ccl.org.ua@gmail.com Київ, вул. Басейна 9Г, офiс 25, 28 Пошук

Українська правда

Результаты поиска:

Громадянське суспільство після Євромайдану: що змінилося?

Листопад 15, 2017

Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців.

Утім, Євромайдан як феномен не варто “списувати” у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.

У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей “Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану” з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal” і буде опублікований наприкінці 2017 року.

Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.

“КРАПЛЯ В ОКЕАНІ” ЧИ “МОЯ ХАТА СКРАЮ?”

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, “кольорові революції” двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні “довести революцію до кінця“, тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське
суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos

Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?

Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет “Віадріна”, Німеччина).

Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати “мережі довіри”, яких раніше не існувало.

Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура “неінституціалізованої довіри” – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.

У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко(Програма розвитку ООН) був вузький “кластер” громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.

Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.

У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.

Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.

Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та
зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos

Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках,  призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.

Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.

РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ

Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.

Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).

Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.

Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, “негромадянській”, тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.

В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.

Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.

У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто
закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з
російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos

Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Ганна Базило (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.

Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу “іншого” (англ. the Other).

Проблематика толерантності до “іншого” піднімається також у статті Марини Шевцової(Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).

Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?

Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що “волонтери” та “неурядові організації” за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).

Відповідно, вони мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.

Волонтери в Україні мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції
держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos

Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен “гібридизацією” громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.

Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?

Катерина Зарембо (Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.

Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.

В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень “Нова Україна”, Україна) розглянула інший феномен “злиття” волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови  до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.

Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції “Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту” 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.

Ольга Бурлюк, Гентський університет, Бельгія

Наталія Шаповалова, Фонд Карнегі за міжнародний мир

Натерина Зарембо, Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна

Джерело, 15/11/2017

Премійована за відвагу. Як Олександра Матвійчук здобуває перемоги на правозахисному фронті

Червень 13, 2017

В 2017 році Посольство Сполучених штатів Америки в Україні започаткувало особливу нагороду “Відважна жінка”. Її вручатимуть раз у рік одній українці.

 31-го березня першою цю премію отримала 33-річна Олександра Матвійчук правозахисниця, голова організації “Центр громадянських свобод” та координатор громадської ініціативи “Євромайдан SOS”.

На початку 2016-го Матвійчук також стала першою в світі, хто отримав щойно засновану премію від низки делегацій ОБСЄ “Democracy Defender Award” – за винятковий внесок в просуванні демократії і захисті прав людини. Наступного року премію здобув росіянин.

Очолюваний Матвійчук “Центр громадянських свобод” також став єдиною українською організацією, кому в 2015-му вручили норвезьку нагороду “За права людини і демократію”.

Олександра каже, що всі нагороди для неї були несподіваними самостійно вона нікуди не подавалась. За її словами, така увага саме до українських правозахисників з’явилася після Євромайдану, який називають найбільшим в регіоні зібранням правозахисного характеру.

“У сфері, де я працюю, нагороди вручають у двох випадках. Перший – ти сидиш у в’язниці за свою правозахисну діяльність, і до твоєї справи треба привернути міжнародну увагу. Другий – це вияв солідарності до громадянського суспільства в конкретній країні, яка бореться за права людини”, – пояснює Матвійчук.

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”

Це далеко не єдині несподівані нагороди Олександри.

Коли в 2001 році вона навчалася на першому курсі юридичного факультету Київського університету ім. Шевченка, їй подзвонили з привітанням її сценарій п’єси про українську мову переміг в національному конкурсі.

Саша не розуміла, що це за конкурс, адже участі в ньому не брала. Згодом з’ясувалося, що її сценарій на розгляд журі подав Київський гуманітарний ліцей, який Олександра закінчила роком раніше. Там вона активно займалася самодіяльними театральними постановками.

В шкільні роки Олександра навіть думала вступати на режисуру. Але таки обрала юридичний факультет. Її батьки також мріяли про кар’єру дочки-юриста в якісь комерційній структурі це, принаймні, гарантувало дівчині забезпечене майбутнє.

На роботу в комерційних структурах націлювалися і майже всі однокурсники Олександри.

 

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”. Про права людини я дізналася не на юридичному факультеті – а коли з цікавості записалася на тренінг з прав людини”, пригадує Матвійчук.

На майбутню правозахисну діяльність Олександри вплинуло і знайомство з дисидентом Євгеном Сверстюком. Дівчина ще школяркою ходила на зустрічі шістдесятників і слухала їхні розповіді. Паралельно реалізовувала там свої режисерські здібності, допомагаючи Сверстюку в організації літературних вечорів.

“Я мультизадачна людина. У мене ніколи не було мети кимось конкретно стати. В дитинстві, пам’ятаю, казала, що просто хочу бути хорошою людиною”, розповідає Олександра.

На четвертому курсі вона вже працювала в комерційній фірмі з управління активів. Паралельно проводила тренінги від “Фундації прав людини”. При цьому встигала керувати студентським самоврядуванням на юридичному факультеті та викладала правознавство в гімназії у рідній Боярці.

У гімназії Матвійчук ще й організувала молодіжний клуб “Форум”.

 

“Я вступила на юридичний факультет університету Шевченка не тому, що я геніальна, а тільки тому, що закінчила гуманітарний ліцей при університеті, де дуже високі стандарти освіти. І я розуміла, що діти з Боярки, де я виросла і спочатку навчалась, не мають таких освітніх можливостей. Тому й створила молодіжний клуб – щоб це змінити”, пояснює свою активістську невгамовність Олександра.

При такій активності ходити на пари Матвійчук не встигала. Але це не заважало їй на відмінно здавати іспити готувалася за книжками.

“Батьки мені завжди казали: “Все, що ти візьмеш від життя, ти це зробиш сама. Тому вчися”. Вони дали мені потужний заряд вчитися. Відтак, я завжди була першою у навчанні – хоча тепер розумію, що це було зовсім необов’язково”, аналізує Матвійчук.

Потенціал Олександри в 2007 році відзначили старші колеги-правозахисники. Вони запросили її очолити новоутворену Гельсінськими комітетами громадську організацію “Центр громадянських свобод”.

У перші роки організація займалася виключно освітнім напрямком у сфері прав людини, проводячи тренінги та семінари.

Паралельно з тим Матвійчук, тоді вже аспірантка юридичного факультету, не полишала комерційну сферу – на той час працювала в Асоціації українських банків. А також заснувала і керувала всеукраїнською молодіжною громадською організацією “Дебатна Академія”, який дав старт дебатному рухові в багатьох університетах.

Переломним у професійному самовизначенні став для Олександри прихід до президентської посади Віктора Януковича. Коли вона побачила, як він “швидко централізує владу в своїх руках та як розгортаються політичні репресії”, –повністю поглинула в правозахисну сферу.

“Центр громадянських свобод” зайнявся моніторингом політичних переслідувань в Україні, а згодом і в країнах пострадянського простору.

“Ми були єдиними міжнародними спостерігачами після розгону демонстрації в Білорусії, працюючи з колегами з інших країн у складі міжнародного правозахисного комітету, пройшли Болотну в Москві і моніторили після її завершення судові засідання над протестувальниками. Зрештою, нам цей досвід потім допоміг в Україні. Було чітке розуміння, які методи може використовувати авторитарна влада, щоб задушити протести.

Хоча, коли ми створювали “Євромайдан SOS”, то навіть у страшному сні не могли уявити, що на нас чекає”, каже Матвійчук.

Авантюра, що переросла в багатотисячний рух

Ініціатива “Євромайдан SOS” була створена 30-го листопада 2013 року наступного дня після розгону і побиття студентів на Майдані Незалежності.

Тоді вранці в “Центрі громадянських свобод” мав відбутися черговий семінар з прав людини. Однак коли всі слухачі зібралися, про навчання ніхто вже не думав.

“Це була група людей, яких ми не знали, бо зібралися вперше. Усі були розгублені. Ми почали думати, що можемо зробити, окрім просто вийти на вулицю. Нагадаю – тоді арештували 34 людини, багатьох побили. І досить швидко ми зрозуміли, що зараз потрібен такий механізм, який зможе поєднати людей, яким потрібна правова допомога, і людей, які готові надавати цю допомогу”, – пригадує Олександра.

 

Тоді їй ця ініціатива здавалась авантюрою. Адже в “Центрі громадських свобод” не було жодного адвоката, і сама організація не займалася прикладною правовою допомогою.

Одразу була створена сторінка “Євромайдан SOS” на facebook, де розмістили два дописи. У першому пропонувалася правова допомога тим, хто постраждав вночі під час розгону мирного зібрання. А в другому дописі була оголошена мобілізація адвокатів, які готові допомогти постраждалим.

Невдовзі офіс “Центру громадських свобод”, у якому на початок Євромайдану працювало лише вісім людей, став осередком масштабного правозахисного руху. У базі “Євромайдан SOS” нараховувалося дві тисячі волонтерів, з них понад чотириста адвокатів по всій країні.

“У нас тут все було обвішано плакатами. Наприклад, оголошення для транспортування постраждалих –”гелікоптери в Чехію” і номер телефону. Тоді через нас пройшли сотні й сотні побитих, арештованих, підданих тортурам, обвинувачених у сфабрикованих кримінальних і адміністративних справах”, констатує Матвійчук.

На сторінках “Євромайдан SOS” публікувалися банківські рахунки перевірених волонтерів. Люди масово підтримували протест. Так, наприклад, була створена підпільна лікарня для травмованих та поранених учасників Євромайдану.

 

Водночас, правозахисна діяльність “Євромайдан SOS” в умовах повного ігнорування права державними органами, які мали б це право захищати, дещо нагадувала боротьбу з вітряками. Проте руки ніхто не опускав.

“Нам вдалося перейти із правого рівня – на символічний. І як не дивно, це було важливішим. Бо всі знали, що є “Євромайдан SOS”, який не кине і буде боротися до останнього за кожного.

Це створювало ілюзію безпеки, яка, у свою чергу, допомагала людям долати страх”, пояснює Матвійчук

Свій особистий страх Матвійчук частково подолала після 16 січня, коли вийшла на прес-конференцію і закликала бойкотувати “диктаторські закони”: “Коли закликаєш людей не виконувати неправові закони, і тим самим нести за це кримінальну відповідальність – тоді ти вже сам не можеш дати задню”.

Останній місяць Євромайдану з міркувань безпеки Олександра ночувала в офісі. Перед тим в її будинок вночі завітали підозрілі особи спортивної статури. Матвійчук певна, що тоді її врятувала консьєржка, яку насторожило, що хтось о четвертій ранку увійшов до зачиненого під’їзду зі своїми ключами.

“Історія закінчилась комічно. Вони застрягли в ліфті. Коли консьєрж сказала, що зараз викличе аварійку, вони своїми руками відкрили зсередини ліфт і пішли геть”, – пригадує Олександра.

Спочатку Олександра завжди носила з собою закордонний паспорт – “про всяк випадок”. А потім перестала про це думати. Були розроблені плани безпеки, якщо “виб’ють” її та відповідальних за певні напрями.

Так само вона не наважилась сказати своєму чоловіку, щоб він забирався з Майдану 20 лютого… Щоразу згадуючи цей епізод, дівчина вибачається за сльози, які не може стримати.

“Я на той момент була в офісі і вела списки вбитих. Я знала, що там все дуже серйозно. Тут мені подзвонив чоловік, який тоді був на Майдані. Він сказав, що любить мене, і попрощався. Мені хотілося сказати: “Втікай звідти”. Але я не змогла… Бо я знала, що там багато людей. І в них також є дружини, діти, рідні”, – з мокрими очима розповідає Матвійчук.

З 18 лютого “Євромайдан SOS” розпочав нову форму роботи документування, бо “коли розстрілюють людей адвокатом вже не допоможеш”.

Волонтери “Євромайдан SOS” тоді їздили по лікарнях, храмах, моргах, повсюдно, куди звозили загиблих. Працівники моргів усупереч правил передавали активістам фотографії тіл, які доводилося швидко ідентифікувати.

“Ми дуже поспішали зафіксувати інформацію про кожне вбивство. Бо не знали, що за годину буде з нами”, каже Матвійчук.

Волонтери “Євромайдан SOS” – перші, хто систематизував всю інформацію про загиблих і обставини їх смерті. Ці документи вони передали в Міжнародний кримінальний суд. Це відбулося ще до будь-який слідчих експериментів з боку державних органів.

Зараз “Євромайдан SOS” здійснює моніторинг розслідування цих злочинів.

“Поки ми не поставимо крапку в розслідуванні, то не перегорнемо цю сторінку. І як держава, далі просто йти не зможемо. Бо непокаране зло зростатиме. І, як наслідок, це призведе до народження нового Януковича в майбутньому.

Якщо ми не змінимо хід історії зараз – то вже нашим дітям доведеться виходити на новий Майдан. І невідомо, чим він завершиться”, – констатує Матвійчук.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють”

Завершення протистояння в центрі столиці в лютому 2014-го не зупинило діяльність “Євромайдан SOS”.

Вже 2 березня 2014-го перша мобільна група виїхала в Крим, а потім на Донбас щоб документувати всі порушення прав і свобод громадян у ході російської агресії. Усі задокументовані докази з фото та відео зберігаються в базі “Центру громадянський свобод” для майбутніх національних та міжнародних судів.

Зараз волонтери продовжують роботу через своїх колег, російських правозахисників, моніторять політичні переслідування в Криму та окупованій частині Донбасу. Також документують воєнні злочини та злочини проти людяності, допитуючи людей, які вийшли з полону бойовиків.

Звільнення заручників ще одна велика ділянка роботи, якою опікується “Центр громадянських свобод”.

 

В умовах, коли міжнародне право не працює і рішення із звільнення політв’язнів залежить від політичного рішення Кремля, Матвійчук шукає різні способи правозахисної боротьби.

Серед них кампанія “Let my people go”, мета якої – максимально популяризувати імена тих, кого утримує в російських тюрмах путінський режим. Бо, на переконання Матвійчук, тільки міжнародним тиском можна змусити Кремль відпустити їх додому.

Станом на травень 2017-го у цьому списку 44 людини.

Один з останніх флешмобів у рамках кампанії був проведений на підтримку Руслана Зейтуллаєва кримського татарина, якого російський суд ув’язнив на дванадцять років.

“Ми це робимо, щоб відкрити його ім’я Україні. І показати, що ця людина бореться. Нам так само треба вчитися боротися за своїх громадян. Аби ці люди мали шанс на звільнення, потрібно їх тримати в топі суспільної уваги. Тоді можна проводити ефективну адвокацію”, пояснює особливості різновидів правозахисної боротьби Матвійчук.

Крім того, публічна підтримка допомагає ув’язненим легше пережити усі випробовування. Матвійчук пригадує, з яким розчуленням уже звільнений Юрій Солошенко розповідав про лист з волі від “Центру громадянських свобод”. Тоді в ув’язненні він деякий час був без окулярів, тож нічого не міг прочитати. Але постійно приставляв лист до світла, щоб бодай побачити букви.

Ще один інструмент боротьби, який активно використовує “Євромайдан SOS” та “Центр громадянських свобод” це міжнародна арена.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють.

Мало представляти альтернативні звіти, зустрічатися з спецдоповідачами, передавати їм інформацію. Потрібно зробити так, щоб наш голос звучав і на інших площадках. І в першу чергу – тих, де приймаються реальні рішення”, – переконана Матвійчук.

В 2015-му році вона виступала на засіданні комітету ООН, на якому Росія звітувала про виконання Конвенції з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок. Тоді українські правозахисники оприлюднили альтернативний звіт, доводячи порушення прав і свобод жінок Росією в Криму та окупованому Донбасі.

У березні 2017-го Матвійчук поїхала на засідання комітету з прав людини Європарламенту. Там українські правозахисники вперше від імені України озвучили вимогу ввести санкції проти Росії саме за порушення прав людини.

Попри масові порушення прав людини, такого роду санкцій Росія досі не отримувала.

“Я розумію, що це гра в довгу. “Євромайдан” мене навчив одній важливій речі: навіть коли здається, що все що ти робиш, немає сенсу, треба продовжувати чесно і віддано робити свою роботу. І результат неочікуване може з’явитися”, резюмує Матвійчук.

Наразі п’ять людей зі списку “LetMyPeopleGo “ вийшли з російських тюрм.

Матвійчук наголошує, що це в жодному разі не лише заслуга її організацій. “Євромайдан SOS”, кампанія “LetMyPeopleGo” та “Центр громадянських свобод” це один з гвинтиків у складному механізмі із захисту прав і свобод українських громадян.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати”

Наразі найважчим у своїй роботі Матвійчук називає відсутність швидкого результату. Це, за її словами, деморалізує частину активістів, і вони залишають правозахисний рух.

Каже, що після Євромайдану, коли був сплеск правозахисного активізму, сьогодні багато хто повернувся до звичної роботи, або полишив цю діяльність через відсутності швидких результатів та емоційної втоми.

Тому “Центр громадянський свобод” зараз відновлює свої освітні пропекти, щоб збільшувати активне правозахисне середовище.

Паралельно “Центр громадянських свобод” розвиває рух громадського спостереження “ОЗОН”. З 2013 року ця група активістів, до якої може долучитися кожен охочий, проводить спостереження за ходом мирних зібрань, судовими засіданнями та діями поліції в Україні.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати. Нормою має стати щодня виділити годину свого часу на громадський контроль. Якщо цього не робити, то навіть у янгола відпаде німб і виростуть роги. Наше завдання долати розрив між суспільством та правозахисниками і залучати звичайних людей до цієї роботи.

Досвід “Євромайдан SOS” показав, що успішним можна бути тільки тоді, коли тебе підтримують люди“, – резюмує Мавійчук.

Загалом на українське майбутнє правозахисниця дивиться оптимістично. Впевнена, що в українців вийде, хоча буде дуже складно.

Від емоційної втоми і розчарувань саму Матвійчук рятують розуміння небезпеки правозахисту в інших країнах. Коли чує від колег жахливі історії про викрадення дітей правозахисників чи побиття, – розуміє, що в неї, насправді, ще дуже комфортні умови для роботи.

 

Пояснюючи, звідки у неї беруться сили, Олександра згадує активістку з Росії, виступ якої її вразив на одній з конференцій. Ця жінка, попри непоступливість системи, у своєму маленькому містечку досягла чималих результатів у правозахисній роботі.

Феномен цієї активістки колеги Матвійчук пояснили так: “Нічим незбагненна, майже фанатична впевненість у своїй перемозі й правоті”.

Бесіду записала Маряна Пєцух, УП

#LetMyPeopleGo: Українці підтримали кримського політв’язня Зейтуллаєва

Квітень 21, 2017

Українські митці, журналісти та правозахисники розпочали акцію підтримки кримського політв’язня Руслана Зейтуллаєва #LetMyPeopleGo.

Фото facebook.com/EvromaidanSOS

Фігурант сфабрикованої справи в окупованому Криму Руслан Зейтуллаєв другий тиждень голодує.

Він вимагає припинити політичні репресії проти кримських татар, передати усіх незаконно ув’язнених на материкову Україну та допустити до нього українського консула.

Під час останнього судового засідання Зейтуллаєву стало зле, йому довелося викликати швидку.

Українські митці, журналісти та правозахисники зробили спеціальні фото для акції, із яких виклали досі для багатьох невідоме ім’я політв’язня.

Ми не можемо просто зараз зупинити цей конвеєр репресій. Але ми точно можемо зробити боротьбу людей, які чинять йому спротив, видимою. А це вже не так і мало” – переконана координатор Євромайдану SOS Олександра Матвійчук.

У списку LetMyPeopleGo, який веде Євромайдан SOS, зараз щонайменше 44 громадян України, які були ув’язнені за політичними мотивами в окупованому Криму та Росії.

За сфабрикованою справою “кримських мусульман”, по якій проходить і Руслан Зейтуллаєв, за ґратами перебуває щонайменше 19 людей.

Раніше “УП.Життя” пубілкувало вцілілі після обшуку ФСБ знімки кримського журналіста Миколи Семени, що увійшли до виставки “Абсолютно вилучено”.

Кримському журналістові Миколі Семені висунули обвинувачення у публічних закликах до порушення територіальної цілісності Російської Федерації. За відповідною статтею Кримінального Кодексу РФ Миколі загрожує до 5 років позбавлення волі.

Громадські організації вимагають нового голову Центру правової допомоги

Квітень 20, 2017

19 громадських організацій закликали Мін’юст невідкладно провести конкурс на посаду директора Координаційного центру з надання правової допомоги.

Про це написано в їхньому зверненні до міністра юстиції Павла Петренка.

 “Оскільки директора Координаційного центру з надання правової допомоги Андрія Вишневського 19 квітня на урядовому засіданні було призначено на посаду заступника міністра юстиції України, на наш погляд, виваженим і логічним наступним кроком було б продовжити дотримання стандартів відкритості та неупередженості у відборі фахівців системи БПД (безоплатної правової допомоги – ред.) і провести відкритий конкурс на посаду директора Координаційного центру”, – йдеться в заяві.

Громадські активісти запропонували зі свого боку посприяти конкурсному відбору, відрядивши до конкурсної комісії своїх представників.

Свої підписи під зверненням поставили представники таких організацій:

  • Відкрита громадська платформа підтримки розвитку української системи безоплатної правової допомоги;
  • Українська Гельсінська Спілка з прав людини;
  • Харківська Правозахисна Група;
  • Асоціація Українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів;
  • ГО “Восток – SOS”;
  • ГО “Крим – SOS”;
  • ГО “Донбас SOS”;
  • ГО “Центр громадянських і політичних свобод”;
  • ГС “Мережа правового розвитку”;
  • ГО Transparency International Україна;
  • ГО “Центр інформації про права людини”;
  • ГО “Точка опори”;
  • ГО “Громадський холдинг “Група Впливу”;
  • ГО Центр “Соціальна Дія”;
  • ГО Центр.ЮА;
  • Українська Фундація Правової допомоги;
  • Центр політико-правових реформ;
  • БФ “Право на захист”;
  • ГО “Центр демократії та верховенства права”.

Як відомо, Вишневський обіймав пост директора Координаційного центру з надання правової допомоги Мін’юсту з 6 липня 2012 року. У середу, 19 квітня 2017-го, Кабмін перевів його на посаду заступника міністра юстиції.

Координаційний центр з надання правової допомоги створений у 2012 році указом президента для формування в Україні ефективної системи безоплатної правової допомоги, забезпечення її доступності та якості.

Українська правда

Правозахисники оголосили акцію підтримки Сенцова і Кольченка

Липень 5, 2016

Правозахисна організація Amnesty International в Україні розпочинає нову безстрокову акцію з вимогою звільнити Олега Сенцова та Олександра Кольченка, ув’язнених в Росії.

Про це йдеться у прес-релізі організації.

Правозахисники заявили, що звільнення Генадія Афанасьєва було значною мірою результатом саме зусиль активістів у цьому напрямку, про що той заявив у своєму відеозверненні, і закликали посилити тиск на владу Росії для звільнення Сенцова та Кольченка.

“Те, що я чудом звільнений, це саме результат того, що суспільство боролось і за мене … Це надія для кожного ув’язненого, це їх змога триматися та витримувати. Знати, що про них пам’ятають”, – наводяться у прес-релізі слова Афанасьєва.

У зв’язку з цим Amnesty International закликає писати листи з використанням спеціальної онлайн-форми, після чого вони будуть роздруковані та надіслані адресатам.

“Написання листів стає особливо актуальним напередодні дня народження Олега Сенцова, якому 13 липня виповниться 30 років”, – додали правозахисники.

Як відомо, Сенцов та Кольченко перебувають в ув’язненні за звинуваченням у “тероризмі”. Їх засудили до 20 та 10 років відповідно.

Наразі Україна і Росія проводять переговори щодо звільнення Сенцова і Кольченка.

http://www.pravda.com.ua/news/2016/07/4/7113681/

Результаты поиска:

Громадянське суспільство після Євромайдану: що змінилося?

Листопад 15, 2017

Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців.

Утім, Євромайдан як феномен не варто “списувати” у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.

У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей “Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану” з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal” і буде опублікований наприкінці 2017 року.

Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.

“КРАПЛЯ В ОКЕАНІ” ЧИ “МОЯ ХАТА СКРАЮ?”

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, “кольорові революції” двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні “довести революцію до кінця“, тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське
суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos

Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?

Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет “Віадріна”, Німеччина).

Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати “мережі довіри”, яких раніше не існувало.

Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура “неінституціалізованої довіри” – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.

У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко(Програма розвитку ООН) був вузький “кластер” громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.

Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.

У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.

Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.

Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та
зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos

Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках,  призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.

Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.

РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ

Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.

Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).

Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.

Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, “негромадянській”, тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.

В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.

Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.

У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто
закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з
російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos

Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Ганна Базило (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.

Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу “іншого” (англ. the Other).

Проблематика толерантності до “іншого” піднімається також у статті Марини Шевцової(Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).

Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?

Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що “волонтери” та “неурядові організації” за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).

Відповідно, вони мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.

Волонтери в Україні мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції
держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos

Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен “гібридизацією” громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.

Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?

Катерина Зарембо (Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.

Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.

В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень “Нова Україна”, Україна) розглянула інший феномен “злиття” волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови  до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.

Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції “Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту” 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.

Ольга Бурлюк, Гентський університет, Бельгія

Наталія Шаповалова, Фонд Карнегі за міжнародний мир

Натерина Зарембо, Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна

Джерело, 15/11/2017

Премійована за відвагу. Як Олександра Матвійчук здобуває перемоги на правозахисному фронті

Червень 13, 2017

В 2017 році Посольство Сполучених штатів Америки в Україні започаткувало особливу нагороду “Відважна жінка”. Її вручатимуть раз у рік одній українці.

 31-го березня першою цю премію отримала 33-річна Олександра Матвійчук правозахисниця, голова організації “Центр громадянських свобод” та координатор громадської ініціативи “Євромайдан SOS”.

На початку 2016-го Матвійчук також стала першою в світі, хто отримав щойно засновану премію від низки делегацій ОБСЄ “Democracy Defender Award” – за винятковий внесок в просуванні демократії і захисті прав людини. Наступного року премію здобув росіянин.

Очолюваний Матвійчук “Центр громадянських свобод” також став єдиною українською організацією, кому в 2015-му вручили норвезьку нагороду “За права людини і демократію”.

Олександра каже, що всі нагороди для неї були несподіваними самостійно вона нікуди не подавалась. За її словами, така увага саме до українських правозахисників з’явилася після Євромайдану, який називають найбільшим в регіоні зібранням правозахисного характеру.

“У сфері, де я працюю, нагороди вручають у двох випадках. Перший – ти сидиш у в’язниці за свою правозахисну діяльність, і до твоєї справи треба привернути міжнародну увагу. Другий – це вияв солідарності до громадянського суспільства в конкретній країні, яка бореться за права людини”, – пояснює Матвійчук.

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”

Це далеко не єдині несподівані нагороди Олександри.

Коли в 2001 році вона навчалася на першому курсі юридичного факультету Київського університету ім. Шевченка, їй подзвонили з привітанням її сценарій п’єси про українську мову переміг в національному конкурсі.

Саша не розуміла, що це за конкурс, адже участі в ньому не брала. Згодом з’ясувалося, що її сценарій на розгляд журі подав Київський гуманітарний ліцей, який Олександра закінчила роком раніше. Там вона активно займалася самодіяльними театральними постановками.

В шкільні роки Олександра навіть думала вступати на режисуру. Але таки обрала юридичний факультет. Її батьки також мріяли про кар’єру дочки-юриста в якісь комерційній структурі це, принаймні, гарантувало дівчині забезпечене майбутнє.

На роботу в комерційних структурах націлювалися і майже всі однокурсники Олександри.

 

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”. Про права людини я дізналася не на юридичному факультеті – а коли з цікавості записалася на тренінг з прав людини”, пригадує Матвійчук.

На майбутню правозахисну діяльність Олександри вплинуло і знайомство з дисидентом Євгеном Сверстюком. Дівчина ще школяркою ходила на зустрічі шістдесятників і слухала їхні розповіді. Паралельно реалізовувала там свої режисерські здібності, допомагаючи Сверстюку в організації літературних вечорів.

“Я мультизадачна людина. У мене ніколи не було мети кимось конкретно стати. В дитинстві, пам’ятаю, казала, що просто хочу бути хорошою людиною”, розповідає Олександра.

На четвертому курсі вона вже працювала в комерційній фірмі з управління активів. Паралельно проводила тренінги від “Фундації прав людини”. При цьому встигала керувати студентським самоврядуванням на юридичному факультеті та викладала правознавство в гімназії у рідній Боярці.

У гімназії Матвійчук ще й організувала молодіжний клуб “Форум”.

 

“Я вступила на юридичний факультет університету Шевченка не тому, що я геніальна, а тільки тому, що закінчила гуманітарний ліцей при університеті, де дуже високі стандарти освіти. І я розуміла, що діти з Боярки, де я виросла і спочатку навчалась, не мають таких освітніх можливостей. Тому й створила молодіжний клуб – щоб це змінити”, пояснює свою активістську невгамовність Олександра.

При такій активності ходити на пари Матвійчук не встигала. Але це не заважало їй на відмінно здавати іспити готувалася за книжками.

“Батьки мені завжди казали: “Все, що ти візьмеш від життя, ти це зробиш сама. Тому вчися”. Вони дали мені потужний заряд вчитися. Відтак, я завжди була першою у навчанні – хоча тепер розумію, що це було зовсім необов’язково”, аналізує Матвійчук.

Потенціал Олександри в 2007 році відзначили старші колеги-правозахисники. Вони запросили її очолити новоутворену Гельсінськими комітетами громадську організацію “Центр громадянських свобод”.

У перші роки організація займалася виключно освітнім напрямком у сфері прав людини, проводячи тренінги та семінари.

Паралельно з тим Матвійчук, тоді вже аспірантка юридичного факультету, не полишала комерційну сферу – на той час працювала в Асоціації українських банків. А також заснувала і керувала всеукраїнською молодіжною громадською організацією “Дебатна Академія”, який дав старт дебатному рухові в багатьох університетах.

Переломним у професійному самовизначенні став для Олександри прихід до президентської посади Віктора Януковича. Коли вона побачила, як він “швидко централізує владу в своїх руках та як розгортаються політичні репресії”, –повністю поглинула в правозахисну сферу.

“Центр громадянських свобод” зайнявся моніторингом політичних переслідувань в Україні, а згодом і в країнах пострадянського простору.

“Ми були єдиними міжнародними спостерігачами після розгону демонстрації в Білорусії, працюючи з колегами з інших країн у складі міжнародного правозахисного комітету, пройшли Болотну в Москві і моніторили після її завершення судові засідання над протестувальниками. Зрештою, нам цей досвід потім допоміг в Україні. Було чітке розуміння, які методи може використовувати авторитарна влада, щоб задушити протести.

Хоча, коли ми створювали “Євромайдан SOS”, то навіть у страшному сні не могли уявити, що на нас чекає”, каже Матвійчук.

Авантюра, що переросла в багатотисячний рух

Ініціатива “Євромайдан SOS” була створена 30-го листопада 2013 року наступного дня після розгону і побиття студентів на Майдані Незалежності.

Тоді вранці в “Центрі громадянських свобод” мав відбутися черговий семінар з прав людини. Однак коли всі слухачі зібралися, про навчання ніхто вже не думав.

“Це була група людей, яких ми не знали, бо зібралися вперше. Усі були розгублені. Ми почали думати, що можемо зробити, окрім просто вийти на вулицю. Нагадаю – тоді арештували 34 людини, багатьох побили. І досить швидко ми зрозуміли, що зараз потрібен такий механізм, який зможе поєднати людей, яким потрібна правова допомога, і людей, які готові надавати цю допомогу”, – пригадує Олександра.

 

Тоді їй ця ініціатива здавалась авантюрою. Адже в “Центрі громадських свобод” не було жодного адвоката, і сама організація не займалася прикладною правовою допомогою.

Одразу була створена сторінка “Євромайдан SOS” на facebook, де розмістили два дописи. У першому пропонувалася правова допомога тим, хто постраждав вночі під час розгону мирного зібрання. А в другому дописі була оголошена мобілізація адвокатів, які готові допомогти постраждалим.

