ccl.org.ua@gmail.com Київ, вул. Басейна 9Г, офiс 25, 28 Пошук

Марія Томак

Результаты поиска:

Справа Афанасьєва: кому потрібна брудна сварка довкола кримських в’язнів?

Вересень 6, 2017

Не можу не відреагувати на ганебну “дискусію”, яка більше нагадує брудну сварку з перетрушенням чужої білизни, довкола колонки Христини Бондаренко. І таке враження, що треба пройти по мінному полю.

Залишимо за дужками питання щодо підтримки родин політв’язнів. Це тема окремої розмови.

Сподіваюся, найближчим часом буде ухвалено відповідний закон – який, звісно, всіх проблем не вирішить, але принаймні якось сигналізуватиме про підтримку.

Правда, за поза увагою опиняться, наприклад, зниклі безвісти.

Як-от родина Тимура Шаймарданова, який, так само як Олег Сенцов, допомагав із евакуацією військових в умовах вже окупованого Криму. Він зник безвісти в травні – і потім так і не сплив у жодній із кримінальних справ ні в окупованому Криму, ні в РФ. По суті, повноцінне слідство в його справі в Україні тільки розпочалося, і його дитина також виховується без батьківської підтримки весь цей час.

А як з родинами військовополонених та цивільних заручників на сході? Хто їх підтримує?!..

Але це окрема тема й так. Україна системно цю проблему не вирішує, і навіть не намагається. Важливо про це нагадувати і тиснути.

Але хочу тут сказати про інше.

Скажімо так: до фільму Олександра Подрабінека в частині історії про Гену Афанасьєва в мене зауваження навіть суто з точки зору фактажу.

По-перше, автор не згадує того, що Афанасьєв відмовився від своїх показів у залі суду. Даруйте, але це взагалі центральний факт в його історії. І не згадати про нього – означає свідомо його замовчати.

По-друге, жодного зв’язку його зізнавальних показів із подальшим звільненням, на мою думку, немає. У фільмі ж це звучить як факт, а не версія автора.

Якби ці речі були пов’язані, звільнили б багатьох із тих, кого ми вважаємо політичними, – але не звільнили б, наприклад, Савченко, яка свою провину, як відомо, не визнала.

По-третє, якось покоробило від “бывший работник прокуратуры” (то й що? тут вмикається якась презумпція винуватості автоматично?) – і жодного слова про участь Афанасьєва в акціях на підтримку цілісності України весною 2014-го. Хоча саме на цій підставі він був затриманий ФСБ.

По-четверте, радянський дисидент Олександр Подрабінек, який дуже добре знається на радянській репресивній спадщині (час від часу стежу за його програмою на Радіо Свобода), – жодного слова не сказав про тортури, які були застосовані до Афанасьєва для вибивання з нього показів.

Чи Олександр ставить під сумнів цей факт?

Ми всі розуміємо, що людей, які можуть витримати тортури, до яких вдаються російські спецслужби, – одиниці. Тим більше, коли йдеться про справу “кримської четвірки”, яка була абсолютно принциповою для ФСБ – причому не місцевих “перевертнів”, а для керівництва ФСБ РФ, які, власне, фабрикуванням і займалися.

Росії потрібна була справа про страшних “правосєків” для “виправдання” в їх уяві анексії Криму.

Те, що Сенцова не вдалося зламати – робить його героєм. Думаю, ФСБ на таке не очікували.

Так само робить героєм Гену Афанасьєва те, що він знайшов у собі сили відмовитися від свідчень, які він дав під тиском на етапі досудового слідства – і про що, ще раз підкреслю, ні в фільмі не згадано, ні в колонці Христини Бондаренко.

Але не про героїзм мова. Я взагалі намагаюся уникати цих категорій, коли йдеться про політзеків: бо часто це історія зовсім не про героїзм – а про “не в той час не в тому місці”.

Так, мене обурюють деякі пости Гени Афанасьєва. Мене обурює і дратує, коли він атакує “Громадське” та УП, їх журналістів та керівників. Я не розумію, навіщо він це робить. Вважаю, що це з його боку невдячна поведінка.

Але ще більшу огиду викликає публічне засудження людини – про кого б не йшлося! – за те, що вона дала свідчення, перебуваючи під контролем російських спецслужб та зазнаючи тортур.

Так, на мою думку, виглядає дно.

І я гадки не маю, які аргументи можна вибирати, дискутуючи з “людьми”, які абсолютно спокійно звинувачують жертв тортур у їхніх словах в момент, коли до їх геніталій під’єднують клеми…

…До речі, а ексклюзивчику із застосуванням електронного струму не вдалося отримати? Тільки відео допиту? Шкода.

Та й відео не нове. Є в мережі матеріали, де зафіксовано ще більше показів Гени одразу після затримання – так що цим нікого здивувати не вдалося.

Насправді від цього конфлікту віє політичною війною.

І справа не в Гені, і навіть не в Олегові.

Чиїсь там психологічні травми, як і доля Сенцова, – боюся, в цій війні насправді всім байдужі.

Оригінал.

Чеченська справа: 25 серпня суд розпочне розгляд другої справи проти Клиха

Серпень 25, 2016

Цинізм не має меж. І дна теж немає.
Замість того, щоб визнати факт того, що в Станіслава Клиха є психічні проблеми і провести адекватну незалежну (!) психіатричну експертизу (як того вимагає не тільки захист, російські та європейські експерти, а й Amnesty International), російський Слєдком внаглу шиє проти в’язня Кремля другу справу – за образу прокурора Юнусова Сулумбека Султановича, який в основному судовому процесі проти Клиха та Карпюка виступав у ролі державного обвинувачення.

А в цій, другій справі, обвинуваченим у якій проходить тільки Клих, прокурор визнаний потерпілим. Клих начебто заподіяв йому моральну шкоду.

Нагадаю, що раніше Верховним судом Чеченської Республіки С.Клих вже був засуджений до 20 років позбавлення волі за начебто участь у чеченській війні в складі банди та вбивстві російських військовослужбовців.

А 25 серпня о 14.00 розпочнеться розгляд справи про образу прокурора. Процес відбуватиметься у Заводському районному суді міста Грозного – за місцем вчинення злочину. Про появу другої справи стало відомо навесні цього року.
Як і повідомляла раніше адвокат Клиха Марина Дубровіна, її підзахисному інкримінуються протиправні дії, передбачені ч. 1 ст. 297 КК РФ, тобто “неповага до суду, що виразилося в образі учасника судового розгляду”, а це вважається злочином невеликої тяжкості.

Ось як формулюються його “злочинні дії” в обвинувальному виновку (цитую мовою оригіналу): “…действуя умышленно, осознавая общественную опасность своих действий, предвидя неизбежность наступления общественно опасных последствий в виде неуважения к суду и умаления авторитета судебной власти, посягательства на честь и достоинство государственного обвинителя Юнусова С.С., являвшегося участником судебного разбирательства и находившегося при исполнении своих должностных обязанностей, и желая этого, публично оскорбил Юнусова С.С. в противоречащей нравственным нормам форме, неприличными высказываниями. С учетом коммуникативной ситуации, высказанная Клыхом С.Р. фраза включала грубую бранную, вульгарную лексику, являясь при этом неприличной формой выражения и данные слова носили оскорбительный характер.”

Зауважу, що на момент начебто вчинення Клихом злочину його захист уже заявляв про нестабільний психічний стан Станіслава та наполягав на адекватному реагуванні на цю ситацію. Але ні тоді, ні тепер адекватного реагування ми не дочекалися – окрім проведеної “для галочки” амбулаторної експертизи в Грозному. Звісно, згідно з її результатами, Клих – абсолютно здорова людина.

У процесі, що розпочнеться 25 серпня, в якості свідків мають бути допитані, окрім судових приставів, конвойних, перекладача, секретаря суду, також Микола Карпюк, його захисник Докка Іцлаєв, і навіть головуючий в справі Карпюка-Клиха, сумнозвісний суддя Ісмаїлов.

Як свідчить обвинувальний висновок, у рамках досудового розслідування було проведено кілька експертиз виписки із судового протоколу від 20 лютого 2016 року. Саме вони і лягли в основу обвинувачення Клиха.

До речі, маємо і нових претендентів на персональні санкції. Згідно з матеріалами захисту, обвинувальний висновок затверджений і погоджений слідчим із особливо важливих справ першого відділу з розслідування особливо важливих справ слідчого управління Слідчого комітету Російської Федерації по Чеченській Республіці майором юстиції Х.Х. Бакаєвим, а також керівником першого відділу з розслідування особливо важливих справ
слідчого управління Слідчого комітету
Російської Федерації по Чеченській Республіці полковником юстиції А.К. Каргаловим.

На думку адвокатки Марини Дубровіної, процес переважно залежатиме від двох факторів: стану Станіслава Клиха, його поведінки, а також лінії поведінки прокурора Юнусова. “Якщо він прийде до суду і заявить, що він вибачає Клиха, то це одна справа, якщо його позиція буде агресивною – це буде зовсім інша розмова. Забагато нюансів, аби робити прогнози на цьому етапі”, – каже Марина, яка навіть не отримала офіційного повідомлення про проведення засідання в справі клієнта.
Ще один важливий нюанс: вирок у справі про образу прокурора вступить у дію раніше, аніж завершиться основна “чеченська справа” (нагадаю, що захист подав апеляцію, яка має бути розглянута Верховним Судом РФ у Москві орієнтовно в жовтні). А присутність у справі потерпілого прокурора – це вже підстава для скасування вироку.

І на завершення: Дубровіна не виключає відкриття і третьої справи проти Клиха щодо його поведінки в СІЗО. Каже, що папочки лежать і чекають свого часу.

Справа «Рубєжа». Хто такий Ігор Радченко?

Липень 11, 2016

1 липня стало відомо про затримання двох колишніх бійців батальйону “Айдар”, якими виявилися Валентин Лихоліт (позивний “Батя”) та Ігор Радченко (позивний “Рубєж”). Того ж дня в Печерському районному суді м. Києва розгорнулася ціла вистава за участі народних депутатів і генерального прокурора, яка завершилася звільненням з-під варти Валентина Лихоліта.

Тривалий час у соцмережах панувало спантеличення щодо того, ким же є другий затриманий айдарівець (звучала навіть версія щодо арешту Сергія Мельничука). Обрання запобіжного заходу для нього зовсім залишилося поза увагою громадськості та пройшло в атмосфері втаємничення – військова прокуратура так і не повідомила про те, де та коли воно відбуватиметься, очевидно, побоюючись, що публічність знову зіграє з прокуратурою злий жарт. Тільки через власні джерела нам стало відомо, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою Ігорю Радченку все ж таки було обрано тим самим Печерським судом, але вже наступного дня, 2 липня. Розгляд апеляційної скарги на запобіжний захід відбудеться в понеділок, 11 липня, о 17.45 (за попередньою інформацією) в Апеляційному суді міста Києва.

Ігор Радченко в момент арешту

Фото: Фото із фейсбук-сторінки Родіона Шовкошитного від 1 липня 2016 року
Ігор Радченко в момент арешту

То хто ж такий Ігор Радченко? Що нам про нього відомо, окрім ось таких от фото гарячого рукостискання з Олегом Ляшком та провідування пораненого Дмитра Яроша?

Скріншот із твіттер-акаунту Олега Ляшка
Скріншот із твіттер-акаунту Олега Ляшка
Фото зі сторінки Дмитра Яроша від кінця січня 2015 року
Фото зі сторінки Дмитра Яроша від кінця січня 2015 року

Про “Рубєжа” я вперше почула трохи більше року тому, коли ми з колегами приїхали на підконтрольну Україні Луганщину в черговий моніторинговий візит для вивчення ситуації із порушеннями прав мирного населення в зоні АТО. Серед тих, із ким довелося поспілкуватися наприкінці червня 2015-го, була родина Шабрацьких. Син Сергія та Людмили, доброволець-айдарівець Дмитро Шабрацький загинув за нез’ясованих обставин на базі “Айдару” на виїзді із Лисичанська за кілька місяців до того – 26 березня 2015 року.

Один зі знімків, який залишився на телефоні загиблого Дмитра «Поета» Шабрацького
Один зі знімків, який залишився на телефоні загиблого Дмитра «Поета» Шабрацького
Бійці «Айдару» на тлі бази «роти Радченка» в Лисичанську. Саме тут, на другому поверсі, загинув на нез’ясованих обставин Дмитро Шабрацький. Ігор Радченко – по центру в шапці та червоній «арафатці».

Фото: Фото зі сторінки в соцмережах «айдарівця» Назара Даниліва
Бійці «Айдару» на тлі бази «роти Радченка» в Лисичанську. Саме тут, на другому поверсі, загинув на нез’ясованих обставин Дмитро Шабрацький. Ігор Радченко – по центру в шапці та червоній «арафатці».

Вибух гранати, а потім постріл із автомату Калашникова у підборіддя – при цьому, слідство відпочатку обстоювало версію самогубства. Численні клопотання адвоката Шабрацьких Євгенії Закревської до генеральної та військової прокуратури щодо передачі справи до військової прокуратури були проігноровані. А кілька місяців тому провадження взагалі закрили, мовляв, що тут розслідувати – сталося самогубство, розвідник – робота нервова. Але адвокат оскаржила закриття справи, і суд цю скаргу задовольнив. Занадто багато суперечностей, білих плям і фактів, які очевидно йдуть урозріз зі значно простішою та вигіднішою для слідства та безпосереднього командира Шабрацького версією самогубства.

Фрагменти постанови про закриття кримінального провадження, відкритого за фактом смерті Дмитра «Поета» Шабрацького. Пізніше Лисичанський міський суд скасував цю постанову, відновивши розслідування. Вперше документ був опублікований у звіті Центру Громадянських Свобод
Фрагменти постанови про закриття кримінального провадження, відкритого за фактом смерті Дмитра «Поета» Шабрацького. Пізніше Лисичанський міський суд скасував цю постанову, відновивши розслідування. Вперше документ був опублікований у звіті Центру Громадянських Свобод

Сергій та Людмила Шабрацькі наполягали і продовжують наполягати на тому, що це було вбивство. Мотив – той факт, що їх син був правдорубом, який складно мирився із несправедливістю світу цього і мав серйозні зауваження до командування, яке «всліпу» залучало бійців до тилової діяльності роти сумнівної законності.

Фрагмент одного з численних листів батьків Дмитра Шабрацького, в яких вони вимагають належного розслідування обставин смерті їх сина. Людмила, мати загиблого «Поета», як і багато хто з його колишніх соратників та друзів, стверджує, що «Дмитро не боявся говорити правду в обличчя керівництву, ніколи не плазував перед ним». Можливо, в цьому криється загадка його смерті
Фрагмент одного з численних листів батьків Дмитра Шабрацького, в яких вони вимагають належного розслідування обставин смерті їх сина. Людмила, мати загиблого «Поета», як і багато хто з його колишніх соратників та друзів, стверджує, що «Дмитро не боявся говорити правду в обличчя керівництву, ніколи не плазував перед ним». Можливо, в цьому криється загадка його смерті

Центр громадянських свобод двічі звертався до справи Шабрацького у своїх звітах, констатуючи неефективність слідства. Передавали відомості про кейс різним міжнародним організаціям, зокрема, особисто помічнику генсека ООН з прав людини Івану Шимоновичу. Історії Шабрацького та безуспішним спробам його батьків добитися справедливості присвячений ось цей ролик, який буквально місяць тому ми показували у стінах комітетів Верховної Ради, обговорюючи проблеми досудового слідства в зоні АТО.

До чого тут Радченко?

Річ у тім, що командування диверсійно-розвідувальною ротою, до якої, власне, і належав Дмитро, здійснював Ігор Радченко, офіційно маючи статус офіцера-психолога.

Насправді ми знаємо про Ігоря Радченка (він же «Рубєж», він же «Роман Романич», він же «Романич») не так багато. Але уявлення про цю особу маємо складати із набору фактів, які стосуються не лише його особисто, а й діяльності його роти і тих, хто із нею пов’язаний або в чиїх інтересах вона діяла в тих чи інших ситуаціях.

Ігор Радченко – доволі відома особа в Рубіжному. Можна сказати, сумнозвісна. Складно знайти тих, хто відгукується тут про нього позитивно. Відомо, що до війни він займався адвокатською діяльністю, при чому, як розповідає в інтерв’ю LB.ua тепер вже колишній голова міліції Луганської області Анатолій Науменко, розповідаючи про Радченка, “він завжди був адвокатом специфічної когорти людей”. Що це за когорта людей – знаємо це лише з чуток, але джерело у правоохоронних органах Луганської області стверджує, що у довоєнні часи серед місцевих Ігор Радченко був відомий під красномовним нік-неймами «Адвокат диявола» і «Бандитський папа». Можливо, більше про це міг би розповісти старший слідчий лисичанської міліції Кустіков, який розслідував справу Шабрацького і безуспішно намагався її поховати, а, за словами знайомих із місцевим контекстом людей, знайомий із Ігорем Радченком вже 15 років. За нагоди неодмінно поцікавимося.

Що ще важливо знати про факти з довоєнної біографії Ігоря Радченка – це те, що він, маючи доводі суперечливий бекграунд, потрапляв до переліку висуванців від двох політичних сил, які називають себе продемократичними – “Народного Фронту” та “Батьківщини”. Він був членом спершу громадської організації “Фронт Змін”, а потім і однойменної політичної партії. На виборах 2012 року Радченко ішов у списках претендентів на висування кандидатом у народні депутати від “Батьківщини” саме в якості ПП “Народний Фронт”, і зрештою став кандидатом у нардепи по мажоритарному округу №112 саме від ВО “Батьківщина”. Як свідчать матеріали ЦВК, тоді він посів четверте місце, отримавши більше 5 тисяч голосів, а переміг на цьому окрузі одіозний регіонал Іоффе.

Але, припустимо, то було давно. Важливіше було б зрозуміти мотивацію тих, хто приймав рішення про призначення Ігоря Радченка вже в січні 2016 року на посаду заступника губернатора Запорізької області. Відповідна новина досі міститься на сайті Запорізької обласної ради. Під час засідання ради оборони області в.о. голови облдержадміністрації Костянтин Бриль представив присутнім “стажиста на посаду свого заступника Ігоря Олександровича Радченка”.

Крайній ліворуч – Ігор Радченко, по центру – губернатор Костянтин Бриль, який у січні 2016 року представив громадськості та колективу ОДА нового “стажиста на посаду свого заступника Ігоря Олександровича Радченка”

Фото: Фото з офіційної сторінки Запорізької обласної державної адміністрації
Крайній ліворуч – Ігор Радченко, по центру – губернатор Костянтин Бриль, який у січні 2016 року представив громадськості та колективу ОДА нового “стажиста на посаду свого заступника Ігоря Олександровича Радченка”
Скріншот зі сторінки Запорізької обласної державної адміністрації з новиною про призначення Ігоря Радченка на посаду замгубернатора
Скріншот зі сторінки Запорізької обласної державної адміністрації з новиною про призначення Ігоря Радченка на посаду замгубернатора

Але вже за кілька тижнів Радченко начебто сам відмовився від цієї посади, посилаючись на сімейні обставини. Хоча є альтернативна інформація. Згідно з нею, Радченка “збили” на цьому злеті, хоча він обіцяв йому дуже непогані кар’єрні перспективи, адже “стажистові” була приготована роль людини, що опікується “силовими напрямками, в тому числі питаннями оборони області, а також боротьби з криміногенною ситуацією в регіоні”. Чия була це ідея – призначити саме Радченка? Хто його лобіював? Принаймні, формально рішення про призначення своїх заступників приймає голова ОДА, а як це відбувається в Україні на ділі і з ким узгоджуються кандидатури заступників губернаторів – знову ж таки тема окремої розмови.

Але повернемося до діяльності розвідувально-диверсійної роти 24 окремого штурмового батальйону ЗСУ, які дозволяють нам скласти уявлення про Ігоря Радченка.

Епізод 1. Спроба “віджиму” “Акценту” та зв’язок із “Опозиційним блоком”

Осінь 2014 року. Розпал війни. За пилом збройних сутичок і в полоні інстинкту самозбереження, коли стираються напівтони, мало хто помітив, що відразу після звільнення північної Луганщини тут почали відбуватися вкрай суперечливі речі. Наприклад, місцеву лисичанську ТРК “Акцент” захоплюють озброєні особи. Звісно, під патріотичними та “правильними” гаслами.

Віталій Шведов, який на той час був Уповноваженим представником штабу АТО в Лисичанську, розповів пізніше в інтерв’ю нам, а також кільком ЗМІ, що то був саме батальйон “Айдар”. Найімовірніше, йшлося про «роту Радченка», яка, власне кажучи, і дислокувалися тоді в Лисичанську.

На цьому відео Віталій детально описує, як працював «Акцент» станом на осінь 2014 року, і як відбувалося захоплення.

Детальний опис сюжету з «Акцентом» подано в докладній публікації на сайті “Телекритика”. За словами Шведова, було відкрите відповідне кримінальне провадження за фактом збройного захоплення «Акценту», про розслідування котрого нам, до речі, нічого не відомо.

Тим часом, для нас у цьому епізоді важливими є кілька нюансів.

По-перше, підтверджена кількома свідками, в тому числі згаданим Віталієм Шведовим, присутність у сцені із захопленням “Акценту” Євгена Байрамова. Останній є офіційним помічником колись мера Лисичанська, а тепер – народного депутата від “Опозиційного блоку” Сергія Дунаєва. Місцеві саркастично називають Євгена Байрамова “спеціалістом із виборчих технологій”. Саме Байрамов зараз очолює ОВК №114 на довиборах у Верховну Раду України, які мають відбутися 17 липня і де вже зараз щодня заявляють про порушення, включно із жорстоким побиттям самого Байрамова. Згідно із законом, рішення про призначення голів ОВК приймає Київ, тобто ЦВК, яке в кандидатурі Байрамова не побачило нічого контраверсійного. Хоча якщо копнути глибше в гуглі – то можна віднайти відео, де голова ОВК №114 присутній на зборах щодо організації “референдуму” за участі Царьова та Болотова. А якщо зазирнути ще глибше, у 2010 рік, то там можна побачити, наприклад, цей документ. Це – окрема думка одного з членів Лисичанської міської виборчої комісії від жовтня 2010 року щодо причетності помічників Дунаєва до порушень під час виборчого процесу. “Посадові особи місцевого самоврядування в особі помічника міського голови Байрамова Є.В.О. та заступника Лисичанського міського голови Фоменко Л.Д. постійно втручалися в роботу Лисичанської міської виборчої комісії, про що свідчать фото,” – ідеться в документі.

Документ, переданий нам одним із учасників виборчого процесу 2010 року, де наголошується на ролі помічника Сергія Дунаєва Євгена Байрамова
Документ, переданий нам одним із учасників виборчого процесу 2010 року, де наголошується на ролі помічника Сергія Дунаєва Євгена Байрамова

По-друге, цікавою є присутність у цій історії Наталі Кравченко. Це також помічниця Сергія Дунаєва, яка, приміром, представляла його інтереси в суді проти місцевого журналіста Івана Полупанова, а також виконує функції його прес-секретаря. На момент захоплення ТРК “Акцент”, а це відбувалося незадовго до парламентських виборів 2014 року (на яких переміг, як нескладно здогадатися, Дунаєв), Наталя Кравченко очолювала ОВК №107. І, згідно з оприлюдненим “Телекритикою” документом, саме на її “замовлення”, оформлене, зауважте, на офіційному бланку ОВК, і прибув “Айдар” на канал, начебто для забезпечення “безперешкодного надання ефірного часу політичним партіям і кандидатам в народні депутати України та забезпечення волевиявлення громадян України”. Підпис-печать.

Документ, виданий на офіційному бланку та з печаткою ОВК №107, в якому на той момент голова ОВК, а також помічниця та прес-секретар Сергія Дунаєва Наталя Кравченко просить Сергія Мельничука забезпечити “безперешкодного надання ефірного часу політичним партіям і кандидатам в народні депутати України та забезпечення волевиявлення громадян України”. Вперше документ був опублікований «Телекритикою»
Документ, виданий на офіційному бланку та з печаткою ОВК №107, в якому на той момент голова ОВК, а також помічниця та прес-секретар Сергія Дунаєва Наталя Кравченко просить Сергія Мельничука забезпечити “безперешкодного надання ефірного часу політичним партіям і кандидатам в народні депутати України та забезпечення волевиявлення громадян України”. Вперше документ був опублікований «Телекритикою»

Важливо зауважити, що це звернення було оформлене на ім’я Сергія Мельничука. Як каже Віталій Шведов у наведеному вище відео, Мельничук пізніше так і не відхрестився від контраверсійних дій одного із підрозділів «Айдару». Можливо, тому, що на той час вони із Ігорем Радченком ще дружили?

«Сергію Петровичу Мельничуку я дзвонив, кажу: Сергій Петрович, така ситуація. Нехай приїде твій зам і прокоментує ситуацію, скаже, що командування «Айдару» про це не знало – для того, щоб не наводити тінь на весь підрозділ, не пускати негатив. Вони не приїхали, – згадує Віталій. – Мельничук сказав: я не знаю, треба розбиратися, але зама свого не прислав. Ось так.»

І ще один цікавий факт. За нашою інформацією, чоловік пані Кравченко – Андрій Михайлов – також був бійцем батальйону “Айдар” і саме «роти Радченка». Факт родинного зв’язку Кравченко та Михайлова підтверджується, наприклад, ось цим документом – протоколом про вчинення адміністративного корупційного правопорушення. Цей протокол був вручений пані Кравченко на місцевих виборах 2015 року. Тоді вона очолювала ТВК (її кандидатура була висунута, звісно ж, “Опозиційним блоком”), а свого чоловіка влаштувала на одну з посад у цій самій комісії.

Скріншоти із відео, яке демонструє протокол про вчинення адміністративного корупційного правопорушення, що був вручений голові ТВК Наталі Кравченко. Відео доступне за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=PXd7_I5Fjjc
Скріншоти із відео, яке демонструє протокол про вчинення адміністративного корупційного правопорушення, що був вручений голові ТВК Наталі Кравченко. Відео доступне за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=PXd7_I5Fjjc

По-третє, за словами місцевих журналістів, які були свідками захоплення каналу, на сьогоднішній день, “Акцент” мовить невідомо звідки, тобто формально належить міськраді, формально перебуває за відомою всім адресою, але де-факто знаходиться “на офісах у Дунаєва” і працює в його інтересах.

Скріншот коментарів із фейсбук-сторінки адвокатки Євгенії Закревської. Пост доступний за посиланням https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1167627369943727&set=a.166858666687274.33838.1 00000894247173&type=3&theater
Скріншот коментарів із фейсбук-сторінки адвокатки Євгенії Закревської. Пост доступний за посиланням: https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1167627369943727&set=a.166858666687274.33838.1 00000894247173&type=3&theater

Зате колектив саме «Акценту» (з подачі, за словами народного депутата Вікторії Сюмар, Луганської ОДА) нагородив почесними грамотами під час свого виїзного засідання Комітет ВРУ з питань свободи слова та інформаційної політики. У президії виїзного засідання – народний депутат, обраний на тамтешньому окрузі – Сергій Дунаєв.

Тим часом, саме із Дунаєвим, а також із Юрієм Бойком, пов’язують ПАТ “Лисичанський скляний завод”, де під час окупації регіону т.з.“ЛНР” був розквартирований батальйон Олексія Мозгового “Прізрак” і де перебувала численна воєнна техніка, боєприпаси та утримували цивільних заручників. Причетність де-факто власників заводу (традиційно – через кіпрські “прокладки”) до появи там терористів – місцевими правоохоронними органами не досліджується, натомість розслідується обстріл заводу, який здійснювали українські сили АТО в рамках військової операції зі звільнення Лисичанська. Дії української армії при цьому кваліфіковані як “теракт”. Детально про цю історію, яка тільки додає барв ситуації, я писала в публікації на Радіо Свобода.

Епізод 2. Викрадення “ротою Радченка” цивільної особи, імовірно, в інтересах Дунаєва

Цей випадок викладений у кількох звітах Центру Громадянських Свобод. Ідеться про викрадення бійцями “роти Радченка” цивільної особи, колишнього посадовця місцевого рівня. Варто зауважити, що принаймні на момент нашого знайомства ця особа виявилася проукраїнською, волонтером, який допомагав військовим. За його власними словами, факт його викрадення збігся з інтересами саме Сергія Дунаєва.

Захоплення відбулося в кінці серпня 2014 року, якраз у день, коли було призначено сесію міськради Лисичанська, під час якої мали бути оголошені факти щодо причетності місцевих фінансово-промислових груп та їх ставлеників до захоплення міста бойовиками т.з. «ЛНР», а також мала бути оголошена вимога щодо саморозпуску ради. Герой нашого звіту мав виступати під час цього засідання із викривальною інформацією щодо Сергія Дунаєва, але його викрадення ці плани зірвало. Хоча відбувся він доволі легко – без катувань та побиттів уже за кілька годин його повернули до Лисичанська.

Як виявилося пізніше, серед його викрадачів був у тому числі Дмитро Шабрацький, який підпорядковувався Ігорю Радченку. Той Дмитро, якого пізніше убили на базі роти в Лисичанську. Як переказує наш співрозмовник, саме його викрадення стало “прозрінням” для Шабрацького, який впізнав у жертві місцевого проукраїнського активіста, і пізніше прийшов до нього з каяттям і розповіддю про те, як прямо звинуватив своє командування в тому, що вони руками айдарівців, не знайомих із місцевим контекстом, «тягають патріотів, заробляють на цьому гроші».

Епізод 3. Втручання Радченка у виборчий процес. І знову згадка «Опозиційного блоку»

Неформально можна почути безліч інформації щодо втручання “роти Радченка” у виборчий процес. Підтверджувати цю інформацію офіційно та відкрито не зголошується ніхто, але у відкритих джерелах є принаймні одна згадка про це, при чому з посиланням на ім’я Ігоря Радченка, який на парламенських виборах 2014 року йшов самовисуванцем.

Скріншот зі сторінки з результатами позачергових виборів до ВРУ 2014 року на окрузі №113 із центром у м. Сватове Луганської області
Скріншот зі сторінки з результатами позачергових виборів до ВРУ 2014 року на окрузі №113 із центром у м. Сватове Луганської області
Агітматеріали Ігоря Радченка в рамках передвиборчої кампанії 2014 року

Фото: Скріншот із відео Громадського ТБ
Агітматеріали Ігоря Радченка в рамках передвиборчої кампанії 2014 року

А саме: на сайті “Народного Фронту” збереглася новина з посиланням на відомого блогера Дмитра Снєгирьова, який був кандидатом від “Народного Фронту” по 113-м округу.

“На даний момент кандидат у народні депутати Ігор Радченко, який офіційно йде на вибори як доброволець з батальйону “Айдар”, але, як можна зрозуміти з його агітматеріалів, підтримується “Опозиційним блоком”, прибув до приміщення ОВК з невідомими людьми, зачинився там з головою комісії, і про що йшла мова – невідомо,” – цитує сайт народного фронту інформацію зі звинуваченням на адресу свого, до речі, колишнього члена – Радченка.

Скріншот зі сторінки «Народного Фронту», на якій повідомляється про порушення під час виборів та згадується ім’я Ігоря Радченка. Ця сторінка доступна за посиланням http://nfront.org.ua/news/details/491-luganshchina- u-svatovomu- zablokovana-robota- okruzhkomu
Скріншот зі сторінки «Народного Фронту», на якій повідомляється про порушення під час виборів та згадується ім’я Ігоря Радченка. Ця сторінка доступна за посиланням http://nfront.org.ua/news/details/491-luganshchina- u-svatovomu- zablokovana-robota- okruzhkomu

Роль “роти Радченка” у виборах має бути досліджена ще й з огляду на інформацію від батька Дмитра Шабрацького Сергія: “Восени, наприклад, були вибори (ідеться про позачергові вибори до Верховної ради в жовтні 2014 року, – прим.Ред.), і Радченко балотувався. Діма цілодобово їздив з ним, скажімо так, як охоронець. Багато що бачив, і щодо виборів у тому числі. Плюс інші ліві справи, які він з бійцями прокручував, але Діма сам по собі такий правдоруб. “Романич” цього боявся.”

Епізод 4. Можлива причетність до смерті добровольця Дмитра Шабрацького

Дмитро Шабрацький неодноразово скаржився на конфлікт із Ігорем Радченком та його правою рукою Яковчуком (позивний «Яша»). Стверджував, що вони йому погрожували. Востаннє батьки бачили свого сина за два дні до вбивства. За їх словами, він заїхав додому на пару хвилин. Показав фото своїх командирів і сказав батькам, що ці люди можуть його вбити. Так стверджує мама Дмитра в одному зі своїх численних листів до слідчих органів та виконавчої влади. З десяток таких листів пішли нагору, але до жодних результатів не призвели. А ось фрагмент одного з листів: “Ці люди мене вб’ють, чиїми руками та як я не знаю, але якщо раптом скажуть, що він дурень, скінчив життя самогубством, втратив глузд або втрапив під авто, наївся наркоти, а потім ще й контрольний вистріл у голову як у справі Пукача – нічому не вірте, це справа рук цих людей”.

Про це він говорив буквально за день до своєї смерті і своєму батькові.

Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького до на той час начальника лисичанської міліції Топольскова. У цьому фрагменті йдеться про те, що «Поет» попереджав навіть своїх батьків про те, що його можуть убити та вказував на конкретних людей
Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького до на той час начальника лисичанської міліції Топольскова. У цьому фрагменті йдеться про те, що «Поет» попереджав навіть своїх батьків про те, що його можуть убити та вказував на конкретних людей

Ще рік тому мені вдалося поспілкуватися з кількома айдарівцями із роти Радченка. Я не називатиму їх імен і позивних, та й вони говорити про будь-яку конкретику відмовлялися. Але один із них прямо заявив: “Я вважаю, що це було вбивство.” При цьому, він, кажучи про мотиви вбивства, зазначав: “Дмитро нічого не замовчував, говорив правду.”

До речі, є інформація про те, що Шабрацький таки давав свідчення СБУ щодо діяльності командирів (і навіть не один він), проте на сьогоднішній день слідство цих свідчень не віднайшло.

Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького, де йдеться про розповідь її сина відносно вмовлянь з боку на той час комбата «Айдару» Сергія Мельничука дати свідчення СБУ щодо «темних справ» Ігоря Радченка та його зв’язків із Сергієм Дунаєвим
Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького, де йдеться про розповідь її сина відносно вмовлянь з боку на той час комбата «Айдару» Сергія Мельничука дати свідчення СБУ щодо «темних справ» Ігоря Радченка та його зв’язків із Сергієм Дунаєвим

Під час коротких зустрічей час від часу Дмитро скаржився батькам на нецільове використання бійців батальйону, а саме на те, що їх задіювали в якості особистої охорони, в тому числі, охорони дітей і нерухомості впливових у регіоні осіб, а також, як він висловлювався, “комуністично-регіональних сходняків”. Колишні бійці, з якими нам доводилося спілкуватися, підтверджують факти залучення “роти Радченка” до дій, не пов’язаних із виконанням бойових завдань.

“Багато того, на що я не надіявся, – зізнався один із бійців телефоном. – Я пішов на патріотичній хвилі, з Майдану. Багато чого побачив… Подав рапорт на переведення. Багато хто пішов. Були завдання, які не стосуються захисту мирного населення, а навпаки: “віджими” і т.п.”

Ми домовилися про зустріч, коли боєць буде в Києві, але він так і не вийшов на зв’язок. Мене це не здивувало. Загальна риса для тих, хто стикався із Ігорем Радченком – це страх перед ним. Усі вважають його особливо небезпечним, хитрим та дуже розумним.

Ще один боєць, який на той момент уже не служив, сказав мені, аргументуючи свою відмову спілкуватися на тему вбивства Шабрацького навіть телефоном (цитую мовою оригіналу): “Та по телефону мене вже провіряють, тьотя. Ви шо думаєте, я вам тут дебіл? Мене тоже можуть грохнуть… Я цю інформацію заберу з собою в гроб.”

Мабуть, можна було б додати до цього тексту ще не один епізод, але проблема в тому, що наразі нічого, окрім чуток, ми не маємо. Потенційний послужний список “Рубєжа” у вигляді “вбивств, тортур, викрадення, здирництва, наркотиків”, які згадує в своєму фейсбуці колишній губернатор Георгій Тука, має бути перевірений слідством, а саме військовою прокуратурою, але аж ніяк не місцевою міліцією, яка за замовчуванням не здатна розслідувати діяльність таких впливових у регіоні персонажів, яких, судячи з усього, проштовхують на найвищому рівні.

Допис міститься за посиланням https://www.facebook.com/george.tuka/posts/986126241501779?pnref=story

Фото: Скріншот із фейсбук-сторінки Георгія Туки.
Допис міститься за посиланням https://www.facebook.com/george.tuka/posts/986126241501779?pnref=story

***

Чи є в “Рубєжа” група підтримки (чи його, як то кажуть, «злили») – побачимо в понеділок в Апеляційному суді. Але помітьте, що рішення першої інстанції не викликало жодного обурення з боку айдарівців та бойових нардепів. Ніхто не блокував суд і не пішов визволяти затриманого під Лук’янівку. Більше того, навіть Ігор Мосійчук, який на повну захищав “Батю”, дуже стримано висловлюється про особу Радченка, зазначаючи, що з боку «Айдару» «ніхто не побіг захищати Радченка», а також каже, що чув «від людей, яким довіряє» 90% із того, що озвучила в ефірі «Еспресо ТБ» адвокатка Євгенія Закревська. А говорила Євгенія якраз про те, що Радченко діяв автономно, що захоплення ТРК «Акцент» відбулося на замовлення народного депутата від «Опозиційного блоку» Дунаєва і що командир лисичанського «Айдару» Радченку, по суті, діяв в інтересах «Опозиційного блоку».

Щоправда, вже за кілька днів у студії Шустер LIVE виглядало так, що від Радченка відмовлятися ніхто наміру не має, включно із Ігорем Мосійчуком.

На сьогоднішній день викладені вище факти у підозрі, оприлюдненій військовою прокуратурою, – відсутні. Не виключено – що через страх потенційних свідків та потерпілих давати свідчення. Не одна особа з тих, із ким доводилося спілкуватися в контексті справи “Рубєжа”, попереджала, що в ЦЕ краще не лізти. У зв’язку із цим, пропоную “залізти” в ЦЕ якомога більшій кількості людей. Можливо, тоді в нас з’явиться шанс на правосуддя. І в нас, і в нього…

Могила Дмитра «Поета» Шабрацького

Фото: Фото з архіву родини Шабрацьких
Могила Дмитра «Поета» Шабрацького

Справа “Рубєжа” зачіпає за живе. Не тільки тим, що всі злочини, які можуть бути інкриміновані йому та його групі, здійснювалися із військовими квитками ЗСУ в кишенях. А й тим, що, судячи з усього, здійснювалися вони в інтересах представників «Опоблоку». «Айдар», що вийшов із Майдану, – в ролі приватної армії вчорашньої «Партії Регіонів». Ні, це не шизофренія, це – українська реальність.

http://society.lb.ua/war/2016/07/09/339809_sprava_rubiezha_hto_takiy_igor.html?utm_source=local&utm_medium=cpm&utm_campaign=lenta

Правозахисники допомагають ув’язненим Росією українцям

Липень 11, 2016

Можна воювати патронами, гарматами, танками, а можна — людьми, перетворюючи їх на інструменти боротьби. Можна — тим, хто плює на міжнародне право, закони і конвенції.

Так, як це робить кремлівська державна машина з громадянами України, цинічно ламаючи долі тим, хто через свої переконання або просто через збіг обставин потрапив під її прес на території РФ чи у “віджатому” Криму. І якщо міжнародні місії “не помічають” системних порушень прав людини окупантом, маємо голосно нагадувати їм про це. Їм і собі. Не піддаючись спокусі зробити когось із ув’язнених героєм і звести на п’єдестал, тим самим відсунувши у тінь інших. Кожна людина має право на захист, незалежно від того, чи робить вона гучні політичні заяви.

“Громадськість є тим каталізатором, що не дає розслабитися владі”, — пояснює Марія Томак, активіст Євромайдан SOS, правозахисник Центру громадянських свобод, журналіст і координатор кампанії Let My People Go, що займається українцями, які незаконно утримуються у місцях позбавлення волі в РФ та окупованому Криму. Ми зустрілися з правозахисницею, щойно вона повернулася з Ростова, де відбувався черговий суд над нашими ув’язненими співвітчизниками.

— Маріє, як взагалі виникла ідея кампанії Let My People Go?

— Ця історія почалася влітку 2014 р., коли до нас у Євромайдан SOS звернулися батьки львівського студента Юрія Яценка. Хлопця незаконно утримували у спецприймальнику для нелегальних мігрантів у Росії.

Юрія заарештували у травні 2014-го під час рейду з перевірки документів. Поліція, побачивши, що це “бандерівець зі Львова”, викликала ФСБ.

Спершу Юрія звинуватили у тому, що він неправильно зазначив у міграційній карті мету візиту. Незважаючи на рішення суду про штраф і видворення з країни, Яценка потім півроку утримували у спецприймальнику для нелегальних мігрантів. Потім звідкілясь з’явилося звинувачення у незаконному зберіганні та перевезенні пороху — не тротилу якогось, а речовини, обіг якої в Росії не є суперзарегульованим. Юрія, як і багатьох в’язнів-українців, допитували про “Правий сектор”, про Майдан. Застосовувалися страшенні тортури — вивезення в ліс, побиття. Спочатку хлопцю навіть не дозволяли повідомити рідним, де він. Для них він просто зник. І, щоб мати можливість повідомити світу, де він і що з ним відбувається, Яценку довелося порізати собі руки й живіт. Його мусили доправити в лікарню, і вже звідти він зміг повідомити сім’ї, що з ним сталося.

Ця справа, звичайно, не мала рівня справи Надії Савченко чи Олега Сенцова, але вона продемонструвала, що в РФ є ідеологічна пропагандистська істерія. Річ не в Юрії Яценку особисто. Хлопця затримали на тлі нагнітання антиукраїнської риторики про хунту й бандерівців. І співробітники російських правоохоронних органів, можливо, щиро вважали, що львівський студент — диверсант. Юрія намагалися переконати дати інтерв’ю російським ЗМІ й розказати, що його прислав Наливайченко (тоді голова СБУ) влаштовувати диверсію. Потім хлопця схиляли до співпраці, але він на це не пішов. Ми добилися, щоб у Юрія був незалежний адвокат, не призначений державою, — Петро Заїкін, який захищав Марію Альохіну з Pussy Riot. Історія закінчилася хепі-ендом — рік тому Юрія звільнили. Спершу засудили до двох років позбавлення волі, потім апеляційний суд змінив цей термін на один рік, і хлопця, фактично, звільнили “за відсидкою” — на момент суду він уже “відсидів” цей термін.

— Скільки ув’язнених українців нині перебуває в російських тюрмах?

— Ми маємо інформацію про 29 політичних в’язнів: 14 осіб перебувають у РФ і 15 — в окупованому Криму. Я б також хотіла згадати про кримців, які не утримуються під вартою, але є заручниками. Наприклад, наш колега журналіст Микола Семена. Він нині під підпискою про невиїзд, проти нього триває слідство, фактично, за його журналістську діяльність. І самого журналіста, і його родичів викликають на допити. Є ще кілька людей серед кримських татар, котрі проходять як фігуранти так званих “справи 26 лютого” (коли під стінами кримського парламенту люди зібралися на акцію з метою не дати парламенту призначити референдум) і “справи 3 травня” (зустріч Мустафи Джемілєва з кримськими татарами біля “кордону” з материковою Україною). Вони не перебувають під вартою, але отримали умовні вироки або взяті на поруки. Під підпискою про невиїзд перебуває також один із лідерів Меджлісу — Ільмі Умеров.

— Клих, Сенцов, Савченко, Кольченко, Карпюк, Солошенко, Афанасьєв — ось, мабуть, і всі прізвища, відомі широкому загалу. Про інших майже нічого не чути. Чому, на ваш погляд, навколо факту ув’язнення одних людей зчиняється багато галасу, а навколо інших — ні? Це якісь особливі справи, чи просто збіг обставин? 

— Тут є кілька моментів. Дійсно, справа Надії Савченко стала прикметною, бо і українська влада, і українські активісти, і “Батьківщина”, і сестра Надії, і світові політики вклали в неї дуже багато ресурсу — медійного й адвокаційного. Та це не означає, що інші справи менш брутальні і менш сфальсифіковані. У багатьох випадках до затриманих українців застосовується жахливе насильство, порушуються їхні фундаментальні права. Тому наша мета — підкреслити, що є цілий список ув’язнених, чийого звільнення має вимагати українська сторона чи під час Мінського процесу, чи на інших майданчиках. Одне із завдань кампанії Let My People Go — об’єднати всіх цих людей під однією “парасолькою”, аби ніхто не виявився, зрештою, покинутим.

Коли ми почали займатися справою Миколи Карпюка і Станіслава Клиха, не було навіть відомо, чи вони живі. Завданням номер один стало знайти цих людей і зробити так, щоб у їхні справи ввійшли російські незалежні адвокати, а не ті, яких призначить російська держава. Нам із Гельсінською спілкою вдалося знайти таких адвокатів, зокрема і з допомогою російських правозахисників.

Саме незалежні російські адвокати Докка Іцлаєв та Марина Дубровіна знайшли Клиха і Карпюка. Перше, що зробили Станіслав і Микола після появи в них незалежних адвокатів, — написали заяви про те, що свідчення в них були вибиті під тортурами.

— Ви їздили на суди? Яка там наразі ситуація?

— Я їздила на суд як свідок у березні. Зробити це мене попросив захист. На момент суду ми вже тривалий час збирали інформацію про Миколу і Станіслава, спілкувалися з дуже багатьма свідками, які підтверджували алібі Карпюка. Але майже ніхто з них не зміг свідчити в суді особисто, оскільки так чи інакше бере участь у діяльності “Правого сектора” або УНА-УНСО, котрі в Росії заборонені як екстремістські. Тобто приїзд цих свідків до РФ майже автоматично означав арешт.

Захист попросив мене виступити в суді й викласти інформацію, яку мені вдалося зібрати як правозахиснику, про алібі Миколи Карпюка. Але суддя не дав мені виступити: “Кто она вообще такая?” При цьому суд допитав мене про те, що таке УНА-УНСО. Звісно, з мене намагалися витягнути якісь підтвердження того, що організація є екстремістською і делегувала своїх членів на чеченську війну. Було доволі складно протистояти цьому психологічному тискові. Прокурори кілька разів питали мене: “Являєтесь ли вы участником УНА-УНСО?” Я пояснювала, що не є членом організації, я — правозахисник.

Лінія поведінки головуючого судді Ісмаїлова мене вразила по-людськи. За останні роки я бачила багато суддів, від справ Майдану і до нинішніх проти беркутівців. Але такого брутального ставлення до захисників, свідків, такого хамства мені ніде бачити не доводилося. Що найцікавіше — вже після завершення процесу цей суддя виніс окрему постанову, де звинуватив незалежних адвокатів Докку Іцлаєва та Марину Дубровіну в порушенні адвокатської етики і попросив адвокатські палати, до яких вони належать, оцінити їхню поведінку. Що в перспективі може означати позбавлення їх права бути адвокатами. Безперечно, це є виявом тиску і помстою захисникам за їхню роботу.

— Вони можуть відступити?

— Все може бути. Тим більше що Чечня — це регіон, дуже особливий навіть у межах Росії, де взагалі немає ніяких правил. Нам вдалося зустрітися там із російським колегою — керівником правозахисної організації “Комітет з протидії тортурам”, що працює на Кавказі, правозахисником Ігорем Каляпіним. Ця людина, по суті, — особистий ворог Кадирова. Буквально на моїх очах стався напад на нього. У двері кімнати, в якій жив Ігор, постукали працівники готелю і сказали: “Ми вас попросим удалиться”. Пояснили тим, що правозахисник критикує главу республіки. Цю розмову я записала на відео. А на порозі готелю на Ігоря напали. Люди в масках (можна сказати — тітушки) закидали його яйцями, тістом, зеленкою.

— Ви говорили з Карпюком і Клихом?

— Ні, такої можливості я не мала. Але з Миколою Карпюком у мене було досить емоційне листування. Він просив нас зробити все, щоб захистити адвокатів від тиску.

Зі Станіславом Клихом спілкування не було з об’єктивних причин, — внаслідок тортур у нього з’явилися серйозні психічні проблеми. Про це зараз заявляє його адвокат. До арешту в Росії у Станіслава ніколи не було таких проблем, він ніде не стояв на обліку. Навпаки, закінчив історичний факультет КНУ ім.Шевченка, викладав історію. Клих найбільше зазнав тортур, його ламали три місяці. Адвокат припускає, що використовувалися і психотропні речовини. Все тіло Станіслава покрите десятками рубців. Його підвішували, били електричним струмом. І таки вибили свідчення про участь у Чеченській війні ( і його, і Карпюка, і Яценюка), хоча в нас є докази щодо алібі. Не Клих дав ці свідчення, але він їх підтвердив під впливом тортур. Миколу так само катували, погрожували викрасти і привезти до Росії його родину.

Російське правосуддя повністю відкинуло спроби захисту добитися незалежної психіатричної експертизи Станіслава Клиха. Було проведено амбулаторну експертизу в Грозному. Висновок — Клих абсолютно здоровий. Це й зрозуміло: якщо визнати психічні розлади, його свідчення втратять сенс, і справа розвалиться. Тому, попри наявність двох дуже серйозних документів (висновків незалежних російських та британських психіатрів про необхідність термінового обстеження), переданих суду захистом, ніякого обстеження проведено не було. Це ще одне порушення російським правосуддям фундаментальних прав людини. Цинізм російської правоохоронної системи виявився і в тому, що її представники не тільки не погодилися на незалежну експертизу, а й порушили проти Клиха другу кримінальну справу — начебто за образу прокурора.

— Ув’язненим українським громадянам найчастіше інкримінують екстремізм?

— Ні, статті абсолютно різні. Але якщо приблизно розділити справи за статтями, то найбільша група — це справи 14 кримських татар-мусульман. Вони є фігурантами трьох різних справ, проте всюди спливає одна стаття Кримінального кодексу РФ — 205.5, “Организация деятельности террористической организации и участие в деятельности террористической организации”.

— У чому специфіка справ кримських мусульман?

— Річ у тому, що 2003 р. Верховний суд РФ виніс постанову, якою визнав терористичними ряд мусульманських організацій, заборонивши їхню діяльність на території РФ. У цій постанові є як доволі радикальні організації на кшталт Аль-каїди, так і абсолютно мирні, як Хізб-ут-Тахрір, не заборонена в європейських країнах. Тривалий час ця судова ухвала навіть не була опублікована, а коли її текст став відомим, то оскаржити це рішення вже було неможливо. Пізніше, у 2013-му, з’явилася стаття 205.5. Зверніть увагу на її маніпулятивне формулювання: аби засудити людину за тероризм, не обов’язково, щоб вона вчиняла насильницькі дії чи планувала їх. Досить бути членом забороненої організації. За цією статтею людині можуть впаяти довічний термін.

Перша четвірка кримських татар уже етапована на суд до Ростова-на-Дону. (До речі, їх перевезення з Криму на територію Росії вже є військовим злочином, бо, за нормами міжнародного гуманітарного права, переміщувати людей з окупованих територій на територію держави-окупанта заборонено.) На судах ми побачили, що в матеріалах справи немає жодної інформації про насильницькі дії підозрюваних або про планування ними будь-якого насильства. Є прослуховування і прихований відеозапис зустрічей у доволі вузькому колі, під час яких обговорювалися різні речі, зокрема пов’язані з тією новою політичною реальністю, в якій опинився Крим. Але в записаних “кухонних розмовах” (як їх називає адвокат Олександр Попков) немає нічого “терористичного”.

— Тобто на цих зустрічах був хтось, хто провокував розмови на політичні теми, записував їх, а потім передавав ФСБ?

— Так. Це засекречений свідок, його ім’я судом не розголошується. Можливо, засуджені й здогадуються, хто це, але відкрито не називають. Є ще низка цікавих моментів у справах кримських мусульман. Ініціювали кримінальне переслідування і самі справи колишні працівники СБУ, які зрадили присягу і тепер служать у ФСБ. Перше, що вони почали робити на новій службі, — писати рапорти (по суті, доноси) на кримських татар “о совершении преступления”. Я озвучу імена цих людей — Олександр Кожемяка і Олександр Компанейцев. Обидва фігурують у так званому “списку зрадників”, оприлюдненому СБУ.

Одним із тих, хто сів завдяки доносам Компанейцева, став Емір-Усеїн Куку — правозахисник, член Кримської контактної групи з прав людини. До ув’язнення він займався захистом людей, котрі стали жертвами переслідувань: збирав інформацію про зниклих і заарештованих (і кримських татар, і українців). Очевидно, це й стало причиною його переслідувань. Перш ніж інкримінувати Еміру тероризм, були спроби звинуватити його й за іншими статтями — екстремізм, розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Нам також відомо, що його намагалися завербувати. А ще до арешту була спроба викрадення, про що недавно докладно розповіла його адвокат Євгенія Закревська.

Очевидно, переслідування кримських мусульман треба розцінювати з двох позицій. По-перше — як переслідування кримських татар за їх незгоду з окупацією (на це є посилання в обвинувальному висновку суду у справі першої четвірки кримських мусульман, яких судять зараз у Ростові-на-Дону). По-друге — це є відображенням загальноросійського репресивного тренду: переслідування мусульман. За аналогічними звинуваченнями заарештовуються десятки людей в російських регіонах із великою концентрацією мусульманського населення, наприклад у Башкортостані. Однак у числі кримських татар разом із мусульманами заарештовують і, скажімо так, “світське крило”. Це суто політичні переслідування. Наприклад, через “справу 26 лютого”, в рамках якої під вартою перебувають один із лідерів Меджлісу Ахтем Чийгоз, а також Алі Асанов та Мустафа Дегерменджі. Ще один крок, спрямований на залякування кримських татар, — оголошення Меджлісу екстремістською організацією.

Тобто створено обставин, за яких майже кожен кримський татарин може бути заарештований і притягнутий до відповідальності. Як казав один із попередників Володимира Путіна, “был бы человек, а статья найдется”. Д

ля більшості кримських татар Крим — найвища цінність і великий біль. Вони життя поклали на те, щоб повернутися з депортації, а тут — знову окупація. Я чула від декого з них: “Мене звідси винесуть тільки вперед ногами”.

— Ви недавно повернулися з Ростова, з суду над першою четвіркою заарештованих кримських татар. Розкажіть про них трохи докладніше.

— Їх затримали першими. Проблема в тому, що ми про них мало знаємо. Зараз по крихтах збираємо інформацію. “Організація терористичної організації” інкримінується Руслану Зейтуллаєву, участь у терористичній організації — Феррату Сайфуллаєву, Юрію Прімову і Рустему Ваітову. Усі вони займалися активною громадською роботою. Феррат Сайфулаєв у 2012—2013 рр. був імамом мечеті в с.Орлине Севастопольського району.

Я зустрічалася з матір’ю Рустема Ваітова. Ще до війни він почав будувати для своєї родини дім. На момент його арешту дружина ходила вагітна, народила, коли Рустем уже був ув’язнений. Тепер їхній доньці майже рік, але в неї вже серйозні проблеми зі здоров’ям, їй оформляють інвалідність. Не виключено, що ці проблеми пов’язані з нервовим потрясінням, яке вагітною пережила дружина Рустема. Просто треба розуміти, як цих людей затримували (вони про це розповідали в суді): маски-шоу, виламування дверей, вибивання прикладами вікон, вкладання обличчям на підлогу… У всіх заарештованих — маленькі діти, більше того — сім’ї багатодітні. Можна собі уявити ту атмосферу арешту…

Юрій Прімов — актор, навчався в університеті ім. Карпенка-Карого. Коли ми були на судовому процесі, Юрій просив адвоката передати йому книжку Рея Бредбері “451° за Фаренгейтом”.Взагалі, на процесі ці люди справляли враження справжніх інтелектуалів. Я була здивована, наскільки грамотно й інтелігентно вони обстоювали свою позицію в суді, апелювали до російського законодавства і фактажу; які влучні запитання ставили свідкам обвинувачення, фактично заганяючи тих у глухий кут.

— До них застосовують тортури?

— Нам нічого не відомо про фізичні катування в Криму, але й інших форм тиску вистачає. Хлопців постійно намагаються схилити до визнання вини: в ізоляторі (всі четверо сидять окремо) кожного з них негласно відвідують ефесбешники. Камери переповнені, в них бракує ліжок, сплять по черзі, потерпають від клопів. Мене також вразила історія, що сталася в тюрмі з Еміром Куку. Коли він сказав, що є мусульманином і не їсть свинини, йому почали давати її тричі на день.

Обмежено право ув’язнених на захист: кримського адвоката Еміля Курбедінова незаконно усунули від захисту трьох із чотирьох підозрюваних (наразі він захисник лише Руслана Зейтуллаєва). Інший цікавий момент — коли хлопці ще перебували у Сімферополі і йшли суди із встановлення запобіжного заходу, людям, котрі приходили на суд як вільні слухачі, виписувалися повістки на допит як свідкам.

На останньому суді ми чули допит свідків обвинувачення — кримських татар. Більшість цих людей не підтверджували вину арештованих і, по суті, відмовлялися від того, що було зазначено у протоколах допитів. Щоправда, кілька осіб свідчили проти підозрюваних (це до питання колаборації). Велика драма, коли бачиш, як свідками проти кримських татар в окупаційному суді виступають кримські татари.

Один із днів, коли відбувався суд, випав на день народження Руслана Зейтуллаєва. Адвокати передали йому малюнки-привітання від дітей. Тобто показали через скло клітки, в якій утримують підсудних.

Під час суду нам вдалося передати хлопцям через адвокатів фото флеш-мобу на підтримку заарештованих. Але конвой не дозволив їм забрати фотографії, — можна було тільки подивитися й повернути назад. Там було фото з Верховної Ради, де на трибуні висить великий плакат “Волю в’язням Кремля”, на якому є й їхні портрети. Хлопці були вражені підтримкою, вони не здогадувалися, що в Україні хтось знає про їхні справи і підтримує їх. Мене дуже зворушили їхня реакція і вдячність.

Люди, ув’язнені в Криму, перебувають у подвійній ізоляції. Підтримувати, їздити на суди до тих, хто ув’язнений у Росії, простіше, ніж у Крим. Півострів, по суті, став сірою зоною.

Зараз МЗС вносить заарештованих кримських татар до списку політичних в’язнів і декларує, що Україна вимагатиме їх звільнення та повернення в Україну. Я вважаю, що надія на це однозначно є, просто Україна мусить робити це системно й не зупинятися на перших успішних обмінах. МЗС робить дуже багато для звільнення українських в’язнів. Наші ростовські консули взагалі самовіддано працюють — не від дзвінка до дзвінка, “виключив верстат і пішов”, вони постійно намагаються прорватися до ув’язнених, підтримати рідних. До речі, наше консульство звернулося до російської сторони із запитом на відвідування кримських татар у СІЗО Ростова. Отримало відмову, але з посиланням не на “російське громадянство”, яке було надане підсудним “автоматично”, а на те, що це питання розглядатиметься після винесення вироку. Це така хитра позиція, коли немає дозволу, але немає й відмови. Побачимо, що буде після вироку. Декому із засуджених (наприклад, Руслану) загрожує пожиттєве.

— Я переглядала сторінку Еміра-Усеїна Куку в соцмережах. Звернула увагу на те, що ще задовго до арешту він знав, чим усе може скінчитися. Перший випадок стався ще 2015-го. Його тоді побили. У коментарях небайдужі писали — виїжджай до Херсона. Але він цього так і не зробив. Я також звернула увагу на публікації від татарської громадської ініціативи, яка допомагає сім’ям заарештованих. Можна тільки уявити собі, наскільки складне їх становище, — це ж багатодітні сім’ї, котрі втратили годувальників.

— Так, дружини в’язнів і їхні родини об’єдналися. Вони намагаються матеріально підтримати дітей — їжею, одягом, іграшками. І навіть цими безневинними ініціативами викликають підвищений інтерес з боку спецслужб, які постійно намагаються втрутитися.

Щодо Еміра-Усеїна Куку — справді, було побиття, була спроба викрадення, до якої причетний той-таки зрадник Компанейцев. Після того Емір вимагав від правоохоронних органів покарати тих, хто застосував проти нього насильство. Натомість заарештували його. Тепер тиснуть на родину Еміра. Адвокати подали скаргу до правоохоронних органів про те, що в школу до 9-річного сина ув’язненого правозахисника прийшла людина від Компенейцева. Дитині було сказано: “Тебе, наверное, мама говорит, что твой отец где-то на заработках, но он в тюрьме, и он там будет еще долго сидеть, потому что связался с плохими дядями”…

Родичі ув’язнених кримських татар живуть у постійному страху, в атмосфері терору. Вони впевнені, що їх прослуховують і за ними стежать (думаю, так і є).

Біль і складність цієї ситуації в тому, що посилюється ізоляція Криму, нам буває важко встановити зв’язок із родичами. Вони бояться говорити, і це зрозуміло, — вони ж під повним контролем. Наші можливості підтримати й виявити небайдужість до ув’язнених обмежені. Українські консули навіть теоретично не можуть відвідувати бранців у Криму, — Україна не має там свого консульства, бо не визнає окупаційної влади. Єдиний, хто може до них потрапити, це російський адвокат.

— Тобто ви бачили лише чотирьох заарештованих татар, яких привезли на суд до Ростова? Решта перебувають у Криму, куди ані ви, ані консули не мають доступу? Назвімо імена цих людей, щоб усі про них знали.

— Так, справді, треба називати імена, а журналістам — розповідати історії цих людей. Ми збираємо інформацію. Звісно, краще для цього поїхати в Крим, але це неможливо.

Чотирьох фігурантів першої справи я вже називала. У другій справі (адвокати називають її “ялтинською”) проходять Вадим Сірук, Енвер Бекіров, Муслім Алієв, Емір-Усеїн Куку. Недавно заарештовані ще двоє — Арсен Джепаров і Рефат Алімов.

У третій справі (“бахчисарайській”) — також чотири фігуранти: Зеврі Абсеітов, Ремзі Меметов, Рустем Абільтаров, Енвер Мамутов.

Це частина нашої роботи — зробити всі ці справи відомими, надати їм розголосу. У справі Наді Савченко рідні, правозахисники, політики відіграли ключову роль. І звичайно, було б добре, якби політики займалися не тільки вигідними в піарному сенсі в’язнями.

Серед в’язнів Кремля є дуже різні люди. Наприклад, Олег Сенцов — це вже культова постать, людина величезної мужності. Дехто потрапив під російський репресивний каток не тому, що був знаним активістом, а тому, що так склалися обставини. Наприклад, Сергій Литвинов взагалі не мав ніякої політичної позиції. Але в певний момент російським правоохоронцям-пропагандистам було вигідно вписати його в кримінальну справу про “геноцид русскоязычного населения на юго-востоке Украины”. У цій справі фігурує низка українських високопосадовців. І Литвинов став тією людиною, котру вписали, аби справу якось матеріалізувати, щоб був хоч хтось затриманий. Це звичайний сільський житель із Луганської області. Причому в нього є певні проблеми ментального розвитку, чим цинічно скористався російський Слідчий комітет. Чоловік переїхав через кордон, аби полікувати зуби (дорогу до лікарні в його районі відрізали бойові дії), і там його заарештували як українського карателя. Одразу після затримання він з’явився на російських телеекранах. Там він нібито зізнавався, що є карателем, який розстрілював мирне населення. Литвинов просто став жертвою й інструментом гібридної війни. Хоча завдяки роботі адвоката Віктора Паршуткіна і через відсутність будь-яких підтверджень “каральних акцій” основну частину обвинувачень з Литвинова зняли, однак засудили начебто за розбій. Ми так само вимагаємо звільнення й Литвинова.

