ccl.org.ua@gmail.com Київ, вул. Басейна 9Г, офiс 25, 28 Пошук

Олександра Матвійчук

Результаты поиска:

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

Березень 3, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

Січень 2, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

Грудень 17, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

Грудень 15, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

Листопад 23, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

Листопад 16, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, регулярно публікуються в ЗМІ, а відтак – регулярно викликають і помітну реакцію соцмереж, суспільства загалом. “Держава повинна докласти всіх зусиль, задля звільнення свого громадянина” звучить з сотень джерел. Утім не надто довго… Подібну реакцію, яка часто виглядає, як такий собі сплеск активності і носить хвилеподібний характер, спостерігаємо від початку військової агресії РФ. Розмов вистачає – результату замало… Чи все можливе робить Україна для звільнення своїх? Де і в чому можна додати в цій роботі?

За офіційними даними МЗС, наразі лише у в’язницях РФ перебувають 38 українських політв’язнів. Не враховані різноманітні СІЗО та КПЗ, не кажучи вже про підвали ОРДЛО. Активісти правозахисної організації “Let my people go” запевняють, що в’язнів – набагато більше. Не наважимося сказати, що держава взагалі не робить жодних кроків в напрямку звільнення українців. Робить, правда не такими швидкими темпами. Наприклад, між попереднім звільненням кримчанина Геннадія Афанасьєва і пенсіонера Юрія Солошенка (14 червня 2016-го) та останнім – заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова (25 жовтня 2017-го) – минуло майже півтора року, довгі 16 місяців. Очевидно, процес звільнення наших бранців і полонених непростий. Тим не менш, наскільки реально його пришвидшити та що можна ще додати до державних механізмів звільнення заручників і політв’язнів?

З цими питаннями Укрінформ звернувся до правозахисників: голови правління Центру громадянских свобод, що координує правозахисну організацію LetMyPeopleGo Олександри Матвійчук та юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Надії Волкової.

Потрібен єдиний державний механізм, якого — нема

Експерти переконують, що механізми існують, держава намагається робити усе від неї залежне: і Уповноважена з прав людини звертається до своєї колеги в Росії, і МЗС реагує нотами на нові порушення, і на мінських перемовинах попри заперечення російської сторони піднімаються питання, і правоохоронні органи співпрацюють із адвокатами тощо. Але, на їхню думку, всі ці зусилля ніяк не складаються в одне ціле — єдиний механізм відсутній.

Олександра МатвійчукОлександра Матвійчук

 

Матвійчук: “Часто ліва рука не знає, що робить права, і рідні політв’язнів змушені виступати у ролі посередників. Що вже казати, якщо державні органи у своїй роботі оперують різними цифрами, і навіть єдиного узгодженого списку політв’язнів досі немає. У рідних це викликає вже навіть не обурення, а просто втому.

Інша проблема, що більшість цих зусиль є радше реакцією на ті чи інші події. У нас майже повністю відсутня проактивна стратегія. Ще минулого року Путін чітко заявив, що питання звільнення політв’язнів не охоплюється мандатом мінських перемовин. І що Україна? Ми будемо шукати інші майданчики для вирішення цих питань, залучати ефективних посередників, придумувати нові форми впливу, що ми за цих обставин будемо робити? Кількість ув’язнених за політичними мотивами постійно зростає. В окупованому Криму люди в групі ризику сплять одягненими, бо ніколи невідомо, коли до них прийдуть із обшуком і що після цього буде. Багато ув’язнених мають досить серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо Станіслава Клиха, то вже йдеться про заходи термінового порятунку. Тому в умовах, коли створені для попередження конфліктів та відновлення миру міжнародні організації давно вже не справляються із цими функціями, потрібно бути проактивними. А це значить ініціювати нові ходи і формати.

Найменше, що у цій ситуації держава мала би зробити, це створити єдину структуру за участі усіх дотичних до цієї теми державних органів. Це необхідно для координації їх роботи із звільнення політв’язнів та належної комунікації із рідними. Проект концепту такої структури був розроблений вже багато місяців тому, але не викликав у посадовців особливого ентузіазму, тож досі лежить та припадає пилом”.

Надія ВолковаНадія Волкова

 

Волкова: “Моє розуміння – створення такого механізму має складатись з декількох етапів:

По-перше, це скрупульозне вивчення, повне розуміння особливостей притаманних саме цій ситуації, хто є бранець, з якою метою його ув’язнено.

По-друге, вивчення практик, які вже існують в інших країнах. Ми маємо пам’ятати що конфлікт в Україні не є унікальним. Так, він має свої особливості, які необхідно враховувати, але Україна не перша і, на жаль, не остання. Тому на цьому етапі варто залучати (міжнародних) експертів (особливо тих, хто має досвід повернення та визволення людей).

По-третє, має існувати постійний майданчик для проведення перемовин. Він може існувати на рівні президента, РНБО, МЮ, МЗС, неважливо, але фахівці, представники всіх відомств мають бути долучені до цієї роботи. Наразі, в нашому випадку: а) такого майданчика в принципі не існує, б) люди які займаються (або роблять пусті неефективні потуги) не є фахівцями, професіоналами і мало що взагалі розуміють в питаннях обміну.

По-четверте, самі переговори – це ювелірний процес. Дуже складний і дуже глибокий, особливо, коли твій опонент – Путін. Фатальна помилка вважати його ідіотом, недолугим або такою людиною, яка говорить лише мовою сили (так, він говорить мовою сили, але не фізичної). І це також ключовий момент. Тобто, якщо вести перемовини з таким як він, людина має мати мінімум такий самий рівень сили. Дуже важливо адекватно оцінювати, хто твій опонент. Утім, я не впевнена, що в нашій державі це розуміють. Росії – з потужною армією, з потужними спецслужбами та з ядерною зброєю нічого боятися фізичних загроз”.

Продовжуючи думку Надії Волкової про важливість рівня представництва, нагадаємо, як нещодавно турецький президент Реджеп Ердоган домігся звільнення заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Очевидно, щось з цього вигадала собі і Москва. Тим не менш, українських політв’язнів — звільнено.

Хоч би як це звучало дивно, але заради життя і свободи наших людей, інколи варто задуматися і про відверто нестандартні кроки. Аж до того, щоб звернутися по допомогу до когось із друзів Путіна. Нічого конкретного не пропонуємо, але, скажімо, колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі хіба не має впливу на «кремлівського начальника»? Може, цей 81-річний дідусь, “поціновувач” неповнолітніх дівчат, замість чергового секс-скандалу, нарешті зробить у своєму житті добру справу?

… І ви знаєте, таки Сильвіо далеко не один у світі.

Львівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: ZikЛьвівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: Zik

 

Не лише на державному рівні

Питання звільнення українських політв’язнів має стати центром суспільної уваги, наполегливим нагадуванням. Натомість, все навпаки. Як вже згадувалося, реакція суспільства, наче сплеск, хвиля: наростає, спадає… А що в результаті? Яскравих маркерів дефіциту уваги суспільства до долі політв’язнів, на жаль, вистачає. Але чи може бути щось яскравіше за сумний факт: в українському варанті онлайн-енциклопедії “Вікіпедія” немає навіть статті про того ж Станіслава Клиха. Це при тому, що в “Вікіпедії” – і це головна особливість проекту – кожен може написати чи редагувати контент.

Як же підсилити суспільну увагу до проблеми звільнення українців з російських тюрем?

На думку правозахисниці Олександри Матвійчук, важко порівнювати біографії та долі відомого режисера Олега Сенцова та збирача металобрухту Сергія Литвинова. Але боротися потрібно за всіх.

Матвійчук: “…Їхні імена мають звучати постійно як в середині країни, так і на міжнародній арені. Немає новин про ув’язненого, значить наше завдання знаходити приводи, щоб про нього говорили. Власне, кампанії LetMyPeopleGo багато в чому на це і спрямовані. Ми залучаємо людей до марафонів, написання листів, бомбардуємо міжнародні інстанції зверненнями, інформуємо про перебіг справ, проводимо акції, фотовиставки та флеш-моби. Нас підтримують багато ініціативних груп за кордоном, в Німеччині, США, Франції тощо. Навіть такий простий та символічний жест як відправити листівку для людини за ґратами має вагоме значення. Важливо зрозуміти, що допомогти може кожен ”.

Замість висновку

Згадана українська “Вікіпедія” — це лише маленький приклад “щирого зацікавлення» суспільства цим питанням. Ми полюбляємо потикати владу у бездіяльності, черговій #зраді (так, причин достатньо, але ж є розумні межі), натомість самі нічого не робимо там, де робити, вболівати – наш прямий громадянський обов’язок. Звинувачувати і повчати ми нікого не збираємося – всі цим грішимо. Не знаєте, як перейти на сайт “Вікіпедії” і що написати там про українського полоненого, писати статті — не ваше? То зробіть так, як пропонує експерт: просто відправте листівку з трьома словами “Про тебе пам’ятають”.

Мирослав Ліскович, Київ 

Джерело, 15/11/2017

Поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок

Листопад 15, 2017

Я із 6-річного віку ходила до школи у військовій формі. Вона була обов’язкова. Волосся постійно зібране у вузол. Кожен ранок починався із гуртової присяги вмерти за уряд. У такій мілітаризованій атмосфері варто тільки сірник піднести… Зараз у Сирії 30% молодих людей воюють чи на стороні уряду, чи проти нього, і вбивають один одного. Я жила в Алеппо у кварталі, якому тисяча років, на його місці лишилися тільки руїни.

Ми були змушені розмістити бабусю у найвіддаленішій кімнаті. У будь-який час поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок. Старенькі та діти його важко переносять, і можуть померти. Багато таких випадків. У Бахрейні 60% землі належить тільки 2% населення. Люди живуть дуже бідно і протестують. І уряд застосовує газ у якості колективного покарання за такі протести.

Їдемо в аеропорт, говоримо. Про Україну дівчата знають небагато. Читали в американських газетах про співпрацю Пола Манафорта та “якогось українського посадовця, який платив йому мільйони доларів”. Дівчина з Бахрейну бачила фото Межигір’я, чула про золоті батони. Була вражена. “Сподіваюся, колись і ми отримаємо доступ до свого “Межигір’я”.

Джерело, 14/11/2017

Взяли курс на розслідування справ “великої риби”

Листопад 11, 2017

Ми мало знаємо про успішні приклади, тож ось чудовий кейс про боротьбу маленького гекону проти крокодила. Так глузливо в Індонезії називали Комісію з викорінення корупції (KPK), яка мала розслідувати та притягати до відповідальності вищих посадовців. Вона розпочала роботу, коли країна посідала 122 із 133 місць за індексом Transparency International, тобто була десь поряд із В’єтнамом та Папуа Нова Гвінея.

Зрозуміло, що у індонезійської владної еліти не було тієї самої “політичної волі”. Попередники КРК – Об’єднана команда розслідувачів – пробувала боротися із хабарництвом суддів Верховного суду, і в результаті була ліквідована за рішенням того ж самого Верховного суду. І хоча КРК отримали досить сильний мандат (завдяки ухваленому на вимогу Світового банку антикорупційному закону, який до всього передбачав створення окремого антикорупційного суду), мало хто вірив у її успіх.

У цих складних умовах керівник КРК почав шукати та навчати вмотивованих працівників, щоб зміцнити потенціал інституції. Відразу взяв курс на розслідування справ “великої риби” аби дати сигнал системі, що така поведінка більше не толерується. І паралельно – на формування підтримки із того єдиного фронту, із якого вона могла надійти, – від громадянського суспільства. І коли КРК почала створювати серйозні проблеми можновладцям і врешті-решт сама опинилася під ударом, то люди масово виступили на її захист.

Для мене ця історія більше про те, як звичайні люди переймають питанням майбутнього своєї країни та мають силу змінити хід історії. Вона дуже резонує із цьогорічними спробами змінити антикорупційне законодавство в Румунії, аби десятки політиків уникли судового переслідування. Людей це так обурило, що протести стали наймасштабнішими із моменту повалення режиму комуністичного диктатора Ніколае Чаушеску. І владні еліти і в Індонезії, і в Румунії, так і не ризикнули злегковажити їх майбутнім.

Звичайно, що за дужками залишилося багато важливих деталей. Зокрема те, що КПК і досі має багато роботи, наприклад, нещодавно вони оголосили підозру спікеру парламенту. Інституціоналізована корупція, до всього, це ще симптом нездоров’я державного апарату та гіпертрофованої ролі держави в економіці. Принцип незворотності покарання важливий, але якщо не створити ефективні інституції, то це робота на довгі і довгі роки.

В Україні при реформуванні органів часто звертають увагу тільки на пошук “хороших людей”, перекладають на них завищені очікування суспільства, і потім швидко розчаровуються. Не існує абстрактних “хороших людей”, є чиновники, у яких є можливість красти, і така система, в якій у чиновників така можливість зводиться до нуля.

Джерело, 10/11/2017

“Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится”

Жовтень 26, 2017

Якось тяжко мені далась стаття про заручників Кремля для іноземної аудиторії. Довго не могла розпочати. За ці чотири роки ми зробили стільки звернень, публікацій, звітів, акцій, флешмобів, виступів. Що тут можна ще сказати нового? А особливо в перспективі на наступний рік оптимістичного. І тоді я перечитала останні слова на суді, уривки з листів та виступів самих ув’язнених людей:

Руслан Зейтуллаєв: “Вот меня спрашивают — какая разница между Украиной и Россией, по-твоему. Так вот, я им отвечаю, что в Украине я жил, трудился, помогал людям по мере возможности, создал семью и старался, чтобы у нее было все необходимое. А вот в России я не успел прожить и года, как меня посадили в тюрьму…Вот в чем я вижу разницу между этими двумя государствами”.

Ахтем Чийгоз: “70 лет нас судят, и, к сожалению, я никаких изменений не вижу. Обвинять голословно людей в том, что они не делали, в этом заключается работа правоохранительных органов… Бороться за права своего народа, за свои права – это достоинство человека. И я думаю, что мы с достоинством это пройдем, несмотря на репрессии, которые чинятся сегодняшними прокурорами, сегодняшними следователями. Мы многих пережили. Переживем и это”.

Євген Панов: “Я очень благодарен всем за поддержку, и когда, как говорится, “находит грусть”, я перечитываю письма, которые приходили мне в “Лефортово”, как бы заряжаюсь энергией от них. Особенно сейчас, когда я “благополучно” изолирован от всякой информации, ни радиоточки, ни газет, не говоря уже за телевизор. Я не знаю, когда это все закончится, но если не верить, тогда незачем жить”.

Саша Кольченко: “Извини, что так затянул с ответом – в голове пустота, почти никаких мыслей нет. К тому же я пребываю в информационном вакууме – кроме ТВ-новостей никаких источников информации. В целом же у меня всё хорошо: 3 раза в день кормят, ни разу не бьют. Каждую неделю-вторую созваниваюсь с матерью по таксофону – с этим проблем нет. Поддерживают местные товарищи: присылают письма, книги, передачи”.

Олег Сенцов: “Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой – этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно – держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется”.

Ільмі Умеров: “Меня судят по сфабрикованному делу и конечно не за мои высказывания в конкретной телевизионной программе, а за мои политические убеждения и взгляды, которые я не скрываю…Предатели судят патриотов. Борьба продолжается независимо от содержания приговора. Крымскотатарский народ отстаивает здесь безопасность всего цивилизованного мира. Если агрессия России в отношении Украины и Крыма останется безнаказанной, это станет прецедентом, из-за которого обрушится весь мировой порядок… Я поклялся, я дал слово за народ свой умереть. И заканчиваю словами, до встречи в Гааге!”.

Джерело, 25/10/2017

Результаты поиска:

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

Березень 3, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

Січень 2, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

Грудень 17, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

Грудень 15, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

Листопад 23, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

Листопад 16, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, регулярно публікуються в ЗМІ, а відтак – регулярно викликають і помітну реакцію соцмереж, суспільства загалом. “Держава повинна докласти всіх зусиль, задля звільнення свого громадянина” звучить з сотень джерел. Утім не надто довго… Подібну реакцію, яка часто виглядає, як такий собі сплеск активності і носить хвилеподібний характер, спостерігаємо від початку військової агресії РФ. Розмов вистачає – результату замало… Чи все можливе робить Україна для звільнення своїх? Де і в чому можна додати в цій роботі?

За офіційними даними МЗС, наразі лише у в’язницях РФ перебувають 38 українських політв’язнів. Не враховані різноманітні СІЗО та КПЗ, не кажучи вже про підвали ОРДЛО. Активісти правозахисної організації “Let my people go” запевняють, що в’язнів – набагато більше. Не наважимося сказати, що держава взагалі не робить жодних кроків в напрямку звільнення українців. Робить, правда не такими швидкими темпами. Наприклад, між попереднім звільненням кримчанина Геннадія Афанасьєва і пенсіонера Юрія Солошенка (14 червня 2016-го) та останнім – заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова (25 жовтня 2017-го) – минуло майже півтора року, довгі 16 місяців. Очевидно, процес звільнення наших бранців і полонених непростий. Тим не менш, наскільки реально його пришвидшити та що можна ще додати до державних механізмів звільнення заручників і політв’язнів?

З цими питаннями Укрінформ звернувся до правозахисників: голови правління Центру громадянских свобод, що координує правозахисну організацію LetMyPeopleGo Олександри Матвійчук та юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Надії Волкової.

Потрібен єдиний державний механізм, якого — нема

Експерти переконують, що механізми існують, держава намагається робити усе від неї залежне: і Уповноважена з прав людини звертається до своєї колеги в Росії, і МЗС реагує нотами на нові порушення, і на мінських перемовинах попри заперечення російської сторони піднімаються питання, і правоохоронні органи співпрацюють із адвокатами тощо. Але, на їхню думку, всі ці зусилля ніяк не складаються в одне ціле — єдиний механізм відсутній.

Олександра МатвійчукОлександра Матвійчук

 

Матвійчук: “Часто ліва рука не знає, що робить права, і рідні політв’язнів змушені виступати у ролі посередників. Що вже казати, якщо державні органи у своїй роботі оперують різними цифрами, і навіть єдиного узгодженого списку політв’язнів досі немає. У рідних це викликає вже навіть не обурення, а просто втому.

Інша проблема, що більшість цих зусиль є радше реакцією на ті чи інші події. У нас майже повністю відсутня проактивна стратегія. Ще минулого року Путін чітко заявив, що питання звільнення політв’язнів не охоплюється мандатом мінських перемовин. І що Україна? Ми будемо шукати інші майданчики для вирішення цих питань, залучати ефективних посередників, придумувати нові форми впливу, що ми за цих обставин будемо робити? Кількість ув’язнених за політичними мотивами постійно зростає. В окупованому Криму люди в групі ризику сплять одягненими, бо ніколи невідомо, коли до них прийдуть із обшуком і що після цього буде. Багато ув’язнених мають досить серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо Станіслава Клиха, то вже йдеться про заходи термінового порятунку. Тому в умовах, коли створені для попередження конфліктів та відновлення миру міжнародні організації давно вже не справляються із цими функціями, потрібно бути проактивними. А це значить ініціювати нові ходи і формати.

Найменше, що у цій ситуації держава мала би зробити, це створити єдину структуру за участі усіх дотичних до цієї теми державних органів. Це необхідно для координації їх роботи із звільнення політв’язнів та належної комунікації із рідними. Проект концепту такої структури був розроблений вже багато місяців тому, але не викликав у посадовців особливого ентузіазму, тож досі лежить та припадає пилом”.

Надія ВолковаНадія Волкова

 

Волкова: “Моє розуміння – створення такого механізму має складатись з декількох етапів:

По-перше, це скрупульозне вивчення, повне розуміння особливостей притаманних саме цій ситуації, хто є бранець, з якою метою його ув’язнено.

По-друге, вивчення практик, які вже існують в інших країнах. Ми маємо пам’ятати що конфлікт в Україні не є унікальним. Так, він має свої особливості, які необхідно враховувати, але Україна не перша і, на жаль, не остання. Тому на цьому етапі варто залучати (міжнародних) експертів (особливо тих, хто має досвід повернення та визволення людей).

По-третє, має існувати постійний майданчик для проведення перемовин. Він може існувати на рівні президента, РНБО, МЮ, МЗС, неважливо, але фахівці, представники всіх відомств мають бути долучені до цієї роботи. Наразі, в нашому випадку: а) такого майданчика в принципі не існує, б) люди які займаються (або роблять пусті неефективні потуги) не є фахівцями, професіоналами і мало що взагалі розуміють в питаннях обміну.

По-четверте, самі переговори – це ювелірний процес. Дуже складний і дуже глибокий, особливо, коли твій опонент – Путін. Фатальна помилка вважати його ідіотом, недолугим або такою людиною, яка говорить лише мовою сили (так, він говорить мовою сили, але не фізичної). І це також ключовий момент. Тобто, якщо вести перемовини з таким як він, людина має мати мінімум такий самий рівень сили. Дуже важливо адекватно оцінювати, хто твій опонент. Утім, я не впевнена, що в нашій державі це розуміють. Росії – з потужною армією, з потужними спецслужбами та з ядерною зброєю нічого боятися фізичних загроз”.

Продовжуючи думку Надії Волкової про важливість рівня представництва, нагадаємо, як нещодавно турецький президент Реджеп Ердоган домігся звільнення заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Очевидно, щось з цього вигадала собі і Москва. Тим не менш, українських політв’язнів — звільнено.

Хоч би як це звучало дивно, але заради життя і свободи наших людей, інколи варто задуматися і про відверто нестандартні кроки. Аж до того, щоб звернутися по допомогу до когось із друзів Путіна. Нічого конкретного не пропонуємо, але, скажімо, колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі хіба не має впливу на «кремлівського начальника»? Може, цей 81-річний дідусь, “поціновувач” неповнолітніх дівчат, замість чергового секс-скандалу, нарешті зробить у своєму житті добру справу?

… І ви знаєте, таки Сильвіо далеко не один у світі.

Львівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: ZikЛьвівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: Zik

 

Не лише на державному рівні

Питання звільнення українських політв’язнів має стати центром суспільної уваги, наполегливим нагадуванням. Натомість, все навпаки. Як вже згадувалося, реакція суспільства, наче сплеск, хвиля: наростає, спадає… А що в результаті? Яскравих маркерів дефіциту уваги суспільства до долі політв’язнів, на жаль, вистачає. Але чи може бути щось яскравіше за сумний факт: в українському варанті онлайн-енциклопедії “Вікіпедія” немає навіть статті про того ж Станіслава Клиха. Це при тому, що в “Вікіпедії” – і це головна особливість проекту – кожен може написати чи редагувати контент.

Як же підсилити суспільну увагу до проблеми звільнення українців з російських тюрем?

На думку правозахисниці Олександри Матвійчук, важко порівнювати біографії та долі відомого режисера Олега Сенцова та збирача металобрухту Сергія Литвинова. Але боротися потрібно за всіх.

Матвійчук: “…Їхні імена мають звучати постійно як в середині країни, так і на міжнародній арені. Немає новин про ув’язненого, значить наше завдання знаходити приводи, щоб про нього говорили. Власне, кампанії LetMyPeopleGo багато в чому на це і спрямовані. Ми залучаємо людей до марафонів, написання листів, бомбардуємо міжнародні інстанції зверненнями, інформуємо про перебіг справ, проводимо акції, фотовиставки та флеш-моби. Нас підтримують багато ініціативних груп за кордоном, в Німеччині, США, Франції тощо. Навіть такий простий та символічний жест як відправити листівку для людини за ґратами має вагоме значення. Важливо зрозуміти, що допомогти може кожен ”.

Замість висновку

Згадана українська “Вікіпедія” — це лише маленький приклад “щирого зацікавлення» суспільства цим питанням. Ми полюбляємо потикати владу у бездіяльності, черговій #зраді (так, причин достатньо, але ж є розумні межі), натомість самі нічого не робимо там, де робити, вболівати – наш прямий громадянський обов’язок. Звинувачувати і повчати ми нікого не збираємося – всі цим грішимо. Не знаєте, як перейти на сайт “Вікіпедії” і що написати там про українського полоненого, писати статті — не ваше? То зробіть так, як пропонує експерт: просто відправте листівку з трьома словами “Про тебе пам’ятають”.

Мирослав Ліскович, Київ 

Джерело, 15/11/2017

Поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок

Листопад 15, 2017

Я із 6-річного віку ходила до школи у військовій формі. Вона була обов’язкова. Волосся постійно зібране у вузол. Кожен ранок починався із гуртової присяги вмерти за уряд. У такій мілітаризованій атмосфері варто тільки сірник піднести… Зараз у Сирії 30% молодих людей воюють чи на стороні уряду, чи проти нього, і вбивають один одного. Я жила в Алеппо у кварталі, якому тисяча років, на його місці лишилися тільки руїни.

Ми були змушені розмістити бабусю у найвіддаленішій кімнаті. У будь-який час поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок. Старенькі та діти його важко переносять, і можуть померти. Багато таких випадків. У Бахрейні 60% землі належить тільки 2% населення. Люди живуть дуже бідно і протестують. І уряд застосовує газ у якості колективного покарання за такі протести.