Невдовзі офіс “Центру громадських свобод”, у якому на початок Євромайдану працювало лише вісім людей, став осередком масштабного правозахисного руху. У базі “Євромайдан SOS” нараховувалося дві тисячі волонтерів, з них понад чотириста адвокатів по всій країні.

“У нас тут все було обвішано плакатами. Наприклад, оголошення для транспортування постраждалих –”гелікоптери в Чехію” і номер телефону. Тоді через нас пройшли сотні й сотні побитих, арештованих, підданих тортурам, обвинувачених у сфабрикованих кримінальних і адміністративних справах”, констатує Матвійчук.

На сторінках “Євромайдан SOS” публікувалися банківські рахунки перевірених волонтерів. Люди масово підтримували протест. Так, наприклад, була створена підпільна лікарня для травмованих та поранених учасників Євромайдану.

 

Водночас, правозахисна діяльність “Євромайдан SOS” в умовах повного ігнорування права державними органами, які мали б це право захищати, дещо нагадувала боротьбу з вітряками. Проте руки ніхто не опускав.

“Нам вдалося перейти із правого рівня – на символічний. І як не дивно, це було важливішим. Бо всі знали, що є “Євромайдан SOS”, який не кине і буде боротися до останнього за кожного.

Це створювало ілюзію безпеки, яка, у свою чергу, допомагала людям долати страх”, пояснює Матвійчук

Свій особистий страх Матвійчук частково подолала після 16 січня, коли вийшла на прес-конференцію і закликала бойкотувати “диктаторські закони”: “Коли закликаєш людей не виконувати неправові закони, і тим самим нести за це кримінальну відповідальність – тоді ти вже сам не можеш дати задню”.

Останній місяць Євромайдану з міркувань безпеки Олександра ночувала в офісі. Перед тим в її будинок вночі завітали підозрілі особи спортивної статури. Матвійчук певна, що тоді її врятувала консьєржка, яку насторожило, що хтось о четвертій ранку увійшов до зачиненого під’їзду зі своїми ключами.

“Історія закінчилась комічно. Вони застрягли в ліфті. Коли консьєрж сказала, що зараз викличе аварійку, вони своїми руками відкрили зсередини ліфт і пішли геть”, – пригадує Олександра.

Спочатку Олександра завжди носила з собою закордонний паспорт – “про всяк випадок”. А потім перестала про це думати. Були розроблені плани безпеки, якщо “виб’ють” її та відповідальних за певні напрями.

Так само вона не наважилась сказати своєму чоловіку, щоб він забирався з Майдану 20 лютого… Щоразу згадуючи цей епізод, дівчина вибачається за сльози, які не може стримати.

“Я на той момент була в офісі і вела списки вбитих. Я знала, що там все дуже серйозно. Тут мені подзвонив чоловік, який тоді був на Майдані. Він сказав, що любить мене, і попрощався. Мені хотілося сказати: “Втікай звідти”. Але я не змогла… Бо я знала, що там багато людей. І в них також є дружини, діти, рідні”, – з мокрими очима розповідає Матвійчук.

З 18 лютого “Євромайдан SOS” розпочав нову форму роботи документування, бо “коли розстрілюють людей адвокатом вже не допоможеш”.

Волонтери “Євромайдан SOS” тоді їздили по лікарнях, храмах, моргах, повсюдно, куди звозили загиблих. Працівники моргів усупереч правил передавали активістам фотографії тіл, які доводилося швидко ідентифікувати.

“Ми дуже поспішали зафіксувати інформацію про кожне вбивство. Бо не знали, що за годину буде з нами”, каже Матвійчук.

Волонтери “Євромайдан SOS” – перші, хто систематизував всю інформацію про загиблих і обставини їх смерті. Ці документи вони передали в Міжнародний кримінальний суд. Це відбулося ще до будь-який слідчих експериментів з боку державних органів.

Зараз “Євромайдан SOS” здійснює моніторинг розслідування цих злочинів.

“Поки ми не поставимо крапку в розслідуванні, то не перегорнемо цю сторінку. І як держава, далі просто йти не зможемо. Бо непокаране зло зростатиме. І, як наслідок, це призведе до народження нового Януковича в майбутньому.

Якщо ми не змінимо хід історії зараз – то вже нашим дітям доведеться виходити на новий Майдан. І невідомо, чим він завершиться”, – констатує Матвійчук.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють”

Завершення протистояння в центрі столиці в лютому 2014-го не зупинило діяльність “Євромайдан SOS”.

Вже 2 березня 2014-го перша мобільна група виїхала в Крим, а потім на Донбас щоб документувати всі порушення прав і свобод громадян у ході російської агресії. Усі задокументовані докази з фото та відео зберігаються в базі “Центру громадянський свобод” для майбутніх національних та міжнародних судів.

Зараз волонтери продовжують роботу через своїх колег, російських правозахисників, моніторять політичні переслідування в Криму та окупованій частині Донбасу. Також документують воєнні злочини та злочини проти людяності, допитуючи людей, які вийшли з полону бойовиків.

Звільнення заручників ще одна велика ділянка роботи, якою опікується “Центр громадянських свобод”.

 

В умовах, коли міжнародне право не працює і рішення із звільнення політв’язнів залежить від політичного рішення Кремля, Матвійчук шукає різні способи правозахисної боротьби.

Серед них кампанія “Let my people go”, мета якої – максимально популяризувати імена тих, кого утримує в російських тюрмах путінський режим. Бо, на переконання Матвійчук, тільки міжнародним тиском можна змусити Кремль відпустити їх додому.

Станом на травень 2017-го у цьому списку 44 людини.

Один з останніх флешмобів у рамках кампанії був проведений на підтримку Руслана Зейтуллаєва кримського татарина, якого російський суд ув’язнив на дванадцять років.

“Ми це робимо, щоб відкрити його ім’я Україні. І показати, що ця людина бореться. Нам так само треба вчитися боротися за своїх громадян. Аби ці люди мали шанс на звільнення, потрібно їх тримати в топі суспільної уваги. Тоді можна проводити ефективну адвокацію”, пояснює особливості різновидів правозахисної боротьби Матвійчук.

Крім того, публічна підтримка допомагає ув’язненим легше пережити усі випробовування. Матвійчук пригадує, з яким розчуленням уже звільнений Юрій Солошенко розповідав про лист з волі від “Центру громадянських свобод”. Тоді в ув’язненні він деякий час був без окулярів, тож нічого не міг прочитати. Але постійно приставляв лист до світла, щоб бодай побачити букви.

Ще один інструмент боротьби, який активно використовує “Євромайдан SOS” та “Центр громадянських свобод” це міжнародна арена.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють.

Мало представляти альтернативні звіти, зустрічатися з спецдоповідачами, передавати їм інформацію. Потрібно зробити так, щоб наш голос звучав і на інших площадках. І в першу чергу – тих, де приймаються реальні рішення”, – переконана Матвійчук.

В 2015-му році вона виступала на засіданні комітету ООН, на якому Росія звітувала про виконання Конвенції з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок. Тоді українські правозахисники оприлюднили альтернативний звіт, доводячи порушення прав і свобод жінок Росією в Криму та окупованому Донбасі.

У березні 2017-го Матвійчук поїхала на засідання комітету з прав людини Європарламенту. Там українські правозахисники вперше від імені України озвучили вимогу ввести санкції проти Росії саме за порушення прав людини.

Попри масові порушення прав людини, такого роду санкцій Росія досі не отримувала.

“Я розумію, що це гра в довгу. “Євромайдан” мене навчив одній важливій речі: навіть коли здається, що все що ти робиш, немає сенсу, треба продовжувати чесно і віддано робити свою роботу. І результат неочікуване може з’явитися”, резюмує Матвійчук.

Наразі п’ять людей зі списку “LetMyPeopleGo “ вийшли з російських тюрм.

Матвійчук наголошує, що це в жодному разі не лише заслуга її організацій. “Євромайдан SOS”, кампанія “LetMyPeopleGo” та “Центр громадянських свобод” це один з гвинтиків у складному механізмі із захисту прав і свобод українських громадян.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати”

Наразі найважчим у своїй роботі Матвійчук називає відсутність швидкого результату. Це, за її словами, деморалізує частину активістів, і вони залишають правозахисний рух.

Каже, що після Євромайдану, коли був сплеск правозахисного активізму, сьогодні багато хто повернувся до звичної роботи, або полишив цю діяльність через відсутності швидких результатів та емоційної втоми.

Тому “Центр громадянський свобод” зараз відновлює свої освітні пропекти, щоб збільшувати активне правозахисне середовище.

Паралельно “Центр громадянських свобод” розвиває рух громадського спостереження “ОЗОН”. З 2013 року ця група активістів, до якої може долучитися кожен охочий, проводить спостереження за ходом мирних зібрань, судовими засіданнями та діями поліції в Україні.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати. Нормою має стати щодня виділити годину свого часу на громадський контроль. Якщо цього не робити, то навіть у янгола відпаде німб і виростуть роги. Наше завдання долати розрив між суспільством та правозахисниками і залучати звичайних людей до цієї роботи.

Досвід “Євромайдан SOS” показав, що успішним можна бути тільки тоді, коли тебе підтримують люди“, – резюмує Мавійчук.

Загалом на українське майбутнє правозахисниця дивиться оптимістично. Впевнена, що в українців вийде, хоча буде дуже складно.

Від емоційної втоми і розчарувань саму Матвійчук рятують розуміння небезпеки правозахисту в інших країнах. Коли чує від колег жахливі історії про викрадення дітей правозахисників чи побиття, – розуміє, що в неї, насправді, ще дуже комфортні умови для роботи.

 

Пояснюючи, звідки у неї беруться сили, Олександра згадує активістку з Росії, виступ якої її вразив на одній з конференцій. Ця жінка, попри непоступливість системи, у своєму маленькому містечку досягла чималих результатів у правозахисній роботі.

Феномен цієї активістки колеги Матвійчук пояснили так: “Нічим незбагненна, майже фанатична впевненість у своїй перемозі й правоті”.

Бесіду записала Маряна Пєцух, УП

#LetMyPeopleGo: Українці підтримали кримського політв’язня Зейтуллаєва

Квітень 21, 2017

Українські митці, журналісти та правозахисники розпочали акцію підтримки кримського політв’язня Руслана Зейтуллаєва #LetMyPeopleGo.

Фото facebook.com/EvromaidanSOS

Фігурант сфабрикованої справи в окупованому Криму Руслан Зейтуллаєв другий тиждень голодує.

Він вимагає припинити політичні репресії проти кримських татар, передати усіх незаконно ув’язнених на материкову Україну та допустити до нього українського консула.

Під час останнього судового засідання Зейтуллаєву стало зле, йому довелося викликати швидку.

Українські митці, журналісти та правозахисники зробили спеціальні фото для акції, із яких виклали досі для багатьох невідоме ім’я політв’язня.

Ми не можемо просто зараз зупинити цей конвеєр репресій. Але ми точно можемо зробити боротьбу людей, які чинять йому спротив, видимою. А це вже не так і мало” – переконана координатор Євромайдану SOS Олександра Матвійчук.

У списку LetMyPeopleGo, який веде Євромайдан SOS, зараз щонайменше 44 громадян України, які були ув’язнені за політичними мотивами в окупованому Криму та Росії.

За сфабрикованою справою “кримських мусульман”, по якій проходить і Руслан Зейтуллаєв, за ґратами перебуває щонайменше 19 людей.

Раніше “УП.Життя” пубілкувало вцілілі після обшуку ФСБ знімки кримського журналіста Миколи Семени, що увійшли до виставки “Абсолютно вилучено”.

Кримському журналістові Миколі Семені висунули обвинувачення у публічних закликах до порушення територіальної цілісності Російської Федерації. За відповідною статтею Кримінального Кодексу РФ Миколі загрожує до 5 років позбавлення волі.

Громадські організації вимагають нового голову Центру правової допомоги

Квітень 20, 2017

19 громадських організацій закликали Мін’юст невідкладно провести конкурс на посаду директора Координаційного центру з надання правової допомоги.

Про це написано в їхньому зверненні до міністра юстиції Павла Петренка.

 “Оскільки директора Координаційного центру з надання правової допомоги Андрія Вишневського 19 квітня на урядовому засіданні було призначено на посаду заступника міністра юстиції України, на наш погляд, виваженим і логічним наступним кроком було б продовжити дотримання стандартів відкритості та неупередженості у відборі фахівців системи БПД (безоплатної правової допомоги – ред.) і провести відкритий конкурс на посаду директора Координаційного центру”, – йдеться в заяві.

Громадські активісти запропонували зі свого боку посприяти конкурсному відбору, відрядивши до конкурсної комісії своїх представників.

Свої підписи під зверненням поставили представники таких організацій:

  • Відкрита громадська платформа підтримки розвитку української системи безоплатної правової допомоги;
  • Українська Гельсінська Спілка з прав людини;
  • Харківська Правозахисна Група;
  • Асоціація Українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів;
  • ГО “Восток – SOS”;
  • ГО “Крим – SOS”;
  • ГО “Донбас SOS”;
  • ГО “Центр громадянських і політичних свобод”;
  • ГС “Мережа правового розвитку”;
  • ГО Transparency International Україна;
  • ГО “Центр інформації про права людини”;
  • ГО “Точка опори”;
  • ГО “Громадський холдинг “Група Впливу”;
  • ГО Центр “Соціальна Дія”;
  • ГО Центр.ЮА;
  • Українська Фундація Правової допомоги;
  • Центр політико-правових реформ;
  • БФ “Право на захист”;
  • ГО “Центр демократії та верховенства права”.

Як відомо, Вишневський обіймав пост директора Координаційного центру з надання правової допомоги Мін’юсту з 6 липня 2012 року. У середу, 19 квітня 2017-го, Кабмін перевів його на посаду заступника міністра юстиції.

Координаційний центр з надання правової допомоги створений у 2012 році указом президента для формування в Україні ефективної системи безоплатної правової допомоги, забезпечення її доступності та якості.

Українська правда

Правозахисники оголосили акцію підтримки Сенцова і Кольченка

Липень 5, 2016

Правозахисна організація Amnesty International в Україні розпочинає нову безстрокову акцію з вимогою звільнити Олега Сенцова та Олександра Кольченка, ув’язнених в Росії.

Про це йдеться у прес-релізі організації.

Правозахисники заявили, що звільнення Генадія Афанасьєва було значною мірою результатом саме зусиль активістів у цьому напрямку, про що той заявив у своєму відеозверненні, і закликали посилити тиск на владу Росії для звільнення Сенцова та Кольченка.

“Те, що я чудом звільнений, це саме результат того, що суспільство боролось і за мене … Це надія для кожного ув’язненого, це їх змога триматися та витримувати. Знати, що про них пам’ятають”, – наводяться у прес-релізі слова Афанасьєва.

У зв’язку з цим Amnesty International закликає писати листи з використанням спеціальної онлайн-форми, після чого вони будуть роздруковані та надіслані адресатам.

“Написання листів стає особливо актуальним напередодні дня народження Олега Сенцова, якому 13 липня виповниться 30 років”, – додали правозахисники.

Як відомо, Сенцов та Кольченко перебувають в ув’язненні за звинуваченням у “тероризмі”. Їх засудили до 20 та 10 років відповідно.

Наразі Україна і Росія проводять переговори щодо звільнення Сенцова і Кольченка.

http://www.pravda.com.ua/news/2016/07/4/7113681/

Результаты поиска:

Громадянське суспільство після Євромайдану: що змінилося?

Листопад 15, 2017

Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців.

Утім, Євромайдан як феномен не варто “списувати” у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.

У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей “Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану” з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal” і буде опублікований наприкінці 2017 року.

Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.

“КРАПЛЯ В ОКЕАНІ” ЧИ “МОЯ ХАТА СКРАЮ?”

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, “кольорові революції” двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні “довести революцію до кінця“, тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське
суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos

Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?

Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет “Віадріна”, Німеччина).

Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати “мережі довіри”, яких раніше не існувало.

Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура “неінституціалізованої довіри” – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.

У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко(Програма розвитку ООН) був вузький “кластер” громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.

Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.

У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.

Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.

Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та
зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos

Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках,  призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.

Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.

РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ

Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.

Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).

Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.

Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, “негромадянській”, тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.

В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.

Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.

У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто
закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з
російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos

Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Ганна Базило (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.

Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу “іншого” (англ. the Other).

Проблематика толерантності до “іншого” піднімається також у статті Марини Шевцової(Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).

Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?

Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що “волонтери” та “неурядові організації” за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).

Відповідно, вони мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.

Волонтери в Україні мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції
держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos

Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен “гібридизацією” громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.

Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?

Катерина Зарембо (Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.

Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.

В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень “Нова Україна”, Україна) розглянула інший феномен “злиття” волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови  до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.

Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції “Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту” 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.

Ольга Бурлюк, Гентський університет, Бельгія

Наталія Шаповалова, Фонд Карнегі за міжнародний мир

Натерина Зарембо, Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна

Джерело, 15/11/2017

Премійована за відвагу. Як Олександра Матвійчук здобуває перемоги на правозахисному фронті

Червень 13, 2017

В 2017 році Посольство Сполучених штатів Америки в Україні започаткувало особливу нагороду “Відважна жінка”. Її вручатимуть раз у рік одній українці.

 31-го березня першою цю премію отримала 33-річна Олександра Матвійчук правозахисниця, голова організації “Центр громадянських свобод” та координатор громадської ініціативи “Євромайдан SOS”.

На початку 2016-го Матвійчук також стала першою в світі, хто отримав щойно засновану премію від низки делегацій ОБСЄ “Democracy Defender Award” – за винятковий внесок в просуванні демократії і захисті прав людини. Наступного року премію здобув росіянин.

Очолюваний Матвійчук “Центр громадянських свобод” також став єдиною українською організацією, кому в 2015-му вручили норвезьку нагороду “За права людини і демократію”.

Олександра каже, що всі нагороди для неї були несподіваними самостійно вона нікуди не подавалась. За її словами, така увага саме до українських правозахисників з’явилася після Євромайдану, який називають найбільшим в регіоні зібранням правозахисного характеру.

“У сфері, де я працюю, нагороди вручають у двох випадках. Перший – ти сидиш у в’язниці за свою правозахисну діяльність, і до твоєї справи треба привернути міжнародну увагу. Другий – це вияв солідарності до громадянського суспільства в конкретній країні, яка бореться за права людини”, – пояснює Матвійчук.

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”

Це далеко не єдині несподівані нагороди Олександри.

Коли в 2001 році вона навчалася на першому курсі юридичного факультету Київського університету ім. Шевченка, їй подзвонили з привітанням її сценарій п’єси про українську мову переміг в національному конкурсі.

Саша не розуміла, що це за конкурс, адже участі в ньому не брала. Згодом з’ясувалося, що її сценарій на розгляд журі подав Київський гуманітарний ліцей, який Олександра закінчила роком раніше. Там вона активно займалася самодіяльними театральними постановками.

В шкільні роки Олександра навіть думала вступати на режисуру. Але таки обрала юридичний факультет. Її батьки також мріяли про кар’єру дочки-юриста в якісь комерційній структурі це, принаймні, гарантувало дівчині забезпечене майбутнє.

На роботу в комерційних структурах націлювалися і майже всі однокурсники Олександри.

 

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”. Про права людини я дізналася не на юридичному факультеті – а коли з цікавості записалася на тренінг з прав людини”, пригадує Матвійчук.

На майбутню правозахисну діяльність Олександри вплинуло і знайомство з дисидентом Євгеном Сверстюком. Дівчина ще школяркою ходила на зустрічі шістдесятників і слухала їхні розповіді. Паралельно реалізовувала там свої режисерські здібності, допомагаючи Сверстюку в організації літературних вечорів.

“Я мультизадачна людина. У мене ніколи не було мети кимось конкретно стати. В дитинстві, пам’ятаю, казала, що просто хочу бути хорошою людиною”, розповідає Олександра.

На четвертому курсі вона вже працювала в комерційній фірмі з управління активів. Паралельно проводила тренінги від “Фундації прав людини”. При цьому встигала керувати студентським самоврядуванням на юридичному факультеті та викладала правознавство в гімназії у рідній Боярці.

У гімназії Матвійчук ще й організувала молодіжний клуб “Форум”.

 

“Я вступила на юридичний факультет університету Шевченка не тому, що я геніальна, а тільки тому, що закінчила гуманітарний ліцей при університеті, де дуже високі стандарти освіти. І я розуміла, що діти з Боярки, де я виросла і спочатку навчалась, не мають таких освітніх можливостей. Тому й створила молодіжний клуб – щоб це змінити”, пояснює свою активістську невгамовність Олександра.

При такій активності ходити на пари Матвійчук не встигала. Але це не заважало їй на відмінно здавати іспити готувалася за книжками.

“Батьки мені завжди казали: “Все, що ти візьмеш від життя, ти це зробиш сама. Тому вчися”. Вони дали мені потужний заряд вчитися. Відтак, я завжди була першою у навчанні – хоча тепер розумію, що це було зовсім необов’язково”, аналізує Матвійчук.

Потенціал Олександри в 2007 році відзначили старші колеги-правозахисники. Вони запросили її очолити новоутворену Гельсінськими комітетами громадську організацію “Центр громадянських свобод”.

У перші роки організація займалася виключно освітнім напрямком у сфері прав людини, проводячи тренінги та семінари.

Паралельно з тим Матвійчук, тоді вже аспірантка юридичного факультету, не полишала комерційну сферу – на той час працювала в Асоціації українських банків. А також заснувала і керувала всеукраїнською молодіжною громадською організацією “Дебатна Академія”, який дав старт дебатному рухові в багатьох університетах.

Переломним у професійному самовизначенні став для Олександри прихід до президентської посади Віктора Януковича. Коли вона побачила, як він “швидко централізує владу в своїх руках та як розгортаються політичні репресії”, –повністю поглинула в правозахисну сферу.

“Центр громадянських свобод” зайнявся моніторингом політичних переслідувань в Україні, а згодом і в країнах пострадянського простору.

“Ми були єдиними міжнародними спостерігачами після розгону демонстрації в Білорусії, працюючи з колегами з інших країн у складі міжнародного правозахисного комітету, пройшли Болотну в Москві і моніторили після її завершення судові засідання над протестувальниками. Зрештою, нам цей досвід потім допоміг в Україні. Було чітке розуміння, які методи може використовувати авторитарна влада, щоб задушити протести.

Хоча, коли ми створювали “Євромайдан SOS”, то навіть у страшному сні не могли уявити, що на нас чекає”, каже Матвійчук.

Авантюра, що переросла в багатотисячний рух

Ініціатива “Євромайдан SOS” була створена 30-го листопада 2013 року наступного дня після розгону і побиття студентів на Майдані Незалежності.

Тоді вранці в “Центрі громадянських свобод” мав відбутися черговий семінар з прав людини. Однак коли всі слухачі зібралися, про навчання ніхто вже не думав.

“Це була група людей, яких ми не знали, бо зібралися вперше. Усі були розгублені. Ми почали думати, що можемо зробити, окрім просто вийти на вулицю. Нагадаю – тоді арештували 34 людини, багатьох побили. І досить швидко ми зрозуміли, що зараз потрібен такий механізм, який зможе поєднати людей, яким потрібна правова допомога, і людей, які готові надавати цю допомогу”, – пригадує Олександра.

 

Тоді їй ця ініціатива здавалась авантюрою. Адже в “Центрі громадських свобод” не було жодного адвоката, і сама організація не займалася прикладною правовою допомогою.

Одразу була створена сторінка “Євромайдан SOS” на facebook, де розмістили два дописи. У першому пропонувалася правова допомога тим, хто постраждав вночі під час розгону мирного зібрання. А в другому дописі була оголошена мобілізація адвокатів, які готові допомогти постраждалим.

Невдовзі офіс “Центру громадських свобод”, у якому на початок Євромайдану працювало лише вісім людей, став осередком масштабного правозахисного руху. У базі “Євромайдан SOS” нараховувалося дві тисячі волонтерів, з них понад чотириста адвокатів по всій країні.

“У нас тут все було обвішано плакатами. Наприклад, оголошення для транспортування постраждалих –”гелікоптери в Чехію” і номер телефону. Тоді через нас пройшли сотні й сотні побитих, арештованих, підданих тортурам, обвинувачених у сфабрикованих кримінальних і адміністративних справах”, констатує Матвійчук.

На сторінках “Євромайдан SOS” публікувалися банківські рахунки перевірених волонтерів. Люди масово підтримували протест. Так, наприклад, була створена підпільна лікарня для травмованих та поранених учасників Євромайдану.

 

Водночас, правозахисна діяльність “Євромайдан SOS” в умовах повного ігнорування права державними органами, які мали б це право захищати, дещо нагадувала боротьбу з вітряками. Проте руки ніхто не опускав.

“Нам вдалося перейти із правого рівня – на символічний. І як не дивно, це було важливішим. Бо всі знали, що є “Євромайдан SOS”, який не кине і буде боротися до останнього за кожного.

Це створювало ілюзію безпеки, яка, у свою чергу, допомагала людям долати страх”, пояснює Матвійчук

Свій особистий страх Матвійчук частково подолала після 16 січня, коли вийшла на прес-конференцію і закликала бойкотувати “диктаторські закони”: “Коли закликаєш людей не виконувати неправові закони, і тим самим нести за це кримінальну відповідальність – тоді ти вже сам не можеш дати задню”.

Останній місяць Євромайдану з міркувань безпеки Олександра ночувала в офісі. Перед тим в її будинок вночі завітали підозрілі особи спортивної статури. Матвійчук певна, що тоді її врятувала консьєржка, яку насторожило, що хтось о четвертій ранку увійшов до зачиненого під’їзду зі своїми ключами.

“Історія закінчилась комічно. Вони застрягли в ліфті. Коли консьєрж сказала, що зараз викличе аварійку, вони своїми руками відкрили зсередини ліфт і пішли геть”, – пригадує Олександра.

Спочатку Олександра завжди носила з собою закордонний паспорт – “про всяк випадок”. А потім перестала про це думати. Були розроблені плани безпеки, якщо “виб’ють” її та відповідальних за певні напрями.

Так само вона не наважилась сказати своєму чоловіку, щоб він забирався з Майдану 20 лютого… Щоразу згадуючи цей епізод, дівчина вибачається за сльози, які не може стримати.

“Я на той момент була в офісі і вела списки вбитих. Я знала, що там все дуже серйозно. Тут мені подзвонив чоловік, який тоді був на Майдані. Він сказав, що любить мене, і попрощався. Мені хотілося сказати: “Втікай звідти”. Але я не змогла… Бо я знала, що там багато людей. І в них також є дружини, діти, рідні”, – з мокрими очима розповідає Матвійчук.

З 18 лютого “Євромайдан SOS” розпочав нову форму роботи документування, бо “коли розстрілюють людей адвокатом вже не допоможеш”.

Волонтери “Євромайдан SOS” тоді їздили по лікарнях, храмах, моргах, повсюдно, куди звозили загиблих. Працівники моргів усупереч правил передавали активістам фотографії тіл, які доводилося швидко ідентифікувати.

“Ми дуже поспішали зафіксувати інформацію про кожне вбивство. Бо не знали, що за годину буде з нами”, каже Матвійчук.

Волонтери “Євромайдан SOS” – перші, хто систематизував всю інформацію про загиблих і обставини їх смерті. Ці документи вони передали в Міжнародний кримінальний суд. Це відбулося ще до будь-який слідчих експериментів з боку державних органів.

Зараз “Євромайдан SOS” здійснює моніторинг розслідування цих злочинів.

“Поки ми не поставимо крапку в розслідуванні, то не перегорнемо цю сторінку. І як держава, далі просто йти не зможемо. Бо непокаране зло зростатиме. І, як наслідок, це призведе до народження нового Януковича в майбутньому.

Якщо ми не змінимо хід історії зараз – то вже нашим дітям доведеться виходити на новий Майдан. І невідомо, чим він завершиться”, – констатує Матвійчук.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють”

Завершення протистояння в центрі столиці в лютому 2014-го не зупинило діяльність “Євромайдан SOS”.

Вже 2 березня 2014-го перша мобільна група виїхала в Крим, а потім на Донбас щоб документувати всі порушення прав і свобод громадян у ході російської агресії. Усі задокументовані докази з фото та відео зберігаються в базі “Центру громадянський свобод” для майбутніх національних та міжнародних судів.

Зараз волонтери продовжують роботу через своїх колег, російських правозахисників, моніторять політичні переслідування в Криму та окупованій частині Донбасу. Також документують воєнні злочини та злочини проти людяності, допитуючи людей, які вийшли з полону бойовиків.

Звільнення заручників ще одна велика ділянка роботи, якою опікується “Центр громадянських свобод”.

 

В умовах, коли міжнародне право не працює і рішення із звільнення політв’язнів залежить від політичного рішення Кремля, Матвійчук шукає різні способи правозахисної боротьби.

Серед них кампанія “Let my people go”, мета якої – максимально популяризувати імена тих, кого утримує в російських тюрмах путінський режим. Бо, на переконання Матвійчук, тільки міжнародним тиском можна змусити Кремль відпустити їх додому.

Станом на травень 2017-го у цьому списку 44 людини.

Один з останніх флешмобів у рамках кампанії був проведений на підтримку Руслана Зейтуллаєва кримського татарина, якого російський суд ув’язнив на дванадцять років.

“Ми це робимо, щоб відкрити його ім’я Україні. І показати, що ця людина бореться. Нам так само треба вчитися боротися за своїх громадян. Аби ці люди мали шанс на звільнення, потрібно їх тримати в топі суспільної уваги. Тоді можна проводити ефективну адвокацію”, пояснює особливості різновидів правозахисної боротьби Матвійчук.

Крім того, публічна підтримка допомагає ув’язненим легше пережити усі випробовування. Матвійчук пригадує, з яким розчуленням уже звільнений Юрій Солошенко розповідав про лист з волі від “Центру громадянських свобод”. Тоді в ув’язненні він деякий час був без окулярів, тож нічого не міг прочитати. Але постійно приставляв лист до світла, щоб бодай побачити букви.

Ще один інструмент боротьби, який активно використовує “Євромайдан SOS” та “Центр громадянських свобод” це міжнародна арена.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють.

Мало представляти альтернативні звіти, зустрічатися з спецдоповідачами, передавати їм інформацію. Потрібно зробити так, щоб наш голос звучав і на інших площадках. І в першу чергу – тих, де приймаються реальні рішення”, – переконана Матвійчук.

В 2015-му році вона виступала на засіданні комітету ООН, на якому Росія звітувала про виконання Конвенції з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок. Тоді українські правозахисники оприлюднили альтернативний звіт, доводячи порушення прав і свобод жінок Росією в Криму та окупованому Донбасі.

У березні 2017-го Матвійчук поїхала на засідання комітету з прав людини Європарламенту. Там українські правозахисники вперше від імені України озвучили вимогу ввести санкції проти Росії саме за порушення прав людини.

Попри масові порушення прав людини, такого роду санкцій Росія досі не отримувала.

“Я розумію, що це гра в довгу. “Євромайдан” мене навчив одній важливій речі: навіть коли здається, що все що ти робиш, немає сенсу, треба продовжувати чесно і віддано робити свою роботу. І результат неочікуване може з’явитися”, резюмує Матвійчук.

Наразі п’ять людей зі списку “LetMyPeopleGo “ вийшли з російських тюрм.

Матвійчук наголошує, що це в жодному разі не лише заслуга її організацій. “Євромайдан SOS”, кампанія “LetMyPeopleGo” та “Центр громадянських свобод” це один з гвинтиків у складному механізмі із захисту прав і свобод українських громадян.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати”

Наразі найважчим у своїй роботі Матвійчук називає відсутність швидкого результату. Це, за її словами, деморалізує частину активістів, і вони залишають правозахисний рух.

Каже, що після Євромайдану, коли був сплеск правозахисного активізму, сьогодні багато хто повернувся до звичної роботи, або полишив цю діяльність через відсутності швидких результатів та емоційної втоми.

Тому “Центр громадянський свобод” зараз відновлює свої освітні пропекти, щоб збільшувати активне правозахисне середовище.

