ccl.org.ua@gmail.com Київ, вул. Басейна 9Г, офiс 25, 28 Пошук

Олександра Матвійчук

Результаты поиска:

Гааґа наздоганяє Путіна

Грудень 3, 2016

Цього тижня офіс прокурора Міжнародного кримінального суду оприлюднив звіт, у якому прирівняв анексію Криму до міжнародного збройного конфлікту між Україною та Росією. Констатація цього факту відкриває шлях до розслідування в Гаазі воєнних злочинів та злочинів проти людяності на окупованому півострові й притягнення Москви до відповідальності. Не випадково, що відразу після оприлюднення звіту президент Росії Володимир Путін видав спеціальне розпорядження, в якому задекларував, що РФ не має наміру ставати учасником Римського статуту Міжнародного кримінального суду, хоча підписала цей документ у 2000 році.

Усупереч потоку яскравих заяв та відгуків, котрі поширилися в Україні, висновок прокурора Міжнародного кримінального суду не є остаточним вердиктом — це лише один із пунктів «Звіту про дії з попереднього розслідування за 2016 рік», оголошених на підготовчому етапі для самого провадження. До того ж МКС не кваліфікує акт аґресії Росії проти України як імовірний злочин для свого розслідування: згідно з цитатою зі звіту, це «контекст» для розслідування злочинів, котрі належать до юрисдикції суду — «вбивства і викрадення», «жорстке поводження», «арешти та судові процеси». Зрештою, суд наразі йде етапом вивчення матеріалів і ще не відкрив самого провадження. Тобто шлях Кремля до Гааґи буде не таким швидким, як багатьом би хотілося.

Голова правління Центру громадських свобод і координатор ініціативи «Євромайдан SOS» Олександра Матвійчук розповідає Z про те, яку правову силу має висновок прокурора МКС щодо воєнного конфлікту між Україною та Росією; про те, якими є перспективи, що суд таки почне розслідування не лише у справі Криму, а й щодо злочинів, скоєних проти учасників Революції гідності, та злочинів, учинених бойовиками на Донбасі; а також про ймовірність притягнення Путіна до відповідальності у Гаазі.

ДЛЯ РОСІЇ ЦЕ СЕРЙОЗНИЙ ДЗВІНОЧОК

– Олександро, яким є правовий статус документа, що його оприлюднив прокурор Міжнародного кримінального суду? В Україні окремі пункти звіту сприйняли з бурхливим схваленням, але наскільки він вагомий з погляду права?

– Це щорічна доповідь, котру прокурор Міжнародного кримінального суду готує для публічного звітування про стан розгляду справ, які перебувають на стадії попереднього вивчення. Тобто основне розслідування ще не почалося, а всі ці справи вивчаються на предмет відповідності юрисдикції суду. Справи можуть перебувати на цій попередній стадії роками. Тому треба ставитися до цього звіту як до документу із попередніми висновками. І йдеться, власне, не про висновки суду як міжнародно-кримінальної судової інстанції, а про позицію прокурора на цьому етапі. З іншого боку, ми в Україні мусимо ставитися до звіту як до вказівника, котрий вказує нам на докази, яких офісу прокурора бракує для того, щоб прийняти рішення про перехід на наступну стадію — до самого розслідування.

– Які правові наслідки того, що канцелярія прокурора прирівняла окупацію Криму до збройного міждержавного конфлікту? Чи міжнародні політичні або правові інстанції (для прикладу) можуть покликатися на цей звіт? Яким є предметний наслідок констатації конфлікту?

– Насамперед це має значення для самого суду і для внутрішніх процедур Міжнародного кримінального суду. Тепер суд вивчатиме, чи те, що відбувається у Криму в рамках міжнародного збройного конфлікту, підпадає під злочини, передбачені Римським статутом, і відповідає критеріям масштабності та систематичності характеру цих злочинів, щоб вони були визнані воєнними. Звичайно, це ще не остаточне рішення, тому що мають бути дотримані й інші умови.

Щодо використання цього звіту в риториці на рівні міжнародних інстанцій, то я переконана, що це матиме ефект. На тижні розглядалася резолюція щодо Криму на Третьому комітеті ООН, невдовзі вона розглядатиметься Генеральною асамблеєю ООН — і для багатьох країн констатація збройного конфлікту та серйозних порушень прав людини державою-окупантом буде одним із арґументів, котрий спонукатиме голосувати за цю резолюцію. Авторитет Міжнародного кримінального суду, хай би що говорила ображена Росія, є надзвичайно високим.

– Як Ви оцінюєте остаточну відмову Володимира Путіна від Римського статуту? Чи випадково, що заява Кремля пролунала наступного дня після оприлюднення звіту з Гааґи?

– Важко відмовитися від участі в структурі, членом якої ти не є. Але причини заяви Володимира Путіна про те, що вони і не будуть членами Міжнародного кримінального суду, зрозумілі. Висновки офісу прокурора вибивають з-під ніг російської пропаґанди підґрунтя для тверджень, начебто в Криму відбулося «мирне возз’єднання з батьківщиною». Адже це все ж таки міжнародний збройний конфлікт, і цей конфлікт вважатиметься чинним аж до моменту припинення окупації. Це оголосив не якийсь політичний орган, не конкретний політик — а представник міжнародного механізму правосуддя, навіть якщо поки що йдеться про формат попереднього звіту. Вага цього висновку — абсолютно інша, тому Росія відреагувала на нього роздратовано. Насправді для Росії це доволі серйозний дзвіночок.

– У прокурорському звіті анексія Криму ввійшла до розділу «Контекст ситуації», натомість у рубриці «Ймовірні злочини» перелічено правопорушення зовсім іншого кшталту: «утиски кримських татар», «вбивства і викрадення», «арешти та судові процеси» тощо. В Україні ж сподіваються, що міжнародний трибунал покарає російське керівництво саме за вторгнення до України. Чи анексія Криму належить до підслідності МКС?

– Юрисдикція суду, згідно з Римським статутом, поширюється «на найбільш серйозні злочини, котрі викликають тривогу всієї міжнародної спільноти». Якщо відкриємо Римський статут, то побачимо чотири злочини: геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності і злочин аґресії. Стаття про збройну аґресію, хоча й передбачена у Римському статуті, проте вона не вступила у силу. Для того, аби суд почав розглядати справи саме за цією статтею, треба, щоб країни-учасниці Міжнародного кримінального суду ратифікували Кампальські поправки 2010 року і визначили певну процедуру, якої наразі бракувало.

До речі, це викриває іншу проблему. Україна не матиме впливу на прийняття цього рішення, тому що вона так і не приєдналася до Міжнародного кримінального суду. Це якраз один із арґументів для України на користь того, щоб якомога швидше ратифікувати Римський статут, стати членом МКС та додати ще один голос за вступ у силу цих поправок. На жаль, Україна зайняла дуже дивну позицію й сидить на шпагаті: з одного боку, ми скерували дві декларації в Міжнародний кримінальний суд (за якими сьогодні він і розпочав попереднє вивчення ситуації), а з іншого боку — ми не є повноправними членами суду, не можемо голосувати, не маємо жодних прав, а маємо лише обов’язок співпрацювати із судом, до якого самі ж звернулися з проханням допомогти у розслідуванні.

– Коли Верховна Рада розглядала зміни до Конституції в частині правосуддя (у цих змінах передбачено, що Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, але не швидше ніж за три роки), то доповідачі пояснювали, що відтермінування пов’язане з потребою уникнути ризику притягнення до відповідальності учасників антитерористичної операції.

– Це свідчить про абсолютне нерозуміння принципів роботи Міжнародного кримінального суду. Суд уже почав вивчати матеріали, і якщо він побачить, що були вчинені злочини такого рівня, котрі підпадають під його юрисдикцію, то застереження Верховної Ради [з відкладеною імплементацією] ні на що не вплине.

Ми мусимо розуміти: не всі тяжкі злочини, скоєні на Донбасі, підпадають під юрисдикцію суду. До того ж Міжнародний кримінальний суд працює за принципом комплементарності. Він візьметься за розслідування справи лише тоді, якщо Україна сама не проведе розслідування і не встановить, що ж насправді відбулося. Підстава втрутитися для Міжнародного кримінального суду лише одна — якщо він отримує переконливі докази, що розслідування ведеться лише для «галочки» і країна нічого не робить для покарання винних. Якщо політики бояться, що участь Міжнародного кримінального суду у розслідуванні злочинів, які вчиняли представники українських збройних сил, нестиме для нас загрозу — то це додатковий стимул провести якісне розслідування і покарати винних.

Злочини, котрі мають місце на Донбасі, як правило, вчиняються руками рядових виконавців. Натомість Міжнародний кримінальний суд зосереджується не на рядових виконавцях, а на особах, котрі віддають накази або іншим чином уможливлюють їх вчинення. «Клієнти» суду — це президенти, прем’єр-міністри, командування, тобто ті top-officials, які з тисячі виконавців побудували смертоносну машину.

Міжнародний кримінальний суд, як це не парадоксально, створений для того, щоби бути непотрібним. Він висить, як дамоклів меч, над країною: суд не розслідує весь масив справ, а підштовхує. Якщо ти не хочеш, щоби втрутилося міжнародне правосуддя — виконуй покладені на тебе обов’язки.

Власне, ми мусимо ж усвідомлювати, що Російська Федерація розпочала війну для того, щоб зупинити Україну на шляху до демократичних перетворень. Виграти цю війну, використовуючи методи Росії, тим самим перетворюючись на Росію, — немає жодного сенсу. Бо тоді не ясно: за що ми боремося?.. Тому я переконана, що це дійсно обов’язок Української держави — якщо вчинено злочин проти громадянина, то слід провести ефективне розслідування і притягнути винних до відповідальності. Звичайно, із врахуванням передбаченого в ККУ поняття «крайньої необхідності», яка стає особливо актуальною під час воєнних дій.

– Але ж природа українського звернення до МКС зовсім інша. Ми не «розписуємося» у небажанні провадити розслідування, а шукаємо сильніший судовий інструмент, намагаємося створити додаткову леґітимність.

– Коли ми говоримо про злочини, які вчиняються російськими військовими на території Донбасу, або про злочини на території окупованого Криму, то тут, зрозуміло, Україна обмежена у можливостях провести розслідування і притягнути цих людей до відповідальності. Міжнародний кримінальний суд починає розслідувати справи, якщо держава не хоче або ж не може ефективно проводити розслідування сама. Невже ми, говорячи про анексію Криму або гібридну війну на Донбасі, можемо самотужки притягнути до відповідальності людей, які цю війну розпочали? Може, вони не своїми руками катували людей і кидали мирне населення до підвалів — але вони зробили все це жахіття реальністю. Ми знаємо, в якій країні сидять ці люди і які посади вони займають. Тому Україні нічого не залишається, як апелювати до міжнародного правосуддя.

– Олександро, Ви на початку нашої розмови говорили про те, що прокурорський звіт має дати нам «підказки», в який спосіб доповнити і посилити подання, — йдеться про злочини, скоєні проти учасників Євромайдану і під час війни на Донбасі. Деталізуйте, що маєте на увазі.

– У мене перед очима 189-й пункт звіту: «Канцелярія прокурора зазначає, що в рамках подій на Майдані Незалежності мали місце випадки серйозного порушення прав людини, і висловила готовність переглянути свій попередній аналіз в світлі нових свідчень». А що саме «переглянути»? Минулого року офіс у аналогічному звіті, в якому тоді фіґурували лише питання Євромайдану, констатував, що канцелярія дійсно ознайомилася з наданими матеріалами, але, згідно з [Римським] статутом, їй бракує доказів, які би дали можливість стверджувати, що напад на представників мирного населення дійсно був систематичним і мав масовий характер. Цю тезу треба ретранслювати таким чином: «Україно, якщо ти хочеш, щоби це попереднє рішення переглянули, тоді треба підготувати матеріали і подати до канцелярії прокурора, які б свідчили про системність і масштабність цього нападу».

Те саме по Донбасу. Зараз офіс продовжує вивчати, чи йдеться про міжнародний конфлікт чи неміжнародний конфлікт. На цьому етапі для Міжнародного кримінального суду важливо встановити факт підтримки російськими органами влади незаконних збройних формувань у формі постачання озброєнь, обладнання, персоналу, фінансів, довідатися, чи з Москви здійснювали управління операціями, чи надавали допомогу у плануванні воєнних дій. Ми знаємо, що так воно і є, але офіс прокурора не приймає рішення на основі здогадок, чуток або матеріалів засобів масової інформації, тому що це судова інстанція, котра працює на іншому рівні арґументації. Офіс прокурора на етапі попереднього вивчення справи досліджує переважно лише ті матеріали, котрі до нього надходять, а вже на наступному етапі здійснює самостійну роботу у формі розслідування. Тому для нашої держави це, знову ж, звучить так: «Україно, підготуй докази, котрі би вказували, що органи російської влади здійснюють контроль над незаконними збройними формуваннями, фінансують бойовиків, передають їм техніку і планують з ними воєнні операції тощо».

– Чому взагалі важливо з’ясовувати, чи конфлікт є міждержавним або неміждержавним? Хіба це має значення для того, щоб покарати якогось генерала абощо?

– Це має значення для встановлення винуватців, для розкручування ланцюга наказів до цих top-officials. Адже якщо конфлікт не є міжнародним, то це означає, що ланцюг наказів упреться в людей, котрі організовують ці злочини на місцях. А якщо ми говоримо про міжнародний конфлікт, це означає, що ланцюг наказів вийде за межі території держави, а далі — хтозна-куди… У нашому випадку ми точно знаємо, що він приведе у Кремль.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

Матеріал опубліковано 17.11.2016: http://zbruc.eu/node/58836

«Самостійна робота» для України: перед якими викликами постане держава у наступні 25 років?

Серпень 25, 2016

Шостий виклик: формування громадянського суспільства та євроінтеграція

Нещодавно вийшла доповідь Freedom House, згідно з якою, Україна з часів Незалежності перебуває у перехідному періоді формування громадянського суспільства, у так званій зоні турбулентності. Проте вона є одним з небагатьох виключень з-поміж пострадянських країн, яка демонструє чіткий тренд на демократичний вибір та цінності, притаманні європейським країнам, ідеться в дослідженні.

Українське суспільство в перспективі не лише інтегрується до Європи, а стане одним з ключових носіїв її цінностей, вважає голова правління «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук.

«Європа, як ми бачимо зараз, нездатна адекватно реагувати на кризи, на виклики, які ставить історичний час, намагається дати прості відповіді на складні запитання. До прикладу, конфлікт у Сирії – вирішити шляхом вдосконалення міграційного законодавства, не вирішуючи саму суть проблеми, – стверджує Матвійчук. – Україна тут демонструє зовсім інший підхід, бо українці – чи не єдиний народ, який під час Майдану продемонстрував, що за цінності, на яких побудоване європейське суспільство, готовий проливати кров і гинути під прапорами Європейського союзу. Тому тут ми могли б бути тією харизматичною громадянською нацією, яка принесла б до Європи дух цінностей, на яких сама Європа вона побудована».

Із повним текстом статті можна ознайомитись на сайті “Радіо Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27942036.html

Доповідь Голови правління ГО “Центр Громадянських свобод”

Серпень 25, 2016

“Щоб бути ефективними, мало проводити моніторинги і працювати з міжнародними організаціями. Потрібно виходити з правозахисного гетто і залучати до нашої роботи звичайних людей. Так це складно. Потрібно вчитися бути зрозумілими звичайним людям, пояснювати їм чому права людини для них важливо, продумувати що і як вони можуть робити, відходити від традиційних і шукати нові інструменти. Але розвивати демократичне законодавство та практики в країні неможливо без громадян, здатних захищати свої права та інтереси” -Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод

Подумайте двічі: правозахисниця назвала необхідні дії після затримання Панова в Криму

Серпень 12, 2016

Правозахисниця Олександра Матвійчук пояснила, як варто діяти Україні після затримання “диверсанта” Євгенія Панова в Криму, а також те, які кроки необхідно зробити родині українця.

Про це йдеться у блозі Матвійчук на “Обозревателе“.

Правозахисниця наголосила, що, незалежно від того, як Панов потрапив до Криму, спочатку треба убезпечити людину від поширеної серед російських “правоохоронців” практики тортур для отримання “свідчень”.

“Родині невідкладно треба знайти надійного захисника з російським адвокатським свідоцтвом, який вимагав би зустрічі з Євгеном Пановим. Досить імовірно, що прямо зараз у Криму перебувають російські адвокати, відомі своєю роботою в захисті ув’язнених із політичних мотивів”, – зазначила Матвійчук.

Вона наголосила, що МЗС України повинен призначити в консульстві в Росії відповідального за захист громадян України у тимчасово окупованому Криму, щоб до арештованих на цій території мав доступ представник української держави.

“Незважаючи на те, що Росія послідовно відмовляє в доступі до окупованної території, моніторингова місія ООН із прав людини та спеціальна моніторингова місії ОБСЄ в Україні, які наділені мандатом на роботу в Криму, повинні відвідати Євгенія Панова в СІЗО, а також інших затриманих із “групи українських диверсантів”, – написала Матвійчук.

Вона додала, що європарламентаріїям із групи друзів України варто надіслати офіційні запити на ФСБ у Криму, вимагаючи інформацію про стан здоров’я заарештованого, а також умови утримання, доступ медиків, адвокатів.

“Загалом, ще раз нагадую, треба двічі подумати перед тим, як їздити в окупований Криму і в Росію”, – наголосила Матвійчук.

Як повідомляв “Обозреватель”, 10 серпня ФСБ Росії заявила прозапобігання в окупованому Криму “терористичним актам”, що нібито підготовлені Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України.

За інформацією російської сторони, одним із затриманих “українських диверсантів” виявився житель міста Енергодар Євген Панов, якого окупанти звинуватили в організації терактів у Криму.

Знайомі і колеги Панова заперечують те, що він міг бути диверсантом-розвідником, оскільки не мав достатньої фізичної підготовки.

11 серпня в окупованому Сімферополі так званий Київський районний суд заарештував Панова на два місяці.

Пізніше ЗМІ дізналися, що інкримінують Панову.

Інформація розміщена на сайті “Обозреватель” 11.08.2016: http://ukr.obozrevatel.com/politics/56024-podumajte-dvichi-pravozahisnitsya-nazvala-neobhidni-dii-pislya-zatrimannya-panova-v-krimu.htm

Олександра Матвійчук: маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Липень 30, 2016

Відома українська правозахисниця Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод (організації-засновниці Групи громадського спостереження “ОЗОН”) координаторка Євромайдан SOS, поділилася ізГромадським Простором враженнями від суспільства постМайдану, розповіла, звідки шукати сили, аби продовжувати боротися за гідність, свободу та права людини, а також запросила до групи громадського спостереження “ОЗОН”.

Довідково: Група громадського спостереження “ОЗОН” – добровільне об’єднання активних громадян – передусім, громадських активістів, юристів, журналістів, які усвідомлюють важливість якісного громадського контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів.

Громадський простір: Олександро, розкажи, будь ласка, як виникла ініціатива «ОЗОН», з чого вона почалась?

коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей

Олександра: Група громадського спостереження «ОЗОН» – це спроба інституалізувати в Україні систему громадського контролю. Що означають ці кілька складних слів? Це означає, що ми амбітно поставили собі за мету створити такий механізм, до якого може доєднатися будь-яка людина, незалежно від її досвіду, спеціалізації, фаху, наявності чи відсутності громадського бекграунду, для того, щоб контролювати дії влади. Це дуже важливо, тому що, з одного боку, коли громадськість контролює дії влади, вона допомагає покращувати роботу певних державних органів, наприклад, поліції, судів, місцевої влади. А з іншого – коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей, який у нас в країні перевернутий з ніг на голову. Тобто люди починають ставитися до влади як до найманого менеджера, змінювати цей сакральний підхід, ніби влада – це щось освячене, дане нам вище, і привчають до цього владу. Коли ми започатковували групу громадського спостереження «ОЗОН» на початку 2013 року, то використовували моделі роботи схожі з тими, які започаткували російські правозахисники. Ми хотіли, щоб контролювати владу в Україні стало модним: людина встала вранці, почистила зуби, поснідала, пішла на роботу, ввечері щось зробила, а потім певну кількість часу приділила громадському контролю.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Загалом, Вашу ідею можна назвати суголосною ідеям Майдану, тобто це те, що могло би стати одним із інструментів після нього. Чи багато долучилось до Вас активістів після Майдану?   

Олександра: Звичайно, під час Майдану до групи громадського спостереження «ОЗОН» було надзвичайно велике долучення людей. До Майдану озонівці моніторили дії поліції під час мирних зібрань. Я пам’ятаю, що під час заходу і заборони мирного зібрання під Межигір’ям, резиденцією колишнього президента Віктора Януковича, ми листувались декілька місяців з усіма силовими органами, щоб з’ясувати, хто ж були ті невідомі люди в чорному без розпізнавальних знаків, без будь-яких шевронів, які оточили учасників мирного зібрання колом, потім забрали кількох в автобус, заарештували і не представлялись, не відповідали на питання спостерігачів. Вже дійшло до абсурду, ми говорили: «Слухайте, це ж резиденція Президента, а там невідомі люди в чорному ходять, хто це?» – виявилось пізніше, то був «Беркут». Тобто до Майдану ми вже мали напрацьований досвід і бачили системні порушення, які здійснює поліція, суди та інші представники державної, місцевої влади стосовно мирних зібрань. А під час Євромайдану «ОЗОН» розширився ще на один спектр діяльності – це суди. Ви пам’ятаєте, що почалися масові затримання, і людей після побиття везли не в медичну частину, а в суд, не повідомляючи адвокатів і рідних. Озонівці чергували в судах, тому що суди йшли нон-стоп – о першій, третій годині ночі, о п’ятій ранку, ніколи не знаєш, куди кого привезуть. Власне, тоді до нас пішов величезний потік людей, які сказали, що вони готові здійснювати моніторинг. Насправді, як я пояснювала на початку, модель «ОЗОН» – це модель для будь-якої людини, яка пройде інструктаж, не обов’язково бути юристом або знати на пам’ять Конвенцію з прав людини. Досвід Майдану засвідчив, що зрозуміти, що є порушення прав на справедливий суд, може і звичайна людина по тому, що не допускають адвоката, що в клітці побита людина навіть не сидить, а лежить від побиття, а суд виносить рішення про запобіжний захід – цього достатньо, щоб побачити основні порушення права на справедливий суд. Зараз, після Євромайдану, ми розширюємось на діяльність органів місцевого самоврядування, але не відслідковуємо ефективність їхньої роботи або певні корупційні речі, а дивимось на їхню доступність, на скільки виконуються норми доступу до інформації, оскільки право на доступ до інформації – це також важливе право людини.

Громадський простір: Назва «ОЗОН» – це якась символіка чи абревіатура, що означає «ОЗОН»?

як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства

Олександра: Насправді, я говорила, що ми створювали «ОЗОН» за прототипом російських колег, у них називається «ОГОН», у Білорусі, до речі, «ОГРАНА» – це все абревіатури, вони розшифровуються. Наприклад, «ОГОН» – Объединенная Группа Общественного Наблюдения. У нас це не абревіатура. Коли ми намагались зробити абревіатуру, у нас вийшов ВАГОН, і ми вирішили, що це не дуже цікаво. Після тривалих дискусій ми зупинились на назві «ОЗОН», тому що подумали, що тут є певна символіка: як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства. Тому що люди, які не контролюють владу, навіть якщо вона приходить з німбом на голові, неминуче зіштовхнуться з ситуацією, що німб відпаде, і у влади виростуть роги.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Які основні, найактуальніші порушення Ви зараз спостерігаєте?

Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати

Олександра: Якщо говорити по темі мирних зібрань, то одне з основних порушень стосовно дій поліції – це невміння виконувати позитивний обов’язок із захисту свободи мирних зібрань. Що я маю на увазі? Слава Богу, вже менше випадків, коли ми бачимо застосування необґрунтованого насилля зі сторони поліції до учасників мирних зібрань, але цього недостатньо. Треба захистити учасників від інших людей, які намагаються перешкодити мирним зібранням і реалізації їхньої свободи, треба захистити людей від певних провокацій. Ми живемо в час, коли йде війна, розпочата Російською Федерацією, тому може бути все що завгодно, навіть в нібито невоєнному Києві. Яскравий приклад – це було 31 серпня 2015 року, коли під парламентом відбувалось одночасно кілька мирних зібрань: частина людей вийшли, щоб голосувати проти внесення змін до Конституції щодо особливого статусу Донбасу, хтось вийшов за легалізацію зброї, хтось ще за щось – там було одномоментно кілька мирних зібрань і близько 400 людей. Правопорядок, за нашими підрахунками, забезпечували теж близько 400 представників поліції – це ті, які були там по периметру, і ще, зазвичай, вони ставлять додаткові загони, які швидко можуть в разі чогось підійти. Ми були свідками того, як агресивні дії почали здійснювати кілька десятків людей. Тобто робота поліції в даному випадку – це виконання простої поліцейської операції – виїмка, відрізання людей, які агресивно налаштовані, від інших учасників протесту, які мирно його здійснюють, і далі вже зрозумілі поліцейські процедури. Цього не було зроблено, і ми бачимо, до чого це призвело: полетіла граната, четверо людей загинуло, 178, здається, було поранено. Вже після цього 18 людей було заарештовано з великими порушеннями – про це окремо. Це проблема. Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати.

Громадський простір: Ваша ініціатива суто київська, чи Ви працюєте так само з регіонами?

Олександра: Ми тісно працюємо з регіонами. Минулого року ми провели кілька навчань в різних регіонах: Дніпропетровськ, Суми, Одеса, Львів. Ми передаємо цю методику, адже нею можна користуватись і самостійно. Будь-яка громадська організація, більше того, будь-яка людина, для своїх власних потреб або як хобі може прийти на судове засідання, яке її цікавить, проаналізувати його, або подивитись, як поліцейський на вулиці поводиться. Звичайно, для тих, кому цікаво це робити разом з нами, ми запрошуємо доєднатись до групи громадського спостереження «ОЗОН».

Дивіться також:  Принципи громадського моніторингу за мирними зібраннями (ВІДЕО)

Громадський простір:  Твоє враження від постмайданного суспільства: зараз в країні відбуваються реформи, ти відчуваєш якісь зміни, чи є вони в повітрі, в атмосфері, в озоні?

Я бачу багато носіїв змін

Олександра: Я бачу багато носіїв змін. Наше прекрасне майбутнє тільки окреслено в далечині, але держава будується нині, як сказали наші попередники. Я бачу чітко, що і під час Майдану, і після – це був драматичний час, який дозволив людям розкрити свої найкращі якості і став стимулом для активізації сотень тисяч людей. Я, чесно, із захопленням завжди про це розповідаю, тому що бачу, як на моїх очах створюються і працюють вже роками горизонтальні ініціативи – це звичайні люди, які об’єднались і які, по суті, виконують державницькі функції: допомагають армії, годують і влаштовують переселенців, створюють центри аеророзвідки, документують воєнні злочини і представляють докази російської агресії на міжнародному рівні. Це, насправді, фантастично, це називається енергією Майдану, і це те, що дає мені надію, що Україна вийде з цього зачарованого кола, по якому ми вже багато років ходимо і яке називається «країна в транзитному періоді», зможемо зробити якісний стрибок і вийти з цієї ями. Насправді, надії на політичну еліту у мене не досить великі. Після Майдану перезавантаження політичних еліт не відбулось: владу отримала опозиція, яка в рази краща, звичайно, ніж режим Януковича, але має багато схожих хвороб і тенденцій. Тому надія в мене тільки на громадянське суспільство, яке змусить навіть нинішню владу рухатись в напрямку демократичних перетворень.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Третій сектор, який ми знаємо до Майдану і після Майдану – його обличчя вже змінилося…  Але як зберегти цю енергію Майдану, бо чуємо час від часу і про втому, і про виснаження, розчарування, тощо?

Олександра: Звичайно, це питання ми також ставимо перед собою, саме тому у нашої організації є кілька відповідей, а у кожної громадської організації, насправді, можуть бути свої. Одна з відповідей – це група громадського спостереження «ОЗОН» – це не постійна робота, це може бути періодична діяльність, яка залежить від тебе. Ми кидаємо в розсилку ті чи інші події в різних містах і говоримо людям: «Кому цікаво долучитися, долучайтесь». Ми проводимо кілька кампаній. Одна з найвідоміших, яку веде Євромайдан SOS – це кампанія «Let My People Go» на захист людей, ув’язнених за політичними мотивами. Загалом, дуже важливо, щоб люди продовжували щось робити, щоб вони досягали якихось маленьких результатів. Наприклад, маленьким результатом може бути навіть відповідь від політв’язня про те, що він отримав кілька сотень листівок і просто вражений. Люди, які це організовували, відчувають, що зробили щось конкретне: вони подарували сили цій людині, щоб вона більш стійко переносила неволю. Ми всі переконані, що рано чи пізно їх відпустять, але до цього моменту треба зберегти сили, бо ніколи не знаєш, коли саме це буде. Зберегти енергію Євромайдану і розширити її – це, насправді, дуже важливе завдання. За соціологічними опитуваннями – я була здивована – ось цей вибух енергії Євромайдану значною мірою, як пояснювала Ірина Бекешкіна, пов’язаний з тим, що активні стали ще більш активними. Зрозуміло, що так – на надриві, довго працювати не можна. Ми так працюємо вже другий рік, і це дійсно складно. Нам треба розширювати наше коло, нам треба витрачати зараз час не на те, щоб робити щось самим, а щоб залучити нових людей до того, що ми робимо, тоді ми будемо більш успішними.

Громадський простір: Зараз особливо актуально, мені здається, говорити і про національну ідею. Ми проводимо декомунізацію, процеси очищення від ганебного минулого, але на чому будувати теперішнє, на яких цінностях будувати майбутнє?

можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини

Олександра: Це питання, на яке, мені здається, Євромайдан частково дав відповідь. Адже коли ми бачимо результати соціологічних опитувань про те, чому відбулись наймасовіші протести, наприклад, 1 грудня 2013 року – люди вийшли вже не тому, що раптово призупинили євроінтеграцію, – що для мене, наприклад, означало зближення з Москвою і було абсолютно неприйнятним, оскільки я давно працюю в регіоні пострадянських держав і бачу, що відбувається на теренах Росії, – люди вийшли, тому що вони хотіли жити в країні, в якій поліція не б’є студентів – це суто правозахисний лозунг. Люди вийшли, тому що вони відчували гідність, люди вийшли, бо хотіли заявити про те, що вони вільні і не бояться. Такий доволі драматичний момент: я довго не могла зрозуміти, чому люди, коли почався розстріл, піднімались вгору по Інститутській. Я розпитувала людей, які вижили. Ну, для мене зрозуміло, як це відбувалось тактично: побігли кордони міліції, люди почали автоматично займати простір. Але один чоловік, – це було в документальному фільмі, який ми презентували за результатами розповідей, – сказав таку річ, яка мене здивувала: «Люди хотіли подивитись, хто в них стріляє». Далі я говорила з однією близькою людиною, ми обговорювали цей момент, і він мені сказав: «Уяви собі, якщо б в Казахстані люди вийшли і їх почали розстрілювати, що б вони зробили?»Я сказала: «Розбіглися б», – це логічно. «Уяви собі, що було б в Москві, якби люди вийшли, і по них почали стріляти, що б вони робили?» – «Розбіглись би, бо перший інстинкт, базовий – зберегти життя». І я думаю: «Яке треба мати відчуття свободи для того, щоб не боятись іти вгору, щоб подивитись, хто в тебе стріляє?» – це щось поза межами будь-яких інстинктів самозбереження. Тому я переконана, що можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Можливо, наостанок окремий меседж від твого серця – що би нам допомогло все ж таки зберегти цю енергію, не здаватись, не падати від втоми і продовжувати йти?

ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Олександра: Знаєте, завжди допомагає… Я спеціально розкажу цю історію, для того щоб знизити емоційність своїх попередніх відповідей: завжди допомагає порівняння з тим, кому гірше. Коли ти дивишся, в яких умовах працюють інші люди… Ну, добре, дехто не знає, як працюють правозахисники в Російській Федерації або Білорусі – поїдьте на звільнені території Донбасу, подивіться і запитайте у місцевих активістів, що їх тримає, що вони вже другий рік продовжують боротись як проти байдужості національної влади, так і проти місцевої кон’юнктури. Це завжди допомагає трошки отверезіти і зрозуміти, що, насправді, все в твоїх руках, у тебе набагато більше можливостей, набагато більше інструментів, і ти дійсно можеш щось зробити. Перепрошую, ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети, вирватися з цього кола і все-таки планомірно будувати демократичну країну. Насправді, моя єдина порада – не здаватися та вірити в себе. У Вацлава Гавела був блискучий вислів, суть якого полягає в тому, що надія – це не впевненість, що все буде гарно, але  розуміння того, що всі твої зусилля мають сенс.

Розмову вела Любов Єремічева,
Робота над текстом Ірини Гузій

Українофобія в Криму. На що робить ставку Кремль

Червень 24, 2016
Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит”

Реінтеграція Криму – це не тільки повернення території. Ключовий елемент стратегії – люди. І Росія це добре розуміє, тому докладає зусиль, аби нам не було кого повертати: виховує українофобію через телевізор, змінює демографічний склад населення, що само по собі є воєнним злочином. І до всього – методично знищує незалежне громадянське суспільство, яке мало б стати одним із ключових чинників реінтеграції. Зберегти його хоч у якомусь вигляді – наше завдання.

Вже більше двох років ми ведемо моніторинг політичних переслідувань в окупованому Криму. Арсенал репресій доволі широкий: людей арештовують, у їх будинках проводять  обшуки, забороняють проведення мирних зібрань, фабрикують кримінальні та адміністративні справи. Окупаційна влада не гребує викраденням, залякуваннями, побиттям та катуваннями. Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчати.

У ситуації, коли прямо вплинути на ситуацію досить важко, а міжнародна спільнота обмежується тільки гнівними резолюціями, простих шляхів збереження залишків громадянського суспільства на півострові просто не існує. Водночас, є кілька напрямів роботи.

По-перше, треба долати інформаційну ізоляцію Криму. Люди на півострові повинні мати можливість отримувати іншу від прокремлівської інформацію доступною для них мовою. Паралельно мають бути надані інструкції щодо того, як обійти блокування сайтів, якщо мова йде мовлення в інтернеті. Різні питання Криму мають бути в топі політичного порядку денного, про них має писати українська преса. Слід розвивати зв’язки із релігійними, професійними, культурними спільнотами на теми, які становлять предмет їхнього інтересу. Людям, які зберегли українське громадянство, слід максимально спростити адміністративні процедури методами онлайн-врядування.

Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчатиПо-друге, кримська молодь повинна мати доступ на пільгових умовах до освіти на материковій Україні. Навчальні заклади різного рівня повинні запровадити дистанційні програми, орієнтовані на Крим. Потрібно збільшити кількість спеціалізованих навчальних закладів, на зразок переміщеного до Києва Таврійського університету, які б враховувати різницю в шкільних програмах України та Росії. Їх слід розглядати в якості комунікаторів із Кримом, адже у студентів залишаються друзі та родини на півострові, а також як базу для формування кримської еліти. Навчатися в цих закладах має бути престижно.

По-третє, Україна має навчитися захищати людей, які лишилися сам-на-сам з окупантами. Потрібно визначитися із рамками роботи для російських правозахисників у Криму, які можуть підключитися до практичного захисту переслідуваних людей на місці. Кейси людей, переслідуваних путінським режимом, мають постійно звучати на рівні міжнародних організацій. Причетні до цих переслідувань повинні розширювати список персональних санкцій. Органи державної влади мають провадити ефективне розслідування та збирати належні докази по цим фактам. Також потрібно розробити програму підтримки таких людей на території материкової України.

Загалом, відсутність продуманої політики до окупованого Криму може суттєво ускладнити у реінтеграцію цих територій у майбутньому. Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит” і посилати чіткий сигнал людям, що вона за них бореться.

Матеріал розміщений на сайті “Новое время” 24.06.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/ukrajinofobija-v-krimu-na-shcho-robit-stavku-kreml-155418.html

Заборона Меджлісу загрожує переслідуванням будь-якому кримчанину

Квітень 26, 2016

Заборона діяльності Меджлісу кримськотатарського народу може вплинути на всіх кримчан, а не лише на кримських татар. Про це у вечірньому ефірі Радіо Крим.Реалії повідомила глава правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

«Це дамоклів меч, який зараз буде висіти над кожною людиною, не обов’язково навіть кримським татарином. Що я маю на увазі? Тепер обкатані на Кавказі інструменти, такий конвеєр репресій, можна буде запросто використовувати в Криму. Будь-яку людину можна звинуватити в тому, що він співпрацює з «екстремістською організацією» Меджліс. Для цього абсолютно не потрібно жодних доказів», – сказала Матвійчук.

Правозахисниця додала, що «вражає швидкість», із якою підконтрольний Кремлю суд Криму заборонив діяльність Меджлісу кримськотатарського народу.

 Підконтрольний Росії Верховний суд Криму 26 квітня виніс позитивне рішення за позовом про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на території півострова. Це рішення може бути оскаржене протягом місяця.

Відповідач у цій справі – перший заступник голови Меджлісу кримських татар Наріман Джелял – заявив, що члени Меджлісу подаватимуть апеляцію.

Напередодні на засіданні суд долучив до справи рішення Наталії Поклонської про припинення роботи Меджлісу.

18 квітня Мін’юст Росії вніс Меджліс кримськотатарського народу до переліку громадських і релігійних об’єднань, діяльність яких у цій країні зупинена «у зв’язку зі здійсненням ними екстремістської діяльності». Цей крок засудили Україна, низка міжнародних організацій і правозахисників.

Прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що питання про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на півострові є «внутрішніми російськими питанням» і Росія не має наміру прислухатись до «рекомендацій» ззовні.

Верховна Рада України офіційно оголосила 20 лютого 2014 року початком тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією. 7 жовтня 2015 року президент України Петро Порошенко підписав відповідний закон. Міжнародні організації визнали окупацію і анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили низку економічних санкцій. Росія заперечує окупацію півострова і називає це «відновленням історичної справедливості».

http://ua.krymr.com/a/news/27699939.html

Як Україні не стати Росією

Березень 28, 2016

Ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс
У ці місяці ми згадуємо цілий ряд важких для нас дат. Це брутальний розстріл Небесної сотні, цинічна окупація та анексія Криму, початок кривавої війни в Донбасі. Це біль конкретних людей, які стоять у кожного з нас перед очима.

Сьогодні, можливо, навіть трохи важче, адже ми вже другий рік поспіль кожного дня вимушені битися одразу на трьох фронтах: боротися із владою за проведення реальних демократичних змін в країні; боротися із російською агресією, яка вже вкотре намагається позбавити нас свободи; та боротися із самим собою, щоб у цей драматичний час не забути про людську гідність і лишитися людиною. Це справді дуже складно.

Однак тепер ми на власному досвіді знаємо, що доля не посилає нічого такого, чого б ми не в силах були побороти. Зараз, як перед кожним із нас окремо, так і перед усім громадянським суспільством в цілому, стоять цілком конкретні виклики.

По-перше, відстояти країну у російській агресії і не перетворитися самим на Росію.

Україна знаходиться у стані війни, тож у суспільстві природньо зростає толерантність до насилля, а влада обмежує права людини. Проте варто пам’ятати, що усі обмеження прав людини мусять бути пропорційними і рухати нами має любов, а не ненависть.

У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність
Іноді доводиться чути, мовляв, війна усе спише. Ні, навпаки, під час війни ми маємо ще більш ретельніше вивіряти кожне слово та кожну дію на відповідність цінностям, за які боремося. Сам шлях досягнення мети теж багато чому важить. Адже ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс.

По-друге, добитися від влади демократичних реформ і самим не стати частиною старої системи.

Зараз країною керує «нова влада», яка, насправді, не така вже й нова. Це досить старі за своїми підходами політичні сили. Вони дещо розбавлені привабливими обличчями, серед яких також є люди з громадського сектору. Влада почала запрошувати до різноманітних рад реформ та у дечому вимушено прислухатися до нашої думки. Виникла ілюзія, що громадянське суспільство назавжди отримало потужний вплив на вироблення політики у країні. Але давайте подивимося не на здобуті нами успіхи, а на реальний результат реформ за два роки, і згадаємо, як швидко були знищені усі позитивні здобутки після приходу до влади Януковича.

Тому належить непоступливо вимагати кардинальних реформ, які матимуть незворотні наслідки. І лишити компроміси прерогативою політичних сил. У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність.

По-третє, розвиватися дуже швидко і не втрачати зв’язок із людьми та суспільством.

Соціологія говорить, що зростає розчарування. Це зрозуміло, адже люди дуже збідніли, багато чого втратили і схильні усе спрощувати. Однак таким чином ми можемо потенційно дійти до утвердження асоціативного ряду: Майдан – війна – розруха. Якраз на це і працюють наші недруги. Ми усі розуміємо, що у нас мало часу, тому відволікатися від роботи, бодай на секунду, – велика розкіш. Ми ніколи не будемо успішними, якщо нас не будуть підтримувати звичайні люди, які б підпирали плечима суспільні інституції. Для цього варто говорити та переконувати різних громадян, промовляти до них простою мовою та пропонувати зрозумілі способи залучення до громадської роботи.

Подолання цих викликів – наша з вами відповідальність, як людей, які в усьому покладаються на власні сили. І я дивлюся в майбутнє оптимістично, хоча і не вважаю його легким. Нам справді пощастило. Принаймні, ми маємо реальний шанс та кілька «секунд історичного часу» аби побудувати нашу країну такою, про яку мріяли, боролися та вмирали наші попередники.

Опубліковано на сайті “Новое время” 25.03.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/jak-ukrajini-ne-stati-rosijeju-105674.html

Міжнародний гібридний трибунал як відповідь на тотальну безкарність

Березень 17, 2016

Сьогодні правозахисні організації працюють у світлі викликів, які переживає Україна. Мова йде і про жертв організованого режимом Віктора Януковича нападу на мирних учасників Євромайдану, і про наслідки збройної агресії Російської Федерації, що розпочала окупацію Криму та війну на Донбасі.

Ці екзистенційні виклики є новими для нашої країни, але далеко не унікальними для світу. Існує напрацьований досвід інших країн, які у свій час теж опинялися у ситуації, коли недореформовані органи влади не можуть впоратись із величезним масивом злочинів.

Правозахисники давно закликають владу ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду, що дасть можливість передати розслідування на окупованих територіях у руки міжнародного правосуддя. Ще одним варіантом, який можна впроваджувати паралельно, є залучення міжнародного елементу до національної правової системи через формування міжнародних гібридних трибуналів.

Насправді, такий варіант має цілий ряд вагомих переваг для України:

  1. Гнучкість моделювання, що проявляється у врахуванні національної правової системи та правової культури при створенні трибуналу, що дозволить уникнути загроз, які зумовлені специфікою українського контексту.
  2. Демонстративний ефект, що досягається розташуванням трибуналу в Україні, і робить процес видимим для суспільства та зручним для людей, які стали жертвами порушень.
  3. Розвиток спроможностей національної судової системи через позитивний вплив міжнародного механізму на систему українського правосуддя в цілому.
  4. Розширення можливостей примусу через співпрацю інших країн із трибуналом, що може мати вияв, наприклад, у вигляді практичної допомоги слідству.
  5. Легітимність в очах суспільства, що особливо важливо в умовах катастрофічно низької довіри до національних правоохоронних та судових органів. Багато жертв тортур на сході після звільнення навіть не звертаються до органів влади, бо просто не вірять у їх спроможність.

Яку б модель трибуналу ми не обрали, вона має ґрунтуватись на кількох підходах.

Насамперед, це мандат та його легітимація. Правозахисні організації цікавлять в першу чергу міжнародні злочини, але в Україні ще “провисає” боротьба з корупцією. Потрібно чітко визначити співвідношення цього механізму із Міжнародним кримінальним судом, який вже почав вивчення ситуації на Донбасі. Як програму максимум можна ставити собі за мету створення трибуналу на основі спеціальної угоди із ООН, що дозволить заручитися підтримкою всього міжнародного співтовариства.

Наступний підхід – це автономність. Дуже важливо, щоб трибунал, незалежно від обраної моделі був повністю незалежний від політичної волі держави, та убезпечений від негативного впливу при можливій зміні влади. Аби не повторювалася ситуація, яка зараз відбувається із Національним антикорупційним бюро (НАБУ). Так, 13 січня 2016 року президент України вніс зміни в Кримінальний процесуальний кодекс і тепер, розпочаті після Майдану провадження проти топ-корупціонерів не передаються НАБУ, а продовжуватимуться розслідуватись Генпрокуратурою.

Належить звертати увагу на спеціальний порядок добору суддів й персоналу. Правильно говорити про необхідність залучення міжнародних суддів. Але варто звернути увагу, що мусять бути чіткі правила та  критерії для відбору та призначення й українських суддів, слідчих та експертів.

Важливим підходом є замкнутість циклу. При створенні гібридного трибуналу Україні було б доречно передбачити у цьому суді спеціальний відділ прокуратури, який був би незалежним від національних органів розслідування та самостійно здійснював збір та аналіз  доказів, кваліфікацію діянь тощо.

Часовість як підхід змушує наперед визначити усі питання, які можуть виникнути після завершення роботи такого трибуналу. Наприклад, де будуть зберігатися архіви, якщо цей механізм тимчасовий.

Також дуже важливим підходом є спеціальний порядок фінансування. Це одна із основних гарантій незалежності трибуналу. Створення та функціонування такого механізму коштує досить дорого. Україна буде змушена залучати кошти донорів, в якості яких, як правило, виступають держави. А відтак обов’язково треба буде залучати ці держави до постійного контролю й аудиту над ефективністю їх витрачання.

Таким чином, аби у повній мірі використати можливості міжнародного правосуддя для подолання проблеми безкарності, насамперед необхідно внести зміни до Конституції України й прибрати з перехідних положень Конституції норму про те, що ратифікація Римського статуту відкладається на три роки.

Належить передбачити в перехідних положеннях Конституції можливість для створення конкретної моделі міжнародного гібридного трибуналу, яка має бути визначена в результаті широкої суспільної дискусії.

Також важливо гармонізувати національне законодавство, у першу чергу, Кримінальний кодекс України, із міжнародним гуманітарним правом. Платформа “Правозахисний Порядок Денний” вже розробила законопроект, який усуває основні його недоліки.

Це те, що влада має зробити у будь-якому разі, незалежно від того, на скільки затягнеться процес створення міжнародного гібридного трибуналу.

Ми чекаємо від вищих посадових осіб, від народних депутатів, від представників уряду підтримки цієї ідеї та політичної волі для її просування. Інакше це так і залишиться “нереалізованою можливістю”, що для держави, яка має за обов’язок захищати своїх громадян, в умовах гібридної війни є невиправданою розкішшю.

Виступ правозахисниці Олександри Матвійчук (Центр Громадянських Свобод) під час круглого столу “Зміцнення довіри до правосуддя у справах про корупційні, воєнні злочини і злочини проти людяності через залучення міжнародних суддів, обвинувачів і слідчих: іноземний досвід і українські потреби”

«Права людини «випали» з мінського процесу», — Олександра Матвійчук

Березень 1, 2016

На початку першої години програми спілкуємося з головою правління «Центру громадянських свобод», координаторкою ініціативи «Євромайдан-SOS» Олександрою Матвійчук, яка отримала у Відні міжнародну премію в галузі правозахисної діяльності «Democracy Defender Award-2016».

Василь Шандро: Пані Олександра отримала важливу міжнародну нагороду у галузі правозахисної діяльності. Розкажіть трохи про нагороду.

Олександра Матвійчук: Це нагорода, яка була ініційована 17-ма делегаціями демократичних країн в ОБСЄ. Вона присуджується за винятковий вклад у просування демократії і захист прав людини. У правозахисній сфері нагороду дають в двох випадках: якщо людина знаходиться в скруті, наприклад її ув’язнили за правозахисну діяльність (наприклад білоруський правозахисник Алесь Беляцкий); у моєму варіанті має місце другий випадок: коли нагороду дають представнику країни, яка проходить через бурхливі трансформації, народ цієї країни бореться за встановлення демократії, за те, щоб, як в нашому випадку, гасло: “Права людини понад усе” запрацювало.

Тетяна Трощинська: І, напевно, це ще майданчик для того, щоб людина, яка отримала нагороду, могла говорити зі світом.

Олександра Матвійчук: Я використала цей майданчик, аби говорити про ті нагальні проблеми, які відбуваються у нашій країні. Звичайно, я говорила про Крим. Лише за останні 2 тижні ми стали свідками арештів ще 4 людей, прокурорського позову до суду про заборону Меджлісу. Взагалі ситуація зараз у Криму така, що активісти сплять одягненими, знаючи, що по них можуть прийти з обшуками.

Попри те, що ОБСЄ консенсусна організація, нагально потрібно організувати постійну міжнародну присутність в Криму, які зможуть мати охолоджувальний ефект на порушення людських прав.

Василь Шандро: Ви повернулись з Відня, де отримували нагороду, про що говорили з колегами. Що у вас запитували?

Олександра Матвійчук: Питали про Мінські домовленості. Чому дотримання прав людини «випали» з процесу домовленостей? Це проявляється у трьох пунктах: звільнення заручників, які мали б бути звільнені ще 12 місяців тому згідно з другими Мінськими домовленостями. Далі — питання амністії. Не може бути тотальної амністії. Люди, які вчиняли воєнні злочини, не можуть бути не покарані. І останній пункт — вибори. Про які вибори може йтися, якщо на цій території не забезпечені базові права людини?

Ще я говорила про позитивні зміни в Україні, про реформи. Але зазначала, що вони половинчасті і носять не системний характер, мають недоліки.

unnamed

Тетяна Трощинська: З часу Майдану ваша організація переформатувала свою діяльність. Як вона змінилася?

Олександра Матвійчук: Зараз у нас менша кількість волонтерів, ніж під час Євромайдану. Це пов’язано з тим, що ми перейшли на напрям документування. Ми документуємо воєнні злочини, політичні переслідування в Криму і намагаємося допомогти постраждалим людям. Тому волонтери потребують певних знань. Треба вміти говорити з постраждалими людьми так, щоб не нанести їм повторну травму. І потім з цим знанням жити. Ми готуємо волонтерів, і тільки підготовлені люди можуть їздити, тим більше в Крим.

Василь Шандро: У вас є доступ, волонтери їздять в Крим?

Олександра Матвійчук: Остання поїздка мобільної групи була секретною в грудні. Ми збирали інформацію, якої нам не вистачало для кампанії «Let My people go», присвяченої ув’язненим громадянам України в РФ і Криму.

Василь Шандро: Що вам відомо про настрої всередині Криму?

Олександра Матвійчук: У нас є люди, які передають інформацію, що там відбувається. Це звичайні люди, це навіть не активісти. Загалом у нас складається враження, що Крим перетворили на полігон для відпрацювання авторитарних методів.

Василь Шандро: Тобто можна говорити, що Росія перетворила Крим на певну лабораторію?

Олександра Матвійчук: Так, з одного боку це було курортне місто, яке зараз перетворюється у військову базу. А з іншого — полігон для відпрацювання авторитарних тактик.

Василь Шандро: За два роки, очевидно, світ втомився від України, адже є ще й Сирія і багато інших проблем. Але все таки у зв’язку з чим на вашу думку таке зниження уваги?

Олександра Матвійчук: Наведу приклад. Уявіть: літо, комарі, які вас кусають і ви нічого не можете з цим зробити. Так само і світ втомлюється від прикрих новин з України. Що робити з РФ і як зупинити, от як цих комарів влітку, сказати складно, але нам, щоб втримати міжнародну підтримку, треба показувати, що ми її гідні. В цьому відповідальність як нашого уряду, так і нас — громадянське суспільство.

Василь Шандро: Вам не здається, що проблема полягає ще у самій безпорадності міжнародних партнерів, коли питання стосується Росії, її бізнесу і політики?

Олександра Матвійчук: Навіть у ситуації неспроможності механізмів, які створені у 50-х роках після війни, реагувати адекватно на виклики нового часу, ми маємо знаходити партнерів і вибудовувати адекватні відповіді на російську агресію і ті проблеми, з якими весь світ зіштовхується. Те, що називають українською кризою — на справді є відображенням світової кризи, яка зараз відбувається.

Звільнення полонених не може бути предметом торгу – правозахисник

Лютий 9, 2016

Матвійчук: якщо Франція та Німеччина займуть жорстку позицію, що полонені можуть до завтра не дожити, у нас будуть шанси їх звільнити
Київ – Україна разом із західними партнерами під час чергової зустрічі у «нормандському форматі» мають зайняти жорстку позицію і наполягати на безумовному та невідкладному звільненні полонених, які нині перебувають на окупованих територіях. Адже гуманітарна місія – пряме і головне завдання мінських угод, зазначила в ефірі Радіо Свобода голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

У Женевській конвенції міститься категоричний імператив, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності

– На ці стосунки поширюється міжнародне гуманітарне право, яке встановлює норми поводження з цивільними особами і комбатантами, а також правила застосування засобів і методів ведення війни. У Женевській конвенції, у частині про поводження з військовополоненими, міститься категоричний імператив, який говорить, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності. Тут варто сказати, що ми проводили дослідження і опитали 160 людей, які звільнилися із місць несвободи в окупованому Донбасі, ми вже стовідсотково знаємо, що про жодні суди, про жодні гарантії незалежності і безсторонності в тамтешніх «судових процедурах» мова йти просто не може. Лише одна цифра – 100% людей, яких ми опитали, не мали жодного способу правового захисту, в них не було ні адвоката, ні людини, яка б прийшла і хоча б назвала себе адвокатом.

– Ірина Геращенко відповідальність за долю українських полонених покладає на Росію. Крім переговорів, заяв представників влади на високому міжнародному рівні, що ще може зробити українська сторона для звільнення українських полонених?

Основне, що ми вимагаємо – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей

– Я згодна з тим, що ці маріонеткові режими військової диктатури контролюються Російською Федерацією. Можна побачили тих, хто годує ці режими, скільки Росія витрачає кожного місяця на їх утримання, відповідно, хто віддає накази і що робиться з тими лідерами незаконних збройних формувань, які виходять з цієї централізованої вертикалі, маю на увазі розправи над «Бетменом» та іншими одіозними персонажами. Мені здається, що Україна має докладати зусиль для консолідації і для укріплення позицій міжнародних партнерів у тиску на Російську Федерацію. Основне, що зараз ми як правозахисні організації вимагаємо і від України, і від Франції, і від Німеччини, і, зрозуміло, від Російської Федерації як учасників нормандського формату – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей. Ми говоримо про те, що це має бути виконано негайно. І жодним чином не залежати від проведення амністії або виборів, що роблять представники незаконних збройних формувань та Російська Федерація на переговорах. Якщо Франція та Німеччина займуть таку жорстку позицію, що ці люди можуть до завтра не дожити і тому ця умова має бути виконана негайно – у нас будуть якісь шанси на їх звільнення.

– Адвокат Надії Савченко Марк Фейгін написав, що не вірить у виправдувальний вирок суду щодо своєї підзахисної, однак, за його словами, Кремль може вийти із ситуації, видавши її Україні після вироку. Як Ви оцінюєте ймовірність обміну за результатами навіть таких формальних «судів»?

– Тут варто розвести дві речі. Коли ми говоримо про суди в Російській Федерації та коли ми говоримо про ілюзорні «суди» на території окремих районів Донецької і Луганської областей. За нашими дослідженнями, це взагалі «сіра зона». Якщо в Російській Федерації існують якісь симулякри: є установа з табличкою, на якій написано «суд», є людина, яка називає себе суддею, є якесь законодавство, яке порушується, але воно є, і є якийсь процес, хоча всі знають, що рішення вже винесено нагорі і ця людина в мантії нічого не вирішує, але по суті суд іде і можна навіть відвідати судові засідання. То в цій «сірій зоні» ніяких взагалі інституцій, які б мали натяк на захист прав людини, або норм, які можна було б застосувати, взагалі не існує.

Мінські домовленості ми не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань

​– Тобто дотримання навіть такої формальної процедури «суду» все одно, на Вашу думку, не допоможе обміну і звільненню цих людей, які утримуються в полоні?

– Тут найпростіший спосіб – це звільнення в рамках мінських домовленостей. Ми їх не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань. Звільнення заручників – це одне з нагальних гуманітарних питань.

Опубліковано 09.02.2016 на сайті “Радіо.Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27540841.html

Результаты поиска:

Гааґа наздоганяє Путіна

Грудень 3, 2016

Цього тижня офіс прокурора Міжнародного кримінального суду оприлюднив звіт, у якому прирівняв анексію Криму до міжнародного збройного конфлікту між Україною та Росією. Констатація цього факту відкриває шлях до розслідування в Гаазі воєнних злочинів та злочинів проти людяності на окупованому півострові й притягнення Москви до відповідальності. Не випадково, що відразу після оприлюднення звіту президент Росії Володимир Путін видав спеціальне розпорядження, в якому задекларував, що РФ не має наміру ставати учасником Римського статуту Міжнародного кримінального суду, хоча підписала цей документ у 2000 році.

Усупереч потоку яскравих заяв та відгуків, котрі поширилися в Україні, висновок прокурора Міжнародного кримінального суду не є остаточним вердиктом — це лише один із пунктів «Звіту про дії з попереднього розслідування за 2016 рік», оголошених на підготовчому етапі для самого провадження. До того ж МКС не кваліфікує акт аґресії Росії проти України як імовірний злочин для свого розслідування: згідно з цитатою зі звіту, це «контекст» для розслідування злочинів, котрі належать до юрисдикції суду — «вбивства і викрадення», «жорстке поводження», «арешти та судові процеси». Зрештою, суд наразі йде етапом вивчення матеріалів і ще не відкрив самого провадження. Тобто шлях Кремля до Гааґи буде не таким швидким, як багатьом би хотілося.

Голова правління Центру громадських свобод і координатор ініціативи «Євромайдан SOS» Олександра Матвійчук розповідає Z про те, яку правову силу має висновок прокурора МКС щодо воєнного конфлікту між Україною та Росією; про те, якими є перспективи, що суд таки почне розслідування не лише у справі Криму, а й щодо злочинів, скоєних проти учасників Революції гідності, та злочинів, учинених бойовиками на Донбасі; а також про ймовірність притягнення Путіна до відповідальності у Гаазі.

ДЛЯ РОСІЇ ЦЕ СЕРЙОЗНИЙ ДЗВІНОЧОК

– Олександро, яким є правовий статус документа, що його оприлюднив прокурор Міжнародного кримінального суду? В Україні окремі пункти звіту сприйняли з бурхливим схваленням, але наскільки він вагомий з погляду права?