Їдемо в аеропорт, говоримо. Про Україну дівчата знають небагато. Читали в американських газетах про співпрацю Пола Манафорта та “якогось українського посадовця, який платив йому мільйони доларів”. Дівчина з Бахрейну бачила фото Межигір’я, чула про золоті батони. Була вражена. “Сподіваюся, колись і ми отримаємо доступ до свого “Межигір’я”.

Джерело, 14/11/2017

Взяли курс на розслідування справ “великої риби”

Листопад 11, 2017

Ми мало знаємо про успішні приклади, тож ось чудовий кейс про боротьбу маленького гекону проти крокодила. Так глузливо в Індонезії називали Комісію з викорінення корупції (KPK), яка мала розслідувати та притягати до відповідальності вищих посадовців. Вона розпочала роботу, коли країна посідала 122 із 133 місць за індексом Transparency International, тобто була десь поряд із В’єтнамом та Папуа Нова Гвінея.

Зрозуміло, що у індонезійської владної еліти не було тієї самої “політичної волі”. Попередники КРК – Об’єднана команда розслідувачів – пробувала боротися із хабарництвом суддів Верховного суду, і в результаті була ліквідована за рішенням того ж самого Верховного суду. І хоча КРК отримали досить сильний мандат (завдяки ухваленому на вимогу Світового банку антикорупційному закону, який до всього передбачав створення окремого антикорупційного суду), мало хто вірив у її успіх.

У цих складних умовах керівник КРК почав шукати та навчати вмотивованих працівників, щоб зміцнити потенціал інституції. Відразу взяв курс на розслідування справ “великої риби” аби дати сигнал системі, що така поведінка більше не толерується. І паралельно – на формування підтримки із того єдиного фронту, із якого вона могла надійти, – від громадянського суспільства. І коли КРК почала створювати серйозні проблеми можновладцям і врешті-решт сама опинилася під ударом, то люди масово виступили на її захист.

Для мене ця історія більше про те, як звичайні люди переймають питанням майбутнього своєї країни та мають силу змінити хід історії. Вона дуже резонує із цьогорічними спробами змінити антикорупційне законодавство в Румунії, аби десятки політиків уникли судового переслідування. Людей це так обурило, що протести стали наймасштабнішими із моменту повалення режиму комуністичного диктатора Ніколае Чаушеску. І владні еліти і в Індонезії, і в Румунії, так і не ризикнули злегковажити їх майбутнім.

Звичайно, що за дужками залишилося багато важливих деталей. Зокрема те, що КПК і досі має багато роботи, наприклад, нещодавно вони оголосили підозру спікеру парламенту. Інституціоналізована корупція, до всього, це ще симптом нездоров’я державного апарату та гіпертрофованої ролі держави в економіці. Принцип незворотності покарання важливий, але якщо не створити ефективні інституції, то це робота на довгі і довгі роки.

В Україні при реформуванні органів часто звертають увагу тільки на пошук “хороших людей”, перекладають на них завищені очікування суспільства, і потім швидко розчаровуються. Не існує абстрактних “хороших людей”, є чиновники, у яких є можливість красти, і така система, в якій у чиновників така можливість зводиться до нуля.

Джерело, 10/11/2017

“Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится”

Жовтень 26, 2017

Якось тяжко мені далась стаття про заручників Кремля для іноземної аудиторії. Довго не могла розпочати. За ці чотири роки ми зробили стільки звернень, публікацій, звітів, акцій, флешмобів, виступів. Що тут можна ще сказати нового? А особливо в перспективі на наступний рік оптимістичного. І тоді я перечитала останні слова на суді, уривки з листів та виступів самих ув’язнених людей:

Руслан Зейтуллаєв: “Вот меня спрашивают — какая разница между Украиной и Россией, по-твоему. Так вот, я им отвечаю, что в Украине я жил, трудился, помогал людям по мере возможности, создал семью и старался, чтобы у нее было все необходимое. А вот в России я не успел прожить и года, как меня посадили в тюрьму…Вот в чем я вижу разницу между этими двумя государствами”.

Ахтем Чийгоз: “70 лет нас судят, и, к сожалению, я никаких изменений не вижу. Обвинять голословно людей в том, что они не делали, в этом заключается работа правоохранительных органов… Бороться за права своего народа, за свои права – это достоинство человека. И я думаю, что мы с достоинством это пройдем, несмотря на репрессии, которые чинятся сегодняшними прокурорами, сегодняшними следователями. Мы многих пережили. Переживем и это”.

Євген Панов: “Я очень благодарен всем за поддержку, и когда, как говорится, “находит грусть”, я перечитываю письма, которые приходили мне в “Лефортово”, как бы заряжаюсь энергией от них. Особенно сейчас, когда я “благополучно” изолирован от всякой информации, ни радиоточки, ни газет, не говоря уже за телевизор. Я не знаю, когда это все закончится, но если не верить, тогда незачем жить”.

Саша Кольченко: “Извини, что так затянул с ответом – в голове пустота, почти никаких мыслей нет. К тому же я пребываю в информационном вакууме – кроме ТВ-новостей никаких источников информации. В целом же у меня всё хорошо: 3 раза в день кормят, ни разу не бьют. Каждую неделю-вторую созваниваюсь с матерью по таксофону – с этим проблем нет. Поддерживают местные товарищи: присылают письма, книги, передачи”.

Олег Сенцов: “Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой – этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно – держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется”.

Ільмі Умеров: “Меня судят по сфабрикованному делу и конечно не за мои высказывания в конкретной телевизионной программе, а за мои политические убеждения и взгляды, которые я не скрываю…Предатели судят патриотов. Борьба продолжается независимо от содержания приговора. Крымскотатарский народ отстаивает здесь безопасность всего цивилизованного мира. Если агрессия России в отношении Украины и Крыма останется безнаказанной, это станет прецедентом, из-за которого обрушится весь мировой порядок… Я поклялся, я дал слово за народ свой умереть. И заканчиваю словами, до встречи в Гааге!”.

Джерело, 25/10/2017

Результаты поиска:

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

Березень 3, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

Січень 2, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

Грудень 17, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

Грудень 15, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

Листопад 23, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

Листопад 16, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, регулярно публікуються в ЗМІ, а відтак – регулярно викликають і помітну реакцію соцмереж, суспільства загалом. “Держава повинна докласти всіх зусиль, задля звільнення свого громадянина” звучить з сотень джерел. Утім не надто довго… Подібну реакцію, яка часто виглядає, як такий собі сплеск активності і носить хвилеподібний характер, спостерігаємо від початку військової агресії РФ. Розмов вистачає – результату замало… Чи все можливе робить Україна для звільнення своїх? Де і в чому можна додати в цій роботі?

За офіційними даними МЗС, наразі лише у в’язницях РФ перебувають 38 українських політв’язнів. Не враховані різноманітні СІЗО та КПЗ, не кажучи вже про підвали ОРДЛО. Активісти правозахисної організації “Let my people go” запевняють, що в’язнів – набагато більше. Не наважимося сказати, що держава взагалі не робить жодних кроків в напрямку звільнення українців. Робить, правда не такими швидкими темпами. Наприклад, між попереднім звільненням кримчанина Геннадія Афанасьєва і пенсіонера Юрія Солошенка (14 червня 2016-го) та останнім – заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова (25 жовтня 2017-го) – минуло майже півтора року, довгі 16 місяців. Очевидно, процес звільнення наших бранців і полонених непростий. Тим не менш, наскільки реально його пришвидшити та що можна ще додати до державних механізмів звільнення заручників і політв’язнів?

З цими питаннями Укрінформ звернувся до правозахисників: голови правління Центру громадянских свобод, що координує правозахисну організацію LetMyPeopleGo Олександри Матвійчук та юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Надії Волкової.

Потрібен єдиний державний механізм, якого — нема

Експерти переконують, що механізми існують, держава намагається робити усе від неї залежне: і Уповноважена з прав людини звертається до своєї колеги в Росії, і МЗС реагує нотами на нові порушення, і на мінських перемовинах попри заперечення російської сторони піднімаються питання, і правоохоронні органи співпрацюють із адвокатами тощо. Але, на їхню думку, всі ці зусилля ніяк не складаються в одне ціле — єдиний механізм відсутній.

Олександра МатвійчукОлександра Матвійчук

 

Матвійчук: “Часто ліва рука не знає, що робить права, і рідні політв’язнів змушені виступати у ролі посередників. Що вже казати, якщо державні органи у своїй роботі оперують різними цифрами, і навіть єдиного узгодженого списку політв’язнів досі немає. У рідних це викликає вже навіть не обурення, а просто втому.

Інша проблема, що більшість цих зусиль є радше реакцією на ті чи інші події. У нас майже повністю відсутня проактивна стратегія. Ще минулого року Путін чітко заявив, що питання звільнення політв’язнів не охоплюється мандатом мінських перемовин. І що Україна? Ми будемо шукати інші майданчики для вирішення цих питань, залучати ефективних посередників, придумувати нові форми впливу, що ми за цих обставин будемо робити? Кількість ув’язнених за політичними мотивами постійно зростає. В окупованому Криму люди в групі ризику сплять одягненими, бо ніколи невідомо, коли до них прийдуть із обшуком і що після цього буде. Багато ув’язнених мають досить серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо Станіслава Клиха, то вже йдеться про заходи термінового порятунку. Тому в умовах, коли створені для попередження конфліктів та відновлення миру міжнародні організації давно вже не справляються із цими функціями, потрібно бути проактивними. А це значить ініціювати нові ходи і формати.

Найменше, що у цій ситуації держава мала би зробити, це створити єдину структуру за участі усіх дотичних до цієї теми державних органів. Це необхідно для координації їх роботи із звільнення політв’язнів та належної комунікації із рідними. Проект концепту такої структури був розроблений вже багато місяців тому, але не викликав у посадовців особливого ентузіазму, тож досі лежить та припадає пилом”.

Надія ВолковаНадія Волкова

 

Волкова: “Моє розуміння – створення такого механізму має складатись з декількох етапів:

По-перше, це скрупульозне вивчення, повне розуміння особливостей притаманних саме цій ситуації, хто є бранець, з якою метою його ув’язнено.

По-друге, вивчення практик, які вже існують в інших країнах. Ми маємо пам’ятати що конфлікт в Україні не є унікальним. Так, він має свої особливості, які необхідно враховувати, але Україна не перша і, на жаль, не остання. Тому на цьому етапі варто залучати (міжнародних) експертів (особливо тих, хто має досвід повернення та визволення людей).

По-третє, має існувати постійний майданчик для проведення перемовин. Він може існувати на рівні президента, РНБО, МЮ, МЗС, неважливо, але фахівці, представники всіх відомств мають бути долучені до цієї роботи. Наразі, в нашому випадку: а) такого майданчика в принципі не існує, б) люди які займаються (або роблять пусті неефективні потуги) не є фахівцями, професіоналами і мало що взагалі розуміють в питаннях обміну.

По-четверте, самі переговори – це ювелірний процес. Дуже складний і дуже глибокий, особливо, коли твій опонент – Путін. Фатальна помилка вважати його ідіотом, недолугим або такою людиною, яка говорить лише мовою сили (так, він говорить мовою сили, але не фізичної). І це також ключовий момент. Тобто, якщо вести перемовини з таким як він, людина має мати мінімум такий самий рівень сили. Дуже важливо адекватно оцінювати, хто твій опонент. Утім, я не впевнена, що в нашій державі це розуміють. Росії – з потужною армією, з потужними спецслужбами та з ядерною зброєю нічого боятися фізичних загроз”.

Продовжуючи думку Надії Волкової про важливість рівня представництва, нагадаємо, як нещодавно турецький президент Реджеп Ердоган домігся звільнення заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Очевидно, щось з цього вигадала собі і Москва. Тим не менш, українських політв’язнів — звільнено.

Хоч би як це звучало дивно, але заради життя і свободи наших людей, інколи варто задуматися і про відверто нестандартні кроки. Аж до того, щоб звернутися по допомогу до когось із друзів Путіна. Нічого конкретного не пропонуємо, але, скажімо, колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі хіба не має впливу на «кремлівського начальника»? Може, цей 81-річний дідусь, “поціновувач” неповнолітніх дівчат, замість чергового секс-скандалу, нарешті зробить у своєму житті добру справу?

… І ви знаєте, таки Сильвіо далеко не один у світі.

Львівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: ZikЛьвівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: Zik

 

Не лише на державному рівні

Питання звільнення українських політв’язнів має стати центром суспільної уваги, наполегливим нагадуванням. Натомість, все навпаки. Як вже згадувалося, реакція суспільства, наче сплеск, хвиля: наростає, спадає… А що в результаті? Яскравих маркерів дефіциту уваги суспільства до долі політв’язнів, на жаль, вистачає. Але чи може бути щось яскравіше за сумний факт: в українському варанті онлайн-енциклопедії “Вікіпедія” немає навіть статті про того ж Станіслава Клиха. Це при тому, що в “Вікіпедії” – і це головна особливість проекту – кожен може написати чи редагувати контент.

Як же підсилити суспільну увагу до проблеми звільнення українців з російських тюрем?

На думку правозахисниці Олександри Матвійчук, важко порівнювати біографії та долі відомого режисера Олега Сенцова та збирача металобрухту Сергія Литвинова. Але боротися потрібно за всіх.

Матвійчук: “…Їхні імена мають звучати постійно як в середині країни, так і на міжнародній арені. Немає новин про ув’язненого, значить наше завдання знаходити приводи, щоб про нього говорили. Власне, кампанії LetMyPeopleGo багато в чому на це і спрямовані. Ми залучаємо людей до марафонів, написання листів, бомбардуємо міжнародні інстанції зверненнями, інформуємо про перебіг справ, проводимо акції, фотовиставки та флеш-моби. Нас підтримують багато ініціативних груп за кордоном, в Німеччині, США, Франції тощо. Навіть такий простий та символічний жест як відправити листівку для людини за ґратами має вагоме значення. Важливо зрозуміти, що допомогти може кожен ”.

Замість висновку

Згадана українська “Вікіпедія” — це лише маленький приклад “щирого зацікавлення» суспільства цим питанням. Ми полюбляємо потикати владу у бездіяльності, черговій #зраді (так, причин достатньо, але ж є розумні межі), натомість самі нічого не робимо там, де робити, вболівати – наш прямий громадянський обов’язок. Звинувачувати і повчати ми нікого не збираємося – всі цим грішимо. Не знаєте, як перейти на сайт “Вікіпедії” і що написати там про українського полоненого, писати статті — не ваше? То зробіть так, як пропонує експерт: просто відправте листівку з трьома словами “Про тебе пам’ятають”.

Мирослав Ліскович, Київ 

Джерело, 15/11/2017

Поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок

Листопад 15, 2017

Я із 6-річного віку ходила до школи у військовій формі. Вона була обов’язкова. Волосся постійно зібране у вузол. Кожен ранок починався із гуртової присяги вмерти за уряд. У такій мілітаризованій атмосфері варто тільки сірник піднести… Зараз у Сирії 30% молодих людей воюють чи на стороні уряду, чи проти нього, і вбивають один одного. Я жила в Алеппо у кварталі, якому тисяча років, на його місці лишилися тільки руїни.

Ми були змушені розмістити бабусю у найвіддаленішій кімнаті. У будь-який час поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок. Старенькі та діти його важко переносять, і можуть померти. Багато таких випадків. У Бахрейні 60% землі належить тільки 2% населення. Люди живуть дуже бідно і протестують. І уряд застосовує газ у якості колективного покарання за такі протести.

Їдемо в аеропорт, говоримо. Про Україну дівчата знають небагато. Читали в американських газетах про співпрацю Пола Манафорта та “якогось українського посадовця, який платив йому мільйони доларів”. Дівчина з Бахрейну бачила фото Межигір’я, чула про золоті батони. Була вражена. “Сподіваюся, колись і ми отримаємо доступ до свого “Межигір’я”.

Джерело, 14/11/2017

Взяли курс на розслідування справ “великої риби”

Листопад 11, 2017

Ми мало знаємо про успішні приклади, тож ось чудовий кейс про боротьбу маленького гекону проти крокодила. Так глузливо в Індонезії називали Комісію з викорінення корупції (KPK), яка мала розслідувати та притягати до відповідальності вищих посадовців. Вона розпочала роботу, коли країна посідала 122 із 133 місць за індексом Transparency International, тобто була десь поряд із В’єтнамом та Папуа Нова Гвінея.

Зрозуміло, що у індонезійської владної еліти не було тієї самої “політичної волі”. Попередники КРК – Об’єднана команда розслідувачів – пробувала боротися із хабарництвом суддів Верховного суду, і в результаті була ліквідована за рішенням того ж самого Верховного суду. І хоча КРК отримали досить сильний мандат (завдяки ухваленому на вимогу Світового банку антикорупційному закону, який до всього передбачав створення окремого антикорупційного суду), мало хто вірив у її успіх.

У цих складних умовах керівник КРК почав шукати та навчати вмотивованих працівників, щоб зміцнити потенціал інституції. Відразу взяв курс на розслідування справ “великої риби” аби дати сигнал системі, що така поведінка більше не толерується. І паралельно – на формування підтримки із того єдиного фронту, із якого вона могла надійти, – від громадянського суспільства. І коли КРК почала створювати серйозні проблеми можновладцям і врешті-решт сама опинилася під ударом, то люди масово виступили на її захист.

Для мене ця історія більше про те, як звичайні люди переймають питанням майбутнього своєї країни та мають силу змінити хід історії. Вона дуже резонує із цьогорічними спробами змінити антикорупційне законодавство в Румунії, аби десятки політиків уникли судового переслідування. Людей це так обурило, що протести стали наймасштабнішими із моменту повалення режиму комуністичного диктатора Ніколае Чаушеску. І владні еліти і в Індонезії, і в Румунії, так і не ризикнули злегковажити їх майбутнім.

Звичайно, що за дужками залишилося багато важливих деталей. Зокрема те, що КПК і досі має багато роботи, наприклад, нещодавно вони оголосили підозру спікеру парламенту. Інституціоналізована корупція, до всього, це ще симптом нездоров’я державного апарату та гіпертрофованої ролі держави в економіці. Принцип незворотності покарання важливий, але якщо не створити ефективні інституції, то це робота на довгі і довгі роки.

В Україні при реформуванні органів часто звертають увагу тільки на пошук “хороших людей”, перекладають на них завищені очікування суспільства, і потім швидко розчаровуються. Не існує абстрактних “хороших людей”, є чиновники, у яких є можливість красти, і така система, в якій у чиновників така можливість зводиться до нуля.

Джерело, 10/11/2017

“Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится”

Жовтень 26, 2017

Якось тяжко мені далась стаття про заручників Кремля для іноземної аудиторії. Довго не могла розпочати. За ці чотири роки ми зробили стільки звернень, публікацій, звітів, акцій, флешмобів, виступів. Що тут можна ще сказати нового? А особливо в перспективі на наступний рік оптимістичного. І тоді я перечитала останні слова на суді, уривки з листів та виступів самих ув’язнених людей:

Руслан Зейтуллаєв: “Вот меня спрашивают — какая разница между Украиной и Россией, по-твоему. Так вот, я им отвечаю, что в Украине я жил, трудился, помогал людям по мере возможности, создал семью и старался, чтобы у нее было все необходимое. А вот в России я не успел прожить и года, как меня посадили в тюрьму…Вот в чем я вижу разницу между этими двумя государствами”.

Ахтем Чийгоз: “70 лет нас судят, и, к сожалению, я никаких изменений не вижу. Обвинять голословно людей в том, что они не делали, в этом заключается работа правоохранительных органов… Бороться за права своего народа, за свои права – это достоинство человека. И я думаю, что мы с достоинством это пройдем, несмотря на репрессии, которые чинятся сегодняшними прокурорами, сегодняшними следователями. Мы многих пережили. Переживем и это”.

Євген Панов: “Я очень благодарен всем за поддержку, и когда, как говорится, “находит грусть”, я перечитываю письма, которые приходили мне в “Лефортово”, как бы заряжаюсь энергией от них. Особенно сейчас, когда я “благополучно” изолирован от всякой информации, ни радиоточки, ни газет, не говоря уже за телевизор. Я не знаю, когда это все закончится, но если не верить, тогда незачем жить”.

Саша Кольченко: “Извини, что так затянул с ответом – в голове пустота, почти никаких мыслей нет. К тому же я пребываю в информационном вакууме – кроме ТВ-новостей никаких источников информации. В целом же у меня всё хорошо: 3 раза в день кормят, ни разу не бьют. Каждую неделю-вторую созваниваюсь с матерью по таксофону – с этим проблем нет. Поддерживают местные товарищи: присылают письма, книги, передачи”.

Олег Сенцов: “Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой – этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно – держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется”.

Ільмі Умеров: “Меня судят по сфабрикованному делу и конечно не за мои высказывания в конкретной телевизионной программе, а за мои политические убеждения и взгляды, которые я не скрываю…Предатели судят патриотов. Борьба продолжается независимо от содержания приговора. Крымскотатарский народ отстаивает здесь безопасность всего цивилизованного мира. Если агрессия России в отношении Украины и Крыма останется безнаказанной, это станет прецедентом, из-за которого обрушится весь мировой порядок… Я поклялся, я дал слово за народ свой умереть. И заканчиваю словами, до встречи в Гааге!”.

Джерело, 25/10/2017

Результаты поиска:

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

Березень 3, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

Січень 2, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

Грудень 17, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

Грудень 15, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

Листопад 23, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

Листопад 16, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, регулярно публікуються в ЗМІ, а відтак – регулярно викликають і помітну реакцію соцмереж, суспільства загалом. “Держава повинна докласти всіх зусиль, задля звільнення свого громадянина” звучить з сотень джерел. Утім не надто довго… Подібну реакцію, яка часто виглядає, як такий собі сплеск активності і носить хвилеподібний характер, спостерігаємо від початку військової агресії РФ. Розмов вистачає – результату замало… Чи все можливе робить Україна для звільнення своїх? Де і в чому можна додати в цій роботі?

За офіційними даними МЗС, наразі лише у в’язницях РФ перебувають 38 українських політв’язнів. Не враховані різноманітні СІЗО та КПЗ, не кажучи вже про підвали ОРДЛО. Активісти правозахисної організації “Let my people go” запевняють, що в’язнів – набагато більше. Не наважимося сказати, що держава взагалі не робить жодних кроків в напрямку звільнення українців. Робить, правда не такими швидкими темпами. Наприклад, між попереднім звільненням кримчанина Геннадія Афанасьєва і пенсіонера Юрія Солошенка (14 червня 2016-го) та останнім – заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова (25 жовтня 2017-го) – минуло майже півтора року, довгі 16 місяців. Очевидно, процес звільнення наших бранців і полонених непростий. Тим не менш, наскільки реально його пришвидшити та що можна ще додати до державних механізмів звільнення заручників і політв’язнів?

З цими питаннями Укрінформ звернувся до правозахисників: голови правління Центру громадянских свобод, що координує правозахисну організацію LetMyPeopleGo Олександри Матвійчук та юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Надії Волкової.

Потрібен єдиний державний механізм, якого — нема

Експерти переконують, що механізми існують, держава намагається робити усе від неї залежне: і Уповноважена з прав людини звертається до своєї колеги в Росії, і МЗС реагує нотами на нові порушення, і на мінських перемовинах попри заперечення російської сторони піднімаються питання, і правоохоронні органи співпрацюють із адвокатами тощо. Але, на їхню думку, всі ці зусилля ніяк не складаються в одне ціле — єдиний механізм відсутній.

Олександра МатвійчукОлександра Матвійчук

 

Матвійчук: “Часто ліва рука не знає, що робить права, і рідні політв’язнів змушені виступати у ролі посередників. Що вже казати, якщо державні органи у своїй роботі оперують різними цифрами, і навіть єдиного узгодженого списку політв’язнів досі немає. У рідних це викликає вже навіть не обурення, а просто втому.

Інша проблема, що більшість цих зусиль є радше реакцією на ті чи інші події. У нас майже повністю відсутня проактивна стратегія. Ще минулого року Путін чітко заявив, що питання звільнення політв’язнів не охоплюється мандатом мінських перемовин. І що Україна? Ми будемо шукати інші майданчики для вирішення цих питань, залучати ефективних посередників, придумувати нові форми впливу, що ми за цих обставин будемо робити? Кількість ув’язнених за політичними мотивами постійно зростає. В окупованому Криму люди в групі ризику сплять одягненими, бо ніколи невідомо, коли до них прийдуть із обшуком і що після цього буде. Багато ув’язнених мають досить серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо Станіслава Клиха, то вже йдеться про заходи термінового порятунку. Тому в умовах, коли створені для попередження конфліктів та відновлення миру міжнародні організації давно вже не справляються із цими функціями, потрібно бути проактивними. А це значить ініціювати нові ходи і формати.