Паралельно “Центр громадянських свобод” розвиває рух громадського спостереження “ОЗОН”. З 2013 року ця група активістів, до якої може долучитися кожен охочий, проводить спостереження за ходом мирних зібрань, судовими засіданнями та діями поліції в Україні.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати. Нормою має стати щодня виділити годину свого часу на громадський контроль. Якщо цього не робити, то навіть у янгола відпаде німб і виростуть роги. Наше завдання долати розрив між суспільством та правозахисниками і залучати звичайних людей до цієї роботи.

Досвід “Євромайдан SOS” показав, що успішним можна бути тільки тоді, коли тебе підтримують люди“, – резюмує Мавійчук.

Загалом на українське майбутнє правозахисниця дивиться оптимістично. Впевнена, що в українців вийде, хоча буде дуже складно.

Від емоційної втоми і розчарувань саму Матвійчук рятують розуміння небезпеки правозахисту в інших країнах. Коли чує від колег жахливі історії про викрадення дітей правозахисників чи побиття, – розуміє, що в неї, насправді, ще дуже комфортні умови для роботи.

 

Пояснюючи, звідки у неї беруться сили, Олександра згадує активістку з Росії, виступ якої її вразив на одній з конференцій. Ця жінка, попри непоступливість системи, у своєму маленькому містечку досягла чималих результатів у правозахисній роботі.

Феномен цієї активістки колеги Матвійчук пояснили так: “Нічим незбагненна, майже фанатична впевненість у своїй перемозі й правоті”.

Бесіду записала Маряна Пєцух, УП

#LetMyPeopleGo: Українці підтримали кримського політв’язня Зейтуллаєва

Квітень 21, 2017

Українські митці, журналісти та правозахисники розпочали акцію підтримки кримського політв’язня Руслана Зейтуллаєва #LetMyPeopleGo.

Фото facebook.com/EvromaidanSOS

Фігурант сфабрикованої справи в окупованому Криму Руслан Зейтуллаєв другий тиждень голодує.

Він вимагає припинити політичні репресії проти кримських татар, передати усіх незаконно ув’язнених на материкову Україну та допустити до нього українського консула.

Під час останнього судового засідання Зейтуллаєву стало зле, йому довелося викликати швидку.

Українські митці, журналісти та правозахисники зробили спеціальні фото для акції, із яких виклали досі для багатьох невідоме ім’я політв’язня.

Ми не можемо просто зараз зупинити цей конвеєр репресій. Але ми точно можемо зробити боротьбу людей, які чинять йому спротив, видимою. А це вже не так і мало” – переконана координатор Євромайдану SOS Олександра Матвійчук.

У списку LetMyPeopleGo, який веде Євромайдан SOS, зараз щонайменше 44 громадян України, які були ув’язнені за політичними мотивами в окупованому Криму та Росії.

За сфабрикованою справою “кримських мусульман”, по якій проходить і Руслан Зейтуллаєв, за ґратами перебуває щонайменше 19 людей.

Раніше “УП.Життя” пубілкувало вцілілі після обшуку ФСБ знімки кримського журналіста Миколи Семени, що увійшли до виставки “Абсолютно вилучено”.

Кримському журналістові Миколі Семені висунули обвинувачення у публічних закликах до порушення територіальної цілісності Російської Федерації. За відповідною статтею Кримінального Кодексу РФ Миколі загрожує до 5 років позбавлення волі.

Громадські організації вимагають нового голову Центру правової допомоги

Квітень 20, 2017

19 громадських організацій закликали Мін’юст невідкладно провести конкурс на посаду директора Координаційного центру з надання правової допомоги.

Про це написано в їхньому зверненні до міністра юстиції Павла Петренка.

 “Оскільки директора Координаційного центру з надання правової допомоги Андрія Вишневського 19 квітня на урядовому засіданні було призначено на посаду заступника міністра юстиції України, на наш погляд, виваженим і логічним наступним кроком було б продовжити дотримання стандартів відкритості та неупередженості у відборі фахівців системи БПД (безоплатної правової допомоги – ред.) і провести відкритий конкурс на посаду директора Координаційного центру”, – йдеться в заяві.

Громадські активісти запропонували зі свого боку посприяти конкурсному відбору, відрядивши до конкурсної комісії своїх представників.

Свої підписи під зверненням поставили представники таких організацій:

  • Відкрита громадська платформа підтримки розвитку української системи безоплатної правової допомоги;
  • Українська Гельсінська Спілка з прав людини;
  • Харківська Правозахисна Група;
  • Асоціація Українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів;
  • ГО “Восток – SOS”;
  • ГО “Крим – SOS”;
  • ГО “Донбас SOS”;
  • ГО “Центр громадянських і політичних свобод”;
  • ГС “Мережа правового розвитку”;
  • ГО Transparency International Україна;
  • ГО “Центр інформації про права людини”;
  • ГО “Точка опори”;
  • ГО “Громадський холдинг “Група Впливу”;
  • ГО Центр “Соціальна Дія”;
  • ГО Центр.ЮА;
  • Українська Фундація Правової допомоги;
  • Центр політико-правових реформ;
  • БФ “Право на захист”;
  • ГО “Центр демократії та верховенства права”.

Як відомо, Вишневський обіймав пост директора Координаційного центру з надання правової допомоги Мін’юсту з 6 липня 2012 року. У середу, 19 квітня 2017-го, Кабмін перевів його на посаду заступника міністра юстиції.

Координаційний центр з надання правової допомоги створений у 2012 році указом президента для формування в Україні ефективної системи безоплатної правової допомоги, забезпечення її доступності та якості.

Українська правда

Правозахисники оголосили акцію підтримки Сенцова і Кольченка

Липень 5, 2016

Правозахисна організація Amnesty International в Україні розпочинає нову безстрокову акцію з вимогою звільнити Олега Сенцова та Олександра Кольченка, ув’язнених в Росії.

Про це йдеться у прес-релізі організації.

Правозахисники заявили, що звільнення Генадія Афанасьєва було значною мірою результатом саме зусиль активістів у цьому напрямку, про що той заявив у своєму відеозверненні, і закликали посилити тиск на владу Росії для звільнення Сенцова та Кольченка.

“Те, що я чудом звільнений, це саме результат того, що суспільство боролось і за мене … Це надія для кожного ув’язненого, це їх змога триматися та витримувати. Знати, що про них пам’ятають”, – наводяться у прес-релізі слова Афанасьєва.

У зв’язку з цим Amnesty International закликає писати листи з використанням спеціальної онлайн-форми, після чого вони будуть роздруковані та надіслані адресатам.

“Написання листів стає особливо актуальним напередодні дня народження Олега Сенцова, якому 13 липня виповниться 30 років”, – додали правозахисники.

Як відомо, Сенцов та Кольченко перебувають в ув’язненні за звинуваченням у “тероризмі”. Їх засудили до 20 та 10 років відповідно.

Наразі Україна і Росія проводять переговори щодо звільнення Сенцова і Кольченка.

http://www.pravda.com.ua/news/2016/07/4/7113681/

Результаты поиска:

Громадянське суспільство після Євромайдану: що змінилося?

Листопад 15, 2017

Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців.

Утім, Євромайдан як феномен не варто “списувати” у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.

У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей “Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану” з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal” і буде опублікований наприкінці 2017 року.

Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.

“КРАПЛЯ В ОКЕАНІ” ЧИ “МОЯ ХАТА СКРАЮ?”

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, “кольорові революції” двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні “довести революцію до кінця“, тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське
суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos

Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?

Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет “Віадріна”, Німеччина).

Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати “мережі довіри”, яких раніше не існувало.

Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура “неінституціалізованої довіри” – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.

У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко(Програма розвитку ООН) був вузький “кластер” громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.

Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.

У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.

Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.

Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та
зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos

Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках,  призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.

Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.

РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ

Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.

Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).

Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.

Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, “негромадянській”, тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.

В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.

Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.

У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто
закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з
російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos

Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Ганна Базило (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.

Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу “іншого” (англ. the Other).

Проблематика толерантності до “іншого” піднімається також у статті Марини Шевцової(Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).

Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?

Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що “волонтери” та “неурядові організації” за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).

Відповідно, вони мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.

Волонтери в Україні мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції
держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos

Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен “гібридизацією” громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.

Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?

Катерина Зарембо (Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.

Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.

В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень “Нова Україна”, Україна) розглянула інший феномен “злиття” волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови  до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.

Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції “Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту” 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.

Ольга Бурлюк, Гентський університет, Бельгія

Наталія Шаповалова, Фонд Карнегі за міжнародний мир

Натерина Зарембо, Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна

Джерело, 15/11/2017

Премійована за відвагу. Як Олександра Матвійчук здобуває перемоги на правозахисному фронті

Червень 13, 2017

В 2017 році Посольство Сполучених штатів Америки в Україні започаткувало особливу нагороду “Відважна жінка”. Її вручатимуть раз у рік одній українці.

 31-го березня першою цю премію отримала 33-річна Олександра Матвійчук правозахисниця, голова організації “Центр громадянських свобод” та координатор громадської ініціативи “Євромайдан SOS”.

На початку 2016-го Матвійчук також стала першою в світі, хто отримав щойно засновану премію від низки делегацій ОБСЄ “Democracy Defender Award” – за винятковий внесок в просуванні демократії і захисті прав людини. Наступного року премію здобув росіянин.

Очолюваний Матвійчук “Центр громадянських свобод” також став єдиною українською організацією, кому в 2015-му вручили норвезьку нагороду “За права людини і демократію”.

Олександра каже, що всі нагороди для неї були несподіваними самостійно вона нікуди не подавалась. За її словами, така увага саме до українських правозахисників з’явилася після Євромайдану, який називають найбільшим в регіоні зібранням правозахисного характеру.

“У сфері, де я працюю, нагороди вручають у двох випадках. Перший – ти сидиш у в’язниці за свою правозахисну діяльність, і до твоєї справи треба привернути міжнародну увагу. Другий – це вияв солідарності до громадянського суспільства в конкретній країні, яка бореться за права людини”, – пояснює Матвійчук.

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”

Це далеко не єдині несподівані нагороди Олександри.

Коли в 2001 році вона навчалася на першому курсі юридичного факультету Київського університету ім. Шевченка, їй подзвонили з привітанням її сценарій п’єси про українську мову переміг в національному конкурсі.

Саша не розуміла, що це за конкурс, адже участі в ньому не брала. Згодом з’ясувалося, що її сценарій на розгляд журі подав Київський гуманітарний ліцей, який Олександра закінчила роком раніше. Там вона активно займалася самодіяльними театральними постановками.

В шкільні роки Олександра навіть думала вступати на режисуру. Але таки обрала юридичний факультет. Її батьки також мріяли про кар’єру дочки-юриста в якісь комерційній структурі це, принаймні, гарантувало дівчині забезпечене майбутнє.

На роботу в комерційних структурах націлювалися і майже всі однокурсники Олександри.

 

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”. Про права людини я дізналася не на юридичному факультеті – а коли з цікавості записалася на тренінг з прав людини”, пригадує Матвійчук.

На майбутню правозахисну діяльність Олександри вплинуло і знайомство з дисидентом Євгеном Сверстюком. Дівчина ще школяркою ходила на зустрічі шістдесятників і слухала їхні розповіді. Паралельно реалізовувала там свої режисерські здібності, допомагаючи Сверстюку в організації літературних вечорів.

“Я мультизадачна людина. У мене ніколи не було мети кимось конкретно стати. В дитинстві, пам’ятаю, казала, що просто хочу бути хорошою людиною”, розповідає Олександра.

На четвертому курсі вона вже працювала в комерційній фірмі з управління активів. Паралельно проводила тренінги від “Фундації прав людини”. При цьому встигала керувати студентським самоврядуванням на юридичному факультеті та викладала правознавство в гімназії у рідній Боярці.

У гімназії Матвійчук ще й організувала молодіжний клуб “Форум”.

 

“Я вступила на юридичний факультет університету Шевченка не тому, що я геніальна, а тільки тому, що закінчила гуманітарний ліцей при університеті, де дуже високі стандарти освіти. І я розуміла, що діти з Боярки, де я виросла і спочатку навчалась, не мають таких освітніх можливостей. Тому й створила молодіжний клуб – щоб це змінити”, пояснює свою активістську невгамовність Олександра.

При такій активності ходити на пари Матвійчук не встигала. Але це не заважало їй на відмінно здавати іспити готувалася за книжками.

“Батьки мені завжди казали: “Все, що ти візьмеш від життя, ти це зробиш сама. Тому вчися”. Вони дали мені потужний заряд вчитися. Відтак, я завжди була першою у навчанні – хоча тепер розумію, що це було зовсім необов’язково”, аналізує Матвійчук.

Потенціал Олександри в 2007 році відзначили старші колеги-правозахисники. Вони запросили її очолити новоутворену Гельсінськими комітетами громадську організацію “Центр громадянських свобод”.

У перші роки організація займалася виключно освітнім напрямком у сфері прав людини, проводячи тренінги та семінари.

Паралельно з тим Матвійчук, тоді вже аспірантка юридичного факультету, не полишала комерційну сферу – на той час працювала в Асоціації українських банків. А також заснувала і керувала всеукраїнською молодіжною громадською організацією “Дебатна Академія”, який дав старт дебатному рухові в багатьох університетах.

Переломним у професійному самовизначенні став для Олександри прихід до президентської посади Віктора Януковича. Коли вона побачила, як він “швидко централізує владу в своїх руках та як розгортаються політичні репресії”, –повністю поглинула в правозахисну сферу.

“Центр громадянських свобод” зайнявся моніторингом політичних переслідувань в Україні, а згодом і в країнах пострадянського простору.

“Ми були єдиними міжнародними спостерігачами після розгону демонстрації в Білорусії, працюючи з колегами з інших країн у складі міжнародного правозахисного комітету, пройшли Болотну в Москві і моніторили після її завершення судові засідання над протестувальниками. Зрештою, нам цей досвід потім допоміг в Україні. Було чітке розуміння, які методи може використовувати авторитарна влада, щоб задушити протести.

Хоча, коли ми створювали “Євромайдан SOS”, то навіть у страшному сні не могли уявити, що на нас чекає”, каже Матвійчук.

Авантюра, що переросла в багатотисячний рух

Ініціатива “Євромайдан SOS” була створена 30-го листопада 2013 року наступного дня після розгону і побиття студентів на Майдані Незалежності.

Тоді вранці в “Центрі громадянських свобод” мав відбутися черговий семінар з прав людини. Однак коли всі слухачі зібралися, про навчання ніхто вже не думав.

“Це була група людей, яких ми не знали, бо зібралися вперше. Усі були розгублені. Ми почали думати, що можемо зробити, окрім просто вийти на вулицю. Нагадаю – тоді арештували 34 людини, багатьох побили. І досить швидко ми зрозуміли, що зараз потрібен такий механізм, який зможе поєднати людей, яким потрібна правова допомога, і людей, які готові надавати цю допомогу”, – пригадує Олександра.

 

Тоді їй ця ініціатива здавалась авантюрою. Адже в “Центрі громадських свобод” не було жодного адвоката, і сама організація не займалася прикладною правовою допомогою.

Одразу була створена сторінка “Євромайдан SOS” на facebook, де розмістили два дописи. У першому пропонувалася правова допомога тим, хто постраждав вночі під час розгону мирного зібрання. А в другому дописі була оголошена мобілізація адвокатів, які готові допомогти постраждалим.

Невдовзі офіс “Центру громадських свобод”, у якому на початок Євромайдану працювало лише вісім людей, став осередком масштабного правозахисного руху. У базі “Євромайдан SOS” нараховувалося дві тисячі волонтерів, з них понад чотириста адвокатів по всій країні.

“У нас тут все було обвішано плакатами. Наприклад, оголошення для транспортування постраждалих –”гелікоптери в Чехію” і номер телефону. Тоді через нас пройшли сотні й сотні побитих, арештованих, підданих тортурам, обвинувачених у сфабрикованих кримінальних і адміністративних справах”, констатує Матвійчук.

На сторінках “Євромайдан SOS” публікувалися банківські рахунки перевірених волонтерів. Люди масово підтримували протест. Так, наприклад, була створена підпільна лікарня для травмованих та поранених учасників Євромайдану.

 

Водночас, правозахисна діяльність “Євромайдан SOS” в умовах повного ігнорування права державними органами, які мали б це право захищати, дещо нагадувала боротьбу з вітряками. Проте руки ніхто не опускав.

“Нам вдалося перейти із правого рівня – на символічний. І як не дивно, це було важливішим. Бо всі знали, що є “Євромайдан SOS”, який не кине і буде боротися до останнього за кожного.

Це створювало ілюзію безпеки, яка, у свою чергу, допомагала людям долати страх”, пояснює Матвійчук

Свій особистий страх Матвійчук частково подолала після 16 січня, коли вийшла на прес-конференцію і закликала бойкотувати “диктаторські закони”: “Коли закликаєш людей не виконувати неправові закони, і тим самим нести за це кримінальну відповідальність – тоді ти вже сам не можеш дати задню”.

Останній місяць Євромайдану з міркувань безпеки Олександра ночувала в офісі. Перед тим в її будинок вночі завітали підозрілі особи спортивної статури. Матвійчук певна, що тоді її врятувала консьєржка, яку насторожило, що хтось о четвертій ранку увійшов до зачиненого під’їзду зі своїми ключами.

“Історія закінчилась комічно. Вони застрягли в ліфті. Коли консьєрж сказала, що зараз викличе аварійку, вони своїми руками відкрили зсередини ліфт і пішли геть”, – пригадує Олександра.

Спочатку Олександра завжди носила з собою закордонний паспорт – “про всяк випадок”. А потім перестала про це думати. Були розроблені плани безпеки, якщо “виб’ють” її та відповідальних за певні напрями.

Так само вона не наважилась сказати своєму чоловіку, щоб він забирався з Майдану 20 лютого… Щоразу згадуючи цей епізод, дівчина вибачається за сльози, які не може стримати.

“Я на той момент була в офісі і вела списки вбитих. Я знала, що там все дуже серйозно. Тут мені подзвонив чоловік, який тоді був на Майдані. Він сказав, що любить мене, і попрощався. Мені хотілося сказати: “Втікай звідти”. Але я не змогла… Бо я знала, що там багато людей. І в них також є дружини, діти, рідні”, – з мокрими очима розповідає Матвійчук.

З 18 лютого “Євромайдан SOS” розпочав нову форму роботи документування, бо “коли розстрілюють людей адвокатом вже не допоможеш”.

Волонтери “Євромайдан SOS” тоді їздили по лікарнях, храмах, моргах, повсюдно, куди звозили загиблих. Працівники моргів усупереч правил передавали активістам фотографії тіл, які доводилося швидко ідентифікувати.

“Ми дуже поспішали зафіксувати інформацію про кожне вбивство. Бо не знали, що за годину буде з нами”, каже Матвійчук.

Волонтери “Євромайдан SOS” – перші, хто систематизував всю інформацію про загиблих і обставини їх смерті. Ці документи вони передали в Міжнародний кримінальний суд. Це відбулося ще до будь-який слідчих експериментів з боку державних органів.

Зараз “Євромайдан SOS” здійснює моніторинг розслідування цих злочинів.

“Поки ми не поставимо крапку в розслідуванні, то не перегорнемо цю сторінку. І як держава, далі просто йти не зможемо. Бо непокаране зло зростатиме. І, як наслідок, це призведе до народження нового Януковича в майбутньому.

Якщо ми не змінимо хід історії зараз – то вже нашим дітям доведеться виходити на новий Майдан. І невідомо, чим він завершиться”, – констатує Матвійчук.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють”

Завершення протистояння в центрі столиці в лютому 2014-го не зупинило діяльність “Євромайдан SOS”.

Вже 2 березня 2014-го перша мобільна група виїхала в Крим, а потім на Донбас щоб документувати всі порушення прав і свобод громадян у ході російської агресії. Усі задокументовані докази з фото та відео зберігаються в базі “Центру громадянський свобод” для майбутніх національних та міжнародних судів.

Зараз волонтери продовжують роботу через своїх колег, російських правозахисників, моніторять політичні переслідування в Криму та окупованій частині Донбасу. Також документують воєнні злочини та злочини проти людяності, допитуючи людей, які вийшли з полону бойовиків.

Звільнення заручників ще одна велика ділянка роботи, якою опікується “Центр громадянських свобод”.

 

В умовах, коли міжнародне право не працює і рішення із звільнення політв’язнів залежить від політичного рішення Кремля, Матвійчук шукає різні способи правозахисної боротьби.

Серед них кампанія “Let my people go”, мета якої – максимально популяризувати імена тих, кого утримує в російських тюрмах путінський режим. Бо, на переконання Матвійчук, тільки міжнародним тиском можна змусити Кремль відпустити їх додому.

Станом на травень 2017-го у цьому списку 44 людини.

Один з останніх флешмобів у рамках кампанії був проведений на підтримку Руслана Зейтуллаєва кримського татарина, якого російський суд ув’язнив на дванадцять років.

“Ми це робимо, щоб відкрити його ім’я Україні. І показати, що ця людина бореться. Нам так само треба вчитися боротися за своїх громадян. Аби ці люди мали шанс на звільнення, потрібно їх тримати в топі суспільної уваги. Тоді можна проводити ефективну адвокацію”, пояснює особливості різновидів правозахисної боротьби Матвійчук.

Крім того, публічна підтримка допомагає ув’язненим легше пережити усі випробовування. Матвійчук пригадує, з яким розчуленням уже звільнений Юрій Солошенко розповідав про лист з волі від “Центру громадянських свобод”. Тоді в ув’язненні він деякий час був без окулярів, тож нічого не міг прочитати. Але постійно приставляв лист до світла, щоб бодай побачити букви.

Ще один інструмент боротьби, який активно використовує “Євромайдан SOS” та “Центр громадянських свобод” це міжнародна арена.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють.

Мало представляти альтернативні звіти, зустрічатися з спецдоповідачами, передавати їм інформацію. Потрібно зробити так, щоб наш голос звучав і на інших площадках. І в першу чергу – тих, де приймаються реальні рішення”, – переконана Матвійчук.

В 2015-му році вона виступала на засіданні комітету ООН, на якому Росія звітувала про виконання Конвенції з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок. Тоді українські правозахисники оприлюднили альтернативний звіт, доводячи порушення прав і свобод жінок Росією в Криму та окупованому Донбасі.

У березні 2017-го Матвійчук поїхала на засідання комітету з прав людини Європарламенту. Там українські правозахисники вперше від імені України озвучили вимогу ввести санкції проти Росії саме за порушення прав людини.

Попри масові порушення прав людини, такого роду санкцій Росія досі не отримувала.

“Я розумію, що це гра в довгу. “Євромайдан” мене навчив одній важливій речі: навіть коли здається, що все що ти робиш, немає сенсу, треба продовжувати чесно і віддано робити свою роботу. І результат неочікуване може з’явитися”, резюмує Матвійчук.

Наразі п’ять людей зі списку “LetMyPeopleGo “ вийшли з російських тюрм.

Матвійчук наголошує, що це в жодному разі не лише заслуга її організацій. “Євромайдан SOS”, кампанія “LetMyPeopleGo” та “Центр громадянських свобод” це один з гвинтиків у складному механізмі із захисту прав і свобод українських громадян.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати”

Наразі найважчим у своїй роботі Матвійчук називає відсутність швидкого результату. Це, за її словами, деморалізує частину активістів, і вони залишають правозахисний рух.

Каже, що після Євромайдану, коли був сплеск правозахисного активізму, сьогодні багато хто повернувся до звичної роботи, або полишив цю діяльність через відсутності швидких результатів та емоційної втоми.

Тому “Центр громадянський свобод” зараз відновлює свої освітні пропекти, щоб збільшувати активне правозахисне середовище.

Паралельно “Центр громадянських свобод” розвиває рух громадського спостереження “ОЗОН”. З 2013 року ця група активістів, до якої може долучитися кожен охочий, проводить спостереження за ходом мирних зібрань, судовими засіданнями та діями поліції в Україні.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати. Нормою має стати щодня виділити годину свого часу на громадський контроль. Якщо цього не робити, то навіть у янгола відпаде німб і виростуть роги. Наше завдання долати розрив між суспільством та правозахисниками і залучати звичайних людей до цієї роботи.

Досвід “Євромайдан SOS” показав, що успішним можна бути тільки тоді, коли тебе підтримують люди“, – резюмує Мавійчук.

Загалом на українське майбутнє правозахисниця дивиться оптимістично. Впевнена, що в українців вийде, хоча буде дуже складно.

Від емоційної втоми і розчарувань саму Матвійчук рятують розуміння небезпеки правозахисту в інших країнах. Коли чує від колег жахливі історії про викрадення дітей правозахисників чи побиття, – розуміє, що в неї, насправді, ще дуже комфортні умови для роботи.

 

Пояснюючи, звідки у неї беруться сили, Олександра згадує активістку з Росії, виступ якої її вразив на одній з конференцій. Ця жінка, попри непоступливість системи, у своєму маленькому містечку досягла чималих результатів у правозахисній роботі.

Феномен цієї активістки колеги Матвійчук пояснили так: “Нічим незбагненна, майже фанатична впевненість у своїй перемозі й правоті”.

Бесіду записала Маряна Пєцух, УП

#LetMyPeopleGo: Українці підтримали кримського політв’язня Зейтуллаєва

Квітень 21, 2017

Українські митці, журналісти та правозахисники розпочали акцію підтримки кримського політв’язня Руслана Зейтуллаєва #LetMyPeopleGo.

Фото facebook.com/EvromaidanSOS

Фігурант сфабрикованої справи в окупованому Криму Руслан Зейтуллаєв другий тиждень голодує.

Він вимагає припинити політичні репресії проти кримських татар, передати усіх незаконно ув’язнених на материкову Україну та допустити до нього українського консула.

Під час останнього судового засідання Зейтуллаєву стало зле, йому довелося викликати швидку.

Українські митці, журналісти та правозахисники зробили спеціальні фото для акції, із яких виклали досі для багатьох невідоме ім’я політв’язня.

Ми не можемо просто зараз зупинити цей конвеєр репресій. Але ми точно можемо зробити боротьбу людей, які чинять йому спротив, видимою. А це вже не так і мало” – переконана координатор Євромайдану SOS Олександра Матвійчук.

У списку LetMyPeopleGo, який веде Євромайдан SOS, зараз щонайменше 44 громадян України, які були ув’язнені за політичними мотивами в окупованому Криму та Росії.

За сфабрикованою справою “кримських мусульман”, по якій проходить і Руслан Зейтуллаєв, за ґратами перебуває щонайменше 19 людей.

Раніше “УП.Життя” пубілкувало вцілілі після обшуку ФСБ знімки кримського журналіста Миколи Семени, що увійшли до виставки “Абсолютно вилучено”.

Кримському журналістові Миколі Семені висунули обвинувачення у публічних закликах до порушення територіальної цілісності Російської Федерації. За відповідною статтею Кримінального Кодексу РФ Миколі загрожує до 5 років позбавлення волі.

Громадські організації вимагають нового голову Центру правової допомоги

Квітень 20, 2017

19 громадських організацій закликали Мін’юст невідкладно провести конкурс на посаду директора Координаційного центру з надання правової допомоги.

Про це написано в їхньому зверненні до міністра юстиції Павла Петренка.

 “Оскільки директора Координаційного центру з надання правової допомоги Андрія Вишневського 19 квітня на урядовому засіданні було призначено на посаду заступника міністра юстиції України, на наш погляд, виваженим і логічним наступним кроком було б продовжити дотримання стандартів відкритості та неупередженості у відборі фахівців системи БПД (безоплатної правової допомоги – ред.) і провести відкритий конкурс на посаду директора Координаційного центру”, – йдеться в заяві.

Громадські активісти запропонували зі свого боку посприяти конкурсному відбору, відрядивши до конкурсної комісії своїх представників.

Свої підписи під зверненням поставили представники таких організацій:

  • Відкрита громадська платформа підтримки розвитку української системи безоплатної правової допомоги;
  • Українська Гельсінська Спілка з прав людини;
  • Харківська Правозахисна Група;
  • Асоціація Українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів;
  • ГО “Восток – SOS”;
  • ГО “Крим – SOS”;
  • ГО “Донбас SOS”;
  • ГО “Центр громадянських і політичних свобод”;
  • ГС “Мережа правового розвитку”;
  • ГО Transparency International Україна;
  • ГО “Центр інформації про права людини”;
  • ГО “Точка опори”;
  • ГО “Громадський холдинг “Група Впливу”;
  • ГО Центр “Соціальна Дія”;
  • ГО Центр.ЮА;
  • Українська Фундація Правової допомоги;
  • Центр політико-правових реформ;
  • БФ “Право на захист”;
  • ГО “Центр демократії та верховенства права”.

Як відомо, Вишневський обіймав пост директора Координаційного центру з надання правової допомоги Мін’юсту з 6 липня 2012 року. У середу, 19 квітня 2017-го, Кабмін перевів його на посаду заступника міністра юстиції.

Координаційний центр з надання правової допомоги створений у 2012 році указом президента для формування в Україні ефективної системи безоплатної правової допомоги, забезпечення її доступності та якості.

Українська правда

Правозахисники оголосили акцію підтримки Сенцова і Кольченка

Липень 5, 2016

Правозахисна організація Amnesty International в Україні розпочинає нову безстрокову акцію з вимогою звільнити Олега Сенцова та Олександра Кольченка, ув’язнених в Росії.

Про це йдеться у прес-релізі організації.

Правозахисники заявили, що звільнення Генадія Афанасьєва було значною мірою результатом саме зусиль активістів у цьому напрямку, про що той заявив у своєму відеозверненні, і закликали посилити тиск на владу Росії для звільнення Сенцова та Кольченка.

“Те, що я чудом звільнений, це саме результат того, що суспільство боролось і за мене … Це надія для кожного ув’язненого, це їх змога триматися та витримувати. Знати, що про них пам’ятають”, – наводяться у прес-релізі слова Афанасьєва.

У зв’язку з цим Amnesty International закликає писати листи з використанням спеціальної онлайн-форми, після чого вони будуть роздруковані та надіслані адресатам.

“Написання листів стає особливо актуальним напередодні дня народження Олега Сенцова, якому 13 липня виповниться 30 років”, – додали правозахисники.

Як відомо, Сенцов та Кольченко перебувають в ув’язненні за звинуваченням у “тероризмі”. Їх засудили до 20 та 10 років відповідно.

Наразі Україна і Росія проводять переговори щодо звільнення Сенцова і Кольченка.

http://www.pravda.com.ua/news/2016/07/4/7113681/

Результаты поиска:

Громадянське суспільство після Євромайдану: що змінилося?

Листопад 15, 2017

Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців.

Утім, Євромайдан як феномен не варто “списувати” у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.

У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей “Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану” з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal” і буде опублікований наприкінці 2017 року.

Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.

“КРАПЛЯ В ОКЕАНІ” ЧИ “МОЯ ХАТА СКРАЮ?”

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, “кольорові революції” двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні “довести революцію до кінця“, тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське
суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos

Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?

Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет “Віадріна”, Німеччина).

Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати “мережі довіри”, яких раніше не існувало.

Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура “неінституціалізованої довіри” – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.

У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко(Програма розвитку ООН) був вузький “кластер” громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.

Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.

У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.

Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.

Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та
зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos

Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках,  призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.

Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.

РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ

Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.

Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).

Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.

Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, “негромадянській”, тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.

В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.

Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.

У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто
закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з
російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos

Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Ганна Базило (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.

Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу “іншого” (англ. the Other).

Проблематика толерантності до “іншого” піднімається також у статті Марини Шевцової(Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).

Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?

Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що “волонтери” та “неурядові організації” за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).

Відповідно, вони мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.

Волонтери в Україні мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції
держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos

Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен “гібридизацією” громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.

Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?

Катерина Зарембо (Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.

Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.

В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень “Нова Україна”, Україна) розглянула інший феномен “злиття” волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови  до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.

Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції “Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту” 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.

Ольга Бурлюк, Гентський університет, Бельгія

Наталія Шаповалова, Фонд Карнегі за міжнародний мир

Натерина Зарембо, Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна

Джерело, 15/11/2017

Премійована за відвагу. Як Олександра Матвійчук здобуває перемоги на правозахисному фронті

Червень 13, 2017

В 2017 році Посольство Сполучених штатів Америки в Україні започаткувало особливу нагороду “Відважна жінка”. Її вручатимуть раз у рік одній українці.