– Це щорічна доповідь, котру прокурор Міжнародного кримінального суду готує для публічного звітування про стан розгляду справ, які перебувають на стадії попереднього вивчення. Тобто основне розслідування ще не почалося, а всі ці справи вивчаються на предмет відповідності юрисдикції суду. Справи можуть перебувати на цій попередній стадії роками. Тому треба ставитися до цього звіту як до документу із попередніми висновками. І йдеться, власне, не про висновки суду як міжнародно-кримінальної судової інстанції, а про позицію прокурора на цьому етапі. З іншого боку, ми в Україні мусимо ставитися до звіту як до вказівника, котрий вказує нам на докази, яких офісу прокурора бракує для того, щоб прийняти рішення про перехід на наступну стадію — до самого розслідування.

– Які правові наслідки того, що канцелярія прокурора прирівняла окупацію Криму до збройного міждержавного конфлікту? Чи міжнародні політичні або правові інстанції (для прикладу) можуть покликатися на цей звіт? Яким є предметний наслідок констатації конфлікту?

– Насамперед це має значення для самого суду і для внутрішніх процедур Міжнародного кримінального суду. Тепер суд вивчатиме, чи те, що відбувається у Криму в рамках міжнародного збройного конфлікту, підпадає під злочини, передбачені Римським статутом, і відповідає критеріям масштабності та систематичності характеру цих злочинів, щоб вони були визнані воєнними. Звичайно, це ще не остаточне рішення, тому що мають бути дотримані й інші умови.

Щодо використання цього звіту в риториці на рівні міжнародних інстанцій, то я переконана, що це матиме ефект. На тижні розглядалася резолюція щодо Криму на Третьому комітеті ООН, невдовзі вона розглядатиметься Генеральною асамблеєю ООН — і для багатьох країн констатація збройного конфлікту та серйозних порушень прав людини державою-окупантом буде одним із арґументів, котрий спонукатиме голосувати за цю резолюцію. Авторитет Міжнародного кримінального суду, хай би що говорила ображена Росія, є надзвичайно високим.

– Як Ви оцінюєте остаточну відмову Володимира Путіна від Римського статуту? Чи випадково, що заява Кремля пролунала наступного дня після оприлюднення звіту з Гааґи?

– Важко відмовитися від участі в структурі, членом якої ти не є. Але причини заяви Володимира Путіна про те, що вони і не будуть членами Міжнародного кримінального суду, зрозумілі. Висновки офісу прокурора вибивають з-під ніг російської пропаґанди підґрунтя для тверджень, начебто в Криму відбулося «мирне возз’єднання з батьківщиною». Адже це все ж таки міжнародний збройний конфлікт, і цей конфлікт вважатиметься чинним аж до моменту припинення окупації. Це оголосив не якийсь політичний орган, не конкретний політик — а представник міжнародного механізму правосуддя, навіть якщо поки що йдеться про формат попереднього звіту. Вага цього висновку — абсолютно інша, тому Росія відреагувала на нього роздратовано. Насправді для Росії це доволі серйозний дзвіночок.

– У прокурорському звіті анексія Криму ввійшла до розділу «Контекст ситуації», натомість у рубриці «Ймовірні злочини» перелічено правопорушення зовсім іншого кшталту: «утиски кримських татар», «вбивства і викрадення», «арешти та судові процеси» тощо. В Україні ж сподіваються, що міжнародний трибунал покарає російське керівництво саме за вторгнення до України. Чи анексія Криму належить до підслідності МКС?

– Юрисдикція суду, згідно з Римським статутом, поширюється «на найбільш серйозні злочини, котрі викликають тривогу всієї міжнародної спільноти». Якщо відкриємо Римський статут, то побачимо чотири злочини: геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності і злочин аґресії. Стаття про збройну аґресію, хоча й передбачена у Римському статуті, проте вона не вступила у силу. Для того, аби суд почав розглядати справи саме за цією статтею, треба, щоб країни-учасниці Міжнародного кримінального суду ратифікували Кампальські поправки 2010 року і визначили певну процедуру, якої наразі бракувало.

До речі, це викриває іншу проблему. Україна не матиме впливу на прийняття цього рішення, тому що вона так і не приєдналася до Міжнародного кримінального суду. Це якраз один із арґументів для України на користь того, щоб якомога швидше ратифікувати Римський статут, стати членом МКС та додати ще один голос за вступ у силу цих поправок. На жаль, Україна зайняла дуже дивну позицію й сидить на шпагаті: з одного боку, ми скерували дві декларації в Міжнародний кримінальний суд (за якими сьогодні він і розпочав попереднє вивчення ситуації), а з іншого боку — ми не є повноправними членами суду, не можемо голосувати, не маємо жодних прав, а маємо лише обов’язок співпрацювати із судом, до якого самі ж звернулися з проханням допомогти у розслідуванні.

– Коли Верховна Рада розглядала зміни до Конституції в частині правосуддя (у цих змінах передбачено, що Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, але не швидше ніж за три роки), то доповідачі пояснювали, що відтермінування пов’язане з потребою уникнути ризику притягнення до відповідальності учасників антитерористичної операції.

– Це свідчить про абсолютне нерозуміння принципів роботи Міжнародного кримінального суду. Суд уже почав вивчати матеріали, і якщо він побачить, що були вчинені злочини такого рівня, котрі підпадають під його юрисдикцію, то застереження Верховної Ради [з відкладеною імплементацією] ні на що не вплине.

Ми мусимо розуміти: не всі тяжкі злочини, скоєні на Донбасі, підпадають під юрисдикцію суду. До того ж Міжнародний кримінальний суд працює за принципом комплементарності. Він візьметься за розслідування справи лише тоді, якщо Україна сама не проведе розслідування і не встановить, що ж насправді відбулося. Підстава втрутитися для Міжнародного кримінального суду лише одна — якщо він отримує переконливі докази, що розслідування ведеться лише для «галочки» і країна нічого не робить для покарання винних. Якщо політики бояться, що участь Міжнародного кримінального суду у розслідуванні злочинів, які вчиняли представники українських збройних сил, нестиме для нас загрозу — то це додатковий стимул провести якісне розслідування і покарати винних.

Злочини, котрі мають місце на Донбасі, як правило, вчиняються руками рядових виконавців. Натомість Міжнародний кримінальний суд зосереджується не на рядових виконавцях, а на особах, котрі віддають накази або іншим чином уможливлюють їх вчинення. «Клієнти» суду — це президенти, прем’єр-міністри, командування, тобто ті top-officials, які з тисячі виконавців побудували смертоносну машину.

Міжнародний кримінальний суд, як це не парадоксально, створений для того, щоби бути непотрібним. Він висить, як дамоклів меч, над країною: суд не розслідує весь масив справ, а підштовхує. Якщо ти не хочеш, щоби втрутилося міжнародне правосуддя — виконуй покладені на тебе обов’язки.

Власне, ми мусимо ж усвідомлювати, що Російська Федерація розпочала війну для того, щоб зупинити Україну на шляху до демократичних перетворень. Виграти цю війну, використовуючи методи Росії, тим самим перетворюючись на Росію, — немає жодного сенсу. Бо тоді не ясно: за що ми боремося?.. Тому я переконана, що це дійсно обов’язок Української держави — якщо вчинено злочин проти громадянина, то слід провести ефективне розслідування і притягнути винних до відповідальності. Звичайно, із врахуванням передбаченого в ККУ поняття «крайньої необхідності», яка стає особливо актуальною під час воєнних дій.

– Але ж природа українського звернення до МКС зовсім інша. Ми не «розписуємося» у небажанні провадити розслідування, а шукаємо сильніший судовий інструмент, намагаємося створити додаткову леґітимність.

– Коли ми говоримо про злочини, які вчиняються російськими військовими на території Донбасу, або про злочини на території окупованого Криму, то тут, зрозуміло, Україна обмежена у можливостях провести розслідування і притягнути цих людей до відповідальності. Міжнародний кримінальний суд починає розслідувати справи, якщо держава не хоче або ж не може ефективно проводити розслідування сама. Невже ми, говорячи про анексію Криму або гібридну війну на Донбасі, можемо самотужки притягнути до відповідальності людей, які цю війну розпочали? Може, вони не своїми руками катували людей і кидали мирне населення до підвалів — але вони зробили все це жахіття реальністю. Ми знаємо, в якій країні сидять ці люди і які посади вони займають. Тому Україні нічого не залишається, як апелювати до міжнародного правосуддя.

– Олександро, Ви на початку нашої розмови говорили про те, що прокурорський звіт має дати нам «підказки», в який спосіб доповнити і посилити подання, — йдеться про злочини, скоєні проти учасників Євромайдану і під час війни на Донбасі. Деталізуйте, що маєте на увазі.

– У мене перед очима 189-й пункт звіту: «Канцелярія прокурора зазначає, що в рамках подій на Майдані Незалежності мали місце випадки серйозного порушення прав людини, і висловила готовність переглянути свій попередній аналіз в світлі нових свідчень». А що саме «переглянути»? Минулого року офіс у аналогічному звіті, в якому тоді фіґурували лише питання Євромайдану, констатував, що канцелярія дійсно ознайомилася з наданими матеріалами, але, згідно з [Римським] статутом, їй бракує доказів, які би дали можливість стверджувати, що напад на представників мирного населення дійсно був систематичним і мав масовий характер. Цю тезу треба ретранслювати таким чином: «Україно, якщо ти хочеш, щоби це попереднє рішення переглянули, тоді треба підготувати матеріали і подати до канцелярії прокурора, які б свідчили про системність і масштабність цього нападу».

Те саме по Донбасу. Зараз офіс продовжує вивчати, чи йдеться про міжнародний конфлікт чи неміжнародний конфлікт. На цьому етапі для Міжнародного кримінального суду важливо встановити факт підтримки російськими органами влади незаконних збройних формувань у формі постачання озброєнь, обладнання, персоналу, фінансів, довідатися, чи з Москви здійснювали управління операціями, чи надавали допомогу у плануванні воєнних дій. Ми знаємо, що так воно і є, але офіс прокурора не приймає рішення на основі здогадок, чуток або матеріалів засобів масової інформації, тому що це судова інстанція, котра працює на іншому рівні арґументації. Офіс прокурора на етапі попереднього вивчення справи досліджує переважно лише ті матеріали, котрі до нього надходять, а вже на наступному етапі здійснює самостійну роботу у формі розслідування. Тому для нашої держави це, знову ж, звучить так: «Україно, підготуй докази, котрі би вказували, що органи російської влади здійснюють контроль над незаконними збройними формуваннями, фінансують бойовиків, передають їм техніку і планують з ними воєнні операції тощо».

– Чому взагалі важливо з’ясовувати, чи конфлікт є міждержавним або неміждержавним? Хіба це має значення для того, щоб покарати якогось генерала абощо?

– Це має значення для встановлення винуватців, для розкручування ланцюга наказів до цих top-officials. Адже якщо конфлікт не є міжнародним, то це означає, що ланцюг наказів упреться в людей, котрі організовують ці злочини на місцях. А якщо ми говоримо про міжнародний конфлікт, це означає, що ланцюг наказів вийде за межі території держави, а далі — хтозна-куди… У нашому випадку ми точно знаємо, що він приведе у Кремль.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

Матеріал опубліковано 17.11.2016: http://zbruc.eu/node/58836

«Самостійна робота» для України: перед якими викликами постане держава у наступні 25 років?

Серпень 25, 2016

Шостий виклик: формування громадянського суспільства та євроінтеграція

Нещодавно вийшла доповідь Freedom House, згідно з якою, Україна з часів Незалежності перебуває у перехідному періоді формування громадянського суспільства, у так званій зоні турбулентності. Проте вона є одним з небагатьох виключень з-поміж пострадянських країн, яка демонструє чіткий тренд на демократичний вибір та цінності, притаманні європейським країнам, ідеться в дослідженні.

Українське суспільство в перспективі не лише інтегрується до Європи, а стане одним з ключових носіїв її цінностей, вважає голова правління «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук.

«Європа, як ми бачимо зараз, нездатна адекватно реагувати на кризи, на виклики, які ставить історичний час, намагається дати прості відповіді на складні запитання. До прикладу, конфлікт у Сирії – вирішити шляхом вдосконалення міграційного законодавства, не вирішуючи саму суть проблеми, – стверджує Матвійчук. – Україна тут демонструє зовсім інший підхід, бо українці – чи не єдиний народ, який під час Майдану продемонстрував, що за цінності, на яких побудоване європейське суспільство, готовий проливати кров і гинути під прапорами Європейського союзу. Тому тут ми могли б бути тією харизматичною громадянською нацією, яка принесла б до Європи дух цінностей, на яких сама Європа вона побудована».

Із повним текстом статті можна ознайомитись на сайті “Радіо Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27942036.html

Доповідь Голови правління ГО “Центр Громадянських свобод”

Серпень 25, 2016

“Щоб бути ефективними, мало проводити моніторинги і працювати з міжнародними організаціями. Потрібно виходити з правозахисного гетто і залучати до нашої роботи звичайних людей. Так це складно. Потрібно вчитися бути зрозумілими звичайним людям, пояснювати їм чому права людини для них важливо, продумувати що і як вони можуть робити, відходити від традиційних і шукати нові інструменти. Але розвивати демократичне законодавство та практики в країні неможливо без громадян, здатних захищати свої права та інтереси” -Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод

Подумайте двічі: правозахисниця назвала необхідні дії після затримання Панова в Криму

Серпень 12, 2016

Правозахисниця Олександра Матвійчук пояснила, як варто діяти Україні після затримання “диверсанта” Євгенія Панова в Криму, а також те, які кроки необхідно зробити родині українця.

Про це йдеться у блозі Матвійчук на “Обозревателе“.

Правозахисниця наголосила, що, незалежно від того, як Панов потрапив до Криму, спочатку треба убезпечити людину від поширеної серед російських “правоохоронців” практики тортур для отримання “свідчень”.

“Родині невідкладно треба знайти надійного захисника з російським адвокатським свідоцтвом, який вимагав би зустрічі з Євгеном Пановим. Досить імовірно, що прямо зараз у Криму перебувають російські адвокати, відомі своєю роботою в захисті ув’язнених із політичних мотивів”, – зазначила Матвійчук.

Вона наголосила, що МЗС України повинен призначити в консульстві в Росії відповідального за захист громадян України у тимчасово окупованому Криму, щоб до арештованих на цій території мав доступ представник української держави.

“Незважаючи на те, що Росія послідовно відмовляє в доступі до окупованної території, моніторингова місія ООН із прав людини та спеціальна моніторингова місії ОБСЄ в Україні, які наділені мандатом на роботу в Криму, повинні відвідати Євгенія Панова в СІЗО, а також інших затриманих із “групи українських диверсантів”, – написала Матвійчук.

Вона додала, що європарламентаріїям із групи друзів України варто надіслати офіційні запити на ФСБ у Криму, вимагаючи інформацію про стан здоров’я заарештованого, а також умови утримання, доступ медиків, адвокатів.

“Загалом, ще раз нагадую, треба двічі подумати перед тим, як їздити в окупований Криму і в Росію”, – наголосила Матвійчук.

Як повідомляв “Обозреватель”, 10 серпня ФСБ Росії заявила прозапобігання в окупованому Криму “терористичним актам”, що нібито підготовлені Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України.

За інформацією російської сторони, одним із затриманих “українських диверсантів” виявився житель міста Енергодар Євген Панов, якого окупанти звинуватили в організації терактів у Криму.

Знайомі і колеги Панова заперечують те, що він міг бути диверсантом-розвідником, оскільки не мав достатньої фізичної підготовки.

11 серпня в окупованому Сімферополі так званий Київський районний суд заарештував Панова на два місяці.

Пізніше ЗМІ дізналися, що інкримінують Панову.

Інформація розміщена на сайті “Обозреватель” 11.08.2016: http://ukr.obozrevatel.com/politics/56024-podumajte-dvichi-pravozahisnitsya-nazvala-neobhidni-dii-pislya-zatrimannya-panova-v-krimu.htm

Олександра Матвійчук: маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Липень 30, 2016

Відома українська правозахисниця Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод (організації-засновниці Групи громадського спостереження “ОЗОН”) координаторка Євромайдан SOS, поділилася ізГромадським Простором враженнями від суспільства постМайдану, розповіла, звідки шукати сили, аби продовжувати боротися за гідність, свободу та права людини, а також запросила до групи громадського спостереження “ОЗОН”.

Довідково: Група громадського спостереження “ОЗОН” – добровільне об’єднання активних громадян – передусім, громадських активістів, юристів, журналістів, які усвідомлюють важливість якісного громадського контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів.

Громадський простір: Олександро, розкажи, будь ласка, як виникла ініціатива «ОЗОН», з чого вона почалась?

коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей

Олександра: Група громадського спостереження «ОЗОН» – це спроба інституалізувати в Україні систему громадського контролю. Що означають ці кілька складних слів? Це означає, що ми амбітно поставили собі за мету створити такий механізм, до якого може доєднатися будь-яка людина, незалежно від її досвіду, спеціалізації, фаху, наявності чи відсутності громадського бекграунду, для того, щоб контролювати дії влади. Це дуже важливо, тому що, з одного боку, коли громадськість контролює дії влади, вона допомагає покращувати роботу певних державних органів, наприклад, поліції, судів, місцевої влади. А з іншого – коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей, який у нас в країні перевернутий з ніг на голову. Тобто люди починають ставитися до влади як до найманого менеджера, змінювати цей сакральний підхід, ніби влада – це щось освячене, дане нам вище, і привчають до цього владу. Коли ми започатковували групу громадського спостереження «ОЗОН» на початку 2013 року, то використовували моделі роботи схожі з тими, які започаткували російські правозахисники. Ми хотіли, щоб контролювати владу в Україні стало модним: людина встала вранці, почистила зуби, поснідала, пішла на роботу, ввечері щось зробила, а потім певну кількість часу приділила громадському контролю.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Загалом, Вашу ідею можна назвати суголосною ідеям Майдану, тобто це те, що могло би стати одним із інструментів після нього. Чи багато долучилось до Вас активістів після Майдану?   

Олександра: Звичайно, під час Майдану до групи громадського спостереження «ОЗОН» було надзвичайно велике долучення людей. До Майдану озонівці моніторили дії поліції під час мирних зібрань. Я пам’ятаю, що під час заходу і заборони мирного зібрання під Межигір’ям, резиденцією колишнього президента Віктора Януковича, ми листувались декілька місяців з усіма силовими органами, щоб з’ясувати, хто ж були ті невідомі люди в чорному без розпізнавальних знаків, без будь-яких шевронів, які оточили учасників мирного зібрання колом, потім забрали кількох в автобус, заарештували і не представлялись, не відповідали на питання спостерігачів. Вже дійшло до абсурду, ми говорили: «Слухайте, це ж резиденція Президента, а там невідомі люди в чорному ходять, хто це?» – виявилось пізніше, то був «Беркут». Тобто до Майдану ми вже мали напрацьований досвід і бачили системні порушення, які здійснює поліція, суди та інші представники державної, місцевої влади стосовно мирних зібрань. А під час Євромайдану «ОЗОН» розширився ще на один спектр діяльності – це суди. Ви пам’ятаєте, що почалися масові затримання, і людей після побиття везли не в медичну частину, а в суд, не повідомляючи адвокатів і рідних. Озонівці чергували в судах, тому що суди йшли нон-стоп – о першій, третій годині ночі, о п’ятій ранку, ніколи не знаєш, куди кого привезуть. Власне, тоді до нас пішов величезний потік людей, які сказали, що вони готові здійснювати моніторинг. Насправді, як я пояснювала на початку, модель «ОЗОН» – це модель для будь-якої людини, яка пройде інструктаж, не обов’язково бути юристом або знати на пам’ять Конвенцію з прав людини. Досвід Майдану засвідчив, що зрозуміти, що є порушення прав на справедливий суд, може і звичайна людина по тому, що не допускають адвоката, що в клітці побита людина навіть не сидить, а лежить від побиття, а суд виносить рішення про запобіжний захід – цього достатньо, щоб побачити основні порушення права на справедливий суд. Зараз, після Євромайдану, ми розширюємось на діяльність органів місцевого самоврядування, але не відслідковуємо ефективність їхньої роботи або певні корупційні речі, а дивимось на їхню доступність, на скільки виконуються норми доступу до інформації, оскільки право на доступ до інформації – це також важливе право людини.

Громадський простір: Назва «ОЗОН» – це якась символіка чи абревіатура, що означає «ОЗОН»?

як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства

Олександра: Насправді, я говорила, що ми створювали «ОЗОН» за прототипом російських колег, у них називається «ОГОН», у Білорусі, до речі, «ОГРАНА» – це все абревіатури, вони розшифровуються. Наприклад, «ОГОН» – Объединенная Группа Общественного Наблюдения. У нас це не абревіатура. Коли ми намагались зробити абревіатуру, у нас вийшов ВАГОН, і ми вирішили, що це не дуже цікаво. Після тривалих дискусій ми зупинились на назві «ОЗОН», тому що подумали, що тут є певна символіка: як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства. Тому що люди, які не контролюють владу, навіть якщо вона приходить з німбом на голові, неминуче зіштовхнуться з ситуацією, що німб відпаде, і у влади виростуть роги.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Які основні, найактуальніші порушення Ви зараз спостерігаєте?

Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати

Олександра: Якщо говорити по темі мирних зібрань, то одне з основних порушень стосовно дій поліції – це невміння виконувати позитивний обов’язок із захисту свободи мирних зібрань. Що я маю на увазі? Слава Богу, вже менше випадків, коли ми бачимо застосування необґрунтованого насилля зі сторони поліції до учасників мирних зібрань, але цього недостатньо. Треба захистити учасників від інших людей, які намагаються перешкодити мирним зібранням і реалізації їхньої свободи, треба захистити людей від певних провокацій. Ми живемо в час, коли йде війна, розпочата Російською Федерацією, тому може бути все що завгодно, навіть в нібито невоєнному Києві. Яскравий приклад – це було 31 серпня 2015 року, коли під парламентом відбувалось одночасно кілька мирних зібрань: частина людей вийшли, щоб голосувати проти внесення змін до Конституції щодо особливого статусу Донбасу, хтось вийшов за легалізацію зброї, хтось ще за щось – там було одномоментно кілька мирних зібрань і близько 400 людей. Правопорядок, за нашими підрахунками, забезпечували теж близько 400 представників поліції – це ті, які були там по периметру, і ще, зазвичай, вони ставлять додаткові загони, які швидко можуть в разі чогось підійти. Ми були свідками того, як агресивні дії почали здійснювати кілька десятків людей. Тобто робота поліції в даному випадку – це виконання простої поліцейської операції – виїмка, відрізання людей, які агресивно налаштовані, від інших учасників протесту, які мирно його здійснюють, і далі вже зрозумілі поліцейські процедури. Цього не було зроблено, і ми бачимо, до чого це призвело: полетіла граната, четверо людей загинуло, 178, здається, було поранено. Вже після цього 18 людей було заарештовано з великими порушеннями – про це окремо. Це проблема. Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати.

Громадський простір: Ваша ініціатива суто київська, чи Ви працюєте так само з регіонами?

Олександра: Ми тісно працюємо з регіонами. Минулого року ми провели кілька навчань в різних регіонах: Дніпропетровськ, Суми, Одеса, Львів. Ми передаємо цю методику, адже нею можна користуватись і самостійно. Будь-яка громадська організація, більше того, будь-яка людина, для своїх власних потреб або як хобі може прийти на судове засідання, яке її цікавить, проаналізувати його, або подивитись, як поліцейський на вулиці поводиться. Звичайно, для тих, кому цікаво це робити разом з нами, ми запрошуємо доєднатись до групи громадського спостереження «ОЗОН».

Дивіться також:  Принципи громадського моніторингу за мирними зібраннями (ВІДЕО)

Громадський простір:  Твоє враження від постмайданного суспільства: зараз в країні відбуваються реформи, ти відчуваєш якісь зміни, чи є вони в повітрі, в атмосфері, в озоні?

Я бачу багато носіїв змін

Олександра: Я бачу багато носіїв змін. Наше прекрасне майбутнє тільки окреслено в далечині, але держава будується нині, як сказали наші попередники. Я бачу чітко, що і під час Майдану, і після – це був драматичний час, який дозволив людям розкрити свої найкращі якості і став стимулом для активізації сотень тисяч людей. Я, чесно, із захопленням завжди про це розповідаю, тому що бачу, як на моїх очах створюються і працюють вже роками горизонтальні ініціативи – це звичайні люди, які об’єднались і які, по суті, виконують державницькі функції: допомагають армії, годують і влаштовують переселенців, створюють центри аеророзвідки, документують воєнні злочини і представляють докази російської агресії на міжнародному рівні. Це, насправді, фантастично, це називається енергією Майдану, і це те, що дає мені надію, що Україна вийде з цього зачарованого кола, по якому ми вже багато років ходимо і яке називається «країна в транзитному періоді», зможемо зробити якісний стрибок і вийти з цієї ями. Насправді, надії на політичну еліту у мене не досить великі. Після Майдану перезавантаження політичних еліт не відбулось: владу отримала опозиція, яка в рази краща, звичайно, ніж режим Януковича, але має багато схожих хвороб і тенденцій. Тому надія в мене тільки на громадянське суспільство, яке змусить навіть нинішню владу рухатись в напрямку демократичних перетворень.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Третій сектор, який ми знаємо до Майдану і після Майдану – його обличчя вже змінилося…  Але як зберегти цю енергію Майдану, бо чуємо час від часу і про втому, і про виснаження, розчарування, тощо?

Олександра: Звичайно, це питання ми також ставимо перед собою, саме тому у нашої організації є кілька відповідей, а у кожної громадської організації, насправді, можуть бути свої. Одна з відповідей – це група громадського спостереження «ОЗОН» – це не постійна робота, це може бути періодична діяльність, яка залежить від тебе. Ми кидаємо в розсилку ті чи інші події в різних містах і говоримо людям: «Кому цікаво долучитися, долучайтесь». Ми проводимо кілька кампаній. Одна з найвідоміших, яку веде Євромайдан SOS – це кампанія «Let My People Go» на захист людей, ув’язнених за політичними мотивами. Загалом, дуже важливо, щоб люди продовжували щось робити, щоб вони досягали якихось маленьких результатів. Наприклад, маленьким результатом може бути навіть відповідь від політв’язня про те, що він отримав кілька сотень листівок і просто вражений. Люди, які це організовували, відчувають, що зробили щось конкретне: вони подарували сили цій людині, щоб вона більш стійко переносила неволю. Ми всі переконані, що рано чи пізно їх відпустять, але до цього моменту треба зберегти сили, бо ніколи не знаєш, коли саме це буде. Зберегти енергію Євромайдану і розширити її – це, насправді, дуже важливе завдання. За соціологічними опитуваннями – я була здивована – ось цей вибух енергії Євромайдану значною мірою, як пояснювала Ірина Бекешкіна, пов’язаний з тим, що активні стали ще більш активними. Зрозуміло, що так – на надриві, довго працювати не можна. Ми так працюємо вже другий рік, і це дійсно складно. Нам треба розширювати наше коло, нам треба витрачати зараз час не на те, щоб робити щось самим, а щоб залучити нових людей до того, що ми робимо, тоді ми будемо більш успішними.

Громадський простір: Зараз особливо актуально, мені здається, говорити і про національну ідею. Ми проводимо декомунізацію, процеси очищення від ганебного минулого, але на чому будувати теперішнє, на яких цінностях будувати майбутнє?

можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини

Олександра: Це питання, на яке, мені здається, Євромайдан частково дав відповідь. Адже коли ми бачимо результати соціологічних опитувань про те, чому відбулись наймасовіші протести, наприклад, 1 грудня 2013 року – люди вийшли вже не тому, що раптово призупинили євроінтеграцію, – що для мене, наприклад, означало зближення з Москвою і було абсолютно неприйнятним, оскільки я давно працюю в регіоні пострадянських держав і бачу, що відбувається на теренах Росії, – люди вийшли, тому що вони хотіли жити в країні, в якій поліція не б’є студентів – це суто правозахисний лозунг. Люди вийшли, тому що вони відчували гідність, люди вийшли, бо хотіли заявити про те, що вони вільні і не бояться. Такий доволі драматичний момент: я довго не могла зрозуміти, чому люди, коли почався розстріл, піднімались вгору по Інститутській. Я розпитувала людей, які вижили. Ну, для мене зрозуміло, як це відбувалось тактично: побігли кордони міліції, люди почали автоматично займати простір. Але один чоловік, – це було в документальному фільмі, який ми презентували за результатами розповідей, – сказав таку річ, яка мене здивувала: «Люди хотіли подивитись, хто в них стріляє». Далі я говорила з однією близькою людиною, ми обговорювали цей момент, і він мені сказав: «Уяви собі, якщо б в Казахстані люди вийшли і їх почали розстрілювати, що б вони зробили?»Я сказала: «Розбіглися б», – це логічно. «Уяви собі, що було б в Москві, якби люди вийшли, і по них почали стріляти, що б вони робили?» – «Розбіглись би, бо перший інстинкт, базовий – зберегти життя». І я думаю: «Яке треба мати відчуття свободи для того, щоб не боятись іти вгору, щоб подивитись, хто в тебе стріляє?» – це щось поза межами будь-яких інстинктів самозбереження. Тому я переконана, що можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Можливо, наостанок окремий меседж від твого серця – що би нам допомогло все ж таки зберегти цю енергію, не здаватись, не падати від втоми і продовжувати йти?

ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Олександра: Знаєте, завжди допомагає… Я спеціально розкажу цю історію, для того щоб знизити емоційність своїх попередніх відповідей: завжди допомагає порівняння з тим, кому гірше. Коли ти дивишся, в яких умовах працюють інші люди… Ну, добре, дехто не знає, як працюють правозахисники в Російській Федерації або Білорусі – поїдьте на звільнені території Донбасу, подивіться і запитайте у місцевих активістів, що їх тримає, що вони вже другий рік продовжують боротись як проти байдужості національної влади, так і проти місцевої кон’юнктури. Це завжди допомагає трошки отверезіти і зрозуміти, що, насправді, все в твоїх руках, у тебе набагато більше можливостей, набагато більше інструментів, і ти дійсно можеш щось зробити. Перепрошую, ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети, вирватися з цього кола і все-таки планомірно будувати демократичну країну. Насправді, моя єдина порада – не здаватися та вірити в себе. У Вацлава Гавела був блискучий вислів, суть якого полягає в тому, що надія – це не впевненість, що все буде гарно, але  розуміння того, що всі твої зусилля мають сенс.

Розмову вела Любов Єремічева,
Робота над текстом Ірини Гузій

Українофобія в Криму. На що робить ставку Кремль

Червень 24, 2016
Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит”

Реінтеграція Криму – це не тільки повернення території. Ключовий елемент стратегії – люди. І Росія це добре розуміє, тому докладає зусиль, аби нам не було кого повертати: виховує українофобію через телевізор, змінює демографічний склад населення, що само по собі є воєнним злочином. І до всього – методично знищує незалежне громадянське суспільство, яке мало б стати одним із ключових чинників реінтеграції. Зберегти його хоч у якомусь вигляді – наше завдання.

Вже більше двох років ми ведемо моніторинг політичних переслідувань в окупованому Криму. Арсенал репресій доволі широкий: людей арештовують, у їх будинках проводять  обшуки, забороняють проведення мирних зібрань, фабрикують кримінальні та адміністративні справи. Окупаційна влада не гребує викраденням, залякуваннями, побиттям та катуваннями. Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчати.

У ситуації, коли прямо вплинути на ситуацію досить важко, а міжнародна спільнота обмежується тільки гнівними резолюціями, простих шляхів збереження залишків громадянського суспільства на півострові просто не існує. Водночас, є кілька напрямів роботи.

По-перше, треба долати інформаційну ізоляцію Криму. Люди на півострові повинні мати можливість отримувати іншу від прокремлівської інформацію доступною для них мовою. Паралельно мають бути надані інструкції щодо того, як обійти блокування сайтів, якщо мова йде мовлення в інтернеті. Різні питання Криму мають бути в топі політичного порядку денного, про них має писати українська преса. Слід розвивати зв’язки із релігійними, професійними, культурними спільнотами на теми, які становлять предмет їхнього інтересу. Людям, які зберегли українське громадянство, слід максимально спростити адміністративні процедури методами онлайн-врядування.

Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчатиПо-друге, кримська молодь повинна мати доступ на пільгових умовах до освіти на материковій Україні. Навчальні заклади різного рівня повинні запровадити дистанційні програми, орієнтовані на Крим. Потрібно збільшити кількість спеціалізованих навчальних закладів, на зразок переміщеного до Києва Таврійського університету, які б враховувати різницю в шкільних програмах України та Росії. Їх слід розглядати в якості комунікаторів із Кримом, адже у студентів залишаються друзі та родини на півострові, а також як базу для формування кримської еліти. Навчатися в цих закладах має бути престижно.

По-третє, Україна має навчитися захищати людей, які лишилися сам-на-сам з окупантами. Потрібно визначитися із рамками роботи для російських правозахисників у Криму, які можуть підключитися до практичного захисту переслідуваних людей на місці. Кейси людей, переслідуваних путінським режимом, мають постійно звучати на рівні міжнародних організацій. Причетні до цих переслідувань повинні розширювати список персональних санкцій. Органи державної влади мають провадити ефективне розслідування та збирати належні докази по цим фактам. Також потрібно розробити програму підтримки таких людей на території материкової України.

Загалом, відсутність продуманої політики до окупованого Криму може суттєво ускладнити у реінтеграцію цих територій у майбутньому. Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит” і посилати чіткий сигнал людям, що вона за них бореться.

Матеріал розміщений на сайті “Новое время” 24.06.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/ukrajinofobija-v-krimu-na-shcho-robit-stavku-kreml-155418.html

Заборона Меджлісу загрожує переслідуванням будь-якому кримчанину

Квітень 26, 2016

Заборона діяльності Меджлісу кримськотатарського народу може вплинути на всіх кримчан, а не лише на кримських татар. Про це у вечірньому ефірі Радіо Крим.Реалії повідомила глава правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

«Це дамоклів меч, який зараз буде висіти над кожною людиною, не обов’язково навіть кримським татарином. Що я маю на увазі? Тепер обкатані на Кавказі інструменти, такий конвеєр репресій, можна буде запросто використовувати в Криму. Будь-яку людину можна звинуватити в тому, що він співпрацює з «екстремістською організацією» Меджліс. Для цього абсолютно не потрібно жодних доказів», – сказала Матвійчук.

Правозахисниця додала, що «вражає швидкість», із якою підконтрольний Кремлю суд Криму заборонив діяльність Меджлісу кримськотатарського народу.

 Підконтрольний Росії Верховний суд Криму 26 квітня виніс позитивне рішення за позовом про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на території півострова. Це рішення може бути оскаржене протягом місяця.

Відповідач у цій справі – перший заступник голови Меджлісу кримських татар Наріман Джелял – заявив, що члени Меджлісу подаватимуть апеляцію.

Напередодні на засіданні суд долучив до справи рішення Наталії Поклонської про припинення роботи Меджлісу.

18 квітня Мін’юст Росії вніс Меджліс кримськотатарського народу до переліку громадських і релігійних об’єднань, діяльність яких у цій країні зупинена «у зв’язку зі здійсненням ними екстремістської діяльності». Цей крок засудили Україна, низка міжнародних організацій і правозахисників.

Прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що питання про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на півострові є «внутрішніми російськими питанням» і Росія не має наміру прислухатись до «рекомендацій» ззовні.

Верховна Рада України офіційно оголосила 20 лютого 2014 року початком тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією. 7 жовтня 2015 року президент України Петро Порошенко підписав відповідний закон. Міжнародні організації визнали окупацію і анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили низку економічних санкцій. Росія заперечує окупацію півострова і називає це «відновленням історичної справедливості».

http://ua.krymr.com/a/news/27699939.html

Як Україні не стати Росією

Березень 28, 2016

Ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс
У ці місяці ми згадуємо цілий ряд важких для нас дат. Це брутальний розстріл Небесної сотні, цинічна окупація та анексія Криму, початок кривавої війни в Донбасі. Це біль конкретних людей, які стоять у кожного з нас перед очима.

Сьогодні, можливо, навіть трохи важче, адже ми вже другий рік поспіль кожного дня вимушені битися одразу на трьох фронтах: боротися із владою за проведення реальних демократичних змін в країні; боротися із російською агресією, яка вже вкотре намагається позбавити нас свободи; та боротися із самим собою, щоб у цей драматичний час не забути про людську гідність і лишитися людиною. Це справді дуже складно.

Однак тепер ми на власному досвіді знаємо, що доля не посилає нічого такого, чого б ми не в силах були побороти. Зараз, як перед кожним із нас окремо, так і перед усім громадянським суспільством в цілому, стоять цілком конкретні виклики.

По-перше, відстояти країну у російській агресії і не перетворитися самим на Росію.

Україна знаходиться у стані війни, тож у суспільстві природньо зростає толерантність до насилля, а влада обмежує права людини. Проте варто пам’ятати, що усі обмеження прав людини мусять бути пропорційними і рухати нами має любов, а не ненависть.

У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність
Іноді доводиться чути, мовляв, війна усе спише. Ні, навпаки, під час війни ми маємо ще більш ретельніше вивіряти кожне слово та кожну дію на відповідність цінностям, за які боремося. Сам шлях досягнення мети теж багато чому важить. Адже ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс.

По-друге, добитися від влади демократичних реформ і самим не стати частиною старої системи.

Зараз країною керує «нова влада», яка, насправді, не така вже й нова. Це досить старі за своїми підходами політичні сили. Вони дещо розбавлені привабливими обличчями, серед яких також є люди з громадського сектору. Влада почала запрошувати до різноманітних рад реформ та у дечому вимушено прислухатися до нашої думки. Виникла ілюзія, що громадянське суспільство назавжди отримало потужний вплив на вироблення політики у країні. Але давайте подивимося не на здобуті нами успіхи, а на реальний результат реформ за два роки, і згадаємо, як швидко були знищені усі позитивні здобутки після приходу до влади Януковича.

Тому належить непоступливо вимагати кардинальних реформ, які матимуть незворотні наслідки. І лишити компроміси прерогативою політичних сил. У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність.

По-третє, розвиватися дуже швидко і не втрачати зв’язок із людьми та суспільством.

Соціологія говорить, що зростає розчарування. Це зрозуміло, адже люди дуже збідніли, багато чого втратили і схильні усе спрощувати. Однак таким чином ми можемо потенційно дійти до утвердження асоціативного ряду: Майдан – війна – розруха. Якраз на це і працюють наші недруги. Ми усі розуміємо, що у нас мало часу, тому відволікатися від роботи, бодай на секунду, – велика розкіш. Ми ніколи не будемо успішними, якщо нас не будуть підтримувати звичайні люди, які б підпирали плечима суспільні інституції. Для цього варто говорити та переконувати різних громадян, промовляти до них простою мовою та пропонувати зрозумілі способи залучення до громадської роботи.

Подолання цих викликів – наша з вами відповідальність, як людей, які в усьому покладаються на власні сили. І я дивлюся в майбутнє оптимістично, хоча і не вважаю його легким. Нам справді пощастило. Принаймні, ми маємо реальний шанс та кілька «секунд історичного часу» аби побудувати нашу країну такою, про яку мріяли, боролися та вмирали наші попередники.

Опубліковано на сайті “Новое время” 25.03.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/jak-ukrajini-ne-stati-rosijeju-105674.html

Міжнародний гібридний трибунал як відповідь на тотальну безкарність

Березень 17, 2016

Сьогодні правозахисні організації працюють у світлі викликів, які переживає Україна. Мова йде і про жертв організованого режимом Віктора Януковича нападу на мирних учасників Євромайдану, і про наслідки збройної агресії Російської Федерації, що розпочала окупацію Криму та війну на Донбасі.

Ці екзистенційні виклики є новими для нашої країни, але далеко не унікальними для світу. Існує напрацьований досвід інших країн, які у свій час теж опинялися у ситуації, коли недореформовані органи влади не можуть впоратись із величезним масивом злочинів.

Правозахисники давно закликають владу ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду, що дасть можливість передати розслідування на окупованих територіях у руки міжнародного правосуддя. Ще одним варіантом, який можна впроваджувати паралельно, є залучення міжнародного елементу до національної правової системи через формування міжнародних гібридних трибуналів.

Насправді, такий варіант має цілий ряд вагомих переваг для України:

  1. Гнучкість моделювання, що проявляється у врахуванні національної правової системи та правової культури при створенні трибуналу, що дозволить уникнути загроз, які зумовлені специфікою українського контексту.
  2. Демонстративний ефект, що досягається розташуванням трибуналу в Україні, і робить процес видимим для суспільства та зручним для людей, які стали жертвами порушень.
  3. Розвиток спроможностей національної судової системи через позитивний вплив міжнародного механізму на систему українського правосуддя в цілому.
  4. Розширення можливостей примусу через співпрацю інших країн із трибуналом, що може мати вияв, наприклад, у вигляді практичної допомоги слідству.
  5. Легітимність в очах суспільства, що особливо важливо в умовах катастрофічно низької довіри до національних правоохоронних та судових органів. Багато жертв тортур на сході після звільнення навіть не звертаються до органів влади, бо просто не вірять у їх спроможність.

Яку б модель трибуналу ми не обрали, вона має ґрунтуватись на кількох підходах.

Насамперед, це мандат та його легітимація. Правозахисні організації цікавлять в першу чергу міжнародні злочини, але в Україні ще “провисає” боротьба з корупцією. Потрібно чітко визначити співвідношення цього механізму із Міжнародним кримінальним судом, який вже почав вивчення ситуації на Донбасі. Як програму максимум можна ставити собі за мету створення трибуналу на основі спеціальної угоди із ООН, що дозволить заручитися підтримкою всього міжнародного співтовариства.

Наступний підхід – це автономність. Дуже важливо, щоб трибунал, незалежно від обраної моделі був повністю незалежний від політичної волі держави, та убезпечений від негативного впливу при можливій зміні влади. Аби не повторювалася ситуація, яка зараз відбувається із Національним антикорупційним бюро (НАБУ). Так, 13 січня 2016 року президент України вніс зміни в Кримінальний процесуальний кодекс і тепер, розпочаті після Майдану провадження проти топ-корупціонерів не передаються НАБУ, а продовжуватимуться розслідуватись Генпрокуратурою.

Належить звертати увагу на спеціальний порядок добору суддів й персоналу. Правильно говорити про необхідність залучення міжнародних суддів. Але варто звернути увагу, що мусять бути чіткі правила та  критерії для відбору та призначення й українських суддів, слідчих та експертів.

Важливим підходом є замкнутість циклу. При створенні гібридного трибуналу Україні було б доречно передбачити у цьому суді спеціальний відділ прокуратури, який був би незалежним від національних органів розслідування та самостійно здійснював збір та аналіз  доказів, кваліфікацію діянь тощо.

Часовість як підхід змушує наперед визначити усі питання, які можуть виникнути після завершення роботи такого трибуналу. Наприклад, де будуть зберігатися архіви, якщо цей механізм тимчасовий.

Також дуже важливим підходом є спеціальний порядок фінансування. Це одна із основних гарантій незалежності трибуналу. Створення та функціонування такого механізму коштує досить дорого. Україна буде змушена залучати кошти донорів, в якості яких, як правило, виступають держави. А відтак обов’язково треба буде залучати ці держави до постійного контролю й аудиту над ефективністю їх витрачання.

Таким чином, аби у повній мірі використати можливості міжнародного правосуддя для подолання проблеми безкарності, насамперед необхідно внести зміни до Конституції України й прибрати з перехідних положень Конституції норму про те, що ратифікація Римського статуту відкладається на три роки.

Належить передбачити в перехідних положеннях Конституції можливість для створення конкретної моделі міжнародного гібридного трибуналу, яка має бути визначена в результаті широкої суспільної дискусії.

Також важливо гармонізувати національне законодавство, у першу чергу, Кримінальний кодекс України, із міжнародним гуманітарним правом. Платформа “Правозахисний Порядок Денний” вже розробила законопроект, який усуває основні його недоліки.

Це те, що влада має зробити у будь-якому разі, незалежно від того, на скільки затягнеться процес створення міжнародного гібридного трибуналу.

Ми чекаємо від вищих посадових осіб, від народних депутатів, від представників уряду підтримки цієї ідеї та політичної волі для її просування. Інакше це так і залишиться “нереалізованою можливістю”, що для держави, яка має за обов’язок захищати своїх громадян, в умовах гібридної війни є невиправданою розкішшю.

Виступ правозахисниці Олександри Матвійчук (Центр Громадянських Свобод) під час круглого столу “Зміцнення довіри до правосуддя у справах про корупційні, воєнні злочини і злочини проти людяності через залучення міжнародних суддів, обвинувачів і слідчих: іноземний досвід і українські потреби”

«Права людини «випали» з мінського процесу», — Олександра Матвійчук

Березень 1, 2016

На початку першої години програми спілкуємося з головою правління «Центру громадянських свобод», координаторкою ініціативи «Євромайдан-SOS» Олександрою Матвійчук, яка отримала у Відні міжнародну премію в галузі правозахисної діяльності «Democracy Defender Award-2016».

Василь Шандро: Пані Олександра отримала важливу міжнародну нагороду у галузі правозахисної діяльності. Розкажіть трохи про нагороду.

Олександра Матвійчук: Це нагорода, яка була ініційована 17-ма делегаціями демократичних країн в ОБСЄ. Вона присуджується за винятковий вклад у просування демократії і захист прав людини. У правозахисній сфері нагороду дають в двох випадках: якщо людина знаходиться в скруті, наприклад її ув’язнили за правозахисну діяльність (наприклад білоруський правозахисник Алесь Беляцкий); у моєму варіанті має місце другий випадок: коли нагороду дають представнику країни, яка проходить через бурхливі трансформації, народ цієї країни бореться за встановлення демократії, за те, щоб, як в нашому випадку, гасло: “Права людини понад усе” запрацювало.

Тетяна Трощинська: І, напевно, це ще майданчик для того, щоб людина, яка отримала нагороду, могла говорити зі світом.

Олександра Матвійчук: Я використала цей майданчик, аби говорити про ті нагальні проблеми, які відбуваються у нашій країні. Звичайно, я говорила про Крим. Лише за останні 2 тижні ми стали свідками арештів ще 4 людей, прокурорського позову до суду про заборону Меджлісу. Взагалі ситуація зараз у Криму така, що активісти сплять одягненими, знаючи, що по них можуть прийти з обшуками.

Попри те, що ОБСЄ консенсусна організація, нагально потрібно організувати постійну міжнародну присутність в Криму, які зможуть мати охолоджувальний ефект на порушення людських прав.

Василь Шандро: Ви повернулись з Відня, де отримували нагороду, про що говорили з колегами. Що у вас запитували?

Олександра Матвійчук: Питали про Мінські домовленості. Чому дотримання прав людини «випали» з процесу домовленостей? Це проявляється у трьох пунктах: звільнення заручників, які мали б бути звільнені ще 12 місяців тому згідно з другими Мінськими домовленостями. Далі — питання амністії. Не може бути тотальної амністії. Люди, які вчиняли воєнні злочини, не можуть бути не покарані. І останній пункт — вибори. Про які вибори може йтися, якщо на цій території не забезпечені базові права людини?

Ще я говорила про позитивні зміни в Україні, про реформи. Але зазначала, що вони половинчасті і носять не системний характер, мають недоліки.

unnamed

Тетяна Трощинська: З часу Майдану ваша організація переформатувала свою діяльність. Як вона змінилася?

Олександра Матвійчук: Зараз у нас менша кількість волонтерів, ніж під час Євромайдану. Це пов’язано з тим, що ми перейшли на напрям документування. Ми документуємо воєнні злочини, політичні переслідування в Криму і намагаємося допомогти постраждалим людям. Тому волонтери потребують певних знань. Треба вміти говорити з постраждалими людьми так, щоб не нанести їм повторну травму. І потім з цим знанням жити. Ми готуємо волонтерів, і тільки підготовлені люди можуть їздити, тим більше в Крим.

Василь Шандро: У вас є доступ, волонтери їздять в Крим?

Олександра Матвійчук: Остання поїздка мобільної групи була секретною в грудні. Ми збирали інформацію, якої нам не вистачало для кампанії «Let My people go», присвяченої ув’язненим громадянам України в РФ і Криму.

Василь Шандро: Що вам відомо про настрої всередині Криму?

Олександра Матвійчук: У нас є люди, які передають інформацію, що там відбувається. Це звичайні люди, це навіть не активісти. Загалом у нас складається враження, що Крим перетворили на полігон для відпрацювання авторитарних методів.

Василь Шандро: Тобто можна говорити, що Росія перетворила Крим на певну лабораторію?

Олександра Матвійчук: Так, з одного боку це було курортне місто, яке зараз перетворюється у військову базу. А з іншого — полігон для відпрацювання авторитарних тактик.

Василь Шандро: За два роки, очевидно, світ втомився від України, адже є ще й Сирія і багато інших проблем. Але все таки у зв’язку з чим на вашу думку таке зниження уваги?

Олександра Матвійчук: Наведу приклад. Уявіть: літо, комарі, які вас кусають і ви нічого не можете з цим зробити. Так само і світ втомлюється від прикрих новин з України. Що робити з РФ і як зупинити, от як цих комарів влітку, сказати складно, але нам, щоб втримати міжнародну підтримку, треба показувати, що ми її гідні. В цьому відповідальність як нашого уряду, так і нас — громадянське суспільство.

Василь Шандро: Вам не здається, що проблема полягає ще у самій безпорадності міжнародних партнерів, коли питання стосується Росії, її бізнесу і політики?

Олександра Матвійчук: Навіть у ситуації неспроможності механізмів, які створені у 50-х роках після війни, реагувати адекватно на виклики нового часу, ми маємо знаходити партнерів і вибудовувати адекватні відповіді на російську агресію і ті проблеми, з якими весь світ зіштовхується. Те, що називають українською кризою — на справді є відображенням світової кризи, яка зараз відбувається.

Звільнення полонених не може бути предметом торгу – правозахисник

Лютий 9, 2016

Матвійчук: якщо Франція та Німеччина займуть жорстку позицію, що полонені можуть до завтра не дожити, у нас будуть шанси їх звільнити
Київ – Україна разом із західними партнерами під час чергової зустрічі у «нормандському форматі» мають зайняти жорстку позицію і наполягати на безумовному та невідкладному звільненні полонених, які нині перебувають на окупованих територіях. Адже гуманітарна місія – пряме і головне завдання мінських угод, зазначила в ефірі Радіо Свобода голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

У Женевській конвенції міститься категоричний імператив, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності

– На ці стосунки поширюється міжнародне гуманітарне право, яке встановлює норми поводження з цивільними особами і комбатантами, а також правила застосування засобів і методів ведення війни. У Женевській конвенції, у частині про поводження з військовополоненими, міститься категоричний імператив, який говорить, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності. Тут варто сказати, що ми проводили дослідження і опитали 160 людей, які звільнилися із місць несвободи в окупованому Донбасі, ми вже стовідсотково знаємо, що про жодні суди, про жодні гарантії незалежності і безсторонності в тамтешніх «судових процедурах» мова йти просто не може. Лише одна цифра – 100% людей, яких ми опитали, не мали жодного способу правового захисту, в них не було ні адвоката, ні людини, яка б прийшла і хоча б назвала себе адвокатом.

– Ірина Геращенко відповідальність за долю українських полонених покладає на Росію. Крім переговорів, заяв представників влади на високому міжнародному рівні, що ще може зробити українська сторона для звільнення українських полонених?

Основне, що ми вимагаємо – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей

– Я згодна з тим, що ці маріонеткові режими військової диктатури контролюються Російською Федерацією. Можна побачили тих, хто годує ці режими, скільки Росія витрачає кожного місяця на їх утримання, відповідно, хто віддає накази і що робиться з тими лідерами незаконних збройних формувань, які виходять з цієї централізованої вертикалі, маю на увазі розправи над «Бетменом» та іншими одіозними персонажами. Мені здається, що Україна має докладати зусиль для консолідації і для укріплення позицій міжнародних партнерів у тиску на Російську Федерацію. Основне, що зараз ми як правозахисні організації вимагаємо і від України, і від Франції, і від Німеччини, і, зрозуміло, від Російської Федерації як учасників нормандського формату – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей. Ми говоримо про те, що це має бути виконано негайно. І жодним чином не залежати від проведення амністії або виборів, що роблять представники незаконних збройних формувань та Російська Федерація на переговорах. Якщо Франція та Німеччина займуть таку жорстку позицію, що ці люди можуть до завтра не дожити і тому ця умова має бути виконана негайно – у нас будуть якісь шанси на їх звільнення.

– Адвокат Надії Савченко Марк Фейгін написав, що не вірить у виправдувальний вирок суду щодо своєї підзахисної, однак, за його словами, Кремль може вийти із ситуації, видавши її Україні після вироку. Як Ви оцінюєте ймовірність обміну за результатами навіть таких формальних «судів»?

– Тут варто розвести дві речі. Коли ми говоримо про суди в Російській Федерації та коли ми говоримо про ілюзорні «суди» на території окремих районів Донецької і Луганської областей. За нашими дослідженнями, це взагалі «сіра зона». Якщо в Російській Федерації існують якісь симулякри: є установа з табличкою, на якій написано «суд», є людина, яка називає себе суддею, є якесь законодавство, яке порушується, але воно є, і є якийсь процес, хоча всі знають, що рішення вже винесено нагорі і ця людина в мантії нічого не вирішує, але по суті суд іде і можна навіть відвідати судові засідання. То в цій «сірій зоні» ніяких взагалі інституцій, які б мали натяк на захист прав людини, або норм, які можна було б застосувати, взагалі не існує.

Мінські домовленості ми не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань

​– Тобто дотримання навіть такої формальної процедури «суду» все одно, на Вашу думку, не допоможе обміну і звільненню цих людей, які утримуються в полоні?

– Тут найпростіший спосіб – це звільнення в рамках мінських домовленостей. Ми їх не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань. Звільнення заручників – це одне з нагальних гуманітарних питань.

Опубліковано 09.02.2016 на сайті “Радіо.Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27540841.html

Результаты поиска:

Гааґа наздоганяє Путіна

Грудень 3, 2016

Цього тижня офіс прокурора Міжнародного кримінального суду оприлюднив звіт, у якому прирівняв анексію Криму до міжнародного збройного конфлікту між Україною та Росією. Констатація цього факту відкриває шлях до розслідування в Гаазі воєнних злочинів та злочинів проти людяності на окупованому півострові й притягнення Москви до відповідальності. Не випадково, що відразу після оприлюднення звіту президент Росії Володимир Путін видав спеціальне розпорядження, в якому задекларував, що РФ не має наміру ставати учасником Римського статуту Міжнародного кримінального суду, хоча підписала цей документ у 2000 році.

Усупереч потоку яскравих заяв та відгуків, котрі поширилися в Україні, висновок прокурора Міжнародного кримінального суду не є остаточним вердиктом — це лише один із пунктів «Звіту про дії з попереднього розслідування за 2016 рік», оголошених на підготовчому етапі для самого провадження. До того ж МКС не кваліфікує акт аґресії Росії проти України як імовірний злочин для свого розслідування: згідно з цитатою зі звіту, це «контекст» для розслідування злочинів, котрі належать до юрисдикції суду — «вбивства і викрадення», «жорстке поводження», «арешти та судові процеси». Зрештою, суд наразі йде етапом вивчення матеріалів і ще не відкрив самого провадження. Тобто шлях Кремля до Гааґи буде не таким швидким, як багатьом би хотілося.

Голова правління Центру громадських свобод і координатор ініціативи «Євромайдан SOS» Олександра Матвійчук розповідає Z про те, яку правову силу має висновок прокурора МКС щодо воєнного конфлікту між Україною та Росією; про те, якими є перспективи, що суд таки почне розслідування не лише у справі Криму, а й щодо злочинів, скоєних проти учасників Революції гідності, та злочинів, учинених бойовиками на Донбасі; а також про ймовірність притягнення Путіна до відповідальності у Гаазі.

ДЛЯ РОСІЇ ЦЕ СЕРЙОЗНИЙ ДЗВІНОЧОК

– Олександро, яким є правовий статус документа, що його оприлюднив прокурор Міжнародного кримінального суду? В Україні окремі пункти звіту сприйняли з бурхливим схваленням, але наскільки він вагомий з погляду права?

– Це щорічна доповідь, котру прокурор Міжнародного кримінального суду готує для публічного звітування про стан розгляду справ, які перебувають на стадії попереднього вивчення. Тобто основне розслідування ще не почалося, а всі ці справи вивчаються на предмет відповідності юрисдикції суду. Справи можуть перебувати на цій попередній стадії роками. Тому треба ставитися до цього звіту як до документу із попередніми висновками. І йдеться, власне, не про висновки суду як міжнародно-кримінальної судової інстанції, а про позицію прокурора на цьому етапі. З іншого боку, ми в Україні мусимо ставитися до звіту як до вказівника, котрий вказує нам на докази, яких офісу прокурора бракує для того, щоб прийняти рішення про перехід на наступну стадію — до самого розслідування.

– Які правові наслідки того, що канцелярія прокурора прирівняла окупацію Криму до збройного міждержавного конфлікту? Чи міжнародні політичні або правові інстанції (для прикладу) можуть покликатися на цей звіт? Яким є предметний наслідок констатації конфлікту?

– Насамперед це має значення для самого суду і для внутрішніх процедур Міжнародного кримінального суду. Тепер суд вивчатиме, чи те, що відбувається у Криму в рамках міжнародного збройного конфлікту, підпадає під злочини, передбачені Римським статутом, і відповідає критеріям масштабності та систематичності характеру цих злочинів, щоб вони були визнані воєнними. Звичайно, це ще не остаточне рішення, тому що мають бути дотримані й інші умови.

Щодо використання цього звіту в риториці на рівні міжнародних інстанцій, то я переконана, що це матиме ефект. На тижні розглядалася резолюція щодо Криму на Третьому комітеті ООН, невдовзі вона розглядатиметься Генеральною асамблеєю ООН — і для багатьох країн констатація збройного конфлікту та серйозних порушень прав людини державою-окупантом буде одним із арґументів, котрий спонукатиме голосувати за цю резолюцію. Авторитет Міжнародного кримінального суду, хай би що говорила ображена Росія, є надзвичайно високим.

– Як Ви оцінюєте остаточну відмову Володимира Путіна від Римського статуту? Чи випадково, що заява Кремля пролунала наступного дня після оприлюднення звіту з Гааґи?

– Важко відмовитися від участі в структурі, членом якої ти не є. Але причини заяви Володимира Путіна про те, що вони і не будуть членами Міжнародного кримінального суду, зрозумілі. Висновки офісу прокурора вибивають з-під ніг російської пропаґанди підґрунтя для тверджень, начебто в Криму відбулося «мирне возз’єднання з батьківщиною». Адже це все ж таки міжнародний збройний конфлікт, і цей конфлікт вважатиметься чинним аж до моменту припинення окупації. Це оголосив не якийсь політичний орган, не конкретний політик — а представник міжнародного механізму правосуддя, навіть якщо поки що йдеться про формат попереднього звіту. Вага цього висновку — абсолютно інша, тому Росія відреагувала на нього роздратовано. Насправді для Росії це доволі серйозний дзвіночок.