Найменше, що у цій ситуації держава мала би зробити, це створити єдину структуру за участі усіх дотичних до цієї теми державних органів. Це необхідно для координації їх роботи із звільнення політв’язнів та належної комунікації із рідними. Проект концепту такої структури був розроблений вже багато місяців тому, але не викликав у посадовців особливого ентузіазму, тож досі лежить та припадає пилом”.

Надія ВолковаНадія Волкова

 

Волкова: “Моє розуміння – створення такого механізму має складатись з декількох етапів:

По-перше, це скрупульозне вивчення, повне розуміння особливостей притаманних саме цій ситуації, хто є бранець, з якою метою його ув’язнено.

По-друге, вивчення практик, які вже існують в інших країнах. Ми маємо пам’ятати що конфлікт в Україні не є унікальним. Так, він має свої особливості, які необхідно враховувати, але Україна не перша і, на жаль, не остання. Тому на цьому етапі варто залучати (міжнародних) експертів (особливо тих, хто має досвід повернення та визволення людей).

По-третє, має існувати постійний майданчик для проведення перемовин. Він може існувати на рівні президента, РНБО, МЮ, МЗС, неважливо, але фахівці, представники всіх відомств мають бути долучені до цієї роботи. Наразі, в нашому випадку: а) такого майданчика в принципі не існує, б) люди які займаються (або роблять пусті неефективні потуги) не є фахівцями, професіоналами і мало що взагалі розуміють в питаннях обміну.

По-четверте, самі переговори – це ювелірний процес. Дуже складний і дуже глибокий, особливо, коли твій опонент – Путін. Фатальна помилка вважати його ідіотом, недолугим або такою людиною, яка говорить лише мовою сили (так, він говорить мовою сили, але не фізичної). І це також ключовий момент. Тобто, якщо вести перемовини з таким як він, людина має мати мінімум такий самий рівень сили. Дуже важливо адекватно оцінювати, хто твій опонент. Утім, я не впевнена, що в нашій державі це розуміють. Росії – з потужною армією, з потужними спецслужбами та з ядерною зброєю нічого боятися фізичних загроз”.

Продовжуючи думку Надії Волкової про важливість рівня представництва, нагадаємо, як нещодавно турецький президент Реджеп Ердоган домігся звільнення заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Очевидно, щось з цього вигадала собі і Москва. Тим не менш, українських політв’язнів — звільнено.

Хоч би як це звучало дивно, але заради життя і свободи наших людей, інколи варто задуматися і про відверто нестандартні кроки. Аж до того, щоб звернутися по допомогу до когось із друзів Путіна. Нічого конкретного не пропонуємо, але, скажімо, колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі хіба не має впливу на «кремлівського начальника»? Може, цей 81-річний дідусь, “поціновувач” неповнолітніх дівчат, замість чергового секс-скандалу, нарешті зробить у своєму житті добру справу?

… І ви знаєте, таки Сильвіо далеко не один у світі.

Львівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: ZikЛьвівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: Zik

 

Не лише на державному рівні

Питання звільнення українських політв’язнів має стати центром суспільної уваги, наполегливим нагадуванням. Натомість, все навпаки. Як вже згадувалося, реакція суспільства, наче сплеск, хвиля: наростає, спадає… А що в результаті? Яскравих маркерів дефіциту уваги суспільства до долі політв’язнів, на жаль, вистачає. Але чи може бути щось яскравіше за сумний факт: в українському варанті онлайн-енциклопедії “Вікіпедія” немає навіть статті про того ж Станіслава Клиха. Це при тому, що в “Вікіпедії” – і це головна особливість проекту – кожен може написати чи редагувати контент.

Як же підсилити суспільну увагу до проблеми звільнення українців з російських тюрем?

На думку правозахисниці Олександри Матвійчук, важко порівнювати біографії та долі відомого режисера Олега Сенцова та збирача металобрухту Сергія Литвинова. Але боротися потрібно за всіх.

Матвійчук: “…Їхні імена мають звучати постійно як в середині країни, так і на міжнародній арені. Немає новин про ув’язненого, значить наше завдання знаходити приводи, щоб про нього говорили. Власне, кампанії LetMyPeopleGo багато в чому на це і спрямовані. Ми залучаємо людей до марафонів, написання листів, бомбардуємо міжнародні інстанції зверненнями, інформуємо про перебіг справ, проводимо акції, фотовиставки та флеш-моби. Нас підтримують багато ініціативних груп за кордоном, в Німеччині, США, Франції тощо. Навіть такий простий та символічний жест як відправити листівку для людини за ґратами має вагоме значення. Важливо зрозуміти, що допомогти може кожен ”.

Замість висновку

Згадана українська “Вікіпедія” — це лише маленький приклад “щирого зацікавлення» суспільства цим питанням. Ми полюбляємо потикати владу у бездіяльності, черговій #зраді (так, причин достатньо, але ж є розумні межі), натомість самі нічого не робимо там, де робити, вболівати – наш прямий громадянський обов’язок. Звинувачувати і повчати ми нікого не збираємося – всі цим грішимо. Не знаєте, як перейти на сайт “Вікіпедії” і що написати там про українського полоненого, писати статті — не ваше? То зробіть так, як пропонує експерт: просто відправте листівку з трьома словами “Про тебе пам’ятають”.

Мирослав Ліскович, Київ 

Джерело, 15/11/2017

Поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок

Листопад 15, 2017

Я із 6-річного віку ходила до школи у військовій формі. Вона була обов’язкова. Волосся постійно зібране у вузол. Кожен ранок починався із гуртової присяги вмерти за уряд. У такій мілітаризованій атмосфері варто тільки сірник піднести… Зараз у Сирії 30% молодих людей воюють чи на стороні уряду, чи проти нього, і вбивають один одного. Я жила в Алеппо у кварталі, якому тисяча років, на його місці лишилися тільки руїни.

Ми були змушені розмістити бабусю у найвіддаленішій кімнаті. У будь-який час поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок. Старенькі та діти його важко переносять, і можуть померти. Багато таких випадків. У Бахрейні 60% землі належить тільки 2% населення. Люди живуть дуже бідно і протестують. І уряд застосовує газ у якості колективного покарання за такі протести.

Їдемо в аеропорт, говоримо. Про Україну дівчата знають небагато. Читали в американських газетах про співпрацю Пола Манафорта та “якогось українського посадовця, який платив йому мільйони доларів”. Дівчина з Бахрейну бачила фото Межигір’я, чула про золоті батони. Була вражена. “Сподіваюся, колись і ми отримаємо доступ до свого “Межигір’я”.

Джерело, 14/11/2017

Взяли курс на розслідування справ “великої риби”

Листопад 11, 2017

Ми мало знаємо про успішні приклади, тож ось чудовий кейс про боротьбу маленького гекону проти крокодила. Так глузливо в Індонезії називали Комісію з викорінення корупції (KPK), яка мала розслідувати та притягати до відповідальності вищих посадовців. Вона розпочала роботу, коли країна посідала 122 із 133 місць за індексом Transparency International, тобто була десь поряд із В’єтнамом та Папуа Нова Гвінея.

Зрозуміло, що у індонезійської владної еліти не було тієї самої “політичної волі”. Попередники КРК – Об’єднана команда розслідувачів – пробувала боротися із хабарництвом суддів Верховного суду, і в результаті була ліквідована за рішенням того ж самого Верховного суду. І хоча КРК отримали досить сильний мандат (завдяки ухваленому на вимогу Світового банку антикорупційному закону, який до всього передбачав створення окремого антикорупційного суду), мало хто вірив у її успіх.

У цих складних умовах керівник КРК почав шукати та навчати вмотивованих працівників, щоб зміцнити потенціал інституції. Відразу взяв курс на розслідування справ “великої риби” аби дати сигнал системі, що така поведінка більше не толерується. І паралельно – на формування підтримки із того єдиного фронту, із якого вона могла надійти, – від громадянського суспільства. І коли КРК почала створювати серйозні проблеми можновладцям і врешті-решт сама опинилася під ударом, то люди масово виступили на її захист.

Для мене ця історія більше про те, як звичайні люди переймають питанням майбутнього своєї країни та мають силу змінити хід історії. Вона дуже резонує із цьогорічними спробами змінити антикорупційне законодавство в Румунії, аби десятки політиків уникли судового переслідування. Людей це так обурило, що протести стали наймасштабнішими із моменту повалення режиму комуністичного диктатора Ніколае Чаушеску. І владні еліти і в Індонезії, і в Румунії, так і не ризикнули злегковажити їх майбутнім.

Звичайно, що за дужками залишилося багато важливих деталей. Зокрема те, що КПК і досі має багато роботи, наприклад, нещодавно вони оголосили підозру спікеру парламенту. Інституціоналізована корупція, до всього, це ще симптом нездоров’я державного апарату та гіпертрофованої ролі держави в економіці. Принцип незворотності покарання важливий, але якщо не створити ефективні інституції, то це робота на довгі і довгі роки.

В Україні при реформуванні органів часто звертають увагу тільки на пошук “хороших людей”, перекладають на них завищені очікування суспільства, і потім швидко розчаровуються. Не існує абстрактних “хороших людей”, є чиновники, у яких є можливість красти, і така система, в якій у чиновників така можливість зводиться до нуля.

Джерело, 10/11/2017

“Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится”

Жовтень 26, 2017

Якось тяжко мені далась стаття про заручників Кремля для іноземної аудиторії. Довго не могла розпочати. За ці чотири роки ми зробили стільки звернень, публікацій, звітів, акцій, флешмобів, виступів. Що тут можна ще сказати нового? А особливо в перспективі на наступний рік оптимістичного. І тоді я перечитала останні слова на суді, уривки з листів та виступів самих ув’язнених людей:

Руслан Зейтуллаєв: “Вот меня спрашивают — какая разница между Украиной и Россией, по-твоему. Так вот, я им отвечаю, что в Украине я жил, трудился, помогал людям по мере возможности, создал семью и старался, чтобы у нее было все необходимое. А вот в России я не успел прожить и года, как меня посадили в тюрьму…Вот в чем я вижу разницу между этими двумя государствами”.

Ахтем Чийгоз: “70 лет нас судят, и, к сожалению, я никаких изменений не вижу. Обвинять голословно людей в том, что они не делали, в этом заключается работа правоохранительных органов… Бороться за права своего народа, за свои права – это достоинство человека. И я думаю, что мы с достоинством это пройдем, несмотря на репрессии, которые чинятся сегодняшними прокурорами, сегодняшними следователями. Мы многих пережили. Переживем и это”.

Євген Панов: “Я очень благодарен всем за поддержку, и когда, как говорится, “находит грусть”, я перечитываю письма, которые приходили мне в “Лефортово”, как бы заряжаюсь энергией от них. Особенно сейчас, когда я “благополучно” изолирован от всякой информации, ни радиоточки, ни газет, не говоря уже за телевизор. Я не знаю, когда это все закончится, но если не верить, тогда незачем жить”.

Саша Кольченко: “Извини, что так затянул с ответом – в голове пустота, почти никаких мыслей нет. К тому же я пребываю в информационном вакууме – кроме ТВ-новостей никаких источников информации. В целом же у меня всё хорошо: 3 раза в день кормят, ни разу не бьют. Каждую неделю-вторую созваниваюсь с матерью по таксофону – с этим проблем нет. Поддерживают местные товарищи: присылают письма, книги, передачи”.

Олег Сенцов: “Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой – этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно – держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется”.

Ільмі Умеров: “Меня судят по сфабрикованному делу и конечно не за мои высказывания в конкретной телевизионной программе, а за мои политические убеждения и взгляды, которые я не скрываю…Предатели судят патриотов. Борьба продолжается независимо от содержания приговора. Крымскотатарский народ отстаивает здесь безопасность всего цивилизованного мира. Если агрессия России в отношении Украины и Крыма останется безнаказанной, это станет прецедентом, из-за которого обрушится весь мировой порядок… Я поклялся, я дал слово за народ свой умереть. И заканчиваю словами, до встречи в Гааге!”.

Джерело, 25/10/2017

Результаты поиска:

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

Березень 3, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

Січень 2, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

Грудень 17, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

Грудень 15, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

Листопад 23, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

Листопад 16, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, регулярно публікуються в ЗМІ, а відтак – регулярно викликають і помітну реакцію соцмереж, суспільства загалом. “Держава повинна докласти всіх зусиль, задля звільнення свого громадянина” звучить з сотень джерел. Утім не надто довго… Подібну реакцію, яка часто виглядає, як такий собі сплеск активності і носить хвилеподібний характер, спостерігаємо від початку військової агресії РФ. Розмов вистачає – результату замало… Чи все можливе робить Україна для звільнення своїх? Де і в чому можна додати в цій роботі?

За офіційними даними МЗС, наразі лише у в’язницях РФ перебувають 38 українських політв’язнів. Не враховані різноманітні СІЗО та КПЗ, не кажучи вже про підвали ОРДЛО. Активісти правозахисної організації “Let my people go” запевняють, що в’язнів – набагато більше. Не наважимося сказати, що держава взагалі не робить жодних кроків в напрямку звільнення українців. Робить, правда не такими швидкими темпами. Наприклад, між попереднім звільненням кримчанина Геннадія Афанасьєва і пенсіонера Юрія Солошенка (14 червня 2016-го) та останнім – заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова (25 жовтня 2017-го) – минуло майже півтора року, довгі 16 місяців. Очевидно, процес звільнення наших бранців і полонених непростий. Тим не менш, наскільки реально його пришвидшити та що можна ще додати до державних механізмів звільнення заручників і політв’язнів?

З цими питаннями Укрінформ звернувся до правозахисників: голови правління Центру громадянских свобод, що координує правозахисну організацію LetMyPeopleGo Олександри Матвійчук та юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Надії Волкової.

Потрібен єдиний державний механізм, якого — нема

Експерти переконують, що механізми існують, держава намагається робити усе від неї залежне: і Уповноважена з прав людини звертається до своєї колеги в Росії, і МЗС реагує нотами на нові порушення, і на мінських перемовинах попри заперечення російської сторони піднімаються питання, і правоохоронні органи співпрацюють із адвокатами тощо. Але, на їхню думку, всі ці зусилля ніяк не складаються в одне ціле — єдиний механізм відсутній.

Олександра МатвійчукОлександра Матвійчук

 

Матвійчук: “Часто ліва рука не знає, що робить права, і рідні політв’язнів змушені виступати у ролі посередників. Що вже казати, якщо державні органи у своїй роботі оперують різними цифрами, і навіть єдиного узгодженого списку політв’язнів досі немає. У рідних це викликає вже навіть не обурення, а просто втому.

Інша проблема, що більшість цих зусиль є радше реакцією на ті чи інші події. У нас майже повністю відсутня проактивна стратегія. Ще минулого року Путін чітко заявив, що питання звільнення політв’язнів не охоплюється мандатом мінських перемовин. І що Україна? Ми будемо шукати інші майданчики для вирішення цих питань, залучати ефективних посередників, придумувати нові форми впливу, що ми за цих обставин будемо робити? Кількість ув’язнених за політичними мотивами постійно зростає. В окупованому Криму люди в групі ризику сплять одягненими, бо ніколи невідомо, коли до них прийдуть із обшуком і що після цього буде. Багато ув’язнених мають досить серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо Станіслава Клиха, то вже йдеться про заходи термінового порятунку. Тому в умовах, коли створені для попередження конфліктів та відновлення миру міжнародні організації давно вже не справляються із цими функціями, потрібно бути проактивними. А це значить ініціювати нові ходи і формати.

Найменше, що у цій ситуації держава мала би зробити, це створити єдину структуру за участі усіх дотичних до цієї теми державних органів. Це необхідно для координації їх роботи із звільнення політв’язнів та належної комунікації із рідними. Проект концепту такої структури був розроблений вже багато місяців тому, але не викликав у посадовців особливого ентузіазму, тож досі лежить та припадає пилом”.

Надія ВолковаНадія Волкова

 

Волкова: “Моє розуміння – створення такого механізму має складатись з декількох етапів:

По-перше, це скрупульозне вивчення, повне розуміння особливостей притаманних саме цій ситуації, хто є бранець, з якою метою його ув’язнено.

По-друге, вивчення практик, які вже існують в інших країнах. Ми маємо пам’ятати що конфлікт в Україні не є унікальним. Так, він має свої особливості, які необхідно враховувати, але Україна не перша і, на жаль, не остання. Тому на цьому етапі варто залучати (міжнародних) експертів (особливо тих, хто має досвід повернення та визволення людей).

По-третє, має існувати постійний майданчик для проведення перемовин. Він може існувати на рівні президента, РНБО, МЮ, МЗС, неважливо, але фахівці, представники всіх відомств мають бути долучені до цієї роботи. Наразі, в нашому випадку: а) такого майданчика в принципі не існує, б) люди які займаються (або роблять пусті неефективні потуги) не є фахівцями, професіоналами і мало що взагалі розуміють в питаннях обміну.

По-четверте, самі переговори – це ювелірний процес. Дуже складний і дуже глибокий, особливо, коли твій опонент – Путін. Фатальна помилка вважати його ідіотом, недолугим або такою людиною, яка говорить лише мовою сили (так, він говорить мовою сили, але не фізичної). І це також ключовий момент. Тобто, якщо вести перемовини з таким як він, людина має мати мінімум такий самий рівень сили. Дуже важливо адекватно оцінювати, хто твій опонент. Утім, я не впевнена, що в нашій державі це розуміють. Росії – з потужною армією, з потужними спецслужбами та з ядерною зброєю нічого боятися фізичних загроз”.

Продовжуючи думку Надії Волкової про важливість рівня представництва, нагадаємо, як нещодавно турецький президент Реджеп Ердоган домігся звільнення заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Очевидно, щось з цього вигадала собі і Москва. Тим не менш, українських політв’язнів — звільнено.

Хоч би як це звучало дивно, але заради життя і свободи наших людей, інколи варто задуматися і про відверто нестандартні кроки. Аж до того, щоб звернутися по допомогу до когось із друзів Путіна. Нічого конкретного не пропонуємо, але, скажімо, колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі хіба не має впливу на «кремлівського начальника»? Може, цей 81-річний дідусь, “поціновувач” неповнолітніх дівчат, замість чергового секс-скандалу, нарешті зробить у своєму житті добру справу?

… І ви знаєте, таки Сильвіо далеко не один у світі.

Львівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: ZikЛьвівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: Zik

 

Не лише на державному рівні

Питання звільнення українських політв’язнів має стати центром суспільної уваги, наполегливим нагадуванням. Натомість, все навпаки. Як вже згадувалося, реакція суспільства, наче сплеск, хвиля: наростає, спадає… А що в результаті? Яскравих маркерів дефіциту уваги суспільства до долі політв’язнів, на жаль, вистачає. Але чи може бути щось яскравіше за сумний факт: в українському варанті онлайн-енциклопедії “Вікіпедія” немає навіть статті про того ж Станіслава Клиха. Це при тому, що в “Вікіпедії” – і це головна особливість проекту – кожен може написати чи редагувати контент.

Як же підсилити суспільну увагу до проблеми звільнення українців з російських тюрем?

На думку правозахисниці Олександри Матвійчук, важко порівнювати біографії та долі відомого режисера Олега Сенцова та збирача металобрухту Сергія Литвинова. Але боротися потрібно за всіх.

Матвійчук: “…Їхні імена мають звучати постійно як в середині країни, так і на міжнародній арені. Немає новин про ув’язненого, значить наше завдання знаходити приводи, щоб про нього говорили. Власне, кампанії LetMyPeopleGo багато в чому на це і спрямовані. Ми залучаємо людей до марафонів, написання листів, бомбардуємо міжнародні інстанції зверненнями, інформуємо про перебіг справ, проводимо акції, фотовиставки та флеш-моби. Нас підтримують багато ініціативних груп за кордоном, в Німеччині, США, Франції тощо. Навіть такий простий та символічний жест як відправити листівку для людини за ґратами має вагоме значення. Важливо зрозуміти, що допомогти може кожен ”.

Замість висновку

Згадана українська “Вікіпедія” — це лише маленький приклад “щирого зацікавлення» суспільства цим питанням. Ми полюбляємо потикати владу у бездіяльності, черговій #зраді (так, причин достатньо, але ж є розумні межі), натомість самі нічого не робимо там, де робити, вболівати – наш прямий громадянський обов’язок. Звинувачувати і повчати ми нікого не збираємося – всі цим грішимо. Не знаєте, як перейти на сайт “Вікіпедії” і що написати там про українського полоненого, писати статті — не ваше? То зробіть так, як пропонує експерт: просто відправте листівку з трьома словами “Про тебе пам’ятають”.

Мирослав Ліскович, Київ 

Джерело, 15/11/2017

Поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок

Листопад 15, 2017

Я із 6-річного віку ходила до школи у військовій формі. Вона була обов’язкова. Волосся постійно зібране у вузол. Кожен ранок починався із гуртової присяги вмерти за уряд. У такій мілітаризованій атмосфері варто тільки сірник піднести… Зараз у Сирії 30% молодих людей воюють чи на стороні уряду, чи проти нього, і вбивають один одного. Я жила в Алеппо у кварталі, якому тисяча років, на його місці лишилися тільки руїни.

Ми були змушені розмістити бабусю у найвіддаленішій кімнаті. У будь-який час поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок. Старенькі та діти його важко переносять, і можуть померти. Багато таких випадків. У Бахрейні 60% землі належить тільки 2% населення. Люди живуть дуже бідно і протестують. І уряд застосовує газ у якості колективного покарання за такі протести.

Їдемо в аеропорт, говоримо. Про Україну дівчата знають небагато. Читали в американських газетах про співпрацю Пола Манафорта та “якогось українського посадовця, який платив йому мільйони доларів”. Дівчина з Бахрейну бачила фото Межигір’я, чула про золоті батони. Була вражена. “Сподіваюся, колись і ми отримаємо доступ до свого “Межигір’я”.

Джерело, 14/11/2017

Взяли курс на розслідування справ “великої риби”

Листопад 11, 2017

Ми мало знаємо про успішні приклади, тож ось чудовий кейс про боротьбу маленького гекону проти крокодила. Так глузливо в Індонезії називали Комісію з викорінення корупції (KPK), яка мала розслідувати та притягати до відповідальності вищих посадовців. Вона розпочала роботу, коли країна посідала 122 із 133 місць за індексом Transparency International, тобто була десь поряд із В’єтнамом та Папуа Нова Гвінея.

Зрозуміло, що у індонезійської владної еліти не було тієї самої “політичної волі”. Попередники КРК – Об’єднана команда розслідувачів – пробувала боротися із хабарництвом суддів Верховного суду, і в результаті була ліквідована за рішенням того ж самого Верховного суду. І хоча КРК отримали досить сильний мандат (завдяки ухваленому на вимогу Світового банку антикорупційному закону, який до всього передбачав створення окремого антикорупційного суду), мало хто вірив у її успіх.

У цих складних умовах керівник КРК почав шукати та навчати вмотивованих працівників, щоб зміцнити потенціал інституції. Відразу взяв курс на розслідування справ “великої риби” аби дати сигнал системі, що така поведінка більше не толерується. І паралельно – на формування підтримки із того єдиного фронту, із якого вона могла надійти, – від громадянського суспільства. І коли КРК почала створювати серйозні проблеми можновладцям і врешті-решт сама опинилася під ударом, то люди масово виступили на її захист.

Для мене ця історія більше про те, як звичайні люди переймають питанням майбутнього своєї країни та мають силу змінити хід історії. Вона дуже резонує із цьогорічними спробами змінити антикорупційне законодавство в Румунії, аби десятки політиків уникли судового переслідування. Людей це так обурило, що протести стали наймасштабнішими із моменту повалення режиму комуністичного диктатора Ніколае Чаушеску. І владні еліти і в Індонезії, і в Румунії, так і не ризикнули злегковажити їх майбутнім.

Звичайно, що за дужками залишилося багато важливих деталей. Зокрема те, що КПК і досі має багато роботи, наприклад, нещодавно вони оголосили підозру спікеру парламенту. Інституціоналізована корупція, до всього, це ще симптом нездоров’я державного апарату та гіпертрофованої ролі держави в економіці. Принцип незворотності покарання важливий, але якщо не створити ефективні інституції, то це робота на довгі і довгі роки.

В Україні при реформуванні органів часто звертають увагу тільки на пошук “хороших людей”, перекладають на них завищені очікування суспільства, і потім швидко розчаровуються. Не існує абстрактних “хороших людей”, є чиновники, у яких є можливість красти, і така система, в якій у чиновників така можливість зводиться до нуля.

Джерело, 10/11/2017

“Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится”

Жовтень 26, 2017

Якось тяжко мені далась стаття про заручників Кремля для іноземної аудиторії. Довго не могла розпочати. За ці чотири роки ми зробили стільки звернень, публікацій, звітів, акцій, флешмобів, виступів. Що тут можна ще сказати нового? А особливо в перспективі на наступний рік оптимістичного. І тоді я перечитала останні слова на суді, уривки з листів та виступів самих ув’язнених людей:

Руслан Зейтуллаєв: “Вот меня спрашивают — какая разница между Украиной и Россией, по-твоему. Так вот, я им отвечаю, что в Украине я жил, трудился, помогал людям по мере возможности, создал семью и старался, чтобы у нее было все необходимое. А вот в России я не успел прожить и года, как меня посадили в тюрьму…Вот в чем я вижу разницу между этими двумя государствами”.