— Коли ви приїздили у РФ на суди, як до вас ставилися чиновники, судді, громадяни, котрі сиділи поруч із вами? Мені здається, така поїздка — це з вашого боку теж мужність.

— На кордоні нас зустрічала машина українського консула, і тільки в ній ми пересувалися. Така підтримка для нас важлива. Навіть у психологічному сенсі. Якщо з тобою щось станеться, принаймні хтось буде свідком цього. Спроб заарештувати нас не було.

Коли ми їхали на процес над кримськими татарами, то не були впевнені, що нас пустять. Це ж військовий суд (тільки він у РФ має право судити за терористичними статтями). Але, на диво, все обійшлося. Судові засідання ми записували на диктофон, і вигнати нас не намагалися. Та, оскільки після нашої поїздки в Україні й у світі пройшла певна інформаційна хвиля, я не впевнена, що в наступної “делегації” українських журналістів і правозахисників буде такий самий легкий доступ на засідання суду.

— Ви спілкувалися з деякими ув’язненими. Вони розуміють складність ситуації? Вважають її безнадійною?

— У Миколи Карпюка — бойовий настрій. Його дуже надихнуло, що Україна бореться за нього. Йому розповідали про це адвокати, консули. Він знає, що ми допомагали збирати докази його алібі. Микола вірить, що скоро буде вдома. Зі Станіславом Клихом ситуація складна — його треба терміново вертати в Україну й лікувати. Щодо кримських татар, то, мені здається, вони поки що не до кінця усвідомили, що Україна готова за них боротися. Це насправді їхній єдиний шанс на звільнення. Я не сумніваюся, що вони будуть засуджені. Дуже важливо писати їм листи, підтримувати. Багато хто з російських бранців каже, що листи з Батьківщини — це та ниточка, яка тримає їх на плаву. Кожен лист вони перечитують по сто разів.

— Як реагували ув’язнені кримські татари на вашу присутність у суді?

— Були дуже розчулені. Дивилися на нас, спостерігали за нашою реакцією на їхні слова. У певний момент мені навіть здалося, що вони намагалися виправдатися перед нами: “Ви їм не вірте, ми не якісь там фанатики-терористи”, — сказали нам хлопці під час перерви. Ми відповідаємо: “Та знаємо, тому ми й тут”.

Ці люди намагаються довести свою непричетність, але не роблять гучних політичних заяв, як, наприклад, Надія Савченко. Вони є заручниками ситуації ще й у тому сенсі, що їхні багатодітні сім’ї перебувають під контролем окупаційної влади. Абсолютно беззахисні діти й жінки. До речі, це ще одна проблема. Якщо Україна зможе звільнити кримських бранців, треба буде подумати, як вивезти з Криму їхні родини.

— Важко вам було слухати виступи на судовому засіданні?

— Не важко, а страшно. Страшно бачити те, на що перетворюється Росія. Страшно, що частина нашої території окупована цією державою. Що страшний репресивний маховик, який у ній розкручується, зачіпає й інших громадян. Що людей судять ні за що. Що прокурор у суді озвучує абсурд, а судді це уважно слухають і виносять обвинувальні висновки. Мені страшно за наших людей, які абсолютно безправні в російських судах і тюрмах. Але найбільше я боюся, що найближчим часом основним постачальником політв’язнів буде саме Крим. Окупаційна влада створила законодавче поле і всі умови для репресій та арештів радянського масштабу. У звіті однієї правозахисної групи Крим названий “півостровом страху”. І навіть міжнародні структури тут безсилі. Кремль поводиться так, як вважає за потрібне. Нині в Криму не працює жодна міжнародна місія. Іван Шиманович, радник генсека ООН, кілька разів пробував прорватися до Криму, але його не пустили. Чи не єдиний виняток — місія Жерара Штудмана, спецпредставника генсека Ради Європи взимку нинішнього року. Однак ця місія “не помітила” системних порушень прав людини у Криму. І це при тому, що одразу після анексії ситуацію на півострові моніторив верховний комісар Ради Європи з прав людини Нілс Мужнієкс. Його звіт свідчив про катастрофічну ситуацію з правами людини. Тоді була дуже різка реакція Росії на цей звіт. Саме тому, судячи з усього, генсек обрав для нового візиту іншу особу — посла Штудмана.

Команда Євромайдан SOS і “Відкритий діалог” підготували спільний звіт про всі справи проти українських громадян у РФ та в Криму. Ми презентували його і в Європарламенті, і в ПАРЄ, і просто під час поїздок в інші країни. Закликали міжнародну спільноту, дипломатичні місії приїздити на суди. Багато хто був присутній на процесах у справі Надії Савченко. Можливо, ще до Сенцова й Кольченка приїздили. Але більше ніхто з бранців не цікавить наших західних колег. До речі, українських депутатів — переважно також.

Розумієте, в нас же до таких питань ставлення однозначне — або зрада, або перемога. Якщо людина ув’язнена з політичних мотивів, але поводиться не героїчно, то, може, й не треба їй допомагати. Нам хочеться когось зводити на п’єдестал і поклонятися йому. А якщо людина не рве на собі сорочку, не робить красивих жестів, — то на захист своїх прав вона, виходить, не заслуговує? Чесно кажучи, є така проблема, на жаль. Але, на щастя, з’являється дедалі більше людей, готових допомагати не тільки героям. Зокрема й серед народних депутатів. Вірю, що нам вдасться повернути наших співвітчизників додому. Головне — не забувати про них.

http://gazeta.dt.ua/personalities/pivostriv-strahu-_.html

Війна і мир. Про одвічну тему обмінів і правові бантики судочинства

Травень 5, 2016

Марія Томак, експерт Центру Громадянських Свобод, про те, чому не всіх незаконно засуджених українців можна називати політичним в’язнями? Які критерії визначення людини жертвою війни? Як у боротьбі проти абсурду російського суду можна бути максимально переконливим? Чому місцеве населення Чечні добре ставиться до українців?

“Чеченська справа” розвалюється: докази застосування тортур до Карпюка та Клиха

Лютий 7, 2016

З осені минулого року у Верховному суді Чечні розглядається справа за воєнними подіями 20-річної давнини.

Обвинуваченими у ній проходять двоє громадян України – один із лідерів УНА-УНСО, а в подальшому і “Правого сектору”Микола Карпюк, а також київський історикСтаніслав Клих. Їм інкримінують організацію та участь у банді, а також вбивство російських військових у ході Першої Чеченської війни.

Обставини потрапляння Карпюка та Клиха до Російської Федерації – різні, так само і як і час арешту (березень і серпень 2014 року відповідно).

Тривалий час їх родинам невідомо було їх місце утримування і чи живі вони взагалі, незалежні адвокати та українські консули не могли отримати до них доступу протягом більш ніж року.

У рамках правозахисної кампанії LetMyPeopleGo ми зараховуємо Миколу Карпюка та Станіслава Клиха до тих, кого в Росії переслідують за політичними мотивами.

Нещодавно вони також були визнані політичними в’язнями і російським правозахисним центром “Меморіал”. Представники останнього – одні з небагатьох, хто регулярно буває на судових засіданнях по їх справі.

Кілька тижнів тому слухання у справі були відкладені через необхідність проведення психіатричної експертизи Станіслава Клиха, на якого, як наполягає захист, згубно вплинули численні тортури, застосовувані слідством для вибивання свідчень із затриманого. Амбулаторна експертиза показала, втім, що Клих є осудним.

Але адвокати мають намір вимагати проведення незалежної експертизи для свого підзахисного – тим більше, що з’являється дедалі більше доказів застосування тортур до Станіслава, так само як і до Миколи.

Саме про це і йтиметься далі.

Отже, з понеділка слухання у справі, яка в українських медіа зазвичай називається “чеченською” і яка в Україні стала відома передусім через фігурування в ній Арсенія Яценюка, продовжаться з потрійним прискоренням – засідання відбуватимуться щодня.

Чи свідчить це про бажання швидше закрити справу та винести вирок, чи суд побоюється несподіваних поворотів подій – залишається тільки здогадуватися.
Тим часом, захисту Миколи Карпюка та Станіслава Клиха стає доступна дедалі більша кількість матеріалів, які можуть слугувати доказами застосування тортур до підсудних.

А це, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, автоматично ставить під сумнів законність майбутнього вироку суду.

Передісторія

У своїх письмових свідченнях, оприлюднених минулого року, Станіслав Клих та Микола Карпюк детально описали тортури, які до них застосувалися у перший період після затримання, а також разом зі своїми захисниками подали відповідні заяви про злочин.

Пізніше вони підтвердили свої свідчення вже під час судових засідань, а Станіслав Клих навіть продемонстрував рубці на своєму тілі.

Свідчення Карпюка та Клиха просто вражають уяву та змушують засумніватися, чи про ХХІ сторіччя в них ідеться.

Різноманіття тортур і їх жорстокість нагадують воєнні допити: побої, підвішування за наручники, застосування електричного струму, позбавлення сну, голки під нігтями, психотропні речовини внутрішньовенно, погрози і психологічний тиск…

Усе це середньовіччя у випадках і Карпюка, і Клиха було розгорнуте з єдиною метою – аби затриманий обмовив себе та інших осіб, що фігурують у кримінальній справі, у тому числі нинішнього прем’єра України, а також низку політичних фігур переважно правого спектру.

Шанс відмовитися від своїх свідчень обоє громадян України отримали тільки після появи у їх справах незалежних адвокатів – Марини Дубровіної влітку 2015 року – у Станіслава Клиха, та Докки Іцлаєва восени 2015 року – у Миколи Карпюка.

“Засекречені” медичні довідки

Попри статус захисника, Марина Дубровіна тривалий час не могла отримати від російських слідчих органів жодної медичної документації щодо свого підзахисного – за винятком висновків стандартних судмедекспертиз.

Що цікаво: де-факто вони проводились через погіршення стану здоров’я Станіслава, спричинене тривалими катуваннями.

Проте жодне з цих досліджень не ставило перед експертами питання: чи погіршення стану затриманого було зумовлене тортурами – незважаючи на численні видимі тілесні ушкодження та суттєву втрату ваги Станіславом (15 кг за два місяці від моменту його арешту в серпні 2014 року).

Уперше отримати доступ до медкарток її клієнта Дубровіній вдалося через Європейський суд з прав людини, який передав Українській Гельсінській спілці з прав людини документи, які ЄСПЛ, своєю чергою, отримав після запиту до РФ.

У цих документах, які ми відразу оприлюднили, містяться відомості про численні рубці на тілі Станіслава. Проігнорувавши більшість пунктів запиту ЄСПЛ, РФ не надала жодної інформації щодо попереднього стану здоров’я Станіслава, передавши тільки медичну картку Станіслава, яка була заведена лише після його перевезення у грозненське СІЗО.

Але навіть отримані захистом відомості, занесені до формулярів складночитабельним лікарським почерком, опосередковано засвідчили застосування тортур до Станіслава.

Epic Fail Слідчого комітету

Утім, більш ніж обґрунтованими обвинувачення в застосування незаконних методів ведення слідства і до Клиха, і щодо Карпюка – стали тепер, після отримання захистом кількох важливих документів. Вони були б епік фейлом для російських органів слідства – якби для них були важливими законність і здоровий ґлузд.

Ідеться про наступні документи:

– результати двох судмедекспертиз (СМЕ), проведених в Ґрозному щодо Карпюка та Клиха у грудні 2015 року – відносно нещодавно;

– результати СМЕ, проведеної щодо Клиха ще в Зеленокумську, у вересні 2014 року – тобто відразу після його затримання;

– постанова про відмову в порушенні кримінальної справи щодо застосування до Карпюка незаконних методів ведення слідства від січня 2016 року.

Про що ж нам повідомляють ці документи, і чому вони такі важливі, навіть розгромні для державного обвинувачення та слідства?

Найперше і найголовніше: у зеленокумській експертизі, проведеній відразу після затримання Клиха (що є стандартною процедурою), – він абсолютно “чистий”, тобто жодних слідів тортур на його тілі немає (завантажити висновки експертизи можна ось тут)

Утім, вже грозненська експертиза, проведена більш ніж через рік перебування Клиха в різних СІЗО Кавказу, показує десятки рубців на руках, ногах, обличчі та сідницях.

Після тривалої паузи, спричиненої спершу зимовими канікулами, а потім експертизою Станіслава Клиха, Верховний суд Чеченської Республіки інтенсивно наздоганятиме графік.

2

Варто наголосити, що весь цей час – від вересня 2014-го до грудня 2015-го, Станіслав Клих перебував виключно під ефективним контролем правоохоронних органів Російської Федерації.

Отже, ці травми він міг отримати тільки під вартою в котромусь із СІЗО – Зеленокумська, Владикавказу, Єсентуків, Грозного.

Навіть якщо припустити, що ці рубці утворилися не в результаті катувань, практика Євросуду каже, що відповідальність щодо доведення їх походження лежить не на ув’язненому, а на державі, яка здійснює над особою ефективний контроль, в даному випадку – на Російській Федерації.

Це ключове. І саме це автоматично ставить під сумнів законність майбутнього рішення суду щодо Клиха.

Така сама картина спостерігається і щодо Миколи Карпюка.

У відмові щодо порушення кримінальної справи щодо застосування до нього тортур є посилання на кілька свідчень, які констатують відсутність слідів насильства на тілі Миколи – вочевидь, намагаючись вивести з-під підозри тих осіб, які на той час несли безпосередню відповідальність за життя та здоров’я Карпюка.

2

Утім, вже в грудневій експертизі чітко зафіксовані рубці на зап’ястках та стопах затриманого (завантажити документ-підтвердження).

Звертає на себе увагу і те, що в експертизах і Карпюка, і Клиха від грудня 2015 року не спростовується застосовування до них тортур.

В обох документах є, наприклад, вражаюче твердження про “відсутність методик визначення слідів впливу електричного струму у живих осіб”.

Тобто, слід вважати, що спершу підозрюваним треба померти…

2
1

Експерти розписуються в своїй неспроможності зробити висновки щодо походження рубців на тілі обох. А це, між іншим, взагалі виключає вживання щодо цих дій поняття “експертиза”.

Якщо керуватись визначеннями СМЕ, яке дає КПК РФ, обидві СМЕ цьому визначенню просто не відповідають, адже вони не містять конкретних висновків щодо походження ушкоджень (статті 57 та 74) – а отже, є лишень освідченням, тобто констатацією наявних тілесних ушкоджень, без висновків щодо їх природи (стаття 179 КПК РФ).

Ця підміна понять також є процесуальним порушенням з боку суду та слідчих.

Прикметно, що подеколи місця, де зафіксовані рубці в Карпюка та Клиха – збігаються. Хоча в Клиха їх кількість значно більша, що підтверджує попередню інформацію про те, що “ламали” його значно довше та інтенсивніше за Карпюка.

Це – зап’ястки, де зазвичай розміщуються наручники, а також стопи, де, імовірно, могли залишитися сліди від застосування електричного струму.

Що стосується наручників, то в свідченнях Клиха є твердження про багатогодинне підвішування його за кайданки, а в заяві Карпюка – про те, що він отримав опік зап’ясть через наручники, коли до нього застосовували електричний струм.

Спадкоємці Вишинського

Окрему цікавість являє собою вже згадана постанова Слідкому про відмову в порушенні кримінальної справи щодо застосування тортур до Карпюка. Варто сказати, що в справі Клиха така відмова також присутня – утім, її тексту захист досі не отримав.

Що ж до Карпюка, то ГСУ Слідчого комітету РФ по Північно-Кавказькому федеральному округу відмовило захисту в порушенні кримінальної справи, оскільки “доводи Карпюка М.А, щодо здійснених щодо нього протиправних діянь не знайшли свого об’єктивного підтвердження”.

Давайте поглянемо, на чому ж засновується такий висновок.

Постанова звертається до свідчень, зокрема, слідчого Курбанова, який очолював слідчу групу у “чеченській справі”, а також проводив затримання та допит Карпюка у березні 2014 року.

Окрім твердження про те, що Карпюк “намагається дискредитувати органи попереднього слідства і таким чином уникнути кримінальної відповідальності за здійснені ним злочини”, у якості аргументу на користь того, що до Карпюка тортури не застосовувалися, – слідчий наводить той факт, що підсудний визнав свою провину: “Примушувати обвинувачених давати свідчення ніхто не намагався, про що може свідчити той факт, що обвинувачений Карпюк Н.А. в період попереднього слідства свою вину визнавав”.

Хто знайомий із класикою жанру “признание – царица доказательств”, оцінить потужність аргументу слідчого Курбанова.

Але навіть не це найцікавіше.

Адвокат-чарівник

Підлеглий Курбанова Петров, чиї свідчення також наведені в постанові, посилається на те, що “всі свідчення, що містяться в протоколах допитів підозрюваного, були занесені безпосередньо зі слів самого Карпюка М.А., котрий спільно з адвокатом після ознайомлення, підписував їх у відповідних рядках”.

2
1

Під адвокатом мається на увазі бесланський адвокат Мамукаєва Л.Т., котра була начебто надана Карпюкові перед проведенням допиту тим самим слідчим Петровим.

Усе б нічого, але і сам Карпюк, і його захист раніше вже заявляли про те, що Мамукаєва на допитах Карпюка присутньою не була.

І справа не лише в свідченнях самого Карпюка. Це підтверджується також матеріалами кримінальної справи.

У постанові, втім, наведені свідчення і самої адвокатки Мамукаєвої Л.Т., котра безапеляційно стверджує, що “при проведенні слідчих дій за участі її підзахисного порушень його законних прав та інтересів допущено не було.”

Постанову про відмову в порушенні кримінальної справи Докка Іцлаєв, звісно, оскаржуватиме, а в подальшому матеріали будуть передані до Євросуду з прав людини.

На завершення варто сказати, що навіть якби не було цих документів, які суттєво підважують майбутнє рішення суду, для адекватної судової системи достатньо було б аналітичного висновку правозахисного центру “Меморіал”.

“Розбір польотів” від організації, яка проводила колосальну правозахисну роботу під час обох чеченських воєн, не залишає каменя на камені від 700-сторінкового обвинувального висновку разом з інтерв’ю Бастрикіна. Варто віддати належне російським правозахисникам.

І хоча суд навряд чи ризикне долучити ці розгромні матеріали до справи – але сподіваємося, що вони принаймні стануть “дзвіночком” для суду присяжних.

Марія ТОМАК, Центр Громадянських Свобод, координатор кампанії LetMyPeopleGo,

Надія ВОЛКОВА, юрист Української Гельсінської спілки з прав людини,

спеціально для УП.Життя

Опубліковано на сайті “Українська правда” 06.02.2016: http://life.pravda.com.ua/society/2016/02/6/207779/

Чого очікувати від посланця Ради Європи до Криму

Лютий 4, 2016
Дивним виглядає щонайменше є те, що фактично за бортом «кримського питання» залишили Комісара з прав людини Нілса Муйжнієкса

Наприкінці позаминулого тижня, за кілька днів до початку січневої сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи, у громадянському середовищі пішла чутка про делегування генсеком Яґландом спеціального посланця до Криму.

На тому етапі було незрозуміло, наскільки ця інформація відповідає дійсності, утім, вже за кілька днів ситуація почала розвиватися дуже стрімко. Швейцарець Жерар Штудман (Gérard Stoudmann) прибув спершу до Києва, далі – вирушив до Москви, і зрештою – до Криму, де він перебував якраз у дні проведення ПАРЄ, що підтвердив сам генсек РЄ у своїй промові перед Парламентською Асамблеєю.

Ця новина заскочила зненацька українське громадянське суспільство, навіть тих, хто ґрунтовно займається Кримом та співпрацює з міжнародними міжурядовими організаціями. Після появи перших звісток про зустрічі Штудмана в Криму здійнявся галас про неперебірливість місії, яка проводила зустрічі за запропонованим представниками окупаційної влади порядком денним. Можливо, внаслідок цих заяв Штудман зрештою відвідав одного з лідерів Меджлісу Ахтема Чийгоза, який наразі перебуває в СІЗО і обвинувачується в «організації масових заворушень» 26 лютого 2014 лютого, і загалом наприкінці візиту місії тон щодо неї з боку, зокрема, Меджлісу змінився кардинально.

Зсередини палацу, де відбувається ПАРЄ, було відчутно, втім, що призначення Штудмана заскочило зненацька не тільки громадськість, а й деяких високопоставлених функціонерів у самій Раді Європи. У приватних розмовах вони зізнавалися, що вельми здивовані цим швидким рішенням і, так само як і українські НУО, не знають, чого очікувати від кримської місії. Хоча потім, заспокоюючи швидше себе, аніж нас, говорили про шкідливість передчасних висновків.

Версії щодо місії Штудмана справді залишатимуться ворожінням на кавовій гущі, доки ми не побачимо результату.

Але дивним виглядає щонайменше є те, що фактично за бортом «кримського питання» залишили Комісара з прав людини  Нілса Муйжнієкса, який здійснив один, але доволі плідний моніторинговий візит до Криму восени 2015 року. Звітом постфактум Росія залишилася вкрай невдоволена, в тому числі, на рівні публічних заяв і де-факто оголосила Офісу Комісара бойкот. Наразі це не заважає Муйжнієксу здійснювати візити на окуповані території Донбасу, але не виключено, що саме це спричинило призначення «для Криму» іншої фігури з особливим статусом та малопрогнозованими перспективами. При цьому, подальша роль Комісара в моніторингу ситуації в Криму залишається в «підвішеному стані».

У своїй промові перед Парламентською Асамблеєю Генсек Яґланд хоча й намагався вгамувати хвилю занепокоєння, викликану новиною про Штудмана, та він відкинув тільки найкатастрофічніший сценарій: «Це не повинно розглядатися як визнання “де-факто влади”, яка там діє», заявив він.

Але ось що було сказано далі: «Це, швидше, визнання того факту, що ми, як захисники свободи людей, маємо спеціальну відповідальність просити захисту свободи для 2,5 мільйонів мешканців Криму[i]

Стає очевидним, що стратегія Кремля під умовною назвою «викручування рук» – працює. І зараз міжнародна спільнота змушена благати Росію дозволити їй захистити кримчан (як висловився Яґланд, seek to protect the freedoms of the two and half million people). І це вже буде розмова, образно кажучи, про покращення умов перебування в концтаборі, але не про руйнування самого концтабору.

Генсек у своєму спічі також наголошує на тому, що всі люди, що живуть як в Росії, так і в Україні мають бути під захистом Європейської конвенції – «незалежно від існуючих розбіжностей, включно зі статусом Криму» (в оригіналі: regardless of the disagreements that exist, including on the status on Crimea). Тобто Крим вже не однозначно анексований, а має статус, щодо якого існують розбіжності. При цьому, Яґланд дипломатично підкреслює, що позиція щодо статусу Криму була чітко означена Комітетом міністрів та Асамблеєю, але осад після попередньої фрази – залишається.

Звіт про поїздку Штудмана буде переданий до Комітету Міністрів РЄ, який має вирішити надалі, «що ще має бути зроблене для дотримання прав людини». Чи може бути запропоновано, приміром, пом’якшення санкцій для Росії в обмін на покращення «сибірського» клімату з правами людини в Криму? Щонайменше, такого розвитку подій не варто відкидати. Як і того, що ми можемо побачити висновок із закликом до України та світу припинити блокаду Криму (в широкому сенсі), адже головне – права людини, а під чиєю юрисдикцією, зрештою, – не так і важливо. Ці дзвіночки із закликами про «припинення ізоляції» звучать у світовій пресі. Акція «Блокада Криму» насправді тільки привід, ідеться, звісно, про визнання світом того, що «Кримнаш».

Україна готувалася до січневої сесії ПАРЄ з великим напруженням. Організовувати сайд-івенти (низка подій у приміщенні палацу, що відбуваються паралельно із Асамблеєю та присвячені проблемам прав людини) кинулися всі і відразу – цього разу їх було чотири. Плюс два виступи представників правозахисних організацій щодо теми незаконно затриманих на сході України під час засідань комітетів. Розповідали про «заручників Кремля», порушення прав людини на Донбасі, проблеми полонених і тортур, які до них застосовуються.

До речі, майже непоміченим залишилося те, що вперше на рівні проекту звіту та резолюції Комітету з питань міграції, біженців та переміщених осіб було визнано те, що в Україні триває саме війна, а не конфлікт. На засіданні було затверджено проект звіту депутата від Латвії Неллі Кляйнберга під назвою «Гуманітарні виклики щодо захоплених людей під час війни в Україні». На голосування звіт та резолюцію буде винесено під час весняної сесії. Подивимося, як пройдуть дебати довкола цього документу. Буде справді важливо, якщо Комітет Міністрів дослухається до рекомендації щодо відрядження до місць утримання «в’язнів Кремля» представників Європейського комітету з питань запобігання катуванням.

Але на тлі цієї публічної частини сесії, де Україна намагалася перебрати всю увагу на себе, залишалося відчуття, що дехто намагається зайти з тилу.

Росія, як відомо, так і не відрядила до Страсбургу свою делегацію, а також не переказала кошти на підтримку роботи РЄ. Але це зовсім не означає, що Москва припинила свою активність у цих стінах. Наївно було б так вважати, з огляду на серйозний вплив, напрацьований у попередні роки. Такі новітні диктатури як Росія та Азербайджан мають тут занадто глибокі кротячі нори, аби, попри шквал критики на їх адресу, кидати все напризволяще. Гримання дверима та демонстративно викручені лампочки – не більше ніж шоу. Робота триває. Зокрема, як стверджують наші джерела в РЄ, штат Генерального консульства Російської Федерації в Страсбурзі протягом попередніх півроку навіть розширився.

Правозахисники вже давно наполягали на необхідності міжнародного моніторингу ситуації з правами людини в Криму. Але все залежить від того, яким буде цей моніторинг і які він матиме наслідки. Тому політичні рішення за результатами візиту пана Штудмана до Криму багато про що нам повідомлять. Сподіваємося, що це не той самий захід із тилу.

Колеги праві в тому, що від теми України на міжнародних майданчиках відчувається втома. Тим більше на тлі нових серйозних викликів – таких як біженці та теракти в європейських містах. Але важливо також і те, що ця втома підкріплюється переконанням (та якимось навіть самонавіюванням), що Мінськ – працює. І що це єдиний механізм, який може працювати в цих умовах, соломинка, на якій тримається відносний мир. Під час зустрічей із депутатами європейських парламентів ми передавали нашим візаві заяву від низки правозахисних організацій, в якій наголошували на тому, що Мінські угоди, які зіграли свою роль, утім, зовсім не враховують компонент захисту прав людини. Зокрема, в  таких дуже конкретних положеннях як амністія (якою не мають бути обдаровані, по перше, без суду та слідства, а по-друге, ті, хто вчиняв тяжкі злочини) та вибори (які без дотримання фундаментальних прав людини зовсім не є виборами, а являють собою легітимізацію тих, хто викрадав, катував і вбивав). Озвучування цих думок подеколи сприймалося як замах на Мінські угоди, які мають репутацію документу, що дозволив уникнути Великої Війни. Альтернативи Європа сьогодні не бачить. Європа втомилася і хоче закрити нарешті «українське питання». І, здається, саме ця втома і потрібна Кремлю.

Опубліковано на сайті “Новое время” 03.02.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/tomak/chogo-ochikuvati-vid-poslantsja-radi-jevropi-do-krimu-95224.html

Результаты поиска:

Справа Афанасьєва: кому потрібна брудна сварка довкола кримських в’язнів?

Вересень 6, 2017

Не можу не відреагувати на ганебну “дискусію”, яка більше нагадує брудну сварку з перетрушенням чужої білизни, довкола колонки Христини Бондаренко. І таке враження, що треба пройти по мінному полю.

Залишимо за дужками питання щодо підтримки родин політв’язнів. Це тема окремої розмови.

Сподіваюся, найближчим часом буде ухвалено відповідний закон – який, звісно, всіх проблем не вирішить, але принаймні якось сигналізуватиме про підтримку.

Правда, за поза увагою опиняться, наприклад, зниклі безвісти.

Як-от родина Тимура Шаймарданова, який, так само як Олег Сенцов, допомагав із евакуацією військових в умовах вже окупованого Криму. Він зник безвісти в травні – і потім так і не сплив у жодній із кримінальних справ ні в окупованому Криму, ні в РФ. По суті, повноцінне слідство в його справі в Україні тільки розпочалося, і його дитина також виховується без батьківської підтримки весь цей час.

А як з родинами військовополонених та цивільних заручників на сході? Хто їх підтримує?!..

Але це окрема тема й так. Україна системно цю проблему не вирішує, і навіть не намагається. Важливо про це нагадувати і тиснути.

Але хочу тут сказати про інше.

Скажімо так: до фільму Олександра Подрабінека в частині історії про Гену Афанасьєва в мене зауваження навіть суто з точки зору фактажу.

По-перше, автор не згадує того, що Афанасьєв відмовився від своїх показів у залі суду. Даруйте, але це взагалі центральний факт в його історії. І не згадати про нього – означає свідомо його замовчати.

По-друге, жодного зв’язку його зізнавальних показів із подальшим звільненням, на мою думку, немає. У фільмі ж це звучить як факт, а не версія автора.

Якби ці речі були пов’язані, звільнили б багатьох із тих, кого ми вважаємо політичними, – але не звільнили б, наприклад, Савченко, яка свою провину, як відомо, не визнала.

По-третє, якось покоробило від “бывший работник прокуратуры” (то й що? тут вмикається якась презумпція винуватості автоматично?) – і жодного слова про участь Афанасьєва в акціях на підтримку цілісності України весною 2014-го. Хоча саме на цій підставі він був затриманий ФСБ.

По-четверте, радянський дисидент Олександр Подрабінек, який дуже добре знається на радянській репресивній спадщині (час від часу стежу за його програмою на Радіо Свобода), – жодного слова не сказав про тортури, які були застосовані до Афанасьєва для вибивання з нього показів.

Чи Олександр ставить під сумнів цей факт?

Ми всі розуміємо, що людей, які можуть витримати тортури, до яких вдаються російські спецслужби, – одиниці. Тим більше, коли йдеться про справу “кримської четвірки”, яка була абсолютно принциповою для ФСБ – причому не місцевих “перевертнів”, а для керівництва ФСБ РФ, які, власне, фабрикуванням і займалися.

Росії потрібна була справа про страшних “правосєків” для “виправдання” в їх уяві анексії Криму.

Те, що Сенцова не вдалося зламати – робить його героєм. Думаю, ФСБ на таке не очікували.

Так само робить героєм Гену Афанасьєва те, що він знайшов у собі сили відмовитися від свідчень, які він дав під тиском на етапі досудового слідства – і про що, ще раз підкреслю, ні в фільмі не згадано, ні в колонці Христини Бондаренко.

Але не про героїзм мова. Я взагалі намагаюся уникати цих категорій, коли йдеться про політзеків: бо часто це історія зовсім не про героїзм – а про “не в той час не в тому місці”.

Так, мене обурюють деякі пости Гени Афанасьєва. Мене обурює і дратує, коли він атакує “Громадське” та УП, їх журналістів та керівників. Я не розумію, навіщо він це робить. Вважаю, що це з його боку невдячна поведінка.

Але ще більшу огиду викликає публічне засудження людини – про кого б не йшлося! – за те, що вона дала свідчення, перебуваючи під контролем російських спецслужб та зазнаючи тортур.

Так, на мою думку, виглядає дно.

І я гадки не маю, які аргументи можна вибирати, дискутуючи з “людьми”, які абсолютно спокійно звинувачують жертв тортур у їхніх словах в момент, коли до їх геніталій під’єднують клеми…

…До речі, а ексклюзивчику із застосуванням електронного струму не вдалося отримати? Тільки відео допиту? Шкода.

Та й відео не нове. Є в мережі матеріали, де зафіксовано ще більше показів Гени одразу після затримання – так що цим нікого здивувати не вдалося.

Насправді від цього конфлікту віє політичною війною.

І справа не в Гені, і навіть не в Олегові.

Чиїсь там психологічні травми, як і доля Сенцова, – боюся, в цій війні насправді всім байдужі.

Оригінал.

Чеченська справа: 25 серпня суд розпочне розгляд другої справи проти Клиха

Серпень 25, 2016

Цинізм не має меж. І дна теж немає.
Замість того, щоб визнати факт того, що в Станіслава Клиха є психічні проблеми і провести адекватну незалежну (!) психіатричну експертизу (як того вимагає не тільки захист, російські та європейські експерти, а й Amnesty International), російський Слєдком внаглу шиє проти в’язня Кремля другу справу – за образу прокурора Юнусова Сулумбека Султановича, який в основному судовому процесі проти Клиха та Карпюка виступав у ролі державного обвинувачення.

А в цій, другій справі, обвинуваченим у якій проходить тільки Клих, прокурор визнаний потерпілим. Клих начебто заподіяв йому моральну шкоду.

Нагадаю, що раніше Верховним судом Чеченської Республіки С.Клих вже був засуджений до 20 років позбавлення волі за начебто участь у чеченській війні в складі банди та вбивстві російських військовослужбовців.

А 25 серпня о 14.00 розпочнеться розгляд справи про образу прокурора. Процес відбуватиметься у Заводському районному суді міста Грозного – за місцем вчинення злочину. Про появу другої справи стало відомо навесні цього року.
Як і повідомляла раніше адвокат Клиха Марина Дубровіна, її підзахисному інкримінуються протиправні дії, передбачені ч. 1 ст. 297 КК РФ, тобто “неповага до суду, що виразилося в образі учасника судового розгляду”, а це вважається злочином невеликої тяжкості.

Ось як формулюються його “злочинні дії” в обвинувальному виновку (цитую мовою оригіналу): “…действуя умышленно, осознавая общественную опасность своих действий, предвидя неизбежность наступления общественно опасных последствий в виде неуважения к суду и умаления авторитета судебной власти, посягательства на честь и достоинство государственного обвинителя Юнусова С.С., являвшегося участником судебного разбирательства и находившегося при исполнении своих должностных обязанностей, и желая этого, публично оскорбил Юнусова С.С. в противоречащей нравственным нормам форме, неприличными высказываниями. С учетом коммуникативной ситуации, высказанная Клыхом С.Р. фраза включала грубую бранную, вульгарную лексику, являясь при этом неприличной формой выражения и данные слова носили оскорбительный характер.”

Зауважу, що на момент начебто вчинення Клихом злочину його захист уже заявляв про нестабільний психічний стан Станіслава та наполягав на адекватному реагуванні на цю ситацію. Але ні тоді, ні тепер адекватного реагування ми не дочекалися – окрім проведеної “для галочки” амбулаторної експертизи в Грозному. Звісно, згідно з її результатами, Клих – абсолютно здорова людина.

У процесі, що розпочнеться 25 серпня, в якості свідків мають бути допитані, окрім судових приставів, конвойних, перекладача, секретаря суду, також Микола Карпюк, його захисник Докка Іцлаєв, і навіть головуючий в справі Карпюка-Клиха, сумнозвісний суддя Ісмаїлов.

Як свідчить обвинувальний висновок, у рамках досудового розслідування було проведено кілька експертиз виписки із судового протоколу від 20 лютого 2016 року. Саме вони і лягли в основу обвинувачення Клиха.

До речі, маємо і нових претендентів на персональні санкції. Згідно з матеріалами захисту, обвинувальний висновок затверджений і погоджений слідчим із особливо важливих справ першого відділу з розслідування особливо важливих справ слідчого управління Слідчого комітету Російської Федерації по Чеченській Республіці майором юстиції Х.Х. Бакаєвим, а також керівником першого відділу з розслідування особливо важливих справ
слідчого управління Слідчого комітету
Російської Федерації по Чеченській Республіці полковником юстиції А.К. Каргаловим.

На думку адвокатки Марини Дубровіної, процес переважно залежатиме від двох факторів: стану Станіслава Клиха, його поведінки, а також лінії поведінки прокурора Юнусова. “Якщо він прийде до суду і заявить, що він вибачає Клиха, то це одна справа, якщо його позиція буде агресивною – це буде зовсім інша розмова. Забагато нюансів, аби робити прогнози на цьому етапі”, – каже Марина, яка навіть не отримала офіційного повідомлення про проведення засідання в справі клієнта.
Ще один важливий нюанс: вирок у справі про образу прокурора вступить у дію раніше, аніж завершиться основна “чеченська справа” (нагадаю, що захист подав апеляцію, яка має бути розглянута Верховним Судом РФ у Москві орієнтовно в жовтні). А присутність у справі потерпілого прокурора – це вже підстава для скасування вироку.

І на завершення: Дубровіна не виключає відкриття і третьої справи проти Клиха щодо його поведінки в СІЗО. Каже, що папочки лежать і чекають свого часу.

Справа «Рубєжа». Хто такий Ігор Радченко?

Липень 11, 2016

1 липня стало відомо про затримання двох колишніх бійців батальйону “Айдар”, якими виявилися Валентин Лихоліт (позивний “Батя”) та Ігор Радченко (позивний “Рубєж”). Того ж дня в Печерському районному суді м. Києва розгорнулася ціла вистава за участі народних депутатів і генерального прокурора, яка завершилася звільненням з-під варти Валентина Лихоліта.

Тривалий час у соцмережах панувало спантеличення щодо того, ким же є другий затриманий айдарівець (звучала навіть версія щодо арешту Сергія Мельничука). Обрання запобіжного заходу для нього зовсім залишилося поза увагою громадськості та пройшло в атмосфері втаємничення – військова прокуратура так і не повідомила про те, де та коли воно відбуватиметься, очевидно, побоюючись, що публічність знову зіграє з прокуратурою злий жарт. Тільки через власні джерела нам стало відомо, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою Ігорю Радченку все ж таки було обрано тим самим Печерським судом, але вже наступного дня, 2 липня. Розгляд апеляційної скарги на запобіжний захід відбудеться в понеділок, 11 липня, о 17.45 (за попередньою інформацією) в Апеляційному суді міста Києва.

Ігор Радченко в момент арешту

Фото: Фото із фейсбук-сторінки Родіона Шовкошитного від 1 липня 2016 року
Ігор Радченко в момент арешту

То хто ж такий Ігор Радченко? Що нам про нього відомо, окрім ось таких от фото гарячого рукостискання з Олегом Ляшком та провідування пораненого Дмитра Яроша?

Скріншот із твіттер-акаунту Олега Ляшка
Скріншот із твіттер-акаунту Олега Ляшка
Фото зі сторінки Дмитра Яроша від кінця січня 2015 року
Фото зі сторінки Дмитра Яроша від кінця січня 2015 року

Про “Рубєжа” я вперше почула трохи більше року тому, коли ми з колегами приїхали на підконтрольну Україні Луганщину в черговий моніторинговий візит для вивчення ситуації із порушеннями прав мирного населення в зоні АТО. Серед тих, із ким довелося поспілкуватися наприкінці червня 2015-го, була родина Шабрацьких. Син Сергія та Людмили, доброволець-айдарівець Дмитро Шабрацький загинув за нез’ясованих обставин на базі “Айдару” на виїзді із Лисичанська за кілька місяців до того – 26 березня 2015 року.

Один зі знімків, який залишився на телефоні загиблого Дмитра «Поета» Шабрацького
Один зі знімків, який залишився на телефоні загиблого Дмитра «Поета» Шабрацького
Бійці «Айдару» на тлі бази «роти Радченка» в Лисичанську. Саме тут, на другому поверсі, загинув на нез’ясованих обставин Дмитро Шабрацький. Ігор Радченко – по центру в шапці та червоній «арафатці».

Фото: Фото зі сторінки в соцмережах «айдарівця» Назара Даниліва
Бійці «Айдару» на тлі бази «роти Радченка» в Лисичанську. Саме тут, на другому поверсі, загинув на нез’ясованих обставин Дмитро Шабрацький. Ігор Радченко – по центру в шапці та червоній «арафатці».

Вибух гранати, а потім постріл із автомату Калашникова у підборіддя – при цьому, слідство відпочатку обстоювало версію самогубства. Численні клопотання адвоката Шабрацьких Євгенії Закревської до генеральної та військової прокуратури щодо передачі справи до військової прокуратури були проігноровані. А кілька місяців тому провадження взагалі закрили, мовляв, що тут розслідувати – сталося самогубство, розвідник – робота нервова. Але адвокат оскаржила закриття справи, і суд цю скаргу задовольнив. Занадто багато суперечностей, білих плям і фактів, які очевидно йдуть урозріз зі значно простішою та вигіднішою для слідства та безпосереднього командира Шабрацького версією самогубства.

Фрагменти постанови про закриття кримінального провадження, відкритого за фактом смерті Дмитра «Поета» Шабрацького. Пізніше Лисичанський міський суд скасував цю постанову, відновивши розслідування. Вперше документ був опублікований у звіті Центру Громадянських Свобод
Фрагменти постанови про закриття кримінального провадження, відкритого за фактом смерті Дмитра «Поета» Шабрацького. Пізніше Лисичанський міський суд скасував цю постанову, відновивши розслідування. Вперше документ був опублікований у звіті Центру Громадянських Свобод

Сергій та Людмила Шабрацькі наполягали і продовжують наполягати на тому, що це було вбивство. Мотив – той факт, що їх син був правдорубом, який складно мирився із несправедливістю світу цього і мав серйозні зауваження до командування, яке «всліпу» залучало бійців до тилової діяльності роти сумнівної законності.

Фрагмент одного з численних листів батьків Дмитра Шабрацького, в яких вони вимагають належного розслідування обставин смерті їх сина. Людмила, мати загиблого «Поета», як і багато хто з його колишніх соратників та друзів, стверджує, що «Дмитро не боявся говорити правду в обличчя керівництву, ніколи не плазував перед ним». Можливо, в цьому криється загадка його смерті
Фрагмент одного з численних листів батьків Дмитра Шабрацького, в яких вони вимагають належного розслідування обставин смерті їх сина. Людмила, мати загиблого «Поета», як і багато хто з його колишніх соратників та друзів, стверджує, що «Дмитро не боявся говорити правду в обличчя керівництву, ніколи не плазував перед ним». Можливо, в цьому криється загадка його смерті

Центр громадянських свобод двічі звертався до справи Шабрацького у своїх звітах, констатуючи неефективність слідства. Передавали відомості про кейс різним міжнародним організаціям, зокрема, особисто помічнику генсека ООН з прав людини Івану Шимоновичу. Історії Шабрацького та безуспішним спробам його батьків добитися справедливості присвячений ось цей ролик, який буквально місяць тому ми показували у стінах комітетів Верховної Ради, обговорюючи проблеми досудового слідства в зоні АТО.

До чого тут Радченко?

Річ у тім, що командування диверсійно-розвідувальною ротою, до якої, власне, і належав Дмитро, здійснював Ігор Радченко, офіційно маючи статус офіцера-психолога.

Насправді ми знаємо про Ігоря Радченка (він же «Рубєж», він же «Роман Романич», він же «Романич») не так багато. Але уявлення про цю особу маємо складати із набору фактів, які стосуються не лише його особисто, а й діяльності його роти і тих, хто із нею пов’язаний або в чиїх інтересах вона діяла в тих чи інших ситуаціях.

Ігор Радченко – доволі відома особа в Рубіжному. Можна сказати, сумнозвісна. Складно знайти тих, хто відгукується тут про нього позитивно. Відомо, що до війни він займався адвокатською діяльністю, при чому, як розповідає в інтерв’ю LB.ua тепер вже колишній голова міліції Луганської області Анатолій Науменко, розповідаючи про Радченка, “він завжди був адвокатом специфічної когорти людей”. Що це за когорта людей – знаємо це лише з чуток, але джерело у правоохоронних органах Луганської області стверджує, що у довоєнні часи серед місцевих Ігор Радченко був відомий під красномовним нік-неймами «Адвокат диявола» і «Бандитський папа». Можливо, більше про це міг би розповісти старший слідчий лисичанської міліції Кустіков, який розслідував справу Шабрацького і безуспішно намагався її поховати, а, за словами знайомих із місцевим контекстом людей, знайомий із Ігорем Радченком вже 15 років. За нагоди неодмінно поцікавимося.

Що ще важливо знати про факти з довоєнної біографії Ігоря Радченка – це те, що він, маючи доводі суперечливий бекграунд, потрапляв до переліку висуванців від двох політичних сил, які називають себе продемократичними – “Народного Фронту” та “Батьківщини”. Він був членом спершу громадської організації “Фронт Змін”, а потім і однойменної політичної партії. На виборах 2012 року Радченко ішов у списках претендентів на висування кандидатом у народні депутати від “Батьківщини” саме в якості ПП “Народний Фронт”, і зрештою став кандидатом у нардепи по мажоритарному округу №112 саме від ВО “Батьківщина”. Як свідчать матеріали ЦВК, тоді він посів четверте місце, отримавши більше 5 тисяч голосів, а переміг на цьому окрузі одіозний регіонал Іоффе.

Але, припустимо, то було давно. Важливіше було б зрозуміти мотивацію тих, хто приймав рішення про призначення Ігоря Радченка вже в січні 2016 року на посаду заступника губернатора Запорізької області. Відповідна новина досі міститься на сайті Запорізької обласної ради. Під час засідання ради оборони області в.о. голови облдержадміністрації Костянтин Бриль представив присутнім “стажиста на посаду свого заступника Ігоря Олександровича Радченка”.

Крайній ліворуч – Ігор Радченко, по центру – губернатор Костянтин Бриль, який у січні 2016 року представив громадськості та колективу ОДА нового “стажиста на посаду свого заступника Ігоря Олександровича Радченка”

Фото: Фото з офіційної сторінки Запорізької обласної державної адміністрації
Крайній ліворуч – Ігор Радченко, по центру – губернатор Костянтин Бриль, який у січні 2016 року представив громадськості та колективу ОДА нового “стажиста на посаду свого заступника Ігоря Олександровича Радченка”
Скріншот зі сторінки Запорізької обласної державної адміністрації з новиною про призначення Ігоря Радченка на посаду замгубернатора
Скріншот зі сторінки Запорізької обласної державної адміністрації з новиною про призначення Ігоря Радченка на посаду замгубернатора

Але вже за кілька тижнів Радченко начебто сам відмовився від цієї посади, посилаючись на сімейні обставини. Хоча є альтернативна інформація. Згідно з нею, Радченка “збили” на цьому злеті, хоча він обіцяв йому дуже непогані кар’єрні перспективи, адже “стажистові” була приготована роль людини, що опікується “силовими напрямками, в тому числі питаннями оборони області, а також боротьби з криміногенною ситуацією в регіоні”. Чия була це ідея – призначити саме Радченка? Хто його лобіював? Принаймні, формально рішення про призначення своїх заступників приймає голова ОДА, а як це відбувається в Україні на ділі і з ким узгоджуються кандидатури заступників губернаторів – знову ж таки тема окремої розмови.

Але повернемося до діяльності розвідувально-диверсійної роти 24 окремого штурмового батальйону ЗСУ, які дозволяють нам скласти уявлення про Ігоря Радченка.

Епізод 1. Спроба “віджиму” “Акценту” та зв’язок із “Опозиційним блоком”

Осінь 2014 року. Розпал війни. За пилом збройних сутичок і в полоні інстинкту самозбереження, коли стираються напівтони, мало хто помітив, що відразу після звільнення північної Луганщини тут почали відбуватися вкрай суперечливі речі. Наприклад, місцеву лисичанську ТРК “Акцент” захоплюють озброєні особи. Звісно, під патріотичними та “правильними” гаслами.

Віталій Шведов, який на той час був Уповноваженим представником штабу АТО в Лисичанську, розповів пізніше в інтерв’ю нам, а також кільком ЗМІ, що то був саме батальйон “Айдар”. Найімовірніше, йшлося про «роту Радченка», яка, власне кажучи, і дислокувалися тоді в Лисичанську.

На цьому відео Віталій детально описує, як працював «Акцент» станом на осінь 2014 року, і як відбувалося захоплення.

Детальний опис сюжету з «Акцентом» подано в докладній публікації на сайті “Телекритика”. За словами Шведова, було відкрите відповідне кримінальне провадження за фактом збройного захоплення «Акценту», про розслідування котрого нам, до речі, нічого не відомо.

Тим часом, для нас у цьому епізоді важливими є кілька нюансів.

По-перше, підтверджена кількома свідками, в тому числі згаданим Віталієм Шведовим, присутність у сцені із захопленням “Акценту” Євгена Байрамова. Останній є офіційним помічником колись мера Лисичанська, а тепер – народного депутата від “Опозиційного блоку” Сергія Дунаєва. Місцеві саркастично називають Євгена Байрамова “спеціалістом із виборчих технологій”. Саме Байрамов зараз очолює ОВК №114 на довиборах у Верховну Раду України, які мають відбутися 17 липня і де вже зараз щодня заявляють про порушення, включно із жорстоким побиттям самого Байрамова. Згідно із законом, рішення про призначення голів ОВК приймає Київ, тобто ЦВК, яке в кандидатурі Байрамова не побачило нічого контраверсійного. Хоча якщо копнути глибше в гуглі – то можна віднайти відео, де голова ОВК №114 присутній на зборах щодо організації “референдуму” за участі Царьова та Болотова. А якщо зазирнути ще глибше, у 2010 рік, то там можна побачити, наприклад, цей документ. Це – окрема думка одного з членів Лисичанської міської виборчої комісії від жовтня 2010 року щодо причетності помічників Дунаєва до порушень під час виборчого процесу. “Посадові особи місцевого самоврядування в особі помічника міського голови Байрамова Є.В.О. та заступника Лисичанського міського голови Фоменко Л.Д. постійно втручалися в роботу Лисичанської міської виборчої комісії, про що свідчать фото,” – ідеться в документі.

Документ, переданий нам одним із учасників виборчого процесу 2010 року, де наголошується на ролі помічника Сергія Дунаєва Євгена Байрамова
Документ, переданий нам одним із учасників виборчого процесу 2010 року, де наголошується на ролі помічника Сергія Дунаєва Євгена Байрамова

По-друге, цікавою є присутність у цій історії Наталі Кравченко. Це також помічниця Сергія Дунаєва, яка, приміром, представляла його інтереси в суді проти місцевого журналіста Івана Полупанова, а також виконує функції його прес-секретаря. На момент захоплення ТРК “Акцент”, а це відбувалося незадовго до парламентських виборів 2014 року (на яких переміг, як нескладно здогадатися, Дунаєв), Наталя Кравченко очолювала ОВК №107. І, згідно з оприлюдненим “Телекритикою” документом, саме на її “замовлення”, оформлене, зауважте, на офіційному бланку ОВК, і прибув “Айдар” на канал, начебто для забезпечення “безперешкодного надання ефірного часу політичним партіям і кандидатам в народні депутати України та забезпечення волевиявлення громадян України”. Підпис-печать.

Документ, виданий на офіційному бланку та з печаткою ОВК №107, в якому на той момент голова ОВК, а також помічниця та прес-секретар Сергія Дунаєва Наталя Кравченко просить Сергія Мельничука забезпечити “безперешкодного надання ефірного часу політичним партіям і кандидатам в народні депутати України та забезпечення волевиявлення громадян України”. Вперше документ був опублікований «Телекритикою»
Документ, виданий на офіційному бланку та з печаткою ОВК №107, в якому на той момент голова ОВК, а також помічниця та прес-секретар Сергія Дунаєва Наталя Кравченко просить Сергія Мельничука забезпечити “безперешкодного надання ефірного часу політичним партіям і кандидатам в народні депутати України та забезпечення волевиявлення громадян України”. Вперше документ був опублікований «Телекритикою»

Важливо зауважити, що це звернення було оформлене на ім’я Сергія Мельничука. Як каже Віталій Шведов у наведеному вище відео, Мельничук пізніше так і не відхрестився від контраверсійних дій одного із підрозділів «Айдару». Можливо, тому, що на той час вони із Ігорем Радченком ще дружили?

«Сергію Петровичу Мельничуку я дзвонив, кажу: Сергій Петрович, така ситуація. Нехай приїде твій зам і прокоментує ситуацію, скаже, що командування «Айдару» про це не знало – для того, щоб не наводити тінь на весь підрозділ, не пускати негатив. Вони не приїхали, – згадує Віталій. – Мельничук сказав: я не знаю, треба розбиратися, але зама свого не прислав. Ось так.»

І ще один цікавий факт. За нашою інформацією, чоловік пані Кравченко – Андрій Михайлов – також був бійцем батальйону “Айдар” і саме «роти Радченка». Факт родинного зв’язку Кравченко та Михайлова підтверджується, наприклад, ось цим документом – протоколом про вчинення адміністративного корупційного правопорушення. Цей протокол був вручений пані Кравченко на місцевих виборах 2015 року. Тоді вона очолювала ТВК (її кандидатура була висунута, звісно ж, “Опозиційним блоком”), а свого чоловіка влаштувала на одну з посад у цій самій комісії.

Скріншоти із відео, яке демонструє протокол про вчинення адміністративного корупційного правопорушення, що був вручений голові ТВК Наталі Кравченко. Відео доступне за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=PXd7_I5Fjjc
Скріншоти із відео, яке демонструє протокол про вчинення адміністративного корупційного правопорушення, що був вручений голові ТВК Наталі Кравченко. Відео доступне за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=PXd7_I5Fjjc

По-третє, за словами місцевих журналістів, які були свідками захоплення каналу, на сьогоднішній день, “Акцент” мовить невідомо звідки, тобто формально належить міськраді, формально перебуває за відомою всім адресою, але де-факто знаходиться “на офісах у Дунаєва” і працює в його інтересах.

Скріншот коментарів із фейсбук-сторінки адвокатки Євгенії Закревської. Пост доступний за посиланням https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1167627369943727&set=a.166858666687274.33838.1 00000894247173&type=3&theater
Скріншот коментарів із фейсбук-сторінки адвокатки Євгенії Закревської. Пост доступний за посиланням: https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1167627369943727&set=a.166858666687274.33838.1 00000894247173&type=3&theater

Зате колектив саме «Акценту» (з подачі, за словами народного депутата Вікторії Сюмар, Луганської ОДА) нагородив почесними грамотами під час свого виїзного засідання Комітет ВРУ з питань свободи слова та інформаційної політики. У президії виїзного засідання – народний депутат, обраний на тамтешньому окрузі – Сергій Дунаєв.

Тим часом, саме із Дунаєвим, а також із Юрієм Бойком, пов’язують ПАТ “Лисичанський скляний завод”, де під час окупації регіону т.з.“ЛНР” був розквартирований батальйон Олексія Мозгового “Прізрак” і де перебувала численна воєнна техніка, боєприпаси та утримували цивільних заручників. Причетність де-факто власників заводу (традиційно – через кіпрські “прокладки”) до появи там терористів – місцевими правоохоронними органами не досліджується, натомість розслідується обстріл заводу, який здійснювали українські сили АТО в рамках військової операції зі звільнення Лисичанська. Дії української армії при цьому кваліфіковані як “теракт”. Детально про цю історію, яка тільки додає барв ситуації, я писала в публікації на Радіо Свобода.

Епізод 2. Викрадення “ротою Радченка” цивільної особи, імовірно, в інтересах Дунаєва

Цей випадок викладений у кількох звітах Центру Громадянських Свобод. Ідеться про викрадення бійцями “роти Радченка” цивільної особи, колишнього посадовця місцевого рівня. Варто зауважити, що принаймні на момент нашого знайомства ця особа виявилася проукраїнською, волонтером, який допомагав військовим. За його власними словами, факт його викрадення збігся з інтересами саме Сергія Дунаєва.

Захоплення відбулося в кінці серпня 2014 року, якраз у день, коли було призначено сесію міськради Лисичанська, під час якої мали бути оголошені факти щодо причетності місцевих фінансово-промислових груп та їх ставлеників до захоплення міста бойовиками т.з. «ЛНР», а також мала бути оголошена вимога щодо саморозпуску ради. Герой нашого звіту мав виступати під час цього засідання із викривальною інформацією щодо Сергія Дунаєва, але його викрадення ці плани зірвало. Хоча відбувся він доволі легко – без катувань та побиттів уже за кілька годин його повернули до Лисичанська.

Як виявилося пізніше, серед його викрадачів був у тому числі Дмитро Шабрацький, який підпорядковувався Ігорю Радченку. Той Дмитро, якого пізніше убили на базі роти в Лисичанську. Як переказує наш співрозмовник, саме його викрадення стало “прозрінням” для Шабрацького, який впізнав у жертві місцевого проукраїнського активіста, і пізніше прийшов до нього з каяттям і розповіддю про те, як прямо звинуватив своє командування в тому, що вони руками айдарівців, не знайомих із місцевим контекстом, «тягають патріотів, заробляють на цьому гроші».

Епізод 3. Втручання Радченка у виборчий процес. І знову згадка «Опозиційного блоку»

Неформально можна почути безліч інформації щодо втручання “роти Радченка” у виборчий процес. Підтверджувати цю інформацію офіційно та відкрито не зголошується ніхто, але у відкритих джерелах є принаймні одна згадка про це, при чому з посиланням на ім’я Ігоря Радченка, який на парламенських виборах 2014 року йшов самовисуванцем.

Скріншот зі сторінки з результатами позачергових виборів до ВРУ 2014 року на окрузі №113 із центром у м. Сватове Луганської області
Скріншот зі сторінки з результатами позачергових виборів до ВРУ 2014 року на окрузі №113 із центром у м. Сватове Луганської області
Агітматеріали Ігоря Радченка в рамках передвиборчої кампанії 2014 року

Фото: Скріншот із відео Громадського ТБ
Агітматеріали Ігоря Радченка в рамках передвиборчої кампанії 2014 року

А саме: на сайті “Народного Фронту” збереглася новина з посиланням на відомого блогера Дмитра Снєгирьова, який був кандидатом від “Народного Фронту” по 113-м округу.

“На даний момент кандидат у народні депутати Ігор Радченко, який офіційно йде на вибори як доброволець з батальйону “Айдар”, але, як можна зрозуміти з його агітматеріалів, підтримується “Опозиційним блоком”, прибув до приміщення ОВК з невідомими людьми, зачинився там з головою комісії, і про що йшла мова – невідомо,” – цитує сайт народного фронту інформацію зі звинуваченням на адресу свого, до речі, колишнього члена – Радченка.

Скріншот зі сторінки «Народного Фронту», на якій повідомляється про порушення під час виборів та згадується ім’я Ігоря Радченка. Ця сторінка доступна за посиланням http://nfront.org.ua/news/details/491-luganshchina- u-svatovomu- zablokovana-robota- okruzhkomu
Скріншот зі сторінки «Народного Фронту», на якій повідомляється про порушення під час виборів та згадується ім’я Ігоря Радченка. Ця сторінка доступна за посиланням http://nfront.org.ua/news/details/491-luganshchina- u-svatovomu- zablokovana-robota- okruzhkomu

Роль “роти Радченка” у виборах має бути досліджена ще й з огляду на інформацію від батька Дмитра Шабрацького Сергія: “Восени, наприклад, були вибори (ідеться про позачергові вибори до Верховної ради в жовтні 2014 року, – прим.Ред.), і Радченко балотувався. Діма цілодобово їздив з ним, скажімо так, як охоронець. Багато що бачив, і щодо виборів у тому числі. Плюс інші ліві справи, які він з бійцями прокручував, але Діма сам по собі такий правдоруб. “Романич” цього боявся.”

Епізод 4. Можлива причетність до смерті добровольця Дмитра Шабрацького

Дмитро Шабрацький неодноразово скаржився на конфлікт із Ігорем Радченком та його правою рукою Яковчуком (позивний «Яша»). Стверджував, що вони йому погрожували. Востаннє батьки бачили свого сина за два дні до вбивства. За їх словами, він заїхав додому на пару хвилин. Показав фото своїх командирів і сказав батькам, що ці люди можуть його вбити. Так стверджує мама Дмитра в одному зі своїх численних листів до слідчих органів та виконавчої влади. З десяток таких листів пішли нагору, але до жодних результатів не призвели. А ось фрагмент одного з листів: “Ці люди мене вб’ють, чиїми руками та як я не знаю, але якщо раптом скажуть, що він дурень, скінчив життя самогубством, втратив глузд або втрапив під авто, наївся наркоти, а потім ще й контрольний вистріл у голову як у справі Пукача – нічому не вірте, це справа рук цих людей”.

Про це він говорив буквально за день до своєї смерті і своєму батькові.

Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького до на той час начальника лисичанської міліції Топольскова. У цьому фрагменті йдеться про те, що «Поет» попереджав навіть своїх батьків про те, що його можуть убити та вказував на конкретних людей
Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького до на той час начальника лисичанської міліції Топольскова. У цьому фрагменті йдеться про те, що «Поет» попереджав навіть своїх батьків про те, що його можуть убити та вказував на конкретних людей

Ще рік тому мені вдалося поспілкуватися з кількома айдарівцями із роти Радченка. Я не називатиму їх імен і позивних, та й вони говорити про будь-яку конкретику відмовлялися. Але один із них прямо заявив: “Я вважаю, що це було вбивство.” При цьому, він, кажучи про мотиви вбивства, зазначав: “Дмитро нічого не замовчував, говорив правду.”

До речі, є інформація про те, що Шабрацький таки давав свідчення СБУ щодо діяльності командирів (і навіть не один він), проте на сьогоднішній день слідство цих свідчень не віднайшло.

Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького, де йдеться про розповідь її сина відносно вмовлянь з боку на той час комбата «Айдару» Сергія Мельничука дати свідчення СБУ щодо «темних справ» Ігоря Радченка та його зв’язків із Сергієм Дунаєвим
Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького, де йдеться про розповідь її сина відносно вмовлянь з боку на той час комбата «Айдару» Сергія Мельничука дати свідчення СБУ щодо «темних справ» Ігоря Радченка та його зв’язків із Сергієм Дунаєвим

Під час коротких зустрічей час від часу Дмитро скаржився батькам на нецільове використання бійців батальйону, а саме на те, що їх задіювали в якості особистої охорони, в тому числі, охорони дітей і нерухомості впливових у регіоні осіб, а також, як він висловлювався, “комуністично-регіональних сходняків”. Колишні бійці, з якими нам доводилося спілкуватися, підтверджують факти залучення “роти Радченка” до дій, не пов’язаних із виконанням бойових завдань.

“Багато того, на що я не надіявся, – зізнався один із бійців телефоном. – Я пішов на патріотичній хвилі, з Майдану. Багато чого побачив… Подав рапорт на переведення. Багато хто пішов. Були завдання, які не стосуються захисту мирного населення, а навпаки: “віджими” і т.п.”

Ми домовилися про зустріч, коли боєць буде в Києві, але він так і не вийшов на зв’язок. Мене це не здивувало. Загальна риса для тих, хто стикався із Ігорем Радченком – це страх перед ним. Усі вважають його особливо небезпечним, хитрим та дуже розумним.

Ще один боєць, який на той момент уже не служив, сказав мені, аргументуючи свою відмову спілкуватися на тему вбивства Шабрацького навіть телефоном (цитую мовою оригіналу): “Та по телефону мене вже провіряють, тьотя. Ви шо думаєте, я вам тут дебіл? Мене тоже можуть грохнуть… Я цю інформацію заберу з собою в гроб.”

Мабуть, можна було б додати до цього тексту ще не один епізод, але проблема в тому, що наразі нічого, окрім чуток, ми не маємо. Потенційний послужний список “Рубєжа” у вигляді “вбивств, тортур, викрадення, здирництва, наркотиків”, які згадує в своєму фейсбуці колишній губернатор Георгій Тука, має бути перевірений слідством, а саме військовою прокуратурою, але аж ніяк не місцевою міліцією, яка за замовчуванням не здатна розслідувати діяльність таких впливових у регіоні персонажів, яких, судячи з усього, проштовхують на найвищому рівні.