 31-го березня першою цю премію отримала 33-річна Олександра Матвійчук правозахисниця, голова організації “Центр громадянських свобод” та координатор громадської ініціативи “Євромайдан SOS”.

На початку 2016-го Матвійчук також стала першою в світі, хто отримав щойно засновану премію від низки делегацій ОБСЄ “Democracy Defender Award” – за винятковий внесок в просуванні демократії і захисті прав людини. Наступного року премію здобув росіянин.

Очолюваний Матвійчук “Центр громадянських свобод” також став єдиною українською організацією, кому в 2015-му вручили норвезьку нагороду “За права людини і демократію”.

Олександра каже, що всі нагороди для неї були несподіваними самостійно вона нікуди не подавалась. За її словами, така увага саме до українських правозахисників з’явилася після Євромайдану, який називають найбільшим в регіоні зібранням правозахисного характеру.

“У сфері, де я працюю, нагороди вручають у двох випадках. Перший – ти сидиш у в’язниці за свою правозахисну діяльність, і до твоєї справи треба привернути міжнародну увагу. Другий – це вияв солідарності до громадянського суспільства в конкретній країні, яка бореться за права людини”, – пояснює Матвійчук.

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”

Це далеко не єдині несподівані нагороди Олександри.

Коли в 2001 році вона навчалася на першому курсі юридичного факультету Київського університету ім. Шевченка, їй подзвонили з привітанням її сценарій п’єси про українську мову переміг в національному конкурсі.

Саша не розуміла, що це за конкурс, адже участі в ньому не брала. Згодом з’ясувалося, що її сценарій на розгляд журі подав Київський гуманітарний ліцей, який Олександра закінчила роком раніше. Там вона активно займалася самодіяльними театральними постановками.

В шкільні роки Олександра навіть думала вступати на режисуру. Але таки обрала юридичний факультет. Її батьки також мріяли про кар’єру дочки-юриста в якісь комерційній структурі це, принаймні, гарантувало дівчині забезпечене майбутнє.

На роботу в комерційних структурах націлювалися і майже всі однокурсники Олександри.

 

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”. Про права людини я дізналася не на юридичному факультеті – а коли з цікавості записалася на тренінг з прав людини”, пригадує Матвійчук.

На майбутню правозахисну діяльність Олександри вплинуло і знайомство з дисидентом Євгеном Сверстюком. Дівчина ще школяркою ходила на зустрічі шістдесятників і слухала їхні розповіді. Паралельно реалізовувала там свої режисерські здібності, допомагаючи Сверстюку в організації літературних вечорів.

“Я мультизадачна людина. У мене ніколи не було мети кимось конкретно стати. В дитинстві, пам’ятаю, казала, що просто хочу бути хорошою людиною”, розповідає Олександра.

На четвертому курсі вона вже працювала в комерційній фірмі з управління активів. Паралельно проводила тренінги від “Фундації прав людини”. При цьому встигала керувати студентським самоврядуванням на юридичному факультеті та викладала правознавство в гімназії у рідній Боярці.

У гімназії Матвійчук ще й організувала молодіжний клуб “Форум”.

 

“Я вступила на юридичний факультет університету Шевченка не тому, що я геніальна, а тільки тому, що закінчила гуманітарний ліцей при університеті, де дуже високі стандарти освіти. І я розуміла, що діти з Боярки, де я виросла і спочатку навчалась, не мають таких освітніх можливостей. Тому й створила молодіжний клуб – щоб це змінити”, пояснює свою активістську невгамовність Олександра.

При такій активності ходити на пари Матвійчук не встигала. Але це не заважало їй на відмінно здавати іспити готувалася за книжками.

“Батьки мені завжди казали: “Все, що ти візьмеш від життя, ти це зробиш сама. Тому вчися”. Вони дали мені потужний заряд вчитися. Відтак, я завжди була першою у навчанні – хоча тепер розумію, що це було зовсім необов’язково”, аналізує Матвійчук.

Потенціал Олександри в 2007 році відзначили старші колеги-правозахисники. Вони запросили її очолити новоутворену Гельсінськими комітетами громадську організацію “Центр громадянських свобод”.

У перші роки організація займалася виключно освітнім напрямком у сфері прав людини, проводячи тренінги та семінари.

Паралельно з тим Матвійчук, тоді вже аспірантка юридичного факультету, не полишала комерційну сферу – на той час працювала в Асоціації українських банків. А також заснувала і керувала всеукраїнською молодіжною громадською організацією “Дебатна Академія”, який дав старт дебатному рухові в багатьох університетах.

Переломним у професійному самовизначенні став для Олександри прихід до президентської посади Віктора Януковича. Коли вона побачила, як він “швидко централізує владу в своїх руках та як розгортаються політичні репресії”, –повністю поглинула в правозахисну сферу.

“Центр громадянських свобод” зайнявся моніторингом політичних переслідувань в Україні, а згодом і в країнах пострадянського простору.

“Ми були єдиними міжнародними спостерігачами після розгону демонстрації в Білорусії, працюючи з колегами з інших країн у складі міжнародного правозахисного комітету, пройшли Болотну в Москві і моніторили після її завершення судові засідання над протестувальниками. Зрештою, нам цей досвід потім допоміг в Україні. Було чітке розуміння, які методи може використовувати авторитарна влада, щоб задушити протести.

Хоча, коли ми створювали “Євромайдан SOS”, то навіть у страшному сні не могли уявити, що на нас чекає”, каже Матвійчук.

Авантюра, що переросла в багатотисячний рух

Ініціатива “Євромайдан SOS” була створена 30-го листопада 2013 року наступного дня після розгону і побиття студентів на Майдані Незалежності.

Тоді вранці в “Центрі громадянських свобод” мав відбутися черговий семінар з прав людини. Однак коли всі слухачі зібралися, про навчання ніхто вже не думав.

“Це була група людей, яких ми не знали, бо зібралися вперше. Усі були розгублені. Ми почали думати, що можемо зробити, окрім просто вийти на вулицю. Нагадаю – тоді арештували 34 людини, багатьох побили. І досить швидко ми зрозуміли, що зараз потрібен такий механізм, який зможе поєднати людей, яким потрібна правова допомога, і людей, які готові надавати цю допомогу”, – пригадує Олександра.

 

Тоді їй ця ініціатива здавалась авантюрою. Адже в “Центрі громадських свобод” не було жодного адвоката, і сама організація не займалася прикладною правовою допомогою.

Одразу була створена сторінка “Євромайдан SOS” на facebook, де розмістили два дописи. У першому пропонувалася правова допомога тим, хто постраждав вночі під час розгону мирного зібрання. А в другому дописі була оголошена мобілізація адвокатів, які готові допомогти постраждалим.

Невдовзі офіс “Центру громадських свобод”, у якому на початок Євромайдану працювало лише вісім людей, став осередком масштабного правозахисного руху. У базі “Євромайдан SOS” нараховувалося дві тисячі волонтерів, з них понад чотириста адвокатів по всій країні.

“У нас тут все було обвішано плакатами. Наприклад, оголошення для транспортування постраждалих –”гелікоптери в Чехію” і номер телефону. Тоді через нас пройшли сотні й сотні побитих, арештованих, підданих тортурам, обвинувачених у сфабрикованих кримінальних і адміністративних справах”, констатує Матвійчук.

На сторінках “Євромайдан SOS” публікувалися банківські рахунки перевірених волонтерів. Люди масово підтримували протест. Так, наприклад, була створена підпільна лікарня для травмованих та поранених учасників Євромайдану.

 

Водночас, правозахисна діяльність “Євромайдан SOS” в умовах повного ігнорування права державними органами, які мали б це право захищати, дещо нагадувала боротьбу з вітряками. Проте руки ніхто не опускав.

“Нам вдалося перейти із правого рівня – на символічний. І як не дивно, це було важливішим. Бо всі знали, що є “Євромайдан SOS”, який не кине і буде боротися до останнього за кожного.

Це створювало ілюзію безпеки, яка, у свою чергу, допомагала людям долати страх”, пояснює Матвійчук

Свій особистий страх Матвійчук частково подолала після 16 січня, коли вийшла на прес-конференцію і закликала бойкотувати “диктаторські закони”: “Коли закликаєш людей не виконувати неправові закони, і тим самим нести за це кримінальну відповідальність – тоді ти вже сам не можеш дати задню”.

Останній місяць Євромайдану з міркувань безпеки Олександра ночувала в офісі. Перед тим в її будинок вночі завітали підозрілі особи спортивної статури. Матвійчук певна, що тоді її врятувала консьєржка, яку насторожило, що хтось о четвертій ранку увійшов до зачиненого під’їзду зі своїми ключами.

“Історія закінчилась комічно. Вони застрягли в ліфті. Коли консьєрж сказала, що зараз викличе аварійку, вони своїми руками відкрили зсередини ліфт і пішли геть”, – пригадує Олександра.

Спочатку Олександра завжди носила з собою закордонний паспорт – “про всяк випадок”. А потім перестала про це думати. Були розроблені плани безпеки, якщо “виб’ють” її та відповідальних за певні напрями.

Так само вона не наважилась сказати своєму чоловіку, щоб він забирався з Майдану 20 лютого… Щоразу згадуючи цей епізод, дівчина вибачається за сльози, які не може стримати.

“Я на той момент була в офісі і вела списки вбитих. Я знала, що там все дуже серйозно. Тут мені подзвонив чоловік, який тоді був на Майдані. Він сказав, що любить мене, і попрощався. Мені хотілося сказати: “Втікай звідти”. Але я не змогла… Бо я знала, що там багато людей. І в них також є дружини, діти, рідні”, – з мокрими очима розповідає Матвійчук.

З 18 лютого “Євромайдан SOS” розпочав нову форму роботи документування, бо “коли розстрілюють людей адвокатом вже не допоможеш”.

Волонтери “Євромайдан SOS” тоді їздили по лікарнях, храмах, моргах, повсюдно, куди звозили загиблих. Працівники моргів усупереч правил передавали активістам фотографії тіл, які доводилося швидко ідентифікувати.

“Ми дуже поспішали зафіксувати інформацію про кожне вбивство. Бо не знали, що за годину буде з нами”, каже Матвійчук.

Волонтери “Євромайдан SOS” – перші, хто систематизував всю інформацію про загиблих і обставини їх смерті. Ці документи вони передали в Міжнародний кримінальний суд. Це відбулося ще до будь-який слідчих експериментів з боку державних органів.

Зараз “Євромайдан SOS” здійснює моніторинг розслідування цих злочинів.

“Поки ми не поставимо крапку в розслідуванні, то не перегорнемо цю сторінку. І як держава, далі просто йти не зможемо. Бо непокаране зло зростатиме. І, як наслідок, це призведе до народження нового Януковича в майбутньому.

Якщо ми не змінимо хід історії зараз – то вже нашим дітям доведеться виходити на новий Майдан. І невідомо, чим він завершиться”, – констатує Матвійчук.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють”

Завершення протистояння в центрі столиці в лютому 2014-го не зупинило діяльність “Євромайдан SOS”.

Вже 2 березня 2014-го перша мобільна група виїхала в Крим, а потім на Донбас щоб документувати всі порушення прав і свобод громадян у ході російської агресії. Усі задокументовані докази з фото та відео зберігаються в базі “Центру громадянський свобод” для майбутніх національних та міжнародних судів.

Зараз волонтери продовжують роботу через своїх колег, російських правозахисників, моніторять політичні переслідування в Криму та окупованій частині Донбасу. Також документують воєнні злочини та злочини проти людяності, допитуючи людей, які вийшли з полону бойовиків.

Звільнення заручників ще одна велика ділянка роботи, якою опікується “Центр громадянських свобод”.

 

В умовах, коли міжнародне право не працює і рішення із звільнення політв’язнів залежить від політичного рішення Кремля, Матвійчук шукає різні способи правозахисної боротьби.

Серед них кампанія “Let my people go”, мета якої – максимально популяризувати імена тих, кого утримує в російських тюрмах путінський режим. Бо, на переконання Матвійчук, тільки міжнародним тиском можна змусити Кремль відпустити їх додому.

Станом на травень 2017-го у цьому списку 44 людини.

Один з останніх флешмобів у рамках кампанії був проведений на підтримку Руслана Зейтуллаєва кримського татарина, якого російський суд ув’язнив на дванадцять років.

“Ми це робимо, щоб відкрити його ім’я Україні. І показати, що ця людина бореться. Нам так само треба вчитися боротися за своїх громадян. Аби ці люди мали шанс на звільнення, потрібно їх тримати в топі суспільної уваги. Тоді можна проводити ефективну адвокацію”, пояснює особливості різновидів правозахисної боротьби Матвійчук.

Крім того, публічна підтримка допомагає ув’язненим легше пережити усі випробовування. Матвійчук пригадує, з яким розчуленням уже звільнений Юрій Солошенко розповідав про лист з волі від “Центру громадянських свобод”. Тоді в ув’язненні він деякий час був без окулярів, тож нічого не міг прочитати. Але постійно приставляв лист до світла, щоб бодай побачити букви.

Ще один інструмент боротьби, який активно використовує “Євромайдан SOS” та “Центр громадянських свобод” це міжнародна арена.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють.

Мало представляти альтернативні звіти, зустрічатися з спецдоповідачами, передавати їм інформацію. Потрібно зробити так, щоб наш голос звучав і на інших площадках. І в першу чергу – тих, де приймаються реальні рішення”, – переконана Матвійчук.

В 2015-му році вона виступала на засіданні комітету ООН, на якому Росія звітувала про виконання Конвенції з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок. Тоді українські правозахисники оприлюднили альтернативний звіт, доводячи порушення прав і свобод жінок Росією в Криму та окупованому Донбасі.

У березні 2017-го Матвійчук поїхала на засідання комітету з прав людини Європарламенту. Там українські правозахисники вперше від імені України озвучили вимогу ввести санкції проти Росії саме за порушення прав людини.

Попри масові порушення прав людини, такого роду санкцій Росія досі не отримувала.

“Я розумію, що це гра в довгу. “Євромайдан” мене навчив одній важливій речі: навіть коли здається, що все що ти робиш, немає сенсу, треба продовжувати чесно і віддано робити свою роботу. І результат неочікуване може з’явитися”, резюмує Матвійчук.

Наразі п’ять людей зі списку “LetMyPeopleGo “ вийшли з російських тюрм.

Матвійчук наголошує, що це в жодному разі не лише заслуга її організацій. “Євромайдан SOS”, кампанія “LetMyPeopleGo” та “Центр громадянських свобод” це один з гвинтиків у складному механізмі із захисту прав і свобод українських громадян.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати”

Наразі найважчим у своїй роботі Матвійчук називає відсутність швидкого результату. Це, за її словами, деморалізує частину активістів, і вони залишають правозахисний рух.

Каже, що після Євромайдану, коли був сплеск правозахисного активізму, сьогодні багато хто повернувся до звичної роботи, або полишив цю діяльність через відсутності швидких результатів та емоційної втоми.

Тому “Центр громадянський свобод” зараз відновлює свої освітні пропекти, щоб збільшувати активне правозахисне середовище.

Паралельно “Центр громадянських свобод” розвиває рух громадського спостереження “ОЗОН”. З 2013 року ця група активістів, до якої може долучитися кожен охочий, проводить спостереження за ходом мирних зібрань, судовими засіданнями та діями поліції в Україні.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати. Нормою має стати щодня виділити годину свого часу на громадський контроль. Якщо цього не робити, то навіть у янгола відпаде німб і виростуть роги. Наше завдання долати розрив між суспільством та правозахисниками і залучати звичайних людей до цієї роботи.

Досвід “Євромайдан SOS” показав, що успішним можна бути тільки тоді, коли тебе підтримують люди“, – резюмує Мавійчук.

Загалом на українське майбутнє правозахисниця дивиться оптимістично. Впевнена, що в українців вийде, хоча буде дуже складно.

Від емоційної втоми і розчарувань саму Матвійчук рятують розуміння небезпеки правозахисту в інших країнах. Коли чує від колег жахливі історії про викрадення дітей правозахисників чи побиття, – розуміє, що в неї, насправді, ще дуже комфортні умови для роботи.

 

Пояснюючи, звідки у неї беруться сили, Олександра згадує активістку з Росії, виступ якої її вразив на одній з конференцій. Ця жінка, попри непоступливість системи, у своєму маленькому містечку досягла чималих результатів у правозахисній роботі.

Феномен цієї активістки колеги Матвійчук пояснили так: “Нічим незбагненна, майже фанатична впевненість у своїй перемозі й правоті”.

Бесіду записала Маряна Пєцух, УП

#LetMyPeopleGo: Українці підтримали кримського політв’язня Зейтуллаєва

Квітень 21, 2017

Українські митці, журналісти та правозахисники розпочали акцію підтримки кримського політв’язня Руслана Зейтуллаєва #LetMyPeopleGo.

Фото facebook.com/EvromaidanSOS

Фігурант сфабрикованої справи в окупованому Криму Руслан Зейтуллаєв другий тиждень голодує.

Він вимагає припинити політичні репресії проти кримських татар, передати усіх незаконно ув’язнених на материкову Україну та допустити до нього українського консула.

Під час останнього судового засідання Зейтуллаєву стало зле, йому довелося викликати швидку.

Українські митці, журналісти та правозахисники зробили спеціальні фото для акції, із яких виклали досі для багатьох невідоме ім’я політв’язня.

Ми не можемо просто зараз зупинити цей конвеєр репресій. Але ми точно можемо зробити боротьбу людей, які чинять йому спротив, видимою. А це вже не так і мало” – переконана координатор Євромайдану SOS Олександра Матвійчук.

У списку LetMyPeopleGo, який веде Євромайдан SOS, зараз щонайменше 44 громадян України, які були ув’язнені за політичними мотивами в окупованому Криму та Росії.

За сфабрикованою справою “кримських мусульман”, по якій проходить і Руслан Зейтуллаєв, за ґратами перебуває щонайменше 19 людей.

Раніше “УП.Життя” пубілкувало вцілілі після обшуку ФСБ знімки кримського журналіста Миколи Семени, що увійшли до виставки “Абсолютно вилучено”.

Кримському журналістові Миколі Семені висунули обвинувачення у публічних закликах до порушення територіальної цілісності Російської Федерації. За відповідною статтею Кримінального Кодексу РФ Миколі загрожує до 5 років позбавлення волі.

Громадські організації вимагають нового голову Центру правової допомоги

Квітень 20, 2017

19 громадських організацій закликали Мін’юст невідкладно провести конкурс на посаду директора Координаційного центру з надання правової допомоги.

Про це написано в їхньому зверненні до міністра юстиції Павла Петренка.

 “Оскільки директора Координаційного центру з надання правової допомоги Андрія Вишневського 19 квітня на урядовому засіданні було призначено на посаду заступника міністра юстиції України, на наш погляд, виваженим і логічним наступним кроком було б продовжити дотримання стандартів відкритості та неупередженості у відборі фахівців системи БПД (безоплатної правової допомоги – ред.) і провести відкритий конкурс на посаду директора Координаційного центру”, – йдеться в заяві.

Громадські активісти запропонували зі свого боку посприяти конкурсному відбору, відрядивши до конкурсної комісії своїх представників.

Свої підписи під зверненням поставили представники таких організацій:

  • Відкрита громадська платформа підтримки розвитку української системи безоплатної правової допомоги;
  • Українська Гельсінська Спілка з прав людини;
  • Харківська Правозахисна Група;
  • Асоціація Українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів;
  • ГО “Восток – SOS”;
  • ГО “Крим – SOS”;
  • ГО “Донбас SOS”;
  • ГО “Центр громадянських і політичних свобод”;
  • ГС “Мережа правового розвитку”;
  • ГО Transparency International Україна;
  • ГО “Центр інформації про права людини”;
  • ГО “Точка опори”;
  • ГО “Громадський холдинг “Група Впливу”;
  • ГО Центр “Соціальна Дія”;
  • ГО Центр.ЮА;
  • Українська Фундація Правової допомоги;
  • Центр політико-правових реформ;
  • БФ “Право на захист”;
  • ГО “Центр демократії та верховенства права”.

Як відомо, Вишневський обіймав пост директора Координаційного центру з надання правової допомоги Мін’юсту з 6 липня 2012 року. У середу, 19 квітня 2017-го, Кабмін перевів його на посаду заступника міністра юстиції.

Координаційний центр з надання правової допомоги створений у 2012 році указом президента для формування в Україні ефективної системи безоплатної правової допомоги, забезпечення її доступності та якості.

Українська правда

Правозахисники оголосили акцію підтримки Сенцова і Кольченка

Липень 5, 2016

Правозахисна організація Amnesty International в Україні розпочинає нову безстрокову акцію з вимогою звільнити Олега Сенцова та Олександра Кольченка, ув’язнених в Росії.

Про це йдеться у прес-релізі організації.

Правозахисники заявили, що звільнення Генадія Афанасьєва було значною мірою результатом саме зусиль активістів у цьому напрямку, про що той заявив у своєму відеозверненні, і закликали посилити тиск на владу Росії для звільнення Сенцова та Кольченка.

“Те, що я чудом звільнений, це саме результат того, що суспільство боролось і за мене … Це надія для кожного ув’язненого, це їх змога триматися та витримувати. Знати, що про них пам’ятають”, – наводяться у прес-релізі слова Афанасьєва.

У зв’язку з цим Amnesty International закликає писати листи з використанням спеціальної онлайн-форми, після чого вони будуть роздруковані та надіслані адресатам.

“Написання листів стає особливо актуальним напередодні дня народження Олега Сенцова, якому 13 липня виповниться 30 років”, – додали правозахисники.

Як відомо, Сенцов та Кольченко перебувають в ув’язненні за звинуваченням у “тероризмі”. Їх засудили до 20 та 10 років відповідно.

Наразі Україна і Росія проводять переговори щодо звільнення Сенцова і Кольченка.

http://www.pravda.com.ua/news/2016/07/4/7113681/

Результаты поиска:

Громадянське суспільство після Євромайдану: що змінилося?

Листопад 15, 2017

Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців.

Утім, Євромайдан як феномен не варто “списувати” у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.

У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей “Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану” з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal” і буде опублікований наприкінці 2017 року.

Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.

“КРАПЛЯ В ОКЕАНІ” ЧИ “МОЯ ХАТА СКРАЮ?”

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, “кольорові революції” двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні “довести революцію до кінця“, тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське
суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos

Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?

Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет “Віадріна”, Німеччина).

Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати “мережі довіри”, яких раніше не існувало.

Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура “неінституціалізованої довіри” – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.

У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко(Програма розвитку ООН) був вузький “кластер” громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.

Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.

У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.

Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.

Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та
зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos

Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках,  призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.

Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.

РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ

Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.

Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).

Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.

Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, “негромадянській”, тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.

В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.

Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.

У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто
закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з
російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos

Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Ганна Базило (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.

Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу “іншого” (англ. the Other).

Проблематика толерантності до “іншого” піднімається також у статті Марини Шевцової(Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).

Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?

Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що “волонтери” та “неурядові організації” за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).

Відповідно, вони мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.

Волонтери в Україні мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції
держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos

Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен “гібридизацією” громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.

Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?

Катерина Зарембо (Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.

Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.

В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень “Нова Україна”, Україна) розглянула інший феномен “злиття” волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови  до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.

Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції “Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту” 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.

Ольга Бурлюк, Гентський університет, Бельгія

Наталія Шаповалова, Фонд Карнегі за міжнародний мир

Натерина Зарембо, Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна

Джерело, 15/11/2017

Премійована за відвагу. Як Олександра Матвійчук здобуває перемоги на правозахисному фронті

Червень 13, 2017

В 2017 році Посольство Сполучених штатів Америки в Україні започаткувало особливу нагороду “Відважна жінка”. Її вручатимуть раз у рік одній українці.

 31-го березня першою цю премію отримала 33-річна Олександра Матвійчук правозахисниця, голова організації “Центр громадянських свобод” та координатор громадської ініціативи “Євромайдан SOS”.

На початку 2016-го Матвійчук також стала першою в світі, хто отримав щойно засновану премію від низки делегацій ОБСЄ “Democracy Defender Award” – за винятковий внесок в просуванні демократії і захисті прав людини. Наступного року премію здобув росіянин.

Очолюваний Матвійчук “Центр громадянських свобод” також став єдиною українською організацією, кому в 2015-му вручили норвезьку нагороду “За права людини і демократію”.

Олександра каже, що всі нагороди для неї були несподіваними самостійно вона нікуди не подавалась. За її словами, така увага саме до українських правозахисників з’явилася після Євромайдану, який називають найбільшим в регіоні зібранням правозахисного характеру.

“У сфері, де я працюю, нагороди вручають у двох випадках. Перший – ти сидиш у в’язниці за свою правозахисну діяльність, і до твоєї справи треба привернути міжнародну увагу. Другий – це вияв солідарності до громадянського суспільства в конкретній країні, яка бореться за права людини”, – пояснює Матвійчук.

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”

Це далеко не єдині несподівані нагороди Олександри.

Коли в 2001 році вона навчалася на першому курсі юридичного факультету Київського університету ім. Шевченка, їй подзвонили з привітанням її сценарій п’єси про українську мову переміг в національному конкурсі.

Саша не розуміла, що це за конкурс, адже участі в ньому не брала. Згодом з’ясувалося, що її сценарій на розгляд журі подав Київський гуманітарний ліцей, який Олександра закінчила роком раніше. Там вона активно займалася самодіяльними театральними постановками.

В шкільні роки Олександра навіть думала вступати на режисуру. Але таки обрала юридичний факультет. Її батьки також мріяли про кар’єру дочки-юриста в якісь комерційній структурі це, принаймні, гарантувало дівчині забезпечене майбутнє.

На роботу в комерційних структурах націлювалися і майже всі однокурсники Олександри.

 

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”. Про права людини я дізналася не на юридичному факультеті – а коли з цікавості записалася на тренінг з прав людини”, пригадує Матвійчук.

На майбутню правозахисну діяльність Олександри вплинуло і знайомство з дисидентом Євгеном Сверстюком. Дівчина ще школяркою ходила на зустрічі шістдесятників і слухала їхні розповіді. Паралельно реалізовувала там свої режисерські здібності, допомагаючи Сверстюку в організації літературних вечорів.

“Я мультизадачна людина. У мене ніколи не було мети кимось конкретно стати. В дитинстві, пам’ятаю, казала, що просто хочу бути хорошою людиною”, розповідає Олександра.

На четвертому курсі вона вже працювала в комерційній фірмі з управління активів. Паралельно проводила тренінги від “Фундації прав людини”. При цьому встигала керувати студентським самоврядуванням на юридичному факультеті та викладала правознавство в гімназії у рідній Боярці.

У гімназії Матвійчук ще й організувала молодіжний клуб “Форум”.

 

“Я вступила на юридичний факультет університету Шевченка не тому, що я геніальна, а тільки тому, що закінчила гуманітарний ліцей при університеті, де дуже високі стандарти освіти. І я розуміла, що діти з Боярки, де я виросла і спочатку навчалась, не мають таких освітніх можливостей. Тому й створила молодіжний клуб – щоб це змінити”, пояснює свою активістську невгамовність Олександра.

При такій активності ходити на пари Матвійчук не встигала. Але це не заважало їй на відмінно здавати іспити готувалася за книжками.

“Батьки мені завжди казали: “Все, що ти візьмеш від життя, ти це зробиш сама. Тому вчися”. Вони дали мені потужний заряд вчитися. Відтак, я завжди була першою у навчанні – хоча тепер розумію, що це було зовсім необов’язково”, аналізує Матвійчук.

Потенціал Олександри в 2007 році відзначили старші колеги-правозахисники. Вони запросили її очолити новоутворену Гельсінськими комітетами громадську організацію “Центр громадянських свобод”.

У перші роки організація займалася виключно освітнім напрямком у сфері прав людини, проводячи тренінги та семінари.

Паралельно з тим Матвійчук, тоді вже аспірантка юридичного факультету, не полишала комерційну сферу – на той час працювала в Асоціації українських банків. А також заснувала і керувала всеукраїнською молодіжною громадською організацією “Дебатна Академія”, який дав старт дебатному рухові в багатьох університетах.

Переломним у професійному самовизначенні став для Олександри прихід до президентської посади Віктора Януковича. Коли вона побачила, як він “швидко централізує владу в своїх руках та як розгортаються політичні репресії”, –повністю поглинула в правозахисну сферу.

“Центр громадянських свобод” зайнявся моніторингом політичних переслідувань в Україні, а згодом і в країнах пострадянського простору.

“Ми були єдиними міжнародними спостерігачами після розгону демонстрації в Білорусії, працюючи з колегами з інших країн у складі міжнародного правозахисного комітету, пройшли Болотну в Москві і моніторили після її завершення судові засідання над протестувальниками. Зрештою, нам цей досвід потім допоміг в Україні. Було чітке розуміння, які методи може використовувати авторитарна влада, щоб задушити протести.

Хоча, коли ми створювали “Євромайдан SOS”, то навіть у страшному сні не могли уявити, що на нас чекає”, каже Матвійчук.

Авантюра, що переросла в багатотисячний рух

Ініціатива “Євромайдан SOS” була створена 30-го листопада 2013 року наступного дня після розгону і побиття студентів на Майдані Незалежності.

Тоді вранці в “Центрі громадянських свобод” мав відбутися черговий семінар з прав людини. Однак коли всі слухачі зібралися, про навчання ніхто вже не думав.

“Це була група людей, яких ми не знали, бо зібралися вперше. Усі були розгублені. Ми почали думати, що можемо зробити, окрім просто вийти на вулицю. Нагадаю – тоді арештували 34 людини, багатьох побили. І досить швидко ми зрозуміли, що зараз потрібен такий механізм, який зможе поєднати людей, яким потрібна правова допомога, і людей, які готові надавати цю допомогу”, – пригадує Олександра.

 

Тоді їй ця ініціатива здавалась авантюрою. Адже в “Центрі громадських свобод” не було жодного адвоката, і сама організація не займалася прикладною правовою допомогою.

Одразу була створена сторінка “Євромайдан SOS” на facebook, де розмістили два дописи. У першому пропонувалася правова допомога тим, хто постраждав вночі під час розгону мирного зібрання. А в другому дописі була оголошена мобілізація адвокатів, які готові допомогти постраждалим.

Невдовзі офіс “Центру громадських свобод”, у якому на початок Євромайдану працювало лише вісім людей, став осередком масштабного правозахисного руху. У базі “Євромайдан SOS” нараховувалося дві тисячі волонтерів, з них понад чотириста адвокатів по всій країні.

“У нас тут все було обвішано плакатами. Наприклад, оголошення для транспортування постраждалих –”гелікоптери в Чехію” і номер телефону. Тоді через нас пройшли сотні й сотні побитих, арештованих, підданих тортурам, обвинувачених у сфабрикованих кримінальних і адміністративних справах”, констатує Матвійчук.

На сторінках “Євромайдан SOS” публікувалися банківські рахунки перевірених волонтерів. Люди масово підтримували протест. Так, наприклад, була створена підпільна лікарня для травмованих та поранених учасників Євромайдану.

 

Водночас, правозахисна діяльність “Євромайдан SOS” в умовах повного ігнорування права державними органами, які мали б це право захищати, дещо нагадувала боротьбу з вітряками. Проте руки ніхто не опускав.

“Нам вдалося перейти із правого рівня – на символічний. І як не дивно, це було важливішим. Бо всі знали, що є “Євромайдан SOS”, який не кине і буде боротися до останнього за кожного.

Це створювало ілюзію безпеки, яка, у свою чергу, допомагала людям долати страх”, пояснює Матвійчук

Свій особистий страх Матвійчук частково подолала після 16 січня, коли вийшла на прес-конференцію і закликала бойкотувати “диктаторські закони”: “Коли закликаєш людей не виконувати неправові закони, і тим самим нести за це кримінальну відповідальність – тоді ти вже сам не можеш дати задню”.

