адже край протягом тисячі років належав різним угорським державам. У кожного пам’ятника своя історія. Автор статті «Монумент розбрату» звертає увагу на два з них: на орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі.

Міфічна птиця орел-турул є символом прадавньої міфології угорців, а також був одним із символів визвольної антигабсбургської війни угорців на чолі з Ференцом Ракоці ІІ 1703 —1711 рр., багато знакових подій якої пов’язані з територією сучасного Закарпаття. До того ж, у ній пращури закарпатців приймали найактивнішу участь. Тому пам’ятники орлу-турулу знаходимо зокрема на березі р. Тиса, біля селища Вілок, на центральній площі селища Довге (де за даними останніх переписів населення жодна особа не визнавала себе угорцем), в Ужгородському замку, на головній площі селища Вишкове, населення якого складають українці й угорці у рівних частках тощо. А проблемним, на думку В. Ільницького, є тільки пам’ятник птиці в Мукачівському замку, до встановлення котрого, до речі, угорські організації краю жодного відношення не мають. Цей пам’ятник встановили, згідно з рішенням міської влади, за ініціативою й коштом сім’ї поважних і заможних емігрантів. Дивно, чому в автора статті не виникає питань щодо самого Мукачівського замку, адже ця споруда є наймасштабнішим і наймонументальнішим пам’ятником угорської історії краю.

Складною видалася понад 15-річна історія встановлення (відновлення) пам’ятного знаку на Верецькому перевалі, що поступово стає об’єктом регулярного опоганення українськими націонал-радикалами. Верецький перевал як географічна місцевість також належить до знакових символів угорської історії, національної міфології. І цей факт не залежить від того, на чий території за сучасними кордонами він знаходиться і чи існує там пам’ятний знак, який би про це нагадував. Погоджуюся з паном Ільницьким у тому, що питання, які накопичилися навколо цієї проблеми, дійсно потребують дискусії, але в жодному разі не можу погодитися з виправданням вандалізму, незважаючи на те, ким і через що це було скоєно.

Можливість використання національного гімну як національного символу поряд із державним гімном випливає з тих же вищенаведених актів українського законодавства, що обѓрунтовують використання національних прапорів. Автору цих рядків не відомий жодний законодавчий припис, який би це забороняв. І районна рада, приймаючи таке рішення, діяла у межах власних повноважень та у спосіб, передбачений законом, адже встановлення регламенту (виконувати чи не виконувати гімн) і визначення місцевих символів, які використовуються поряд із державними, належать до виключної компетенції цього органу. Тому цікаво, які могли бути правові підстави у прокурора для опротестування цього рішення.

Зрештою, звинувачення представників угорської меншини у порушенні міжнаціональної злагоди та зловживання меншинськими правами у зв’язку з набуттям чинності нормативних приписів сусідньої держави щодо спрощення процедури відновлення громадянства здається не доречним принаймні з двох причин. Перша — правила, що регламентують громадянство у сусідній держави, жодного відношення до прав національних меншин загалом і зокрема у нашій державі не мають. Друга — пільгові умови відновлення у громадянстві, які запровадив угорській законодавець, не має етнічного забарвлення. Дія цього акта розповсюджується на всіх, хто сам або чиї пращури перебували в угорському громадянстві, у тому числі, напевно, і на пана Ільницького. Правда, йому слід трошки підучити угорську мову, адже, як він сам зізнається, йому не завжди під силу вимовити угорськомовні назви населених пунктів.

Михайло ТОВТ, почесний голова Демократичної спілки угорців України

КОМЕНТАРI

Роман МАРЧЕНКО, старший партнер юридичної фірми «Ільяшев та Партнери»:

— Використання державними органами України національної символіки інших держав, до якої належать і герб, і прапор, і гімн, забороняється чинним законодавством. Якщо ми говоримо про прапори, гімни…, це мають бути лише українські національні або місцеві символи, але ні в якому разі не символи інших держав. Тому рішення Берегівської райради треба скасувати: або самою радою, або судом. Якщо рада відмовиться виконувати протест прокурора, тобто скасувати рішення добровільно, він буде змушений звернутися до відповідного суду. Крім того, будь-яка людина, яка вважає, що рішення Берегівської райради порушує її права, має право звернутися до суду й вимагати визнання вказаного рішення недійсним.

Володимир ВАСИЛЕНКО, професор, доктор юридичних наук:

— Національні меншини мають право на підтвердження своєї самобутності, але виключно в рамках українського законодавства, Конституції України. Такі рішення представників угорської національної меншини є антиконституційними, тому що на території України є один державний гімн, й угорці, які проживають на цій території, є громадянами України, тож на них також поширюється цей закон. Тобто рішення Берегівської районної ради щодо виконання національного гімну, вивішування угорського прапора замість українського є неправомірними, незаконними. Тому прокуратура Закарпатської області опротестувала це рішення. Думаю, вони його скасують. Угорці можуть використовувати національну символіку на одязі, у приватному житті, але в органах державної української влади вони повинні користуватись символікою України, а не Угорщини. Ми спостерігаємо абсолютно неправильне тлумачення українського законодавства і міжнародних угод. Видання угорських паспортів — неправомірні дії угорської влади, оскільки громадянство може надаватися особам, представникам меншин (не тільки угорцям) закордонною державою лише у випадку, коли ця особа є почесним громадянином, певним чином отримує заслуги перед своєю Батьківщиною. Масова видача паспортів громадянам іншої держави, законодавство якої передбачає лише єдине громадянство, є протиправним.

Олександра МАТВІЙЧУК, ГО «Центр громадянських свобод»:

— З юридичної точки зору головним документом, який регулює права національних меншин, є Рамкова конвенція про захист національних меншин. Україна ратифікувала цю конвенцію ще 1997 року. Згідно з нею, держава зобов’язана створити такі умови, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, основні елементи своєї самобутності тощо. З другого боку, конвенція застерігає: будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення або належать до інших національних меншин. На практиці непоодинокими є випадки, коли представники національних меншин, обрані до органів місцевого самоврядування, поводяться так, наче представляють саме цю меншину. І навпаки, нерідко громадськість сприймає окремі органи місцевого самоврядування як такі, що виразно репрезентують певні національні меншини. Такі підходи нічого спільного з юриспруденцією не мають. Адже відповідно до статті 140 Конституції України, будь-які рішення органів місцевого самоврядування повинні бути прийняті в межах Конституції і законів України. Діє загальний правовий принцип: «владі дозволено те, що прямо передбачено законом». Тобто будь-які дії, які містять, наприклад, порушення ЗУ «Про місцеве самоврядування» у прийнятті рішень Берегівською районною радою з даних питань, є порушеннями, учиненими органами самоврядування та їх посадовими особами, і не мають розцінюватися як дії національних меншин. Саме тому при розгляді таких ситуацій потрібно зважати насамперед на те, чи має право та чи інша місцева рада приймати такі рішення, чи вони входять до компетенції Верховної Ради. Найбільша проблема у даному випадку — хаотичні дії Прокуратури України, СБУ та місцевих державних адміністрацій, до повноважень яких, власне, і належить забезпечення дотримання законодавства на місцях.

Джерело, 02/09/2011

Результаты поиска:

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

Січень 11, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

Січень 10, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єднує таких різних львівського студента Юрка Яценко, луганського збирача металолому Сергія Литвинова, кримського татарина, заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та київського журналіста Станіслава Клиха.

Ув’язненим пред’явлені обвинувачення, які часто виходять за межі здорового глузду. За версією слідчого комітету, ці люди або разом із прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком вбивали російських військослужбовців у часи Першої чеченської війни, або за гроші Ігоря Коломойського зґвалтували 8 жінок та 12 річну дівчинку для “погіршення демографічної обстановки серед російськомовного населення”, або шляхом вчинення терористичних актів – підпалу вікна та дверей офісу, площею п’ять квадратних метрів – намагалися здійснити “вплив на прийняття органами РФ рішення при вихід Криму із її складу”, або прицільно кидали камінь із мотивів “ідеологічної ненависті та ворожнечі” у співробітника кримського Беркуту.

Попри видиму абсурдність звинувачень, заручникам Кремля марно сподіватися на справедливе правосуддя. Його в авторитарній Росії взагалі не існує. Їх звільнення можливе тільки у разі винесення політичного рішення на найвищому рівні. І воно зараз не на їх користь.

Аби переломити цю ситуацію та під міжнародним тиском змінити це рішення, Євромайдан SOS у квітні 2015 року розпочав кампанію LetMyPeopleGo. Кампанія ставить за мету домогтися звільнення усіх ув’язнених за політичними мотивами, а до цього моменту – забезпечення їм людських умов утримання – свободу від тортур, вільний доступ до адвоката, належне медичне лікування. Для цього звучати мають усі без винятку імена ув’язнених Росією. Високий рівень публічності створює хоч якісь гарантії безпеки та дає шанс на можливе звільнення у майбутньому. Ми стежимо за перебігом кожної справи 21-го ув’язненого, які знає у деталях. У багатьох із людей зізнання вибивали під катуваннями, місяцями не допускали українського консула, відмовляли у доступі незалежних адвокатів, намагалися зламати, переконуючи, що про них забули.

Один із фігурантів «чеченської справи», заступник керівника УНА-УНСО Микола Карпюк у зверненні до Європейського суду з прав людини так описує свій досвід «спілкування» зі слідчими: «Мені зв’язали мотузками ноги і руки, наручники зняли. До другого пальця правої ноги і середньому пальцю правої руки приєднали клеми. Потім почали пропускати через мене електричний струм з різною тривалістю… Я ні в чому не зізнавався… Струм пропускали через різні частини тіла: через все тіло, через серце, через статеві органи. Мені засовували під нігті якісь голки, але я болю не відчував, мабуть через те, що не відчував пальці рук… Сказав, що вони втомилися від моєї впертості і він дав команду схопити мого сина і привезти, щоб на моїх очах піддати його тим же тортурам… Я заявив, щоб не чіпали сина і дружину, я готовий прийняти провину і підписати усі необхідні документи».

Для України у питанні захисту ув’язнених громадян не має бути таких розрізнень. Не можна лишати жодної родини сам-на-сам із цією бідою. Аби не чути болісних слів матері Геннадія Афанасьєва, що до несподіваного зізнання про надання свідчень під тортурами, мало хто переймався долею її сина.

Ми закликаємо відправити листівочки будь-кому із списку LetMyPeopleGo та передати їм за тюремні грати трохи новорічного тепла. І це додасть їм сили. Адже солідарність сильніша за тюрми. Перелік адрес кожного з 21 в’язнів зазначений тут.

МКС/УКРАЇНА: ЕСКАЛАЦІЯ НАСИЛЛЯ ТІЛЬКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НЕОБХІДНІСТЬ КОНКРЕТНИХ ДІЙ ДЛЯ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ

Січень 26, 2015

Париж, Київ, 26 січня 2015р. – Нещодавня ескалація насильства на сході України тільки підтверджує нагальну необхідність для України виконати власні міжнародні зобов’язання та ратифікувати Римський статут, а також визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС)[1] щодо злочинів, вчинених на її території після лютого 2014. Про це заявила Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) та її партнерська організація в Україні, Центр Громадянських Свобод (ЦГС), після повернення FIDH з адвокаційної місії з Києва минулого тижня. Пройшло 15 років з часу підписання Статуту МКС Україною, але він досі не ратифікований, тож виконання цього  зобов’язання буде чітким сигналом, що безкарності за тяжкі міжнародні злочини не буде. Таким чином, Україна зробить внесок у попередження майбутніх злочинів та порушень прав людини. Незайвим нагадати, що за тільки за останні дні у місті Маріуполь Донецької області було вбито 34 мирних жителів (серед них – дитина), і 115 осіб  – поранено.

«Поки ми відзначаємо сумну річницю з дня вбивства першого мирного протестувальника Майдану, Україна опинилася на порозі прийняття дуже важливого рішення. Жертви воєнних злочинів, самі українці та міжнародна спільнота очікують на конкретні заходи для боротьби з безкарністю. Парламент повинний невідкладно зробити усі необхідні кроки для ратифікації Римського Статуту і визнання юрисдикції МКС». – заявила Толекан ІСМАЇЛОВА, віце-президент  Федерації за права людини з 2013 року.

Делегація FIDH і представники партнерської організації зустрілися з членами парламенту (депутатами), представниками Адміністрації Президента, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції та Уповноваженого з прав людини, усі вони підтримали ідею якнайшвидшої ратифікації Римського статуту. Для реалізації цієї ідеї, організації закликають депутатів ухвалити законопроект №1788 від 16/01/2015 та  внести зміни до статті 124 Конституції України, що дозволить ратифікувати Римський статут. FIDH та ЦГС також закликають парламентаріїв прийняти постанову № 1312 від 12/09/2014, яка поширює юрисдикцію МКС на Україну від 27 лютого до моменту безпосередньої ратифікації Римського статуту[2]. Організації підкреслюють важливість відкритого та прозорого обговорення з участю основних зацікавлених сторін, в тому числі –  громадянського суспільства.

“Через місяць Україна буде згадувати трагічні дні лютневих розстрілів та з уст народних депутатів будуть звучати багато красивих і правильних слів. Але ми вважаємо, що одним із найкращих способів вшанувати пам’ять Небесної сотні – це зробити усе можливе для недопущення таких злочинів у майбутньому. Одним із таких запобіжників є Римський статут” – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, координаторка Євромайдан SOS, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Наші організації у співпраці з іншими українськими НУО надіслали офісу прокурора подання із аналізом злочинів проти людяності, які були скоєні на Майдані. Також, громадянське суспільство майже щодня документує порушення прав людини і воєнні злочини, скоєні на сході Україні, серед яких – насильницькі зникнення, невибіркові обстріли житлових об’єктів,  тортури тощо. У районах, що знаходяться поза контролем української влади, говорити про справжнє національне розслідування і судовий розгляд просто неможливо. Тому МКС – це єдина можливість для жертв, притягнути винних у цих злочинах до відповідальності. Важливо відзначити, що МКС може розслідувати і переслідувати в судовому порядку осіб, які вчинили злочини, вчинені на території держави-учасниці Римського статуту, незалежно від громадянства злочинця.

****

Для отримання додаткової інформації FIDH-ЦГС місії в Києві: https://www.fidh.org/International-Federation-for-Human-Rights/eastern-europe-central-asia/ukraine/16819-fidh-advocacy-mission-to-kiev-ukraine

Для перегляду прес – конференції, що проходила в Києві 22 січня:

– українською: https://www.youtube.com/watch?v=zervk58n4gI

– англійською: https://www.youtube.com/watch?v=koKgLKHL-QM

 

Контакти:

ЦГС:  Марія Іваник: +38 (050) 705 86 72, e-mail: old.ccl.org.ua@gmail.com

FIDH: Arthur Manet (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 72 28 42 94 (Paris) ; Audrey Couprie (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 48 05 91 57 (Paris)



[1]    Статут МКС набув чинності 1 липня 2002, до його юрисдикції входять злочинів проти людяності, воєнні злочини і геноцид, скоєні на території держави-учасниці або громадянином держави-учасниці. МКС має юрисдикцію тільки у тому випадку, якщо національна судова система не в змозі або не бажає розслідувати діяння осіб, які вчинили міжнародні злочини, відповідно до принципу комплементарності.

[2]    У березні 2014 року, через подання заяви за статтею 12 (3) Статуту МКС, Україна визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів, вчинених під час Майдану з листопада 2013 до кінця лютого 2014 року.

ПРАВОЗАХИСНИКИ: ПРОЕКТИ КОАЛІЦІЙНИХ УГОД МАЮТЬ БУДУВАТИСЯ НА ЦІННОСТЯХ ПРАВ ЛЮДИНИ, ВСЕ РЕШТА – “ВІД ЛУКАВОГО”

Листопад 7, 2014

Правозахисники проаналізували проекти коаліційної угоди, підготовлені Блоком Петра Порошенка та “Народним фронтом”, та не знайшли в їх текстах розділу, присвяченого дотриманню прав людини.

«Нас дуже непокоїть відсутність правозахисного дискурсу в обох представлених проектах коаліційних угод. Права людини і основоположні свободи є тим фундаментом, на якому має будуватись концепція поступу української держави. І політичні сили, які отримали вотум народної довіри та формулюють умови майбутньої парламентської та урядової роботи, повинні виходити саме з основоположних принципів дотримання прав людини при розбудові правової держави» – прокоментував ситуацію Олександр ПАВЛІЧЕНКО, Харківська правозахисна група.

Судячи з проектів документів, обидві політичні сили обирають курс держави на “європейську інтеграцію”. Водночас європейський курс є неможливим без забезпечення та гарантування дотримання прав людини.