Допис міститься за посиланням https://www.facebook.com/george.tuka/posts/986126241501779?pnref=story

Фото: Скріншот із фейсбук-сторінки Георгія Туки.
Допис міститься за посиланням https://www.facebook.com/george.tuka/posts/986126241501779?pnref=story

***

Чи є в “Рубєжа” група підтримки (чи його, як то кажуть, «злили») – побачимо в понеділок в Апеляційному суді. Але помітьте, що рішення першої інстанції не викликало жодного обурення з боку айдарівців та бойових нардепів. Ніхто не блокував суд і не пішов визволяти затриманого під Лук’янівку. Більше того, навіть Ігор Мосійчук, який на повну захищав “Батю”, дуже стримано висловлюється про особу Радченка, зазначаючи, що з боку «Айдару» «ніхто не побіг захищати Радченка», а також каже, що чув «від людей, яким довіряє» 90% із того, що озвучила в ефірі «Еспресо ТБ» адвокатка Євгенія Закревська. А говорила Євгенія якраз про те, що Радченко діяв автономно, що захоплення ТРК «Акцент» відбулося на замовлення народного депутата від «Опозиційного блоку» Дунаєва і що командир лисичанського «Айдару» Радченку, по суті, діяв в інтересах «Опозиційного блоку».

Щоправда, вже за кілька днів у студії Шустер LIVE виглядало так, що від Радченка відмовлятися ніхто наміру не має, включно із Ігорем Мосійчуком.

На сьогоднішній день викладені вище факти у підозрі, оприлюдненій військовою прокуратурою, – відсутні. Не виключено – що через страх потенційних свідків та потерпілих давати свідчення. Не одна особа з тих, із ким доводилося спілкуватися в контексті справи “Рубєжа”, попереджала, що в ЦЕ краще не лізти. У зв’язку із цим, пропоную “залізти” в ЦЕ якомога більшій кількості людей. Можливо, тоді в нас з’явиться шанс на правосуддя. І в нас, і в нього…

Могила Дмитра «Поета» Шабрацького

Фото: Фото з архіву родини Шабрацьких
Могила Дмитра «Поета» Шабрацького

Справа “Рубєжа” зачіпає за живе. Не тільки тим, що всі злочини, які можуть бути інкриміновані йому та його групі, здійснювалися із військовими квитками ЗСУ в кишенях. А й тим, що, судячи з усього, здійснювалися вони в інтересах представників «Опоблоку». «Айдар», що вийшов із Майдану, – в ролі приватної армії вчорашньої «Партії Регіонів». Ні, це не шизофренія, це – українська реальність.

http://society.lb.ua/war/2016/07/09/339809_sprava_rubiezha_hto_takiy_igor.html?utm_source=local&utm_medium=cpm&utm_campaign=lenta

Правозахисники допомагають ув’язненим Росією українцям

Липень 11, 2016

Можна воювати патронами, гарматами, танками, а можна — людьми, перетворюючи їх на інструменти боротьби. Можна — тим, хто плює на міжнародне право, закони і конвенції.

Так, як це робить кремлівська державна машина з громадянами України, цинічно ламаючи долі тим, хто через свої переконання або просто через збіг обставин потрапив під її прес на території РФ чи у “віджатому” Криму. І якщо міжнародні місії “не помічають” системних порушень прав людини окупантом, маємо голосно нагадувати їм про це. Їм і собі. Не піддаючись спокусі зробити когось із ув’язнених героєм і звести на п’єдестал, тим самим відсунувши у тінь інших. Кожна людина має право на захист, незалежно від того, чи робить вона гучні політичні заяви.

“Громадськість є тим каталізатором, що не дає розслабитися владі”, — пояснює Марія Томак, активіст Євромайдан SOS, правозахисник Центру громадянських свобод, журналіст і координатор кампанії Let My People Go, що займається українцями, які незаконно утримуються у місцях позбавлення волі в РФ та окупованому Криму. Ми зустрілися з правозахисницею, щойно вона повернулася з Ростова, де відбувався черговий суд над нашими ув’язненими співвітчизниками.

— Маріє, як взагалі виникла ідея кампанії Let My People Go?

— Ця історія почалася влітку 2014 р., коли до нас у Євромайдан SOS звернулися батьки львівського студента Юрія Яценка. Хлопця незаконно утримували у спецприймальнику для нелегальних мігрантів у Росії.

Юрія заарештували у травні 2014-го під час рейду з перевірки документів. Поліція, побачивши, що це “бандерівець зі Львова”, викликала ФСБ.

Спершу Юрія звинуватили у тому, що він неправильно зазначив у міграційній карті мету візиту. Незважаючи на рішення суду про штраф і видворення з країни, Яценка потім півроку утримували у спецприймальнику для нелегальних мігрантів. Потім звідкілясь з’явилося звинувачення у незаконному зберіганні та перевезенні пороху — не тротилу якогось, а речовини, обіг якої в Росії не є суперзарегульованим. Юрія, як і багатьох в’язнів-українців, допитували про “Правий сектор”, про Майдан. Застосовувалися страшенні тортури — вивезення в ліс, побиття. Спочатку хлопцю навіть не дозволяли повідомити рідним, де він. Для них він просто зник. І, щоб мати можливість повідомити світу, де він і що з ним відбувається, Яценку довелося порізати собі руки й живіт. Його мусили доправити в лікарню, і вже звідти він зміг повідомити сім’ї, що з ним сталося.

Ця справа, звичайно, не мала рівня справи Надії Савченко чи Олега Сенцова, але вона продемонструвала, що в РФ є ідеологічна пропагандистська істерія. Річ не в Юрії Яценку особисто. Хлопця затримали на тлі нагнітання антиукраїнської риторики про хунту й бандерівців. І співробітники російських правоохоронних органів, можливо, щиро вважали, що львівський студент — диверсант. Юрія намагалися переконати дати інтерв’ю російським ЗМІ й розказати, що його прислав Наливайченко (тоді голова СБУ) влаштовувати диверсію. Потім хлопця схиляли до співпраці, але він на це не пішов. Ми добилися, щоб у Юрія був незалежний адвокат, не призначений державою, — Петро Заїкін, який захищав Марію Альохіну з Pussy Riot. Історія закінчилася хепі-ендом — рік тому Юрія звільнили. Спершу засудили до двох років позбавлення волі, потім апеляційний суд змінив цей термін на один рік, і хлопця, фактично, звільнили “за відсидкою” — на момент суду він уже “відсидів” цей термін.

— Скільки ув’язнених українців нині перебуває в російських тюрмах?

— Ми маємо інформацію про 29 політичних в’язнів: 14 осіб перебувають у РФ і 15 — в окупованому Криму. Я б також хотіла згадати про кримців, які не утримуються під вартою, але є заручниками. Наприклад, наш колега журналіст Микола Семена. Він нині під підпискою про невиїзд, проти нього триває слідство, фактично, за його журналістську діяльність. І самого журналіста, і його родичів викликають на допити. Є ще кілька людей серед кримських татар, котрі проходять як фігуранти так званих “справи 26 лютого” (коли під стінами кримського парламенту люди зібралися на акцію з метою не дати парламенту призначити референдум) і “справи 3 травня” (зустріч Мустафи Джемілєва з кримськими татарами біля “кордону” з материковою Україною). Вони не перебувають під вартою, але отримали умовні вироки або взяті на поруки. Під підпискою про невиїзд перебуває також один із лідерів Меджлісу — Ільмі Умеров.

— Клих, Сенцов, Савченко, Кольченко, Карпюк, Солошенко, Афанасьєв — ось, мабуть, і всі прізвища, відомі широкому загалу. Про інших майже нічого не чути. Чому, на ваш погляд, навколо факту ув’язнення одних людей зчиняється багато галасу, а навколо інших — ні? Це якісь особливі справи, чи просто збіг обставин? 

— Тут є кілька моментів. Дійсно, справа Надії Савченко стала прикметною, бо і українська влада, і українські активісти, і “Батьківщина”, і сестра Надії, і світові політики вклали в неї дуже багато ресурсу — медійного й адвокаційного. Та це не означає, що інші справи менш брутальні і менш сфальсифіковані. У багатьох випадках до затриманих українців застосовується жахливе насильство, порушуються їхні фундаментальні права. Тому наша мета — підкреслити, що є цілий список ув’язнених, чийого звільнення має вимагати українська сторона чи під час Мінського процесу, чи на інших майданчиках. Одне із завдань кампанії Let My People Go — об’єднати всіх цих людей під однією “парасолькою”, аби ніхто не виявився, зрештою, покинутим.

Коли ми почали займатися справою Миколи Карпюка і Станіслава Клиха, не було навіть відомо, чи вони живі. Завданням номер один стало знайти цих людей і зробити так, щоб у їхні справи ввійшли російські незалежні адвокати, а не ті, яких призначить російська держава. Нам із Гельсінською спілкою вдалося знайти таких адвокатів, зокрема і з допомогою російських правозахисників.

Саме незалежні російські адвокати Докка Іцлаєв та Марина Дубровіна знайшли Клиха і Карпюка. Перше, що зробили Станіслав і Микола після появи в них незалежних адвокатів, — написали заяви про те, що свідчення в них були вибиті під тортурами.

— Ви їздили на суди? Яка там наразі ситуація?

— Я їздила на суд як свідок у березні. Зробити це мене попросив захист. На момент суду ми вже тривалий час збирали інформацію про Миколу і Станіслава, спілкувалися з дуже багатьма свідками, які підтверджували алібі Карпюка. Але майже ніхто з них не зміг свідчити в суді особисто, оскільки так чи інакше бере участь у діяльності “Правого сектора” або УНА-УНСО, котрі в Росії заборонені як екстремістські. Тобто приїзд цих свідків до РФ майже автоматично означав арешт.

Захист попросив мене виступити в суді й викласти інформацію, яку мені вдалося зібрати як правозахиснику, про алібі Миколи Карпюка. Але суддя не дав мені виступити: “Кто она вообще такая?” При цьому суд допитав мене про те, що таке УНА-УНСО. Звісно, з мене намагалися витягнути якісь підтвердження того, що організація є екстремістською і делегувала своїх членів на чеченську війну. Було доволі складно протистояти цьому психологічному тискові. Прокурори кілька разів питали мене: “Являєтесь ли вы участником УНА-УНСО?” Я пояснювала, що не є членом організації, я — правозахисник.

Лінія поведінки головуючого судді Ісмаїлова мене вразила по-людськи. За останні роки я бачила багато суддів, від справ Майдану і до нинішніх проти беркутівців. Але такого брутального ставлення до захисників, свідків, такого хамства мені ніде бачити не доводилося. Що найцікавіше — вже після завершення процесу цей суддя виніс окрему постанову, де звинуватив незалежних адвокатів Докку Іцлаєва та Марину Дубровіну в порушенні адвокатської етики і попросив адвокатські палати, до яких вони належать, оцінити їхню поведінку. Що в перспективі може означати позбавлення їх права бути адвокатами. Безперечно, це є виявом тиску і помстою захисникам за їхню роботу.

— Вони можуть відступити?

— Все може бути. Тим більше що Чечня — це регіон, дуже особливий навіть у межах Росії, де взагалі немає ніяких правил. Нам вдалося зустрітися там із російським колегою — керівником правозахисної організації “Комітет з протидії тортурам”, що працює на Кавказі, правозахисником Ігорем Каляпіним. Ця людина, по суті, — особистий ворог Кадирова. Буквально на моїх очах стався напад на нього. У двері кімнати, в якій жив Ігор, постукали працівники готелю і сказали: “Ми вас попросим удалиться”. Пояснили тим, що правозахисник критикує главу республіки. Цю розмову я записала на відео. А на порозі готелю на Ігоря напали. Люди в масках (можна сказати — тітушки) закидали його яйцями, тістом, зеленкою.

— Ви говорили з Карпюком і Клихом?

— Ні, такої можливості я не мала. Але з Миколою Карпюком у мене було досить емоційне листування. Він просив нас зробити все, щоб захистити адвокатів від тиску.

Зі Станіславом Клихом спілкування не було з об’єктивних причин, — внаслідок тортур у нього з’явилися серйозні психічні проблеми. Про це зараз заявляє його адвокат. До арешту в Росії у Станіслава ніколи не було таких проблем, він ніде не стояв на обліку. Навпаки, закінчив історичний факультет КНУ ім.Шевченка, викладав історію. Клих найбільше зазнав тортур, його ламали три місяці. Адвокат припускає, що використовувалися і психотропні речовини. Все тіло Станіслава покрите десятками рубців. Його підвішували, били електричним струмом. І таки вибили свідчення про участь у Чеченській війні ( і його, і Карпюка, і Яценюка), хоча в нас є докази щодо алібі. Не Клих дав ці свідчення, але він їх підтвердив під впливом тортур. Миколу так само катували, погрожували викрасти і привезти до Росії його родину.

Російське правосуддя повністю відкинуло спроби захисту добитися незалежної психіатричної експертизи Станіслава Клиха. Було проведено амбулаторну експертизу в Грозному. Висновок — Клих абсолютно здоровий. Це й зрозуміло: якщо визнати психічні розлади, його свідчення втратять сенс, і справа розвалиться. Тому, попри наявність двох дуже серйозних документів (висновків незалежних російських та британських психіатрів про необхідність термінового обстеження), переданих суду захистом, ніякого обстеження проведено не було. Це ще одне порушення російським правосуддям фундаментальних прав людини. Цинізм російської правоохоронної системи виявився і в тому, що її представники не тільки не погодилися на незалежну експертизу, а й порушили проти Клиха другу кримінальну справу — начебто за образу прокурора.

— Ув’язненим українським громадянам найчастіше інкримінують екстремізм?

— Ні, статті абсолютно різні. Але якщо приблизно розділити справи за статтями, то найбільша група — це справи 14 кримських татар-мусульман. Вони є фігурантами трьох різних справ, проте всюди спливає одна стаття Кримінального кодексу РФ — 205.5, “Организация деятельности террористической организации и участие в деятельности террористической организации”.

— У чому специфіка справ кримських мусульман?

— Річ у тому, що 2003 р. Верховний суд РФ виніс постанову, якою визнав терористичними ряд мусульманських організацій, заборонивши їхню діяльність на території РФ. У цій постанові є як доволі радикальні організації на кшталт Аль-каїди, так і абсолютно мирні, як Хізб-ут-Тахрір, не заборонена в європейських країнах. Тривалий час ця судова ухвала навіть не була опублікована, а коли її текст став відомим, то оскаржити це рішення вже було неможливо. Пізніше, у 2013-му, з’явилася стаття 205.5. Зверніть увагу на її маніпулятивне формулювання: аби засудити людину за тероризм, не обов’язково, щоб вона вчиняла насильницькі дії чи планувала їх. Досить бути членом забороненої організації. За цією статтею людині можуть впаяти довічний термін.

Перша четвірка кримських татар уже етапована на суд до Ростова-на-Дону. (До речі, їх перевезення з Криму на територію Росії вже є військовим злочином, бо, за нормами міжнародного гуманітарного права, переміщувати людей з окупованих територій на територію держави-окупанта заборонено.) На судах ми побачили, що в матеріалах справи немає жодної інформації про насильницькі дії підозрюваних або про планування ними будь-якого насильства. Є прослуховування і прихований відеозапис зустрічей у доволі вузькому колі, під час яких обговорювалися різні речі, зокрема пов’язані з тією новою політичною реальністю, в якій опинився Крим. Але в записаних “кухонних розмовах” (як їх називає адвокат Олександр Попков) немає нічого “терористичного”.

— Тобто на цих зустрічах був хтось, хто провокував розмови на політичні теми, записував їх, а потім передавав ФСБ?

— Так. Це засекречений свідок, його ім’я судом не розголошується. Можливо, засуджені й здогадуються, хто це, але відкрито не називають. Є ще низка цікавих моментів у справах кримських мусульман. Ініціювали кримінальне переслідування і самі справи колишні працівники СБУ, які зрадили присягу і тепер служать у ФСБ. Перше, що вони почали робити на новій службі, — писати рапорти (по суті, доноси) на кримських татар “о совершении преступления”. Я озвучу імена цих людей — Олександр Кожемяка і Олександр Компанейцев. Обидва фігурують у так званому “списку зрадників”, оприлюдненому СБУ.

Одним із тих, хто сів завдяки доносам Компанейцева, став Емір-Усеїн Куку — правозахисник, член Кримської контактної групи з прав людини. До ув’язнення він займався захистом людей, котрі стали жертвами переслідувань: збирав інформацію про зниклих і заарештованих (і кримських татар, і українців). Очевидно, це й стало причиною його переслідувань. Перш ніж інкримінувати Еміру тероризм, були спроби звинуватити його й за іншими статтями — екстремізм, розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Нам також відомо, що його намагалися завербувати. А ще до арешту була спроба викрадення, про що недавно докладно розповіла його адвокат Євгенія Закревська.

Очевидно, переслідування кримських мусульман треба розцінювати з двох позицій. По-перше — як переслідування кримських татар за їх незгоду з окупацією (на це є посилання в обвинувальному висновку суду у справі першої четвірки кримських мусульман, яких судять зараз у Ростові-на-Дону). По-друге — це є відображенням загальноросійського репресивного тренду: переслідування мусульман. За аналогічними звинуваченнями заарештовуються десятки людей в російських регіонах із великою концентрацією мусульманського населення, наприклад у Башкортостані. Однак у числі кримських татар разом із мусульманами заарештовують і, скажімо так, “світське крило”. Це суто політичні переслідування. Наприклад, через “справу 26 лютого”, в рамках якої під вартою перебувають один із лідерів Меджлісу Ахтем Чийгоз, а також Алі Асанов та Мустафа Дегерменджі. Ще один крок, спрямований на залякування кримських татар, — оголошення Меджлісу екстремістською організацією.

Тобто створено обставин, за яких майже кожен кримський татарин може бути заарештований і притягнутий до відповідальності. Як казав один із попередників Володимира Путіна, “был бы человек, а статья найдется”. Д

ля більшості кримських татар Крим — найвища цінність і великий біль. Вони життя поклали на те, щоб повернутися з депортації, а тут — знову окупація. Я чула від декого з них: “Мене звідси винесуть тільки вперед ногами”.

— Ви недавно повернулися з Ростова, з суду над першою четвіркою заарештованих кримських татар. Розкажіть про них трохи докладніше.

— Їх затримали першими. Проблема в тому, що ми про них мало знаємо. Зараз по крихтах збираємо інформацію. “Організація терористичної організації” інкримінується Руслану Зейтуллаєву, участь у терористичній організації — Феррату Сайфуллаєву, Юрію Прімову і Рустему Ваітову. Усі вони займалися активною громадською роботою. Феррат Сайфулаєв у 2012—2013 рр. був імамом мечеті в с.Орлине Севастопольського району.

Я зустрічалася з матір’ю Рустема Ваітова. Ще до війни він почав будувати для своєї родини дім. На момент його арешту дружина ходила вагітна, народила, коли Рустем уже був ув’язнений. Тепер їхній доньці майже рік, але в неї вже серйозні проблеми зі здоров’ям, їй оформляють інвалідність. Не виключено, що ці проблеми пов’язані з нервовим потрясінням, яке вагітною пережила дружина Рустема. Просто треба розуміти, як цих людей затримували (вони про це розповідали в суді): маски-шоу, виламування дверей, вибивання прикладами вікон, вкладання обличчям на підлогу… У всіх заарештованих — маленькі діти, більше того — сім’ї багатодітні. Можна собі уявити ту атмосферу арешту…

Юрій Прімов — актор, навчався в університеті ім. Карпенка-Карого. Коли ми були на судовому процесі, Юрій просив адвоката передати йому книжку Рея Бредбері “451° за Фаренгейтом”.Взагалі, на процесі ці люди справляли враження справжніх інтелектуалів. Я була здивована, наскільки грамотно й інтелігентно вони обстоювали свою позицію в суді, апелювали до російського законодавства і фактажу; які влучні запитання ставили свідкам обвинувачення, фактично заганяючи тих у глухий кут.

— До них застосовують тортури?

— Нам нічого не відомо про фізичні катування в Криму, але й інших форм тиску вистачає. Хлопців постійно намагаються схилити до визнання вини: в ізоляторі (всі четверо сидять окремо) кожного з них негласно відвідують ефесбешники. Камери переповнені, в них бракує ліжок, сплять по черзі, потерпають від клопів. Мене також вразила історія, що сталася в тюрмі з Еміром Куку. Коли він сказав, що є мусульманином і не їсть свинини, йому почали давати її тричі на день.

Обмежено право ув’язнених на захист: кримського адвоката Еміля Курбедінова незаконно усунули від захисту трьох із чотирьох підозрюваних (наразі він захисник лише Руслана Зейтуллаєва). Інший цікавий момент — коли хлопці ще перебували у Сімферополі і йшли суди із встановлення запобіжного заходу, людям, котрі приходили на суд як вільні слухачі, виписувалися повістки на допит як свідкам.

На останньому суді ми чули допит свідків обвинувачення — кримських татар. Більшість цих людей не підтверджували вину арештованих і, по суті, відмовлялися від того, що було зазначено у протоколах допитів. Щоправда, кілька осіб свідчили проти підозрюваних (це до питання колаборації). Велика драма, коли бачиш, як свідками проти кримських татар в окупаційному суді виступають кримські татари.

Один із днів, коли відбувався суд, випав на день народження Руслана Зейтуллаєва. Адвокати передали йому малюнки-привітання від дітей. Тобто показали через скло клітки, в якій утримують підсудних.

Під час суду нам вдалося передати хлопцям через адвокатів фото флеш-мобу на підтримку заарештованих. Але конвой не дозволив їм забрати фотографії, — можна було тільки подивитися й повернути назад. Там було фото з Верховної Ради, де на трибуні висить великий плакат “Волю в’язням Кремля”, на якому є й їхні портрети. Хлопці були вражені підтримкою, вони не здогадувалися, що в Україні хтось знає про їхні справи і підтримує їх. Мене дуже зворушили їхня реакція і вдячність.

Люди, ув’язнені в Криму, перебувають у подвійній ізоляції. Підтримувати, їздити на суди до тих, хто ув’язнений у Росії, простіше, ніж у Крим. Півострів, по суті, став сірою зоною.

Зараз МЗС вносить заарештованих кримських татар до списку політичних в’язнів і декларує, що Україна вимагатиме їх звільнення та повернення в Україну. Я вважаю, що надія на це однозначно є, просто Україна мусить робити це системно й не зупинятися на перших успішних обмінах. МЗС робить дуже багато для звільнення українських в’язнів. Наші ростовські консули взагалі самовіддано працюють — не від дзвінка до дзвінка, “виключив верстат і пішов”, вони постійно намагаються прорватися до ув’язнених, підтримати рідних. До речі, наше консульство звернулося до російської сторони із запитом на відвідування кримських татар у СІЗО Ростова. Отримало відмову, але з посиланням не на “російське громадянство”, яке було надане підсудним “автоматично”, а на те, що це питання розглядатиметься після винесення вироку. Це така хитра позиція, коли немає дозволу, але немає й відмови. Побачимо, що буде після вироку. Декому із засуджених (наприклад, Руслану) загрожує пожиттєве.

— Я переглядала сторінку Еміра-Усеїна Куку в соцмережах. Звернула увагу на те, що ще задовго до арешту він знав, чим усе може скінчитися. Перший випадок стався ще 2015-го. Його тоді побили. У коментарях небайдужі писали — виїжджай до Херсона. Але він цього так і не зробив. Я також звернула увагу на публікації від татарської громадської ініціативи, яка допомагає сім’ям заарештованих. Можна тільки уявити собі, наскільки складне їх становище, — це ж багатодітні сім’ї, котрі втратили годувальників.

— Так, дружини в’язнів і їхні родини об’єдналися. Вони намагаються матеріально підтримати дітей — їжею, одягом, іграшками. І навіть цими безневинними ініціативами викликають підвищений інтерес з боку спецслужб, які постійно намагаються втрутитися.

Щодо Еміра-Усеїна Куку — справді, було побиття, була спроба викрадення, до якої причетний той-таки зрадник Компанейцев. Після того Емір вимагав від правоохоронних органів покарати тих, хто застосував проти нього насильство. Натомість заарештували його. Тепер тиснуть на родину Еміра. Адвокати подали скаргу до правоохоронних органів про те, що в школу до 9-річного сина ув’язненого правозахисника прийшла людина від Компенейцева. Дитині було сказано: “Тебе, наверное, мама говорит, что твой отец где-то на заработках, но он в тюрьме, и он там будет еще долго сидеть, потому что связался с плохими дядями”…

Родичі ув’язнених кримських татар живуть у постійному страху, в атмосфері терору. Вони впевнені, що їх прослуховують і за ними стежать (думаю, так і є).

Біль і складність цієї ситуації в тому, що посилюється ізоляція Криму, нам буває важко встановити зв’язок із родичами. Вони бояться говорити, і це зрозуміло, — вони ж під повним контролем. Наші можливості підтримати й виявити небайдужість до ув’язнених обмежені. Українські консули навіть теоретично не можуть відвідувати бранців у Криму, — Україна не має там свого консульства, бо не визнає окупаційної влади. Єдиний, хто може до них потрапити, це російський адвокат.

— Тобто ви бачили лише чотирьох заарештованих татар, яких привезли на суд до Ростова? Решта перебувають у Криму, куди ані ви, ані консули не мають доступу? Назвімо імена цих людей, щоб усі про них знали.

— Так, справді, треба називати імена, а журналістам — розповідати історії цих людей. Ми збираємо інформацію. Звісно, краще для цього поїхати в Крим, але це неможливо.

Чотирьох фігурантів першої справи я вже називала. У другій справі (адвокати називають її “ялтинською”) проходять Вадим Сірук, Енвер Бекіров, Муслім Алієв, Емір-Усеїн Куку. Недавно заарештовані ще двоє — Арсен Джепаров і Рефат Алімов.

У третій справі (“бахчисарайській”) — також чотири фігуранти: Зеврі Абсеітов, Ремзі Меметов, Рустем Абільтаров, Енвер Мамутов.

Це частина нашої роботи — зробити всі ці справи відомими, надати їм розголосу. У справі Наді Савченко рідні, правозахисники, політики відіграли ключову роль. І звичайно, було б добре, якби політики займалися не тільки вигідними в піарному сенсі в’язнями.

Серед в’язнів Кремля є дуже різні люди. Наприклад, Олег Сенцов — це вже культова постать, людина величезної мужності. Дехто потрапив під російський репресивний каток не тому, що був знаним активістом, а тому, що так склалися обставини. Наприклад, Сергій Литвинов взагалі не мав ніякої політичної позиції. Але в певний момент російським правоохоронцям-пропагандистам було вигідно вписати його в кримінальну справу про “геноцид русскоязычного населения на юго-востоке Украины”. У цій справі фігурує низка українських високопосадовців. І Литвинов став тією людиною, котру вписали, аби справу якось матеріалізувати, щоб був хоч хтось затриманий. Це звичайний сільський житель із Луганської області. Причому в нього є певні проблеми ментального розвитку, чим цинічно скористався російський Слідчий комітет. Чоловік переїхав через кордон, аби полікувати зуби (дорогу до лікарні в його районі відрізали бойові дії), і там його заарештували як українського карателя. Одразу після затримання він з’явився на російських телеекранах. Там він нібито зізнавався, що є карателем, який розстрілював мирне населення. Литвинов просто став жертвою й інструментом гібридної війни. Хоча завдяки роботі адвоката Віктора Паршуткіна і через відсутність будь-яких підтверджень “каральних акцій” основну частину обвинувачень з Литвинова зняли, однак засудили начебто за розбій. Ми так само вимагаємо звільнення й Литвинова.

— Коли ви приїздили у РФ на суди, як до вас ставилися чиновники, судді, громадяни, котрі сиділи поруч із вами? Мені здається, така поїздка — це з вашого боку теж мужність.

— На кордоні нас зустрічала машина українського консула, і тільки в ній ми пересувалися. Така підтримка для нас важлива. Навіть у психологічному сенсі. Якщо з тобою щось станеться, принаймні хтось буде свідком цього. Спроб заарештувати нас не було.

Коли ми їхали на процес над кримськими татарами, то не були впевнені, що нас пустять. Це ж військовий суд (тільки він у РФ має право судити за терористичними статтями). Але, на диво, все обійшлося. Судові засідання ми записували на диктофон, і вигнати нас не намагалися. Та, оскільки після нашої поїздки в Україні й у світі пройшла певна інформаційна хвиля, я не впевнена, що в наступної “делегації” українських журналістів і правозахисників буде такий самий легкий доступ на засідання суду.

— Ви спілкувалися з деякими ув’язненими. Вони розуміють складність ситуації? Вважають її безнадійною?

— У Миколи Карпюка — бойовий настрій. Його дуже надихнуло, що Україна бореться за нього. Йому розповідали про це адвокати, консули. Він знає, що ми допомагали збирати докази його алібі. Микола вірить, що скоро буде вдома. Зі Станіславом Клихом ситуація складна — його треба терміново вертати в Україну й лікувати. Щодо кримських татар, то, мені здається, вони поки що не до кінця усвідомили, що Україна готова за них боротися. Це насправді їхній єдиний шанс на звільнення. Я не сумніваюся, що вони будуть засуджені. Дуже важливо писати їм листи, підтримувати. Багато хто з російських бранців каже, що листи з Батьківщини — це та ниточка, яка тримає їх на плаву. Кожен лист вони перечитують по сто разів.

— Як реагували ув’язнені кримські татари на вашу присутність у суді?

— Були дуже розчулені. Дивилися на нас, спостерігали за нашою реакцією на їхні слова. У певний момент мені навіть здалося, що вони намагалися виправдатися перед нами: “Ви їм не вірте, ми не якісь там фанатики-терористи”, — сказали нам хлопці під час перерви. Ми відповідаємо: “Та знаємо, тому ми й тут”.

Ці люди намагаються довести свою непричетність, але не роблять гучних політичних заяв, як, наприклад, Надія Савченко. Вони є заручниками ситуації ще й у тому сенсі, що їхні багатодітні сім’ї перебувають під контролем окупаційної влади. Абсолютно беззахисні діти й жінки. До речі, це ще одна проблема. Якщо Україна зможе звільнити кримських бранців, треба буде подумати, як вивезти з Криму їхні родини.

— Важко вам було слухати виступи на судовому засіданні?

— Не важко, а страшно. Страшно бачити те, на що перетворюється Росія. Страшно, що частина нашої території окупована цією державою. Що страшний репресивний маховик, який у ній розкручується, зачіпає й інших громадян. Що людей судять ні за що. Що прокурор у суді озвучує абсурд, а судді це уважно слухають і виносять обвинувальні висновки. Мені страшно за наших людей, які абсолютно безправні в російських судах і тюрмах. Але найбільше я боюся, що найближчим часом основним постачальником політв’язнів буде саме Крим. Окупаційна влада створила законодавче поле і всі умови для репресій та арештів радянського масштабу. У звіті однієї правозахисної групи Крим названий “півостровом страху”. І навіть міжнародні структури тут безсилі. Кремль поводиться так, як вважає за потрібне. Нині в Криму не працює жодна міжнародна місія. Іван Шиманович, радник генсека ООН, кілька разів пробував прорватися до Криму, але його не пустили. Чи не єдиний виняток — місія Жерара Штудмана, спецпредставника генсека Ради Європи взимку нинішнього року. Однак ця місія “не помітила” системних порушень прав людини у Криму. І це при тому, що одразу після анексії ситуацію на півострові моніторив верховний комісар Ради Європи з прав людини Нілс Мужнієкс. Його звіт свідчив про катастрофічну ситуацію з правами людини. Тоді була дуже різка реакція Росії на цей звіт. Саме тому, судячи з усього, генсек обрав для нового візиту іншу особу — посла Штудмана.

Команда Євромайдан SOS і “Відкритий діалог” підготували спільний звіт про всі справи проти українських громадян у РФ та в Криму. Ми презентували його і в Європарламенті, і в ПАРЄ, і просто під час поїздок в інші країни. Закликали міжнародну спільноту, дипломатичні місії приїздити на суди. Багато хто був присутній на процесах у справі Надії Савченко. Можливо, ще до Сенцова й Кольченка приїздили. Але більше ніхто з бранців не цікавить наших західних колег. До речі, українських депутатів — переважно також.

Розумієте, в нас же до таких питань ставлення однозначне — або зрада, або перемога. Якщо людина ув’язнена з політичних мотивів, але поводиться не героїчно, то, може, й не треба їй допомагати. Нам хочеться когось зводити на п’єдестал і поклонятися йому. А якщо людина не рве на собі сорочку, не робить красивих жестів, — то на захист своїх прав вона, виходить, не заслуговує? Чесно кажучи, є така проблема, на жаль. Але, на щастя, з’являється дедалі більше людей, готових допомагати не тільки героям. Зокрема й серед народних депутатів. Вірю, що нам вдасться повернути наших співвітчизників додому. Головне — не забувати про них.

http://gazeta.dt.ua/personalities/pivostriv-strahu-_.html

Війна і мир. Про одвічну тему обмінів і правові бантики судочинства

Травень 5, 2016

Марія Томак, експерт Центру Громадянських Свобод, про те, чому не всіх незаконно засуджених українців можна називати політичним в’язнями? Які критерії визначення людини жертвою війни? Як у боротьбі проти абсурду російського суду можна бути максимально переконливим? Чому місцеве населення Чечні добре ставиться до українців?

“Чеченська справа” розвалюється: докази застосування тортур до Карпюка та Клиха

Лютий 7, 2016

З осені минулого року у Верховному суді Чечні розглядається справа за воєнними подіями 20-річної давнини.

Обвинуваченими у ній проходять двоє громадян України – один із лідерів УНА-УНСО, а в подальшому і “Правого сектору”Микола Карпюк, а також київський історикСтаніслав Клих. Їм інкримінують організацію та участь у банді, а також вбивство російських військових у ході Першої Чеченської війни.

Обставини потрапляння Карпюка та Клиха до Російської Федерації – різні, так само і як і час арешту (березень і серпень 2014 року відповідно).

Тривалий час їх родинам невідомо було їх місце утримування і чи живі вони взагалі, незалежні адвокати та українські консули не могли отримати до них доступу протягом більш ніж року.

У рамках правозахисної кампанії LetMyPeopleGo ми зараховуємо Миколу Карпюка та Станіслава Клиха до тих, кого в Росії переслідують за політичними мотивами.

Нещодавно вони також були визнані політичними в’язнями і російським правозахисним центром “Меморіал”. Представники останнього – одні з небагатьох, хто регулярно буває на судових засіданнях по їх справі.

Кілька тижнів тому слухання у справі були відкладені через необхідність проведення психіатричної експертизи Станіслава Клиха, на якого, як наполягає захист, згубно вплинули численні тортури, застосовувані слідством для вибивання свідчень із затриманого. Амбулаторна експертиза показала, втім, що Клих є осудним.

Але адвокати мають намір вимагати проведення незалежної експертизи для свого підзахисного – тим більше, що з’являється дедалі більше доказів застосування тортур до Станіслава, так само як і до Миколи.

Саме про це і йтиметься далі.

Отже, з понеділка слухання у справі, яка в українських медіа зазвичай називається “чеченською” і яка в Україні стала відома передусім через фігурування в ній Арсенія Яценюка, продовжаться з потрійним прискоренням – засідання відбуватимуться щодня.

Чи свідчить це про бажання швидше закрити справу та винести вирок, чи суд побоюється несподіваних поворотів подій – залишається тільки здогадуватися.
Тим часом, захисту Миколи Карпюка та Станіслава Клиха стає доступна дедалі більша кількість матеріалів, які можуть слугувати доказами застосування тортур до підсудних.

А це, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, автоматично ставить під сумнів законність майбутнього вироку суду.

Передісторія

У своїх письмових свідченнях, оприлюднених минулого року, Станіслав Клих та Микола Карпюк детально описали тортури, які до них застосувалися у перший період після затримання, а також разом зі своїми захисниками подали відповідні заяви про злочин.

Пізніше вони підтвердили свої свідчення вже під час судових засідань, а Станіслав Клих навіть продемонстрував рубці на своєму тілі.

Свідчення Карпюка та Клиха просто вражають уяву та змушують засумніватися, чи про ХХІ сторіччя в них ідеться.

Різноманіття тортур і їх жорстокість нагадують воєнні допити: побої, підвішування за наручники, застосування електричного струму, позбавлення сну, голки під нігтями, психотропні речовини внутрішньовенно, погрози і психологічний тиск…

Усе це середньовіччя у випадках і Карпюка, і Клиха було розгорнуте з єдиною метою – аби затриманий обмовив себе та інших осіб, що фігурують у кримінальній справі, у тому числі нинішнього прем’єра України, а також низку політичних фігур переважно правого спектру.

Шанс відмовитися від своїх свідчень обоє громадян України отримали тільки після появи у їх справах незалежних адвокатів – Марини Дубровіної влітку 2015 року – у Станіслава Клиха, та Докки Іцлаєва восени 2015 року – у Миколи Карпюка.

“Засекречені” медичні довідки

Попри статус захисника, Марина Дубровіна тривалий час не могла отримати від російських слідчих органів жодної медичної документації щодо свого підзахисного – за винятком висновків стандартних судмедекспертиз.

Що цікаво: де-факто вони проводились через погіршення стану здоров’я Станіслава, спричинене тривалими катуваннями.

Проте жодне з цих досліджень не ставило перед експертами питання: чи погіршення стану затриманого було зумовлене тортурами – незважаючи на численні видимі тілесні ушкодження та суттєву втрату ваги Станіславом (15 кг за два місяці від моменту його арешту в серпні 2014 року).

Уперше отримати доступ до медкарток її клієнта Дубровіній вдалося через Європейський суд з прав людини, який передав Українській Гельсінській спілці з прав людини документи, які ЄСПЛ, своєю чергою, отримав після запиту до РФ.

У цих документах, які ми відразу оприлюднили, містяться відомості про численні рубці на тілі Станіслава. Проігнорувавши більшість пунктів запиту ЄСПЛ, РФ не надала жодної інформації щодо попереднього стану здоров’я Станіслава, передавши тільки медичну картку Станіслава, яка була заведена лише після його перевезення у грозненське СІЗО.

Але навіть отримані захистом відомості, занесені до формулярів складночитабельним лікарським почерком, опосередковано засвідчили застосування тортур до Станіслава.

Epic Fail Слідчого комітету

Утім, більш ніж обґрунтованими обвинувачення в застосування незаконних методів ведення слідства і до Клиха, і щодо Карпюка – стали тепер, після отримання захистом кількох важливих документів. Вони були б епік фейлом для російських органів слідства – якби для них були важливими законність і здоровий ґлузд.

Ідеться про наступні документи:

– результати двох судмедекспертиз (СМЕ), проведених в Ґрозному щодо Карпюка та Клиха у грудні 2015 року – відносно нещодавно;

– результати СМЕ, проведеної щодо Клиха ще в Зеленокумську, у вересні 2014 року – тобто відразу після його затримання;

– постанова про відмову в порушенні кримінальної справи щодо застосування до Карпюка незаконних методів ведення слідства від січня 2016 року.

Про що ж нам повідомляють ці документи, і чому вони такі важливі, навіть розгромні для державного обвинувачення та слідства?

Найперше і найголовніше: у зеленокумській експертизі, проведеній відразу після затримання Клиха (що є стандартною процедурою), – він абсолютно “чистий”, тобто жодних слідів тортур на його тілі немає (завантажити висновки експертизи можна ось тут)

Утім, вже грозненська експертиза, проведена більш ніж через рік перебування Клиха в різних СІЗО Кавказу, показує десятки рубців на руках, ногах, обличчі та сідницях.

Після тривалої паузи, спричиненої спершу зимовими канікулами, а потім експертизою Станіслава Клиха, Верховний суд Чеченської Республіки інтенсивно наздоганятиме графік.

2

Варто наголосити, що весь цей час – від вересня 2014-го до грудня 2015-го, Станіслав Клих перебував виключно під ефективним контролем правоохоронних органів Російської Федерації.

Отже, ці травми він міг отримати тільки під вартою в котромусь із СІЗО – Зеленокумська, Владикавказу, Єсентуків, Грозного.

Навіть якщо припустити, що ці рубці утворилися не в результаті катувань, практика Євросуду каже, що відповідальність щодо доведення їх походження лежить не на ув’язненому, а на державі, яка здійснює над особою ефективний контроль, в даному випадку – на Російській Федерації.

Це ключове. І саме це автоматично ставить під сумнів законність майбутнього рішення суду щодо Клиха.

Така сама картина спостерігається і щодо Миколи Карпюка.

У відмові щодо порушення кримінальної справи щодо застосування до нього тортур є посилання на кілька свідчень, які констатують відсутність слідів насильства на тілі Миколи – вочевидь, намагаючись вивести з-під підозри тих осіб, які на той час несли безпосередню відповідальність за життя та здоров’я Карпюка.

2

Утім, вже в грудневій експертизі чітко зафіксовані рубці на зап’ястках та стопах затриманого (завантажити документ-підтвердження).

Звертає на себе увагу і те, що в експертизах і Карпюка, і Клиха від грудня 2015 року не спростовується застосовування до них тортур.

В обох документах є, наприклад, вражаюче твердження про “відсутність методик визначення слідів впливу електричного струму у живих осіб”.

Тобто, слід вважати, що спершу підозрюваним треба померти…

2
1

Експерти розписуються в своїй неспроможності зробити висновки щодо походження рубців на тілі обох. А це, між іншим, взагалі виключає вживання щодо цих дій поняття “експертиза”.

Якщо керуватись визначеннями СМЕ, яке дає КПК РФ, обидві СМЕ цьому визначенню просто не відповідають, адже вони не містять конкретних висновків щодо походження ушкоджень (статті 57 та 74) – а отже, є лишень освідченням, тобто констатацією наявних тілесних ушкоджень, без висновків щодо їх природи (стаття 179 КПК РФ).

Ця підміна понять також є процесуальним порушенням з боку суду та слідчих.

Прикметно, що подеколи місця, де зафіксовані рубці в Карпюка та Клиха – збігаються. Хоча в Клиха їх кількість значно більша, що підтверджує попередню інформацію про те, що “ламали” його значно довше та інтенсивніше за Карпюка.

Це – зап’ястки, де зазвичай розміщуються наручники, а також стопи, де, імовірно, могли залишитися сліди від застосування електричного струму.

Що стосується наручників, то в свідченнях Клиха є твердження про багатогодинне підвішування його за кайданки, а в заяві Карпюка – про те, що він отримав опік зап’ясть через наручники, коли до нього застосовували електричний струм.

Спадкоємці Вишинського

Окрему цікавість являє собою вже згадана постанова Слідкому про відмову в порушенні кримінальної справи щодо застосування тортур до Карпюка. Варто сказати, що в справі Клиха така відмова також присутня – утім, її тексту захист досі не отримав.

Що ж до Карпюка, то ГСУ Слідчого комітету РФ по Північно-Кавказькому федеральному округу відмовило захисту в порушенні кримінальної справи, оскільки “доводи Карпюка М.А, щодо здійснених щодо нього протиправних діянь не знайшли свого об’єктивного підтвердження”.

Давайте поглянемо, на чому ж засновується такий висновок.

Постанова звертається до свідчень, зокрема, слідчого Курбанова, який очолював слідчу групу у “чеченській справі”, а також проводив затримання та допит Карпюка у березні 2014 року.

Окрім твердження про те, що Карпюк “намагається дискредитувати органи попереднього слідства і таким чином уникнути кримінальної відповідальності за здійснені ним злочини”, у якості аргументу на користь того, що до Карпюка тортури не застосовувалися, – слідчий наводить той факт, що підсудний визнав свою провину: “Примушувати обвинувачених давати свідчення ніхто не намагався, про що може свідчити той факт, що обвинувачений Карпюк Н.А. в період попереднього слідства свою вину визнавав”.

Хто знайомий із класикою жанру “признание – царица доказательств”, оцінить потужність аргументу слідчого Курбанова.

Але навіть не це найцікавіше.

Адвокат-чарівник

Підлеглий Курбанова Петров, чиї свідчення також наведені в постанові, посилається на те, що “всі свідчення, що містяться в протоколах допитів підозрюваного, були занесені безпосередньо зі слів самого Карпюка М.А., котрий спільно з адвокатом після ознайомлення, підписував їх у відповідних рядках”.

2
1

Під адвокатом мається на увазі бесланський адвокат Мамукаєва Л.Т., котра була начебто надана Карпюкові перед проведенням допиту тим самим слідчим Петровим.

Усе б нічого, але і сам Карпюк, і його захист раніше вже заявляли про те, що Мамукаєва на допитах Карпюка присутньою не була.

І справа не лише в свідченнях самого Карпюка. Це підтверджується також матеріалами кримінальної справи.

У постанові, втім, наведені свідчення і самої адвокатки Мамукаєвої Л.Т., котра безапеляційно стверджує, що “при проведенні слідчих дій за участі її підзахисного порушень його законних прав та інтересів допущено не було.”

Постанову про відмову в порушенні кримінальної справи Докка Іцлаєв, звісно, оскаржуватиме, а в подальшому матеріали будуть передані до Євросуду з прав людини.

На завершення варто сказати, що навіть якби не було цих документів, які суттєво підважують майбутнє рішення суду, для адекватної судової системи достатньо було б аналітичного висновку правозахисного центру “Меморіал”.

“Розбір польотів” від організації, яка проводила колосальну правозахисну роботу під час обох чеченських воєн, не залишає каменя на камені від 700-сторінкового обвинувального висновку разом з інтерв’ю Бастрикіна. Варто віддати належне російським правозахисникам.

І хоча суд навряд чи ризикне долучити ці розгромні матеріали до справи – але сподіваємося, що вони принаймні стануть “дзвіночком” для суду присяжних.

Марія ТОМАК, Центр Громадянських Свобод, координатор кампанії LetMyPeopleGo,

Надія ВОЛКОВА, юрист Української Гельсінської спілки з прав людини,

спеціально для УП.Життя

Опубліковано на сайті “Українська правда” 06.02.2016: http://life.pravda.com.ua/society/2016/02/6/207779/

Чого очікувати від посланця Ради Європи до Криму

Лютий 4, 2016
Дивним виглядає щонайменше є те, що фактично за бортом «кримського питання» залишили Комісара з прав людини Нілса Муйжнієкса

Наприкінці позаминулого тижня, за кілька днів до початку січневої сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи, у громадянському середовищі пішла чутка про делегування генсеком Яґландом спеціального посланця до Криму.

На тому етапі було незрозуміло, наскільки ця інформація відповідає дійсності, утім, вже за кілька днів ситуація почала розвиватися дуже стрімко. Швейцарець Жерар Штудман (Gérard Stoudmann) прибув спершу до Києва, далі – вирушив до Москви, і зрештою – до Криму, де він перебував якраз у дні проведення ПАРЄ, що підтвердив сам генсек РЄ у своїй промові перед Парламентською Асамблеєю.

Ця новина заскочила зненацька українське громадянське суспільство, навіть тих, хто ґрунтовно займається Кримом та співпрацює з міжнародними міжурядовими організаціями. Після появи перших звісток про зустрічі Штудмана в Криму здійнявся галас про неперебірливість місії, яка проводила зустрічі за запропонованим представниками окупаційної влади порядком денним. Можливо, внаслідок цих заяв Штудман зрештою відвідав одного з лідерів Меджлісу Ахтема Чийгоза, який наразі перебуває в СІЗО і обвинувачується в «організації масових заворушень» 26 лютого 2014 лютого, і загалом наприкінці візиту місії тон щодо неї з боку, зокрема, Меджлісу змінився кардинально.

Зсередини палацу, де відбувається ПАРЄ, було відчутно, втім, що призначення Штудмана заскочило зненацька не тільки громадськість, а й деяких високопоставлених функціонерів у самій Раді Європи. У приватних розмовах вони зізнавалися, що вельми здивовані цим швидким рішенням і, так само як і українські НУО, не знають, чого очікувати від кримської місії. Хоча потім, заспокоюючи швидше себе, аніж нас, говорили про шкідливість передчасних висновків.

Версії щодо місії Штудмана справді залишатимуться ворожінням на кавовій гущі, доки ми не побачимо результату.

Але дивним виглядає щонайменше є те, що фактично за бортом «кримського питання» залишили Комісара з прав людини  Нілса Муйжнієкса, який здійснив один, але доволі плідний моніторинговий візит до Криму восени 2015 року. Звітом постфактум Росія залишилася вкрай невдоволена, в тому числі, на рівні публічних заяв і де-факто оголосила Офісу Комісара бойкот. Наразі це не заважає Муйжнієксу здійснювати візити на окуповані території Донбасу, але не виключено, що саме це спричинило призначення «для Криму» іншої фігури з особливим статусом та малопрогнозованими перспективами. При цьому, подальша роль Комісара в моніторингу ситуації в Криму залишається в «підвішеному стані».

У своїй промові перед Парламентською Асамблеєю Генсек Яґланд хоча й намагався вгамувати хвилю занепокоєння, викликану новиною про Штудмана, та він відкинув тільки найкатастрофічніший сценарій: «Це не повинно розглядатися як визнання “де-факто влади”, яка там діє», заявив він.

Але ось що було сказано далі: «Це, швидше, визнання того факту, що ми, як захисники свободи людей, маємо спеціальну відповідальність просити захисту свободи для 2,5 мільйонів мешканців Криму[i]

Стає очевидним, що стратегія Кремля під умовною назвою «викручування рук» – працює. І зараз міжнародна спільнота змушена благати Росію дозволити їй захистити кримчан (як висловився Яґланд, seek to protect the freedoms of the two and half million people). І це вже буде розмова, образно кажучи, про покращення умов перебування в концтаборі, але не про руйнування самого концтабору.

Генсек у своєму спічі також наголошує на тому, що всі люди, що живуть як в Росії, так і в Україні мають бути під захистом Європейської конвенції – «незалежно від існуючих розбіжностей, включно зі статусом Криму» (в оригіналі: regardless of the disagreements that exist, including on the status on Crimea). Тобто Крим вже не однозначно анексований, а має статус, щодо якого існують розбіжності. При цьому, Яґланд дипломатично підкреслює, що позиція щодо статусу Криму була чітко означена Комітетом міністрів та Асамблеєю, але осад після попередньої фрази – залишається.

Звіт про поїздку Штудмана буде переданий до Комітету Міністрів РЄ, який має вирішити надалі, «що ще має бути зроблене для дотримання прав людини». Чи може бути запропоновано, приміром, пом’якшення санкцій для Росії в обмін на покращення «сибірського» клімату з правами людини в Криму? Щонайменше, такого розвитку подій не варто відкидати. Як і того, що ми можемо побачити висновок із закликом до України та світу припинити блокаду Криму (в широкому сенсі), адже головне – права людини, а під чиєю юрисдикцією, зрештою, – не так і важливо. Ці дзвіночки із закликами про «припинення ізоляції» звучать у світовій пресі. Акція «Блокада Криму» насправді тільки привід, ідеться, звісно, про визнання світом того, що «Кримнаш».

Україна готувалася до січневої сесії ПАРЄ з великим напруженням. Організовувати сайд-івенти (низка подій у приміщенні палацу, що відбуваються паралельно із Асамблеєю та присвячені проблемам прав людини) кинулися всі і відразу – цього разу їх було чотири. Плюс два виступи представників правозахисних організацій щодо теми незаконно затриманих на сході України під час засідань комітетів. Розповідали про «заручників Кремля», порушення прав людини на Донбасі, проблеми полонених і тортур, які до них застосовуються.

До речі, майже непоміченим залишилося те, що вперше на рівні проекту звіту та резолюції Комітету з питань міграції, біженців та переміщених осіб було визнано те, що в Україні триває саме війна, а не конфлікт. На засіданні було затверджено проект звіту депутата від Латвії Неллі Кляйнберга під назвою «Гуманітарні виклики щодо захоплених людей під час війни в Україні». На голосування звіт та резолюцію буде винесено під час весняної сесії. Подивимося, як пройдуть дебати довкола цього документу. Буде справді важливо, якщо Комітет Міністрів дослухається до рекомендації щодо відрядження до місць утримання «в’язнів Кремля» представників Європейського комітету з питань запобігання катуванням.

Але на тлі цієї публічної частини сесії, де Україна намагалася перебрати всю увагу на себе, залишалося відчуття, що дехто намагається зайти з тилу.

Росія, як відомо, так і не відрядила до Страсбургу свою делегацію, а також не переказала кошти на підтримку роботи РЄ. Але це зовсім не означає, що Москва припинила свою активність у цих стінах. Наївно було б так вважати, з огляду на серйозний вплив, напрацьований у попередні роки. Такі новітні диктатури як Росія та Азербайджан мають тут занадто глибокі кротячі нори, аби, попри шквал критики на їх адресу, кидати все напризволяще. Гримання дверима та демонстративно викручені лампочки – не більше ніж шоу. Робота триває. Зокрема, як стверджують наші джерела в РЄ, штат Генерального консульства Російської Федерації в Страсбурзі протягом попередніх півроку навіть розширився.

Правозахисники вже давно наполягали на необхідності міжнародного моніторингу ситуації з правами людини в Криму. Але все залежить від того, яким буде цей моніторинг і які він матиме наслідки. Тому політичні рішення за результатами візиту пана Штудмана до Криму багато про що нам повідомлять. Сподіваємося, що це не той самий захід із тилу.

Колеги праві в тому, що від теми України на міжнародних майданчиках відчувається втома. Тим більше на тлі нових серйозних викликів – таких як біженці та теракти в європейських містах. Але важливо також і те, що ця втома підкріплюється переконанням (та якимось навіть самонавіюванням), що Мінськ – працює. І що це єдиний механізм, який може працювати в цих умовах, соломинка, на якій тримається відносний мир. Під час зустрічей із депутатами європейських парламентів ми передавали нашим візаві заяву від низки правозахисних організацій, в якій наголошували на тому, що Мінські угоди, які зіграли свою роль, утім, зовсім не враховують компонент захисту прав людини. Зокрема, в  таких дуже конкретних положеннях як амністія (якою не мають бути обдаровані, по перше, без суду та слідства, а по-друге, ті, хто вчиняв тяжкі злочини) та вибори (які без дотримання фундаментальних прав людини зовсім не є виборами, а являють собою легітимізацію тих, хто викрадав, катував і вбивав). Озвучування цих думок подеколи сприймалося як замах на Мінські угоди, які мають репутацію документу, що дозволив уникнути Великої Війни. Альтернативи Європа сьогодні не бачить. Європа втомилася і хоче закрити нарешті «українське питання». І, здається, саме ця втома і потрібна Кремлю.

Опубліковано на сайті “Новое время” 03.02.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/tomak/chogo-ochikuvati-vid-poslantsja-radi-jevropi-do-krimu-95224.html

Результаты поиска:

Справа Афанасьєва: кому потрібна брудна сварка довкола кримських в’язнів?

Вересень 6, 2017

Не можу не відреагувати на ганебну “дискусію”, яка більше нагадує брудну сварку з перетрушенням чужої білизни, довкола колонки Христини Бондаренко. І таке враження, що треба пройти по мінному полю.

Залишимо за дужками питання щодо підтримки родин політв’язнів. Це тема окремої розмови.

Сподіваюся, найближчим часом буде ухвалено відповідний закон – який, звісно, всіх проблем не вирішить, але принаймні якось сигналізуватиме про підтримку.

Правда, за поза увагою опиняться, наприклад, зниклі безвісти.

Як-от родина Тимура Шаймарданова, який, так само як Олег Сенцов, допомагав із евакуацією військових в умовах вже окупованого Криму. Він зник безвісти в травні – і потім так і не сплив у жодній із кримінальних справ ні в окупованому Криму, ні в РФ. По суті, повноцінне слідство в його справі в Україні тільки розпочалося, і його дитина також виховується без батьківської підтримки весь цей час.

А як з родинами військовополонених та цивільних заручників на сході? Хто їх підтримує?!..

Але це окрема тема й так. Україна системно цю проблему не вирішує, і навіть не намагається. Важливо про це нагадувати і тиснути.

Але хочу тут сказати про інше.

Скажімо так: до фільму Олександра Подрабінека в частині історії про Гену Афанасьєва в мене зауваження навіть суто з точки зору фактажу.

По-перше, автор не згадує того, що Афанасьєв відмовився від своїх показів у залі суду. Даруйте, але це взагалі центральний факт в його історії. І не згадати про нього – означає свідомо його замовчати.

По-друге, жодного зв’язку його зізнавальних показів із подальшим звільненням, на мою думку, немає. У фільмі ж це звучить як факт, а не версія автора.

Якби ці речі були пов’язані, звільнили б багатьох із тих, кого ми вважаємо політичними, – але не звільнили б, наприклад, Савченко, яка свою провину, як відомо, не визнала.

По-третє, якось покоробило від “бывший работник прокуратуры” (то й що? тут вмикається якась презумпція винуватості автоматично?) – і жодного слова про участь Афанасьєва в акціях на підтримку цілісності України весною 2014-го. Хоча саме на цій підставі він був затриманий ФСБ.

По-четверте, радянський дисидент Олександр Подрабінек, який дуже добре знається на радянській репресивній спадщині (час від часу стежу за його програмою на Радіо Свобода), – жодного слова не сказав про тортури, які були застосовані до Афанасьєва для вибивання з нього показів.

Чи Олександр ставить під сумнів цей факт?

Ми всі розуміємо, що людей, які можуть витримати тортури, до яких вдаються російські спецслужби, – одиниці. Тим більше, коли йдеться про справу “кримської четвірки”, яка була абсолютно принциповою для ФСБ – причому не місцевих “перевертнів”, а для керівництва ФСБ РФ, які, власне, фабрикуванням і займалися.

Росії потрібна була справа про страшних “правосєків” для “виправдання” в їх уяві анексії Криму.

Те, що Сенцова не вдалося зламати – робить його героєм. Думаю, ФСБ на таке не очікували.

Так само робить героєм Гену Афанасьєва те, що він знайшов у собі сили відмовитися від свідчень, які він дав під тиском на етапі досудового слідства – і про що, ще раз підкреслю, ні в фільмі не згадано, ні в колонці Христини Бондаренко.

Але не про героїзм мова. Я взагалі намагаюся уникати цих категорій, коли йдеться про політзеків: бо часто це історія зовсім не про героїзм – а про “не в той час не в тому місці”.

Так, мене обурюють деякі пости Гени Афанасьєва. Мене обурює і дратує, коли він атакує “Громадське” та УП, їх журналістів та керівників. Я не розумію, навіщо він це робить. Вважаю, що це з його боку невдячна поведінка.

Але ще більшу огиду викликає публічне засудження людини – про кого б не йшлося! – за те, що вона дала свідчення, перебуваючи під контролем російських спецслужб та зазнаючи тортур.

Так, на мою думку, виглядає дно.

І я гадки не маю, які аргументи можна вибирати, дискутуючи з “людьми”, які абсолютно спокійно звинувачують жертв тортур у їхніх словах в момент, коли до їх геніталій під’єднують клеми…

…До речі, а ексклюзивчику із застосуванням електронного струму не вдалося отримати? Тільки відео допиту? Шкода.

Та й відео не нове. Є в мережі матеріали, де зафіксовано ще більше показів Гени одразу після затримання – так що цим нікого здивувати не вдалося.

Насправді від цього конфлікту віє політичною війною.

І справа не в Гені, і навіть не в Олегові.

Чиїсь там психологічні травми, як і доля Сенцова, – боюся, в цій війні насправді всім байдужі.

Оригінал.

Чеченська справа: 25 серпня суд розпочне розгляд другої справи проти Клиха

Серпень 25, 2016

Цинізм не має меж. І дна теж немає.
Замість того, щоб визнати факт того, що в Станіслава Клиха є психічні проблеми і провести адекватну незалежну (!) психіатричну експертизу (як того вимагає не тільки захист, російські та європейські експерти, а й Amnesty International), російський Слєдком внаглу шиє проти в’язня Кремля другу справу – за образу прокурора Юнусова Сулумбека Султановича, який в основному судовому процесі проти Клиха та Карпюка виступав у ролі державного обвинувачення.

А в цій, другій справі, обвинуваченим у якій проходить тільки Клих, прокурор визнаний потерпілим. Клих начебто заподіяв йому моральну шкоду.

Нагадаю, що раніше Верховним судом Чеченської Республіки С.Клих вже був засуджений до 20 років позбавлення волі за начебто участь у чеченській війні в складі банди та вбивстві російських військовослужбовців.

А 25 серпня о 14.00 розпочнеться розгляд справи про образу прокурора. Процес відбуватиметься у Заводському районному суді міста Грозного – за місцем вчинення злочину. Про появу другої справи стало відомо навесні цього року.
Як і повідомляла раніше адвокат Клиха Марина Дубровіна, її підзахисному інкримінуються протиправні дії, передбачені ч. 1 ст. 297 КК РФ, тобто “неповага до суду, що виразилося в образі учасника судового розгляду”, а це вважається злочином невеликої тяжкості.

Ось як формулюються його “злочинні дії” в обвинувальному виновку (цитую мовою оригіналу): “…действуя умышленно, осознавая общественную опасность своих действий, предвидя неизбежность наступления общественно опасных последствий в виде неуважения к суду и умаления авторитета судебной власти, посягательства на честь и достоинство государственного обвинителя Юнусова С.С., являвшегося участником судебного разбирательства и находившегося при исполнении своих должностных обязанностей, и желая этого, публично оскорбил Юнусова С.С. в противоречащей нравственным нормам форме, неприличными высказываниями. С учетом коммуникативной ситуации, высказанная Клыхом С.Р. фраза включала грубую бранную, вульгарную лексику, являясь при этом неприличной формой выражения и данные слова носили оскорбительный характер.”

Зауважу, що на момент начебто вчинення Клихом злочину його захист уже заявляв про нестабільний психічний стан Станіслава та наполягав на адекватному реагуванні на цю ситацію. Але ні тоді, ні тепер адекватного реагування ми не дочекалися – окрім проведеної “для галочки” амбулаторної експертизи в Грозному. Звісно, згідно з її результатами, Клих – абсолютно здорова людина.

У процесі, що розпочнеться 25 серпня, в якості свідків мають бути допитані, окрім судових приставів, конвойних, перекладача, секретаря суду, також Микола Карпюк, його захисник Докка Іцлаєв, і навіть головуючий в справі Карпюка-Клиха, сумнозвісний суддя Ісмаїлов.

Як свідчить обвинувальний висновок, у рамках досудового розслідування було проведено кілька експертиз виписки із судового протоколу від 20 лютого 2016 року. Саме вони і лягли в основу обвинувачення Клиха.

До речі, маємо і нових претендентів на персональні санкції. Згідно з матеріалами захисту, обвинувальний висновок затверджений і погоджений слідчим із особливо важливих справ першого відділу з розслідування особливо важливих справ слідчого управління Слідчого комітету Російської Федерації по Чеченській Республіці майором юстиції Х.Х. Бакаєвим, а також керівником першого відділу з розслідування особливо важливих справ
слідчого управління Слідчого комітету
Російської Федерації по Чеченській Республіці полковником юстиції А.К. Каргаловим.

На думку адвокатки Марини Дубровіної, процес переважно залежатиме від двох факторів: стану Станіслава Клиха, його поведінки, а також лінії поведінки прокурора Юнусова. “Якщо він прийде до суду і заявить, що він вибачає Клиха, то це одна справа, якщо його позиція буде агресивною – це буде зовсім інша розмова. Забагато нюансів, аби робити прогнози на цьому етапі”, – каже Марина, яка навіть не отримала офіційного повідомлення про проведення засідання в справі клієнта.
Ще один важливий нюанс: вирок у справі про образу прокурора вступить у дію раніше, аніж завершиться основна “чеченська справа” (нагадаю, що захист подав апеляцію, яка має бути розглянута Верховним Судом РФ у Москві орієнтовно в жовтні). А присутність у справі потерпілого прокурора – це вже підстава для скасування вироку.