– У прокурорському звіті анексія Криму ввійшла до розділу «Контекст ситуації», натомість у рубриці «Ймовірні злочини» перелічено правопорушення зовсім іншого кшталту: «утиски кримських татар», «вбивства і викрадення», «арешти та судові процеси» тощо. В Україні ж сподіваються, що міжнародний трибунал покарає російське керівництво саме за вторгнення до України. Чи анексія Криму належить до підслідності МКС?

– Юрисдикція суду, згідно з Римським статутом, поширюється «на найбільш серйозні злочини, котрі викликають тривогу всієї міжнародної спільноти». Якщо відкриємо Римський статут, то побачимо чотири злочини: геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності і злочин аґресії. Стаття про збройну аґресію, хоча й передбачена у Римському статуті, проте вона не вступила у силу. Для того, аби суд почав розглядати справи саме за цією статтею, треба, щоб країни-учасниці Міжнародного кримінального суду ратифікували Кампальські поправки 2010 року і визначили певну процедуру, якої наразі бракувало.

До речі, це викриває іншу проблему. Україна не матиме впливу на прийняття цього рішення, тому що вона так і не приєдналася до Міжнародного кримінального суду. Це якраз один із арґументів для України на користь того, щоб якомога швидше ратифікувати Римський статут, стати членом МКС та додати ще один голос за вступ у силу цих поправок. На жаль, Україна зайняла дуже дивну позицію й сидить на шпагаті: з одного боку, ми скерували дві декларації в Міжнародний кримінальний суд (за якими сьогодні він і розпочав попереднє вивчення ситуації), а з іншого боку — ми не є повноправними членами суду, не можемо голосувати, не маємо жодних прав, а маємо лише обов’язок співпрацювати із судом, до якого самі ж звернулися з проханням допомогти у розслідуванні.

– Коли Верховна Рада розглядала зміни до Конституції в частині правосуддя (у цих змінах передбачено, що Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, але не швидше ніж за три роки), то доповідачі пояснювали, що відтермінування пов’язане з потребою уникнути ризику притягнення до відповідальності учасників антитерористичної операції.

– Це свідчить про абсолютне нерозуміння принципів роботи Міжнародного кримінального суду. Суд уже почав вивчати матеріали, і якщо він побачить, що були вчинені злочини такого рівня, котрі підпадають під його юрисдикцію, то застереження Верховної Ради [з відкладеною імплементацією] ні на що не вплине.

Ми мусимо розуміти: не всі тяжкі злочини, скоєні на Донбасі, підпадають під юрисдикцію суду. До того ж Міжнародний кримінальний суд працює за принципом комплементарності. Він візьметься за розслідування справи лише тоді, якщо Україна сама не проведе розслідування і не встановить, що ж насправді відбулося. Підстава втрутитися для Міжнародного кримінального суду лише одна — якщо він отримує переконливі докази, що розслідування ведеться лише для «галочки» і країна нічого не робить для покарання винних. Якщо політики бояться, що участь Міжнародного кримінального суду у розслідуванні злочинів, які вчиняли представники українських збройних сил, нестиме для нас загрозу — то це додатковий стимул провести якісне розслідування і покарати винних.

Злочини, котрі мають місце на Донбасі, як правило, вчиняються руками рядових виконавців. Натомість Міжнародний кримінальний суд зосереджується не на рядових виконавцях, а на особах, котрі віддають накази або іншим чином уможливлюють їх вчинення. «Клієнти» суду — це президенти, прем’єр-міністри, командування, тобто ті top-officials, які з тисячі виконавців побудували смертоносну машину.

Міжнародний кримінальний суд, як це не парадоксально, створений для того, щоби бути непотрібним. Він висить, як дамоклів меч, над країною: суд не розслідує весь масив справ, а підштовхує. Якщо ти не хочеш, щоби втрутилося міжнародне правосуддя — виконуй покладені на тебе обов’язки.

Власне, ми мусимо ж усвідомлювати, що Російська Федерація розпочала війну для того, щоб зупинити Україну на шляху до демократичних перетворень. Виграти цю війну, використовуючи методи Росії, тим самим перетворюючись на Росію, — немає жодного сенсу. Бо тоді не ясно: за що ми боремося?.. Тому я переконана, що це дійсно обов’язок Української держави — якщо вчинено злочин проти громадянина, то слід провести ефективне розслідування і притягнути винних до відповідальності. Звичайно, із врахуванням передбаченого в ККУ поняття «крайньої необхідності», яка стає особливо актуальною під час воєнних дій.

– Але ж природа українського звернення до МКС зовсім інша. Ми не «розписуємося» у небажанні провадити розслідування, а шукаємо сильніший судовий інструмент, намагаємося створити додаткову леґітимність.

– Коли ми говоримо про злочини, які вчиняються російськими військовими на території Донбасу, або про злочини на території окупованого Криму, то тут, зрозуміло, Україна обмежена у можливостях провести розслідування і притягнути цих людей до відповідальності. Міжнародний кримінальний суд починає розслідувати справи, якщо держава не хоче або ж не може ефективно проводити розслідування сама. Невже ми, говорячи про анексію Криму або гібридну війну на Донбасі, можемо самотужки притягнути до відповідальності людей, які цю війну розпочали? Може, вони не своїми руками катували людей і кидали мирне населення до підвалів — але вони зробили все це жахіття реальністю. Ми знаємо, в якій країні сидять ці люди і які посади вони займають. Тому Україні нічого не залишається, як апелювати до міжнародного правосуддя.

– Олександро, Ви на початку нашої розмови говорили про те, що прокурорський звіт має дати нам «підказки», в який спосіб доповнити і посилити подання, — йдеться про злочини, скоєні проти учасників Євромайдану і під час війни на Донбасі. Деталізуйте, що маєте на увазі.

– У мене перед очима 189-й пункт звіту: «Канцелярія прокурора зазначає, що в рамках подій на Майдані Незалежності мали місце випадки серйозного порушення прав людини, і висловила готовність переглянути свій попередній аналіз в світлі нових свідчень». А що саме «переглянути»? Минулого року офіс у аналогічному звіті, в якому тоді фіґурували лише питання Євромайдану, констатував, що канцелярія дійсно ознайомилася з наданими матеріалами, але, згідно з [Римським] статутом, їй бракує доказів, які би дали можливість стверджувати, що напад на представників мирного населення дійсно був систематичним і мав масовий характер. Цю тезу треба ретранслювати таким чином: «Україно, якщо ти хочеш, щоби це попереднє рішення переглянули, тоді треба підготувати матеріали і подати до канцелярії прокурора, які б свідчили про системність і масштабність цього нападу».

Те саме по Донбасу. Зараз офіс продовжує вивчати, чи йдеться про міжнародний конфлікт чи неміжнародний конфлікт. На цьому етапі для Міжнародного кримінального суду важливо встановити факт підтримки російськими органами влади незаконних збройних формувань у формі постачання озброєнь, обладнання, персоналу, фінансів, довідатися, чи з Москви здійснювали управління операціями, чи надавали допомогу у плануванні воєнних дій. Ми знаємо, що так воно і є, але офіс прокурора не приймає рішення на основі здогадок, чуток або матеріалів засобів масової інформації, тому що це судова інстанція, котра працює на іншому рівні арґументації. Офіс прокурора на етапі попереднього вивчення справи досліджує переважно лише ті матеріали, котрі до нього надходять, а вже на наступному етапі здійснює самостійну роботу у формі розслідування. Тому для нашої держави це, знову ж, звучить так: «Україно, підготуй докази, котрі би вказували, що органи російської влади здійснюють контроль над незаконними збройними формуваннями, фінансують бойовиків, передають їм техніку і планують з ними воєнні операції тощо».

– Чому взагалі важливо з’ясовувати, чи конфлікт є міждержавним або неміждержавним? Хіба це має значення для того, щоб покарати якогось генерала абощо?

– Це має значення для встановлення винуватців, для розкручування ланцюга наказів до цих top-officials. Адже якщо конфлікт не є міжнародним, то це означає, що ланцюг наказів упреться в людей, котрі організовують ці злочини на місцях. А якщо ми говоримо про міжнародний конфлікт, це означає, що ланцюг наказів вийде за межі території держави, а далі — хтозна-куди… У нашому випадку ми точно знаємо, що він приведе у Кремль.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

Матеріал опубліковано 17.11.2016: http://zbruc.eu/node/58836

«Самостійна робота» для України: перед якими викликами постане держава у наступні 25 років?

Серпень 25, 2016

Шостий виклик: формування громадянського суспільства та євроінтеграція

Нещодавно вийшла доповідь Freedom House, згідно з якою, Україна з часів Незалежності перебуває у перехідному періоді формування громадянського суспільства, у так званій зоні турбулентності. Проте вона є одним з небагатьох виключень з-поміж пострадянських країн, яка демонструє чіткий тренд на демократичний вибір та цінності, притаманні європейським країнам, ідеться в дослідженні.

Українське суспільство в перспективі не лише інтегрується до Європи, а стане одним з ключових носіїв її цінностей, вважає голова правління «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук.

«Європа, як ми бачимо зараз, нездатна адекватно реагувати на кризи, на виклики, які ставить історичний час, намагається дати прості відповіді на складні запитання. До прикладу, конфлікт у Сирії – вирішити шляхом вдосконалення міграційного законодавства, не вирішуючи саму суть проблеми, – стверджує Матвійчук. – Україна тут демонструє зовсім інший підхід, бо українці – чи не єдиний народ, який під час Майдану продемонстрував, що за цінності, на яких побудоване європейське суспільство, готовий проливати кров і гинути під прапорами Європейського союзу. Тому тут ми могли б бути тією харизматичною громадянською нацією, яка принесла б до Європи дух цінностей, на яких сама Європа вона побудована».

Із повним текстом статті можна ознайомитись на сайті “Радіо Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27942036.html

Доповідь Голови правління ГО “Центр Громадянських свобод”

Серпень 25, 2016

“Щоб бути ефективними, мало проводити моніторинги і працювати з міжнародними організаціями. Потрібно виходити з правозахисного гетто і залучати до нашої роботи звичайних людей. Так це складно. Потрібно вчитися бути зрозумілими звичайним людям, пояснювати їм чому права людини для них важливо, продумувати що і як вони можуть робити, відходити від традиційних і шукати нові інструменти. Але розвивати демократичне законодавство та практики в країні неможливо без громадян, здатних захищати свої права та інтереси” -Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод

Подумайте двічі: правозахисниця назвала необхідні дії після затримання Панова в Криму

Серпень 12, 2016

Правозахисниця Олександра Матвійчук пояснила, як варто діяти Україні після затримання “диверсанта” Євгенія Панова в Криму, а також те, які кроки необхідно зробити родині українця.

Про це йдеться у блозі Матвійчук на “Обозревателе“.

Правозахисниця наголосила, що, незалежно від того, як Панов потрапив до Криму, спочатку треба убезпечити людину від поширеної серед російських “правоохоронців” практики тортур для отримання “свідчень”.

“Родині невідкладно треба знайти надійного захисника з російським адвокатським свідоцтвом, який вимагав би зустрічі з Євгеном Пановим. Досить імовірно, що прямо зараз у Криму перебувають російські адвокати, відомі своєю роботою в захисті ув’язнених із політичних мотивів”, – зазначила Матвійчук.

Вона наголосила, що МЗС України повинен призначити в консульстві в Росії відповідального за захист громадян України у тимчасово окупованому Криму, щоб до арештованих на цій території мав доступ представник української держави.

“Незважаючи на те, що Росія послідовно відмовляє в доступі до окупованної території, моніторингова місія ООН із прав людини та спеціальна моніторингова місії ОБСЄ в Україні, які наділені мандатом на роботу в Криму, повинні відвідати Євгенія Панова в СІЗО, а також інших затриманих із “групи українських диверсантів”, – написала Матвійчук.

Вона додала, що європарламентаріїям із групи друзів України варто надіслати офіційні запити на ФСБ у Криму, вимагаючи інформацію про стан здоров’я заарештованого, а також умови утримання, доступ медиків, адвокатів.

“Загалом, ще раз нагадую, треба двічі подумати перед тим, як їздити в окупований Криму і в Росію”, – наголосила Матвійчук.

Як повідомляв “Обозреватель”, 10 серпня ФСБ Росії заявила прозапобігання в окупованому Криму “терористичним актам”, що нібито підготовлені Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України.

За інформацією російської сторони, одним із затриманих “українських диверсантів” виявився житель міста Енергодар Євген Панов, якого окупанти звинуватили в організації терактів у Криму.

Знайомі і колеги Панова заперечують те, що він міг бути диверсантом-розвідником, оскільки не мав достатньої фізичної підготовки.

11 серпня в окупованому Сімферополі так званий Київський районний суд заарештував Панова на два місяці.

Пізніше ЗМІ дізналися, що інкримінують Панову.

Інформація розміщена на сайті “Обозреватель” 11.08.2016: http://ukr.obozrevatel.com/politics/56024-podumajte-dvichi-pravozahisnitsya-nazvala-neobhidni-dii-pislya-zatrimannya-panova-v-krimu.htm

Олександра Матвійчук: маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Липень 30, 2016

Відома українська правозахисниця Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод (організації-засновниці Групи громадського спостереження “ОЗОН”) координаторка Євромайдан SOS, поділилася ізГромадським Простором враженнями від суспільства постМайдану, розповіла, звідки шукати сили, аби продовжувати боротися за гідність, свободу та права людини, а також запросила до групи громадського спостереження “ОЗОН”.

Довідково: Група громадського спостереження “ОЗОН” – добровільне об’єднання активних громадян – передусім, громадських активістів, юристів, журналістів, які усвідомлюють важливість якісного громадського контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів.

Громадський простір: Олександро, розкажи, будь ласка, як виникла ініціатива «ОЗОН», з чого вона почалась?

коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей

Олександра: Група громадського спостереження «ОЗОН» – це спроба інституалізувати в Україні систему громадського контролю. Що означають ці кілька складних слів? Це означає, що ми амбітно поставили собі за мету створити такий механізм, до якого може доєднатися будь-яка людина, незалежно від її досвіду, спеціалізації, фаху, наявності чи відсутності громадського бекграунду, для того, щоб контролювати дії влади. Це дуже важливо, тому що, з одного боку, коли громадськість контролює дії влади, вона допомагає покращувати роботу певних державних органів, наприклад, поліції, судів, місцевої влади. А з іншого – коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей, який у нас в країні перевернутий з ніг на голову. Тобто люди починають ставитися до влади як до найманого менеджера, змінювати цей сакральний підхід, ніби влада – це щось освячене, дане нам вище, і привчають до цього владу. Коли ми започатковували групу громадського спостереження «ОЗОН» на початку 2013 року, то використовували моделі роботи схожі з тими, які започаткували російські правозахисники. Ми хотіли, щоб контролювати владу в Україні стало модним: людина встала вранці, почистила зуби, поснідала, пішла на роботу, ввечері щось зробила, а потім певну кількість часу приділила громадському контролю.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Загалом, Вашу ідею можна назвати суголосною ідеям Майдану, тобто це те, що могло би стати одним із інструментів після нього. Чи багато долучилось до Вас активістів після Майдану?   

Олександра: Звичайно, під час Майдану до групи громадського спостереження «ОЗОН» було надзвичайно велике долучення людей. До Майдану озонівці моніторили дії поліції під час мирних зібрань. Я пам’ятаю, що під час заходу і заборони мирного зібрання під Межигір’ям, резиденцією колишнього президента Віктора Януковича, ми листувались декілька місяців з усіма силовими органами, щоб з’ясувати, хто ж були ті невідомі люди в чорному без розпізнавальних знаків, без будь-яких шевронів, які оточили учасників мирного зібрання колом, потім забрали кількох в автобус, заарештували і не представлялись, не відповідали на питання спостерігачів. Вже дійшло до абсурду, ми говорили: «Слухайте, це ж резиденція Президента, а там невідомі люди в чорному ходять, хто це?» – виявилось пізніше, то був «Беркут». Тобто до Майдану ми вже мали напрацьований досвід і бачили системні порушення, які здійснює поліція, суди та інші представники державної, місцевої влади стосовно мирних зібрань. А під час Євромайдану «ОЗОН» розширився ще на один спектр діяльності – це суди. Ви пам’ятаєте, що почалися масові затримання, і людей після побиття везли не в медичну частину, а в суд, не повідомляючи адвокатів і рідних. Озонівці чергували в судах, тому що суди йшли нон-стоп – о першій, третій годині ночі, о п’ятій ранку, ніколи не знаєш, куди кого привезуть. Власне, тоді до нас пішов величезний потік людей, які сказали, що вони готові здійснювати моніторинг. Насправді, як я пояснювала на початку, модель «ОЗОН» – це модель для будь-якої людини, яка пройде інструктаж, не обов’язково бути юристом або знати на пам’ять Конвенцію з прав людини. Досвід Майдану засвідчив, що зрозуміти, що є порушення прав на справедливий суд, може і звичайна людина по тому, що не допускають адвоката, що в клітці побита людина навіть не сидить, а лежить від побиття, а суд виносить рішення про запобіжний захід – цього достатньо, щоб побачити основні порушення права на справедливий суд. Зараз, після Євромайдану, ми розширюємось на діяльність органів місцевого самоврядування, але не відслідковуємо ефективність їхньої роботи або певні корупційні речі, а дивимось на їхню доступність, на скільки виконуються норми доступу до інформації, оскільки право на доступ до інформації – це також важливе право людини.

Громадський простір: Назва «ОЗОН» – це якась символіка чи абревіатура, що означає «ОЗОН»?

як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства

Олександра: Насправді, я говорила, що ми створювали «ОЗОН» за прототипом російських колег, у них називається «ОГОН», у Білорусі, до речі, «ОГРАНА» – це все абревіатури, вони розшифровуються. Наприклад, «ОГОН» – Объединенная Группа Общественного Наблюдения. У нас це не абревіатура. Коли ми намагались зробити абревіатуру, у нас вийшов ВАГОН, і ми вирішили, що це не дуже цікаво. Після тривалих дискусій ми зупинились на назві «ОЗОН», тому що подумали, що тут є певна символіка: як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства. Тому що люди, які не контролюють владу, навіть якщо вона приходить з німбом на голові, неминуче зіштовхнуться з ситуацією, що німб відпаде, і у влади виростуть роги.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Які основні, найактуальніші порушення Ви зараз спостерігаєте?

Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати

Олександра: Якщо говорити по темі мирних зібрань, то одне з основних порушень стосовно дій поліції – це невміння виконувати позитивний обов’язок із захисту свободи мирних зібрань. Що я маю на увазі? Слава Богу, вже менше випадків, коли ми бачимо застосування необґрунтованого насилля зі сторони поліції до учасників мирних зібрань, але цього недостатньо. Треба захистити учасників від інших людей, які намагаються перешкодити мирним зібранням і реалізації їхньої свободи, треба захистити людей від певних провокацій. Ми живемо в час, коли йде війна, розпочата Російською Федерацією, тому може бути все що завгодно, навіть в нібито невоєнному Києві. Яскравий приклад – це було 31 серпня 2015 року, коли під парламентом відбувалось одночасно кілька мирних зібрань: частина людей вийшли, щоб голосувати проти внесення змін до Конституції щодо особливого статусу Донбасу, хтось вийшов за легалізацію зброї, хтось ще за щось – там було одномоментно кілька мирних зібрань і близько 400 людей. Правопорядок, за нашими підрахунками, забезпечували теж близько 400 представників поліції – це ті, які були там по периметру, і ще, зазвичай, вони ставлять додаткові загони, які швидко можуть в разі чогось підійти. Ми були свідками того, як агресивні дії почали здійснювати кілька десятків людей. Тобто робота поліції в даному випадку – це виконання простої поліцейської операції – виїмка, відрізання людей, які агресивно налаштовані, від інших учасників протесту, які мирно його здійснюють, і далі вже зрозумілі поліцейські процедури. Цього не було зроблено, і ми бачимо, до чого це призвело: полетіла граната, четверо людей загинуло, 178, здається, було поранено. Вже після цього 18 людей було заарештовано з великими порушеннями – про це окремо. Це проблема. Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати.

Громадський простір: Ваша ініціатива суто київська, чи Ви працюєте так само з регіонами?

Олександра: Ми тісно працюємо з регіонами. Минулого року ми провели кілька навчань в різних регіонах: Дніпропетровськ, Суми, Одеса, Львів. Ми передаємо цю методику, адже нею можна користуватись і самостійно. Будь-яка громадська організація, більше того, будь-яка людина, для своїх власних потреб або як хобі може прийти на судове засідання, яке її цікавить, проаналізувати його, або подивитись, як поліцейський на вулиці поводиться. Звичайно, для тих, кому цікаво це робити разом з нами, ми запрошуємо доєднатись до групи громадського спостереження «ОЗОН».

Дивіться також:  Принципи громадського моніторингу за мирними зібраннями (ВІДЕО)

Громадський простір:  Твоє враження від постмайданного суспільства: зараз в країні відбуваються реформи, ти відчуваєш якісь зміни, чи є вони в повітрі, в атмосфері, в озоні?

Я бачу багато носіїв змін

Олександра: Я бачу багато носіїв змін. Наше прекрасне майбутнє тільки окреслено в далечині, але держава будується нині, як сказали наші попередники. Я бачу чітко, що і під час Майдану, і після – це був драматичний час, який дозволив людям розкрити свої найкращі якості і став стимулом для активізації сотень тисяч людей. Я, чесно, із захопленням завжди про це розповідаю, тому що бачу, як на моїх очах створюються і працюють вже роками горизонтальні ініціативи – це звичайні люди, які об’єднались і які, по суті, виконують державницькі функції: допомагають армії, годують і влаштовують переселенців, створюють центри аеророзвідки, документують воєнні злочини і представляють докази російської агресії на міжнародному рівні. Це, насправді, фантастично, це називається енергією Майдану, і це те, що дає мені надію, що Україна вийде з цього зачарованого кола, по якому ми вже багато років ходимо і яке називається «країна в транзитному періоді», зможемо зробити якісний стрибок і вийти з цієї ями. Насправді, надії на політичну еліту у мене не досить великі. Після Майдану перезавантаження політичних еліт не відбулось: владу отримала опозиція, яка в рази краща, звичайно, ніж режим Януковича, але має багато схожих хвороб і тенденцій. Тому надія в мене тільки на громадянське суспільство, яке змусить навіть нинішню владу рухатись в напрямку демократичних перетворень.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Третій сектор, який ми знаємо до Майдану і після Майдану – його обличчя вже змінилося…  Але як зберегти цю енергію Майдану, бо чуємо час від часу і про втому, і про виснаження, розчарування, тощо?

Олександра: Звичайно, це питання ми також ставимо перед собою, саме тому у нашої організації є кілька відповідей, а у кожної громадської організації, насправді, можуть бути свої. Одна з відповідей – це група громадського спостереження «ОЗОН» – це не постійна робота, це може бути періодична діяльність, яка залежить від тебе. Ми кидаємо в розсилку ті чи інші події в різних містах і говоримо людям: «Кому цікаво долучитися, долучайтесь». Ми проводимо кілька кампаній. Одна з найвідоміших, яку веде Євромайдан SOS – це кампанія «Let My People Go» на захист людей, ув’язнених за політичними мотивами. Загалом, дуже важливо, щоб люди продовжували щось робити, щоб вони досягали якихось маленьких результатів. Наприклад, маленьким результатом може бути навіть відповідь від політв’язня про те, що він отримав кілька сотень листівок і просто вражений. Люди, які це організовували, відчувають, що зробили щось конкретне: вони подарували сили цій людині, щоб вона більш стійко переносила неволю. Ми всі переконані, що рано чи пізно їх відпустять, але до цього моменту треба зберегти сили, бо ніколи не знаєш, коли саме це буде. Зберегти енергію Євромайдану і розширити її – це, насправді, дуже важливе завдання. За соціологічними опитуваннями – я була здивована – ось цей вибух енергії Євромайдану значною мірою, як пояснювала Ірина Бекешкіна, пов’язаний з тим, що активні стали ще більш активними. Зрозуміло, що так – на надриві, довго працювати не можна. Ми так працюємо вже другий рік, і це дійсно складно. Нам треба розширювати наше коло, нам треба витрачати зараз час не на те, щоб робити щось самим, а щоб залучити нових людей до того, що ми робимо, тоді ми будемо більш успішними.

Громадський простір: Зараз особливо актуально, мені здається, говорити і про національну ідею. Ми проводимо декомунізацію, процеси очищення від ганебного минулого, але на чому будувати теперішнє, на яких цінностях будувати майбутнє?

можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини

Олександра: Це питання, на яке, мені здається, Євромайдан частково дав відповідь. Адже коли ми бачимо результати соціологічних опитувань про те, чому відбулись наймасовіші протести, наприклад, 1 грудня 2013 року – люди вийшли вже не тому, що раптово призупинили євроінтеграцію, – що для мене, наприклад, означало зближення з Москвою і було абсолютно неприйнятним, оскільки я давно працюю в регіоні пострадянських держав і бачу, що відбувається на теренах Росії, – люди вийшли, тому що вони хотіли жити в країні, в якій поліція не б’є студентів – це суто правозахисний лозунг. Люди вийшли, тому що вони відчували гідність, люди вийшли, бо хотіли заявити про те, що вони вільні і не бояться. Такий доволі драматичний момент: я довго не могла зрозуміти, чому люди, коли почався розстріл, піднімались вгору по Інститутській. Я розпитувала людей, які вижили. Ну, для мене зрозуміло, як це відбувалось тактично: побігли кордони міліції, люди почали автоматично займати простір. Але один чоловік, – це було в документальному фільмі, який ми презентували за результатами розповідей, – сказав таку річ, яка мене здивувала: «Люди хотіли подивитись, хто в них стріляє». Далі я говорила з однією близькою людиною, ми обговорювали цей момент, і він мені сказав: «Уяви собі, якщо б в Казахстані люди вийшли і їх почали розстрілювати, що б вони зробили?»Я сказала: «Розбіглися б», – це логічно. «Уяви собі, що було б в Москві, якби люди вийшли, і по них почали стріляти, що б вони робили?» – «Розбіглись би, бо перший інстинкт, базовий – зберегти життя». І я думаю: «Яке треба мати відчуття свободи для того, щоб не боятись іти вгору, щоб подивитись, хто в тебе стріляє?» – це щось поза межами будь-яких інстинктів самозбереження. Тому я переконана, що можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Можливо, наостанок окремий меседж від твого серця – що би нам допомогло все ж таки зберегти цю енергію, не здаватись, не падати від втоми і продовжувати йти?

ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Олександра: Знаєте, завжди допомагає… Я спеціально розкажу цю історію, для того щоб знизити емоційність своїх попередніх відповідей: завжди допомагає порівняння з тим, кому гірше. Коли ти дивишся, в яких умовах працюють інші люди… Ну, добре, дехто не знає, як працюють правозахисники в Російській Федерації або Білорусі – поїдьте на звільнені території Донбасу, подивіться і запитайте у місцевих активістів, що їх тримає, що вони вже другий рік продовжують боротись як проти байдужості національної влади, так і проти місцевої кон’юнктури. Це завжди допомагає трошки отверезіти і зрозуміти, що, насправді, все в твоїх руках, у тебе набагато більше можливостей, набагато більше інструментів, і ти дійсно можеш щось зробити. Перепрошую, ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети, вирватися з цього кола і все-таки планомірно будувати демократичну країну. Насправді, моя єдина порада – не здаватися та вірити в себе. У Вацлава Гавела був блискучий вислів, суть якого полягає в тому, що надія – це не впевненість, що все буде гарно, але  розуміння того, що всі твої зусилля мають сенс.

Розмову вела Любов Єремічева,
Робота над текстом Ірини Гузій

Українофобія в Криму. На що робить ставку Кремль

Червень 24, 2016
Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит”

Реінтеграція Криму – це не тільки повернення території. Ключовий елемент стратегії – люди. І Росія це добре розуміє, тому докладає зусиль, аби нам не було кого повертати: виховує українофобію через телевізор, змінює демографічний склад населення, що само по собі є воєнним злочином. І до всього – методично знищує незалежне громадянське суспільство, яке мало б стати одним із ключових чинників реінтеграції. Зберегти його хоч у якомусь вигляді – наше завдання.

Вже більше двох років ми ведемо моніторинг політичних переслідувань в окупованому Криму. Арсенал репресій доволі широкий: людей арештовують, у їх будинках проводять  обшуки, забороняють проведення мирних зібрань, фабрикують кримінальні та адміністративні справи. Окупаційна влада не гребує викраденням, залякуваннями, побиттям та катуваннями. Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчати.

У ситуації, коли прямо вплинути на ситуацію досить важко, а міжнародна спільнота обмежується тільки гнівними резолюціями, простих шляхів збереження залишків громадянського суспільства на півострові просто не існує. Водночас, є кілька напрямів роботи.

По-перше, треба долати інформаційну ізоляцію Криму. Люди на півострові повинні мати можливість отримувати іншу від прокремлівської інформацію доступною для них мовою. Паралельно мають бути надані інструкції щодо того, як обійти блокування сайтів, якщо мова йде мовлення в інтернеті. Різні питання Криму мають бути в топі політичного порядку денного, про них має писати українська преса. Слід розвивати зв’язки із релігійними, професійними, культурними спільнотами на теми, які становлять предмет їхнього інтересу. Людям, які зберегли українське громадянство, слід максимально спростити адміністративні процедури методами онлайн-врядування.

Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчатиПо-друге, кримська молодь повинна мати доступ на пільгових умовах до освіти на материковій Україні. Навчальні заклади різного рівня повинні запровадити дистанційні програми, орієнтовані на Крим. Потрібно збільшити кількість спеціалізованих навчальних закладів, на зразок переміщеного до Києва Таврійського університету, які б враховувати різницю в шкільних програмах України та Росії. Їх слід розглядати в якості комунікаторів із Кримом, адже у студентів залишаються друзі та родини на півострові, а також як базу для формування кримської еліти. Навчатися в цих закладах має бути престижно.

По-третє, Україна має навчитися захищати людей, які лишилися сам-на-сам з окупантами. Потрібно визначитися із рамками роботи для російських правозахисників у Криму, які можуть підключитися до практичного захисту переслідуваних людей на місці. Кейси людей, переслідуваних путінським режимом, мають постійно звучати на рівні міжнародних організацій. Причетні до цих переслідувань повинні розширювати список персональних санкцій. Органи державної влади мають провадити ефективне розслідування та збирати належні докази по цим фактам. Також потрібно розробити програму підтримки таких людей на території материкової України.

Загалом, відсутність продуманої політики до окупованого Криму може суттєво ускладнити у реінтеграцію цих територій у майбутньому. Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит” і посилати чіткий сигнал людям, що вона за них бореться.

Матеріал розміщений на сайті “Новое время” 24.06.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/ukrajinofobija-v-krimu-na-shcho-robit-stavku-kreml-155418.html

Заборона Меджлісу загрожує переслідуванням будь-якому кримчанину

Квітень 26, 2016

Заборона діяльності Меджлісу кримськотатарського народу може вплинути на всіх кримчан, а не лише на кримських татар. Про це у вечірньому ефірі Радіо Крим.Реалії повідомила глава правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

«Це дамоклів меч, який зараз буде висіти над кожною людиною, не обов’язково навіть кримським татарином. Що я маю на увазі? Тепер обкатані на Кавказі інструменти, такий конвеєр репресій, можна буде запросто використовувати в Криму. Будь-яку людину можна звинуватити в тому, що він співпрацює з «екстремістською організацією» Меджліс. Для цього абсолютно не потрібно жодних доказів», – сказала Матвійчук.

Правозахисниця додала, що «вражає швидкість», із якою підконтрольний Кремлю суд Криму заборонив діяльність Меджлісу кримськотатарського народу.

 Підконтрольний Росії Верховний суд Криму 26 квітня виніс позитивне рішення за позовом про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на території півострова. Це рішення може бути оскаржене протягом місяця.

Відповідач у цій справі – перший заступник голови Меджлісу кримських татар Наріман Джелял – заявив, що члени Меджлісу подаватимуть апеляцію.

Напередодні на засіданні суд долучив до справи рішення Наталії Поклонської про припинення роботи Меджлісу.

18 квітня Мін’юст Росії вніс Меджліс кримськотатарського народу до переліку громадських і релігійних об’єднань, діяльність яких у цій країні зупинена «у зв’язку зі здійсненням ними екстремістської діяльності». Цей крок засудили Україна, низка міжнародних організацій і правозахисників.

Прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що питання про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на півострові є «внутрішніми російськими питанням» і Росія не має наміру прислухатись до «рекомендацій» ззовні.

Верховна Рада України офіційно оголосила 20 лютого 2014 року початком тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією. 7 жовтня 2015 року президент України Петро Порошенко підписав відповідний закон. Міжнародні організації визнали окупацію і анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили низку економічних санкцій. Росія заперечує окупацію півострова і називає це «відновленням історичної справедливості».

http://ua.krymr.com/a/news/27699939.html

Як Україні не стати Росією

Березень 28, 2016

Ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс
У ці місяці ми згадуємо цілий ряд важких для нас дат. Це брутальний розстріл Небесної сотні, цинічна окупація та анексія Криму, початок кривавої війни в Донбасі. Це біль конкретних людей, які стоять у кожного з нас перед очима.

Сьогодні, можливо, навіть трохи важче, адже ми вже другий рік поспіль кожного дня вимушені битися одразу на трьох фронтах: боротися із владою за проведення реальних демократичних змін в країні; боротися із російською агресією, яка вже вкотре намагається позбавити нас свободи; та боротися із самим собою, щоб у цей драматичний час не забути про людську гідність і лишитися людиною. Це справді дуже складно.

Однак тепер ми на власному досвіді знаємо, що доля не посилає нічого такого, чого б ми не в силах були побороти. Зараз, як перед кожним із нас окремо, так і перед усім громадянським суспільством в цілому, стоять цілком конкретні виклики.

По-перше, відстояти країну у російській агресії і не перетворитися самим на Росію.

Україна знаходиться у стані війни, тож у суспільстві природньо зростає толерантність до насилля, а влада обмежує права людини. Проте варто пам’ятати, що усі обмеження прав людини мусять бути пропорційними і рухати нами має любов, а не ненависть.

У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність
Іноді доводиться чути, мовляв, війна усе спише. Ні, навпаки, під час війни ми маємо ще більш ретельніше вивіряти кожне слово та кожну дію на відповідність цінностям, за які боремося. Сам шлях досягнення мети теж багато чому важить. Адже ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс.

По-друге, добитися від влади демократичних реформ і самим не стати частиною старої системи.

Зараз країною керує «нова влада», яка, насправді, не така вже й нова. Це досить старі за своїми підходами політичні сили. Вони дещо розбавлені привабливими обличчями, серед яких також є люди з громадського сектору. Влада почала запрошувати до різноманітних рад реформ та у дечому вимушено прислухатися до нашої думки. Виникла ілюзія, що громадянське суспільство назавжди отримало потужний вплив на вироблення політики у країні. Але давайте подивимося не на здобуті нами успіхи, а на реальний результат реформ за два роки, і згадаємо, як швидко були знищені усі позитивні здобутки після приходу до влади Януковича.

Тому належить непоступливо вимагати кардинальних реформ, які матимуть незворотні наслідки. І лишити компроміси прерогативою політичних сил. У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність.

По-третє, розвиватися дуже швидко і не втрачати зв’язок із людьми та суспільством.

Соціологія говорить, що зростає розчарування. Це зрозуміло, адже люди дуже збідніли, багато чого втратили і схильні усе спрощувати. Однак таким чином ми можемо потенційно дійти до утвердження асоціативного ряду: Майдан – війна – розруха. Якраз на це і працюють наші недруги. Ми усі розуміємо, що у нас мало часу, тому відволікатися від роботи, бодай на секунду, – велика розкіш. Ми ніколи не будемо успішними, якщо нас не будуть підтримувати звичайні люди, які б підпирали плечима суспільні інституції. Для цього варто говорити та переконувати різних громадян, промовляти до них простою мовою та пропонувати зрозумілі способи залучення до громадської роботи.

Подолання цих викликів – наша з вами відповідальність, як людей, які в усьому покладаються на власні сили. І я дивлюся в майбутнє оптимістично, хоча і не вважаю його легким. Нам справді пощастило. Принаймні, ми маємо реальний шанс та кілька «секунд історичного часу» аби побудувати нашу країну такою, про яку мріяли, боролися та вмирали наші попередники.

Опубліковано на сайті “Новое время” 25.03.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/jak-ukrajini-ne-stati-rosijeju-105674.html

Міжнародний гібридний трибунал як відповідь на тотальну безкарність

Березень 17, 2016

Сьогодні правозахисні організації працюють у світлі викликів, які переживає Україна. Мова йде і про жертв організованого режимом Віктора Януковича нападу на мирних учасників Євромайдану, і про наслідки збройної агресії Російської Федерації, що розпочала окупацію Криму та війну на Донбасі.

Ці екзистенційні виклики є новими для нашої країни, але далеко не унікальними для світу. Існує напрацьований досвід інших країн, які у свій час теж опинялися у ситуації, коли недореформовані органи влади не можуть впоратись із величезним масивом злочинів.

Правозахисники давно закликають владу ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду, що дасть можливість передати розслідування на окупованих територіях у руки міжнародного правосуддя. Ще одним варіантом, який можна впроваджувати паралельно, є залучення міжнародного елементу до національної правової системи через формування міжнародних гібридних трибуналів.

Насправді, такий варіант має цілий ряд вагомих переваг для України:

  1. Гнучкість моделювання, що проявляється у врахуванні національної правової системи та правової культури при створенні трибуналу, що дозволить уникнути загроз, які зумовлені специфікою українського контексту.
  2. Демонстративний ефект, що досягається розташуванням трибуналу в Україні, і робить процес видимим для суспільства та зручним для людей, які стали жертвами порушень.
  3. Розвиток спроможностей національної судової системи через позитивний вплив міжнародного механізму на систему українського правосуддя в цілому.
  4. Розширення можливостей примусу через співпрацю інших країн із трибуналом, що може мати вияв, наприклад, у вигляді практичної допомоги слідству.
  5. Легітимність в очах суспільства, що особливо важливо в умовах катастрофічно низької довіри до національних правоохоронних та судових органів. Багато жертв тортур на сході після звільнення навіть не звертаються до органів влади, бо просто не вірять у їх спроможність.

Яку б модель трибуналу ми не обрали, вона має ґрунтуватись на кількох підходах.

Насамперед, це мандат та його легітимація. Правозахисні організації цікавлять в першу чергу міжнародні злочини, але в Україні ще “провисає” боротьба з корупцією. Потрібно чітко визначити співвідношення цього механізму із Міжнародним кримінальним судом, який вже почав вивчення ситуації на Донбасі. Як програму максимум можна ставити собі за мету створення трибуналу на основі спеціальної угоди із ООН, що дозволить заручитися підтримкою всього міжнародного співтовариства.

Наступний підхід – це автономність. Дуже важливо, щоб трибунал, незалежно від обраної моделі був повністю незалежний від політичної волі держави, та убезпечений від негативного впливу при можливій зміні влади. Аби не повторювалася ситуація, яка зараз відбувається із Національним антикорупційним бюро (НАБУ). Так, 13 січня 2016 року президент України вніс зміни в Кримінальний процесуальний кодекс і тепер, розпочаті після Майдану провадження проти топ-корупціонерів не передаються НАБУ, а продовжуватимуться розслідуватись Генпрокуратурою.

Належить звертати увагу на спеціальний порядок добору суддів й персоналу. Правильно говорити про необхідність залучення міжнародних суддів. Але варто звернути увагу, що мусять бути чіткі правила та  критерії для відбору та призначення й українських суддів, слідчих та експертів.

Важливим підходом є замкнутість циклу. При створенні гібридного трибуналу Україні було б доречно передбачити у цьому суді спеціальний відділ прокуратури, який був би незалежним від національних органів розслідування та самостійно здійснював збір та аналіз  доказів, кваліфікацію діянь тощо.

Часовість як підхід змушує наперед визначити усі питання, які можуть виникнути після завершення роботи такого трибуналу. Наприклад, де будуть зберігатися архіви, якщо цей механізм тимчасовий.

Також дуже важливим підходом є спеціальний порядок фінансування. Це одна із основних гарантій незалежності трибуналу. Створення та функціонування такого механізму коштує досить дорого. Україна буде змушена залучати кошти донорів, в якості яких, як правило, виступають держави. А відтак обов’язково треба буде залучати ці держави до постійного контролю й аудиту над ефективністю їх витрачання.

Таким чином, аби у повній мірі використати можливості міжнародного правосуддя для подолання проблеми безкарності, насамперед необхідно внести зміни до Конституції України й прибрати з перехідних положень Конституції норму про те, що ратифікація Римського статуту відкладається на три роки.

Належить передбачити в перехідних положеннях Конституції можливість для створення конкретної моделі міжнародного гібридного трибуналу, яка має бути визначена в результаті широкої суспільної дискусії.

Також важливо гармонізувати національне законодавство, у першу чергу, Кримінальний кодекс України, із міжнародним гуманітарним правом. Платформа “Правозахисний Порядок Денний” вже розробила законопроект, який усуває основні його недоліки.

Це те, що влада має зробити у будь-якому разі, незалежно від того, на скільки затягнеться процес створення міжнародного гібридного трибуналу.

Ми чекаємо від вищих посадових осіб, від народних депутатів, від представників уряду підтримки цієї ідеї та політичної волі для її просування. Інакше це так і залишиться “нереалізованою можливістю”, що для держави, яка має за обов’язок захищати своїх громадян, в умовах гібридної війни є невиправданою розкішшю.

Виступ правозахисниці Олександри Матвійчук (Центр Громадянських Свобод) під час круглого столу “Зміцнення довіри до правосуддя у справах про корупційні, воєнні злочини і злочини проти людяності через залучення міжнародних суддів, обвинувачів і слідчих: іноземний досвід і українські потреби”

«Права людини «випали» з мінського процесу», — Олександра Матвійчук

Березень 1, 2016

На початку першої години програми спілкуємося з головою правління «Центру громадянських свобод», координаторкою ініціативи «Євромайдан-SOS» Олександрою Матвійчук, яка отримала у Відні міжнародну премію в галузі правозахисної діяльності «Democracy Defender Award-2016».

Василь Шандро: Пані Олександра отримала важливу міжнародну нагороду у галузі правозахисної діяльності. Розкажіть трохи про нагороду.

Олександра Матвійчук: Це нагорода, яка була ініційована 17-ма делегаціями демократичних країн в ОБСЄ. Вона присуджується за винятковий вклад у просування демократії і захист прав людини. У правозахисній сфері нагороду дають в двох випадках: якщо людина знаходиться в скруті, наприклад її ув’язнили за правозахисну діяльність (наприклад білоруський правозахисник Алесь Беляцкий); у моєму варіанті має місце другий випадок: коли нагороду дають представнику країни, яка проходить через бурхливі трансформації, народ цієї країни бореться за встановлення демократії, за те, щоб, як в нашому випадку, гасло: “Права людини понад усе” запрацювало.

Тетяна Трощинська: І, напевно, це ще майданчик для того, щоб людина, яка отримала нагороду, могла говорити зі світом.

Олександра Матвійчук: Я використала цей майданчик, аби говорити про ті нагальні проблеми, які відбуваються у нашій країні. Звичайно, я говорила про Крим. Лише за останні 2 тижні ми стали свідками арештів ще 4 людей, прокурорського позову до суду про заборону Меджлісу. Взагалі ситуація зараз у Криму така, що активісти сплять одягненими, знаючи, що по них можуть прийти з обшуками.

Попри те, що ОБСЄ консенсусна організація, нагально потрібно організувати постійну міжнародну присутність в Криму, які зможуть мати охолоджувальний ефект на порушення людських прав.

Василь Шандро: Ви повернулись з Відня, де отримували нагороду, про що говорили з колегами. Що у вас запитували?

Олександра Матвійчук: Питали про Мінські домовленості. Чому дотримання прав людини «випали» з процесу домовленостей? Це проявляється у трьох пунктах: звільнення заручників, які мали б бути звільнені ще 12 місяців тому згідно з другими Мінськими домовленостями. Далі — питання амністії. Не може бути тотальної амністії. Люди, які вчиняли воєнні злочини, не можуть бути не покарані. І останній пункт — вибори. Про які вибори може йтися, якщо на цій території не забезпечені базові права людини?

Ще я говорила про позитивні зміни в Україні, про реформи. Але зазначала, що вони половинчасті і носять не системний характер, мають недоліки.

unnamed

Тетяна Трощинська: З часу Майдану ваша організація переформатувала свою діяльність. Як вона змінилася?

Олександра Матвійчук: Зараз у нас менша кількість волонтерів, ніж під час Євромайдану. Це пов’язано з тим, що ми перейшли на напрям документування. Ми документуємо воєнні злочини, політичні переслідування в Криму і намагаємося допомогти постраждалим людям. Тому волонтери потребують певних знань. Треба вміти говорити з постраждалими людьми так, щоб не нанести їм повторну травму. І потім з цим знанням жити. Ми готуємо волонтерів, і тільки підготовлені люди можуть їздити, тим більше в Крим.

Василь Шандро: У вас є доступ, волонтери їздять в Крим?

Олександра Матвійчук: Остання поїздка мобільної групи була секретною в грудні. Ми збирали інформацію, якої нам не вистачало для кампанії «Let My people go», присвяченої ув’язненим громадянам України в РФ і Криму.

Василь Шандро: Що вам відомо про настрої всередині Криму?

Олександра Матвійчук: У нас є люди, які передають інформацію, що там відбувається. Це звичайні люди, це навіть не активісти. Загалом у нас складається враження, що Крим перетворили на полігон для відпрацювання авторитарних методів.

Василь Шандро: Тобто можна говорити, що Росія перетворила Крим на певну лабораторію?

Олександра Матвійчук: Так, з одного боку це було курортне місто, яке зараз перетворюється у військову базу. А з іншого — полігон для відпрацювання авторитарних тактик.

Василь Шандро: За два роки, очевидно, світ втомився від України, адже є ще й Сирія і багато інших проблем. Але все таки у зв’язку з чим на вашу думку таке зниження уваги?

Олександра Матвійчук: Наведу приклад. Уявіть: літо, комарі, які вас кусають і ви нічого не можете з цим зробити. Так само і світ втомлюється від прикрих новин з України. Що робити з РФ і як зупинити, от як цих комарів влітку, сказати складно, але нам, щоб втримати міжнародну підтримку, треба показувати, що ми її гідні. В цьому відповідальність як нашого уряду, так і нас — громадянське суспільство.

Василь Шандро: Вам не здається, що проблема полягає ще у самій безпорадності міжнародних партнерів, коли питання стосується Росії, її бізнесу і політики?

Олександра Матвійчук: Навіть у ситуації неспроможності механізмів, які створені у 50-х роках після війни, реагувати адекватно на виклики нового часу, ми маємо знаходити партнерів і вибудовувати адекватні відповіді на російську агресію і ті проблеми, з якими весь світ зіштовхується. Те, що називають українською кризою — на справді є відображенням світової кризи, яка зараз відбувається.

Звільнення полонених не може бути предметом торгу – правозахисник

Лютий 9, 2016

Матвійчук: якщо Франція та Німеччина займуть жорстку позицію, що полонені можуть до завтра не дожити, у нас будуть шанси їх звільнити
Київ – Україна разом із західними партнерами під час чергової зустрічі у «нормандському форматі» мають зайняти жорстку позицію і наполягати на безумовному та невідкладному звільненні полонених, які нині перебувають на окупованих територіях. Адже гуманітарна місія – пряме і головне завдання мінських угод, зазначила в ефірі Радіо Свобода голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

У Женевській конвенції міститься категоричний імператив, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності

– На ці стосунки поширюється міжнародне гуманітарне право, яке встановлює норми поводження з цивільними особами і комбатантами, а також правила застосування засобів і методів ведення війни. У Женевській конвенції, у частині про поводження з військовополоненими, міститься категоричний імператив, який говорить, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності. Тут варто сказати, що ми проводили дослідження і опитали 160 людей, які звільнилися із місць несвободи в окупованому Донбасі, ми вже стовідсотково знаємо, що про жодні суди, про жодні гарантії незалежності і безсторонності в тамтешніх «судових процедурах» мова йти просто не може. Лише одна цифра – 100% людей, яких ми опитали, не мали жодного способу правового захисту, в них не було ні адвоката, ні людини, яка б прийшла і хоча б назвала себе адвокатом.

– Ірина Геращенко відповідальність за долю українських полонених покладає на Росію. Крім переговорів, заяв представників влади на високому міжнародному рівні, що ще може зробити українська сторона для звільнення українських полонених?

Основне, що ми вимагаємо – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей

– Я згодна з тим, що ці маріонеткові режими військової диктатури контролюються Російською Федерацією. Можна побачили тих, хто годує ці режими, скільки Росія витрачає кожного місяця на їх утримання, відповідно, хто віддає накази і що робиться з тими лідерами незаконних збройних формувань, які виходять з цієї централізованої вертикалі, маю на увазі розправи над «Бетменом» та іншими одіозними персонажами. Мені здається, що Україна має докладати зусиль для консолідації і для укріплення позицій міжнародних партнерів у тиску на Російську Федерацію. Основне, що зараз ми як правозахисні організації вимагаємо і від України, і від Франції, і від Німеччини, і, зрозуміло, від Російської Федерації як учасників нормандського формату – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей. Ми говоримо про те, що це має бути виконано негайно. І жодним чином не залежати від проведення амністії або виборів, що роблять представники незаконних збройних формувань та Російська Федерація на переговорах. Якщо Франція та Німеччина займуть таку жорстку позицію, що ці люди можуть до завтра не дожити і тому ця умова має бути виконана негайно – у нас будуть якісь шанси на їх звільнення.

– Адвокат Надії Савченко Марк Фейгін написав, що не вірить у виправдувальний вирок суду щодо своєї підзахисної, однак, за його словами, Кремль може вийти із ситуації, видавши її Україні після вироку. Як Ви оцінюєте ймовірність обміну за результатами навіть таких формальних «судів»?

– Тут варто розвести дві речі. Коли ми говоримо про суди в Російській Федерації та коли ми говоримо про ілюзорні «суди» на території окремих районів Донецької і Луганської областей. За нашими дослідженнями, це взагалі «сіра зона». Якщо в Російській Федерації існують якісь симулякри: є установа з табличкою, на якій написано «суд», є людина, яка називає себе суддею, є якесь законодавство, яке порушується, але воно є, і є якийсь процес, хоча всі знають, що рішення вже винесено нагорі і ця людина в мантії нічого не вирішує, але по суті суд іде і можна навіть відвідати судові засідання. То в цій «сірій зоні» ніяких взагалі інституцій, які б мали натяк на захист прав людини, або норм, які можна було б застосувати, взагалі не існує.

Мінські домовленості ми не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань

​– Тобто дотримання навіть такої формальної процедури «суду» все одно, на Вашу думку, не допоможе обміну і звільненню цих людей, які утримуються в полоні?

– Тут найпростіший спосіб – це звільнення в рамках мінських домовленостей. Ми їх не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань. Звільнення заручників – це одне з нагальних гуманітарних питань.

Опубліковано 09.02.2016 на сайті “Радіо.Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27540841.html

Результаты поиска:

Гааґа наздоганяє Путіна

Грудень 3, 2016

Цього тижня офіс прокурора Міжнародного кримінального суду оприлюднив звіт, у якому прирівняв анексію Криму до міжнародного збройного конфлікту між Україною та Росією. Констатація цього факту відкриває шлях до розслідування в Гаазі воєнних злочинів та злочинів проти людяності на окупованому півострові й притягнення Москви до відповідальності. Не випадково, що відразу після оприлюднення звіту президент Росії Володимир Путін видав спеціальне розпорядження, в якому задекларував, що РФ не має наміру ставати учасником Римського статуту Міжнародного кримінального суду, хоча підписала цей документ у 2000 році.

Усупереч потоку яскравих заяв та відгуків, котрі поширилися в Україні, висновок прокурора Міжнародного кримінального суду не є остаточним вердиктом — це лише один із пунктів «Звіту про дії з попереднього розслідування за 2016 рік», оголошених на підготовчому етапі для самого провадження. До того ж МКС не кваліфікує акт аґресії Росії проти України як імовірний злочин для свого розслідування: згідно з цитатою зі звіту, це «контекст» для розслідування злочинів, котрі належать до юрисдикції суду — «вбивства і викрадення», «жорстке поводження», «арешти та судові процеси». Зрештою, суд наразі йде етапом вивчення матеріалів і ще не відкрив самого провадження. Тобто шлях Кремля до Гааґи буде не таким швидким, як багатьом би хотілося.

Голова правління Центру громадських свобод і координатор ініціативи «Євромайдан SOS» Олександра Матвійчук розповідає Z про те, яку правову силу має висновок прокурора МКС щодо воєнного конфлікту між Україною та Росією; про те, якими є перспективи, що суд таки почне розслідування не лише у справі Криму, а й щодо злочинів, скоєних проти учасників Революції гідності, та злочинів, учинених бойовиками на Донбасі; а також про ймовірність притягнення Путіна до відповідальності у Гаазі.

ДЛЯ РОСІЇ ЦЕ СЕРЙОЗНИЙ ДЗВІНОЧОК

– Олександро, яким є правовий статус документа, що його оприлюднив прокурор Міжнародного кримінального суду? В Україні окремі пункти звіту сприйняли з бурхливим схваленням, але наскільки він вагомий з погляду права?

– Це щорічна доповідь, котру прокурор Міжнародного кримінального суду готує для публічного звітування про стан розгляду справ, які перебувають на стадії попереднього вивчення. Тобто основне розслідування ще не почалося, а всі ці справи вивчаються на предмет відповідності юрисдикції суду. Справи можуть перебувати на цій попередній стадії роками. Тому треба ставитися до цього звіту як до документу із попередніми висновками. І йдеться, власне, не про висновки суду як міжнародно-кримінальної судової інстанції, а про позицію прокурора на цьому етапі. З іншого боку, ми в Україні мусимо ставитися до звіту як до вказівника, котрий вказує нам на докази, яких офісу прокурора бракує для того, щоб прийняти рішення про перехід на наступну стадію — до самого розслідування.

– Які правові наслідки того, що канцелярія прокурора прирівняла окупацію Криму до збройного міждержавного конфлікту? Чи міжнародні політичні або правові інстанції (для прикладу) можуть покликатися на цей звіт? Яким є предметний наслідок констатації конфлікту?

– Насамперед це має значення для самого суду і для внутрішніх процедур Міжнародного кримінального суду. Тепер суд вивчатиме, чи те, що відбувається у Криму в рамках міжнародного збройного конфлікту, підпадає під злочини, передбачені Римським статутом, і відповідає критеріям масштабності та систематичності характеру цих злочинів, щоб вони були визнані воєнними. Звичайно, це ще не остаточне рішення, тому що мають бути дотримані й інші умови.

Щодо використання цього звіту в риториці на рівні міжнародних інстанцій, то я переконана, що це матиме ефект. На тижні розглядалася резолюція щодо Криму на Третьому комітеті ООН, невдовзі вона розглядатиметься Генеральною асамблеєю ООН — і для багатьох країн констатація збройного конфлікту та серйозних порушень прав людини державою-окупантом буде одним із арґументів, котрий спонукатиме голосувати за цю резолюцію. Авторитет Міжнародного кримінального суду, хай би що говорила ображена Росія, є надзвичайно високим.

– Як Ви оцінюєте остаточну відмову Володимира Путіна від Римського статуту? Чи випадково, що заява Кремля пролунала наступного дня після оприлюднення звіту з Гааґи?

– Важко відмовитися від участі в структурі, членом якої ти не є. Але причини заяви Володимира Путіна про те, що вони і не будуть членами Міжнародного кримінального суду, зрозумілі. Висновки офісу прокурора вибивають з-під ніг російської пропаґанди підґрунтя для тверджень, начебто в Криму відбулося «мирне возз’єднання з батьківщиною». Адже це все ж таки міжнародний збройний конфлікт, і цей конфлікт вважатиметься чинним аж до моменту припинення окупації. Це оголосив не якийсь політичний орган, не конкретний політик — а представник міжнародного механізму правосуддя, навіть якщо поки що йдеться про формат попереднього звіту. Вага цього висновку — абсолютно інша, тому Росія відреагувала на нього роздратовано. Насправді для Росії це доволі серйозний дзвіночок.

– У прокурорському звіті анексія Криму ввійшла до розділу «Контекст ситуації», натомість у рубриці «Ймовірні злочини» перелічено правопорушення зовсім іншого кшталту: «утиски кримських татар», «вбивства і викрадення», «арешти та судові процеси» тощо. В Україні ж сподіваються, що міжнародний трибунал покарає російське керівництво саме за вторгнення до України. Чи анексія Криму належить до підслідності МКС?

– Юрисдикція суду, згідно з Римським статутом, поширюється «на найбільш серйозні злочини, котрі викликають тривогу всієї міжнародної спільноти». Якщо відкриємо Римський статут, то побачимо чотири злочини: геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності і злочин аґресії. Стаття про збройну аґресію, хоча й передбачена у Римському статуті, проте вона не вступила у силу. Для того, аби суд почав розглядати справи саме за цією статтею, треба, щоб країни-учасниці Міжнародного кримінального суду ратифікували Кампальські поправки 2010 року і визначили певну процедуру, якої наразі бракувало.

До речі, це викриває іншу проблему. Україна не матиме впливу на прийняття цього рішення, тому що вона так і не приєдналася до Міжнародного кримінального суду. Це якраз один із арґументів для України на користь того, щоб якомога швидше ратифікувати Римський статут, стати членом МКС та додати ще один голос за вступ у силу цих поправок. На жаль, Україна зайняла дуже дивну позицію й сидить на шпагаті: з одного боку, ми скерували дві декларації в Міжнародний кримінальний суд (за якими сьогодні він і розпочав попереднє вивчення ситуації), а з іншого боку — ми не є повноправними членами суду, не можемо голосувати, не маємо жодних прав, а маємо лише обов’язок співпрацювати із судом, до якого самі ж звернулися з проханням допомогти у розслідуванні.

– Коли Верховна Рада розглядала зміни до Конституції в частині правосуддя (у цих змінах передбачено, що Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, але не швидше ніж за три роки), то доповідачі пояснювали, що відтермінування пов’язане з потребою уникнути ризику притягнення до відповідальності учасників антитерористичної операції.

– Це свідчить про абсолютне нерозуміння принципів роботи Міжнародного кримінального суду. Суд уже почав вивчати матеріали, і якщо він побачить, що були вчинені злочини такого рівня, котрі підпадають під його юрисдикцію, то застереження Верховної Ради [з відкладеною імплементацією] ні на що не вплине.