Ахтем Чийгоз: “70 лет нас судят, и, к сожалению, я никаких изменений не вижу. Обвинять голословно людей в том, что они не делали, в этом заключается работа правоохранительных органов… Бороться за права своего народа, за свои права – это достоинство человека. И я думаю, что мы с достоинством это пройдем, несмотря на репрессии, которые чинятся сегодняшними прокурорами, сегодняшними следователями. Мы многих пережили. Переживем и это”.

Євген Панов: “Я очень благодарен всем за поддержку, и когда, как говорится, “находит грусть”, я перечитываю письма, которые приходили мне в “Лефортово”, как бы заряжаюсь энергией от них. Особенно сейчас, когда я “благополучно” изолирован от всякой информации, ни радиоточки, ни газет, не говоря уже за телевизор. Я не знаю, когда это все закончится, но если не верить, тогда незачем жить”.

Саша Кольченко: “Извини, что так затянул с ответом – в голове пустота, почти никаких мыслей нет. К тому же я пребываю в информационном вакууме – кроме ТВ-новостей никаких источников информации. В целом же у меня всё хорошо: 3 раза в день кормят, ни разу не бьют. Каждую неделю-вторую созваниваюсь с матерью по таксофону – с этим проблем нет. Поддерживают местные товарищи: присылают письма, книги, передачи”.

Олег Сенцов: “Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой – этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно – держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется”.

Ільмі Умеров: “Меня судят по сфабрикованному делу и конечно не за мои высказывания в конкретной телевизионной программе, а за мои политические убеждения и взгляды, которые я не скрываю…Предатели судят патриотов. Борьба продолжается независимо от содержания приговора. Крымскотатарский народ отстаивает здесь безопасность всего цивилизованного мира. Если агрессия России в отношении Украины и Крыма останется безнаказанной, это станет прецедентом, из-за которого обрушится весь мировой порядок… Я поклялся, я дал слово за народ свой умереть. И заканчиваю словами, до встречи в Гааге!”.

Джерело, 25/10/2017

Результаты поиска:

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

Березень 3, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

Січень 2, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

Грудень 17, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

Грудень 15, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

Листопад 23, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

Листопад 16, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, регулярно публікуються в ЗМІ, а відтак – регулярно викликають і помітну реакцію соцмереж, суспільства загалом. “Держава повинна докласти всіх зусиль, задля звільнення свого громадянина” звучить з сотень джерел. Утім не надто довго… Подібну реакцію, яка часто виглядає, як такий собі сплеск активності і носить хвилеподібний характер, спостерігаємо від початку військової агресії РФ. Розмов вистачає – результату замало… Чи все можливе робить Україна для звільнення своїх? Де і в чому можна додати в цій роботі?

За офіційними даними МЗС, наразі лише у в’язницях РФ перебувають 38 українських політв’язнів. Не враховані різноманітні СІЗО та КПЗ, не кажучи вже про підвали ОРДЛО. Активісти правозахисної організації “Let my people go” запевняють, що в’язнів – набагато більше. Не наважимося сказати, що держава взагалі не робить жодних кроків в напрямку звільнення українців. Робить, правда не такими швидкими темпами. Наприклад, між попереднім звільненням кримчанина Геннадія Афанасьєва і пенсіонера Юрія Солошенка (14 червня 2016-го) та останнім – заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова (25 жовтня 2017-го) – минуло майже півтора року, довгі 16 місяців. Очевидно, процес звільнення наших бранців і полонених непростий. Тим не менш, наскільки реально його пришвидшити та що можна ще додати до державних механізмів звільнення заручників і політв’язнів?

З цими питаннями Укрінформ звернувся до правозахисників: голови правління Центру громадянских свобод, що координує правозахисну організацію LetMyPeopleGo Олександри Матвійчук та юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Надії Волкової.

Потрібен єдиний державний механізм, якого — нема

Експерти переконують, що механізми існують, держава намагається робити усе від неї залежне: і Уповноважена з прав людини звертається до своєї колеги в Росії, і МЗС реагує нотами на нові порушення, і на мінських перемовинах попри заперечення російської сторони піднімаються питання, і правоохоронні органи співпрацюють із адвокатами тощо. Але, на їхню думку, всі ці зусилля ніяк не складаються в одне ціле — єдиний механізм відсутній.

Олександра МатвійчукОлександра Матвійчук

 

Матвійчук: “Часто ліва рука не знає, що робить права, і рідні політв’язнів змушені виступати у ролі посередників. Що вже казати, якщо державні органи у своїй роботі оперують різними цифрами, і навіть єдиного узгодженого списку політв’язнів досі немає. У рідних це викликає вже навіть не обурення, а просто втому.

Інша проблема, що більшість цих зусиль є радше реакцією на ті чи інші події. У нас майже повністю відсутня проактивна стратегія. Ще минулого року Путін чітко заявив, що питання звільнення політв’язнів не охоплюється мандатом мінських перемовин. І що Україна? Ми будемо шукати інші майданчики для вирішення цих питань, залучати ефективних посередників, придумувати нові форми впливу, що ми за цих обставин будемо робити? Кількість ув’язнених за політичними мотивами постійно зростає. В окупованому Криму люди в групі ризику сплять одягненими, бо ніколи невідомо, коли до них прийдуть із обшуком і що після цього буде. Багато ув’язнених мають досить серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо Станіслава Клиха, то вже йдеться про заходи термінового порятунку. Тому в умовах, коли створені для попередження конфліктів та відновлення миру міжнародні організації давно вже не справляються із цими функціями, потрібно бути проактивними. А це значить ініціювати нові ходи і формати.

Найменше, що у цій ситуації держава мала би зробити, це створити єдину структуру за участі усіх дотичних до цієї теми державних органів. Це необхідно для координації їх роботи із звільнення політв’язнів та належної комунікації із рідними. Проект концепту такої структури був розроблений вже багато місяців тому, але не викликав у посадовців особливого ентузіазму, тож досі лежить та припадає пилом”.

Надія ВолковаНадія Волкова

 

Волкова: “Моє розуміння – створення такого механізму має складатись з декількох етапів:

По-перше, це скрупульозне вивчення, повне розуміння особливостей притаманних саме цій ситуації, хто є бранець, з якою метою його ув’язнено.

По-друге, вивчення практик, які вже існують в інших країнах. Ми маємо пам’ятати що конфлікт в Україні не є унікальним. Так, він має свої особливості, які необхідно враховувати, але Україна не перша і, на жаль, не остання. Тому на цьому етапі варто залучати (міжнародних) експертів (особливо тих, хто має досвід повернення та визволення людей).

По-третє, має існувати постійний майданчик для проведення перемовин. Він може існувати на рівні президента, РНБО, МЮ, МЗС, неважливо, але фахівці, представники всіх відомств мають бути долучені до цієї роботи. Наразі, в нашому випадку: а) такого майданчика в принципі не існує, б) люди які займаються (або роблять пусті неефективні потуги) не є фахівцями, професіоналами і мало що взагалі розуміють в питаннях обміну.

По-четверте, самі переговори – це ювелірний процес. Дуже складний і дуже глибокий, особливо, коли твій опонент – Путін. Фатальна помилка вважати його ідіотом, недолугим або такою людиною, яка говорить лише мовою сили (так, він говорить мовою сили, але не фізичної). І це також ключовий момент. Тобто, якщо вести перемовини з таким як він, людина має мати мінімум такий самий рівень сили. Дуже важливо адекватно оцінювати, хто твій опонент. Утім, я не впевнена, що в нашій державі це розуміють. Росії – з потужною армією, з потужними спецслужбами та з ядерною зброєю нічого боятися фізичних загроз”.

Продовжуючи думку Надії Волкової про важливість рівня представництва, нагадаємо, як нещодавно турецький президент Реджеп Ердоган домігся звільнення заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Очевидно, щось з цього вигадала собі і Москва. Тим не менш, українських політв’язнів — звільнено.

Хоч би як це звучало дивно, але заради життя і свободи наших людей, інколи варто задуматися і про відверто нестандартні кроки. Аж до того, щоб звернутися по допомогу до когось із друзів Путіна. Нічого конкретного не пропонуємо, але, скажімо, колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі хіба не має впливу на «кремлівського начальника»? Може, цей 81-річний дідусь, “поціновувач” неповнолітніх дівчат, замість чергового секс-скандалу, нарешті зробить у своєму житті добру справу?

… І ви знаєте, таки Сильвіо далеко не один у світі.

Львівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: ZikЛьвівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: Zik

 

Не лише на державному рівні

Питання звільнення українських політв’язнів має стати центром суспільної уваги, наполегливим нагадуванням. Натомість, все навпаки. Як вже згадувалося, реакція суспільства, наче сплеск, хвиля: наростає, спадає… А що в результаті? Яскравих маркерів дефіциту уваги суспільства до долі політв’язнів, на жаль, вистачає. Але чи може бути щось яскравіше за сумний факт: в українському варанті онлайн-енциклопедії “Вікіпедія” немає навіть статті про того ж Станіслава Клиха. Це при тому, що в “Вікіпедії” – і це головна особливість проекту – кожен може написати чи редагувати контент.

Як же підсилити суспільну увагу до проблеми звільнення українців з російських тюрем?

На думку правозахисниці Олександри Матвійчук, важко порівнювати біографії та долі відомого режисера Олега Сенцова та збирача металобрухту Сергія Литвинова. Але боротися потрібно за всіх.

Матвійчук: “…Їхні імена мають звучати постійно як в середині країни, так і на міжнародній арені. Немає новин про ув’язненого, значить наше завдання знаходити приводи, щоб про нього говорили. Власне, кампанії LetMyPeopleGo багато в чому на це і спрямовані. Ми залучаємо людей до марафонів, написання листів, бомбардуємо міжнародні інстанції зверненнями, інформуємо про перебіг справ, проводимо акції, фотовиставки та флеш-моби. Нас підтримують багато ініціативних груп за кордоном, в Німеччині, США, Франції тощо. Навіть такий простий та символічний жест як відправити листівку для людини за ґратами має вагоме значення. Важливо зрозуміти, що допомогти може кожен ”.

Замість висновку

Згадана українська “Вікіпедія” — це лише маленький приклад “щирого зацікавлення» суспільства цим питанням. Ми полюбляємо потикати владу у бездіяльності, черговій #зраді (так, причин достатньо, але ж є розумні межі), натомість самі нічого не робимо там, де робити, вболівати – наш прямий громадянський обов’язок. Звинувачувати і повчати ми нікого не збираємося – всі цим грішимо. Не знаєте, як перейти на сайт “Вікіпедії” і що написати там про українського полоненого, писати статті — не ваше? То зробіть так, як пропонує експерт: просто відправте листівку з трьома словами “Про тебе пам’ятають”.

Мирослав Ліскович, Київ 

Джерело, 15/11/2017

Поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок

Листопад 15, 2017

Я із 6-річного віку ходила до школи у військовій формі. Вона була обов’язкова. Волосся постійно зібране у вузол. Кожен ранок починався із гуртової присяги вмерти за уряд. У такій мілітаризованій атмосфері варто тільки сірник піднести… Зараз у Сирії 30% молодих людей воюють чи на стороні уряду, чи проти нього, і вбивають один одного. Я жила в Алеппо у кварталі, якому тисяча років, на його місці лишилися тільки руїни.

Ми були змушені розмістити бабусю у найвіддаленішій кімнаті. У будь-який час поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок. Старенькі та діти його важко переносять, і можуть померти. Багато таких випадків. У Бахрейні 60% землі належить тільки 2% населення. Люди живуть дуже бідно і протестують. І уряд застосовує газ у якості колективного покарання за такі протести.

Їдемо в аеропорт, говоримо. Про Україну дівчата знають небагато. Читали в американських газетах про співпрацю Пола Манафорта та “якогось українського посадовця, який платив йому мільйони доларів”. Дівчина з Бахрейну бачила фото Межигір’я, чула про золоті батони. Була вражена. “Сподіваюся, колись і ми отримаємо доступ до свого “Межигір’я”.

Джерело, 14/11/2017

Взяли курс на розслідування справ “великої риби”

Листопад 11, 2017

Ми мало знаємо про успішні приклади, тож ось чудовий кейс про боротьбу маленького гекону проти крокодила. Так глузливо в Індонезії називали Комісію з викорінення корупції (KPK), яка мала розслідувати та притягати до відповідальності вищих посадовців. Вона розпочала роботу, коли країна посідала 122 із 133 місць за індексом Transparency International, тобто була десь поряд із В’єтнамом та Папуа Нова Гвінея.

Зрозуміло, що у індонезійської владної еліти не було тієї самої “політичної волі”. Попередники КРК – Об’єднана команда розслідувачів – пробувала боротися із хабарництвом суддів Верховного суду, і в результаті була ліквідована за рішенням того ж самого Верховного суду. І хоча КРК отримали досить сильний мандат (завдяки ухваленому на вимогу Світового банку антикорупційному закону, який до всього передбачав створення окремого антикорупційного суду), мало хто вірив у її успіх.

У цих складних умовах керівник КРК почав шукати та навчати вмотивованих працівників, щоб зміцнити потенціал інституції. Відразу взяв курс на розслідування справ “великої риби” аби дати сигнал системі, що така поведінка більше не толерується. І паралельно – на формування підтримки із того єдиного фронту, із якого вона могла надійти, – від громадянського суспільства. І коли КРК почала створювати серйозні проблеми можновладцям і врешті-решт сама опинилася під ударом, то люди масово виступили на її захист.

Для мене ця історія більше про те, як звичайні люди переймають питанням майбутнього своєї країни та мають силу змінити хід історії. Вона дуже резонує із цьогорічними спробами змінити антикорупційне законодавство в Румунії, аби десятки політиків уникли судового переслідування. Людей це так обурило, що протести стали наймасштабнішими із моменту повалення режиму комуністичного диктатора Ніколае Чаушеску. І владні еліти і в Індонезії, і в Румунії, так і не ризикнули злегковажити їх майбутнім.

Звичайно, що за дужками залишилося багато важливих деталей. Зокрема те, що КПК і досі має багато роботи, наприклад, нещодавно вони оголосили підозру спікеру парламенту. Інституціоналізована корупція, до всього, це ще симптом нездоров’я державного апарату та гіпертрофованої ролі держави в економіці. Принцип незворотності покарання важливий, але якщо не створити ефективні інституції, то це робота на довгі і довгі роки.

В Україні при реформуванні органів часто звертають увагу тільки на пошук “хороших людей”, перекладають на них завищені очікування суспільства, і потім швидко розчаровуються. Не існує абстрактних “хороших людей”, є чиновники, у яких є можливість красти, і така система, в якій у чиновників така можливість зводиться до нуля.

Джерело, 10/11/2017

“Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится”

Жовтень 26, 2017

Якось тяжко мені далась стаття про заручників Кремля для іноземної аудиторії. Довго не могла розпочати. За ці чотири роки ми зробили стільки звернень, публікацій, звітів, акцій, флешмобів, виступів. Що тут можна ще сказати нового? А особливо в перспективі на наступний рік оптимістичного. І тоді я перечитала останні слова на суді, уривки з листів та виступів самих ув’язнених людей:

Руслан Зейтуллаєв: “Вот меня спрашивают — какая разница между Украиной и Россией, по-твоему. Так вот, я им отвечаю, что в Украине я жил, трудился, помогал людям по мере возможности, создал семью и старался, чтобы у нее было все необходимое. А вот в России я не успел прожить и года, как меня посадили в тюрьму…Вот в чем я вижу разницу между этими двумя государствами”.

Ахтем Чийгоз: “70 лет нас судят, и, к сожалению, я никаких изменений не вижу. Обвинять голословно людей в том, что они не делали, в этом заключается работа правоохранительных органов… Бороться за права своего народа, за свои права – это достоинство человека. И я думаю, что мы с достоинством это пройдем, несмотря на репрессии, которые чинятся сегодняшними прокурорами, сегодняшними следователями. Мы многих пережили. Переживем и это”.

Євген Панов: “Я очень благодарен всем за поддержку, и когда, как говорится, “находит грусть”, я перечитываю письма, которые приходили мне в “Лефортово”, как бы заряжаюсь энергией от них. Особенно сейчас, когда я “благополучно” изолирован от всякой информации, ни радиоточки, ни газет, не говоря уже за телевизор. Я не знаю, когда это все закончится, но если не верить, тогда незачем жить”.

Саша Кольченко: “Извини, что так затянул с ответом – в голове пустота, почти никаких мыслей нет. К тому же я пребываю в информационном вакууме – кроме ТВ-новостей никаких источников информации. В целом же у меня всё хорошо: 3 раза в день кормят, ни разу не бьют. Каждую неделю-вторую созваниваюсь с матерью по таксофону – с этим проблем нет. Поддерживают местные товарищи: присылают письма, книги, передачи”.

Олег Сенцов: “Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой – этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно – держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется”.

Ільмі Умеров: “Меня судят по сфабрикованному делу и конечно не за мои высказывания в конкретной телевизионной программе, а за мои политические убеждения и взгляды, которые я не скрываю…Предатели судят патриотов. Борьба продолжается независимо от содержания приговора. Крымскотатарский народ отстаивает здесь безопасность всего цивилизованного мира. Если агрессия России в отношении Украины и Крыма останется безнаказанной, это станет прецедентом, из-за которого обрушится весь мировой порядок… Я поклялся, я дал слово за народ свой умереть. И заканчиваю словами, до встречи в Гааге!”.

Джерело, 25/10/2017

Результаты поиска:

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

Березень 3, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

Січень 2, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

Грудень 17, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

Грудень 15, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

Листопад 23, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

Листопад 16, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, регулярно публікуються в ЗМІ, а відтак – регулярно викликають і помітну реакцію соцмереж, суспільства загалом. “Держава повинна докласти всіх зусиль, задля звільнення свого громадянина” звучить з сотень джерел. Утім не надто довго… Подібну реакцію, яка часто виглядає, як такий собі сплеск активності і носить хвилеподібний характер, спостерігаємо від початку військової агресії РФ. Розмов вистачає – результату замало… Чи все можливе робить Україна для звільнення своїх? Де і в чому можна додати в цій роботі?

За офіційними даними МЗС, наразі лише у в’язницях РФ перебувають 38 українських політв’язнів. Не враховані різноманітні СІЗО та КПЗ, не кажучи вже про підвали ОРДЛО. Активісти правозахисної організації “Let my people go” запевняють, що в’язнів – набагато більше. Не наважимося сказати, що держава взагалі не робить жодних кроків в напрямку звільнення українців. Робить, правда не такими швидкими темпами. Наприклад, між попереднім звільненням кримчанина Геннадія Афанасьєва і пенсіонера Юрія Солошенка (14 червня 2016-го) та останнім – заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова (25 жовтня 2017-го) – минуло майже півтора року, довгі 16 місяців. Очевидно, процес звільнення наших бранців і полонених непростий. Тим не менш, наскільки реально його пришвидшити та що можна ще додати до державних механізмів звільнення заручників і політв’язнів?

З цими питаннями Укрінформ звернувся до правозахисників: голови правління Центру громадянских свобод, що координує правозахисну організацію LetMyPeopleGo Олександри Матвійчук та юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Надії Волкової.

Потрібен єдиний державний механізм, якого — нема

Експерти переконують, що механізми існують, держава намагається робити усе від неї залежне: і Уповноважена з прав людини звертається до своєї колеги в Росії, і МЗС реагує нотами на нові порушення, і на мінських перемовинах попри заперечення російської сторони піднімаються питання, і правоохоронні органи співпрацюють із адвокатами тощо. Але, на їхню думку, всі ці зусилля ніяк не складаються в одне ціле — єдиний механізм відсутній.

Олександра МатвійчукОлександра Матвійчук

 

Матвійчук: “Часто ліва рука не знає, що робить права, і рідні політв’язнів змушені виступати у ролі посередників. Що вже казати, якщо державні органи у своїй роботі оперують різними цифрами, і навіть єдиного узгодженого списку політв’язнів досі немає. У рідних це викликає вже навіть не обурення, а просто втому.

Інша проблема, що більшість цих зусиль є радше реакцією на ті чи інші події. У нас майже повністю відсутня проактивна стратегія. Ще минулого року Путін чітко заявив, що питання звільнення політв’язнів не охоплюється мандатом мінських перемовин. І що Україна? Ми будемо шукати інші майданчики для вирішення цих питань, залучати ефективних посередників, придумувати нові форми впливу, що ми за цих обставин будемо робити? Кількість ув’язнених за політичними мотивами постійно зростає. В окупованому Криму люди в групі ризику сплять одягненими, бо ніколи невідомо, коли до них прийдуть із обшуком і що після цього буде. Багато ув’язнених мають досить серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо Станіслава Клиха, то вже йдеться про заходи термінового порятунку. Тому в умовах, коли створені для попередження конфліктів та відновлення миру міжнародні організації давно вже не справляються із цими функціями, потрібно бути проактивними. А це значить ініціювати нові ходи і формати.

Найменше, що у цій ситуації держава мала би зробити, це створити єдину структуру за участі усіх дотичних до цієї теми державних органів. Це необхідно для координації їх роботи із звільнення політв’язнів та належної комунікації із рідними. Проект концепту такої структури був розроблений вже багато місяців тому, але не викликав у посадовців особливого ентузіазму, тож досі лежить та припадає пилом”.

Надія ВолковаНадія Волкова

 

Волкова: “Моє розуміння – створення такого механізму має складатись з декількох етапів:

По-перше, це скрупульозне вивчення, повне розуміння особливостей притаманних саме цій ситуації, хто є бранець, з якою метою його ув’язнено.

По-друге, вивчення практик, які вже існують в інших країнах. Ми маємо пам’ятати що конфлікт в Україні не є унікальним. Так, він має свої особливості, які необхідно враховувати, але Україна не перша і, на жаль, не остання. Тому на цьому етапі варто залучати (міжнародних) експертів (особливо тих, хто має досвід повернення та визволення людей).

По-третє, має існувати постійний майданчик для проведення перемовин. Він може існувати на рівні президента, РНБО, МЮ, МЗС, неважливо, але фахівці, представники всіх відомств мають бути долучені до цієї роботи. Наразі, в нашому випадку: а) такого майданчика в принципі не існує, б) люди які займаються (або роблять пусті неефективні потуги) не є фахівцями, професіоналами і мало що взагалі розуміють в питаннях обміну.

По-четверте, самі переговори – це ювелірний процес. Дуже складний і дуже глибокий, особливо, коли твій опонент – Путін. Фатальна помилка вважати його ідіотом, недолугим або такою людиною, яка говорить лише мовою сили (так, він говорить мовою сили, але не фізичної). І це також ключовий момент. Тобто, якщо вести перемовини з таким як він, людина має мати мінімум такий самий рівень сили. Дуже важливо адекватно оцінювати, хто твій опонент. Утім, я не впевнена, що в нашій державі це розуміють. Росії – з потужною армією, з потужними спецслужбами та з ядерною зброєю нічого боятися фізичних загроз”.

Продовжуючи думку Надії Волкової про важливість рівня представництва, нагадаємо, як нещодавно турецький президент Реджеп Ердоган домігся звільнення заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Очевидно, щось з цього вигадала собі і Москва. Тим не менш, українських політв’язнів — звільнено.

Хоч би як це звучало дивно, але заради життя і свободи наших людей, інколи варто задуматися і про відверто нестандартні кроки. Аж до того, щоб звернутися по допомогу до когось із друзів Путіна. Нічого конкретного не пропонуємо, але, скажімо, колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі хіба не має впливу на «кремлівського начальника»? Може, цей 81-річний дідусь, “поціновувач” неповнолітніх дівчат, замість чергового секс-скандалу, нарешті зробить у своєму житті добру справу?

… І ви знаєте, таки Сильвіо далеко не один у світі.

Львівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: ZikЛьвівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: Zik

 

Не лише на державному рівні

Питання звільнення українських політв’язнів має стати центром суспільної уваги, наполегливим нагадуванням. Натомість, все навпаки. Як вже згадувалося, реакція суспільства, наче сплеск, хвиля: наростає, спадає… А що в результаті? Яскравих маркерів дефіциту уваги суспільства до долі політв’язнів, на жаль, вистачає. Але чи може бути щось яскравіше за сумний факт: в українському варанті онлайн-енциклопедії “Вікіпедія” немає навіть статті про того ж Станіслава Клиха. Це при тому, що в “Вікіпедії” – і це головна особливість проекту – кожен може написати чи редагувати контент.

Як же підсилити суспільну увагу до проблеми звільнення українців з російських тюрем?

На думку правозахисниці Олександри Матвійчук, важко порівнювати біографії та долі відомого режисера Олега Сенцова та збирача металобрухту Сергія Литвинова. Але боротися потрібно за всіх.