«Шлях до проголошеного політиками “європейського курсу” розвитку України лежить через реальне забезпечення прав людини та основоположних свобод. Вони мають бути в основі усіх реформ та законодавчих ініціатив. Все решта – “від лукавого”». – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, громадська ініціатива Євромайдан SOS.

Одним з основних гасел Майдану було «Права людини понад усе!». Попри це, складається враження, що права людини знову не в пріоритетах партій-лідерів виборчих перегонів.

«Євромайдан був Революцією Гідності. Люди масово почали виходити на майдани всієї країни, дізнавшись про жорстоке побиття студентів співробітниками “Беркуту, протестуючи проти міліцейської безкарності і гнилості судової системи. Майдан був революцією Прав Людини. Закликаємо новообраних депутатів пам’ятати про це і включити правозахисний порядок денний в перелік невідкладних кроків». – зазначила Тетяна ПЕЧОНЧИК, Центр інформації про права людини.

Повний текст заяви Платформи “Правозахисний порядок денний”.

Додаткова інформація: 0507058672, Марія Іваник, Центр Громадянських Свобод.

Чи переходить межі українського законодавства угорська нацменшина Закарпаття?

Вересень 2, 2011

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну…

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну викликало певну реакцію суспільства, однією з яких була стаття Василя Ільницького з Ужгорода («День» №116, 7 липня 2011 року), у якій ідеться про порушення угорською національною меншиною українського законодавства. У відповідь на матеріал Василя Ільницького в редакцію «Дня» надійшла стаття почесного голови Демократичної спілки угорців України Михайла Товта. Він, зокрема, зазначає, що угорці України діють в рамках національного законодавства. Чи переходить межі українського законодавства, обстоюючи власні права, угорська нацменшина Закарпаття? Пропонуємо вашій увазі статтю «Реалізація vs зловживання» Михайла Товта та коментарі на цю тему експертів «Дня».

Категорично ствердну відповідь на це питання знаходимо у публікації «Монумента розбрату» Василя Ільницького у «Дні». Причиною написання статті стало рішення Берегівської районної ради про виконання під час відкриття сесії районної ради поряд з українським державним гімном також і угорського, що, на думку автора, «є не першим і найімовірніше не останнім яблуком розбрату між українцями та угорцями». На підтвердження цього Василь Ільницький наводить події, які, як він вважає, уже стали каменями у монумент розбрату між українцями й угорцями.

Першим таким каменем, тобто початком спорудження цього «монумента розбрату», на думку автора, було повернення історичних назв окремим населеним пунктам краю у 90-х роках. Проблему тут убачає в тому, що назви повернули лише угорським і румунським селам, повністю проігнорувавши українські, до того ж, ці назви не перекладаються українською, а вимовити їх угорські/румунські назви автору не завжди під силу. Окрім того, в угорськомовній пресі Закарпаття використовуються традиційні угорські назви населених пунктів області.

Ще одну протиправну дію вбачає у масовому вивішуванні угорських прапорів на будівлях органів місцевої та державної влади, називаючи це «безглуздою державною двопрапорністю». А завершує перелік неправомірних дій угорців відновлення угорських пам’ятних знаків — орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі. Автор наголошує, що ці протиправні дії з боку угорських організацій відбувалися чи то за сприянням, чи то за потурання органів і посадових осіб влади області. І щоб остаточно переконати читача у намірах угорців Закарпаття та їх громадських організацій підірвати довіру між двома найбільшими національними общинами краю, автор наголошує на новації законодавства Угорщини стосовно спрощення процедури відновлення угорського громадянства.

Не погоджуючись із наведеними твердженнями пана Ільницького, спробую допомогти читачеві з’ясувати, чи дійсно своїми діями закарпатські угорці порушують українське законодавство. Пропоную розглянути кожен із наведених ним прикладів у часовій послідовності.

«Вивішування» на офіційних будинках Закарпатської області угорських національних трикольорів відбулося одночасно з українськими бікольорами наприкінці 1990-го — на початку 1991 рр. Як це відбувалося, можу відтворити із власних спогадів, адже в цей час (початок 90-х років) був депутатом Закарпатської обласної ради, керівником угорської фракції у цьому представницькому органі та заступником голови тоді ще єдиної культурницької і правозахисної організації угорців — Товариства угорської культури Закарпаття. Пропозиція нечисленної «демократичної опозиції» обласної ради стосовно надання дозволу на підняття жовто-блакитного українського національного стягу поряд із тоді ще офіційним червоно-синім прапором була підтримана угорською фракцією за умови, що у місцях компактного проживання національних меншин, за рішенням відповідних рад, можуть бути розміщені також і національні прапори відповідних національностей. На тому і зійшлися. На адміністративних будинках області з’явилися другі, в окремих місцевостях і треті прапори. Часом така позиція представницьких місцевих органів знайшла свою політичну ухвалу та юридичне закріплення у Статті 4 Декларації прав національностей України 1991 року, у якій сказано: «Усім громадянам України кожної національності гарантується право… використовувати свою національну символіку…», та у Статті 6 Закону України «Про національні меншини в Україні» 1992 р., яка проголошує, що «держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: …використання національної символіки…» Ця політико-правова ситуація знайшла своє відображення та певну конкретизації у Розпорядженні Представника Президента України в Закарпатській області №469 від 17 грудня 1992 р., у 5-му пункті якого зазначено, що «у населених пунктах, де компактно проживає національна меншина, поряд з державною може використовуватись і національна символіка».

Тобто підняття прапорів відбулося одночасно з проголошенням української незалежності. Із тих часів, відповідно до чинного законодавства, уже традиційно на офіційних будинках населених пунктів області, у яких компактно проживає певна національна меншина (угорська, румунська, німецька), поряд із державною символікою розміщують і символіку відповідної національності. В одному населеному пункті (Солотвині), де приблизно у рівних пропорціях представлена румунська й угорська національна меншина, на будинку селищної ради майорять три прапори. І на відміну від пана Ільницького, заїжджих «свободівців» та обмеженого кола особливо «заклопотаних», абсолютна більшість мешканців цих місцевостей підтримує таку «багатопрапорність» і не вбачає у ній жодного натяку на розпалювання розбрату між українцями та представниками інших національностей.

Ще абсурднішими видаються претензії В. Ільницького стосовно перейменування назв населених пунктів (відновлення історичних назв). Адже це також відбувалося і відбувається у цілковитій відповідності до чинного на ті часи і діючого нині українського законодавства. На підтвердження наведемо текст частини 3 статті 6 Закону України «Про географічні назви» 2005 р.: «У місцях компактного проживання національних меншин України зберігається застосування історично утворених географічних назв з інших мов. Унормування таких географічних назв та їх передача державною мовою здійснюється з урахуванням мовних особливостей більшості населення, яке проживає на цій території». А в частині 2 статті 10 сказано: «Назви географічних об’єктів України як складова частина історичної і культурної спадщини Українського народу — громадян України всіх національностей — охороняються державою». Звинувачення мешканців окремих населених пунктів у нетолерантності за те, що вони зініціювали відновлення історичних назв своїх населених пунктів, а жителі інших поселень цього не зробили (до того ж, і нині цьому немає жодних нормативних чи процесуальних перешкод), напевно, виходить за межі здорового глузду.

Щодо пам’ятників. Є загальновідомим, що, відповідно до законодавства, пам’ятки історії та культури національних меншин на території України охороняються законом, а також те, що під впливом подібних до думок В. Ільницького звинувачень національних меншин на Закарпатті почастішали випадки опоганення пам’ятників угорської історії і культури, що додало роботи органам з охорони правопорядку. Звичайно, таких пам’ятників багато, і це природно, адже край протягом тисячі років належав різним угорським державам. У кожного пам’ятника своя історія. Автор статті «Монумент розбрату» звертає увагу на два з них: на орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі.

Міфічна птиця орел-турул є символом прадавньої міфології угорців, а також був одним із символів визвольної антигабсбургської війни угорців на чолі з Ференцом Ракоці ІІ 1703 —1711 рр., багато знакових подій якої пов’язані з територією сучасного Закарпаття. До того ж, у ній пращури закарпатців приймали найактивнішу участь. Тому пам’ятники орлу-турулу знаходимо зокрема на березі р. Тиса, біля селища Вілок, на центральній площі селища Довге (де за даними останніх переписів населення жодна особа не визнавала себе угорцем), в Ужгородському замку, на головній площі селища Вишкове, населення якого складають українці й угорці у рівних частках тощо. А проблемним, на думку В. Ільницького, є тільки пам’ятник птиці в Мукачівському замку, до встановлення котрого, до речі, угорські організації краю жодного відношення не мають. Цей пам’ятник встановили, згідно з рішенням міської влади, за ініціативою й коштом сім’ї поважних і заможних емігрантів. Дивно, чому в автора статті не виникає питань щодо самого Мукачівського замку, адже ця споруда є наймасштабнішим і наймонументальнішим пам’ятником угорської історії краю.

Складною видалася понад 15-річна історія встановлення (відновлення) пам’ятного знаку на Верецькому перевалі, що поступово стає об’єктом регулярного опоганення українськими націонал-радикалами. Верецький перевал як географічна місцевість також належить до знакових символів угорської історії, національної міфології. І цей факт не залежить від того, на чий території за сучасними кордонами він знаходиться і чи існує там пам’ятний знак, який би про це нагадував. Погоджуюся з паном Ільницьким у тому, що питання, які накопичилися навколо цієї проблеми, дійсно потребують дискусії, але в жодному разі не можу погодитися з виправданням вандалізму, незважаючи на те, ким і через що це було скоєно.

Можливість використання національного гімну як національного символу поряд із державним гімном випливає з тих же вищенаведених актів українського законодавства, що обѓрунтовують використання національних прапорів. Автору цих рядків не відомий жодний законодавчий припис, який би це забороняв. І районна рада, приймаючи таке рішення, діяла у межах власних повноважень та у спосіб, передбачений законом, адже встановлення регламенту (виконувати чи не виконувати гімн) і визначення місцевих символів, які використовуються поряд із державними, належать до виключної компетенції цього органу. Тому цікаво, які могли бути правові підстави у прокурора для опротестування цього рішення.

Зрештою, звинувачення представників угорської меншини у порушенні міжнаціональної злагоди та зловживання меншинськими правами у зв’язку з набуттям чинності нормативних приписів сусідньої держави щодо спрощення процедури відновлення громадянства здається не доречним принаймні з двох причин. Перша — правила, що регламентують громадянство у сусідній держави, жодного відношення до прав національних меншин загалом і зокрема у нашій державі не мають. Друга — пільгові умови відновлення у громадянстві, які запровадив угорській законодавець, не має етнічного забарвлення. Дія цього акта розповсюджується на всіх, хто сам або чиї пращури перебували в угорському громадянстві, у тому числі, напевно, і на пана Ільницького. Правда, йому слід трошки підучити угорську мову, адже, як він сам зізнається, йому не завжди під силу вимовити угорськомовні назви населених пунктів.

Михайло ТОВТ, почесний голова Демократичної спілки угорців України

КОМЕНТАРI

Роман МАРЧЕНКО, старший партнер юридичної фірми «Ільяшев та Партнери»:

— Використання державними органами України національної символіки інших держав, до якої належать і герб, і прапор, і гімн, забороняється чинним законодавством. Якщо ми говоримо про прапори, гімни…, це мають бути лише українські національні або місцеві символи, але ні в якому разі не символи інших держав. Тому рішення Берегівської райради треба скасувати: або самою радою, або судом. Якщо рада відмовиться виконувати протест прокурора, тобто скасувати рішення добровільно, він буде змушений звернутися до відповідного суду. Крім того, будь-яка людина, яка вважає, що рішення Берегівської райради порушує її права, має право звернутися до суду й вимагати визнання вказаного рішення недійсним.

Володимир ВАСИЛЕНКО, професор, доктор юридичних наук:

— Національні меншини мають право на підтвердження своєї самобутності, але виключно в рамках українського законодавства, Конституції України. Такі рішення представників угорської національної меншини є антиконституційними, тому що на території України є один державний гімн, й угорці, які проживають на цій території, є громадянами України, тож на них також поширюється цей закон. Тобто рішення Берегівської районної ради щодо виконання національного гімну, вивішування угорського прапора замість українського є неправомірними, незаконними. Тому прокуратура Закарпатської області опротестувала це рішення. Думаю, вони його скасують. Угорці можуть використовувати національну символіку на одязі, у приватному житті, але в органах державної української влади вони повинні користуватись символікою України, а не Угорщини. Ми спостерігаємо абсолютно неправильне тлумачення українського законодавства і міжнародних угод. Видання угорських паспортів — неправомірні дії угорської влади, оскільки громадянство може надаватися особам, представникам меншин (не тільки угорцям) закордонною державою лише у випадку, коли ця особа є почесним громадянином, певним чином отримує заслуги перед своєю Батьківщиною. Масова видача паспортів громадянам іншої держави, законодавство якої передбачає лише єдине громадянство, є протиправним.

Олександра МАТВІЙЧУК, ГО «Центр громадянських свобод»:

— З юридичної точки зору головним документом, який регулює права національних меншин, є Рамкова конвенція про захист національних меншин. Україна ратифікувала цю конвенцію ще 1997 року. Згідно з нею, держава зобов’язана створити такі умови, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, основні елементи своєї самобутності тощо. З другого боку, конвенція застерігає: будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення або належать до інших національних меншин. На практиці непоодинокими є випадки, коли представники національних меншин, обрані до органів місцевого самоврядування, поводяться так, наче представляють саме цю меншину. І навпаки, нерідко громадськість сприймає окремі органи місцевого самоврядування як такі, що виразно репрезентують певні національні меншини. Такі підходи нічого спільного з юриспруденцією не мають. Адже відповідно до статті 140 Конституції України, будь-які рішення органів місцевого самоврядування повинні бути прийняті в межах Конституції і законів України. Діє загальний правовий принцип: «владі дозволено те, що прямо передбачено законом». Тобто будь-які дії, які містять, наприклад, порушення ЗУ «Про місцеве самоврядування» у прийнятті рішень Берегівською районною радою з даних питань, є порушеннями, учиненими органами самоврядування та їх посадовими особами, і не мають розцінюватися як дії національних меншин. Саме тому при розгляді таких ситуацій потрібно зважати насамперед на те, чи має право та чи інша місцева рада приймати такі рішення, чи вони входять до компетенції Верховної Ради. Найбільша проблема у даному випадку — хаотичні дії Прокуратури України, СБУ та місцевих державних адміністрацій, до повноважень яких, власне, і належить забезпечення дотримання законодавства на місцях.

Джерело, 02/09/2011

Результаты поиска:

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

Січень 11, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

Січень 10, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єднує таких різних львівського студента Юрка Яценко, луганського збирача металолому Сергія Литвинова, кримського татарина, заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та київського журналіста Станіслава Клиха.

Ув’язненим пред’явлені обвинувачення, які часто виходять за межі здорового глузду. За версією слідчого комітету, ці люди або разом із прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком вбивали російських військослужбовців у часи Першої чеченської війни, або за гроші Ігоря Коломойського зґвалтували 8 жінок та 12 річну дівчинку для “погіршення демографічної обстановки серед російськомовного населення”, або шляхом вчинення терористичних актів – підпалу вікна та дверей офісу, площею п’ять квадратних метрів – намагалися здійснити “вплив на прийняття органами РФ рішення при вихід Криму із її складу”, або прицільно кидали камінь із мотивів “ідеологічної ненависті та ворожнечі” у співробітника кримського Беркуту.

Попри видиму абсурдність звинувачень, заручникам Кремля марно сподіватися на справедливе правосуддя. Його в авторитарній Росії взагалі не існує. Їх звільнення можливе тільки у разі винесення політичного рішення на найвищому рівні. І воно зараз не на їх користь.

Аби переломити цю ситуацію та під міжнародним тиском змінити це рішення, Євромайдан SOS у квітні 2015 року розпочав кампанію LetMyPeopleGo. Кампанія ставить за мету домогтися звільнення усіх ув’язнених за політичними мотивами, а до цього моменту – забезпечення їм людських умов утримання – свободу від тортур, вільний доступ до адвоката, належне медичне лікування. Для цього звучати мають усі без винятку імена ув’язнених Росією. Високий рівень публічності створює хоч якісь гарантії безпеки та дає шанс на можливе звільнення у майбутньому. Ми стежимо за перебігом кожної справи 21-го ув’язненого, які знає у деталях. У багатьох із людей зізнання вибивали під катуваннями, місяцями не допускали українського консула, відмовляли у доступі незалежних адвокатів, намагалися зламати, переконуючи, що про них забули.