Ми мусимо розуміти: не всі тяжкі злочини, скоєні на Донбасі, підпадають під юрисдикцію суду. До того ж Міжнародний кримінальний суд працює за принципом комплементарності. Він візьметься за розслідування справи лише тоді, якщо Україна сама не проведе розслідування і не встановить, що ж насправді відбулося. Підстава втрутитися для Міжнародного кримінального суду лише одна — якщо він отримує переконливі докази, що розслідування ведеться лише для «галочки» і країна нічого не робить для покарання винних. Якщо політики бояться, що участь Міжнародного кримінального суду у розслідуванні злочинів, які вчиняли представники українських збройних сил, нестиме для нас загрозу — то це додатковий стимул провести якісне розслідування і покарати винних.

Злочини, котрі мають місце на Донбасі, як правило, вчиняються руками рядових виконавців. Натомість Міжнародний кримінальний суд зосереджується не на рядових виконавцях, а на особах, котрі віддають накази або іншим чином уможливлюють їх вчинення. «Клієнти» суду — це президенти, прем’єр-міністри, командування, тобто ті top-officials, які з тисячі виконавців побудували смертоносну машину.

Міжнародний кримінальний суд, як це не парадоксально, створений для того, щоби бути непотрібним. Він висить, як дамоклів меч, над країною: суд не розслідує весь масив справ, а підштовхує. Якщо ти не хочеш, щоби втрутилося міжнародне правосуддя — виконуй покладені на тебе обов’язки.

Власне, ми мусимо ж усвідомлювати, що Російська Федерація розпочала війну для того, щоб зупинити Україну на шляху до демократичних перетворень. Виграти цю війну, використовуючи методи Росії, тим самим перетворюючись на Росію, — немає жодного сенсу. Бо тоді не ясно: за що ми боремося?.. Тому я переконана, що це дійсно обов’язок Української держави — якщо вчинено злочин проти громадянина, то слід провести ефективне розслідування і притягнути винних до відповідальності. Звичайно, із врахуванням передбаченого в ККУ поняття «крайньої необхідності», яка стає особливо актуальною під час воєнних дій.

– Але ж природа українського звернення до МКС зовсім інша. Ми не «розписуємося» у небажанні провадити розслідування, а шукаємо сильніший судовий інструмент, намагаємося створити додаткову леґітимність.

– Коли ми говоримо про злочини, які вчиняються російськими військовими на території Донбасу, або про злочини на території окупованого Криму, то тут, зрозуміло, Україна обмежена у можливостях провести розслідування і притягнути цих людей до відповідальності. Міжнародний кримінальний суд починає розслідувати справи, якщо держава не хоче або ж не може ефективно проводити розслідування сама. Невже ми, говорячи про анексію Криму або гібридну війну на Донбасі, можемо самотужки притягнути до відповідальності людей, які цю війну розпочали? Може, вони не своїми руками катували людей і кидали мирне населення до підвалів — але вони зробили все це жахіття реальністю. Ми знаємо, в якій країні сидять ці люди і які посади вони займають. Тому Україні нічого не залишається, як апелювати до міжнародного правосуддя.

– Олександро, Ви на початку нашої розмови говорили про те, що прокурорський звіт має дати нам «підказки», в який спосіб доповнити і посилити подання, — йдеться про злочини, скоєні проти учасників Євромайдану і під час війни на Донбасі. Деталізуйте, що маєте на увазі.

– У мене перед очима 189-й пункт звіту: «Канцелярія прокурора зазначає, що в рамках подій на Майдані Незалежності мали місце випадки серйозного порушення прав людини, і висловила готовність переглянути свій попередній аналіз в світлі нових свідчень». А що саме «переглянути»? Минулого року офіс у аналогічному звіті, в якому тоді фіґурували лише питання Євромайдану, констатував, що канцелярія дійсно ознайомилася з наданими матеріалами, але, згідно з [Римським] статутом, їй бракує доказів, які би дали можливість стверджувати, що напад на представників мирного населення дійсно був систематичним і мав масовий характер. Цю тезу треба ретранслювати таким чином: «Україно, якщо ти хочеш, щоби це попереднє рішення переглянули, тоді треба підготувати матеріали і подати до канцелярії прокурора, які б свідчили про системність і масштабність цього нападу».

Те саме по Донбасу. Зараз офіс продовжує вивчати, чи йдеться про міжнародний конфлікт чи неміжнародний конфлікт. На цьому етапі для Міжнародного кримінального суду важливо встановити факт підтримки російськими органами влади незаконних збройних формувань у формі постачання озброєнь, обладнання, персоналу, фінансів, довідатися, чи з Москви здійснювали управління операціями, чи надавали допомогу у плануванні воєнних дій. Ми знаємо, що так воно і є, але офіс прокурора не приймає рішення на основі здогадок, чуток або матеріалів засобів масової інформації, тому що це судова інстанція, котра працює на іншому рівні арґументації. Офіс прокурора на етапі попереднього вивчення справи досліджує переважно лише ті матеріали, котрі до нього надходять, а вже на наступному етапі здійснює самостійну роботу у формі розслідування. Тому для нашої держави це, знову ж, звучить так: «Україно, підготуй докази, котрі би вказували, що органи російської влади здійснюють контроль над незаконними збройними формуваннями, фінансують бойовиків, передають їм техніку і планують з ними воєнні операції тощо».

– Чому взагалі важливо з’ясовувати, чи конфлікт є міждержавним або неміждержавним? Хіба це має значення для того, щоб покарати якогось генерала абощо?

– Це має значення для встановлення винуватців, для розкручування ланцюга наказів до цих top-officials. Адже якщо конфлікт не є міжнародним, то це означає, що ланцюг наказів упреться в людей, котрі організовують ці злочини на місцях. А якщо ми говоримо про міжнародний конфлікт, це означає, що ланцюг наказів вийде за межі території держави, а далі — хтозна-куди… У нашому випадку ми точно знаємо, що він приведе у Кремль.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

Матеріал опубліковано 17.11.2016: http://zbruc.eu/node/58836

«Самостійна робота» для України: перед якими викликами постане держава у наступні 25 років?

Серпень 25, 2016

Шостий виклик: формування громадянського суспільства та євроінтеграція

Нещодавно вийшла доповідь Freedom House, згідно з якою, Україна з часів Незалежності перебуває у перехідному періоді формування громадянського суспільства, у так званій зоні турбулентності. Проте вона є одним з небагатьох виключень з-поміж пострадянських країн, яка демонструє чіткий тренд на демократичний вибір та цінності, притаманні європейським країнам, ідеться в дослідженні.

Українське суспільство в перспективі не лише інтегрується до Європи, а стане одним з ключових носіїв її цінностей, вважає голова правління «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук.

«Європа, як ми бачимо зараз, нездатна адекватно реагувати на кризи, на виклики, які ставить історичний час, намагається дати прості відповіді на складні запитання. До прикладу, конфлікт у Сирії – вирішити шляхом вдосконалення міграційного законодавства, не вирішуючи саму суть проблеми, – стверджує Матвійчук. – Україна тут демонструє зовсім інший підхід, бо українці – чи не єдиний народ, який під час Майдану продемонстрував, що за цінності, на яких побудоване європейське суспільство, готовий проливати кров і гинути під прапорами Європейського союзу. Тому тут ми могли б бути тією харизматичною громадянською нацією, яка принесла б до Європи дух цінностей, на яких сама Європа вона побудована».

Із повним текстом статті можна ознайомитись на сайті “Радіо Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27942036.html

Доповідь Голови правління ГО “Центр Громадянських свобод”

Серпень 25, 2016

“Щоб бути ефективними, мало проводити моніторинги і працювати з міжнародними організаціями. Потрібно виходити з правозахисного гетто і залучати до нашої роботи звичайних людей. Так це складно. Потрібно вчитися бути зрозумілими звичайним людям, пояснювати їм чому права людини для них важливо, продумувати що і як вони можуть робити, відходити від традиційних і шукати нові інструменти. Але розвивати демократичне законодавство та практики в країні неможливо без громадян, здатних захищати свої права та інтереси” -Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод

Подумайте двічі: правозахисниця назвала необхідні дії після затримання Панова в Криму

Серпень 12, 2016

Правозахисниця Олександра Матвійчук пояснила, як варто діяти Україні після затримання “диверсанта” Євгенія Панова в Криму, а також те, які кроки необхідно зробити родині українця.

Про це йдеться у блозі Матвійчук на “Обозревателе“.

Правозахисниця наголосила, що, незалежно від того, як Панов потрапив до Криму, спочатку треба убезпечити людину від поширеної серед російських “правоохоронців” практики тортур для отримання “свідчень”.

“Родині невідкладно треба знайти надійного захисника з російським адвокатським свідоцтвом, який вимагав би зустрічі з Євгеном Пановим. Досить імовірно, що прямо зараз у Криму перебувають російські адвокати, відомі своєю роботою в захисті ув’язнених із політичних мотивів”, – зазначила Матвійчук.

Вона наголосила, що МЗС України повинен призначити в консульстві в Росії відповідального за захист громадян України у тимчасово окупованому Криму, щоб до арештованих на цій території мав доступ представник української держави.

“Незважаючи на те, що Росія послідовно відмовляє в доступі до окупованної території, моніторингова місія ООН із прав людини та спеціальна моніторингова місії ОБСЄ в Україні, які наділені мандатом на роботу в Криму, повинні відвідати Євгенія Панова в СІЗО, а також інших затриманих із “групи українських диверсантів”, – написала Матвійчук.

Вона додала, що європарламентаріїям із групи друзів України варто надіслати офіційні запити на ФСБ у Криму, вимагаючи інформацію про стан здоров’я заарештованого, а також умови утримання, доступ медиків, адвокатів.

“Загалом, ще раз нагадую, треба двічі подумати перед тим, як їздити в окупований Криму і в Росію”, – наголосила Матвійчук.

Як повідомляв “Обозреватель”, 10 серпня ФСБ Росії заявила прозапобігання в окупованому Криму “терористичним актам”, що нібито підготовлені Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України.

За інформацією російської сторони, одним із затриманих “українських диверсантів” виявився житель міста Енергодар Євген Панов, якого окупанти звинуватили в організації терактів у Криму.

Знайомі і колеги Панова заперечують те, що він міг бути диверсантом-розвідником, оскільки не мав достатньої фізичної підготовки.

11 серпня в окупованому Сімферополі так званий Київський районний суд заарештував Панова на два місяці.

Пізніше ЗМІ дізналися, що інкримінують Панову.

Інформація розміщена на сайті “Обозреватель” 11.08.2016: http://ukr.obozrevatel.com/politics/56024-podumajte-dvichi-pravozahisnitsya-nazvala-neobhidni-dii-pislya-zatrimannya-panova-v-krimu.htm

Олександра Матвійчук: маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Липень 30, 2016

Відома українська правозахисниця Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод (організації-засновниці Групи громадського спостереження “ОЗОН”) координаторка Євромайдан SOS, поділилася ізГромадським Простором враженнями від суспільства постМайдану, розповіла, звідки шукати сили, аби продовжувати боротися за гідність, свободу та права людини, а також запросила до групи громадського спостереження “ОЗОН”.

Довідково: Група громадського спостереження “ОЗОН” – добровільне об’єднання активних громадян – передусім, громадських активістів, юристів, журналістів, які усвідомлюють важливість якісного громадського контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів.

Громадський простір: Олександро, розкажи, будь ласка, як виникла ініціатива «ОЗОН», з чого вона почалась?

коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей

Олександра: Група громадського спостереження «ОЗОН» – це спроба інституалізувати в Україні систему громадського контролю. Що означають ці кілька складних слів? Це означає, що ми амбітно поставили собі за мету створити такий механізм, до якого може доєднатися будь-яка людина, незалежно від її досвіду, спеціалізації, фаху, наявності чи відсутності громадського бекграунду, для того, щоб контролювати дії влади. Це дуже важливо, тому що, з одного боку, коли громадськість контролює дії влади, вона допомагає покращувати роботу певних державних органів, наприклад, поліції, судів, місцевої влади. А з іншого – коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей, який у нас в країні перевернутий з ніг на голову. Тобто люди починають ставитися до влади як до найманого менеджера, змінювати цей сакральний підхід, ніби влада – це щось освячене, дане нам вище, і привчають до цього владу. Коли ми започатковували групу громадського спостереження «ОЗОН» на початку 2013 року, то використовували моделі роботи схожі з тими, які започаткували російські правозахисники. Ми хотіли, щоб контролювати владу в Україні стало модним: людина встала вранці, почистила зуби, поснідала, пішла на роботу, ввечері щось зробила, а потім певну кількість часу приділила громадському контролю.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Загалом, Вашу ідею можна назвати суголосною ідеям Майдану, тобто це те, що могло би стати одним із інструментів після нього. Чи багато долучилось до Вас активістів після Майдану?   

Олександра: Звичайно, під час Майдану до групи громадського спостереження «ОЗОН» було надзвичайно велике долучення людей. До Майдану озонівці моніторили дії поліції під час мирних зібрань. Я пам’ятаю, що під час заходу і заборони мирного зібрання під Межигір’ям, резиденцією колишнього президента Віктора Януковича, ми листувались декілька місяців з усіма силовими органами, щоб з’ясувати, хто ж були ті невідомі люди в чорному без розпізнавальних знаків, без будь-яких шевронів, які оточили учасників мирного зібрання колом, потім забрали кількох в автобус, заарештували і не представлялись, не відповідали на питання спостерігачів. Вже дійшло до абсурду, ми говорили: «Слухайте, це ж резиденція Президента, а там невідомі люди в чорному ходять, хто це?» – виявилось пізніше, то був «Беркут». Тобто до Майдану ми вже мали напрацьований досвід і бачили системні порушення, які здійснює поліція, суди та інші представники державної, місцевої влади стосовно мирних зібрань. А під час Євромайдану «ОЗОН» розширився ще на один спектр діяльності – це суди. Ви пам’ятаєте, що почалися масові затримання, і людей після побиття везли не в медичну частину, а в суд, не повідомляючи адвокатів і рідних. Озонівці чергували в судах, тому що суди йшли нон-стоп – о першій, третій годині ночі, о п’ятій ранку, ніколи не знаєш, куди кого привезуть. Власне, тоді до нас пішов величезний потік людей, які сказали, що вони готові здійснювати моніторинг. Насправді, як я пояснювала на початку, модель «ОЗОН» – це модель для будь-якої людини, яка пройде інструктаж, не обов’язково бути юристом або знати на пам’ять Конвенцію з прав людини. Досвід Майдану засвідчив, що зрозуміти, що є порушення прав на справедливий суд, може і звичайна людина по тому, що не допускають адвоката, що в клітці побита людина навіть не сидить, а лежить від побиття, а суд виносить рішення про запобіжний захід – цього достатньо, щоб побачити основні порушення права на справедливий суд. Зараз, після Євромайдану, ми розширюємось на діяльність органів місцевого самоврядування, але не відслідковуємо ефективність їхньої роботи або певні корупційні речі, а дивимось на їхню доступність, на скільки виконуються норми доступу до інформації, оскільки право на доступ до інформації – це також важливе право людини.

Громадський простір: Назва «ОЗОН» – це якась символіка чи абревіатура, що означає «ОЗОН»?

як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства

Олександра: Насправді, я говорила, що ми створювали «ОЗОН» за прототипом російських колег, у них називається «ОГОН», у Білорусі, до речі, «ОГРАНА» – це все абревіатури, вони розшифровуються. Наприклад, «ОГОН» – Объединенная Группа Общественного Наблюдения. У нас це не абревіатура. Коли ми намагались зробити абревіатуру, у нас вийшов ВАГОН, і ми вирішили, що це не дуже цікаво. Після тривалих дискусій ми зупинились на назві «ОЗОН», тому що подумали, що тут є певна символіка: як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства. Тому що люди, які не контролюють владу, навіть якщо вона приходить з німбом на голові, неминуче зіштовхнуться з ситуацією, що німб відпаде, і у влади виростуть роги.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Які основні, найактуальніші порушення Ви зараз спостерігаєте?

Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати

Олександра: Якщо говорити по темі мирних зібрань, то одне з основних порушень стосовно дій поліції – це невміння виконувати позитивний обов’язок із захисту свободи мирних зібрань. Що я маю на увазі? Слава Богу, вже менше випадків, коли ми бачимо застосування необґрунтованого насилля зі сторони поліції до учасників мирних зібрань, але цього недостатньо. Треба захистити учасників від інших людей, які намагаються перешкодити мирним зібранням і реалізації їхньої свободи, треба захистити людей від певних провокацій. Ми живемо в час, коли йде війна, розпочата Російською Федерацією, тому може бути все що завгодно, навіть в нібито невоєнному Києві. Яскравий приклад – це було 31 серпня 2015 року, коли під парламентом відбувалось одночасно кілька мирних зібрань: частина людей вийшли, щоб голосувати проти внесення змін до Конституції щодо особливого статусу Донбасу, хтось вийшов за легалізацію зброї, хтось ще за щось – там було одномоментно кілька мирних зібрань і близько 400 людей. Правопорядок, за нашими підрахунками, забезпечували теж близько 400 представників поліції – це ті, які були там по периметру, і ще, зазвичай, вони ставлять додаткові загони, які швидко можуть в разі чогось підійти. Ми були свідками того, як агресивні дії почали здійснювати кілька десятків людей. Тобто робота поліції в даному випадку – це виконання простої поліцейської операції – виїмка, відрізання людей, які агресивно налаштовані, від інших учасників протесту, які мирно його здійснюють, і далі вже зрозумілі поліцейські процедури. Цього не було зроблено, і ми бачимо, до чого це призвело: полетіла граната, четверо людей загинуло, 178, здається, було поранено. Вже після цього 18 людей було заарештовано з великими порушеннями – про це окремо. Це проблема. Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати.

Громадський простір: Ваша ініціатива суто київська, чи Ви працюєте так само з регіонами?

Олександра: Ми тісно працюємо з регіонами. Минулого року ми провели кілька навчань в різних регіонах: Дніпропетровськ, Суми, Одеса, Львів. Ми передаємо цю методику, адже нею можна користуватись і самостійно. Будь-яка громадська організація, більше того, будь-яка людина, для своїх власних потреб або як хобі може прийти на судове засідання, яке її цікавить, проаналізувати його, або подивитись, як поліцейський на вулиці поводиться. Звичайно, для тих, кому цікаво це робити разом з нами, ми запрошуємо доєднатись до групи громадського спостереження «ОЗОН».

Дивіться також:  Принципи громадського моніторингу за мирними зібраннями (ВІДЕО)

Громадський простір:  Твоє враження від постмайданного суспільства: зараз в країні відбуваються реформи, ти відчуваєш якісь зміни, чи є вони в повітрі, в атмосфері, в озоні?

Я бачу багато носіїв змін

Олександра: Я бачу багато носіїв змін. Наше прекрасне майбутнє тільки окреслено в далечині, але держава будується нині, як сказали наші попередники. Я бачу чітко, що і під час Майдану, і після – це був драматичний час, який дозволив людям розкрити свої найкращі якості і став стимулом для активізації сотень тисяч людей. Я, чесно, із захопленням завжди про це розповідаю, тому що бачу, як на моїх очах створюються і працюють вже роками горизонтальні ініціативи – це звичайні люди, які об’єднались і які, по суті, виконують державницькі функції: допомагають армії, годують і влаштовують переселенців, створюють центри аеророзвідки, документують воєнні злочини і представляють докази російської агресії на міжнародному рівні. Це, насправді, фантастично, це називається енергією Майдану, і це те, що дає мені надію, що Україна вийде з цього зачарованого кола, по якому ми вже багато років ходимо і яке називається «країна в транзитному періоді», зможемо зробити якісний стрибок і вийти з цієї ями. Насправді, надії на політичну еліту у мене не досить великі. Після Майдану перезавантаження політичних еліт не відбулось: владу отримала опозиція, яка в рази краща, звичайно, ніж режим Януковича, але має багато схожих хвороб і тенденцій. Тому надія в мене тільки на громадянське суспільство, яке змусить навіть нинішню владу рухатись в напрямку демократичних перетворень.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Третій сектор, який ми знаємо до Майдану і після Майдану – його обличчя вже змінилося…  Але як зберегти цю енергію Майдану, бо чуємо час від часу і про втому, і про виснаження, розчарування, тощо?

Олександра: Звичайно, це питання ми також ставимо перед собою, саме тому у нашої організації є кілька відповідей, а у кожної громадської організації, насправді, можуть бути свої. Одна з відповідей – це група громадського спостереження «ОЗОН» – це не постійна робота, це може бути періодична діяльність, яка залежить від тебе. Ми кидаємо в розсилку ті чи інші події в різних містах і говоримо людям: «Кому цікаво долучитися, долучайтесь». Ми проводимо кілька кампаній. Одна з найвідоміших, яку веде Євромайдан SOS – це кампанія «Let My People Go» на захист людей, ув’язнених за політичними мотивами. Загалом, дуже важливо, щоб люди продовжували щось робити, щоб вони досягали якихось маленьких результатів. Наприклад, маленьким результатом може бути навіть відповідь від політв’язня про те, що він отримав кілька сотень листівок і просто вражений. Люди, які це організовували, відчувають, що зробили щось конкретне: вони подарували сили цій людині, щоб вона більш стійко переносила неволю. Ми всі переконані, що рано чи пізно їх відпустять, але до цього моменту треба зберегти сили, бо ніколи не знаєш, коли саме це буде. Зберегти енергію Євромайдану і розширити її – це, насправді, дуже важливе завдання. За соціологічними опитуваннями – я була здивована – ось цей вибух енергії Євромайдану значною мірою, як пояснювала Ірина Бекешкіна, пов’язаний з тим, що активні стали ще більш активними. Зрозуміло, що так – на надриві, довго працювати не можна. Ми так працюємо вже другий рік, і це дійсно складно. Нам треба розширювати наше коло, нам треба витрачати зараз час не на те, щоб робити щось самим, а щоб залучити нових людей до того, що ми робимо, тоді ми будемо більш успішними.

Громадський простір: Зараз особливо актуально, мені здається, говорити і про національну ідею. Ми проводимо декомунізацію, процеси очищення від ганебного минулого, але на чому будувати теперішнє, на яких цінностях будувати майбутнє?

можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини

Олександра: Це питання, на яке, мені здається, Євромайдан частково дав відповідь. Адже коли ми бачимо результати соціологічних опитувань про те, чому відбулись наймасовіші протести, наприклад, 1 грудня 2013 року – люди вийшли вже не тому, що раптово призупинили євроінтеграцію, – що для мене, наприклад, означало зближення з Москвою і було абсолютно неприйнятним, оскільки я давно працюю в регіоні пострадянських держав і бачу, що відбувається на теренах Росії, – люди вийшли, тому що вони хотіли жити в країні, в якій поліція не б’є студентів – це суто правозахисний лозунг. Люди вийшли, тому що вони відчували гідність, люди вийшли, бо хотіли заявити про те, що вони вільні і не бояться. Такий доволі драматичний момент: я довго не могла зрозуміти, чому люди, коли почався розстріл, піднімались вгору по Інститутській. Я розпитувала людей, які вижили. Ну, для мене зрозуміло, як це відбувалось тактично: побігли кордони міліції, люди почали автоматично займати простір. Але один чоловік, – це було в документальному фільмі, який ми презентували за результатами розповідей, – сказав таку річ, яка мене здивувала: «Люди хотіли подивитись, хто в них стріляє». Далі я говорила з однією близькою людиною, ми обговорювали цей момент, і він мені сказав: «Уяви собі, якщо б в Казахстані люди вийшли і їх почали розстрілювати, що б вони зробили?»Я сказала: «Розбіглися б», – це логічно. «Уяви собі, що було б в Москві, якби люди вийшли, і по них почали стріляти, що б вони робили?» – «Розбіглись би, бо перший інстинкт, базовий – зберегти життя». І я думаю: «Яке треба мати відчуття свободи для того, щоб не боятись іти вгору, щоб подивитись, хто в тебе стріляє?» – це щось поза межами будь-яких інстинктів самозбереження. Тому я переконана, що можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Можливо, наостанок окремий меседж від твого серця – що би нам допомогло все ж таки зберегти цю енергію, не здаватись, не падати від втоми і продовжувати йти?

ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Олександра: Знаєте, завжди допомагає… Я спеціально розкажу цю історію, для того щоб знизити емоційність своїх попередніх відповідей: завжди допомагає порівняння з тим, кому гірше. Коли ти дивишся, в яких умовах працюють інші люди… Ну, добре, дехто не знає, як працюють правозахисники в Російській Федерації або Білорусі – поїдьте на звільнені території Донбасу, подивіться і запитайте у місцевих активістів, що їх тримає, що вони вже другий рік продовжують боротись як проти байдужості національної влади, так і проти місцевої кон’юнктури. Це завжди допомагає трошки отверезіти і зрозуміти, що, насправді, все в твоїх руках, у тебе набагато більше можливостей, набагато більше інструментів, і ти дійсно можеш щось зробити. Перепрошую, ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети, вирватися з цього кола і все-таки планомірно будувати демократичну країну. Насправді, моя єдина порада – не здаватися та вірити в себе. У Вацлава Гавела був блискучий вислів, суть якого полягає в тому, що надія – це не впевненість, що все буде гарно, але  розуміння того, що всі твої зусилля мають сенс.

Розмову вела Любов Єремічева,
Робота над текстом Ірини Гузій

Українофобія в Криму. На що робить ставку Кремль

Червень 24, 2016
Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит”

Реінтеграція Криму – це не тільки повернення території. Ключовий елемент стратегії – люди. І Росія це добре розуміє, тому докладає зусиль, аби нам не було кого повертати: виховує українофобію через телевізор, змінює демографічний склад населення, що само по собі є воєнним злочином. І до всього – методично знищує незалежне громадянське суспільство, яке мало б стати одним із ключових чинників реінтеграції. Зберегти його хоч у якомусь вигляді – наше завдання.

Вже більше двох років ми ведемо моніторинг політичних переслідувань в окупованому Криму. Арсенал репресій доволі широкий: людей арештовують, у їх будинках проводять  обшуки, забороняють проведення мирних зібрань, фабрикують кримінальні та адміністративні справи. Окупаційна влада не гребує викраденням, залякуваннями, побиттям та катуваннями. Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчати.

У ситуації, коли прямо вплинути на ситуацію досить важко, а міжнародна спільнота обмежується тільки гнівними резолюціями, простих шляхів збереження залишків громадянського суспільства на півострові просто не існує. Водночас, є кілька напрямів роботи.

По-перше, треба долати інформаційну ізоляцію Криму. Люди на півострові повинні мати можливість отримувати іншу від прокремлівської інформацію доступною для них мовою. Паралельно мають бути надані інструкції щодо того, як обійти блокування сайтів, якщо мова йде мовлення в інтернеті. Різні питання Криму мають бути в топі політичного порядку денного, про них має писати українська преса. Слід розвивати зв’язки із релігійними, професійними, культурними спільнотами на теми, які становлять предмет їхнього інтересу. Людям, які зберегли українське громадянство, слід максимально спростити адміністративні процедури методами онлайн-врядування.

Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчатиПо-друге, кримська молодь повинна мати доступ на пільгових умовах до освіти на материковій Україні. Навчальні заклади різного рівня повинні запровадити дистанційні програми, орієнтовані на Крим. Потрібно збільшити кількість спеціалізованих навчальних закладів, на зразок переміщеного до Києва Таврійського університету, які б враховувати різницю в шкільних програмах України та Росії. Їх слід розглядати в якості комунікаторів із Кримом, адже у студентів залишаються друзі та родини на півострові, а також як базу для формування кримської еліти. Навчатися в цих закладах має бути престижно.

По-третє, Україна має навчитися захищати людей, які лишилися сам-на-сам з окупантами. Потрібно визначитися із рамками роботи для російських правозахисників у Криму, які можуть підключитися до практичного захисту переслідуваних людей на місці. Кейси людей, переслідуваних путінським режимом, мають постійно звучати на рівні міжнародних організацій. Причетні до цих переслідувань повинні розширювати список персональних санкцій. Органи державної влади мають провадити ефективне розслідування та збирати належні докази по цим фактам. Також потрібно розробити програму підтримки таких людей на території материкової України.

Загалом, відсутність продуманої політики до окупованого Криму може суттєво ускладнити у реінтеграцію цих територій у майбутньому. Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит” і посилати чіткий сигнал людям, що вона за них бореться.

Матеріал розміщений на сайті “Новое время” 24.06.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/ukrajinofobija-v-krimu-na-shcho-robit-stavku-kreml-155418.html

Заборона Меджлісу загрожує переслідуванням будь-якому кримчанину

Квітень 26, 2016

Заборона діяльності Меджлісу кримськотатарського народу може вплинути на всіх кримчан, а не лише на кримських татар. Про це у вечірньому ефірі Радіо Крим.Реалії повідомила глава правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

«Це дамоклів меч, який зараз буде висіти над кожною людиною, не обов’язково навіть кримським татарином. Що я маю на увазі? Тепер обкатані на Кавказі інструменти, такий конвеєр репресій, можна буде запросто використовувати в Криму. Будь-яку людину можна звинуватити в тому, що він співпрацює з «екстремістською організацією» Меджліс. Для цього абсолютно не потрібно жодних доказів», – сказала Матвійчук.

Правозахисниця додала, що «вражає швидкість», із якою підконтрольний Кремлю суд Криму заборонив діяльність Меджлісу кримськотатарського народу.

 Підконтрольний Росії Верховний суд Криму 26 квітня виніс позитивне рішення за позовом про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на території півострова. Це рішення може бути оскаржене протягом місяця.

Відповідач у цій справі – перший заступник голови Меджлісу кримських татар Наріман Джелял – заявив, що члени Меджлісу подаватимуть апеляцію.

Напередодні на засіданні суд долучив до справи рішення Наталії Поклонської про припинення роботи Меджлісу.

18 квітня Мін’юст Росії вніс Меджліс кримськотатарського народу до переліку громадських і релігійних об’єднань, діяльність яких у цій країні зупинена «у зв’язку зі здійсненням ними екстремістської діяльності». Цей крок засудили Україна, низка міжнародних організацій і правозахисників.

Прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що питання про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на півострові є «внутрішніми російськими питанням» і Росія не має наміру прислухатись до «рекомендацій» ззовні.

Верховна Рада України офіційно оголосила 20 лютого 2014 року початком тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією. 7 жовтня 2015 року президент України Петро Порошенко підписав відповідний закон. Міжнародні організації визнали окупацію і анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили низку економічних санкцій. Росія заперечує окупацію півострова і називає це «відновленням історичної справедливості».

http://ua.krymr.com/a/news/27699939.html

Як Україні не стати Росією

Березень 28, 2016

Ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс
У ці місяці ми згадуємо цілий ряд важких для нас дат. Це брутальний розстріл Небесної сотні, цинічна окупація та анексія Криму, початок кривавої війни в Донбасі. Це біль конкретних людей, які стоять у кожного з нас перед очима.

Сьогодні, можливо, навіть трохи важче, адже ми вже другий рік поспіль кожного дня вимушені битися одразу на трьох фронтах: боротися із владою за проведення реальних демократичних змін в країні; боротися із російською агресією, яка вже вкотре намагається позбавити нас свободи; та боротися із самим собою, щоб у цей драматичний час не забути про людську гідність і лишитися людиною. Це справді дуже складно.

Однак тепер ми на власному досвіді знаємо, що доля не посилає нічого такого, чого б ми не в силах були побороти. Зараз, як перед кожним із нас окремо, так і перед усім громадянським суспільством в цілому, стоять цілком конкретні виклики.

По-перше, відстояти країну у російській агресії і не перетворитися самим на Росію.

Україна знаходиться у стані війни, тож у суспільстві природньо зростає толерантність до насилля, а влада обмежує права людини. Проте варто пам’ятати, що усі обмеження прав людини мусять бути пропорційними і рухати нами має любов, а не ненависть.

У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність
Іноді доводиться чути, мовляв, війна усе спише. Ні, навпаки, під час війни ми маємо ще більш ретельніше вивіряти кожне слово та кожну дію на відповідність цінностям, за які боремося. Сам шлях досягнення мети теж багато чому важить. Адже ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс.

По-друге, добитися від влади демократичних реформ і самим не стати частиною старої системи.

Зараз країною керує «нова влада», яка, насправді, не така вже й нова. Це досить старі за своїми підходами політичні сили. Вони дещо розбавлені привабливими обличчями, серед яких також є люди з громадського сектору. Влада почала запрошувати до різноманітних рад реформ та у дечому вимушено прислухатися до нашої думки. Виникла ілюзія, що громадянське суспільство назавжди отримало потужний вплив на вироблення політики у країні. Але давайте подивимося не на здобуті нами успіхи, а на реальний результат реформ за два роки, і згадаємо, як швидко були знищені усі позитивні здобутки після приходу до влади Януковича.

Тому належить непоступливо вимагати кардинальних реформ, які матимуть незворотні наслідки. І лишити компроміси прерогативою політичних сил. У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність.

По-третє, розвиватися дуже швидко і не втрачати зв’язок із людьми та суспільством.

Соціологія говорить, що зростає розчарування. Це зрозуміло, адже люди дуже збідніли, багато чого втратили і схильні усе спрощувати. Однак таким чином ми можемо потенційно дійти до утвердження асоціативного ряду: Майдан – війна – розруха. Якраз на це і працюють наші недруги. Ми усі розуміємо, що у нас мало часу, тому відволікатися від роботи, бодай на секунду, – велика розкіш. Ми ніколи не будемо успішними, якщо нас не будуть підтримувати звичайні люди, які б підпирали плечима суспільні інституції. Для цього варто говорити та переконувати різних громадян, промовляти до них простою мовою та пропонувати зрозумілі способи залучення до громадської роботи.

Подолання цих викликів – наша з вами відповідальність, як людей, які в усьому покладаються на власні сили. І я дивлюся в майбутнє оптимістично, хоча і не вважаю його легким. Нам справді пощастило. Принаймні, ми маємо реальний шанс та кілька «секунд історичного часу» аби побудувати нашу країну такою, про яку мріяли, боролися та вмирали наші попередники.

Опубліковано на сайті “Новое время” 25.03.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/jak-ukrajini-ne-stati-rosijeju-105674.html

Міжнародний гібридний трибунал як відповідь на тотальну безкарність

Березень 17, 2016

Сьогодні правозахисні організації працюють у світлі викликів, які переживає Україна. Мова йде і про жертв організованого режимом Віктора Януковича нападу на мирних учасників Євромайдану, і про наслідки збройної агресії Російської Федерації, що розпочала окупацію Криму та війну на Донбасі.

Ці екзистенційні виклики є новими для нашої країни, але далеко не унікальними для світу. Існує напрацьований досвід інших країн, які у свій час теж опинялися у ситуації, коли недореформовані органи влади не можуть впоратись із величезним масивом злочинів.

Правозахисники давно закликають владу ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду, що дасть можливість передати розслідування на окупованих територіях у руки міжнародного правосуддя. Ще одним варіантом, який можна впроваджувати паралельно, є залучення міжнародного елементу до національної правової системи через формування міжнародних гібридних трибуналів.

Насправді, такий варіант має цілий ряд вагомих переваг для України:

  1. Гнучкість моделювання, що проявляється у врахуванні національної правової системи та правової культури при створенні трибуналу, що дозволить уникнути загроз, які зумовлені специфікою українського контексту.
  2. Демонстративний ефект, що досягається розташуванням трибуналу в Україні, і робить процес видимим для суспільства та зручним для людей, які стали жертвами порушень.
  3. Розвиток спроможностей національної судової системи через позитивний вплив міжнародного механізму на систему українського правосуддя в цілому.
  4. Розширення можливостей примусу через співпрацю інших країн із трибуналом, що може мати вияв, наприклад, у вигляді практичної допомоги слідству.
  5. Легітимність в очах суспільства, що особливо важливо в умовах катастрофічно низької довіри до національних правоохоронних та судових органів. Багато жертв тортур на сході після звільнення навіть не звертаються до органів влади, бо просто не вірять у їх спроможність.

Яку б модель трибуналу ми не обрали, вона має ґрунтуватись на кількох підходах.

Насамперед, це мандат та його легітимація. Правозахисні організації цікавлять в першу чергу міжнародні злочини, але в Україні ще “провисає” боротьба з корупцією. Потрібно чітко визначити співвідношення цього механізму із Міжнародним кримінальним судом, який вже почав вивчення ситуації на Донбасі. Як програму максимум можна ставити собі за мету створення трибуналу на основі спеціальної угоди із ООН, що дозволить заручитися підтримкою всього міжнародного співтовариства.

Наступний підхід – це автономність. Дуже важливо, щоб трибунал, незалежно від обраної моделі був повністю незалежний від політичної волі держави, та убезпечений від негативного впливу при можливій зміні влади. Аби не повторювалася ситуація, яка зараз відбувається із Національним антикорупційним бюро (НАБУ). Так, 13 січня 2016 року президент України вніс зміни в Кримінальний процесуальний кодекс і тепер, розпочаті після Майдану провадження проти топ-корупціонерів не передаються НАБУ, а продовжуватимуться розслідуватись Генпрокуратурою.

Належить звертати увагу на спеціальний порядок добору суддів й персоналу. Правильно говорити про необхідність залучення міжнародних суддів. Але варто звернути увагу, що мусять бути чіткі правила та  критерії для відбору та призначення й українських суддів, слідчих та експертів.

Важливим підходом є замкнутість циклу. При створенні гібридного трибуналу Україні було б доречно передбачити у цьому суді спеціальний відділ прокуратури, який був би незалежним від національних органів розслідування та самостійно здійснював збір та аналіз  доказів, кваліфікацію діянь тощо.

Часовість як підхід змушує наперед визначити усі питання, які можуть виникнути після завершення роботи такого трибуналу. Наприклад, де будуть зберігатися архіви, якщо цей механізм тимчасовий.

Також дуже важливим підходом є спеціальний порядок фінансування. Це одна із основних гарантій незалежності трибуналу. Створення та функціонування такого механізму коштує досить дорого. Україна буде змушена залучати кошти донорів, в якості яких, як правило, виступають держави. А відтак обов’язково треба буде залучати ці держави до постійного контролю й аудиту над ефективністю їх витрачання.

Таким чином, аби у повній мірі використати можливості міжнародного правосуддя для подолання проблеми безкарності, насамперед необхідно внести зміни до Конституції України й прибрати з перехідних положень Конституції норму про те, що ратифікація Римського статуту відкладається на три роки.

Належить передбачити в перехідних положеннях Конституції можливість для створення конкретної моделі міжнародного гібридного трибуналу, яка має бути визначена в результаті широкої суспільної дискусії.

Також важливо гармонізувати національне законодавство, у першу чергу, Кримінальний кодекс України, із міжнародним гуманітарним правом. Платформа “Правозахисний Порядок Денний” вже розробила законопроект, який усуває основні його недоліки.

Це те, що влада має зробити у будь-якому разі, незалежно від того, на скільки затягнеться процес створення міжнародного гібридного трибуналу.

Ми чекаємо від вищих посадових осіб, від народних депутатів, від представників уряду підтримки цієї ідеї та політичної волі для її просування. Інакше це так і залишиться “нереалізованою можливістю”, що для держави, яка має за обов’язок захищати своїх громадян, в умовах гібридної війни є невиправданою розкішшю.

Виступ правозахисниці Олександри Матвійчук (Центр Громадянських Свобод) під час круглого столу “Зміцнення довіри до правосуддя у справах про корупційні, воєнні злочини і злочини проти людяності через залучення міжнародних суддів, обвинувачів і слідчих: іноземний досвід і українські потреби”

«Права людини «випали» з мінського процесу», — Олександра Матвійчук

Березень 1, 2016

На початку першої години програми спілкуємося з головою правління «Центру громадянських свобод», координаторкою ініціативи «Євромайдан-SOS» Олександрою Матвійчук, яка отримала у Відні міжнародну премію в галузі правозахисної діяльності «Democracy Defender Award-2016».

Василь Шандро: Пані Олександра отримала важливу міжнародну нагороду у галузі правозахисної діяльності. Розкажіть трохи про нагороду.

Олександра Матвійчук: Це нагорода, яка була ініційована 17-ма делегаціями демократичних країн в ОБСЄ. Вона присуджується за винятковий вклад у просування демократії і захист прав людини. У правозахисній сфері нагороду дають в двох випадках: якщо людина знаходиться в скруті, наприклад її ув’язнили за правозахисну діяльність (наприклад білоруський правозахисник Алесь Беляцкий); у моєму варіанті має місце другий випадок: коли нагороду дають представнику країни, яка проходить через бурхливі трансформації, народ цієї країни бореться за встановлення демократії, за те, щоб, як в нашому випадку, гасло: “Права людини понад усе” запрацювало.

Тетяна Трощинська: І, напевно, це ще майданчик для того, щоб людина, яка отримала нагороду, могла говорити зі світом.

Олександра Матвійчук: Я використала цей майданчик, аби говорити про ті нагальні проблеми, які відбуваються у нашій країні. Звичайно, я говорила про Крим. Лише за останні 2 тижні ми стали свідками арештів ще 4 людей, прокурорського позову до суду про заборону Меджлісу. Взагалі ситуація зараз у Криму така, що активісти сплять одягненими, знаючи, що по них можуть прийти з обшуками.

Попри те, що ОБСЄ консенсусна організація, нагально потрібно організувати постійну міжнародну присутність в Криму, які зможуть мати охолоджувальний ефект на порушення людських прав.

Василь Шандро: Ви повернулись з Відня, де отримували нагороду, про що говорили з колегами. Що у вас запитували?

Олександра Матвійчук: Питали про Мінські домовленості. Чому дотримання прав людини «випали» з процесу домовленостей? Це проявляється у трьох пунктах: звільнення заручників, які мали б бути звільнені ще 12 місяців тому згідно з другими Мінськими домовленостями. Далі — питання амністії. Не може бути тотальної амністії. Люди, які вчиняли воєнні злочини, не можуть бути не покарані. І останній пункт — вибори. Про які вибори може йтися, якщо на цій території не забезпечені базові права людини?

Ще я говорила про позитивні зміни в Україні, про реформи. Але зазначала, що вони половинчасті і носять не системний характер, мають недоліки.

unnamed

Тетяна Трощинська: З часу Майдану ваша організація переформатувала свою діяльність. Як вона змінилася?

Олександра Матвійчук: Зараз у нас менша кількість волонтерів, ніж під час Євромайдану. Це пов’язано з тим, що ми перейшли на напрям документування. Ми документуємо воєнні злочини, політичні переслідування в Криму і намагаємося допомогти постраждалим людям. Тому волонтери потребують певних знань. Треба вміти говорити з постраждалими людьми так, щоб не нанести їм повторну травму. І потім з цим знанням жити. Ми готуємо волонтерів, і тільки підготовлені люди можуть їздити, тим більше в Крим.

Василь Шандро: У вас є доступ, волонтери їздять в Крим?

Олександра Матвійчук: Остання поїздка мобільної групи була секретною в грудні. Ми збирали інформацію, якої нам не вистачало для кампанії «Let My people go», присвяченої ув’язненим громадянам України в РФ і Криму.

Василь Шандро: Що вам відомо про настрої всередині Криму?

Олександра Матвійчук: У нас є люди, які передають інформацію, що там відбувається. Це звичайні люди, це навіть не активісти. Загалом у нас складається враження, що Крим перетворили на полігон для відпрацювання авторитарних методів.

Василь Шандро: Тобто можна говорити, що Росія перетворила Крим на певну лабораторію?

Олександра Матвійчук: Так, з одного боку це було курортне місто, яке зараз перетворюється у військову базу. А з іншого — полігон для відпрацювання авторитарних тактик.

Василь Шандро: За два роки, очевидно, світ втомився від України, адже є ще й Сирія і багато інших проблем. Але все таки у зв’язку з чим на вашу думку таке зниження уваги?

Олександра Матвійчук: Наведу приклад. Уявіть: літо, комарі, які вас кусають і ви нічого не можете з цим зробити. Так само і світ втомлюється від прикрих новин з України. Що робити з РФ і як зупинити, от як цих комарів влітку, сказати складно, але нам, щоб втримати міжнародну підтримку, треба показувати, що ми її гідні. В цьому відповідальність як нашого уряду, так і нас — громадянське суспільство.

Василь Шандро: Вам не здається, що проблема полягає ще у самій безпорадності міжнародних партнерів, коли питання стосується Росії, її бізнесу і політики?

Олександра Матвійчук: Навіть у ситуації неспроможності механізмів, які створені у 50-х роках після війни, реагувати адекватно на виклики нового часу, ми маємо знаходити партнерів і вибудовувати адекватні відповіді на російську агресію і ті проблеми, з якими весь світ зіштовхується. Те, що називають українською кризою — на справді є відображенням світової кризи, яка зараз відбувається.

Звільнення полонених не може бути предметом торгу – правозахисник

Лютий 9, 2016

Матвійчук: якщо Франція та Німеччина займуть жорстку позицію, що полонені можуть до завтра не дожити, у нас будуть шанси їх звільнити
Київ – Україна разом із західними партнерами під час чергової зустрічі у «нормандському форматі» мають зайняти жорстку позицію і наполягати на безумовному та невідкладному звільненні полонених, які нині перебувають на окупованих територіях. Адже гуманітарна місія – пряме і головне завдання мінських угод, зазначила в ефірі Радіо Свобода голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

У Женевській конвенції міститься категоричний імператив, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності

– На ці стосунки поширюється міжнародне гуманітарне право, яке встановлює норми поводження з цивільними особами і комбатантами, а також правила застосування засобів і методів ведення війни. У Женевській конвенції, у частині про поводження з військовополоненими, міститься категоричний імператив, який говорить, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності. Тут варто сказати, що ми проводили дослідження і опитали 160 людей, які звільнилися із місць несвободи в окупованому Донбасі, ми вже стовідсотково знаємо, що про жодні суди, про жодні гарантії незалежності і безсторонності в тамтешніх «судових процедурах» мова йти просто не може. Лише одна цифра – 100% людей, яких ми опитали, не мали жодного способу правового захисту, в них не було ні адвоката, ні людини, яка б прийшла і хоча б назвала себе адвокатом.

– Ірина Геращенко відповідальність за долю українських полонених покладає на Росію. Крім переговорів, заяв представників влади на високому міжнародному рівні, що ще може зробити українська сторона для звільнення українських полонених?

Основне, що ми вимагаємо – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей

– Я згодна з тим, що ці маріонеткові режими військової диктатури контролюються Російською Федерацією. Можна побачили тих, хто годує ці режими, скільки Росія витрачає кожного місяця на їх утримання, відповідно, хто віддає накази і що робиться з тими лідерами незаконних збройних формувань, які виходять з цієї централізованої вертикалі, маю на увазі розправи над «Бетменом» та іншими одіозними персонажами. Мені здається, що Україна має докладати зусиль для консолідації і для укріплення позицій міжнародних партнерів у тиску на Російську Федерацію. Основне, що зараз ми як правозахисні організації вимагаємо і від України, і від Франції, і від Німеччини, і, зрозуміло, від Російської Федерації як учасників нормандського формату – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей. Ми говоримо про те, що це має бути виконано негайно. І жодним чином не залежати від проведення амністії або виборів, що роблять представники незаконних збройних формувань та Російська Федерація на переговорах. Якщо Франція та Німеччина займуть таку жорстку позицію, що ці люди можуть до завтра не дожити і тому ця умова має бути виконана негайно – у нас будуть якісь шанси на їх звільнення.

– Адвокат Надії Савченко Марк Фейгін написав, що не вірить у виправдувальний вирок суду щодо своєї підзахисної, однак, за його словами, Кремль може вийти із ситуації, видавши її Україні після вироку. Як Ви оцінюєте ймовірність обміну за результатами навіть таких формальних «судів»?

– Тут варто розвести дві речі. Коли ми говоримо про суди в Російській Федерації та коли ми говоримо про ілюзорні «суди» на території окремих районів Донецької і Луганської областей. За нашими дослідженнями, це взагалі «сіра зона». Якщо в Російській Федерації існують якісь симулякри: є установа з табличкою, на якій написано «суд», є людина, яка називає себе суддею, є якесь законодавство, яке порушується, але воно є, і є якийсь процес, хоча всі знають, що рішення вже винесено нагорі і ця людина в мантії нічого не вирішує, але по суті суд іде і можна навіть відвідати судові засідання. То в цій «сірій зоні» ніяких взагалі інституцій, які б мали натяк на захист прав людини, або норм, які можна було б застосувати, взагалі не існує.

Мінські домовленості ми не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань

​– Тобто дотримання навіть такої формальної процедури «суду» все одно, на Вашу думку, не допоможе обміну і звільненню цих людей, які утримуються в полоні?

– Тут найпростіший спосіб – це звільнення в рамках мінських домовленостей. Ми їх не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань. Звільнення заручників – це одне з нагальних гуманітарних питань.

Опубліковано 09.02.2016 на сайті “Радіо.Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27540841.html

Результаты поиска:

Гааґа наздоганяє Путіна

Грудень 3, 2016

Цього тижня офіс прокурора Міжнародного кримінального суду оприлюднив звіт, у якому прирівняв анексію Криму до міжнародного збройного конфлікту між Україною та Росією. Констатація цього факту відкриває шлях до розслідування в Гаазі воєнних злочинів та злочинів проти людяності на окупованому півострові й притягнення Москви до відповідальності. Не випадково, що відразу після оприлюднення звіту президент Росії Володимир Путін видав спеціальне розпорядження, в якому задекларував, що РФ не має наміру ставати учасником Римського статуту Міжнародного кримінального суду, хоча підписала цей документ у 2000 році.

Усупереч потоку яскравих заяв та відгуків, котрі поширилися в Україні, висновок прокурора Міжнародного кримінального суду не є остаточним вердиктом — це лише один із пунктів «Звіту про дії з попереднього розслідування за 2016 рік», оголошених на підготовчому етапі для самого провадження. До того ж МКС не кваліфікує акт аґресії Росії проти України як імовірний злочин для свого розслідування: згідно з цитатою зі звіту, це «контекст» для розслідування злочинів, котрі належать до юрисдикції суду — «вбивства і викрадення», «жорстке поводження», «арешти та судові процеси». Зрештою, суд наразі йде етапом вивчення матеріалів і ще не відкрив самого провадження. Тобто шлях Кремля до Гааґи буде не таким швидким, як багатьом би хотілося.

Голова правління Центру громадських свобод і координатор ініціативи «Євромайдан SOS» Олександра Матвійчук розповідає Z про те, яку правову силу має висновок прокурора МКС щодо воєнного конфлікту між Україною та Росією; про те, якими є перспективи, що суд таки почне розслідування не лише у справі Криму, а й щодо злочинів, скоєних проти учасників Революції гідності, та злочинів, учинених бойовиками на Донбасі; а також про ймовірність притягнення Путіна до відповідальності у Гаазі.

ДЛЯ РОСІЇ ЦЕ СЕРЙОЗНИЙ ДЗВІНОЧОК

– Олександро, яким є правовий статус документа, що його оприлюднив прокурор Міжнародного кримінального суду? В Україні окремі пункти звіту сприйняли з бурхливим схваленням, але наскільки він вагомий з погляду права?

– Це щорічна доповідь, котру прокурор Міжнародного кримінального суду готує для публічного звітування про стан розгляду справ, які перебувають на стадії попереднього вивчення. Тобто основне розслідування ще не почалося, а всі ці справи вивчаються на предмет відповідності юрисдикції суду. Справи можуть перебувати на цій попередній стадії роками. Тому треба ставитися до цього звіту як до документу із попередніми висновками. І йдеться, власне, не про висновки суду як міжнародно-кримінальної судової інстанції, а про позицію прокурора на цьому етапі. З іншого боку, ми в Україні мусимо ставитися до звіту як до вказівника, котрий вказує нам на докази, яких офісу прокурора бракує для того, щоб прийняти рішення про перехід на наступну стадію — до самого розслідування.

– Які правові наслідки того, що канцелярія прокурора прирівняла окупацію Криму до збройного міждержавного конфлікту? Чи міжнародні політичні або правові інстанції (для прикладу) можуть покликатися на цей звіт? Яким є предметний наслідок констатації конфлікту?

– Насамперед це має значення для самого суду і для внутрішніх процедур Міжнародного кримінального суду. Тепер суд вивчатиме, чи те, що відбувається у Криму в рамках міжнародного збройного конфлікту, підпадає під злочини, передбачені Римським статутом, і відповідає критеріям масштабності та систематичності характеру цих злочинів, щоб вони були визнані воєнними. Звичайно, це ще не остаточне рішення, тому що мають бути дотримані й інші умови.

Щодо використання цього звіту в риториці на рівні міжнародних інстанцій, то я переконана, що це матиме ефект. На тижні розглядалася резолюція щодо Криму на Третьому комітеті ООН, невдовзі вона розглядатиметься Генеральною асамблеєю ООН — і для багатьох країн констатація збройного конфлікту та серйозних порушень прав людини державою-окупантом буде одним із арґументів, котрий спонукатиме голосувати за цю резолюцію. Авторитет Міжнародного кримінального суду, хай би що говорила ображена Росія, є надзвичайно високим.

– Як Ви оцінюєте остаточну відмову Володимира Путіна від Римського статуту? Чи випадково, що заява Кремля пролунала наступного дня після оприлюднення звіту з Гааґи?

– Важко відмовитися від участі в структурі, членом якої ти не є. Але причини заяви Володимира Путіна про те, що вони і не будуть членами Міжнародного кримінального суду, зрозумілі. Висновки офісу прокурора вибивають з-під ніг російської пропаґанди підґрунтя для тверджень, начебто в Криму відбулося «мирне возз’єднання з батьківщиною». Адже це все ж таки міжнародний збройний конфлікт, і цей конфлікт вважатиметься чинним аж до моменту припинення окупації. Це оголосив не якийсь політичний орган, не конкретний політик — а представник міжнародного механізму правосуддя, навіть якщо поки що йдеться про формат попереднього звіту. Вага цього висновку — абсолютно інша, тому Росія відреагувала на нього роздратовано. Насправді для Росії це доволі серйозний дзвіночок.

– У прокурорському звіті анексія Криму ввійшла до розділу «Контекст ситуації», натомість у рубриці «Ймовірні злочини» перелічено правопорушення зовсім іншого кшталту: «утиски кримських татар», «вбивства і викрадення», «арешти та судові процеси» тощо. В Україні ж сподіваються, що міжнародний трибунал покарає російське керівництво саме за вторгнення до України. Чи анексія Криму належить до підслідності МКС?

– Юрисдикція суду, згідно з Римським статутом, поширюється «на найбільш серйозні злочини, котрі викликають тривогу всієї міжнародної спільноти». Якщо відкриємо Римський статут, то побачимо чотири злочини: геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності і злочин аґресії. Стаття про збройну аґресію, хоча й передбачена у Римському статуті, проте вона не вступила у силу. Для того, аби суд почав розглядати справи саме за цією статтею, треба, щоб країни-учасниці Міжнародного кримінального суду ратифікували Кампальські поправки 2010 року і визначили певну процедуру, якої наразі бракувало.

До речі, це викриває іншу проблему. Україна не матиме впливу на прийняття цього рішення, тому що вона так і не приєдналася до Міжнародного кримінального суду. Це якраз один із арґументів для України на користь того, щоб якомога швидше ратифікувати Римський статут, стати членом МКС та додати ще один голос за вступ у силу цих поправок. На жаль, Україна зайняла дуже дивну позицію й сидить на шпагаті: з одного боку, ми скерували дві декларації в Міжнародний кримінальний суд (за якими сьогодні він і розпочав попереднє вивчення ситуації), а з іншого боку — ми не є повноправними членами суду, не можемо голосувати, не маємо жодних прав, а маємо лише обов’язок співпрацювати із судом, до якого самі ж звернулися з проханням допомогти у розслідуванні.

– Коли Верховна Рада розглядала зміни до Конституції в частині правосуддя (у цих змінах передбачено, що Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, але не швидше ніж за три роки), то доповідачі пояснювали, що відтермінування пов’язане з потребою уникнути ризику притягнення до відповідальності учасників антитерористичної операції.

– Це свідчить про абсолютне нерозуміння принципів роботи Міжнародного кримінального суду. Суд уже почав вивчати матеріали, і якщо він побачить, що були вчинені злочини такого рівня, котрі підпадають під його юрисдикцію, то застереження Верховної Ради [з відкладеною імплементацією] ні на що не вплине.

Ми мусимо розуміти: не всі тяжкі злочини, скоєні на Донбасі, підпадають під юрисдикцію суду. До того ж Міжнародний кримінальний суд працює за принципом комплементарності. Він візьметься за розслідування справи лише тоді, якщо Україна сама не проведе розслідування і не встановить, що ж насправді відбулося. Підстава втрутитися для Міжнародного кримінального суду лише одна — якщо він отримує переконливі докази, що розслідування ведеться лише для «галочки» і країна нічого не робить для покарання винних. Якщо політики бояться, що участь Міжнародного кримінального суду у розслідуванні злочинів, які вчиняли представники українських збройних сил, нестиме для нас загрозу — то це додатковий стимул провести якісне розслідування і покарати винних.

Злочини, котрі мають місце на Донбасі, як правило, вчиняються руками рядових виконавців. Натомість Міжнародний кримінальний суд зосереджується не на рядових виконавцях, а на особах, котрі віддають накази або іншим чином уможливлюють їх вчинення. «Клієнти» суду — це президенти, прем’єр-міністри, командування, тобто ті top-officials, які з тисячі виконавців побудували смертоносну машину.

Міжнародний кримінальний суд, як це не парадоксально, створений для того, щоби бути непотрібним. Він висить, як дамоклів меч, над країною: суд не розслідує весь масив справ, а підштовхує. Якщо ти не хочеш, щоби втрутилося міжнародне правосуддя — виконуй покладені на тебе обов’язки.

Власне, ми мусимо ж усвідомлювати, що Російська Федерація розпочала війну для того, щоб зупинити Україну на шляху до демократичних перетворень. Виграти цю війну, використовуючи методи Росії, тим самим перетворюючись на Росію, — немає жодного сенсу. Бо тоді не ясно: за що ми боремося?.. Тому я переконана, що це дійсно обов’язок Української держави — якщо вчинено злочин проти громадянина, то слід провести ефективне розслідування і притягнути винних до відповідальності. Звичайно, із врахуванням передбаченого в ККУ поняття «крайньої необхідності», яка стає особливо актуальною під час воєнних дій.

– Але ж природа українського звернення до МКС зовсім інша. Ми не «розписуємося» у небажанні провадити розслідування, а шукаємо сильніший судовий інструмент, намагаємося створити додаткову леґітимність.

– Коли ми говоримо про злочини, які вчиняються російськими військовими на території Донбасу, або про злочини на території окупованого Криму, то тут, зрозуміло, Україна обмежена у можливостях провести розслідування і притягнути цих людей до відповідальності. Міжнародний кримінальний суд починає розслідувати справи, якщо держава не хоче або ж не може ефективно проводити розслідування сама. Невже ми, говорячи про анексію Криму або гібридну війну на Донбасі, можемо самотужки притягнути до відповідальності людей, які цю війну розпочали? Може, вони не своїми руками катували людей і кидали мирне населення до підвалів — але вони зробили все це жахіття реальністю. Ми знаємо, в якій країні сидять ці люди і які посади вони займають. Тому Україні нічого не залишається, як апелювати до міжнародного правосуддя.