Матвійчук: “…Їхні імена мають звучати постійно як в середині країни, так і на міжнародній арені. Немає новин про ув’язненого, значить наше завдання знаходити приводи, щоб про нього говорили. Власне, кампанії LetMyPeopleGo багато в чому на це і спрямовані. Ми залучаємо людей до марафонів, написання листів, бомбардуємо міжнародні інстанції зверненнями, інформуємо про перебіг справ, проводимо акції, фотовиставки та флеш-моби. Нас підтримують багато ініціативних груп за кордоном, в Німеччині, США, Франції тощо. Навіть такий простий та символічний жест як відправити листівку для людини за ґратами має вагоме значення. Важливо зрозуміти, що допомогти може кожен ”.

Замість висновку

Згадана українська “Вікіпедія” — це лише маленький приклад “щирого зацікавлення» суспільства цим питанням. Ми полюбляємо потикати владу у бездіяльності, черговій #зраді (так, причин достатньо, але ж є розумні межі), натомість самі нічого не робимо там, де робити, вболівати – наш прямий громадянський обов’язок. Звинувачувати і повчати ми нікого не збираємося – всі цим грішимо. Не знаєте, як перейти на сайт “Вікіпедії” і що написати там про українського полоненого, писати статті — не ваше? То зробіть так, як пропонує експерт: просто відправте листівку з трьома словами “Про тебе пам’ятають”.

Мирослав Ліскович, Київ 

Джерело, 15/11/2017

Поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок

Листопад 15, 2017

Я із 6-річного віку ходила до школи у військовій формі. Вона була обов’язкова. Волосся постійно зібране у вузол. Кожен ранок починався із гуртової присяги вмерти за уряд. У такій мілітаризованій атмосфері варто тільки сірник піднести… Зараз у Сирії 30% молодих людей воюють чи на стороні уряду, чи проти нього, і вбивають один одного. Я жила в Алеппо у кварталі, якому тисяча років, на його місці лишилися тільки руїни.

Ми були змушені розмістити бабусю у найвіддаленішій кімнаті. У будь-який час поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок. Старенькі та діти його важко переносять, і можуть померти. Багато таких випадків. У Бахрейні 60% землі належить тільки 2% населення. Люди живуть дуже бідно і протестують. І уряд застосовує газ у якості колективного покарання за такі протести.

Їдемо в аеропорт, говоримо. Про Україну дівчата знають небагато. Читали в американських газетах про співпрацю Пола Манафорта та “якогось українського посадовця, який платив йому мільйони доларів”. Дівчина з Бахрейну бачила фото Межигір’я, чула про золоті батони. Була вражена. “Сподіваюся, колись і ми отримаємо доступ до свого “Межигір’я”.

Джерело, 14/11/2017

Взяли курс на розслідування справ “великої риби”

Листопад 11, 2017

Ми мало знаємо про успішні приклади, тож ось чудовий кейс про боротьбу маленького гекону проти крокодила. Так глузливо в Індонезії називали Комісію з викорінення корупції (KPK), яка мала розслідувати та притягати до відповідальності вищих посадовців. Вона розпочала роботу, коли країна посідала 122 із 133 місць за індексом Transparency International, тобто була десь поряд із В’єтнамом та Папуа Нова Гвінея.

Зрозуміло, що у індонезійської владної еліти не було тієї самої “політичної волі”. Попередники КРК – Об’єднана команда розслідувачів – пробувала боротися із хабарництвом суддів Верховного суду, і в результаті була ліквідована за рішенням того ж самого Верховного суду. І хоча КРК отримали досить сильний мандат (завдяки ухваленому на вимогу Світового банку антикорупційному закону, який до всього передбачав створення окремого антикорупційного суду), мало хто вірив у її успіх.

У цих складних умовах керівник КРК почав шукати та навчати вмотивованих працівників, щоб зміцнити потенціал інституції. Відразу взяв курс на розслідування справ “великої риби” аби дати сигнал системі, що така поведінка більше не толерується. І паралельно – на формування підтримки із того єдиного фронту, із якого вона могла надійти, – від громадянського суспільства. І коли КРК почала створювати серйозні проблеми можновладцям і врешті-решт сама опинилася під ударом, то люди масово виступили на її захист.

Для мене ця історія більше про те, як звичайні люди переймають питанням майбутнього своєї країни та мають силу змінити хід історії. Вона дуже резонує із цьогорічними спробами змінити антикорупційне законодавство в Румунії, аби десятки політиків уникли судового переслідування. Людей це так обурило, що протести стали наймасштабнішими із моменту повалення режиму комуністичного диктатора Ніколае Чаушеску. І владні еліти і в Індонезії, і в Румунії, так і не ризикнули злегковажити їх майбутнім.

Звичайно, що за дужками залишилося багато важливих деталей. Зокрема те, що КПК і досі має багато роботи, наприклад, нещодавно вони оголосили підозру спікеру парламенту. Інституціоналізована корупція, до всього, це ще симптом нездоров’я державного апарату та гіпертрофованої ролі держави в економіці. Принцип незворотності покарання важливий, але якщо не створити ефективні інституції, то це робота на довгі і довгі роки.

В Україні при реформуванні органів часто звертають увагу тільки на пошук “хороших людей”, перекладають на них завищені очікування суспільства, і потім швидко розчаровуються. Не існує абстрактних “хороших людей”, є чиновники, у яких є можливість красти, і така система, в якій у чиновників така можливість зводиться до нуля.

Джерело, 10/11/2017

“Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится”

Жовтень 26, 2017

Якось тяжко мені далась стаття про заручників Кремля для іноземної аудиторії. Довго не могла розпочати. За ці чотири роки ми зробили стільки звернень, публікацій, звітів, акцій, флешмобів, виступів. Що тут можна ще сказати нового? А особливо в перспективі на наступний рік оптимістичного. І тоді я перечитала останні слова на суді, уривки з листів та виступів самих ув’язнених людей:

Руслан Зейтуллаєв: “Вот меня спрашивают — какая разница между Украиной и Россией, по-твоему. Так вот, я им отвечаю, что в Украине я жил, трудился, помогал людям по мере возможности, создал семью и старался, чтобы у нее было все необходимое. А вот в России я не успел прожить и года, как меня посадили в тюрьму…Вот в чем я вижу разницу между этими двумя государствами”.

Ахтем Чийгоз: “70 лет нас судят, и, к сожалению, я никаких изменений не вижу. Обвинять голословно людей в том, что они не делали, в этом заключается работа правоохранительных органов… Бороться за права своего народа, за свои права – это достоинство человека. И я думаю, что мы с достоинством это пройдем, несмотря на репрессии, которые чинятся сегодняшними прокурорами, сегодняшними следователями. Мы многих пережили. Переживем и это”.

Євген Панов: “Я очень благодарен всем за поддержку, и когда, как говорится, “находит грусть”, я перечитываю письма, которые приходили мне в “Лефортово”, как бы заряжаюсь энергией от них. Особенно сейчас, когда я “благополучно” изолирован от всякой информации, ни радиоточки, ни газет, не говоря уже за телевизор. Я не знаю, когда это все закончится, но если не верить, тогда незачем жить”.

Саша Кольченко: “Извини, что так затянул с ответом – в голове пустота, почти никаких мыслей нет. К тому же я пребываю в информационном вакууме – кроме ТВ-новостей никаких источников информации. В целом же у меня всё хорошо: 3 раза в день кормят, ни разу не бьют. Каждую неделю-вторую созваниваюсь с матерью по таксофону – с этим проблем нет. Поддерживают местные товарищи: присылают письма, книги, передачи”.

Олег Сенцов: “Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой – этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно – держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется”.

Ільмі Умеров: “Меня судят по сфабрикованному делу и конечно не за мои высказывания в конкретной телевизионной программе, а за мои политические убеждения и взгляды, которые я не скрываю…Предатели судят патриотов. Борьба продолжается независимо от содержания приговора. Крымскотатарский народ отстаивает здесь безопасность всего цивилизованного мира. Если агрессия России в отношении Украины и Крыма останется безнаказанной, это станет прецедентом, из-за которого обрушится весь мировой порядок… Я поклялся, я дал слово за народ свой умереть. И заканчиваю словами, до встречи в Гааге!”.

Джерело, 25/10/2017

Результаты поиска:

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

Березень 3, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

Січень 2, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

Грудень 17, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

Грудень 15, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

Листопад 23, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

Листопад 16, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, регулярно публікуються в ЗМІ, а відтак – регулярно викликають і помітну реакцію соцмереж, суспільства загалом. “Держава повинна докласти всіх зусиль, задля звільнення свого громадянина” звучить з сотень джерел. Утім не надто довго… Подібну реакцію, яка часто виглядає, як такий собі сплеск активності і носить хвилеподібний характер, спостерігаємо від початку військової агресії РФ. Розмов вистачає – результату замало… Чи все можливе робить Україна для звільнення своїх? Де і в чому можна додати в цій роботі?

За офіційними даними МЗС, наразі лише у в’язницях РФ перебувають 38 українських політв’язнів. Не враховані різноманітні СІЗО та КПЗ, не кажучи вже про підвали ОРДЛО. Активісти правозахисної організації “Let my people go” запевняють, що в’язнів – набагато більше. Не наважимося сказати, що держава взагалі не робить жодних кроків в напрямку звільнення українців. Робить, правда не такими швидкими темпами. Наприклад, між попереднім звільненням кримчанина Геннадія Афанасьєва і пенсіонера Юрія Солошенка (14 червня 2016-го) та останнім – заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова (25 жовтня 2017-го) – минуло майже півтора року, довгі 16 місяців. Очевидно, процес звільнення наших бранців і полонених непростий. Тим не менш, наскільки реально його пришвидшити та що можна ще додати до державних механізмів звільнення заручників і політв’язнів?

З цими питаннями Укрінформ звернувся до правозахисників: голови правління Центру громадянских свобод, що координує правозахисну організацію LetMyPeopleGo Олександри Матвійчук та юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Надії Волкової.

Потрібен єдиний державний механізм, якого — нема

Експерти переконують, що механізми існують, держава намагається робити усе від неї залежне: і Уповноважена з прав людини звертається до своєї колеги в Росії, і МЗС реагує нотами на нові порушення, і на мінських перемовинах попри заперечення російської сторони піднімаються питання, і правоохоронні органи співпрацюють із адвокатами тощо. Але, на їхню думку, всі ці зусилля ніяк не складаються в одне ціле — єдиний механізм відсутній.

Олександра МатвійчукОлександра Матвійчук

 

Матвійчук: “Часто ліва рука не знає, що робить права, і рідні політв’язнів змушені виступати у ролі посередників. Що вже казати, якщо державні органи у своїй роботі оперують різними цифрами, і навіть єдиного узгодженого списку політв’язнів досі немає. У рідних це викликає вже навіть не обурення, а просто втому.

Інша проблема, що більшість цих зусиль є радше реакцією на ті чи інші події. У нас майже повністю відсутня проактивна стратегія. Ще минулого року Путін чітко заявив, що питання звільнення політв’язнів не охоплюється мандатом мінських перемовин. І що Україна? Ми будемо шукати інші майданчики для вирішення цих питань, залучати ефективних посередників, придумувати нові форми впливу, що ми за цих обставин будемо робити? Кількість ув’язнених за політичними мотивами постійно зростає. В окупованому Криму люди в групі ризику сплять одягненими, бо ніколи невідомо, коли до них прийдуть із обшуком і що після цього буде. Багато ув’язнених мають досить серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо Станіслава Клиха, то вже йдеться про заходи термінового порятунку. Тому в умовах, коли створені для попередження конфліктів та відновлення миру міжнародні організації давно вже не справляються із цими функціями, потрібно бути проактивними. А це значить ініціювати нові ходи і формати.

Найменше, що у цій ситуації держава мала би зробити, це створити єдину структуру за участі усіх дотичних до цієї теми державних органів. Це необхідно для координації їх роботи із звільнення політв’язнів та належної комунікації із рідними. Проект концепту такої структури був розроблений вже багато місяців тому, але не викликав у посадовців особливого ентузіазму, тож досі лежить та припадає пилом”.

Надія ВолковаНадія Волкова

 

Волкова: “Моє розуміння – створення такого механізму має складатись з декількох етапів:

По-перше, це скрупульозне вивчення, повне розуміння особливостей притаманних саме цій ситуації, хто є бранець, з якою метою його ув’язнено.

По-друге, вивчення практик, які вже існують в інших країнах. Ми маємо пам’ятати що конфлікт в Україні не є унікальним. Так, він має свої особливості, які необхідно враховувати, але Україна не перша і, на жаль, не остання. Тому на цьому етапі варто залучати (міжнародних) експертів (особливо тих, хто має досвід повернення та визволення людей).

По-третє, має існувати постійний майданчик для проведення перемовин. Він може існувати на рівні президента, РНБО, МЮ, МЗС, неважливо, але фахівці, представники всіх відомств мають бути долучені до цієї роботи. Наразі, в нашому випадку: а) такого майданчика в принципі не існує, б) люди які займаються (або роблять пусті неефективні потуги) не є фахівцями, професіоналами і мало що взагалі розуміють в питаннях обміну.

По-четверте, самі переговори – це ювелірний процес. Дуже складний і дуже глибокий, особливо, коли твій опонент – Путін. Фатальна помилка вважати його ідіотом, недолугим або такою людиною, яка говорить лише мовою сили (так, він говорить мовою сили, але не фізичної). І це також ключовий момент. Тобто, якщо вести перемовини з таким як він, людина має мати мінімум такий самий рівень сили. Дуже важливо адекватно оцінювати, хто твій опонент. Утім, я не впевнена, що в нашій державі це розуміють. Росії – з потужною армією, з потужними спецслужбами та з ядерною зброєю нічого боятися фізичних загроз”.

Продовжуючи думку Надії Волкової про важливість рівня представництва, нагадаємо, як нещодавно турецький президент Реджеп Ердоган домігся звільнення заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Очевидно, щось з цього вигадала собі і Москва. Тим не менш, українських політв’язнів — звільнено.

Хоч би як це звучало дивно, але заради життя і свободи наших людей, інколи варто задуматися і про відверто нестандартні кроки. Аж до того, щоб звернутися по допомогу до когось із друзів Путіна. Нічого конкретного не пропонуємо, але, скажімо, колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі хіба не має впливу на «кремлівського начальника»? Може, цей 81-річний дідусь, “поціновувач” неповнолітніх дівчат, замість чергового секс-скандалу, нарешті зробить у своєму житті добру справу?

… І ви знаєте, таки Сильвіо далеко не один у світі.

Львівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: ZikЛьвівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: Zik

 

Не лише на державному рівні

Питання звільнення українських політв’язнів має стати центром суспільної уваги, наполегливим нагадуванням. Натомість, все навпаки. Як вже згадувалося, реакція суспільства, наче сплеск, хвиля: наростає, спадає… А що в результаті? Яскравих маркерів дефіциту уваги суспільства до долі політв’язнів, на жаль, вистачає. Але чи може бути щось яскравіше за сумний факт: в українському варанті онлайн-енциклопедії “Вікіпедія” немає навіть статті про того ж Станіслава Клиха. Це при тому, що в “Вікіпедії” – і це головна особливість проекту – кожен може написати чи редагувати контент.

Як же підсилити суспільну увагу до проблеми звільнення українців з російських тюрем?

На думку правозахисниці Олександри Матвійчук, важко порівнювати біографії та долі відомого режисера Олега Сенцова та збирача металобрухту Сергія Литвинова. Але боротися потрібно за всіх.

Матвійчук: “…Їхні імена мають звучати постійно як в середині країни, так і на міжнародній арені. Немає новин про ув’язненого, значить наше завдання знаходити приводи, щоб про нього говорили. Власне, кампанії LetMyPeopleGo багато в чому на це і спрямовані. Ми залучаємо людей до марафонів, написання листів, бомбардуємо міжнародні інстанції зверненнями, інформуємо про перебіг справ, проводимо акції, фотовиставки та флеш-моби. Нас підтримують багато ініціативних груп за кордоном, в Німеччині, США, Франції тощо. Навіть такий простий та символічний жест як відправити листівку для людини за ґратами має вагоме значення. Важливо зрозуміти, що допомогти може кожен ”.

Замість висновку

Згадана українська “Вікіпедія” — це лише маленький приклад “щирого зацікавлення» суспільства цим питанням. Ми полюбляємо потикати владу у бездіяльності, черговій #зраді (так, причин достатньо, але ж є розумні межі), натомість самі нічого не робимо там, де робити, вболівати – наш прямий громадянський обов’язок. Звинувачувати і повчати ми нікого не збираємося – всі цим грішимо. Не знаєте, як перейти на сайт “Вікіпедії” і що написати там про українського полоненого, писати статті — не ваше? То зробіть так, як пропонує експерт: просто відправте листівку з трьома словами “Про тебе пам’ятають”.

Мирослав Ліскович, Київ 

Джерело, 15/11/2017

Поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок

Листопад 15, 2017

Я із 6-річного віку ходила до школи у військовій формі. Вона була обов’язкова. Волосся постійно зібране у вузол. Кожен ранок починався із гуртової присяги вмерти за уряд. У такій мілітаризованій атмосфері варто тільки сірник піднести… Зараз у Сирії 30% молодих людей воюють чи на стороні уряду, чи проти нього, і вбивають один одного. Я жила в Алеппо у кварталі, якому тисяча років, на його місці лишилися тільки руїни.

Ми були змушені розмістити бабусю у найвіддаленішій кімнаті. У будь-який час поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок. Старенькі та діти його важко переносять, і можуть померти. Багато таких випадків. У Бахрейні 60% землі належить тільки 2% населення. Люди живуть дуже бідно і протестують. І уряд застосовує газ у якості колективного покарання за такі протести.

Їдемо в аеропорт, говоримо. Про Україну дівчата знають небагато. Читали в американських газетах про співпрацю Пола Манафорта та “якогось українського посадовця, який платив йому мільйони доларів”. Дівчина з Бахрейну бачила фото Межигір’я, чула про золоті батони. Була вражена. “Сподіваюся, колись і ми отримаємо доступ до свого “Межигір’я”.

Джерело, 14/11/2017

Взяли курс на розслідування справ “великої риби”

Листопад 11, 2017

Ми мало знаємо про успішні приклади, тож ось чудовий кейс про боротьбу маленького гекону проти крокодила. Так глузливо в Індонезії називали Комісію з викорінення корупції (KPK), яка мала розслідувати та притягати до відповідальності вищих посадовців. Вона розпочала роботу, коли країна посідала 122 із 133 місць за індексом Transparency International, тобто була десь поряд із В’єтнамом та Папуа Нова Гвінея.

Зрозуміло, що у індонезійської владної еліти не було тієї самої “політичної волі”. Попередники КРК – Об’єднана команда розслідувачів – пробувала боротися із хабарництвом суддів Верховного суду, і в результаті була ліквідована за рішенням того ж самого Верховного суду. І хоча КРК отримали досить сильний мандат (завдяки ухваленому на вимогу Світового банку антикорупційному закону, який до всього передбачав створення окремого антикорупційного суду), мало хто вірив у її успіх.

У цих складних умовах керівник КРК почав шукати та навчати вмотивованих працівників, щоб зміцнити потенціал інституції. Відразу взяв курс на розслідування справ “великої риби” аби дати сигнал системі, що така поведінка більше не толерується. І паралельно – на формування підтримки із того єдиного фронту, із якого вона могла надійти, – від громадянського суспільства. І коли КРК почала створювати серйозні проблеми можновладцям і врешті-решт сама опинилася під ударом, то люди масово виступили на її захист.

Для мене ця історія більше про те, як звичайні люди переймають питанням майбутнього своєї країни та мають силу змінити хід історії. Вона дуже резонує із цьогорічними спробами змінити антикорупційне законодавство в Румунії, аби десятки політиків уникли судового переслідування. Людей це так обурило, що протести стали наймасштабнішими із моменту повалення режиму комуністичного диктатора Ніколае Чаушеску. І владні еліти і в Індонезії, і в Румунії, так і не ризикнули злегковажити їх майбутнім.

Звичайно, що за дужками залишилося багато важливих деталей. Зокрема те, що КПК і досі має багато роботи, наприклад, нещодавно вони оголосили підозру спікеру парламенту. Інституціоналізована корупція, до всього, це ще симптом нездоров’я державного апарату та гіпертрофованої ролі держави в економіці. Принцип незворотності покарання важливий, але якщо не створити ефективні інституції, то це робота на довгі і довгі роки.

В Україні при реформуванні органів часто звертають увагу тільки на пошук “хороших людей”, перекладають на них завищені очікування суспільства, і потім швидко розчаровуються. Не існує абстрактних “хороших людей”, є чиновники, у яких є можливість красти, і така система, в якій у чиновників така можливість зводиться до нуля.

Джерело, 10/11/2017

“Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится”

Жовтень 26, 2017

Якось тяжко мені далась стаття про заручників Кремля для іноземної аудиторії. Довго не могла розпочати. За ці чотири роки ми зробили стільки звернень, публікацій, звітів, акцій, флешмобів, виступів. Що тут можна ще сказати нового? А особливо в перспективі на наступний рік оптимістичного. І тоді я перечитала останні слова на суді, уривки з листів та виступів самих ув’язнених людей:

Руслан Зейтуллаєв: “Вот меня спрашивают — какая разница между Украиной и Россией, по-твоему. Так вот, я им отвечаю, что в Украине я жил, трудился, помогал людям по мере возможности, создал семью и старался, чтобы у нее было все необходимое. А вот в России я не успел прожить и года, как меня посадили в тюрьму…Вот в чем я вижу разницу между этими двумя государствами”.

Ахтем Чийгоз: “70 лет нас судят, и, к сожалению, я никаких изменений не вижу. Обвинять голословно людей в том, что они не делали, в этом заключается работа правоохранительных органов… Бороться за права своего народа, за свои права – это достоинство человека. И я думаю, что мы с достоинством это пройдем, несмотря на репрессии, которые чинятся сегодняшними прокурорами, сегодняшними следователями. Мы многих пережили. Переживем и это”.

Євген Панов: “Я очень благодарен всем за поддержку, и когда, как говорится, “находит грусть”, я перечитываю письма, которые приходили мне в “Лефортово”, как бы заряжаюсь энергией от них. Особенно сейчас, когда я “благополучно” изолирован от всякой информации, ни радиоточки, ни газет, не говоря уже за телевизор. Я не знаю, когда это все закончится, но если не верить, тогда незачем жить”.

Саша Кольченко: “Извини, что так затянул с ответом – в голове пустота, почти никаких мыслей нет. К тому же я пребываю в информационном вакууме – кроме ТВ-новостей никаких источников информации. В целом же у меня всё хорошо: 3 раза в день кормят, ни разу не бьют. Каждую неделю-вторую созваниваюсь с матерью по таксофону – с этим проблем нет. Поддерживают местные товарищи: присылают письма, книги, передачи”.

Олег Сенцов: “Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой – этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно – держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется”.

Ільмі Умеров: “Меня судят по сфабрикованному делу и конечно не за мои высказывания в конкретной телевизионной программе, а за мои политические убеждения и взгляды, которые я не скрываю…Предатели судят патриотов. Борьба продолжается независимо от содержания приговора. Крымскотатарский народ отстаивает здесь безопасность всего цивилизованного мира. Если агрессия России в отношении Украины и Крыма останется безнаказанной, это станет прецедентом, из-за которого обрушится весь мировой порядок… Я поклялся, я дал слово за народ свой умереть. И заканчиваю словами, до встречи в Гааге!”.

Джерело, 25/10/2017

Результаты поиска:

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

Березень 3, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

Січень 2, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

Грудень 17, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

Грудень 15, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

Листопад 23, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

Листопад 16, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, регулярно публікуються в ЗМІ, а відтак – регулярно викликають і помітну реакцію соцмереж, суспільства загалом. “Держава повинна докласти всіх зусиль, задля звільнення свого громадянина” звучить з сотень джерел. Утім не надто довго… Подібну реакцію, яка часто виглядає, як такий собі сплеск активності і носить хвилеподібний характер, спостерігаємо від початку військової агресії РФ. Розмов вистачає – результату замало… Чи все можливе робить Україна для звільнення своїх? Де і в чому можна додати в цій роботі?

За офіційними даними МЗС, наразі лише у в’язницях РФ перебувають 38 українських політв’язнів. Не враховані різноманітні СІЗО та КПЗ, не кажучи вже про підвали ОРДЛО. Активісти правозахисної організації “Let my people go” запевняють, що в’язнів – набагато більше. Не наважимося сказати, що держава взагалі не робить жодних кроків в напрямку звільнення українців. Робить, правда не такими швидкими темпами. Наприклад, між попереднім звільненням кримчанина Геннадія Афанасьєва і пенсіонера Юрія Солошенка (14 червня 2016-го) та останнім – заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова (25 жовтня 2017-го) – минуло майже півтора року, довгі 16 місяців. Очевидно, процес звільнення наших бранців і полонених непростий. Тим не менш, наскільки реально його пришвидшити та що можна ще додати до державних механізмів звільнення заручників і політв’язнів?

З цими питаннями Укрінформ звернувся до правозахисників: голови правління Центру громадянских свобод, що координує правозахисну організацію LetMyPeopleGo Олександри Матвійчук та юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Надії Волкової.