Один із фігурантів «чеченської справи», заступник керівника УНА-УНСО Микола Карпюк у зверненні до Європейського суду з прав людини так описує свій досвід «спілкування» зі слідчими: «Мені зв’язали мотузками ноги і руки, наручники зняли. До другого пальця правої ноги і середньому пальцю правої руки приєднали клеми. Потім почали пропускати через мене електричний струм з різною тривалістю… Я ні в чому не зізнавався… Струм пропускали через різні частини тіла: через все тіло, через серце, через статеві органи. Мені засовували під нігті якісь голки, але я болю не відчував, мабуть через те, що не відчував пальці рук… Сказав, що вони втомилися від моєї впертості і він дав команду схопити мого сина і привезти, щоб на моїх очах піддати його тим же тортурам… Я заявив, щоб не чіпали сина і дружину, я готовий прийняти провину і підписати усі необхідні документи».

Для України у питанні захисту ув’язнених громадян не має бути таких розрізнень. Не можна лишати жодної родини сам-на-сам із цією бідою. Аби не чути болісних слів матері Геннадія Афанасьєва, що до несподіваного зізнання про надання свідчень під тортурами, мало хто переймався долею її сина.

Ми закликаємо відправити листівочки будь-кому із списку LetMyPeopleGo та передати їм за тюремні грати трохи новорічного тепла. І це додасть їм сили. Адже солідарність сильніша за тюрми. Перелік адрес кожного з 21 в’язнів зазначений тут.

МКС/УКРАЇНА: ЕСКАЛАЦІЯ НАСИЛЛЯ ТІЛЬКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НЕОБХІДНІСТЬ КОНКРЕТНИХ ДІЙ ДЛЯ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ

Січень 26, 2015

Париж, Київ, 26 січня 2015р. – Нещодавня ескалація насильства на сході України тільки підтверджує нагальну необхідність для України виконати власні міжнародні зобов’язання та ратифікувати Римський статут, а також визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС)[1] щодо злочинів, вчинених на її території після лютого 2014. Про це заявила Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) та її партнерська організація в Україні, Центр Громадянських Свобод (ЦГС), після повернення FIDH з адвокаційної місії з Києва минулого тижня. Пройшло 15 років з часу підписання Статуту МКС Україною, але він досі не ратифікований, тож виконання цього  зобов’язання буде чітким сигналом, що безкарності за тяжкі міжнародні злочини не буде. Таким чином, Україна зробить внесок у попередження майбутніх злочинів та порушень прав людини. Незайвим нагадати, що за тільки за останні дні у місті Маріуполь Донецької області було вбито 34 мирних жителів (серед них – дитина), і 115 осіб  – поранено.

«Поки ми відзначаємо сумну річницю з дня вбивства першого мирного протестувальника Майдану, Україна опинилася на порозі прийняття дуже важливого рішення. Жертви воєнних злочинів, самі українці та міжнародна спільнота очікують на конкретні заходи для боротьби з безкарністю. Парламент повинний невідкладно зробити усі необхідні кроки для ратифікації Римського Статуту і визнання юрисдикції МКС». – заявила Толекан ІСМАЇЛОВА, віце-президент  Федерації за права людини з 2013 року.

Делегація FIDH і представники партнерської організації зустрілися з членами парламенту (депутатами), представниками Адміністрації Президента, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції та Уповноваженого з прав людини, усі вони підтримали ідею якнайшвидшої ратифікації Римського статуту. Для реалізації цієї ідеї, організації закликають депутатів ухвалити законопроект №1788 від 16/01/2015 та  внести зміни до статті 124 Конституції України, що дозволить ратифікувати Римський статут. FIDH та ЦГС також закликають парламентаріїв прийняти постанову № 1312 від 12/09/2014, яка поширює юрисдикцію МКС на Україну від 27 лютого до моменту безпосередньої ратифікації Римського статуту[2]. Організації підкреслюють важливість відкритого та прозорого обговорення з участю основних зацікавлених сторін, в тому числі –  громадянського суспільства.

“Через місяць Україна буде згадувати трагічні дні лютневих розстрілів та з уст народних депутатів будуть звучати багато красивих і правильних слів. Але ми вважаємо, що одним із найкращих способів вшанувати пам’ять Небесної сотні – це зробити усе можливе для недопущення таких злочинів у майбутньому. Одним із таких запобіжників є Римський статут” – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, координаторка Євромайдан SOS, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Наші організації у співпраці з іншими українськими НУО надіслали офісу прокурора подання із аналізом злочинів проти людяності, які були скоєні на Майдані. Також, громадянське суспільство майже щодня документує порушення прав людини і воєнні злочини, скоєні на сході Україні, серед яких – насильницькі зникнення, невибіркові обстріли житлових об’єктів,  тортури тощо. У районах, що знаходяться поза контролем української влади, говорити про справжнє національне розслідування і судовий розгляд просто неможливо. Тому МКС – це єдина можливість для жертв, притягнути винних у цих злочинах до відповідальності. Важливо відзначити, що МКС може розслідувати і переслідувати в судовому порядку осіб, які вчинили злочини, вчинені на території держави-учасниці Римського статуту, незалежно від громадянства злочинця.

****

Для отримання додаткової інформації FIDH-ЦГС місії в Києві: https://www.fidh.org/International-Federation-for-Human-Rights/eastern-europe-central-asia/ukraine/16819-fidh-advocacy-mission-to-kiev-ukraine

Для перегляду прес – конференції, що проходила в Києві 22 січня:

– українською: https://www.youtube.com/watch?v=zervk58n4gI

– англійською: https://www.youtube.com/watch?v=koKgLKHL-QM

 

Контакти:

ЦГС:  Марія Іваник: +38 (050) 705 86 72, e-mail: old.ccl.org.ua@gmail.com

FIDH: Arthur Manet (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 72 28 42 94 (Paris) ; Audrey Couprie (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 48 05 91 57 (Paris)



[1]    Статут МКС набув чинності 1 липня 2002, до його юрисдикції входять злочинів проти людяності, воєнні злочини і геноцид, скоєні на території держави-учасниці або громадянином держави-учасниці. МКС має юрисдикцію тільки у тому випадку, якщо національна судова система не в змозі або не бажає розслідувати діяння осіб, які вчинили міжнародні злочини, відповідно до принципу комплементарності.

[2]    У березні 2014 року, через подання заяви за статтею 12 (3) Статуту МКС, Україна визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів, вчинених під час Майдану з листопада 2013 до кінця лютого 2014 року.

ПРАВОЗАХИСНИКИ: ПРОЕКТИ КОАЛІЦІЙНИХ УГОД МАЮТЬ БУДУВАТИСЯ НА ЦІННОСТЯХ ПРАВ ЛЮДИНИ, ВСЕ РЕШТА – “ВІД ЛУКАВОГО”

Листопад 7, 2014

Правозахисники проаналізували проекти коаліційної угоди, підготовлені Блоком Петра Порошенка та “Народним фронтом”, та не знайшли в їх текстах розділу, присвяченого дотриманню прав людини.

«Нас дуже непокоїть відсутність правозахисного дискурсу в обох представлених проектах коаліційних угод. Права людини і основоположні свободи є тим фундаментом, на якому має будуватись концепція поступу української держави. І політичні сили, які отримали вотум народної довіри та формулюють умови майбутньої парламентської та урядової роботи, повинні виходити саме з основоположних принципів дотримання прав людини при розбудові правової держави» – прокоментував ситуацію Олександр ПАВЛІЧЕНКО, Харківська правозахисна група.

Судячи з проектів документів, обидві політичні сили обирають курс держави на “європейську інтеграцію”. Водночас європейський курс є неможливим без забезпечення та гарантування дотримання прав людини.

«Шлях до проголошеного політиками “європейського курсу” розвитку України лежить через реальне забезпечення прав людини та основоположних свобод. Вони мають бути в основі усіх реформ та законодавчих ініціатив. Все решта – “від лукавого”». – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, громадська ініціатива Євромайдан SOS.

Одним з основних гасел Майдану було «Права людини понад усе!». Попри це, складається враження, що права людини знову не в пріоритетах партій-лідерів виборчих перегонів.

«Євромайдан був Революцією Гідності. Люди масово почали виходити на майдани всієї країни, дізнавшись про жорстоке побиття студентів співробітниками “Беркуту, протестуючи проти міліцейської безкарності і гнилості судової системи. Майдан був революцією Прав Людини. Закликаємо новообраних депутатів пам’ятати про це і включити правозахисний порядок денний в перелік невідкладних кроків». – зазначила Тетяна ПЕЧОНЧИК, Центр інформації про права людини.

Повний текст заяви Платформи “Правозахисний порядок денний”.

Додаткова інформація: 0507058672, Марія Іваник, Центр Громадянських Свобод.

Чи переходить межі українського законодавства угорська нацменшина Закарпаття?

Вересень 2, 2011

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну…

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну викликало певну реакцію суспільства, однією з яких була стаття Василя Ільницького з Ужгорода («День» №116, 7 липня 2011 року), у якій ідеться про порушення угорською національною меншиною українського законодавства. У відповідь на матеріал Василя Ільницького в редакцію «Дня» надійшла стаття почесного голови Демократичної спілки угорців України Михайла Товта. Він, зокрема, зазначає, що угорці України діють в рамках національного законодавства. Чи переходить межі українського законодавства, обстоюючи власні права, угорська нацменшина Закарпаття? Пропонуємо вашій увазі статтю «Реалізація vs зловживання» Михайла Товта та коментарі на цю тему експертів «Дня».

Категорично ствердну відповідь на це питання знаходимо у публікації «Монумента розбрату» Василя Ільницького у «Дні». Причиною написання статті стало рішення Берегівської районної ради про виконання під час відкриття сесії районної ради поряд з українським державним гімном також і угорського, що, на думку автора, «є не першим і найімовірніше не останнім яблуком розбрату між українцями та угорцями». На підтвердження цього Василь Ільницький наводить події, які, як він вважає, уже стали каменями у монумент розбрату між українцями й угорцями.

Першим таким каменем, тобто початком спорудження цього «монумента розбрату», на думку автора, було повернення історичних назв окремим населеним пунктам краю у 90-х роках. Проблему тут убачає в тому, що назви повернули лише угорським і румунським селам, повністю проігнорувавши українські, до того ж, ці назви не перекладаються українською, а вимовити їх угорські/румунські назви автору не завжди під силу. Окрім того, в угорськомовній пресі Закарпаття використовуються традиційні угорські назви населених пунктів області.

Ще одну протиправну дію вбачає у масовому вивішуванні угорських прапорів на будівлях органів місцевої та державної влади, називаючи це «безглуздою державною двопрапорністю». А завершує перелік неправомірних дій угорців відновлення угорських пам’ятних знаків — орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі. Автор наголошує, що ці протиправні дії з боку угорських організацій відбувалися чи то за сприянням, чи то за потурання органів і посадових осіб влади області. І щоб остаточно переконати читача у намірах угорців Закарпаття та їх громадських організацій підірвати довіру між двома найбільшими національними общинами краю, автор наголошує на новації законодавства Угорщини стосовно спрощення процедури відновлення угорського громадянства.

Не погоджуючись із наведеними твердженнями пана Ільницького, спробую допомогти читачеві з’ясувати, чи дійсно своїми діями закарпатські угорці порушують українське законодавство. Пропоную розглянути кожен із наведених ним прикладів у часовій послідовності.

«Вивішування» на офіційних будинках Закарпатської області угорських національних трикольорів відбулося одночасно з українськими бікольорами наприкінці 1990-го — на початку 1991 рр. Як це відбувалося, можу відтворити із власних спогадів, адже в цей час (початок 90-х років) був депутатом Закарпатської обласної ради, керівником угорської фракції у цьому представницькому органі та заступником голови тоді ще єдиної культурницької і правозахисної організації угорців — Товариства угорської культури Закарпаття. Пропозиція нечисленної «демократичної опозиції» обласної ради стосовно надання дозволу на підняття жовто-блакитного українського національного стягу поряд із тоді ще офіційним червоно-синім прапором була підтримана угорською фракцією за умови, що у місцях компактного проживання національних меншин, за рішенням відповідних рад, можуть бути розміщені також і національні прапори відповідних національностей. На тому і зійшлися. На адміністративних будинках області з’явилися другі, в окремих місцевостях і треті прапори. Часом така позиція представницьких місцевих органів знайшла свою політичну ухвалу та юридичне закріплення у Статті 4 Декларації прав національностей України 1991 року, у якій сказано: «Усім громадянам України кожної національності гарантується право… використовувати свою національну символіку…», та у Статті 6 Закону України «Про національні меншини в Україні» 1992 р., яка проголошує, що «держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: …використання національної символіки…» Ця політико-правова ситуація знайшла своє відображення та певну конкретизації у Розпорядженні Представника Президента України в Закарпатській області №469 від 17 грудня 1992 р., у 5-му пункті якого зазначено, що «у населених пунктах, де компактно проживає національна меншина, поряд з державною може використовуватись і національна символіка».

Тобто підняття прапорів відбулося одночасно з проголошенням української незалежності. Із тих часів, відповідно до чинного законодавства, уже традиційно на офіційних будинках населених пунктів області, у яких компактно проживає певна національна меншина (угорська, румунська, німецька), поряд із державною символікою розміщують і символіку відповідної національності. В одному населеному пункті (Солотвині), де приблизно у рівних пропорціях представлена румунська й угорська національна меншина, на будинку селищної ради майорять три прапори. І на відміну від пана Ільницького, заїжджих «свободівців» та обмеженого кола особливо «заклопотаних», абсолютна більшість мешканців цих місцевостей підтримує таку «багатопрапорність» і не вбачає у ній жодного натяку на розпалювання розбрату між українцями та представниками інших національностей.

Ще абсурднішими видаються претензії В. Ільницького стосовно перейменування назв населених пунктів (відновлення історичних назв). Адже це також відбувалося і відбувається у цілковитій відповідності до чинного на ті часи і діючого нині українського законодавства. На підтвердження наведемо текст частини 3 статті 6 Закону України «Про географічні назви» 2005 р.: «У місцях компактного проживання національних меншин України зберігається застосування історично утворених географічних назв з інших мов. Унормування таких географічних назв та їх передача державною мовою здійснюється з урахуванням мовних особливостей більшості населення, яке проживає на цій території». А в частині 2 статті 10 сказано: «Назви географічних об’єктів України як складова частина історичної і культурної спадщини Українського народу — громадян України всіх національностей — охороняються державою». Звинувачення мешканців окремих населених пунктів у нетолерантності за те, що вони зініціювали відновлення історичних назв своїх населених пунктів, а жителі інших поселень цього не зробили (до того ж, і нині цьому немає жодних нормативних чи процесуальних перешкод), напевно, виходить за межі здорового глузду.

Щодо пам’ятників. Є загальновідомим, що, відповідно до законодавства, пам’ятки історії та культури національних меншин на території України охороняються законом, а також те, що під впливом подібних до думок В. Ільницького звинувачень національних меншин на Закарпатті почастішали випадки опоганення пам’ятників угорської історії і культури, що додало роботи органам з охорони правопорядку. Звичайно, таких пам’ятників багато, і це природно, адже край протягом тисячі років належав різним угорським державам. У кожного пам’ятника своя історія. Автор статті «Монумент розбрату» звертає увагу на два з них: на орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі.

Міфічна птиця орел-турул є символом прадавньої міфології угорців, а також був одним із символів визвольної антигабсбургської війни угорців на чолі з Ференцом Ракоці ІІ 1703 —1711 рр., багато знакових подій якої пов’язані з територією сучасного Закарпаття. До того ж, у ній пращури закарпатців приймали найактивнішу участь. Тому пам’ятники орлу-турулу знаходимо зокрема на березі р. Тиса, біля селища Вілок, на центральній площі селища Довге (де за даними останніх переписів населення жодна особа не визнавала себе угорцем), в Ужгородському замку, на головній площі селища Вишкове, населення якого складають українці й угорці у рівних частках тощо. А проблемним, на думку В. Ільницького, є тільки пам’ятник птиці в Мукачівському замку, до встановлення котрого, до речі, угорські організації краю жодного відношення не мають. Цей пам’ятник встановили, згідно з рішенням міської влади, за ініціативою й коштом сім’ї поважних і заможних емігрантів. Дивно, чому в автора статті не виникає питань щодо самого Мукачівського замку, адже ця споруда є наймасштабнішим і наймонументальнішим пам’ятником угорської історії краю.

Складною видалася понад 15-річна історія встановлення (відновлення) пам’ятного знаку на Верецькому перевалі, що поступово стає об’єктом регулярного опоганення українськими націонал-радикалами. Верецький перевал як географічна місцевість також належить до знакових символів угорської історії, національної міфології. І цей факт не залежить від того, на чий території за сучасними кордонами він знаходиться і чи існує там пам’ятний знак, який би про це нагадував. Погоджуюся з паном Ільницьким у тому, що питання, які накопичилися навколо цієї проблеми, дійсно потребують дискусії, але в жодному разі не можу погодитися з виправданням вандалізму, незважаючи на те, ким і через що це було скоєно.