Останній місяць Євромайдану з міркувань безпеки Олександра ночувала в офісі. Перед тим в її будинок вночі завітали підозрілі особи спортивної статури. Матвійчук певна, що тоді її врятувала консьєржка, яку насторожило, що хтось о четвертій ранку увійшов до зачиненого під’їзду зі своїми ключами.

“Історія закінчилась комічно. Вони застрягли в ліфті. Коли консьєрж сказала, що зараз викличе аварійку, вони своїми руками відкрили зсередини ліфт і пішли геть”, – пригадує Олександра.

Спочатку Олександра завжди носила з собою закордонний паспорт – “про всяк випадок”. А потім перестала про це думати. Були розроблені плани безпеки, якщо “виб’ють” її та відповідальних за певні напрями.

Так само вона не наважилась сказати своєму чоловіку, щоб він забирався з Майдану 20 лютого… Щоразу згадуючи цей епізод, дівчина вибачається за сльози, які не може стримати.

“Я на той момент була в офісі і вела списки вбитих. Я знала, що там все дуже серйозно. Тут мені подзвонив чоловік, який тоді був на Майдані. Він сказав, що любить мене, і попрощався. Мені хотілося сказати: “Втікай звідти”. Але я не змогла… Бо я знала, що там багато людей. І в них також є дружини, діти, рідні”, – з мокрими очима розповідає Матвійчук.

З 18 лютого “Євромайдан SOS” розпочав нову форму роботи документування, бо “коли розстрілюють людей адвокатом вже не допоможеш”.

Волонтери “Євромайдан SOS” тоді їздили по лікарнях, храмах, моргах, повсюдно, куди звозили загиблих. Працівники моргів усупереч правил передавали активістам фотографії тіл, які доводилося швидко ідентифікувати.

“Ми дуже поспішали зафіксувати інформацію про кожне вбивство. Бо не знали, що за годину буде з нами”, каже Матвійчук.

Волонтери “Євромайдан SOS” – перші, хто систематизував всю інформацію про загиблих і обставини їх смерті. Ці документи вони передали в Міжнародний кримінальний суд. Це відбулося ще до будь-який слідчих експериментів з боку державних органів.

Зараз “Євромайдан SOS” здійснює моніторинг розслідування цих злочинів.

“Поки ми не поставимо крапку в розслідуванні, то не перегорнемо цю сторінку. І як держава, далі просто йти не зможемо. Бо непокаране зло зростатиме. І, як наслідок, це призведе до народження нового Януковича в майбутньому.

Якщо ми не змінимо хід історії зараз – то вже нашим дітям доведеться виходити на новий Майдан. І невідомо, чим він завершиться”, – констатує Матвійчук.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють”

Завершення протистояння в центрі столиці в лютому 2014-го не зупинило діяльність “Євромайдан SOS”.

Вже 2 березня 2014-го перша мобільна група виїхала в Крим, а потім на Донбас щоб документувати всі порушення прав і свобод громадян у ході російської агресії. Усі задокументовані докази з фото та відео зберігаються в базі “Центру громадянський свобод” для майбутніх національних та міжнародних судів.

Зараз волонтери продовжують роботу через своїх колег, російських правозахисників, моніторять політичні переслідування в Криму та окупованій частині Донбасу. Також документують воєнні злочини та злочини проти людяності, допитуючи людей, які вийшли з полону бойовиків.

Звільнення заручників ще одна велика ділянка роботи, якою опікується “Центр громадянських свобод”.

 

В умовах, коли міжнародне право не працює і рішення із звільнення політв’язнів залежить від політичного рішення Кремля, Матвійчук шукає різні способи правозахисної боротьби.

Серед них кампанія “Let my people go”, мета якої – максимально популяризувати імена тих, кого утримує в російських тюрмах путінський режим. Бо, на переконання Матвійчук, тільки міжнародним тиском можна змусити Кремль відпустити їх додому.

Станом на травень 2017-го у цьому списку 44 людини.

Один з останніх флешмобів у рамках кампанії був проведений на підтримку Руслана Зейтуллаєва кримського татарина, якого російський суд ув’язнив на дванадцять років.

“Ми це робимо, щоб відкрити його ім’я Україні. І показати, що ця людина бореться. Нам так само треба вчитися боротися за своїх громадян. Аби ці люди мали шанс на звільнення, потрібно їх тримати в топі суспільної уваги. Тоді можна проводити ефективну адвокацію”, пояснює особливості різновидів правозахисної боротьби Матвійчук.

Крім того, публічна підтримка допомагає ув’язненим легше пережити усі випробовування. Матвійчук пригадує, з яким розчуленням уже звільнений Юрій Солошенко розповідав про лист з волі від “Центру громадянських свобод”. Тоді в ув’язненні він деякий час був без окулярів, тож нічого не міг прочитати. Але постійно приставляв лист до світла, щоб бодай побачити букви.

Ще один інструмент боротьби, який активно використовує “Євромайдан SOS” та “Центр громадянських свобод” це міжнародна арена.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють.

Мало представляти альтернативні звіти, зустрічатися з спецдоповідачами, передавати їм інформацію. Потрібно зробити так, щоб наш голос звучав і на інших площадках. І в першу чергу – тих, де приймаються реальні рішення”, – переконана Матвійчук.

В 2015-му році вона виступала на засіданні комітету ООН, на якому Росія звітувала про виконання Конвенції з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок. Тоді українські правозахисники оприлюднили альтернативний звіт, доводячи порушення прав і свобод жінок Росією в Криму та окупованому Донбасі.

У березні 2017-го Матвійчук поїхала на засідання комітету з прав людини Європарламенту. Там українські правозахисники вперше від імені України озвучили вимогу ввести санкції проти Росії саме за порушення прав людини.

Попри масові порушення прав людини, такого роду санкцій Росія досі не отримувала.

“Я розумію, що це гра в довгу. “Євромайдан” мене навчив одній важливій речі: навіть коли здається, що все що ти робиш, немає сенсу, треба продовжувати чесно і віддано робити свою роботу. І результат неочікуване може з’явитися”, резюмує Матвійчук.

Наразі п’ять людей зі списку “LetMyPeopleGo “ вийшли з російських тюрм.

Матвійчук наголошує, що це в жодному разі не лише заслуга її організацій. “Євромайдан SOS”, кампанія “LetMyPeopleGo” та “Центр громадянських свобод” це один з гвинтиків у складному механізмі із захисту прав і свобод українських громадян.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати”

Наразі найважчим у своїй роботі Матвійчук називає відсутність швидкого результату. Це, за її словами, деморалізує частину активістів, і вони залишають правозахисний рух.

Каже, що після Євромайдану, коли був сплеск правозахисного активізму, сьогодні багато хто повернувся до звичної роботи, або полишив цю діяльність через відсутності швидких результатів та емоційної втоми.

Тому “Центр громадянський свобод” зараз відновлює свої освітні пропекти, щоб збільшувати активне правозахисне середовище.

Паралельно “Центр громадянських свобод” розвиває рух громадського спостереження “ОЗОН”. З 2013 року ця група активістів, до якої може долучитися кожен охочий, проводить спостереження за ходом мирних зібрань, судовими засіданнями та діями поліції в Україні.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати. Нормою має стати щодня виділити годину свого часу на громадський контроль. Якщо цього не робити, то навіть у янгола відпаде німб і виростуть роги. Наше завдання долати розрив між суспільством та правозахисниками і залучати звичайних людей до цієї роботи.

Досвід “Євромайдан SOS” показав, що успішним можна бути тільки тоді, коли тебе підтримують люди“, – резюмує Мавійчук.

Загалом на українське майбутнє правозахисниця дивиться оптимістично. Впевнена, що в українців вийде, хоча буде дуже складно.

Від емоційної втоми і розчарувань саму Матвійчук рятують розуміння небезпеки правозахисту в інших країнах. Коли чує від колег жахливі історії про викрадення дітей правозахисників чи побиття, – розуміє, що в неї, насправді, ще дуже комфортні умови для роботи.

 

Пояснюючи, звідки у неї беруться сили, Олександра згадує активістку з Росії, виступ якої її вразив на одній з конференцій. Ця жінка, попри непоступливість системи, у своєму маленькому містечку досягла чималих результатів у правозахисній роботі.

Феномен цієї активістки колеги Матвійчук пояснили так: “Нічим незбагненна, майже фанатична впевненість у своїй перемозі й правоті”.

Бесіду записала Маряна Пєцух, УП

#LetMyPeopleGo: Українці підтримали кримського політв’язня Зейтуллаєва

Квітень 21, 2017

Українські митці, журналісти та правозахисники розпочали акцію підтримки кримського політв’язня Руслана Зейтуллаєва #LetMyPeopleGo.

Фото facebook.com/EvromaidanSOS

Фігурант сфабрикованої справи в окупованому Криму Руслан Зейтуллаєв другий тиждень голодує.

Він вимагає припинити політичні репресії проти кримських татар, передати усіх незаконно ув’язнених на материкову Україну та допустити до нього українського консула.

Під час останнього судового засідання Зейтуллаєву стало зле, йому довелося викликати швидку.

Українські митці, журналісти та правозахисники зробили спеціальні фото для акції, із яких виклали досі для багатьох невідоме ім’я політв’язня.

Ми не можемо просто зараз зупинити цей конвеєр репресій. Але ми точно можемо зробити боротьбу людей, які чинять йому спротив, видимою. А це вже не так і мало” – переконана координатор Євромайдану SOS Олександра Матвійчук.

У списку LetMyPeopleGo, який веде Євромайдан SOS, зараз щонайменше 44 громадян України, які були ув’язнені за політичними мотивами в окупованому Криму та Росії.

За сфабрикованою справою “кримських мусульман”, по якій проходить і Руслан Зейтуллаєв, за ґратами перебуває щонайменше 19 людей.

Раніше “УП.Життя” пубілкувало вцілілі після обшуку ФСБ знімки кримського журналіста Миколи Семени, що увійшли до виставки “Абсолютно вилучено”.

Кримському журналістові Миколі Семені висунули обвинувачення у публічних закликах до порушення територіальної цілісності Російської Федерації. За відповідною статтею Кримінального Кодексу РФ Миколі загрожує до 5 років позбавлення волі.

Громадські організації вимагають нового голову Центру правової допомоги

Квітень 20, 2017

19 громадських організацій закликали Мін’юст невідкладно провести конкурс на посаду директора Координаційного центру з надання правової допомоги.

Про це написано в їхньому зверненні до міністра юстиції Павла Петренка.

 “Оскільки директора Координаційного центру з надання правової допомоги Андрія Вишневського 19 квітня на урядовому засіданні було призначено на посаду заступника міністра юстиції України, на наш погляд, виваженим і логічним наступним кроком було б продовжити дотримання стандартів відкритості та неупередженості у відборі фахівців системи БПД (безоплатної правової допомоги – ред.) і провести відкритий конкурс на посаду директора Координаційного центру”, – йдеться в заяві.

Громадські активісти запропонували зі свого боку посприяти конкурсному відбору, відрядивши до конкурсної комісії своїх представників.

Свої підписи під зверненням поставили представники таких організацій:

  • Відкрита громадська платформа підтримки розвитку української системи безоплатної правової допомоги;
  • Українська Гельсінська Спілка з прав людини;
  • Харківська Правозахисна Група;
  • Асоціація Українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів;
  • ГО “Восток – SOS”;
  • ГО “Крим – SOS”;
  • ГО “Донбас SOS”;
  • ГО “Центр громадянських і політичних свобод”;
  • ГС “Мережа правового розвитку”;
  • ГО Transparency International Україна;
  • ГО “Центр інформації про права людини”;
  • ГО “Точка опори”;
  • ГО “Громадський холдинг “Група Впливу”;
  • ГО Центр “Соціальна Дія”;
  • ГО Центр.ЮА;
  • Українська Фундація Правової допомоги;
  • Центр політико-правових реформ;
  • БФ “Право на захист”;
  • ГО “Центр демократії та верховенства права”.

Як відомо, Вишневський обіймав пост директора Координаційного центру з надання правової допомоги Мін’юсту з 6 липня 2012 року. У середу, 19 квітня 2017-го, Кабмін перевів його на посаду заступника міністра юстиції.

Координаційний центр з надання правової допомоги створений у 2012 році указом президента для формування в Україні ефективної системи безоплатної правової допомоги, забезпечення її доступності та якості.

Українська правда

Правозахисники оголосили акцію підтримки Сенцова і Кольченка

Липень 5, 2016

Правозахисна організація Amnesty International в Україні розпочинає нову безстрокову акцію з вимогою звільнити Олега Сенцова та Олександра Кольченка, ув’язнених в Росії.

Про це йдеться у прес-релізі організації.

Правозахисники заявили, що звільнення Генадія Афанасьєва було значною мірою результатом саме зусиль активістів у цьому напрямку, про що той заявив у своєму відеозверненні, і закликали посилити тиск на владу Росії для звільнення Сенцова та Кольченка.

“Те, що я чудом звільнений, це саме результат того, що суспільство боролось і за мене … Це надія для кожного ув’язненого, це їх змога триматися та витримувати. Знати, що про них пам’ятають”, – наводяться у прес-релізі слова Афанасьєва.

У зв’язку з цим Amnesty International закликає писати листи з використанням спеціальної онлайн-форми, після чого вони будуть роздруковані та надіслані адресатам.

“Написання листів стає особливо актуальним напередодні дня народження Олега Сенцова, якому 13 липня виповниться 30 років”, – додали правозахисники.

Як відомо, Сенцов та Кольченко перебувають в ув’язненні за звинуваченням у “тероризмі”. Їх засудили до 20 та 10 років відповідно.

Наразі Україна і Росія проводять переговори щодо звільнення Сенцова і Кольченка.

http://www.pravda.com.ua/news/2016/07/4/7113681/

Результаты поиска:

Громадянське суспільство після Євромайдану: що змінилося?

Листопад 15, 2017

Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців.

Утім, Євромайдан як феномен не варто “списувати” у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.

У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей “Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану” з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal” і буде опублікований наприкінці 2017 року.

Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.

“КРАПЛЯ В ОКЕАНІ” ЧИ “МОЯ ХАТА СКРАЮ?”

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, “кольорові революції” двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні “довести революцію до кінця“, тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське
суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos

Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?

Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет “Віадріна”, Німеччина).

Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати “мережі довіри”, яких раніше не існувало.

Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура “неінституціалізованої довіри” – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.

У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко(Програма розвитку ООН) був вузький “кластер” громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.

Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.

У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.

Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.

Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та
зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos

Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках,  призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.

Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.

РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ

Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.

Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).

Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.

Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, “негромадянській”, тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.

В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.

Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.

У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто
закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з
російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos

Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Ганна Базило (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.

Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу “іншого” (англ. the Other).

Проблематика толерантності до “іншого” піднімається також у статті Марини Шевцової(Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).

Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?

Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що “волонтери” та “неурядові організації” за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).

Відповідно, вони мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.

Волонтери в Україні мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції
держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos

Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен “гібридизацією” громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.

Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?

Катерина Зарембо (Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.

Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.

В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень “Нова Україна”, Україна) розглянула інший феномен “злиття” волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови  до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.

Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції “Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту” 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.

Ольга Бурлюк, Гентський університет, Бельгія

Наталія Шаповалова, Фонд Карнегі за міжнародний мир

Натерина Зарембо, Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна

Джерело, 15/11/2017

Премійована за відвагу. Як Олександра Матвійчук здобуває перемоги на правозахисному фронті

Червень 13, 2017

В 2017 році Посольство Сполучених штатів Америки в Україні започаткувало особливу нагороду “Відважна жінка”. Її вручатимуть раз у рік одній українці.

 31-го березня першою цю премію отримала 33-річна Олександра Матвійчук правозахисниця, голова організації “Центр громадянських свобод” та координатор громадської ініціативи “Євромайдан SOS”.

На початку 2016-го Матвійчук також стала першою в світі, хто отримав щойно засновану премію від низки делегацій ОБСЄ “Democracy Defender Award” – за винятковий внесок в просуванні демократії і захисті прав людини. Наступного року премію здобув росіянин.

Очолюваний Матвійчук “Центр громадянських свобод” також став єдиною українською організацією, кому в 2015-му вручили норвезьку нагороду “За права людини і демократію”.

Олександра каже, що всі нагороди для неї були несподіваними самостійно вона нікуди не подавалась. За її словами, така увага саме до українських правозахисників з’явилася після Євромайдану, який називають найбільшим в регіоні зібранням правозахисного характеру.

“У сфері, де я працюю, нагороди вручають у двох випадках. Перший – ти сидиш у в’язниці за свою правозахисну діяльність, і до твоєї справи треба привернути міжнародну увагу. Другий – це вияв солідарності до громадянського суспільства в конкретній країні, яка бореться за права людини”, – пояснює Матвійчук.

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”

Це далеко не єдині несподівані нагороди Олександри.

Коли в 2001 році вона навчалася на першому курсі юридичного факультету Київського університету ім. Шевченка, їй подзвонили з привітанням її сценарій п’єси про українську мову переміг в національному конкурсі.

Саша не розуміла, що це за конкурс, адже участі в ньому не брала. Згодом з’ясувалося, що її сценарій на розгляд журі подав Київський гуманітарний ліцей, який Олександра закінчила роком раніше. Там вона активно займалася самодіяльними театральними постановками.

В шкільні роки Олександра навіть думала вступати на режисуру. Але таки обрала юридичний факультет. Її батьки також мріяли про кар’єру дочки-юриста в якісь комерційній структурі це, принаймні, гарантувало дівчині забезпечене майбутнє.

На роботу в комерційних структурах націлювалися і майже всі однокурсники Олександри.

 

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”. Про права людини я дізналася не на юридичному факультеті – а коли з цікавості записалася на тренінг з прав людини”, пригадує Матвійчук.

На майбутню правозахисну діяльність Олександри вплинуло і знайомство з дисидентом Євгеном Сверстюком. Дівчина ще школяркою ходила на зустрічі шістдесятників і слухала їхні розповіді. Паралельно реалізовувала там свої режисерські здібності, допомагаючи Сверстюку в організації літературних вечорів.

“Я мультизадачна людина. У мене ніколи не було мети кимось конкретно стати. В дитинстві, пам’ятаю, казала, що просто хочу бути хорошою людиною”, розповідає Олександра.

На четвертому курсі вона вже працювала в комерційній фірмі з управління активів. Паралельно проводила тренінги від “Фундації прав людини”. При цьому встигала керувати студентським самоврядуванням на юридичному факультеті та викладала правознавство в гімназії у рідній Боярці.

У гімназії Матвійчук ще й організувала молодіжний клуб “Форум”.

 

“Я вступила на юридичний факультет університету Шевченка не тому, що я геніальна, а тільки тому, що закінчила гуманітарний ліцей при університеті, де дуже високі стандарти освіти. І я розуміла, що діти з Боярки, де я виросла і спочатку навчалась, не мають таких освітніх можливостей. Тому й створила молодіжний клуб – щоб це змінити”, пояснює свою активістську невгамовність Олександра.

При такій активності ходити на пари Матвійчук не встигала. Але це не заважало їй на відмінно здавати іспити готувалася за книжками.

“Батьки мені завжди казали: “Все, що ти візьмеш від життя, ти це зробиш сама. Тому вчися”. Вони дали мені потужний заряд вчитися. Відтак, я завжди була першою у навчанні – хоча тепер розумію, що це було зовсім необов’язково”, аналізує Матвійчук.

Потенціал Олександри в 2007 році відзначили старші колеги-правозахисники. Вони запросили її очолити новоутворену Гельсінськими комітетами громадську організацію “Центр громадянських свобод”.

У перші роки організація займалася виключно освітнім напрямком у сфері прав людини, проводячи тренінги та семінари.

Паралельно з тим Матвійчук, тоді вже аспірантка юридичного факультету, не полишала комерційну сферу – на той час працювала в Асоціації українських банків. А також заснувала і керувала всеукраїнською молодіжною громадською організацією “Дебатна Академія”, який дав старт дебатному рухові в багатьох університетах.

Переломним у професійному самовизначенні став для Олександри прихід до президентської посади Віктора Януковича. Коли вона побачила, як він “швидко централізує владу в своїх руках та як розгортаються політичні репресії”, –повністю поглинула в правозахисну сферу.

“Центр громадянських свобод” зайнявся моніторингом політичних переслідувань в Україні, а згодом і в країнах пострадянського простору.

“Ми були єдиними міжнародними спостерігачами після розгону демонстрації в Білорусії, працюючи з колегами з інших країн у складі міжнародного правозахисного комітету, пройшли Болотну в Москві і моніторили після її завершення судові засідання над протестувальниками. Зрештою, нам цей досвід потім допоміг в Україні. Було чітке розуміння, які методи може використовувати авторитарна влада, щоб задушити протести.

Хоча, коли ми створювали “Євромайдан SOS”, то навіть у страшному сні не могли уявити, що на нас чекає”, каже Матвійчук.

Авантюра, що переросла в багатотисячний рух

Ініціатива “Євромайдан SOS” була створена 30-го листопада 2013 року наступного дня після розгону і побиття студентів на Майдані Незалежності.

Тоді вранці в “Центрі громадянських свобод” мав відбутися черговий семінар з прав людини. Однак коли всі слухачі зібралися, про навчання ніхто вже не думав.

“Це була група людей, яких ми не знали, бо зібралися вперше. Усі були розгублені. Ми почали думати, що можемо зробити, окрім просто вийти на вулицю. Нагадаю – тоді арештували 34 людини, багатьох побили. І досить швидко ми зрозуміли, що зараз потрібен такий механізм, який зможе поєднати людей, яким потрібна правова допомога, і людей, які готові надавати цю допомогу”, – пригадує Олександра.

 

Тоді їй ця ініціатива здавалась авантюрою. Адже в “Центрі громадських свобод” не було жодного адвоката, і сама організація не займалася прикладною правовою допомогою.

Одразу була створена сторінка “Євромайдан SOS” на facebook, де розмістили два дописи. У першому пропонувалася правова допомога тим, хто постраждав вночі під час розгону мирного зібрання. А в другому дописі була оголошена мобілізація адвокатів, які готові допомогти постраждалим.

Невдовзі офіс “Центру громадських свобод”, у якому на початок Євромайдану працювало лише вісім людей, став осередком масштабного правозахисного руху. У базі “Євромайдан SOS” нараховувалося дві тисячі волонтерів, з них понад чотириста адвокатів по всій країні.

“У нас тут все було обвішано плакатами. Наприклад, оголошення для транспортування постраждалих –”гелікоптери в Чехію” і номер телефону. Тоді через нас пройшли сотні й сотні побитих, арештованих, підданих тортурам, обвинувачених у сфабрикованих кримінальних і адміністративних справах”, констатує Матвійчук.

На сторінках “Євромайдан SOS” публікувалися банківські рахунки перевірених волонтерів. Люди масово підтримували протест. Так, наприклад, була створена підпільна лікарня для травмованих та поранених учасників Євромайдану.

 

Водночас, правозахисна діяльність “Євромайдан SOS” в умовах повного ігнорування права державними органами, які мали б це право захищати, дещо нагадувала боротьбу з вітряками. Проте руки ніхто не опускав.

“Нам вдалося перейти із правого рівня – на символічний. І як не дивно, це було важливішим. Бо всі знали, що є “Євромайдан SOS”, який не кине і буде боротися до останнього за кожного.

Це створювало ілюзію безпеки, яка, у свою чергу, допомагала людям долати страх”, пояснює Матвійчук

Свій особистий страх Матвійчук частково подолала після 16 січня, коли вийшла на прес-конференцію і закликала бойкотувати “диктаторські закони”: “Коли закликаєш людей не виконувати неправові закони, і тим самим нести за це кримінальну відповідальність – тоді ти вже сам не можеш дати задню”.

Останній місяць Євромайдану з міркувань безпеки Олександра ночувала в офісі. Перед тим в її будинок вночі завітали підозрілі особи спортивної статури. Матвійчук певна, що тоді її врятувала консьєржка, яку насторожило, що хтось о четвертій ранку увійшов до зачиненого під’їзду зі своїми ключами.

“Історія закінчилась комічно. Вони застрягли в ліфті. Коли консьєрж сказала, що зараз викличе аварійку, вони своїми руками відкрили зсередини ліфт і пішли геть”, – пригадує Олександра.

Спочатку Олександра завжди носила з собою закордонний паспорт – “про всяк випадок”. А потім перестала про це думати. Були розроблені плани безпеки, якщо “виб’ють” її та відповідальних за певні напрями.

Так само вона не наважилась сказати своєму чоловіку, щоб він забирався з Майдану 20 лютого… Щоразу згадуючи цей епізод, дівчина вибачається за сльози, які не може стримати.

“Я на той момент була в офісі і вела списки вбитих. Я знала, що там все дуже серйозно. Тут мені подзвонив чоловік, який тоді був на Майдані. Він сказав, що любить мене, і попрощався. Мені хотілося сказати: “Втікай звідти”. Але я не змогла… Бо я знала, що там багато людей. І в них також є дружини, діти, рідні”, – з мокрими очима розповідає Матвійчук.

З 18 лютого “Євромайдан SOS” розпочав нову форму роботи документування, бо “коли розстрілюють людей адвокатом вже не допоможеш”.

Волонтери “Євромайдан SOS” тоді їздили по лікарнях, храмах, моргах, повсюдно, куди звозили загиблих. Працівники моргів усупереч правил передавали активістам фотографії тіл, які доводилося швидко ідентифікувати.

“Ми дуже поспішали зафіксувати інформацію про кожне вбивство. Бо не знали, що за годину буде з нами”, каже Матвійчук.

Волонтери “Євромайдан SOS” – перші, хто систематизував всю інформацію про загиблих і обставини їх смерті. Ці документи вони передали в Міжнародний кримінальний суд. Це відбулося ще до будь-який слідчих експериментів з боку державних органів.

Зараз “Євромайдан SOS” здійснює моніторинг розслідування цих злочинів.

“Поки ми не поставимо крапку в розслідуванні, то не перегорнемо цю сторінку. І як держава, далі просто йти не зможемо. Бо непокаране зло зростатиме. І, як наслідок, це призведе до народження нового Януковича в майбутньому.

Якщо ми не змінимо хід історії зараз – то вже нашим дітям доведеться виходити на новий Майдан. І невідомо, чим він завершиться”, – констатує Матвійчук.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють”

Завершення протистояння в центрі столиці в лютому 2014-го не зупинило діяльність “Євромайдан SOS”.

Вже 2 березня 2014-го перша мобільна група виїхала в Крим, а потім на Донбас щоб документувати всі порушення прав і свобод громадян у ході російської агресії. Усі задокументовані докази з фото та відео зберігаються в базі “Центру громадянський свобод” для майбутніх національних та міжнародних судів.

Зараз волонтери продовжують роботу через своїх колег, російських правозахисників, моніторять політичні переслідування в Криму та окупованій частині Донбасу. Також документують воєнні злочини та злочини проти людяності, допитуючи людей, які вийшли з полону бойовиків.

Звільнення заручників ще одна велика ділянка роботи, якою опікується “Центр громадянських свобод”.

 

В умовах, коли міжнародне право не працює і рішення із звільнення політв’язнів залежить від політичного рішення Кремля, Матвійчук шукає різні способи правозахисної боротьби.

Серед них кампанія “Let my people go”, мета якої – максимально популяризувати імена тих, кого утримує в російських тюрмах путінський режим. Бо, на переконання Матвійчук, тільки міжнародним тиском можна змусити Кремль відпустити їх додому.

Станом на травень 2017-го у цьому списку 44 людини.

Один з останніх флешмобів у рамках кампанії був проведений на підтримку Руслана Зейтуллаєва кримського татарина, якого російський суд ув’язнив на дванадцять років.

“Ми це робимо, щоб відкрити його ім’я Україні. І показати, що ця людина бореться. Нам так само треба вчитися боротися за своїх громадян. Аби ці люди мали шанс на звільнення, потрібно їх тримати в топі суспільної уваги. Тоді можна проводити ефективну адвокацію”, пояснює особливості різновидів правозахисної боротьби Матвійчук.

Крім того, публічна підтримка допомагає ув’язненим легше пережити усі випробовування. Матвійчук пригадує, з яким розчуленням уже звільнений Юрій Солошенко розповідав про лист з волі від “Центру громадянських свобод”. Тоді в ув’язненні він деякий час був без окулярів, тож нічого не міг прочитати. Але постійно приставляв лист до світла, щоб бодай побачити букви.

Ще один інструмент боротьби, який активно використовує “Євромайдан SOS” та “Центр громадянських свобод” це міжнародна арена.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють.

Мало представляти альтернативні звіти, зустрічатися з спецдоповідачами, передавати їм інформацію. Потрібно зробити так, щоб наш голос звучав і на інших площадках. І в першу чергу – тих, де приймаються реальні рішення”, – переконана Матвійчук.

В 2015-му році вона виступала на засіданні комітету ООН, на якому Росія звітувала про виконання Конвенції з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок. Тоді українські правозахисники оприлюднили альтернативний звіт, доводячи порушення прав і свобод жінок Росією в Криму та окупованому Донбасі.

У березні 2017-го Матвійчук поїхала на засідання комітету з прав людини Європарламенту. Там українські правозахисники вперше від імені України озвучили вимогу ввести санкції проти Росії саме за порушення прав людини.

Попри масові порушення прав людини, такого роду санкцій Росія досі не отримувала.

“Я розумію, що це гра в довгу. “Євромайдан” мене навчив одній важливій речі: навіть коли здається, що все що ти робиш, немає сенсу, треба продовжувати чесно і віддано робити свою роботу. І результат неочікуване може з’явитися”, резюмує Матвійчук.

Наразі п’ять людей зі списку “LetMyPeopleGo “ вийшли з російських тюрм.

Матвійчук наголошує, що це в жодному разі не лише заслуга її організацій. “Євромайдан SOS”, кампанія “LetMyPeopleGo” та “Центр громадянських свобод” це один з гвинтиків у складному механізмі із захисту прав і свобод українських громадян.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати”

Наразі найважчим у своїй роботі Матвійчук називає відсутність швидкого результату. Це, за її словами, деморалізує частину активістів, і вони залишають правозахисний рух.

Каже, що після Євромайдану, коли був сплеск правозахисного активізму, сьогодні багато хто повернувся до звичної роботи, або полишив цю діяльність через відсутності швидких результатів та емоційної втоми.

Тому “Центр громадянський свобод” зараз відновлює свої освітні пропекти, щоб збільшувати активне правозахисне середовище.

Паралельно “Центр громадянських свобод” розвиває рух громадського спостереження “ОЗОН”. З 2013 року ця група активістів, до якої може долучитися кожен охочий, проводить спостереження за ходом мирних зібрань, судовими засіданнями та діями поліції в Україні.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати. Нормою має стати щодня виділити годину свого часу на громадський контроль. Якщо цього не робити, то навіть у янгола відпаде німб і виростуть роги. Наше завдання долати розрив між суспільством та правозахисниками і залучати звичайних людей до цієї роботи.

Досвід “Євромайдан SOS” показав, що успішним можна бути тільки тоді, коли тебе підтримують люди“, – резюмує Мавійчук.

Загалом на українське майбутнє правозахисниця дивиться оптимістично. Впевнена, що в українців вийде, хоча буде дуже складно.

Від емоційної втоми і розчарувань саму Матвійчук рятують розуміння небезпеки правозахисту в інших країнах. Коли чує від колег жахливі історії про викрадення дітей правозахисників чи побиття, – розуміє, що в неї, насправді, ще дуже комфортні умови для роботи.

 

Пояснюючи, звідки у неї беруться сили, Олександра згадує активістку з Росії, виступ якої її вразив на одній з конференцій. Ця жінка, попри непоступливість системи, у своєму маленькому містечку досягла чималих результатів у правозахисній роботі.

Феномен цієї активістки колеги Матвійчук пояснили так: “Нічим незбагненна, майже фанатична впевненість у своїй перемозі й правоті”.

Бесіду записала Маряна Пєцух, УП

#LetMyPeopleGo: Українці підтримали кримського політв’язня Зейтуллаєва

Квітень 21, 2017

Українські митці, журналісти та правозахисники розпочали акцію підтримки кримського політв’язня Руслана Зейтуллаєва #LetMyPeopleGo.