І на завершення: Дубровіна не виключає відкриття і третьої справи проти Клиха щодо його поведінки в СІЗО. Каже, що папочки лежать і чекають свого часу.

Справа «Рубєжа». Хто такий Ігор Радченко?

Липень 11, 2016

1 липня стало відомо про затримання двох колишніх бійців батальйону “Айдар”, якими виявилися Валентин Лихоліт (позивний “Батя”) та Ігор Радченко (позивний “Рубєж”). Того ж дня в Печерському районному суді м. Києва розгорнулася ціла вистава за участі народних депутатів і генерального прокурора, яка завершилася звільненням з-під варти Валентина Лихоліта.

Тривалий час у соцмережах панувало спантеличення щодо того, ким же є другий затриманий айдарівець (звучала навіть версія щодо арешту Сергія Мельничука). Обрання запобіжного заходу для нього зовсім залишилося поза увагою громадськості та пройшло в атмосфері втаємничення – військова прокуратура так і не повідомила про те, де та коли воно відбуватиметься, очевидно, побоюючись, що публічність знову зіграє з прокуратурою злий жарт. Тільки через власні джерела нам стало відомо, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою Ігорю Радченку все ж таки було обрано тим самим Печерським судом, але вже наступного дня, 2 липня. Розгляд апеляційної скарги на запобіжний захід відбудеться в понеділок, 11 липня, о 17.45 (за попередньою інформацією) в Апеляційному суді міста Києва.

Ігор Радченко в момент арешту

Фото: Фото із фейсбук-сторінки Родіона Шовкошитного від 1 липня 2016 року
Ігор Радченко в момент арешту

То хто ж такий Ігор Радченко? Що нам про нього відомо, окрім ось таких от фото гарячого рукостискання з Олегом Ляшком та провідування пораненого Дмитра Яроша?

Скріншот із твіттер-акаунту Олега Ляшка
Скріншот із твіттер-акаунту Олега Ляшка
Фото зі сторінки Дмитра Яроша від кінця січня 2015 року
Фото зі сторінки Дмитра Яроша від кінця січня 2015 року

Про “Рубєжа” я вперше почула трохи більше року тому, коли ми з колегами приїхали на підконтрольну Україні Луганщину в черговий моніторинговий візит для вивчення ситуації із порушеннями прав мирного населення в зоні АТО. Серед тих, із ким довелося поспілкуватися наприкінці червня 2015-го, була родина Шабрацьких. Син Сергія та Людмили, доброволець-айдарівець Дмитро Шабрацький загинув за нез’ясованих обставин на базі “Айдару” на виїзді із Лисичанська за кілька місяців до того – 26 березня 2015 року.

Один зі знімків, який залишився на телефоні загиблого Дмитра «Поета» Шабрацького
Один зі знімків, який залишився на телефоні загиблого Дмитра «Поета» Шабрацького
Бійці «Айдару» на тлі бази «роти Радченка» в Лисичанську. Саме тут, на другому поверсі, загинув на нез’ясованих обставин Дмитро Шабрацький. Ігор Радченко – по центру в шапці та червоній «арафатці».

Фото: Фото зі сторінки в соцмережах «айдарівця» Назара Даниліва
Бійці «Айдару» на тлі бази «роти Радченка» в Лисичанську. Саме тут, на другому поверсі, загинув на нез’ясованих обставин Дмитро Шабрацький. Ігор Радченко – по центру в шапці та червоній «арафатці».

Вибух гранати, а потім постріл із автомату Калашникова у підборіддя – при цьому, слідство відпочатку обстоювало версію самогубства. Численні клопотання адвоката Шабрацьких Євгенії Закревської до генеральної та військової прокуратури щодо передачі справи до військової прокуратури були проігноровані. А кілька місяців тому провадження взагалі закрили, мовляв, що тут розслідувати – сталося самогубство, розвідник – робота нервова. Але адвокат оскаржила закриття справи, і суд цю скаргу задовольнив. Занадто багато суперечностей, білих плям і фактів, які очевидно йдуть урозріз зі значно простішою та вигіднішою для слідства та безпосереднього командира Шабрацького версією самогубства.

Фрагменти постанови про закриття кримінального провадження, відкритого за фактом смерті Дмитра «Поета» Шабрацького. Пізніше Лисичанський міський суд скасував цю постанову, відновивши розслідування. Вперше документ був опублікований у звіті Центру Громадянських Свобод
Фрагменти постанови про закриття кримінального провадження, відкритого за фактом смерті Дмитра «Поета» Шабрацького. Пізніше Лисичанський міський суд скасував цю постанову, відновивши розслідування. Вперше документ був опублікований у звіті Центру Громадянських Свобод

Сергій та Людмила Шабрацькі наполягали і продовжують наполягати на тому, що це було вбивство. Мотив – той факт, що їх син був правдорубом, який складно мирився із несправедливістю світу цього і мав серйозні зауваження до командування, яке «всліпу» залучало бійців до тилової діяльності роти сумнівної законності.

Фрагмент одного з численних листів батьків Дмитра Шабрацького, в яких вони вимагають належного розслідування обставин смерті їх сина. Людмила, мати загиблого «Поета», як і багато хто з його колишніх соратників та друзів, стверджує, що «Дмитро не боявся говорити правду в обличчя керівництву, ніколи не плазував перед ним». Можливо, в цьому криється загадка його смерті
Фрагмент одного з численних листів батьків Дмитра Шабрацького, в яких вони вимагають належного розслідування обставин смерті їх сина. Людмила, мати загиблого «Поета», як і багато хто з його колишніх соратників та друзів, стверджує, що «Дмитро не боявся говорити правду в обличчя керівництву, ніколи не плазував перед ним». Можливо, в цьому криється загадка його смерті

Центр громадянських свобод двічі звертався до справи Шабрацького у своїх звітах, констатуючи неефективність слідства. Передавали відомості про кейс різним міжнародним організаціям, зокрема, особисто помічнику генсека ООН з прав людини Івану Шимоновичу. Історії Шабрацького та безуспішним спробам його батьків добитися справедливості присвячений ось цей ролик, який буквально місяць тому ми показували у стінах комітетів Верховної Ради, обговорюючи проблеми досудового слідства в зоні АТО.

До чого тут Радченко?

Річ у тім, що командування диверсійно-розвідувальною ротою, до якої, власне, і належав Дмитро, здійснював Ігор Радченко, офіційно маючи статус офіцера-психолога.

Насправді ми знаємо про Ігоря Радченка (він же «Рубєж», він же «Роман Романич», він же «Романич») не так багато. Але уявлення про цю особу маємо складати із набору фактів, які стосуються не лише його особисто, а й діяльності його роти і тих, хто із нею пов’язаний або в чиїх інтересах вона діяла в тих чи інших ситуаціях.

Ігор Радченко – доволі відома особа в Рубіжному. Можна сказати, сумнозвісна. Складно знайти тих, хто відгукується тут про нього позитивно. Відомо, що до війни він займався адвокатською діяльністю, при чому, як розповідає в інтерв’ю LB.ua тепер вже колишній голова міліції Луганської області Анатолій Науменко, розповідаючи про Радченка, “він завжди був адвокатом специфічної когорти людей”. Що це за когорта людей – знаємо це лише з чуток, але джерело у правоохоронних органах Луганської області стверджує, що у довоєнні часи серед місцевих Ігор Радченко був відомий під красномовним нік-неймами «Адвокат диявола» і «Бандитський папа». Можливо, більше про це міг би розповісти старший слідчий лисичанської міліції Кустіков, який розслідував справу Шабрацького і безуспішно намагався її поховати, а, за словами знайомих із місцевим контекстом людей, знайомий із Ігорем Радченком вже 15 років. За нагоди неодмінно поцікавимося.

Що ще важливо знати про факти з довоєнної біографії Ігоря Радченка – це те, що він, маючи доводі суперечливий бекграунд, потрапляв до переліку висуванців від двох політичних сил, які називають себе продемократичними – “Народного Фронту” та “Батьківщини”. Він був членом спершу громадської організації “Фронт Змін”, а потім і однойменної політичної партії. На виборах 2012 року Радченко ішов у списках претендентів на висування кандидатом у народні депутати від “Батьківщини” саме в якості ПП “Народний Фронт”, і зрештою став кандидатом у нардепи по мажоритарному округу №112 саме від ВО “Батьківщина”. Як свідчать матеріали ЦВК, тоді він посів четверте місце, отримавши більше 5 тисяч голосів, а переміг на цьому окрузі одіозний регіонал Іоффе.

Але, припустимо, то було давно. Важливіше було б зрозуміти мотивацію тих, хто приймав рішення про призначення Ігоря Радченка вже в січні 2016 року на посаду заступника губернатора Запорізької області. Відповідна новина досі міститься на сайті Запорізької обласної ради. Під час засідання ради оборони області в.о. голови облдержадміністрації Костянтин Бриль представив присутнім “стажиста на посаду свого заступника Ігоря Олександровича Радченка”.

Крайній ліворуч – Ігор Радченко, по центру – губернатор Костянтин Бриль, який у січні 2016 року представив громадськості та колективу ОДА нового “стажиста на посаду свого заступника Ігоря Олександровича Радченка”

Фото: Фото з офіційної сторінки Запорізької обласної державної адміністрації
Крайній ліворуч – Ігор Радченко, по центру – губернатор Костянтин Бриль, який у січні 2016 року представив громадськості та колективу ОДА нового “стажиста на посаду свого заступника Ігоря Олександровича Радченка”
Скріншот зі сторінки Запорізької обласної державної адміністрації з новиною про призначення Ігоря Радченка на посаду замгубернатора
Скріншот зі сторінки Запорізької обласної державної адміністрації з новиною про призначення Ігоря Радченка на посаду замгубернатора

Але вже за кілька тижнів Радченко начебто сам відмовився від цієї посади, посилаючись на сімейні обставини. Хоча є альтернативна інформація. Згідно з нею, Радченка “збили” на цьому злеті, хоча він обіцяв йому дуже непогані кар’єрні перспективи, адже “стажистові” була приготована роль людини, що опікується “силовими напрямками, в тому числі питаннями оборони області, а також боротьби з криміногенною ситуацією в регіоні”. Чия була це ідея – призначити саме Радченка? Хто його лобіював? Принаймні, формально рішення про призначення своїх заступників приймає голова ОДА, а як це відбувається в Україні на ділі і з ким узгоджуються кандидатури заступників губернаторів – знову ж таки тема окремої розмови.

Але повернемося до діяльності розвідувально-диверсійної роти 24 окремого штурмового батальйону ЗСУ, які дозволяють нам скласти уявлення про Ігоря Радченка.

Епізод 1. Спроба “віджиму” “Акценту” та зв’язок із “Опозиційним блоком”

Осінь 2014 року. Розпал війни. За пилом збройних сутичок і в полоні інстинкту самозбереження, коли стираються напівтони, мало хто помітив, що відразу після звільнення північної Луганщини тут почали відбуватися вкрай суперечливі речі. Наприклад, місцеву лисичанську ТРК “Акцент” захоплюють озброєні особи. Звісно, під патріотичними та “правильними” гаслами.

Віталій Шведов, який на той час був Уповноваженим представником штабу АТО в Лисичанську, розповів пізніше в інтерв’ю нам, а також кільком ЗМІ, що то був саме батальйон “Айдар”. Найімовірніше, йшлося про «роту Радченка», яка, власне кажучи, і дислокувалися тоді в Лисичанську.

На цьому відео Віталій детально описує, як працював «Акцент» станом на осінь 2014 року, і як відбувалося захоплення.

Детальний опис сюжету з «Акцентом» подано в докладній публікації на сайті “Телекритика”. За словами Шведова, було відкрите відповідне кримінальне провадження за фактом збройного захоплення «Акценту», про розслідування котрого нам, до речі, нічого не відомо.

Тим часом, для нас у цьому епізоді важливими є кілька нюансів.

По-перше, підтверджена кількома свідками, в тому числі згаданим Віталієм Шведовим, присутність у сцені із захопленням “Акценту” Євгена Байрамова. Останній є офіційним помічником колись мера Лисичанська, а тепер – народного депутата від “Опозиційного блоку” Сергія Дунаєва. Місцеві саркастично називають Євгена Байрамова “спеціалістом із виборчих технологій”. Саме Байрамов зараз очолює ОВК №114 на довиборах у Верховну Раду України, які мають відбутися 17 липня і де вже зараз щодня заявляють про порушення, включно із жорстоким побиттям самого Байрамова. Згідно із законом, рішення про призначення голів ОВК приймає Київ, тобто ЦВК, яке в кандидатурі Байрамова не побачило нічого контраверсійного. Хоча якщо копнути глибше в гуглі – то можна віднайти відео, де голова ОВК №114 присутній на зборах щодо організації “референдуму” за участі Царьова та Болотова. А якщо зазирнути ще глибше, у 2010 рік, то там можна побачити, наприклад, цей документ. Це – окрема думка одного з членів Лисичанської міської виборчої комісії від жовтня 2010 року щодо причетності помічників Дунаєва до порушень під час виборчого процесу. “Посадові особи місцевого самоврядування в особі помічника міського голови Байрамова Є.В.О. та заступника Лисичанського міського голови Фоменко Л.Д. постійно втручалися в роботу Лисичанської міської виборчої комісії, про що свідчать фото,” – ідеться в документі.

Документ, переданий нам одним із учасників виборчого процесу 2010 року, де наголошується на ролі помічника Сергія Дунаєва Євгена Байрамова
Документ, переданий нам одним із учасників виборчого процесу 2010 року, де наголошується на ролі помічника Сергія Дунаєва Євгена Байрамова

По-друге, цікавою є присутність у цій історії Наталі Кравченко. Це також помічниця Сергія Дунаєва, яка, приміром, представляла його інтереси в суді проти місцевого журналіста Івана Полупанова, а також виконує функції його прес-секретаря. На момент захоплення ТРК “Акцент”, а це відбувалося незадовго до парламентських виборів 2014 року (на яких переміг, як нескладно здогадатися, Дунаєв), Наталя Кравченко очолювала ОВК №107. І, згідно з оприлюдненим “Телекритикою” документом, саме на її “замовлення”, оформлене, зауважте, на офіційному бланку ОВК, і прибув “Айдар” на канал, начебто для забезпечення “безперешкодного надання ефірного часу політичним партіям і кандидатам в народні депутати України та забезпечення волевиявлення громадян України”. Підпис-печать.

Документ, виданий на офіційному бланку та з печаткою ОВК №107, в якому на той момент голова ОВК, а також помічниця та прес-секретар Сергія Дунаєва Наталя Кравченко просить Сергія Мельничука забезпечити “безперешкодного надання ефірного часу політичним партіям і кандидатам в народні депутати України та забезпечення волевиявлення громадян України”. Вперше документ був опублікований «Телекритикою»
Документ, виданий на офіційному бланку та з печаткою ОВК №107, в якому на той момент голова ОВК, а також помічниця та прес-секретар Сергія Дунаєва Наталя Кравченко просить Сергія Мельничука забезпечити “безперешкодного надання ефірного часу політичним партіям і кандидатам в народні депутати України та забезпечення волевиявлення громадян України”. Вперше документ був опублікований «Телекритикою»

Важливо зауважити, що це звернення було оформлене на ім’я Сергія Мельничука. Як каже Віталій Шведов у наведеному вище відео, Мельничук пізніше так і не відхрестився від контраверсійних дій одного із підрозділів «Айдару». Можливо, тому, що на той час вони із Ігорем Радченком ще дружили?

«Сергію Петровичу Мельничуку я дзвонив, кажу: Сергій Петрович, така ситуація. Нехай приїде твій зам і прокоментує ситуацію, скаже, що командування «Айдару» про це не знало – для того, щоб не наводити тінь на весь підрозділ, не пускати негатив. Вони не приїхали, – згадує Віталій. – Мельничук сказав: я не знаю, треба розбиратися, але зама свого не прислав. Ось так.»

І ще один цікавий факт. За нашою інформацією, чоловік пані Кравченко – Андрій Михайлов – також був бійцем батальйону “Айдар” і саме «роти Радченка». Факт родинного зв’язку Кравченко та Михайлова підтверджується, наприклад, ось цим документом – протоколом про вчинення адміністративного корупційного правопорушення. Цей протокол був вручений пані Кравченко на місцевих виборах 2015 року. Тоді вона очолювала ТВК (її кандидатура була висунута, звісно ж, “Опозиційним блоком”), а свого чоловіка влаштувала на одну з посад у цій самій комісії.

Скріншоти із відео, яке демонструє протокол про вчинення адміністративного корупційного правопорушення, що був вручений голові ТВК Наталі Кравченко. Відео доступне за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=PXd7_I5Fjjc
Скріншоти із відео, яке демонструє протокол про вчинення адміністративного корупційного правопорушення, що був вручений голові ТВК Наталі Кравченко. Відео доступне за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=PXd7_I5Fjjc

По-третє, за словами місцевих журналістів, які були свідками захоплення каналу, на сьогоднішній день, “Акцент” мовить невідомо звідки, тобто формально належить міськраді, формально перебуває за відомою всім адресою, але де-факто знаходиться “на офісах у Дунаєва” і працює в його інтересах.

Скріншот коментарів із фейсбук-сторінки адвокатки Євгенії Закревської. Пост доступний за посиланням https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1167627369943727&set=a.166858666687274.33838.1 00000894247173&type=3&theater
Скріншот коментарів із фейсбук-сторінки адвокатки Євгенії Закревської. Пост доступний за посиланням: https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1167627369943727&set=a.166858666687274.33838.1 00000894247173&type=3&theater

Зате колектив саме «Акценту» (з подачі, за словами народного депутата Вікторії Сюмар, Луганської ОДА) нагородив почесними грамотами під час свого виїзного засідання Комітет ВРУ з питань свободи слова та інформаційної політики. У президії виїзного засідання – народний депутат, обраний на тамтешньому окрузі – Сергій Дунаєв.

Тим часом, саме із Дунаєвим, а також із Юрієм Бойком, пов’язують ПАТ “Лисичанський скляний завод”, де під час окупації регіону т.з.“ЛНР” був розквартирований батальйон Олексія Мозгового “Прізрак” і де перебувала численна воєнна техніка, боєприпаси та утримували цивільних заручників. Причетність де-факто власників заводу (традиційно – через кіпрські “прокладки”) до появи там терористів – місцевими правоохоронними органами не досліджується, натомість розслідується обстріл заводу, який здійснювали українські сили АТО в рамках військової операції зі звільнення Лисичанська. Дії української армії при цьому кваліфіковані як “теракт”. Детально про цю історію, яка тільки додає барв ситуації, я писала в публікації на Радіо Свобода.

Епізод 2. Викрадення “ротою Радченка” цивільної особи, імовірно, в інтересах Дунаєва

Цей випадок викладений у кількох звітах Центру Громадянських Свобод. Ідеться про викрадення бійцями “роти Радченка” цивільної особи, колишнього посадовця місцевого рівня. Варто зауважити, що принаймні на момент нашого знайомства ця особа виявилася проукраїнською, волонтером, який допомагав військовим. За його власними словами, факт його викрадення збігся з інтересами саме Сергія Дунаєва.

Захоплення відбулося в кінці серпня 2014 року, якраз у день, коли було призначено сесію міськради Лисичанська, під час якої мали бути оголошені факти щодо причетності місцевих фінансово-промислових груп та їх ставлеників до захоплення міста бойовиками т.з. «ЛНР», а також мала бути оголошена вимога щодо саморозпуску ради. Герой нашого звіту мав виступати під час цього засідання із викривальною інформацією щодо Сергія Дунаєва, але його викрадення ці плани зірвало. Хоча відбувся він доволі легко – без катувань та побиттів уже за кілька годин його повернули до Лисичанська.

Як виявилося пізніше, серед його викрадачів був у тому числі Дмитро Шабрацький, який підпорядковувався Ігорю Радченку. Той Дмитро, якого пізніше убили на базі роти в Лисичанську. Як переказує наш співрозмовник, саме його викрадення стало “прозрінням” для Шабрацького, який впізнав у жертві місцевого проукраїнського активіста, і пізніше прийшов до нього з каяттям і розповіддю про те, як прямо звинуватив своє командування в тому, що вони руками айдарівців, не знайомих із місцевим контекстом, «тягають патріотів, заробляють на цьому гроші».

Епізод 3. Втручання Радченка у виборчий процес. І знову згадка «Опозиційного блоку»

Неформально можна почути безліч інформації щодо втручання “роти Радченка” у виборчий процес. Підтверджувати цю інформацію офіційно та відкрито не зголошується ніхто, але у відкритих джерелах є принаймні одна згадка про це, при чому з посиланням на ім’я Ігоря Радченка, який на парламенських виборах 2014 року йшов самовисуванцем.

Скріншот зі сторінки з результатами позачергових виборів до ВРУ 2014 року на окрузі №113 із центром у м. Сватове Луганської області
Скріншот зі сторінки з результатами позачергових виборів до ВРУ 2014 року на окрузі №113 із центром у м. Сватове Луганської області
Агітматеріали Ігоря Радченка в рамках передвиборчої кампанії 2014 року

Фото: Скріншот із відео Громадського ТБ
Агітматеріали Ігоря Радченка в рамках передвиборчої кампанії 2014 року

А саме: на сайті “Народного Фронту” збереглася новина з посиланням на відомого блогера Дмитра Снєгирьова, який був кандидатом від “Народного Фронту” по 113-м округу.

“На даний момент кандидат у народні депутати Ігор Радченко, який офіційно йде на вибори як доброволець з батальйону “Айдар”, але, як можна зрозуміти з його агітматеріалів, підтримується “Опозиційним блоком”, прибув до приміщення ОВК з невідомими людьми, зачинився там з головою комісії, і про що йшла мова – невідомо,” – цитує сайт народного фронту інформацію зі звинуваченням на адресу свого, до речі, колишнього члена – Радченка.

Скріншот зі сторінки «Народного Фронту», на якій повідомляється про порушення під час виборів та згадується ім’я Ігоря Радченка. Ця сторінка доступна за посиланням http://nfront.org.ua/news/details/491-luganshchina- u-svatovomu- zablokovana-robota- okruzhkomu
Скріншот зі сторінки «Народного Фронту», на якій повідомляється про порушення під час виборів та згадується ім’я Ігоря Радченка. Ця сторінка доступна за посиланням http://nfront.org.ua/news/details/491-luganshchina- u-svatovomu- zablokovana-robota- okruzhkomu

Роль “роти Радченка” у виборах має бути досліджена ще й з огляду на інформацію від батька Дмитра Шабрацького Сергія: “Восени, наприклад, були вибори (ідеться про позачергові вибори до Верховної ради в жовтні 2014 року, – прим.Ред.), і Радченко балотувався. Діма цілодобово їздив з ним, скажімо так, як охоронець. Багато що бачив, і щодо виборів у тому числі. Плюс інші ліві справи, які він з бійцями прокручував, але Діма сам по собі такий правдоруб. “Романич” цього боявся.”

Епізод 4. Можлива причетність до смерті добровольця Дмитра Шабрацького

Дмитро Шабрацький неодноразово скаржився на конфлікт із Ігорем Радченком та його правою рукою Яковчуком (позивний «Яша»). Стверджував, що вони йому погрожували. Востаннє батьки бачили свого сина за два дні до вбивства. За їх словами, він заїхав додому на пару хвилин. Показав фото своїх командирів і сказав батькам, що ці люди можуть його вбити. Так стверджує мама Дмитра в одному зі своїх численних листів до слідчих органів та виконавчої влади. З десяток таких листів пішли нагору, але до жодних результатів не призвели. А ось фрагмент одного з листів: “Ці люди мене вб’ють, чиїми руками та як я не знаю, але якщо раптом скажуть, що він дурень, скінчив життя самогубством, втратив глузд або втрапив під авто, наївся наркоти, а потім ще й контрольний вистріл у голову як у справі Пукача – нічому не вірте, це справа рук цих людей”.

Про це він говорив буквально за день до своєї смерті і своєму батькові.

Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького до на той час начальника лисичанської міліції Топольскова. У цьому фрагменті йдеться про те, що «Поет» попереджав навіть своїх батьків про те, що його можуть убити та вказував на конкретних людей
Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького до на той час начальника лисичанської міліції Топольскова. У цьому фрагменті йдеться про те, що «Поет» попереджав навіть своїх батьків про те, що його можуть убити та вказував на конкретних людей

Ще рік тому мені вдалося поспілкуватися з кількома айдарівцями із роти Радченка. Я не називатиму їх імен і позивних, та й вони говорити про будь-яку конкретику відмовлялися. Але один із них прямо заявив: “Я вважаю, що це було вбивство.” При цьому, він, кажучи про мотиви вбивства, зазначав: “Дмитро нічого не замовчував, говорив правду.”

До речі, є інформація про те, що Шабрацький таки давав свідчення СБУ щодо діяльності командирів (і навіть не один він), проте на сьогоднішній день слідство цих свідчень не віднайшло.

Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького, де йдеться про розповідь її сина відносно вмовлянь з боку на той час комбата «Айдару» Сергія Мельничука дати свідчення СБУ щодо «темних справ» Ігоря Радченка та його зв’язків із Сергієм Дунаєвим
Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького, де йдеться про розповідь її сина відносно вмовлянь з боку на той час комбата «Айдару» Сергія Мельничука дати свідчення СБУ щодо «темних справ» Ігоря Радченка та його зв’язків із Сергієм Дунаєвим

Під час коротких зустрічей час від часу Дмитро скаржився батькам на нецільове використання бійців батальйону, а саме на те, що їх задіювали в якості особистої охорони, в тому числі, охорони дітей і нерухомості впливових у регіоні осіб, а також, як він висловлювався, “комуністично-регіональних сходняків”. Колишні бійці, з якими нам доводилося спілкуватися, підтверджують факти залучення “роти Радченка” до дій, не пов’язаних із виконанням бойових завдань.

“Багато того, на що я не надіявся, – зізнався один із бійців телефоном. – Я пішов на патріотичній хвилі, з Майдану. Багато чого побачив… Подав рапорт на переведення. Багато хто пішов. Були завдання, які не стосуються захисту мирного населення, а навпаки: “віджими” і т.п.”

Ми домовилися про зустріч, коли боєць буде в Києві, але він так і не вийшов на зв’язок. Мене це не здивувало. Загальна риса для тих, хто стикався із Ігорем Радченком – це страх перед ним. Усі вважають його особливо небезпечним, хитрим та дуже розумним.

Ще один боєць, який на той момент уже не служив, сказав мені, аргументуючи свою відмову спілкуватися на тему вбивства Шабрацького навіть телефоном (цитую мовою оригіналу): “Та по телефону мене вже провіряють, тьотя. Ви шо думаєте, я вам тут дебіл? Мене тоже можуть грохнуть… Я цю інформацію заберу з собою в гроб.”

Мабуть, можна було б додати до цього тексту ще не один епізод, але проблема в тому, що наразі нічого, окрім чуток, ми не маємо. Потенційний послужний список “Рубєжа” у вигляді “вбивств, тортур, викрадення, здирництва, наркотиків”, які згадує в своєму фейсбуці колишній губернатор Георгій Тука, має бути перевірений слідством, а саме військовою прокуратурою, але аж ніяк не місцевою міліцією, яка за замовчуванням не здатна розслідувати діяльність таких впливових у регіоні персонажів, яких, судячи з усього, проштовхують на найвищому рівні.

Допис міститься за посиланням https://www.facebook.com/george.tuka/posts/986126241501779?pnref=story

Фото: Скріншот із фейсбук-сторінки Георгія Туки.
Допис міститься за посиланням https://www.facebook.com/george.tuka/posts/986126241501779?pnref=story

***

Чи є в “Рубєжа” група підтримки (чи його, як то кажуть, «злили») – побачимо в понеділок в Апеляційному суді. Але помітьте, що рішення першої інстанції не викликало жодного обурення з боку айдарівців та бойових нардепів. Ніхто не блокував суд і не пішов визволяти затриманого під Лук’янівку. Більше того, навіть Ігор Мосійчук, який на повну захищав “Батю”, дуже стримано висловлюється про особу Радченка, зазначаючи, що з боку «Айдару» «ніхто не побіг захищати Радченка», а також каже, що чув «від людей, яким довіряє» 90% із того, що озвучила в ефірі «Еспресо ТБ» адвокатка Євгенія Закревська. А говорила Євгенія якраз про те, що Радченко діяв автономно, що захоплення ТРК «Акцент» відбулося на замовлення народного депутата від «Опозиційного блоку» Дунаєва і що командир лисичанського «Айдару» Радченку, по суті, діяв в інтересах «Опозиційного блоку».

Щоправда, вже за кілька днів у студії Шустер LIVE виглядало так, що від Радченка відмовлятися ніхто наміру не має, включно із Ігорем Мосійчуком.

На сьогоднішній день викладені вище факти у підозрі, оприлюдненій військовою прокуратурою, – відсутні. Не виключено – що через страх потенційних свідків та потерпілих давати свідчення. Не одна особа з тих, із ким доводилося спілкуватися в контексті справи “Рубєжа”, попереджала, що в ЦЕ краще не лізти. У зв’язку із цим, пропоную “залізти” в ЦЕ якомога більшій кількості людей. Можливо, тоді в нас з’явиться шанс на правосуддя. І в нас, і в нього…

Могила Дмитра «Поета» Шабрацького

Фото: Фото з архіву родини Шабрацьких
Могила Дмитра «Поета» Шабрацького

Справа “Рубєжа” зачіпає за живе. Не тільки тим, що всі злочини, які можуть бути інкриміновані йому та його групі, здійснювалися із військовими квитками ЗСУ в кишенях. А й тим, що, судячи з усього, здійснювалися вони в інтересах представників «Опоблоку». «Айдар», що вийшов із Майдану, – в ролі приватної армії вчорашньої «Партії Регіонів». Ні, це не шизофренія, це – українська реальність.

http://society.lb.ua/war/2016/07/09/339809_sprava_rubiezha_hto_takiy_igor.html?utm_source=local&utm_medium=cpm&utm_campaign=lenta

Правозахисники допомагають ув’язненим Росією українцям

Липень 11, 2016

Можна воювати патронами, гарматами, танками, а можна — людьми, перетворюючи їх на інструменти боротьби. Можна — тим, хто плює на міжнародне право, закони і конвенції.

Так, як це робить кремлівська державна машина з громадянами України, цинічно ламаючи долі тим, хто через свої переконання або просто через збіг обставин потрапив під її прес на території РФ чи у “віджатому” Криму. І якщо міжнародні місії “не помічають” системних порушень прав людини окупантом, маємо голосно нагадувати їм про це. Їм і собі. Не піддаючись спокусі зробити когось із ув’язнених героєм і звести на п’єдестал, тим самим відсунувши у тінь інших. Кожна людина має право на захист, незалежно від того, чи робить вона гучні політичні заяви.

“Громадськість є тим каталізатором, що не дає розслабитися владі”, — пояснює Марія Томак, активіст Євромайдан SOS, правозахисник Центру громадянських свобод, журналіст і координатор кампанії Let My People Go, що займається українцями, які незаконно утримуються у місцях позбавлення волі в РФ та окупованому Криму. Ми зустрілися з правозахисницею, щойно вона повернулася з Ростова, де відбувався черговий суд над нашими ув’язненими співвітчизниками.

— Маріє, як взагалі виникла ідея кампанії Let My People Go?

— Ця історія почалася влітку 2014 р., коли до нас у Євромайдан SOS звернулися батьки львівського студента Юрія Яценка. Хлопця незаконно утримували у спецприймальнику для нелегальних мігрантів у Росії.

Юрія заарештували у травні 2014-го під час рейду з перевірки документів. Поліція, побачивши, що це “бандерівець зі Львова”, викликала ФСБ.

Спершу Юрія звинуватили у тому, що він неправильно зазначив у міграційній карті мету візиту. Незважаючи на рішення суду про штраф і видворення з країни, Яценка потім півроку утримували у спецприймальнику для нелегальних мігрантів. Потім звідкілясь з’явилося звинувачення у незаконному зберіганні та перевезенні пороху — не тротилу якогось, а речовини, обіг якої в Росії не є суперзарегульованим. Юрія, як і багатьох в’язнів-українців, допитували про “Правий сектор”, про Майдан. Застосовувалися страшенні тортури — вивезення в ліс, побиття. Спочатку хлопцю навіть не дозволяли повідомити рідним, де він. Для них він просто зник. І, щоб мати можливість повідомити світу, де він і що з ним відбувається, Яценку довелося порізати собі руки й живіт. Його мусили доправити в лікарню, і вже звідти він зміг повідомити сім’ї, що з ним сталося.

Ця справа, звичайно, не мала рівня справи Надії Савченко чи Олега Сенцова, але вона продемонструвала, що в РФ є ідеологічна пропагандистська істерія. Річ не в Юрії Яценку особисто. Хлопця затримали на тлі нагнітання антиукраїнської риторики про хунту й бандерівців. І співробітники російських правоохоронних органів, можливо, щиро вважали, що львівський студент — диверсант. Юрія намагалися переконати дати інтерв’ю російським ЗМІ й розказати, що його прислав Наливайченко (тоді голова СБУ) влаштовувати диверсію. Потім хлопця схиляли до співпраці, але він на це не пішов. Ми добилися, щоб у Юрія був незалежний адвокат, не призначений державою, — Петро Заїкін, який захищав Марію Альохіну з Pussy Riot. Історія закінчилася хепі-ендом — рік тому Юрія звільнили. Спершу засудили до двох років позбавлення волі, потім апеляційний суд змінив цей термін на один рік, і хлопця, фактично, звільнили “за відсидкою” — на момент суду він уже “відсидів” цей термін.

— Скільки ув’язнених українців нині перебуває в російських тюрмах?

— Ми маємо інформацію про 29 політичних в’язнів: 14 осіб перебувають у РФ і 15 — в окупованому Криму. Я б також хотіла згадати про кримців, які не утримуються під вартою, але є заручниками. Наприклад, наш колега журналіст Микола Семена. Він нині під підпискою про невиїзд, проти нього триває слідство, фактично, за його журналістську діяльність. І самого журналіста, і його родичів викликають на допити. Є ще кілька людей серед кримських татар, котрі проходять як фігуранти так званих “справи 26 лютого” (коли під стінами кримського парламенту люди зібралися на акцію з метою не дати парламенту призначити референдум) і “справи 3 травня” (зустріч Мустафи Джемілєва з кримськими татарами біля “кордону” з материковою Україною). Вони не перебувають під вартою, але отримали умовні вироки або взяті на поруки. Під підпискою про невиїзд перебуває також один із лідерів Меджлісу — Ільмі Умеров.

— Клих, Сенцов, Савченко, Кольченко, Карпюк, Солошенко, Афанасьєв — ось, мабуть, і всі прізвища, відомі широкому загалу. Про інших майже нічого не чути. Чому, на ваш погляд, навколо факту ув’язнення одних людей зчиняється багато галасу, а навколо інших — ні? Це якісь особливі справи, чи просто збіг обставин? 

— Тут є кілька моментів. Дійсно, справа Надії Савченко стала прикметною, бо і українська влада, і українські активісти, і “Батьківщина”, і сестра Надії, і світові політики вклали в неї дуже багато ресурсу — медійного й адвокаційного. Та це не означає, що інші справи менш брутальні і менш сфальсифіковані. У багатьох випадках до затриманих українців застосовується жахливе насильство, порушуються їхні фундаментальні права. Тому наша мета — підкреслити, що є цілий список ув’язнених, чийого звільнення має вимагати українська сторона чи під час Мінського процесу, чи на інших майданчиках. Одне із завдань кампанії Let My People Go — об’єднати всіх цих людей під однією “парасолькою”, аби ніхто не виявився, зрештою, покинутим.

Коли ми почали займатися справою Миколи Карпюка і Станіслава Клиха, не було навіть відомо, чи вони живі. Завданням номер один стало знайти цих людей і зробити так, щоб у їхні справи ввійшли російські незалежні адвокати, а не ті, яких призначить російська держава. Нам із Гельсінською спілкою вдалося знайти таких адвокатів, зокрема і з допомогою російських правозахисників.

Саме незалежні російські адвокати Докка Іцлаєв та Марина Дубровіна знайшли Клиха і Карпюка. Перше, що зробили Станіслав і Микола після появи в них незалежних адвокатів, — написали заяви про те, що свідчення в них були вибиті під тортурами.

— Ви їздили на суди? Яка там наразі ситуація?

— Я їздила на суд як свідок у березні. Зробити це мене попросив захист. На момент суду ми вже тривалий час збирали інформацію про Миколу і Станіслава, спілкувалися з дуже багатьма свідками, які підтверджували алібі Карпюка. Але майже ніхто з них не зміг свідчити в суді особисто, оскільки так чи інакше бере участь у діяльності “Правого сектора” або УНА-УНСО, котрі в Росії заборонені як екстремістські. Тобто приїзд цих свідків до РФ майже автоматично означав арешт.

Захист попросив мене виступити в суді й викласти інформацію, яку мені вдалося зібрати як правозахиснику, про алібі Миколи Карпюка. Але суддя не дав мені виступити: “Кто она вообще такая?” При цьому суд допитав мене про те, що таке УНА-УНСО. Звісно, з мене намагалися витягнути якісь підтвердження того, що організація є екстремістською і делегувала своїх членів на чеченську війну. Було доволі складно протистояти цьому психологічному тискові. Прокурори кілька разів питали мене: “Являєтесь ли вы участником УНА-УНСО?” Я пояснювала, що не є членом організації, я — правозахисник.

Лінія поведінки головуючого судді Ісмаїлова мене вразила по-людськи. За останні роки я бачила багато суддів, від справ Майдану і до нинішніх проти беркутівців. Але такого брутального ставлення до захисників, свідків, такого хамства мені ніде бачити не доводилося. Що найцікавіше — вже після завершення процесу цей суддя виніс окрему постанову, де звинуватив незалежних адвокатів Докку Іцлаєва та Марину Дубровіну в порушенні адвокатської етики і попросив адвокатські палати, до яких вони належать, оцінити їхню поведінку. Що в перспективі може означати позбавлення їх права бути адвокатами. Безперечно, це є виявом тиску і помстою захисникам за їхню роботу.

— Вони можуть відступити?

— Все може бути. Тим більше що Чечня — це регіон, дуже особливий навіть у межах Росії, де взагалі немає ніяких правил. Нам вдалося зустрітися там із російським колегою — керівником правозахисної організації “Комітет з протидії тортурам”, що працює на Кавказі, правозахисником Ігорем Каляпіним. Ця людина, по суті, — особистий ворог Кадирова. Буквально на моїх очах стався напад на нього. У двері кімнати, в якій жив Ігор, постукали працівники готелю і сказали: “Ми вас попросим удалиться”. Пояснили тим, що правозахисник критикує главу республіки. Цю розмову я записала на відео. А на порозі готелю на Ігоря напали. Люди в масках (можна сказати — тітушки) закидали його яйцями, тістом, зеленкою.

— Ви говорили з Карпюком і Клихом?

— Ні, такої можливості я не мала. Але з Миколою Карпюком у мене було досить емоційне листування. Він просив нас зробити все, щоб захистити адвокатів від тиску.

Зі Станіславом Клихом спілкування не було з об’єктивних причин, — внаслідок тортур у нього з’явилися серйозні психічні проблеми. Про це зараз заявляє його адвокат. До арешту в Росії у Станіслава ніколи не було таких проблем, він ніде не стояв на обліку. Навпаки, закінчив історичний факультет КНУ ім.Шевченка, викладав історію. Клих найбільше зазнав тортур, його ламали три місяці. Адвокат припускає, що використовувалися і психотропні речовини. Все тіло Станіслава покрите десятками рубців. Його підвішували, били електричним струмом. І таки вибили свідчення про участь у Чеченській війні ( і його, і Карпюка, і Яценюка), хоча в нас є докази щодо алібі. Не Клих дав ці свідчення, але він їх підтвердив під впливом тортур. Миколу так само катували, погрожували викрасти і привезти до Росії його родину.

Російське правосуддя повністю відкинуло спроби захисту добитися незалежної психіатричної експертизи Станіслава Клиха. Було проведено амбулаторну експертизу в Грозному. Висновок — Клих абсолютно здоровий. Це й зрозуміло: якщо визнати психічні розлади, його свідчення втратять сенс, і справа розвалиться. Тому, попри наявність двох дуже серйозних документів (висновків незалежних російських та британських психіатрів про необхідність термінового обстеження), переданих суду захистом, ніякого обстеження проведено не було. Це ще одне порушення російським правосуддям фундаментальних прав людини. Цинізм російської правоохоронної системи виявився і в тому, що її представники не тільки не погодилися на незалежну експертизу, а й порушили проти Клиха другу кримінальну справу — начебто за образу прокурора.

— Ув’язненим українським громадянам найчастіше інкримінують екстремізм?

— Ні, статті абсолютно різні. Але якщо приблизно розділити справи за статтями, то найбільша група — це справи 14 кримських татар-мусульман. Вони є фігурантами трьох різних справ, проте всюди спливає одна стаття Кримінального кодексу РФ — 205.5, “Организация деятельности террористической организации и участие в деятельности террористической организации”.

— У чому специфіка справ кримських мусульман?

— Річ у тому, що 2003 р. Верховний суд РФ виніс постанову, якою визнав терористичними ряд мусульманських організацій, заборонивши їхню діяльність на території РФ. У цій постанові є як доволі радикальні організації на кшталт Аль-каїди, так і абсолютно мирні, як Хізб-ут-Тахрір, не заборонена в європейських країнах. Тривалий час ця судова ухвала навіть не була опублікована, а коли її текст став відомим, то оскаржити це рішення вже було неможливо. Пізніше, у 2013-му, з’явилася стаття 205.5. Зверніть увагу на її маніпулятивне формулювання: аби засудити людину за тероризм, не обов’язково, щоб вона вчиняла насильницькі дії чи планувала їх. Досить бути членом забороненої організації. За цією статтею людині можуть впаяти довічний термін.

Перша четвірка кримських татар уже етапована на суд до Ростова-на-Дону. (До речі, їх перевезення з Криму на територію Росії вже є військовим злочином, бо, за нормами міжнародного гуманітарного права, переміщувати людей з окупованих територій на територію держави-окупанта заборонено.) На судах ми побачили, що в матеріалах справи немає жодної інформації про насильницькі дії підозрюваних або про планування ними будь-якого насильства. Є прослуховування і прихований відеозапис зустрічей у доволі вузькому колі, під час яких обговорювалися різні речі, зокрема пов’язані з тією новою політичною реальністю, в якій опинився Крим. Але в записаних “кухонних розмовах” (як їх називає адвокат Олександр Попков) немає нічого “терористичного”.

— Тобто на цих зустрічах був хтось, хто провокував розмови на політичні теми, записував їх, а потім передавав ФСБ?

— Так. Це засекречений свідок, його ім’я судом не розголошується. Можливо, засуджені й здогадуються, хто це, але відкрито не називають. Є ще низка цікавих моментів у справах кримських мусульман. Ініціювали кримінальне переслідування і самі справи колишні працівники СБУ, які зрадили присягу і тепер служать у ФСБ. Перше, що вони почали робити на новій службі, — писати рапорти (по суті, доноси) на кримських татар “о совершении преступления”. Я озвучу імена цих людей — Олександр Кожемяка і Олександр Компанейцев. Обидва фігурують у так званому “списку зрадників”, оприлюдненому СБУ.

Одним із тих, хто сів завдяки доносам Компанейцева, став Емір-Усеїн Куку — правозахисник, член Кримської контактної групи з прав людини. До ув’язнення він займався захистом людей, котрі стали жертвами переслідувань: збирав інформацію про зниклих і заарештованих (і кримських татар, і українців). Очевидно, це й стало причиною його переслідувань. Перш ніж інкримінувати Еміру тероризм, були спроби звинуватити його й за іншими статтями — екстремізм, розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Нам також відомо, що його намагалися завербувати. А ще до арешту була спроба викрадення, про що недавно докладно розповіла його адвокат Євгенія Закревська.

Очевидно, переслідування кримських мусульман треба розцінювати з двох позицій. По-перше — як переслідування кримських татар за їх незгоду з окупацією (на це є посилання в обвинувальному висновку суду у справі першої четвірки кримських мусульман, яких судять зараз у Ростові-на-Дону). По-друге — це є відображенням загальноросійського репресивного тренду: переслідування мусульман. За аналогічними звинуваченнями заарештовуються десятки людей в російських регіонах із великою концентрацією мусульманського населення, наприклад у Башкортостані. Однак у числі кримських татар разом із мусульманами заарештовують і, скажімо так, “світське крило”. Це суто політичні переслідування. Наприклад, через “справу 26 лютого”, в рамках якої під вартою перебувають один із лідерів Меджлісу Ахтем Чийгоз, а також Алі Асанов та Мустафа Дегерменджі. Ще один крок, спрямований на залякування кримських татар, — оголошення Меджлісу екстремістською організацією.

Тобто створено обставин, за яких майже кожен кримський татарин може бути заарештований і притягнутий до відповідальності. Як казав один із попередників Володимира Путіна, “был бы человек, а статья найдется”. Д

ля більшості кримських татар Крим — найвища цінність і великий біль. Вони життя поклали на те, щоб повернутися з депортації, а тут — знову окупація. Я чула від декого з них: “Мене звідси винесуть тільки вперед ногами”.

— Ви недавно повернулися з Ростова, з суду над першою четвіркою заарештованих кримських татар. Розкажіть про них трохи докладніше.

— Їх затримали першими. Проблема в тому, що ми про них мало знаємо. Зараз по крихтах збираємо інформацію. “Організація терористичної організації” інкримінується Руслану Зейтуллаєву, участь у терористичній організації — Феррату Сайфуллаєву, Юрію Прімову і Рустему Ваітову. Усі вони займалися активною громадською роботою. Феррат Сайфулаєв у 2012—2013 рр. був імамом мечеті в с.Орлине Севастопольського району.

Я зустрічалася з матір’ю Рустема Ваітова. Ще до війни він почав будувати для своєї родини дім. На момент його арешту дружина ходила вагітна, народила, коли Рустем уже був ув’язнений. Тепер їхній доньці майже рік, але в неї вже серйозні проблеми зі здоров’ям, їй оформляють інвалідність. Не виключено, що ці проблеми пов’язані з нервовим потрясінням, яке вагітною пережила дружина Рустема. Просто треба розуміти, як цих людей затримували (вони про це розповідали в суді): маски-шоу, виламування дверей, вибивання прикладами вікон, вкладання обличчям на підлогу… У всіх заарештованих — маленькі діти, більше того — сім’ї багатодітні. Можна собі уявити ту атмосферу арешту…

Юрій Прімов — актор, навчався в університеті ім. Карпенка-Карого. Коли ми були на судовому процесі, Юрій просив адвоката передати йому книжку Рея Бредбері “451° за Фаренгейтом”.Взагалі, на процесі ці люди справляли враження справжніх інтелектуалів. Я була здивована, наскільки грамотно й інтелігентно вони обстоювали свою позицію в суді, апелювали до російського законодавства і фактажу; які влучні запитання ставили свідкам обвинувачення, фактично заганяючи тих у глухий кут.

— До них застосовують тортури?

— Нам нічого не відомо про фізичні катування в Криму, але й інших форм тиску вистачає. Хлопців постійно намагаються схилити до визнання вини: в ізоляторі (всі четверо сидять окремо) кожного з них негласно відвідують ефесбешники. Камери переповнені, в них бракує ліжок, сплять по черзі, потерпають від клопів. Мене також вразила історія, що сталася в тюрмі з Еміром Куку. Коли він сказав, що є мусульманином і не їсть свинини, йому почали давати її тричі на день.

Обмежено право ув’язнених на захист: кримського адвоката Еміля Курбедінова незаконно усунули від захисту трьох із чотирьох підозрюваних (наразі він захисник лише Руслана Зейтуллаєва). Інший цікавий момент — коли хлопці ще перебували у Сімферополі і йшли суди із встановлення запобіжного заходу, людям, котрі приходили на суд як вільні слухачі, виписувалися повістки на допит як свідкам.

На останньому суді ми чули допит свідків обвинувачення — кримських татар. Більшість цих людей не підтверджували вину арештованих і, по суті, відмовлялися від того, що було зазначено у протоколах допитів. Щоправда, кілька осіб свідчили проти підозрюваних (це до питання колаборації). Велика драма, коли бачиш, як свідками проти кримських татар в окупаційному суді виступають кримські татари.

Один із днів, коли відбувався суд, випав на день народження Руслана Зейтуллаєва. Адвокати передали йому малюнки-привітання від дітей. Тобто показали через скло клітки, в якій утримують підсудних.

Під час суду нам вдалося передати хлопцям через адвокатів фото флеш-мобу на підтримку заарештованих. Але конвой не дозволив їм забрати фотографії, — можна було тільки подивитися й повернути назад. Там було фото з Верховної Ради, де на трибуні висить великий плакат “Волю в’язням Кремля”, на якому є й їхні портрети. Хлопці були вражені підтримкою, вони не здогадувалися, що в Україні хтось знає про їхні справи і підтримує їх. Мене дуже зворушили їхня реакція і вдячність.

Люди, ув’язнені в Криму, перебувають у подвійній ізоляції. Підтримувати, їздити на суди до тих, хто ув’язнений у Росії, простіше, ніж у Крим. Півострів, по суті, став сірою зоною.

Зараз МЗС вносить заарештованих кримських татар до списку політичних в’язнів і декларує, що Україна вимагатиме їх звільнення та повернення в Україну. Я вважаю, що надія на це однозначно є, просто Україна мусить робити це системно й не зупинятися на перших успішних обмінах. МЗС робить дуже багато для звільнення українських в’язнів. Наші ростовські консули взагалі самовіддано працюють — не від дзвінка до дзвінка, “виключив верстат і пішов”, вони постійно намагаються прорватися до ув’язнених, підтримати рідних. До речі, наше консульство звернулося до російської сторони із запитом на відвідування кримських татар у СІЗО Ростова. Отримало відмову, але з посиланням не на “російське громадянство”, яке було надане підсудним “автоматично”, а на те, що це питання розглядатиметься після винесення вироку. Це така хитра позиція, коли немає дозволу, але немає й відмови. Побачимо, що буде після вироку. Декому із засуджених (наприклад, Руслану) загрожує пожиттєве.

— Я переглядала сторінку Еміра-Усеїна Куку в соцмережах. Звернула увагу на те, що ще задовго до арешту він знав, чим усе може скінчитися. Перший випадок стався ще 2015-го. Його тоді побили. У коментарях небайдужі писали — виїжджай до Херсона. Але він цього так і не зробив. Я також звернула увагу на публікації від татарської громадської ініціативи, яка допомагає сім’ям заарештованих. Можна тільки уявити собі, наскільки складне їх становище, — це ж багатодітні сім’ї, котрі втратили годувальників.

— Так, дружини в’язнів і їхні родини об’єдналися. Вони намагаються матеріально підтримати дітей — їжею, одягом, іграшками. І навіть цими безневинними ініціативами викликають підвищений інтерес з боку спецслужб, які постійно намагаються втрутитися.

Щодо Еміра-Усеїна Куку — справді, було побиття, була спроба викрадення, до якої причетний той-таки зрадник Компанейцев. Після того Емір вимагав від правоохоронних органів покарати тих, хто застосував проти нього насильство. Натомість заарештували його. Тепер тиснуть на родину Еміра. Адвокати подали скаргу до правоохоронних органів про те, що в школу до 9-річного сина ув’язненого правозахисника прийшла людина від Компенейцева. Дитині було сказано: “Тебе, наверное, мама говорит, что твой отец где-то на заработках, но он в тюрьме, и он там будет еще долго сидеть, потому что связался с плохими дядями”…

Родичі ув’язнених кримських татар живуть у постійному страху, в атмосфері терору. Вони впевнені, що їх прослуховують і за ними стежать (думаю, так і є).

Біль і складність цієї ситуації в тому, що посилюється ізоляція Криму, нам буває важко встановити зв’язок із родичами. Вони бояться говорити, і це зрозуміло, — вони ж під повним контролем. Наші можливості підтримати й виявити небайдужість до ув’язнених обмежені. Українські консули навіть теоретично не можуть відвідувати бранців у Криму, — Україна не має там свого консульства, бо не визнає окупаційної влади. Єдиний, хто може до них потрапити, це російський адвокат.

— Тобто ви бачили лише чотирьох заарештованих татар, яких привезли на суд до Ростова? Решта перебувають у Криму, куди ані ви, ані консули не мають доступу? Назвімо імена цих людей, щоб усі про них знали.

— Так, справді, треба називати імена, а журналістам — розповідати історії цих людей. Ми збираємо інформацію. Звісно, краще для цього поїхати в Крим, але це неможливо.

Чотирьох фігурантів першої справи я вже називала. У другій справі (адвокати називають її “ялтинською”) проходять Вадим Сірук, Енвер Бекіров, Муслім Алієв, Емір-Усеїн Куку. Недавно заарештовані ще двоє — Арсен Джепаров і Рефат Алімов.

У третій справі (“бахчисарайській”) — також чотири фігуранти: Зеврі Абсеітов, Ремзі Меметов, Рустем Абільтаров, Енвер Мамутов.

Це частина нашої роботи — зробити всі ці справи відомими, надати їм розголосу. У справі Наді Савченко рідні, правозахисники, політики відіграли ключову роль. І звичайно, було б добре, якби політики займалися не тільки вигідними в піарному сенсі в’язнями.

Серед в’язнів Кремля є дуже різні люди. Наприклад, Олег Сенцов — це вже культова постать, людина величезної мужності. Дехто потрапив під російський репресивний каток не тому, що був знаним активістом, а тому, що так склалися обставини. Наприклад, Сергій Литвинов взагалі не мав ніякої політичної позиції. Але в певний момент російським правоохоронцям-пропагандистам було вигідно вписати його в кримінальну справу про “геноцид русскоязычного населения на юго-востоке Украины”. У цій справі фігурує низка українських високопосадовців. І Литвинов став тією людиною, котру вписали, аби справу якось матеріалізувати, щоб був хоч хтось затриманий. Це звичайний сільський житель із Луганської області. Причому в нього є певні проблеми ментального розвитку, чим цинічно скористався російський Слідчий комітет. Чоловік переїхав через кордон, аби полікувати зуби (дорогу до лікарні в його районі відрізали бойові дії), і там його заарештували як українського карателя. Одразу після затримання він з’явився на російських телеекранах. Там він нібито зізнавався, що є карателем, який розстрілював мирне населення. Литвинов просто став жертвою й інструментом гібридної війни. Хоча завдяки роботі адвоката Віктора Паршуткіна і через відсутність будь-яких підтверджень “каральних акцій” основну частину обвинувачень з Литвинова зняли, однак засудили начебто за розбій. Ми так само вимагаємо звільнення й Литвинова.

— Коли ви приїздили у РФ на суди, як до вас ставилися чиновники, судді, громадяни, котрі сиділи поруч із вами? Мені здається, така поїздка — це з вашого боку теж мужність.

— На кордоні нас зустрічала машина українського консула, і тільки в ній ми пересувалися. Така підтримка для нас важлива. Навіть у психологічному сенсі. Якщо з тобою щось станеться, принаймні хтось буде свідком цього. Спроб заарештувати нас не було.

Коли ми їхали на процес над кримськими татарами, то не були впевнені, що нас пустять. Це ж військовий суд (тільки він у РФ має право судити за терористичними статтями). Але, на диво, все обійшлося. Судові засідання ми записували на диктофон, і вигнати нас не намагалися. Та, оскільки після нашої поїздки в Україні й у світі пройшла певна інформаційна хвиля, я не впевнена, що в наступної “делегації” українських журналістів і правозахисників буде такий самий легкий доступ на засідання суду.

— Ви спілкувалися з деякими ув’язненими. Вони розуміють складність ситуації? Вважають її безнадійною?

— У Миколи Карпюка — бойовий настрій. Його дуже надихнуло, що Україна бореться за нього. Йому розповідали про це адвокати, консули. Він знає, що ми допомагали збирати докази його алібі. Микола вірить, що скоро буде вдома. Зі Станіславом Клихом ситуація складна — його треба терміново вертати в Україну й лікувати. Щодо кримських татар, то, мені здається, вони поки що не до кінця усвідомили, що Україна готова за них боротися. Це насправді їхній єдиний шанс на звільнення. Я не сумніваюся, що вони будуть засуджені. Дуже важливо писати їм листи, підтримувати. Багато хто з російських бранців каже, що листи з Батьківщини — це та ниточка, яка тримає їх на плаву. Кожен лист вони перечитують по сто разів.

— Як реагували ув’язнені кримські татари на вашу присутність у суді?

— Були дуже розчулені. Дивилися на нас, спостерігали за нашою реакцією на їхні слова. У певний момент мені навіть здалося, що вони намагалися виправдатися перед нами: “Ви їм не вірте, ми не якісь там фанатики-терористи”, — сказали нам хлопці під час перерви. Ми відповідаємо: “Та знаємо, тому ми й тут”.

Ці люди намагаються довести свою непричетність, але не роблять гучних політичних заяв, як, наприклад, Надія Савченко. Вони є заручниками ситуації ще й у тому сенсі, що їхні багатодітні сім’ї перебувають під контролем окупаційної влади. Абсолютно беззахисні діти й жінки. До речі, це ще одна проблема. Якщо Україна зможе звільнити кримських бранців, треба буде подумати, як вивезти з Криму їхні родини.

— Важко вам було слухати виступи на судовому засіданні?

— Не важко, а страшно. Страшно бачити те, на що перетворюється Росія. Страшно, що частина нашої території окупована цією державою. Що страшний репресивний маховик, який у ній розкручується, зачіпає й інших громадян. Що людей судять ні за що. Що прокурор у суді озвучує абсурд, а судді це уважно слухають і виносять обвинувальні висновки. Мені страшно за наших людей, які абсолютно безправні в російських судах і тюрмах. Але найбільше я боюся, що найближчим часом основним постачальником політв’язнів буде саме Крим. Окупаційна влада створила законодавче поле і всі умови для репресій та арештів радянського масштабу. У звіті однієї правозахисної групи Крим названий “півостровом страху”. І навіть міжнародні структури тут безсилі. Кремль поводиться так, як вважає за потрібне. Нині в Криму не працює жодна міжнародна місія. Іван Шиманович, радник генсека ООН, кілька разів пробував прорватися до Криму, але його не пустили. Чи не єдиний виняток — місія Жерара Штудмана, спецпредставника генсека Ради Європи взимку нинішнього року. Однак ця місія “не помітила” системних порушень прав людини у Криму. І це при тому, що одразу після анексії ситуацію на півострові моніторив верховний комісар Ради Європи з прав людини Нілс Мужнієкс. Його звіт свідчив про катастрофічну ситуацію з правами людини. Тоді була дуже різка реакція Росії на цей звіт. Саме тому, судячи з усього, генсек обрав для нового візиту іншу особу — посла Штудмана.

Команда Євромайдан SOS і “Відкритий діалог” підготували спільний звіт про всі справи проти українських громадян у РФ та в Криму. Ми презентували його і в Європарламенті, і в ПАРЄ, і просто під час поїздок в інші країни. Закликали міжнародну спільноту, дипломатичні місії приїздити на суди. Багато хто був присутній на процесах у справі Надії Савченко. Можливо, ще до Сенцова й Кольченка приїздили. Але більше ніхто з бранців не цікавить наших західних колег. До речі, українських депутатів — переважно також.

Розумієте, в нас же до таких питань ставлення однозначне — або зрада, або перемога. Якщо людина ув’язнена з політичних мотивів, але поводиться не героїчно, то, може, й не треба їй допомагати. Нам хочеться когось зводити на п’єдестал і поклонятися йому. А якщо людина не рве на собі сорочку, не робить красивих жестів, — то на захист своїх прав вона, виходить, не заслуговує? Чесно кажучи, є така проблема, на жаль. Але, на щастя, з’являється дедалі більше людей, готових допомагати не тільки героям. Зокрема й серед народних депутатів. Вірю, що нам вдасться повернути наших співвітчизників додому. Головне — не забувати про них.

http://gazeta.dt.ua/personalities/pivostriv-strahu-_.html

Війна і мир. Про одвічну тему обмінів і правові бантики судочинства

Травень 5, 2016

Марія Томак, експерт Центру Громадянських Свобод, про те, чому не всіх незаконно засуджених українців можна називати політичним в’язнями? Які критерії визначення людини жертвою війни? Як у боротьбі проти абсурду російського суду можна бути максимально переконливим? Чому місцеве населення Чечні добре ставиться до українців?

“Чеченська справа” розвалюється: докази застосування тортур до Карпюка та Клиха

Лютий 7, 2016

З осені минулого року у Верховному суді Чечні розглядається справа за воєнними подіями 20-річної давнини.

Обвинуваченими у ній проходять двоє громадян України – один із лідерів УНА-УНСО, а в подальшому і “Правого сектору”Микола Карпюк, а також київський історикСтаніслав Клих. Їм інкримінують організацію та участь у банді, а також вбивство російських військових у ході Першої Чеченської війни.

Обставини потрапляння Карпюка та Клиха до Російської Федерації – різні, так само і як і час арешту (березень і серпень 2014 року відповідно).

Тривалий час їх родинам невідомо було їх місце утримування і чи живі вони взагалі, незалежні адвокати та українські консули не могли отримати до них доступу протягом більш ніж року.

У рамках правозахисної кампанії LetMyPeopleGo ми зараховуємо Миколу Карпюка та Станіслава Клиха до тих, кого в Росії переслідують за політичними мотивами.

Нещодавно вони також були визнані політичними в’язнями і російським правозахисним центром “Меморіал”. Представники останнього – одні з небагатьох, хто регулярно буває на судових засіданнях по їх справі.

Кілька тижнів тому слухання у справі були відкладені через необхідність проведення психіатричної експертизи Станіслава Клиха, на якого, як наполягає захист, згубно вплинули численні тортури, застосовувані слідством для вибивання свідчень із затриманого. Амбулаторна експертиза показала, втім, що Клих є осудним.

Але адвокати мають намір вимагати проведення незалежної експертизи для свого підзахисного – тим більше, що з’являється дедалі більше доказів застосування тортур до Станіслава, так само як і до Миколи.

Саме про це і йтиметься далі.

Отже, з понеділка слухання у справі, яка в українських медіа зазвичай називається “чеченською” і яка в Україні стала відома передусім через фігурування в ній Арсенія Яценюка, продовжаться з потрійним прискоренням – засідання відбуватимуться щодня.

Чи свідчить це про бажання швидше закрити справу та винести вирок, чи суд побоюється несподіваних поворотів подій – залишається тільки здогадуватися.
Тим часом, захисту Миколи Карпюка та Станіслава Клиха стає доступна дедалі більша кількість матеріалів, які можуть слугувати доказами застосування тортур до підсудних.

А це, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, автоматично ставить під сумнів законність майбутнього вироку суду.

Передісторія

У своїх письмових свідченнях, оприлюднених минулого року, Станіслав Клих та Микола Карпюк детально описали тортури, які до них застосувалися у перший період після затримання, а також разом зі своїми захисниками подали відповідні заяви про злочин.

Пізніше вони підтвердили свої свідчення вже під час судових засідань, а Станіслав Клих навіть продемонстрував рубці на своєму тілі.

Свідчення Карпюка та Клиха просто вражають уяву та змушують засумніватися, чи про ХХІ сторіччя в них ідеться.