Можливість використання національного гімну як національного символу поряд із державним гімном випливає з тих же вищенаведених актів українського законодавства, що обѓрунтовують використання національних прапорів. Автору цих рядків не відомий жодний законодавчий припис, який би це забороняв. І районна рада, приймаючи таке рішення, діяла у межах власних повноважень та у спосіб, передбачений законом, адже встановлення регламенту (виконувати чи не виконувати гімн) і визначення місцевих символів, які використовуються поряд із державними, належать до виключної компетенції цього органу. Тому цікаво, які могли бути правові підстави у прокурора для опротестування цього рішення.

Зрештою, звинувачення представників угорської меншини у порушенні міжнаціональної злагоди та зловживання меншинськими правами у зв’язку з набуттям чинності нормативних приписів сусідньої держави щодо спрощення процедури відновлення громадянства здається не доречним принаймні з двох причин. Перша — правила, що регламентують громадянство у сусідній держави, жодного відношення до прав національних меншин загалом і зокрема у нашій державі не мають. Друга — пільгові умови відновлення у громадянстві, які запровадив угорській законодавець, не має етнічного забарвлення. Дія цього акта розповсюджується на всіх, хто сам або чиї пращури перебували в угорському громадянстві, у тому числі, напевно, і на пана Ільницького. Правда, йому слід трошки підучити угорську мову, адже, як він сам зізнається, йому не завжди під силу вимовити угорськомовні назви населених пунктів.

Михайло ТОВТ, почесний голова Демократичної спілки угорців України

КОМЕНТАРI

Роман МАРЧЕНКО, старший партнер юридичної фірми «Ільяшев та Партнери»:

— Використання державними органами України національної символіки інших держав, до якої належать і герб, і прапор, і гімн, забороняється чинним законодавством. Якщо ми говоримо про прапори, гімни…, це мають бути лише українські національні або місцеві символи, але ні в якому разі не символи інших держав. Тому рішення Берегівської райради треба скасувати: або самою радою, або судом. Якщо рада відмовиться виконувати протест прокурора, тобто скасувати рішення добровільно, він буде змушений звернутися до відповідного суду. Крім того, будь-яка людина, яка вважає, що рішення Берегівської райради порушує її права, має право звернутися до суду й вимагати визнання вказаного рішення недійсним.

Володимир ВАСИЛЕНКО, професор, доктор юридичних наук:

— Національні меншини мають право на підтвердження своєї самобутності, але виключно в рамках українського законодавства, Конституції України. Такі рішення представників угорської національної меншини є антиконституційними, тому що на території України є один державний гімн, й угорці, які проживають на цій території, є громадянами України, тож на них також поширюється цей закон. Тобто рішення Берегівської районної ради щодо виконання національного гімну, вивішування угорського прапора замість українського є неправомірними, незаконними. Тому прокуратура Закарпатської області опротестувала це рішення. Думаю, вони його скасують. Угорці можуть використовувати національну символіку на одязі, у приватному житті, але в органах державної української влади вони повинні користуватись символікою України, а не Угорщини. Ми спостерігаємо абсолютно неправильне тлумачення українського законодавства і міжнародних угод. Видання угорських паспортів — неправомірні дії угорської влади, оскільки громадянство може надаватися особам, представникам меншин (не тільки угорцям) закордонною державою лише у випадку, коли ця особа є почесним громадянином, певним чином отримує заслуги перед своєю Батьківщиною. Масова видача паспортів громадянам іншої держави, законодавство якої передбачає лише єдине громадянство, є протиправним.

Олександра МАТВІЙЧУК, ГО «Центр громадянських свобод»:

— З юридичної точки зору головним документом, який регулює права національних меншин, є Рамкова конвенція про захист національних меншин. Україна ратифікувала цю конвенцію ще 1997 року. Згідно з нею, держава зобов’язана створити такі умови, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, основні елементи своєї самобутності тощо. З другого боку, конвенція застерігає: будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення або належать до інших національних меншин. На практиці непоодинокими є випадки, коли представники національних меншин, обрані до органів місцевого самоврядування, поводяться так, наче представляють саме цю меншину. І навпаки, нерідко громадськість сприймає окремі органи місцевого самоврядування як такі, що виразно репрезентують певні національні меншини. Такі підходи нічого спільного з юриспруденцією не мають. Адже відповідно до статті 140 Конституції України, будь-які рішення органів місцевого самоврядування повинні бути прийняті в межах Конституції і законів України. Діє загальний правовий принцип: «владі дозволено те, що прямо передбачено законом». Тобто будь-які дії, які містять, наприклад, порушення ЗУ «Про місцеве самоврядування» у прийнятті рішень Берегівською районною радою з даних питань, є порушеннями, учиненими органами самоврядування та їх посадовими особами, і не мають розцінюватися як дії національних меншин. Саме тому при розгляді таких ситуацій потрібно зважати насамперед на те, чи має право та чи інша місцева рада приймати такі рішення, чи вони входять до компетенції Верховної Ради. Найбільша проблема у даному випадку — хаотичні дії Прокуратури України, СБУ та місцевих державних адміністрацій, до повноважень яких, власне, і належить забезпечення дотримання законодавства на місцях.

Джерело, 02/09/2011

Результаты поиска:

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

Січень 11, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

Січень 10, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єднує таких різних львівського студента Юрка Яценко, луганського збирача металолому Сергія Литвинова, кримського татарина, заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та київського журналіста Станіслава Клиха.

Ув’язненим пред’явлені обвинувачення, які часто виходять за межі здорового глузду. За версією слідчого комітету, ці люди або разом із прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком вбивали російських військослужбовців у часи Першої чеченської війни, або за гроші Ігоря Коломойського зґвалтували 8 жінок та 12 річну дівчинку для “погіршення демографічної обстановки серед російськомовного населення”, або шляхом вчинення терористичних актів – підпалу вікна та дверей офісу, площею п’ять квадратних метрів – намагалися здійснити “вплив на прийняття органами РФ рішення при вихід Криму із її складу”, або прицільно кидали камінь із мотивів “ідеологічної ненависті та ворожнечі” у співробітника кримського Беркуту.

Попри видиму абсурдність звинувачень, заручникам Кремля марно сподіватися на справедливе правосуддя. Його в авторитарній Росії взагалі не існує. Їх звільнення можливе тільки у разі винесення політичного рішення на найвищому рівні. І воно зараз не на їх користь.

Аби переломити цю ситуацію та під міжнародним тиском змінити це рішення, Євромайдан SOS у квітні 2015 року розпочав кампанію LetMyPeopleGo. Кампанія ставить за мету домогтися звільнення усіх ув’язнених за політичними мотивами, а до цього моменту – забезпечення їм людських умов утримання – свободу від тортур, вільний доступ до адвоката, належне медичне лікування. Для цього звучати мають усі без винятку імена ув’язнених Росією. Високий рівень публічності створює хоч якісь гарантії безпеки та дає шанс на можливе звільнення у майбутньому. Ми стежимо за перебігом кожної справи 21-го ув’язненого, які знає у деталях. У багатьох із людей зізнання вибивали під катуваннями, місяцями не допускали українського консула, відмовляли у доступі незалежних адвокатів, намагалися зламати, переконуючи, що про них забули.

Один із фігурантів «чеченської справи», заступник керівника УНА-УНСО Микола Карпюк у зверненні до Європейського суду з прав людини так описує свій досвід «спілкування» зі слідчими: «Мені зв’язали мотузками ноги і руки, наручники зняли. До другого пальця правої ноги і середньому пальцю правої руки приєднали клеми. Потім почали пропускати через мене електричний струм з різною тривалістю… Я ні в чому не зізнавався… Струм пропускали через різні частини тіла: через все тіло, через серце, через статеві органи. Мені засовували під нігті якісь голки, але я болю не відчував, мабуть через те, що не відчував пальці рук… Сказав, що вони втомилися від моєї впертості і він дав команду схопити мого сина і привезти, щоб на моїх очах піддати його тим же тортурам… Я заявив, щоб не чіпали сина і дружину, я готовий прийняти провину і підписати усі необхідні документи».

Для України у питанні захисту ув’язнених громадян не має бути таких розрізнень. Не можна лишати жодної родини сам-на-сам із цією бідою. Аби не чути болісних слів матері Геннадія Афанасьєва, що до несподіваного зізнання про надання свідчень під тортурами, мало хто переймався долею її сина.

Ми закликаємо відправити листівочки будь-кому із списку LetMyPeopleGo та передати їм за тюремні грати трохи новорічного тепла. І це додасть їм сили. Адже солідарність сильніша за тюрми. Перелік адрес кожного з 21 в’язнів зазначений тут.

МКС/УКРАЇНА: ЕСКАЛАЦІЯ НАСИЛЛЯ ТІЛЬКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НЕОБХІДНІСТЬ КОНКРЕТНИХ ДІЙ ДЛЯ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ

Січень 26, 2015

Париж, Київ, 26 січня 2015р. – Нещодавня ескалація насильства на сході України тільки підтверджує нагальну необхідність для України виконати власні міжнародні зобов’язання та ратифікувати Римський статут, а також визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС)[1] щодо злочинів, вчинених на її території після лютого 2014. Про це заявила Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) та її партнерська організація в Україні, Центр Громадянських Свобод (ЦГС), після повернення FIDH з адвокаційної місії з Києва минулого тижня. Пройшло 15 років з часу підписання Статуту МКС Україною, але він досі не ратифікований, тож виконання цього  зобов’язання буде чітким сигналом, що безкарності за тяжкі міжнародні злочини не буде. Таким чином, Україна зробить внесок у попередження майбутніх злочинів та порушень прав людини. Незайвим нагадати, що за тільки за останні дні у місті Маріуполь Донецької області було вбито 34 мирних жителів (серед них – дитина), і 115 осіб  – поранено.

«Поки ми відзначаємо сумну річницю з дня вбивства першого мирного протестувальника Майдану, Україна опинилася на порозі прийняття дуже важливого рішення. Жертви воєнних злочинів, самі українці та міжнародна спільнота очікують на конкретні заходи для боротьби з безкарністю. Парламент повинний невідкладно зробити усі необхідні кроки для ратифікації Римського Статуту і визнання юрисдикції МКС». – заявила Толекан ІСМАЇЛОВА, віце-президент  Федерації за права людини з 2013 року.

Делегація FIDH і представники партнерської організації зустрілися з членами парламенту (депутатами), представниками Адміністрації Президента, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції та Уповноваженого з прав людини, усі вони підтримали ідею якнайшвидшої ратифікації Римського статуту. Для реалізації цієї ідеї, організації закликають депутатів ухвалити законопроект №1788 від 16/01/2015 та  внести зміни до статті 124 Конституції України, що дозволить ратифікувати Римський статут. FIDH та ЦГС також закликають парламентаріїв прийняти постанову № 1312 від 12/09/2014, яка поширює юрисдикцію МКС на Україну від 27 лютого до моменту безпосередньої ратифікації Римського статуту[2]. Організації підкреслюють важливість відкритого та прозорого обговорення з участю основних зацікавлених сторін, в тому числі –  громадянського суспільства.

“Через місяць Україна буде згадувати трагічні дні лютневих розстрілів та з уст народних депутатів будуть звучати багато красивих і правильних слів. Але ми вважаємо, що одним із найкращих способів вшанувати пам’ять Небесної сотні – це зробити усе можливе для недопущення таких злочинів у майбутньому. Одним із таких запобіжників є Римський статут” – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, координаторка Євромайдан SOS, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Наші організації у співпраці з іншими українськими НУО надіслали офісу прокурора подання із аналізом злочинів проти людяності, які були скоєні на Майдані. Також, громадянське суспільство майже щодня документує порушення прав людини і воєнні злочини, скоєні на сході Україні, серед яких – насильницькі зникнення, невибіркові обстріли житлових об’єктів,  тортури тощо. У районах, що знаходяться поза контролем української влади, говорити про справжнє національне розслідування і судовий розгляд просто неможливо. Тому МКС – це єдина можливість для жертв, притягнути винних у цих злочинах до відповідальності. Важливо відзначити, що МКС може розслідувати і переслідувати в судовому порядку осіб, які вчинили злочини, вчинені на території держави-учасниці Римського статуту, незалежно від громадянства злочинця.

****

Для отримання додаткової інформації FIDH-ЦГС місії в Києві: https://www.fidh.org/International-Federation-for-Human-Rights/eastern-europe-central-asia/ukraine/16819-fidh-advocacy-mission-to-kiev-ukraine

Для перегляду прес – конференції, що проходила в Києві 22 січня:

– українською: https://www.youtube.com/watch?v=zervk58n4gI

– англійською: https://www.youtube.com/watch?v=koKgLKHL-QM

 

Контакти:

ЦГС:  Марія Іваник: +38 (050) 705 86 72, e-mail: old.ccl.org.ua@gmail.com

FIDH: Arthur Manet (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 72 28 42 94 (Paris) ; Audrey Couprie (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 48 05 91 57 (Paris)



[1]    Статут МКС набув чинності 1 липня 2002, до його юрисдикції входять злочинів проти людяності, воєнні злочини і геноцид, скоєні на території держави-учасниці або громадянином держави-учасниці. МКС має юрисдикцію тільки у тому випадку, якщо національна судова система не в змозі або не бажає розслідувати діяння осіб, які вчинили міжнародні злочини, відповідно до принципу комплементарності.

[2]    У березні 2014 року, через подання заяви за статтею 12 (3) Статуту МКС, Україна визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів, вчинених під час Майдану з листопада 2013 до кінця лютого 2014 року.

ПРАВОЗАХИСНИКИ: ПРОЕКТИ КОАЛІЦІЙНИХ УГОД МАЮТЬ БУДУВАТИСЯ НА ЦІННОСТЯХ ПРАВ ЛЮДИНИ, ВСЕ РЕШТА – “ВІД ЛУКАВОГО”

Листопад 7, 2014

Правозахисники проаналізували проекти коаліційної угоди, підготовлені Блоком Петра Порошенка та “Народним фронтом”, та не знайшли в їх текстах розділу, присвяченого дотриманню прав людини.

«Нас дуже непокоїть відсутність правозахисного дискурсу в обох представлених проектах коаліційних угод. Права людини і основоположні свободи є тим фундаментом, на якому має будуватись концепція поступу української держави. І політичні сили, які отримали вотум народної довіри та формулюють умови майбутньої парламентської та урядової роботи, повинні виходити саме з основоположних принципів дотримання прав людини при розбудові правової держави» – прокоментував ситуацію Олександр ПАВЛІЧЕНКО, Харківська правозахисна група.

Судячи з проектів документів, обидві політичні сили обирають курс держави на “європейську інтеграцію”. Водночас європейський курс є неможливим без забезпечення та гарантування дотримання прав людини.

«Шлях до проголошеного політиками “європейського курсу” розвитку України лежить через реальне забезпечення прав людини та основоположних свобод. Вони мають бути в основі усіх реформ та законодавчих ініціатив. Все решта – “від лукавого”». – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, громадська ініціатива Євромайдан SOS.

Одним з основних гасел Майдану було «Права людини понад усе!». Попри це, складається враження, що права людини знову не в пріоритетах партій-лідерів виборчих перегонів.

«Євромайдан був Революцією Гідності. Люди масово почали виходити на майдани всієї країни, дізнавшись про жорстоке побиття студентів співробітниками “Беркуту, протестуючи проти міліцейської безкарності і гнилості судової системи. Майдан був революцією Прав Людини. Закликаємо новообраних депутатів пам’ятати про це і включити правозахисний порядок денний в перелік невідкладних кроків». – зазначила Тетяна ПЕЧОНЧИК, Центр інформації про права людини.

Повний текст заяви Платформи “Правозахисний порядок денний”.

Додаткова інформація: 0507058672, Марія Іваник, Центр Громадянських Свобод.

Чи переходить межі українського законодавства угорська нацменшина Закарпаття?

Вересень 2, 2011

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну…

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну викликало певну реакцію суспільства, однією з яких була стаття Василя Ільницького з Ужгорода («День» №116, 7 липня 2011 року), у якій ідеться про порушення угорською національною меншиною українського законодавства. У відповідь на матеріал Василя Ільницького в редакцію «Дня» надійшла стаття почесного голови Демократичної спілки угорців України Михайла Товта. Він, зокрема, зазначає, що угорці України діють в рамках національного законодавства. Чи переходить межі українського законодавства, обстоюючи власні права, угорська нацменшина Закарпаття? Пропонуємо вашій увазі статтю «Реалізація vs зловживання» Михайла Товта та коментарі на цю тему експертів «Дня».