Фото facebook.com/EvromaidanSOS

Фігурант сфабрикованої справи в окупованому Криму Руслан Зейтуллаєв другий тиждень голодує.

Він вимагає припинити політичні репресії проти кримських татар, передати усіх незаконно ув’язнених на материкову Україну та допустити до нього українського консула.

Під час останнього судового засідання Зейтуллаєву стало зле, йому довелося викликати швидку.

Українські митці, журналісти та правозахисники зробили спеціальні фото для акції, із яких виклали досі для багатьох невідоме ім’я політв’язня.

Ми не можемо просто зараз зупинити цей конвеєр репресій. Але ми точно можемо зробити боротьбу людей, які чинять йому спротив, видимою. А це вже не так і мало” – переконана координатор Євромайдану SOS Олександра Матвійчук.

У списку LetMyPeopleGo, який веде Євромайдан SOS, зараз щонайменше 44 громадян України, які були ув’язнені за політичними мотивами в окупованому Криму та Росії.

За сфабрикованою справою “кримських мусульман”, по якій проходить і Руслан Зейтуллаєв, за ґратами перебуває щонайменше 19 людей.

Раніше “УП.Життя” пубілкувало вцілілі після обшуку ФСБ знімки кримського журналіста Миколи Семени, що увійшли до виставки “Абсолютно вилучено”.

Кримському журналістові Миколі Семені висунули обвинувачення у публічних закликах до порушення територіальної цілісності Російської Федерації. За відповідною статтею Кримінального Кодексу РФ Миколі загрожує до 5 років позбавлення волі.

Громадські організації вимагають нового голову Центру правової допомоги

Квітень 20, 2017

19 громадських організацій закликали Мін’юст невідкладно провести конкурс на посаду директора Координаційного центру з надання правової допомоги.

Про це написано в їхньому зверненні до міністра юстиції Павла Петренка.

 “Оскільки директора Координаційного центру з надання правової допомоги Андрія Вишневського 19 квітня на урядовому засіданні було призначено на посаду заступника міністра юстиції України, на наш погляд, виваженим і логічним наступним кроком було б продовжити дотримання стандартів відкритості та неупередженості у відборі фахівців системи БПД (безоплатної правової допомоги – ред.) і провести відкритий конкурс на посаду директора Координаційного центру”, – йдеться в заяві.

Громадські активісти запропонували зі свого боку посприяти конкурсному відбору, відрядивши до конкурсної комісії своїх представників.

Свої підписи під зверненням поставили представники таких організацій:

  • Відкрита громадська платформа підтримки розвитку української системи безоплатної правової допомоги;
  • Українська Гельсінська Спілка з прав людини;
  • Харківська Правозахисна Група;
  • Асоціація Українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів;
  • ГО “Восток – SOS”;
  • ГО “Крим – SOS”;
  • ГО “Донбас SOS”;
  • ГО “Центр громадянських і політичних свобод”;
  • ГС “Мережа правового розвитку”;
  • ГО Transparency International Україна;
  • ГО “Центр інформації про права людини”;
  • ГО “Точка опори”;
  • ГО “Громадський холдинг “Група Впливу”;
  • ГО Центр “Соціальна Дія”;
  • ГО Центр.ЮА;
  • Українська Фундація Правової допомоги;
  • Центр політико-правових реформ;
  • БФ “Право на захист”;
  • ГО “Центр демократії та верховенства права”.

Як відомо, Вишневський обіймав пост директора Координаційного центру з надання правової допомоги Мін’юсту з 6 липня 2012 року. У середу, 19 квітня 2017-го, Кабмін перевів його на посаду заступника міністра юстиції.

Координаційний центр з надання правової допомоги створений у 2012 році указом президента для формування в Україні ефективної системи безоплатної правової допомоги, забезпечення її доступності та якості.

Українська правда

Правозахисники оголосили акцію підтримки Сенцова і Кольченка

Липень 5, 2016

Правозахисна організація Amnesty International в Україні розпочинає нову безстрокову акцію з вимогою звільнити Олега Сенцова та Олександра Кольченка, ув’язнених в Росії.

Про це йдеться у прес-релізі організації.

Правозахисники заявили, що звільнення Генадія Афанасьєва було значною мірою результатом саме зусиль активістів у цьому напрямку, про що той заявив у своєму відеозверненні, і закликали посилити тиск на владу Росії для звільнення Сенцова та Кольченка.

“Те, що я чудом звільнений, це саме результат того, що суспільство боролось і за мене … Це надія для кожного ув’язненого, це їх змога триматися та витримувати. Знати, що про них пам’ятають”, – наводяться у прес-релізі слова Афанасьєва.

У зв’язку з цим Amnesty International закликає писати листи з використанням спеціальної онлайн-форми, після чого вони будуть роздруковані та надіслані адресатам.

“Написання листів стає особливо актуальним напередодні дня народження Олега Сенцова, якому 13 липня виповниться 30 років”, – додали правозахисники.

Як відомо, Сенцов та Кольченко перебувають в ув’язненні за звинуваченням у “тероризмі”. Їх засудили до 20 та 10 років відповідно.

Наразі Україна і Росія проводять переговори щодо звільнення Сенцова і Кольченка.

http://www.pravda.com.ua/news/2016/07/4/7113681/

Результаты поиска:

Громадянське суспільство після Євромайдану: що змінилося?

Листопад 15, 2017

Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців.

Утім, Євромайдан як феномен не варто “списувати” у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.

У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей “Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану” з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal” і буде опублікований наприкінці 2017 року.

Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.

“КРАПЛЯ В ОКЕАНІ” ЧИ “МОЯ ХАТА СКРАЮ?”

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, “кольорові революції” двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні “довести революцію до кінця“, тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське
суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos

Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?

Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет “Віадріна”, Німеччина).

Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати “мережі довіри”, яких раніше не існувало.

Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура “неінституціалізованої довіри” – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.

У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко(Програма розвитку ООН) був вузький “кластер” громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.

Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.

У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.

Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.

Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та
зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos

Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках,  призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.

Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.

РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ

Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.

Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).

Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.

Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, “негромадянській”, тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.

В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.

Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.

У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто
закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з
російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos

Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Ганна Базило (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.

Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу “іншого” (англ. the Other).

Проблематика толерантності до “іншого” піднімається також у статті Марини Шевцової(Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).

Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?

Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що “волонтери” та “неурядові організації” за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).

Відповідно, вони мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.

Волонтери в Україні мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції
держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos

Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен “гібридизацією” громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.

Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?

Катерина Зарембо (Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.

Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.

В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень “Нова Україна”, Україна) розглянула інший феномен “злиття” волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови  до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.

Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції “Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту” 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.

Ольга Бурлюк, Гентський університет, Бельгія

Наталія Шаповалова, Фонд Карнегі за міжнародний мир

Натерина Зарембо, Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна

Джерело, 15/11/2017

Премійована за відвагу. Як Олександра Матвійчук здобуває перемоги на правозахисному фронті

Червень 13, 2017

В 2017 році Посольство Сполучених штатів Америки в Україні започаткувало особливу нагороду “Відважна жінка”. Її вручатимуть раз у рік одній українці.

 31-го березня першою цю премію отримала 33-річна Олександра Матвійчук правозахисниця, голова організації “Центр громадянських свобод” та координатор громадської ініціативи “Євромайдан SOS”.

На початку 2016-го Матвійчук також стала першою в світі, хто отримав щойно засновану премію від низки делегацій ОБСЄ “Democracy Defender Award” – за винятковий внесок в просуванні демократії і захисті прав людини. Наступного року премію здобув росіянин.

Очолюваний Матвійчук “Центр громадянських свобод” також став єдиною українською організацією, кому в 2015-му вручили норвезьку нагороду “За права людини і демократію”.

Олександра каже, що всі нагороди для неї були несподіваними самостійно вона нікуди не подавалась. За її словами, така увага саме до українських правозахисників з’явилася після Євромайдану, який називають найбільшим в регіоні зібранням правозахисного характеру.

“У сфері, де я працюю, нагороди вручають у двох випадках. Перший – ти сидиш у в’язниці за свою правозахисну діяльність, і до твоєї справи треба привернути міжнародну увагу. Другий – це вияв солідарності до громадянського суспільства в конкретній країні, яка бореться за права людини”, – пояснює Матвійчук.

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”

Це далеко не єдині несподівані нагороди Олександри.

Коли в 2001 році вона навчалася на першому курсі юридичного факультету Київського університету ім. Шевченка, їй подзвонили з привітанням її сценарій п’єси про українську мову переміг в національному конкурсі.

Саша не розуміла, що це за конкурс, адже участі в ньому не брала. Згодом з’ясувалося, що її сценарій на розгляд журі подав Київський гуманітарний ліцей, який Олександра закінчила роком раніше. Там вона активно займалася самодіяльними театральними постановками.

В шкільні роки Олександра навіть думала вступати на режисуру. Але таки обрала юридичний факультет. Її батьки також мріяли про кар’єру дочки-юриста в якісь комерційній структурі це, принаймні, гарантувало дівчині забезпечене майбутнє.

На роботу в комерційних структурах націлювалися і майже всі однокурсники Олександри.

 

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”. Про права людини я дізналася не на юридичному факультеті – а коли з цікавості записалася на тренінг з прав людини”, пригадує Матвійчук.

На майбутню правозахисну діяльність Олександри вплинуло і знайомство з дисидентом Євгеном Сверстюком. Дівчина ще школяркою ходила на зустрічі шістдесятників і слухала їхні розповіді. Паралельно реалізовувала там свої режисерські здібності, допомагаючи Сверстюку в організації літературних вечорів.

“Я мультизадачна людина. У мене ніколи не було мети кимось конкретно стати. В дитинстві, пам’ятаю, казала, що просто хочу бути хорошою людиною”, розповідає Олександра.

На четвертому курсі вона вже працювала в комерційній фірмі з управління активів. Паралельно проводила тренінги від “Фундації прав людини”. При цьому встигала керувати студентським самоврядуванням на юридичному факультеті та викладала правознавство в гімназії у рідній Боярці.

У гімназії Матвійчук ще й організувала молодіжний клуб “Форум”.

 

“Я вступила на юридичний факультет університету Шевченка не тому, що я геніальна, а тільки тому, що закінчила гуманітарний ліцей при університеті, де дуже високі стандарти освіти. І я розуміла, що діти з Боярки, де я виросла і спочатку навчалась, не мають таких освітніх можливостей. Тому й створила молодіжний клуб – щоб це змінити”, пояснює свою активістську невгамовність Олександра.

При такій активності ходити на пари Матвійчук не встигала. Але це не заважало їй на відмінно здавати іспити готувалася за книжками.

“Батьки мені завжди казали: “Все, що ти візьмеш від життя, ти це зробиш сама. Тому вчися”. Вони дали мені потужний заряд вчитися. Відтак, я завжди була першою у навчанні – хоча тепер розумію, що це було зовсім необов’язково”, аналізує Матвійчук.

Потенціал Олександри в 2007 році відзначили старші колеги-правозахисники. Вони запросили її очолити новоутворену Гельсінськими комітетами громадську організацію “Центр громадянських свобод”.

У перші роки організація займалася виключно освітнім напрямком у сфері прав людини, проводячи тренінги та семінари.

Паралельно з тим Матвійчук, тоді вже аспірантка юридичного факультету, не полишала комерційну сферу – на той час працювала в Асоціації українських банків. А також заснувала і керувала всеукраїнською молодіжною громадською організацією “Дебатна Академія”, який дав старт дебатному рухові в багатьох університетах.

Переломним у професійному самовизначенні став для Олександри прихід до президентської посади Віктора Януковича. Коли вона побачила, як він “швидко централізує владу в своїх руках та як розгортаються політичні репресії”, –повністю поглинула в правозахисну сферу.

“Центр громадянських свобод” зайнявся моніторингом політичних переслідувань в Україні, а згодом і в країнах пострадянського простору.

“Ми були єдиними міжнародними спостерігачами після розгону демонстрації в Білорусії, працюючи з колегами з інших країн у складі міжнародного правозахисного комітету, пройшли Болотну в Москві і моніторили після її завершення судові засідання над протестувальниками. Зрештою, нам цей досвід потім допоміг в Україні. Було чітке розуміння, які методи може використовувати авторитарна влада, щоб задушити протести.

Хоча, коли ми створювали “Євромайдан SOS”, то навіть у страшному сні не могли уявити, що на нас чекає”, каже Матвійчук.

Авантюра, що переросла в багатотисячний рух

Ініціатива “Євромайдан SOS” була створена 30-го листопада 2013 року наступного дня після розгону і побиття студентів на Майдані Незалежності.

Тоді вранці в “Центрі громадянських свобод” мав відбутися черговий семінар з прав людини. Однак коли всі слухачі зібралися, про навчання ніхто вже не думав.

“Це була група людей, яких ми не знали, бо зібралися вперше. Усі були розгублені. Ми почали думати, що можемо зробити, окрім просто вийти на вулицю. Нагадаю – тоді арештували 34 людини, багатьох побили. І досить швидко ми зрозуміли, що зараз потрібен такий механізм, який зможе поєднати людей, яким потрібна правова допомога, і людей, які готові надавати цю допомогу”, – пригадує Олександра.

 

Тоді їй ця ініціатива здавалась авантюрою. Адже в “Центрі громадських свобод” не було жодного адвоката, і сама організація не займалася прикладною правовою допомогою.

Одразу була створена сторінка “Євромайдан SOS” на facebook, де розмістили два дописи. У першому пропонувалася правова допомога тим, хто постраждав вночі під час розгону мирного зібрання. А в другому дописі була оголошена мобілізація адвокатів, які готові допомогти постраждалим.

Невдовзі офіс “Центру громадських свобод”, у якому на початок Євромайдану працювало лише вісім людей, став осередком масштабного правозахисного руху. У базі “Євромайдан SOS” нараховувалося дві тисячі волонтерів, з них понад чотириста адвокатів по всій країні.

“У нас тут все було обвішано плакатами. Наприклад, оголошення для транспортування постраждалих –”гелікоптери в Чехію” і номер телефону. Тоді через нас пройшли сотні й сотні побитих, арештованих, підданих тортурам, обвинувачених у сфабрикованих кримінальних і адміністративних справах”, констатує Матвійчук.

На сторінках “Євромайдан SOS” публікувалися банківські рахунки перевірених волонтерів. Люди масово підтримували протест. Так, наприклад, була створена підпільна лікарня для травмованих та поранених учасників Євромайдану.

 

Водночас, правозахисна діяльність “Євромайдан SOS” в умовах повного ігнорування права державними органами, які мали б це право захищати, дещо нагадувала боротьбу з вітряками. Проте руки ніхто не опускав.

“Нам вдалося перейти із правого рівня – на символічний. І як не дивно, це було важливішим. Бо всі знали, що є “Євромайдан SOS”, який не кине і буде боротися до останнього за кожного.

Це створювало ілюзію безпеки, яка, у свою чергу, допомагала людям долати страх”, пояснює Матвійчук

Свій особистий страх Матвійчук частково подолала після 16 січня, коли вийшла на прес-конференцію і закликала бойкотувати “диктаторські закони”: “Коли закликаєш людей не виконувати неправові закони, і тим самим нести за це кримінальну відповідальність – тоді ти вже сам не можеш дати задню”.

Останній місяць Євромайдану з міркувань безпеки Олександра ночувала в офісі. Перед тим в її будинок вночі завітали підозрілі особи спортивної статури. Матвійчук певна, що тоді її врятувала консьєржка, яку насторожило, що хтось о четвертій ранку увійшов до зачиненого під’їзду зі своїми ключами.

“Історія закінчилась комічно. Вони застрягли в ліфті. Коли консьєрж сказала, що зараз викличе аварійку, вони своїми руками відкрили зсередини ліфт і пішли геть”, – пригадує Олександра.

Спочатку Олександра завжди носила з собою закордонний паспорт – “про всяк випадок”. А потім перестала про це думати. Були розроблені плани безпеки, якщо “виб’ють” її та відповідальних за певні напрями.

Так само вона не наважилась сказати своєму чоловіку, щоб він забирався з Майдану 20 лютого… Щоразу згадуючи цей епізод, дівчина вибачається за сльози, які не може стримати.

“Я на той момент була в офісі і вела списки вбитих. Я знала, що там все дуже серйозно. Тут мені подзвонив чоловік, який тоді був на Майдані. Він сказав, що любить мене, і попрощався. Мені хотілося сказати: “Втікай звідти”. Але я не змогла… Бо я знала, що там багато людей. І в них також є дружини, діти, рідні”, – з мокрими очима розповідає Матвійчук.

З 18 лютого “Євромайдан SOS” розпочав нову форму роботи документування, бо “коли розстрілюють людей адвокатом вже не допоможеш”.

Волонтери “Євромайдан SOS” тоді їздили по лікарнях, храмах, моргах, повсюдно, куди звозили загиблих. Працівники моргів усупереч правил передавали активістам фотографії тіл, які доводилося швидко ідентифікувати.

“Ми дуже поспішали зафіксувати інформацію про кожне вбивство. Бо не знали, що за годину буде з нами”, каже Матвійчук.

Волонтери “Євромайдан SOS” – перші, хто систематизував всю інформацію про загиблих і обставини їх смерті. Ці документи вони передали в Міжнародний кримінальний суд. Це відбулося ще до будь-який слідчих експериментів з боку державних органів.

Зараз “Євромайдан SOS” здійснює моніторинг розслідування цих злочинів.

“Поки ми не поставимо крапку в розслідуванні, то не перегорнемо цю сторінку. І як держава, далі просто йти не зможемо. Бо непокаране зло зростатиме. І, як наслідок, це призведе до народження нового Януковича в майбутньому.

Якщо ми не змінимо хід історії зараз – то вже нашим дітям доведеться виходити на новий Майдан. І невідомо, чим він завершиться”, – констатує Матвійчук.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють”

Завершення протистояння в центрі столиці в лютому 2014-го не зупинило діяльність “Євромайдан SOS”.

Вже 2 березня 2014-го перша мобільна група виїхала в Крим, а потім на Донбас щоб документувати всі порушення прав і свобод громадян у ході російської агресії. Усі задокументовані докази з фото та відео зберігаються в базі “Центру громадянський свобод” для майбутніх національних та міжнародних судів.

Зараз волонтери продовжують роботу через своїх колег, російських правозахисників, моніторять політичні переслідування в Криму та окупованій частині Донбасу. Також документують воєнні злочини та злочини проти людяності, допитуючи людей, які вийшли з полону бойовиків.

Звільнення заручників ще одна велика ділянка роботи, якою опікується “Центр громадянських свобод”.

 

В умовах, коли міжнародне право не працює і рішення із звільнення політв’язнів залежить від політичного рішення Кремля, Матвійчук шукає різні способи правозахисної боротьби.

Серед них кампанія “Let my people go”, мета якої – максимально популяризувати імена тих, кого утримує в російських тюрмах путінський режим. Бо, на переконання Матвійчук, тільки міжнародним тиском можна змусити Кремль відпустити їх додому.

Станом на травень 2017-го у цьому списку 44 людини.

Один з останніх флешмобів у рамках кампанії був проведений на підтримку Руслана Зейтуллаєва кримського татарина, якого російський суд ув’язнив на дванадцять років.

“Ми це робимо, щоб відкрити його ім’я Україні. І показати, що ця людина бореться. Нам так само треба вчитися боротися за своїх громадян. Аби ці люди мали шанс на звільнення, потрібно їх тримати в топі суспільної уваги. Тоді можна проводити ефективну адвокацію”, пояснює особливості різновидів правозахисної боротьби Матвійчук.

Крім того, публічна підтримка допомагає ув’язненим легше пережити усі випробовування. Матвійчук пригадує, з яким розчуленням уже звільнений Юрій Солошенко розповідав про лист з волі від “Центру громадянських свобод”. Тоді в ув’язненні він деякий час був без окулярів, тож нічого не міг прочитати. Але постійно приставляв лист до світла, щоб бодай побачити букви.

Ще один інструмент боротьби, який активно використовує “Євромайдан SOS” та “Центр громадянських свобод” це міжнародна арена.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють.

Мало представляти альтернативні звіти, зустрічатися з спецдоповідачами, передавати їм інформацію. Потрібно зробити так, щоб наш голос звучав і на інших площадках. І в першу чергу – тих, де приймаються реальні рішення”, – переконана Матвійчук.

В 2015-му році вона виступала на засіданні комітету ООН, на якому Росія звітувала про виконання Конвенції з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок. Тоді українські правозахисники оприлюднили альтернативний звіт, доводячи порушення прав і свобод жінок Росією в Криму та окупованому Донбасі.

У березні 2017-го Матвійчук поїхала на засідання комітету з прав людини Європарламенту. Там українські правозахисники вперше від імені України озвучили вимогу ввести санкції проти Росії саме за порушення прав людини.

Попри масові порушення прав людини, такого роду санкцій Росія досі не отримувала.

“Я розумію, що це гра в довгу. “Євромайдан” мене навчив одній важливій речі: навіть коли здається, що все що ти робиш, немає сенсу, треба продовжувати чесно і віддано робити свою роботу. І результат неочікуване може з’явитися”, резюмує Матвійчук.

Наразі п’ять людей зі списку “LetMyPeopleGo “ вийшли з російських тюрм.

Матвійчук наголошує, що це в жодному разі не лише заслуга її організацій. “Євромайдан SOS”, кампанія “LetMyPeopleGo” та “Центр громадянських свобод” це один з гвинтиків у складному механізмі із захисту прав і свобод українських громадян.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати”

Наразі найважчим у своїй роботі Матвійчук називає відсутність швидкого результату. Це, за її словами, деморалізує частину активістів, і вони залишають правозахисний рух.

Каже, що після Євромайдану, коли був сплеск правозахисного активізму, сьогодні багато хто повернувся до звичної роботи, або полишив цю діяльність через відсутності швидких результатів та емоційної втоми.

Тому “Центр громадянський свобод” зараз відновлює свої освітні пропекти, щоб збільшувати активне правозахисне середовище.

Паралельно “Центр громадянських свобод” розвиває рух громадського спостереження “ОЗОН”. З 2013 року ця група активістів, до якої може долучитися кожен охочий, проводить спостереження за ходом мирних зібрань, судовими засіданнями та діями поліції в Україні.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати. Нормою має стати щодня виділити годину свого часу на громадський контроль. Якщо цього не робити, то навіть у янгола відпаде німб і виростуть роги. Наше завдання долати розрив між суспільством та правозахисниками і залучати звичайних людей до цієї роботи.

Досвід “Євромайдан SOS” показав, що успішним можна бути тільки тоді, коли тебе підтримують люди“, – резюмує Мавійчук.

Загалом на українське майбутнє правозахисниця дивиться оптимістично. Впевнена, що в українців вийде, хоча буде дуже складно.

Від емоційної втоми і розчарувань саму Матвійчук рятують розуміння небезпеки правозахисту в інших країнах. Коли чує від колег жахливі історії про викрадення дітей правозахисників чи побиття, – розуміє, що в неї, насправді, ще дуже комфортні умови для роботи.

 

Пояснюючи, звідки у неї беруться сили, Олександра згадує активістку з Росії, виступ якої її вразив на одній з конференцій. Ця жінка, попри непоступливість системи, у своєму маленькому містечку досягла чималих результатів у правозахисній роботі.

Феномен цієї активістки колеги Матвійчук пояснили так: “Нічим незбагненна, майже фанатична впевненість у своїй перемозі й правоті”.

Бесіду записала Маряна Пєцух, УП

#LetMyPeopleGo: Українці підтримали кримського політв’язня Зейтуллаєва

Квітень 21, 2017

Українські митці, журналісти та правозахисники розпочали акцію підтримки кримського політв’язня Руслана Зейтуллаєва #LetMyPeopleGo.

Фото facebook.com/EvromaidanSOS

Фігурант сфабрикованої справи в окупованому Криму Руслан Зейтуллаєв другий тиждень голодує.

Він вимагає припинити політичні репресії проти кримських татар, передати усіх незаконно ув’язнених на материкову Україну та допустити до нього українського консула.

Під час останнього судового засідання Зейтуллаєву стало зле, йому довелося викликати швидку.

Українські митці, журналісти та правозахисники зробили спеціальні фото для акції, із яких виклали досі для багатьох невідоме ім’я політв’язня.

Ми не можемо просто зараз зупинити цей конвеєр репресій. Але ми точно можемо зробити боротьбу людей, які чинять йому спротив, видимою. А це вже не так і мало” – переконана координатор Євромайдану SOS Олександра Матвійчук.

У списку LetMyPeopleGo, який веде Євромайдан SOS, зараз щонайменше 44 громадян України, які були ув’язнені за політичними мотивами в окупованому Криму та Росії.

За сфабрикованою справою “кримських мусульман”, по якій проходить і Руслан Зейтуллаєв, за ґратами перебуває щонайменше 19 людей.

Раніше “УП.Життя” пубілкувало вцілілі після обшуку ФСБ знімки кримського журналіста Миколи Семени, що увійшли до виставки “Абсолютно вилучено”.

Кримському журналістові Миколі Семені висунули обвинувачення у публічних закликах до порушення територіальної цілісності Російської Федерації. За відповідною статтею Кримінального Кодексу РФ Миколі загрожує до 5 років позбавлення волі.

Громадські організації вимагають нового голову Центру правової допомоги

Квітень 20, 2017

19 громадських організацій закликали Мін’юст невідкладно провести конкурс на посаду директора Координаційного центру з надання правової допомоги.

Про це написано в їхньому зверненні до міністра юстиції Павла Петренка.

 “Оскільки директора Координаційного центру з надання правової допомоги Андрія Вишневського 19 квітня на урядовому засіданні було призначено на посаду заступника міністра юстиції України, на наш погляд, виваженим і логічним наступним кроком було б продовжити дотримання стандартів відкритості та неупередженості у відборі фахівців системи БПД (безоплатної правової допомоги – ред.) і провести відкритий конкурс на посаду директора Координаційного центру”, – йдеться в заяві.

Громадські активісти запропонували зі свого боку посприяти конкурсному відбору, відрядивши до конкурсної комісії своїх представників.

Свої підписи під зверненням поставили представники таких організацій:

  • Відкрита громадська платформа підтримки розвитку української системи безоплатної правової допомоги;
  • Українська Гельсінська Спілка з прав людини;
  • Харківська Правозахисна Група;
  • Асоціація Українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів;
  • ГО “Восток – SOS”;
  • ГО “Крим – SOS”;
  • ГО “Донбас SOS”;
  • ГО “Центр громадянських і політичних свобод”;
  • ГС “Мережа правового розвитку”;
  • ГО Transparency International Україна;
  • ГО “Центр інформації про права людини”;
  • ГО “Точка опори”;
  • ГО “Громадський холдинг “Група Впливу”;
  • ГО Центр “Соціальна Дія”;
  • ГО Центр.ЮА;
  • Українська Фундація Правової допомоги;
  • Центр політико-правових реформ;
  • БФ “Право на захист”;
  • ГО “Центр демократії та верховенства права”.

Як відомо, Вишневський обіймав пост директора Координаційного центру з надання правової допомоги Мін’юсту з 6 липня 2012 року. У середу, 19 квітня 2017-го, Кабмін перевів його на посаду заступника міністра юстиції.

Координаційний центр з надання правової допомоги створений у 2012 році указом президента для формування в Україні ефективної системи безоплатної правової допомоги, забезпечення її доступності та якості.

Українська правда

Правозахисники оголосили акцію підтримки Сенцова і Кольченка

Липень 5, 2016

Правозахисна організація Amnesty International в Україні розпочинає нову безстрокову акцію з вимогою звільнити Олега Сенцова та Олександра Кольченка, ув’язнених в Росії.

Про це йдеться у прес-релізі організації.

Правозахисники заявили, що звільнення Генадія Афанасьєва було значною мірою результатом саме зусиль активістів у цьому напрямку, про що той заявив у своєму відеозверненні, і закликали посилити тиск на владу Росії для звільнення Сенцова та Кольченка.

“Те, що я чудом звільнений, це саме результат того, що суспільство боролось і за мене … Це надія для кожного ув’язненого, це їх змога триматися та витримувати. Знати, що про них пам’ятають”, – наводяться у прес-релізі слова Афанасьєва.

У зв’язку з цим Amnesty International закликає писати листи з використанням спеціальної онлайн-форми, після чого вони будуть роздруковані та надіслані адресатам.

“Написання листів стає особливо актуальним напередодні дня народження Олега Сенцова, якому 13 липня виповниться 30 років”, – додали правозахисники.

Як відомо, Сенцов та Кольченко перебувають в ув’язненні за звинуваченням у “тероризмі”. Їх засудили до 20 та 10 років відповідно.

Наразі Україна і Росія проводять переговори щодо звільнення Сенцова і Кольченка.

http://www.pravda.com.ua/news/2016/07/4/7113681/

Результаты поиска:

Громадянське суспільство після Євромайдану: що змінилося?

Листопад 15, 2017

Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців.

Утім, Євромайдан як феномен не варто “списувати” у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.

У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей “Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану” з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal” і буде опублікований наприкінці 2017 року.

Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.

“КРАПЛЯ В ОКЕАНІ” ЧИ “МОЯ ХАТА СКРАЮ?”

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, “кольорові революції” двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні “довести революцію до кінця“, тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське
суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos

Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?

Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет “Віадріна”, Німеччина).

Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати “мережі довіри”, яких раніше не існувало.

Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура “неінституціалізованої довіри” – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.

У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко(Програма розвитку ООН) був вузький “кластер” громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.

Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.

У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.

Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.

Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та
зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos

Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках,  призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.

Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.

РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ

Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.

Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).

Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.

Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, “негромадянській”, тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.

В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.

Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.

У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто
закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з
російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos

Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Ганна Базило (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.

Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу “іншого” (англ. the Other).

Проблематика толерантності до “іншого” піднімається також у статті Марини Шевцової(Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).

Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?

Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що “волонтери” та “неурядові організації” за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).

Відповідно, вони мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.

Волонтери в Україні мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції
держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos

Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен “гібридизацією” громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.

Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?

Катерина Зарембо (Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.

Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.

В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень “Нова Україна”, Україна) розглянула інший феномен “злиття” волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови  до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.

Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції “Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту” 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.

Ольга Бурлюк, Гентський університет, Бельгія

Наталія Шаповалова, Фонд Карнегі за міжнародний мир

Натерина Зарембо, Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна

Джерело, 15/11/2017

Премійована за відвагу. Як Олександра Матвійчук здобуває перемоги на правозахисному фронті

Червень 13, 2017

В 2017 році Посольство Сполучених штатів Америки в Україні започаткувало особливу нагороду “Відважна жінка”. Її вручатимуть раз у рік одній українці.

 31-го березня першою цю премію отримала 33-річна Олександра Матвійчук правозахисниця, голова організації “Центр громадянських свобод” та координатор громадської ініціативи “Євромайдан SOS”.

На початку 2016-го Матвійчук також стала першою в світі, хто отримав щойно засновану премію від низки делегацій ОБСЄ “Democracy Defender Award” – за винятковий внесок в просуванні демократії і захисті прав людини. Наступного року премію здобув росіянин.

Очолюваний Матвійчук “Центр громадянських свобод” також став єдиною українською організацією, кому в 2015-му вручили норвезьку нагороду “За права людини і демократію”.

Олександра каже, що всі нагороди для неї були несподіваними самостійно вона нікуди не подавалась. За її словами, така увага саме до українських правозахисників з’явилася після Євромайдану, який називають найбільшим в регіоні зібранням правозахисного характеру.

“У сфері, де я працюю, нагороди вручають у двох випадках. Перший – ти сидиш у в’язниці за свою правозахисну діяльність, і до твоєї справи треба привернути міжнародну увагу. Другий – це вияв солідарності до громадянського суспільства в конкретній країні, яка бореться за права людини”, – пояснює Матвійчук.

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”

Це далеко не єдині несподівані нагороди Олександри.

Коли в 2001 році вона навчалася на першому курсі юридичного факультету Київського університету ім. Шевченка, їй подзвонили з привітанням її сценарій п’єси про українську мову переміг в національному конкурсі.

Саша не розуміла, що це за конкурс, адже участі в ньому не брала. Згодом з’ясувалося, що її сценарій на розгляд журі подав Київський гуманітарний ліцей, який Олександра закінчила роком раніше. Там вона активно займалася самодіяльними театральними постановками.