Різноманіття тортур і їх жорстокість нагадують воєнні допити: побої, підвішування за наручники, застосування електричного струму, позбавлення сну, голки під нігтями, психотропні речовини внутрішньовенно, погрози і психологічний тиск…

Усе це середньовіччя у випадках і Карпюка, і Клиха було розгорнуте з єдиною метою – аби затриманий обмовив себе та інших осіб, що фігурують у кримінальній справі, у тому числі нинішнього прем’єра України, а також низку політичних фігур переважно правого спектру.

Шанс відмовитися від своїх свідчень обоє громадян України отримали тільки після появи у їх справах незалежних адвокатів – Марини Дубровіної влітку 2015 року – у Станіслава Клиха, та Докки Іцлаєва восени 2015 року – у Миколи Карпюка.

“Засекречені” медичні довідки

Попри статус захисника, Марина Дубровіна тривалий час не могла отримати від російських слідчих органів жодної медичної документації щодо свого підзахисного – за винятком висновків стандартних судмедекспертиз.

Що цікаво: де-факто вони проводились через погіршення стану здоров’я Станіслава, спричинене тривалими катуваннями.

Проте жодне з цих досліджень не ставило перед експертами питання: чи погіршення стану затриманого було зумовлене тортурами – незважаючи на численні видимі тілесні ушкодження та суттєву втрату ваги Станіславом (15 кг за два місяці від моменту його арешту в серпні 2014 року).

Уперше отримати доступ до медкарток її клієнта Дубровіній вдалося через Європейський суд з прав людини, який передав Українській Гельсінській спілці з прав людини документи, які ЄСПЛ, своєю чергою, отримав після запиту до РФ.

У цих документах, які ми відразу оприлюднили, містяться відомості про численні рубці на тілі Станіслава. Проігнорувавши більшість пунктів запиту ЄСПЛ, РФ не надала жодної інформації щодо попереднього стану здоров’я Станіслава, передавши тільки медичну картку Станіслава, яка була заведена лише після його перевезення у грозненське СІЗО.

Але навіть отримані захистом відомості, занесені до формулярів складночитабельним лікарським почерком, опосередковано засвідчили застосування тортур до Станіслава.

Epic Fail Слідчого комітету

Утім, більш ніж обґрунтованими обвинувачення в застосування незаконних методів ведення слідства і до Клиха, і щодо Карпюка – стали тепер, після отримання захистом кількох важливих документів. Вони були б епік фейлом для російських органів слідства – якби для них були важливими законність і здоровий ґлузд.

Ідеться про наступні документи:

– результати двох судмедекспертиз (СМЕ), проведених в Ґрозному щодо Карпюка та Клиха у грудні 2015 року – відносно нещодавно;

– результати СМЕ, проведеної щодо Клиха ще в Зеленокумську, у вересні 2014 року – тобто відразу після його затримання;

– постанова про відмову в порушенні кримінальної справи щодо застосування до Карпюка незаконних методів ведення слідства від січня 2016 року.

Про що ж нам повідомляють ці документи, і чому вони такі важливі, навіть розгромні для державного обвинувачення та слідства?

Найперше і найголовніше: у зеленокумській експертизі, проведеній відразу після затримання Клиха (що є стандартною процедурою), – він абсолютно “чистий”, тобто жодних слідів тортур на його тілі немає (завантажити висновки експертизи можна ось тут)

Утім, вже грозненська експертиза, проведена більш ніж через рік перебування Клиха в різних СІЗО Кавказу, показує десятки рубців на руках, ногах, обличчі та сідницях.

Після тривалої паузи, спричиненої спершу зимовими канікулами, а потім експертизою Станіслава Клиха, Верховний суд Чеченської Республіки інтенсивно наздоганятиме графік.

2

Варто наголосити, що весь цей час – від вересня 2014-го до грудня 2015-го, Станіслав Клих перебував виключно під ефективним контролем правоохоронних органів Російської Федерації.

Отже, ці травми він міг отримати тільки під вартою в котромусь із СІЗО – Зеленокумська, Владикавказу, Єсентуків, Грозного.

Навіть якщо припустити, що ці рубці утворилися не в результаті катувань, практика Євросуду каже, що відповідальність щодо доведення їх походження лежить не на ув’язненому, а на державі, яка здійснює над особою ефективний контроль, в даному випадку – на Російській Федерації.

Це ключове. І саме це автоматично ставить під сумнів законність майбутнього рішення суду щодо Клиха.

Така сама картина спостерігається і щодо Миколи Карпюка.

У відмові щодо порушення кримінальної справи щодо застосування до нього тортур є посилання на кілька свідчень, які констатують відсутність слідів насильства на тілі Миколи – вочевидь, намагаючись вивести з-під підозри тих осіб, які на той час несли безпосередню відповідальність за життя та здоров’я Карпюка.

2

Утім, вже в грудневій експертизі чітко зафіксовані рубці на зап’ястках та стопах затриманого (завантажити документ-підтвердження).

Звертає на себе увагу і те, що в експертизах і Карпюка, і Клиха від грудня 2015 року не спростовується застосовування до них тортур.

В обох документах є, наприклад, вражаюче твердження про “відсутність методик визначення слідів впливу електричного струму у живих осіб”.

Тобто, слід вважати, що спершу підозрюваним треба померти…

2
1

Експерти розписуються в своїй неспроможності зробити висновки щодо походження рубців на тілі обох. А це, між іншим, взагалі виключає вживання щодо цих дій поняття “експертиза”.

Якщо керуватись визначеннями СМЕ, яке дає КПК РФ, обидві СМЕ цьому визначенню просто не відповідають, адже вони не містять конкретних висновків щодо походження ушкоджень (статті 57 та 74) – а отже, є лишень освідченням, тобто констатацією наявних тілесних ушкоджень, без висновків щодо їх природи (стаття 179 КПК РФ).

Ця підміна понять також є процесуальним порушенням з боку суду та слідчих.

Прикметно, що подеколи місця, де зафіксовані рубці в Карпюка та Клиха – збігаються. Хоча в Клиха їх кількість значно більша, що підтверджує попередню інформацію про те, що “ламали” його значно довше та інтенсивніше за Карпюка.

Це – зап’ястки, де зазвичай розміщуються наручники, а також стопи, де, імовірно, могли залишитися сліди від застосування електричного струму.

Що стосується наручників, то в свідченнях Клиха є твердження про багатогодинне підвішування його за кайданки, а в заяві Карпюка – про те, що він отримав опік зап’ясть через наручники, коли до нього застосовували електричний струм.

Спадкоємці Вишинського

Окрему цікавість являє собою вже згадана постанова Слідкому про відмову в порушенні кримінальної справи щодо застосування тортур до Карпюка. Варто сказати, що в справі Клиха така відмова також присутня – утім, її тексту захист досі не отримав.

Що ж до Карпюка, то ГСУ Слідчого комітету РФ по Північно-Кавказькому федеральному округу відмовило захисту в порушенні кримінальної справи, оскільки “доводи Карпюка М.А, щодо здійснених щодо нього протиправних діянь не знайшли свого об’єктивного підтвердження”.

Давайте поглянемо, на чому ж засновується такий висновок.

Постанова звертається до свідчень, зокрема, слідчого Курбанова, який очолював слідчу групу у “чеченській справі”, а також проводив затримання та допит Карпюка у березні 2014 року.

Окрім твердження про те, що Карпюк “намагається дискредитувати органи попереднього слідства і таким чином уникнути кримінальної відповідальності за здійснені ним злочини”, у якості аргументу на користь того, що до Карпюка тортури не застосовувалися, – слідчий наводить той факт, що підсудний визнав свою провину: “Примушувати обвинувачених давати свідчення ніхто не намагався, про що може свідчити той факт, що обвинувачений Карпюк Н.А. в період попереднього слідства свою вину визнавав”.

Хто знайомий із класикою жанру “признание – царица доказательств”, оцінить потужність аргументу слідчого Курбанова.

Але навіть не це найцікавіше.

Адвокат-чарівник

Підлеглий Курбанова Петров, чиї свідчення також наведені в постанові, посилається на те, що “всі свідчення, що містяться в протоколах допитів підозрюваного, були занесені безпосередньо зі слів самого Карпюка М.А., котрий спільно з адвокатом після ознайомлення, підписував їх у відповідних рядках”.

2
1

Під адвокатом мається на увазі бесланський адвокат Мамукаєва Л.Т., котра була начебто надана Карпюкові перед проведенням допиту тим самим слідчим Петровим.

Усе б нічого, але і сам Карпюк, і його захист раніше вже заявляли про те, що Мамукаєва на допитах Карпюка присутньою не була.

І справа не лише в свідченнях самого Карпюка. Це підтверджується також матеріалами кримінальної справи.

У постанові, втім, наведені свідчення і самої адвокатки Мамукаєвої Л.Т., котра безапеляційно стверджує, що “при проведенні слідчих дій за участі її підзахисного порушень його законних прав та інтересів допущено не було.”

Постанову про відмову в порушенні кримінальної справи Докка Іцлаєв, звісно, оскаржуватиме, а в подальшому матеріали будуть передані до Євросуду з прав людини.

На завершення варто сказати, що навіть якби не було цих документів, які суттєво підважують майбутнє рішення суду, для адекватної судової системи достатньо було б аналітичного висновку правозахисного центру “Меморіал”.

“Розбір польотів” від організації, яка проводила колосальну правозахисну роботу під час обох чеченських воєн, не залишає каменя на камені від 700-сторінкового обвинувального висновку разом з інтерв’ю Бастрикіна. Варто віддати належне російським правозахисникам.

І хоча суд навряд чи ризикне долучити ці розгромні матеріали до справи – але сподіваємося, що вони принаймні стануть “дзвіночком” для суду присяжних.

Марія ТОМАК, Центр Громадянських Свобод, координатор кампанії LetMyPeopleGo,

Надія ВОЛКОВА, юрист Української Гельсінської спілки з прав людини,

спеціально для УП.Життя

Опубліковано на сайті “Українська правда” 06.02.2016: http://life.pravda.com.ua/society/2016/02/6/207779/

Чого очікувати від посланця Ради Європи до Криму

Лютий 4, 2016
Дивним виглядає щонайменше є те, що фактично за бортом «кримського питання» залишили Комісара з прав людини Нілса Муйжнієкса

Наприкінці позаминулого тижня, за кілька днів до початку січневої сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи, у громадянському середовищі пішла чутка про делегування генсеком Яґландом спеціального посланця до Криму.

На тому етапі було незрозуміло, наскільки ця інформація відповідає дійсності, утім, вже за кілька днів ситуація почала розвиватися дуже стрімко. Швейцарець Жерар Штудман (Gérard Stoudmann) прибув спершу до Києва, далі – вирушив до Москви, і зрештою – до Криму, де він перебував якраз у дні проведення ПАРЄ, що підтвердив сам генсек РЄ у своїй промові перед Парламентською Асамблеєю.

Ця новина заскочила зненацька українське громадянське суспільство, навіть тих, хто ґрунтовно займається Кримом та співпрацює з міжнародними міжурядовими організаціями. Після появи перших звісток про зустрічі Штудмана в Криму здійнявся галас про неперебірливість місії, яка проводила зустрічі за запропонованим представниками окупаційної влади порядком денним. Можливо, внаслідок цих заяв Штудман зрештою відвідав одного з лідерів Меджлісу Ахтема Чийгоза, який наразі перебуває в СІЗО і обвинувачується в «організації масових заворушень» 26 лютого 2014 лютого, і загалом наприкінці візиту місії тон щодо неї з боку, зокрема, Меджлісу змінився кардинально.

Зсередини палацу, де відбувається ПАРЄ, було відчутно, втім, що призначення Штудмана заскочило зненацька не тільки громадськість, а й деяких високопоставлених функціонерів у самій Раді Європи. У приватних розмовах вони зізнавалися, що вельми здивовані цим швидким рішенням і, так само як і українські НУО, не знають, чого очікувати від кримської місії. Хоча потім, заспокоюючи швидше себе, аніж нас, говорили про шкідливість передчасних висновків.

Версії щодо місії Штудмана справді залишатимуться ворожінням на кавовій гущі, доки ми не побачимо результату.

Але дивним виглядає щонайменше є те, що фактично за бортом «кримського питання» залишили Комісара з прав людини  Нілса Муйжнієкса, який здійснив один, але доволі плідний моніторинговий візит до Криму восени 2015 року. Звітом постфактум Росія залишилася вкрай невдоволена, в тому числі, на рівні публічних заяв і де-факто оголосила Офісу Комісара бойкот. Наразі це не заважає Муйжнієксу здійснювати візити на окуповані території Донбасу, але не виключено, що саме це спричинило призначення «для Криму» іншої фігури з особливим статусом та малопрогнозованими перспективами. При цьому, подальша роль Комісара в моніторингу ситуації в Криму залишається в «підвішеному стані».

У своїй промові перед Парламентською Асамблеєю Генсек Яґланд хоча й намагався вгамувати хвилю занепокоєння, викликану новиною про Штудмана, та він відкинув тільки найкатастрофічніший сценарій: «Це не повинно розглядатися як визнання “де-факто влади”, яка там діє», заявив він.

Але ось що було сказано далі: «Це, швидше, визнання того факту, що ми, як захисники свободи людей, маємо спеціальну відповідальність просити захисту свободи для 2,5 мільйонів мешканців Криму[i]

Стає очевидним, що стратегія Кремля під умовною назвою «викручування рук» – працює. І зараз міжнародна спільнота змушена благати Росію дозволити їй захистити кримчан (як висловився Яґланд, seek to protect the freedoms of the two and half million people). І це вже буде розмова, образно кажучи, про покращення умов перебування в концтаборі, але не про руйнування самого концтабору.

Генсек у своєму спічі також наголошує на тому, що всі люди, що живуть як в Росії, так і в Україні мають бути під захистом Європейської конвенції – «незалежно від існуючих розбіжностей, включно зі статусом Криму» (в оригіналі: regardless of the disagreements that exist, including on the status on Crimea). Тобто Крим вже не однозначно анексований, а має статус, щодо якого існують розбіжності. При цьому, Яґланд дипломатично підкреслює, що позиція щодо статусу Криму була чітко означена Комітетом міністрів та Асамблеєю, але осад після попередньої фрази – залишається.

Звіт про поїздку Штудмана буде переданий до Комітету Міністрів РЄ, який має вирішити надалі, «що ще має бути зроблене для дотримання прав людини». Чи може бути запропоновано, приміром, пом’якшення санкцій для Росії в обмін на покращення «сибірського» клімату з правами людини в Криму? Щонайменше, такого розвитку подій не варто відкидати. Як і того, що ми можемо побачити висновок із закликом до України та світу припинити блокаду Криму (в широкому сенсі), адже головне – права людини, а під чиєю юрисдикцією, зрештою, – не так і важливо. Ці дзвіночки із закликами про «припинення ізоляції» звучать у світовій пресі. Акція «Блокада Криму» насправді тільки привід, ідеться, звісно, про визнання світом того, що «Кримнаш».

Україна готувалася до січневої сесії ПАРЄ з великим напруженням. Організовувати сайд-івенти (низка подій у приміщенні палацу, що відбуваються паралельно із Асамблеєю та присвячені проблемам прав людини) кинулися всі і відразу – цього разу їх було чотири. Плюс два виступи представників правозахисних організацій щодо теми незаконно затриманих на сході України під час засідань комітетів. Розповідали про «заручників Кремля», порушення прав людини на Донбасі, проблеми полонених і тортур, які до них застосовуються.

До речі, майже непоміченим залишилося те, що вперше на рівні проекту звіту та резолюції Комітету з питань міграції, біженців та переміщених осіб було визнано те, що в Україні триває саме війна, а не конфлікт. На засіданні було затверджено проект звіту депутата від Латвії Неллі Кляйнберга під назвою «Гуманітарні виклики щодо захоплених людей під час війни в Україні». На голосування звіт та резолюцію буде винесено під час весняної сесії. Подивимося, як пройдуть дебати довкола цього документу. Буде справді важливо, якщо Комітет Міністрів дослухається до рекомендації щодо відрядження до місць утримання «в’язнів Кремля» представників Європейського комітету з питань запобігання катуванням.

Але на тлі цієї публічної частини сесії, де Україна намагалася перебрати всю увагу на себе, залишалося відчуття, що дехто намагається зайти з тилу.

Росія, як відомо, так і не відрядила до Страсбургу свою делегацію, а також не переказала кошти на підтримку роботи РЄ. Але це зовсім не означає, що Москва припинила свою активність у цих стінах. Наївно було б так вважати, з огляду на серйозний вплив, напрацьований у попередні роки. Такі новітні диктатури як Росія та Азербайджан мають тут занадто глибокі кротячі нори, аби, попри шквал критики на їх адресу, кидати все напризволяще. Гримання дверима та демонстративно викручені лампочки – не більше ніж шоу. Робота триває. Зокрема, як стверджують наші джерела в РЄ, штат Генерального консульства Російської Федерації в Страсбурзі протягом попередніх півроку навіть розширився.

Правозахисники вже давно наполягали на необхідності міжнародного моніторингу ситуації з правами людини в Криму. Але все залежить від того, яким буде цей моніторинг і які він матиме наслідки. Тому політичні рішення за результатами візиту пана Штудмана до Криму багато про що нам повідомлять. Сподіваємося, що це не той самий захід із тилу.

Колеги праві в тому, що від теми України на міжнародних майданчиках відчувається втома. Тим більше на тлі нових серйозних викликів – таких як біженці та теракти в європейських містах. Але важливо також і те, що ця втома підкріплюється переконанням (та якимось навіть самонавіюванням), що Мінськ – працює. І що це єдиний механізм, який може працювати в цих умовах, соломинка, на якій тримається відносний мир. Під час зустрічей із депутатами європейських парламентів ми передавали нашим візаві заяву від низки правозахисних організацій, в якій наголошували на тому, що Мінські угоди, які зіграли свою роль, утім, зовсім не враховують компонент захисту прав людини. Зокрема, в  таких дуже конкретних положеннях як амністія (якою не мають бути обдаровані, по перше, без суду та слідства, а по-друге, ті, хто вчиняв тяжкі злочини) та вибори (які без дотримання фундаментальних прав людини зовсім не є виборами, а являють собою легітимізацію тих, хто викрадав, катував і вбивав). Озвучування цих думок подеколи сприймалося як замах на Мінські угоди, які мають репутацію документу, що дозволив уникнути Великої Війни. Альтернативи Європа сьогодні не бачить. Європа втомилася і хоче закрити нарешті «українське питання». І, здається, саме ця втома і потрібна Кремлю.

Опубліковано на сайті “Новое время” 03.02.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/tomak/chogo-ochikuvati-vid-poslantsja-radi-jevropi-do-krimu-95224.html

Результаты поиска:

Справа Афанасьєва: кому потрібна брудна сварка довкола кримських в’язнів?

Вересень 6, 2017

Не можу не відреагувати на ганебну “дискусію”, яка більше нагадує брудну сварку з перетрушенням чужої білизни, довкола колонки Христини Бондаренко. І таке враження, що треба пройти по мінному полю.

Залишимо за дужками питання щодо підтримки родин політв’язнів. Це тема окремої розмови.

Сподіваюся, найближчим часом буде ухвалено відповідний закон – який, звісно, всіх проблем не вирішить, але принаймні якось сигналізуватиме про підтримку.

Правда, за поза увагою опиняться, наприклад, зниклі безвісти.

Як-от родина Тимура Шаймарданова, який, так само як Олег Сенцов, допомагав із евакуацією військових в умовах вже окупованого Криму. Він зник безвісти в травні – і потім так і не сплив у жодній із кримінальних справ ні в окупованому Криму, ні в РФ. По суті, повноцінне слідство в його справі в Україні тільки розпочалося, і його дитина також виховується без батьківської підтримки весь цей час.

А як з родинами військовополонених та цивільних заручників на сході? Хто їх підтримує?!..

Але це окрема тема й так. Україна системно цю проблему не вирішує, і навіть не намагається. Важливо про це нагадувати і тиснути.

Але хочу тут сказати про інше.

Скажімо так: до фільму Олександра Подрабінека в частині історії про Гену Афанасьєва в мене зауваження навіть суто з точки зору фактажу.

По-перше, автор не згадує того, що Афанасьєв відмовився від своїх показів у залі суду. Даруйте, але це взагалі центральний факт в його історії. І не згадати про нього – означає свідомо його замовчати.

По-друге, жодного зв’язку його зізнавальних показів із подальшим звільненням, на мою думку, немає. У фільмі ж це звучить як факт, а не версія автора.

Якби ці речі були пов’язані, звільнили б багатьох із тих, кого ми вважаємо політичними, – але не звільнили б, наприклад, Савченко, яка свою провину, як відомо, не визнала.

По-третє, якось покоробило від “бывший работник прокуратуры” (то й що? тут вмикається якась презумпція винуватості автоматично?) – і жодного слова про участь Афанасьєва в акціях на підтримку цілісності України весною 2014-го. Хоча саме на цій підставі він був затриманий ФСБ.

По-четверте, радянський дисидент Олександр Подрабінек, який дуже добре знається на радянській репресивній спадщині (час від часу стежу за його програмою на Радіо Свобода), – жодного слова не сказав про тортури, які були застосовані до Афанасьєва для вибивання з нього показів.

Чи Олександр ставить під сумнів цей факт?

Ми всі розуміємо, що людей, які можуть витримати тортури, до яких вдаються російські спецслужби, – одиниці. Тим більше, коли йдеться про справу “кримської четвірки”, яка була абсолютно принциповою для ФСБ – причому не місцевих “перевертнів”, а для керівництва ФСБ РФ, які, власне, фабрикуванням і займалися.

Росії потрібна була справа про страшних “правосєків” для “виправдання” в їх уяві анексії Криму.

Те, що Сенцова не вдалося зламати – робить його героєм. Думаю, ФСБ на таке не очікували.

Так само робить героєм Гену Афанасьєва те, що він знайшов у собі сили відмовитися від свідчень, які він дав під тиском на етапі досудового слідства – і про що, ще раз підкреслю, ні в фільмі не згадано, ні в колонці Христини Бондаренко.

Але не про героїзм мова. Я взагалі намагаюся уникати цих категорій, коли йдеться про політзеків: бо часто це історія зовсім не про героїзм – а про “не в той час не в тому місці”.

Так, мене обурюють деякі пости Гени Афанасьєва. Мене обурює і дратує, коли він атакує “Громадське” та УП, їх журналістів та керівників. Я не розумію, навіщо він це робить. Вважаю, що це з його боку невдячна поведінка.

Але ще більшу огиду викликає публічне засудження людини – про кого б не йшлося! – за те, що вона дала свідчення, перебуваючи під контролем російських спецслужб та зазнаючи тортур.

Так, на мою думку, виглядає дно.

І я гадки не маю, які аргументи можна вибирати, дискутуючи з “людьми”, які абсолютно спокійно звинувачують жертв тортур у їхніх словах в момент, коли до їх геніталій під’єднують клеми…

…До речі, а ексклюзивчику із застосуванням електронного струму не вдалося отримати? Тільки відео допиту? Шкода.

Та й відео не нове. Є в мережі матеріали, де зафіксовано ще більше показів Гени одразу після затримання – так що цим нікого здивувати не вдалося.

Насправді від цього конфлікту віє політичною війною.

І справа не в Гені, і навіть не в Олегові.

Чиїсь там психологічні травми, як і доля Сенцова, – боюся, в цій війні насправді всім байдужі.

Оригінал.

Чеченська справа: 25 серпня суд розпочне розгляд другої справи проти Клиха

Серпень 25, 2016

Цинізм не має меж. І дна теж немає.
Замість того, щоб визнати факт того, що в Станіслава Клиха є психічні проблеми і провести адекватну незалежну (!) психіатричну експертизу (як того вимагає не тільки захист, російські та європейські експерти, а й Amnesty International), російський Слєдком внаглу шиє проти в’язня Кремля другу справу – за образу прокурора Юнусова Сулумбека Султановича, який в основному судовому процесі проти Клиха та Карпюка виступав у ролі державного обвинувачення.

А в цій, другій справі, обвинуваченим у якій проходить тільки Клих, прокурор визнаний потерпілим. Клих начебто заподіяв йому моральну шкоду.

Нагадаю, що раніше Верховним судом Чеченської Республіки С.Клих вже був засуджений до 20 років позбавлення волі за начебто участь у чеченській війні в складі банди та вбивстві російських військовослужбовців.

А 25 серпня о 14.00 розпочнеться розгляд справи про образу прокурора. Процес відбуватиметься у Заводському районному суді міста Грозного – за місцем вчинення злочину. Про появу другої справи стало відомо навесні цього року.
Як і повідомляла раніше адвокат Клиха Марина Дубровіна, її підзахисному інкримінуються протиправні дії, передбачені ч. 1 ст. 297 КК РФ, тобто “неповага до суду, що виразилося в образі учасника судового розгляду”, а це вважається злочином невеликої тяжкості.

Ось як формулюються його “злочинні дії” в обвинувальному виновку (цитую мовою оригіналу): “…действуя умышленно, осознавая общественную опасность своих действий, предвидя неизбежность наступления общественно опасных последствий в виде неуважения к суду и умаления авторитета судебной власти, посягательства на честь и достоинство государственного обвинителя Юнусова С.С., являвшегося участником судебного разбирательства и находившегося при исполнении своих должностных обязанностей, и желая этого, публично оскорбил Юнусова С.С. в противоречащей нравственным нормам форме, неприличными высказываниями. С учетом коммуникативной ситуации, высказанная Клыхом С.Р. фраза включала грубую бранную, вульгарную лексику, являясь при этом неприличной формой выражения и данные слова носили оскорбительный характер.”

Зауважу, що на момент начебто вчинення Клихом злочину його захист уже заявляв про нестабільний психічний стан Станіслава та наполягав на адекватному реагуванні на цю ситацію. Але ні тоді, ні тепер адекватного реагування ми не дочекалися – окрім проведеної “для галочки” амбулаторної експертизи в Грозному. Звісно, згідно з її результатами, Клих – абсолютно здорова людина.

У процесі, що розпочнеться 25 серпня, в якості свідків мають бути допитані, окрім судових приставів, конвойних, перекладача, секретаря суду, також Микола Карпюк, його захисник Докка Іцлаєв, і навіть головуючий в справі Карпюка-Клиха, сумнозвісний суддя Ісмаїлов.

Як свідчить обвинувальний висновок, у рамках досудового розслідування було проведено кілька експертиз виписки із судового протоколу від 20 лютого 2016 року. Саме вони і лягли в основу обвинувачення Клиха.

До речі, маємо і нових претендентів на персональні санкції. Згідно з матеріалами захисту, обвинувальний висновок затверджений і погоджений слідчим із особливо важливих справ першого відділу з розслідування особливо важливих справ слідчого управління Слідчого комітету Російської Федерації по Чеченській Республіці майором юстиції Х.Х. Бакаєвим, а також керівником першого відділу з розслідування особливо важливих справ
слідчого управління Слідчого комітету
Російської Федерації по Чеченській Республіці полковником юстиції А.К. Каргаловим.

На думку адвокатки Марини Дубровіної, процес переважно залежатиме від двох факторів: стану Станіслава Клиха, його поведінки, а також лінії поведінки прокурора Юнусова. “Якщо він прийде до суду і заявить, що він вибачає Клиха, то це одна справа, якщо його позиція буде агресивною – це буде зовсім інша розмова. Забагато нюансів, аби робити прогнози на цьому етапі”, – каже Марина, яка навіть не отримала офіційного повідомлення про проведення засідання в справі клієнта.
Ще один важливий нюанс: вирок у справі про образу прокурора вступить у дію раніше, аніж завершиться основна “чеченська справа” (нагадаю, що захист подав апеляцію, яка має бути розглянута Верховним Судом РФ у Москві орієнтовно в жовтні). А присутність у справі потерпілого прокурора – це вже підстава для скасування вироку.

І на завершення: Дубровіна не виключає відкриття і третьої справи проти Клиха щодо його поведінки в СІЗО. Каже, що папочки лежать і чекають свого часу.

Справа «Рубєжа». Хто такий Ігор Радченко?

Липень 11, 2016

1 липня стало відомо про затримання двох колишніх бійців батальйону “Айдар”, якими виявилися Валентин Лихоліт (позивний “Батя”) та Ігор Радченко (позивний “Рубєж”). Того ж дня в Печерському районному суді м. Києва розгорнулася ціла вистава за участі народних депутатів і генерального прокурора, яка завершилася звільненням з-під варти Валентина Лихоліта.

Тривалий час у соцмережах панувало спантеличення щодо того, ким же є другий затриманий айдарівець (звучала навіть версія щодо арешту Сергія Мельничука). Обрання запобіжного заходу для нього зовсім залишилося поза увагою громадськості та пройшло в атмосфері втаємничення – військова прокуратура так і не повідомила про те, де та коли воно відбуватиметься, очевидно, побоюючись, що публічність знову зіграє з прокуратурою злий жарт. Тільки через власні джерела нам стало відомо, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою Ігорю Радченку все ж таки було обрано тим самим Печерським судом, але вже наступного дня, 2 липня. Розгляд апеляційної скарги на запобіжний захід відбудеться в понеділок, 11 липня, о 17.45 (за попередньою інформацією) в Апеляційному суді міста Києва.

Ігор Радченко в момент арешту

Фото: Фото із фейсбук-сторінки Родіона Шовкошитного від 1 липня 2016 року
Ігор Радченко в момент арешту

То хто ж такий Ігор Радченко? Що нам про нього відомо, окрім ось таких от фото гарячого рукостискання з Олегом Ляшком та провідування пораненого Дмитра Яроша?

Скріншот із твіттер-акаунту Олега Ляшка
Скріншот із твіттер-акаунту Олега Ляшка
Фото зі сторінки Дмитра Яроша від кінця січня 2015 року
Фото зі сторінки Дмитра Яроша від кінця січня 2015 року

Про “Рубєжа” я вперше почула трохи більше року тому, коли ми з колегами приїхали на підконтрольну Україні Луганщину в черговий моніторинговий візит для вивчення ситуації із порушеннями прав мирного населення в зоні АТО. Серед тих, із ким довелося поспілкуватися наприкінці червня 2015-го, була родина Шабрацьких. Син Сергія та Людмили, доброволець-айдарівець Дмитро Шабрацький загинув за нез’ясованих обставин на базі “Айдару” на виїзді із Лисичанська за кілька місяців до того – 26 березня 2015 року.

Один зі знімків, який залишився на телефоні загиблого Дмитра «Поета» Шабрацького
Один зі знімків, який залишився на телефоні загиблого Дмитра «Поета» Шабрацького
Бійці «Айдару» на тлі бази «роти Радченка» в Лисичанську. Саме тут, на другому поверсі, загинув на нез’ясованих обставин Дмитро Шабрацький. Ігор Радченко – по центру в шапці та червоній «арафатці».

Фото: Фото зі сторінки в соцмережах «айдарівця» Назара Даниліва
Бійці «Айдару» на тлі бази «роти Радченка» в Лисичанську. Саме тут, на другому поверсі, загинув на нез’ясованих обставин Дмитро Шабрацький. Ігор Радченко – по центру в шапці та червоній «арафатці».

Вибух гранати, а потім постріл із автомату Калашникова у підборіддя – при цьому, слідство відпочатку обстоювало версію самогубства. Численні клопотання адвоката Шабрацьких Євгенії Закревської до генеральної та військової прокуратури щодо передачі справи до військової прокуратури були проігноровані. А кілька місяців тому провадження взагалі закрили, мовляв, що тут розслідувати – сталося самогубство, розвідник – робота нервова. Але адвокат оскаржила закриття справи, і суд цю скаргу задовольнив. Занадто багато суперечностей, білих плям і фактів, які очевидно йдуть урозріз зі значно простішою та вигіднішою для слідства та безпосереднього командира Шабрацького версією самогубства.

Фрагменти постанови про закриття кримінального провадження, відкритого за фактом смерті Дмитра «Поета» Шабрацького. Пізніше Лисичанський міський суд скасував цю постанову, відновивши розслідування. Вперше документ був опублікований у звіті Центру Громадянських Свобод
Фрагменти постанови про закриття кримінального провадження, відкритого за фактом смерті Дмитра «Поета» Шабрацького. Пізніше Лисичанський міський суд скасував цю постанову, відновивши розслідування. Вперше документ був опублікований у звіті Центру Громадянських Свобод

Сергій та Людмила Шабрацькі наполягали і продовжують наполягати на тому, що це було вбивство. Мотив – той факт, що їх син був правдорубом, який складно мирився із несправедливістю світу цього і мав серйозні зауваження до командування, яке «всліпу» залучало бійців до тилової діяльності роти сумнівної законності.

Фрагмент одного з численних листів батьків Дмитра Шабрацького, в яких вони вимагають належного розслідування обставин смерті їх сина. Людмила, мати загиблого «Поета», як і багато хто з його колишніх соратників та друзів, стверджує, що «Дмитро не боявся говорити правду в обличчя керівництву, ніколи не плазував перед ним». Можливо, в цьому криється загадка його смерті
Фрагмент одного з численних листів батьків Дмитра Шабрацького, в яких вони вимагають належного розслідування обставин смерті їх сина. Людмила, мати загиблого «Поета», як і багато хто з його колишніх соратників та друзів, стверджує, що «Дмитро не боявся говорити правду в обличчя керівництву, ніколи не плазував перед ним». Можливо, в цьому криється загадка його смерті

Центр громадянських свобод двічі звертався до справи Шабрацького у своїх звітах, констатуючи неефективність слідства. Передавали відомості про кейс різним міжнародним організаціям, зокрема, особисто помічнику генсека ООН з прав людини Івану Шимоновичу. Історії Шабрацького та безуспішним спробам його батьків добитися справедливості присвячений ось цей ролик, який буквально місяць тому ми показували у стінах комітетів Верховної Ради, обговорюючи проблеми досудового слідства в зоні АТО.

До чого тут Радченко?

Річ у тім, що командування диверсійно-розвідувальною ротою, до якої, власне, і належав Дмитро, здійснював Ігор Радченко, офіційно маючи статус офіцера-психолога.

Насправді ми знаємо про Ігоря Радченка (він же «Рубєж», він же «Роман Романич», він же «Романич») не так багато. Але уявлення про цю особу маємо складати із набору фактів, які стосуються не лише його особисто, а й діяльності його роти і тих, хто із нею пов’язаний або в чиїх інтересах вона діяла в тих чи інших ситуаціях.

Ігор Радченко – доволі відома особа в Рубіжному. Можна сказати, сумнозвісна. Складно знайти тих, хто відгукується тут про нього позитивно. Відомо, що до війни він займався адвокатською діяльністю, при чому, як розповідає в інтерв’ю LB.ua тепер вже колишній голова міліції Луганської області Анатолій Науменко, розповідаючи про Радченка, “він завжди був адвокатом специфічної когорти людей”. Що це за когорта людей – знаємо це лише з чуток, але джерело у правоохоронних органах Луганської області стверджує, що у довоєнні часи серед місцевих Ігор Радченко був відомий під красномовним нік-неймами «Адвокат диявола» і «Бандитський папа». Можливо, більше про це міг би розповісти старший слідчий лисичанської міліції Кустіков, який розслідував справу Шабрацького і безуспішно намагався її поховати, а, за словами знайомих із місцевим контекстом людей, знайомий із Ігорем Радченком вже 15 років. За нагоди неодмінно поцікавимося.

Що ще важливо знати про факти з довоєнної біографії Ігоря Радченка – це те, що він, маючи доводі суперечливий бекграунд, потрапляв до переліку висуванців від двох політичних сил, які називають себе продемократичними – “Народного Фронту” та “Батьківщини”. Він був членом спершу громадської організації “Фронт Змін”, а потім і однойменної політичної партії. На виборах 2012 року Радченко ішов у списках претендентів на висування кандидатом у народні депутати від “Батьківщини” саме в якості ПП “Народний Фронт”, і зрештою став кандидатом у нардепи по мажоритарному округу №112 саме від ВО “Батьківщина”. Як свідчать матеріали ЦВК, тоді він посів четверте місце, отримавши більше 5 тисяч голосів, а переміг на цьому окрузі одіозний регіонал Іоффе.

Але, припустимо, то було давно. Важливіше було б зрозуміти мотивацію тих, хто приймав рішення про призначення Ігоря Радченка вже в січні 2016 року на посаду заступника губернатора Запорізької області. Відповідна новина досі міститься на сайті Запорізької обласної ради. Під час засідання ради оборони області в.о. голови облдержадміністрації Костянтин Бриль представив присутнім “стажиста на посаду свого заступника Ігоря Олександровича Радченка”.

Крайній ліворуч – Ігор Радченко, по центру – губернатор Костянтин Бриль, який у січні 2016 року представив громадськості та колективу ОДА нового “стажиста на посаду свого заступника Ігоря Олександровича Радченка”

Фото: Фото з офіційної сторінки Запорізької обласної державної адміністрації
Крайній ліворуч – Ігор Радченко, по центру – губернатор Костянтин Бриль, який у січні 2016 року представив громадськості та колективу ОДА нового “стажиста на посаду свого заступника Ігоря Олександровича Радченка”
Скріншот зі сторінки Запорізької обласної державної адміністрації з новиною про призначення Ігоря Радченка на посаду замгубернатора
Скріншот зі сторінки Запорізької обласної державної адміністрації з новиною про призначення Ігоря Радченка на посаду замгубернатора

Але вже за кілька тижнів Радченко начебто сам відмовився від цієї посади, посилаючись на сімейні обставини. Хоча є альтернативна інформація. Згідно з нею, Радченка “збили” на цьому злеті, хоча він обіцяв йому дуже непогані кар’єрні перспективи, адже “стажистові” була приготована роль людини, що опікується “силовими напрямками, в тому числі питаннями оборони області, а також боротьби з криміногенною ситуацією в регіоні”. Чия була це ідея – призначити саме Радченка? Хто його лобіював? Принаймні, формально рішення про призначення своїх заступників приймає голова ОДА, а як це відбувається в Україні на ділі і з ким узгоджуються кандидатури заступників губернаторів – знову ж таки тема окремої розмови.

Але повернемося до діяльності розвідувально-диверсійної роти 24 окремого штурмового батальйону ЗСУ, які дозволяють нам скласти уявлення про Ігоря Радченка.

Епізод 1. Спроба “віджиму” “Акценту” та зв’язок із “Опозиційним блоком”

Осінь 2014 року. Розпал війни. За пилом збройних сутичок і в полоні інстинкту самозбереження, коли стираються напівтони, мало хто помітив, що відразу після звільнення північної Луганщини тут почали відбуватися вкрай суперечливі речі. Наприклад, місцеву лисичанську ТРК “Акцент” захоплюють озброєні особи. Звісно, під патріотичними та “правильними” гаслами.

Віталій Шведов, який на той час був Уповноваженим представником штабу АТО в Лисичанську, розповів пізніше в інтерв’ю нам, а також кільком ЗМІ, що то був саме батальйон “Айдар”. Найімовірніше, йшлося про «роту Радченка», яка, власне кажучи, і дислокувалися тоді в Лисичанську.

На цьому відео Віталій детально описує, як працював «Акцент» станом на осінь 2014 року, і як відбувалося захоплення.

Детальний опис сюжету з «Акцентом» подано в докладній публікації на сайті “Телекритика”. За словами Шведова, було відкрите відповідне кримінальне провадження за фактом збройного захоплення «Акценту», про розслідування котрого нам, до речі, нічого не відомо.

Тим часом, для нас у цьому епізоді важливими є кілька нюансів.

По-перше, підтверджена кількома свідками, в тому числі згаданим Віталієм Шведовим, присутність у сцені із захопленням “Акценту” Євгена Байрамова. Останній є офіційним помічником колись мера Лисичанська, а тепер – народного депутата від “Опозиційного блоку” Сергія Дунаєва. Місцеві саркастично називають Євгена Байрамова “спеціалістом із виборчих технологій”. Саме Байрамов зараз очолює ОВК №114 на довиборах у Верховну Раду України, які мають відбутися 17 липня і де вже зараз щодня заявляють про порушення, включно із жорстоким побиттям самого Байрамова. Згідно із законом, рішення про призначення голів ОВК приймає Київ, тобто ЦВК, яке в кандидатурі Байрамова не побачило нічого контраверсійного. Хоча якщо копнути глибше в гуглі – то можна віднайти відео, де голова ОВК №114 присутній на зборах щодо організації “референдуму” за участі Царьова та Болотова. А якщо зазирнути ще глибше, у 2010 рік, то там можна побачити, наприклад, цей документ. Це – окрема думка одного з членів Лисичанської міської виборчої комісії від жовтня 2010 року щодо причетності помічників Дунаєва до порушень під час виборчого процесу. “Посадові особи місцевого самоврядування в особі помічника міського голови Байрамова Є.В.О. та заступника Лисичанського міського голови Фоменко Л.Д. постійно втручалися в роботу Лисичанської міської виборчої комісії, про що свідчать фото,” – ідеться в документі.

Документ, переданий нам одним із учасників виборчого процесу 2010 року, де наголошується на ролі помічника Сергія Дунаєва Євгена Байрамова
Документ, переданий нам одним із учасників виборчого процесу 2010 року, де наголошується на ролі помічника Сергія Дунаєва Євгена Байрамова

По-друге, цікавою є присутність у цій історії Наталі Кравченко. Це також помічниця Сергія Дунаєва, яка, приміром, представляла його інтереси в суді проти місцевого журналіста Івана Полупанова, а також виконує функції його прес-секретаря. На момент захоплення ТРК “Акцент”, а це відбувалося незадовго до парламентських виборів 2014 року (на яких переміг, як нескладно здогадатися, Дунаєв), Наталя Кравченко очолювала ОВК №107. І, згідно з оприлюдненим “Телекритикою” документом, саме на її “замовлення”, оформлене, зауважте, на офіційному бланку ОВК, і прибув “Айдар” на канал, начебто для забезпечення “безперешкодного надання ефірного часу політичним партіям і кандидатам в народні депутати України та забезпечення волевиявлення громадян України”. Підпис-печать.

Документ, виданий на офіційному бланку та з печаткою ОВК №107, в якому на той момент голова ОВК, а також помічниця та прес-секретар Сергія Дунаєва Наталя Кравченко просить Сергія Мельничука забезпечити “безперешкодного надання ефірного часу політичним партіям і кандидатам в народні депутати України та забезпечення волевиявлення громадян України”. Вперше документ був опублікований «Телекритикою»
Документ, виданий на офіційному бланку та з печаткою ОВК №107, в якому на той момент голова ОВК, а також помічниця та прес-секретар Сергія Дунаєва Наталя Кравченко просить Сергія Мельничука забезпечити “безперешкодного надання ефірного часу політичним партіям і кандидатам в народні депутати України та забезпечення волевиявлення громадян України”. Вперше документ був опублікований «Телекритикою»

Важливо зауважити, що це звернення було оформлене на ім’я Сергія Мельничука. Як каже Віталій Шведов у наведеному вище відео, Мельничук пізніше так і не відхрестився від контраверсійних дій одного із підрозділів «Айдару». Можливо, тому, що на той час вони із Ігорем Радченком ще дружили?

«Сергію Петровичу Мельничуку я дзвонив, кажу: Сергій Петрович, така ситуація. Нехай приїде твій зам і прокоментує ситуацію, скаже, що командування «Айдару» про це не знало – для того, щоб не наводити тінь на весь підрозділ, не пускати негатив. Вони не приїхали, – згадує Віталій. – Мельничук сказав: я не знаю, треба розбиратися, але зама свого не прислав. Ось так.»

І ще один цікавий факт. За нашою інформацією, чоловік пані Кравченко – Андрій Михайлов – також був бійцем батальйону “Айдар” і саме «роти Радченка». Факт родинного зв’язку Кравченко та Михайлова підтверджується, наприклад, ось цим документом – протоколом про вчинення адміністративного корупційного правопорушення. Цей протокол був вручений пані Кравченко на місцевих виборах 2015 року. Тоді вона очолювала ТВК (її кандидатура була висунута, звісно ж, “Опозиційним блоком”), а свого чоловіка влаштувала на одну з посад у цій самій комісії.

Скріншоти із відео, яке демонструє протокол про вчинення адміністративного корупційного правопорушення, що був вручений голові ТВК Наталі Кравченко. Відео доступне за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=PXd7_I5Fjjc
Скріншоти із відео, яке демонструє протокол про вчинення адміністративного корупційного правопорушення, що був вручений голові ТВК Наталі Кравченко. Відео доступне за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=PXd7_I5Fjjc

По-третє, за словами місцевих журналістів, які були свідками захоплення каналу, на сьогоднішній день, “Акцент” мовить невідомо звідки, тобто формально належить міськраді, формально перебуває за відомою всім адресою, але де-факто знаходиться “на офісах у Дунаєва” і працює в його інтересах.

Скріншот коментарів із фейсбук-сторінки адвокатки Євгенії Закревської. Пост доступний за посиланням https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1167627369943727&set=a.166858666687274.33838.1 00000894247173&type=3&theater
Скріншот коментарів із фейсбук-сторінки адвокатки Євгенії Закревської. Пост доступний за посиланням: https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1167627369943727&set=a.166858666687274.33838.1 00000894247173&type=3&theater

Зате колектив саме «Акценту» (з подачі, за словами народного депутата Вікторії Сюмар, Луганської ОДА) нагородив почесними грамотами під час свого виїзного засідання Комітет ВРУ з питань свободи слова та інформаційної політики. У президії виїзного засідання – народний депутат, обраний на тамтешньому окрузі – Сергій Дунаєв.

Тим часом, саме із Дунаєвим, а також із Юрієм Бойком, пов’язують ПАТ “Лисичанський скляний завод”, де під час окупації регіону т.з.“ЛНР” був розквартирований батальйон Олексія Мозгового “Прізрак” і де перебувала численна воєнна техніка, боєприпаси та утримували цивільних заручників. Причетність де-факто власників заводу (традиційно – через кіпрські “прокладки”) до появи там терористів – місцевими правоохоронними органами не досліджується, натомість розслідується обстріл заводу, який здійснювали українські сили АТО в рамках військової операції зі звільнення Лисичанська. Дії української армії при цьому кваліфіковані як “теракт”. Детально про цю історію, яка тільки додає барв ситуації, я писала в публікації на Радіо Свобода.

Епізод 2. Викрадення “ротою Радченка” цивільної особи, імовірно, в інтересах Дунаєва

Цей випадок викладений у кількох звітах Центру Громадянських Свобод. Ідеться про викрадення бійцями “роти Радченка” цивільної особи, колишнього посадовця місцевого рівня. Варто зауважити, що принаймні на момент нашого знайомства ця особа виявилася проукраїнською, волонтером, який допомагав військовим. За його власними словами, факт його викрадення збігся з інтересами саме Сергія Дунаєва.

Захоплення відбулося в кінці серпня 2014 року, якраз у день, коли було призначено сесію міськради Лисичанська, під час якої мали бути оголошені факти щодо причетності місцевих фінансово-промислових груп та їх ставлеників до захоплення міста бойовиками т.з. «ЛНР», а також мала бути оголошена вимога щодо саморозпуску ради. Герой нашого звіту мав виступати під час цього засідання із викривальною інформацією щодо Сергія Дунаєва, але його викрадення ці плани зірвало. Хоча відбувся він доволі легко – без катувань та побиттів уже за кілька годин його повернули до Лисичанська.

Як виявилося пізніше, серед його викрадачів був у тому числі Дмитро Шабрацький, який підпорядковувався Ігорю Радченку. Той Дмитро, якого пізніше убили на базі роти в Лисичанську. Як переказує наш співрозмовник, саме його викрадення стало “прозрінням” для Шабрацького, який впізнав у жертві місцевого проукраїнського активіста, і пізніше прийшов до нього з каяттям і розповіддю про те, як прямо звинуватив своє командування в тому, що вони руками айдарівців, не знайомих із місцевим контекстом, «тягають патріотів, заробляють на цьому гроші».

Епізод 3. Втручання Радченка у виборчий процес. І знову згадка «Опозиційного блоку»

Неформально можна почути безліч інформації щодо втручання “роти Радченка” у виборчий процес. Підтверджувати цю інформацію офіційно та відкрито не зголошується ніхто, але у відкритих джерелах є принаймні одна згадка про це, при чому з посиланням на ім’я Ігоря Радченка, який на парламенських виборах 2014 року йшов самовисуванцем.

Скріншот зі сторінки з результатами позачергових виборів до ВРУ 2014 року на окрузі №113 із центром у м. Сватове Луганської області
Скріншот зі сторінки з результатами позачергових виборів до ВРУ 2014 року на окрузі №113 із центром у м. Сватове Луганської області
Агітматеріали Ігоря Радченка в рамках передвиборчої кампанії 2014 року

Фото: Скріншот із відео Громадського ТБ
Агітматеріали Ігоря Радченка в рамках передвиборчої кампанії 2014 року

А саме: на сайті “Народного Фронту” збереглася новина з посиланням на відомого блогера Дмитра Снєгирьова, який був кандидатом від “Народного Фронту” по 113-м округу.

“На даний момент кандидат у народні депутати Ігор Радченко, який офіційно йде на вибори як доброволець з батальйону “Айдар”, але, як можна зрозуміти з його агітматеріалів, підтримується “Опозиційним блоком”, прибув до приміщення ОВК з невідомими людьми, зачинився там з головою комісії, і про що йшла мова – невідомо,” – цитує сайт народного фронту інформацію зі звинуваченням на адресу свого, до речі, колишнього члена – Радченка.

Скріншот зі сторінки «Народного Фронту», на якій повідомляється про порушення під час виборів та згадується ім’я Ігоря Радченка. Ця сторінка доступна за посиланням http://nfront.org.ua/news/details/491-luganshchina- u-svatovomu- zablokovana-robota- okruzhkomu
Скріншот зі сторінки «Народного Фронту», на якій повідомляється про порушення під час виборів та згадується ім’я Ігоря Радченка. Ця сторінка доступна за посиланням http://nfront.org.ua/news/details/491-luganshchina- u-svatovomu- zablokovana-robota- okruzhkomu

Роль “роти Радченка” у виборах має бути досліджена ще й з огляду на інформацію від батька Дмитра Шабрацького Сергія: “Восени, наприклад, були вибори (ідеться про позачергові вибори до Верховної ради в жовтні 2014 року, – прим.Ред.), і Радченко балотувався. Діма цілодобово їздив з ним, скажімо так, як охоронець. Багато що бачив, і щодо виборів у тому числі. Плюс інші ліві справи, які він з бійцями прокручував, але Діма сам по собі такий правдоруб. “Романич” цього боявся.”

Епізод 4. Можлива причетність до смерті добровольця Дмитра Шабрацького

Дмитро Шабрацький неодноразово скаржився на конфлікт із Ігорем Радченком та його правою рукою Яковчуком (позивний «Яша»). Стверджував, що вони йому погрожували. Востаннє батьки бачили свого сина за два дні до вбивства. За їх словами, він заїхав додому на пару хвилин. Показав фото своїх командирів і сказав батькам, що ці люди можуть його вбити. Так стверджує мама Дмитра в одному зі своїх численних листів до слідчих органів та виконавчої влади. З десяток таких листів пішли нагору, але до жодних результатів не призвели. А ось фрагмент одного з листів: “Ці люди мене вб’ють, чиїми руками та як я не знаю, але якщо раптом скажуть, що він дурень, скінчив життя самогубством, втратив глузд або втрапив під авто, наївся наркоти, а потім ще й контрольний вистріл у голову як у справі Пукача – нічому не вірте, це справа рук цих людей”.

Про це він говорив буквально за день до своєї смерті і своєму батькові.

Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького до на той час начальника лисичанської міліції Топольскова. У цьому фрагменті йдеться про те, що «Поет» попереджав навіть своїх батьків про те, що його можуть убити та вказував на конкретних людей
Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького до на той час начальника лисичанської міліції Топольскова. У цьому фрагменті йдеться про те, що «Поет» попереджав навіть своїх батьків про те, що його можуть убити та вказував на конкретних людей

Ще рік тому мені вдалося поспілкуватися з кількома айдарівцями із роти Радченка. Я не називатиму їх імен і позивних, та й вони говорити про будь-яку конкретику відмовлялися. Але один із них прямо заявив: “Я вважаю, що це було вбивство.” При цьому, він, кажучи про мотиви вбивства, зазначав: “Дмитро нічого не замовчував, говорив правду.”

До речі, є інформація про те, що Шабрацький таки давав свідчення СБУ щодо діяльності командирів (і навіть не один він), проте на сьогоднішній день слідство цих свідчень не віднайшло.

Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького, де йдеться про розповідь її сина відносно вмовлянь з боку на той час комбата «Айдару» Сергія Мельничука дати свідчення СБУ щодо «темних справ» Ігоря Радченка та його зв’язків із Сергієм Дунаєвим
Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького, де йдеться про розповідь її сина відносно вмовлянь з боку на той час комбата «Айдару» Сергія Мельничука дати свідчення СБУ щодо «темних справ» Ігоря Радченка та його зв’язків із Сергієм Дунаєвим

Під час коротких зустрічей час від часу Дмитро скаржився батькам на нецільове використання бійців батальйону, а саме на те, що їх задіювали в якості особистої охорони, в тому числі, охорони дітей і нерухомості впливових у регіоні осіб, а також, як він висловлювався, “комуністично-регіональних сходняків”. Колишні бійці, з якими нам доводилося спілкуватися, підтверджують факти залучення “роти Радченка” до дій, не пов’язаних із виконанням бойових завдань.

“Багато того, на що я не надіявся, – зізнався один із бійців телефоном. – Я пішов на патріотичній хвилі, з Майдану. Багато чого побачив… Подав рапорт на переведення. Багато хто пішов. Були завдання, які не стосуються захисту мирного населення, а навпаки: “віджими” і т.п.”

Ми домовилися про зустріч, коли боєць буде в Києві, але він так і не вийшов на зв’язок. Мене це не здивувало. Загальна риса для тих, хто стикався із Ігорем Радченком – це страх перед ним. Усі вважають його особливо небезпечним, хитрим та дуже розумним.

Ще один боєць, який на той момент уже не служив, сказав мені, аргументуючи свою відмову спілкуватися на тему вбивства Шабрацького навіть телефоном (цитую мовою оригіналу): “Та по телефону мене вже провіряють, тьотя. Ви шо думаєте, я вам тут дебіл? Мене тоже можуть грохнуть… Я цю інформацію заберу з собою в гроб.”

Мабуть, можна було б додати до цього тексту ще не один епізод, але проблема в тому, що наразі нічого, окрім чуток, ми не маємо. Потенційний послужний список “Рубєжа” у вигляді “вбивств, тортур, викрадення, здирництва, наркотиків”, які згадує в своєму фейсбуці колишній губернатор Георгій Тука, має бути перевірений слідством, а саме військовою прокуратурою, але аж ніяк не місцевою міліцією, яка за замовчуванням не здатна розслідувати діяльність таких впливових у регіоні персонажів, яких, судячи з усього, проштовхують на найвищому рівні.

Допис міститься за посиланням https://www.facebook.com/george.tuka/posts/986126241501779?pnref=story

Фото: Скріншот із фейсбук-сторінки Георгія Туки.
Допис міститься за посиланням https://www.facebook.com/george.tuka/posts/986126241501779?pnref=story

***

Чи є в “Рубєжа” група підтримки (чи його, як то кажуть, «злили») – побачимо в понеділок в Апеляційному суді. Але помітьте, що рішення першої інстанції не викликало жодного обурення з боку айдарівців та бойових нардепів. Ніхто не блокував суд і не пішов визволяти затриманого під Лук’янівку. Більше того, навіть Ігор Мосійчук, який на повну захищав “Батю”, дуже стримано висловлюється про особу Радченка, зазначаючи, що з боку «Айдару» «ніхто не побіг захищати Радченка», а також каже, що чув «від людей, яким довіряє» 90% із того, що озвучила в ефірі «Еспресо ТБ» адвокатка Євгенія Закревська. А говорила Євгенія якраз про те, що Радченко діяв автономно, що захоплення ТРК «Акцент» відбулося на замовлення народного депутата від «Опозиційного блоку» Дунаєва і що командир лисичанського «Айдару» Радченку, по суті, діяв в інтересах «Опозиційного блоку».

Щоправда, вже за кілька днів у студії Шустер LIVE виглядало так, що від Радченка відмовлятися ніхто наміру не має, включно із Ігорем Мосійчуком.

На сьогоднішній день викладені вище факти у підозрі, оприлюдненій військовою прокуратурою, – відсутні. Не виключено – що через страх потенційних свідків та потерпілих давати свідчення. Не одна особа з тих, із ким доводилося спілкуватися в контексті справи “Рубєжа”, попереджала, що в ЦЕ краще не лізти. У зв’язку із цим, пропоную “залізти” в ЦЕ якомога більшій кількості людей. Можливо, тоді в нас з’явиться шанс на правосуддя. І в нас, і в нього…

Могила Дмитра «Поета» Шабрацького

Фото: Фото з архіву родини Шабрацьких
Могила Дмитра «Поета» Шабрацького

Справа “Рубєжа” зачіпає за живе. Не тільки тим, що всі злочини, які можуть бути інкриміновані йому та його групі, здійснювалися із військовими квитками ЗСУ в кишенях. А й тим, що, судячи з усього, здійснювалися вони в інтересах представників «Опоблоку». «Айдар», що вийшов із Майдану, – в ролі приватної армії вчорашньої «Партії Регіонів». Ні, це не шизофренія, це – українська реальність.

http://society.lb.ua/war/2016/07/09/339809_sprava_rubiezha_hto_takiy_igor.html?utm_source=local&utm_medium=cpm&utm_campaign=lenta

Правозахисники допомагають ув’язненим Росією українцям

Липень 11, 2016

Можна воювати патронами, гарматами, танками, а можна — людьми, перетворюючи їх на інструменти боротьби. Можна — тим, хто плює на міжнародне право, закони і конвенції.

Так, як це робить кремлівська державна машина з громадянами України, цинічно ламаючи долі тим, хто через свої переконання або просто через збіг обставин потрапив під її прес на території РФ чи у “віджатому” Криму. І якщо міжнародні місії “не помічають” системних порушень прав людини окупантом, маємо голосно нагадувати їм про це. Їм і собі. Не піддаючись спокусі зробити когось із ув’язнених героєм і звести на п’єдестал, тим самим відсунувши у тінь інших. Кожна людина має право на захист, незалежно від того, чи робить вона гучні політичні заяви.

“Громадськість є тим каталізатором, що не дає розслабитися владі”, — пояснює Марія Томак, активіст Євромайдан SOS, правозахисник Центру громадянських свобод, журналіст і координатор кампанії Let My People Go, що займається українцями, які незаконно утримуються у місцях позбавлення волі в РФ та окупованому Криму. Ми зустрілися з правозахисницею, щойно вона повернулася з Ростова, де відбувався черговий суд над нашими ув’язненими співвітчизниками.

— Маріє, як взагалі виникла ідея кампанії Let My People Go?

— Ця історія почалася влітку 2014 р., коли до нас у Євромайдан SOS звернулися батьки львівського студента Юрія Яценка. Хлопця незаконно утримували у спецприймальнику для нелегальних мігрантів у Росії.

Юрія заарештували у травні 2014-го під час рейду з перевірки документів. Поліція, побачивши, що це “бандерівець зі Львова”, викликала ФСБ.

Спершу Юрія звинуватили у тому, що він неправильно зазначив у міграційній карті мету візиту. Незважаючи на рішення суду про штраф і видворення з країни, Яценка потім півроку утримували у спецприймальнику для нелегальних мігрантів. Потім звідкілясь з’явилося звинувачення у незаконному зберіганні та перевезенні пороху — не тротилу якогось, а речовини, обіг якої в Росії не є суперзарегульованим. Юрія, як і багатьох в’язнів-українців, допитували про “Правий сектор”, про Майдан. Застосовувалися страшенні тортури — вивезення в ліс, побиття. Спочатку хлопцю навіть не дозволяли повідомити рідним, де він. Для них він просто зник. І, щоб мати можливість повідомити світу, де він і що з ним відбувається, Яценку довелося порізати собі руки й живіт. Його мусили доправити в лікарню, і вже звідти він зміг повідомити сім’ї, що з ним сталося.

Ця справа, звичайно, не мала рівня справи Надії Савченко чи Олега Сенцова, але вона продемонструвала, що в РФ є ідеологічна пропагандистська істерія. Річ не в Юрії Яценку особисто. Хлопця затримали на тлі нагнітання антиукраїнської риторики про хунту й бандерівців. І співробітники російських правоохоронних органів, можливо, щиро вважали, що львівський студент — диверсант. Юрія намагалися переконати дати інтерв’ю російським ЗМІ й розказати, що його прислав Наливайченко (тоді голова СБУ) влаштовувати диверсію. Потім хлопця схиляли до співпраці, але він на це не пішов. Ми добилися, щоб у Юрія був незалежний адвокат, не призначений державою, — Петро Заїкін, який захищав Марію Альохіну з Pussy Riot. Історія закінчилася хепі-ендом — рік тому Юрія звільнили. Спершу засудили до двох років позбавлення волі, потім апеляційний суд змінив цей термін на один рік, і хлопця, фактично, звільнили “за відсидкою” — на момент суду він уже “відсидів” цей термін.

— Скільки ув’язнених українців нині перебуває в російських тюрмах?

— Ми маємо інформацію про 29 політичних в’язнів: 14 осіб перебувають у РФ і 15 — в окупованому Криму. Я б також хотіла згадати про кримців, які не утримуються під вартою, але є заручниками. Наприклад, наш колега журналіст Микола Семена. Він нині під підпискою про невиїзд, проти нього триває слідство, фактично, за його журналістську діяльність. І самого журналіста, і його родичів викликають на допити. Є ще кілька людей серед кримських татар, котрі проходять як фігуранти так званих “справи 26 лютого” (коли під стінами кримського парламенту люди зібралися на акцію з метою не дати парламенту призначити референдум) і “справи 3 травня” (зустріч Мустафи Джемілєва з кримськими татарами біля “кордону” з материковою Україною). Вони не перебувають під вартою, але отримали умовні вироки або взяті на поруки. Під підпискою про невиїзд перебуває також один із лідерів Меджлісу — Ільмі Умеров.

— Клих, Сенцов, Савченко, Кольченко, Карпюк, Солошенко, Афанасьєв — ось, мабуть, і всі прізвища, відомі широкому загалу. Про інших майже нічого не чути. Чому, на ваш погляд, навколо факту ув’язнення одних людей зчиняється багато галасу, а навколо інших — ні? Це якісь особливі справи, чи просто збіг обставин? 

— Тут є кілька моментів. Дійсно, справа Надії Савченко стала прикметною, бо і українська влада, і українські активісти, і “Батьківщина”, і сестра Надії, і світові політики вклали в неї дуже багато ресурсу — медійного й адвокаційного. Та це не означає, що інші справи менш брутальні і менш сфальсифіковані. У багатьох випадках до затриманих українців застосовується жахливе насильство, порушуються їхні фундаментальні права. Тому наша мета — підкреслити, що є цілий список ув’язнених, чийого звільнення має вимагати українська сторона чи під час Мінського процесу, чи на інших майданчиках. Одне із завдань кампанії Let My People Go — об’єднати всіх цих людей під однією “парасолькою”, аби ніхто не виявився, зрештою, покинутим.

Коли ми почали займатися справою Миколи Карпюка і Станіслава Клиха, не було навіть відомо, чи вони живі. Завданням номер один стало знайти цих людей і зробити так, щоб у їхні справи ввійшли російські незалежні адвокати, а не ті, яких призначить російська держава. Нам із Гельсінською спілкою вдалося знайти таких адвокатів, зокрема і з допомогою російських правозахисників.