Категорично ствердну відповідь на це питання знаходимо у публікації «Монумента розбрату» Василя Ільницького у «Дні». Причиною написання статті стало рішення Берегівської районної ради про виконання під час відкриття сесії районної ради поряд з українським державним гімном також і угорського, що, на думку автора, «є не першим і найімовірніше не останнім яблуком розбрату між українцями та угорцями». На підтвердження цього Василь Ільницький наводить події, які, як він вважає, уже стали каменями у монумент розбрату між українцями й угорцями.

Першим таким каменем, тобто початком спорудження цього «монумента розбрату», на думку автора, було повернення історичних назв окремим населеним пунктам краю у 90-х роках. Проблему тут убачає в тому, що назви повернули лише угорським і румунським селам, повністю проігнорувавши українські, до того ж, ці назви не перекладаються українською, а вимовити їх угорські/румунські назви автору не завжди під силу. Окрім того, в угорськомовній пресі Закарпаття використовуються традиційні угорські назви населених пунктів області.

Ще одну протиправну дію вбачає у масовому вивішуванні угорських прапорів на будівлях органів місцевої та державної влади, називаючи це «безглуздою державною двопрапорністю». А завершує перелік неправомірних дій угорців відновлення угорських пам’ятних знаків — орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі. Автор наголошує, що ці протиправні дії з боку угорських організацій відбувалися чи то за сприянням, чи то за потурання органів і посадових осіб влади області. І щоб остаточно переконати читача у намірах угорців Закарпаття та їх громадських організацій підірвати довіру між двома найбільшими національними общинами краю, автор наголошує на новації законодавства Угорщини стосовно спрощення процедури відновлення угорського громадянства.

Не погоджуючись із наведеними твердженнями пана Ільницького, спробую допомогти читачеві з’ясувати, чи дійсно своїми діями закарпатські угорці порушують українське законодавство. Пропоную розглянути кожен із наведених ним прикладів у часовій послідовності.

«Вивішування» на офіційних будинках Закарпатської області угорських національних трикольорів відбулося одночасно з українськими бікольорами наприкінці 1990-го — на початку 1991 рр. Як це відбувалося, можу відтворити із власних спогадів, адже в цей час (початок 90-х років) був депутатом Закарпатської обласної ради, керівником угорської фракції у цьому представницькому органі та заступником голови тоді ще єдиної культурницької і правозахисної організації угорців — Товариства угорської культури Закарпаття. Пропозиція нечисленної «демократичної опозиції» обласної ради стосовно надання дозволу на підняття жовто-блакитного українського національного стягу поряд із тоді ще офіційним червоно-синім прапором була підтримана угорською фракцією за умови, що у місцях компактного проживання національних меншин, за рішенням відповідних рад, можуть бути розміщені також і національні прапори відповідних національностей. На тому і зійшлися. На адміністративних будинках області з’явилися другі, в окремих місцевостях і треті прапори. Часом така позиція представницьких місцевих органів знайшла свою політичну ухвалу та юридичне закріплення у Статті 4 Декларації прав національностей України 1991 року, у якій сказано: «Усім громадянам України кожної національності гарантується право… використовувати свою національну символіку…», та у Статті 6 Закону України «Про національні меншини в Україні» 1992 р., яка проголошує, що «держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: …використання національної символіки…» Ця політико-правова ситуація знайшла своє відображення та певну конкретизації у Розпорядженні Представника Президента України в Закарпатській області №469 від 17 грудня 1992 р., у 5-му пункті якого зазначено, що «у населених пунктах, де компактно проживає національна меншина, поряд з державною може використовуватись і національна символіка».

Тобто підняття прапорів відбулося одночасно з проголошенням української незалежності. Із тих часів, відповідно до чинного законодавства, уже традиційно на офіційних будинках населених пунктів області, у яких компактно проживає певна національна меншина (угорська, румунська, німецька), поряд із державною символікою розміщують і символіку відповідної національності. В одному населеному пункті (Солотвині), де приблизно у рівних пропорціях представлена румунська й угорська національна меншина, на будинку селищної ради майорять три прапори. І на відміну від пана Ільницького, заїжджих «свободівців» та обмеженого кола особливо «заклопотаних», абсолютна більшість мешканців цих місцевостей підтримує таку «багатопрапорність» і не вбачає у ній жодного натяку на розпалювання розбрату між українцями та представниками інших національностей.

Ще абсурднішими видаються претензії В. Ільницького стосовно перейменування назв населених пунктів (відновлення історичних назв). Адже це також відбувалося і відбувається у цілковитій відповідності до чинного на ті часи і діючого нині українського законодавства. На підтвердження наведемо текст частини 3 статті 6 Закону України «Про географічні назви» 2005 р.: «У місцях компактного проживання національних меншин України зберігається застосування історично утворених географічних назв з інших мов. Унормування таких географічних назв та їх передача державною мовою здійснюється з урахуванням мовних особливостей більшості населення, яке проживає на цій території». А в частині 2 статті 10 сказано: «Назви географічних об’єктів України як складова частина історичної і культурної спадщини Українського народу — громадян України всіх національностей — охороняються державою». Звинувачення мешканців окремих населених пунктів у нетолерантності за те, що вони зініціювали відновлення історичних назв своїх населених пунктів, а жителі інших поселень цього не зробили (до того ж, і нині цьому немає жодних нормативних чи процесуальних перешкод), напевно, виходить за межі здорового глузду.

Щодо пам’ятників. Є загальновідомим, що, відповідно до законодавства, пам’ятки історії та культури національних меншин на території України охороняються законом, а також те, що під впливом подібних до думок В. Ільницького звинувачень національних меншин на Закарпатті почастішали випадки опоганення пам’ятників угорської історії і культури, що додало роботи органам з охорони правопорядку. Звичайно, таких пам’ятників багато, і це природно, адже край протягом тисячі років належав різним угорським державам. У кожного пам’ятника своя історія. Автор статті «Монумент розбрату» звертає увагу на два з них: на орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі.

Міфічна птиця орел-турул є символом прадавньої міфології угорців, а також був одним із символів визвольної антигабсбургської війни угорців на чолі з Ференцом Ракоці ІІ 1703 —1711 рр., багато знакових подій якої пов’язані з територією сучасного Закарпаття. До того ж, у ній пращури закарпатців приймали найактивнішу участь. Тому пам’ятники орлу-турулу знаходимо зокрема на березі р. Тиса, біля селища Вілок, на центральній площі селища Довге (де за даними останніх переписів населення жодна особа не визнавала себе угорцем), в Ужгородському замку, на головній площі селища Вишкове, населення якого складають українці й угорці у рівних частках тощо. А проблемним, на думку В. Ільницького, є тільки пам’ятник птиці в Мукачівському замку, до встановлення котрого, до речі, угорські організації краю жодного відношення не мають. Цей пам’ятник встановили, згідно з рішенням міської влади, за ініціативою й коштом сім’ї поважних і заможних емігрантів. Дивно, чому в автора статті не виникає питань щодо самого Мукачівського замку, адже ця споруда є наймасштабнішим і наймонументальнішим пам’ятником угорської історії краю.

Складною видалася понад 15-річна історія встановлення (відновлення) пам’ятного знаку на Верецькому перевалі, що поступово стає об’єктом регулярного опоганення українськими націонал-радикалами. Верецький перевал як географічна місцевість також належить до знакових символів угорської історії, національної міфології. І цей факт не залежить від того, на чий території за сучасними кордонами він знаходиться і чи існує там пам’ятний знак, який би про це нагадував. Погоджуюся з паном Ільницьким у тому, що питання, які накопичилися навколо цієї проблеми, дійсно потребують дискусії, але в жодному разі не можу погодитися з виправданням вандалізму, незважаючи на те, ким і через що це було скоєно.

Можливість використання національного гімну як національного символу поряд із державним гімном випливає з тих же вищенаведених актів українського законодавства, що обѓрунтовують використання національних прапорів. Автору цих рядків не відомий жодний законодавчий припис, який би це забороняв. І районна рада, приймаючи таке рішення, діяла у межах власних повноважень та у спосіб, передбачений законом, адже встановлення регламенту (виконувати чи не виконувати гімн) і визначення місцевих символів, які використовуються поряд із державними, належать до виключної компетенції цього органу. Тому цікаво, які могли бути правові підстави у прокурора для опротестування цього рішення.

Зрештою, звинувачення представників угорської меншини у порушенні міжнаціональної злагоди та зловживання меншинськими правами у зв’язку з набуттям чинності нормативних приписів сусідньої держави щодо спрощення процедури відновлення громадянства здається не доречним принаймні з двох причин. Перша — правила, що регламентують громадянство у сусідній держави, жодного відношення до прав національних меншин загалом і зокрема у нашій державі не мають. Друга — пільгові умови відновлення у громадянстві, які запровадив угорській законодавець, не має етнічного забарвлення. Дія цього акта розповсюджується на всіх, хто сам або чиї пращури перебували в угорському громадянстві, у тому числі, напевно, і на пана Ільницького. Правда, йому слід трошки підучити угорську мову, адже, як він сам зізнається, йому не завжди під силу вимовити угорськомовні назви населених пунктів.

Михайло ТОВТ, почесний голова Демократичної спілки угорців України

КОМЕНТАРI

Роман МАРЧЕНКО, старший партнер юридичної фірми «Ільяшев та Партнери»:

— Використання державними органами України національної символіки інших держав, до якої належать і герб, і прапор, і гімн, забороняється чинним законодавством. Якщо ми говоримо про прапори, гімни…, це мають бути лише українські національні або місцеві символи, але ні в якому разі не символи інших держав. Тому рішення Берегівської райради треба скасувати: або самою радою, або судом. Якщо рада відмовиться виконувати протест прокурора, тобто скасувати рішення добровільно, він буде змушений звернутися до відповідного суду. Крім того, будь-яка людина, яка вважає, що рішення Берегівської райради порушує її права, має право звернутися до суду й вимагати визнання вказаного рішення недійсним.

Володимир ВАСИЛЕНКО, професор, доктор юридичних наук:

— Національні меншини мають право на підтвердження своєї самобутності, але виключно в рамках українського законодавства, Конституції України. Такі рішення представників угорської національної меншини є антиконституційними, тому що на території України є один державний гімн, й угорці, які проживають на цій території, є громадянами України, тож на них також поширюється цей закон. Тобто рішення Берегівської районної ради щодо виконання національного гімну, вивішування угорського прапора замість українського є неправомірними, незаконними. Тому прокуратура Закарпатської області опротестувала це рішення. Думаю, вони його скасують. Угорці можуть використовувати національну символіку на одязі, у приватному житті, але в органах державної української влади вони повинні користуватись символікою України, а не Угорщини. Ми спостерігаємо абсолютно неправильне тлумачення українського законодавства і міжнародних угод. Видання угорських паспортів — неправомірні дії угорської влади, оскільки громадянство може надаватися особам, представникам меншин (не тільки угорцям) закордонною державою лише у випадку, коли ця особа є почесним громадянином, певним чином отримує заслуги перед своєю Батьківщиною. Масова видача паспортів громадянам іншої держави, законодавство якої передбачає лише єдине громадянство, є протиправним.

Олександра МАТВІЙЧУК, ГО «Центр громадянських свобод»:

— З юридичної точки зору головним документом, який регулює права національних меншин, є Рамкова конвенція про захист національних меншин. Україна ратифікувала цю конвенцію ще 1997 року. Згідно з нею, держава зобов’язана створити такі умови, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, основні елементи своєї самобутності тощо. З другого боку, конвенція застерігає: будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення або належать до інших національних меншин. На практиці непоодинокими є випадки, коли представники національних меншин, обрані до органів місцевого самоврядування, поводяться так, наче представляють саме цю меншину. І навпаки, нерідко громадськість сприймає окремі органи місцевого самоврядування як такі, що виразно репрезентують певні національні меншини. Такі підходи нічого спільного з юриспруденцією не мають. Адже відповідно до статті 140 Конституції України, будь-які рішення органів місцевого самоврядування повинні бути прийняті в межах Конституції і законів України. Діє загальний правовий принцип: «владі дозволено те, що прямо передбачено законом». Тобто будь-які дії, які містять, наприклад, порушення ЗУ «Про місцеве самоврядування» у прийнятті рішень Берегівською районною радою з даних питань, є порушеннями, учиненими органами самоврядування та їх посадовими особами, і не мають розцінюватися як дії національних меншин. Саме тому при розгляді таких ситуацій потрібно зважати насамперед на те, чи має право та чи інша місцева рада приймати такі рішення, чи вони входять до компетенції Верховної Ради. Найбільша проблема у даному випадку — хаотичні дії Прокуратури України, СБУ та місцевих державних адміністрацій, до повноважень яких, власне, і належить забезпечення дотримання законодавства на місцях.

Джерело, 02/09/2011

Результаты поиска:

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

Січень 11, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

Січень 10, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єднує таких різних львівського студента Юрка Яценко, луганського збирача металолому Сергія Литвинова, кримського татарина, заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та київського журналіста Станіслава Клиха.

Ув’язненим пред’явлені обвинувачення, які часто виходять за межі здорового глузду. За версією слідчого комітету, ці люди або разом із прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком вбивали російських військослужбовців у часи Першої чеченської війни, або за гроші Ігоря Коломойського зґвалтували 8 жінок та 12 річну дівчинку для “погіршення демографічної обстановки серед російськомовного населення”, або шляхом вчинення терористичних актів – підпалу вікна та дверей офісу, площею п’ять квадратних метрів – намагалися здійснити “вплив на прийняття органами РФ рішення при вихід Криму із її складу”, або прицільно кидали камінь із мотивів “ідеологічної ненависті та ворожнечі” у співробітника кримського Беркуту.

Попри видиму абсурдність звинувачень, заручникам Кремля марно сподіватися на справедливе правосуддя. Його в авторитарній Росії взагалі не існує. Їх звільнення можливе тільки у разі винесення політичного рішення на найвищому рівні. І воно зараз не на їх користь.

Аби переломити цю ситуацію та під міжнародним тиском змінити це рішення, Євромайдан SOS у квітні 2015 року розпочав кампанію LetMyPeopleGo. Кампанія ставить за мету домогтися звільнення усіх ув’язнених за політичними мотивами, а до цього моменту – забезпечення їм людських умов утримання – свободу від тортур, вільний доступ до адвоката, належне медичне лікування. Для цього звучати мають усі без винятку імена ув’язнених Росією. Високий рівень публічності створює хоч якісь гарантії безпеки та дає шанс на можливе звільнення у майбутньому. Ми стежимо за перебігом кожної справи 21-го ув’язненого, які знає у деталях. У багатьох із людей зізнання вибивали під катуваннями, місяцями не допускали українського консула, відмовляли у доступі незалежних адвокатів, намагалися зламати, переконуючи, що про них забули.

Один із фігурантів «чеченської справи», заступник керівника УНА-УНСО Микола Карпюк у зверненні до Європейського суду з прав людини так описує свій досвід «спілкування» зі слідчими: «Мені зв’язали мотузками ноги і руки, наручники зняли. До другого пальця правої ноги і середньому пальцю правої руки приєднали клеми. Потім почали пропускати через мене електричний струм з різною тривалістю… Я ні в чому не зізнавався… Струм пропускали через різні частини тіла: через все тіло, через серце, через статеві органи. Мені засовували під нігті якісь голки, але я болю не відчував, мабуть через те, що не відчував пальці рук… Сказав, що вони втомилися від моєї впертості і він дав команду схопити мого сина і привезти, щоб на моїх очах піддати його тим же тортурам… Я заявив, щоб не чіпали сина і дружину, я готовий прийняти провину і підписати усі необхідні документи».

Для України у питанні захисту ув’язнених громадян не має бути таких розрізнень. Не можна лишати жодної родини сам-на-сам із цією бідою. Аби не чути болісних слів матері Геннадія Афанасьєва, що до несподіваного зізнання про надання свідчень під тортурами, мало хто переймався долею її сина.

Ми закликаємо відправити листівочки будь-кому із списку LetMyPeopleGo та передати їм за тюремні грати трохи новорічного тепла. І це додасть їм сили. Адже солідарність сильніша за тюрми. Перелік адрес кожного з 21 в’язнів зазначений тут.