Потрібен єдиний державний механізм, якого — нема

Експерти переконують, що механізми існують, держава намагається робити усе від неї залежне: і Уповноважена з прав людини звертається до своєї колеги в Росії, і МЗС реагує нотами на нові порушення, і на мінських перемовинах попри заперечення російської сторони піднімаються питання, і правоохоронні органи співпрацюють із адвокатами тощо. Але, на їхню думку, всі ці зусилля ніяк не складаються в одне ціле — єдиний механізм відсутній.

Олександра МатвійчукОлександра Матвійчук

 

Матвійчук: “Часто ліва рука не знає, що робить права, і рідні політв’язнів змушені виступати у ролі посередників. Що вже казати, якщо державні органи у своїй роботі оперують різними цифрами, і навіть єдиного узгодженого списку політв’язнів досі немає. У рідних це викликає вже навіть не обурення, а просто втому.

Інша проблема, що більшість цих зусиль є радше реакцією на ті чи інші події. У нас майже повністю відсутня проактивна стратегія. Ще минулого року Путін чітко заявив, що питання звільнення політв’язнів не охоплюється мандатом мінських перемовин. І що Україна? Ми будемо шукати інші майданчики для вирішення цих питань, залучати ефективних посередників, придумувати нові форми впливу, що ми за цих обставин будемо робити? Кількість ув’язнених за політичними мотивами постійно зростає. В окупованому Криму люди в групі ризику сплять одягненими, бо ніколи невідомо, коли до них прийдуть із обшуком і що після цього буде. Багато ув’язнених мають досить серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо Станіслава Клиха, то вже йдеться про заходи термінового порятунку. Тому в умовах, коли створені для попередження конфліктів та відновлення миру міжнародні організації давно вже не справляються із цими функціями, потрібно бути проактивними. А це значить ініціювати нові ходи і формати.

Найменше, що у цій ситуації держава мала би зробити, це створити єдину структуру за участі усіх дотичних до цієї теми державних органів. Це необхідно для координації їх роботи із звільнення політв’язнів та належної комунікації із рідними. Проект концепту такої структури був розроблений вже багато місяців тому, але не викликав у посадовців особливого ентузіазму, тож досі лежить та припадає пилом”.

Надія ВолковаНадія Волкова

 

Волкова: “Моє розуміння – створення такого механізму має складатись з декількох етапів:

По-перше, це скрупульозне вивчення, повне розуміння особливостей притаманних саме цій ситуації, хто є бранець, з якою метою його ув’язнено.

По-друге, вивчення практик, які вже існують в інших країнах. Ми маємо пам’ятати що конфлікт в Україні не є унікальним. Так, він має свої особливості, які необхідно враховувати, але Україна не перша і, на жаль, не остання. Тому на цьому етапі варто залучати (міжнародних) експертів (особливо тих, хто має досвід повернення та визволення людей).

По-третє, має існувати постійний майданчик для проведення перемовин. Він може існувати на рівні президента, РНБО, МЮ, МЗС, неважливо, але фахівці, представники всіх відомств мають бути долучені до цієї роботи. Наразі, в нашому випадку: а) такого майданчика в принципі не існує, б) люди які займаються (або роблять пусті неефективні потуги) не є фахівцями, професіоналами і мало що взагалі розуміють в питаннях обміну.

По-четверте, самі переговори – це ювелірний процес. Дуже складний і дуже глибокий, особливо, коли твій опонент – Путін. Фатальна помилка вважати його ідіотом, недолугим або такою людиною, яка говорить лише мовою сили (так, він говорить мовою сили, але не фізичної). І це також ключовий момент. Тобто, якщо вести перемовини з таким як він, людина має мати мінімум такий самий рівень сили. Дуже важливо адекватно оцінювати, хто твій опонент. Утім, я не впевнена, що в нашій державі це розуміють. Росії – з потужною армією, з потужними спецслужбами та з ядерною зброєю нічого боятися фізичних загроз”.

Продовжуючи думку Надії Волкової про важливість рівня представництва, нагадаємо, як нещодавно турецький президент Реджеп Ердоган домігся звільнення заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Очевидно, щось з цього вигадала собі і Москва. Тим не менш, українських політв’язнів — звільнено.

Хоч би як це звучало дивно, але заради життя і свободи наших людей, інколи варто задуматися і про відверто нестандартні кроки. Аж до того, щоб звернутися по допомогу до когось із друзів Путіна. Нічого конкретного не пропонуємо, але, скажімо, колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі хіба не має впливу на «кремлівського начальника»? Може, цей 81-річний дідусь, “поціновувач” неповнолітніх дівчат, замість чергового секс-скандалу, нарешті зробить у своєму житті добру справу?

… І ви знаєте, таки Сильвіо далеко не один у світі.

Львівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: ZikЛьвівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: Zik

 

Не лише на державному рівні

Питання звільнення українських політв’язнів має стати центром суспільної уваги, наполегливим нагадуванням. Натомість, все навпаки. Як вже згадувалося, реакція суспільства, наче сплеск, хвиля: наростає, спадає… А що в результаті? Яскравих маркерів дефіциту уваги суспільства до долі політв’язнів, на жаль, вистачає. Але чи може бути щось яскравіше за сумний факт: в українському варанті онлайн-енциклопедії “Вікіпедія” немає навіть статті про того ж Станіслава Клиха. Це при тому, що в “Вікіпедії” – і це головна особливість проекту – кожен може написати чи редагувати контент.

Як же підсилити суспільну увагу до проблеми звільнення українців з російських тюрем?

На думку правозахисниці Олександри Матвійчук, важко порівнювати біографії та долі відомого режисера Олега Сенцова та збирача металобрухту Сергія Литвинова. Але боротися потрібно за всіх.

Матвійчук: “…Їхні імена мають звучати постійно як в середині країни, так і на міжнародній арені. Немає новин про ув’язненого, значить наше завдання знаходити приводи, щоб про нього говорили. Власне, кампанії LetMyPeopleGo багато в чому на це і спрямовані. Ми залучаємо людей до марафонів, написання листів, бомбардуємо міжнародні інстанції зверненнями, інформуємо про перебіг справ, проводимо акції, фотовиставки та флеш-моби. Нас підтримують багато ініціативних груп за кордоном, в Німеччині, США, Франції тощо. Навіть такий простий та символічний жест як відправити листівку для людини за ґратами має вагоме значення. Важливо зрозуміти, що допомогти може кожен ”.

Замість висновку

Згадана українська “Вікіпедія” — це лише маленький приклад “щирого зацікавлення» суспільства цим питанням. Ми полюбляємо потикати владу у бездіяльності, черговій #зраді (так, причин достатньо, але ж є розумні межі), натомість самі нічого не робимо там, де робити, вболівати – наш прямий громадянський обов’язок. Звинувачувати і повчати ми нікого не збираємося – всі цим грішимо. Не знаєте, як перейти на сайт “Вікіпедії” і що написати там про українського полоненого, писати статті — не ваше? То зробіть так, як пропонує експерт: просто відправте листівку з трьома словами “Про тебе пам’ятають”.

Мирослав Ліскович, Київ 

Джерело, 15/11/2017

Поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок

Листопад 15, 2017

Я із 6-річного віку ходила до школи у військовій формі. Вона була обов’язкова. Волосся постійно зібране у вузол. Кожен ранок починався із гуртової присяги вмерти за уряд. У такій мілітаризованій атмосфері варто тільки сірник піднести… Зараз у Сирії 30% молодих людей воюють чи на стороні уряду, чи проти нього, і вбивають один одного. Я жила в Алеппо у кварталі, якому тисяча років, на його місці лишилися тільки руїни.

Ми були змушені розмістити бабусю у найвіддаленішій кімнаті. У будь-який час поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок. Старенькі та діти його важко переносять, і можуть померти. Багато таких випадків. У Бахрейні 60% землі належить тільки 2% населення. Люди живуть дуже бідно і протестують. І уряд застосовує газ у якості колективного покарання за такі протести.

Їдемо в аеропорт, говоримо. Про Україну дівчата знають небагато. Читали в американських газетах про співпрацю Пола Манафорта та “якогось українського посадовця, який платив йому мільйони доларів”. Дівчина з Бахрейну бачила фото Межигір’я, чула про золоті батони. Була вражена. “Сподіваюся, колись і ми отримаємо доступ до свого “Межигір’я”.

Джерело, 14/11/2017

Взяли курс на розслідування справ “великої риби”

Листопад 11, 2017

Ми мало знаємо про успішні приклади, тож ось чудовий кейс про боротьбу маленького гекону проти крокодила. Так глузливо в Індонезії називали Комісію з викорінення корупції (KPK), яка мала розслідувати та притягати до відповідальності вищих посадовців. Вона розпочала роботу, коли країна посідала 122 із 133 місць за індексом Transparency International, тобто була десь поряд із В’єтнамом та Папуа Нова Гвінея.

Зрозуміло, що у індонезійської владної еліти не було тієї самої “політичної волі”. Попередники КРК – Об’єднана команда розслідувачів – пробувала боротися із хабарництвом суддів Верховного суду, і в результаті була ліквідована за рішенням того ж самого Верховного суду. І хоча КРК отримали досить сильний мандат (завдяки ухваленому на вимогу Світового банку антикорупційному закону, який до всього передбачав створення окремого антикорупційного суду), мало хто вірив у її успіх.

У цих складних умовах керівник КРК почав шукати та навчати вмотивованих працівників, щоб зміцнити потенціал інституції. Відразу взяв курс на розслідування справ “великої риби” аби дати сигнал системі, що така поведінка більше не толерується. І паралельно – на формування підтримки із того єдиного фронту, із якого вона могла надійти, – від громадянського суспільства. І коли КРК почала створювати серйозні проблеми можновладцям і врешті-решт сама опинилася під ударом, то люди масово виступили на її захист.

Для мене ця історія більше про те, як звичайні люди переймають питанням майбутнього своєї країни та мають силу змінити хід історії. Вона дуже резонує із цьогорічними спробами змінити антикорупційне законодавство в Румунії, аби десятки політиків уникли судового переслідування. Людей це так обурило, що протести стали наймасштабнішими із моменту повалення режиму комуністичного диктатора Ніколае Чаушеску. І владні еліти і в Індонезії, і в Румунії, так і не ризикнули злегковажити їх майбутнім.

Звичайно, що за дужками залишилося багато важливих деталей. Зокрема те, що КПК і досі має багато роботи, наприклад, нещодавно вони оголосили підозру спікеру парламенту. Інституціоналізована корупція, до всього, це ще симптом нездоров’я державного апарату та гіпертрофованої ролі держави в економіці. Принцип незворотності покарання важливий, але якщо не створити ефективні інституції, то це робота на довгі і довгі роки.

В Україні при реформуванні органів часто звертають увагу тільки на пошук “хороших людей”, перекладають на них завищені очікування суспільства, і потім швидко розчаровуються. Не існує абстрактних “хороших людей”, є чиновники, у яких є можливість красти, і така система, в якій у чиновників така можливість зводиться до нуля.

Джерело, 10/11/2017

“Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится”

Жовтень 26, 2017

Якось тяжко мені далась стаття про заручників Кремля для іноземної аудиторії. Довго не могла розпочати. За ці чотири роки ми зробили стільки звернень, публікацій, звітів, акцій, флешмобів, виступів. Що тут можна ще сказати нового? А особливо в перспективі на наступний рік оптимістичного. І тоді я перечитала останні слова на суді, уривки з листів та виступів самих ув’язнених людей:

Руслан Зейтуллаєв: “Вот меня спрашивают — какая разница между Украиной и Россией, по-твоему. Так вот, я им отвечаю, что в Украине я жил, трудился, помогал людям по мере возможности, создал семью и старался, чтобы у нее было все необходимое. А вот в России я не успел прожить и года, как меня посадили в тюрьму…Вот в чем я вижу разницу между этими двумя государствами”.

Ахтем Чийгоз: “70 лет нас судят, и, к сожалению, я никаких изменений не вижу. Обвинять голословно людей в том, что они не делали, в этом заключается работа правоохранительных органов… Бороться за права своего народа, за свои права – это достоинство человека. И я думаю, что мы с достоинством это пройдем, несмотря на репрессии, которые чинятся сегодняшними прокурорами, сегодняшними следователями. Мы многих пережили. Переживем и это”.

Євген Панов: “Я очень благодарен всем за поддержку, и когда, как говорится, “находит грусть”, я перечитываю письма, которые приходили мне в “Лефортово”, как бы заряжаюсь энергией от них. Особенно сейчас, когда я “благополучно” изолирован от всякой информации, ни радиоточки, ни газет, не говоря уже за телевизор. Я не знаю, когда это все закончится, но если не верить, тогда незачем жить”.

Саша Кольченко: “Извини, что так затянул с ответом – в голове пустота, почти никаких мыслей нет. К тому же я пребываю в информационном вакууме – кроме ТВ-новостей никаких источников информации. В целом же у меня всё хорошо: 3 раза в день кормят, ни разу не бьют. Каждую неделю-вторую созваниваюсь с матерью по таксофону – с этим проблем нет. Поддерживают местные товарищи: присылают письма, книги, передачи”.

Олег Сенцов: “Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой – этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно – держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется”.

Ільмі Умеров: “Меня судят по сфабрикованному делу и конечно не за мои высказывания в конкретной телевизионной программе, а за мои политические убеждения и взгляды, которые я не скрываю…Предатели судят патриотов. Борьба продолжается независимо от содержания приговора. Крымскотатарский народ отстаивает здесь безопасность всего цивилизованного мира. Если агрессия России в отношении Украины и Крыма останется безнаказанной, это станет прецедентом, из-за которого обрушится весь мировой порядок… Я поклялся, я дал слово за народ свой умереть. И заканчиваю словами, до встречи в Гааге!”.

Джерело, 25/10/2017

Результаты поиска:

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

Березень 3, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

Січень 2, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

Грудень 17, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

Грудень 15, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

Листопад 23, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

Листопад 16, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, регулярно публікуються в ЗМІ, а відтак – регулярно викликають і помітну реакцію соцмереж, суспільства загалом. “Держава повинна докласти всіх зусиль, задля звільнення свого громадянина” звучить з сотень джерел. Утім не надто довго… Подібну реакцію, яка часто виглядає, як такий собі сплеск активності і носить хвилеподібний характер, спостерігаємо від початку військової агресії РФ. Розмов вистачає – результату замало… Чи все можливе робить Україна для звільнення своїх? Де і в чому можна додати в цій роботі?

За офіційними даними МЗС, наразі лише у в’язницях РФ перебувають 38 українських політв’язнів. Не враховані різноманітні СІЗО та КПЗ, не кажучи вже про підвали ОРДЛО. Активісти правозахисної організації “Let my people go” запевняють, що в’язнів – набагато більше. Не наважимося сказати, що держава взагалі не робить жодних кроків в напрямку звільнення українців. Робить, правда не такими швидкими темпами. Наприклад, між попереднім звільненням кримчанина Геннадія Афанасьєва і пенсіонера Юрія Солошенка (14 червня 2016-го) та останнім – заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова (25 жовтня 2017-го) – минуло майже півтора року, довгі 16 місяців. Очевидно, процес звільнення наших бранців і полонених непростий. Тим не менш, наскільки реально його пришвидшити та що можна ще додати до державних механізмів звільнення заручників і політв’язнів?

З цими питаннями Укрінформ звернувся до правозахисників: голови правління Центру громадянских свобод, що координує правозахисну організацію LetMyPeopleGo Олександри Матвійчук та юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Надії Волкової.

Потрібен єдиний державний механізм, якого — нема

Експерти переконують, що механізми існують, держава намагається робити усе від неї залежне: і Уповноважена з прав людини звертається до своєї колеги в Росії, і МЗС реагує нотами на нові порушення, і на мінських перемовинах попри заперечення російської сторони піднімаються питання, і правоохоронні органи співпрацюють із адвокатами тощо. Але, на їхню думку, всі ці зусилля ніяк не складаються в одне ціле — єдиний механізм відсутній.

Олександра МатвійчукОлександра Матвійчук

 

Матвійчук: “Часто ліва рука не знає, що робить права, і рідні політв’язнів змушені виступати у ролі посередників. Що вже казати, якщо державні органи у своїй роботі оперують різними цифрами, і навіть єдиного узгодженого списку політв’язнів досі немає. У рідних це викликає вже навіть не обурення, а просто втому.

Інша проблема, що більшість цих зусиль є радше реакцією на ті чи інші події. У нас майже повністю відсутня проактивна стратегія. Ще минулого року Путін чітко заявив, що питання звільнення політв’язнів не охоплюється мандатом мінських перемовин. І що Україна? Ми будемо шукати інші майданчики для вирішення цих питань, залучати ефективних посередників, придумувати нові форми впливу, що ми за цих обставин будемо робити? Кількість ув’язнених за політичними мотивами постійно зростає. В окупованому Криму люди в групі ризику сплять одягненими, бо ніколи невідомо, коли до них прийдуть із обшуком і що після цього буде. Багато ув’язнених мають досить серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо Станіслава Клиха, то вже йдеться про заходи термінового порятунку. Тому в умовах, коли створені для попередження конфліктів та відновлення миру міжнародні організації давно вже не справляються із цими функціями, потрібно бути проактивними. А це значить ініціювати нові ходи і формати.

Найменше, що у цій ситуації держава мала би зробити, це створити єдину структуру за участі усіх дотичних до цієї теми державних органів. Це необхідно для координації їх роботи із звільнення політв’язнів та належної комунікації із рідними. Проект концепту такої структури був розроблений вже багато місяців тому, але не викликав у посадовців особливого ентузіазму, тож досі лежить та припадає пилом”.

Надія ВолковаНадія Волкова

 

Волкова: “Моє розуміння – створення такого механізму має складатись з декількох етапів:

По-перше, це скрупульозне вивчення, повне розуміння особливостей притаманних саме цій ситуації, хто є бранець, з якою метою його ув’язнено.

По-друге, вивчення практик, які вже існують в інших країнах. Ми маємо пам’ятати що конфлікт в Україні не є унікальним. Так, він має свої особливості, які необхідно враховувати, але Україна не перша і, на жаль, не остання. Тому на цьому етапі варто залучати (міжнародних) експертів (особливо тих, хто має досвід повернення та визволення людей).

По-третє, має існувати постійний майданчик для проведення перемовин. Він може існувати на рівні президента, РНБО, МЮ, МЗС, неважливо, але фахівці, представники всіх відомств мають бути долучені до цієї роботи. Наразі, в нашому випадку: а) такого майданчика в принципі не існує, б) люди які займаються (або роблять пусті неефективні потуги) не є фахівцями, професіоналами і мало що взагалі розуміють в питаннях обміну.

По-четверте, самі переговори – це ювелірний процес. Дуже складний і дуже глибокий, особливо, коли твій опонент – Путін. Фатальна помилка вважати його ідіотом, недолугим або такою людиною, яка говорить лише мовою сили (так, він говорить мовою сили, але не фізичної). І це також ключовий момент. Тобто, якщо вести перемовини з таким як він, людина має мати мінімум такий самий рівень сили. Дуже важливо адекватно оцінювати, хто твій опонент. Утім, я не впевнена, що в нашій державі це розуміють. Росії – з потужною армією, з потужними спецслужбами та з ядерною зброєю нічого боятися фізичних загроз”.

Продовжуючи думку Надії Волкової про важливість рівня представництва, нагадаємо, як нещодавно турецький президент Реджеп Ердоган домігся звільнення заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Очевидно, щось з цього вигадала собі і Москва. Тим не менш, українських політв’язнів — звільнено.

Хоч би як це звучало дивно, але заради життя і свободи наших людей, інколи варто задуматися і про відверто нестандартні кроки. Аж до того, щоб звернутися по допомогу до когось із друзів Путіна. Нічого конкретного не пропонуємо, але, скажімо, колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі хіба не має впливу на «кремлівського начальника»? Може, цей 81-річний дідусь, “поціновувач” неповнолітніх дівчат, замість чергового секс-скандалу, нарешті зробить у своєму житті добру справу?

… І ви знаєте, таки Сильвіо далеко не один у світі.

Львівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: ZikЛьвівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: Zik

 

Не лише на державному рівні

Питання звільнення українських політв’язнів має стати центром суспільної уваги, наполегливим нагадуванням. Натомість, все навпаки. Як вже згадувалося, реакція суспільства, наче сплеск, хвиля: наростає, спадає… А що в результаті? Яскравих маркерів дефіциту уваги суспільства до долі політв’язнів, на жаль, вистачає. Але чи може бути щось яскравіше за сумний факт: в українському варанті онлайн-енциклопедії “Вікіпедія” немає навіть статті про того ж Станіслава Клиха. Це при тому, що в “Вікіпедії” – і це головна особливість проекту – кожен може написати чи редагувати контент.

Як же підсилити суспільну увагу до проблеми звільнення українців з російських тюрем?

На думку правозахисниці Олександри Матвійчук, важко порівнювати біографії та долі відомого режисера Олега Сенцова та збирача металобрухту Сергія Литвинова. Але боротися потрібно за всіх.

Матвійчук: “…Їхні імена мають звучати постійно як в середині країни, так і на міжнародній арені. Немає новин про ув’язненого, значить наше завдання знаходити приводи, щоб про нього говорили. Власне, кампанії LetMyPeopleGo багато в чому на це і спрямовані. Ми залучаємо людей до марафонів, написання листів, бомбардуємо міжнародні інстанції зверненнями, інформуємо про перебіг справ, проводимо акції, фотовиставки та флеш-моби. Нас підтримують багато ініціативних груп за кордоном, в Німеччині, США, Франції тощо. Навіть такий простий та символічний жест як відправити листівку для людини за ґратами має вагоме значення. Важливо зрозуміти, що допомогти може кожен ”.

Замість висновку

Згадана українська “Вікіпедія” — це лише маленький приклад “щирого зацікавлення» суспільства цим питанням. Ми полюбляємо потикати владу у бездіяльності, черговій #зраді (так, причин достатньо, але ж є розумні межі), натомість самі нічого не робимо там, де робити, вболівати – наш прямий громадянський обов’язок. Звинувачувати і повчати ми нікого не збираємося – всі цим грішимо. Не знаєте, як перейти на сайт “Вікіпедії” і що написати там про українського полоненого, писати статті — не ваше? То зробіть так, як пропонує експерт: просто відправте листівку з трьома словами “Про тебе пам’ятають”.

Мирослав Ліскович, Київ 

Джерело, 15/11/2017

Поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок

Листопад 15, 2017

Я із 6-річного віку ходила до школи у військовій формі. Вона була обов’язкова. Волосся постійно зібране у вузол. Кожен ранок починався із гуртової присяги вмерти за уряд. У такій мілітаризованій атмосфері варто тільки сірник піднести… Зараз у Сирії 30% молодих людей воюють чи на стороні уряду, чи проти нього, і вбивають один одного. Я жила в Алеппо у кварталі, якому тисяча років, на його місці лишилися тільки руїни.

Ми були змушені розмістити бабусю у найвіддаленішій кімнаті. У будь-який час поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок. Старенькі та діти його важко переносять, і можуть померти. Багато таких випадків. У Бахрейні 60% землі належить тільки 2% населення. Люди живуть дуже бідно і протестують. І уряд застосовує газ у якості колективного покарання за такі протести.

Їдемо в аеропорт, говоримо. Про Україну дівчата знають небагато. Читали в американських газетах про співпрацю Пола Манафорта та “якогось українського посадовця, який платив йому мільйони доларів”. Дівчина з Бахрейну бачила фото Межигір’я, чула про золоті батони. Була вражена. “Сподіваюся, колись і ми отримаємо доступ до свого “Межигір’я”.

Джерело, 14/11/2017

Взяли курс на розслідування справ “великої риби”

Листопад 11, 2017

Ми мало знаємо про успішні приклади, тож ось чудовий кейс про боротьбу маленького гекону проти крокодила. Так глузливо в Індонезії називали Комісію з викорінення корупції (KPK), яка мала розслідувати та притягати до відповідальності вищих посадовців. Вона розпочала роботу, коли країна посідала 122 із 133 місць за індексом Transparency International, тобто була десь поряд із В’єтнамом та Папуа Нова Гвінея.

Зрозуміло, що у індонезійської владної еліти не було тієї самої “політичної волі”. Попередники КРК – Об’єднана команда розслідувачів – пробувала боротися із хабарництвом суддів Верховного суду, і в результаті була ліквідована за рішенням того ж самого Верховного суду. І хоча КРК отримали досить сильний мандат (завдяки ухваленому на вимогу Світового банку антикорупційному закону, який до всього передбачав створення окремого антикорупційного суду), мало хто вірив у її успіх.

У цих складних умовах керівник КРК почав шукати та навчати вмотивованих працівників, щоб зміцнити потенціал інституції. Відразу взяв курс на розслідування справ “великої риби” аби дати сигнал системі, що така поведінка більше не толерується. І паралельно – на формування підтримки із того єдиного фронту, із якого вона могла надійти, – від громадянського суспільства. І коли КРК почала створювати серйозні проблеми можновладцям і врешті-решт сама опинилася під ударом, то люди масово виступили на її захист.