Саме незалежні російські адвокати Докка Іцлаєв та Марина Дубровіна знайшли Клиха і Карпюка. Перше, що зробили Станіслав і Микола після появи в них незалежних адвокатів, — написали заяви про те, що свідчення в них були вибиті під тортурами.

— Ви їздили на суди? Яка там наразі ситуація?

— Я їздила на суд як свідок у березні. Зробити це мене попросив захист. На момент суду ми вже тривалий час збирали інформацію про Миколу і Станіслава, спілкувалися з дуже багатьма свідками, які підтверджували алібі Карпюка. Але майже ніхто з них не зміг свідчити в суді особисто, оскільки так чи інакше бере участь у діяльності “Правого сектора” або УНА-УНСО, котрі в Росії заборонені як екстремістські. Тобто приїзд цих свідків до РФ майже автоматично означав арешт.

Захист попросив мене виступити в суді й викласти інформацію, яку мені вдалося зібрати як правозахиснику, про алібі Миколи Карпюка. Але суддя не дав мені виступити: “Кто она вообще такая?” При цьому суд допитав мене про те, що таке УНА-УНСО. Звісно, з мене намагалися витягнути якісь підтвердження того, що організація є екстремістською і делегувала своїх членів на чеченську війну. Було доволі складно протистояти цьому психологічному тискові. Прокурори кілька разів питали мене: “Являєтесь ли вы участником УНА-УНСО?” Я пояснювала, що не є членом організації, я — правозахисник.

Лінія поведінки головуючого судді Ісмаїлова мене вразила по-людськи. За останні роки я бачила багато суддів, від справ Майдану і до нинішніх проти беркутівців. Але такого брутального ставлення до захисників, свідків, такого хамства мені ніде бачити не доводилося. Що найцікавіше — вже після завершення процесу цей суддя виніс окрему постанову, де звинуватив незалежних адвокатів Докку Іцлаєва та Марину Дубровіну в порушенні адвокатської етики і попросив адвокатські палати, до яких вони належать, оцінити їхню поведінку. Що в перспективі може означати позбавлення їх права бути адвокатами. Безперечно, це є виявом тиску і помстою захисникам за їхню роботу.

— Вони можуть відступити?

— Все може бути. Тим більше що Чечня — це регіон, дуже особливий навіть у межах Росії, де взагалі немає ніяких правил. Нам вдалося зустрітися там із російським колегою — керівником правозахисної організації “Комітет з протидії тортурам”, що працює на Кавказі, правозахисником Ігорем Каляпіним. Ця людина, по суті, — особистий ворог Кадирова. Буквально на моїх очах стався напад на нього. У двері кімнати, в якій жив Ігор, постукали працівники готелю і сказали: “Ми вас попросим удалиться”. Пояснили тим, що правозахисник критикує главу республіки. Цю розмову я записала на відео. А на порозі готелю на Ігоря напали. Люди в масках (можна сказати — тітушки) закидали його яйцями, тістом, зеленкою.

— Ви говорили з Карпюком і Клихом?

— Ні, такої можливості я не мала. Але з Миколою Карпюком у мене було досить емоційне листування. Він просив нас зробити все, щоб захистити адвокатів від тиску.

Зі Станіславом Клихом спілкування не було з об’єктивних причин, — внаслідок тортур у нього з’явилися серйозні психічні проблеми. Про це зараз заявляє його адвокат. До арешту в Росії у Станіслава ніколи не було таких проблем, він ніде не стояв на обліку. Навпаки, закінчив історичний факультет КНУ ім.Шевченка, викладав історію. Клих найбільше зазнав тортур, його ламали три місяці. Адвокат припускає, що використовувалися і психотропні речовини. Все тіло Станіслава покрите десятками рубців. Його підвішували, били електричним струмом. І таки вибили свідчення про участь у Чеченській війні ( і його, і Карпюка, і Яценюка), хоча в нас є докази щодо алібі. Не Клих дав ці свідчення, але він їх підтвердив під впливом тортур. Миколу так само катували, погрожували викрасти і привезти до Росії його родину.

Російське правосуддя повністю відкинуло спроби захисту добитися незалежної психіатричної експертизи Станіслава Клиха. Було проведено амбулаторну експертизу в Грозному. Висновок — Клих абсолютно здоровий. Це й зрозуміло: якщо визнати психічні розлади, його свідчення втратять сенс, і справа розвалиться. Тому, попри наявність двох дуже серйозних документів (висновків незалежних російських та британських психіатрів про необхідність термінового обстеження), переданих суду захистом, ніякого обстеження проведено не було. Це ще одне порушення російським правосуддям фундаментальних прав людини. Цинізм російської правоохоронної системи виявився і в тому, що її представники не тільки не погодилися на незалежну експертизу, а й порушили проти Клиха другу кримінальну справу — начебто за образу прокурора.

— Ув’язненим українським громадянам найчастіше інкримінують екстремізм?

— Ні, статті абсолютно різні. Але якщо приблизно розділити справи за статтями, то найбільша група — це справи 14 кримських татар-мусульман. Вони є фігурантами трьох різних справ, проте всюди спливає одна стаття Кримінального кодексу РФ — 205.5, “Организация деятельности террористической организации и участие в деятельности террористической организации”.

— У чому специфіка справ кримських мусульман?

— Річ у тому, що 2003 р. Верховний суд РФ виніс постанову, якою визнав терористичними ряд мусульманських організацій, заборонивши їхню діяльність на території РФ. У цій постанові є як доволі радикальні організації на кшталт Аль-каїди, так і абсолютно мирні, як Хізб-ут-Тахрір, не заборонена в європейських країнах. Тривалий час ця судова ухвала навіть не була опублікована, а коли її текст став відомим, то оскаржити це рішення вже було неможливо. Пізніше, у 2013-му, з’явилася стаття 205.5. Зверніть увагу на її маніпулятивне формулювання: аби засудити людину за тероризм, не обов’язково, щоб вона вчиняла насильницькі дії чи планувала їх. Досить бути членом забороненої організації. За цією статтею людині можуть впаяти довічний термін.

Перша четвірка кримських татар уже етапована на суд до Ростова-на-Дону. (До речі, їх перевезення з Криму на територію Росії вже є військовим злочином, бо, за нормами міжнародного гуманітарного права, переміщувати людей з окупованих територій на територію держави-окупанта заборонено.) На судах ми побачили, що в матеріалах справи немає жодної інформації про насильницькі дії підозрюваних або про планування ними будь-якого насильства. Є прослуховування і прихований відеозапис зустрічей у доволі вузькому колі, під час яких обговорювалися різні речі, зокрема пов’язані з тією новою політичною реальністю, в якій опинився Крим. Але в записаних “кухонних розмовах” (як їх називає адвокат Олександр Попков) немає нічого “терористичного”.

— Тобто на цих зустрічах був хтось, хто провокував розмови на політичні теми, записував їх, а потім передавав ФСБ?

— Так. Це засекречений свідок, його ім’я судом не розголошується. Можливо, засуджені й здогадуються, хто це, але відкрито не називають. Є ще низка цікавих моментів у справах кримських мусульман. Ініціювали кримінальне переслідування і самі справи колишні працівники СБУ, які зрадили присягу і тепер служать у ФСБ. Перше, що вони почали робити на новій службі, — писати рапорти (по суті, доноси) на кримських татар “о совершении преступления”. Я озвучу імена цих людей — Олександр Кожемяка і Олександр Компанейцев. Обидва фігурують у так званому “списку зрадників”, оприлюдненому СБУ.

Одним із тих, хто сів завдяки доносам Компанейцева, став Емір-Усеїн Куку — правозахисник, член Кримської контактної групи з прав людини. До ув’язнення він займався захистом людей, котрі стали жертвами переслідувань: збирав інформацію про зниклих і заарештованих (і кримських татар, і українців). Очевидно, це й стало причиною його переслідувань. Перш ніж інкримінувати Еміру тероризм, були спроби звинуватити його й за іншими статтями — екстремізм, розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Нам також відомо, що його намагалися завербувати. А ще до арешту була спроба викрадення, про що недавно докладно розповіла його адвокат Євгенія Закревська.

Очевидно, переслідування кримських мусульман треба розцінювати з двох позицій. По-перше — як переслідування кримських татар за їх незгоду з окупацією (на це є посилання в обвинувальному висновку суду у справі першої четвірки кримських мусульман, яких судять зараз у Ростові-на-Дону). По-друге — це є відображенням загальноросійського репресивного тренду: переслідування мусульман. За аналогічними звинуваченнями заарештовуються десятки людей в російських регіонах із великою концентрацією мусульманського населення, наприклад у Башкортостані. Однак у числі кримських татар разом із мусульманами заарештовують і, скажімо так, “світське крило”. Це суто політичні переслідування. Наприклад, через “справу 26 лютого”, в рамках якої під вартою перебувають один із лідерів Меджлісу Ахтем Чийгоз, а також Алі Асанов та Мустафа Дегерменджі. Ще один крок, спрямований на залякування кримських татар, — оголошення Меджлісу екстремістською організацією.

Тобто створено обставин, за яких майже кожен кримський татарин може бути заарештований і притягнутий до відповідальності. Як казав один із попередників Володимира Путіна, “был бы человек, а статья найдется”. Д

ля більшості кримських татар Крим — найвища цінність і великий біль. Вони життя поклали на те, щоб повернутися з депортації, а тут — знову окупація. Я чула від декого з них: “Мене звідси винесуть тільки вперед ногами”.

— Ви недавно повернулися з Ростова, з суду над першою четвіркою заарештованих кримських татар. Розкажіть про них трохи докладніше.

— Їх затримали першими. Проблема в тому, що ми про них мало знаємо. Зараз по крихтах збираємо інформацію. “Організація терористичної організації” інкримінується Руслану Зейтуллаєву, участь у терористичній організації — Феррату Сайфуллаєву, Юрію Прімову і Рустему Ваітову. Усі вони займалися активною громадською роботою. Феррат Сайфулаєв у 2012—2013 рр. був імамом мечеті в с.Орлине Севастопольського району.

Я зустрічалася з матір’ю Рустема Ваітова. Ще до війни він почав будувати для своєї родини дім. На момент його арешту дружина ходила вагітна, народила, коли Рустем уже був ув’язнений. Тепер їхній доньці майже рік, але в неї вже серйозні проблеми зі здоров’ям, їй оформляють інвалідність. Не виключено, що ці проблеми пов’язані з нервовим потрясінням, яке вагітною пережила дружина Рустема. Просто треба розуміти, як цих людей затримували (вони про це розповідали в суді): маски-шоу, виламування дверей, вибивання прикладами вікон, вкладання обличчям на підлогу… У всіх заарештованих — маленькі діти, більше того — сім’ї багатодітні. Можна собі уявити ту атмосферу арешту…

Юрій Прімов — актор, навчався в університеті ім. Карпенка-Карого. Коли ми були на судовому процесі, Юрій просив адвоката передати йому книжку Рея Бредбері “451° за Фаренгейтом”.Взагалі, на процесі ці люди справляли враження справжніх інтелектуалів. Я була здивована, наскільки грамотно й інтелігентно вони обстоювали свою позицію в суді, апелювали до російського законодавства і фактажу; які влучні запитання ставили свідкам обвинувачення, фактично заганяючи тих у глухий кут.

— До них застосовують тортури?

— Нам нічого не відомо про фізичні катування в Криму, але й інших форм тиску вистачає. Хлопців постійно намагаються схилити до визнання вини: в ізоляторі (всі четверо сидять окремо) кожного з них негласно відвідують ефесбешники. Камери переповнені, в них бракує ліжок, сплять по черзі, потерпають від клопів. Мене також вразила історія, що сталася в тюрмі з Еміром Куку. Коли він сказав, що є мусульманином і не їсть свинини, йому почали давати її тричі на день.

Обмежено право ув’язнених на захист: кримського адвоката Еміля Курбедінова незаконно усунули від захисту трьох із чотирьох підозрюваних (наразі він захисник лише Руслана Зейтуллаєва). Інший цікавий момент — коли хлопці ще перебували у Сімферополі і йшли суди із встановлення запобіжного заходу, людям, котрі приходили на суд як вільні слухачі, виписувалися повістки на допит як свідкам.

На останньому суді ми чули допит свідків обвинувачення — кримських татар. Більшість цих людей не підтверджували вину арештованих і, по суті, відмовлялися від того, що було зазначено у протоколах допитів. Щоправда, кілька осіб свідчили проти підозрюваних (це до питання колаборації). Велика драма, коли бачиш, як свідками проти кримських татар в окупаційному суді виступають кримські татари.

Один із днів, коли відбувався суд, випав на день народження Руслана Зейтуллаєва. Адвокати передали йому малюнки-привітання від дітей. Тобто показали через скло клітки, в якій утримують підсудних.

Під час суду нам вдалося передати хлопцям через адвокатів фото флеш-мобу на підтримку заарештованих. Але конвой не дозволив їм забрати фотографії, — можна було тільки подивитися й повернути назад. Там було фото з Верховної Ради, де на трибуні висить великий плакат “Волю в’язням Кремля”, на якому є й їхні портрети. Хлопці були вражені підтримкою, вони не здогадувалися, що в Україні хтось знає про їхні справи і підтримує їх. Мене дуже зворушили їхня реакція і вдячність.

Люди, ув’язнені в Криму, перебувають у подвійній ізоляції. Підтримувати, їздити на суди до тих, хто ув’язнений у Росії, простіше, ніж у Крим. Півострів, по суті, став сірою зоною.

Зараз МЗС вносить заарештованих кримських татар до списку політичних в’язнів і декларує, що Україна вимагатиме їх звільнення та повернення в Україну. Я вважаю, що надія на це однозначно є, просто Україна мусить робити це системно й не зупинятися на перших успішних обмінах. МЗС робить дуже багато для звільнення українських в’язнів. Наші ростовські консули взагалі самовіддано працюють — не від дзвінка до дзвінка, “виключив верстат і пішов”, вони постійно намагаються прорватися до ув’язнених, підтримати рідних. До речі, наше консульство звернулося до російської сторони із запитом на відвідування кримських татар у СІЗО Ростова. Отримало відмову, але з посиланням не на “російське громадянство”, яке було надане підсудним “автоматично”, а на те, що це питання розглядатиметься після винесення вироку. Це така хитра позиція, коли немає дозволу, але немає й відмови. Побачимо, що буде після вироку. Декому із засуджених (наприклад, Руслану) загрожує пожиттєве.

— Я переглядала сторінку Еміра-Усеїна Куку в соцмережах. Звернула увагу на те, що ще задовго до арешту він знав, чим усе може скінчитися. Перший випадок стався ще 2015-го. Його тоді побили. У коментарях небайдужі писали — виїжджай до Херсона. Але він цього так і не зробив. Я також звернула увагу на публікації від татарської громадської ініціативи, яка допомагає сім’ям заарештованих. Можна тільки уявити собі, наскільки складне їх становище, — це ж багатодітні сім’ї, котрі втратили годувальників.

— Так, дружини в’язнів і їхні родини об’єдналися. Вони намагаються матеріально підтримати дітей — їжею, одягом, іграшками. І навіть цими безневинними ініціативами викликають підвищений інтерес з боку спецслужб, які постійно намагаються втрутитися.

Щодо Еміра-Усеїна Куку — справді, було побиття, була спроба викрадення, до якої причетний той-таки зрадник Компанейцев. Після того Емір вимагав від правоохоронних органів покарати тих, хто застосував проти нього насильство. Натомість заарештували його. Тепер тиснуть на родину Еміра. Адвокати подали скаргу до правоохоронних органів про те, що в школу до 9-річного сина ув’язненого правозахисника прийшла людина від Компенейцева. Дитині було сказано: “Тебе, наверное, мама говорит, что твой отец где-то на заработках, но он в тюрьме, и он там будет еще долго сидеть, потому что связался с плохими дядями”…

Родичі ув’язнених кримських татар живуть у постійному страху, в атмосфері терору. Вони впевнені, що їх прослуховують і за ними стежать (думаю, так і є).

Біль і складність цієї ситуації в тому, що посилюється ізоляція Криму, нам буває важко встановити зв’язок із родичами. Вони бояться говорити, і це зрозуміло, — вони ж під повним контролем. Наші можливості підтримати й виявити небайдужість до ув’язнених обмежені. Українські консули навіть теоретично не можуть відвідувати бранців у Криму, — Україна не має там свого консульства, бо не визнає окупаційної влади. Єдиний, хто може до них потрапити, це російський адвокат.

— Тобто ви бачили лише чотирьох заарештованих татар, яких привезли на суд до Ростова? Решта перебувають у Криму, куди ані ви, ані консули не мають доступу? Назвімо імена цих людей, щоб усі про них знали.

— Так, справді, треба називати імена, а журналістам — розповідати історії цих людей. Ми збираємо інформацію. Звісно, краще для цього поїхати в Крим, але це неможливо.

Чотирьох фігурантів першої справи я вже називала. У другій справі (адвокати називають її “ялтинською”) проходять Вадим Сірук, Енвер Бекіров, Муслім Алієв, Емір-Усеїн Куку. Недавно заарештовані ще двоє — Арсен Джепаров і Рефат Алімов.

У третій справі (“бахчисарайській”) — також чотири фігуранти: Зеврі Абсеітов, Ремзі Меметов, Рустем Абільтаров, Енвер Мамутов.

Це частина нашої роботи — зробити всі ці справи відомими, надати їм розголосу. У справі Наді Савченко рідні, правозахисники, політики відіграли ключову роль. І звичайно, було б добре, якби політики займалися не тільки вигідними в піарному сенсі в’язнями.

Серед в’язнів Кремля є дуже різні люди. Наприклад, Олег Сенцов — це вже культова постать, людина величезної мужності. Дехто потрапив під російський репресивний каток не тому, що був знаним активістом, а тому, що так склалися обставини. Наприклад, Сергій Литвинов взагалі не мав ніякої політичної позиції. Але в певний момент російським правоохоронцям-пропагандистам було вигідно вписати його в кримінальну справу про “геноцид русскоязычного населения на юго-востоке Украины”. У цій справі фігурує низка українських високопосадовців. І Литвинов став тією людиною, котру вписали, аби справу якось матеріалізувати, щоб був хоч хтось затриманий. Це звичайний сільський житель із Луганської області. Причому в нього є певні проблеми ментального розвитку, чим цинічно скористався російський Слідчий комітет. Чоловік переїхав через кордон, аби полікувати зуби (дорогу до лікарні в його районі відрізали бойові дії), і там його заарештували як українського карателя. Одразу після затримання він з’явився на російських телеекранах. Там він нібито зізнавався, що є карателем, який розстрілював мирне населення. Литвинов просто став жертвою й інструментом гібридної війни. Хоча завдяки роботі адвоката Віктора Паршуткіна і через відсутність будь-яких підтверджень “каральних акцій” основну частину обвинувачень з Литвинова зняли, однак засудили начебто за розбій. Ми так само вимагаємо звільнення й Литвинова.

— Коли ви приїздили у РФ на суди, як до вас ставилися чиновники, судді, громадяни, котрі сиділи поруч із вами? Мені здається, така поїздка — це з вашого боку теж мужність.

— На кордоні нас зустрічала машина українського консула, і тільки в ній ми пересувалися. Така підтримка для нас важлива. Навіть у психологічному сенсі. Якщо з тобою щось станеться, принаймні хтось буде свідком цього. Спроб заарештувати нас не було.

Коли ми їхали на процес над кримськими татарами, то не були впевнені, що нас пустять. Це ж військовий суд (тільки він у РФ має право судити за терористичними статтями). Але, на диво, все обійшлося. Судові засідання ми записували на диктофон, і вигнати нас не намагалися. Та, оскільки після нашої поїздки в Україні й у світі пройшла певна інформаційна хвиля, я не впевнена, що в наступної “делегації” українських журналістів і правозахисників буде такий самий легкий доступ на засідання суду.

— Ви спілкувалися з деякими ув’язненими. Вони розуміють складність ситуації? Вважають її безнадійною?

— У Миколи Карпюка — бойовий настрій. Його дуже надихнуло, що Україна бореться за нього. Йому розповідали про це адвокати, консули. Він знає, що ми допомагали збирати докази його алібі. Микола вірить, що скоро буде вдома. Зі Станіславом Клихом ситуація складна — його треба терміново вертати в Україну й лікувати. Щодо кримських татар, то, мені здається, вони поки що не до кінця усвідомили, що Україна готова за них боротися. Це насправді їхній єдиний шанс на звільнення. Я не сумніваюся, що вони будуть засуджені. Дуже важливо писати їм листи, підтримувати. Багато хто з російських бранців каже, що листи з Батьківщини — це та ниточка, яка тримає їх на плаву. Кожен лист вони перечитують по сто разів.

— Як реагували ув’язнені кримські татари на вашу присутність у суді?

— Були дуже розчулені. Дивилися на нас, спостерігали за нашою реакцією на їхні слова. У певний момент мені навіть здалося, що вони намагалися виправдатися перед нами: “Ви їм не вірте, ми не якісь там фанатики-терористи”, — сказали нам хлопці під час перерви. Ми відповідаємо: “Та знаємо, тому ми й тут”.

Ці люди намагаються довести свою непричетність, але не роблять гучних політичних заяв, як, наприклад, Надія Савченко. Вони є заручниками ситуації ще й у тому сенсі, що їхні багатодітні сім’ї перебувають під контролем окупаційної влади. Абсолютно беззахисні діти й жінки. До речі, це ще одна проблема. Якщо Україна зможе звільнити кримських бранців, треба буде подумати, як вивезти з Криму їхні родини.

— Важко вам було слухати виступи на судовому засіданні?

— Не важко, а страшно. Страшно бачити те, на що перетворюється Росія. Страшно, що частина нашої території окупована цією державою. Що страшний репресивний маховик, який у ній розкручується, зачіпає й інших громадян. Що людей судять ні за що. Що прокурор у суді озвучує абсурд, а судді це уважно слухають і виносять обвинувальні висновки. Мені страшно за наших людей, які абсолютно безправні в російських судах і тюрмах. Але найбільше я боюся, що найближчим часом основним постачальником політв’язнів буде саме Крим. Окупаційна влада створила законодавче поле і всі умови для репресій та арештів радянського масштабу. У звіті однієї правозахисної групи Крим названий “півостровом страху”. І навіть міжнародні структури тут безсилі. Кремль поводиться так, як вважає за потрібне. Нині в Криму не працює жодна міжнародна місія. Іван Шиманович, радник генсека ООН, кілька разів пробував прорватися до Криму, але його не пустили. Чи не єдиний виняток — місія Жерара Штудмана, спецпредставника генсека Ради Європи взимку нинішнього року. Однак ця місія “не помітила” системних порушень прав людини у Криму. І це при тому, що одразу після анексії ситуацію на півострові моніторив верховний комісар Ради Європи з прав людини Нілс Мужнієкс. Його звіт свідчив про катастрофічну ситуацію з правами людини. Тоді була дуже різка реакція Росії на цей звіт. Саме тому, судячи з усього, генсек обрав для нового візиту іншу особу — посла Штудмана.

Команда Євромайдан SOS і “Відкритий діалог” підготували спільний звіт про всі справи проти українських громадян у РФ та в Криму. Ми презентували його і в Європарламенті, і в ПАРЄ, і просто під час поїздок в інші країни. Закликали міжнародну спільноту, дипломатичні місії приїздити на суди. Багато хто був присутній на процесах у справі Надії Савченко. Можливо, ще до Сенцова й Кольченка приїздили. Але більше ніхто з бранців не цікавить наших західних колег. До речі, українських депутатів — переважно також.

Розумієте, в нас же до таких питань ставлення однозначне — або зрада, або перемога. Якщо людина ув’язнена з політичних мотивів, але поводиться не героїчно, то, може, й не треба їй допомагати. Нам хочеться когось зводити на п’єдестал і поклонятися йому. А якщо людина не рве на собі сорочку, не робить красивих жестів, — то на захист своїх прав вона, виходить, не заслуговує? Чесно кажучи, є така проблема, на жаль. Але, на щастя, з’являється дедалі більше людей, готових допомагати не тільки героям. Зокрема й серед народних депутатів. Вірю, що нам вдасться повернути наших співвітчизників додому. Головне — не забувати про них.

http://gazeta.dt.ua/personalities/pivostriv-strahu-_.html

Війна і мир. Про одвічну тему обмінів і правові бантики судочинства

Травень 5, 2016

Марія Томак, експерт Центру Громадянських Свобод, про те, чому не всіх незаконно засуджених українців можна називати політичним в’язнями? Які критерії визначення людини жертвою війни? Як у боротьбі проти абсурду російського суду можна бути максимально переконливим? Чому місцеве населення Чечні добре ставиться до українців?

“Чеченська справа” розвалюється: докази застосування тортур до Карпюка та Клиха

Лютий 7, 2016

З осені минулого року у Верховному суді Чечні розглядається справа за воєнними подіями 20-річної давнини.

Обвинуваченими у ній проходять двоє громадян України – один із лідерів УНА-УНСО, а в подальшому і “Правого сектору”Микола Карпюк, а також київський історикСтаніслав Клих. Їм інкримінують організацію та участь у банді, а також вбивство російських військових у ході Першої Чеченської війни.

Обставини потрапляння Карпюка та Клиха до Російської Федерації – різні, так само і як і час арешту (березень і серпень 2014 року відповідно).

Тривалий час їх родинам невідомо було їх місце утримування і чи живі вони взагалі, незалежні адвокати та українські консули не могли отримати до них доступу протягом більш ніж року.

У рамках правозахисної кампанії LetMyPeopleGo ми зараховуємо Миколу Карпюка та Станіслава Клиха до тих, кого в Росії переслідують за політичними мотивами.

Нещодавно вони також були визнані політичними в’язнями і російським правозахисним центром “Меморіал”. Представники останнього – одні з небагатьох, хто регулярно буває на судових засіданнях по їх справі.

Кілька тижнів тому слухання у справі були відкладені через необхідність проведення психіатричної експертизи Станіслава Клиха, на якого, як наполягає захист, згубно вплинули численні тортури, застосовувані слідством для вибивання свідчень із затриманого. Амбулаторна експертиза показала, втім, що Клих є осудним.

Але адвокати мають намір вимагати проведення незалежної експертизи для свого підзахисного – тим більше, що з’являється дедалі більше доказів застосування тортур до Станіслава, так само як і до Миколи.

Саме про це і йтиметься далі.

Отже, з понеділка слухання у справі, яка в українських медіа зазвичай називається “чеченською” і яка в Україні стала відома передусім через фігурування в ній Арсенія Яценюка, продовжаться з потрійним прискоренням – засідання відбуватимуться щодня.

Чи свідчить це про бажання швидше закрити справу та винести вирок, чи суд побоюється несподіваних поворотів подій – залишається тільки здогадуватися.
Тим часом, захисту Миколи Карпюка та Станіслава Клиха стає доступна дедалі більша кількість матеріалів, які можуть слугувати доказами застосування тортур до підсудних.

А це, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, автоматично ставить під сумнів законність майбутнього вироку суду.

Передісторія

У своїх письмових свідченнях, оприлюднених минулого року, Станіслав Клих та Микола Карпюк детально описали тортури, які до них застосувалися у перший період після затримання, а також разом зі своїми захисниками подали відповідні заяви про злочин.

Пізніше вони підтвердили свої свідчення вже під час судових засідань, а Станіслав Клих навіть продемонстрував рубці на своєму тілі.

Свідчення Карпюка та Клиха просто вражають уяву та змушують засумніватися, чи про ХХІ сторіччя в них ідеться.

Різноманіття тортур і їх жорстокість нагадують воєнні допити: побої, підвішування за наручники, застосування електричного струму, позбавлення сну, голки під нігтями, психотропні речовини внутрішньовенно, погрози і психологічний тиск…

Усе це середньовіччя у випадках і Карпюка, і Клиха було розгорнуте з єдиною метою – аби затриманий обмовив себе та інших осіб, що фігурують у кримінальній справі, у тому числі нинішнього прем’єра України, а також низку політичних фігур переважно правого спектру.

Шанс відмовитися від своїх свідчень обоє громадян України отримали тільки після появи у їх справах незалежних адвокатів – Марини Дубровіної влітку 2015 року – у Станіслава Клиха, та Докки Іцлаєва восени 2015 року – у Миколи Карпюка.

“Засекречені” медичні довідки

Попри статус захисника, Марина Дубровіна тривалий час не могла отримати від російських слідчих органів жодної медичної документації щодо свого підзахисного – за винятком висновків стандартних судмедекспертиз.

Що цікаво: де-факто вони проводились через погіршення стану здоров’я Станіслава, спричинене тривалими катуваннями.

Проте жодне з цих досліджень не ставило перед експертами питання: чи погіршення стану затриманого було зумовлене тортурами – незважаючи на численні видимі тілесні ушкодження та суттєву втрату ваги Станіславом (15 кг за два місяці від моменту його арешту в серпні 2014 року).

Уперше отримати доступ до медкарток її клієнта Дубровіній вдалося через Європейський суд з прав людини, який передав Українській Гельсінській спілці з прав людини документи, які ЄСПЛ, своєю чергою, отримав після запиту до РФ.

У цих документах, які ми відразу оприлюднили, містяться відомості про численні рубці на тілі Станіслава. Проігнорувавши більшість пунктів запиту ЄСПЛ, РФ не надала жодної інформації щодо попереднього стану здоров’я Станіслава, передавши тільки медичну картку Станіслава, яка була заведена лише після його перевезення у грозненське СІЗО.

Але навіть отримані захистом відомості, занесені до формулярів складночитабельним лікарським почерком, опосередковано засвідчили застосування тортур до Станіслава.

Epic Fail Слідчого комітету

Утім, більш ніж обґрунтованими обвинувачення в застосування незаконних методів ведення слідства і до Клиха, і щодо Карпюка – стали тепер, після отримання захистом кількох важливих документів. Вони були б епік фейлом для російських органів слідства – якби для них були важливими законність і здоровий ґлузд.

Ідеться про наступні документи:

– результати двох судмедекспертиз (СМЕ), проведених в Ґрозному щодо Карпюка та Клиха у грудні 2015 року – відносно нещодавно;

– результати СМЕ, проведеної щодо Клиха ще в Зеленокумську, у вересні 2014 року – тобто відразу після його затримання;

– постанова про відмову в порушенні кримінальної справи щодо застосування до Карпюка незаконних методів ведення слідства від січня 2016 року.

Про що ж нам повідомляють ці документи, і чому вони такі важливі, навіть розгромні для державного обвинувачення та слідства?

Найперше і найголовніше: у зеленокумській експертизі, проведеній відразу після затримання Клиха (що є стандартною процедурою), – він абсолютно “чистий”, тобто жодних слідів тортур на його тілі немає (завантажити висновки експертизи можна ось тут)

Утім, вже грозненська експертиза, проведена більш ніж через рік перебування Клиха в різних СІЗО Кавказу, показує десятки рубців на руках, ногах, обличчі та сідницях.

Після тривалої паузи, спричиненої спершу зимовими канікулами, а потім експертизою Станіслава Клиха, Верховний суд Чеченської Республіки інтенсивно наздоганятиме графік.

2

Варто наголосити, що весь цей час – від вересня 2014-го до грудня 2015-го, Станіслав Клих перебував виключно під ефективним контролем правоохоронних органів Російської Федерації.

Отже, ці травми він міг отримати тільки під вартою в котромусь із СІЗО – Зеленокумська, Владикавказу, Єсентуків, Грозного.

Навіть якщо припустити, що ці рубці утворилися не в результаті катувань, практика Євросуду каже, що відповідальність щодо доведення їх походження лежить не на ув’язненому, а на державі, яка здійснює над особою ефективний контроль, в даному випадку – на Російській Федерації.

Це ключове. І саме це автоматично ставить під сумнів законність майбутнього рішення суду щодо Клиха.

Така сама картина спостерігається і щодо Миколи Карпюка.

У відмові щодо порушення кримінальної справи щодо застосування до нього тортур є посилання на кілька свідчень, які констатують відсутність слідів насильства на тілі Миколи – вочевидь, намагаючись вивести з-під підозри тих осіб, які на той час несли безпосередню відповідальність за життя та здоров’я Карпюка.

2

Утім, вже в грудневій експертизі чітко зафіксовані рубці на зап’ястках та стопах затриманого (завантажити документ-підтвердження).

Звертає на себе увагу і те, що в експертизах і Карпюка, і Клиха від грудня 2015 року не спростовується застосовування до них тортур.

В обох документах є, наприклад, вражаюче твердження про “відсутність методик визначення слідів впливу електричного струму у живих осіб”.

Тобто, слід вважати, що спершу підозрюваним треба померти…

2
1

Експерти розписуються в своїй неспроможності зробити висновки щодо походження рубців на тілі обох. А це, між іншим, взагалі виключає вживання щодо цих дій поняття “експертиза”.

Якщо керуватись визначеннями СМЕ, яке дає КПК РФ, обидві СМЕ цьому визначенню просто не відповідають, адже вони не містять конкретних висновків щодо походження ушкоджень (статті 57 та 74) – а отже, є лишень освідченням, тобто констатацією наявних тілесних ушкоджень, без висновків щодо їх природи (стаття 179 КПК РФ).

Ця підміна понять також є процесуальним порушенням з боку суду та слідчих.

Прикметно, що подеколи місця, де зафіксовані рубці в Карпюка та Клиха – збігаються. Хоча в Клиха їх кількість значно більша, що підтверджує попередню інформацію про те, що “ламали” його значно довше та інтенсивніше за Карпюка.

Це – зап’ястки, де зазвичай розміщуються наручники, а також стопи, де, імовірно, могли залишитися сліди від застосування електричного струму.

Що стосується наручників, то в свідченнях Клиха є твердження про багатогодинне підвішування його за кайданки, а в заяві Карпюка – про те, що він отримав опік зап’ясть через наручники, коли до нього застосовували електричний струм.

Спадкоємці Вишинського

Окрему цікавість являє собою вже згадана постанова Слідкому про відмову в порушенні кримінальної справи щодо застосування тортур до Карпюка. Варто сказати, що в справі Клиха така відмова також присутня – утім, її тексту захист досі не отримав.

Що ж до Карпюка, то ГСУ Слідчого комітету РФ по Північно-Кавказькому федеральному округу відмовило захисту в порушенні кримінальної справи, оскільки “доводи Карпюка М.А, щодо здійснених щодо нього протиправних діянь не знайшли свого об’єктивного підтвердження”.

Давайте поглянемо, на чому ж засновується такий висновок.

Постанова звертається до свідчень, зокрема, слідчого Курбанова, який очолював слідчу групу у “чеченській справі”, а також проводив затримання та допит Карпюка у березні 2014 року.

Окрім твердження про те, що Карпюк “намагається дискредитувати органи попереднього слідства і таким чином уникнути кримінальної відповідальності за здійснені ним злочини”, у якості аргументу на користь того, що до Карпюка тортури не застосовувалися, – слідчий наводить той факт, що підсудний визнав свою провину: “Примушувати обвинувачених давати свідчення ніхто не намагався, про що може свідчити той факт, що обвинувачений Карпюк Н.А. в період попереднього слідства свою вину визнавав”.

Хто знайомий із класикою жанру “признание – царица доказательств”, оцінить потужність аргументу слідчого Курбанова.

Але навіть не це найцікавіше.

Адвокат-чарівник

Підлеглий Курбанова Петров, чиї свідчення також наведені в постанові, посилається на те, що “всі свідчення, що містяться в протоколах допитів підозрюваного, були занесені безпосередньо зі слів самого Карпюка М.А., котрий спільно з адвокатом після ознайомлення, підписував їх у відповідних рядках”.

2
1

Під адвокатом мається на увазі бесланський адвокат Мамукаєва Л.Т., котра була начебто надана Карпюкові перед проведенням допиту тим самим слідчим Петровим.

Усе б нічого, але і сам Карпюк, і його захист раніше вже заявляли про те, що Мамукаєва на допитах Карпюка присутньою не була.

І справа не лише в свідченнях самого Карпюка. Це підтверджується також матеріалами кримінальної справи.

У постанові, втім, наведені свідчення і самої адвокатки Мамукаєвої Л.Т., котра безапеляційно стверджує, що “при проведенні слідчих дій за участі її підзахисного порушень його законних прав та інтересів допущено не було.”

Постанову про відмову в порушенні кримінальної справи Докка Іцлаєв, звісно, оскаржуватиме, а в подальшому матеріали будуть передані до Євросуду з прав людини.

На завершення варто сказати, що навіть якби не було цих документів, які суттєво підважують майбутнє рішення суду, для адекватної судової системи достатньо було б аналітичного висновку правозахисного центру “Меморіал”.

“Розбір польотів” від організації, яка проводила колосальну правозахисну роботу під час обох чеченських воєн, не залишає каменя на камені від 700-сторінкового обвинувального висновку разом з інтерв’ю Бастрикіна. Варто віддати належне російським правозахисникам.

І хоча суд навряд чи ризикне долучити ці розгромні матеріали до справи – але сподіваємося, що вони принаймні стануть “дзвіночком” для суду присяжних.

Марія ТОМАК, Центр Громадянських Свобод, координатор кампанії LetMyPeopleGo,

Надія ВОЛКОВА, юрист Української Гельсінської спілки з прав людини,

спеціально для УП.Життя

Опубліковано на сайті “Українська правда” 06.02.2016: http://life.pravda.com.ua/society/2016/02/6/207779/

Чого очікувати від посланця Ради Європи до Криму

Лютий 4, 2016
Дивним виглядає щонайменше є те, що фактично за бортом «кримського питання» залишили Комісара з прав людини Нілса Муйжнієкса

Наприкінці позаминулого тижня, за кілька днів до початку січневої сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи, у громадянському середовищі пішла чутка про делегування генсеком Яґландом спеціального посланця до Криму.

На тому етапі було незрозуміло, наскільки ця інформація відповідає дійсності, утім, вже за кілька днів ситуація почала розвиватися дуже стрімко. Швейцарець Жерар Штудман (Gérard Stoudmann) прибув спершу до Києва, далі – вирушив до Москви, і зрештою – до Криму, де він перебував якраз у дні проведення ПАРЄ, що підтвердив сам генсек РЄ у своїй промові перед Парламентською Асамблеєю.

Ця новина заскочила зненацька українське громадянське суспільство, навіть тих, хто ґрунтовно займається Кримом та співпрацює з міжнародними міжурядовими організаціями. Після появи перших звісток про зустрічі Штудмана в Криму здійнявся галас про неперебірливість місії, яка проводила зустрічі за запропонованим представниками окупаційної влади порядком денним. Можливо, внаслідок цих заяв Штудман зрештою відвідав одного з лідерів Меджлісу Ахтема Чийгоза, який наразі перебуває в СІЗО і обвинувачується в «організації масових заворушень» 26 лютого 2014 лютого, і загалом наприкінці візиту місії тон щодо неї з боку, зокрема, Меджлісу змінився кардинально.

Зсередини палацу, де відбувається ПАРЄ, було відчутно, втім, що призначення Штудмана заскочило зненацька не тільки громадськість, а й деяких високопоставлених функціонерів у самій Раді Європи. У приватних розмовах вони зізнавалися, що вельми здивовані цим швидким рішенням і, так само як і українські НУО, не знають, чого очікувати від кримської місії. Хоча потім, заспокоюючи швидше себе, аніж нас, говорили про шкідливість передчасних висновків.

Версії щодо місії Штудмана справді залишатимуться ворожінням на кавовій гущі, доки ми не побачимо результату.

Але дивним виглядає щонайменше є те, що фактично за бортом «кримського питання» залишили Комісара з прав людини  Нілса Муйжнієкса, який здійснив один, але доволі плідний моніторинговий візит до Криму восени 2015 року. Звітом постфактум Росія залишилася вкрай невдоволена, в тому числі, на рівні публічних заяв і де-факто оголосила Офісу Комісара бойкот. Наразі це не заважає Муйжнієксу здійснювати візити на окуповані території Донбасу, але не виключено, що саме це спричинило призначення «для Криму» іншої фігури з особливим статусом та малопрогнозованими перспективами. При цьому, подальша роль Комісара в моніторингу ситуації в Криму залишається в «підвішеному стані».

У своїй промові перед Парламентською Асамблеєю Генсек Яґланд хоча й намагався вгамувати хвилю занепокоєння, викликану новиною про Штудмана, та він відкинув тільки найкатастрофічніший сценарій: «Це не повинно розглядатися як визнання “де-факто влади”, яка там діє», заявив він.

Але ось що було сказано далі: «Це, швидше, визнання того факту, що ми, як захисники свободи людей, маємо спеціальну відповідальність просити захисту свободи для 2,5 мільйонів мешканців Криму[i]

Стає очевидним, що стратегія Кремля під умовною назвою «викручування рук» – працює. І зараз міжнародна спільнота змушена благати Росію дозволити їй захистити кримчан (як висловився Яґланд, seek to protect the freedoms of the two and half million people). І це вже буде розмова, образно кажучи, про покращення умов перебування в концтаборі, але не про руйнування самого концтабору.

Генсек у своєму спічі також наголошує на тому, що всі люди, що живуть як в Росії, так і в Україні мають бути під захистом Європейської конвенції – «незалежно від існуючих розбіжностей, включно зі статусом Криму» (в оригіналі: regardless of the disagreements that exist, including on the status on Crimea). Тобто Крим вже не однозначно анексований, а має статус, щодо якого існують розбіжності. При цьому, Яґланд дипломатично підкреслює, що позиція щодо статусу Криму була чітко означена Комітетом міністрів та Асамблеєю, але осад після попередньої фрази – залишається.

Звіт про поїздку Штудмана буде переданий до Комітету Міністрів РЄ, який має вирішити надалі, «що ще має бути зроблене для дотримання прав людини». Чи може бути запропоновано, приміром, пом’якшення санкцій для Росії в обмін на покращення «сибірського» клімату з правами людини в Криму? Щонайменше, такого розвитку подій не варто відкидати. Як і того, що ми можемо побачити висновок із закликом до України та світу припинити блокаду Криму (в широкому сенсі), адже головне – права людини, а під чиєю юрисдикцією, зрештою, – не так і важливо. Ці дзвіночки із закликами про «припинення ізоляції» звучать у світовій пресі. Акція «Блокада Криму» насправді тільки привід, ідеться, звісно, про визнання світом того, що «Кримнаш».

Україна готувалася до січневої сесії ПАРЄ з великим напруженням. Організовувати сайд-івенти (низка подій у приміщенні палацу, що відбуваються паралельно із Асамблеєю та присвячені проблемам прав людини) кинулися всі і відразу – цього разу їх було чотири. Плюс два виступи представників правозахисних організацій щодо теми незаконно затриманих на сході України під час засідань комітетів. Розповідали про «заручників Кремля», порушення прав людини на Донбасі, проблеми полонених і тортур, які до них застосовуються.

До речі, майже непоміченим залишилося те, що вперше на рівні проекту звіту та резолюції Комітету з питань міграції, біженців та переміщених осіб було визнано те, що в Україні триває саме війна, а не конфлікт. На засіданні було затверджено проект звіту депутата від Латвії Неллі Кляйнберга під назвою «Гуманітарні виклики щодо захоплених людей під час війни в Україні». На голосування звіт та резолюцію буде винесено під час весняної сесії. Подивимося, як пройдуть дебати довкола цього документу. Буде справді важливо, якщо Комітет Міністрів дослухається до рекомендації щодо відрядження до місць утримання «в’язнів Кремля» представників Європейського комітету з питань запобігання катуванням.

Але на тлі цієї публічної частини сесії, де Україна намагалася перебрати всю увагу на себе, залишалося відчуття, що дехто намагається зайти з тилу.

Росія, як відомо, так і не відрядила до Страсбургу свою делегацію, а також не переказала кошти на підтримку роботи РЄ. Але це зовсім не означає, що Москва припинила свою активність у цих стінах. Наївно було б так вважати, з огляду на серйозний вплив, напрацьований у попередні роки. Такі новітні диктатури як Росія та Азербайджан мають тут занадто глибокі кротячі нори, аби, попри шквал критики на їх адресу, кидати все напризволяще. Гримання дверима та демонстративно викручені лампочки – не більше ніж шоу. Робота триває. Зокрема, як стверджують наші джерела в РЄ, штат Генерального консульства Російської Федерації в Страсбурзі протягом попередніх півроку навіть розширився.

Правозахисники вже давно наполягали на необхідності міжнародного моніторингу ситуації з правами людини в Криму. Але все залежить від того, яким буде цей моніторинг і які він матиме наслідки. Тому політичні рішення за результатами візиту пана Штудмана до Криму багато про що нам повідомлять. Сподіваємося, що це не той самий захід із тилу.

Колеги праві в тому, що від теми України на міжнародних майданчиках відчувається втома. Тим більше на тлі нових серйозних викликів – таких як біженці та теракти в європейських містах. Але важливо також і те, що ця втома підкріплюється переконанням (та якимось навіть самонавіюванням), що Мінськ – працює. І що це єдиний механізм, який може працювати в цих умовах, соломинка, на якій тримається відносний мир. Під час зустрічей із депутатами європейських парламентів ми передавали нашим візаві заяву від низки правозахисних організацій, в якій наголошували на тому, що Мінські угоди, які зіграли свою роль, утім, зовсім не враховують компонент захисту прав людини. Зокрема, в  таких дуже конкретних положеннях як амністія (якою не мають бути обдаровані, по перше, без суду та слідства, а по-друге, ті, хто вчиняв тяжкі злочини) та вибори (які без дотримання фундаментальних прав людини зовсім не є виборами, а являють собою легітимізацію тих, хто викрадав, катував і вбивав). Озвучування цих думок подеколи сприймалося як замах на Мінські угоди, які мають репутацію документу, що дозволив уникнути Великої Війни. Альтернативи Європа сьогодні не бачить. Європа втомилася і хоче закрити нарешті «українське питання». І, здається, саме ця втома і потрібна Кремлю.

Опубліковано на сайті “Новое время” 03.02.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/tomak/chogo-ochikuvati-vid-poslantsja-radi-jevropi-do-krimu-95224.html

Результаты поиска:

Справа Афанасьєва: кому потрібна брудна сварка довкола кримських в’язнів?

Вересень 6, 2017

Не можу не відреагувати на ганебну “дискусію”, яка більше нагадує брудну сварку з перетрушенням чужої білизни, довкола колонки Христини Бондаренко. І таке враження, що треба пройти по мінному полю.

Залишимо за дужками питання щодо підтримки родин політв’язнів. Це тема окремої розмови.

Сподіваюся, найближчим часом буде ухвалено відповідний закон – який, звісно, всіх проблем не вирішить, але принаймні якось сигналізуватиме про підтримку.

Правда, за поза увагою опиняться, наприклад, зниклі безвісти.

Як-от родина Тимура Шаймарданова, який, так само як Олег Сенцов, допомагав із евакуацією військових в умовах вже окупованого Криму. Він зник безвісти в травні – і потім так і не сплив у жодній із кримінальних справ ні в окупованому Криму, ні в РФ. По суті, повноцінне слідство в його справі в Україні тільки розпочалося, і його дитина також виховується без батьківської підтримки весь цей час.

А як з родинами військовополонених та цивільних заручників на сході? Хто їх підтримує?!..

Але це окрема тема й так. Україна системно цю проблему не вирішує, і навіть не намагається. Важливо про це нагадувати і тиснути.

Але хочу тут сказати про інше.

Скажімо так: до фільму Олександра Подрабінека в частині історії про Гену Афанасьєва в мене зауваження навіть суто з точки зору фактажу.

По-перше, автор не згадує того, що Афанасьєв відмовився від своїх показів у залі суду. Даруйте, але це взагалі центральний факт в його історії. І не згадати про нього – означає свідомо його замовчати.

По-друге, жодного зв’язку його зізнавальних показів із подальшим звільненням, на мою думку, немає. У фільмі ж це звучить як факт, а не версія автора.

Якби ці речі були пов’язані, звільнили б багатьох із тих, кого ми вважаємо політичними, – але не звільнили б, наприклад, Савченко, яка свою провину, як відомо, не визнала.

По-третє, якось покоробило від “бывший работник прокуратуры” (то й що? тут вмикається якась презумпція винуватості автоматично?) – і жодного слова про участь Афанасьєва в акціях на підтримку цілісності України весною 2014-го. Хоча саме на цій підставі він був затриманий ФСБ.

По-четверте, радянський дисидент Олександр Подрабінек, який дуже добре знається на радянській репресивній спадщині (час від часу стежу за його програмою на Радіо Свобода), – жодного слова не сказав про тортури, які були застосовані до Афанасьєва для вибивання з нього показів.

Чи Олександр ставить під сумнів цей факт?

Ми всі розуміємо, що людей, які можуть витримати тортури, до яких вдаються російські спецслужби, – одиниці. Тим більше, коли йдеться про справу “кримської четвірки”, яка була абсолютно принциповою для ФСБ – причому не місцевих “перевертнів”, а для керівництва ФСБ РФ, які, власне, фабрикуванням і займалися.

Росії потрібна була справа про страшних “правосєків” для “виправдання” в їх уяві анексії Криму.

Те, що Сенцова не вдалося зламати – робить його героєм. Думаю, ФСБ на таке не очікували.

Так само робить героєм Гену Афанасьєва те, що він знайшов у собі сили відмовитися від свідчень, які він дав під тиском на етапі досудового слідства – і про що, ще раз підкреслю, ні в фільмі не згадано, ні в колонці Христини Бондаренко.

Але не про героїзм мова. Я взагалі намагаюся уникати цих категорій, коли йдеться про політзеків: бо часто це історія зовсім не про героїзм – а про “не в той час не в тому місці”.

Так, мене обурюють деякі пости Гени Афанасьєва. Мене обурює і дратує, коли він атакує “Громадське” та УП, їх журналістів та керівників. Я не розумію, навіщо він це робить. Вважаю, що це з його боку невдячна поведінка.

Але ще більшу огиду викликає публічне засудження людини – про кого б не йшлося! – за те, що вона дала свідчення, перебуваючи під контролем російських спецслужб та зазнаючи тортур.

Так, на мою думку, виглядає дно.

І я гадки не маю, які аргументи можна вибирати, дискутуючи з “людьми”, які абсолютно спокійно звинувачують жертв тортур у їхніх словах в момент, коли до їх геніталій під’єднують клеми…

…До речі, а ексклюзивчику із застосуванням електронного струму не вдалося отримати? Тільки відео допиту? Шкода.

Та й відео не нове. Є в мережі матеріали, де зафіксовано ще більше показів Гени одразу після затримання – так що цим нікого здивувати не вдалося.

Насправді від цього конфлікту віє політичною війною.

І справа не в Гені, і навіть не в Олегові.

Чиїсь там психологічні травми, як і доля Сенцова, – боюся, в цій війні насправді всім байдужі.

Оригінал.

Чеченська справа: 25 серпня суд розпочне розгляд другої справи проти Клиха

Серпень 25, 2016

Цинізм не має меж. І дна теж немає.
Замість того, щоб визнати факт того, що в Станіслава Клиха є психічні проблеми і провести адекватну незалежну (!) психіатричну експертизу (як того вимагає не тільки захист, російські та європейські експерти, а й Amnesty International), російський Слєдком внаглу шиє проти в’язня Кремля другу справу – за образу прокурора Юнусова Сулумбека Султановича, який в основному судовому процесі проти Клиха та Карпюка виступав у ролі державного обвинувачення.

А в цій, другій справі, обвинуваченим у якій проходить тільки Клих, прокурор визнаний потерпілим. Клих начебто заподіяв йому моральну шкоду.

Нагадаю, що раніше Верховним судом Чеченської Республіки С.Клих вже був засуджений до 20 років позбавлення волі за начебто участь у чеченській війні в складі банди та вбивстві російських військовослужбовців.

А 25 серпня о 14.00 розпочнеться розгляд справи про образу прокурора. Процес відбуватиметься у Заводському районному суді міста Грозного – за місцем вчинення злочину. Про появу другої справи стало відомо навесні цього року.
Як і повідомляла раніше адвокат Клиха Марина Дубровіна, її підзахисному інкримінуються протиправні дії, передбачені ч. 1 ст. 297 КК РФ, тобто “неповага до суду, що виразилося в образі учасника судового розгляду”, а це вважається злочином невеликої тяжкості.

Ось як формулюються його “злочинні дії” в обвинувальному виновку (цитую мовою оригіналу): “…действуя умышленно, осознавая общественную опасность своих действий, предвидя неизбежность наступления общественно опасных последствий в виде неуважения к суду и умаления авторитета судебной власти, посягательства на честь и достоинство государственного обвинителя Юнусова С.С., являвшегося участником судебного разбирательства и находившегося при исполнении своих должностных обязанностей, и желая этого, публично оскорбил Юнусова С.С. в противоречащей нравственным нормам форме, неприличными высказываниями. С учетом коммуникативной ситуации, высказанная Клыхом С.Р. фраза включала грубую бранную, вульгарную лексику, являясь при этом неприличной формой выражения и данные слова носили оскорбительный характер.”

Зауважу, що на момент начебто вчинення Клихом злочину його захист уже заявляв про нестабільний психічний стан Станіслава та наполягав на адекватному реагуванні на цю ситацію. Але ні тоді, ні тепер адекватного реагування ми не дочекалися – окрім проведеної “для галочки” амбулаторної експертизи в Грозному. Звісно, згідно з її результатами, Клих – абсолютно здорова людина.

У процесі, що розпочнеться 25 серпня, в якості свідків мають бути допитані, окрім судових приставів, конвойних, перекладача, секретаря суду, також Микола Карпюк, його захисник Докка Іцлаєв, і навіть головуючий в справі Карпюка-Клиха, сумнозвісний суддя Ісмаїлов.

Як свідчить обвинувальний висновок, у рамках досудового розслідування було проведено кілька експертиз виписки із судового протоколу від 20 лютого 2016 року. Саме вони і лягли в основу обвинувачення Клиха.

До речі, маємо і нових претендентів на персональні санкції. Згідно з матеріалами захисту, обвинувальний висновок затверджений і погоджений слідчим із особливо важливих справ першого відділу з розслідування особливо важливих справ слідчого управління Слідчого комітету Російської Федерації по Чеченській Республіці майором юстиції Х.Х. Бакаєвим, а також керівником першого відділу з розслідування особливо важливих справ
слідчого управління Слідчого комітету
Російської Федерації по Чеченській Республіці полковником юстиції А.К. Каргаловим.

На думку адвокатки Марини Дубровіної, процес переважно залежатиме від двох факторів: стану Станіслава Клиха, його поведінки, а також лінії поведінки прокурора Юнусова. “Якщо він прийде до суду і заявить, що він вибачає Клиха, то це одна справа, якщо його позиція буде агресивною – це буде зовсім інша розмова. Забагато нюансів, аби робити прогнози на цьому етапі”, – каже Марина, яка навіть не отримала офіційного повідомлення про проведення засідання в справі клієнта.
Ще один важливий нюанс: вирок у справі про образу прокурора вступить у дію раніше, аніж завершиться основна “чеченська справа” (нагадаю, що захист подав апеляцію, яка має бути розглянута Верховним Судом РФ у Москві орієнтовно в жовтні). А присутність у справі потерпілого прокурора – це вже підстава для скасування вироку.

І на завершення: Дубровіна не виключає відкриття і третьої справи проти Клиха щодо його поведінки в СІЗО. Каже, що папочки лежать і чекають свого часу.

Справа «Рубєжа». Хто такий Ігор Радченко?

Липень 11, 2016

1 липня стало відомо про затримання двох колишніх бійців батальйону “Айдар”, якими виявилися Валентин Лихоліт (позивний “Батя”) та Ігор Радченко (позивний “Рубєж”). Того ж дня в Печерському районному суді м. Києва розгорнулася ціла вистава за участі народних депутатів і генерального прокурора, яка завершилася звільненням з-під варти Валентина Лихоліта.

Тривалий час у соцмережах панувало спантеличення щодо того, ким же є другий затриманий айдарівець (звучала навіть версія щодо арешту Сергія Мельничука). Обрання запобіжного заходу для нього зовсім залишилося поза увагою громадськості та пройшло в атмосфері втаємничення – військова прокуратура так і не повідомила про те, де та коли воно відбуватиметься, очевидно, побоюючись, що публічність знову зіграє з прокуратурою злий жарт. Тільки через власні джерела нам стало відомо, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою Ігорю Радченку все ж таки було обрано тим самим Печерським судом, але вже наступного дня, 2 липня. Розгляд апеляційної скарги на запобіжний захід відбудеться в понеділок, 11 липня, о 17.45 (за попередньою інформацією) в Апеляційному суді міста Києва.

Ігор Радченко в момент арешту

Фото: Фото із фейсбук-сторінки Родіона Шовкошитного від 1 липня 2016 року
Ігор Радченко в момент арешту

То хто ж такий Ігор Радченко? Що нам про нього відомо, окрім ось таких от фото гарячого рукостискання з Олегом Ляшком та провідування пораненого Дмитра Яроша?

Скріншот із твіттер-акаунту Олега Ляшка
Скріншот із твіттер-акаунту Олега Ляшка
Фото зі сторінки Дмитра Яроша від кінця січня 2015 року
Фото зі сторінки Дмитра Яроша від кінця січня 2015 року

Про “Рубєжа” я вперше почула трохи більше року тому, коли ми з колегами приїхали на підконтрольну Україні Луганщину в черговий моніторинговий візит для вивчення ситуації із порушеннями прав мирного населення в зоні АТО. Серед тих, із ким довелося поспілкуватися наприкінці червня 2015-го, була родина Шабрацьких. Син Сергія та Людмили, доброволець-айдарівець Дмитро Шабрацький загинув за нез’ясованих обставин на базі “Айдару” на виїзді із Лисичанська за кілька місяців до того – 26 березня 2015 року.

Один зі знімків, який залишився на телефоні загиблого Дмитра «Поета» Шабрацького
Один зі знімків, який залишився на телефоні загиблого Дмитра «Поета» Шабрацького
Бійці «Айдару» на тлі бази «роти Радченка» в Лисичанську. Саме тут, на другому поверсі, загинув на нез’ясованих обставин Дмитро Шабрацький. Ігор Радченко – по центру в шапці та червоній «арафатці».

Фото: Фото зі сторінки в соцмережах «айдарівця» Назара Даниліва
Бійці «Айдару» на тлі бази «роти Радченка» в Лисичанську. Саме тут, на другому поверсі, загинув на нез’ясованих обставин Дмитро Шабрацький. Ігор Радченко – по центру в шапці та червоній «арафатці».

Вибух гранати, а потім постріл із автомату Калашникова у підборіддя – при цьому, слідство відпочатку обстоювало версію самогубства. Численні клопотання адвоката Шабрацьких Євгенії Закревської до генеральної та військової прокуратури щодо передачі справи до військової прокуратури були проігноровані. А кілька місяців тому провадження взагалі закрили, мовляв, що тут розслідувати – сталося самогубство, розвідник – робота нервова. Але адвокат оскаржила закриття справи, і суд цю скаргу задовольнив. Занадто багато суперечностей, білих плям і фактів, які очевидно йдуть урозріз зі значно простішою та вигіднішою для слідства та безпосереднього командира Шабрацького версією самогубства.

Фрагменти постанови про закриття кримінального провадження, відкритого за фактом смерті Дмитра «Поета» Шабрацького. Пізніше Лисичанський міський суд скасував цю постанову, відновивши розслідування. Вперше документ був опублікований у звіті Центру Громадянських Свобод
Фрагменти постанови про закриття кримінального провадження, відкритого за фактом смерті Дмитра «Поета» Шабрацького. Пізніше Лисичанський міський суд скасував цю постанову, відновивши розслідування. Вперше документ був опублікований у звіті Центру Громадянських Свобод

Сергій та Людмила Шабрацькі наполягали і продовжують наполягати на тому, що це було вбивство. Мотив – той факт, що їх син був правдорубом, який складно мирився із несправедливістю світу цього і мав серйозні зауваження до командування, яке «всліпу» залучало бійців до тилової діяльності роти сумнівної законності.

Фрагмент одного з численних листів батьків Дмитра Шабрацького, в яких вони вимагають належного розслідування обставин смерті їх сина. Людмила, мати загиблого «Поета», як і багато хто з його колишніх соратників та друзів, стверджує, що «Дмитро не боявся говорити правду в обличчя керівництву, ніколи не плазував перед ним». Можливо, в цьому криється загадка його смерті
Фрагмент одного з численних листів батьків Дмитра Шабрацького, в яких вони вимагають належного розслідування обставин смерті їх сина. Людмила, мати загиблого «Поета», як і багато хто з його колишніх соратників та друзів, стверджує, що «Дмитро не боявся говорити правду в обличчя керівництву, ніколи не плазував перед ним». Можливо, в цьому криється загадка його смерті

Центр громадянських свобод двічі звертався до справи Шабрацького у своїх звітах, констатуючи неефективність слідства. Передавали відомості про кейс різним міжнародним організаціям, зокрема, особисто помічнику генсека ООН з прав людини Івану Шимоновичу. Історії Шабрацького та безуспішним спробам його батьків добитися справедливості присвячений ось цей ролик, який буквально місяць тому ми показували у стінах комітетів Верховної Ради, обговорюючи проблеми досудового слідства в зоні АТО.

До чого тут Радченко?

Річ у тім, що командування диверсійно-розвідувальною ротою, до якої, власне, і належав Дмитро, здійснював Ігор Радченко, офіційно маючи статус офіцера-психолога.

Насправді ми знаємо про Ігоря Радченка (він же «Рубєж», він же «Роман Романич», він же «Романич») не так багато. Але уявлення про цю особу маємо складати із набору фактів, які стосуються не лише його особисто, а й діяльності його роти і тих, хто із нею пов’язаний або в чиїх інтересах вона діяла в тих чи інших ситуаціях.

Ігор Радченко – доволі відома особа в Рубіжному. Можна сказати, сумнозвісна. Складно знайти тих, хто відгукується тут про нього позитивно. Відомо, що до війни він займався адвокатською діяльністю, при чому, як розповідає в інтерв’ю LB.ua тепер вже колишній голова міліції Луганської області Анатолій Науменко, розповідаючи про Радченка, “він завжди був адвокатом специфічної когорти людей”. Що це за когорта людей – знаємо це лише з чуток, але джерело у правоохоронних органах Луганської області стверджує, що у довоєнні часи серед місцевих Ігор Радченко був відомий під красномовним нік-неймами «Адвокат диявола» і «Бандитський папа». Можливо, більше про це міг би розповісти старший слідчий лисичанської міліції Кустіков, який розслідував справу Шабрацького і безуспішно намагався її поховати, а, за словами знайомих із місцевим контекстом людей, знайомий із Ігорем Радченком вже 15 років. За нагоди неодмінно поцікавимося.

Що ще важливо знати про факти з довоєнної біографії Ігоря Радченка – це те, що він, маючи доводі суперечливий бекграунд, потрапляв до переліку висуванців від двох політичних сил, які називають себе продемократичними – “Народного Фронту” та “Батьківщини”. Він був членом спершу громадської організації “Фронт Змін”, а потім і однойменної політичної партії. На виборах 2012 року Радченко ішов у списках претендентів на висування кандидатом у народні депутати від “Батьківщини” саме в якості ПП “Народний Фронт”, і зрештою став кандидатом у нардепи по мажоритарному округу №112 саме від ВО “Батьківщина”. Як свідчать матеріали ЦВК, тоді він посів четверте місце, отримавши більше 5 тисяч голосів, а переміг на цьому окрузі одіозний регіонал Іоффе.

Але, припустимо, то було давно. Важливіше було б зрозуміти мотивацію тих, хто приймав рішення про призначення Ігоря Радченка вже в січні 2016 року на посаду заступника губернатора Запорізької області. Відповідна новина досі міститься на сайті Запорізької обласної ради. Під час засідання ради оборони області в.о. голови облдержадміністрації Костянтин Бриль представив присутнім “стажиста на посаду свого заступника Ігоря Олександровича Радченка”.