МКС/УКРАЇНА: ЕСКАЛАЦІЯ НАСИЛЛЯ ТІЛЬКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НЕОБХІДНІСТЬ КОНКРЕТНИХ ДІЙ ДЛЯ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ

Січень 26, 2015

Париж, Київ, 26 січня 2015р. – Нещодавня ескалація насильства на сході України тільки підтверджує нагальну необхідність для України виконати власні міжнародні зобов’язання та ратифікувати Римський статут, а також визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС)[1] щодо злочинів, вчинених на її території після лютого 2014. Про це заявила Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) та її партнерська організація в Україні, Центр Громадянських Свобод (ЦГС), після повернення FIDH з адвокаційної місії з Києва минулого тижня. Пройшло 15 років з часу підписання Статуту МКС Україною, але він досі не ратифікований, тож виконання цього  зобов’язання буде чітким сигналом, що безкарності за тяжкі міжнародні злочини не буде. Таким чином, Україна зробить внесок у попередження майбутніх злочинів та порушень прав людини. Незайвим нагадати, що за тільки за останні дні у місті Маріуполь Донецької області було вбито 34 мирних жителів (серед них – дитина), і 115 осіб  – поранено.

«Поки ми відзначаємо сумну річницю з дня вбивства першого мирного протестувальника Майдану, Україна опинилася на порозі прийняття дуже важливого рішення. Жертви воєнних злочинів, самі українці та міжнародна спільнота очікують на конкретні заходи для боротьби з безкарністю. Парламент повинний невідкладно зробити усі необхідні кроки для ратифікації Римського Статуту і визнання юрисдикції МКС». – заявила Толекан ІСМАЇЛОВА, віце-президент  Федерації за права людини з 2013 року.

Делегація FIDH і представники партнерської організації зустрілися з членами парламенту (депутатами), представниками Адміністрації Президента, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції та Уповноваженого з прав людини, усі вони підтримали ідею якнайшвидшої ратифікації Римського статуту. Для реалізації цієї ідеї, організації закликають депутатів ухвалити законопроект №1788 від 16/01/2015 та  внести зміни до статті 124 Конституції України, що дозволить ратифікувати Римський статут. FIDH та ЦГС також закликають парламентаріїв прийняти постанову № 1312 від 12/09/2014, яка поширює юрисдикцію МКС на Україну від 27 лютого до моменту безпосередньої ратифікації Римського статуту[2]. Організації підкреслюють важливість відкритого та прозорого обговорення з участю основних зацікавлених сторін, в тому числі –  громадянського суспільства.

“Через місяць Україна буде згадувати трагічні дні лютневих розстрілів та з уст народних депутатів будуть звучати багато красивих і правильних слів. Але ми вважаємо, що одним із найкращих способів вшанувати пам’ять Небесної сотні – це зробити усе можливе для недопущення таких злочинів у майбутньому. Одним із таких запобіжників є Римський статут” – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, координаторка Євромайдан SOS, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Наші організації у співпраці з іншими українськими НУО надіслали офісу прокурора подання із аналізом злочинів проти людяності, які були скоєні на Майдані. Також, громадянське суспільство майже щодня документує порушення прав людини і воєнні злочини, скоєні на сході Україні, серед яких – насильницькі зникнення, невибіркові обстріли житлових об’єктів,  тортури тощо. У районах, що знаходяться поза контролем української влади, говорити про справжнє національне розслідування і судовий розгляд просто неможливо. Тому МКС – це єдина можливість для жертв, притягнути винних у цих злочинах до відповідальності. Важливо відзначити, що МКС може розслідувати і переслідувати в судовому порядку осіб, які вчинили злочини, вчинені на території держави-учасниці Римського статуту, незалежно від громадянства злочинця.

****

Для отримання додаткової інформації FIDH-ЦГС місії в Києві: https://www.fidh.org/International-Federation-for-Human-Rights/eastern-europe-central-asia/ukraine/16819-fidh-advocacy-mission-to-kiev-ukraine

Для перегляду прес – конференції, що проходила в Києві 22 січня:

– українською: https://www.youtube.com/watch?v=zervk58n4gI

– англійською: https://www.youtube.com/watch?v=koKgLKHL-QM

 

Контакти:

ЦГС:  Марія Іваник: +38 (050) 705 86 72, e-mail: old.ccl.org.ua@gmail.com

FIDH: Arthur Manet (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 72 28 42 94 (Paris) ; Audrey Couprie (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 48 05 91 57 (Paris)



[1]    Статут МКС набув чинності 1 липня 2002, до його юрисдикції входять злочинів проти людяності, воєнні злочини і геноцид, скоєні на території держави-учасниці або громадянином держави-учасниці. МКС має юрисдикцію тільки у тому випадку, якщо національна судова система не в змозі або не бажає розслідувати діяння осіб, які вчинили міжнародні злочини, відповідно до принципу комплементарності.

[2]    У березні 2014 року, через подання заяви за статтею 12 (3) Статуту МКС, Україна визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів, вчинених під час Майдану з листопада 2013 до кінця лютого 2014 року.

ПРАВОЗАХИСНИКИ: ПРОЕКТИ КОАЛІЦІЙНИХ УГОД МАЮТЬ БУДУВАТИСЯ НА ЦІННОСТЯХ ПРАВ ЛЮДИНИ, ВСЕ РЕШТА – “ВІД ЛУКАВОГО”

Листопад 7, 2014

Правозахисники проаналізували проекти коаліційної угоди, підготовлені Блоком Петра Порошенка та “Народним фронтом”, та не знайшли в їх текстах розділу, присвяченого дотриманню прав людини.

«Нас дуже непокоїть відсутність правозахисного дискурсу в обох представлених проектах коаліційних угод. Права людини і основоположні свободи є тим фундаментом, на якому має будуватись концепція поступу української держави. І політичні сили, які отримали вотум народної довіри та формулюють умови майбутньої парламентської та урядової роботи, повинні виходити саме з основоположних принципів дотримання прав людини при розбудові правової держави» – прокоментував ситуацію Олександр ПАВЛІЧЕНКО, Харківська правозахисна група.

Судячи з проектів документів, обидві політичні сили обирають курс держави на “європейську інтеграцію”. Водночас європейський курс є неможливим без забезпечення та гарантування дотримання прав людини.

«Шлях до проголошеного політиками “європейського курсу” розвитку України лежить через реальне забезпечення прав людини та основоположних свобод. Вони мають бути в основі усіх реформ та законодавчих ініціатив. Все решта – “від лукавого”». – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, громадська ініціатива Євромайдан SOS.

Одним з основних гасел Майдану було «Права людини понад усе!». Попри це, складається враження, що права людини знову не в пріоритетах партій-лідерів виборчих перегонів.

«Євромайдан був Революцією Гідності. Люди масово почали виходити на майдани всієї країни, дізнавшись про жорстоке побиття студентів співробітниками “Беркуту, протестуючи проти міліцейської безкарності і гнилості судової системи. Майдан був революцією Прав Людини. Закликаємо новообраних депутатів пам’ятати про це і включити правозахисний порядок денний в перелік невідкладних кроків». – зазначила Тетяна ПЕЧОНЧИК, Центр інформації про права людини.

Повний текст заяви Платформи “Правозахисний порядок денний”.

Додаткова інформація: 0507058672, Марія Іваник, Центр Громадянських Свобод.

Чи переходить межі українського законодавства угорська нацменшина Закарпаття?

Вересень 2, 2011

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну…

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну викликало певну реакцію суспільства, однією з яких була стаття Василя Ільницького з Ужгорода («День» №116, 7 липня 2011 року), у якій ідеться про порушення угорською національною меншиною українського законодавства. У відповідь на матеріал Василя Ільницького в редакцію «Дня» надійшла стаття почесного голови Демократичної спілки угорців України Михайла Товта. Він, зокрема, зазначає, що угорці України діють в рамках національного законодавства. Чи переходить межі українського законодавства, обстоюючи власні права, угорська нацменшина Закарпаття? Пропонуємо вашій увазі статтю «Реалізація vs зловживання» Михайла Товта та коментарі на цю тему експертів «Дня».

Категорично ствердну відповідь на це питання знаходимо у публікації «Монумента розбрату» Василя Ільницького у «Дні». Причиною написання статті стало рішення Берегівської районної ради про виконання під час відкриття сесії районної ради поряд з українським державним гімном також і угорського, що, на думку автора, «є не першим і найімовірніше не останнім яблуком розбрату між українцями та угорцями». На підтвердження цього Василь Ільницький наводить події, які, як він вважає, уже стали каменями у монумент розбрату між українцями й угорцями.

Першим таким каменем, тобто початком спорудження цього «монумента розбрату», на думку автора, було повернення історичних назв окремим населеним пунктам краю у 90-х роках. Проблему тут убачає в тому, що назви повернули лише угорським і румунським селам, повністю проігнорувавши українські, до того ж, ці назви не перекладаються українською, а вимовити їх угорські/румунські назви автору не завжди під силу. Окрім того, в угорськомовній пресі Закарпаття використовуються традиційні угорські назви населених пунктів області.

Ще одну протиправну дію вбачає у масовому вивішуванні угорських прапорів на будівлях органів місцевої та державної влади, називаючи це «безглуздою державною двопрапорністю». А завершує перелік неправомірних дій угорців відновлення угорських пам’ятних знаків — орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі. Автор наголошує, що ці протиправні дії з боку угорських організацій відбувалися чи то за сприянням, чи то за потурання органів і посадових осіб влади області. І щоб остаточно переконати читача у намірах угорців Закарпаття та їх громадських організацій підірвати довіру між двома найбільшими національними общинами краю, автор наголошує на новації законодавства Угорщини стосовно спрощення процедури відновлення угорського громадянства.

Не погоджуючись із наведеними твердженнями пана Ільницького, спробую допомогти читачеві з’ясувати, чи дійсно своїми діями закарпатські угорці порушують українське законодавство. Пропоную розглянути кожен із наведених ним прикладів у часовій послідовності.

«Вивішування» на офіційних будинках Закарпатської області угорських національних трикольорів відбулося одночасно з українськими бікольорами наприкінці 1990-го — на початку 1991 рр. Як це відбувалося, можу відтворити із власних спогадів, адже в цей час (початок 90-х років) був депутатом Закарпатської обласної ради, керівником угорської фракції у цьому представницькому органі та заступником голови тоді ще єдиної культурницької і правозахисної організації угорців — Товариства угорської культури Закарпаття. Пропозиція нечисленної «демократичної опозиції» обласної ради стосовно надання дозволу на підняття жовто-блакитного українського національного стягу поряд із тоді ще офіційним червоно-синім прапором була підтримана угорською фракцією за умови, що у місцях компактного проживання національних меншин, за рішенням відповідних рад, можуть бути розміщені також і національні прапори відповідних національностей. На тому і зійшлися. На адміністративних будинках області з’явилися другі, в окремих місцевостях і треті прапори. Часом така позиція представницьких місцевих органів знайшла свою політичну ухвалу та юридичне закріплення у Статті 4 Декларації прав національностей України 1991 року, у якій сказано: «Усім громадянам України кожної національності гарантується право… використовувати свою національну символіку…», та у Статті 6 Закону України «Про національні меншини в Україні» 1992 р., яка проголошує, що «держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: …використання національної символіки…» Ця політико-правова ситуація знайшла своє відображення та певну конкретизації у Розпорядженні Представника Президента України в Закарпатській області №469 від 17 грудня 1992 р., у 5-му пункті якого зазначено, що «у населених пунктах, де компактно проживає національна меншина, поряд з державною може використовуватись і національна символіка».

Тобто підняття прапорів відбулося одночасно з проголошенням української незалежності. Із тих часів, відповідно до чинного законодавства, уже традиційно на офіційних будинках населених пунктів області, у яких компактно проживає певна національна меншина (угорська, румунська, німецька), поряд із державною символікою розміщують і символіку відповідної національності. В одному населеному пункті (Солотвині), де приблизно у рівних пропорціях представлена румунська й угорська національна меншина, на будинку селищної ради майорять три прапори. І на відміну від пана Ільницького, заїжджих «свободівців» та обмеженого кола особливо «заклопотаних», абсолютна більшість мешканців цих місцевостей підтримує таку «багатопрапорність» і не вбачає у ній жодного натяку на розпалювання розбрату між українцями та представниками інших національностей.

Ще абсурднішими видаються претензії В. Ільницького стосовно перейменування назв населених пунктів (відновлення історичних назв). Адже це також відбувалося і відбувається у цілковитій відповідності до чинного на ті часи і діючого нині українського законодавства. На підтвердження наведемо текст частини 3 статті 6 Закону України «Про географічні назви» 2005 р.: «У місцях компактного проживання національних меншин України зберігається застосування історично утворених географічних назв з інших мов. Унормування таких географічних назв та їх передача державною мовою здійснюється з урахуванням мовних особливостей більшості населення, яке проживає на цій території». А в частині 2 статті 10 сказано: «Назви географічних об’єктів України як складова частина історичної і культурної спадщини Українського народу — громадян України всіх національностей — охороняються державою». Звинувачення мешканців окремих населених пунктів у нетолерантності за те, що вони зініціювали відновлення історичних назв своїх населених пунктів, а жителі інших поселень цього не зробили (до того ж, і нині цьому немає жодних нормативних чи процесуальних перешкод), напевно, виходить за межі здорового глузду.

Щодо пам’ятників. Є загальновідомим, що, відповідно до законодавства, пам’ятки історії та культури національних меншин на території України охороняються законом, а також те, що під впливом подібних до думок В. Ільницького звинувачень національних меншин на Закарпатті почастішали випадки опоганення пам’ятників угорської історії і культури, що додало роботи органам з охорони правопорядку. Звичайно, таких пам’ятників багато, і це природно, адже край протягом тисячі років належав різним угорським державам. У кожного пам’ятника своя історія. Автор статті «Монумент розбрату» звертає увагу на два з них: на орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі.

Міфічна птиця орел-турул є символом прадавньої міфології угорців, а також був одним із символів визвольної антигабсбургської війни угорців на чолі з Ференцом Ракоці ІІ 1703 —1711 рр., багато знакових подій якої пов’язані з територією сучасного Закарпаття. До того ж, у ній пращури закарпатців приймали найактивнішу участь. Тому пам’ятники орлу-турулу знаходимо зокрема на березі р. Тиса, біля селища Вілок, на центральній площі селища Довге (де за даними останніх переписів населення жодна особа не визнавала себе угорцем), в Ужгородському замку, на головній площі селища Вишкове, населення якого складають українці й угорці у рівних частках тощо. А проблемним, на думку В. Ільницького, є тільки пам’ятник птиці в Мукачівському замку, до встановлення котрого, до речі, угорські організації краю жодного відношення не мають. Цей пам’ятник встановили, згідно з рішенням міської влади, за ініціативою й коштом сім’ї поважних і заможних емігрантів. Дивно, чому в автора статті не виникає питань щодо самого Мукачівського замку, адже ця споруда є наймасштабнішим і наймонументальнішим пам’ятником угорської історії краю.

Складною видалася понад 15-річна історія встановлення (відновлення) пам’ятного знаку на Верецькому перевалі, що поступово стає об’єктом регулярного опоганення українськими націонал-радикалами. Верецький перевал як географічна місцевість також належить до знакових символів угорської історії, національної міфології. І цей факт не залежить від того, на чий території за сучасними кордонами він знаходиться і чи існує там пам’ятний знак, який би про це нагадував. Погоджуюся з паном Ільницьким у тому, що питання, які накопичилися навколо цієї проблеми, дійсно потребують дискусії, але в жодному разі не можу погодитися з виправданням вандалізму, незважаючи на те, ким і через що це було скоєно.

Можливість використання національного гімну як національного символу поряд із державним гімном випливає з тих же вищенаведених актів українського законодавства, що обѓрунтовують використання національних прапорів. Автору цих рядків не відомий жодний законодавчий припис, який би це забороняв. І районна рада, приймаючи таке рішення, діяла у межах власних повноважень та у спосіб, передбачений законом, адже встановлення регламенту (виконувати чи не виконувати гімн) і визначення місцевих символів, які використовуються поряд із державними, належать до виключної компетенції цього органу. Тому цікаво, які могли бути правові підстави у прокурора для опротестування цього рішення.

Зрештою, звинувачення представників угорської меншини у порушенні міжнаціональної злагоди та зловживання меншинськими правами у зв’язку з набуттям чинності нормативних приписів сусідньої держави щодо спрощення процедури відновлення громадянства здається не доречним принаймні з двох причин. Перша — правила, що регламентують громадянство у сусідній держави, жодного відношення до прав національних меншин загалом і зокрема у нашій державі не мають. Друга — пільгові умови відновлення у громадянстві, які запровадив угорській законодавець, не має етнічного забарвлення. Дія цього акта розповсюджується на всіх, хто сам або чиї пращури перебували в угорському громадянстві, у тому числі, напевно, і на пана Ільницького. Правда, йому слід трошки підучити угорську мову, адже, як він сам зізнається, йому не завжди під силу вимовити угорськомовні назви населених пунктів.