– Олександро, Ви на початку нашої розмови говорили про те, що прокурорський звіт має дати нам «підказки», в який спосіб доповнити і посилити подання, — йдеться про злочини, скоєні проти учасників Євромайдану і під час війни на Донбасі. Деталізуйте, що маєте на увазі.

– У мене перед очима 189-й пункт звіту: «Канцелярія прокурора зазначає, що в рамках подій на Майдані Незалежності мали місце випадки серйозного порушення прав людини, і висловила готовність переглянути свій попередній аналіз в світлі нових свідчень». А що саме «переглянути»? Минулого року офіс у аналогічному звіті, в якому тоді фіґурували лише питання Євромайдану, констатував, що канцелярія дійсно ознайомилася з наданими матеріалами, але, згідно з [Римським] статутом, їй бракує доказів, які би дали можливість стверджувати, що напад на представників мирного населення дійсно був систематичним і мав масовий характер. Цю тезу треба ретранслювати таким чином: «Україно, якщо ти хочеш, щоби це попереднє рішення переглянули, тоді треба підготувати матеріали і подати до канцелярії прокурора, які б свідчили про системність і масштабність цього нападу».

Те саме по Донбасу. Зараз офіс продовжує вивчати, чи йдеться про міжнародний конфлікт чи неміжнародний конфлікт. На цьому етапі для Міжнародного кримінального суду важливо встановити факт підтримки російськими органами влади незаконних збройних формувань у формі постачання озброєнь, обладнання, персоналу, фінансів, довідатися, чи з Москви здійснювали управління операціями, чи надавали допомогу у плануванні воєнних дій. Ми знаємо, що так воно і є, але офіс прокурора не приймає рішення на основі здогадок, чуток або матеріалів засобів масової інформації, тому що це судова інстанція, котра працює на іншому рівні арґументації. Офіс прокурора на етапі попереднього вивчення справи досліджує переважно лише ті матеріали, котрі до нього надходять, а вже на наступному етапі здійснює самостійну роботу у формі розслідування. Тому для нашої держави це, знову ж, звучить так: «Україно, підготуй докази, котрі би вказували, що органи російської влади здійснюють контроль над незаконними збройними формуваннями, фінансують бойовиків, передають їм техніку і планують з ними воєнні операції тощо».

– Чому взагалі важливо з’ясовувати, чи конфлікт є міждержавним або неміждержавним? Хіба це має значення для того, щоб покарати якогось генерала абощо?

– Це має значення для встановлення винуватців, для розкручування ланцюга наказів до цих top-officials. Адже якщо конфлікт не є міжнародним, то це означає, що ланцюг наказів упреться в людей, котрі організовують ці злочини на місцях. А якщо ми говоримо про міжнародний конфлікт, це означає, що ланцюг наказів вийде за межі території держави, а далі — хтозна-куди… У нашому випадку ми точно знаємо, що він приведе у Кремль.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

Матеріал опубліковано 17.11.2016: http://zbruc.eu/node/58836

«Самостійна робота» для України: перед якими викликами постане держава у наступні 25 років?

Серпень 25, 2016

Шостий виклик: формування громадянського суспільства та євроінтеграція

Нещодавно вийшла доповідь Freedom House, згідно з якою, Україна з часів Незалежності перебуває у перехідному періоді формування громадянського суспільства, у так званій зоні турбулентності. Проте вона є одним з небагатьох виключень з-поміж пострадянських країн, яка демонструє чіткий тренд на демократичний вибір та цінності, притаманні європейським країнам, ідеться в дослідженні.

Українське суспільство в перспективі не лише інтегрується до Європи, а стане одним з ключових носіїв її цінностей, вважає голова правління «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук.

«Європа, як ми бачимо зараз, нездатна адекватно реагувати на кризи, на виклики, які ставить історичний час, намагається дати прості відповіді на складні запитання. До прикладу, конфлікт у Сирії – вирішити шляхом вдосконалення міграційного законодавства, не вирішуючи саму суть проблеми, – стверджує Матвійчук. – Україна тут демонструє зовсім інший підхід, бо українці – чи не єдиний народ, який під час Майдану продемонстрував, що за цінності, на яких побудоване європейське суспільство, готовий проливати кров і гинути під прапорами Європейського союзу. Тому тут ми могли б бути тією харизматичною громадянською нацією, яка принесла б до Європи дух цінностей, на яких сама Європа вона побудована».

Із повним текстом статті можна ознайомитись на сайті “Радіо Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27942036.html

Доповідь Голови правління ГО “Центр Громадянських свобод”

Серпень 25, 2016

“Щоб бути ефективними, мало проводити моніторинги і працювати з міжнародними організаціями. Потрібно виходити з правозахисного гетто і залучати до нашої роботи звичайних людей. Так це складно. Потрібно вчитися бути зрозумілими звичайним людям, пояснювати їм чому права людини для них важливо, продумувати що і як вони можуть робити, відходити від традиційних і шукати нові інструменти. Але розвивати демократичне законодавство та практики в країні неможливо без громадян, здатних захищати свої права та інтереси” -Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод

Подумайте двічі: правозахисниця назвала необхідні дії після затримання Панова в Криму

Серпень 12, 2016

Правозахисниця Олександра Матвійчук пояснила, як варто діяти Україні після затримання “диверсанта” Євгенія Панова в Криму, а також те, які кроки необхідно зробити родині українця.

Про це йдеться у блозі Матвійчук на “Обозревателе“.

Правозахисниця наголосила, що, незалежно від того, як Панов потрапив до Криму, спочатку треба убезпечити людину від поширеної серед російських “правоохоронців” практики тортур для отримання “свідчень”.

“Родині невідкладно треба знайти надійного захисника з російським адвокатським свідоцтвом, який вимагав би зустрічі з Євгеном Пановим. Досить імовірно, що прямо зараз у Криму перебувають російські адвокати, відомі своєю роботою в захисті ув’язнених із політичних мотивів”, – зазначила Матвійчук.

Вона наголосила, що МЗС України повинен призначити в консульстві в Росії відповідального за захист громадян України у тимчасово окупованому Криму, щоб до арештованих на цій території мав доступ представник української держави.

“Незважаючи на те, що Росія послідовно відмовляє в доступі до окупованної території, моніторингова місія ООН із прав людини та спеціальна моніторингова місії ОБСЄ в Україні, які наділені мандатом на роботу в Криму, повинні відвідати Євгенія Панова в СІЗО, а також інших затриманих із “групи українських диверсантів”, – написала Матвійчук.

Вона додала, що європарламентаріїям із групи друзів України варто надіслати офіційні запити на ФСБ у Криму, вимагаючи інформацію про стан здоров’я заарештованого, а також умови утримання, доступ медиків, адвокатів.

“Загалом, ще раз нагадую, треба двічі подумати перед тим, як їздити в окупований Криму і в Росію”, – наголосила Матвійчук.

Як повідомляв “Обозреватель”, 10 серпня ФСБ Росії заявила прозапобігання в окупованому Криму “терористичним актам”, що нібито підготовлені Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України.

За інформацією російської сторони, одним із затриманих “українських диверсантів” виявився житель міста Енергодар Євген Панов, якого окупанти звинуватили в організації терактів у Криму.

Знайомі і колеги Панова заперечують те, що він міг бути диверсантом-розвідником, оскільки не мав достатньої фізичної підготовки.

11 серпня в окупованому Сімферополі так званий Київський районний суд заарештував Панова на два місяці.

Пізніше ЗМІ дізналися, що інкримінують Панову.

Інформація розміщена на сайті “Обозреватель” 11.08.2016: http://ukr.obozrevatel.com/politics/56024-podumajte-dvichi-pravozahisnitsya-nazvala-neobhidni-dii-pislya-zatrimannya-panova-v-krimu.htm

Олександра Матвійчук: маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Липень 30, 2016

Відома українська правозахисниця Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод (організації-засновниці Групи громадського спостереження “ОЗОН”) координаторка Євромайдан SOS, поділилася ізГромадським Простором враженнями від суспільства постМайдану, розповіла, звідки шукати сили, аби продовжувати боротися за гідність, свободу та права людини, а також запросила до групи громадського спостереження “ОЗОН”.

Довідково: Група громадського спостереження “ОЗОН” – добровільне об’єднання активних громадян – передусім, громадських активістів, юристів, журналістів, які усвідомлюють важливість якісного громадського контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів.

Громадський простір: Олександро, розкажи, будь ласка, як виникла ініціатива «ОЗОН», з чого вона почалась?

коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей

Олександра: Група громадського спостереження «ОЗОН» – це спроба інституалізувати в Україні систему громадського контролю. Що означають ці кілька складних слів? Це означає, що ми амбітно поставили собі за мету створити такий механізм, до якого може доєднатися будь-яка людина, незалежно від її досвіду, спеціалізації, фаху, наявності чи відсутності громадського бекграунду, для того, щоб контролювати дії влади. Це дуже важливо, тому що, з одного боку, коли громадськість контролює дії влади, вона допомагає покращувати роботу певних державних органів, наприклад, поліції, судів, місцевої влади. А з іншого – коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей, який у нас в країні перевернутий з ніг на голову. Тобто люди починають ставитися до влади як до найманого менеджера, змінювати цей сакральний підхід, ніби влада – це щось освячене, дане нам вище, і привчають до цього владу. Коли ми започатковували групу громадського спостереження «ОЗОН» на початку 2013 року, то використовували моделі роботи схожі з тими, які започаткували російські правозахисники. Ми хотіли, щоб контролювати владу в Україні стало модним: людина встала вранці, почистила зуби, поснідала, пішла на роботу, ввечері щось зробила, а потім певну кількість часу приділила громадському контролю.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Загалом, Вашу ідею можна назвати суголосною ідеям Майдану, тобто це те, що могло би стати одним із інструментів після нього. Чи багато долучилось до Вас активістів після Майдану?   

Олександра: Звичайно, під час Майдану до групи громадського спостереження «ОЗОН» було надзвичайно велике долучення людей. До Майдану озонівці моніторили дії поліції під час мирних зібрань. Я пам’ятаю, що під час заходу і заборони мирного зібрання під Межигір’ям, резиденцією колишнього президента Віктора Януковича, ми листувались декілька місяців з усіма силовими органами, щоб з’ясувати, хто ж були ті невідомі люди в чорному без розпізнавальних знаків, без будь-яких шевронів, які оточили учасників мирного зібрання колом, потім забрали кількох в автобус, заарештували і не представлялись, не відповідали на питання спостерігачів. Вже дійшло до абсурду, ми говорили: «Слухайте, це ж резиденція Президента, а там невідомі люди в чорному ходять, хто це?» – виявилось пізніше, то був «Беркут». Тобто до Майдану ми вже мали напрацьований досвід і бачили системні порушення, які здійснює поліція, суди та інші представники державної, місцевої влади стосовно мирних зібрань. А під час Євромайдану «ОЗОН» розширився ще на один спектр діяльності – це суди. Ви пам’ятаєте, що почалися масові затримання, і людей після побиття везли не в медичну частину, а в суд, не повідомляючи адвокатів і рідних. Озонівці чергували в судах, тому що суди йшли нон-стоп – о першій, третій годині ночі, о п’ятій ранку, ніколи не знаєш, куди кого привезуть. Власне, тоді до нас пішов величезний потік людей, які сказали, що вони готові здійснювати моніторинг. Насправді, як я пояснювала на початку, модель «ОЗОН» – це модель для будь-якої людини, яка пройде інструктаж, не обов’язково бути юристом або знати на пам’ять Конвенцію з прав людини. Досвід Майдану засвідчив, що зрозуміти, що є порушення прав на справедливий суд, може і звичайна людина по тому, що не допускають адвоката, що в клітці побита людина навіть не сидить, а лежить від побиття, а суд виносить рішення про запобіжний захід – цього достатньо, щоб побачити основні порушення права на справедливий суд. Зараз, після Євромайдану, ми розширюємось на діяльність органів місцевого самоврядування, але не відслідковуємо ефективність їхньої роботи або певні корупційні речі, а дивимось на їхню доступність, на скільки виконуються норми доступу до інформації, оскільки право на доступ до інформації – це також важливе право людини.

Громадський простір: Назва «ОЗОН» – це якась символіка чи абревіатура, що означає «ОЗОН»?

як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства

Олександра: Насправді, я говорила, що ми створювали «ОЗОН» за прототипом російських колег, у них називається «ОГОН», у Білорусі, до речі, «ОГРАНА» – це все абревіатури, вони розшифровуються. Наприклад, «ОГОН» – Объединенная Группа Общественного Наблюдения. У нас це не абревіатура. Коли ми намагались зробити абревіатуру, у нас вийшов ВАГОН, і ми вирішили, що це не дуже цікаво. Після тривалих дискусій ми зупинились на назві «ОЗОН», тому що подумали, що тут є певна символіка: як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства. Тому що люди, які не контролюють владу, навіть якщо вона приходить з німбом на голові, неминуче зіштовхнуться з ситуацією, що німб відпаде, і у влади виростуть роги.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Які основні, найактуальніші порушення Ви зараз спостерігаєте?

Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати

Олександра: Якщо говорити по темі мирних зібрань, то одне з основних порушень стосовно дій поліції – це невміння виконувати позитивний обов’язок із захисту свободи мирних зібрань. Що я маю на увазі? Слава Богу, вже менше випадків, коли ми бачимо застосування необґрунтованого насилля зі сторони поліції до учасників мирних зібрань, але цього недостатньо. Треба захистити учасників від інших людей, які намагаються перешкодити мирним зібранням і реалізації їхньої свободи, треба захистити людей від певних провокацій. Ми живемо в час, коли йде війна, розпочата Російською Федерацією, тому може бути все що завгодно, навіть в нібито невоєнному Києві. Яскравий приклад – це було 31 серпня 2015 року, коли під парламентом відбувалось одночасно кілька мирних зібрань: частина людей вийшли, щоб голосувати проти внесення змін до Конституції щодо особливого статусу Донбасу, хтось вийшов за легалізацію зброї, хтось ще за щось – там було одномоментно кілька мирних зібрань і близько 400 людей. Правопорядок, за нашими підрахунками, забезпечували теж близько 400 представників поліції – це ті, які були там по периметру, і ще, зазвичай, вони ставлять додаткові загони, які швидко можуть в разі чогось підійти. Ми були свідками того, як агресивні дії почали здійснювати кілька десятків людей. Тобто робота поліції в даному випадку – це виконання простої поліцейської операції – виїмка, відрізання людей, які агресивно налаштовані, від інших учасників протесту, які мирно його здійснюють, і далі вже зрозумілі поліцейські процедури. Цього не було зроблено, і ми бачимо, до чого це призвело: полетіла граната, четверо людей загинуло, 178, здається, було поранено. Вже після цього 18 людей було заарештовано з великими порушеннями – про це окремо. Це проблема. Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати.

Громадський простір: Ваша ініціатива суто київська, чи Ви працюєте так само з регіонами?

Олександра: Ми тісно працюємо з регіонами. Минулого року ми провели кілька навчань в різних регіонах: Дніпропетровськ, Суми, Одеса, Львів. Ми передаємо цю методику, адже нею можна користуватись і самостійно. Будь-яка громадська організація, більше того, будь-яка людина, для своїх власних потреб або як хобі може прийти на судове засідання, яке її цікавить, проаналізувати його, або подивитись, як поліцейський на вулиці поводиться. Звичайно, для тих, кому цікаво це робити разом з нами, ми запрошуємо доєднатись до групи громадського спостереження «ОЗОН».

Дивіться також:  Принципи громадського моніторингу за мирними зібраннями (ВІДЕО)

Громадський простір:  Твоє враження від постмайданного суспільства: зараз в країні відбуваються реформи, ти відчуваєш якісь зміни, чи є вони в повітрі, в атмосфері, в озоні?

Я бачу багато носіїв змін

Олександра: Я бачу багато носіїв змін. Наше прекрасне майбутнє тільки окреслено в далечині, але держава будується нині, як сказали наші попередники. Я бачу чітко, що і під час Майдану, і після – це був драматичний час, який дозволив людям розкрити свої найкращі якості і став стимулом для активізації сотень тисяч людей. Я, чесно, із захопленням завжди про це розповідаю, тому що бачу, як на моїх очах створюються і працюють вже роками горизонтальні ініціативи – це звичайні люди, які об’єднались і які, по суті, виконують державницькі функції: допомагають армії, годують і влаштовують переселенців, створюють центри аеророзвідки, документують воєнні злочини і представляють докази російської агресії на міжнародному рівні. Це, насправді, фантастично, це називається енергією Майдану, і це те, що дає мені надію, що Україна вийде з цього зачарованого кола, по якому ми вже багато років ходимо і яке називається «країна в транзитному періоді», зможемо зробити якісний стрибок і вийти з цієї ями. Насправді, надії на політичну еліту у мене не досить великі. Після Майдану перезавантаження політичних еліт не відбулось: владу отримала опозиція, яка в рази краща, звичайно, ніж режим Януковича, але має багато схожих хвороб і тенденцій. Тому надія в мене тільки на громадянське суспільство, яке змусить навіть нинішню владу рухатись в напрямку демократичних перетворень.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Третій сектор, який ми знаємо до Майдану і після Майдану – його обличчя вже змінилося…  Але як зберегти цю енергію Майдану, бо чуємо час від часу і про втому, і про виснаження, розчарування, тощо?

Олександра: Звичайно, це питання ми також ставимо перед собою, саме тому у нашої організації є кілька відповідей, а у кожної громадської організації, насправді, можуть бути свої. Одна з відповідей – це група громадського спостереження «ОЗОН» – це не постійна робота, це може бути періодична діяльність, яка залежить від тебе. Ми кидаємо в розсилку ті чи інші події в різних містах і говоримо людям: «Кому цікаво долучитися, долучайтесь». Ми проводимо кілька кампаній. Одна з найвідоміших, яку веде Євромайдан SOS – це кампанія «Let My People Go» на захист людей, ув’язнених за політичними мотивами. Загалом, дуже важливо, щоб люди продовжували щось робити, щоб вони досягали якихось маленьких результатів. Наприклад, маленьким результатом може бути навіть відповідь від політв’язня про те, що він отримав кілька сотень листівок і просто вражений. Люди, які це організовували, відчувають, що зробили щось конкретне: вони подарували сили цій людині, щоб вона більш стійко переносила неволю. Ми всі переконані, що рано чи пізно їх відпустять, але до цього моменту треба зберегти сили, бо ніколи не знаєш, коли саме це буде. Зберегти енергію Євромайдану і розширити її – це, насправді, дуже важливе завдання. За соціологічними опитуваннями – я була здивована – ось цей вибух енергії Євромайдану значною мірою, як пояснювала Ірина Бекешкіна, пов’язаний з тим, що активні стали ще більш активними. Зрозуміло, що так – на надриві, довго працювати не можна. Ми так працюємо вже другий рік, і це дійсно складно. Нам треба розширювати наше коло, нам треба витрачати зараз час не на те, щоб робити щось самим, а щоб залучити нових людей до того, що ми робимо, тоді ми будемо більш успішними.

Громадський простір: Зараз особливо актуально, мені здається, говорити і про національну ідею. Ми проводимо декомунізацію, процеси очищення від ганебного минулого, але на чому будувати теперішнє, на яких цінностях будувати майбутнє?

можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини

Олександра: Це питання, на яке, мені здається, Євромайдан частково дав відповідь. Адже коли ми бачимо результати соціологічних опитувань про те, чому відбулись наймасовіші протести, наприклад, 1 грудня 2013 року – люди вийшли вже не тому, що раптово призупинили євроінтеграцію, – що для мене, наприклад, означало зближення з Москвою і було абсолютно неприйнятним, оскільки я давно працюю в регіоні пострадянських держав і бачу, що відбувається на теренах Росії, – люди вийшли, тому що вони хотіли жити в країні, в якій поліція не б’є студентів – це суто правозахисний лозунг. Люди вийшли, тому що вони відчували гідність, люди вийшли, бо хотіли заявити про те, що вони вільні і не бояться. Такий доволі драматичний момент: я довго не могла зрозуміти, чому люди, коли почався розстріл, піднімались вгору по Інститутській. Я розпитувала людей, які вижили. Ну, для мене зрозуміло, як це відбувалось тактично: побігли кордони міліції, люди почали автоматично займати простір. Але один чоловік, – це було в документальному фільмі, який ми презентували за результатами розповідей, – сказав таку річ, яка мене здивувала: «Люди хотіли подивитись, хто в них стріляє». Далі я говорила з однією близькою людиною, ми обговорювали цей момент, і він мені сказав: «Уяви собі, якщо б в Казахстані люди вийшли і їх почали розстрілювати, що б вони зробили?»Я сказала: «Розбіглися б», – це логічно. «Уяви собі, що було б в Москві, якби люди вийшли, і по них почали стріляти, що б вони робили?» – «Розбіглись би, бо перший інстинкт, базовий – зберегти життя». І я думаю: «Яке треба мати відчуття свободи для того, щоб не боятись іти вгору, щоб подивитись, хто в тебе стріляє?» – це щось поза межами будь-яких інстинктів самозбереження. Тому я переконана, що можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Можливо, наостанок окремий меседж від твого серця – що би нам допомогло все ж таки зберегти цю енергію, не здаватись, не падати від втоми і продовжувати йти?

ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Олександра: Знаєте, завжди допомагає… Я спеціально розкажу цю історію, для того щоб знизити емоційність своїх попередніх відповідей: завжди допомагає порівняння з тим, кому гірше. Коли ти дивишся, в яких умовах працюють інші люди… Ну, добре, дехто не знає, як працюють правозахисники в Російській Федерації або Білорусі – поїдьте на звільнені території Донбасу, подивіться і запитайте у місцевих активістів, що їх тримає, що вони вже другий рік продовжують боротись як проти байдужості національної влади, так і проти місцевої кон’юнктури. Це завжди допомагає трошки отверезіти і зрозуміти, що, насправді, все в твоїх руках, у тебе набагато більше можливостей, набагато більше інструментів, і ти дійсно можеш щось зробити. Перепрошую, ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети, вирватися з цього кола і все-таки планомірно будувати демократичну країну. Насправді, моя єдина порада – не здаватися та вірити в себе. У Вацлава Гавела був блискучий вислів, суть якого полягає в тому, що надія – це не впевненість, що все буде гарно, але  розуміння того, що всі твої зусилля мають сенс.

Розмову вела Любов Єремічева,
Робота над текстом Ірини Гузій

Українофобія в Криму. На що робить ставку Кремль

Червень 24, 2016
Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит”

Реінтеграція Криму – це не тільки повернення території. Ключовий елемент стратегії – люди. І Росія це добре розуміє, тому докладає зусиль, аби нам не було кого повертати: виховує українофобію через телевізор, змінює демографічний склад населення, що само по собі є воєнним злочином. І до всього – методично знищує незалежне громадянське суспільство, яке мало б стати одним із ключових чинників реінтеграції. Зберегти його хоч у якомусь вигляді – наше завдання.

Вже більше двох років ми ведемо моніторинг політичних переслідувань в окупованому Криму. Арсенал репресій доволі широкий: людей арештовують, у їх будинках проводять  обшуки, забороняють проведення мирних зібрань, фабрикують кримінальні та адміністративні справи. Окупаційна влада не гребує викраденням, залякуваннями, побиттям та катуваннями. Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчати.

У ситуації, коли прямо вплинути на ситуацію досить важко, а міжнародна спільнота обмежується тільки гнівними резолюціями, простих шляхів збереження залишків громадянського суспільства на півострові просто не існує. Водночас, є кілька напрямів роботи.

По-перше, треба долати інформаційну ізоляцію Криму. Люди на півострові повинні мати можливість отримувати іншу від прокремлівської інформацію доступною для них мовою. Паралельно мають бути надані інструкції щодо того, як обійти блокування сайтів, якщо мова йде мовлення в інтернеті. Різні питання Криму мають бути в топі політичного порядку денного, про них має писати українська преса. Слід розвивати зв’язки із релігійними, професійними, культурними спільнотами на теми, які становлять предмет їхнього інтересу. Людям, які зберегли українське громадянство, слід максимально спростити адміністративні процедури методами онлайн-врядування.

Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчатиПо-друге, кримська молодь повинна мати доступ на пільгових умовах до освіти на материковій Україні. Навчальні заклади різного рівня повинні запровадити дистанційні програми, орієнтовані на Крим. Потрібно збільшити кількість спеціалізованих навчальних закладів, на зразок переміщеного до Києва Таврійського університету, які б враховувати різницю в шкільних програмах України та Росії. Їх слід розглядати в якості комунікаторів із Кримом, адже у студентів залишаються друзі та родини на півострові, а також як базу для формування кримської еліти. Навчатися в цих закладах має бути престижно.

По-третє, Україна має навчитися захищати людей, які лишилися сам-на-сам з окупантами. Потрібно визначитися із рамками роботи для російських правозахисників у Криму, які можуть підключитися до практичного захисту переслідуваних людей на місці. Кейси людей, переслідуваних путінським режимом, мають постійно звучати на рівні міжнародних організацій. Причетні до цих переслідувань повинні розширювати список персональних санкцій. Органи державної влади мають провадити ефективне розслідування та збирати належні докази по цим фактам. Також потрібно розробити програму підтримки таких людей на території материкової України.

Загалом, відсутність продуманої політики до окупованого Криму може суттєво ускладнити у реінтеграцію цих територій у майбутньому. Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит” і посилати чіткий сигнал людям, що вона за них бореться.

Матеріал розміщений на сайті “Новое время” 24.06.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/ukrajinofobija-v-krimu-na-shcho-robit-stavku-kreml-155418.html

Заборона Меджлісу загрожує переслідуванням будь-якому кримчанину

Квітень 26, 2016

Заборона діяльності Меджлісу кримськотатарського народу може вплинути на всіх кримчан, а не лише на кримських татар. Про це у вечірньому ефірі Радіо Крим.Реалії повідомила глава правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

«Це дамоклів меч, який зараз буде висіти над кожною людиною, не обов’язково навіть кримським татарином. Що я маю на увазі? Тепер обкатані на Кавказі інструменти, такий конвеєр репресій, можна буде запросто використовувати в Криму. Будь-яку людину можна звинуватити в тому, що він співпрацює з «екстремістською організацією» Меджліс. Для цього абсолютно не потрібно жодних доказів», – сказала Матвійчук.

Правозахисниця додала, що «вражає швидкість», із якою підконтрольний Кремлю суд Криму заборонив діяльність Меджлісу кримськотатарського народу.

 Підконтрольний Росії Верховний суд Криму 26 квітня виніс позитивне рішення за позовом про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на території півострова. Це рішення може бути оскаржене протягом місяця.

Відповідач у цій справі – перший заступник голови Меджлісу кримських татар Наріман Джелял – заявив, що члени Меджлісу подаватимуть апеляцію.

Напередодні на засіданні суд долучив до справи рішення Наталії Поклонської про припинення роботи Меджлісу.

18 квітня Мін’юст Росії вніс Меджліс кримськотатарського народу до переліку громадських і релігійних об’єднань, діяльність яких у цій країні зупинена «у зв’язку зі здійсненням ними екстремістської діяльності». Цей крок засудили Україна, низка міжнародних організацій і правозахисників.

Прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що питання про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на півострові є «внутрішніми російськими питанням» і Росія не має наміру прислухатись до «рекомендацій» ззовні.

Верховна Рада України офіційно оголосила 20 лютого 2014 року початком тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією. 7 жовтня 2015 року президент України Петро Порошенко підписав відповідний закон. Міжнародні організації визнали окупацію і анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили низку економічних санкцій. Росія заперечує окупацію півострова і називає це «відновленням історичної справедливості».

http://ua.krymr.com/a/news/27699939.html

Як Україні не стати Росією

Березень 28, 2016

Ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс
У ці місяці ми згадуємо цілий ряд важких для нас дат. Це брутальний розстріл Небесної сотні, цинічна окупація та анексія Криму, початок кривавої війни в Донбасі. Це біль конкретних людей, які стоять у кожного з нас перед очима.

Сьогодні, можливо, навіть трохи важче, адже ми вже другий рік поспіль кожного дня вимушені битися одразу на трьох фронтах: боротися із владою за проведення реальних демократичних змін в країні; боротися із російською агресією, яка вже вкотре намагається позбавити нас свободи; та боротися із самим собою, щоб у цей драматичний час не забути про людську гідність і лишитися людиною. Це справді дуже складно.

Однак тепер ми на власному досвіді знаємо, що доля не посилає нічого такого, чого б ми не в силах були побороти. Зараз, як перед кожним із нас окремо, так і перед усім громадянським суспільством в цілому, стоять цілком конкретні виклики.

По-перше, відстояти країну у російській агресії і не перетворитися самим на Росію.

Україна знаходиться у стані війни, тож у суспільстві природньо зростає толерантність до насилля, а влада обмежує права людини. Проте варто пам’ятати, що усі обмеження прав людини мусять бути пропорційними і рухати нами має любов, а не ненависть.

У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність
Іноді доводиться чути, мовляв, війна усе спише. Ні, навпаки, під час війни ми маємо ще більш ретельніше вивіряти кожне слово та кожну дію на відповідність цінностям, за які боремося. Сам шлях досягнення мети теж багато чому важить. Адже ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс.

По-друге, добитися від влади демократичних реформ і самим не стати частиною старої системи.

Зараз країною керує «нова влада», яка, насправді, не така вже й нова. Це досить старі за своїми підходами політичні сили. Вони дещо розбавлені привабливими обличчями, серед яких також є люди з громадського сектору. Влада почала запрошувати до різноманітних рад реформ та у дечому вимушено прислухатися до нашої думки. Виникла ілюзія, що громадянське суспільство назавжди отримало потужний вплив на вироблення політики у країні. Але давайте подивимося не на здобуті нами успіхи, а на реальний результат реформ за два роки, і згадаємо, як швидко були знищені усі позитивні здобутки після приходу до влади Януковича.

Тому належить непоступливо вимагати кардинальних реформ, які матимуть незворотні наслідки. І лишити компроміси прерогативою політичних сил. У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність.

По-третє, розвиватися дуже швидко і не втрачати зв’язок із людьми та суспільством.

Соціологія говорить, що зростає розчарування. Це зрозуміло, адже люди дуже збідніли, багато чого втратили і схильні усе спрощувати. Однак таким чином ми можемо потенційно дійти до утвердження асоціативного ряду: Майдан – війна – розруха. Якраз на це і працюють наші недруги. Ми усі розуміємо, що у нас мало часу, тому відволікатися від роботи, бодай на секунду, – велика розкіш. Ми ніколи не будемо успішними, якщо нас не будуть підтримувати звичайні люди, які б підпирали плечима суспільні інституції. Для цього варто говорити та переконувати різних громадян, промовляти до них простою мовою та пропонувати зрозумілі способи залучення до громадської роботи.

Подолання цих викликів – наша з вами відповідальність, як людей, які в усьому покладаються на власні сили. І я дивлюся в майбутнє оптимістично, хоча і не вважаю його легким. Нам справді пощастило. Принаймні, ми маємо реальний шанс та кілька «секунд історичного часу» аби побудувати нашу країну такою, про яку мріяли, боролися та вмирали наші попередники.

Опубліковано на сайті “Новое время” 25.03.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/jak-ukrajini-ne-stati-rosijeju-105674.html

Міжнародний гібридний трибунал як відповідь на тотальну безкарність

Березень 17, 2016

Сьогодні правозахисні організації працюють у світлі викликів, які переживає Україна. Мова йде і про жертв організованого режимом Віктора Януковича нападу на мирних учасників Євромайдану, і про наслідки збройної агресії Російської Федерації, що розпочала окупацію Криму та війну на Донбасі.

Ці екзистенційні виклики є новими для нашої країни, але далеко не унікальними для світу. Існує напрацьований досвід інших країн, які у свій час теж опинялися у ситуації, коли недореформовані органи влади не можуть впоратись із величезним масивом злочинів.

Правозахисники давно закликають владу ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду, що дасть можливість передати розслідування на окупованих територіях у руки міжнародного правосуддя. Ще одним варіантом, який можна впроваджувати паралельно, є залучення міжнародного елементу до національної правової системи через формування міжнародних гібридних трибуналів.

Насправді, такий варіант має цілий ряд вагомих переваг для України:

  1. Гнучкість моделювання, що проявляється у врахуванні національної правової системи та правової культури при створенні трибуналу, що дозволить уникнути загроз, які зумовлені специфікою українського контексту.
  2. Демонстративний ефект, що досягається розташуванням трибуналу в Україні, і робить процес видимим для суспільства та зручним для людей, які стали жертвами порушень.
  3. Розвиток спроможностей національної судової системи через позитивний вплив міжнародного механізму на систему українського правосуддя в цілому.
  4. Розширення можливостей примусу через співпрацю інших країн із трибуналом, що може мати вияв, наприклад, у вигляді практичної допомоги слідству.
  5. Легітимність в очах суспільства, що особливо важливо в умовах катастрофічно низької довіри до національних правоохоронних та судових органів. Багато жертв тортур на сході після звільнення навіть не звертаються до органів влади, бо просто не вірять у їх спроможність.

Яку б модель трибуналу ми не обрали, вона має ґрунтуватись на кількох підходах.

Насамперед, це мандат та його легітимація. Правозахисні організації цікавлять в першу чергу міжнародні злочини, але в Україні ще “провисає” боротьба з корупцією. Потрібно чітко визначити співвідношення цього механізму із Міжнародним кримінальним судом, який вже почав вивчення ситуації на Донбасі. Як програму максимум можна ставити собі за мету створення трибуналу на основі спеціальної угоди із ООН, що дозволить заручитися підтримкою всього міжнародного співтовариства.

Наступний підхід – це автономність. Дуже важливо, щоб трибунал, незалежно від обраної моделі був повністю незалежний від політичної волі держави, та убезпечений від негативного впливу при можливій зміні влади. Аби не повторювалася ситуація, яка зараз відбувається із Національним антикорупційним бюро (НАБУ). Так, 13 січня 2016 року президент України вніс зміни в Кримінальний процесуальний кодекс і тепер, розпочаті після Майдану провадження проти топ-корупціонерів не передаються НАБУ, а продовжуватимуться розслідуватись Генпрокуратурою.

Належить звертати увагу на спеціальний порядок добору суддів й персоналу. Правильно говорити про необхідність залучення міжнародних суддів. Але варто звернути увагу, що мусять бути чіткі правила та  критерії для відбору та призначення й українських суддів, слідчих та експертів.

Важливим підходом є замкнутість циклу. При створенні гібридного трибуналу Україні було б доречно передбачити у цьому суді спеціальний відділ прокуратури, який був би незалежним від національних органів розслідування та самостійно здійснював збір та аналіз  доказів, кваліфікацію діянь тощо.

Часовість як підхід змушує наперед визначити усі питання, які можуть виникнути після завершення роботи такого трибуналу. Наприклад, де будуть зберігатися архіви, якщо цей механізм тимчасовий.

Також дуже важливим підходом є спеціальний порядок фінансування. Це одна із основних гарантій незалежності трибуналу. Створення та функціонування такого механізму коштує досить дорого. Україна буде змушена залучати кошти донорів, в якості яких, як правило, виступають держави. А відтак обов’язково треба буде залучати ці держави до постійного контролю й аудиту над ефективністю їх витрачання.

Таким чином, аби у повній мірі використати можливості міжнародного правосуддя для подолання проблеми безкарності, насамперед необхідно внести зміни до Конституції України й прибрати з перехідних положень Конституції норму про те, що ратифікація Римського статуту відкладається на три роки.

Належить передбачити в перехідних положеннях Конституції можливість для створення конкретної моделі міжнародного гібридного трибуналу, яка має бути визначена в результаті широкої суспільної дискусії.

Також важливо гармонізувати національне законодавство, у першу чергу, Кримінальний кодекс України, із міжнародним гуманітарним правом. Платформа “Правозахисний Порядок Денний” вже розробила законопроект, який усуває основні його недоліки.

Це те, що влада має зробити у будь-якому разі, незалежно від того, на скільки затягнеться процес створення міжнародного гібридного трибуналу.

Ми чекаємо від вищих посадових осіб, від народних депутатів, від представників уряду підтримки цієї ідеї та політичної волі для її просування. Інакше це так і залишиться “нереалізованою можливістю”, що для держави, яка має за обов’язок захищати своїх громадян, в умовах гібридної війни є невиправданою розкішшю.

Виступ правозахисниці Олександри Матвійчук (Центр Громадянських Свобод) під час круглого столу “Зміцнення довіри до правосуддя у справах про корупційні, воєнні злочини і злочини проти людяності через залучення міжнародних суддів, обвинувачів і слідчих: іноземний досвід і українські потреби”

«Права людини «випали» з мінського процесу», — Олександра Матвійчук

Березень 1, 2016

На початку першої години програми спілкуємося з головою правління «Центру громадянських свобод», координаторкою ініціативи «Євромайдан-SOS» Олександрою Матвійчук, яка отримала у Відні міжнародну премію в галузі правозахисної діяльності «Democracy Defender Award-2016».

Василь Шандро: Пані Олександра отримала важливу міжнародну нагороду у галузі правозахисної діяльності. Розкажіть трохи про нагороду.

Олександра Матвійчук: Це нагорода, яка була ініційована 17-ма делегаціями демократичних країн в ОБСЄ. Вона присуджується за винятковий вклад у просування демократії і захист прав людини. У правозахисній сфері нагороду дають в двох випадках: якщо людина знаходиться в скруті, наприклад її ув’язнили за правозахисну діяльність (наприклад білоруський правозахисник Алесь Беляцкий); у моєму варіанті має місце другий випадок: коли нагороду дають представнику країни, яка проходить через бурхливі трансформації, народ цієї країни бореться за встановлення демократії, за те, щоб, як в нашому випадку, гасло: “Права людини понад усе” запрацювало.

Тетяна Трощинська: І, напевно, це ще майданчик для того, щоб людина, яка отримала нагороду, могла говорити зі світом.

Олександра Матвійчук: Я використала цей майданчик, аби говорити про ті нагальні проблеми, які відбуваються у нашій країні. Звичайно, я говорила про Крим. Лише за останні 2 тижні ми стали свідками арештів ще 4 людей, прокурорського позову до суду про заборону Меджлісу. Взагалі ситуація зараз у Криму така, що активісти сплять одягненими, знаючи, що по них можуть прийти з обшуками.

Попри те, що ОБСЄ консенсусна організація, нагально потрібно організувати постійну міжнародну присутність в Криму, які зможуть мати охолоджувальний ефект на порушення людських прав.

Василь Шандро: Ви повернулись з Відня, де отримували нагороду, про що говорили з колегами. Що у вас запитували?

Олександра Матвійчук: Питали про Мінські домовленості. Чому дотримання прав людини «випали» з процесу домовленостей? Це проявляється у трьох пунктах: звільнення заручників, які мали б бути звільнені ще 12 місяців тому згідно з другими Мінськими домовленостями. Далі — питання амністії. Не може бути тотальної амністії. Люди, які вчиняли воєнні злочини, не можуть бути не покарані. І останній пункт — вибори. Про які вибори може йтися, якщо на цій території не забезпечені базові права людини?

Ще я говорила про позитивні зміни в Україні, про реформи. Але зазначала, що вони половинчасті і носять не системний характер, мають недоліки.

unnamed

Тетяна Трощинська: З часу Майдану ваша організація переформатувала свою діяльність. Як вона змінилася?

Олександра Матвійчук: Зараз у нас менша кількість волонтерів, ніж під час Євромайдану. Це пов’язано з тим, що ми перейшли на напрям документування. Ми документуємо воєнні злочини, політичні переслідування в Криму і намагаємося допомогти постраждалим людям. Тому волонтери потребують певних знань. Треба вміти говорити з постраждалими людьми так, щоб не нанести їм повторну травму. І потім з цим знанням жити. Ми готуємо волонтерів, і тільки підготовлені люди можуть їздити, тим більше в Крим.

Василь Шандро: У вас є доступ, волонтери їздять в Крим?

Олександра Матвійчук: Остання поїздка мобільної групи була секретною в грудні. Ми збирали інформацію, якої нам не вистачало для кампанії «Let My people go», присвяченої ув’язненим громадянам України в РФ і Криму.

Василь Шандро: Що вам відомо про настрої всередині Криму?

Олександра Матвійчук: У нас є люди, які передають інформацію, що там відбувається. Це звичайні люди, це навіть не активісти. Загалом у нас складається враження, що Крим перетворили на полігон для відпрацювання авторитарних методів.

Василь Шандро: Тобто можна говорити, що Росія перетворила Крим на певну лабораторію?

Олександра Матвійчук: Так, з одного боку це було курортне місто, яке зараз перетворюється у військову базу. А з іншого — полігон для відпрацювання авторитарних тактик.

Василь Шандро: За два роки, очевидно, світ втомився від України, адже є ще й Сирія і багато інших проблем. Але все таки у зв’язку з чим на вашу думку таке зниження уваги?

Олександра Матвійчук: Наведу приклад. Уявіть: літо, комарі, які вас кусають і ви нічого не можете з цим зробити. Так само і світ втомлюється від прикрих новин з України. Що робити з РФ і як зупинити, от як цих комарів влітку, сказати складно, але нам, щоб втримати міжнародну підтримку, треба показувати, що ми її гідні. В цьому відповідальність як нашого уряду, так і нас — громадянське суспільство.

Василь Шандро: Вам не здається, що проблема полягає ще у самій безпорадності міжнародних партнерів, коли питання стосується Росії, її бізнесу і політики?

Олександра Матвійчук: Навіть у ситуації неспроможності механізмів, які створені у 50-х роках після війни, реагувати адекватно на виклики нового часу, ми маємо знаходити партнерів і вибудовувати адекватні відповіді на російську агресію і ті проблеми, з якими весь світ зіштовхується. Те, що називають українською кризою — на справді є відображенням світової кризи, яка зараз відбувається.

Звільнення полонених не може бути предметом торгу – правозахисник

Лютий 9, 2016

Матвійчук: якщо Франція та Німеччина займуть жорстку позицію, що полонені можуть до завтра не дожити, у нас будуть шанси їх звільнити
Київ – Україна разом із західними партнерами під час чергової зустрічі у «нормандському форматі» мають зайняти жорстку позицію і наполягати на безумовному та невідкладному звільненні полонених, які нині перебувають на окупованих територіях. Адже гуманітарна місія – пряме і головне завдання мінських угод, зазначила в ефірі Радіо Свобода голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

У Женевській конвенції міститься категоричний імператив, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності

– На ці стосунки поширюється міжнародне гуманітарне право, яке встановлює норми поводження з цивільними особами і комбатантами, а також правила застосування засобів і методів ведення війни. У Женевській конвенції, у частині про поводження з військовополоненими, міститься категоричний імператив, який говорить, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності. Тут варто сказати, що ми проводили дослідження і опитали 160 людей, які звільнилися із місць несвободи в окупованому Донбасі, ми вже стовідсотково знаємо, що про жодні суди, про жодні гарантії незалежності і безсторонності в тамтешніх «судових процедурах» мова йти просто не може. Лише одна цифра – 100% людей, яких ми опитали, не мали жодного способу правового захисту, в них не було ні адвоката, ні людини, яка б прийшла і хоча б назвала себе адвокатом.

– Ірина Геращенко відповідальність за долю українських полонених покладає на Росію. Крім переговорів, заяв представників влади на високому міжнародному рівні, що ще може зробити українська сторона для звільнення українських полонених?

Основне, що ми вимагаємо – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей

– Я згодна з тим, що ці маріонеткові режими військової диктатури контролюються Російською Федерацією. Можна побачили тих, хто годує ці режими, скільки Росія витрачає кожного місяця на їх утримання, відповідно, хто віддає накази і що робиться з тими лідерами незаконних збройних формувань, які виходять з цієї централізованої вертикалі, маю на увазі розправи над «Бетменом» та іншими одіозними персонажами. Мені здається, що Україна має докладати зусиль для консолідації і для укріплення позицій міжнародних партнерів у тиску на Російську Федерацію. Основне, що зараз ми як правозахисні організації вимагаємо і від України, і від Франції, і від Німеччини, і, зрозуміло, від Російської Федерації як учасників нормандського формату – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей. Ми говоримо про те, що це має бути виконано негайно. І жодним чином не залежати від проведення амністії або виборів, що роблять представники незаконних збройних формувань та Російська Федерація на переговорах. Якщо Франція та Німеччина займуть таку жорстку позицію, що ці люди можуть до завтра не дожити і тому ця умова має бути виконана негайно – у нас будуть якісь шанси на їх звільнення.

– Адвокат Надії Савченко Марк Фейгін написав, що не вірить у виправдувальний вирок суду щодо своєї підзахисної, однак, за його словами, Кремль може вийти із ситуації, видавши її Україні після вироку. Як Ви оцінюєте ймовірність обміну за результатами навіть таких формальних «судів»?

– Тут варто розвести дві речі. Коли ми говоримо про суди в Російській Федерації та коли ми говоримо про ілюзорні «суди» на території окремих районів Донецької і Луганської областей. За нашими дослідженнями, це взагалі «сіра зона». Якщо в Російській Федерації існують якісь симулякри: є установа з табличкою, на якій написано «суд», є людина, яка називає себе суддею, є якесь законодавство, яке порушується, але воно є, і є якийсь процес, хоча всі знають, що рішення вже винесено нагорі і ця людина в мантії нічого не вирішує, але по суті суд іде і можна навіть відвідати судові засідання. То в цій «сірій зоні» ніяких взагалі інституцій, які б мали натяк на захист прав людини, або норм, які можна було б застосувати, взагалі не існує.

Мінські домовленості ми не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань

​– Тобто дотримання навіть такої формальної процедури «суду» все одно, на Вашу думку, не допоможе обміну і звільненню цих людей, які утримуються в полоні?

– Тут найпростіший спосіб – це звільнення в рамках мінських домовленостей. Ми їх не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань. Звільнення заручників – це одне з нагальних гуманітарних питань.

Опубліковано 09.02.2016 на сайті “Радіо.Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27540841.html

Результаты поиска:

Гааґа наздоганяє Путіна

Грудень 3, 2016

Цього тижня офіс прокурора Міжнародного кримінального суду оприлюднив звіт, у якому прирівняв анексію Криму до міжнародного збройного конфлікту між Україною та Росією. Констатація цього факту відкриває шлях до розслідування в Гаазі воєнних злочинів та злочинів проти людяності на окупованому півострові й притягнення Москви до відповідальності. Не випадково, що відразу після оприлюднення звіту президент Росії Володимир Путін видав спеціальне розпорядження, в якому задекларував, що РФ не має наміру ставати учасником Римського статуту Міжнародного кримінального суду, хоча підписала цей документ у 2000 році.

Усупереч потоку яскравих заяв та відгуків, котрі поширилися в Україні, висновок прокурора Міжнародного кримінального суду не є остаточним вердиктом — це лише один із пунктів «Звіту про дії з попереднього розслідування за 2016 рік», оголошених на підготовчому етапі для самого провадження. До того ж МКС не кваліфікує акт аґресії Росії проти України як імовірний злочин для свого розслідування: згідно з цитатою зі звіту, це «контекст» для розслідування злочинів, котрі належать до юрисдикції суду — «вбивства і викрадення», «жорстке поводження», «арешти та судові процеси». Зрештою, суд наразі йде етапом вивчення матеріалів і ще не відкрив самого провадження. Тобто шлях Кремля до Гааґи буде не таким швидким, як багатьом би хотілося.

Голова правління Центру громадських свобод і координатор ініціативи «Євромайдан SOS» Олександра Матвійчук розповідає Z про те, яку правову силу має висновок прокурора МКС щодо воєнного конфлікту між Україною та Росією; про те, якими є перспективи, що суд таки почне розслідування не лише у справі Криму, а й щодо злочинів, скоєних проти учасників Революції гідності, та злочинів, учинених бойовиками на Донбасі; а також про ймовірність притягнення Путіна до відповідальності у Гаазі.

ДЛЯ РОСІЇ ЦЕ СЕРЙОЗНИЙ ДЗВІНОЧОК

– Олександро, яким є правовий статус документа, що його оприлюднив прокурор Міжнародного кримінального суду? В Україні окремі пункти звіту сприйняли з бурхливим схваленням, але наскільки він вагомий з погляду права?

– Це щорічна доповідь, котру прокурор Міжнародного кримінального суду готує для публічного звітування про стан розгляду справ, які перебувають на стадії попереднього вивчення. Тобто основне розслідування ще не почалося, а всі ці справи вивчаються на предмет відповідності юрисдикції суду. Справи можуть перебувати на цій попередній стадії роками. Тому треба ставитися до цього звіту як до документу із попередніми висновками. І йдеться, власне, не про висновки суду як міжнародно-кримінальної судової інстанції, а про позицію прокурора на цьому етапі. З іншого боку, ми в Україні мусимо ставитися до звіту як до вказівника, котрий вказує нам на докази, яких офісу прокурора бракує для того, щоб прийняти рішення про перехід на наступну стадію — до самого розслідування.

– Які правові наслідки того, що канцелярія прокурора прирівняла окупацію Криму до збройного міждержавного конфлікту? Чи міжнародні політичні або правові інстанції (для прикладу) можуть покликатися на цей звіт? Яким є предметний наслідок констатації конфлікту?

– Насамперед це має значення для самого суду і для внутрішніх процедур Міжнародного кримінального суду. Тепер суд вивчатиме, чи те, що відбувається у Криму в рамках міжнародного збройного конфлікту, підпадає під злочини, передбачені Римським статутом, і відповідає критеріям масштабності та систематичності характеру цих злочинів, щоб вони були визнані воєнними. Звичайно, це ще не остаточне рішення, тому що мають бути дотримані й інші умови.

Щодо використання цього звіту в риториці на рівні міжнародних інстанцій, то я переконана, що це матиме ефект. На тижні розглядалася резолюція щодо Криму на Третьому комітеті ООН, невдовзі вона розглядатиметься Генеральною асамблеєю ООН — і для багатьох країн констатація збройного конфлікту та серйозних порушень прав людини державою-окупантом буде одним із арґументів, котрий спонукатиме голосувати за цю резолюцію. Авторитет Міжнародного кримінального суду, хай би що говорила ображена Росія, є надзвичайно високим.

– Як Ви оцінюєте остаточну відмову Володимира Путіна від Римського статуту? Чи випадково, що заява Кремля пролунала наступного дня після оприлюднення звіту з Гааґи?

– Важко відмовитися від участі в структурі, членом якої ти не є. Але причини заяви Володимира Путіна про те, що вони і не будуть членами Міжнародного кримінального суду, зрозумілі. Висновки офісу прокурора вибивають з-під ніг російської пропаґанди підґрунтя для тверджень, начебто в Криму відбулося «мирне возз’єднання з батьківщиною». Адже це все ж таки міжнародний збройний конфлікт, і цей конфлікт вважатиметься чинним аж до моменту припинення окупації. Це оголосив не якийсь політичний орган, не конкретний політик — а представник міжнародного механізму правосуддя, навіть якщо поки що йдеться про формат попереднього звіту. Вага цього висновку — абсолютно інша, тому Росія відреагувала на нього роздратовано. Насправді для Росії це доволі серйозний дзвіночок.

– У прокурорському звіті анексія Криму ввійшла до розділу «Контекст ситуації», натомість у рубриці «Ймовірні злочини» перелічено правопорушення зовсім іншого кшталту: «утиски кримських татар», «вбивства і викрадення», «арешти та судові процеси» тощо. В Україні ж сподіваються, що міжнародний трибунал покарає російське керівництво саме за вторгнення до України. Чи анексія Криму належить до підслідності МКС?

– Юрисдикція суду, згідно з Римським статутом, поширюється «на найбільш серйозні злочини, котрі викликають тривогу всієї міжнародної спільноти». Якщо відкриємо Римський статут, то побачимо чотири злочини: геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності і злочин аґресії. Стаття про збройну аґресію, хоча й передбачена у Римському статуті, проте вона не вступила у силу. Для того, аби суд почав розглядати справи саме за цією статтею, треба, щоб країни-учасниці Міжнародного кримінального суду ратифікували Кампальські поправки 2010 року і визначили певну процедуру, якої наразі бракувало.

До речі, це викриває іншу проблему. Україна не матиме впливу на прийняття цього рішення, тому що вона так і не приєдналася до Міжнародного кримінального суду. Це якраз один із арґументів для України на користь того, щоб якомога швидше ратифікувати Римський статут, стати членом МКС та додати ще один голос за вступ у силу цих поправок. На жаль, Україна зайняла дуже дивну позицію й сидить на шпагаті: з одного боку, ми скерували дві декларації в Міжнародний кримінальний суд (за якими сьогодні він і розпочав попереднє вивчення ситуації), а з іншого боку — ми не є повноправними членами суду, не можемо голосувати, не маємо жодних прав, а маємо лише обов’язок співпрацювати із судом, до якого самі ж звернулися з проханням допомогти у розслідуванні.

– Коли Верховна Рада розглядала зміни до Конституції в частині правосуддя (у цих змінах передбачено, що Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, але не швидше ніж за три роки), то доповідачі пояснювали, що відтермінування пов’язане з потребою уникнути ризику притягнення до відповідальності учасників антитерористичної операції.

– Це свідчить про абсолютне нерозуміння принципів роботи Міжнародного кримінального суду. Суд уже почав вивчати матеріали, і якщо він побачить, що були вчинені злочини такого рівня, котрі підпадають під його юрисдикцію, то застереження Верховної Ради [з відкладеною імплементацією] ні на що не вплине.

Ми мусимо розуміти: не всі тяжкі злочини, скоєні на Донбасі, підпадають під юрисдикцію суду. До того ж Міжнародний кримінальний суд працює за принципом комплементарності. Він візьметься за розслідування справи лише тоді, якщо Україна сама не проведе розслідування і не встановить, що ж насправді відбулося. Підстава втрутитися для Міжнародного кримінального суду лише одна — якщо він отримує переконливі докази, що розслідування ведеться лише для «галочки» і країна нічого не робить для покарання винних. Якщо політики бояться, що участь Міжнародного кримінального суду у розслідуванні злочинів, які вчиняли представники українських збройних сил, нестиме для нас загрозу — то це додатковий стимул провести якісне розслідування і покарати винних.

Злочини, котрі мають місце на Донбасі, як правило, вчиняються руками рядових виконавців. Натомість Міжнародний кримінальний суд зосереджується не на рядових виконавцях, а на особах, котрі віддають накази або іншим чином уможливлюють їх вчинення. «Клієнти» суду — це президенти, прем’єр-міністри, командування, тобто ті top-officials, які з тисячі виконавців побудували смертоносну машину.

Міжнародний кримінальний суд, як це не парадоксально, створений для того, щоби бути непотрібним. Він висить, як дамоклів меч, над країною: суд не розслідує весь масив справ, а підштовхує. Якщо ти не хочеш, щоби втрутилося міжнародне правосуддя — виконуй покладені на тебе обов’язки.

Власне, ми мусимо ж усвідомлювати, що Російська Федерація розпочала війну для того, щоб зупинити Україну на шляху до демократичних перетворень. Виграти цю війну, використовуючи методи Росії, тим самим перетворюючись на Росію, — немає жодного сенсу. Бо тоді не ясно: за що ми боремося?.. Тому я переконана, що це дійсно обов’язок Української держави — якщо вчинено злочин проти громадянина, то слід провести ефективне розслідування і притягнути винних до відповідальності. Звичайно, із врахуванням передбаченого в ККУ поняття «крайньої необхідності», яка стає особливо актуальною під час воєнних дій.

– Але ж природа українського звернення до МКС зовсім інша. Ми не «розписуємося» у небажанні провадити розслідування, а шукаємо сильніший судовий інструмент, намагаємося створити додаткову леґітимність.

– Коли ми говоримо про злочини, які вчиняються російськими військовими на території Донбасу, або про злочини на території окупованого Криму, то тут, зрозуміло, Україна обмежена у можливостях провести розслідування і притягнути цих людей до відповідальності. Міжнародний кримінальний суд починає розслідувати справи, якщо держава не хоче або ж не може ефективно проводити розслідування сама. Невже ми, говорячи про анексію Криму або гібридну війну на Донбасі, можемо самотужки притягнути до відповідальності людей, які цю війну розпочали? Може, вони не своїми руками катували людей і кидали мирне населення до підвалів — але вони зробили все це жахіття реальністю. Ми знаємо, в якій країні сидять ці люди і які посади вони займають. Тому Україні нічого не залишається, як апелювати до міжнародного правосуддя.

– Олександро, Ви на початку нашої розмови говорили про те, що прокурорський звіт має дати нам «підказки», в який спосіб доповнити і посилити подання, — йдеться про злочини, скоєні проти учасників Євромайдану і під час війни на Донбасі. Деталізуйте, що маєте на увазі.

– У мене перед очима 189-й пункт звіту: «Канцелярія прокурора зазначає, що в рамках подій на Майдані Незалежності мали місце випадки серйозного порушення прав людини, і висловила готовність переглянути свій попередній аналіз в світлі нових свідчень». А що саме «переглянути»? Минулого року офіс у аналогічному звіті, в якому тоді фіґурували лише питання Євромайдану, констатував, що канцелярія дійсно ознайомилася з наданими матеріалами, але, згідно з [Римським] статутом, їй бракує доказів, які би дали можливість стверджувати, що напад на представників мирного населення дійсно був систематичним і мав масовий характер. Цю тезу треба ретранслювати таким чином: «Україно, якщо ти хочеш, щоби це попереднє рішення переглянули, тоді треба підготувати матеріали і подати до канцелярії прокурора, які б свідчили про системність і масштабність цього нападу».

Те саме по Донбасу. Зараз офіс продовжує вивчати, чи йдеться про міжнародний конфлікт чи неміжнародний конфлікт. На цьому етапі для Міжнародного кримінального суду важливо встановити факт підтримки російськими органами влади незаконних збройних формувань у формі постачання озброєнь, обладнання, персоналу, фінансів, довідатися, чи з Москви здійснювали управління операціями, чи надавали допомогу у плануванні воєнних дій. Ми знаємо, що так воно і є, але офіс прокурора не приймає рішення на основі здогадок, чуток або матеріалів засобів масової інформації, тому що це судова інстанція, котра працює на іншому рівні арґументації. Офіс прокурора на етапі попереднього вивчення справи досліджує переважно лише ті матеріали, котрі до нього надходять, а вже на наступному етапі здійснює самостійну роботу у формі розслідування. Тому для нашої держави це, знову ж, звучить так: «Україно, підготуй докази, котрі би вказували, що органи російської влади здійснюють контроль над незаконними збройними формуваннями, фінансують бойовиків, передають їм техніку і планують з ними воєнні операції тощо».

– Чому взагалі важливо з’ясовувати, чи конфлікт є міждержавним або неміждержавним? Хіба це має значення для того, щоб покарати якогось генерала абощо?