Крайній ліворуч – Ігор Радченко, по центру – губернатор Костянтин Бриль, який у січні 2016 року представив громадськості та колективу ОДА нового “стажиста на посаду свого заступника Ігоря Олександровича Радченка”

Фото: Фото з офіційної сторінки Запорізької обласної державної адміністрації
Крайній ліворуч – Ігор Радченко, по центру – губернатор Костянтин Бриль, який у січні 2016 року представив громадськості та колективу ОДА нового “стажиста на посаду свого заступника Ігоря Олександровича Радченка”
Скріншот зі сторінки Запорізької обласної державної адміністрації з новиною про призначення Ігоря Радченка на посаду замгубернатора
Скріншот зі сторінки Запорізької обласної державної адміністрації з новиною про призначення Ігоря Радченка на посаду замгубернатора

Але вже за кілька тижнів Радченко начебто сам відмовився від цієї посади, посилаючись на сімейні обставини. Хоча є альтернативна інформація. Згідно з нею, Радченка “збили” на цьому злеті, хоча він обіцяв йому дуже непогані кар’єрні перспективи, адже “стажистові” була приготована роль людини, що опікується “силовими напрямками, в тому числі питаннями оборони області, а також боротьби з криміногенною ситуацією в регіоні”. Чия була це ідея – призначити саме Радченка? Хто його лобіював? Принаймні, формально рішення про призначення своїх заступників приймає голова ОДА, а як це відбувається в Україні на ділі і з ким узгоджуються кандидатури заступників губернаторів – знову ж таки тема окремої розмови.

Але повернемося до діяльності розвідувально-диверсійної роти 24 окремого штурмового батальйону ЗСУ, які дозволяють нам скласти уявлення про Ігоря Радченка.

Епізод 1. Спроба “віджиму” “Акценту” та зв’язок із “Опозиційним блоком”

Осінь 2014 року. Розпал війни. За пилом збройних сутичок і в полоні інстинкту самозбереження, коли стираються напівтони, мало хто помітив, що відразу після звільнення північної Луганщини тут почали відбуватися вкрай суперечливі речі. Наприклад, місцеву лисичанську ТРК “Акцент” захоплюють озброєні особи. Звісно, під патріотичними та “правильними” гаслами.

Віталій Шведов, який на той час був Уповноваженим представником штабу АТО в Лисичанську, розповів пізніше в інтерв’ю нам, а також кільком ЗМІ, що то був саме батальйон “Айдар”. Найімовірніше, йшлося про «роту Радченка», яка, власне кажучи, і дислокувалися тоді в Лисичанську.

На цьому відео Віталій детально описує, як працював «Акцент» станом на осінь 2014 року, і як відбувалося захоплення.

Детальний опис сюжету з «Акцентом» подано в докладній публікації на сайті “Телекритика”. За словами Шведова, було відкрите відповідне кримінальне провадження за фактом збройного захоплення «Акценту», про розслідування котрого нам, до речі, нічого не відомо.

Тим часом, для нас у цьому епізоді важливими є кілька нюансів.

По-перше, підтверджена кількома свідками, в тому числі згаданим Віталієм Шведовим, присутність у сцені із захопленням “Акценту” Євгена Байрамова. Останній є офіційним помічником колись мера Лисичанська, а тепер – народного депутата від “Опозиційного блоку” Сергія Дунаєва. Місцеві саркастично називають Євгена Байрамова “спеціалістом із виборчих технологій”. Саме Байрамов зараз очолює ОВК №114 на довиборах у Верховну Раду України, які мають відбутися 17 липня і де вже зараз щодня заявляють про порушення, включно із жорстоким побиттям самого Байрамова. Згідно із законом, рішення про призначення голів ОВК приймає Київ, тобто ЦВК, яке в кандидатурі Байрамова не побачило нічого контраверсійного. Хоча якщо копнути глибше в гуглі – то можна віднайти відео, де голова ОВК №114 присутній на зборах щодо організації “референдуму” за участі Царьова та Болотова. А якщо зазирнути ще глибше, у 2010 рік, то там можна побачити, наприклад, цей документ. Це – окрема думка одного з членів Лисичанської міської виборчої комісії від жовтня 2010 року щодо причетності помічників Дунаєва до порушень під час виборчого процесу. “Посадові особи місцевого самоврядування в особі помічника міського голови Байрамова Є.В.О. та заступника Лисичанського міського голови Фоменко Л.Д. постійно втручалися в роботу Лисичанської міської виборчої комісії, про що свідчать фото,” – ідеться в документі.

Документ, переданий нам одним із учасників виборчого процесу 2010 року, де наголошується на ролі помічника Сергія Дунаєва Євгена Байрамова
Документ, переданий нам одним із учасників виборчого процесу 2010 року, де наголошується на ролі помічника Сергія Дунаєва Євгена Байрамова

По-друге, цікавою є присутність у цій історії Наталі Кравченко. Це також помічниця Сергія Дунаєва, яка, приміром, представляла його інтереси в суді проти місцевого журналіста Івана Полупанова, а також виконує функції його прес-секретаря. На момент захоплення ТРК “Акцент”, а це відбувалося незадовго до парламентських виборів 2014 року (на яких переміг, як нескладно здогадатися, Дунаєв), Наталя Кравченко очолювала ОВК №107. І, згідно з оприлюдненим “Телекритикою” документом, саме на її “замовлення”, оформлене, зауважте, на офіційному бланку ОВК, і прибув “Айдар” на канал, начебто для забезпечення “безперешкодного надання ефірного часу політичним партіям і кандидатам в народні депутати України та забезпечення волевиявлення громадян України”. Підпис-печать.

Документ, виданий на офіційному бланку та з печаткою ОВК №107, в якому на той момент голова ОВК, а також помічниця та прес-секретар Сергія Дунаєва Наталя Кравченко просить Сергія Мельничука забезпечити “безперешкодного надання ефірного часу політичним партіям і кандидатам в народні депутати України та забезпечення волевиявлення громадян України”. Вперше документ був опублікований «Телекритикою»
Документ, виданий на офіційному бланку та з печаткою ОВК №107, в якому на той момент голова ОВК, а також помічниця та прес-секретар Сергія Дунаєва Наталя Кравченко просить Сергія Мельничука забезпечити “безперешкодного надання ефірного часу політичним партіям і кандидатам в народні депутати України та забезпечення волевиявлення громадян України”. Вперше документ був опублікований «Телекритикою»

Важливо зауважити, що це звернення було оформлене на ім’я Сергія Мельничука. Як каже Віталій Шведов у наведеному вище відео, Мельничук пізніше так і не відхрестився від контраверсійних дій одного із підрозділів «Айдару». Можливо, тому, що на той час вони із Ігорем Радченком ще дружили?

«Сергію Петровичу Мельничуку я дзвонив, кажу: Сергій Петрович, така ситуація. Нехай приїде твій зам і прокоментує ситуацію, скаже, що командування «Айдару» про це не знало – для того, щоб не наводити тінь на весь підрозділ, не пускати негатив. Вони не приїхали, – згадує Віталій. – Мельничук сказав: я не знаю, треба розбиратися, але зама свого не прислав. Ось так.»

І ще один цікавий факт. За нашою інформацією, чоловік пані Кравченко – Андрій Михайлов – також був бійцем батальйону “Айдар” і саме «роти Радченка». Факт родинного зв’язку Кравченко та Михайлова підтверджується, наприклад, ось цим документом – протоколом про вчинення адміністративного корупційного правопорушення. Цей протокол був вручений пані Кравченко на місцевих виборах 2015 року. Тоді вона очолювала ТВК (її кандидатура була висунута, звісно ж, “Опозиційним блоком”), а свого чоловіка влаштувала на одну з посад у цій самій комісії.

Скріншоти із відео, яке демонструє протокол про вчинення адміністративного корупційного правопорушення, що був вручений голові ТВК Наталі Кравченко. Відео доступне за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=PXd7_I5Fjjc
Скріншоти із відео, яке демонструє протокол про вчинення адміністративного корупційного правопорушення, що був вручений голові ТВК Наталі Кравченко. Відео доступне за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=PXd7_I5Fjjc

По-третє, за словами місцевих журналістів, які були свідками захоплення каналу, на сьогоднішній день, “Акцент” мовить невідомо звідки, тобто формально належить міськраді, формально перебуває за відомою всім адресою, але де-факто знаходиться “на офісах у Дунаєва” і працює в його інтересах.

Скріншот коментарів із фейсбук-сторінки адвокатки Євгенії Закревської. Пост доступний за посиланням https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1167627369943727&set=a.166858666687274.33838.1 00000894247173&type=3&theater
Скріншот коментарів із фейсбук-сторінки адвокатки Євгенії Закревської. Пост доступний за посиланням: https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1167627369943727&set=a.166858666687274.33838.1 00000894247173&type=3&theater

Зате колектив саме «Акценту» (з подачі, за словами народного депутата Вікторії Сюмар, Луганської ОДА) нагородив почесними грамотами під час свого виїзного засідання Комітет ВРУ з питань свободи слова та інформаційної політики. У президії виїзного засідання – народний депутат, обраний на тамтешньому окрузі – Сергій Дунаєв.

Тим часом, саме із Дунаєвим, а також із Юрієм Бойком, пов’язують ПАТ “Лисичанський скляний завод”, де під час окупації регіону т.з.“ЛНР” був розквартирований батальйон Олексія Мозгового “Прізрак” і де перебувала численна воєнна техніка, боєприпаси та утримували цивільних заручників. Причетність де-факто власників заводу (традиційно – через кіпрські “прокладки”) до появи там терористів – місцевими правоохоронними органами не досліджується, натомість розслідується обстріл заводу, який здійснювали українські сили АТО в рамках військової операції зі звільнення Лисичанська. Дії української армії при цьому кваліфіковані як “теракт”. Детально про цю історію, яка тільки додає барв ситуації, я писала в публікації на Радіо Свобода.

Епізод 2. Викрадення “ротою Радченка” цивільної особи, імовірно, в інтересах Дунаєва

Цей випадок викладений у кількох звітах Центру Громадянських Свобод. Ідеться про викрадення бійцями “роти Радченка” цивільної особи, колишнього посадовця місцевого рівня. Варто зауважити, що принаймні на момент нашого знайомства ця особа виявилася проукраїнською, волонтером, який допомагав військовим. За його власними словами, факт його викрадення збігся з інтересами саме Сергія Дунаєва.

Захоплення відбулося в кінці серпня 2014 року, якраз у день, коли було призначено сесію міськради Лисичанська, під час якої мали бути оголошені факти щодо причетності місцевих фінансово-промислових груп та їх ставлеників до захоплення міста бойовиками т.з. «ЛНР», а також мала бути оголошена вимога щодо саморозпуску ради. Герой нашого звіту мав виступати під час цього засідання із викривальною інформацією щодо Сергія Дунаєва, але його викрадення ці плани зірвало. Хоча відбувся він доволі легко – без катувань та побиттів уже за кілька годин його повернули до Лисичанська.

Як виявилося пізніше, серед його викрадачів був у тому числі Дмитро Шабрацький, який підпорядковувався Ігорю Радченку. Той Дмитро, якого пізніше убили на базі роти в Лисичанську. Як переказує наш співрозмовник, саме його викрадення стало “прозрінням” для Шабрацького, який впізнав у жертві місцевого проукраїнського активіста, і пізніше прийшов до нього з каяттям і розповіддю про те, як прямо звинуватив своє командування в тому, що вони руками айдарівців, не знайомих із місцевим контекстом, «тягають патріотів, заробляють на цьому гроші».

Епізод 3. Втручання Радченка у виборчий процес. І знову згадка «Опозиційного блоку»

Неформально можна почути безліч інформації щодо втручання “роти Радченка” у виборчий процес. Підтверджувати цю інформацію офіційно та відкрито не зголошується ніхто, але у відкритих джерелах є принаймні одна згадка про це, при чому з посиланням на ім’я Ігоря Радченка, який на парламенських виборах 2014 року йшов самовисуванцем.

Скріншот зі сторінки з результатами позачергових виборів до ВРУ 2014 року на окрузі №113 із центром у м. Сватове Луганської області
Скріншот зі сторінки з результатами позачергових виборів до ВРУ 2014 року на окрузі №113 із центром у м. Сватове Луганської області
Агітматеріали Ігоря Радченка в рамках передвиборчої кампанії 2014 року

Фото: Скріншот із відео Громадського ТБ
Агітматеріали Ігоря Радченка в рамках передвиборчої кампанії 2014 року

А саме: на сайті “Народного Фронту” збереглася новина з посиланням на відомого блогера Дмитра Снєгирьова, який був кандидатом від “Народного Фронту” по 113-м округу.

“На даний момент кандидат у народні депутати Ігор Радченко, який офіційно йде на вибори як доброволець з батальйону “Айдар”, але, як можна зрозуміти з його агітматеріалів, підтримується “Опозиційним блоком”, прибув до приміщення ОВК з невідомими людьми, зачинився там з головою комісії, і про що йшла мова – невідомо,” – цитує сайт народного фронту інформацію зі звинуваченням на адресу свого, до речі, колишнього члена – Радченка.

Скріншот зі сторінки «Народного Фронту», на якій повідомляється про порушення під час виборів та згадується ім’я Ігоря Радченка. Ця сторінка доступна за посиланням http://nfront.org.ua/news/details/491-luganshchina- u-svatovomu- zablokovana-robota- okruzhkomu
Скріншот зі сторінки «Народного Фронту», на якій повідомляється про порушення під час виборів та згадується ім’я Ігоря Радченка. Ця сторінка доступна за посиланням http://nfront.org.ua/news/details/491-luganshchina- u-svatovomu- zablokovana-robota- okruzhkomu

Роль “роти Радченка” у виборах має бути досліджена ще й з огляду на інформацію від батька Дмитра Шабрацького Сергія: “Восени, наприклад, були вибори (ідеться про позачергові вибори до Верховної ради в жовтні 2014 року, – прим.Ред.), і Радченко балотувався. Діма цілодобово їздив з ним, скажімо так, як охоронець. Багато що бачив, і щодо виборів у тому числі. Плюс інші ліві справи, які він з бійцями прокручував, але Діма сам по собі такий правдоруб. “Романич” цього боявся.”

Епізод 4. Можлива причетність до смерті добровольця Дмитра Шабрацького

Дмитро Шабрацький неодноразово скаржився на конфлікт із Ігорем Радченком та його правою рукою Яковчуком (позивний «Яша»). Стверджував, що вони йому погрожували. Востаннє батьки бачили свого сина за два дні до вбивства. За їх словами, він заїхав додому на пару хвилин. Показав фото своїх командирів і сказав батькам, що ці люди можуть його вбити. Так стверджує мама Дмитра в одному зі своїх численних листів до слідчих органів та виконавчої влади. З десяток таких листів пішли нагору, але до жодних результатів не призвели. А ось фрагмент одного з листів: “Ці люди мене вб’ють, чиїми руками та як я не знаю, але якщо раптом скажуть, що він дурень, скінчив життя самогубством, втратив глузд або втрапив під авто, наївся наркоти, а потім ще й контрольний вистріл у голову як у справі Пукача – нічому не вірте, це справа рук цих людей”.

Про це він говорив буквально за день до своєї смерті і своєму батькові.

Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького до на той час начальника лисичанської міліції Топольскова. У цьому фрагменті йдеться про те, що «Поет» попереджав навіть своїх батьків про те, що його можуть убити та вказував на конкретних людей
Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького до на той час начальника лисичанської міліції Топольскова. У цьому фрагменті йдеться про те, що «Поет» попереджав навіть своїх батьків про те, що його можуть убити та вказував на конкретних людей

Ще рік тому мені вдалося поспілкуватися з кількома айдарівцями із роти Радченка. Я не називатиму їх імен і позивних, та й вони говорити про будь-яку конкретику відмовлялися. Але один із них прямо заявив: “Я вважаю, що це було вбивство.” При цьому, він, кажучи про мотиви вбивства, зазначав: “Дмитро нічого не замовчував, говорив правду.”

До речі, є інформація про те, що Шабрацький таки давав свідчення СБУ щодо діяльності командирів (і навіть не один він), проте на сьогоднішній день слідство цих свідчень не віднайшло.

Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького, де йдеться про розповідь її сина відносно вмовлянь з боку на той час комбата «Айдару» Сергія Мельничука дати свідчення СБУ щодо «темних справ» Ігоря Радченка та його зв’язків із Сергієм Дунаєвим
Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького, де йдеться про розповідь її сина відносно вмовлянь з боку на той час комбата «Айдару» Сергія Мельничука дати свідчення СБУ щодо «темних справ» Ігоря Радченка та його зв’язків із Сергієм Дунаєвим

Під час коротких зустрічей час від часу Дмитро скаржився батькам на нецільове використання бійців батальйону, а саме на те, що їх задіювали в якості особистої охорони, в тому числі, охорони дітей і нерухомості впливових у регіоні осіб, а також, як він висловлювався, “комуністично-регіональних сходняків”. Колишні бійці, з якими нам доводилося спілкуватися, підтверджують факти залучення “роти Радченка” до дій, не пов’язаних із виконанням бойових завдань.

“Багато того, на що я не надіявся, – зізнався один із бійців телефоном. – Я пішов на патріотичній хвилі, з Майдану. Багато чого побачив… Подав рапорт на переведення. Багато хто пішов. Були завдання, які не стосуються захисту мирного населення, а навпаки: “віджими” і т.п.”

Ми домовилися про зустріч, коли боєць буде в Києві, але він так і не вийшов на зв’язок. Мене це не здивувало. Загальна риса для тих, хто стикався із Ігорем Радченком – це страх перед ним. Усі вважають його особливо небезпечним, хитрим та дуже розумним.

Ще один боєць, який на той момент уже не служив, сказав мені, аргументуючи свою відмову спілкуватися на тему вбивства Шабрацького навіть телефоном (цитую мовою оригіналу): “Та по телефону мене вже провіряють, тьотя. Ви шо думаєте, я вам тут дебіл? Мене тоже можуть грохнуть… Я цю інформацію заберу з собою в гроб.”

Мабуть, можна було б додати до цього тексту ще не один епізод, але проблема в тому, що наразі нічого, окрім чуток, ми не маємо. Потенційний послужний список “Рубєжа” у вигляді “вбивств, тортур, викрадення, здирництва, наркотиків”, які згадує в своєму фейсбуці колишній губернатор Георгій Тука, має бути перевірений слідством, а саме військовою прокуратурою, але аж ніяк не місцевою міліцією, яка за замовчуванням не здатна розслідувати діяльність таких впливових у регіоні персонажів, яких, судячи з усього, проштовхують на найвищому рівні.

Допис міститься за посиланням https://www.facebook.com/george.tuka/posts/986126241501779?pnref=story

Фото: Скріншот із фейсбук-сторінки Георгія Туки.
Допис міститься за посиланням https://www.facebook.com/george.tuka/posts/986126241501779?pnref=story

***

Чи є в “Рубєжа” група підтримки (чи його, як то кажуть, «злили») – побачимо в понеділок в Апеляційному суді. Але помітьте, що рішення першої інстанції не викликало жодного обурення з боку айдарівців та бойових нардепів. Ніхто не блокував суд і не пішов визволяти затриманого під Лук’янівку. Більше того, навіть Ігор Мосійчук, який на повну захищав “Батю”, дуже стримано висловлюється про особу Радченка, зазначаючи, що з боку «Айдару» «ніхто не побіг захищати Радченка», а також каже, що чув «від людей, яким довіряє» 90% із того, що озвучила в ефірі «Еспресо ТБ» адвокатка Євгенія Закревська. А говорила Євгенія якраз про те, що Радченко діяв автономно, що захоплення ТРК «Акцент» відбулося на замовлення народного депутата від «Опозиційного блоку» Дунаєва і що командир лисичанського «Айдару» Радченку, по суті, діяв в інтересах «Опозиційного блоку».

Щоправда, вже за кілька днів у студії Шустер LIVE виглядало так, що від Радченка відмовлятися ніхто наміру не має, включно із Ігорем Мосійчуком.

На сьогоднішній день викладені вище факти у підозрі, оприлюдненій військовою прокуратурою, – відсутні. Не виключено – що через страх потенційних свідків та потерпілих давати свідчення. Не одна особа з тих, із ким доводилося спілкуватися в контексті справи “Рубєжа”, попереджала, що в ЦЕ краще не лізти. У зв’язку із цим, пропоную “залізти” в ЦЕ якомога більшій кількості людей. Можливо, тоді в нас з’явиться шанс на правосуддя. І в нас, і в нього…

Могила Дмитра «Поета» Шабрацького

Фото: Фото з архіву родини Шабрацьких
Могила Дмитра «Поета» Шабрацького

Справа “Рубєжа” зачіпає за живе. Не тільки тим, що всі злочини, які можуть бути інкриміновані йому та його групі, здійснювалися із військовими квитками ЗСУ в кишенях. А й тим, що, судячи з усього, здійснювалися вони в інтересах представників «Опоблоку». «Айдар», що вийшов із Майдану, – в ролі приватної армії вчорашньої «Партії Регіонів». Ні, це не шизофренія, це – українська реальність.

http://society.lb.ua/war/2016/07/09/339809_sprava_rubiezha_hto_takiy_igor.html?utm_source=local&utm_medium=cpm&utm_campaign=lenta

Правозахисники допомагають ув’язненим Росією українцям

Липень 11, 2016

Можна воювати патронами, гарматами, танками, а можна — людьми, перетворюючи їх на інструменти боротьби. Можна — тим, хто плює на міжнародне право, закони і конвенції.

Так, як це робить кремлівська державна машина з громадянами України, цинічно ламаючи долі тим, хто через свої переконання або просто через збіг обставин потрапив під її прес на території РФ чи у “віджатому” Криму. І якщо міжнародні місії “не помічають” системних порушень прав людини окупантом, маємо голосно нагадувати їм про це. Їм і собі. Не піддаючись спокусі зробити когось із ув’язнених героєм і звести на п’єдестал, тим самим відсунувши у тінь інших. Кожна людина має право на захист, незалежно від того, чи робить вона гучні політичні заяви.

“Громадськість є тим каталізатором, що не дає розслабитися владі”, — пояснює Марія Томак, активіст Євромайдан SOS, правозахисник Центру громадянських свобод, журналіст і координатор кампанії Let My People Go, що займається українцями, які незаконно утримуються у місцях позбавлення волі в РФ та окупованому Криму. Ми зустрілися з правозахисницею, щойно вона повернулася з Ростова, де відбувався черговий суд над нашими ув’язненими співвітчизниками.

— Маріє, як взагалі виникла ідея кампанії Let My People Go?

— Ця історія почалася влітку 2014 р., коли до нас у Євромайдан SOS звернулися батьки львівського студента Юрія Яценка. Хлопця незаконно утримували у спецприймальнику для нелегальних мігрантів у Росії.

Юрія заарештували у травні 2014-го під час рейду з перевірки документів. Поліція, побачивши, що це “бандерівець зі Львова”, викликала ФСБ.

Спершу Юрія звинуватили у тому, що він неправильно зазначив у міграційній карті мету візиту. Незважаючи на рішення суду про штраф і видворення з країни, Яценка потім півроку утримували у спецприймальнику для нелегальних мігрантів. Потім звідкілясь з’явилося звинувачення у незаконному зберіганні та перевезенні пороху — не тротилу якогось, а речовини, обіг якої в Росії не є суперзарегульованим. Юрія, як і багатьох в’язнів-українців, допитували про “Правий сектор”, про Майдан. Застосовувалися страшенні тортури — вивезення в ліс, побиття. Спочатку хлопцю навіть не дозволяли повідомити рідним, де він. Для них він просто зник. І, щоб мати можливість повідомити світу, де він і що з ним відбувається, Яценку довелося порізати собі руки й живіт. Його мусили доправити в лікарню, і вже звідти він зміг повідомити сім’ї, що з ним сталося.

Ця справа, звичайно, не мала рівня справи Надії Савченко чи Олега Сенцова, але вона продемонструвала, що в РФ є ідеологічна пропагандистська істерія. Річ не в Юрії Яценку особисто. Хлопця затримали на тлі нагнітання антиукраїнської риторики про хунту й бандерівців. І співробітники російських правоохоронних органів, можливо, щиро вважали, що львівський студент — диверсант. Юрія намагалися переконати дати інтерв’ю російським ЗМІ й розказати, що його прислав Наливайченко (тоді голова СБУ) влаштовувати диверсію. Потім хлопця схиляли до співпраці, але він на це не пішов. Ми добилися, щоб у Юрія був незалежний адвокат, не призначений державою, — Петро Заїкін, який захищав Марію Альохіну з Pussy Riot. Історія закінчилася хепі-ендом — рік тому Юрія звільнили. Спершу засудили до двох років позбавлення волі, потім апеляційний суд змінив цей термін на один рік, і хлопця, фактично, звільнили “за відсидкою” — на момент суду він уже “відсидів” цей термін.

— Скільки ув’язнених українців нині перебуває в російських тюрмах?

— Ми маємо інформацію про 29 політичних в’язнів: 14 осіб перебувають у РФ і 15 — в окупованому Криму. Я б також хотіла згадати про кримців, які не утримуються під вартою, але є заручниками. Наприклад, наш колега журналіст Микола Семена. Він нині під підпискою про невиїзд, проти нього триває слідство, фактично, за його журналістську діяльність. І самого журналіста, і його родичів викликають на допити. Є ще кілька людей серед кримських татар, котрі проходять як фігуранти так званих “справи 26 лютого” (коли під стінами кримського парламенту люди зібралися на акцію з метою не дати парламенту призначити референдум) і “справи 3 травня” (зустріч Мустафи Джемілєва з кримськими татарами біля “кордону” з материковою Україною). Вони не перебувають під вартою, але отримали умовні вироки або взяті на поруки. Під підпискою про невиїзд перебуває також один із лідерів Меджлісу — Ільмі Умеров.

— Клих, Сенцов, Савченко, Кольченко, Карпюк, Солошенко, Афанасьєв — ось, мабуть, і всі прізвища, відомі широкому загалу. Про інших майже нічого не чути. Чому, на ваш погляд, навколо факту ув’язнення одних людей зчиняється багато галасу, а навколо інших — ні? Це якісь особливі справи, чи просто збіг обставин? 

— Тут є кілька моментів. Дійсно, справа Надії Савченко стала прикметною, бо і українська влада, і українські активісти, і “Батьківщина”, і сестра Надії, і світові політики вклали в неї дуже багато ресурсу — медійного й адвокаційного. Та це не означає, що інші справи менш брутальні і менш сфальсифіковані. У багатьох випадках до затриманих українців застосовується жахливе насильство, порушуються їхні фундаментальні права. Тому наша мета — підкреслити, що є цілий список ув’язнених, чийого звільнення має вимагати українська сторона чи під час Мінського процесу, чи на інших майданчиках. Одне із завдань кампанії Let My People Go — об’єднати всіх цих людей під однією “парасолькою”, аби ніхто не виявився, зрештою, покинутим.

Коли ми почали займатися справою Миколи Карпюка і Станіслава Клиха, не було навіть відомо, чи вони живі. Завданням номер один стало знайти цих людей і зробити так, щоб у їхні справи ввійшли російські незалежні адвокати, а не ті, яких призначить російська держава. Нам із Гельсінською спілкою вдалося знайти таких адвокатів, зокрема і з допомогою російських правозахисників.

Саме незалежні російські адвокати Докка Іцлаєв та Марина Дубровіна знайшли Клиха і Карпюка. Перше, що зробили Станіслав і Микола після появи в них незалежних адвокатів, — написали заяви про те, що свідчення в них були вибиті під тортурами.

— Ви їздили на суди? Яка там наразі ситуація?

— Я їздила на суд як свідок у березні. Зробити це мене попросив захист. На момент суду ми вже тривалий час збирали інформацію про Миколу і Станіслава, спілкувалися з дуже багатьма свідками, які підтверджували алібі Карпюка. Але майже ніхто з них не зміг свідчити в суді особисто, оскільки так чи інакше бере участь у діяльності “Правого сектора” або УНА-УНСО, котрі в Росії заборонені як екстремістські. Тобто приїзд цих свідків до РФ майже автоматично означав арешт.

Захист попросив мене виступити в суді й викласти інформацію, яку мені вдалося зібрати як правозахиснику, про алібі Миколи Карпюка. Але суддя не дав мені виступити: “Кто она вообще такая?” При цьому суд допитав мене про те, що таке УНА-УНСО. Звісно, з мене намагалися витягнути якісь підтвердження того, що організація є екстремістською і делегувала своїх членів на чеченську війну. Було доволі складно протистояти цьому психологічному тискові. Прокурори кілька разів питали мене: “Являєтесь ли вы участником УНА-УНСО?” Я пояснювала, що не є членом організації, я — правозахисник.

Лінія поведінки головуючого судді Ісмаїлова мене вразила по-людськи. За останні роки я бачила багато суддів, від справ Майдану і до нинішніх проти беркутівців. Але такого брутального ставлення до захисників, свідків, такого хамства мені ніде бачити не доводилося. Що найцікавіше — вже після завершення процесу цей суддя виніс окрему постанову, де звинуватив незалежних адвокатів Докку Іцлаєва та Марину Дубровіну в порушенні адвокатської етики і попросив адвокатські палати, до яких вони належать, оцінити їхню поведінку. Що в перспективі може означати позбавлення їх права бути адвокатами. Безперечно, це є виявом тиску і помстою захисникам за їхню роботу.

— Вони можуть відступити?

— Все може бути. Тим більше що Чечня — це регіон, дуже особливий навіть у межах Росії, де взагалі немає ніяких правил. Нам вдалося зустрітися там із російським колегою — керівником правозахисної організації “Комітет з протидії тортурам”, що працює на Кавказі, правозахисником Ігорем Каляпіним. Ця людина, по суті, — особистий ворог Кадирова. Буквально на моїх очах стався напад на нього. У двері кімнати, в якій жив Ігор, постукали працівники готелю і сказали: “Ми вас попросим удалиться”. Пояснили тим, що правозахисник критикує главу республіки. Цю розмову я записала на відео. А на порозі готелю на Ігоря напали. Люди в масках (можна сказати — тітушки) закидали його яйцями, тістом, зеленкою.

— Ви говорили з Карпюком і Клихом?

— Ні, такої можливості я не мала. Але з Миколою Карпюком у мене було досить емоційне листування. Він просив нас зробити все, щоб захистити адвокатів від тиску.

Зі Станіславом Клихом спілкування не було з об’єктивних причин, — внаслідок тортур у нього з’явилися серйозні психічні проблеми. Про це зараз заявляє його адвокат. До арешту в Росії у Станіслава ніколи не було таких проблем, він ніде не стояв на обліку. Навпаки, закінчив історичний факультет КНУ ім.Шевченка, викладав історію. Клих найбільше зазнав тортур, його ламали три місяці. Адвокат припускає, що використовувалися і психотропні речовини. Все тіло Станіслава покрите десятками рубців. Його підвішували, били електричним струмом. І таки вибили свідчення про участь у Чеченській війні ( і його, і Карпюка, і Яценюка), хоча в нас є докази щодо алібі. Не Клих дав ці свідчення, але він їх підтвердив під впливом тортур. Миколу так само катували, погрожували викрасти і привезти до Росії його родину.

Російське правосуддя повністю відкинуло спроби захисту добитися незалежної психіатричної експертизи Станіслава Клиха. Було проведено амбулаторну експертизу в Грозному. Висновок — Клих абсолютно здоровий. Це й зрозуміло: якщо визнати психічні розлади, його свідчення втратять сенс, і справа розвалиться. Тому, попри наявність двох дуже серйозних документів (висновків незалежних російських та британських психіатрів про необхідність термінового обстеження), переданих суду захистом, ніякого обстеження проведено не було. Це ще одне порушення російським правосуддям фундаментальних прав людини. Цинізм російської правоохоронної системи виявився і в тому, що її представники не тільки не погодилися на незалежну експертизу, а й порушили проти Клиха другу кримінальну справу — начебто за образу прокурора.

— Ув’язненим українським громадянам найчастіше інкримінують екстремізм?

— Ні, статті абсолютно різні. Але якщо приблизно розділити справи за статтями, то найбільша група — це справи 14 кримських татар-мусульман. Вони є фігурантами трьох різних справ, проте всюди спливає одна стаття Кримінального кодексу РФ — 205.5, “Организация деятельности террористической организации и участие в деятельности террористической организации”.

— У чому специфіка справ кримських мусульман?

— Річ у тому, що 2003 р. Верховний суд РФ виніс постанову, якою визнав терористичними ряд мусульманських організацій, заборонивши їхню діяльність на території РФ. У цій постанові є як доволі радикальні організації на кшталт Аль-каїди, так і абсолютно мирні, як Хізб-ут-Тахрір, не заборонена в європейських країнах. Тривалий час ця судова ухвала навіть не була опублікована, а коли її текст став відомим, то оскаржити це рішення вже було неможливо. Пізніше, у 2013-му, з’явилася стаття 205.5. Зверніть увагу на її маніпулятивне формулювання: аби засудити людину за тероризм, не обов’язково, щоб вона вчиняла насильницькі дії чи планувала їх. Досить бути членом забороненої організації. За цією статтею людині можуть впаяти довічний термін.

Перша четвірка кримських татар уже етапована на суд до Ростова-на-Дону. (До речі, їх перевезення з Криму на територію Росії вже є військовим злочином, бо, за нормами міжнародного гуманітарного права, переміщувати людей з окупованих територій на територію держави-окупанта заборонено.) На судах ми побачили, що в матеріалах справи немає жодної інформації про насильницькі дії підозрюваних або про планування ними будь-якого насильства. Є прослуховування і прихований відеозапис зустрічей у доволі вузькому колі, під час яких обговорювалися різні речі, зокрема пов’язані з тією новою політичною реальністю, в якій опинився Крим. Але в записаних “кухонних розмовах” (як їх називає адвокат Олександр Попков) немає нічого “терористичного”.

— Тобто на цих зустрічах був хтось, хто провокував розмови на політичні теми, записував їх, а потім передавав ФСБ?

— Так. Це засекречений свідок, його ім’я судом не розголошується. Можливо, засуджені й здогадуються, хто це, але відкрито не називають. Є ще низка цікавих моментів у справах кримських мусульман. Ініціювали кримінальне переслідування і самі справи колишні працівники СБУ, які зрадили присягу і тепер служать у ФСБ. Перше, що вони почали робити на новій службі, — писати рапорти (по суті, доноси) на кримських татар “о совершении преступления”. Я озвучу імена цих людей — Олександр Кожемяка і Олександр Компанейцев. Обидва фігурують у так званому “списку зрадників”, оприлюдненому СБУ.

Одним із тих, хто сів завдяки доносам Компанейцева, став Емір-Усеїн Куку — правозахисник, член Кримської контактної групи з прав людини. До ув’язнення він займався захистом людей, котрі стали жертвами переслідувань: збирав інформацію про зниклих і заарештованих (і кримських татар, і українців). Очевидно, це й стало причиною його переслідувань. Перш ніж інкримінувати Еміру тероризм, були спроби звинуватити його й за іншими статтями — екстремізм, розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Нам також відомо, що його намагалися завербувати. А ще до арешту була спроба викрадення, про що недавно докладно розповіла його адвокат Євгенія Закревська.

Очевидно, переслідування кримських мусульман треба розцінювати з двох позицій. По-перше — як переслідування кримських татар за їх незгоду з окупацією (на це є посилання в обвинувальному висновку суду у справі першої четвірки кримських мусульман, яких судять зараз у Ростові-на-Дону). По-друге — це є відображенням загальноросійського репресивного тренду: переслідування мусульман. За аналогічними звинуваченнями заарештовуються десятки людей в російських регіонах із великою концентрацією мусульманського населення, наприклад у Башкортостані. Однак у числі кримських татар разом із мусульманами заарештовують і, скажімо так, “світське крило”. Це суто політичні переслідування. Наприклад, через “справу 26 лютого”, в рамках якої під вартою перебувають один із лідерів Меджлісу Ахтем Чийгоз, а також Алі Асанов та Мустафа Дегерменджі. Ще один крок, спрямований на залякування кримських татар, — оголошення Меджлісу екстремістською організацією.

Тобто створено обставин, за яких майже кожен кримський татарин може бути заарештований і притягнутий до відповідальності. Як казав один із попередників Володимира Путіна, “был бы человек, а статья найдется”. Д

ля більшості кримських татар Крим — найвища цінність і великий біль. Вони життя поклали на те, щоб повернутися з депортації, а тут — знову окупація. Я чула від декого з них: “Мене звідси винесуть тільки вперед ногами”.

— Ви недавно повернулися з Ростова, з суду над першою четвіркою заарештованих кримських татар. Розкажіть про них трохи докладніше.

— Їх затримали першими. Проблема в тому, що ми про них мало знаємо. Зараз по крихтах збираємо інформацію. “Організація терористичної організації” інкримінується Руслану Зейтуллаєву, участь у терористичній організації — Феррату Сайфуллаєву, Юрію Прімову і Рустему Ваітову. Усі вони займалися активною громадською роботою. Феррат Сайфулаєв у 2012—2013 рр. був імамом мечеті в с.Орлине Севастопольського району.

Я зустрічалася з матір’ю Рустема Ваітова. Ще до війни він почав будувати для своєї родини дім. На момент його арешту дружина ходила вагітна, народила, коли Рустем уже був ув’язнений. Тепер їхній доньці майже рік, але в неї вже серйозні проблеми зі здоров’ям, їй оформляють інвалідність. Не виключено, що ці проблеми пов’язані з нервовим потрясінням, яке вагітною пережила дружина Рустема. Просто треба розуміти, як цих людей затримували (вони про це розповідали в суді): маски-шоу, виламування дверей, вибивання прикладами вікон, вкладання обличчям на підлогу… У всіх заарештованих — маленькі діти, більше того — сім’ї багатодітні. Можна собі уявити ту атмосферу арешту…

Юрій Прімов — актор, навчався в університеті ім. Карпенка-Карого. Коли ми були на судовому процесі, Юрій просив адвоката передати йому книжку Рея Бредбері “451° за Фаренгейтом”.Взагалі, на процесі ці люди справляли враження справжніх інтелектуалів. Я була здивована, наскільки грамотно й інтелігентно вони обстоювали свою позицію в суді, апелювали до російського законодавства і фактажу; які влучні запитання ставили свідкам обвинувачення, фактично заганяючи тих у глухий кут.

— До них застосовують тортури?

— Нам нічого не відомо про фізичні катування в Криму, але й інших форм тиску вистачає. Хлопців постійно намагаються схилити до визнання вини: в ізоляторі (всі четверо сидять окремо) кожного з них негласно відвідують ефесбешники. Камери переповнені, в них бракує ліжок, сплять по черзі, потерпають від клопів. Мене також вразила історія, що сталася в тюрмі з Еміром Куку. Коли він сказав, що є мусульманином і не їсть свинини, йому почали давати її тричі на день.

Обмежено право ув’язнених на захист: кримського адвоката Еміля Курбедінова незаконно усунули від захисту трьох із чотирьох підозрюваних (наразі він захисник лише Руслана Зейтуллаєва). Інший цікавий момент — коли хлопці ще перебували у Сімферополі і йшли суди із встановлення запобіжного заходу, людям, котрі приходили на суд як вільні слухачі, виписувалися повістки на допит як свідкам.

На останньому суді ми чули допит свідків обвинувачення — кримських татар. Більшість цих людей не підтверджували вину арештованих і, по суті, відмовлялися від того, що було зазначено у протоколах допитів. Щоправда, кілька осіб свідчили проти підозрюваних (це до питання колаборації). Велика драма, коли бачиш, як свідками проти кримських татар в окупаційному суді виступають кримські татари.

Один із днів, коли відбувався суд, випав на день народження Руслана Зейтуллаєва. Адвокати передали йому малюнки-привітання від дітей. Тобто показали через скло клітки, в якій утримують підсудних.

Під час суду нам вдалося передати хлопцям через адвокатів фото флеш-мобу на підтримку заарештованих. Але конвой не дозволив їм забрати фотографії, — можна було тільки подивитися й повернути назад. Там було фото з Верховної Ради, де на трибуні висить великий плакат “Волю в’язням Кремля”, на якому є й їхні портрети. Хлопці були вражені підтримкою, вони не здогадувалися, що в Україні хтось знає про їхні справи і підтримує їх. Мене дуже зворушили їхня реакція і вдячність.

Люди, ув’язнені в Криму, перебувають у подвійній ізоляції. Підтримувати, їздити на суди до тих, хто ув’язнений у Росії, простіше, ніж у Крим. Півострів, по суті, став сірою зоною.

Зараз МЗС вносить заарештованих кримських татар до списку політичних в’язнів і декларує, що Україна вимагатиме їх звільнення та повернення в Україну. Я вважаю, що надія на це однозначно є, просто Україна мусить робити це системно й не зупинятися на перших успішних обмінах. МЗС робить дуже багато для звільнення українських в’язнів. Наші ростовські консули взагалі самовіддано працюють — не від дзвінка до дзвінка, “виключив верстат і пішов”, вони постійно намагаються прорватися до ув’язнених, підтримати рідних. До речі, наше консульство звернулося до російської сторони із запитом на відвідування кримських татар у СІЗО Ростова. Отримало відмову, але з посиланням не на “російське громадянство”, яке було надане підсудним “автоматично”, а на те, що це питання розглядатиметься після винесення вироку. Це така хитра позиція, коли немає дозволу, але немає й відмови. Побачимо, що буде після вироку. Декому із засуджених (наприклад, Руслану) загрожує пожиттєве.

— Я переглядала сторінку Еміра-Усеїна Куку в соцмережах. Звернула увагу на те, що ще задовго до арешту він знав, чим усе може скінчитися. Перший випадок стався ще 2015-го. Його тоді побили. У коментарях небайдужі писали — виїжджай до Херсона. Але він цього так і не зробив. Я також звернула увагу на публікації від татарської громадської ініціативи, яка допомагає сім’ям заарештованих. Можна тільки уявити собі, наскільки складне їх становище, — це ж багатодітні сім’ї, котрі втратили годувальників.

— Так, дружини в’язнів і їхні родини об’єдналися. Вони намагаються матеріально підтримати дітей — їжею, одягом, іграшками. І навіть цими безневинними ініціативами викликають підвищений інтерес з боку спецслужб, які постійно намагаються втрутитися.

Щодо Еміра-Усеїна Куку — справді, було побиття, була спроба викрадення, до якої причетний той-таки зрадник Компанейцев. Після того Емір вимагав від правоохоронних органів покарати тих, хто застосував проти нього насильство. Натомість заарештували його. Тепер тиснуть на родину Еміра. Адвокати подали скаргу до правоохоронних органів про те, що в школу до 9-річного сина ув’язненого правозахисника прийшла людина від Компенейцева. Дитині було сказано: “Тебе, наверное, мама говорит, что твой отец где-то на заработках, но он в тюрьме, и он там будет еще долго сидеть, потому что связался с плохими дядями”…

Родичі ув’язнених кримських татар живуть у постійному страху, в атмосфері терору. Вони впевнені, що їх прослуховують і за ними стежать (думаю, так і є).

Біль і складність цієї ситуації в тому, що посилюється ізоляція Криму, нам буває важко встановити зв’язок із родичами. Вони бояться говорити, і це зрозуміло, — вони ж під повним контролем. Наші можливості підтримати й виявити небайдужість до ув’язнених обмежені. Українські консули навіть теоретично не можуть відвідувати бранців у Криму, — Україна не має там свого консульства, бо не визнає окупаційної влади. Єдиний, хто може до них потрапити, це російський адвокат.

— Тобто ви бачили лише чотирьох заарештованих татар, яких привезли на суд до Ростова? Решта перебувають у Криму, куди ані ви, ані консули не мають доступу? Назвімо імена цих людей, щоб усі про них знали.

— Так, справді, треба називати імена, а журналістам — розповідати історії цих людей. Ми збираємо інформацію. Звісно, краще для цього поїхати в Крим, але це неможливо.

Чотирьох фігурантів першої справи я вже називала. У другій справі (адвокати називають її “ялтинською”) проходять Вадим Сірук, Енвер Бекіров, Муслім Алієв, Емір-Усеїн Куку. Недавно заарештовані ще двоє — Арсен Джепаров і Рефат Алімов.

У третій справі (“бахчисарайській”) — також чотири фігуранти: Зеврі Абсеітов, Ремзі Меметов, Рустем Абільтаров, Енвер Мамутов.

Це частина нашої роботи — зробити всі ці справи відомими, надати їм розголосу. У справі Наді Савченко рідні, правозахисники, політики відіграли ключову роль. І звичайно, було б добре, якби політики займалися не тільки вигідними в піарному сенсі в’язнями.

Серед в’язнів Кремля є дуже різні люди. Наприклад, Олег Сенцов — це вже культова постать, людина величезної мужності. Дехто потрапив під російський репресивний каток не тому, що був знаним активістом, а тому, що так склалися обставини. Наприклад, Сергій Литвинов взагалі не мав ніякої політичної позиції. Але в певний момент російським правоохоронцям-пропагандистам було вигідно вписати його в кримінальну справу про “геноцид русскоязычного населения на юго-востоке Украины”. У цій справі фігурує низка українських високопосадовців. І Литвинов став тією людиною, котру вписали, аби справу якось матеріалізувати, щоб був хоч хтось затриманий. Це звичайний сільський житель із Луганської області. Причому в нього є певні проблеми ментального розвитку, чим цинічно скористався російський Слідчий комітет. Чоловік переїхав через кордон, аби полікувати зуби (дорогу до лікарні в його районі відрізали бойові дії), і там його заарештували як українського карателя. Одразу після затримання він з’явився на російських телеекранах. Там він нібито зізнавався, що є карателем, який розстрілював мирне населення. Литвинов просто став жертвою й інструментом гібридної війни. Хоча завдяки роботі адвоката Віктора Паршуткіна і через відсутність будь-яких підтверджень “каральних акцій” основну частину обвинувачень з Литвинова зняли, однак засудили начебто за розбій. Ми так само вимагаємо звільнення й Литвинова.

— Коли ви приїздили у РФ на суди, як до вас ставилися чиновники, судді, громадяни, котрі сиділи поруч із вами? Мені здається, така поїздка — це з вашого боку теж мужність.

— На кордоні нас зустрічала машина українського консула, і тільки в ній ми пересувалися. Така підтримка для нас важлива. Навіть у психологічному сенсі. Якщо з тобою щось станеться, принаймні хтось буде свідком цього. Спроб заарештувати нас не було.

Коли ми їхали на процес над кримськими татарами, то не були впевнені, що нас пустять. Це ж військовий суд (тільки він у РФ має право судити за терористичними статтями). Але, на диво, все обійшлося. Судові засідання ми записували на диктофон, і вигнати нас не намагалися. Та, оскільки після нашої поїздки в Україні й у світі пройшла певна інформаційна хвиля, я не впевнена, що в наступної “делегації” українських журналістів і правозахисників буде такий самий легкий доступ на засідання суду.

— Ви спілкувалися з деякими ув’язненими. Вони розуміють складність ситуації? Вважають її безнадійною?

— У Миколи Карпюка — бойовий настрій. Його дуже надихнуло, що Україна бореться за нього. Йому розповідали про це адвокати, консули. Він знає, що ми допомагали збирати докази його алібі. Микола вірить, що скоро буде вдома. Зі Станіславом Клихом ситуація складна — його треба терміново вертати в Україну й лікувати. Щодо кримських татар, то, мені здається, вони поки що не до кінця усвідомили, що Україна готова за них боротися. Це насправді їхній єдиний шанс на звільнення. Я не сумніваюся, що вони будуть засуджені. Дуже важливо писати їм листи, підтримувати. Багато хто з російських бранців каже, що листи з Батьківщини — це та ниточка, яка тримає їх на плаву. Кожен лист вони перечитують по сто разів.

— Як реагували ув’язнені кримські татари на вашу присутність у суді?

— Були дуже розчулені. Дивилися на нас, спостерігали за нашою реакцією на їхні слова. У певний момент мені навіть здалося, що вони намагалися виправдатися перед нами: “Ви їм не вірте, ми не якісь там фанатики-терористи”, — сказали нам хлопці під час перерви. Ми відповідаємо: “Та знаємо, тому ми й тут”.

Ці люди намагаються довести свою непричетність, але не роблять гучних політичних заяв, як, наприклад, Надія Савченко. Вони є заручниками ситуації ще й у тому сенсі, що їхні багатодітні сім’ї перебувають під контролем окупаційної влади. Абсолютно беззахисні діти й жінки. До речі, це ще одна проблема. Якщо Україна зможе звільнити кримських бранців, треба буде подумати, як вивезти з Криму їхні родини.

— Важко вам було слухати виступи на судовому засіданні?

— Не важко, а страшно. Страшно бачити те, на що перетворюється Росія. Страшно, що частина нашої території окупована цією державою. Що страшний репресивний маховик, який у ній розкручується, зачіпає й інших громадян. Що людей судять ні за що. Що прокурор у суді озвучує абсурд, а судді це уважно слухають і виносять обвинувальні висновки. Мені страшно за наших людей, які абсолютно безправні в російських судах і тюрмах. Але найбільше я боюся, що найближчим часом основним постачальником політв’язнів буде саме Крим. Окупаційна влада створила законодавче поле і всі умови для репресій та арештів радянського масштабу. У звіті однієї правозахисної групи Крим названий “півостровом страху”. І навіть міжнародні структури тут безсилі. Кремль поводиться так, як вважає за потрібне. Нині в Криму не працює жодна міжнародна місія. Іван Шиманович, радник генсека ООН, кілька разів пробував прорватися до Криму, але його не пустили. Чи не єдиний виняток — місія Жерара Штудмана, спецпредставника генсека Ради Європи взимку нинішнього року. Однак ця місія “не помітила” системних порушень прав людини у Криму. І це при тому, що одразу після анексії ситуацію на півострові моніторив верховний комісар Ради Європи з прав людини Нілс Мужнієкс. Його звіт свідчив про катастрофічну ситуацію з правами людини. Тоді була дуже різка реакція Росії на цей звіт. Саме тому, судячи з усього, генсек обрав для нового візиту іншу особу — посла Штудмана.

Команда Євромайдан SOS і “Відкритий діалог” підготували спільний звіт про всі справи проти українських громадян у РФ та в Криму. Ми презентували його і в Європарламенті, і в ПАРЄ, і просто під час поїздок в інші країни. Закликали міжнародну спільноту, дипломатичні місії приїздити на суди. Багато хто був присутній на процесах у справі Надії Савченко. Можливо, ще до Сенцова й Кольченка приїздили. Але більше ніхто з бранців не цікавить наших західних колег. До речі, українських депутатів — переважно також.

Розумієте, в нас же до таких питань ставлення однозначне — або зрада, або перемога. Якщо людина ув’язнена з політичних мотивів, але поводиться не героїчно, то, може, й не треба їй допомагати. Нам хочеться когось зводити на п’єдестал і поклонятися йому. А якщо людина не рве на собі сорочку, не робить красивих жестів, — то на захист своїх прав вона, виходить, не заслуговує? Чесно кажучи, є така проблема, на жаль. Але, на щастя, з’являється дедалі більше людей, готових допомагати не тільки героям. Зокрема й серед народних депутатів. Вірю, що нам вдасться повернути наших співвітчизників додому. Головне — не забувати про них.

http://gazeta.dt.ua/personalities/pivostriv-strahu-_.html

Війна і мир. Про одвічну тему обмінів і правові бантики судочинства

Травень 5, 2016

Марія Томак, експерт Центру Громадянських Свобод, про те, чому не всіх незаконно засуджених українців можна називати політичним в’язнями? Які критерії визначення людини жертвою війни? Як у боротьбі проти абсурду російського суду можна бути максимально переконливим? Чому місцеве населення Чечні добре ставиться до українців?

“Чеченська справа” розвалюється: докази застосування тортур до Карпюка та Клиха

Лютий 7, 2016

З осені минулого року у Верховному суді Чечні розглядається справа за воєнними подіями 20-річної давнини.

Обвинуваченими у ній проходять двоє громадян України – один із лідерів УНА-УНСО, а в подальшому і “Правого сектору”Микола Карпюк, а також київський історикСтаніслав Клих. Їм інкримінують організацію та участь у банді, а також вбивство російських військових у ході Першої Чеченської війни.

Обставини потрапляння Карпюка та Клиха до Російської Федерації – різні, так само і як і час арешту (березень і серпень 2014 року відповідно).

Тривалий час їх родинам невідомо було їх місце утримування і чи живі вони взагалі, незалежні адвокати та українські консули не могли отримати до них доступу протягом більш ніж року.

У рамках правозахисної кампанії LetMyPeopleGo ми зараховуємо Миколу Карпюка та Станіслава Клиха до тих, кого в Росії переслідують за політичними мотивами.

Нещодавно вони також були визнані політичними в’язнями і російським правозахисним центром “Меморіал”. Представники останнього – одні з небагатьох, хто регулярно буває на судових засіданнях по їх справі.

Кілька тижнів тому слухання у справі були відкладені через необхідність проведення психіатричної експертизи Станіслава Клиха, на якого, як наполягає захист, згубно вплинули численні тортури, застосовувані слідством для вибивання свідчень із затриманого. Амбулаторна експертиза показала, втім, що Клих є осудним.

Але адвокати мають намір вимагати проведення незалежної експертизи для свого підзахисного – тим більше, що з’являється дедалі більше доказів застосування тортур до Станіслава, так само як і до Миколи.

Саме про це і йтиметься далі.

Отже, з понеділка слухання у справі, яка в українських медіа зазвичай називається “чеченською” і яка в Україні стала відома передусім через фігурування в ній Арсенія Яценюка, продовжаться з потрійним прискоренням – засідання відбуватимуться щодня.

Чи свідчить це про бажання швидше закрити справу та винести вирок, чи суд побоюється несподіваних поворотів подій – залишається тільки здогадуватися.
Тим часом, захисту Миколи Карпюка та Станіслава Клиха стає доступна дедалі більша кількість матеріалів, які можуть слугувати доказами застосування тортур до підсудних.

А це, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, автоматично ставить під сумнів законність майбутнього вироку суду.

Передісторія

У своїх письмових свідченнях, оприлюднених минулого року, Станіслав Клих та Микола Карпюк детально описали тортури, які до них застосувалися у перший період після затримання, а також разом зі своїми захисниками подали відповідні заяви про злочин.

Пізніше вони підтвердили свої свідчення вже під час судових засідань, а Станіслав Клих навіть продемонстрував рубці на своєму тілі.

Свідчення Карпюка та Клиха просто вражають уяву та змушують засумніватися, чи про ХХІ сторіччя в них ідеться.

Різноманіття тортур і їх жорстокість нагадують воєнні допити: побої, підвішування за наручники, застосування електричного струму, позбавлення сну, голки під нігтями, психотропні речовини внутрішньовенно, погрози і психологічний тиск…

Усе це середньовіччя у випадках і Карпюка, і Клиха було розгорнуте з єдиною метою – аби затриманий обмовив себе та інших осіб, що фігурують у кримінальній справі, у тому числі нинішнього прем’єра України, а також низку політичних фігур переважно правого спектру.

Шанс відмовитися від своїх свідчень обоє громадян України отримали тільки після появи у їх справах незалежних адвокатів – Марини Дубровіної влітку 2015 року – у Станіслава Клиха, та Докки Іцлаєва восени 2015 року – у Миколи Карпюка.

“Засекречені” медичні довідки

Попри статус захисника, Марина Дубровіна тривалий час не могла отримати від російських слідчих органів жодної медичної документації щодо свого підзахисного – за винятком висновків стандартних судмедекспертиз.

Що цікаво: де-факто вони проводились через погіршення стану здоров’я Станіслава, спричинене тривалими катуваннями.

Проте жодне з цих досліджень не ставило перед експертами питання: чи погіршення стану затриманого було зумовлене тортурами – незважаючи на численні видимі тілесні ушкодження та суттєву втрату ваги Станіславом (15 кг за два місяці від моменту його арешту в серпні 2014 року).

Уперше отримати доступ до медкарток її клієнта Дубровіній вдалося через Європейський суд з прав людини, який передав Українській Гельсінській спілці з прав людини документи, які ЄСПЛ, своєю чергою, отримав після запиту до РФ.

У цих документах, які ми відразу оприлюднили, містяться відомості про численні рубці на тілі Станіслава. Проігнорувавши більшість пунктів запиту ЄСПЛ, РФ не надала жодної інформації щодо попереднього стану здоров’я Станіслава, передавши тільки медичну картку Станіслава, яка була заведена лише після його перевезення у грозненське СІЗО.

Але навіть отримані захистом відомості, занесені до формулярів складночитабельним лікарським почерком, опосередковано засвідчили застосування тортур до Станіслава.

Epic Fail Слідчого комітету

Утім, більш ніж обґрунтованими обвинувачення в застосування незаконних методів ведення слідства і до Клиха, і щодо Карпюка – стали тепер, після отримання захистом кількох важливих документів. Вони були б епік фейлом для російських органів слідства – якби для них були важливими законність і здоровий ґлузд.

Ідеться про наступні документи:

– результати двох судмедекспертиз (СМЕ), проведених в Ґрозному щодо Карпюка та Клиха у грудні 2015 року – відносно нещодавно;

– результати СМЕ, проведеної щодо Клиха ще в Зеленокумську, у вересні 2014 року – тобто відразу після його затримання;

– постанова про відмову в порушенні кримінальної справи щодо застосування до Карпюка незаконних методів ведення слідства від січня 2016 року.

Про що ж нам повідомляють ці документи, і чому вони такі важливі, навіть розгромні для державного обвинувачення та слідства?

Найперше і найголовніше: у зеленокумській експертизі, проведеній відразу після затримання Клиха (що є стандартною процедурою), – він абсолютно “чистий”, тобто жодних слідів тортур на його тілі немає (завантажити висновки експертизи можна ось тут)

Утім, вже грозненська експертиза, проведена більш ніж через рік перебування Клиха в різних СІЗО Кавказу, показує десятки рубців на руках, ногах, обличчі та сідницях.

Після тривалої паузи, спричиненої спершу зимовими канікулами, а потім експертизою Станіслава Клиха, Верховний суд Чеченської Республіки інтенсивно наздоганятиме графік.

2

Варто наголосити, що весь цей час – від вересня 2014-го до грудня 2015-го, Станіслав Клих перебував виключно під ефективним контролем правоохоронних органів Російської Федерації.

Отже, ці травми він міг отримати тільки під вартою в котромусь із СІЗО – Зеленокумська, Владикавказу, Єсентуків, Грозного.

Навіть якщо припустити, що ці рубці утворилися не в результаті катувань, практика Євросуду каже, що відповідальність щодо доведення їх походження лежить не на ув’язненому, а на державі, яка здійснює над особою ефективний контроль, в даному випадку – на Російській Федерації.

Це ключове. І саме це автоматично ставить під сумнів законність майбутнього рішення суду щодо Клиха.

Така сама картина спостерігається і щодо Миколи Карпюка.

У відмові щодо порушення кримінальної справи щодо застосування до нього тортур є посилання на кілька свідчень, які констатують відсутність слідів насильства на тілі Миколи – вочевидь, намагаючись вивести з-під підозри тих осіб, які на той час несли безпосередню відповідальність за життя та здоров’я Карпюка.

2

Утім, вже в грудневій експертизі чітко зафіксовані рубці на зап’ястках та стопах затриманого (завантажити документ-підтвердження).

Звертає на себе увагу і те, що в експертизах і Карпюка, і Клиха від грудня 2015 року не спростовується застосовування до них тортур.

В обох документах є, наприклад, вражаюче твердження про “відсутність методик визначення слідів впливу електричного струму у живих осіб”.

Тобто, слід вважати, що спершу підозрюваним треба померти…

2
1

Експерти розписуються в своїй неспроможності зробити висновки щодо походження рубців на тілі обох. А це, між іншим, взагалі виключає вживання щодо цих дій поняття “експертиза”.

Якщо керуватись визначеннями СМЕ, яке дає КПК РФ, обидві СМЕ цьому визначенню просто не відповідають, адже вони не містять конкретних висновків щодо походження ушкоджень (статті 57 та 74) – а отже, є лишень освідченням, тобто констатацією наявних тілесних ушкоджень, без висновків щодо їх природи (стаття 179 КПК РФ).

Ця підміна понять також є процесуальним порушенням з боку суду та слідчих.

Прикметно, що подеколи місця, де зафіксовані рубці в Карпюка та Клиха – збігаються. Хоча в Клиха їх кількість значно більша, що підтверджує попередню інформацію про те, що “ламали” його значно довше та інтенсивніше за Карпюка.

Це – зап’ястки, де зазвичай розміщуються наручники, а також стопи, де, імовірно, могли залишитися сліди від застосування електричного струму.

Що стосується наручників, то в свідченнях Клиха є твердження про багатогодинне підвішування його за кайданки, а в заяві Карпюка – про те, що він отримав опік зап’ясть через наручники, коли до нього застосовували електричний струм.

Спадкоємці Вишинського

Окрему цікавість являє собою вже згадана постанова Слідкому про відмову в порушенні кримінальної справи щодо застосування тортур до Карпюка. Варто сказати, що в справі Клиха така відмова також присутня – утім, її тексту захист досі не отримав.

Що ж до Карпюка, то ГСУ Слідчого комітету РФ по Північно-Кавказькому федеральному округу відмовило захисту в порушенні кримінальної справи, оскільки “доводи Карпюка М.А, щодо здійснених щодо нього протиправних діянь не знайшли свого об’єктивного підтвердження”.

Давайте поглянемо, на чому ж засновується такий висновок.

Постанова звертається до свідчень, зокрема, слідчого Курбанова, який очолював слідчу групу у “чеченській справі”, а також проводив затримання та допит Карпюка у березні 2014 року.

Окрім твердження про те, що Карпюк “намагається дискредитувати органи попереднього слідства і таким чином уникнути кримінальної відповідальності за здійснені ним злочини”, у якості аргументу на користь того, що до Карпюка тортури не застосовувалися, – слідчий наводить той факт, що підсудний визнав свою провину: “Примушувати обвинувачених давати свідчення ніхто не намагався, про що може свідчити той факт, що обвинувачений Карпюк Н.А. в період попереднього слідства свою вину визнавав”.

Хто знайомий із класикою жанру “признание – царица доказательств”, оцінить потужність аргументу слідчого Курбанова.

Але навіть не це найцікавіше.

Адвокат-чарівник

Підлеглий Курбанова Петров, чиї свідчення також наведені в постанові, посилається на те, що “всі свідчення, що містяться в протоколах допитів підозрюваного, були занесені безпосередньо зі слів самого Карпюка М.А., котрий спільно з адвокатом після ознайомлення, підписував їх у відповідних рядках”.

2
1

Під адвокатом мається на увазі бесланський адвокат Мамукаєва Л.Т., котра була начебто надана Карпюкові перед проведенням допиту тим самим слідчим Петровим.

Усе б нічого, але і сам Карпюк, і його захист раніше вже заявляли про те, що Мамукаєва на допитах Карпюка присутньою не була.

І справа не лише в свідченнях самого Карпюка. Це підтверджується також матеріалами кримінальної справи.

У постанові, втім, наведені свідчення і самої адвокатки Мамукаєвої Л.Т., котра безапеляційно стверджує, що “при проведенні слідчих дій за участі її підзахисного порушень його законних прав та інтересів допущено не було.”

Постанову про відмову в порушенні кримінальної справи Докка Іцлаєв, звісно, оскаржуватиме, а в подальшому матеріали будуть передані до Євросуду з прав людини.