Для мене ця історія більше про те, як звичайні люди переймають питанням майбутнього своєї країни та мають силу змінити хід історії. Вона дуже резонує із цьогорічними спробами змінити антикорупційне законодавство в Румунії, аби десятки політиків уникли судового переслідування. Людей це так обурило, що протести стали наймасштабнішими із моменту повалення режиму комуністичного диктатора Ніколае Чаушеску. І владні еліти і в Індонезії, і в Румунії, так і не ризикнули злегковажити їх майбутнім.

Звичайно, що за дужками залишилося багато важливих деталей. Зокрема те, що КПК і досі має багато роботи, наприклад, нещодавно вони оголосили підозру спікеру парламенту. Інституціоналізована корупція, до всього, це ще симптом нездоров’я державного апарату та гіпертрофованої ролі держави в економіці. Принцип незворотності покарання важливий, але якщо не створити ефективні інституції, то це робота на довгі і довгі роки.

В Україні при реформуванні органів часто звертають увагу тільки на пошук “хороших людей”, перекладають на них завищені очікування суспільства, і потім швидко розчаровуються. Не існує абстрактних “хороших людей”, є чиновники, у яких є можливість красти, і така система, в якій у чиновників така можливість зводиться до нуля.

Джерело, 10/11/2017

“Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится”

Жовтень 26, 2017

Якось тяжко мені далась стаття про заручників Кремля для іноземної аудиторії. Довго не могла розпочати. За ці чотири роки ми зробили стільки звернень, публікацій, звітів, акцій, флешмобів, виступів. Що тут можна ще сказати нового? А особливо в перспективі на наступний рік оптимістичного. І тоді я перечитала останні слова на суді, уривки з листів та виступів самих ув’язнених людей:

Руслан Зейтуллаєв: “Вот меня спрашивают — какая разница между Украиной и Россией, по-твоему. Так вот, я им отвечаю, что в Украине я жил, трудился, помогал людям по мере возможности, создал семью и старался, чтобы у нее было все необходимое. А вот в России я не успел прожить и года, как меня посадили в тюрьму…Вот в чем я вижу разницу между этими двумя государствами”.

Ахтем Чийгоз: “70 лет нас судят, и, к сожалению, я никаких изменений не вижу. Обвинять голословно людей в том, что они не делали, в этом заключается работа правоохранительных органов… Бороться за права своего народа, за свои права – это достоинство человека. И я думаю, что мы с достоинством это пройдем, несмотря на репрессии, которые чинятся сегодняшними прокурорами, сегодняшними следователями. Мы многих пережили. Переживем и это”.

Євген Панов: “Я очень благодарен всем за поддержку, и когда, как говорится, “находит грусть”, я перечитываю письма, которые приходили мне в “Лефортово”, как бы заряжаюсь энергией от них. Особенно сейчас, когда я “благополучно” изолирован от всякой информации, ни радиоточки, ни газет, не говоря уже за телевизор. Я не знаю, когда это все закончится, но если не верить, тогда незачем жить”.

Саша Кольченко: “Извини, что так затянул с ответом – в голове пустота, почти никаких мыслей нет. К тому же я пребываю в информационном вакууме – кроме ТВ-новостей никаких источников информации. В целом же у меня всё хорошо: 3 раза в день кормят, ни разу не бьют. Каждую неделю-вторую созваниваюсь с матерью по таксофону – с этим проблем нет. Поддерживают местные товарищи: присылают письма, книги, передачи”.

Олег Сенцов: “Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой – этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно – держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется”.

Ільмі Умеров: “Меня судят по сфабрикованному делу и конечно не за мои высказывания в конкретной телевизионной программе, а за мои политические убеждения и взгляды, которые я не скрываю…Предатели судят патриотов. Борьба продолжается независимо от содержания приговора. Крымскотатарский народ отстаивает здесь безопасность всего цивилизованного мира. Если агрессия России в отношении Украины и Крыма останется безнаказанной, это станет прецедентом, из-за которого обрушится весь мировой порядок… Я поклялся, я дал слово за народ свой умереть. И заканчиваю словами, до встречи в Гааге!”.

Джерело, 25/10/2017

Результаты поиска:

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

Березень 3, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

Січень 2, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

Грудень 17, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

Грудень 15, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

Листопад 23, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

Листопад 16, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, регулярно публікуються в ЗМІ, а відтак – регулярно викликають і помітну реакцію соцмереж, суспільства загалом. “Держава повинна докласти всіх зусиль, задля звільнення свого громадянина” звучить з сотень джерел. Утім не надто довго… Подібну реакцію, яка часто виглядає, як такий собі сплеск активності і носить хвилеподібний характер, спостерігаємо від початку військової агресії РФ. Розмов вистачає – результату замало… Чи все можливе робить Україна для звільнення своїх? Де і в чому можна додати в цій роботі?

За офіційними даними МЗС, наразі лише у в’язницях РФ перебувають 38 українських політв’язнів. Не враховані різноманітні СІЗО та КПЗ, не кажучи вже про підвали ОРДЛО. Активісти правозахисної організації “Let my people go” запевняють, що в’язнів – набагато більше. Не наважимося сказати, що держава взагалі не робить жодних кроків в напрямку звільнення українців. Робить, правда не такими швидкими темпами. Наприклад, між попереднім звільненням кримчанина Геннадія Афанасьєва і пенсіонера Юрія Солошенка (14 червня 2016-го) та останнім – заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова (25 жовтня 2017-го) – минуло майже півтора року, довгі 16 місяців. Очевидно, процес звільнення наших бранців і полонених непростий. Тим не менш, наскільки реально його пришвидшити та що можна ще додати до державних механізмів звільнення заручників і політв’язнів?

З цими питаннями Укрінформ звернувся до правозахисників: голови правління Центру громадянских свобод, що координує правозахисну організацію LetMyPeopleGo Олександри Матвійчук та юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Надії Волкової.

Потрібен єдиний державний механізм, якого — нема

Експерти переконують, що механізми існують, держава намагається робити усе від неї залежне: і Уповноважена з прав людини звертається до своєї колеги в Росії, і МЗС реагує нотами на нові порушення, і на мінських перемовинах попри заперечення російської сторони піднімаються питання, і правоохоронні органи співпрацюють із адвокатами тощо. Але, на їхню думку, всі ці зусилля ніяк не складаються в одне ціле — єдиний механізм відсутній.

Олександра МатвійчукОлександра Матвійчук

 

Матвійчук: “Часто ліва рука не знає, що робить права, і рідні політв’язнів змушені виступати у ролі посередників. Що вже казати, якщо державні органи у своїй роботі оперують різними цифрами, і навіть єдиного узгодженого списку політв’язнів досі немає. У рідних це викликає вже навіть не обурення, а просто втому.

Інша проблема, що більшість цих зусиль є радше реакцією на ті чи інші події. У нас майже повністю відсутня проактивна стратегія. Ще минулого року Путін чітко заявив, що питання звільнення політв’язнів не охоплюється мандатом мінських перемовин. І що Україна? Ми будемо шукати інші майданчики для вирішення цих питань, залучати ефективних посередників, придумувати нові форми впливу, що ми за цих обставин будемо робити? Кількість ув’язнених за політичними мотивами постійно зростає. В окупованому Криму люди в групі ризику сплять одягненими, бо ніколи невідомо, коли до них прийдуть із обшуком і що після цього буде. Багато ув’язнених мають досить серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо Станіслава Клиха, то вже йдеться про заходи термінового порятунку. Тому в умовах, коли створені для попередження конфліктів та відновлення миру міжнародні організації давно вже не справляються із цими функціями, потрібно бути проактивними. А це значить ініціювати нові ходи і формати.

Найменше, що у цій ситуації держава мала би зробити, це створити єдину структуру за участі усіх дотичних до цієї теми державних органів. Це необхідно для координації їх роботи із звільнення політв’язнів та належної комунікації із рідними. Проект концепту такої структури був розроблений вже багато місяців тому, але не викликав у посадовців особливого ентузіазму, тож досі лежить та припадає пилом”.

Надія ВолковаНадія Волкова

 

Волкова: “Моє розуміння – створення такого механізму має складатись з декількох етапів:

По-перше, це скрупульозне вивчення, повне розуміння особливостей притаманних саме цій ситуації, хто є бранець, з якою метою його ув’язнено.

По-друге, вивчення практик, які вже існують в інших країнах. Ми маємо пам’ятати що конфлікт в Україні не є унікальним. Так, він має свої особливості, які необхідно враховувати, але Україна не перша і, на жаль, не остання. Тому на цьому етапі варто залучати (міжнародних) експертів (особливо тих, хто має досвід повернення та визволення людей).

По-третє, має існувати постійний майданчик для проведення перемовин. Він може існувати на рівні президента, РНБО, МЮ, МЗС, неважливо, але фахівці, представники всіх відомств мають бути долучені до цієї роботи. Наразі, в нашому випадку: а) такого майданчика в принципі не існує, б) люди які займаються (або роблять пусті неефективні потуги) не є фахівцями, професіоналами і мало що взагалі розуміють в питаннях обміну.

По-четверте, самі переговори – це ювелірний процес. Дуже складний і дуже глибокий, особливо, коли твій опонент – Путін. Фатальна помилка вважати його ідіотом, недолугим або такою людиною, яка говорить лише мовою сили (так, він говорить мовою сили, але не фізичної). І це також ключовий момент. Тобто, якщо вести перемовини з таким як він, людина має мати мінімум такий самий рівень сили. Дуже важливо адекватно оцінювати, хто твій опонент. Утім, я не впевнена, що в нашій державі це розуміють. Росії – з потужною армією, з потужними спецслужбами та з ядерною зброєю нічого боятися фізичних загроз”.

Продовжуючи думку Надії Волкової про важливість рівня представництва, нагадаємо, як нещодавно турецький президент Реджеп Ердоган домігся звільнення заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Очевидно, щось з цього вигадала собі і Москва. Тим не менш, українських політв’язнів — звільнено.

Хоч би як це звучало дивно, але заради життя і свободи наших людей, інколи варто задуматися і про відверто нестандартні кроки. Аж до того, щоб звернутися по допомогу до когось із друзів Путіна. Нічого конкретного не пропонуємо, але, скажімо, колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі хіба не має впливу на «кремлівського начальника»? Може, цей 81-річний дідусь, “поціновувач” неповнолітніх дівчат, замість чергового секс-скандалу, нарешті зробить у своєму житті добру справу?

… І ви знаєте, таки Сильвіо далеко не один у світі.

Львівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: ZikЛьвівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: Zik

 

Не лише на державному рівні

Питання звільнення українських політв’язнів має стати центром суспільної уваги, наполегливим нагадуванням. Натомість, все навпаки. Як вже згадувалося, реакція суспільства, наче сплеск, хвиля: наростає, спадає… А що в результаті? Яскравих маркерів дефіциту уваги суспільства до долі політв’язнів, на жаль, вистачає. Але чи може бути щось яскравіше за сумний факт: в українському варанті онлайн-енциклопедії “Вікіпедія” немає навіть статті про того ж Станіслава Клиха. Це при тому, що в “Вікіпедії” – і це головна особливість проекту – кожен може написати чи редагувати контент.

Як же підсилити суспільну увагу до проблеми звільнення українців з російських тюрем?

На думку правозахисниці Олександри Матвійчук, важко порівнювати біографії та долі відомого режисера Олега Сенцова та збирача металобрухту Сергія Литвинова. Але боротися потрібно за всіх.

Матвійчук: “…Їхні імена мають звучати постійно як в середині країни, так і на міжнародній арені. Немає новин про ув’язненого, значить наше завдання знаходити приводи, щоб про нього говорили. Власне, кампанії LetMyPeopleGo багато в чому на це і спрямовані. Ми залучаємо людей до марафонів, написання листів, бомбардуємо міжнародні інстанції зверненнями, інформуємо про перебіг справ, проводимо акції, фотовиставки та флеш-моби. Нас підтримують багато ініціативних груп за кордоном, в Німеччині, США, Франції тощо. Навіть такий простий та символічний жест як відправити листівку для людини за ґратами має вагоме значення. Важливо зрозуміти, що допомогти може кожен ”.

Замість висновку

Згадана українська “Вікіпедія” — це лише маленький приклад “щирого зацікавлення» суспільства цим питанням. Ми полюбляємо потикати владу у бездіяльності, черговій #зраді (так, причин достатньо, але ж є розумні межі), натомість самі нічого не робимо там, де робити, вболівати – наш прямий громадянський обов’язок. Звинувачувати і повчати ми нікого не збираємося – всі цим грішимо. Не знаєте, як перейти на сайт “Вікіпедії” і що написати там про українського полоненого, писати статті — не ваше? То зробіть так, як пропонує експерт: просто відправте листівку з трьома словами “Про тебе пам’ятають”.

Мирослав Ліскович, Київ 

Джерело, 15/11/2017

Поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок

Листопад 15, 2017

Я із 6-річного віку ходила до школи у військовій формі. Вона була обов’язкова. Волосся постійно зібране у вузол. Кожен ранок починався із гуртової присяги вмерти за уряд. У такій мілітаризованій атмосфері варто тільки сірник піднести… Зараз у Сирії 30% молодих людей воюють чи на стороні уряду, чи проти нього, і вбивають один одного. Я жила в Алеппо у кварталі, якому тисяча років, на його місці лишилися тільки руїни.

Ми були змушені розмістити бабусю у найвіддаленішій кімнаті. У будь-який час поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок. Старенькі та діти його важко переносять, і можуть померти. Багато таких випадків. У Бахрейні 60% землі належить тільки 2% населення. Люди живуть дуже бідно і протестують. І уряд застосовує газ у якості колективного покарання за такі протести.

Їдемо в аеропорт, говоримо. Про Україну дівчата знають небагато. Читали в американських газетах про співпрацю Пола Манафорта та “якогось українського посадовця, який платив йому мільйони доларів”. Дівчина з Бахрейну бачила фото Межигір’я, чула про золоті батони. Була вражена. “Сподіваюся, колись і ми отримаємо доступ до свого “Межигір’я”.

Джерело, 14/11/2017

Взяли курс на розслідування справ “великої риби”

Листопад 11, 2017

Ми мало знаємо про успішні приклади, тож ось чудовий кейс про боротьбу маленького гекону проти крокодила. Так глузливо в Індонезії називали Комісію з викорінення корупції (KPK), яка мала розслідувати та притягати до відповідальності вищих посадовців. Вона розпочала роботу, коли країна посідала 122 із 133 місць за індексом Transparency International, тобто була десь поряд із В’єтнамом та Папуа Нова Гвінея.

Зрозуміло, що у індонезійської владної еліти не було тієї самої “політичної волі”. Попередники КРК – Об’єднана команда розслідувачів – пробувала боротися із хабарництвом суддів Верховного суду, і в результаті була ліквідована за рішенням того ж самого Верховного суду. І хоча КРК отримали досить сильний мандат (завдяки ухваленому на вимогу Світового банку антикорупційному закону, який до всього передбачав створення окремого антикорупційного суду), мало хто вірив у її успіх.

У цих складних умовах керівник КРК почав шукати та навчати вмотивованих працівників, щоб зміцнити потенціал інституції. Відразу взяв курс на розслідування справ “великої риби” аби дати сигнал системі, що така поведінка більше не толерується. І паралельно – на формування підтримки із того єдиного фронту, із якого вона могла надійти, – від громадянського суспільства. І коли КРК почала створювати серйозні проблеми можновладцям і врешті-решт сама опинилася під ударом, то люди масово виступили на її захист.

Для мене ця історія більше про те, як звичайні люди переймають питанням майбутнього своєї країни та мають силу змінити хід історії. Вона дуже резонує із цьогорічними спробами змінити антикорупційне законодавство в Румунії, аби десятки політиків уникли судового переслідування. Людей це так обурило, що протести стали наймасштабнішими із моменту повалення режиму комуністичного диктатора Ніколае Чаушеску. І владні еліти і в Індонезії, і в Румунії, так і не ризикнули злегковажити їх майбутнім.

Звичайно, що за дужками залишилося багато важливих деталей. Зокрема те, що КПК і досі має багато роботи, наприклад, нещодавно вони оголосили підозру спікеру парламенту. Інституціоналізована корупція, до всього, це ще симптом нездоров’я державного апарату та гіпертрофованої ролі держави в економіці. Принцип незворотності покарання важливий, але якщо не створити ефективні інституції, то це робота на довгі і довгі роки.

В Україні при реформуванні органів часто звертають увагу тільки на пошук “хороших людей”, перекладають на них завищені очікування суспільства, і потім швидко розчаровуються. Не існує абстрактних “хороших людей”, є чиновники, у яких є можливість красти, і така система, в якій у чиновників така можливість зводиться до нуля.

Джерело, 10/11/2017

“Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится”

Жовтень 26, 2017

Якось тяжко мені далась стаття про заручників Кремля для іноземної аудиторії. Довго не могла розпочати. За ці чотири роки ми зробили стільки звернень, публікацій, звітів, акцій, флешмобів, виступів. Що тут можна ще сказати нового? А особливо в перспективі на наступний рік оптимістичного. І тоді я перечитала останні слова на суді, уривки з листів та виступів самих ув’язнених людей:

Руслан Зейтуллаєв: “Вот меня спрашивают — какая разница между Украиной и Россией, по-твоему. Так вот, я им отвечаю, что в Украине я жил, трудился, помогал людям по мере возможности, создал семью и старался, чтобы у нее было все необходимое. А вот в России я не успел прожить и года, как меня посадили в тюрьму…Вот в чем я вижу разницу между этими двумя государствами”.

Ахтем Чийгоз: “70 лет нас судят, и, к сожалению, я никаких изменений не вижу. Обвинять голословно людей в том, что они не делали, в этом заключается работа правоохранительных органов… Бороться за права своего народа, за свои права – это достоинство человека. И я думаю, что мы с достоинством это пройдем, несмотря на репрессии, которые чинятся сегодняшними прокурорами, сегодняшними следователями. Мы многих пережили. Переживем и это”.

Євген Панов: “Я очень благодарен всем за поддержку, и когда, как говорится, “находит грусть”, я перечитываю письма, которые приходили мне в “Лефортово”, как бы заряжаюсь энергией от них. Особенно сейчас, когда я “благополучно” изолирован от всякой информации, ни радиоточки, ни газет, не говоря уже за телевизор. Я не знаю, когда это все закончится, но если не верить, тогда незачем жить”.

Саша Кольченко: “Извини, что так затянул с ответом – в голове пустота, почти никаких мыслей нет. К тому же я пребываю в информационном вакууме – кроме ТВ-новостей никаких источников информации. В целом же у меня всё хорошо: 3 раза в день кормят, ни разу не бьют. Каждую неделю-вторую созваниваюсь с матерью по таксофону – с этим проблем нет. Поддерживают местные товарищи: присылают письма, книги, передачи”.

Олег Сенцов: “Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой – этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно – держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется”.

Ільмі Умеров: “Меня судят по сфабрикованному делу и конечно не за мои высказывания в конкретной телевизионной программе, а за мои политические убеждения и взгляды, которые я не скрываю…Предатели судят патриотов. Борьба продолжается независимо от содержания приговора. Крымскотатарский народ отстаивает здесь безопасность всего цивилизованного мира. Если агрессия России в отношении Украины и Крыма останется безнаказанной, это станет прецедентом, из-за которого обрушится весь мировой порядок… Я поклялся, я дал слово за народ свой умереть. И заканчиваю словами, до встречи в Гааге!”.

Джерело, 25/10/2017

Результаты поиска:

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

Березень 3, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

Січень 2, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

Грудень 17, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

Грудень 15, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

Листопад 23, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

Листопад 16, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, регулярно публікуються в ЗМІ, а відтак – регулярно викликають і помітну реакцію соцмереж, суспільства загалом. “Держава повинна докласти всіх зусиль, задля звільнення свого громадянина” звучить з сотень джерел. Утім не надто довго… Подібну реакцію, яка часто виглядає, як такий собі сплеск активності і носить хвилеподібний характер, спостерігаємо від початку військової агресії РФ. Розмов вистачає – результату замало… Чи все можливе робить Україна для звільнення своїх? Де і в чому можна додати в цій роботі?

За офіційними даними МЗС, наразі лише у в’язницях РФ перебувають 38 українських політв’язнів. Не враховані різноманітні СІЗО та КПЗ, не кажучи вже про підвали ОРДЛО. Активісти правозахисної організації “Let my people go” запевняють, що в’язнів – набагато більше. Не наважимося сказати, що держава взагалі не робить жодних кроків в напрямку звільнення українців. Робить, правда не такими швидкими темпами. Наприклад, між попереднім звільненням кримчанина Геннадія Афанасьєва і пенсіонера Юрія Солошенка (14 червня 2016-го) та останнім – заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова (25 жовтня 2017-го) – минуло майже півтора року, довгі 16 місяців. Очевидно, процес звільнення наших бранців і полонених непростий. Тим не менш, наскільки реально його пришвидшити та що можна ще додати до державних механізмів звільнення заручників і політв’язнів?

З цими питаннями Укрінформ звернувся до правозахисників: голови правління Центру громадянских свобод, що координує правозахисну організацію LetMyPeopleGo Олександри Матвійчук та юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Надії Волкової.

Потрібен єдиний державний механізм, якого — нема

Експерти переконують, що механізми існують, держава намагається робити усе від неї залежне: і Уповноважена з прав людини звертається до своєї колеги в Росії, і МЗС реагує нотами на нові порушення, і на мінських перемовинах попри заперечення російської сторони піднімаються питання, і правоохоронні органи співпрацюють із адвокатами тощо. Але, на їхню думку, всі ці зусилля ніяк не складаються в одне ціле — єдиний механізм відсутній.

Олександра МатвійчукОлександра Матвійчук

 

Матвійчук: “Часто ліва рука не знає, що робить права, і рідні політв’язнів змушені виступати у ролі посередників. Що вже казати, якщо державні органи у своїй роботі оперують різними цифрами, і навіть єдиного узгодженого списку політв’язнів досі немає. У рідних це викликає вже навіть не обурення, а просто втому.

Інша проблема, що більшість цих зусиль є радше реакцією на ті чи інші події. У нас майже повністю відсутня проактивна стратегія. Ще минулого року Путін чітко заявив, що питання звільнення політв’язнів не охоплюється мандатом мінських перемовин. І що Україна? Ми будемо шукати інші майданчики для вирішення цих питань, залучати ефективних посередників, придумувати нові форми впливу, що ми за цих обставин будемо робити? Кількість ув’язнених за політичними мотивами постійно зростає. В окупованому Криму люди в групі ризику сплять одягненими, бо ніколи невідомо, коли до них прийдуть із обшуком і що після цього буде. Багато ув’язнених мають досить серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо Станіслава Клиха, то вже йдеться про заходи термінового порятунку. Тому в умовах, коли створені для попередження конфліктів та відновлення миру міжнародні організації давно вже не справляються із цими функціями, потрібно бути проактивними. А це значить ініціювати нові ходи і формати.

Найменше, що у цій ситуації держава мала би зробити, це створити єдину структуру за участі усіх дотичних до цієї теми державних органів. Це необхідно для координації їх роботи із звільнення політв’язнів та належної комунікації із рідними. Проект концепту такої структури був розроблений вже багато місяців тому, але не викликав у посадовців особливого ентузіазму, тож досі лежить та припадає пилом”.

Надія ВолковаНадія Волкова

 

Волкова: “Моє розуміння – створення такого механізму має складатись з декількох етапів:

По-перше, це скрупульозне вивчення, повне розуміння особливостей притаманних саме цій ситуації, хто є бранець, з якою метою його ув’язнено.

По-друге, вивчення практик, які вже існують в інших країнах. Ми маємо пам’ятати що конфлікт в Україні не є унікальним. Так, він має свої особливості, які необхідно враховувати, але Україна не перша і, на жаль, не остання. Тому на цьому етапі варто залучати (міжнародних) експертів (особливо тих, хто має досвід повернення та визволення людей).

По-третє, має існувати постійний майданчик для проведення перемовин. Він може існувати на рівні президента, РНБО, МЮ, МЗС, неважливо, але фахівці, представники всіх відомств мають бути долучені до цієї роботи. Наразі, в нашому випадку: а) такого майданчика в принципі не існує, б) люди які займаються (або роблять пусті неефективні потуги) не є фахівцями, професіоналами і мало що взагалі розуміють в питаннях обміну.

По-четверте, самі переговори – це ювелірний процес. Дуже складний і дуже глибокий, особливо, коли твій опонент – Путін. Фатальна помилка вважати його ідіотом, недолугим або такою людиною, яка говорить лише мовою сили (так, він говорить мовою сили, але не фізичної). І це також ключовий момент. Тобто, якщо вести перемовини з таким як він, людина має мати мінімум такий самий рівень сили. Дуже важливо адекватно оцінювати, хто твій опонент. Утім, я не впевнена, що в нашій державі це розуміють. Росії – з потужною армією, з потужними спецслужбами та з ядерною зброєю нічого боятися фізичних загроз”.