В шкільні роки Олександра навіть думала вступати на режисуру. Але таки обрала юридичний факультет. Її батьки також мріяли про кар’єру дочки-юриста в якісь комерційній структурі це, принаймні, гарантувало дівчині забезпечене майбутнє.

На роботу в комерційних структурах націлювалися і майже всі однокурсники Олександри.

 

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”. Про права людини я дізналася не на юридичному факультеті – а коли з цікавості записалася на тренінг з прав людини”, пригадує Матвійчук.

На майбутню правозахисну діяльність Олександри вплинуло і знайомство з дисидентом Євгеном Сверстюком. Дівчина ще школяркою ходила на зустрічі шістдесятників і слухала їхні розповіді. Паралельно реалізовувала там свої режисерські здібності, допомагаючи Сверстюку в організації літературних вечорів.

“Я мультизадачна людина. У мене ніколи не було мети кимось конкретно стати. В дитинстві, пам’ятаю, казала, що просто хочу бути хорошою людиною”, розповідає Олександра.

На четвертому курсі вона вже працювала в комерційній фірмі з управління активів. Паралельно проводила тренінги від “Фундації прав людини”. При цьому встигала керувати студентським самоврядуванням на юридичному факультеті та викладала правознавство в гімназії у рідній Боярці.

У гімназії Матвійчук ще й організувала молодіжний клуб “Форум”.

 

“Я вступила на юридичний факультет університету Шевченка не тому, що я геніальна, а тільки тому, що закінчила гуманітарний ліцей при університеті, де дуже високі стандарти освіти. І я розуміла, що діти з Боярки, де я виросла і спочатку навчалась, не мають таких освітніх можливостей. Тому й створила молодіжний клуб – щоб це змінити”, пояснює свою активістську невгамовність Олександра.

При такій активності ходити на пари Матвійчук не встигала. Але це не заважало їй на відмінно здавати іспити готувалася за книжками.

“Батьки мені завжди казали: “Все, що ти візьмеш від життя, ти це зробиш сама. Тому вчися”. Вони дали мені потужний заряд вчитися. Відтак, я завжди була першою у навчанні – хоча тепер розумію, що це було зовсім необов’язково”, аналізує Матвійчук.

Потенціал Олександри в 2007 році відзначили старші колеги-правозахисники. Вони запросили її очолити новоутворену Гельсінськими комітетами громадську організацію “Центр громадянських свобод”.

У перші роки організація займалася виключно освітнім напрямком у сфері прав людини, проводячи тренінги та семінари.

Паралельно з тим Матвійчук, тоді вже аспірантка юридичного факультету, не полишала комерційну сферу – на той час працювала в Асоціації українських банків. А також заснувала і керувала всеукраїнською молодіжною громадською організацією “Дебатна Академія”, який дав старт дебатному рухові в багатьох університетах.

Переломним у професійному самовизначенні став для Олександри прихід до президентської посади Віктора Януковича. Коли вона побачила, як він “швидко централізує владу в своїх руках та як розгортаються політичні репресії”, –повністю поглинула в правозахисну сферу.

“Центр громадянських свобод” зайнявся моніторингом політичних переслідувань в Україні, а згодом і в країнах пострадянського простору.

“Ми були єдиними міжнародними спостерігачами після розгону демонстрації в Білорусії, працюючи з колегами з інших країн у складі міжнародного правозахисного комітету, пройшли Болотну в Москві і моніторили після її завершення судові засідання над протестувальниками. Зрештою, нам цей досвід потім допоміг в Україні. Було чітке розуміння, які методи може використовувати авторитарна влада, щоб задушити протести.

Хоча, коли ми створювали “Євромайдан SOS”, то навіть у страшному сні не могли уявити, що на нас чекає”, каже Матвійчук.

Авантюра, що переросла в багатотисячний рух

Ініціатива “Євромайдан SOS” була створена 30-го листопада 2013 року наступного дня після розгону і побиття студентів на Майдані Незалежності.

Тоді вранці в “Центрі громадянських свобод” мав відбутися черговий семінар з прав людини. Однак коли всі слухачі зібралися, про навчання ніхто вже не думав.

“Це була група людей, яких ми не знали, бо зібралися вперше. Усі були розгублені. Ми почали думати, що можемо зробити, окрім просто вийти на вулицю. Нагадаю – тоді арештували 34 людини, багатьох побили. І досить швидко ми зрозуміли, що зараз потрібен такий механізм, який зможе поєднати людей, яким потрібна правова допомога, і людей, які готові надавати цю допомогу”, – пригадує Олександра.

 

Тоді їй ця ініціатива здавалась авантюрою. Адже в “Центрі громадських свобод” не було жодного адвоката, і сама організація не займалася прикладною правовою допомогою.

Одразу була створена сторінка “Євромайдан SOS” на facebook, де розмістили два дописи. У першому пропонувалася правова допомога тим, хто постраждав вночі під час розгону мирного зібрання. А в другому дописі була оголошена мобілізація адвокатів, які готові допомогти постраждалим.

Невдовзі офіс “Центру громадських свобод”, у якому на початок Євромайдану працювало лише вісім людей, став осередком масштабного правозахисного руху. У базі “Євромайдан SOS” нараховувалося дві тисячі волонтерів, з них понад чотириста адвокатів по всій країні.

“У нас тут все було обвішано плакатами. Наприклад, оголошення для транспортування постраждалих –”гелікоптери в Чехію” і номер телефону. Тоді через нас пройшли сотні й сотні побитих, арештованих, підданих тортурам, обвинувачених у сфабрикованих кримінальних і адміністративних справах”, констатує Матвійчук.

На сторінках “Євромайдан SOS” публікувалися банківські рахунки перевірених волонтерів. Люди масово підтримували протест. Так, наприклад, була створена підпільна лікарня для травмованих та поранених учасників Євромайдану.

 

Водночас, правозахисна діяльність “Євромайдан SOS” в умовах повного ігнорування права державними органами, які мали б це право захищати, дещо нагадувала боротьбу з вітряками. Проте руки ніхто не опускав.

“Нам вдалося перейти із правого рівня – на символічний. І як не дивно, це було важливішим. Бо всі знали, що є “Євромайдан SOS”, який не кине і буде боротися до останнього за кожного.

Це створювало ілюзію безпеки, яка, у свою чергу, допомагала людям долати страх”, пояснює Матвійчук

Свій особистий страх Матвійчук частково подолала після 16 січня, коли вийшла на прес-конференцію і закликала бойкотувати “диктаторські закони”: “Коли закликаєш людей не виконувати неправові закони, і тим самим нести за це кримінальну відповідальність – тоді ти вже сам не можеш дати задню”.

Останній місяць Євромайдану з міркувань безпеки Олександра ночувала в офісі. Перед тим в її будинок вночі завітали підозрілі особи спортивної статури. Матвійчук певна, що тоді її врятувала консьєржка, яку насторожило, що хтось о четвертій ранку увійшов до зачиненого під’їзду зі своїми ключами.

“Історія закінчилась комічно. Вони застрягли в ліфті. Коли консьєрж сказала, що зараз викличе аварійку, вони своїми руками відкрили зсередини ліфт і пішли геть”, – пригадує Олександра.

Спочатку Олександра завжди носила з собою закордонний паспорт – “про всяк випадок”. А потім перестала про це думати. Були розроблені плани безпеки, якщо “виб’ють” її та відповідальних за певні напрями.

Так само вона не наважилась сказати своєму чоловіку, щоб він забирався з Майдану 20 лютого… Щоразу згадуючи цей епізод, дівчина вибачається за сльози, які не може стримати.

“Я на той момент була в офісі і вела списки вбитих. Я знала, що там все дуже серйозно. Тут мені подзвонив чоловік, який тоді був на Майдані. Він сказав, що любить мене, і попрощався. Мені хотілося сказати: “Втікай звідти”. Але я не змогла… Бо я знала, що там багато людей. І в них також є дружини, діти, рідні”, – з мокрими очима розповідає Матвійчук.

З 18 лютого “Євромайдан SOS” розпочав нову форму роботи документування, бо “коли розстрілюють людей адвокатом вже не допоможеш”.

Волонтери “Євромайдан SOS” тоді їздили по лікарнях, храмах, моргах, повсюдно, куди звозили загиблих. Працівники моргів усупереч правил передавали активістам фотографії тіл, які доводилося швидко ідентифікувати.

“Ми дуже поспішали зафіксувати інформацію про кожне вбивство. Бо не знали, що за годину буде з нами”, каже Матвійчук.

Волонтери “Євромайдан SOS” – перші, хто систематизував всю інформацію про загиблих і обставини їх смерті. Ці документи вони передали в Міжнародний кримінальний суд. Це відбулося ще до будь-який слідчих експериментів з боку державних органів.

Зараз “Євромайдан SOS” здійснює моніторинг розслідування цих злочинів.

“Поки ми не поставимо крапку в розслідуванні, то не перегорнемо цю сторінку. І як держава, далі просто йти не зможемо. Бо непокаране зло зростатиме. І, як наслідок, це призведе до народження нового Януковича в майбутньому.

Якщо ми не змінимо хід історії зараз – то вже нашим дітям доведеться виходити на новий Майдан. І невідомо, чим він завершиться”, – констатує Матвійчук.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють”

Завершення протистояння в центрі столиці в лютому 2014-го не зупинило діяльність “Євромайдан SOS”.

Вже 2 березня 2014-го перша мобільна група виїхала в Крим, а потім на Донбас щоб документувати всі порушення прав і свобод громадян у ході російської агресії. Усі задокументовані докази з фото та відео зберігаються в базі “Центру громадянський свобод” для майбутніх національних та міжнародних судів.

Зараз волонтери продовжують роботу через своїх колег, російських правозахисників, моніторять політичні переслідування в Криму та окупованій частині Донбасу. Також документують воєнні злочини та злочини проти людяності, допитуючи людей, які вийшли з полону бойовиків.

Звільнення заручників ще одна велика ділянка роботи, якою опікується “Центр громадянських свобод”.

 

В умовах, коли міжнародне право не працює і рішення із звільнення політв’язнів залежить від політичного рішення Кремля, Матвійчук шукає різні способи правозахисної боротьби.

Серед них кампанія “Let my people go”, мета якої – максимально популяризувати імена тих, кого утримує в російських тюрмах путінський режим. Бо, на переконання Матвійчук, тільки міжнародним тиском можна змусити Кремль відпустити їх додому.

Станом на травень 2017-го у цьому списку 44 людини.

Один з останніх флешмобів у рамках кампанії був проведений на підтримку Руслана Зейтуллаєва кримського татарина, якого російський суд ув’язнив на дванадцять років.

“Ми це робимо, щоб відкрити його ім’я Україні. І показати, що ця людина бореться. Нам так само треба вчитися боротися за своїх громадян. Аби ці люди мали шанс на звільнення, потрібно їх тримати в топі суспільної уваги. Тоді можна проводити ефективну адвокацію”, пояснює особливості різновидів правозахисної боротьби Матвійчук.

Крім того, публічна підтримка допомагає ув’язненим легше пережити усі випробовування. Матвійчук пригадує, з яким розчуленням уже звільнений Юрій Солошенко розповідав про лист з волі від “Центру громадянських свобод”. Тоді в ув’язненні він деякий час був без окулярів, тож нічого не міг прочитати. Але постійно приставляв лист до світла, щоб бодай побачити букви.

Ще один інструмент боротьби, який активно використовує “Євромайдан SOS” та “Центр громадянських свобод” це міжнародна арена.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють.

Мало представляти альтернативні звіти, зустрічатися з спецдоповідачами, передавати їм інформацію. Потрібно зробити так, щоб наш голос звучав і на інших площадках. І в першу чергу – тих, де приймаються реальні рішення”, – переконана Матвійчук.

В 2015-му році вона виступала на засіданні комітету ООН, на якому Росія звітувала про виконання Конвенції з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок. Тоді українські правозахисники оприлюднили альтернативний звіт, доводячи порушення прав і свобод жінок Росією в Криму та окупованому Донбасі.

У березні 2017-го Матвійчук поїхала на засідання комітету з прав людини Європарламенту. Там українські правозахисники вперше від імені України озвучили вимогу ввести санкції проти Росії саме за порушення прав людини.

Попри масові порушення прав людини, такого роду санкцій Росія досі не отримувала.

“Я розумію, що це гра в довгу. “Євромайдан” мене навчив одній важливій речі: навіть коли здається, що все що ти робиш, немає сенсу, треба продовжувати чесно і віддано робити свою роботу. І результат неочікуване може з’явитися”, резюмує Матвійчук.

Наразі п’ять людей зі списку “LetMyPeopleGo “ вийшли з російських тюрм.

Матвійчук наголошує, що це в жодному разі не лише заслуга її організацій. “Євромайдан SOS”, кампанія “LetMyPeopleGo” та “Центр громадянських свобод” це один з гвинтиків у складному механізмі із захисту прав і свобод українських громадян.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати”

Наразі найважчим у своїй роботі Матвійчук називає відсутність швидкого результату. Це, за її словами, деморалізує частину активістів, і вони залишають правозахисний рух.

Каже, що після Євромайдану, коли був сплеск правозахисного активізму, сьогодні багато хто повернувся до звичної роботи, або полишив цю діяльність через відсутності швидких результатів та емоційної втоми.

Тому “Центр громадянський свобод” зараз відновлює свої освітні пропекти, щоб збільшувати активне правозахисне середовище.

Паралельно “Центр громадянських свобод” розвиває рух громадського спостереження “ОЗОН”. З 2013 року ця група активістів, до якої може долучитися кожен охочий, проводить спостереження за ходом мирних зібрань, судовими засіданнями та діями поліції в Україні.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати. Нормою має стати щодня виділити годину свого часу на громадський контроль. Якщо цього не робити, то навіть у янгола відпаде німб і виростуть роги. Наше завдання долати розрив між суспільством та правозахисниками і залучати звичайних людей до цієї роботи.

Досвід “Євромайдан SOS” показав, що успішним можна бути тільки тоді, коли тебе підтримують люди“, – резюмує Мавійчук.

Загалом на українське майбутнє правозахисниця дивиться оптимістично. Впевнена, що в українців вийде, хоча буде дуже складно.

Від емоційної втоми і розчарувань саму Матвійчук рятують розуміння небезпеки правозахисту в інших країнах. Коли чує від колег жахливі історії про викрадення дітей правозахисників чи побиття, – розуміє, що в неї, насправді, ще дуже комфортні умови для роботи.

 

Пояснюючи, звідки у неї беруться сили, Олександра згадує активістку з Росії, виступ якої її вразив на одній з конференцій. Ця жінка, попри непоступливість системи, у своєму маленькому містечку досягла чималих результатів у правозахисній роботі.

Феномен цієї активістки колеги Матвійчук пояснили так: “Нічим незбагненна, майже фанатична впевненість у своїй перемозі й правоті”.

Бесіду записала Маряна Пєцух, УП

#LetMyPeopleGo: Українці підтримали кримського політв’язня Зейтуллаєва

Квітень 21, 2017

Українські митці, журналісти та правозахисники розпочали акцію підтримки кримського політв’язня Руслана Зейтуллаєва #LetMyPeopleGo.

Фото facebook.com/EvromaidanSOS

Фігурант сфабрикованої справи в окупованому Криму Руслан Зейтуллаєв другий тиждень голодує.

Він вимагає припинити політичні репресії проти кримських татар, передати усіх незаконно ув’язнених на материкову Україну та допустити до нього українського консула.

Під час останнього судового засідання Зейтуллаєву стало зле, йому довелося викликати швидку.

Українські митці, журналісти та правозахисники зробили спеціальні фото для акції, із яких виклали досі для багатьох невідоме ім’я політв’язня.

Ми не можемо просто зараз зупинити цей конвеєр репресій. Але ми точно можемо зробити боротьбу людей, які чинять йому спротив, видимою. А це вже не так і мало” – переконана координатор Євромайдану SOS Олександра Матвійчук.

У списку LetMyPeopleGo, який веде Євромайдан SOS, зараз щонайменше 44 громадян України, які були ув’язнені за політичними мотивами в окупованому Криму та Росії.

За сфабрикованою справою “кримських мусульман”, по якій проходить і Руслан Зейтуллаєв, за ґратами перебуває щонайменше 19 людей.

Раніше “УП.Життя” пубілкувало вцілілі після обшуку ФСБ знімки кримського журналіста Миколи Семени, що увійшли до виставки “Абсолютно вилучено”.

Кримському журналістові Миколі Семені висунули обвинувачення у публічних закликах до порушення територіальної цілісності Російської Федерації. За відповідною статтею Кримінального Кодексу РФ Миколі загрожує до 5 років позбавлення волі.

Громадські організації вимагають нового голову Центру правової допомоги

Квітень 20, 2017

19 громадських організацій закликали Мін’юст невідкладно провести конкурс на посаду директора Координаційного центру з надання правової допомоги.

Про це написано в їхньому зверненні до міністра юстиції Павла Петренка.

 “Оскільки директора Координаційного центру з надання правової допомоги Андрія Вишневського 19 квітня на урядовому засіданні було призначено на посаду заступника міністра юстиції України, на наш погляд, виваженим і логічним наступним кроком було б продовжити дотримання стандартів відкритості та неупередженості у відборі фахівців системи БПД (безоплатної правової допомоги – ред.) і провести відкритий конкурс на посаду директора Координаційного центру”, – йдеться в заяві.

Громадські активісти запропонували зі свого боку посприяти конкурсному відбору, відрядивши до конкурсної комісії своїх представників.

Свої підписи під зверненням поставили представники таких організацій:

  • Відкрита громадська платформа підтримки розвитку української системи безоплатної правової допомоги;
  • Українська Гельсінська Спілка з прав людини;
  • Харківська Правозахисна Група;
  • Асоціація Українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів;
  • ГО “Восток – SOS”;
  • ГО “Крим – SOS”;
  • ГО “Донбас SOS”;
  • ГО “Центр громадянських і політичних свобод”;
  • ГС “Мережа правового розвитку”;
  • ГО Transparency International Україна;
  • ГО “Центр інформації про права людини”;
  • ГО “Точка опори”;
  • ГО “Громадський холдинг “Група Впливу”;
  • ГО Центр “Соціальна Дія”;
  • ГО Центр.ЮА;
  • Українська Фундація Правової допомоги;
  • Центр політико-правових реформ;
  • БФ “Право на захист”;
  • ГО “Центр демократії та верховенства права”.

Як відомо, Вишневський обіймав пост директора Координаційного центру з надання правової допомоги Мін’юсту з 6 липня 2012 року. У середу, 19 квітня 2017-го, Кабмін перевів його на посаду заступника міністра юстиції.

Координаційний центр з надання правової допомоги створений у 2012 році указом президента для формування в Україні ефективної системи безоплатної правової допомоги, забезпечення її доступності та якості.

Українська правда

Правозахисники оголосили акцію підтримки Сенцова і Кольченка

Липень 5, 2016

Правозахисна організація Amnesty International в Україні розпочинає нову безстрокову акцію з вимогою звільнити Олега Сенцова та Олександра Кольченка, ув’язнених в Росії.

Про це йдеться у прес-релізі організації.

Правозахисники заявили, що звільнення Генадія Афанасьєва було значною мірою результатом саме зусиль активістів у цьому напрямку, про що той заявив у своєму відеозверненні, і закликали посилити тиск на владу Росії для звільнення Сенцова та Кольченка.

“Те, що я чудом звільнений, це саме результат того, що суспільство боролось і за мене … Це надія для кожного ув’язненого, це їх змога триматися та витримувати. Знати, що про них пам’ятають”, – наводяться у прес-релізі слова Афанасьєва.

У зв’язку з цим Amnesty International закликає писати листи з використанням спеціальної онлайн-форми, після чого вони будуть роздруковані та надіслані адресатам.

“Написання листів стає особливо актуальним напередодні дня народження Олега Сенцова, якому 13 липня виповниться 30 років”, – додали правозахисники.

Як відомо, Сенцов та Кольченко перебувають в ув’язненні за звинуваченням у “тероризмі”. Їх засудили до 20 та 10 років відповідно.

Наразі Україна і Росія проводять переговори щодо звільнення Сенцова і Кольченка.

http://www.pravda.com.ua/news/2016/07/4/7113681/

Результаты поиска:

Громадянське суспільство після Євромайдану: що змінилося?

Листопад 15, 2017

Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців.

Утім, Євромайдан як феномен не варто “списувати” у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.

У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей “Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану” з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal” і буде опублікований наприкінці 2017 року.

Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.

“КРАПЛЯ В ОКЕАНІ” ЧИ “МОЯ ХАТА СКРАЮ?”

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, “кольорові революції” двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні “довести революцію до кінця“, тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське
суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos

Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?

Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет “Віадріна”, Німеччина).

Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати “мережі довіри”, яких раніше не існувало.

Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура “неінституціалізованої довіри” – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.

У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко(Програма розвитку ООН) був вузький “кластер” громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.

Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.

У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.

Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.

Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та
зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos

Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках,  призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.

Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.

РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ

Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.

Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).

Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.

Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, “негромадянській”, тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.

В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.

Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.

У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто
закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з
російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos

Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Ганна Базило (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.

Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу “іншого” (англ. the Other).

Проблематика толерантності до “іншого” піднімається також у статті Марини Шевцової(Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).

Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?

Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що “волонтери” та “неурядові організації” за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).

Відповідно, вони мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.

Волонтери в Україні мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції
держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos

Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен “гібридизацією” громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.

Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?

Катерина Зарембо (Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.

Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.

В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень “Нова Україна”, Україна) розглянула інший феномен “злиття” волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови  до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.

Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції “Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту” 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.

Ольга Бурлюк, Гентський університет, Бельгія

Наталія Шаповалова, Фонд Карнегі за міжнародний мир

Натерина Зарембо, Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна

Джерело, 15/11/2017

Премійована за відвагу. Як Олександра Матвійчук здобуває перемоги на правозахисному фронті

Червень 13, 2017

В 2017 році Посольство Сполучених штатів Америки в Україні започаткувало особливу нагороду “Відважна жінка”. Її вручатимуть раз у рік одній українці.

 31-го березня першою цю премію отримала 33-річна Олександра Матвійчук правозахисниця, голова організації “Центр громадянських свобод” та координатор громадської ініціативи “Євромайдан SOS”.

На початку 2016-го Матвійчук також стала першою в світі, хто отримав щойно засновану премію від низки делегацій ОБСЄ “Democracy Defender Award” – за винятковий внесок в просуванні демократії і захисті прав людини. Наступного року премію здобув росіянин.

Очолюваний Матвійчук “Центр громадянських свобод” також став єдиною українською організацією, кому в 2015-му вручили норвезьку нагороду “За права людини і демократію”.

Олександра каже, що всі нагороди для неї були несподіваними самостійно вона нікуди не подавалась. За її словами, така увага саме до українських правозахисників з’явилася після Євромайдану, який називають найбільшим в регіоні зібранням правозахисного характеру.

“У сфері, де я працюю, нагороди вручають у двох випадках. Перший – ти сидиш у в’язниці за свою правозахисну діяльність, і до твоєї справи треба привернути міжнародну увагу. Другий – це вияв солідарності до громадянського суспільства в конкретній країні, яка бореться за права людини”, – пояснює Матвійчук.

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”

Це далеко не єдині несподівані нагороди Олександри.

Коли в 2001 році вона навчалася на першому курсі юридичного факультету Київського університету ім. Шевченка, їй подзвонили з привітанням її сценарій п’єси про українську мову переміг в національному конкурсі.

Саша не розуміла, що це за конкурс, адже участі в ньому не брала. Згодом з’ясувалося, що її сценарій на розгляд журі подав Київський гуманітарний ліцей, який Олександра закінчила роком раніше. Там вона активно займалася самодіяльними театральними постановками.

В шкільні роки Олександра навіть думала вступати на режисуру. Але таки обрала юридичний факультет. Її батьки також мріяли про кар’єру дочки-юриста в якісь комерційній структурі це, принаймні, гарантувало дівчині забезпечене майбутнє.

На роботу в комерційних структурах націлювалися і майже всі однокурсники Олександри.

 

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”. Про права людини я дізналася не на юридичному факультеті – а коли з цікавості записалася на тренінг з прав людини”, пригадує Матвійчук.

На майбутню правозахисну діяльність Олександри вплинуло і знайомство з дисидентом Євгеном Сверстюком. Дівчина ще школяркою ходила на зустрічі шістдесятників і слухала їхні розповіді. Паралельно реалізовувала там свої режисерські здібності, допомагаючи Сверстюку в організації літературних вечорів.

“Я мультизадачна людина. У мене ніколи не було мети кимось конкретно стати. В дитинстві, пам’ятаю, казала, що просто хочу бути хорошою людиною”, розповідає Олександра.

На четвертому курсі вона вже працювала в комерційній фірмі з управління активів. Паралельно проводила тренінги від “Фундації прав людини”. При цьому встигала керувати студентським самоврядуванням на юридичному факультеті та викладала правознавство в гімназії у рідній Боярці.

У гімназії Матвійчук ще й організувала молодіжний клуб “Форум”.

 

“Я вступила на юридичний факультет університету Шевченка не тому, що я геніальна, а тільки тому, що закінчила гуманітарний ліцей при університеті, де дуже високі стандарти освіти. І я розуміла, що діти з Боярки, де я виросла і спочатку навчалась, не мають таких освітніх можливостей. Тому й створила молодіжний клуб – щоб це змінити”, пояснює свою активістську невгамовність Олександра.

При такій активності ходити на пари Матвійчук не встигала. Але це не заважало їй на відмінно здавати іспити готувалася за книжками.

“Батьки мені завжди казали: “Все, що ти візьмеш від життя, ти це зробиш сама. Тому вчися”. Вони дали мені потужний заряд вчитися. Відтак, я завжди була першою у навчанні – хоча тепер розумію, що це було зовсім необов’язково”, аналізує Матвійчук.

Потенціал Олександри в 2007 році відзначили старші колеги-правозахисники. Вони запросили її очолити новоутворену Гельсінськими комітетами громадську організацію “Центр громадянських свобод”.

У перші роки організація займалася виключно освітнім напрямком у сфері прав людини, проводячи тренінги та семінари.

Паралельно з тим Матвійчук, тоді вже аспірантка юридичного факультету, не полишала комерційну сферу – на той час працювала в Асоціації українських банків. А також заснувала і керувала всеукраїнською молодіжною громадською організацією “Дебатна Академія”, який дав старт дебатному рухові в багатьох університетах.

Переломним у професійному самовизначенні став для Олександри прихід до президентської посади Віктора Януковича. Коли вона побачила, як він “швидко централізує владу в своїх руках та як розгортаються політичні репресії”, –повністю поглинула в правозахисну сферу.

“Центр громадянських свобод” зайнявся моніторингом політичних переслідувань в Україні, а згодом і в країнах пострадянського простору.

“Ми були єдиними міжнародними спостерігачами після розгону демонстрації в Білорусії, працюючи з колегами з інших країн у складі міжнародного правозахисного комітету, пройшли Болотну в Москві і моніторили після її завершення судові засідання над протестувальниками. Зрештою, нам цей досвід потім допоміг в Україні. Було чітке розуміння, які методи може використовувати авторитарна влада, щоб задушити протести.

Хоча, коли ми створювали “Євромайдан SOS”, то навіть у страшному сні не могли уявити, що на нас чекає”, каже Матвійчук.

Авантюра, що переросла в багатотисячний рух

Ініціатива “Євромайдан SOS” була створена 30-го листопада 2013 року наступного дня після розгону і побиття студентів на Майдані Незалежності.

Тоді вранці в “Центрі громадянських свобод” мав відбутися черговий семінар з прав людини. Однак коли всі слухачі зібралися, про навчання ніхто вже не думав.

“Це була група людей, яких ми не знали, бо зібралися вперше. Усі були розгублені. Ми почали думати, що можемо зробити, окрім просто вийти на вулицю. Нагадаю – тоді арештували 34 людини, багатьох побили. І досить швидко ми зрозуміли, що зараз потрібен такий механізм, який зможе поєднати людей, яким потрібна правова допомога, і людей, які готові надавати цю допомогу”, – пригадує Олександра.

 

Тоді їй ця ініціатива здавалась авантюрою. Адже в “Центрі громадських свобод” не було жодного адвоката, і сама організація не займалася прикладною правовою допомогою.

Одразу була створена сторінка “Євромайдан SOS” на facebook, де розмістили два дописи. У першому пропонувалася правова допомога тим, хто постраждав вночі під час розгону мирного зібрання. А в другому дописі була оголошена мобілізація адвокатів, які готові допомогти постраждалим.

Невдовзі офіс “Центру громадських свобод”, у якому на початок Євромайдану працювало лише вісім людей, став осередком масштабного правозахисного руху. У базі “Євромайдан SOS” нараховувалося дві тисячі волонтерів, з них понад чотириста адвокатів по всій країні.

“У нас тут все було обвішано плакатами. Наприклад, оголошення для транспортування постраждалих –”гелікоптери в Чехію” і номер телефону. Тоді через нас пройшли сотні й сотні побитих, арештованих, підданих тортурам, обвинувачених у сфабрикованих кримінальних і адміністративних справах”, констатує Матвійчук.

На сторінках “Євромайдан SOS” публікувалися банківські рахунки перевірених волонтерів. Люди масово підтримували протест. Так, наприклад, була створена підпільна лікарня для травмованих та поранених учасників Євромайдану.

 

Водночас, правозахисна діяльність “Євромайдан SOS” в умовах повного ігнорування права державними органами, які мали б це право захищати, дещо нагадувала боротьбу з вітряками. Проте руки ніхто не опускав.

“Нам вдалося перейти із правого рівня – на символічний. І як не дивно, це було важливішим. Бо всі знали, що є “Євромайдан SOS”, який не кине і буде боротися до останнього за кожного.

Це створювало ілюзію безпеки, яка, у свою чергу, допомагала людям долати страх”, пояснює Матвійчук

Свій особистий страх Матвійчук частково подолала після 16 січня, коли вийшла на прес-конференцію і закликала бойкотувати “диктаторські закони”: “Коли закликаєш людей не виконувати неправові закони, і тим самим нести за це кримінальну відповідальність – тоді ти вже сам не можеш дати задню”.

Останній місяць Євромайдану з міркувань безпеки Олександра ночувала в офісі. Перед тим в її будинок вночі завітали підозрілі особи спортивної статури. Матвійчук певна, що тоді її врятувала консьєржка, яку насторожило, що хтось о четвертій ранку увійшов до зачиненого під’їзду зі своїми ключами.

“Історія закінчилась комічно. Вони застрягли в ліфті. Коли консьєрж сказала, що зараз викличе аварійку, вони своїми руками відкрили зсередини ліфт і пішли геть”, – пригадує Олександра.

Спочатку Олександра завжди носила з собою закордонний паспорт – “про всяк випадок”. А потім перестала про це думати. Були розроблені плани безпеки, якщо “виб’ють” її та відповідальних за певні напрями.

Так само вона не наважилась сказати своєму чоловіку, щоб він забирався з Майдану 20 лютого… Щоразу згадуючи цей епізод, дівчина вибачається за сльози, які не може стримати.

“Я на той момент була в офісі і вела списки вбитих. Я знала, що там все дуже серйозно. Тут мені подзвонив чоловік, який тоді був на Майдані. Він сказав, що любить мене, і попрощався. Мені хотілося сказати: “Втікай звідти”. Але я не змогла… Бо я знала, що там багато людей. І в них також є дружини, діти, рідні”, – з мокрими очима розповідає Матвійчук.

З 18 лютого “Євромайдан SOS” розпочав нову форму роботи документування, бо “коли розстрілюють людей адвокатом вже не допоможеш”.

Волонтери “Євромайдан SOS” тоді їздили по лікарнях, храмах, моргах, повсюдно, куди звозили загиблих. Працівники моргів усупереч правил передавали активістам фотографії тіл, які доводилося швидко ідентифікувати.

“Ми дуже поспішали зафіксувати інформацію про кожне вбивство. Бо не знали, що за годину буде з нами”, каже Матвійчук.