На завершення варто сказати, що навіть якби не було цих документів, які суттєво підважують майбутнє рішення суду, для адекватної судової системи достатньо було б аналітичного висновку правозахисного центру “Меморіал”.

“Розбір польотів” від організації, яка проводила колосальну правозахисну роботу під час обох чеченських воєн, не залишає каменя на камені від 700-сторінкового обвинувального висновку разом з інтерв’ю Бастрикіна. Варто віддати належне російським правозахисникам.

І хоча суд навряд чи ризикне долучити ці розгромні матеріали до справи – але сподіваємося, що вони принаймні стануть “дзвіночком” для суду присяжних.

Марія ТОМАК, Центр Громадянських Свобод, координатор кампанії LetMyPeopleGo,

Надія ВОЛКОВА, юрист Української Гельсінської спілки з прав людини,

спеціально для УП.Життя

Опубліковано на сайті “Українська правда” 06.02.2016: http://life.pravda.com.ua/society/2016/02/6/207779/

Чого очікувати від посланця Ради Європи до Криму

Лютий 4, 2016
Дивним виглядає щонайменше є те, що фактично за бортом «кримського питання» залишили Комісара з прав людини Нілса Муйжнієкса

Наприкінці позаминулого тижня, за кілька днів до початку січневої сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи, у громадянському середовищі пішла чутка про делегування генсеком Яґландом спеціального посланця до Криму.

На тому етапі було незрозуміло, наскільки ця інформація відповідає дійсності, утім, вже за кілька днів ситуація почала розвиватися дуже стрімко. Швейцарець Жерар Штудман (Gérard Stoudmann) прибув спершу до Києва, далі – вирушив до Москви, і зрештою – до Криму, де він перебував якраз у дні проведення ПАРЄ, що підтвердив сам генсек РЄ у своїй промові перед Парламентською Асамблеєю.

Ця новина заскочила зненацька українське громадянське суспільство, навіть тих, хто ґрунтовно займається Кримом та співпрацює з міжнародними міжурядовими організаціями. Після появи перших звісток про зустрічі Штудмана в Криму здійнявся галас про неперебірливість місії, яка проводила зустрічі за запропонованим представниками окупаційної влади порядком денним. Можливо, внаслідок цих заяв Штудман зрештою відвідав одного з лідерів Меджлісу Ахтема Чийгоза, який наразі перебуває в СІЗО і обвинувачується в «організації масових заворушень» 26 лютого 2014 лютого, і загалом наприкінці візиту місії тон щодо неї з боку, зокрема, Меджлісу змінився кардинально.

Зсередини палацу, де відбувається ПАРЄ, було відчутно, втім, що призначення Штудмана заскочило зненацька не тільки громадськість, а й деяких високопоставлених функціонерів у самій Раді Європи. У приватних розмовах вони зізнавалися, що вельми здивовані цим швидким рішенням і, так само як і українські НУО, не знають, чого очікувати від кримської місії. Хоча потім, заспокоюючи швидше себе, аніж нас, говорили про шкідливість передчасних висновків.

Версії щодо місії Штудмана справді залишатимуться ворожінням на кавовій гущі, доки ми не побачимо результату.

Але дивним виглядає щонайменше є те, що фактично за бортом «кримського питання» залишили Комісара з прав людини  Нілса Муйжнієкса, який здійснив один, але доволі плідний моніторинговий візит до Криму восени 2015 року. Звітом постфактум Росія залишилася вкрай невдоволена, в тому числі, на рівні публічних заяв і де-факто оголосила Офісу Комісара бойкот. Наразі це не заважає Муйжнієксу здійснювати візити на окуповані території Донбасу, але не виключено, що саме це спричинило призначення «для Криму» іншої фігури з особливим статусом та малопрогнозованими перспективами. При цьому, подальша роль Комісара в моніторингу ситуації в Криму залишається в «підвішеному стані».

У своїй промові перед Парламентською Асамблеєю Генсек Яґланд хоча й намагався вгамувати хвилю занепокоєння, викликану новиною про Штудмана, та він відкинув тільки найкатастрофічніший сценарій: «Це не повинно розглядатися як визнання “де-факто влади”, яка там діє», заявив він.

Але ось що було сказано далі: «Це, швидше, визнання того факту, що ми, як захисники свободи людей, маємо спеціальну відповідальність просити захисту свободи для 2,5 мільйонів мешканців Криму[i]

Стає очевидним, що стратегія Кремля під умовною назвою «викручування рук» – працює. І зараз міжнародна спільнота змушена благати Росію дозволити їй захистити кримчан (як висловився Яґланд, seek to protect the freedoms of the two and half million people). І це вже буде розмова, образно кажучи, про покращення умов перебування в концтаборі, але не про руйнування самого концтабору.

Генсек у своєму спічі також наголошує на тому, що всі люди, що живуть як в Росії, так і в Україні мають бути під захистом Європейської конвенції – «незалежно від існуючих розбіжностей, включно зі статусом Криму» (в оригіналі: regardless of the disagreements that exist, including on the status on Crimea). Тобто Крим вже не однозначно анексований, а має статус, щодо якого існують розбіжності. При цьому, Яґланд дипломатично підкреслює, що позиція щодо статусу Криму була чітко означена Комітетом міністрів та Асамблеєю, але осад після попередньої фрази – залишається.

Звіт про поїздку Штудмана буде переданий до Комітету Міністрів РЄ, який має вирішити надалі, «що ще має бути зроблене для дотримання прав людини». Чи може бути запропоновано, приміром, пом’якшення санкцій для Росії в обмін на покращення «сибірського» клімату з правами людини в Криму? Щонайменше, такого розвитку подій не варто відкидати. Як і того, що ми можемо побачити висновок із закликом до України та світу припинити блокаду Криму (в широкому сенсі), адже головне – права людини, а під чиєю юрисдикцією, зрештою, – не так і важливо. Ці дзвіночки із закликами про «припинення ізоляції» звучать у світовій пресі. Акція «Блокада Криму» насправді тільки привід, ідеться, звісно, про визнання світом того, що «Кримнаш».

Україна готувалася до січневої сесії ПАРЄ з великим напруженням. Організовувати сайд-івенти (низка подій у приміщенні палацу, що відбуваються паралельно із Асамблеєю та присвячені проблемам прав людини) кинулися всі і відразу – цього разу їх було чотири. Плюс два виступи представників правозахисних організацій щодо теми незаконно затриманих на сході України під час засідань комітетів. Розповідали про «заручників Кремля», порушення прав людини на Донбасі, проблеми полонених і тортур, які до них застосовуються.

До речі, майже непоміченим залишилося те, що вперше на рівні проекту звіту та резолюції Комітету з питань міграції, біженців та переміщених осіб було визнано те, що в Україні триває саме війна, а не конфлікт. На засіданні було затверджено проект звіту депутата від Латвії Неллі Кляйнберга під назвою «Гуманітарні виклики щодо захоплених людей під час війни в Україні». На голосування звіт та резолюцію буде винесено під час весняної сесії. Подивимося, як пройдуть дебати довкола цього документу. Буде справді важливо, якщо Комітет Міністрів дослухається до рекомендації щодо відрядження до місць утримання «в’язнів Кремля» представників Європейського комітету з питань запобігання катуванням.

Але на тлі цієї публічної частини сесії, де Україна намагалася перебрати всю увагу на себе, залишалося відчуття, що дехто намагається зайти з тилу.

Росія, як відомо, так і не відрядила до Страсбургу свою делегацію, а також не переказала кошти на підтримку роботи РЄ. Але це зовсім не означає, що Москва припинила свою активність у цих стінах. Наївно було б так вважати, з огляду на серйозний вплив, напрацьований у попередні роки. Такі новітні диктатури як Росія та Азербайджан мають тут занадто глибокі кротячі нори, аби, попри шквал критики на їх адресу, кидати все напризволяще. Гримання дверима та демонстративно викручені лампочки – не більше ніж шоу. Робота триває. Зокрема, як стверджують наші джерела в РЄ, штат Генерального консульства Російської Федерації в Страсбурзі протягом попередніх півроку навіть розширився.

Правозахисники вже давно наполягали на необхідності міжнародного моніторингу ситуації з правами людини в Криму. Але все залежить від того, яким буде цей моніторинг і які він матиме наслідки. Тому політичні рішення за результатами візиту пана Штудмана до Криму багато про що нам повідомлять. Сподіваємося, що це не той самий захід із тилу.

Колеги праві в тому, що від теми України на міжнародних майданчиках відчувається втома. Тим більше на тлі нових серйозних викликів – таких як біженці та теракти в європейських містах. Але важливо також і те, що ця втома підкріплюється переконанням (та якимось навіть самонавіюванням), що Мінськ – працює. І що це єдиний механізм, який може працювати в цих умовах, соломинка, на якій тримається відносний мир. Під час зустрічей із депутатами європейських парламентів ми передавали нашим візаві заяву від низки правозахисних організацій, в якій наголошували на тому, що Мінські угоди, які зіграли свою роль, утім, зовсім не враховують компонент захисту прав людини. Зокрема, в  таких дуже конкретних положеннях як амністія (якою не мають бути обдаровані, по перше, без суду та слідства, а по-друге, ті, хто вчиняв тяжкі злочини) та вибори (які без дотримання фундаментальних прав людини зовсім не є виборами, а являють собою легітимізацію тих, хто викрадав, катував і вбивав). Озвучування цих думок подеколи сприймалося як замах на Мінські угоди, які мають репутацію документу, що дозволив уникнути Великої Війни. Альтернативи Європа сьогодні не бачить. Європа втомилася і хоче закрити нарешті «українське питання». І, здається, саме ця втома і потрібна Кремлю.

Опубліковано на сайті “Новое время” 03.02.2016: http://nv.ua/ukr/opinion/tomak/chogo-ochikuvati-vid-poslantsja-radi-jevropi-do-krimu-95224.html

Результаты поиска:

Справа Афанасьєва: кому потрібна брудна сварка довкола кримських в’язнів?

Вересень 6, 2017

Не можу не відреагувати на ганебну “дискусію”, яка більше нагадує брудну сварку з перетрушенням чужої білизни, довкола колонки Христини Бондаренко. І таке враження, що треба пройти по мінному полю.

Залишимо за дужками питання щодо підтримки родин політв’язнів. Це тема окремої розмови.

Сподіваюся, найближчим часом буде ухвалено відповідний закон – який, звісно, всіх проблем не вирішить, але принаймні якось сигналізуватиме про підтримку.

Правда, за поза увагою опиняться, наприклад, зниклі безвісти.

Як-от родина Тимура Шаймарданова, який, так само як Олег Сенцов, допомагав із евакуацією військових в умовах вже окупованого Криму. Він зник безвісти в травні – і потім так і не сплив у жодній із кримінальних справ ні в окупованому Криму, ні в РФ. По суті, повноцінне слідство в його справі в Україні тільки розпочалося, і його дитина також виховується без батьківської підтримки весь цей час.

А як з родинами військовополонених та цивільних заручників на сході? Хто їх підтримує?!..

Але це окрема тема й так. Україна системно цю проблему не вирішує, і навіть не намагається. Важливо про це нагадувати і тиснути.

Але хочу тут сказати про інше.

Скажімо так: до фільму Олександра Подрабінека в частині історії про Гену Афанасьєва в мене зауваження навіть суто з точки зору фактажу.

По-перше, автор не згадує того, що Афанасьєв відмовився від своїх показів у залі суду. Даруйте, але це взагалі центральний факт в його історії. І не згадати про нього – означає свідомо його замовчати.

По-друге, жодного зв’язку його зізнавальних показів із подальшим звільненням, на мою думку, немає. У фільмі ж це звучить як факт, а не версія автора.

Якби ці речі були пов’язані, звільнили б багатьох із тих, кого ми вважаємо політичними, – але не звільнили б, наприклад, Савченко, яка свою провину, як відомо, не визнала.

По-третє, якось покоробило від “бывший работник прокуратуры” (то й що? тут вмикається якась презумпція винуватості автоматично?) – і жодного слова про участь Афанасьєва в акціях на підтримку цілісності України весною 2014-го. Хоча саме на цій підставі він був затриманий ФСБ.

По-четверте, радянський дисидент Олександр Подрабінек, який дуже добре знається на радянській репресивній спадщині (час від часу стежу за його програмою на Радіо Свобода), – жодного слова не сказав про тортури, які були застосовані до Афанасьєва для вибивання з нього показів.

Чи Олександр ставить під сумнів цей факт?

Ми всі розуміємо, що людей, які можуть витримати тортури, до яких вдаються російські спецслужби, – одиниці. Тим більше, коли йдеться про справу “кримської четвірки”, яка була абсолютно принциповою для ФСБ – причому не місцевих “перевертнів”, а для керівництва ФСБ РФ, які, власне, фабрикуванням і займалися.

Росії потрібна була справа про страшних “правосєків” для “виправдання” в їх уяві анексії Криму.

Те, що Сенцова не вдалося зламати – робить його героєм. Думаю, ФСБ на таке не очікували.

Так само робить героєм Гену Афанасьєва те, що він знайшов у собі сили відмовитися від свідчень, які він дав під тиском на етапі досудового слідства – і про що, ще раз підкреслю, ні в фільмі не згадано, ні в колонці Христини Бондаренко.

Але не про героїзм мова. Я взагалі намагаюся уникати цих категорій, коли йдеться про політзеків: бо часто це історія зовсім не про героїзм – а про “не в той час не в тому місці”.

Так, мене обурюють деякі пости Гени Афанасьєва. Мене обурює і дратує, коли він атакує “Громадське” та УП, їх журналістів та керівників. Я не розумію, навіщо він це робить. Вважаю, що це з його боку невдячна поведінка.

Але ще більшу огиду викликає публічне засудження людини – про кого б не йшлося! – за те, що вона дала свідчення, перебуваючи під контролем російських спецслужб та зазнаючи тортур.

Так, на мою думку, виглядає дно.

І я гадки не маю, які аргументи можна вибирати, дискутуючи з “людьми”, які абсолютно спокійно звинувачують жертв тортур у їхніх словах в момент, коли до їх геніталій під’єднують клеми…

…До речі, а ексклюзивчику із застосуванням електронного струму не вдалося отримати? Тільки відео допиту? Шкода.

Та й відео не нове. Є в мережі матеріали, де зафіксовано ще більше показів Гени одразу після затримання – так що цим нікого здивувати не вдалося.

Насправді від цього конфлікту віє політичною війною.

І справа не в Гені, і навіть не в Олегові.

Чиїсь там психологічні травми, як і доля Сенцова, – боюся, в цій війні насправді всім байдужі.

Оригінал.

Чеченська справа: 25 серпня суд розпочне розгляд другої справи проти Клиха

Серпень 25, 2016

Цинізм не має меж. І дна теж немає.
Замість того, щоб визнати факт того, що в Станіслава Клиха є психічні проблеми і провести адекватну незалежну (!) психіатричну експертизу (як того вимагає не тільки захист, російські та європейські експерти, а й Amnesty International), російський Слєдком внаглу шиє проти в’язня Кремля другу справу – за образу прокурора Юнусова Сулумбека Султановича, який в основному судовому процесі проти Клиха та Карпюка виступав у ролі державного обвинувачення.

А в цій, другій справі, обвинуваченим у якій проходить тільки Клих, прокурор визнаний потерпілим. Клих начебто заподіяв йому моральну шкоду.

Нагадаю, що раніше Верховним судом Чеченської Республіки С.Клих вже був засуджений до 20 років позбавлення волі за начебто участь у чеченській війні в складі банди та вбивстві російських військовослужбовців.

А 25 серпня о 14.00 розпочнеться розгляд справи про образу прокурора. Процес відбуватиметься у Заводському районному суді міста Грозного – за місцем вчинення злочину. Про появу другої справи стало відомо навесні цього року.
Як і повідомляла раніше адвокат Клиха Марина Дубровіна, її підзахисному інкримінуються протиправні дії, передбачені ч. 1 ст. 297 КК РФ, тобто “неповага до суду, що виразилося в образі учасника судового розгляду”, а це вважається злочином невеликої тяжкості.

Ось як формулюються його “злочинні дії” в обвинувальному виновку (цитую мовою оригіналу): “…действуя умышленно, осознавая общественную опасность своих действий, предвидя неизбежность наступления общественно опасных последствий в виде неуважения к суду и умаления авторитета судебной власти, посягательства на честь и достоинство государственного обвинителя Юнусова С.С., являвшегося участником судебного разбирательства и находившегося при исполнении своих должностных обязанностей, и желая этого, публично оскорбил Юнусова С.С. в противоречащей нравственным нормам форме, неприличными высказываниями. С учетом коммуникативной ситуации, высказанная Клыхом С.Р. фраза включала грубую бранную, вульгарную лексику, являясь при этом неприличной формой выражения и данные слова носили оскорбительный характер.”

Зауважу, що на момент начебто вчинення Клихом злочину його захист уже заявляв про нестабільний психічний стан Станіслава та наполягав на адекватному реагуванні на цю ситацію. Але ні тоді, ні тепер адекватного реагування ми не дочекалися – окрім проведеної “для галочки” амбулаторної експертизи в Грозному. Звісно, згідно з її результатами, Клих – абсолютно здорова людина.

У процесі, що розпочнеться 25 серпня, в якості свідків мають бути допитані, окрім судових приставів, конвойних, перекладача, секретаря суду, також Микола Карпюк, його захисник Докка Іцлаєв, і навіть головуючий в справі Карпюка-Клиха, сумнозвісний суддя Ісмаїлов.

Як свідчить обвинувальний висновок, у рамках досудового розслідування було проведено кілька експертиз виписки із судового протоколу від 20 лютого 2016 року. Саме вони і лягли в основу обвинувачення Клиха.

До речі, маємо і нових претендентів на персональні санкції. Згідно з матеріалами захисту, обвинувальний висновок затверджений і погоджений слідчим із особливо важливих справ першого відділу з розслідування особливо важливих справ слідчого управління Слідчого комітету Російської Федерації по Чеченській Республіці майором юстиції Х.Х. Бакаєвим, а також керівником першого відділу з розслідування особливо важливих справ
слідчого управління Слідчого комітету
Російської Федерації по Чеченській Республіці полковником юстиції А.К. Каргаловим.

На думку адвокатки Марини Дубровіної, процес переважно залежатиме від двох факторів: стану Станіслава Клиха, його поведінки, а також лінії поведінки прокурора Юнусова. “Якщо він прийде до суду і заявить, що він вибачає Клиха, то це одна справа, якщо його позиція буде агресивною – це буде зовсім інша розмова. Забагато нюансів, аби робити прогнози на цьому етапі”, – каже Марина, яка навіть не отримала офіційного повідомлення про проведення засідання в справі клієнта.
Ще один важливий нюанс: вирок у справі про образу прокурора вступить у дію раніше, аніж завершиться основна “чеченська справа” (нагадаю, що захист подав апеляцію, яка має бути розглянута Верховним Судом РФ у Москві орієнтовно в жовтні). А присутність у справі потерпілого прокурора – це вже підстава для скасування вироку.

І на завершення: Дубровіна не виключає відкриття і третьої справи проти Клиха щодо його поведінки в СІЗО. Каже, що папочки лежать і чекають свого часу.

Справа «Рубєжа». Хто такий Ігор Радченко?

Липень 11, 2016

1 липня стало відомо про затримання двох колишніх бійців батальйону “Айдар”, якими виявилися Валентин Лихоліт (позивний “Батя”) та Ігор Радченко (позивний “Рубєж”). Того ж дня в Печерському районному суді м. Києва розгорнулася ціла вистава за участі народних депутатів і генерального прокурора, яка завершилася звільненням з-під варти Валентина Лихоліта.

Тривалий час у соцмережах панувало спантеличення щодо того, ким же є другий затриманий айдарівець (звучала навіть версія щодо арешту Сергія Мельничука). Обрання запобіжного заходу для нього зовсім залишилося поза увагою громадськості та пройшло в атмосфері втаємничення – військова прокуратура так і не повідомила про те, де та коли воно відбуватиметься, очевидно, побоюючись, що публічність знову зіграє з прокуратурою злий жарт. Тільки через власні джерела нам стало відомо, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою Ігорю Радченку все ж таки було обрано тим самим Печерським судом, але вже наступного дня, 2 липня. Розгляд апеляційної скарги на запобіжний захід відбудеться в понеділок, 11 липня, о 17.45 (за попередньою інформацією) в Апеляційному суді міста Києва.

Ігор Радченко в момент арешту

Фото: Фото із фейсбук-сторінки Родіона Шовкошитного від 1 липня 2016 року
Ігор Радченко в момент арешту

То хто ж такий Ігор Радченко? Що нам про нього відомо, окрім ось таких от фото гарячого рукостискання з Олегом Ляшком та провідування пораненого Дмитра Яроша?

Скріншот із твіттер-акаунту Олега Ляшка
Скріншот із твіттер-акаунту Олега Ляшка
Фото зі сторінки Дмитра Яроша від кінця січня 2015 року
Фото зі сторінки Дмитра Яроша від кінця січня 2015 року

Про “Рубєжа” я вперше почула трохи більше року тому, коли ми з колегами приїхали на підконтрольну Україні Луганщину в черговий моніторинговий візит для вивчення ситуації із порушеннями прав мирного населення в зоні АТО. Серед тих, із ким довелося поспілкуватися наприкінці червня 2015-го, була родина Шабрацьких. Син Сергія та Людмили, доброволець-айдарівець Дмитро Шабрацький загинув за нез’ясованих обставин на базі “Айдару” на виїзді із Лисичанська за кілька місяців до того – 26 березня 2015 року.

Один зі знімків, який залишився на телефоні загиблого Дмитра «Поета» Шабрацького
Один зі знімків, який залишився на телефоні загиблого Дмитра «Поета» Шабрацького
Бійці «Айдару» на тлі бази «роти Радченка» в Лисичанську. Саме тут, на другому поверсі, загинув на нез’ясованих обставин Дмитро Шабрацький. Ігор Радченко – по центру в шапці та червоній «арафатці».

Фото: Фото зі сторінки в соцмережах «айдарівця» Назара Даниліва
Бійці «Айдару» на тлі бази «роти Радченка» в Лисичанську. Саме тут, на другому поверсі, загинув на нез’ясованих обставин Дмитро Шабрацький. Ігор Радченко – по центру в шапці та червоній «арафатці».

Вибух гранати, а потім постріл із автомату Калашникова у підборіддя – при цьому, слідство відпочатку обстоювало версію самогубства. Численні клопотання адвоката Шабрацьких Євгенії Закревської до генеральної та військової прокуратури щодо передачі справи до військової прокуратури були проігноровані. А кілька місяців тому провадження взагалі закрили, мовляв, що тут розслідувати – сталося самогубство, розвідник – робота нервова. Але адвокат оскаржила закриття справи, і суд цю скаргу задовольнив. Занадто багато суперечностей, білих плям і фактів, які очевидно йдуть урозріз зі значно простішою та вигіднішою для слідства та безпосереднього командира Шабрацького версією самогубства.

Фрагменти постанови про закриття кримінального провадження, відкритого за фактом смерті Дмитра «Поета» Шабрацького. Пізніше Лисичанський міський суд скасував цю постанову, відновивши розслідування. Вперше документ був опублікований у звіті Центру Громадянських Свобод
Фрагменти постанови про закриття кримінального провадження, відкритого за фактом смерті Дмитра «Поета» Шабрацького. Пізніше Лисичанський міський суд скасував цю постанову, відновивши розслідування. Вперше документ був опублікований у звіті Центру Громадянських Свобод

Сергій та Людмила Шабрацькі наполягали і продовжують наполягати на тому, що це було вбивство. Мотив – той факт, що їх син був правдорубом, який складно мирився із несправедливістю світу цього і мав серйозні зауваження до командування, яке «всліпу» залучало бійців до тилової діяльності роти сумнівної законності.

Фрагмент одного з численних листів батьків Дмитра Шабрацького, в яких вони вимагають належного розслідування обставин смерті їх сина. Людмила, мати загиблого «Поета», як і багато хто з його колишніх соратників та друзів, стверджує, що «Дмитро не боявся говорити правду в обличчя керівництву, ніколи не плазував перед ним». Можливо, в цьому криється загадка його смерті
Фрагмент одного з численних листів батьків Дмитра Шабрацького, в яких вони вимагають належного розслідування обставин смерті їх сина. Людмила, мати загиблого «Поета», як і багато хто з його колишніх соратників та друзів, стверджує, що «Дмитро не боявся говорити правду в обличчя керівництву, ніколи не плазував перед ним». Можливо, в цьому криється загадка його смерті

Центр громадянських свобод двічі звертався до справи Шабрацького у своїх звітах, констатуючи неефективність слідства. Передавали відомості про кейс різним міжнародним організаціям, зокрема, особисто помічнику генсека ООН з прав людини Івану Шимоновичу. Історії Шабрацького та безуспішним спробам його батьків добитися справедливості присвячений ось цей ролик, який буквально місяць тому ми показували у стінах комітетів Верховної Ради, обговорюючи проблеми досудового слідства в зоні АТО.

До чого тут Радченко?

Річ у тім, що командування диверсійно-розвідувальною ротою, до якої, власне, і належав Дмитро, здійснював Ігор Радченко, офіційно маючи статус офіцера-психолога.

Насправді ми знаємо про Ігоря Радченка (він же «Рубєж», він же «Роман Романич», він же «Романич») не так багато. Але уявлення про цю особу маємо складати із набору фактів, які стосуються не лише його особисто, а й діяльності його роти і тих, хто із нею пов’язаний або в чиїх інтересах вона діяла в тих чи інших ситуаціях.

Ігор Радченко – доволі відома особа в Рубіжному. Можна сказати, сумнозвісна. Складно знайти тих, хто відгукується тут про нього позитивно. Відомо, що до війни він займався адвокатською діяльністю, при чому, як розповідає в інтерв’ю LB.ua тепер вже колишній голова міліції Луганської області Анатолій Науменко, розповідаючи про Радченка, “він завжди був адвокатом специфічної когорти людей”. Що це за когорта людей – знаємо це лише з чуток, але джерело у правоохоронних органах Луганської області стверджує, що у довоєнні часи серед місцевих Ігор Радченко був відомий під красномовним нік-неймами «Адвокат диявола» і «Бандитський папа». Можливо, більше про це міг би розповісти старший слідчий лисичанської міліції Кустіков, який розслідував справу Шабрацького і безуспішно намагався її поховати, а, за словами знайомих із місцевим контекстом людей, знайомий із Ігорем Радченком вже 15 років. За нагоди неодмінно поцікавимося.

Що ще важливо знати про факти з довоєнної біографії Ігоря Радченка – це те, що він, маючи доводі суперечливий бекграунд, потрапляв до переліку висуванців від двох політичних сил, які називають себе продемократичними – “Народного Фронту” та “Батьківщини”. Він був членом спершу громадської організації “Фронт Змін”, а потім і однойменної політичної партії. На виборах 2012 року Радченко ішов у списках претендентів на висування кандидатом у народні депутати від “Батьківщини” саме в якості ПП “Народний Фронт”, і зрештою став кандидатом у нардепи по мажоритарному округу №112 саме від ВО “Батьківщина”. Як свідчать матеріали ЦВК, тоді він посів четверте місце, отримавши більше 5 тисяч голосів, а переміг на цьому окрузі одіозний регіонал Іоффе.

Але, припустимо, то було давно. Важливіше було б зрозуміти мотивацію тих, хто приймав рішення про призначення Ігоря Радченка вже в січні 2016 року на посаду заступника губернатора Запорізької області. Відповідна новина досі міститься на сайті Запорізької обласної ради. Під час засідання ради оборони області в.о. голови облдержадміністрації Костянтин Бриль представив присутнім “стажиста на посаду свого заступника Ігоря Олександровича Радченка”.

Крайній ліворуч – Ігор Радченко, по центру – губернатор Костянтин Бриль, який у січні 2016 року представив громадськості та колективу ОДА нового “стажиста на посаду свого заступника Ігоря Олександровича Радченка”

Фото: Фото з офіційної сторінки Запорізької обласної державної адміністрації
Крайній ліворуч – Ігор Радченко, по центру – губернатор Костянтин Бриль, який у січні 2016 року представив громадськості та колективу ОДА нового “стажиста на посаду свого заступника Ігоря Олександровича Радченка”
Скріншот зі сторінки Запорізької обласної державної адміністрації з новиною про призначення Ігоря Радченка на посаду замгубернатора
Скріншот зі сторінки Запорізької обласної державної адміністрації з новиною про призначення Ігоря Радченка на посаду замгубернатора

Але вже за кілька тижнів Радченко начебто сам відмовився від цієї посади, посилаючись на сімейні обставини. Хоча є альтернативна інформація. Згідно з нею, Радченка “збили” на цьому злеті, хоча він обіцяв йому дуже непогані кар’єрні перспективи, адже “стажистові” була приготована роль людини, що опікується “силовими напрямками, в тому числі питаннями оборони області, а також боротьби з криміногенною ситуацією в регіоні”. Чия була це ідея – призначити саме Радченка? Хто його лобіював? Принаймні, формально рішення про призначення своїх заступників приймає голова ОДА, а як це відбувається в Україні на ділі і з ким узгоджуються кандидатури заступників губернаторів – знову ж таки тема окремої розмови.

Але повернемося до діяльності розвідувально-диверсійної роти 24 окремого штурмового батальйону ЗСУ, які дозволяють нам скласти уявлення про Ігоря Радченка.

Епізод 1. Спроба “віджиму” “Акценту” та зв’язок із “Опозиційним блоком”

Осінь 2014 року. Розпал війни. За пилом збройних сутичок і в полоні інстинкту самозбереження, коли стираються напівтони, мало хто помітив, що відразу після звільнення північної Луганщини тут почали відбуватися вкрай суперечливі речі. Наприклад, місцеву лисичанську ТРК “Акцент” захоплюють озброєні особи. Звісно, під патріотичними та “правильними” гаслами.

Віталій Шведов, який на той час був Уповноваженим представником штабу АТО в Лисичанську, розповів пізніше в інтерв’ю нам, а також кільком ЗМІ, що то був саме батальйон “Айдар”. Найімовірніше, йшлося про «роту Радченка», яка, власне кажучи, і дислокувалися тоді в Лисичанську.

На цьому відео Віталій детально описує, як працював «Акцент» станом на осінь 2014 року, і як відбувалося захоплення.

Детальний опис сюжету з «Акцентом» подано в докладній публікації на сайті “Телекритика”. За словами Шведова, було відкрите відповідне кримінальне провадження за фактом збройного захоплення «Акценту», про розслідування котрого нам, до речі, нічого не відомо.

Тим часом, для нас у цьому епізоді важливими є кілька нюансів.

По-перше, підтверджена кількома свідками, в тому числі згаданим Віталієм Шведовим, присутність у сцені із захопленням “Акценту” Євгена Байрамова. Останній є офіційним помічником колись мера Лисичанська, а тепер – народного депутата від “Опозиційного блоку” Сергія Дунаєва. Місцеві саркастично називають Євгена Байрамова “спеціалістом із виборчих технологій”. Саме Байрамов зараз очолює ОВК №114 на довиборах у Верховну Раду України, які мають відбутися 17 липня і де вже зараз щодня заявляють про порушення, включно із жорстоким побиттям самого Байрамова. Згідно із законом, рішення про призначення голів ОВК приймає Київ, тобто ЦВК, яке в кандидатурі Байрамова не побачило нічого контраверсійного. Хоча якщо копнути глибше в гуглі – то можна віднайти відео, де голова ОВК №114 присутній на зборах щодо організації “референдуму” за участі Царьова та Болотова. А якщо зазирнути ще глибше, у 2010 рік, то там можна побачити, наприклад, цей документ. Це – окрема думка одного з членів Лисичанської міської виборчої комісії від жовтня 2010 року щодо причетності помічників Дунаєва до порушень під час виборчого процесу. “Посадові особи місцевого самоврядування в особі помічника міського голови Байрамова Є.В.О. та заступника Лисичанського міського голови Фоменко Л.Д. постійно втручалися в роботу Лисичанської міської виборчої комісії, про що свідчать фото,” – ідеться в документі.

Документ, переданий нам одним із учасників виборчого процесу 2010 року, де наголошується на ролі помічника Сергія Дунаєва Євгена Байрамова
Документ, переданий нам одним із учасників виборчого процесу 2010 року, де наголошується на ролі помічника Сергія Дунаєва Євгена Байрамова

По-друге, цікавою є присутність у цій історії Наталі Кравченко. Це також помічниця Сергія Дунаєва, яка, приміром, представляла його інтереси в суді проти місцевого журналіста Івана Полупанова, а також виконує функції його прес-секретаря. На момент захоплення ТРК “Акцент”, а це відбувалося незадовго до парламентських виборів 2014 року (на яких переміг, як нескладно здогадатися, Дунаєв), Наталя Кравченко очолювала ОВК №107. І, згідно з оприлюдненим “Телекритикою” документом, саме на її “замовлення”, оформлене, зауважте, на офіційному бланку ОВК, і прибув “Айдар” на канал, начебто для забезпечення “безперешкодного надання ефірного часу політичним партіям і кандидатам в народні депутати України та забезпечення волевиявлення громадян України”. Підпис-печать.

Документ, виданий на офіційному бланку та з печаткою ОВК №107, в якому на той момент голова ОВК, а також помічниця та прес-секретар Сергія Дунаєва Наталя Кравченко просить Сергія Мельничука забезпечити “безперешкодного надання ефірного часу політичним партіям і кандидатам в народні депутати України та забезпечення волевиявлення громадян України”. Вперше документ був опублікований «Телекритикою»
Документ, виданий на офіційному бланку та з печаткою ОВК №107, в якому на той момент голова ОВК, а також помічниця та прес-секретар Сергія Дунаєва Наталя Кравченко просить Сергія Мельничука забезпечити “безперешкодного надання ефірного часу політичним партіям і кандидатам в народні депутати України та забезпечення волевиявлення громадян України”. Вперше документ був опублікований «Телекритикою»

Важливо зауважити, що це звернення було оформлене на ім’я Сергія Мельничука. Як каже Віталій Шведов у наведеному вище відео, Мельничук пізніше так і не відхрестився від контраверсійних дій одного із підрозділів «Айдару». Можливо, тому, що на той час вони із Ігорем Радченком ще дружили?

«Сергію Петровичу Мельничуку я дзвонив, кажу: Сергій Петрович, така ситуація. Нехай приїде твій зам і прокоментує ситуацію, скаже, що командування «Айдару» про це не знало – для того, щоб не наводити тінь на весь підрозділ, не пускати негатив. Вони не приїхали, – згадує Віталій. – Мельничук сказав: я не знаю, треба розбиратися, але зама свого не прислав. Ось так.»

І ще один цікавий факт. За нашою інформацією, чоловік пані Кравченко – Андрій Михайлов – також був бійцем батальйону “Айдар” і саме «роти Радченка». Факт родинного зв’язку Кравченко та Михайлова підтверджується, наприклад, ось цим документом – протоколом про вчинення адміністративного корупційного правопорушення. Цей протокол був вручений пані Кравченко на місцевих виборах 2015 року. Тоді вона очолювала ТВК (її кандидатура була висунута, звісно ж, “Опозиційним блоком”), а свого чоловіка влаштувала на одну з посад у цій самій комісії.

Скріншоти із відео, яке демонструє протокол про вчинення адміністративного корупційного правопорушення, що був вручений голові ТВК Наталі Кравченко. Відео доступне за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=PXd7_I5Fjjc
Скріншоти із відео, яке демонструє протокол про вчинення адміністративного корупційного правопорушення, що був вручений голові ТВК Наталі Кравченко. Відео доступне за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=PXd7_I5Fjjc

По-третє, за словами місцевих журналістів, які були свідками захоплення каналу, на сьогоднішній день, “Акцент” мовить невідомо звідки, тобто формально належить міськраді, формально перебуває за відомою всім адресою, але де-факто знаходиться “на офісах у Дунаєва” і працює в його інтересах.

Скріншот коментарів із фейсбук-сторінки адвокатки Євгенії Закревської. Пост доступний за посиланням https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1167627369943727&set=a.166858666687274.33838.1 00000894247173&type=3&theater
Скріншот коментарів із фейсбук-сторінки адвокатки Євгенії Закревської. Пост доступний за посиланням: https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1167627369943727&set=a.166858666687274.33838.1 00000894247173&type=3&theater

Зате колектив саме «Акценту» (з подачі, за словами народного депутата Вікторії Сюмар, Луганської ОДА) нагородив почесними грамотами під час свого виїзного засідання Комітет ВРУ з питань свободи слова та інформаційної політики. У президії виїзного засідання – народний депутат, обраний на тамтешньому окрузі – Сергій Дунаєв.

Тим часом, саме із Дунаєвим, а також із Юрієм Бойком, пов’язують ПАТ “Лисичанський скляний завод”, де під час окупації регіону т.з.“ЛНР” був розквартирований батальйон Олексія Мозгового “Прізрак” і де перебувала численна воєнна техніка, боєприпаси та утримували цивільних заручників. Причетність де-факто власників заводу (традиційно – через кіпрські “прокладки”) до появи там терористів – місцевими правоохоронними органами не досліджується, натомість розслідується обстріл заводу, який здійснювали українські сили АТО в рамках військової операції зі звільнення Лисичанська. Дії української армії при цьому кваліфіковані як “теракт”. Детально про цю історію, яка тільки додає барв ситуації, я писала в публікації на Радіо Свобода.

Епізод 2. Викрадення “ротою Радченка” цивільної особи, імовірно, в інтересах Дунаєва

Цей випадок викладений у кількох звітах Центру Громадянських Свобод. Ідеться про викрадення бійцями “роти Радченка” цивільної особи, колишнього посадовця місцевого рівня. Варто зауважити, що принаймні на момент нашого знайомства ця особа виявилася проукраїнською, волонтером, який допомагав військовим. За його власними словами, факт його викрадення збігся з інтересами саме Сергія Дунаєва.

Захоплення відбулося в кінці серпня 2014 року, якраз у день, коли було призначено сесію міськради Лисичанська, під час якої мали бути оголошені факти щодо причетності місцевих фінансово-промислових груп та їх ставлеників до захоплення міста бойовиками т.з. «ЛНР», а також мала бути оголошена вимога щодо саморозпуску ради. Герой нашого звіту мав виступати під час цього засідання із викривальною інформацією щодо Сергія Дунаєва, але його викрадення ці плани зірвало. Хоча відбувся він доволі легко – без катувань та побиттів уже за кілька годин його повернули до Лисичанська.

Як виявилося пізніше, серед його викрадачів був у тому числі Дмитро Шабрацький, який підпорядковувався Ігорю Радченку. Той Дмитро, якого пізніше убили на базі роти в Лисичанську. Як переказує наш співрозмовник, саме його викрадення стало “прозрінням” для Шабрацького, який впізнав у жертві місцевого проукраїнського активіста, і пізніше прийшов до нього з каяттям і розповіддю про те, як прямо звинуватив своє командування в тому, що вони руками айдарівців, не знайомих із місцевим контекстом, «тягають патріотів, заробляють на цьому гроші».

Епізод 3. Втручання Радченка у виборчий процес. І знову згадка «Опозиційного блоку»

Неформально можна почути безліч інформації щодо втручання “роти Радченка” у виборчий процес. Підтверджувати цю інформацію офіційно та відкрито не зголошується ніхто, але у відкритих джерелах є принаймні одна згадка про це, при чому з посиланням на ім’я Ігоря Радченка, який на парламенських виборах 2014 року йшов самовисуванцем.

Скріншот зі сторінки з результатами позачергових виборів до ВРУ 2014 року на окрузі №113 із центром у м. Сватове Луганської області
Скріншот зі сторінки з результатами позачергових виборів до ВРУ 2014 року на окрузі №113 із центром у м. Сватове Луганської області
Агітматеріали Ігоря Радченка в рамках передвиборчої кампанії 2014 року

Фото: Скріншот із відео Громадського ТБ
Агітматеріали Ігоря Радченка в рамках передвиборчої кампанії 2014 року

А саме: на сайті “Народного Фронту” збереглася новина з посиланням на відомого блогера Дмитра Снєгирьова, який був кандидатом від “Народного Фронту” по 113-м округу.

“На даний момент кандидат у народні депутати Ігор Радченко, який офіційно йде на вибори як доброволець з батальйону “Айдар”, але, як можна зрозуміти з його агітматеріалів, підтримується “Опозиційним блоком”, прибув до приміщення ОВК з невідомими людьми, зачинився там з головою комісії, і про що йшла мова – невідомо,” – цитує сайт народного фронту інформацію зі звинуваченням на адресу свого, до речі, колишнього члена – Радченка.

Скріншот зі сторінки «Народного Фронту», на якій повідомляється про порушення під час виборів та згадується ім’я Ігоря Радченка. Ця сторінка доступна за посиланням http://nfront.org.ua/news/details/491-luganshchina- u-svatovomu- zablokovana-robota- okruzhkomu
Скріншот зі сторінки «Народного Фронту», на якій повідомляється про порушення під час виборів та згадується ім’я Ігоря Радченка. Ця сторінка доступна за посиланням http://nfront.org.ua/news/details/491-luganshchina- u-svatovomu- zablokovana-robota- okruzhkomu

Роль “роти Радченка” у виборах має бути досліджена ще й з огляду на інформацію від батька Дмитра Шабрацького Сергія: “Восени, наприклад, були вибори (ідеться про позачергові вибори до Верховної ради в жовтні 2014 року, – прим.Ред.), і Радченко балотувався. Діма цілодобово їздив з ним, скажімо так, як охоронець. Багато що бачив, і щодо виборів у тому числі. Плюс інші ліві справи, які він з бійцями прокручував, але Діма сам по собі такий правдоруб. “Романич” цього боявся.”

Епізод 4. Можлива причетність до смерті добровольця Дмитра Шабрацького

Дмитро Шабрацький неодноразово скаржився на конфлікт із Ігорем Радченком та його правою рукою Яковчуком (позивний «Яша»). Стверджував, що вони йому погрожували. Востаннє батьки бачили свого сина за два дні до вбивства. За їх словами, він заїхав додому на пару хвилин. Показав фото своїх командирів і сказав батькам, що ці люди можуть його вбити. Так стверджує мама Дмитра в одному зі своїх численних листів до слідчих органів та виконавчої влади. З десяток таких листів пішли нагору, але до жодних результатів не призвели. А ось фрагмент одного з листів: “Ці люди мене вб’ють, чиїми руками та як я не знаю, але якщо раптом скажуть, що він дурень, скінчив життя самогубством, втратив глузд або втрапив під авто, наївся наркоти, а потім ще й контрольний вистріл у голову як у справі Пукача – нічому не вірте, це справа рук цих людей”.

Про це він говорив буквально за день до своєї смерті і своєму батькові.

Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького до на той час начальника лисичанської міліції Топольскова. У цьому фрагменті йдеться про те, що «Поет» попереджав навіть своїх батьків про те, що його можуть убити та вказував на конкретних людей
Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького до на той час начальника лисичанської міліції Топольскова. У цьому фрагменті йдеться про те, що «Поет» попереджав навіть своїх батьків про те, що його можуть убити та вказував на конкретних людей

Ще рік тому мені вдалося поспілкуватися з кількома айдарівцями із роти Радченка. Я не називатиму їх імен і позивних, та й вони говорити про будь-яку конкретику відмовлялися. Але один із них прямо заявив: “Я вважаю, що це було вбивство.” При цьому, він, кажучи про мотиви вбивства, зазначав: “Дмитро нічого не замовчував, говорив правду.”

До речі, є інформація про те, що Шабрацький таки давав свідчення СБУ щодо діяльності командирів (і навіть не один він), проте на сьогоднішній день слідство цих свідчень не віднайшло.

Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького, де йдеться про розповідь її сина відносно вмовлянь з боку на той час комбата «Айдару» Сергія Мельничука дати свідчення СБУ щодо «темних справ» Ігоря Радченка та його зв’язків із Сергієм Дунаєвим
Фрагмент листа матері Дмитра Шабрацького, де йдеться про розповідь її сина відносно вмовлянь з боку на той час комбата «Айдару» Сергія Мельничука дати свідчення СБУ щодо «темних справ» Ігоря Радченка та його зв’язків із Сергієм Дунаєвим

Під час коротких зустрічей час від часу Дмитро скаржився батькам на нецільове використання бійців батальйону, а саме на те, що їх задіювали в якості особистої охорони, в тому числі, охорони дітей і нерухомості впливових у регіоні осіб, а також, як він висловлювався, “комуністично-регіональних сходняків”. Колишні бійці, з якими нам доводилося спілкуватися, підтверджують факти залучення “роти Радченка” до дій, не пов’язаних із виконанням бойових завдань.

“Багато того, на що я не надіявся, – зізнався один із бійців телефоном. – Я пішов на патріотичній хвилі, з Майдану. Багато чого побачив… Подав рапорт на переведення. Багато хто пішов. Були завдання, які не стосуються захисту мирного населення, а навпаки: “віджими” і т.п.”

Ми домовилися про зустріч, коли боєць буде в Києві, але він так і не вийшов на зв’язок. Мене це не здивувало. Загальна риса для тих, хто стикався із Ігорем Радченком – це страх перед ним. Усі вважають його особливо небезпечним, хитрим та дуже розумним.

Ще один боєць, який на той момент уже не служив, сказав мені, аргументуючи свою відмову спілкуватися на тему вбивства Шабрацького навіть телефоном (цитую мовою оригіналу): “Та по телефону мене вже провіряють, тьотя. Ви шо думаєте, я вам тут дебіл? Мене тоже можуть грохнуть… Я цю інформацію заберу з собою в гроб.”

Мабуть, можна було б додати до цього тексту ще не один епізод, але проблема в тому, що наразі нічого, окрім чуток, ми не маємо. Потенційний послужний список “Рубєжа” у вигляді “вбивств, тортур, викрадення, здирництва, наркотиків”, які згадує в своєму фейсбуці колишній губернатор Георгій Тука, має бути перевірений слідством, а саме військовою прокуратурою, але аж ніяк не місцевою міліцією, яка за замовчуванням не здатна розслідувати діяльність таких впливових у регіоні персонажів, яких, судячи з усього, проштовхують на найвищому рівні.

Допис міститься за посиланням https://www.facebook.com/george.tuka/posts/986126241501779?pnref=story

Фото: Скріншот із фейсбук-сторінки Георгія Туки.
Допис міститься за посиланням https://www.facebook.com/george.tuka/posts/986126241501779?pnref=story

***

Чи є в “Рубєжа” група підтримки (чи його, як то кажуть, «злили») – побачимо в понеділок в Апеляційному суді. Але помітьте, що рішення першої інстанції не викликало жодного обурення з боку айдарівців та бойових нардепів. Ніхто не блокував суд і не пішов визволяти затриманого під Лук’янівку. Більше того, навіть Ігор Мосійчук, який на повну захищав “Батю”, дуже стримано висловлюється про особу Радченка, зазначаючи, що з боку «Айдару» «ніхто не побіг захищати Радченка», а також каже, що чув «від людей, яким довіряє» 90% із того, що озвучила в ефірі «Еспресо ТБ» адвокатка Євгенія Закревська. А говорила Євгенія якраз про те, що Радченко діяв автономно, що захоплення ТРК «Акцент» відбулося на замовлення народного депутата від «Опозиційного блоку» Дунаєва і що командир лисичанського «Айдару» Радченку, по суті, діяв в інтересах «Опозиційного блоку».

Щоправда, вже за кілька днів у студії Шустер LIVE виглядало так, що від Радченка відмовлятися ніхто наміру не має, включно із Ігорем Мосійчуком.

На сьогоднішній день викладені вище факти у підозрі, оприлюдненій військовою прокуратурою, – відсутні. Не виключено – що через страх потенційних свідків та потерпілих давати свідчення. Не одна особа з тих, із ким доводилося спілкуватися в контексті справи “Рубєжа”, попереджала, що в ЦЕ краще не лізти. У зв’язку із цим, пропоную “залізти” в ЦЕ якомога більшій кількості людей. Можливо, тоді в нас з’явиться шанс на правосуддя. І в нас, і в нього…

Могила Дмитра «Поета» Шабрацького

Фото: Фото з архіву родини Шабрацьких
Могила Дмитра «Поета» Шабрацького

Справа “Рубєжа” зачіпає за живе. Не тільки тим, що всі злочини, які можуть бути інкриміновані йому та його групі, здійснювалися із військовими квитками ЗСУ в кишенях. А й тим, що, судячи з усього, здійснювалися вони в інтересах представників «Опоблоку». «Айдар», що вийшов із Майдану, – в ролі приватної армії вчорашньої «Партії Регіонів». Ні, це не шизофренія, це – українська реальність.

http://society.lb.ua/war/2016/07/09/339809_sprava_rubiezha_hto_takiy_igor.html?utm_source=local&utm_medium=cpm&utm_campaign=lenta

Правозахисники допомагають ув’язненим Росією українцям

Липень 11, 2016

Можна воювати патронами, гарматами, танками, а можна — людьми, перетворюючи їх на інструменти боротьби. Можна — тим, хто плює на міжнародне право, закони і конвенції.

Так, як це робить кремлівська державна машина з громадянами України, цинічно ламаючи долі тим, хто через свої переконання або просто через збіг обставин потрапив під її прес на території РФ чи у “віджатому” Криму. І якщо міжнародні місії “не помічають” системних порушень прав людини окупантом, маємо голосно нагадувати їм про це. Їм і собі. Не піддаючись спокусі зробити когось із ув’язнених героєм і звести на п’єдестал, тим самим відсунувши у тінь інших. Кожна людина має право на захист, незалежно від того, чи робить вона гучні політичні заяви.

“Громадськість є тим каталізатором, що не дає розслабитися владі”, — пояснює Марія Томак, активіст Євромайдан SOS, правозахисник Центру громадянських свобод, журналіст і координатор кампанії Let My People Go, що займається українцями, які незаконно утримуються у місцях позбавлення волі в РФ та окупованому Криму. Ми зустрілися з правозахисницею, щойно вона повернулася з Ростова, де відбувався черговий суд над нашими ув’язненими співвітчизниками.

— Маріє, як взагалі виникла ідея кампанії Let My People Go?

— Ця історія почалася влітку 2014 р., коли до нас у Євромайдан SOS звернулися батьки львівського студента Юрія Яценка. Хлопця незаконно утримували у спецприймальнику для нелегальних мігрантів у Росії.

Юрія заарештували у травні 2014-го під час рейду з перевірки документів. Поліція, побачивши, що це “бандерівець зі Львова”, викликала ФСБ.

Спершу Юрія звинуватили у тому, що він неправильно зазначив у міграційній карті мету візиту. Незважаючи на рішення суду про штраф і видворення з країни, Яценка потім півроку утримували у спецприймальнику для нелегальних мігрантів. Потім звідкілясь з’явилося звинувачення у незаконному зберіганні та перевезенні пороху — не тротилу якогось, а речовини, обіг якої в Росії не є суперзарегульованим. Юрія, як і багатьох в’язнів-українців, допитували про “Правий сектор”, про Майдан. Застосовувалися страшенні тортури — вивезення в ліс, побиття. Спочатку хлопцю навіть не дозволяли повідомити рідним, де він. Для них він просто зник. І, щоб мати можливість повідомити світу, де він і що з ним відбувається, Яценку довелося порізати собі руки й живіт. Його мусили доправити в лікарню, і вже звідти він зміг повідомити сім’ї, що з ним сталося.

Ця справа, звичайно, не мала рівня справи Надії Савченко чи Олега Сенцова, але вона продемонструвала, що в РФ є ідеологічна пропагандистська істерія. Річ не в Юрії Яценку особисто. Хлопця затримали на тлі нагнітання антиукраїнської риторики про хунту й бандерівців. І співробітники російських правоохоронних органів, можливо, щиро вважали, що львівський студент — диверсант. Юрія намагалися переконати дати інтерв’ю російським ЗМІ й розказати, що його прислав Наливайченко (тоді голова СБУ) влаштовувати диверсію. Потім хлопця схиляли до співпраці, але він на це не пішов. Ми добилися, щоб у Юрія був незалежний адвокат, не призначений державою, — Петро Заїкін, який захищав Марію Альохіну з Pussy Riot. Історія закінчилася хепі-ендом — рік тому Юрія звільнили. Спершу засудили до двох років позбавлення волі, потім апеляційний суд змінив цей термін на один рік, і хлопця, фактично, звільнили “за відсидкою” — на момент суду він уже “відсидів” цей термін.

— Скільки ув’язнених українців нині перебуває в російських тюрмах?

— Ми маємо інформацію про 29 політичних в’язнів: 14 осіб перебувають у РФ і 15 — в окупованому Криму. Я б також хотіла згадати про кримців, які не утримуються під вартою, але є заручниками. Наприклад, наш колега журналіст Микола Семена. Він нині під підпискою про невиїзд, проти нього триває слідство, фактично, за його журналістську діяльність. І самого журналіста, і його родичів викликають на допити. Є ще кілька людей серед кримських татар, котрі проходять як фігуранти так званих “справи 26 лютого” (коли під стінами кримського парламенту люди зібралися на акцію з метою не дати парламенту призначити референдум) і “справи 3 травня” (зустріч Мустафи Джемілєва з кримськими татарами біля “кордону” з материковою Україною). Вони не перебувають під вартою, але отримали умовні вироки або взяті на поруки. Під підпискою про невиїзд перебуває також один із лідерів Меджлісу — Ільмі Умеров.

— Клих, Сенцов, Савченко, Кольченко, Карпюк, Солошенко, Афанасьєв — ось, мабуть, і всі прізвища, відомі широкому загалу. Про інших майже нічого не чути. Чому, на ваш погляд, навколо факту ув’язнення одних людей зчиняється багато галасу, а навколо інших — ні? Це якісь особливі справи, чи просто збіг обставин? 

— Тут є кілька моментів. Дійсно, справа Надії Савченко стала прикметною, бо і українська влада, і українські активісти, і “Батьківщина”, і сестра Надії, і світові політики вклали в неї дуже багато ресурсу — медійного й адвокаційного. Та це не означає, що інші справи менш брутальні і менш сфальсифіковані. У багатьох випадках до затриманих українців застосовується жахливе насильство, порушуються їхні фундаментальні права. Тому наша мета — підкреслити, що є цілий список ув’язнених, чийого звільнення має вимагати українська сторона чи під час Мінського процесу, чи на інших майданчиках. Одне із завдань кампанії Let My People Go — об’єднати всіх цих людей під однією “парасолькою”, аби ніхто не виявився, зрештою, покинутим.

Коли ми почали займатися справою Миколи Карпюка і Станіслава Клиха, не було навіть відомо, чи вони живі. Завданням номер один стало знайти цих людей і зробити так, щоб у їхні справи ввійшли російські незалежні адвокати, а не ті, яких призначить російська держава. Нам із Гельсінською спілкою вдалося знайти таких адвокатів, зокрема і з допомогою російських правозахисників.

Саме незалежні російські адвокати Докка Іцлаєв та Марина Дубровіна знайшли Клиха і Карпюка. Перше, що зробили Станіслав і Микола після появи в них незалежних адвокатів, — написали заяви про те, що свідчення в них були вибиті під тортурами.

— Ви їздили на суди? Яка там наразі ситуація?

— Я їздила на суд як свідок у березні. Зробити це мене попросив захист. На момент суду ми вже тривалий час збирали інформацію про Миколу і Станіслава, спілкувалися з дуже багатьма свідками, які підтверджували алібі Карпюка. Але майже ніхто з них не зміг свідчити в суді особисто, оскільки так чи інакше бере участь у діяльності “Правого сектора” або УНА-УНСО, котрі в Росії заборонені як екстремістські. Тобто приїзд цих свідків до РФ майже автоматично означав арешт.

Захист попросив мене виступити в суді й викласти інформацію, яку мені вдалося зібрати як правозахиснику, про алібі Миколи Карпюка. Але суддя не дав мені виступити: “Кто она вообще такая?” При цьому суд допитав мене про те, що таке УНА-УНСО. Звісно, з мене намагалися витягнути якісь підтвердження того, що організація є екстремістською і делегувала своїх членів на чеченську війну. Було доволі складно протистояти цьому психологічному тискові. Прокурори кілька разів питали мене: “Являєтесь ли вы участником УНА-УНСО?” Я пояснювала, що не є членом організації, я — правозахисник.

Лінія поведінки головуючого судді Ісмаїлова мене вразила по-людськи. За останні роки я бачила багато суддів, від справ Майдану і до нинішніх проти беркутівців. Але такого брутального ставлення до захисників, свідків, такого хамства мені ніде бачити не доводилося. Що найцікавіше — вже після завершення процесу цей суддя виніс окрему постанову, де звинуватив незалежних адвокатів Докку Іцлаєва та Марину Дубровіну в порушенні адвокатської етики і попросив адвокатські палати, до яких вони належать, оцінити їхню поведінку. Що в перспективі може означати позбавлення їх права бути адвокатами. Безперечно, це є виявом тиску і помстою захисникам за їхню роботу.

— Вони можуть відступити?

— Все може бути. Тим більше що Чечня — це регіон, дуже особливий навіть у межах Росії, де взагалі немає ніяких правил. Нам вдалося зустрітися там із російським колегою — керівником правозахисної організації “Комітет з протидії тортурам”, що працює на Кавказі, правозахисником Ігорем Каляпіним. Ця людина, по суті, — особистий ворог Кадирова. Буквально на моїх очах стався напад на нього. У двері кімнати, в якій жив Ігор, постукали працівники готелю і сказали: “Ми вас попросим удалиться”. Пояснили тим, що правозахисник критикує главу республіки. Цю розмову я записала на відео. А на порозі готелю на Ігоря напали. Люди в масках (можна сказати — тітушки) закидали його яйцями, тістом, зеленкою.

— Ви говорили з Карпюком і Клихом?

— Ні, такої можливості я не мала. Але з Миколою Карпюком у мене було досить емоційне листування. Він просив нас зробити все, щоб захистити адвокатів від тиску.

Зі Станіславом Клихом спілкування не було з об’єктивних причин, — внаслідок тортур у нього з’явилися серйозні психічні проблеми. Про це зараз заявляє його адвокат. До арешту в Росії у Станіслава ніколи не було таких проблем, він ніде не стояв на обліку. Навпаки, закінчив історичний факультет КНУ ім.Шевченка, викладав історію. Клих найбільше зазнав тортур, його ламали три місяці. Адвокат припускає, що використовувалися і психотропні речовини. Все тіло Станіслава покрите десятками рубців. Його підвішували, били електричним струмом. І таки вибили свідчення про участь у Чеченській війні ( і його, і Карпюка, і Яценюка), хоча в нас є докази щодо алібі. Не Клих дав ці свідчення, але він їх підтвердив під впливом тортур. Миколу так само катували, погрожували викрасти і привезти до Росії його родину.

Російське правосуддя повністю відкинуло спроби захисту добитися незалежної психіатричної експертизи Станіслава Клиха. Було проведено амбулаторну експертизу в Грозному. Висновок — Клих абсолютно здоровий. Це й зрозуміло: якщо визнати психічні розлади, його свідчення втратять сенс, і справа розвалиться. Тому, попри наявність двох дуже серйозних документів (висновків незалежних російських та британських психіатрів про необхідність термінового обстеження), переданих суду захистом, ніякого обстеження проведено не було. Це ще одне порушення російським правосуддям фундаментальних прав людини. Цинізм російської правоохоронної системи виявився і в тому, що її представники не тільки не погодилися на незалежну експертизу, а й порушили проти Клиха другу кримінальну справу — начебто за образу прокурора.

— Ув’язненим українським громадянам найчастіше інкримінують екстремізм?

— Ні, статті абсолютно різні. Але якщо приблизно розділити справи за статтями, то найбільша група — це справи 14 кримських татар-мусульман. Вони є фігурантами трьох різних справ, проте всюди спливає одна стаття Кримінального кодексу РФ — 205.5, “Организация деятельности террористической организации и участие в деятельности террористической организации”.

— У чому специфіка справ кримських мусульман?

— Річ у тому, що 2003 р. Верховний суд РФ виніс постанову, якою визнав терористичними ряд мусульманських організацій, заборонивши їхню діяльність на території РФ. У цій постанові є як доволі радикальні організації на кшталт Аль-каїди, так і абсолютно мирні, як Хізб-ут-Тахрір, не заборонена в європейських країнах. Тривалий час ця судова ухвала навіть не була опублікована, а коли її текст став відомим, то оскаржити це рішення вже було неможливо. Пізніше, у 2013-му, з’явилася стаття 205.5. Зверніть увагу на її маніпулятивне формулювання: аби засудити людину за тероризм, не обов’язково, щоб вона вчиняла насильницькі дії чи планувала їх. Досить бути членом забороненої організації. За цією статтею людині можуть впаяти довічний термін.

Перша четвірка кримських татар уже етапована на суд до Ростова-на-Дону. (До речі, їх перевезення з Криму на територію Росії вже є військовим злочином, бо, за нормами міжнародного гуманітарного права, переміщувати людей з окупованих територій на територію держави-окупанта заборонено.) На судах ми побачили, що в матеріалах справи немає жодної інформації про насильницькі дії підозрюваних або про планування ними будь-якого насильства. Є прослуховування і прихований відеозапис зустрічей у доволі вузькому колі, під час яких обговорювалися різні речі, зокрема пов’язані з тією новою політичною реальністю, в якій опинився Крим. Але в записаних “кухонних розмовах” (як їх називає адвокат Олександр Попков) немає нічого “терористичного”.

— Тобто на цих зустрічах був хтось, хто провокував розмови на політичні теми, записував їх, а потім передавав ФСБ?

— Так. Це засекречений свідок, його ім’я судом не розголошується. Можливо, засуджені й здогадуються, хто це, але відкрито не називають. Є ще низка цікавих моментів у справах кримських мусульман. Ініціювали кримінальне переслідування і самі справи колишні працівники СБУ, які зрадили присягу і тепер служать у ФСБ. Перше, що вони почали робити на новій службі, — писати рапорти (по суті, доноси) на кримських татар “о совершении преступления”. Я озвучу імена цих людей — Олександр Кожемяка і Олександр Компанейцев. Обидва фігурують у так званому “списку зрадників”, оприлюдненому СБУ.

Одним із тих, хто сів завдяки доносам Компанейцева, став Емір-Усеїн Куку — правозахисник, член Кримської контактної групи з прав людини. До ув’язнення він займався захистом людей, котрі стали жертвами переслідувань: збирав інформацію про зниклих і заарештованих (і кримських татар, і українців). Очевидно, це й стало причиною його переслідувань. Перш ніж інкримінувати Еміру тероризм, були спроби звинуватити його й за іншими статтями — екстремізм, розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Нам також відомо, що його намагалися завербувати. А ще до арешту була спроба викрадення, про що недавно докладно розповіла його адвокат Євгенія Закревська.

Очевидно, переслідування кримських мусульман треба розцінювати з двох позицій. По-перше — як переслідування кримських татар за їх незгоду з окупацією (на це є посилання в обвинувальному висновку суду у справі першої четвірки кримських мусульман, яких судять зараз у Ростові-на-Дону). По-друге — це є відображенням загальноросійського репресивного тренду: переслідування мусульман. За аналогічними звинуваченнями заарештовуються десятки людей в російських регіонах із великою концентрацією мусульманського населення, наприклад у Башкортостані. Однак у числі кримських татар разом із мусульманами заарештовують і, скажімо так, “світське крило”. Це суто політичні переслідування. Наприклад, через “справу 26 лютого”, в рамках якої під вартою перебувають один із лідерів Меджлісу Ахтем Чийгоз, а також Алі Асанов та Мустафа Дегерменджі. Ще один крок, спрямований на залякування кримських татар, — оголошення Меджліс