– Це має значення для встановлення винуватців, для розкручування ланцюга наказів до цих top-officials. Адже якщо конфлікт не є міжнародним, то це означає, що ланцюг наказів упреться в людей, котрі організовують ці злочини на місцях. А якщо ми говоримо про міжнародний конфлікт, це означає, що ланцюг наказів вийде за межі території держави, а далі — хтозна-куди… У нашому випадку ми точно знаємо, що він приведе у Кремль.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

Матеріал опубліковано 17.11.2016: http://zbruc.eu/node/58836

«Самостійна робота» для України: перед якими викликами постане держава у наступні 25 років?

Серпень 25, 2016

Шостий виклик: формування громадянського суспільства та євроінтеграція

Нещодавно вийшла доповідь Freedom House, згідно з якою, Україна з часів Незалежності перебуває у перехідному періоді формування громадянського суспільства, у так званій зоні турбулентності. Проте вона є одним з небагатьох виключень з-поміж пострадянських країн, яка демонструє чіткий тренд на демократичний вибір та цінності, притаманні європейським країнам, ідеться в дослідженні.

Українське суспільство в перспективі не лише інтегрується до Європи, а стане одним з ключових носіїв її цінностей, вважає голова правління «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук.

«Європа, як ми бачимо зараз, нездатна адекватно реагувати на кризи, на виклики, які ставить історичний час, намагається дати прості відповіді на складні запитання. До прикладу, конфлікт у Сирії – вирішити шляхом вдосконалення міграційного законодавства, не вирішуючи саму суть проблеми, – стверджує Матвійчук. – Україна тут демонструє зовсім інший підхід, бо українці – чи не єдиний народ, який під час Майдану продемонстрував, що за цінності, на яких побудоване європейське суспільство, готовий проливати кров і гинути під прапорами Європейського союзу. Тому тут ми могли б бути тією харизматичною громадянською нацією, яка принесла б до Європи дух цінностей, на яких сама Європа вона побудована».

Із повним текстом статті можна ознайомитись на сайті “Радіо Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27942036.html

Доповідь Голови правління ГО “Центр Громадянських свобод”

Серпень 25, 2016

“Щоб бути ефективними, мало проводити моніторинги і працювати з міжнародними організаціями. Потрібно виходити з правозахисного гетто і залучати до нашої роботи звичайних людей. Так це складно. Потрібно вчитися бути зрозумілими звичайним людям, пояснювати їм чому права людини для них важливо, продумувати що і як вони можуть робити, відходити від традиційних і шукати нові інструменти. Але розвивати демократичне законодавство та практики в країні неможливо без громадян, здатних захищати свої права та інтереси” -Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод

Подумайте двічі: правозахисниця назвала необхідні дії після затримання Панова в Криму

Серпень 12, 2016

Правозахисниця Олександра Матвійчук пояснила, як варто діяти Україні після затримання “диверсанта” Євгенія Панова в Криму, а також те, які кроки необхідно зробити родині українця.

Про це йдеться у блозі Матвійчук на “Обозревателе“.

Правозахисниця наголосила, що, незалежно від того, як Панов потрапив до Криму, спочатку треба убезпечити людину від поширеної серед російських “правоохоронців” практики тортур для отримання “свідчень”.

“Родині невідкладно треба знайти надійного захисника з російським адвокатським свідоцтвом, який вимагав би зустрічі з Євгеном Пановим. Досить імовірно, що прямо зараз у Криму перебувають російські адвокати, відомі своєю роботою в захисті ув’язнених із політичних мотивів”, – зазначила Матвійчук.

Вона наголосила, що МЗС України повинен призначити в консульстві в Росії відповідального за захист громадян України у тимчасово окупованому Криму, щоб до арештованих на цій території мав доступ представник української держави.

“Незважаючи на те, що Росія послідовно відмовляє в доступі до окупованної території, моніторингова місія ООН із прав людини та спеціальна моніторингова місії ОБСЄ в Україні, які наділені мандатом на роботу в Криму, повинні відвідати Євгенія Панова в СІЗО, а також інших затриманих із “групи українських диверсантів”, – написала Матвійчук.

Вона додала, що європарламентаріїям із групи друзів України варто надіслати офіційні запити на ФСБ у Криму, вимагаючи інформацію про стан здоров’я заарештованого, а також умови утримання, доступ медиків, адвокатів.

“Загалом, ще раз нагадую, треба двічі подумати перед тим, як їздити в окупований Криму і в Росію”, – наголосила Матвійчук.

Як повідомляв “Обозреватель”, 10 серпня ФСБ Росії заявила прозапобігання в окупованому Криму “терористичним актам”, що нібито підготовлені Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України.

За інформацією російської сторони, одним із затриманих “українських диверсантів” виявився житель міста Енергодар Євген Панов, якого окупанти звинуватили в організації терактів у Криму.

Знайомі і колеги Панова заперечують те, що він міг бути диверсантом-розвідником, оскільки не мав достатньої фізичної підготовки.

11 серпня в окупованому Сімферополі так званий Київський районний суд заарештував Панова на два місяці.

Пізніше ЗМІ дізналися, що інкримінують Панову.

Інформація розміщена на сайті “Обозреватель” 11.08.2016: http://ukr.obozrevatel.com/politics/56024-podumajte-dvichi-pravozahisnitsya-nazvala-neobhidni-dii-pislya-zatrimannya-panova-v-krimu.htm

Олександра Матвійчук: маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Липень 30, 2016

Відома українська правозахисниця Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод (організації-засновниці Групи громадського спостереження “ОЗОН”) координаторка Євромайдан SOS, поділилася ізГромадським Простором враженнями від суспільства постМайдану, розповіла, звідки шукати сили, аби продовжувати боротися за гідність, свободу та права людини, а також запросила до групи громадського спостереження “ОЗОН”.

Довідково: Група громадського спостереження “ОЗОН” – добровільне об’єднання активних громадян – передусім, громадських активістів, юристів, журналістів, які усвідомлюють важливість якісного громадського контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів.

Громадський простір: Олександро, розкажи, будь ласка, як виникла ініціатива «ОЗОН», з чого вона почалась?

коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей

Олександра: Група громадського спостереження «ОЗОН» – це спроба інституалізувати в Україні систему громадського контролю. Що означають ці кілька складних слів? Це означає, що ми амбітно поставили собі за мету створити такий механізм, до якого може доєднатися будь-яка людина, незалежно від її досвіду, спеціалізації, фаху, наявності чи відсутності громадського бекграунду, для того, щоб контролювати дії влади. Це дуже важливо, тому що, з одного боку, коли громадськість контролює дії влади, вона допомагає покращувати роботу певних державних органів, наприклад, поліції, судів, місцевої влади. А з іншого – коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей, який у нас в країні перевернутий з ніг на голову. Тобто люди починають ставитися до влади як до найманого менеджера, змінювати цей сакральний підхід, ніби влада – це щось освячене, дане нам вище, і привчають до цього владу. Коли ми започатковували групу громадського спостереження «ОЗОН» на початку 2013 року, то використовували моделі роботи схожі з тими, які започаткували російські правозахисники. Ми хотіли, щоб контролювати владу в Україні стало модним: людина встала вранці, почистила зуби, поснідала, пішла на роботу, ввечері щось зробила, а потім певну кількість часу приділила громадському контролю.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Загалом, Вашу ідею можна назвати суголосною ідеям Майдану, тобто це те, що могло би стати одним із інструментів після нього. Чи багато долучилось до Вас активістів після Майдану?   

Олександра: Звичайно, під час Майдану до групи громадського спостереження «ОЗОН» було надзвичайно велике долучення людей. До Майдану озонівці моніторили дії поліції під час мирних зібрань. Я пам’ятаю, що під час заходу і заборони мирного зібрання під Межигір’ям, резиденцією колишнього президента Віктора Януковича, ми листувались декілька місяців з усіма силовими органами, щоб з’ясувати, хто ж були ті невідомі люди в чорному без розпізнавальних знаків, без будь-яких шевронів, які оточили учасників мирного зібрання колом, потім забрали кількох в автобус, заарештували і не представлялись, не відповідали на питання спостерігачів. Вже дійшло до абсурду, ми говорили: «Слухайте, це ж резиденція Президента, а там невідомі люди в чорному ходять, хто це?» – виявилось пізніше, то був «Беркут». Тобто до Майдану ми вже мали напрацьований досвід і бачили системні порушення, які здійснює поліція, суди та інші представники державної, місцевої влади стосовно мирних зібрань. А під час Євромайдану «ОЗОН» розширився ще на один спектр діяльності – це суди. Ви пам’ятаєте, що почалися масові затримання, і людей після побиття везли не в медичну частину, а в суд, не повідомляючи адвокатів і рідних. Озонівці чергували в судах, тому що суди йшли нон-стоп – о першій, третій годині ночі, о п’ятій ранку, ніколи не знаєш, куди кого привезуть. Власне, тоді до нас пішов величезний потік людей, які сказали, що вони готові здійснювати моніторинг. Насправді, як я пояснювала на початку, модель «ОЗОН» – це модель для будь-якої людини, яка пройде інструктаж, не обов’язково бути юристом або знати на пам’ять Конвенцію з прав людини. Досвід Майдану засвідчив, що зрозуміти, що є порушення прав на справедливий суд, може і звичайна людина по тому, що не допускають адвоката, що в клітці побита людина навіть не сидить, а лежить від побиття, а суд виносить рішення про запобіжний захід – цього достатньо, щоб побачити основні порушення права на справедливий суд. Зараз, після Євромайдану, ми розширюємось на діяльність органів місцевого самоврядування, але не відслідковуємо ефективність їхньої роботи або певні корупційні речі, а дивимось на їхню доступність, на скільки виконуються норми доступу до інформації, оскільки право на доступ до інформації – це також важливе право людини.

Громадський простір: Назва «ОЗОН» – це якась символіка чи абревіатура, що означає «ОЗОН»?

як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства

Олександра: Насправді, я говорила, що ми створювали «ОЗОН» за прототипом російських колег, у них називається «ОГОН», у Білорусі, до речі, «ОГРАНА» – це все абревіатури, вони розшифровуються. Наприклад, «ОГОН» – Объединенная Группа Общественного Наблюдения. У нас це не абревіатура. Коли ми намагались зробити абревіатуру, у нас вийшов ВАГОН, і ми вирішили, що це не дуже цікаво. Після тривалих дискусій ми зупинились на назві «ОЗОН», тому що подумали, що тут є певна символіка: як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства. Тому що люди, які не контролюють владу, навіть якщо вона приходить з німбом на голові, неминуче зіштовхнуться з ситуацією, що німб відпаде, і у влади виростуть роги.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Які основні, найактуальніші порушення Ви зараз спостерігаєте?

Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати

Олександра: Якщо говорити по темі мирних зібрань, то одне з основних порушень стосовно дій поліції – це невміння виконувати позитивний обов’язок із захисту свободи мирних зібрань. Що я маю на увазі? Слава Богу, вже менше випадків, коли ми бачимо застосування необґрунтованого насилля зі сторони поліції до учасників мирних зібрань, але цього недостатньо. Треба захистити учасників від інших людей, які намагаються перешкодити мирним зібранням і реалізації їхньої свободи, треба захистити людей від певних провокацій. Ми живемо в час, коли йде війна, розпочата Російською Федерацією, тому може бути все що завгодно, навіть в нібито невоєнному Києві. Яскравий приклад – це було 31 серпня 2015 року, коли під парламентом відбувалось одночасно кілька мирних зібрань: частина людей вийшли, щоб голосувати проти внесення змін до Конституції щодо особливого статусу Донбасу, хтось вийшов за легалізацію зброї, хтось ще за щось – там було одномоментно кілька мирних зібрань і близько 400 людей. Правопорядок, за нашими підрахунками, забезпечували теж близько 400 представників поліції – це ті, які були там по периметру, і ще, зазвичай, вони ставлять додаткові загони, які швидко можуть в разі чогось підійти. Ми були свідками того, як агресивні дії почали здійснювати кілька десятків людей. Тобто робота поліції в даному випадку – це виконання простої поліцейської операції – виїмка, відрізання людей, які агресивно налаштовані, від інших учасників протесту, які мирно його здійснюють, і далі вже зрозумілі поліцейські процедури. Цього не було зроблено, і ми бачимо, до чого це призвело: полетіла граната, четверо людей загинуло, 178, здається, було поранено. Вже після цього 18 людей було заарештовано з великими порушеннями – про це окремо. Це проблема. Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати.

Громадський простір: Ваша ініціатива суто київська, чи Ви працюєте так само з регіонами?

Олександра: Ми тісно працюємо з регіонами. Минулого року ми провели кілька навчань в різних регіонах: Дніпропетровськ, Суми, Одеса, Львів. Ми передаємо цю методику, адже нею можна користуватись і самостійно. Будь-яка громадська організація, більше того, будь-яка людина, для своїх власних потреб або як хобі може прийти на судове засідання, яке її цікавить, проаналізувати його, або подивитись, як поліцейський на вулиці поводиться. Звичайно, для тих, кому цікаво це робити разом з нами, ми запрошуємо доєднатись до групи громадського спостереження «ОЗОН».

Дивіться також:  Принципи громадського моніторингу за мирними зібраннями (ВІДЕО)

Громадський простір:  Твоє враження від постмайданного суспільства: зараз в країні відбуваються реформи, ти відчуваєш якісь зміни, чи є вони в повітрі, в атмосфері, в озоні?

Я бачу багато носіїв змін

Олександра: Я бачу багато носіїв змін. Наше прекрасне майбутнє тільки окреслено в далечині, але держава будується нині, як сказали наші попередники. Я бачу чітко, що і під час Майдану, і після – це був драматичний час, який дозволив людям розкрити свої найкращі якості і став стимулом для активізації сотень тисяч людей. Я, чесно, із захопленням завжди про це розповідаю, тому що бачу, як на моїх очах створюються і працюють вже роками горизонтальні ініціативи – це звичайні люди, які об’єднались і які, по суті, виконують державницькі функції: допомагають армії, годують і влаштовують переселенців, створюють центри аеророзвідки, документують воєнні злочини і представляють докази російської агресії на міжнародному рівні. Це, насправді, фантастично, це називається енергією Майдану, і це те, що дає мені надію, що Україна вийде з цього зачарованого кола, по якому ми вже багато років ходимо і яке називається «країна в транзитному періоді», зможемо зробити якісний стрибок і вийти з цієї ями. Насправді, надії на політичну еліту у мене не досить великі. Після Майдану перезавантаження політичних еліт не відбулось: владу отримала опозиція, яка в рази краща, звичайно, ніж режим Януковича, але має багато схожих хвороб і тенденцій. Тому надія в мене тільки на громадянське суспільство, яке змусить навіть нинішню владу рухатись в напрямку демократичних перетворень.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Третій сектор, який ми знаємо до Майдану і після Майдану – його обличчя вже змінилося…  Але як зберегти цю енергію Майдану, бо чуємо час від часу і про втому, і про виснаження, розчарування, тощо?

Олександра: Звичайно, це питання ми також ставимо перед собою, саме тому у нашої організації є кілька відповідей, а у кожної громадської організації, насправді, можуть бути свої. Одна з відповідей – це група громадського спостереження «ОЗОН» – це не постійна робота, це може бути періодична діяльність, яка залежить від тебе. Ми кидаємо в розсилку ті чи інші події в різних містах і говоримо людям: «Кому цікаво долучитися, долучайтесь». Ми проводимо кілька кампаній. Одна з найвідоміших, яку веде Євромайдан SOS – це кампанія «Let My People Go» на захист людей, ув’язнених за політичними мотивами. Загалом, дуже важливо, щоб люди продовжували щось робити, щоб вони досягали якихось маленьких результатів. Наприклад, маленьким результатом може бути навіть відповідь від політв’язня про те, що він отримав кілька сотень листівок і просто вражений. Люди, які це організовували, відчувають, що зробили щось конкретне: вони подарували сили цій людині, щоб вона більш стійко переносила неволю. Ми всі переконані, що рано чи пізно їх відпустять, але до цього моменту треба зберегти сили, бо ніколи не знаєш, коли саме це буде. Зберегти енергію Євромайдану і розширити її – це, насправді, дуже важливе завдання. За соціологічними опитуваннями – я була здивована – ось цей вибух енергії Євромайдану значною мірою, як пояснювала Ірина Бекешкіна, пов’язаний з тим, що активні стали ще більш активними. Зрозуміло, що так – на надриві, довго працювати не можна. Ми так працюємо вже другий рік, і це дійсно складно. Нам треба розширювати наше коло, нам треба витрачати зараз час не на те, щоб робити щось самим, а щоб залучити нових людей до того, що ми робимо, тоді ми будемо більш успішними.

Громадський простір: Зараз особливо актуально, мені здається, говорити і про національну ідею. Ми проводимо декомунізацію, процеси очищення від ганебного минулого, але на чому будувати теперішнє, на яких цінностях будувати майбутнє?

можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини

Олександра: Це питання, на яке, мені здається, Євромайдан частково дав відповідь. Адже коли ми бачимо результати соціологічних опитувань про те, чому відбулись наймасовіші протести, наприклад, 1 грудня 2013 року – люди вийшли вже не тому, що раптово призупинили євроінтеграцію, – що для мене, наприклад, означало зближення з Москвою і було абсолютно неприйнятним, оскільки я давно працюю в регіоні пострадянських держав і бачу, що відбувається на теренах Росії, – люди вийшли, тому що вони хотіли жити в країні, в якій поліція не б’є студентів – це суто правозахисний лозунг. Люди вийшли, тому що вони відчували гідність, люди вийшли, бо хотіли заявити про те, що вони вільні і не бояться. Такий доволі драматичний момент: я довго не могла зрозуміти, чому люди, коли почався розстріл, піднімались вгору по Інститутській. Я розпитувала людей, які вижили. Ну, для мене зрозуміло, як це відбувалось тактично: побігли кордони міліції, люди почали автоматично займати простір. Але один чоловік, – це було в документальному фільмі, який ми презентували за результатами розповідей, – сказав таку річ, яка мене здивувала: «Люди хотіли подивитись, хто в них стріляє». Далі я говорила з однією близькою людиною, ми обговорювали цей момент, і він мені сказав: «Уяви собі, якщо б в Казахстані люди вийшли і їх почали розстрілювати, що б вони зробили?»Я сказала: «Розбіглися б», – це логічно. «Уяви собі, що було б в Москві, якби люди вийшли, і по них почали стріляти, що б вони робили?» – «Розбіглись би, бо перший інстинкт, базовий – зберегти життя». І я думаю: «Яке треба мати відчуття свободи для того, щоб не боятись іти вгору, щоб подивитись, хто в тебе стріляє?» – це щось поза межами будь-яких інстинктів самозбереження. Тому я переконана, що можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Можливо, наостанок окремий меседж від твого серця – що би нам допомогло все ж таки зберегти цю енергію, не здаватись, не падати від втоми і продовжувати йти?

ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Олександра: Знаєте, завжди допомагає… Я спеціально розкажу цю історію, для того щоб знизити емоційність своїх попередніх відповідей: завжди допомагає порівняння з тим, кому гірше. Коли ти дивишся, в яких умовах працюють інші люди… Ну, добре, дехто не знає, як працюють правозахисники в Російській Федерації або Білорусі – поїдьте на звільнені території Донбасу, подивіться і запитайте у місцевих активістів, що їх тримає, що вони вже другий рік продовжують боротись як проти байдужості національної влади, так і проти місцевої кон’юнктури. Це завжди допомагає трошки отверезіти і зрозуміти, що, насправді, все в твоїх руках, у тебе набагато більше можливостей, набагато більше інструментів, і ти дійсно можеш щось зробити. Перепрошую, ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети, вирватися з цього кола і все-таки планомірно будувати демократичну країну. Насправді, моя єдина порада – не здаватися та вірити в себе. У Вацлава Гавела був блискучий вислів, суть якого полягає в тому, що надія – це не впевненість, що все буде гарно, але  розуміння того, що всі твої зусилля мають сенс.

Розмову вела Любов Єремічева,
Робота над текстом Ірини Гузій

Українофобія в Криму. На що робить ставку Кремль

Червень 24, 2016
Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит”

Реінтеграція Криму – це не тільки повернення території. Ключовий елемент стратегії – люди. І Росія це добре розуміє, тому докладає зусиль, аби нам не було кого повертати: виховує українофобію через телевізор, змінює демографічний склад населення, що само по собі є воєнним злочином. І до всього – методично знищує незалежне громадянське суспільство, яке мало б стати одним із ключових чинників реінтеграції. Зберегти його хоч у якомусь вигляді – наше завдання.

Вже більше двох років ми ведемо моніторинг політичних переслідувань в окупованому Криму. Арсенал репресій доволі широкий: людей арештовують, у їх будинках проводять  обшуки, забороняють проведення мирних зібрань, фабрикують кримінальні та адміністративні справи. Окупаційна влада не гребує викраденням, залякуваннями, побиттям та катуваннями. Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчати.

У ситуації, коли прямо вплинути на ситуацію досить важко, а міжнародна спільнота обмежується тільки гнівними резолюціями, простих шляхів збереження залишків громадянського суспільства на півострові просто не існує. Водночас, є кілька напрямів роботи.

По-перше, треба долати інформаційну ізоляцію Криму. Люди на півострові повинні мати можливість отримувати іншу від прокремлівської інформацію доступною для них мовою. Паралельно мають бути надані інструкції щодо того, як обійти блокування сайтів, якщо мова йде мовлення в інтернеті. Різні питання Криму мають бути в топі політичного порядку денного, про них має писати українська преса. Слід розвивати зв’язки із релігійними, професійними, культурними спільнотами на теми, які становлять предмет їхнього інтересу. Людям, які зберегли українське громадянство, слід максимально спростити адміністративні процедури методами онлайн-врядування.

Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчатиПо-друге, кримська молодь повинна мати доступ на пільгових умовах до освіти на материковій Україні. Навчальні заклади різного рівня повинні запровадити дистанційні програми, орієнтовані на Крим. Потрібно збільшити кількість спеціалізованих навчальних закладів, на зразок переміщеного до Києва Таврійського університету, які б враховувати різницю в шкільних програмах України та Росії. Їх слід розглядати в якості комунікаторів із Кримом, адже у студентів залишаються друзі та родини на півострові, а також як базу для формування кримської еліти. Навчатися в цих закладах має бути престижно.

По-третє, Україна має навчитися захищати людей, які лишилися сам-на-сам з окупантами. Потрібно визначитися із рамками роботи для російських правозахисників у Криму, які можуть підключитися до практичного захисту переслідуваних людей на місці. Кейси людей, переслідуваних путінським режимом, мають постійно звучати на рівні міжнародних організацій. Причетні до цих переслідувань повинні розширювати список персональних санкцій. Органи державної влади мають провадити ефективне розслідування та збирати належні докази по цим фактам. Також потрібно розробити програму підтримки таких людей на території материкової України.

Загалом, відсутність продуманої політики до окупованого Криму може суттєво ускладнити у реінтеграцію цих територій у майбутньому. Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит” і посилати чіткий сигнал людям, що вона за них бореться.

Матеріал розміщений на сайті “Новое время” 24.06.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/ukrajinofobija-v-krimu-na-shcho-robit-stavku-kreml-155418.html

Заборона Меджлісу загрожує переслідуванням будь-якому кримчанину

Квітень 26, 2016

Заборона діяльності Меджлісу кримськотатарського народу може вплинути на всіх кримчан, а не лише на кримських татар. Про це у вечірньому ефірі Радіо Крим.Реалії повідомила глава правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

«Це дамоклів меч, який зараз буде висіти над кожною людиною, не обов’язково навіть кримським татарином. Що я маю на увазі? Тепер обкатані на Кавказі інструменти, такий конвеєр репресій, можна буде запросто використовувати в Криму. Будь-яку людину можна звинуватити в тому, що він співпрацює з «екстремістською організацією» Меджліс. Для цього абсолютно не потрібно жодних доказів», – сказала Матвійчук.

Правозахисниця додала, що «вражає швидкість», із якою підконтрольний Кремлю суд Криму заборонив діяльність Меджлісу кримськотатарського народу.

 Підконтрольний Росії Верховний суд Криму 26 квітня виніс позитивне рішення за позовом про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на території півострова. Це рішення може бути оскаржене протягом місяця.

Відповідач у цій справі – перший заступник голови Меджлісу кримських татар Наріман Джелял – заявив, що члени Меджлісу подаватимуть апеляцію.

Напередодні на засіданні суд долучив до справи рішення Наталії Поклонської про припинення роботи Меджлісу.

18 квітня Мін’юст Росії вніс Меджліс кримськотатарського народу до переліку громадських і релігійних об’єднань, діяльність яких у цій країні зупинена «у зв’язку зі здійсненням ними екстремістської діяльності». Цей крок засудили Україна, низка міжнародних організацій і правозахисників.

Прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що питання про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на півострові є «внутрішніми російськими питанням» і Росія не має наміру прислухатись до «рекомендацій» ззовні.

Верховна Рада України офіційно оголосила 20 лютого 2014 року початком тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією. 7 жовтня 2015 року президент України Петро Порошенко підписав відповідний закон. Міжнародні організації визнали окупацію і анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили низку економічних санкцій. Росія заперечує окупацію півострова і називає це «відновленням історичної справедливості».

http://ua.krymr.com/a/news/27699939.html

Як Україні не стати Росією

Березень 28, 2016

Ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс
У ці місяці ми згадуємо цілий ряд важких для нас дат. Це брутальний розстріл Небесної сотні, цинічна окупація та анексія Криму, початок кривавої війни в Донбасі. Це біль конкретних людей, які стоять у кожного з нас перед очима.

Сьогодні, можливо, навіть трохи важче, адже ми вже другий рік поспіль кожного дня вимушені битися одразу на трьох фронтах: боротися із владою за проведення реальних демократичних змін в країні; боротися із російською агресією, яка вже вкотре намагається позбавити нас свободи; та боротися із самим собою, щоб у цей драматичний час не забути про людську гідність і лишитися людиною. Це справді дуже складно.

Однак тепер ми на власному досвіді знаємо, що доля не посилає нічого такого, чого б ми не в силах були побороти. Зараз, як перед кожним із нас окремо, так і перед усім громадянським суспільством в цілому, стоять цілком конкретні виклики.

По-перше, відстояти країну у російській агресії і не перетворитися самим на Росію.

Україна знаходиться у стані війни, тож у суспільстві природньо зростає толерантність до насилля, а влада обмежує права людини. Проте варто пам’ятати, що усі обмеження прав людини мусять бути пропорційними і рухати нами має любов, а не ненависть.

У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність
Іноді доводиться чути, мовляв, війна усе спише. Ні, навпаки, під час війни ми маємо ще більш ретельніше вивіряти кожне слово та кожну дію на відповідність цінностям, за які боремося. Сам шлях досягнення мети теж багато чому важить. Адже ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс.

По-друге, добитися від влади демократичних реформ і самим не стати частиною старої системи.

Зараз країною керує «нова влада», яка, насправді, не така вже й нова. Це досить старі за своїми підходами політичні сили. Вони дещо розбавлені привабливими обличчями, серед яких також є люди з громадського сектору. Влада почала запрошувати до різноманітних рад реформ та у дечому вимушено прислухатися до нашої думки. Виникла ілюзія, що громадянське суспільство назавжди отримало потужний вплив на вироблення політики у країні. Але давайте подивимося не на здобуті нами успіхи, а на реальний результат реформ за два роки, і згадаємо, як швидко були знищені усі позитивні здобутки після приходу до влади Януковича.

Тому належить непоступливо вимагати кардинальних реформ, які матимуть незворотні наслідки. І лишити компроміси прерогативою політичних сил. У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність.

По-третє, розвиватися дуже швидко і не втрачати зв’язок із людьми та суспільством.

Соціологія говорить, що зростає розчарування. Це зрозуміло, адже люди дуже збідніли, багато чого втратили і схильні усе спрощувати. Однак таким чином ми можемо потенційно дійти до утвердження асоціативного ряду: Майдан – війна – розруха. Якраз на це і працюють наші недруги. Ми усі розуміємо, що у нас мало часу, тому відволікатися від роботи, бодай на секунду, – велика розкіш. Ми ніколи не будемо успішними, якщо нас не будуть підтримувати звичайні люди, які б підпирали плечима суспільні інституції. Для цього варто говорити та переконувати різних громадян, промовляти до них простою мовою та пропонувати зрозумілі способи залучення до громадської роботи.

Подолання цих викликів – наша з вами відповідальність, як людей, які в усьому покладаються на власні сили. І я дивлюся в майбутнє оптимістично, хоча і не вважаю його легким. Нам справді пощастило. Принаймні, ми маємо реальний шанс та кілька «секунд історичного часу» аби побудувати нашу країну такою, про яку мріяли, боролися та вмирали наші попередники.

Опубліковано на сайті “Новое время” 25.03.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/jak-ukrajini-ne-stati-rosijeju-105674.html

Міжнародний гібридний трибунал як відповідь на тотальну безкарність

Березень 17, 2016

Сьогодні правозахисні організації працюють у світлі викликів, які переживає Україна. Мова йде і про жертв організованого режимом Віктора Януковича нападу на мирних учасників Євромайдану, і про наслідки збройної агресії Російської Федерації, що розпочала окупацію Криму та війну на Донбасі.

Ці екзистенційні виклики є новими для нашої країни, але далеко не унікальними для світу. Існує напрацьований досвід інших країн, які у свій час теж опинялися у ситуації, коли недореформовані органи влади не можуть впоратись із величезним масивом злочинів.

Правозахисники давно закликають владу ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду, що дасть можливість передати розслідування на окупованих територіях у руки міжнародного правосуддя. Ще одним варіантом, який можна впроваджувати паралельно, є залучення міжнародного елементу до національної правової системи через формування міжнародних гібридних трибуналів.

Насправді, такий варіант має цілий ряд вагомих переваг для України:

  1. Гнучкість моделювання, що проявляється у врахуванні національної правової системи та правової культури при створенні трибуналу, що дозволить уникнути загроз, які зумовлені специфікою українського контексту.
  2. Демонстративний ефект, що досягається розташуванням трибуналу в Україні, і робить процес видимим для суспільства та зручним для людей, які стали жертвами порушень.
  3. Розвиток спроможностей національної судової системи через позитивний вплив міжнародного механізму на систему українського правосуддя в цілому.
  4. Розширення можливостей примусу через співпрацю інших країн із трибуналом, що може мати вияв, наприклад, у вигляді практичної допомоги слідству.
  5. Легітимність в очах суспільства, що особливо важливо в умовах катастрофічно низької довіри до національних правоохоронних та судових органів. Багато жертв тортур на сході після звільнення навіть не звертаються до органів влади, бо просто не вірять у їх спроможність.

Яку б модель трибуналу ми не обрали, вона має ґрунтуватись на кількох підходах.

Насамперед, це мандат та його легітимація. Правозахисні організації цікавлять в першу чергу міжнародні злочини, але в Україні ще “провисає” боротьба з корупцією. Потрібно чітко визначити співвідношення цього механізму із Міжнародним кримінальним судом, який вже почав вивчення ситуації на Донбасі. Як програму максимум можна ставити собі за мету створення трибуналу на основі спеціальної угоди із ООН, що дозволить заручитися підтримкою всього міжнародного співтовариства.

Наступний підхід – це автономність. Дуже важливо, щоб трибунал, незалежно від обраної моделі був повністю незалежний від політичної волі держави, та убезпечений від негативного впливу при можливій зміні влади. Аби не повторювалася ситуація, яка зараз відбувається із Національним антикорупційним бюро (НАБУ). Так, 13 січня 2016 року президент України вніс зміни в Кримінальний процесуальний кодекс і тепер, розпочаті після Майдану провадження проти топ-корупціонерів не передаються НАБУ, а продовжуватимуться розслідуватись Генпрокуратурою.

Належить звертати увагу на спеціальний порядок добору суддів й персоналу. Правильно говорити про необхідність залучення міжнародних суддів. Але варто звернути увагу, що мусять бути чіткі правила та  критерії для відбору та призначення й українських суддів, слідчих та експертів.

Важливим підходом є замкнутість циклу. При створенні гібридного трибуналу Україні було б доречно передбачити у цьому суді спеціальний відділ прокуратури, який був би незалежним від національних органів розслідування та самостійно здійснював збір та аналіз  доказів, кваліфікацію діянь тощо.

Часовість як підхід змушує наперед визначити усі питання, які можуть виникнути після завершення роботи такого трибуналу. Наприклад, де будуть зберігатися архіви, якщо цей механізм тимчасовий.

Також дуже важливим підходом є спеціальний порядок фінансування. Це одна із основних гарантій незалежності трибуналу. Створення та функціонування такого механізму коштує досить дорого. Україна буде змушена залучати кошти донорів, в якості яких, як правило, виступають держави. А відтак обов’язково треба буде залучати ці держави до постійного контролю й аудиту над ефективністю їх витрачання.

Таким чином, аби у повній мірі використати можливості міжнародного правосуддя для подолання проблеми безкарності, насамперед необхідно внести зміни до Конституції України й прибрати з перехідних положень Конституції норму про те, що ратифікація Римського статуту відкладається на три роки.

Належить передбачити в перехідних положеннях Конституції можливість для створення конкретної моделі міжнародного гібридного трибуналу, яка має бути визначена в результаті широкої суспільної дискусії.

Також важливо гармонізувати національне законодавство, у першу чергу, Кримінальний кодекс України, із міжнародним гуманітарним правом. Платформа “Правозахисний Порядок Денний” вже розробила законопроект, який усуває основні його недоліки.

Це те, що влада має зробити у будь-якому разі, незалежно від того, на скільки затягнеться процес створення міжнародного гібридного трибуналу.

Ми чекаємо від вищих посадових осіб, від народних депутатів, від представників уряду підтримки цієї ідеї та політичної волі для її просування. Інакше це так і залишиться “нереалізованою можливістю”, що для держави, яка має за обов’язок захищати своїх громадян, в умовах гібридної війни є невиправданою розкішшю.

Виступ правозахисниці Олександри Матвійчук (Центр Громадянських Свобод) під час круглого столу “Зміцнення довіри до правосуддя у справах про корупційні, воєнні злочини і злочини проти людяності через залучення міжнародних суддів, обвинувачів і слідчих: іноземний досвід і українські потреби”

«Права людини «випали» з мінського процесу», — Олександра Матвійчук

Березень 1, 2016

На початку першої години програми спілкуємося з головою правління «Центру громадянських свобод», координаторкою ініціативи «Євромайдан-SOS» Олександрою Матвійчук, яка отримала у Відні міжнародну премію в галузі правозахисної діяльності «Democracy Defender Award-2016».

Василь Шандро: Пані Олександра отримала важливу міжнародну нагороду у галузі правозахисної діяльності. Розкажіть трохи про нагороду.

Олександра Матвійчук: Це нагорода, яка була ініційована 17-ма делегаціями демократичних країн в ОБСЄ. Вона присуджується за винятковий вклад у просування демократії і захист прав людини. У правозахисній сфері нагороду дають в двох випадках: якщо людина знаходиться в скруті, наприклад її ув’язнили за правозахисну діяльність (наприклад білоруський правозахисник Алесь Беляцкий); у моєму варіанті має місце другий випадок: коли нагороду дають представнику країни, яка проходить через бурхливі трансформації, народ цієї країни бореться за встановлення демократії, за те, щоб, як в нашому випадку, гасло: “Права людини понад усе” запрацювало.

Тетяна Трощинська: І, напевно, це ще майданчик для того, щоб людина, яка отримала нагороду, могла говорити зі світом.

Олександра Матвійчук: Я використала цей майданчик, аби говорити про ті нагальні проблеми, які відбуваються у нашій країні. Звичайно, я говорила про Крим. Лише за останні 2 тижні ми стали свідками арештів ще 4 людей, прокурорського позову до суду про заборону Меджлісу. Взагалі ситуація зараз у Криму така, що активісти сплять одягненими, знаючи, що по них можуть прийти з обшуками.

Попри те, що ОБСЄ консенсусна організація, нагально потрібно організувати постійну міжнародну присутність в Криму, які зможуть мати охолоджувальний ефект на порушення людських прав.

Василь Шандро: Ви повернулись з Відня, де отримували нагороду, про що говорили з колегами. Що у вас запитували?

Олександра Матвійчук: Питали про Мінські домовленості. Чому дотримання прав людини «випали» з процесу домовленостей? Це проявляється у трьох пунктах: звільнення заручників, які мали б бути звільнені ще 12 місяців тому згідно з другими Мінськими домовленостями. Далі — питання амністії. Не може бути тотальної амністії. Люди, які вчиняли воєнні злочини, не можуть бути не покарані. І останній пункт — вибори. Про які вибори може йтися, якщо на цій території не забезпечені базові права людини?

Ще я говорила про позитивні зміни в Україні, про реформи. Але зазначала, що вони половинчасті і носять не системний характер, мають недоліки.

unnamed

Тетяна Трощинська: З часу Майдану ваша організація переформатувала свою діяльність. Як вона змінилася?

Олександра Матвійчук: Зараз у нас менша кількість волонтерів, ніж під час Євромайдану. Це пов’язано з тим, що ми перейшли на напрям документування. Ми документуємо воєнні злочини, політичні переслідування в Криму і намагаємося допомогти постраждалим людям. Тому волонтери потребують певних знань. Треба вміти говорити з постраждалими людьми так, щоб не нанести їм повторну травму. І потім з цим знанням жити. Ми готуємо волонтерів, і тільки підготовлені люди можуть їздити, тим більше в Крим.

Василь Шандро: У вас є доступ, волонтери їздять в Крим?

Олександра Матвійчук: Остання поїздка мобільної групи була секретною в грудні. Ми збирали інформацію, якої нам не вистачало для кампанії «Let My people go», присвяченої ув’язненим громадянам України в РФ і Криму.

Василь Шандро: Що вам відомо про настрої всередині Криму?

Олександра Матвійчук: У нас є люди, які передають інформацію, що там відбувається. Це звичайні люди, це навіть не активісти. Загалом у нас складається враження, що Крим перетворили на полігон для відпрацювання авторитарних методів.

Василь Шандро: Тобто можна говорити, що Росія перетворила Крим на певну лабораторію?

Олександра Матвійчук: Так, з одного боку це було курортне місто, яке зараз перетворюється у військову базу. А з іншого — полігон для відпрацювання авторитарних тактик.

Василь Шандро: За два роки, очевидно, світ втомився від України, адже є ще й Сирія і багато інших проблем. Але все таки у зв’язку з чим на вашу думку таке зниження уваги?

Олександра Матвійчук: Наведу приклад. Уявіть: літо, комарі, які вас кусають і ви нічого не можете з цим зробити. Так само і світ втомлюється від прикрих новин з України. Що робити з РФ і як зупинити, от як цих комарів влітку, сказати складно, але нам, щоб втримати міжнародну підтримку, треба показувати, що ми її гідні. В цьому відповідальність як нашого уряду, так і нас — громадянське суспільство.

Василь Шандро: Вам не здається, що проблема полягає ще у самій безпорадності міжнародних партнерів, коли питання стосується Росії, її бізнесу і політики?

Олександра Матвійчук: Навіть у ситуації неспроможності механізмів, які створені у 50-х роках після війни, реагувати адекватно на виклики нового часу, ми маємо знаходити партнерів і вибудовувати адекватні відповіді на російську агресію і ті проблеми, з якими весь світ зіштовхується. Те, що називають українською кризою — на справді є відображенням світової кризи, яка зараз відбувається.

Звільнення полонених не може бути предметом торгу – правозахисник

Лютий 9, 2016

Матвійчук: якщо Франція та Німеччина займуть жорстку позицію, що полонені можуть до завтра не дожити, у нас будуть шанси їх звільнити
Київ – Україна разом із західними партнерами під час чергової зустрічі у «нормандському форматі» мають зайняти жорстку позицію і наполягати на безумовному та невідкладному звільненні полонених, які нині перебувають на окупованих територіях. Адже гуманітарна місія – пряме і головне завдання мінських угод, зазначила в ефірі Радіо Свобода голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

У Женевській конвенції міститься категоричний імператив, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності

– На ці стосунки поширюється міжнародне гуманітарне право, яке встановлює норми поводження з цивільними особами і комбатантами, а також правила застосування засобів і методів ведення війни. У Женевській конвенції, у частині про поводження з військовополоненими, міститься категоричний імператив, який говорить, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності. Тут варто сказати, що ми проводили дослідження і опитали 160 людей, які звільнилися із місць несвободи в окупованому Донбасі, ми вже стовідсотково знаємо, що про жодні суди, про жодні гарантії незалежності і безсторонності в тамтешніх «судових процедурах» мова йти просто не може. Лише одна цифра – 100% людей, яких ми опитали, не мали жодного способу правового захисту, в них не було ні адвоката, ні людини, яка б прийшла і хоча б назвала себе адвокатом.

– Ірина Геращенко відповідальність за долю українських полонених покладає на Росію. Крім переговорів, заяв представників влади на високому міжнародному рівні, що ще може зробити українська сторона для звільнення українських полонених?

Основне, що ми вимагаємо – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей

– Я згодна з тим, що ці маріонеткові режими військової диктатури контролюються Російською Федерацією. Можна побачили тих, хто годує ці режими, скільки Росія витрачає кожного місяця на їх утримання, відповідно, хто віддає накази і що робиться з тими лідерами незаконних збройних формувань, які виходять з цієї централізованої вертикалі, маю на увазі розправи над «Бетменом» та іншими одіозними персонажами. Мені здається, що Україна має докладати зусиль для консолідації і для укріплення позицій міжнародних партнерів у тиску на Російську Федерацію. Основне, що зараз ми як правозахисні організації вимагаємо і від України, і від Франції, і від Німеччини, і, зрозуміло, від Російської Федерації як учасників нормандського формату – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей. Ми говоримо про те, що це має бути виконано негайно. І жодним чином не залежати від проведення амністії або виборів, що роблять представники незаконних збройних формувань та Російська Федерація на переговорах. Якщо Франція та Німеччина займуть таку жорстку позицію, що ці люди можуть до завтра не дожити і тому ця умова має бути виконана негайно – у нас будуть якісь шанси на їх звільнення.

– Адвокат Надії Савченко Марк Фейгін написав, що не вірить у виправдувальний вирок суду щодо своєї підзахисної, однак, за його словами, Кремль може вийти із ситуації, видавши її Україні після вироку. Як Ви оцінюєте ймовірність обміну за результатами навіть таких формальних «судів»?

– Тут варто розвести дві речі. Коли ми говоримо про суди в Російській Федерації та коли ми говоримо про ілюзорні «суди» на території окремих районів Донецької і Луганської областей. За нашими дослідженнями, це взагалі «сіра зона». Якщо в Російській Федерації існують якісь симулякри: є установа з табличкою, на якій написано «суд», є людина, яка називає себе суддею, є якесь законодавство, яке порушується, але воно є, і є якийсь процес, хоча всі знають, що рішення вже винесено нагорі і ця людина в мантії нічого не вирішує, але по суті суд іде і можна навіть відвідати судові засідання. То в цій «сірій зоні» ніяких взагалі інституцій, які б мали натяк на захист прав людини, або норм, які можна було б застосувати, взагалі не існує.

Мінські домовленості ми не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань

​– Тобто дотримання навіть такої формальної процедури «суду» все одно, на Вашу думку, не допоможе обміну і звільненню цих людей, які утримуються в полоні?

– Тут найпростіший спосіб – це звільнення в рамках мінських домовленостей. Ми їх не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань. Звільнення заручників – це одне з нагальних гуманітарних питань.

Опубліковано 09.02.2016 на сайті “Радіо.Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27540841.html

Результаты поиска:

Гааґа наздоганяє Путіна

Грудень 3, 2016

Цього тижня офіс прокурора Міжнародного кримінального суду оприлюднив звіт, у якому прирівняв анексію Криму до міжнародного збройного конфлікту між Україною та Росією. Констатація цього факту відкриває шлях до розслідування в Гаазі воєнних злочинів та злочинів проти людяності на окупованому півострові й притягнення Москви до відповідальності. Не випадково, що відразу після оприлюднення звіту президент Росії Володимир Путін видав спеціальне розпорядження, в якому задекларував, що РФ не має наміру ставати учасником Римського статуту Міжнародного кримінального суду, хоча підписала цей документ у 2000 році.

Усупереч потоку яскравих заяв та відгуків, котрі поширилися в Україні, висновок прокурора Міжнародного кримінального суду не є остаточним вердиктом — це лише один із пунктів «Звіту про дії з попереднього розслідування за 2016 рік», оголошених на підготовчому етапі для самого провадження. До того ж МКС не кваліфікує акт аґресії Росії проти України як імовірний злочин для свого розслідування: згідно з цитатою зі звіту, це «контекст» для розслідування злочинів, котрі належать до юрисдикції суду — «вбивства і викрадення», «жорстке поводження», «арешти та судові процеси». Зрештою, суд наразі йде етапом вивчення матеріалів і ще не відкрив самого провадження. Тобто шлях Кремля до Гааґи буде не таким швидким, як багатьом би хотілося.

Голова правління Центру громадських свобод і координатор ініціативи «Євромайдан SOS» Олександра Матвійчук розповідає Z про те, яку правову силу має висновок прокурора МКС щодо воєнного конфлікту між Україною та Росією; про те, якими є перспективи, що суд таки почне розслідування не лише у справі Криму, а й щодо злочинів, скоєних проти учасників Революції гідності, та злочинів, учинених бойовиками на Донбасі; а також про ймовірність притягнення Путіна до відповідальності у Гаазі.

ДЛЯ РОСІЇ ЦЕ СЕРЙОЗНИЙ ДЗВІНОЧОК

– Олександро, яким є правовий статус документа, що його оприлюднив прокурор Міжнародного кримінального суду? В Україні окремі пункти звіту сприйняли з бурхливим схваленням, але наскільки він вагомий з погляду права?

– Це щорічна доповідь, котру прокурор Міжнародного кримінального суду готує для публічного звітування про стан розгляду справ, які перебувають на стадії попереднього вивчення. Тобто основне розслідування ще не почалося, а всі ці справи вивчаються на предмет відповідності юрисдикції суду. Справи можуть перебувати на цій попередній стадії роками. Тому треба ставитися до цього звіту як до документу із попередніми висновками. І йдеться, власне, не про висновки суду як міжнародно-кримінальної судової інстанції, а про позицію прокурора на цьому етапі. З іншого боку, ми в Україні мусимо ставитися до звіту як до вказівника, котрий вказує нам на докази, яких офісу прокурора бракує для того, щоб прийняти рішення про перехід на наступну стадію — до самого розслідування.

– Які правові наслідки того, що канцелярія прокурора прирівняла окупацію Криму до збройного міждержавного конфлікту? Чи міжнародні політичні або правові інстанції (для прикладу) можуть покликатися на цей звіт? Яким є предметний наслідок констатації конфлікту?

– Насамперед це має значення для самого суду і для внутрішніх процедур Міжнародного кримінального суду. Тепер суд вивчатиме, чи те, що відбувається у Криму в рамках міжнародного збройного конфлікту, підпадає під злочини, передбачені Римським статутом, і відповідає критеріям масштабності та систематичності характеру цих злочинів, щоб вони були визнані воєнними. Звичайно, це ще не остаточне рішення, тому що мають бути дотримані й інші умови.

Щодо використання цього звіту в риториці на рівні міжнародних інстанцій, то я переконана, що це матиме ефект. На тижні розглядалася резолюція щодо Криму на Третьому комітеті ООН, невдовзі вона розглядатиметься Генеральною асамблеєю ООН — і для багатьох країн констатація збройного конфлікту та серйозних порушень прав людини державою-окупантом буде одним із арґументів, котрий спонукатиме голосувати за цю резолюцію. Авторитет Міжнародного кримінального суду, хай би що говорила ображена Росія, є надзвичайно високим.

– Як Ви оцінюєте остаточну відмову Володимира Путіна від Римського статуту? Чи випадково, що заява Кремля пролунала наступного дня після оприлюднення звіту з Гааґи?

– Важко відмовитися від участі в структурі, членом якої ти не є. Але причини заяви Володимира Путіна про те, що вони і не будуть членами Міжнародного кримінального суду, зрозумілі. Висновки офісу прокурора вибивають з-під ніг російської пропаґанди підґрунтя для тверджень, начебто в Криму відбулося «мирне возз’єднання з батьківщиною». Адже це все ж таки міжнародний збройний конфлікт, і цей конфлікт вважатиметься чинним аж до моменту припинення окупації. Це оголосив не якийсь політичний орган, не конкретний політик — а представник міжнародного механізму правосуддя, навіть якщо поки що йдеться про формат попереднього звіту. Вага цього висновку — абсолютно інша, тому Росія відреагувала на нього роздратовано. Насправді для Росії це доволі серйозний дзвіночок.

– У прокурорському звіті анексія Криму ввійшла до розділу «Контекст ситуації», натомість у рубриці «Ймовірні злочини» перелічено правопорушення зовсім іншого кшталту: «утиски кримських татар», «вбивства і викрадення», «арешти та судові процеси» тощо. В Україні ж сподіваються, що міжнародний трибунал покарає російське керівництво саме за вторгнення до України. Чи анексія Криму належить до підслідності МКС?

– Юрисдикція суду, згідно з Римським статутом, поширюється «на найбільш серйозні злочини, котрі викликають тривогу всієї міжнародної спільноти». Якщо відкриємо Римський статут, то побачимо чотири злочини: геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності і злочин аґресії. Стаття про збройну аґресію, хоча й передбачена у Римському статуті, проте вона не вступила у силу. Для того, аби суд почав розглядати справи саме за цією статтею, треба, щоб країни-учасниці Міжнародного кримінального суду ратифікували Кампальські поправки 2010 року і визначили певну процедуру, якої наразі бракувало.

До речі, це викриває іншу проблему. Україна не матиме впливу на прийняття цього рішення, тому що вона так і не приєдналася до Міжнародного кримінального суду. Це якраз один із арґументів для України на користь того, щоб якомога швидше ратифікувати Римський статут, стати членом МКС та додати ще один голос за вступ у силу цих поправок. На жаль, Україна зайняла дуже дивну позицію й сидить на шпагаті: з одного боку, ми скерували дві декларації в Міжнародний кримінальний суд (за якими сьогодні він і розпочав попереднє вивчення ситуації), а з іншого боку — ми не є повноправними членами суду, не можемо голосувати, не маємо жодних прав, а маємо лише обов’язок співпрацювати із судом, до якого самі ж звернулися з проханням допомогти у розслідуванні.

– Коли Верховна Рада розглядала зміни до Конституції в частині правосуддя (у цих змінах передбачено, що Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, але не швидше ніж за три роки), то доповідачі пояснювали, що відтермінування пов’язане з потребою уникнути ризику притягнення до відповідальності учасників антитерористичної операції.

– Це свідчить про абсолютне нерозуміння принципів роботи Міжнародного кримінального суду. Суд уже почав вивчати матеріали, і якщо він побачить, що були вчинені злочини такого рівня, котрі підпадають під його юрисдикцію, то застереження Верховної Ради [з відкладеною імплементацією] ні на що не вплине.

Ми мусимо розуміти: не всі тяжкі злочини, скоєні на Донбасі, підпадають під юрисдикцію суду. До того ж Міжнародний кримінальний суд працює за принципом комплементарності. Він візьметься за розслідування справи лише тоді, якщо Україна сама не проведе розслідування і не встановить, що ж насправді відбулося. Підстава втрутитися для Міжнародного кримінального суду лише одна — якщо він отримує переконливі докази, що розслідування ведеться лише для «галочки» і країна нічого не робить для покарання винних. Якщо політики бояться, що участь Міжнародного кримінального суду у розслідуванні злочинів, які вчиняли представники українських збройних сил, нестиме для нас загрозу — то це додатковий стимул провести якісне розслідування і покарати винних.

Злочини, котрі мають місце на Донбасі, як правило, вчиняються руками рядових виконавців. Натомість Міжнародний кримінальний суд зосереджується не на рядових виконавцях, а на особах, котрі віддають накази або іншим чином уможливлюють їх вчинення. «Клієнти» суду — це президенти, прем’єр-міністри, командування, тобто ті top-officials, які з тисячі виконавців побудували смертоносну машину.

Міжнародний кримінальний суд, як це не парадоксально, створений для того, щоби бути непотрібним. Він висить, як дамоклів меч, над країною: суд не розслідує весь масив справ, а підштовхує. Якщо ти не хочеш, щоби втрутилося міжнародне правосуддя — виконуй покладені на тебе обов’язки.

Власне, ми мусимо ж усвідомлювати, що Російська Федерація розпочала війну для того, щоб зупинити Україну на шляху до демократичних перетворень. Виграти цю війну, використовуючи методи Росії, тим самим перетворюючись на Росію, — немає жодного сенсу. Бо тоді не ясно: за що ми боремося?.. Тому я переконана, що це дійсно обов’язок Української держави — якщо вчинено злочин проти громадянина, то слід провести ефективне розслідування і притягнути винних до відповідальності. Звичайно, із врахуванням передбаченого в ККУ поняття «крайньої необхідності», яка стає особливо актуальною під час воєнних дій.

– Але ж природа українського звернення до МКС зовсім інша. Ми не «розписуємося» у небажанні провадити розслідування, а шукаємо сильніший судовий інструмент, намагаємося створити додаткову леґітимність.

– Коли ми говоримо про злочини, які вчиняються російськими військовими на території Донбасу, або про злочини на території окупованого Криму, то тут, зрозуміло, Україна обмежена у можливостях провести розслідування і притягнути цих людей до відповідальності. Міжнародний кримінальний суд починає розслідувати справи, якщо держава не хоче або ж не може ефективно проводити розслідування сама. Невже ми, говорячи про анексію Криму або гібридну війну на Донбасі, можемо самотужки притягнути до відповідальності людей, які цю війну розпочали? Може, вони не своїми руками катували людей і кидали мирне населення до підвалів — але вони зробили все це жахіття реальністю. Ми знаємо, в якій країні сидять ці люди і які посади вони займають. Тому Україні нічого не залишається, як апелювати до міжнародного правосуддя.

– Олександро, Ви на початку нашої розмови говорили про те, що прокурорський звіт має дати нам «підказки», в який спосіб доповнити і посилити подання, — йдеться про злочини, скоєні проти учасників Євромайдану і під час війни на Донбасі. Деталізуйте, що маєте на увазі.

– У мене перед очима 189-й пункт звіту: «Канцелярія прокурора зазначає, що в рамках подій на Майдані Незалежності мали місце випадки серйозного порушення прав людини, і висловила готовність переглянути свій попередній аналіз в світлі нових свідчень». А що саме «переглянути»? Минулого року офіс у аналогічному звіті, в якому тоді фіґурували лише питання Євромайдану, констатував, що канцелярія дійсно ознайомилася з наданими матеріалами, але, згідно з [Римським] статутом, їй бракує доказів, які би дали можливість стверджувати, що напад на представників мирного населення дійсно був систематичним і мав масовий характер. Цю тезу треба ретранслювати таким чином: «Україно, якщо ти хочеш, щоби це попереднє рішення переглянули, тоді треба підготувати матеріали і подати до канцелярії прокурора, які б свідчили про системність і масштабність цього нападу».

Те саме по Донбасу. Зараз офіс продовжує вивчати, чи йдеться про міжнародний конфлікт чи неміжнародний конфлікт. На цьому етапі для Міжнародного кримінального суду важливо встановити факт підтримки російськими органами влади незаконних збройних формувань у формі постачання озброєнь, обладнання, персоналу, фінансів, довідатися, чи з Москви здійснювали управління операціями, чи надавали допомогу у плануванні воєнних дій. Ми знаємо, що так воно і є, але офіс прокурора не приймає рішення на основі здогадок, чуток або матеріалів засобів масової інформації, тому що це судова інстанція, котра працює на іншому рівні арґументації. Офіс прокурора на етапі попереднього вивчення справи досліджує переважно лише ті матеріали, котрі до нього надходять, а вже на наступному етапі здійснює самостійну роботу у формі розслідування. Тому для нашої держави це, знову ж, звучить так: «Україно, підготуй докази, котрі би вказували, що органи російської влади здійснюють контроль над незаконними збройними формуваннями, фінансують бойовиків, передають їм техніку і планують з ними воєнні операції тощо».

– Чому взагалі важливо з’ясовувати, чи конфлікт є міждержавним або неміждержавним? Хіба це має значення для того, щоб покарати якогось генерала абощо?

– Це має значення для встановлення винуватців, для розкручування ланцюга наказів до цих top-officials. Адже якщо конфлікт не є міжнародним, то це означає, що ланцюг наказів упреться в людей, котрі організовують ці злочини на місцях. А якщо ми говоримо про міжнародний конфлікт, це означає, що ланцюг наказів вийде за межі території держави, а далі — хтозна-куди… У нашому випадку ми точно знаємо, що він приведе у Кремль.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

Матеріал опубліковано 17.11.2016: http://zbruc.eu/node/58836

«Самостійна робота» для України: перед якими викликами постане держава у наступні 25 років?

Серпень 25, 2016

Шостий виклик: формування громадянського суспільства та євроінтеграція

Нещодавно вийшла доповідь Freedom House, згідно з якою, Україна з часів Незалежності перебуває у перехідному періоді формування громадянського суспільства, у так званій зоні турбулентності. Проте вона є одним з небагатьох виключень з-поміж пострадянських країн, яка демонструє чіткий тренд на демократичний вибір та цінності, притаманні європейським країнам, ідеться в дослідженні.

Українське суспільство в перспективі не лише інтегрується до Європи, а стане одним з ключових носіїв її цінностей, вважає голова правління «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук.

«Європа, як ми бачимо зараз, нездатна адекватно реагувати на кризи, на виклики, які ставить історичний час, намагається дати прості відповіді на складні запитання. До прикладу, конфлікт у Сирії – вирішити шляхом вдосконалення міграційного законодавства, не вирішуючи саму суть проблеми, – стверджує Матвійчук. – Україна тут демонструє зовсім інший підхід, бо українці – чи не єдиний народ, який під час Майдану продемонстрував, що за цінності, на яких побудоване європейське суспільство, готовий проливати кров і гинути під прапорами Європейського союзу. Тому тут ми могли б бути тією харизматичною громадянською нацією, яка принесла б до Європи дух цінностей, на яких сама Європа вона побудована».

Із повним текстом статті можна ознайомитись на сайті “Радіо Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27942036.html

Доповідь Голови правління ГО “Центр Громадянських свобод”

Серпень 25, 2016

“Щоб бути ефективними, мало проводити моніторинги і працювати з міжнародними організаціями. Потрібно виходити з правозахисного гетто і залучати до нашої роботи звичайних людей. Так це складно. Потрібно вчитися бути зрозумілими звичайним людям, пояснювати їм чому права людини для них важливо, продумувати що і як вони можуть робити, відходити від традиційних і шукати нові інструменти. Але розвивати демократичне законодавство та практики в країні неможливо без громадян, здатних захищати свої права та інтереси” -Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод

Подумайте двічі: правозахисниця назвала необхідні дії після затримання Панова в Криму

Серпень 12, 2016

Правозахисниця Олександра Матвійчук пояснила, як варто діяти Україні після затримання “диверсанта” Євгенія Панова в Криму, а також те, які кроки необхідно зробити родині українця.