Продовжуючи думку Надії Волкової про важливість рівня представництва, нагадаємо, як нещодавно турецький президент Реджеп Ердоган домігся звільнення заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Очевидно, щось з цього вигадала собі і Москва. Тим не менш, українських політв’язнів — звільнено.

Хоч би як це звучало дивно, але заради життя і свободи наших людей, інколи варто задуматися і про відверто нестандартні кроки. Аж до того, щоб звернутися по допомогу до когось із друзів Путіна. Нічого конкретного не пропонуємо, але, скажімо, колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі хіба не має впливу на «кремлівського начальника»? Може, цей 81-річний дідусь, “поціновувач” неповнолітніх дівчат, замість чергового секс-скандалу, нарешті зробить у своєму житті добру справу?

… І ви знаєте, таки Сильвіо далеко не один у світі.

Львівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: ZikЛьвівські студенти вийшли на акцію у підтримку українських політв’язнів Кремля (22 вересня, 2017) // Фото: Zik

 

Не лише на державному рівні

Питання звільнення українських політв’язнів має стати центром суспільної уваги, наполегливим нагадуванням. Натомість, все навпаки. Як вже згадувалося, реакція суспільства, наче сплеск, хвиля: наростає, спадає… А що в результаті? Яскравих маркерів дефіциту уваги суспільства до долі політв’язнів, на жаль, вистачає. Але чи може бути щось яскравіше за сумний факт: в українському варанті онлайн-енциклопедії “Вікіпедія” немає навіть статті про того ж Станіслава Клиха. Це при тому, що в “Вікіпедії” – і це головна особливість проекту – кожен може написати чи редагувати контент.

Як же підсилити суспільну увагу до проблеми звільнення українців з російських тюрем?

На думку правозахисниці Олександри Матвійчук, важко порівнювати біографії та долі відомого режисера Олега Сенцова та збирача металобрухту Сергія Литвинова. Але боротися потрібно за всіх.

Матвійчук: “…Їхні імена мають звучати постійно як в середині країни, так і на міжнародній арені. Немає новин про ув’язненого, значить наше завдання знаходити приводи, щоб про нього говорили. Власне, кампанії LetMyPeopleGo багато в чому на це і спрямовані. Ми залучаємо людей до марафонів, написання листів, бомбардуємо міжнародні інстанції зверненнями, інформуємо про перебіг справ, проводимо акції, фотовиставки та флеш-моби. Нас підтримують багато ініціативних груп за кордоном, в Німеччині, США, Франції тощо. Навіть такий простий та символічний жест як відправити листівку для людини за ґратами має вагоме значення. Важливо зрозуміти, що допомогти може кожен ”.

Замість висновку

Згадана українська “Вікіпедія” — це лише маленький приклад “щирого зацікавлення» суспільства цим питанням. Ми полюбляємо потикати владу у бездіяльності, черговій #зраді (так, причин достатньо, але ж є розумні межі), натомість самі нічого не робимо там, де робити, вболівати – наш прямий громадянський обов’язок. Звинувачувати і повчати ми нікого не збираємося – всі цим грішимо. Не знаєте, як перейти на сайт “Вікіпедії” і що написати там про українського полоненого, писати статті — не ваше? То зробіть так, як пропонує експерт: просто відправте листівку з трьома словами “Про тебе пам’ятають”.

Мирослав Ліскович, Київ 

Джерело, 15/11/2017

Поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок

Листопад 15, 2017

Я із 6-річного віку ходила до школи у військовій формі. Вона була обов’язкова. Волосся постійно зібране у вузол. Кожен ранок починався із гуртової присяги вмерти за уряд. У такій мілітаризованій атмосфері варто тільки сірник піднести… Зараз у Сирії 30% молодих людей воюють чи на стороні уряду, чи проти нього, і вбивають один одного. Я жила в Алеппо у кварталі, якому тисяча років, на його місці лишилися тільки руїни.

Ми були змушені розмістити бабусю у найвіддаленішій кімнаті. У будь-який час поліція може розбити вікно і пустити паралізуючий газ прямо в будинок. Старенькі та діти його важко переносять, і можуть померти. Багато таких випадків. У Бахрейні 60% землі належить тільки 2% населення. Люди живуть дуже бідно і протестують. І уряд застосовує газ у якості колективного покарання за такі протести.

Їдемо в аеропорт, говоримо. Про Україну дівчата знають небагато. Читали в американських газетах про співпрацю Пола Манафорта та “якогось українського посадовця, який платив йому мільйони доларів”. Дівчина з Бахрейну бачила фото Межигір’я, чула про золоті батони. Була вражена. “Сподіваюся, колись і ми отримаємо доступ до свого “Межигір’я”.

Джерело, 14/11/2017

Взяли курс на розслідування справ “великої риби”

Листопад 11, 2017

Ми мало знаємо про успішні приклади, тож ось чудовий кейс про боротьбу маленького гекону проти крокодила. Так глузливо в Індонезії називали Комісію з викорінення корупції (KPK), яка мала розслідувати та притягати до відповідальності вищих посадовців. Вона розпочала роботу, коли країна посідала 122 із 133 місць за індексом Transparency International, тобто була десь поряд із В’єтнамом та Папуа Нова Гвінея.

Зрозуміло, що у індонезійської владної еліти не було тієї самої “політичної волі”. Попередники КРК – Об’єднана команда розслідувачів – пробувала боротися із хабарництвом суддів Верховного суду, і в результаті була ліквідована за рішенням того ж самого Верховного суду. І хоча КРК отримали досить сильний мандат (завдяки ухваленому на вимогу Світового банку антикорупційному закону, який до всього передбачав створення окремого антикорупційного суду), мало хто вірив у її успіх.

У цих складних умовах керівник КРК почав шукати та навчати вмотивованих працівників, щоб зміцнити потенціал інституції. Відразу взяв курс на розслідування справ “великої риби” аби дати сигнал системі, що така поведінка більше не толерується. І паралельно – на формування підтримки із того єдиного фронту, із якого вона могла надійти, – від громадянського суспільства. І коли КРК почала створювати серйозні проблеми можновладцям і врешті-решт сама опинилася під ударом, то люди масово виступили на її захист.

Для мене ця історія більше про те, як звичайні люди переймають питанням майбутнього своєї країни та мають силу змінити хід історії. Вона дуже резонує із цьогорічними спробами змінити антикорупційне законодавство в Румунії, аби десятки політиків уникли судового переслідування. Людей це так обурило, що протести стали наймасштабнішими із моменту повалення режиму комуністичного диктатора Ніколае Чаушеску. І владні еліти і в Індонезії, і в Румунії, так і не ризикнули злегковажити їх майбутнім.

Звичайно, що за дужками залишилося багато важливих деталей. Зокрема те, що КПК і досі має багато роботи, наприклад, нещодавно вони оголосили підозру спікеру парламенту. Інституціоналізована корупція, до всього, це ще симптом нездоров’я державного апарату та гіпертрофованої ролі держави в економіці. Принцип незворотності покарання важливий, але якщо не створити ефективні інституції, то це робота на довгі і довгі роки.

В Україні при реформуванні органів часто звертають увагу тільки на пошук “хороших людей”, перекладають на них завищені очікування суспільства, і потім швидко розчаровуються. Не існує абстрактних “хороших людей”, є чиновники, у яких є можливість красти, і така система, в якій у чиновників така можливість зводиться до нуля.

Джерело, 10/11/2017

“Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится”

Жовтень 26, 2017

Якось тяжко мені далась стаття про заручників Кремля для іноземної аудиторії. Довго не могла розпочати. За ці чотири роки ми зробили стільки звернень, публікацій, звітів, акцій, флешмобів, виступів. Що тут можна ще сказати нового? А особливо в перспективі на наступний рік оптимістичного. І тоді я перечитала останні слова на суді, уривки з листів та виступів самих ув’язнених людей:

Руслан Зейтуллаєв: “Вот меня спрашивают — какая разница между Украиной и Россией, по-твоему. Так вот, я им отвечаю, что в Украине я жил, трудился, помогал людям по мере возможности, создал семью и старался, чтобы у нее было все необходимое. А вот в России я не успел прожить и года, как меня посадили в тюрьму…Вот в чем я вижу разницу между этими двумя государствами”.

Ахтем Чийгоз: “70 лет нас судят, и, к сожалению, я никаких изменений не вижу. Обвинять голословно людей в том, что они не делали, в этом заключается работа правоохранительных органов… Бороться за права своего народа, за свои права – это достоинство человека. И я думаю, что мы с достоинством это пройдем, несмотря на репрессии, которые чинятся сегодняшними прокурорами, сегодняшними следователями. Мы многих пережили. Переживем и это”.

Євген Панов: “Я очень благодарен всем за поддержку, и когда, как говорится, “находит грусть”, я перечитываю письма, которые приходили мне в “Лефортово”, как бы заряжаюсь энергией от них. Особенно сейчас, когда я “благополучно” изолирован от всякой информации, ни радиоточки, ни газет, не говоря уже за телевизор. Я не знаю, когда это все закончится, но если не верить, тогда незачем жить”.

Саша Кольченко: “Извини, что так затянул с ответом – в голове пустота, почти никаких мыслей нет. К тому же я пребываю в информационном вакууме – кроме ТВ-новостей никаких источников информации. В целом же у меня всё хорошо: 3 раза в день кормят, ни разу не бьют. Каждую неделю-вторую созваниваюсь с матерью по таксофону – с этим проблем нет. Поддерживают местные товарищи: присылают письма, книги, передачи”.

Олег Сенцов: “Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой – этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно – держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется”.

Ільмі Умеров: “Меня судят по сфабрикованному делу и конечно не за мои высказывания в конкретной телевизионной программе, а за мои политические убеждения и взгляды, которые я не скрываю…Предатели судят патриотов. Борьба продолжается независимо от содержания приговора. Крымскотатарский народ отстаивает здесь безопасность всего цивилизованного мира. Если агрессия России в отношении Украины и Крыма останется безнаказанной, это станет прецедентом, из-за которого обрушится весь мировой порядок… Я поклялся, я дал слово за народ свой умереть. И заканчиваю словами, до встречи в Гааге!”.

Джерело, 25/10/2017

Результаты поиска:

Carte blanche на застосування непропорційного насилля

Березень 3, 2018

Те, що поліція Авакова досі мало чим відрізняється від поліції Захарченка, ми зрозуміли після подій 31 серпня 2015 року під парламентом. Тоді 600 правоохоронців не спромоглися виконати елементарну поліцейську операцію та нейтралізувати близько 30 агресивних осіб. При належному рівні підготовки це займає 15 хвилин.

Це стало загрозою не тільки для решти 400-х учасників акції, які поводили себе мирно, але й для самих співробітників. Частина із них була змушена виконувати роль “живого щита”. Загинуло 4-ти нацгвардійці. І зрештою ми знову стали свідками застосування непропорційного насилля та примусового доставлення “запрошених осіб” до райвідділків. Відчуття дежавю посилило чітке розуміння, що якби правоохоронцям дали наказ примусово припинити мітинг, ми б побачили повторення 1 грудня 2013 року на Банковій.

Із того часу пройшло ще два роки, а ситуація кардинально не змінилася. Судове рішення поліція має виконувати із дотриманням стандартів поліцейської діяльності. Тобто законне насилля потрібно застосовувати диференційовано та пропорційно, нейтралізовувати саме агресивних осіб, забезпечити персональну ідентифікацію особового складу та дати можливість пресі бути присутньою при цих діях.

Натомість, що ми маємо. Постраждалі три журналісти із камерами, кількість людей із ушкодженнями голови (!), примусове доставлення більше 100 “свідків” до райвідділків і т.п. Про професіоналізм дій поліції яскраво свідчить ось цей допис фотографа Serhii Nuzhnenko, який до речі і був одним із в’язнів Банкової 1 грудня 2013 року: http://bit.ly/2I01JR9

Непрофесіоналізм правоохоронців у воюючій країні із усіма реальними загрозами та акціями підвищеного рівня конфліктності нам дорого обійдеться.

Водночас проблема не тільки в цьому. Проблема зі значною частиною населення. Багато хто досі сприймає мирні зібрання виключно як привілей для тих людей, чиї погляди їм подобаються. Це особливо видно по коментарям, на кшталт, “ще мало їх побили”. Тим самим ці люди дають карт-бланш владі на застосування непропорційного насилля. І дуже ризикують. Вони щиро здивуються, коли для виконання судового рішення без жодних на це підстав їм теж проломлять голову.

Джерело: допис Олександри Матвійчук на Фейсбук

Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту

Січень 2, 2018

“Якщо в цій державі не буде задоволений запит на справедливість, то він зрештою перетвориться в запит на помсту”,

Олександра Матвійчук – голова правління ГО “Центр громадянських свобод”

 

Ключ не в Путіна

Грудень 30, 2017

На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.

У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.

Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».

Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»

Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.

засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.

Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».

На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.

Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.

Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.

Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.

Джерело, 29/12/2017

“Терористи”, тому їх не включили “на обмін з Україною”

Грудень 29, 2017

73 людини повернулися із полону. За звільнених радіє уся Україна, їх особисто вітають вищі посадовці, із ними увага медіа, і що найважливіше, – рідні, які нарешті можуть їх обійняти. Вони пройшли випробування поза межами людських можливостей. Хто працював із людьми, які вижили у донбаських підвалах, мене зрозуміє.

Але я сьогодні із тими, хто не побачив в опублікованих списках прізвища найдорожчих, на яких чекає більше трьох років. Із батьками, яким в ОРДЛО повідомили, що їх діти не полонені, а “терористи”, і тому їх не включили “на обмін з Україною”. Із рідними політв’язнів у тюрмах Росії та окупованому Криму, які за рішенням кремля не підпадають під мінські домовленості.

В окупованому Донбасі лишилося ще щонайменше 103 людини. За гратами в Росії та окупованому Криму перебуває щонайменше 64. Багатьох із їх рідних я знаю особисто. І сьогодні наша підтримка їм потрібна чи не найбільше.

Ми повернемо усіх заручників цієї війни додому. А поки маємо говорити і про тих, хто лишився.

Джерело, 28/12/2017

Трагедія в Алеппо: що ховається за цифрами

Грудень 17, 2017

Вже кілька років я працюю над документуванням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Криму та на Донбасі. Тому для мене особисто війна давно не питання теорії, а питання особистого досвіду. Дуже болісного, мушу відзначити. І коли мені потрапляють на очі заяви Верховного комісара ООН з прав людини, що вони отримали достовірні повідомлення про загибель десятків цивільних осіб в Алеппо, або в результаті інтенсивних бомбардувань, або в результаті позасудових страт, скоєних проурядовими силами, що “вулиці східних районів Алеппо усіяні десятками трупів”, що урядові війська та їх союзники вбивають людей без суду та слідства у власних будинках, і це включно з жінками та дітьми, – я чітко розумію, що ховається за цими словами та наведеними цифрами.

Напад на цивільних осіб в Алеппо не має жодного виправдання, якими б гаслами та намірами не прикривалася будь-яка із сторін цього збройного конфлікту. Навіть війна врегульована правовими нормами, тож міжнародне гуманітарне право захищає цивільне населення, забороняє невибіркові обстріли житлових районів, зобов’язує гуманно ставиться до осіб, які склали зброю. Натомість зухвало на очах усього світу Росія та армія Асада вже тривалий час використовують повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування. Це міжнародні злочини, які не мають терміну давності. Тому Росія і блокує на Раді Безпеки ООН винесення ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

І в останні дні почалося те, що постійний представник Франції в Раді Безпеки ООН Франсуа Делаттр назвав «новим визначенням слова «жах». Люди пишуть в соцмережах, що коли урядові війська зайдуть в останні непідконтрольні Асаду райони, то може статися так, що вони благатимуть про смерть, але не отримають її. Люди записують останні відео, у них вже нема надії, вони просто прощаються. Усе це відбувається в 21-у сторіччі, і що символічно, – у колисці цивілізації.

Я не знаю ефективних інструментів, щоб зупинити смерті в Алеппо. Але як мінімум, у нас завжди лишається слово та власна позиція. Це вже не так і мало, зрештою. Тому ми і вийшли на акцію під російське посольство.

Людям, які у відповідь на мій заклик не мовчати у дні масової загибелі цивільних осіб в Алеппо, радять мені “провести акцію по Донбасу” або взагалі сердяться, що їх на це відволікають, коли “в нашій країні стільки горя”, хочу сказати тільки одне. Негідно змагатися глибиною горя. І не можна лишатися до нього байдужим. Тим більше нам, які цей біль розуміють. Нам, які другий рік балансують між “глибоким занепокоєнням міжнародної спільноти” та стримуючими Росію санкціями, які у будь-який момент можуть відмінити.

Україні належало б одній із перших допомагати людям, які тікають від війни, активно просувати питання введення санкцій проти Росії за міжнародні злочини в Сирії та виходити чисельними мітингами солідарності по всій країні.

Чому ми вимагаємо від світу увагу до наших проблем, якщо самі не здатні на прояви простої людяності?

Події в Алеппо в черговий раз дали нове визначення поняттю “жах”, тож ми вимагаємо наступних дій:

1. Російська Федерація та урядові війська Сирії мають негайно припинити напади на цивільне населення – повітряне бомбардування, заборонені хімічну зброю та іншу зброю масового ураження, позасудові страти та катування – а також припинити облогу непідконтрольних уряду районів Алеппо та інших міст всій території Сирії;

2. Російська Федерація та урядові війська Сирії зобов’язані негайно припинити обстріли та сприяти організації коридору, забезпеченого ООН, для безпечного вивезення населення із контрольованих урядовими силами територій та тих, які не контролюються урядом, зокрема, сто тисяч людей із непідконтрольних урядовим військам районів Алеппо;

3. ЄС та США мусять запровадити санкції проти Російської Федерації за вчинені нею міжнародні злочини в Сирії, жертвами яких стали тисячі цивільних осіб, серед яких жінки та діти;1

4. Російська Федерація має припинити ганебну практику накладання вето на резолюції Ради Безпеки ООН, спрямовані на завершення збройного конфлікту в Сирії та збереження мільйонів людських життів, а також не перешкоджати переданню ситуації в Сирії на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі;

5. Країни-учасниці ООН мають створити ефективний механізм притягнення до відповідальності осіб, що здійснили найбільш серйозні злочини проти миру та безпеки людства, зокрема, воєнні злочини та злочини проти людяності в Сирії, в умовах паралізованої роботи Ради Безпеки ООН;

6. Усім сторонам збройного конфлікту на території Сирії потрібно дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права, зокрема, щодо захисту цивільного населення та гуманного ставлення до осіб, які склали зброю.
#SaveAleppo #StopRussianAgression

Джерело, 16/12/2016

Санкції проти Росії можуть бути зняті

Грудень 15, 2017

Дуже ймовірно, що у наступному році з Росії знімуть санкції. І ось вам технологія.

Кремль шантажує Раду Європи погрозами вийти із організації та відмовляється сплачувати внесок в бюджет, допоки йому не повернуть право голосу в ПАРЄ. Політичний комітет ПАРЄ, серед іншого, буде розглядати питання “відновлення діалогу з Росією”. Звичайно, що представники російської делегації запрошені. А до цього Росія та її союзники провели величезну дипломатичну роботу.

Із часів окупації Криму Росія не виконала жодної вимоги Ради Європи. І все-одно має реальний шанс тріумфально повернутися в ПАРЄ вже у січні наступного року.

Якщо це станеться, то ми отримаємо перше значне послаблення санкцій проти Росії за введення війни проти України. Війни, в якій майже кожного дня продовжують гинути люди та більше п’яти з половиною мільйонів людей змушені жити в умовах окупації.

Ну і можливу подальшу ланцюгову реакцію.

Виникають логічні питання:

– якщо обмеження проти Росії були введені за грубі порушення нею міжнародного права, і ці порушення досі тривають, то яка підстава для зняття цих обмежень?

– якщо Росії можна показово не виконувати вимоги Ради Європи, то тоді у чому сенс прийняття документів Ради Європи?

– якщо Рада Європи вибірково надасть Росії право не виконувати вимоги Ради Європи, то чи означає це, що й іншим країнам-учасницям дозволена така поведінка?

– якщо ми втратимо Раду Європи як міждержавну організацію, яка дбає про підтримання цінностей прав людини, верховенства права та демократії, то тоді в чому потреба діяльності цієї організації в умовах існування інших регіональних ініціатив та акторів?

Більше 40 українських громадських організацій поставили їх у відкритому зверненні до Ради Європи. А також ціла низка аналітичних центрів Європи закликали Раду Європи не перетворитися у черговий військовий трофей Росії.

Читайте всі новини по темі “Санкції проти Росії” на сайті “Обозреватель”.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело, 14/12/2017

“Замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться”

Листопад 23, 2017

Напевно, ви як і я не чули про поляка Петра Щенсного. І то не дивно, бо про нього буквально два речення в українській пресі. А варто знати.

Місяць тому 54-річний хімік Петро Щенсний вийшов на площу під будівлю, де засідала рада міста, включив пісню “Kocham wolność” та підпалив себе на знак протесту проти політики правлячої партії та згортання прав та свобод у Польщі.

У маніфесті, який знайшли біля місця трагедії, він написав:

“Я звичайна проста людина, така ж як і ви, і закликаю вас усіх – не чекайте більше. Потрібно змінити цю владу якомога швидше, до того, як вони остаточно знищать нашу країну; до того, як вони остаточно позбавлять нас свободи. А я свободу люблю більше за все на світі. Тому я вирішив здійснити самоспалення. І сподіваюся, що моя смерть пробудить совість у багатьох людей, що суспільство прокинеться і що воно не буде чекати, коли усе за нас зроблять політики – бо вони нічого не зроблять. Прокиньтесь! Ще не надто пізно!

[…] Прошу вас тільки пам’ятати, що виборці “Права та справедливості” – це наші мами, брати, сусіди, друзі та колеги. І мова не про те, щоб вступати із ними у війну (саме цього хотів би PiS), і не про те, щоб їх “навертати” (це просто наївно). А про те, щоб свої погляди вони реалізовували згідно закону та норм демократії”.

На курсі “Популізм та ерозія демократії”, який я вивчаю у Стенфорді, професор розповідала про нинішню ситуацію в Польщі приблизно таким чином. Правляча партія “Право та справедливість” прийшла до влади на хвилі обіцянок презентувати інтереси “звичайних людей” та критиці “корумпованої та загниваючої” еліти. Після виборів вона взяла курс на стигматизацію опозиції, обмеження незалежних медіа, чистку нелояльних державних службовців та контроль над судовою владою. У соціальній політиці відзначилася спробами заборонити аборти (навіть при зґвалтуванні) та провадженням освітньої реформи, в якій особлива роль відводиться героїзації минулого Польщі. І легалізувала публічний дискурс поділу суспільства на “справжніх поляків” та “недругів”, до яких записали і моїх колег із польських неурядових організацій.

Петро Щенсний помер у лікарні, не приходячи до свідомості. І мені видається досить важливим, що на його похованні священик виголосив у проповіді, що “заповіт Петра – це крик його смерті, крик безсилля, крик протесту, але – подивіться! – це не крик ненависті, це крик любові”.

У Петра Щенсного лишилася дружина та двоє дітей. На місці самоспалення палають лампадки та висить його фотографія. Стоїть встановлений мерією Варшави пам’ятний знак “Я звичайна проста людина. 19 Х 2017”. І Маша Макарова, від якої я почула цю історію, кожен день робить додаткове коло, аби обійти це місце стороною.

“Почему? Потому что меня не покидает ощущение, что это too much, потому что жалко ужасно Петра Щенсного, ставшего факелом. Потому что это ярчайший пример, к чему приводит взаимная ненависть, презрение, взгляд сверху вниз и раскол в обществе. К чему приводит пропаганда и повышенный градус в СМИ со всех сторон.

Потому что в том, что сделал Щенсный лично я вижу не только вину тех, против кого он протестовал, но и вину другой стороны. Стороны, которая мне ближе, и которая тоже не стесняется выражений “в войне за мир”, называя многое авансом и на вырост. Я знаю, что повсюду исчезли неактивистские и неангажированные СМИ, что все мы который год существуем в своих мыльных информационных пузырях. И что люди, которые чувствуют тоньше, сильнее, у которых нервные окончания наружу, чувствуют из-за этого, что мир катится в тартарары. Вокруг крик-крик-крик и ненависть. И градус всё повышается.

Единственное, что хочется сделать – замолчать. Схватиться за голову в ужасе и заткнуться. Вот правда”.

Джерело, 22/11/2017

Звільнення українців з російських тюрем: допомогти може кожен

Листопад 16, 2017
Яскравий приклад нестачі суспільної уваги — наша “Вікіпедія”, де про більшість українських заручників Кремля ні слуху, ні духу

“…Російські психіатри довели українського в’язня до коми: стан Станіслава Клиха різко погіршився”, “…Олега Сенцова перемістили до штрафного ізолятора колонії (ШІЗО) у російському Ямало-Ненецькому автономному окрузі”. Повідомлення, подібні до цих двох новин, р