Михайло ТОВТ, почесний голова Демократичної спілки угорців України

КОМЕНТАРI

Роман МАРЧЕНКО, старший партнер юридичної фірми «Ільяшев та Партнери»:

— Використання державними органами України національної символіки інших держав, до якої належать і герб, і прапор, і гімн, забороняється чинним законодавством. Якщо ми говоримо про прапори, гімни…, це мають бути лише українські національні або місцеві символи, але ні в якому разі не символи інших держав. Тому рішення Берегівської райради треба скасувати: або самою радою, або судом. Якщо рада відмовиться виконувати протест прокурора, тобто скасувати рішення добровільно, він буде змушений звернутися до відповідного суду. Крім того, будь-яка людина, яка вважає, що рішення Берегівської райради порушує її права, має право звернутися до суду й вимагати визнання вказаного рішення недійсним.

Володимир ВАСИЛЕНКО, професор, доктор юридичних наук:

— Національні меншини мають право на підтвердження своєї самобутності, але виключно в рамках українського законодавства, Конституції України. Такі рішення представників угорської національної меншини є антиконституційними, тому що на території України є один державний гімн, й угорці, які проживають на цій території, є громадянами України, тож на них також поширюється цей закон. Тобто рішення Берегівської районної ради щодо виконання національного гімну, вивішування угорського прапора замість українського є неправомірними, незаконними. Тому прокуратура Закарпатської області опротестувала це рішення. Думаю, вони його скасують. Угорці можуть використовувати національну символіку на одязі, у приватному житті, але в органах державної української влади вони повинні користуватись символікою України, а не Угорщини. Ми спостерігаємо абсолютно неправильне тлумачення українського законодавства і міжнародних угод. Видання угорських паспортів — неправомірні дії угорської влади, оскільки громадянство може надаватися особам, представникам меншин (не тільки угорцям) закордонною державою лише у випадку, коли ця особа є почесним громадянином, певним чином отримує заслуги перед своєю Батьківщиною. Масова видача паспортів громадянам іншої держави, законодавство якої передбачає лише єдине громадянство, є протиправним.

Олександра МАТВІЙЧУК, ГО «Центр громадянських свобод»:

— З юридичної точки зору головним документом, який регулює права національних меншин, є Рамкова конвенція про захист національних меншин. Україна ратифікувала цю конвенцію ще 1997 року. Згідно з нею, держава зобов’язана створити такі умови, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, основні елементи своєї самобутності тощо. З другого боку, конвенція застерігає: будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення або належать до інших національних меншин. На практиці непоодинокими є випадки, коли представники національних меншин, обрані до органів місцевого самоврядування, поводяться так, наче представляють саме цю меншину. І навпаки, нерідко громадськість сприймає окремі органи місцевого самоврядування як такі, що виразно репрезентують певні національні меншини. Такі підходи нічого спільного з юриспруденцією не мають. Адже відповідно до статті 140 Конституції України, будь-які рішення органів місцевого самоврядування повинні бути прийняті в межах Конституції і законів України. Діє загальний правовий принцип: «владі дозволено те, що прямо передбачено законом». Тобто будь-які дії, які містять, наприклад, порушення ЗУ «Про місцеве самоврядування» у прийнятті рішень Берегівською районною радою з даних питань, є порушеннями, учиненими органами самоврядування та їх посадовими особами, і не мають розцінюватися як дії національних меншин. Саме тому при розгляді таких ситуацій потрібно зважати насамперед на те, чи має право та чи інша місцева рада приймати такі рішення, чи вони входять до компетенції Верховної Ради. Найбільша проблема у даному випадку — хаотичні дії Прокуратури України, СБУ та місцевих державних адміністрацій, до повноважень яких, власне, і належить забезпечення дотримання законодавства на місцях.

Джерело, 02/09/2011

Результаты поиска:

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

Січень 11, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

Січень 10, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єднує таких різних львівського студента Юрка Яценко, луганського збирача металолому Сергія Литвинова, кримського татарина, заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та київського журналіста Станіслава Клиха.

Ув’язненим пред’явлені обвинувачення, які часто виходять за межі здорового глузду. За версією слідчого комітету, ці люди або разом із прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком вбивали російських військослужбовців у часи Першої чеченської війни, або за гроші Ігоря Коломойського зґвалтували 8 жінок та 12 річну дівчинку для “погіршення демографічної обстановки серед російськомовного населення”, або шляхом вчинення терористичних актів – підпалу вікна та дверей офісу, площею п’ять квадратних метрів – намагалися здійснити “вплив на прийняття органами РФ рішення при вихід Криму із її складу”, або прицільно кидали камінь із мотивів “ідеологічної ненависті та ворожнечі” у співробітника кримського Беркуту.

Попри видиму абсурдність звинувачень, заручникам Кремля марно сподіватися на справедливе правосуддя. Його в авторитарній Росії взагалі не існує. Їх звільнення можливе тільки у разі винесення політичного рішення на найвищому рівні. І воно зараз не на їх користь.

Аби переломити цю ситуацію та під міжнародним тиском змінити це рішення, Євромайдан SOS у квітні 2015 року розпочав кампанію LetMyPeopleGo. Кампанія ставить за мету домогтися звільнення усіх ув’язнених за політичними мотивами, а до цього моменту – забезпечення їм людських умов утримання – свободу від тортур, вільний доступ до адвоката, належне медичне лікування. Для цього звучати мають усі без винятку імена ув’язнених Росією. Високий рівень публічності створює хоч якісь гарантії безпеки та дає шанс на можливе звільнення у майбутньому. Ми стежимо за перебігом кожної справи 21-го ув’язненого, які знає у деталях. У багатьох із людей зізнання вибивали під катуваннями, місяцями не допускали українського консула, відмовляли у доступі незалежних адвокатів, намагалися зламати, переконуючи, що про них забули.

Один із фігурантів «чеченської справи», заступник керівника УНА-УНСО Микола Карпюк у зверненні до Європейського суду з прав людини так описує свій досвід «спілкування» зі слідчими: «Мені зв’язали мотузками ноги і руки, наручники зняли. До другого пальця правої ноги і середньому пальцю правої руки приєднали клеми. Потім почали пропускати через мене електричний струм з різною тривалістю… Я ні в чому не зізнавався… Струм пропускали через різні частини тіла: через все тіло, через серце, через статеві органи. Мені засовували під нігті якісь голки, але я болю не відчував, мабуть через те, що не відчував пальці рук… Сказав, що вони втомилися від моєї впертості і він дав команду схопити мого сина і привезти, щоб на моїх очах піддати його тим же тортурам… Я заявив, щоб не чіпали сина і дружину, я готовий прийняти провину і підписати усі необхідні документи».

Для України у питанні захисту ув’язнених громадян не має бути таких розрізнень. Не можна лишати жодної родини сам-на-сам із цією бідою. Аби не чути болісних слів матері Геннадія Афанасьєва, що до несподіваного зізнання про надання свідчень під тортурами, мало хто переймався долею її сина.

Ми закликаємо відправити листівочки будь-кому із списку LetMyPeopleGo та передати їм за тюремні грати трохи новорічного тепла. І це додасть їм сили. Адже солідарність сильніша за тюрми. Перелік адрес кожного з 21 в’язнів зазначений тут.

МКС/УКРАЇНА: ЕСКАЛАЦІЯ НАСИЛЛЯ ТІЛЬКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НЕОБХІДНІСТЬ КОНКРЕТНИХ ДІЙ ДЛЯ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ

Січень 26, 2015

Париж, Київ, 26 січня 2015р. – Нещодавня ескалація насильства на сході України тільки підтверджує нагальну необхідність для України виконати власні міжнародні зобов’язання та ратифікувати Римський статут, а також визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС)[1] щодо злочинів, вчинених на її території після лютого 2014. Про це заявила Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) та її партнерська організація в Україні, Центр Громадянських Свобод (ЦГС), після повернення FIDH з адвокаційної місії з Києва минулого тижня. Пройшло 15 років з часу підписання Статуту МКС Україною, але він досі не ратифікований, тож виконання цього  зобов’язання буде чітким сигналом, що безкарності за тяжкі міжнародні злочини не буде. Таким чином, Україна зробить внесок у попередження майбутніх злочинів та порушень прав людини. Незайвим нагадати, що за тільки за останні дні у місті Маріуполь Донецької області було вбито 34 мирних жителів (серед них – дитина), і 115 осіб  – поранено.

«Поки ми відзначаємо сумну річницю з дня вбивства першого мирного протестувальника Майдану, Україна опинилася на порозі прийняття дуже важливого рішення. Жертви воєнних злочинів, самі українці та міжнародна спільнота очікують на конкретні заходи для боротьби з безкарністю. Парламент повинний невідкладно зробити усі необхідні кроки для ратифікації Римського Статуту і визнання юрисдикції МКС». – заявила Толекан ІСМАЇЛОВА, віце-президент  Федерації за права людини з 2013 року.

Делегація FIDH і представники партнерської організації зустрілися з членами парламенту (депутатами), представниками Адміністрації Президента, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції та Уповноваженого з прав людини, усі вони підтримали ідею якнайшвидшої ратифікації Римського статуту. Для реалізації цієї ідеї, організації закликають депутатів ухвалити законопроект №1788 від 16/01/2015 та  внести зміни до статті 124 Конституції України, що дозволить ратифікувати Римський статут. FIDH та ЦГС також закликають парламентаріїв прийняти постанову № 1312 від 12/09/2014, яка поширює юрисдикцію МКС на Україну від 27 лютого до моменту безпосередньої ратифікації Римського статуту[2]. Організації підкреслюють важливість відкритого та прозорого обговорення з участю основних зацікавлених сторін, в тому числі –  громадянського суспільства.

“Через місяць Україна буде згадувати трагічні дні лютневих розстрілів та з уст народних депутатів будуть звучати багато красивих і правильних слів. Але ми вважаємо, що одним із найкращих способів вшанувати пам’ять Небесної сотні – це зробити усе можливе для недопущення таких злочинів у майбутньому. Одним із таких запобіжників є Римський статут” – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, координаторка Євромайдан SOS, голова правління Центру Громадянських Свобод.

Наші організації у співпраці з іншими українськими НУО надіслали офісу прокурора подання із аналізом злочинів проти людяності, які були скоєні на Майдані. Також, громадянське суспільство майже щодня документує порушення прав людини і воєнні злочини, скоєні на сході Україні, серед яких – насильницькі зникнення, невибіркові обстріли житлових об’єктів,  тортури тощо. У районах, що знаходяться поза контролем української влади, говорити про справжнє національне розслідування і судовий розгляд просто неможливо. Тому МКС – це єдина можливість для жертв, притягнути винних у цих злочинах до відповідальності. Важливо відзначити, що МКС може розслідувати і переслідувати в судовому порядку осіб, які вчинили злочини, вчинені на території держави-учасниці Римського статуту, незалежно від громадянства злочинця.

****

Для отримання додаткової інформації FIDH-ЦГС місії в Києві: https://www.fidh.org/International-Federation-for-Human-Rights/eastern-europe-central-asia/ukraine/16819-fidh-advocacy-mission-to-kiev-ukraine

Для перегляду прес – конференції, що проходила в Києві 22 січня:

– українською: https://www.youtube.com/watch?v=zervk58n4gI

– англійською: https://www.youtube.com/watch?v=koKgLKHL-QM

 

Контакти:

ЦГС:  Марія Іваник: +38 (050) 705 86 72, e-mail: old.ccl.org.ua@gmail.com

FIDH: Arthur Manet (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 72 28 42 94 (Paris) ; Audrey Couprie (French, English, Spanish) – Tel: +33 6 48 05 91 57 (Paris)



[1]    Статут МКС набув чинності 1 липня 2002, до його юрисдикції входять злочинів проти людяності, воєнні злочини і геноцид, скоєні на території держави-учасниці або громадянином держави-учасниці. МКС має юрисдикцію тільки у тому випадку, якщо національна судова система не в змозі або не бажає розслідувати діяння осіб, які вчинили міжнародні злочини, відповідно до принципу комплементарності.

[2]    У березні 2014 року, через подання заяви за статтею 12 (3) Статуту МКС, Україна визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів, вчинених під час Майдану з листопада 2013 до кінця лютого 2014 року.

ПРАВОЗАХИСНИКИ: ПРОЕКТИ КОАЛІЦІЙНИХ УГОД МАЮТЬ БУДУВАТИСЯ НА ЦІННОСТЯХ ПРАВ ЛЮДИНИ, ВСЕ РЕШТА – “ВІД ЛУКАВОГО”

Листопад 7, 2014

Правозахисники проаналізували проекти коаліційної угоди, підготовлені Блоком Петра Порошенка та “Народним фронтом”, та не знайшли в їх текстах розділу, присвяченого дотриманню прав людини.

«Нас дуже непокоїть відсутність правозахисного дискурсу в обох представлених проектах коаліційних угод. Права людини і основоположні свободи є тим фундаментом, на якому має будуватись концепція поступу української держави. І політичні сили, які отримали вотум народної довіри та формулюють умови майбутньої парламентської та урядової роботи, повинні виходити саме з основоположних принципів дотримання прав людини при розбудові правової держави» – прокоментував ситуацію Олександр ПАВЛІЧЕНКО, Харківська правозахисна група.

Судячи з проектів документів, обидві політичні сили обирають курс держави на “європейську інтеграцію”. Водночас європейський курс є неможливим без забезпечення та гарантування дотримання прав людини.

«Шлях до проголошеного політиками “європейського курсу” розвитку України лежить через реальне забезпечення прав людини та основоположних свобод. Вони мають бути в основі усіх реформ та законодавчих ініціатив. Все решта – “від лукавого”». – переконана Олександра МАТВІЙЧУК, громадська ініціатива Євромайдан SOS.

Одним з основних гасел Майдану було «Права людини понад усе!». Попри це, складається враження, що права людини знову не в пріоритетах партій-лідерів виборчих перегонів.

«Євромайдан був Революцією Гідності. Люди масово почали виходити на майдани всієї країни, дізнавшись про жорстоке побиття студентів співробітниками “Беркуту, протестуючи проти міліцейської безкарності і гнилості судової системи. Майдан був революцією Прав Людини. Закликаємо новообраних депутатів пам’ятати про це і включити правозахисний порядок денний в перелік невідкладних кроків». – зазначила Тетяна ПЕЧОНЧИК, Центр інформації про права людини.

Повний текст заяви Платформи “Правозахисний порядок денний”.

Додаткова інформація: 0507058672, Марія Іваник, Центр Громадянських Свобод.

Чи переходить межі українського законодавства угорська нацменшина Закарпаття?

Вересень 2, 2011

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну…

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов’язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну викликало певну реакцію суспільства, однією з яких була стаття Василя Ільницького з Ужгорода («День» №116, 7 липня 2011 року), у якій ідеться про порушення угорською національною меншиною українського законодавства. У відповідь на матеріал Василя Ільницького в редакцію «Дня» надійшла стаття почесного голови Демократичної спілки угорців України Михайла Товта. Він, зокрема, зазначає, що угорці України діють в рамках національного законодавства. Чи переходить межі українського законодавства, обстоюючи власні права, угорська нацменшина Закарпаття? Пропонуємо вашій увазі статтю «Реалізація vs зловживання» Михайла Товта та коментарі на цю тему експертів «Дня».

Категорично ствердну відповідь на це питання знаходимо у публікації «Монумента розбрату» Василя Ільницького у «Дні». Причиною написання статті стало рішення Берегівської районної ради про виконання під час відкриття сесії районної ради поряд з українським державним гімном також і угорського, що, на думку автора, «є не першим і найімовірніше не останнім яблуком розбрату між українцями та угорцями». На підтвердження цього Василь Ільницький наводить події, які, як він вважає, уже стали каменями у монумент розбрату між українцями й угорцями.

Першим таким каменем, тобто початком спорудження цього «монумента розбрату», на думку автора, було повернення історичних назв окремим населеним пунктам краю у 90-х роках. Проблему тут убачає в тому, що назви повернули лише угорським і румунським селам, повністю проігнорувавши українські, до того ж, ці назви не перекладаються українською, а вимовити їх угорські/румунські назви автору не завжди під силу. Окрім того, в угорськомовній пресі Закарпаття використовуються традиційні угорські назви населених пунктів області.

Ще одну протиправну дію вбачає у масовому вивішуванні угорських прапорів на будівлях органів місцевої та державної влади, називаючи це «безглуздою державною двопрапорністю». А завершує перелік неправомірних дій угорців відновлення угорських пам’ятних знаків — орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі. Автор наголошує, що ці протиправні дії з боку угорських організацій відбувалися чи то за сприянням, чи то за потурання органів і посадових осіб влади області. І щоб остаточно переконати читача у намірах угорців Закарпаття та їх громадських організацій підірвати довіру між двома найбільшими національними общинами краю, автор наголошує на новації законодавства Угорщини стосовно спрощення процедури відновлення угорського громадянства.