Про це йдеться у блозі Матвійчук на “Обозревателе“.

Правозахисниця наголосила, що, незалежно від того, як Панов потрапив до Криму, спочатку треба убезпечити людину від поширеної серед російських “правоохоронців” практики тортур для отримання “свідчень”.

“Родині невідкладно треба знайти надійного захисника з російським адвокатським свідоцтвом, який вимагав би зустрічі з Євгеном Пановим. Досить імовірно, що прямо зараз у Криму перебувають російські адвокати, відомі своєю роботою в захисті ув’язнених із політичних мотивів”, – зазначила Матвійчук.

Вона наголосила, що МЗС України повинен призначити в консульстві в Росії відповідального за захист громадян України у тимчасово окупованому Криму, щоб до арештованих на цій території мав доступ представник української держави.

“Незважаючи на те, що Росія послідовно відмовляє в доступі до окупованної території, моніторингова місія ООН із прав людини та спеціальна моніторингова місії ОБСЄ в Україні, які наділені мандатом на роботу в Криму, повинні відвідати Євгенія Панова в СІЗО, а також інших затриманих із “групи українських диверсантів”, – написала Матвійчук.

Вона додала, що європарламентаріїям із групи друзів України варто надіслати офіційні запити на ФСБ у Криму, вимагаючи інформацію про стан здоров’я заарештованого, а також умови утримання, доступ медиків, адвокатів.

“Загалом, ще раз нагадую, треба двічі подумати перед тим, як їздити в окупований Криму і в Росію”, – наголосила Матвійчук.

Як повідомляв “Обозреватель”, 10 серпня ФСБ Росії заявила прозапобігання в окупованому Криму “терористичним актам”, що нібито підготовлені Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України.

За інформацією російської сторони, одним із затриманих “українських диверсантів” виявився житель міста Енергодар Євген Панов, якого окупанти звинуватили в організації терактів у Криму.

Знайомі і колеги Панова заперечують те, що він міг бути диверсантом-розвідником, оскільки не мав достатньої фізичної підготовки.

11 серпня в окупованому Сімферополі так званий Київський районний суд заарештував Панова на два місяці.

Пізніше ЗМІ дізналися, що інкримінують Панову.

Інформація розміщена на сайті “Обозреватель” 11.08.2016: http://ukr.obozrevatel.com/politics/56024-podumajte-dvichi-pravozahisnitsya-nazvala-neobhidni-dii-pislya-zatrimannya-panova-v-krimu.htm

Олександра Матвійчук: маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Липень 30, 2016

Відома українська правозахисниця Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод (організації-засновниці Групи громадського спостереження “ОЗОН”) координаторка Євромайдан SOS, поділилася ізГромадським Простором враженнями від суспільства постМайдану, розповіла, звідки шукати сили, аби продовжувати боротися за гідність, свободу та права людини, а також запросила до групи громадського спостереження “ОЗОН”.

Довідково: Група громадського спостереження “ОЗОН” – добровільне об’єднання активних громадян – передусім, громадських активістів, юристів, журналістів, які усвідомлюють важливість якісного громадського контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів.

Громадський простір: Олександро, розкажи, будь ласка, як виникла ініціатива «ОЗОН», з чого вона почалась?

коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей

Олександра: Група громадського спостереження «ОЗОН» – це спроба інституалізувати в Україні систему громадського контролю. Що означають ці кілька складних слів? Це означає, що ми амбітно поставили собі за мету створити такий механізм, до якого може доєднатися будь-яка людина, незалежно від її досвіду, спеціалізації, фаху, наявності чи відсутності громадського бекграунду, для того, щоб контролювати дії влади. Це дуже важливо, тому що, з одного боку, коли громадськість контролює дії влади, вона допомагає покращувати роботу певних державних органів, наприклад, поліції, судів, місцевої влади. А з іншого – коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей, який у нас в країні перевернутий з ніг на голову. Тобто люди починають ставитися до влади як до найманого менеджера, змінювати цей сакральний підхід, ніби влада – це щось освячене, дане нам вище, і привчають до цього владу. Коли ми започатковували групу громадського спостереження «ОЗОН» на початку 2013 року, то використовували моделі роботи схожі з тими, які започаткували російські правозахисники. Ми хотіли, щоб контролювати владу в Україні стало модним: людина встала вранці, почистила зуби, поснідала, пішла на роботу, ввечері щось зробила, а потім певну кількість часу приділила громадському контролю.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Загалом, Вашу ідею можна назвати суголосною ідеям Майдану, тобто це те, що могло би стати одним із інструментів після нього. Чи багато долучилось до Вас активістів після Майдану?   

Олександра: Звичайно, під час Майдану до групи громадського спостереження «ОЗОН» було надзвичайно велике долучення людей. До Майдану озонівці моніторили дії поліції під час мирних зібрань. Я пам’ятаю, що під час заходу і заборони мирного зібрання під Межигір’ям, резиденцією колишнього президента Віктора Януковича, ми листувались декілька місяців з усіма силовими органами, щоб з’ясувати, хто ж були ті невідомі люди в чорному без розпізнавальних знаків, без будь-яких шевронів, які оточили учасників мирного зібрання колом, потім забрали кількох в автобус, заарештували і не представлялись, не відповідали на питання спостерігачів. Вже дійшло до абсурду, ми говорили: «Слухайте, це ж резиденція Президента, а там невідомі люди в чорному ходять, хто це?» – виявилось пізніше, то був «Беркут». Тобто до Майдану ми вже мали напрацьований досвід і бачили системні порушення, які здійснює поліція, суди та інші представники державної, місцевої влади стосовно мирних зібрань. А під час Євромайдану «ОЗОН» розширився ще на один спектр діяльності – це суди. Ви пам’ятаєте, що почалися масові затримання, і людей після побиття везли не в медичну частину, а в суд, не повідомляючи адвокатів і рідних. Озонівці чергували в судах, тому що суди йшли нон-стоп – о першій, третій годині ночі, о п’ятій ранку, ніколи не знаєш, куди кого привезуть. Власне, тоді до нас пішов величезний потік людей, які сказали, що вони готові здійснювати моніторинг. Насправді, як я пояснювала на початку, модель «ОЗОН» – це модель для будь-якої людини, яка пройде інструктаж, не обов’язково бути юристом або знати на пам’ять Конвенцію з прав людини. Досвід Майдану засвідчив, що зрозуміти, що є порушення прав на справедливий суд, може і звичайна людина по тому, що не допускають адвоката, що в клітці побита людина навіть не сидить, а лежить від побиття, а суд виносить рішення про запобіжний захід – цього достатньо, щоб побачити основні порушення права на справедливий суд. Зараз, після Євромайдану, ми розширюємось на діяльність органів місцевого самоврядування, але не відслідковуємо ефективність їхньої роботи або певні корупційні речі, а дивимось на їхню доступність, на скільки виконуються норми доступу до інформації, оскільки право на доступ до інформації – це також важливе право людини.

Громадський простір: Назва «ОЗОН» – це якась символіка чи абревіатура, що означає «ОЗОН»?

як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства

Олександра: Насправді, я говорила, що ми створювали «ОЗОН» за прототипом російських колег, у них називається «ОГОН», у Білорусі, до речі, «ОГРАНА» – це все абревіатури, вони розшифровуються. Наприклад, «ОГОН» – Объединенная Группа Общественного Наблюдения. У нас це не абревіатура. Коли ми намагались зробити абревіатуру, у нас вийшов ВАГОН, і ми вирішили, що це не дуже цікаво. Після тривалих дискусій ми зупинились на назві «ОЗОН», тому що подумали, що тут є певна символіка: як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства. Тому що люди, які не контролюють владу, навіть якщо вона приходить з німбом на голові, неминуче зіштовхнуться з ситуацією, що німб відпаде, і у влади виростуть роги.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Які основні, найактуальніші порушення Ви зараз спостерігаєте?

Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати

Олександра: Якщо говорити по темі мирних зібрань, то одне з основних порушень стосовно дій поліції – це невміння виконувати позитивний обов’язок із захисту свободи мирних зібрань. Що я маю на увазі? Слава Богу, вже менше випадків, коли ми бачимо застосування необґрунтованого насилля зі сторони поліції до учасників мирних зібрань, але цього недостатньо. Треба захистити учасників від інших людей, які намагаються перешкодити мирним зібранням і реалізації їхньої свободи, треба захистити людей від певних провокацій. Ми живемо в час, коли йде війна, розпочата Російською Федерацією, тому може бути все що завгодно, навіть в нібито невоєнному Києві. Яскравий приклад – це було 31 серпня 2015 року, коли під парламентом відбувалось одночасно кілька мирних зібрань: частина людей вийшли, щоб голосувати проти внесення змін до Конституції щодо особливого статусу Донбасу, хтось вийшов за легалізацію зброї, хтось ще за щось – там було одномоментно кілька мирних зібрань і близько 400 людей. Правопорядок, за нашими підрахунками, забезпечували теж близько 400 представників поліції – це ті, які були там по периметру, і ще, зазвичай, вони ставлять додаткові загони, які швидко можуть в разі чогось підійти. Ми були свідками того, як агресивні дії почали здійснювати кілька десятків людей. Тобто робота поліції в даному випадку – це виконання простої поліцейської операції – виїмка, відрізання людей, які агресивно налаштовані, від інших учасників протесту, які мирно його здійснюють, і далі вже зрозумілі поліцейські процедури. Цього не було зроблено, і ми бачимо, до чого це призвело: полетіла граната, четверо людей загинуло, 178, здається, було поранено. Вже після цього 18 людей було заарештовано з великими порушеннями – про це окремо. Це проблема. Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати.

Громадський простір: Ваша ініціатива суто київська, чи Ви працюєте так само з регіонами?

Олександра: Ми тісно працюємо з регіонами. Минулого року ми провели кілька навчань в різних регіонах: Дніпропетровськ, Суми, Одеса, Львів. Ми передаємо цю методику, адже нею можна користуватись і самостійно. Будь-яка громадська організація, більше того, будь-яка людина, для своїх власних потреб або як хобі може прийти на судове засідання, яке її цікавить, проаналізувати його, або подивитись, як поліцейський на вулиці поводиться. Звичайно, для тих, кому цікаво це робити разом з нами, ми запрошуємо доєднатись до групи громадського спостереження «ОЗОН».

Дивіться також:  Принципи громадського моніторингу за мирними зібраннями (ВІДЕО)

Громадський простір:  Твоє враження від постмайданного суспільства: зараз в країні відбуваються реформи, ти відчуваєш якісь зміни, чи є вони в повітрі, в атмосфері, в озоні?

Я бачу багато носіїв змін

Олександра: Я бачу багато носіїв змін. Наше прекрасне майбутнє тільки окреслено в далечині, але держава будується нині, як сказали наші попередники. Я бачу чітко, що і під час Майдану, і після – це був драматичний час, який дозволив людям розкрити свої найкращі якості і став стимулом для активізації сотень тисяч людей. Я, чесно, із захопленням завжди про це розповідаю, тому що бачу, як на моїх очах створюються і працюють вже роками горизонтальні ініціативи – це звичайні люди, які об’єднались і які, по суті, виконують державницькі функції: допомагають армії, годують і влаштовують переселенців, створюють центри аеророзвідки, документують воєнні злочини і представляють докази російської агресії на міжнародному рівні. Це, насправді, фантастично, це називається енергією Майдану, і це те, що дає мені надію, що Україна вийде з цього зачарованого кола, по якому ми вже багато років ходимо і яке називається «країна в транзитному періоді», зможемо зробити якісний стрибок і вийти з цієї ями. Насправді, надії на політичну еліту у мене не досить великі. Після Майдану перезавантаження політичних еліт не відбулось: владу отримала опозиція, яка в рази краща, звичайно, ніж режим Януковича, але має багато схожих хвороб і тенденцій. Тому надія в мене тільки на громадянське суспільство, яке змусить навіть нинішню владу рухатись в напрямку демократичних перетворень.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Третій сектор, який ми знаємо до Майдану і після Майдану – його обличчя вже змінилося…  Але як зберегти цю енергію Майдану, бо чуємо час від часу і про втому, і про виснаження, розчарування, тощо?

Олександра: Звичайно, це питання ми також ставимо перед собою, саме тому у нашої організації є кілька відповідей, а у кожної громадської організації, насправді, можуть бути свої. Одна з відповідей – це група громадського спостереження «ОЗОН» – це не постійна робота, це може бути періодична діяльність, яка залежить від тебе. Ми кидаємо в розсилку ті чи інші події в різних містах і говоримо людям: «Кому цікаво долучитися, долучайтесь». Ми проводимо кілька кампаній. Одна з найвідоміших, яку веде Євромайдан SOS – це кампанія «Let My People Go» на захист людей, ув’язнених за політичними мотивами. Загалом, дуже важливо, щоб люди продовжували щось робити, щоб вони досягали якихось маленьких результатів. Наприклад, маленьким результатом може бути навіть відповідь від політв’язня про те, що він отримав кілька сотень листівок і просто вражений. Люди, які це організовували, відчувають, що зробили щось конкретне: вони подарували сили цій людині, щоб вона більш стійко переносила неволю. Ми всі переконані, що рано чи пізно їх відпустять, але до цього моменту треба зберегти сили, бо ніколи не знаєш, коли саме це буде. Зберегти енергію Євромайдану і розширити її – це, насправді, дуже важливе завдання. За соціологічними опитуваннями – я була здивована – ось цей вибух енергії Євромайдану значною мірою, як пояснювала Ірина Бекешкіна, пов’язаний з тим, що активні стали ще більш активними. Зрозуміло, що так – на надриві, довго працювати не можна. Ми так працюємо вже другий рік, і це дійсно складно. Нам треба розширювати наше коло, нам треба витрачати зараз час не на те, щоб робити щось самим, а щоб залучити нових людей до того, що ми робимо, тоді ми будемо більш успішними.

Громадський простір: Зараз особливо актуально, мені здається, говорити і про національну ідею. Ми проводимо декомунізацію, процеси очищення від ганебного минулого, але на чому будувати теперішнє, на яких цінностях будувати майбутнє?

можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини

Олександра: Це питання, на яке, мені здається, Євромайдан частково дав відповідь. Адже коли ми бачимо результати соціологічних опитувань про те, чому відбулись наймасовіші протести, наприклад, 1 грудня 2013 року – люди вийшли вже не тому, що раптово призупинили євроінтеграцію, – що для мене, наприклад, означало зближення з Москвою і було абсолютно неприйнятним, оскільки я давно працюю в регіоні пострадянських держав і бачу, що відбувається на теренах Росії, – люди вийшли, тому що вони хотіли жити в країні, в якій поліція не б’є студентів – це суто правозахисний лозунг. Люди вийшли, тому що вони відчували гідність, люди вийшли, бо хотіли заявити про те, що вони вільні і не бояться. Такий доволі драматичний момент: я довго не могла зрозуміти, чому люди, коли почався розстріл, піднімались вгору по Інститутській. Я розпитувала людей, які вижили. Ну, для мене зрозуміло, як це відбувалось тактично: побігли кордони міліції, люди почали автоматично займати простір. Але один чоловік, – це було в документальному фільмі, який ми презентували за результатами розповідей, – сказав таку річ, яка мене здивувала: «Люди хотіли подивитись, хто в них стріляє». Далі я говорила з однією близькою людиною, ми обговорювали цей момент, і він мені сказав: «Уяви собі, якщо б в Казахстані люди вийшли і їх почали розстрілювати, що б вони зробили?»Я сказала: «Розбіглися б», – це логічно. «Уяви собі, що було б в Москві, якби люди вийшли, і по них почали стріляти, що б вони робили?» – «Розбіглись би, бо перший інстинкт, базовий – зберегти життя». І я думаю: «Яке треба мати відчуття свободи для того, щоб не боятись іти вгору, щоб подивитись, хто в тебе стріляє?» – це щось поза межами будь-яких інстинктів самозбереження. Тому я переконана, що можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Можливо, наостанок окремий меседж від твого серця – що би нам допомогло все ж таки зберегти цю енергію, не здаватись, не падати від втоми і продовжувати йти?

ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Олександра: Знаєте, завжди допомагає… Я спеціально розкажу цю історію, для того щоб знизити емоційність своїх попередніх відповідей: завжди допомагає порівняння з тим, кому гірше. Коли ти дивишся, в яких умовах працюють інші люди… Ну, добре, дехто не знає, як працюють правозахисники в Російській Федерації або Білорусі – поїдьте на звільнені території Донбасу, подивіться і запитайте у місцевих активістів, що їх тримає, що вони вже другий рік продовжують боротись як проти байдужості національної влади, так і проти місцевої кон’юнктури. Це завжди допомагає трошки отверезіти і зрозуміти, що, насправді, все в твоїх руках, у тебе набагато більше можливостей, набагато більше інструментів, і ти дійсно можеш щось зробити. Перепрошую, ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети, вирватися з цього кола і все-таки планомірно будувати демократичну країну. Насправді, моя єдина порада – не здаватися та вірити в себе. У Вацлава Гавела був блискучий вислів, суть якого полягає в тому, що надія – це не впевненість, що все буде гарно, але  розуміння того, що всі твої зусилля мають сенс.

Розмову вела Любов Єремічева,
Робота над текстом Ірини Гузій

Українофобія в Криму. На що робить ставку Кремль

Червень 24, 2016
Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит”

Реінтеграція Криму – це не тільки повернення території. Ключовий елемент стратегії – люди. І Росія це добре розуміє, тому докладає зусиль, аби нам не було кого повертати: виховує українофобію через телевізор, змінює демографічний склад населення, що само по собі є воєнним злочином. І до всього – методично знищує незалежне громадянське суспільство, яке мало б стати одним із ключових чинників реінтеграції. Зберегти його хоч у якомусь вигляді – наше завдання.

Вже більше двох років ми ведемо моніторинг політичних переслідувань в окупованому Криму. Арсенал репресій доволі широкий: людей арештовують, у їх будинках проводять  обшуки, забороняють проведення мирних зібрань, фабрикують кримінальні та адміністративні справи. Окупаційна влада не гребує викраденням, залякуваннями, побиттям та катуваннями. Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчати.

У ситуації, коли прямо вплинути на ситуацію досить важко, а міжнародна спільнота обмежується тільки гнівними резолюціями, простих шляхів збереження залишків громадянського суспільства на півострові просто не існує. Водночас, є кілька напрямів роботи.

По-перше, треба долати інформаційну ізоляцію Криму. Люди на півострові повинні мати можливість отримувати іншу від прокремлівської інформацію доступною для них мовою. Паралельно мають бути надані інструкції щодо того, як обійти блокування сайтів, якщо мова йде мовлення в інтернеті. Різні питання Криму мають бути в топі політичного порядку денного, про них має писати українська преса. Слід розвивати зв’язки із релігійними, професійними, культурними спільнотами на теми, які становлять предмет їхнього інтересу. Людям, які зберегли українське громадянство, слід максимально спростити адміністративні процедури методами онлайн-врядування.

Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчатиПо-друге, кримська молодь повинна мати доступ на пільгових умовах до освіти на материковій Україні. Навчальні заклади різного рівня повинні запровадити дистанційні програми, орієнтовані на Крим. Потрібно збільшити кількість спеціалізованих навчальних закладів, на зразок переміщеного до Києва Таврійського університету, які б враховувати різницю в шкільних програмах України та Росії. Їх слід розглядати в якості комунікаторів із Кримом, адже у студентів залишаються друзі та родини на півострові, а також як базу для формування кримської еліти. Навчатися в цих закладах має бути престижно.

По-третє, Україна має навчитися захищати людей, які лишилися сам-на-сам з окупантами. Потрібно визначитися із рамками роботи для російських правозахисників у Криму, які можуть підключитися до практичного захисту переслідуваних людей на місці. Кейси людей, переслідуваних путінським режимом, мають постійно звучати на рівні міжнародних організацій. Причетні до цих переслідувань повинні розширювати список персональних санкцій. Органи державної влади мають провадити ефективне розслідування та збирати належні докази по цим фактам. Також потрібно розробити програму підтримки таких людей на території материкової України.

Загалом, відсутність продуманої політики до окупованого Криму може суттєво ускладнити у реінтеграцію цих територій у майбутньому. Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит” і посилати чіткий сигнал людям, що вона за них бореться.

Матеріал розміщений на сайті “Новое время” 24.06.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/ukrajinofobija-v-krimu-na-shcho-robit-stavku-kreml-155418.html

Заборона Меджлісу загрожує переслідуванням будь-якому кримчанину

Квітень 26, 2016

Заборона діяльності Меджлісу кримськотатарського народу може вплинути на всіх кримчан, а не лише на кримських татар. Про це у вечірньому ефірі Радіо Крим.Реалії повідомила глава правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

«Це дамоклів меч, який зараз буде висіти над кожною людиною, не обов’язково навіть кримським татарином. Що я маю на увазі? Тепер обкатані на Кавказі інструменти, такий конвеєр репресій, можна буде запросто використовувати в Криму. Будь-яку людину можна звинуватити в тому, що він співпрацює з «екстремістською організацією» Меджліс. Для цього абсолютно не потрібно жодних доказів», – сказала Матвійчук.

Правозахисниця додала, що «вражає швидкість», із якою підконтрольний Кремлю суд Криму заборонив діяльність Меджлісу кримськотатарського народу.

 Підконтрольний Росії Верховний суд Криму 26 квітня виніс позитивне рішення за позовом про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на території півострова. Це рішення може бути оскаржене протягом місяця.

Відповідач у цій справі – перший заступник голови Меджлісу кримських татар Наріман Джелял – заявив, що члени Меджлісу подаватимуть апеляцію.

Напередодні на засіданні суд долучив до справи рішення Наталії Поклонської про припинення роботи Меджлісу.

18 квітня Мін’юст Росії вніс Меджліс кримськотатарського народу до переліку громадських і релігійних об’єднань, діяльність яких у цій країні зупинена «у зв’язку зі здійсненням ними екстремістської діяльності». Цей крок засудили Україна, низка міжнародних організацій і правозахисників.

Прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що питання про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на півострові є «внутрішніми російськими питанням» і Росія не має наміру прислухатись до «рекомендацій» ззовні.

Верховна Рада України офіційно оголосила 20 лютого 2014 року початком тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією. 7 жовтня 2015 року президент України Петро Порошенко підписав відповідний закон. Міжнародні організації визнали окупацію і анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили низку економічних санкцій. Росія заперечує окупацію півострова і називає це «відновленням історичної справедливості».

http://ua.krymr.com/a/news/27699939.html

Як Україні не стати Росією

Березень 28, 2016

Ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс
У ці місяці ми згадуємо цілий ряд важких для нас дат. Це брутальний розстріл Небесної сотні, цинічна окупація та анексія Криму, початок кривавої війни в Донбасі. Це біль конкретних людей, які стоять у кожного з нас перед очима.

Сьогодні, можливо, навіть трохи важче, адже ми вже другий рік поспіль кожного дня вимушені битися одразу на трьох фронтах: боротися із владою за проведення реальних демократичних змін в країні; боротися із російською агресією, яка вже вкотре намагається позбавити нас свободи; та боротися із самим собою, щоб у цей драматичний час не забути про людську гідність і лишитися людиною. Це справді дуже складно.

Однак тепер ми на власному досвіді знаємо, що доля не посилає нічого такого, чого б ми не в силах були побороти. Зараз, як перед кожним із нас окремо, так і перед усім громадянським суспільством в цілому, стоять цілком конкретні виклики.

По-перше, відстояти країну у російській агресії і не перетворитися самим на Росію.

Україна знаходиться у стані війни, тож у суспільстві природньо зростає толерантність до насилля, а влада обмежує права людини. Проте варто пам’ятати, що усі обмеження прав людини мусять бути пропорційними і рухати нами має любов, а не ненависть.

У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність
Іноді доводиться чути, мовляв, війна усе спише. Ні, навпаки, під час війни ми маємо ще більш ретельніше вивіряти кожне слово та кожну дію на відповідність цінностям, за які боремося. Сам шлях досягнення мети теж багато чому важить. Адже ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс.

По-друге, добитися від влади демократичних реформ і самим не стати частиною старої системи.

Зараз країною керує «нова влада», яка, насправді, не така вже й нова. Це досить старі за своїми підходами політичні сили. Вони дещо розбавлені привабливими обличчями, серед яких також є люди з громадського сектору. Влада почала запрошувати до різноманітних рад реформ та у дечому вимушено прислухатися до нашої думки. Виникла ілюзія, що громадянське суспільство назавжди отримало потужний вплив на вироблення політики у країні. Але давайте подивимося не на здобуті нами успіхи, а на реальний результат реформ за два роки, і згадаємо, як швидко були знищені усі позитивні здобутки після приходу до влади Януковича.

Тому належить непоступливо вимагати кардинальних реформ, які матимуть незворотні наслідки. І лишити компроміси прерогативою політичних сил. У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність.

По-третє, розвиватися дуже швидко і не втрачати зв’язок із людьми та суспільством.

Соціологія говорить, що зростає розчарування. Це зрозуміло, адже люди дуже збідніли, багато чого втратили і схильні усе спрощувати. Однак таким чином ми можемо потенційно дійти до утвердження асоціативного ряду: Майдан – війна – розруха. Якраз на це і працюють наші недруги. Ми усі розуміємо, що у нас мало часу, тому відволікатися від роботи, бодай на секунду, – велика розкіш. Ми ніколи не будемо успішними, якщо нас не будуть підтримувати звичайні люди, які б підпирали плечима суспільні інституції. Для цього варто говорити та переконувати різних громадян, промовляти до них простою мовою та пропонувати зрозумілі способи залучення до громадської роботи.

Подолання цих викликів – наша з вами відповідальність, як людей, які в усьому покладаються на власні сили. І я дивлюся в майбутнє оптимістично, хоча і не вважаю його легким. Нам справді пощастило. Принаймні, ми маємо реальний шанс та кілька «секунд історичного часу» аби побудувати нашу країну такою, про яку мріяли, боролися та вмирали наші попередники.

Опубліковано на сайті “Новое время” 25.03.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/jak-ukrajini-ne-stati-rosijeju-105674.html

Міжнародний гібридний трибунал як відповідь на тотальну безкарність

Березень 17, 2016

Сьогодні правозахисні організації працюють у світлі викликів, які переживає Україна. Мова йде і про жертв організованого режимом Віктора Януковича нападу на мирних учасників Євромайдану, і про наслідки збройної агресії Російської Федерації, що розпочала окупацію Криму та війну на Донбасі.

Ці екзистенційні виклики є новими для нашої країни, але далеко не унікальними для світу. Існує напрацьований досвід інших країн, які у свій час теж опинялися у ситуації, коли недореформовані органи влади не можуть впоратись із величезним масивом злочинів.

Правозахисники давно закликають владу ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду, що дасть можливість передати розслідування на окупованих територіях у руки міжнародного правосуддя. Ще одним варіантом, який можна впроваджувати паралельно, є залучення міжнародного елементу до національної правової системи через формування міжнародних гібридних трибуналів.

Насправді, такий варіант має цілий ряд вагомих переваг для України:

  1. Гнучкість моделювання, що проявляється у врахуванні національної правової системи та правової культури при створенні трибуналу, що дозволить уникнути загроз, які зумовлені специфікою українського контексту.
  2. Демонстративний ефект, що досягається розташуванням трибуналу в Україні, і робить процес видимим для суспільства та зручним для людей, які стали жертвами порушень.
  3. Розвиток спроможностей національної судової системи через позитивний вплив міжнародного механізму на систему українського правосуддя в цілому.
  4. Розширення можливостей примусу через співпрацю інших країн із трибуналом, що може мати вияв, наприклад, у вигляді практичної допомоги слідству.
  5. Легітимність в очах суспільства, що особливо важливо в умовах катастрофічно низької довіри до національних правоохоронних та судових органів. Багато жертв тортур на сході після звільнення навіть не звертаються до органів влади, бо просто не вірять у їх спроможність.

Яку б модель трибуналу ми не обрали, вона має ґрунтуватись на кількох підходах.

Насамперед, це мандат та його легітимація. Правозахисні організації цікавлять в першу чергу міжнародні злочини, але в Україні ще “провисає” боротьба з корупцією. Потрібно чітко визначити співвідношення цього механізму із Міжнародним кримінальним судом, який вже почав вивчення ситуації на Донбасі. Як програму максимум можна ставити собі за мету створення трибуналу на основі спеціальної угоди із ООН, що дозволить заручитися підтримкою всього міжнародного співтовариства.

Наступний підхід – це автономність. Дуже важливо, щоб трибунал, незалежно від обраної моделі був повністю незалежний від політичної волі держави, та убезпечений від негативного впливу при можливій зміні влади. Аби не повторювалася ситуація, яка зараз відбувається із Національним антикорупційним бюро (НАБУ). Так, 13 січня 2016 року президент України вніс зміни в Кримінальний процесуальний кодекс і тепер, розпочаті після Майдану провадження проти топ-корупціонерів не передаються НАБУ, а продовжуватимуться розслідуватись Генпрокуратурою.

Належить звертати увагу на спеціальний порядок добору суддів й персоналу. Правильно говорити про необхідність залучення міжнародних суддів. Але варто звернути увагу, що мусять бути чіткі правила та  критерії для відбору та призначення й українських суддів, слідчих та експертів.

Важливим підходом є замкнутість циклу. При створенні гібридного трибуналу Україні було б доречно передбачити у цьому суді спеціальний відділ прокуратури, який був би незалежним від національних органів розслідування та самостійно здійснював збір та аналіз  доказів, кваліфікацію діянь тощо.

Часовість як підхід змушує наперед визначити усі питання, які можуть виникнути після завершення роботи такого трибуналу. Наприклад, де будуть зберігатися архіви, якщо цей механізм тимчасовий.

Також дуже важливим підходом є спеціальний порядок фінансування. Це одна із основних гарантій незалежності трибуналу. Створення та функціонування такого механізму коштує досить дорого. Україна буде змушена залучати кошти донорів, в якості яких, як правило, виступають держави. А відтак обов’язково треба буде залучати ці держави до постійного контролю й аудиту над ефективністю їх витрачання.

Таким чином, аби у повній мірі використати можливості міжнародного правосуддя для подолання проблеми безкарності, насамперед необхідно внести зміни до Конституції України й прибрати з перехідних положень Конституції норму про те, що ратифікація Римського статуту відкладається на три роки.

Належить передбачити в перехідних положеннях Конституції можливість для створення конкретної моделі міжнародного гібридного трибуналу, яка має бути визначена в результаті широкої суспільної дискусії.

Також важливо гармонізувати національне законодавство, у першу чергу, Кримінальний кодекс України, із міжнародним гуманітарним правом. Платформа “Правозахисний Порядок Денний” вже розробила законопроект, який усуває основні його недоліки.

Це те, що влада має зробити у будь-якому разі, незалежно від того, на скільки затягнеться процес створення міжнародного гібридного трибуналу.

Ми чекаємо від вищих посадових осіб, від народних депутатів, від представників уряду підтримки цієї ідеї та політичної волі для її просування. Інакше це так і залишиться “нереалізованою можливістю”, що для держави, яка має за обов’язок захищати своїх громадян, в умовах гібридної війни є невиправданою розкішшю.

Виступ правозахисниці Олександри Матвійчук (Центр Громадянських Свобод) під час круглого столу “Зміцнення довіри до правосуддя у справах про корупційні, воєнні злочини і злочини проти людяності через залучення міжнародних суддів, обвинувачів і слідчих: іноземний досвід і українські потреби”

«Права людини «випали» з мінського процесу», — Олександра Матвійчук

Березень 1, 2016

На початку першої години програми спілкуємося з головою правління «Центру громадянських свобод», координаторкою ініціативи «Євромайдан-SOS» Олександрою Матвійчук, яка отримала у Відні міжнародну премію в галузі правозахисної діяльності «Democracy Defender Award-2016».

Василь Шандро: Пані Олександра отримала важливу міжнародну нагороду у галузі правозахисної діяльності. Розкажіть трохи про нагороду.

Олександра Матвійчук: Це нагорода, яка була ініційована 17-ма делегаціями демократичних країн в ОБСЄ. Вона присуджується за винятковий вклад у просування демократії і захист прав людини. У правозахисній сфері нагороду дають в двох випадках: якщо людина знаходиться в скруті, наприклад її ув’язнили за правозахисну діяльність (наприклад білоруський правозахисник Алесь Беляцкий); у моєму варіанті має місце другий випадок: коли нагороду дають представнику країни, яка проходить через бурхливі трансформації, народ цієї країни бореться за встановлення демократії, за те, щоб, як в нашому випадку, гасло: “Права людини понад усе” запрацювало.

Тетяна Трощинська: І, напевно, це ще майданчик для того, щоб людина, яка отримала нагороду, могла говорити зі світом.

Олександра Матвійчук: Я використала цей майданчик, аби говорити про ті нагальні проблеми, які відбуваються у нашій країні. Звичайно, я говорила про Крим. Лише за останні 2 тижні ми стали свідками арештів ще 4 людей, прокурорського позову до суду про заборону Меджлісу. Взагалі ситуація зараз у Криму така, що активісти сплять одягненими, знаючи, що по них можуть прийти з обшуками.

Попри те, що ОБСЄ консенсусна організація, нагально потрібно організувати постійну міжнародну присутність в Криму, які зможуть мати охолоджувальний ефект на порушення людських прав.

Василь Шандро: Ви повернулись з Відня, де отримували нагороду, про що говорили з колегами. Що у вас запитували?

Олександра Матвійчук: Питали про Мінські домовленості. Чому дотримання прав людини «випали» з процесу домовленостей? Це проявляється у трьох пунктах: звільнення заручників, які мали б бути звільнені ще 12 місяців тому згідно з другими Мінськими домовленостями. Далі — питання амністії. Не може бути тотальної амністії. Люди, які вчиняли воєнні злочини, не можуть бути не покарані. І останній пункт — вибори. Про які вибори може йтися, якщо на цій території не забезпечені базові права людини?

Ще я говорила про позитивні зміни в Україні, про реформи. Але зазначала, що вони половинчасті і носять не системний характер, мають недоліки.

unnamed

Тетяна Трощинська: З часу Майдану ваша організація переформатувала свою діяльність. Як вона змінилася?

Олександра Матвійчук: Зараз у нас менша кількість волонтерів, ніж під час Євромайдану. Це пов’язано з тим, що ми перейшли на напрям документування. Ми документуємо воєнні злочини, політичні переслідування в Криму і намагаємося допомогти постраждалим людям. Тому волонтери потребують певних знань. Треба вміти говорити з постраждалими людьми так, щоб не нанести їм повторну травму. І потім з цим знанням жити. Ми готуємо волонтерів, і тільки підготовлені люди можуть їздити, тим більше в Крим.

Василь Шандро: У вас є доступ, волонтери їздять в Крим?

Олександра Матвійчук: Остання поїздка мобільної групи була секретною в грудні. Ми збирали інформацію, якої нам не вистачало для кампанії «Let My people go», присвяченої ув’язненим громадянам України в РФ і Криму.

Василь Шандро: Що вам відомо про настрої всередині Криму?

Олександра Матвійчук: У нас є люди, які передають інформацію, що там відбувається. Це звичайні люди, це навіть не активісти. Загалом у нас складається враження, що Крим перетворили на полігон для відпрацювання авторитарних методів.

Василь Шандро: Тобто можна говорити, що Росія перетворила Крим на певну лабораторію?

Олександра Матвійчук: Так, з одного боку це було курортне місто, яке зараз перетворюється у військову базу. А з іншого — полігон для відпрацювання авторитарних тактик.

Василь Шандро: За два роки, очевидно, світ втомився від України, адже є ще й Сирія і багато інших проблем. Але все таки у зв’язку з чим на вашу думку таке зниження уваги?

Олександра Матвійчук: Наведу приклад. Уявіть: літо, комарі, які вас кусають і ви нічого не можете з цим зробити. Так само і світ втомлюється від прикрих новин з України. Що робити з РФ і як зупинити, от як цих комарів влітку, сказати складно, але нам, щоб втримати міжнародну підтримку, треба показувати, що ми її гідні. В цьому відповідальність як нашого уряду, так і нас — громадянське суспільство.

Василь Шандро: Вам не здається, що проблема полягає ще у самій безпорадності міжнародних партнерів, коли питання стосується Росії, її бізнесу і політики?

Олександра Матвійчук: Навіть у ситуації неспроможності механізмів, які створені у 50-х роках після війни, реагувати адекватно на виклики нового часу, ми маємо знаходити партнерів і вибудовувати адекватні відповіді на російську агресію і ті проблеми, з якими весь світ зіштовхується. Те, що називають українською кризою — на справді є відображенням світової кризи, яка зараз відбувається.

Звільнення полонених не може бути предметом торгу – правозахисник

Лютий 9, 2016

Матвійчук: якщо Франція та Німеччина займуть жорстку позицію, що полонені можуть до завтра не дожити, у нас будуть шанси їх звільнити
Київ – Україна разом із західними партнерами під час чергової зустрічі у «нормандському форматі» мають зайняти жорстку позицію і наполягати на безумовному та невідкладному звільненні полонених, які нині перебувають на окупованих територіях. Адже гуманітарна місія – пряме і головне завдання мінських угод, зазначила в ефірі Радіо Свобода голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

У Женевській конвенції міститься категоричний імператив, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності

– На ці стосунки поширюється міжнародне гуманітарне право, яке встановлює норми поводження з цивільними особами і комбатантами, а також правила застосування засобів і методів ведення війни. У Женевській конвенції, у частині про поводження з військовополоненими, міститься категоричний імператив, який говорить, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності. Тут варто сказати, що ми проводили дослідження і опитали 160 людей, які звільнилися із місць несвободи в окупованому Донбасі, ми вже стовідсотково знаємо, що про жодні суди, про жодні гарантії незалежності і безсторонності в тамтешніх «судових процедурах» мова йти просто не може. Лише одна цифра – 100% людей, яких ми опитали, не мали жодного способу правового захисту, в них не було ні адвоката, ні людини, яка б прийшла і хоча б назвала себе адвокатом.

– Ірина Геращенко відповідальність за долю українських полонених покладає на Росію. Крім переговорів, заяв представників влади на високому міжнародному рівні, що ще може зробити українська сторона для звільнення українських полонених?

Основне, що ми вимагаємо – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей

– Я згодна з тим, що ці маріонеткові режими військової диктатури контролюються Російською Федерацією. Можна побачили тих, хто годує ці режими, скільки Росія витрачає кожного місяця на їх утримання, відповідно, хто віддає накази і що робиться з тими лідерами незаконних збройних формувань, які виходять з цієї централізованої вертикалі, маю на увазі розправи над «Бетменом» та іншими одіозними персонажами. Мені здається, що Україна має докладати зусиль для консолідації і для укріплення позицій міжнародних партнерів у тиску на Російську Федерацію. Основне, що зараз ми як правозахисні організації вимагаємо і від України, і від Франції, і від Німеччини, і, зрозуміло, від Російської Федерації як учасників нормандського формату – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей. Ми говоримо про те, що це має бути виконано негайно. І жодним чином не залежати від проведення амністії або виборів, що роблять представники незаконних збройних формувань та Російська Федерація на переговорах. Якщо Франція та Німеччина займуть таку жорстку позицію, що ці люди можуть до завтра не дожити і тому ця умова має бути виконана негайно – у нас будуть якісь шанси на їх звільнення.

– Адвокат Надії Савченко Марк Фейгін написав, що не вірить у виправдувальний вирок суду щодо своєї підзахисної, однак, за його словами, Кремль може вийти із ситуації, видавши її Україні після вироку. Як Ви оцінюєте ймовірність обміну за результатами навіть таких формальних «судів»?

– Тут варто розвести дві речі. Коли ми говоримо про суди в Російській Федерації та коли ми говоримо про ілюзорні «суди» на території окремих районів Донецької і Луганської областей. За нашими дослідженнями, це взагалі «сіра зона». Якщо в Російській Федерації існують якісь симулякри: є установа з табличкою, на якій написано «суд», є людина, яка називає себе суддею, є якесь законодавство, яке порушується, але воно є, і є якийсь процес, хоча всі знають, що рішення вже винесено нагорі і ця людина в мантії нічого не вирішує, але по суті суд іде і можна навіть відвідати судові засідання. То в цій «сірій зоні» ніяких взагалі інституцій, які б мали натяк на захист прав людини, або норм, які можна було б застосувати, взагалі не існує.

Мінські домовленості ми не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань

​– Тобто дотримання навіть такої формальної процедури «суду» все одно, на Вашу думку, не допоможе обміну і звільненню цих людей, які утримуються в полоні?

– Тут найпростіший спосіб – це звільнення в рамках мінських домовленостей. Ми їх не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань. Звільнення заручників – це одне з нагальних гуманітарних питань.

Опубліковано 09.02.2016 на сайті “Радіо.Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27540841.html

Результаты поиска:

Гааґа наздоганяє Путіна

Грудень 3, 2016

Цього тижня офіс прокурора Міжнародного кримінального суду оприлюднив звіт, у якому прирівняв анексію Криму до міжнародного збройного конфлікту між Україною та Росією. Констатація цього факту відкриває шлях до розслідування в Гаазі воєнних злочинів та злочинів проти людяності на окупованому півострові й притягнення Москви до відповідальності. Не випадково, що відразу після оприлюднення звіту президент Росії Володимир Путін видав спеціальне розпорядження, в якому задекларував, що РФ не має наміру ставати учасником Римського статуту Міжнародного кримінального суду, хоча підписала цей документ у 2000 році.

Усупереч потоку яскравих заяв та відгуків, котрі поширилися в Україні, висновок прокурора Міжнародного кримінального суду не є остаточним вердиктом — це лише один із пунктів «Звіту про дії з попереднього розслідування за 2016 рік», оголошених на підготовчому етапі для самого провадження. До того ж МКС не кваліфікує акт аґресії Росії проти України як імовірний злочин для свого розслідування: згідно з цитатою зі звіту, це «контекст» для розслідування злочинів, котрі належать до юрисдикції суду — «вбивства і викрадення», «жорстке поводження», «арешти та судові процеси». Зрештою, суд наразі йде етапом вивчення матеріалів і ще не відкрив самого провадження. Тобто шлях Кремля до Гааґи буде не таким швидким, як багатьом би хотілося.

Голова правління Центру громадських свобод і координатор ініціативи «Євромайдан SOS» Олександра Матвійчук розповідає Z про те, яку правову силу має висновок прокурора МКС щодо воєнного конфлікту між Україною та Росією; про те, якими є перспективи, що суд таки почне розслідування не лише у справі Криму, а й щодо злочинів, скоєних проти учасників Революції гідності, та злочинів, учинених бойовиками на Донбасі; а також про ймовірність притягнення Путіна до відповідальності у Гаазі.

ДЛЯ РОСІЇ ЦЕ СЕРЙОЗНИЙ ДЗВІНОЧОК

– Олександро, яким є правовий статус документа, що його оприлюднив прокурор Міжнародного кримінального суду? В Україні окремі пункти звіту сприйняли з бурхливим схваленням, але наскільки він вагомий з погляду права?

– Це щорічна доповідь, котру прокурор Міжнародного кримінального суду готує для публічного звітування про стан розгляду справ, які перебувають на стадії попереднього вивчення. Тобто основне розслідування ще не почалося, а всі ці справи вивчаються на предмет відповідності юрисдикції суду. Справи можуть перебувати на цій попередній стадії роками. Тому треба ставитися до цього звіту як до документу із попередніми висновками. І йдеться, власне, не про висновки суду як міжнародно-кримінальної судової інстанції, а про позицію прокурора на цьому етапі. З іншого боку, ми в Україні мусимо ставитися до звіту як до вказівника, котрий вказує нам на докази, яких офісу прокурора бракує для того, щоб прийняти рішення про перехід на наступну стадію — до самого розслідування.

– Які правові наслідки того, що канцелярія прокурора прирівняла окупацію Криму до збройного міждержавного конфлікту? Чи міжнародні політичні або правові інстанції (для прикладу) можуть покликатися на цей звіт? Яким є предметний наслідок констатації конфлікту?

– Насамперед це має значення для самого суду і для внутрішніх процедур Міжнародного кримінального суду. Тепер суд вивчатиме, чи те, що відбувається у Криму в рамках міжнародного збройного конфлікту, підпадає під злочини, передбачені Римським статутом, і відповідає критеріям масштабності та систематичності характеру цих злочинів, щоб вони були визнані воєнними. Звичайно, це ще не остаточне рішення, тому що мають бути дотримані й інші умови.

Щодо використання цього звіту в риториці на рівні міжнародних інстанцій, то я переконана, що це матиме ефект. На тижні розглядалася резолюція щодо Криму на Третьому комітеті ООН, невдовзі вона розглядатиметься Генеральною асамблеєю ООН — і для багатьох країн констатація збройного конфлікту та серйозних порушень прав людини державою-окупантом буде одним із арґументів, котрий спонукатиме голосувати за цю резолюцію. Авторитет Міжнародного кримінального суду, хай би що говорила ображена Росія, є надзвичайно високим.

– Як Ви оцінюєте остаточну відмову Володимира Путіна від Римського статуту? Чи випадково, що заява Кремля пролунала наступного дня після оприлюднення звіту з Гааґи?

– Важко відмовитися від участі в структурі, членом якої ти не є. Але причини заяви Володимира Путіна про те, що вони і не будуть членами Міжнародного кримінального суду, зрозумілі. Висновки офісу прокурора вибивають з-під ніг російської пропаґанди підґрунтя для тверджень, начебто в Криму відбулося «мирне возз’єднання з батьківщиною». Адже це все ж таки міжнародний збройний конфлікт, і цей конфлікт вважатиметься чинним аж до моменту припинення окупації. Це оголосив не якийсь політичний орган, не конкретний політик — а представник міжнародного механізму правосуддя, навіть якщо поки що йдеться про формат попереднього звіту. Вага цього висновку — абсолютно інша, тому Росія відреагувала на нього роздратовано. Насправді для Росії це доволі серйозний дзвіночок.

– У прокурорському звіті анексія Криму ввійшла до розділу «Контекст ситуації», натомість у рубриці «Ймовірні злочини» перелічено правопорушення зовсім іншого кшталту: «утиски кримських татар», «вбивства і викрадення», «арешти та судові процеси» тощо. В Україні ж сподіваються, що міжнародний трибунал покарає російське керівництво саме за вторгнення до України. Чи анексія Криму належить до підслідності МКС?

– Юрисдикція суду, згідно з Римським статутом, поширюється «на найбільш серйозні злочини, котрі викликають тривогу всієї міжнародної спільноти». Якщо відкриємо Римський статут, то побачимо чотири злочини: геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності і злочин аґресії. Стаття про збройну аґресію, хоча й передбачена у Римському статуті, проте вона не вступила у силу. Для того, аби суд почав розглядати справи саме за цією статтею, треба, щоб країни-учасниці Міжнародного кримінального суду ратифікували Кампальські поправки 2010 року і визначили певну процедуру, якої наразі бракувало.

До речі, це викриває іншу проблему. Україна не матиме впливу на прийняття цього рішення, тому що вона так і не приєдналася до Міжнародного кримінального суду. Це якраз один із арґументів для України на користь того, щоб якомога швидше ратифікувати Римський статут, стати членом МКС та додати ще один голос за вступ у силу цих поправок. На жаль, Україна зайняла дуже дивну позицію й сидить на шпагаті: з одного боку, ми скерували дві декларації в Міжнародний кримінальний суд (за якими сьогодні він і розпочав попереднє вивчення ситуації), а з іншого боку — ми не є повноправними членами суду, не можемо голосувати, не маємо жодних прав, а маємо лише обов’язок співпрацювати із судом, до якого самі ж звернулися з проханням допомогти у розслідуванні.

– Коли Верховна Рада розглядала зміни до Конституції в частині правосуддя (у цих змінах передбачено, що Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, але не швидше ніж за три роки), то доповідачі пояснювали, що відтермінування пов’язане з потребою уникнути ризику притягнення до відповідальності учасників антитерористичної операції.

– Це свідчить про абсолютне нерозуміння принципів роботи Міжнародного кримінального суду. Суд уже почав вивчати матеріали, і якщо він побачить, що були вчинені злочини такого рівня, котрі підпадають під його юрисдикцію, то застереження Верховної Ради [з відкладеною імплементацією] ні на що не вплине.

Ми мусимо розуміти: не всі тяжкі злочини, скоєні на Донбасі, підпадають під юрисдикцію суду. До того ж Міжнародний кримінальний суд працює за принципом комплементарності. Він візьметься за розслідування справи лише тоді, якщо Україна сама не проведе розслідування і не встановить, що ж насправді відбулося. Підстава втрутитися для Міжнародного кримінального суду лише одна — якщо він отримує переконливі докази, що розслідування ведеться лише для «галочки» і країна нічого не робить для покарання винних. Якщо політики бояться, що участь Міжнародного кримінального суду у розслідуванні злочинів, які вчиняли представники українських збройних сил, нестиме для нас загрозу — то це додатковий стимул провести якісне розслідування і покарати винних.

Злочини, котрі мають місце на Донбасі, як правило, вчиняються руками рядових виконавців. Натомість Міжнародний кримінальний суд зосереджується не на рядових виконавцях, а на особах, котрі віддають накази або іншим чином уможливлюють їх вчинення. «Клієнти» суду — це президенти, прем’єр-міністри, командування, тобто ті top-officials, які з тисячі виконавців побудували смертоносну машину.

Міжнародний кримінальний суд, як це не парадоксально, створений для того, щоби бути непотрібним. Він висить, як дамоклів меч, над країною: суд не розслідує весь масив справ, а підштовхує. Якщо ти не хочеш, щоби втрутилося міжнародне правосуддя — виконуй покладені на тебе обов’язки.

Власне, ми мусимо ж усвідомлювати, що Російська Федерація розпочала війну для того, щоб зупинити Україну на шляху до демократичних перетворень. Виграти цю війну, використовуючи методи Росії, тим самим перетворюючись на Росію, — немає жодного сенсу. Бо тоді не ясно: за що ми боремося?.. Тому я переконана, що це дійсно обов’язок Української держави — якщо вчинено злочин проти громадянина, то слід провести ефективне розслідування і притягнути винних до відповідальності. Звичайно, із врахуванням передбаченого в ККУ поняття «крайньої необхідності», яка стає особливо актуальною під час воєнних дій.

– Але ж природа українського звернення до МКС зовсім інша. Ми не «розписуємося» у небажанні провадити розслідування, а шукаємо сильніший судовий інструмент, намагаємося створити додаткову леґітимність.

– Коли ми говоримо про злочини, які вчиняються російськими військовими на території Донбасу, або про злочини на території окупованого Криму, то тут, зрозуміло, Україна обмежена у можливостях провести розслідування і притягнути цих людей до відповідальності. Міжнародний кримінальний суд починає розслідувати справи, якщо держава не хоче або ж не може ефективно проводити розслідування сама. Невже ми, говорячи про анексію Криму або гібридну війну на Донбасі, можемо самотужки притягнути до відповідальності людей, які цю війну розпочали? Може, вони не своїми руками катували людей і кидали мирне населення до підвалів — але вони зробили все це жахіття реальністю. Ми знаємо, в якій країні сидять ці люди і які посади вони займають. Тому Україні нічого не залишається, як апелювати до міжнародного правосуддя.

– Олександро, Ви на початку нашої розмови говорили про те, що прокурорський звіт має дати нам «підказки», в який спосіб доповнити і посилити подання, — йдеться про злочини, скоєні проти учасників Євромайдану і під час війни на Донбасі. Деталізуйте, що маєте на увазі.

– У мене перед очима 189-й пункт звіту: «Канцелярія прокурора зазначає, що в рамках подій на Майдані Незалежності мали місце випадки серйозного порушення прав людини, і висловила готовність переглянути свій попередній аналіз в світлі нових свідчень». А що саме «переглянути»? Минулого року офіс у аналогічному звіті, в якому тоді фіґурували лише питання Євромайдану, констатував, що канцелярія дійсно ознайомилася з наданими матеріалами, але, згідно з [Римським] статутом, їй бракує доказів, які би дали можливість стверджувати, що напад на представників мирного населення дійсно був систематичним і мав масовий характер. Цю тезу треба ретранслювати таким чином: «Україно, якщо ти хочеш, щоби це попереднє рішення переглянули, тоді треба підготувати матеріали і подати до канцелярії прокурора, які б свідчили про системність і масштабність цього нападу».

Те саме по Донбасу. Зараз офіс продовжує вивчати, чи йдеться про міжнародний конфлікт чи неміжнародний конфлікт. На цьому етапі для Міжнародного кримінального суду важливо встановити факт підтримки російськими органами влади незаконних збройних формувань у формі постачання озброєнь, обладнання, персоналу, фінансів, довідатися, чи з Москви здійснювали управління операціями, чи надавали допомогу у плануванні воєнних дій. Ми знаємо, що так воно і є, але офіс прокурора не приймає рішення на основі здогадок, чуток або матеріалів засобів масової інформації, тому що це судова інстанція, котра працює на іншому рівні арґументації. Офіс прокурора на етапі попереднього вивчення справи досліджує переважно лише ті матеріали, котрі до нього надходять, а вже на наступному етапі здійснює самостійну роботу у формі розслідування. Тому для нашої держави це, знову ж, звучить так: «Україно, підготуй докази, котрі би вказували, що органи російської влади здійснюють контроль над незаконними збройними формуваннями, фінансують бойовиків, передають їм техніку і планують з ними воєнні операції тощо».

– Чому взагалі важливо з’ясовувати, чи конфлікт є міждержавним або неміждержавним? Хіба це має значення для того, щоб покарати якогось генерала абощо?

– Це має значення для встановлення винуватців, для розкручування ланцюга наказів до цих top-officials. Адже якщо конфлікт не є міжнародним, то це означає, що ланцюг наказів упреться в людей, котрі організовують ці злочини на місцях. А якщо ми говоримо про міжнародний конфлікт, це означає, що ланцюг наказів вийде за межі території держави, а далі — хтозна-куди… У нашому випадку ми точно знаємо, що він приведе у Кремль.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

Матеріал опубліковано 17.11.2016: http://zbruc.eu/node/58836

«Самостійна робота» для України: перед якими викликами постане держава у наступні 25 років?

Серпень 25, 2016

Шостий виклик: формування громадянського суспільства та євроінтеграція

Нещодавно вийшла доповідь Freedom House, згідно з якою, Україна з часів Незалежності перебуває у перехідному періоді формування громадянського суспільства, у так званій зоні турбулентності. Проте вона є одним з небагатьох виключень з-поміж пострадянських країн, яка демонструє чіткий тренд на демократичний вибір та цінності, притаманні європейським країнам, ідеться в дослідженні.

Українське суспільство в перспективі не лише інтегрується до Європи, а стане одним з ключових носіїв її цінностей, вважає голова правління «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук.

«Європа, як ми бачимо зараз, нездатна адекватно реагувати на кризи, на виклики, які ставить історичний час, намагається дати прості відповіді на складні запитання. До прикладу, конфлікт у Сирії – вирішити шляхом вдосконалення міграційного законодавства, не вирішуючи саму суть проблеми, – стверджує Матвійчук. – Україна тут демонструє зовсім інший підхід, бо українці – чи не єдиний народ, який під час Майдану продемонстрував, що за цінності, на яких побудоване європейське суспільство, готовий проливати кров і гинути під прапорами Європейського союзу. Тому тут ми могли б бути тією харизматичною громадянською нацією, яка принесла б до Європи дух цінностей, на яких сама Європа вона побудована».

Із повним текстом статті можна ознайомитись на сайті “Радіо Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27942036.html

Доповідь Голови правління ГО “Центр Громадянських свобод”

Серпень 25, 2016

“Щоб бути ефективними, мало проводити моніторинги і працювати з міжнародними організаціями. Потрібно виходити з правозахисного гетто і залучати до нашої роботи звичайних людей. Так це складно. Потрібно вчитися бути зрозумілими звичайним людям, пояснювати їм чому права людини для них важливо, продумувати що і як вони можуть робити, відходити від традиційних і шукати нові інструменти. Але розвивати демократичне законодавство та практики в країні неможливо без громадян, здатних захищати свої права та інтереси” -Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод

Подумайте двічі: правозахисниця назвала необхідні дії після затримання Панова в Криму

Серпень 12, 2016

Правозахисниця Олександра Матвійчук пояснила, як варто діяти Україні після затримання “диверсанта” Євгенія Панова в Криму, а також те, які кроки необхідно зробити родині українця.

Про це йдеться у блозі Матвійчук на “Обозревателе“.

Правозахисниця наголосила, що, незалежно від того, як Панов потрапив до Криму, спочатку треба убезпечити людину від поширеної серед російських “правоохоронців” практики тортур для отримання “свідчень”.

“Родині невідкладно треба знайти надійного захисника з російським адвокатським свідоцтвом, який вимагав би зустрічі з Євгеном Пановим. Досить імовірно, що прямо зараз у Криму перебувають російські адвокати, відомі своєю роботою в захисті ув’язнених із політичних мотивів”, – зазначила Матвійчук.

Вона наголосила, що МЗС України повинен призначити в консульстві в Росії відповідального за захист громадян України у тимчасово окупованому Криму, щоб до арештованих на цій території мав доступ представник української держави.

“Незважаючи на те, що Росія послідовно відмовляє в доступі до окупованної території, моніторингова місія ООН із прав людини та спеціальна моніторингова місії ОБСЄ в Україні, які наділені мандатом на роботу в Криму, повинні відвідати Євгенія Панова в СІЗО, а також інших затриманих із “групи українських диверсантів”, – написала Матвійчук.

Вона додала, що європарламентаріїям із групи друзів України варто надіслати офіційні запити на ФСБ у Криму, вимагаючи інформацію про стан здоров’я заарештованого, а також умови утримання, доступ медиків, адвокатів.

“Загалом, ще раз нагадую, треба двічі подумати перед тим, як їздити в окупований Криму і в Росію”, – наголосила Матвійчук.

Як повідомляв “Обозреватель”, 10 серпня ФСБ Росії заявила прозапобігання в окупованому Криму “терористичним актам”, що нібито підготовлені Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України.

За інформацією російської сторони, одним із затриманих “українських диверсантів” виявився житель міста Енергодар Євген Панов, якого окупанти звинуватили в організації терактів у Криму.

Знайомі і колеги Панова заперечують те, що він міг бути диверсантом-розвідником, оскільки не мав достатньої фізичної підготовки.

11 серпня в окупованому Сімферополі так званий Київський районний суд заарештував Панова на два місяці.

Пізніше ЗМІ дізналися, що інкримінують Панову.