Не погоджуючись із наведеними твердженнями пана Ільницького, спробую допомогти читачеві з’ясувати, чи дійсно своїми діями закарпатські угорці порушують українське законодавство. Пропоную розглянути кожен із наведених ним прикладів у часовій послідовності.

«Вивішування» на офіційних будинках Закарпатської області угорських національних трикольорів відбулося одночасно з українськими бікольорами наприкінці 1990-го — на початку 1991 рр. Як це відбувалося, можу відтворити із власних спогадів, адже в цей час (початок 90-х років) був депутатом Закарпатської обласної ради, керівником угорської фракції у цьому представницькому органі та заступником голови тоді ще єдиної культурницької і правозахисної організації угорців — Товариства угорської культури Закарпаття. Пропозиція нечисленної «демократичної опозиції» обласної ради стосовно надання дозволу на підняття жовто-блакитного українського національного стягу поряд із тоді ще офіційним червоно-синім прапором була підтримана угорською фракцією за умови, що у місцях компактного проживання національних меншин, за рішенням відповідних рад, можуть бути розміщені також і національні прапори відповідних національностей. На тому і зійшлися. На адміністративних будинках області з’явилися другі, в окремих місцевостях і треті прапори. Часом така позиція представницьких місцевих органів знайшла свою політичну ухвалу та юридичне закріплення у Статті 4 Декларації прав національностей України 1991 року, у якій сказано: «Усім громадянам України кожної національності гарантується право… використовувати свою національну символіку…», та у Статті 6 Закону України «Про національні меншини в Україні» 1992 р., яка проголошує, що «держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: …використання національної символіки…» Ця політико-правова ситуація знайшла своє відображення та певну конкретизації у Розпорядженні Представника Президента України в Закарпатській області №469 від 17 грудня 1992 р., у 5-му пункті якого зазначено, що «у населених пунктах, де компактно проживає національна меншина, поряд з державною може використовуватись і національна символіка».

Тобто підняття прапорів відбулося одночасно з проголошенням української незалежності. Із тих часів, відповідно до чинного законодавства, уже традиційно на офіційних будинках населених пунктів області, у яких компактно проживає певна національна меншина (угорська, румунська, німецька), поряд із державною символікою розміщують і символіку відповідної національності. В одному населеному пункті (Солотвині), де приблизно у рівних пропорціях представлена румунська й угорська національна меншина, на будинку селищної ради майорять три прапори. І на відміну від пана Ільницького, заїжджих «свободівців» та обмеженого кола особливо «заклопотаних», абсолютна більшість мешканців цих місцевостей підтримує таку «багатопрапорність» і не вбачає у ній жодного натяку на розпалювання розбрату між українцями та представниками інших національностей.

Ще абсурднішими видаються претензії В. Ільницького стосовно перейменування назв населених пунктів (відновлення історичних назв). Адже це також відбувалося і відбувається у цілковитій відповідності до чинного на ті часи і діючого нині українського законодавства. На підтвердження наведемо текст частини 3 статті 6 Закону України «Про географічні назви» 2005 р.: «У місцях компактного проживання національних меншин України зберігається застосування історично утворених географічних назв з інших мов. Унормування таких географічних назв та їх передача державною мовою здійснюється з урахуванням мовних особливостей більшості населення, яке проживає на цій території». А в частині 2 статті 10 сказано: «Назви географічних об’єктів України як складова частина історичної і культурної спадщини Українського народу — громадян України всіх національностей — охороняються державою». Звинувачення мешканців окремих населених пунктів у нетолерантності за те, що вони зініціювали відновлення історичних назв своїх населених пунктів, а жителі інших поселень цього не зробили (до того ж, і нині цьому немає жодних нормативних чи процесуальних перешкод), напевно, виходить за межі здорового глузду.

Щодо пам’ятників. Є загальновідомим, що, відповідно до законодавства, пам’ятки історії та культури національних меншин на території України охороняються законом, а також те, що під впливом подібних до думок В. Ільницького звинувачень національних меншин на Закарпатті почастішали випадки опоганення пам’ятників угорської історії і культури, що додало роботи органам з охорони правопорядку. Звичайно, таких пам’ятників багато, і це природно, адже край протягом тисячі років належав різним угорським державам. У кожного пам’ятника своя історія. Автор статті «Монумент розбрату» звертає увагу на два з них: на орла-турула в Мукачівському замку та пам’ятника на Верецькому перевалі.

Міфічна птиця орел-турул є символом прадавньої міфології угорців, а також був одним із символів визвольної антигабсбургської війни угорців на чолі з Ференцом Ракоці ІІ 1703 —1711 рр., багато знакових подій якої пов’язані з територією сучасного Закарпаття. До того ж, у ній пращури закарпатців приймали найактивнішу участь. Тому пам’ятники орлу-турулу знаходимо зокрема на березі р. Тиса, біля селища Вілок, на центральній площі селища Довге (де за даними останніх переписів населення жодна особа не визнавала себе угорцем), в Ужгородському замку, на головній площі селища Вишкове, населення якого складають українці й угорці у рівних частках тощо. А проблемним, на думку В. Ільницького, є тільки пам’ятник птиці в Мукачівському замку, до встановлення котрого, до речі, угорські організації краю жодного відношення не мають. Цей пам’ятник встановили, згідно з рішенням міської влади, за ініціативою й коштом сім’ї поважних і заможних емігрантів. Дивно, чому в автора статті не виникає питань щодо самого Мукачівського замку, адже ця споруда є наймасштабнішим і наймонументальнішим пам’ятником угорської історії краю.

Складною видалася понад 15-річна історія встановлення (відновлення) пам’ятного знаку на Верецькому перевалі, що поступово стає об’єктом регулярного опоганення українськими націонал-радикалами. Верецький перевал як географічна місцевість також належить до знакових символів угорської історії, національної міфології. І цей факт не залежить від того, на чий території за сучасними кордонами він знаходиться і чи існує там пам’ятний знак, який би про це нагадував. Погоджуюся з паном Ільницьким у тому, що питання, які накопичилися навколо цієї проблеми, дійсно потребують дискусії, але в жодному разі не можу погодитися з виправданням вандалізму, незважаючи на те, ким і через що це було скоєно.

Можливість використання національного гімну як національного символу поряд із державним гімном випливає з тих же вищенаведених актів українського законодавства, що обѓрунтовують використання національних прапорів. Автору цих рядків не відомий жодний законодавчий припис, який би це забороняв. І районна рада, приймаючи таке рішення, діяла у межах власних повноважень та у спосіб, передбачений законом, адже встановлення регламенту (виконувати чи не виконувати гімн) і визначення місцевих символів, які використовуються поряд із державними, належать до виключної компетенції цього органу. Тому цікаво, які могли бути правові підстави у прокурора для опротестування цього рішення.

Зрештою, звинувачення представників угорської меншини у порушенні міжнаціональної злагоди та зловживання меншинськими правами у зв’язку з набуттям чинності нормативних приписів сусідньої держави щодо спрощення процедури відновлення громадянства здається не доречним принаймні з двох причин. Перша — правила, що регламентують громадянство у сусідній держави, жодного відношення до прав національних меншин загалом і зокрема у нашій державі не мають. Друга — пільгові умови відновлення у громадянстві, які запровадив угорській законодавець, не має етнічного забарвлення. Дія цього акта розповсюджується на всіх, хто сам або чиї пращури перебували в угорському громадянстві, у тому числі, напевно, і на пана Ільницького. Правда, йому слід трошки підучити угорську мову, адже, як він сам зізнається, йому не завжди під силу вимовити угорськомовні назви населених пунктів.

Михайло ТОВТ, почесний голова Демократичної спілки угорців України

КОМЕНТАРI

Роман МАРЧЕНКО, старший партнер юридичної фірми «Ільяшев та Партнери»:

— Використання державними органами України національної символіки інших держав, до якої належать і герб, і прапор, і гімн, забороняється чинним законодавством. Якщо ми говоримо про прапори, гімни…, це мають бути лише українські національні або місцеві символи, але ні в якому разі не символи інших держав. Тому рішення Берегівської райради треба скасувати: або самою радою, або судом. Якщо рада відмовиться виконувати протест прокурора, тобто скасувати рішення добровільно, він буде змушений звернутися до відповідного суду. Крім того, будь-яка людина, яка вважає, що рішення Берегівської райради порушує її права, має право звернутися до суду й вимагати визнання вказаного рішення недійсним.

Володимир ВАСИЛЕНКО, професор, доктор юридичних наук:

— Національні меншини мають право на підтвердження своєї самобутності, але виключно в рамках українського законодавства, Конституції України. Такі рішення представників угорської національної меншини є антиконституційними, тому що на території України є один державний гімн, й угорці, які проживають на цій території, є громадянами України, тож на них також поширюється цей закон. Тобто рішення Берегівської районної ради щодо виконання національного гімну, вивішування угорського прапора замість українського є неправомірними, незаконними. Тому прокуратура Закарпатської області опротестувала це рішення. Думаю, вони його скасують. Угорці можуть використовувати національну символіку на одязі, у приватному житті, але в органах державної української влади вони повинні користуватись символікою України, а не Угорщини. Ми спостерігаємо абсолютно неправильне тлумачення українського законодавства і міжнародних угод. Видання угорських паспортів — неправомірні дії угорської влади, оскільки громадянство може надаватися особам, представникам меншин (не тільки угорцям) закордонною державою лише у випадку, коли ця особа є почесним громадянином, певним чином отримує заслуги перед своєю Батьківщиною. Масова видача паспортів громадянам іншої держави, законодавство якої передбачає лише єдине громадянство, є протиправним.

Олександра МАТВІЙЧУК, ГО «Центр громадянських свобод»:

— З юридичної точки зору головним документом, який регулює права національних меншин, є Рамкова конвенція про захист національних меншин. Україна ратифікувала цю конвенцію ще 1997 року. Згідно з нею, держава зобов’язана створити такі умови, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, основні елементи своєї самобутності тощо. З другого боку, конвенція застерігає: будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення або належать до інших національних меншин. На практиці непоодинокими є випадки, коли представники національних меншин, обрані до органів місцевого самоврядування, поводяться так, наче представляють саме цю меншину. І навпаки, нерідко громадськість сприймає окремі органи місцевого самоврядування як такі, що виразно репрезентують певні національні меншини. Такі підходи нічого спільного з юриспруденцією не мають. Адже відповідно до статті 140 Конституції України, будь-які рішення органів місцевого самоврядування повинні бути прийняті в межах Конституції і законів України. Діє загальний правовий принцип: «владі дозволено те, що прямо передбачено законом». Тобто будь-які дії, які містять, наприклад, порушення ЗУ «Про місцеве самоврядування» у прийнятті рішень Берегівською районною радою з даних питань, є порушеннями, учиненими органами самоврядування та їх посадовими особами, і не мають розцінюватися як дії національних меншин. Саме тому при розгляді таких ситуацій потрібно зважати насамперед на те, чи має право та чи інша місцева рада приймати такі рішення, чи вони входять до компетенції Верховної Ради. Найбільша проблема у даному випадку — хаотичні дії Прокуратури України, СБУ та місцевих державних адміністрацій, до повноважень яких, власне, і належить забезпечення дотримання законодавства на місцях.

Джерело, 02/09/2011

Результаты поиска:

“Об мене гасили бички”. Що таке донбаський полон

Січень 11, 2016
Прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання

Згідно з офіційними даними, у полоні на окупованій території Донбасу перебувають 130 людей. Серед них є і військові, і звичайні цивільні. За інформацією волонтерів, які займаються зниклими та захопленими, кількість заручників може бути більшою у геометричній прогресії. Усі ці люди мали бути звільнені відповідно до умов других Мінських домовленостей – не пізніше як на п’ятий день після відводу озброєння, що мало відбутися ще десять місяців тому. Вони мали б зустрічати новорічні та різдвяні свята вдома.

Саме звільнення заручників – наряду з двостороннім припиненням вогню – є тією вимогою, яку просто не можна було відкладати. Більшість тюрем на окупованій території Донбасу непридатні навіть для короткочасного утримання людей, оскільки розміщуються в занедбаних підвалах та погребах. Це справжні катівні, в яких вибиваються свідчення та здійснюються побиття. За результатами опитування Коаліції “За мир та справедливість на Донбасі” через катування та жорстокі знущання пройшли 86% військовослужбовців та кожна друга цивільна особа.

Висновок невтішний: кожен день зволікання для когось із заручників може стати останнім.

Франція та Німеччина, учасники нормандського формату, мали би бути першими  союзниками України, щоб у складних переговорах домагатися від Росії та створених нею “республік” негайного звільнення людей. Більше того, усі демократичні країни, які декларують відданість правам людини, мусили б ставити це питання кожного разу, коли заходить мова  про  російсько-українську війну,  яку у світі досі називають “українською кризою”.

Заклик міжнародної спільноти “звільнити заручників” має звучати категорично, виконання Мінських домовленостей зірвано. Коли буде виконано інші пункти, невідомо. Не можна ставити життя 130 людей у залежність від проведення виборів, на яких Росія хоче легалізувати свій контроль над окупованими територіями та змусити їх утримувати Україну. Або від тотальної амністії усім “у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, аби всупереч положенням міжнародного гуманітарного права звільнити від відповідальності воєнного злочинця Моторолу, який власноруч добиває полонених.

Збереження життя заручників під виконання умов – прерогатива терористів. А з ними, за загальною практикою, у світі мало хто проводить переговори.

Про які взагалі “демократичні вибори” на окупованих територіях та висвітлення їх в ЗМІ може йти мова, якщо вже рік у полоні за надуманим звинуваченням перебуває 30-річна луганська журналістка Маша Варфоломєєва. Останній раз змучену та заплакану у травні 2015 року її показали в інтерв’ю російські “колеги”. Загалом російські “журналісти” активно практикують зйомку примусових свідчень підневільних людей, які під загрозою продовження тортур визнають себе і корегувальниками вогню, і снайперами Правого сектору, і ким завгодно.

Поки дипломати обговорюють питання дипломатичного врегулювання на численних зустрічах контактних груп, прямо зараз у підвалах, гаражах, каналізаційних люках і собачих вольєрах люди втрачають останню надію на виживання.

І найстрашніше, що може саме в цю хвилину чергову людину заводять у кімнату для допитів: “Я пам’ятаю, що кімната вся була в засохлій крові – стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди… Я  опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Стеля з плитки. Я лежав на голій підлозі. Прийшов фельдшер. Фельдшер зрізав гумові зав’язки, що стягували мої руки. Час від часу холодильник відкривався. Заходились якісь люди, хто саме – не знаю, і штурхали мене ногами – перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичний. Повітря вистачало на кілька годин. Світла не було взагалі. Так я пролежав 3 доби».

Таке нелюдське поводження стосується не тільки чоловіків.  Розповіді звільнених людей показують, що стать, вік, стан здоров’я часто не мають ніякого значення: “Я просила меня не бить, говорила, что беременна. Они сказали, что «очень хорошо, что укроповский ребёнок умрет». Нас били всем, чем угодно: и прикладами, и ногами, и бронежилетами, которые нашли у нас. Били по всем частям тела. Об меня тушили бычки. Поскольку я смотрела и кричала, когда избивали других, мне завязали скотчем глаза. Я на тот момент была на третьем месяце беременности, и в результате избиений у меня началось кровотечение”.

У всіх заручників є імена, 130 з них офіційно відомо. Але чи є в них майбутнє, залежить від політичного рішення та активної позиції демократичного світу. Так, це українці, а не німці чи французи. Але ж ми всі народжені вільними і рівними!

Допоможіть повернути їх живими. Ми чекаємо їх вдома.

21 в’язень Кремля. Як в Росії і Криму утримують українських заручників

Січень 10, 2016
Для формирования “образа внешнего врага” задержанных окрестили “террористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпионами”

Щонайменше 21 громадянин України з доброї ласки ФСБ зустрічатимуть новий рік за тюремними ґратами в Росії та окупованому Криму. Символом цих людей для цілого світу стала льотчиця Надія Савченко, яка своєю мужністю вразила навіть прагматичних європейських політиків. У резолюціях Європарламенту та світових медіа можна зустріти ще імена режисера Олега Сенцова та активіста Сашка Кольченка. Водночас, допомоги потребує кожен із 13 ув’язнених на території Росії та 8 в окупованому Криму.

Серед великої кількості сфабрикованих кримінальних справ та грубих порушень прав людини в Росії, ці справи вирізняються чітким політичним мотивом та спрямованістю проти громадян України.  Окупаційна війна, яку веде Росія в Криму та Донбасі, має свій інформаційний вимір. Для формування “образу зовнішнього ворога” затриманих охрестили “терористами”, “карателями”, “диверсантами”, “бандитами”, “шпигунами”. Власне, це те, що об’єдну