Інформація розміщена на сайті “Обозреватель” 11.08.2016: http://ukr.obozrevatel.com/politics/56024-podumajte-dvichi-pravozahisnitsya-nazvala-neobhidni-dii-pislya-zatrimannya-panova-v-krimu.htm

Олександра Матвійчук: маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Липень 30, 2016

Відома українська правозахисниця Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод (організації-засновниці Групи громадського спостереження “ОЗОН”) координаторка Євромайдан SOS, поділилася ізГромадським Простором враженнями від суспільства постМайдану, розповіла, звідки шукати сили, аби продовжувати боротися за гідність, свободу та права людини, а також запросила до групи громадського спостереження “ОЗОН”.

Довідково: Група громадського спостереження “ОЗОН” – добровільне об’єднання активних громадян – передусім, громадських активістів, юристів, журналістів, які усвідомлюють важливість якісного громадського контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів.

Громадський простір: Олександро, розкажи, будь ласка, як виникла ініціатива «ОЗОН», з чого вона почалась?

коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей

Олександра: Група громадського спостереження «ОЗОН» – це спроба інституалізувати в Україні систему громадського контролю. Що означають ці кілька складних слів? Це означає, що ми амбітно поставили собі за мету створити такий механізм, до якого може доєднатися будь-яка людина, незалежно від її досвіду, спеціалізації, фаху, наявності чи відсутності громадського бекграунду, для того, щоб контролювати дії влади. Це дуже важливо, тому що, з одного боку, коли громадськість контролює дії влади, вона допомагає покращувати роботу певних державних органів, наприклад, поліції, судів, місцевої влади. А з іншого – коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей, який у нас в країні перевернутий з ніг на голову. Тобто люди починають ставитися до влади як до найманого менеджера, змінювати цей сакральний підхід, ніби влада – це щось освячене, дане нам вище, і привчають до цього владу. Коли ми започатковували групу громадського спостереження «ОЗОН» на початку 2013 року, то використовували моделі роботи схожі з тими, які започаткували російські правозахисники. Ми хотіли, щоб контролювати владу в Україні стало модним: людина встала вранці, почистила зуби, поснідала, пішла на роботу, ввечері щось зробила, а потім певну кількість часу приділила громадському контролю.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Загалом, Вашу ідею можна назвати суголосною ідеям Майдану, тобто це те, що могло би стати одним із інструментів після нього. Чи багато долучилось до Вас активістів після Майдану?   

Олександра: Звичайно, під час Майдану до групи громадського спостереження «ОЗОН» було надзвичайно велике долучення людей. До Майдану озонівці моніторили дії поліції під час мирних зібрань. Я пам’ятаю, що під час заходу і заборони мирного зібрання під Межигір’ям, резиденцією колишнього президента Віктора Януковича, ми листувались декілька місяців з усіма силовими органами, щоб з’ясувати, хто ж були ті невідомі люди в чорному без розпізнавальних знаків, без будь-яких шевронів, які оточили учасників мирного зібрання колом, потім забрали кількох в автобус, заарештували і не представлялись, не відповідали на питання спостерігачів. Вже дійшло до абсурду, ми говорили: «Слухайте, це ж резиденція Президента, а там невідомі люди в чорному ходять, хто це?» – виявилось пізніше, то був «Беркут». Тобто до Майдану ми вже мали напрацьований досвід і бачили системні порушення, які здійснює поліція, суди та інші представники державної, місцевої влади стосовно мирних зібрань. А під час Євромайдану «ОЗОН» розширився ще на один спектр діяльності – це суди. Ви пам’ятаєте, що почалися масові затримання, і людей після побиття везли не в медичну частину, а в суд, не повідомляючи адвокатів і рідних. Озонівці чергували в судах, тому що суди йшли нон-стоп – о першій, третій годині ночі, о п’ятій ранку, ніколи не знаєш, куди кого привезуть. Власне, тоді до нас пішов величезний потік людей, які сказали, що вони готові здійснювати моніторинг. Насправді, як я пояснювала на початку, модель «ОЗОН» – це модель для будь-якої людини, яка пройде інструктаж, не обов’язково бути юристом або знати на пам’ять Конвенцію з прав людини. Досвід Майдану засвідчив, що зрозуміти, що є порушення прав на справедливий суд, може і звичайна людина по тому, що не допускають адвоката, що в клітці побита людина навіть не сидить, а лежить від побиття, а суд виносить рішення про запобіжний захід – цього достатньо, щоб побачити основні порушення права на справедливий суд. Зараз, після Євромайдану, ми розширюємось на діяльність органів місцевого самоврядування, але не відслідковуємо ефективність їхньої роботи або певні корупційні речі, а дивимось на їхню доступність, на скільки виконуються норми доступу до інформації, оскільки право на доступ до інформації – це також важливе право людини.

Громадський простір: Назва «ОЗОН» – це якась символіка чи абревіатура, що означає «ОЗОН»?

як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства

Олександра: Насправді, я говорила, що ми створювали «ОЗОН» за прототипом російських колег, у них називається «ОГОН», у Білорусі, до речі, «ОГРАНА» – це все абревіатури, вони розшифровуються. Наприклад, «ОГОН» – Объединенная Группа Общественного Наблюдения. У нас це не абревіатура. Коли ми намагались зробити абревіатуру, у нас вийшов ВАГОН, і ми вирішили, що це не дуже цікаво. Після тривалих дискусій ми зупинились на назві «ОЗОН», тому що подумали, що тут є певна символіка: як озоновий шар огортає Землю і захищає її від шкідливого випромінювання, так і громадський контроль здійснює теж саме для будь-якого демократичного суспільства. Тому що люди, які не контролюють владу, навіть якщо вона приходить з німбом на голові, неминуче зіштовхнуться з ситуацією, що німб відпаде, і у влади виростуть роги.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Які основні, найактуальніші порушення Ви зараз спостерігаєте?

Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати

Олександра: Якщо говорити по темі мирних зібрань, то одне з основних порушень стосовно дій поліції – це невміння виконувати позитивний обов’язок із захисту свободи мирних зібрань. Що я маю на увазі? Слава Богу, вже менше випадків, коли ми бачимо застосування необґрунтованого насилля зі сторони поліції до учасників мирних зібрань, але цього недостатньо. Треба захистити учасників від інших людей, які намагаються перешкодити мирним зібранням і реалізації їхньої свободи, треба захистити людей від певних провокацій. Ми живемо в час, коли йде війна, розпочата Російською Федерацією, тому може бути все що завгодно, навіть в нібито невоєнному Києві. Яскравий приклад – це було 31 серпня 2015 року, коли під парламентом відбувалось одночасно кілька мирних зібрань: частина людей вийшли, щоб голосувати проти внесення змін до Конституції щодо особливого статусу Донбасу, хтось вийшов за легалізацію зброї, хтось ще за щось – там було одномоментно кілька мирних зібрань і близько 400 людей. Правопорядок, за нашими підрахунками, забезпечували теж близько 400 представників поліції – це ті, які були там по периметру, і ще, зазвичай, вони ставлять додаткові загони, які швидко можуть в разі чогось підійти. Ми були свідками того, як агресивні дії почали здійснювати кілька десятків людей. Тобто робота поліції в даному випадку – це виконання простої поліцейської операції – виїмка, відрізання людей, які агресивно налаштовані, від інших учасників протесту, які мирно його здійснюють, і далі вже зрозумілі поліцейські процедури. Цього не було зроблено, і ми бачимо, до чого це призвело: полетіла граната, четверо людей загинуло, 178, здається, було поранено. Вже після цього 18 людей було заарештовано з великими порушеннями – про це окремо. Це проблема. Держава починає розуміти, що вона не має права перешкоджати проведенню мирних зібрань, але ще вона повинна вчитись їх захищати.

Громадський простір: Ваша ініціатива суто київська, чи Ви працюєте так само з регіонами?

Олександра: Ми тісно працюємо з регіонами. Минулого року ми провели кілька навчань в різних регіонах: Дніпропетровськ, Суми, Одеса, Львів. Ми передаємо цю методику, адже нею можна користуватись і самостійно. Будь-яка громадська організація, більше того, будь-яка людина, для своїх власних потреб або як хобі може прийти на судове засідання, яке її цікавить, проаналізувати його, або подивитись, як поліцейський на вулиці поводиться. Звичайно, для тих, кому цікаво це робити разом з нами, ми запрошуємо доєднатись до групи громадського спостереження «ОЗОН».

Дивіться також:  Принципи громадського моніторингу за мирними зібраннями (ВІДЕО)

Громадський простір:  Твоє враження від постмайданного суспільства: зараз в країні відбуваються реформи, ти відчуваєш якісь зміни, чи є вони в повітрі, в атмосфері, в озоні?

Я бачу багато носіїв змін

Олександра: Я бачу багато носіїв змін. Наше прекрасне майбутнє тільки окреслено в далечині, але держава будується нині, як сказали наші попередники. Я бачу чітко, що і під час Майдану, і після – це був драматичний час, який дозволив людям розкрити свої найкращі якості і став стимулом для активізації сотень тисяч людей. Я, чесно, із захопленням завжди про це розповідаю, тому що бачу, як на моїх очах створюються і працюють вже роками горизонтальні ініціативи – це звичайні люди, які об’єднались і які, по суті, виконують державницькі функції: допомагають армії, годують і влаштовують переселенців, створюють центри аеророзвідки, документують воєнні злочини і представляють докази російської агресії на міжнародному рівні. Це, насправді, фантастично, це називається енергією Майдану, і це те, що дає мені надію, що Україна вийде з цього зачарованого кола, по якому ми вже багато років ходимо і яке називається «країна в транзитному періоді», зможемо зробити якісний стрибок і вийти з цієї ями. Насправді, надії на політичну еліту у мене не досить великі. Після Майдану перезавантаження політичних еліт не відбулось: владу отримала опозиція, яка в рази краща, звичайно, ніж режим Януковича, але має багато схожих хвороб і тенденцій. Тому надія в мене тільки на громадянське суспільство, яке змусить навіть нинішню владу рухатись в напрямку демократичних перетворень.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Третій сектор, який ми знаємо до Майдану і після Майдану – його обличчя вже змінилося…  Але як зберегти цю енергію Майдану, бо чуємо час від часу і про втому, і про виснаження, розчарування, тощо?

Олександра: Звичайно, це питання ми також ставимо перед собою, саме тому у нашої організації є кілька відповідей, а у кожної громадської організації, насправді, можуть бути свої. Одна з відповідей – це група громадського спостереження «ОЗОН» – це не постійна робота, це може бути періодична діяльність, яка залежить від тебе. Ми кидаємо в розсилку ті чи інші події в різних містах і говоримо людям: «Кому цікаво долучитися, долучайтесь». Ми проводимо кілька кампаній. Одна з найвідоміших, яку веде Євромайдан SOS – це кампанія «Let My People Go» на захист людей, ув’язнених за політичними мотивами. Загалом, дуже важливо, щоб люди продовжували щось робити, щоб вони досягали якихось маленьких результатів. Наприклад, маленьким результатом може бути навіть відповідь від політв’язня про те, що він отримав кілька сотень листівок і просто вражений. Люди, які це організовували, відчувають, що зробили щось конкретне: вони подарували сили цій людині, щоб вона більш стійко переносила неволю. Ми всі переконані, що рано чи пізно їх відпустять, але до цього моменту треба зберегти сили, бо ніколи не знаєш, коли саме це буде. Зберегти енергію Євромайдану і розширити її – це, насправді, дуже важливе завдання. За соціологічними опитуваннями – я була здивована – ось цей вибух енергії Євромайдану значною мірою, як пояснювала Ірина Бекешкіна, пов’язаний з тим, що активні стали ще більш активними. Зрозуміло, що так – на надриві, довго працювати не можна. Ми так працюємо вже другий рік, і це дійсно складно. Нам треба розширювати наше коло, нам треба витрачати зараз час не на те, щоб робити щось самим, а щоб залучити нових людей до того, що ми робимо, тоді ми будемо більш успішними.

Громадський простір: Зараз особливо актуально, мені здається, говорити і про національну ідею. Ми проводимо декомунізацію, процеси очищення від ганебного минулого, але на чому будувати теперішнє, на яких цінностях будувати майбутнє?

можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини

Олександра: Це питання, на яке, мені здається, Євромайдан частково дав відповідь. Адже коли ми бачимо результати соціологічних опитувань про те, чому відбулись наймасовіші протести, наприклад, 1 грудня 2013 року – люди вийшли вже не тому, що раптово призупинили євроінтеграцію, – що для мене, наприклад, означало зближення з Москвою і було абсолютно неприйнятним, оскільки я давно працюю в регіоні пострадянських держав і бачу, що відбувається на теренах Росії, – люди вийшли, тому що вони хотіли жити в країні, в якій поліція не б’є студентів – це суто правозахисний лозунг. Люди вийшли, тому що вони відчували гідність, люди вийшли, бо хотіли заявити про те, що вони вільні і не бояться. Такий доволі драматичний момент: я довго не могла зрозуміти, чому люди, коли почався розстріл, піднімались вгору по Інститутській. Я розпитувала людей, які вижили. Ну, для мене зрозуміло, як це відбувалось тактично: побігли кордони міліції, люди почали автоматично займати простір. Але один чоловік, – це було в документальному фільмі, який ми презентували за результатами розповідей, – сказав таку річ, яка мене здивувала: «Люди хотіли подивитись, хто в них стріляє». Далі я говорила з однією близькою людиною, ми обговорювали цей момент, і він мені сказав: «Уяви собі, якщо б в Казахстані люди вийшли і їх почали розстрілювати, що б вони зробили?»Я сказала: «Розбіглися б», – це логічно. «Уяви собі, що було б в Москві, якби люди вийшли, і по них почали стріляти, що б вони робили?» – «Розбіглись би, бо перший інстинкт, базовий – зберегти життя». І я думаю: «Яке треба мати відчуття свободи для того, щоб не боятись іти вгору, щоб подивитись, хто в тебе стріляє?» – це щось поза межами будь-яких інстинктів самозбереження. Тому я переконана, що можна говорити про різні моделі, але засадничими мають бути людська гідність, свобода і права людини.

Олександра Матвійчук

Громадський простір: Можливо, наостанок окремий меседж від твого серця – що би нам допомогло все ж таки зберегти цю енергію, не здаватись, не падати від втоми і продовжувати йти?

ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Олександра: Знаєте, завжди допомагає… Я спеціально розкажу цю історію, для того щоб знизити емоційність своїх попередніх відповідей: завжди допомагає порівняння з тим, кому гірше. Коли ти дивишся, в яких умовах працюють інші люди… Ну, добре, дехто не знає, як працюють правозахисники в Російській Федерації або Білорусі – поїдьте на звільнені території Донбасу, подивіться і запитайте у місцевих активістів, що їх тримає, що вони вже другий рік продовжують боротись як проти байдужості національної влади, так і проти місцевої кон’юнктури. Це завжди допомагає трошки отверезіти і зрозуміти, що, насправді, все в твоїх руках, у тебе набагато більше можливостей, набагато більше інструментів, і ти дійсно можеш щось зробити. Перепрошую, ми зараз не в криївках сидимо і маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети, вирватися з цього кола і все-таки планомірно будувати демократичну країну. Насправді, моя єдина порада – не здаватися та вірити в себе. У Вацлава Гавела був блискучий вислів, суть якого полягає в тому, що надія – це не впевненість, що все буде гарно, але  розуміння того, що всі твої зусилля мають сенс.

Розмову вела Любов Єремічева,
Робота над текстом Ірини Гузій

Українофобія в Криму. На що робить ставку Кремль

Червень 24, 2016
Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит”

Реінтеграція Криму – це не тільки повернення території. Ключовий елемент стратегії – люди. І Росія це добре розуміє, тому докладає зусиль, аби нам не було кого повертати: виховує українофобію через телевізор, змінює демографічний склад населення, що само по собі є воєнним злочином. І до всього – методично знищує незалежне громадянське суспільство, яке мало б стати одним із ключових чинників реінтеграції. Зберегти його хоч у якомусь вигляді – наше завдання.

Вже більше двох років ми ведемо моніторинг політичних переслідувань в окупованому Криму. Арсенал репресій доволі широкий: людей арештовують, у їх будинках проводять  обшуки, забороняють проведення мирних зібрань, фабрикують кримінальні та адміністративні справи. Окупаційна влада не гребує викраденням, залякуваннями, побиттям та катуваннями. Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчати.

У ситуації, коли прямо вплинути на ситуацію досить важко, а міжнародна спільнота обмежується тільки гнівними резолюціями, простих шляхів збереження залишків громадянського суспільства на півострові просто не існує. Водночас, є кілька напрямів роботи.

По-перше, треба долати інформаційну ізоляцію Криму. Люди на півострові повинні мати можливість отримувати іншу від прокремлівської інформацію доступною для них мовою. Паралельно мають бути надані інструкції щодо того, як обійти блокування сайтів, якщо мова йде мовлення в інтернеті. Різні питання Криму мають бути в топі політичного порядку денного, про них має писати українська преса. Слід розвивати зв’язки із релігійними, професійними, культурними спільнотами на теми, які становлять предмет їхнього інтересу. Людям, які зберегли українське громадянство, слід максимально спростити адміністративні процедури методами онлайн-врядування.

Росія послідовно витісняє активних людей із території півострову або змушує їх замовчатиПо-друге, кримська молодь повинна мати доступ на пільгових умовах до освіти на материковій Україні. Навчальні заклади різного рівня повинні запровадити дистанційні програми, орієнтовані на Крим. Потрібно збільшити кількість спеціалізованих навчальних закладів, на зразок переміщеного до Києва Таврійського університету, які б враховувати різницю в шкільних програмах України та Росії. Їх слід розглядати в якості комунікаторів із Кримом, адже у студентів залишаються друзі та родини на півострові, а також як базу для формування кримської еліти. Навчатися в цих закладах має бути престижно.

По-третє, Україна має навчитися захищати людей, які лишилися сам-на-сам з окупантами. Потрібно визначитися із рамками роботи для російських правозахисників у Криму, які можуть підключитися до практичного захисту переслідуваних людей на місці. Кейси людей, переслідуваних путінським режимом, мають постійно звучати на рівні міжнародних організацій. Причетні до цих переслідувань повинні розширювати список персональних санкцій. Органи державної влади мають провадити ефективне розслідування та збирати належні докази по цим фактам. Також потрібно розробити програму підтримки таких людей на території материкової України.

Загалом, відсутність продуманої політики до окупованого Криму може суттєво ускладнити у реінтеграцію цих територій у майбутньому. Україні потрібно перекласти на мову практичних дій слова Олега Сенцова “моя страна меня не бросит” і посилати чіткий сигнал людям, що вона за них бореться.

Матеріал розміщений на сайті “Новое время” 24.06.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/ukrajinofobija-v-krimu-na-shcho-robit-stavku-kreml-155418.html

Заборона Меджлісу загрожує переслідуванням будь-якому кримчанину

Квітень 26, 2016

Заборона діяльності Меджлісу кримськотатарського народу може вплинути на всіх кримчан, а не лише на кримських татар. Про це у вечірньому ефірі Радіо Крим.Реалії повідомила глава правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

«Це дамоклів меч, який зараз буде висіти над кожною людиною, не обов’язково навіть кримським татарином. Що я маю на увазі? Тепер обкатані на Кавказі інструменти, такий конвеєр репресій, можна буде запросто використовувати в Криму. Будь-яку людину можна звинуватити в тому, що він співпрацює з «екстремістською організацією» Меджліс. Для цього абсолютно не потрібно жодних доказів», – сказала Матвійчук.

Правозахисниця додала, що «вражає швидкість», із якою підконтрольний Кремлю суд Криму заборонив діяльність Меджлісу кримськотатарського народу.

 Підконтрольний Росії Верховний суд Криму 26 квітня виніс позитивне рішення за позовом про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на території півострова. Це рішення може бути оскаржене протягом місяця.

Відповідач у цій справі – перший заступник голови Меджлісу кримських татар Наріман Джелял – заявив, що члени Меджлісу подаватимуть апеляцію.

Напередодні на засіданні суд долучив до справи рішення Наталії Поклонської про припинення роботи Меджлісу.

18 квітня Мін’юст Росії вніс Меджліс кримськотатарського народу до переліку громадських і релігійних об’єднань, діяльність яких у цій країні зупинена «у зв’язку зі здійсненням ними екстремістської діяльності». Цей крок засудили Україна, низка міжнародних організацій і правозахисників.

Прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що питання про заборону діяльності Меджлісу кримських татар на півострові є «внутрішніми російськими питанням» і Росія не має наміру прислухатись до «рекомендацій» ззовні.

Верховна Рада України офіційно оголосила 20 лютого 2014 року початком тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією. 7 жовтня 2015 року президент України Петро Порошенко підписав відповідний закон. Міжнародні організації визнали окупацію і анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили низку економічних санкцій. Росія заперечує окупацію півострова і називає це «відновленням історичної справедливості».

http://ua.krymr.com/a/news/27699939.html

Як Україні не стати Росією

Березень 28, 2016

Ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс
У ці місяці ми згадуємо цілий ряд важких для нас дат. Це брутальний розстріл Небесної сотні, цинічна окупація та анексія Криму, початок кривавої війни в Донбасі. Це біль конкретних людей, які стоять у кожного з нас перед очима.

Сьогодні, можливо, навіть трохи важче, адже ми вже другий рік поспіль кожного дня вимушені битися одразу на трьох фронтах: боротися із владою за проведення реальних демократичних змін в країні; боротися із російською агресією, яка вже вкотре намагається позбавити нас свободи; та боротися із самим собою, щоб у цей драматичний час не забути про людську гідність і лишитися людиною. Це справді дуже складно.

Однак тепер ми на власному досвіді знаємо, що доля не посилає нічого такого, чого б ми не в силах були побороти. Зараз, як перед кожним із нас окремо, так і перед усім громадянським суспільством в цілому, стоять цілком конкретні виклики.

По-перше, відстояти країну у російській агресії і не перетворитися самим на Росію.

Україна знаходиться у стані війни, тож у суспільстві природньо зростає толерантність до насилля, а влада обмежує права людини. Проте варто пам’ятати, що усі обмеження прав людини мусять бути пропорційними і рухати нами має любов, а не ненависть.

У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність
Іноді доводиться чути, мовляв, війна усе спише. Ні, навпаки, під час війни ми маємо ще більш ретельніше вивіряти кожне слово та кожну дію на відповідність цінностям, за які боремося. Сам шлях досягнення мети теж багато чому важить. Адже ми відстоюємо своє право бути іншими, ніж авторитарна Росія. Інакше боротьба просто втрачає будь-який сенс.

По-друге, добитися від влади демократичних реформ і самим не стати частиною старої системи.

Зараз країною керує «нова влада», яка, насправді, не така вже й нова. Це досить старі за своїми підходами політичні сили. Вони дещо розбавлені привабливими обличчями, серед яких також є люди з громадського сектору. Влада почала запрошувати до різноманітних рад реформ та у дечому вимушено прислухатися до нашої думки. Виникла ілюзія, що громадянське суспільство назавжди отримало потужний вплив на вироблення політики у країні. Але давайте подивимося не на здобуті нами успіхи, а на реальний результат реформ за два роки, і згадаємо, як швидко були знищені усі позитивні здобутки після приходу до влади Януковича.

Тому належить непоступливо вимагати кардинальних реформ, які матимуть незворотні наслідки. І лишити компроміси прерогативою політичних сил. У громадянського суспільства має бути тільки одна позиція – чесність.

По-третє, розвиватися дуже швидко і не втрачати зв’язок із людьми та суспільством.

Соціологія говорить, що зростає розчарування. Це зрозуміло, адже люди дуже збідніли, багато чого втратили і схильні усе спрощувати. Однак таким чином ми можемо потенційно дійти до утвердження асоціативного ряду: Майдан – війна – розруха. Якраз на це і працюють наші недруги. Ми усі розуміємо, що у нас мало часу, тому відволікатися від роботи, бодай на секунду, – велика розкіш. Ми ніколи не будемо успішними, якщо нас не будуть підтримувати звичайні люди, які б підпирали плечима суспільні інституції. Для цього варто говорити та переконувати різних громадян, промовляти до них простою мовою та пропонувати зрозумілі способи залучення до громадської роботи.

Подолання цих викликів – наша з вами відповідальність, як людей, які в усьому покладаються на власні сили. І я дивлюся в майбутнє оптимістично, хоча і не вважаю його легким. Нам справді пощастило. Принаймні, ми маємо реальний шанс та кілька «секунд історичного часу» аби побудувати нашу країну такою, про яку мріяли, боролися та вмирали наші попередники.

Опубліковано на сайті “Новое время” 25.03.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/matviychuk/jak-ukrajini-ne-stati-rosijeju-105674.html

Міжнародний гібридний трибунал як відповідь на тотальну безкарність

Березень 17, 2016

Сьогодні правозахисні організації працюють у світлі викликів, які переживає Україна. Мова йде і про жертв організованого режимом Віктора Януковича нападу на мирних учасників Євромайдану, і про наслідки збройної агресії Російської Федерації, що розпочала окупацію Криму та війну на Донбасі.

Ці екзистенційні виклики є новими для нашої країни, але далеко не унікальними для світу. Існує напрацьований досвід інших країн, які у свій час теж опинялися у ситуації, коли недореформовані органи влади не можуть впоратись із величезним масивом злочинів.

Правозахисники давно закликають владу ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду, що дасть можливість передати розслідування на окупованих територіях у руки міжнародного правосуддя. Ще одним варіантом, який можна впроваджувати паралельно, є залучення міжнародного елементу до національної правової системи через формування міжнародних гібридних трибуналів.

Насправді, такий варіант має цілий ряд вагомих переваг для України:

  1. Гнучкість моделювання, що проявляється у врахуванні національної правової системи та правової культури при створенні трибуналу, що дозволить уникнути загроз, які зумовлені специфікою українського контексту.
  2. Демонстративний ефект, що досягається розташуванням трибуналу в Україні, і робить процес видимим для суспільства та зручним для людей, які стали жертвами порушень.
  3. Розвиток спроможностей національної судової системи через позитивний вплив міжнародного механізму на систему українського правосуддя в цілому.
  4. Розширення можливостей примусу через співпрацю інших країн із трибуналом, що може мати вияв, наприклад, у вигляді практичної допомоги слідству.
  5. Легітимність в очах суспільства, що особливо важливо в умовах катастрофічно низької довіри до національних правоохоронних та судових органів. Багато жертв тортур на сході після звільнення навіть не звертаються до органів влади, бо просто не вірять у їх спроможність.

Яку б модель трибуналу ми не обрали, вона має ґрунтуватись на кількох підходах.

Насамперед, це мандат та його легітимація. Правозахисні організації цікавлять в першу чергу міжнародні злочини, але в Україні ще “провисає” боротьба з корупцією. Потрібно чітко визначити співвідношення цього механізму із Міжнародним кримінальним судом, який вже почав вивчення ситуації на Донбасі. Як програму максимум можна ставити собі за мету створення трибуналу на основі спеціальної угоди із ООН, що дозволить заручитися підтримкою всього міжнародного співтовариства.

Наступний підхід – це автономність. Дуже важливо, щоб трибунал, незалежно від обраної моделі був повністю незалежний від політичної волі держави, та убезпечений від негативного впливу при можливій зміні влади. Аби не повторювалася ситуація, яка зараз відбувається із Національним антикорупційним бюро (НАБУ). Так, 13 січня 2016 року президент України вніс зміни в Кримінальний процесуальний кодекс і тепер, розпочаті після Майдану провадження проти топ-корупціонерів не передаються НАБУ, а продовжуватимуться розслідуватись Генпрокуратурою.

Належить звертати увагу на спеціальний порядок добору суддів й персоналу. Правильно говорити про необхідність залучення міжнародних суддів. Але варто звернути увагу, що мусять бути чіткі правила та  критерії для відбору та призначення й українських суддів, слідчих та експертів.

Важливим підходом є замкнутість циклу. При створенні гібридного трибуналу Україні було б доречно передбачити у цьому суді спеціальний відділ прокуратури, який був би незалежним від національних органів розслідування та самостійно здійснював збір та аналіз  доказів, кваліфікацію діянь тощо.

Часовість як підхід змушує наперед визначити усі питання, які можуть виникнути після завершення роботи такого трибуналу. Наприклад, де будуть зберігатися архіви, якщо цей механізм тимчасовий.

Також дуже важливим підходом є спеціальний порядок фінансування. Це одна із основних гарантій незалежності трибуналу. Створення та функціонування такого механізму коштує досить дорого. Україна буде змушена залучати кошти донорів, в якості яких, як правило, виступають держави. А відтак обов’язково треба буде залучати ці держави до постійного контролю й аудиту над ефективністю їх витрачання.

Таким чином, аби у повній мірі використати можливості міжнародного правосуддя для подолання проблеми безкарності, насамперед необхідно внести зміни до Конституції України й прибрати з перехідних положень Конституції норму про те, що ратифікація Римського статуту відкладається на три роки.

Належить передбачити в перехідних положеннях Конституції можливість для створення конкретної моделі міжнародного гібридного трибуналу, яка має бути визначена в результаті широкої суспільної дискусії.

Також важливо гармонізувати національне законодавство, у першу чергу, Кримінальний кодекс України, із міжнародним гуманітарним правом. Платформа “Правозахисний Порядок Денний” вже розробила законопроект, який усуває основні його недоліки.

Це те, що влада має зробити у будь-якому разі, незалежно від того, на скільки затягнеться процес створення міжнародного гібридного трибуналу.

Ми чекаємо від вищих посадових осіб, від народних депутатів, від представників уряду підтримки цієї ідеї та політичної волі для її просування. Інакше це так і залишиться “нереалізованою можливістю”, що для держави, яка має за обов’язок захищати своїх громадян, в умовах гібридної війни є невиправданою розкішшю.

Виступ правозахисниці Олександри Матвійчук (Центр Громадянських Свобод) під час круглого столу “Зміцнення довіри до правосуддя у справах про корупційні, воєнні злочини і злочини проти людяності через залучення міжнародних суддів, обвинувачів і слідчих: іноземний досвід і українські потреби”

«Права людини «випали» з мінського процесу», — Олександра Матвійчук

Березень 1, 2016

На початку першої години програми спілкуємося з головою правління «Центру громадянських свобод», координаторкою ініціативи «Євромайдан-SOS» Олександрою Матвійчук, яка отримала у Відні міжнародну премію в галузі правозахисної діяльності «Democracy Defender Award-2016».

Василь Шандро: Пані Олександра отримала важливу міжнародну нагороду у галузі правозахисної діяльності. Розкажіть трохи про нагороду.

Олександра Матвійчук: Це нагорода, яка була ініційована 17-ма делегаціями демократичних країн в ОБСЄ. Вона присуджується за винятковий вклад у просування демократії і захист прав людини. У правозахисній сфері нагороду дають в двох випадках: якщо людина знаходиться в скруті, наприклад її ув’язнили за правозахисну діяльність (наприклад білоруський правозахисник Алесь Беляцкий); у моєму варіанті має місце другий випадок: коли нагороду дають представнику країни, яка проходить через бурхливі трансформації, народ цієї країни бореться за встановлення демократії, за те, щоб, як в нашому випадку, гасло: “Права людини понад усе” запрацювало.

Тетяна Трощинська: І, напевно, це ще майданчик для того, щоб людина, яка отримала нагороду, могла говорити зі світом.

Олександра Матвійчук: Я використала цей майданчик, аби говорити про ті нагальні проблеми, які відбуваються у нашій країні. Звичайно, я говорила про Крим. Лише за останні 2 тижні ми стали свідками арештів ще 4 людей, прокурорського позову до суду про заборону Меджлісу. Взагалі ситуація зараз у Криму така, що активісти сплять одягненими, знаючи, що по них можуть прийти з обшуками.

Попри те, що ОБСЄ консенсусна організація, нагально потрібно організувати постійну міжнародну присутність в Криму, які зможуть мати охолоджувальний ефект на порушення людських прав.

Василь Шандро: Ви повернулись з Відня, де отримували нагороду, про що говорили з колегами. Що у вас запитували?

Олександра Матвійчук: Питали про Мінські домовленості. Чому дотримання прав людини «випали» з процесу домовленостей? Це проявляється у трьох пунктах: звільнення заручників, які мали б бути звільнені ще 12 місяців тому згідно з другими Мінськими домовленостями. Далі — питання амністії. Не може бути тотальної амністії. Люди, які вчиняли воєнні злочини, не можуть бути не покарані. І останній пункт — вибори. Про які вибори може йтися, якщо на цій території не забезпечені базові права людини?

Ще я говорила про позитивні зміни в Україні, про реформи. Але зазначала, що вони половинчасті і носять не системний характер, мають недоліки.

unnamed

Тетяна Трощинська: З часу Майдану ваша організація переформатувала свою діяльність. Як вона змінилася?

Олександра Матвійчук: Зараз у нас менша кількість волонтерів, ніж під час Євромайдану. Це пов’язано з тим, що ми перейшли на напрям документування. Ми документуємо воєнні злочини, політичні переслідування в Криму і намагаємося допомогти постраждалим людям. Тому волонтери потребують певних знань. Треба вміти говорити з постраждалими людьми так, щоб не нанести їм повторну травму. І потім з цим знанням жити. Ми готуємо волонтерів, і тільки підготовлені люди можуть їздити, тим більше в Крим.

Василь Шандро: У вас є доступ, волонтери їздять в Крим?

Олександра Матвійчук: Остання поїздка мобільної групи була секретною в грудні. Ми збирали інформацію, якої нам не вистачало для кампанії «Let My people go», присвяченої ув’язненим громадянам України в РФ і Криму.

Василь Шандро: Що вам відомо про настрої всередині Криму?

Олександра Матвійчук: У нас є люди, які передають інформацію, що там відбувається. Це звичайні люди, це навіть не активісти. Загалом у нас складається враження, що Крим перетворили на полігон для відпрацювання авторитарних методів.

Василь Шандро: Тобто можна говорити, що Росія перетворила Крим на певну лабораторію?

Олександра Матвійчук: Так, з одного боку це було курортне місто, яке зараз перетворюється у військову базу. А з іншого — полігон для відпрацювання авторитарних тактик.

Василь Шандро: За два роки, очевидно, світ втомився від України, адже є ще й Сирія і багато інших проблем. Але все таки у зв’язку з чим на вашу думку таке зниження уваги?

Олександра Матвійчук: Наведу приклад. Уявіть: літо, комарі, які вас кусають і ви нічого не можете з цим зробити. Так само і світ втомлюється від прикрих новин з України. Що робити з РФ і як зупинити, от як цих комарів влітку, сказати складно, але нам, щоб втримати міжнародну підтримку, треба показувати, що ми її гідні. В цьому відповідальність як нашого уряду, так і нас — громадянське суспільство.

Василь Шандро: Вам не здається, що проблема полягає ще у самій безпорадності міжнародних партнерів, коли питання стосується Росії, її бізнесу і політики?

Олександра Матвійчук: Навіть у ситуації неспроможності механізмів, які створені у 50-х роках після війни, реагувати адекватно на виклики нового часу, ми маємо знаходити партнерів і вибудовувати адекватні відповіді на російську агресію і ті проблеми, з якими весь світ зіштовхується. Те, що називають українською кризою — на справді є відображенням світової кризи, яка зараз відбувається.

Звільнення полонених не може бути предметом торгу – правозахисник

Лютий 9, 2016

Матвійчук: якщо Франція та Німеччина займуть жорстку позицію, що полонені можуть до завтра не дожити, у нас будуть шанси їх звільнити
Київ – Україна разом із західними партнерами під час чергової зустрічі у «нормандському форматі» мають зайняти жорстку позицію і наполягати на безумовному та невідкладному звільненні полонених, які нині перебувають на окупованих територіях. Адже гуманітарна місія – пряме і головне завдання мінських угод, зазначила в ефірі Радіо Свобода голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

У Женевській конвенції міститься категоричний імператив, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності

– На ці стосунки поширюється міжнародне гуманітарне право, яке встановлює норми поводження з цивільними особами і комбатантами, а також правила застосування засобів і методів ведення війни. У Женевській конвенції, у частині про поводження з військовополоненими, міститься категоричний імператив, який говорить, що за жодних обставин військовополонених не може судити будь-який суд, який не надає необхідної, загальновизнаної гарантії незалежності і безсторонності. Тут варто сказати, що ми проводили дослідження і опитали 160 людей, які звільнилися із місць несвободи в окупованому Донбасі, ми вже стовідсотково знаємо, що про жодні суди, про жодні гарантії незалежності і безсторонності в тамтешніх «судових процедурах» мова йти просто не може. Лише одна цифра – 100% людей, яких ми опитали, не мали жодного способу правового захисту, в них не було ні адвоката, ні людини, яка б прийшла і хоча б назвала себе адвокатом.

– Ірина Геращенко відповідальність за долю українських полонених покладає на Росію. Крім переговорів, заяв представників влади на високому міжнародному рівні, що ще може зробити українська сторона для звільнення українських полонених?

Основне, що ми вимагаємо – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей

– Я згодна з тим, що ці маріонеткові режими військової диктатури контролюються Російською Федерацією. Можна побачили тих, хто годує ці режими, скільки Росія витрачає кожного місяця на їх утримання, відповідно, хто віддає накази і що робиться з тими лідерами незаконних збройних формувань, які виходять з цієї централізованої вертикалі, маю на увазі розправи над «Бетменом» та іншими одіозними персонажами. Мені здається, що Україна має докладати зусиль для консолідації і для укріплення позицій міжнародних партнерів у тиску на Російську Федерацію. Основне, що зараз ми як правозахисні організації вимагаємо і від України, і від Франції, і від Німеччини, і, зрозуміло, від Російської Федерації як учасників нормандського формату – це виконання пункту мінських домовленостей про звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб без будь-якої прив’язки до інших пунктів домовленостей. Ми говоримо про те, що це має бути виконано негайно. І жодним чином не залежати від проведення амністії або виборів, що роблять представники незаконних збройних формувань та Російська Федерація на переговорах. Якщо Франція та Німеччина займуть таку жорстку позицію, що ці люди можуть до завтра не дожити і тому ця умова має бути виконана негайно – у нас будуть якісь шанси на їх звільнення.

– Адвокат Надії Савченко Марк Фейгін написав, що не вірить у виправдувальний вирок суду щодо своєї підзахисної, однак, за його словами, Кремль може вийти із ситуації, видавши її Україні після вироку. Як Ви оцінюєте ймовірність обміну за результатами навіть таких формальних «судів»?

– Тут варто розвести дві речі. Коли ми говоримо про суди в Російській Федерації та коли ми говоримо про ілюзорні «суди» на території окремих районів Донецької і Луганської областей. За нашими дослідженнями, це взагалі «сіра зона». Якщо в Російській Федерації існують якісь симулякри: є установа з табличкою, на якій написано «суд», є людина, яка називає себе суддею, є якесь законодавство, яке порушується, але воно є, і є якийсь процес, хоча всі знають, що рішення вже винесено нагорі і ця людина в мантії нічого не вирішує, але по суті суд іде і можна навіть відвідати судові засідання. То в цій «сірій зоні» ніяких взагалі інституцій, які б мали натяк на захист прав людини, або норм, які можна було б застосувати, взагалі не існує.

Мінські домовленості ми не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань

​– Тобто дотримання навіть такої формальної процедури «суду» все одно, на Вашу думку, не допоможе обміну і звільненню цих людей, які утримуються в полоні?

– Тут найпростіший спосіб – це звільнення в рамках мінських домовленостей. Ми їх не розглядаємо як алгоритм побудови миру, а як тимчасовий інструмент припинення вогню і вирішення окремих гуманітарних питань. Звільнення заручників – це одне з нагальних гуманітарних питань.

Опубліковано 09.02.2016 на сайті “Радіо.Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27540841.html

Результаты поиска:

Гааґа наздоганяє Путіна

Грудень 3, 2016

Цього тижня офіс прокурора Міжнародного кримінального суду оприлюднив звіт, у якому прирівняв анексію Криму до міжнародного збройного конфлікту між Україною та Росією. Констатація цього факту відкриває шлях до розслідування в Гаазі воєнних злочинів та злочинів проти людяності на окупованому півострові й притягнення Москви до відповідальності. Не випадково, що відразу після оприлюднення звіту президент Росії Володимир Путін видав спеціальне розпорядження, в якому задекларував, що РФ не має наміру ставати учасником Римського статуту Міжнародного кримінального суду, хоча підписала цей документ у 2000 році.

Усупереч потоку яскравих заяв та відгуків, котрі поширилися в Україні, висновок прокурора Міжнародного кримінального суду не є остаточним вердиктом — це лише один із пунктів «Звіту про дії з попереднього розслідування за 2016 рік», оголошених на підготовчому етапі для самого провадження. До того ж МКС не кваліфікує акт аґресії Росії проти України як імовірний злочин для свого розслідування: згідно з цитатою зі звіту, це «контекст» для розслідування злочинів, котрі належать до юрисдикції суду — «вбивства і викрадення», «жорстке поводження», «арешти та судові процеси». Зрештою, суд наразі йде етапом вивчення матеріалів і ще не відкрив самого провадження. Тобто шлях Кремля до Гааґи буде не таким швидким, як багатьом би хотілося.

Голова правління Центру громадських свобод і координатор ініціативи «Євромайдан SOS» Олександра Матвійчук розповідає Z про те, яку правову силу має висновок прокурора МКС щодо воєнного конфлікту між Україною та Росією; про те, якими є перспективи, що суд таки почне розслідування не лише у справі Криму, а й щодо злочинів, скоєних проти учасників Революції гідності, та злочинів, учинених бойовиками на Донбасі; а також про ймовірність притягнення Путіна до відповідальності у Гаазі.

ДЛЯ РОСІЇ ЦЕ СЕРЙОЗНИЙ ДЗВІНОЧОК

– Олександро, яким є правовий статус документа, що його оприлюднив прокурор Міжнародного кримінального суду? В Україні окремі пункти звіту сприйняли з бурхливим схваленням, але наскільки він вагомий з погляду права?

– Це щорічна доповідь, котру прокурор Міжнародного кримінального суду готує для публічного звітування про стан розгляду справ, які перебувають на стадії попереднього вивчення. Тобто основне розслідування ще не почалося, а всі ці справи вивчаються на предмет відповідності юрисдикції суду. Справи можуть перебувати на цій попередній стадії роками. Тому треба ставитися до цього звіту як до документу із попередніми висновками. І йдеться, власне, не про висновки суду як міжнародно-кримінальної судової інстанції, а про позицію прокурора на цьому етапі. З іншого боку, ми в Україні мусимо ставитися до звіту як до вказівника, котрий вказує нам на докази, яких офісу прокурора бракує для того, щоб прийняти рішення про перехід на наступну стадію — до самого розслідування.

– Які правові наслідки того, що канцелярія прокурора прирівняла окупацію Криму до збройного міждержавного конфлікту? Чи міжнародні політичні або правові інстанції (для прикладу) можуть покликатися на цей звіт? Яким є предметний наслідок констатації конфлікту?

– Насамперед це має значення для самого суду і для внутрішніх процедур Міжнародного кримінального суду. Тепер суд вивчатиме, чи те, що відбувається у Криму в рамках міжнародного збройного конфлікту, підпадає під злочини, передбачені Римським статутом, і відповідає критеріям масштабності та систематичності характеру цих злочинів, щоб вони були визнані воєнними. Звичайно, це ще не остаточне рішення, тому що мають бути дотримані й інші умови.

Щодо використання цього звіту в риториці на рівні міжнародних інстанцій, то я переконана, що це матиме ефект. На тижні розглядалася резолюція щодо Криму на Третьому комітеті ООН, невдовзі вона розглядатиметься Генеральною асамблеєю ООН — і для багатьох країн констатація збройного конфлікту та серйозних порушень прав людини державою-окупантом буде одним із арґументів, котрий спонукатиме голосувати за цю резолюцію. Авторитет Міжнародного кримінального суду, хай би що говорила ображена Росія, є надзвичайно високим.

– Як Ви оцінюєте остаточну відмову Володимира Путіна від Римського статуту? Чи випадково, що заява Кремля пролунала наступного дня після оприлюднення звіту з Гааґи?

– Важко відмовитися від участі в структурі, членом якої ти не є. Але причини заяви Володимира Путіна про те, що вони і не будуть членами Міжнародного кримінального суду, зрозумілі. Висновки офісу прокурора вибивають з-під ніг російської пропаґанди підґрунтя для тверджень, начебто в Криму відбулося «мирне возз’єднання з батьківщиною». Адже це все ж таки міжнародний збройний конфлікт, і цей конфлікт вважатиметься чинним аж до моменту припинення окупації. Це оголосив не якийсь політичний орган, не конкретний політик — а представник міжнародного механізму правосуддя, навіть якщо поки що йдеться про формат попереднього звіту. Вага цього висновку — абсолютно інша, тому Росія відреагувала на нього роздратовано. Насправді для Росії це доволі серйозний дзвіночок.

– У прокурорському звіті анексія Криму ввійшла до розділу «Контекст ситуації», натомість у рубриці «Ймовірні злочини» перелічено правопорушення зовсім іншого кшталту: «утиски кримських татар», «вбивства і викрадення», «арешти та судові процеси» тощо. В Україні ж сподіваються, що міжнародний трибунал покарає російське керівництво саме за вторгнення до України. Чи анексія Криму належить до підслідності МКС?

– Юрисдикція суду, згідно з Римським статутом, поширюється «на найбільш серйозні злочини, котрі викликають тривогу всієї міжнародної спільноти». Якщо відкриємо Римський статут, то побачимо чотири злочини: геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності і злочин аґресії. Стаття про збройну аґресію, хоча й передбачена у Римському статуті, проте вона не вступила у силу. Для того, аби суд почав розглядати справи саме за цією статтею, треба, щоб країни-учасниці Міжнародного кримінального суду ратифікували Кампальські поправки 2010 року і визначили певну процедуру, якої наразі бракувало.

До речі, це викриває іншу проблему. Україна не матиме впливу на прийняття цього рішення, тому що вона так і не приєдналася до Міжнародного кримінального суду. Це якраз один із арґументів для України на користь того, щоб якомога швидше ратифікувати Римський статут, стати членом МКС та додати ще один голос за вступ у силу цих поправок. На жаль, Україна зайняла дуже дивну позицію й сидить на шпагаті: з одного боку, ми скерували дві декларації в Міжнародний кримінальний суд (за якими сьогодні він і розпочав попереднє вивчення ситуації), а з іншого боку — ми не є повноправними членами суду, не можемо голосувати, не маємо жодних прав, а маємо лише обов’язок співпрацювати із судом, до якого самі ж звернулися з проханням допомогти у розслідуванні.

– Коли Верховна Рада розглядала зміни до Конституції в частині правосуддя (у цих змінах передбачено, що Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, але не швидше ніж за три роки), то доповідачі пояснювали, що відтермінування пов’язане з потребою уникнути ризику притягнення до відповідальності учасників антитерористичної операції.

– Це свідчить про абсолютне нерозуміння принципів роботи Міжнародного кримінального суду. Суд уже почав вивчати матеріали, і якщо він побачить, що були вчинені злочини такого рівня, котрі підпадають під його юрисдикцію, то застереження Верховної Ради [з відкладеною імплементацією] ні на що не вплине.

Ми мусимо розуміти: не всі тяжкі злочини, скоєні на Донбасі, підпадають під юрисдикцію суду. До того ж Міжнародний кримінальний суд працює за принципом комплементарності. Він візьметься за розслідування справи лише тоді, якщо Україна сама не проведе розслідування і не встановить, що ж насправді відбулося. Підстава втрутитися для Міжнародного кримінального суду лише одна — якщо він отримує переконливі докази, що розслідування ведеться лише для «галочки» і країна нічого не робить для покарання винних. Якщо політики бояться, що участь Міжнародного кримінального суду у розслідуванні злочинів, які вчиняли представники українських збройних сил, нестиме для нас загрозу — то це додатковий стимул провести якісне розслідування і покарати винних.

Злочини, котрі мають місце на Донбасі, як правило, вчиняються руками рядових виконавців. Натомість Міжнародний кримінальний суд зосереджується не на рядових виконавцях, а на особах, котрі віддають накази або іншим чином уможливлюють їх вчинення. «Клієнти» суду — це президенти, прем’єр-міністри, командування, тобто ті top-officials, які з тисячі виконавців побудували смертоносну машину.

Міжнародний кримінальний суд, як це не парадоксально, створений для того, щоби бути непотрібним. Він висить, як дамоклів меч, над країною: суд не розслідує весь масив справ, а підштовхує. Якщо ти не хочеш, щоби втрутилося міжнародне правосуддя — виконуй покладені на тебе обов’язки.

Власне, ми мусимо ж усвідомлювати, що Російська Федерація розпочала війну для того, щоб зупинити Україну на шляху до демократичних перетворень. Виграти цю війну, використовуючи методи Росії, тим самим перетворюючись на Росію, — немає жодного сенсу. Бо тоді не ясно: за що ми боремося?.. Тому я переконана, що це дійсно обов’язок Української держави — якщо вчинено злочин проти громадянина, то слід провести ефективне розслідування і притягнути винних до відповідальності. Звичайно, із врахуванням передбаченого в ККУ поняття «крайньої необхідності», яка стає особливо актуальною під час воєнних дій.

– Але ж природа українського звернення до МКС зовсім інша. Ми не «розписуємося» у небажанні провадити розслідування, а шукаємо сильніший судовий інструмент, намагаємося створити додаткову леґітимність.

– Коли ми говоримо про злочини, які вчиняються російськими військовими на території Донбасу, або про злочини на території окупованого Криму, то тут, зрозуміло, Україна обмежена у можливостях провести розслідування і притягнути цих людей до відповідальності. Міжнародний кримінальний суд починає розслідувати справи, якщо держава не хоче або ж не може ефективно проводити розслідування сама. Невже ми, говорячи про анексію Криму або гібридну війну на Донбасі, можемо самотужки притягнути до відповідальності людей, які цю війну розпочали? Може, вони не своїми руками катували людей і кидали мирне населення до підвалів — але вони зробили все це жахіття реальністю. Ми знаємо, в якій країні сидять ці люди і які посади вони займають. Тому Україні нічого не залишається, як апелювати до міжнародного правосуддя.

– Олександро, Ви на початку нашої розмови говорили про те, що прокурорський звіт має дати нам «підказки», в який спосіб доповнити і посилити подання, — йдеться про злочини, скоєні проти учасників Євромайдану і під час війни на Донбасі. Деталізуйте, що маєте на увазі.

– У мене перед очима 189-й пункт звіту: «Канцелярія прокурора зазначає, що в рамках подій на Майдані Незалежності мали місце випадки серйозного порушення прав людини, і висловила готовність переглянути свій попередній аналіз в світлі нових свідчень». А що саме «переглянути»? Минулого року офіс у аналогічному звіті, в якому тоді фіґурували лише питання Євромайдану, констатував, що канцелярія дійсно ознайомилася з наданими матеріалами, але, згідно з [Римським] статутом, їй бракує доказів, які би дали можливість стверджувати, що напад на представників мирного населення дійсно був систематичним і мав масовий характер. Цю тезу треба ретранслювати таким чином: «Україно, якщо ти хочеш, щоби це попереднє рішення переглянули, тоді треба підготувати матеріали і подати до канцелярії прокурора, які б свідчили про системність і масштабність цього нападу».

Те саме по Донбасу. Зараз офіс продовжує вивчати, чи йдеться про міжнародний конфлікт чи неміжнародний конфлікт. На цьому етапі для Міжнародного кримінального суду важливо встановити факт підтримки російськими органами влади незаконних збройних формувань у формі постачання озброєнь, обладнання, персоналу, фінансів, довідатися, чи з Москви здійснювали управління операціями, чи надавали допомогу у плануванні воєнних дій. Ми знаємо, що так воно і є, але офіс прокурора не приймає рішення на основі здогадок, чуток або матеріалів засобів масової інформації, тому що це судова інстанція, котра працює на іншому рівні арґументації. Офіс прокурора на етапі попереднього вивчення справи досліджує переважно лише ті матеріали, котрі до нього надходять, а вже на наступному етапі здійснює самостійну роботу у формі розслідування. Тому для нашої держави це, знову ж, звучить так: «Україно, підготуй докази, котрі би вказували, що органи російської влади здійснюють контроль над незаконними збройними формуваннями, фінансують бойовиків, передають їм техніку і планують з ними воєнні операції тощо».

– Чому взагалі важливо з’ясовувати, чи конфлікт є міждержавним або неміждержавним? Хіба це має значення для того, щоб покарати якогось генерала абощо?

– Це має значення для встановлення винуватців, для розкручування ланцюга наказів до цих top-officials. Адже якщо конфлікт не є міжнародним, то це означає, що ланцюг наказів упреться в людей, котрі організовують ці злочини на місцях. А якщо ми говоримо про міжнародний конфлікт, це означає, що ланцюг наказів вийде за межі території держави, а далі — хтозна-куди… У нашому випадку ми точно знаємо, що він приведе у Кремль.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

Матеріал опубліковано 17.11.2016: http://zbruc.eu/node/58836

«Самостійна робота» для України: перед якими викликами постане держава у наступні 25 років?

Серпень 25, 2016

Шостий виклик: формування громадянського суспільства та євроінтеграція

Нещодавно вийшла доповідь Freedom House, згідно з якою, Україна з часів Незалежності перебуває у перехідному періоді формування громадянського суспільства, у так званій зоні турбулентності. Проте вона є одним з небагатьох виключень з-поміж пострадянських країн, яка демонструє чіткий тренд на демократичний вибір та цінності, притаманні європейським країнам, ідеться в дослідженні.

Українське суспільство в перспективі не лише інтегрується до Європи, а стане одним з ключових носіїв її цінностей, вважає голова правління «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук.

«Європа, як ми бачимо зараз, нездатна адекватно реагувати на кризи, на виклики, які ставить історичний час, намагається дати прості відповіді на складні запитання. До прикладу, конфлікт у Сирії – вирішити шляхом вдосконалення міграційного законодавства, не вирішуючи саму суть проблеми, – стверджує Матвійчук. – Україна тут демонструє зовсім інший підхід, бо українці – чи не єдиний народ, який під час Майдану продемонстрував, що за цінності, на яких побудоване європейське суспільство, готовий проливати кров і гинути під прапорами Європейського союзу. Тому тут ми могли б бути тією харизматичною громадянською нацією, яка принесла б до Європи дух цінностей, на яких сама Європа вона побудована».

Із повним текстом статті можна ознайомитись на сайті “Радіо Свобода”: http://www.radiosvoboda.org/a/27942036.html

Доповідь Голови правління ГО “Центр Громадянських свобод”

Серпень 25, 2016

“Щоб бути ефективними, мало проводити моніторинги і працювати з міжнародними організаціями. Потрібно виходити з правозахисного гетто і залучати до нашої роботи звичайних людей. Так це складно. Потрібно вчитися бути зрозумілими звичайним людям, пояснювати їм чому права людини для них важливо, продумувати що і як вони можуть робити, відходити від традиційних і шукати нові інструменти. Але розвивати демократичне законодавство та практики в країні неможливо без громадян, здатних захищати свої права та інтереси” -Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод

Подумайте двічі: правозахисниця назвала необхідні дії після затримання Панова в Криму

Серпень 12, 2016

Правозахисниця Олександра Матвійчук пояснила, як варто діяти Україні після затримання “диверсанта” Євгенія Панова в Криму, а також те, які кроки необхідно зробити родині українця.

Про це йдеться у блозі Матвійчук на “Обозревателе“.

Правозахисниця наголосила, що, незалежно від того, як Панов потрапив до Криму, спочатку треба убезпечити людину від поширеної серед російських “правоохоронців” практики тортур для отримання “свідчень”.

“Родині невідкладно треба знайти надійного захисника з російським адвокатським свідоцтвом, який вимагав би зустрічі з Євгеном Пановим. Досить імовірно, що прямо зараз у Криму перебувають російські адвокати, відомі своєю роботою в захисті ув’язнених із політичних мотивів”, – зазначила Матвійчук.

Вона наголосила, що МЗС України повинен призначити в консульстві в Росії відповідального за захист громадян України у тимчасово окупованому Криму, щоб до арештованих на цій території мав доступ представник української держави.

“Незважаючи на те, що Росія послідовно відмовляє в доступі до окупованної території, моніторингова місія ООН із прав людини та спеціальна моніторингова місії ОБСЄ в Україні, які наділені мандатом на роботу в Криму, повинні відвідати Євгенія Панова в СІЗО, а також інших затриманих із “групи українських диверсантів”, – написала Матвійчук.

Вона додала, що європарламентаріїям із групи друзів України варто надіслати офіційні запити на ФСБ у Криму, вимагаючи інформацію про стан здоров’я заарештованого, а також умови утримання, доступ медиків, адвокатів.

“Загалом, ще раз нагадую, треба двічі подумати перед тим, як їздити в окупований Криму і в Росію”, – наголосила Матвійчук.

Як повідомляв “Обозреватель”, 10 серпня ФСБ Росії заявила прозапобігання в окупованому Криму “терористичним актам”, що нібито підготовлені Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України.

За інформацією російської сторони, одним із затриманих “українських диверсантів” виявився житель міста Енергодар Євген Панов, якого окупанти звинуватили в організації терактів у Криму.

Знайомі і колеги Панова заперечують те, що він міг бути диверсантом-розвідником, оскільки не мав достатньої фізичної підготовки.

11 серпня в окупованому Сімферополі так званий Київський районний суд заарештував Панова на два місяці.

Пізніше ЗМІ дізналися, що інкримінують Панову.

Інформація розміщена на сайті “Обозреватель” 11.08.2016: http://ukr.obozrevatel.com/politics/56024-podumajte-dvichi-pravozahisnitsya-nazvala-neobhidni-dii-pislya-zatrimannya-panova-v-krimu.htm

Олександра Матвійчук: маємо абсолютно всі шанси для того, щоб досягти нарешті своєї мети

Липень 30, 2016

Відома українська правозахисниця Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод (організації-засновниці Групи громадського спостереження “ОЗОН”) координаторка Євромайдан SOS, поділилася ізГромадським Простором враженнями від суспільства постМайдану, розповіла, звідки шукати сили, аби продовжувати боротися за гідність, свободу та права людини, а також запросила до групи громадського спостереження “ОЗОН”.

Довідково: Група громадського спостереження “ОЗОН” – добровільне об’єднання активних громадян – передусім, громадських активістів, юристів, журналістів, які усвідомлюють важливість якісного громадського контролю за державними органами, а також за ключовими процесами, які відбуваються на лінії зіткнення суспільства та держави або людини та держави, зокрема, під час мирних зібрань та судових процесів.

Громадський простір: Олександро, розкажи, будь ласка, як виникла ініціатива «ОЗОН», з чого вона почалась?

коли люди починають контролювати дії влади, вони приводять в норму стан речей

Олександра: Група громадського спостереження «ОЗОН» – це спроба інституалізувати в Україні систему громадського контролю. Що означають ці кілька складних слів? Це означає, що ми амбітно поставили собі за мету створити такий механізм, до якого може доєднатися будь-яка людина, незалежно від її досвіду, спеціалізації, фаху, наявності чи відсутності громадського бекграун