Волонтери “Євромайдан SOS” – перші, хто систематизував всю інформацію про загиблих і обставини їх смерті. Ці документи вони передали в Міжнародний кримінальний суд. Це відбулося ще до будь-який слідчих експериментів з боку державних органів.

Зараз “Євромайдан SOS” здійснює моніторинг розслідування цих злочинів.

“Поки ми не поставимо крапку в розслідуванні, то не перегорнемо цю сторінку. І як держава, далі просто йти не зможемо. Бо непокаране зло зростатиме. І, як наслідок, це призведе до народження нового Януковича в майбутньому.

Якщо ми не змінимо хід історії зараз – то вже нашим дітям доведеться виходити на новий Майдан. І невідомо, чим він завершиться”, – констатує Матвійчук.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють”

Завершення протистояння в центрі столиці в лютому 2014-го не зупинило діяльність “Євромайдан SOS”.

Вже 2 березня 2014-го перша мобільна група виїхала в Крим, а потім на Донбас щоб документувати всі порушення прав і свобод громадян у ході російської агресії. Усі задокументовані докази з фото та відео зберігаються в базі “Центру громадянський свобод” для майбутніх національних та міжнародних судів.

Зараз волонтери продовжують роботу через своїх колег, російських правозахисників, моніторять політичні переслідування в Криму та окупованій частині Донбасу. Також документують воєнні злочини та злочини проти людяності, допитуючи людей, які вийшли з полону бойовиків.

Звільнення заручників ще одна велика ділянка роботи, якою опікується “Центр громадянських свобод”.

 

В умовах, коли міжнародне право не працює і рішення із звільнення політв’язнів залежить від політичного рішення Кремля, Матвійчук шукає різні способи правозахисної боротьби.

Серед них кампанія “Let my people go”, мета якої – максимально популяризувати імена тих, кого утримує в російських тюрмах путінський режим. Бо, на переконання Матвійчук, тільки міжнародним тиском можна змусити Кремль відпустити їх додому.

Станом на травень 2017-го у цьому списку 44 людини.

Один з останніх флешмобів у рамках кампанії був проведений на підтримку Руслана Зейтуллаєва кримського татарина, якого російський суд ув’язнив на дванадцять років.

“Ми це робимо, щоб відкрити його ім’я Україні. І показати, що ця людина бореться. Нам так само треба вчитися боротися за своїх громадян. Аби ці люди мали шанс на звільнення, потрібно їх тримати в топі суспільної уваги. Тоді можна проводити ефективну адвокацію”, пояснює особливості різновидів правозахисної боротьби Матвійчук.

Крім того, публічна підтримка допомагає ув’язненим легше пережити усі випробовування. Матвійчук пригадує, з яким розчуленням уже звільнений Юрій Солошенко розповідав про лист з волі від “Центру громадянських свобод”. Тоді в ув’язненні він деякий час був без окулярів, тож нічого не міг прочитати. Але постійно приставляв лист до світла, щоб бодай побачити букви.

Ще один інструмент боротьби, який активно використовує “Євромайдан SOS” та “Центр громадянських свобод” це міжнародна арена.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють.

Мало представляти альтернативні звіти, зустрічатися з спецдоповідачами, передавати їм інформацію. Потрібно зробити так, щоб наш голос звучав і на інших площадках. І в першу чергу – тих, де приймаються реальні рішення”, – переконана Матвійчук.

В 2015-му році вона виступала на засіданні комітету ООН, на якому Росія звітувала про виконання Конвенції з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок. Тоді українські правозахисники оприлюднили альтернативний звіт, доводячи порушення прав і свобод жінок Росією в Криму та окупованому Донбасі.

У березні 2017-го Матвійчук поїхала на засідання комітету з прав людини Європарламенту. Там українські правозахисники вперше від імені України озвучили вимогу ввести санкції проти Росії саме за порушення прав людини.

Попри масові порушення прав людини, такого роду санкцій Росія досі не отримувала.

“Я розумію, що це гра в довгу. “Євромайдан” мене навчив одній важливій речі: навіть коли здається, що все що ти робиш, немає сенсу, треба продовжувати чесно і віддано робити свою роботу. І результат неочікуване може з’явитися”, резюмує Матвійчук.

Наразі п’ять людей зі списку “LetMyPeopleGo “ вийшли з російських тюрм.

Матвійчук наголошує, що це в жодному разі не лише заслуга її організацій. “Євромайдан SOS”, кампанія “LetMyPeopleGo” та “Центр громадянських свобод” це один з гвинтиків у складному механізмі із захисту прав і свобод українських громадян.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати”

Наразі найважчим у своїй роботі Матвійчук називає відсутність швидкого результату. Це, за її словами, деморалізує частину активістів, і вони залишають правозахисний рух.

Каже, що після Євромайдану, коли був сплеск правозахисного активізму, сьогодні багато хто повернувся до звичної роботи, або полишив цю діяльність через відсутності швидких результатів та емоційної втоми.

Тому “Центр громадянський свобод” зараз відновлює свої освітні пропекти, щоб збільшувати активне правозахисне середовище.

Паралельно “Центр громадянських свобод” розвиває рух громадського спостереження “ОЗОН”. З 2013 року ця група активістів, до якої може долучитися кожен охочий, проводить спостереження за ходом мирних зібрань, судовими засіданнями та діями поліції в Україні.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати. Нормою має стати щодня виділити годину свого часу на громадський контроль. Якщо цього не робити, то навіть у янгола відпаде німб і виростуть роги. Наше завдання долати розрив між суспільством та правозахисниками і залучати звичайних людей до цієї роботи.

Досвід “Євромайдан SOS” показав, що успішним можна бути тільки тоді, коли тебе підтримують люди“, – резюмує Мавійчук.

Загалом на українське майбутнє правозахисниця дивиться оптимістично. Впевнена, що в українців вийде, хоча буде дуже складно.

Від емоційної втоми і розчарувань саму Матвійчук рятують розуміння небезпеки правозахисту в інших країнах. Коли чує від колег жахливі історії про викрадення дітей правозахисників чи побиття, – розуміє, що в неї, насправді, ще дуже комфортні умови для роботи.

 

Пояснюючи, звідки у неї беруться сили, Олександра згадує активістку з Росії, виступ якої її вразив на одній з конференцій. Ця жінка, попри непоступливість системи, у своєму маленькому містечку досягла чималих результатів у правозахисній роботі.

Феномен цієї активістки колеги Матвійчук пояснили так: “Нічим незбагненна, майже фанатична впевненість у своїй перемозі й правоті”.

Бесіду записала Маряна Пєцух, УП

#LetMyPeopleGo: Українці підтримали кримського політв’язня Зейтуллаєва

Квітень 21, 2017

Українські митці, журналісти та правозахисники розпочали акцію підтримки кримського політв’язня Руслана Зейтуллаєва #LetMyPeopleGo.

Фото facebook.com/EvromaidanSOS

Фігурант сфабрикованої справи в окупованому Криму Руслан Зейтуллаєв другий тиждень голодує.

Він вимагає припинити політичні репресії проти кримських татар, передати усіх незаконно ув’язнених на материкову Україну та допустити до нього українського консула.

Під час останнього судового засідання Зейтуллаєву стало зле, йому довелося викликати швидку.

Українські митці, журналісти та правозахисники зробили спеціальні фото для акції, із яких виклали досі для багатьох невідоме ім’я політв’язня.

Ми не можемо просто зараз зупинити цей конвеєр репресій. Але ми точно можемо зробити боротьбу людей, які чинять йому спротив, видимою. А це вже не так і мало” – переконана координатор Євромайдану SOS Олександра Матвійчук.

У списку LetMyPeopleGo, який веде Євромайдан SOS, зараз щонайменше 44 громадян України, які були ув’язнені за політичними мотивами в окупованому Криму та Росії.

За сфабрикованою справою “кримських мусульман”, по якій проходить і Руслан Зейтуллаєв, за ґратами перебуває щонайменше 19 людей.

Раніше “УП.Життя” пубілкувало вцілілі після обшуку ФСБ знімки кримського журналіста Миколи Семени, що увійшли до виставки “Абсолютно вилучено”.

Кримському журналістові Миколі Семені висунули обвинувачення у публічних закликах до порушення територіальної цілісності Російської Федерації. За відповідною статтею Кримінального Кодексу РФ Миколі загрожує до 5 років позбавлення волі.

Громадські організації вимагають нового голову Центру правової допомоги

Квітень 20, 2017

19 громадських організацій закликали Мін’юст невідкладно провести конкурс на посаду директора Координаційного центру з надання правової допомоги.

Про це написано в їхньому зверненні до міністра юстиції Павла Петренка.

 “Оскільки директора Координаційного центру з надання правової допомоги Андрія Вишневського 19 квітня на урядовому засіданні було призначено на посаду заступника міністра юстиції України, на наш погляд, виваженим і логічним наступним кроком було б продовжити дотримання стандартів відкритості та неупередженості у відборі фахівців системи БПД (безоплатної правової допомоги – ред.) і провести відкритий конкурс на посаду директора Координаційного центру”, – йдеться в заяві.

Громадські активісти запропонували зі свого боку посприяти конкурсному відбору, відрядивши до конкурсної комісії своїх представників.

Свої підписи під зверненням поставили представники таких організацій:

  • Відкрита громадська платформа підтримки розвитку української системи безоплатної правової допомоги;
  • Українська Гельсінська Спілка з прав людини;
  • Харківська Правозахисна Група;
  • Асоціація Українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів;
  • ГО “Восток – SOS”;
  • ГО “Крим – SOS”;
  • ГО “Донбас SOS”;
  • ГО “Центр громадянських і політичних свобод”;
  • ГС “Мережа правового розвитку”;
  • ГО Transparency International Україна;
  • ГО “Центр інформації про права людини”;
  • ГО “Точка опори”;
  • ГО “Громадський холдинг “Група Впливу”;
  • ГО Центр “Соціальна Дія”;
  • ГО Центр.ЮА;
  • Українська Фундація Правової допомоги;
  • Центр політико-правових реформ;
  • БФ “Право на захист”;
  • ГО “Центр демократії та верховенства права”.

Як відомо, Вишневський обіймав пост директора Координаційного центру з надання правової допомоги Мін’юсту з 6 липня 2012 року. У середу, 19 квітня 2017-го, Кабмін перевів його на посаду заступника міністра юстиції.

Координаційний центр з надання правової допомоги створений у 2012 році указом президента для формування в Україні ефективної системи безоплатної правової допомоги, забезпечення її доступності та якості.

Українська правда

Правозахисники оголосили акцію підтримки Сенцова і Кольченка

Липень 5, 2016

Правозахисна організація Amnesty International в Україні розпочинає нову безстрокову акцію з вимогою звільнити Олега Сенцова та Олександра Кольченка, ув’язнених в Росії.

Про це йдеться у прес-релізі організації.

Правозахисники заявили, що звільнення Генадія Афанасьєва було значною мірою результатом саме зусиль активістів у цьому напрямку, про що той заявив у своєму відеозверненні, і закликали посилити тиск на владу Росії для звільнення Сенцова та Кольченка.

“Те, що я чудом звільнений, це саме результат того, що суспільство боролось і за мене … Це надія для кожного ув’язненого, це їх змога триматися та витримувати. Знати, що про них пам’ятають”, – наводяться у прес-релізі слова Афанасьєва.

У зв’язку з цим Amnesty International закликає писати листи з використанням спеціальної онлайн-форми, після чого вони будуть роздруковані та надіслані адресатам.

“Написання листів стає особливо актуальним напередодні дня народження Олега Сенцова, якому 13 липня виповниться 30 років”, – додали правозахисники.

Як відомо, Сенцов та Кольченко перебувають в ув’язненні за звинуваченням у “тероризмі”. Їх засудили до 20 та 10 років відповідно.

Наразі Україна і Росія проводять переговори щодо звільнення Сенцова і Кольченка.

http://www.pravda.com.ua/news/2016/07/4/7113681/

Результаты поиска:

Громадянське суспільство після Євромайдану: що змінилося?

Листопад 15, 2017

Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців.

Утім, Євромайдан як феномен не варто “списувати” у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.

У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей “Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану” з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal” і буде опублікований наприкінці 2017 року.

Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.

“КРАПЛЯ В ОКЕАНІ” ЧИ “МОЯ ХАТА СКРАЮ?”

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, “кольорові революції” двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні “довести революцію до кінця“, тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське
суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos

Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?

Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет “Віадріна”, Німеччина).

Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати “мережі довіри”, яких раніше не існувало.

Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура “неінституціалізованої довіри” – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.

У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко(Програма розвитку ООН) був вузький “кластер” громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.

Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.

У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.

Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.

Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та
зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos

Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках,  призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.

Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.

РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ

Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.

Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).

Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.

Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, “негромадянській”, тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.

В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.

Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.

У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто
закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з
російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos

Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Ганна Базило (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.

Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу “іншого” (англ. the Other).

Проблематика толерантності до “іншого” піднімається також у статті Марини Шевцової(Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).

Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?

Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що “волонтери” та “неурядові організації” за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).

Відповідно, вони мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.

Волонтери в Україні мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції
держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos

Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен “гібридизацією” громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.

Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?

Катерина Зарембо (Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.

Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.

В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень “Нова Україна”, Україна) розглянула інший феномен “злиття” волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови  до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.

Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції “Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту” 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.

Ольга Бурлюк, Гентський університет, Бельгія

Наталія Шаповалова, Фонд Карнегі за міжнародний мир

Натерина Зарембо, Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна

Джерело, 15/11/2017

Премійована за відвагу. Як Олександра Матвійчук здобуває перемоги на правозахисному фронті

Червень 13, 2017

В 2017 році Посольство Сполучених штатів Америки в Україні започаткувало особливу нагороду “Відважна жінка”. Її вручатимуть раз у рік одній українці.

 31-го березня першою цю премію отримала 33-річна Олександра Матвійчук правозахисниця, голова організації “Центр громадянських свобод” та координатор громадської ініціативи “Євромайдан SOS”.

На початку 2016-го Матвійчук також стала першою в світі, хто отримав щойно засновану премію від низки делегацій ОБСЄ “Democracy Defender Award” – за винятковий внесок в просуванні демократії і захисті прав людини. Наступного року премію здобув росіянин.

Очолюваний Матвійчук “Центр громадянських свобод” також став єдиною українською організацією, кому в 2015-му вручили норвезьку нагороду “За права людини і демократію”.

Олександра каже, що всі нагороди для неї були несподіваними самостійно вона нікуди не подавалась. За її словами, така увага саме до українських правозахисників з’явилася після Євромайдану, який називають найбільшим в регіоні зібранням правозахисного характеру.

“У сфері, де я працюю, нагороди вручають у двох випадках. Перший – ти сидиш у в’язниці за свою правозахисну діяльність, і до твоєї справи треба привернути міжнародну увагу. Другий – це вияв солідарності до громадянського суспільства в конкретній країні, яка бореться за права людини”, – пояснює Матвійчук.

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”

Це далеко не єдині несподівані нагороди Олександри.

Коли в 2001 році вона навчалася на першому курсі юридичного факультету Київського університету ім. Шевченка, їй подзвонили з привітанням її сценарій п’єси про українську мову переміг в національному конкурсі.

Саша не розуміла, що це за конкурс, адже участі в ньому не брала. Згодом з’ясувалося, що її сценарій на розгляд журі подав Київський гуманітарний ліцей, який Олександра закінчила роком раніше. Там вона активно займалася самодіяльними театральними постановками.

В шкільні роки Олександра навіть думала вступати на режисуру. Але таки обрала юридичний факультет. Її батьки також мріяли про кар’єру дочки-юриста в якісь комерційній структурі це, принаймні, гарантувало дівчині забезпечене майбутнє.

На роботу в комерційних структурах націлювалися і майже всі однокурсники Олександри.

 

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”. Про права людини я дізналася не на юридичному факультеті – а коли з цікавості записалася на тренінг з прав людини”, пригадує Матвійчук.

На майбутню правозахисну діяльність Олександри вплинуло і знайомство з дисидентом Євгеном Сверстюком. Дівчина ще школяркою ходила на зустрічі шістдесятників і слухала їхні розповіді. Паралельно реалізовувала там свої режисерські здібності, допомагаючи Сверстюку в організації літературних вечорів.

“Я мультизадачна людина. У мене ніколи не було мети кимось конкретно стати. В дитинстві, пам’ятаю, казала, що просто хочу бути хорошою людиною”, розповідає Олександра.

На четвертому курсі вона вже працювала в комерційній фірмі з управління активів. Паралельно проводила тренінги від “Фундації прав людини”. При цьому встигала керувати студентським самоврядуванням на юридичному факультеті та викладала правознавство в гімназії у рідній Боярці.

У гімназії Матвійчук ще й організувала молодіжний клуб “Форум”.

 

“Я вступила на юридичний факультет університету Шевченка не тому, що я геніальна, а тільки тому, що закінчила гуманітарний ліцей при університеті, де дуже високі стандарти освіти. І я розуміла, що діти з Боярки, де я виросла і спочатку навчалась, не мають таких освітніх можливостей. Тому й створила молодіжний клуб – щоб це змінити”, пояснює свою активістську невгамовність Олександра.

При такій активності ходити на пари Матвійчук не встигала. Але це не заважало їй на відмінно здавати іспити готувалася за книжками.

“Батьки мені завжди казали: “Все, що ти візьмеш від життя, ти це зробиш сама. Тому вчися”. Вони дали мені потужний заряд вчитися. Відтак, я завжди була першою у навчанні – хоча тепер розумію, що це було зовсім необов’язково”, аналізує Матвійчук.

Потенціал Олександри в 2007 році відзначили старші колеги-правозахисники. Вони запросили її очолити новоутворену Гельсінськими комітетами громадську організацію “Центр громадянських свобод”.

У перші роки організація займалася виключно освітнім напрямком у сфері прав людини, проводячи тренінги та семінари.

Паралельно з тим Матвійчук, тоді вже аспірантка юридичного факультету, не полишала комерційну сферу – на той час працювала в Асоціації українських банків. А також заснувала і керувала всеукраїнською молодіжною громадською організацією “Дебатна Академія”, який дав старт дебатному рухові в багатьох університетах.

Переломним у професійному самовизначенні став для Олександри прихід до президентської посади Віктора Януковича. Коли вона побачила, як він “швидко централізує владу в своїх руках та як розгортаються політичні репресії”, –повністю поглинула в правозахисну сферу.

“Центр громадянських свобод” зайнявся моніторингом політичних переслідувань в Україні, а згодом і в країнах пострадянського простору.

“Ми були єдиними міжнародними спостерігачами після розгону демонстрації в Білорусії, працюючи з колегами з інших країн у складі міжнародного правозахисного комітету, пройшли Болотну в Москві і моніторили після її завершення судові засідання над протестувальниками. Зрештою, нам цей досвід потім допоміг в Україні. Було чітке розуміння, які методи може використовувати авторитарна влада, щоб задушити протести.

Хоча, коли ми створювали “Євромайдан SOS”, то навіть у страшному сні не могли уявити, що на нас чекає”, каже Матвійчук.

Авантюра, що переросла в багатотисячний рух

Ініціатива “Євромайдан SOS” була створена 30-го листопада 2013 року наступного дня після розгону і побиття студентів на Майдані Незалежності.

Тоді вранці в “Центрі громадянських свобод” мав відбутися черговий семінар з прав людини. Однак коли всі слухачі зібралися, про навчання ніхто вже не думав.

“Це була група людей, яких ми не знали, бо зібралися вперше. Усі були розгублені. Ми почали думати, що можемо зробити, окрім просто вийти на вулицю. Нагадаю – тоді арештували 34 людини, багатьох побили. І досить швидко ми зрозуміли, що зараз потрібен такий механізм, який зможе поєднати людей, яким потрібна правова допомога, і людей, які готові надавати цю допомогу”, – пригадує Олександра.

 

Тоді їй ця ініціатива здавалась авантюрою. Адже в “Центрі громадських свобод” не було жодного адвоката, і сама організація не займалася прикладною правовою допомогою.

Одразу була створена сторінка “Євромайдан SOS” на facebook, де розмістили два дописи. У першому пропонувалася правова допомога тим, хто постраждав вночі під час розгону мирного зібрання. А в другому дописі була оголошена мобілізація адвокатів, які готові допомогти постраждалим.

Невдовзі офіс “Центру громадських свобод”, у якому на початок Євромайдану працювало лише вісім людей, став осередком масштабного правозахисного руху. У базі “Євромайдан SOS” нараховувалося дві тисячі волонтерів, з них понад чотириста адвокатів по всій країні.

“У нас тут все було обвішано плакатами. Наприклад, оголошення для транспортування постраждалих –”гелікоптери в Чехію” і номер телефону. Тоді через нас пройшли сотні й сотні побитих, арештованих, підданих тортурам, обвинувачених у сфабрикованих кримінальних і адміністративних справах”, констатує Матвійчук.

На сторінках “Євромайдан SOS” публікувалися банківські рахунки перевірених волонтерів. Люди масово підтримували протест. Так, наприклад, була створена підпільна лікарня для травмованих та поранених учасників Євромайдану.

 

Водночас, правозахисна діяльність “Євромайдан SOS” в умовах повного ігнорування права державними органами, які мали б це право захищати, дещо нагадувала боротьбу з вітряками. Проте руки ніхто не опускав.

“Нам вдалося перейти із правого рівня – на символічний. І як не дивно, це було важливішим. Бо всі знали, що є “Євромайдан SOS”, який не кине і буде боротися до останнього за кожного.

Це створювало ілюзію безпеки, яка, у свою чергу, допомагала людям долати страх”, пояснює Матвійчук

Свій особистий страх Матвійчук частково подолала після 16 січня, коли вийшла на прес-конференцію і закликала бойкотувати “диктаторські закони”: “Коли закликаєш людей не виконувати неправові закони, і тим самим нести за це кримінальну відповідальність – тоді ти вже сам не можеш дати задню”.

Останній місяць Євромайдану з міркувань безпеки Олександра ночувала в офісі. Перед тим в її будинок вночі завітали підозрілі особи спортивної статури. Матвійчук певна, що тоді її врятувала консьєржка, яку насторожило, що хтось о четвертій ранку увійшов до зачиненого під’їзду зі своїми ключами.

“Історія закінчилась комічно. Вони застрягли в ліфті. Коли консьєрж сказала, що зараз викличе аварійку, вони своїми руками відкрили зсередини ліфт і пішли геть”, – пригадує Олександра.

Спочатку Олександра завжди носила з собою закордонний паспорт – “про всяк випадок”. А потім перестала про це думати. Були розроблені плани безпеки, якщо “виб’ють” її та відповідальних за певні напрями.

Так само вона не наважилась сказати своєму чоловіку, щоб він забирався з Майдану 20 лютого… Щоразу згадуючи цей епізод, дівчина вибачається за сльози, які не може стримати.

“Я на той момент була в офісі і вела списки вбитих. Я знала, що там все дуже серйозно. Тут мені подзвонив чоловік, який тоді був на Майдані. Він сказав, що любить мене, і попрощався. Мені хотілося сказати: “Втікай звідти”. Але я не змогла… Бо я знала, що там багато людей. І в них також є дружини, діти, рідні”, – з мокрими очима розповідає Матвійчук.

З 18 лютого “Євромайдан SOS” розпочав нову форму роботи документування, бо “коли розстрілюють людей адвокатом вже не допоможеш”.

Волонтери “Євромайдан SOS” тоді їздили по лікарнях, храмах, моргах, повсюдно, куди звозили загиблих. Працівники моргів усупереч правил передавали активістам фотографії тіл, які доводилося швидко ідентифікувати.

“Ми дуже поспішали зафіксувати інформацію про кожне вбивство. Бо не знали, що за годину буде з нами”, каже Матвійчук.

Волонтери “Євромайдан SOS” – перші, хто систематизував всю інформацію про загиблих і обставини їх смерті. Ці документи вони передали в Міжнародний кримінальний суд. Це відбулося ще до будь-який слідчих експериментів з боку державних органів.

Зараз “Євромайдан SOS” здійснює моніторинг розслідування цих злочинів.

“Поки ми не поставимо крапку в розслідуванні, то не перегорнемо цю сторінку. І як держава, далі просто йти не зможемо. Бо непокаране зло зростатиме. І, як наслідок, це призведе до народження нового Януковича в майбутньому.

Якщо ми не змінимо хід історії зараз – то вже нашим дітям доведеться виходити на новий Майдан. І невідомо, чим він завершиться”, – констатує Матвійчук.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють”

Завершення протистояння в центрі столиці в лютому 2014-го не зупинило діяльність “Євромайдан SOS”.

Вже 2 березня 2014-го перша мобільна група виїхала в Крим, а потім на Донбас щоб документувати всі порушення прав і свобод громадян у ході російської агресії. Усі задокументовані докази з фото та відео зберігаються в базі “Центру громадянський свобод” для майбутніх національних та міжнародних судів.

Зараз волонтери продовжують роботу через своїх колег, російських правозахисників, моніторять політичні переслідування в Криму та окупованій частині Донбасу. Також документують воєнні злочини та злочини проти людяності, допитуючи людей, які вийшли з полону бойовиків.

Звільнення заручників ще одна велика ділянка роботи, якою опікується “Центр громадянських свобод”.

 

В умовах, коли міжнародне право не працює і рішення із звільнення політв’язнів залежить від політичного рішення Кремля, Матвійчук шукає різні способи правозахисної боротьби.

Серед них кампанія “Let my people go”, мета якої – максимально популяризувати імена тих, кого утримує в російських тюрмах путінський режим. Бо, на переконання Матвійчук, тільки міжнародним тиском можна змусити Кремль відпустити їх додому.

Станом на травень 2017-го у цьому списку 44 людини.

Один з останніх флешмобів у рамках кампанії був проведений на підтримку Руслана Зейтуллаєва кримського татарина, якого російський суд ув’язнив на дванадцять років.

“Ми це робимо, щоб відкрити його ім’я Україні. І показати, що ця людина бореться. Нам так само треба вчитися боротися за своїх громадян. Аби ці люди мали шанс на звільнення, потрібно їх тримати в топі суспільної уваги. Тоді можна проводити ефективну адвокацію”, пояснює особливості різновидів правозахисної боротьби Матвійчук.

Крім того, публічна підтримка допомагає ув’язненим легше пережити усі випробовування. Матвійчук пригадує, з яким розчуленням уже звільнений Юрій Солошенко розповідав про лист з волі від “Центру громадянських свобод”. Тоді в ув’язненні він деякий час був без окулярів, тож нічого не міг прочитати. Але постійно приставляв лист до світла, щоб бодай побачити букви.

Ще один інструмент боротьби, який активно використовує “Євромайдан SOS” та “Центр громадянських свобод” це міжнародна арена.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють.

Мало представляти альтернативні звіти, зустрічатися з спецдоповідачами, передавати їм інформацію. Потрібно зробити так, щоб наш голос звучав і на інших площадках. І в першу чергу – тих, де приймаються реальні рішення”, – переконана Матвійчук.

В 2015-му році вона виступала на засіданні комітету ООН, на якому Росія звітувала про виконання Конвенції з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок. Тоді українські правозахисники оприлюднили альтернативний звіт, доводячи порушення прав і свобод жінок Росією в Криму та окупованому Донбасі.

У березні 2017-го Матвійчук поїхала на засідання комітету з прав людини Європарламенту. Там українські правозахисники вперше від імені України озвучили вимогу ввести санкції проти Росії саме за порушення прав людини.

Попри масові порушення прав людини, такого роду санкцій Росія досі не отримувала.

“Я розумію, що це гра в довгу. “Євромайдан” мене навчив одній важливій речі: навіть коли здається, що все що ти робиш, немає сенсу, треба продовжувати чесно і віддано робити свою роботу. І результат неочікуване може з’явитися”, резюмує Матвійчук.

Наразі п’ять людей зі списку “LetMyPeopleGo “ вийшли з російських тюрм.

Матвійчук наголошує, що це в жодному разі не лише заслуга її організацій. “Євромайдан SOS”, кампанія “LetMyPeopleGo” та “Центр громадянських свобод” це один з гвинтиків у складному механізмі із захисту прав і свобод українських громадян.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати”

Наразі найважчим у своїй роботі Матвійчук називає відсутність швидкого результату. Це, за її словами, деморалізує частину активістів, і вони залишають правозахисний рух.

Каже, що після Євромайдану, коли був сплеск правозахисного активізму, сьогодні багато хто повернувся до звичної роботи, або полишив цю діяльність через відсутності швидких результатів та емоційної втоми.

Тому “Центр громадянський свобод” зараз відновлює свої освітні пропекти, щоб збільшувати активне правозахисне середовище.

Паралельно “Центр громадянських свобод” розвиває рух громадського спостереження “ОЗОН”. З 2013 року ця група активістів, до якої може долучитися кожен охочий, проводить спостереження за ходом мирних зібрань, судовими засіданнями та діями поліції в Україні.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати. Нормою має стати щодня виділити годину свого часу на громадський контроль. Якщо цього не робити, то навіть у янгола відпаде німб і виростуть роги. Наше завдання долати розрив між суспільством та правозахисниками і залучати звичайних людей до цієї роботи.

Досвід “Євромайдан SOS” показав, що успішним можна бути тільки тоді, коли тебе підтримують люди“, – резюмує Мавійчук.

Загалом на українське майбутнє правозахисниця дивиться оптимістично. Впевнена, що в українців вийде, хоча буде дуже складно.

Від емоційної втоми і розчарувань саму Матвійчук рятують розуміння небезпеки правозахисту в інших країнах. Коли чує від колег жахливі історії про викрадення дітей правозахисників чи побиття, – розуміє, що в неї, насправді, ще дуже комфортні умови для роботи.

 

Пояснюючи, звідки у неї беруться сили, Олександра згадує активістку з Росії, виступ якої її вразив на одній з конференцій. Ця жінка, попри непоступливість системи, у своєму маленькому містечку досягла чималих результатів у правозахисній роботі.

Феномен цієї активістки колеги Матвійчук пояснили так: “Нічим незбагненна, майже фанатична впевненість у своїй перемозі й правоті”.

Бесіду записала Маряна Пєцух, УП

#LetMyPeopleGo: Українці підтримали кримського політв’язня Зейтуллаєва

Квітень 21, 2017

Українські митці, журналісти та правозахисники розпочали акцію підтримки кримського політв’язня Руслана Зейтуллаєва #LetMyPeopleGo.

Фото facebook.com/EvromaidanSOS

Фігурант сфабрикованої справи в окупованому Криму Руслан Зейтуллаєв другий тиждень голодує.

Він вимагає припинити політичні репресії проти кримських татар, передати усіх незаконно ув’язнених на материкову Україну та допустити до нього українського консула.

Під час останнього судового засідання Зейтуллаєву стало зле, йому довелося викликати швидку.

Українські митці, журналісти та правозахисники зробили спеціальні фото для акції, із яких виклали досі для багатьох невідоме ім’я політв’язня.

Ми не можемо просто зараз зупинити цей конвеєр репресій. Але ми точно можемо зробити боротьбу людей, які чинять йому спротив, видимою. А це вже не так і мало” – переконана координатор Євромайдану SOS Олександра Матвійчук.

У списку LetMyPeopleGo, який веде Євромайдан SOS, зараз щонайменше 44 громадян України, які були ув’язнені за політичними мотивами в окупованому Криму та Росії.

За сфабрикованою справою “кримських мусульман”, по якій проходить і Руслан Зейтуллаєв, за ґратами перебуває щонайменше 19 людей.

Раніше “УП.Життя” пубілкувало вцілілі після обшуку ФСБ знімки кримського журналіста Миколи Семени, що увійшли до виставки “Абсолютно вилучено”.

Кримському журналістові Миколі Семені висунули обвинувачення у публічних закликах до порушення територіальної цілісності Російської Федерації. За відповідною статтею Кримінального Кодексу РФ Миколі загрожує до 5 років позбавлення волі.

Громадські організації вимагають нового голову Центру правової допомоги

Квітень 20, 2017

19 громадських організацій закликали Мін’юст невідкладно провести конкурс на посаду директора Координаційного центру з надання правової допомоги.

Про це написано в їхньому зверненні до міністра юстиції Павла Петренка.

 “Оскільки директора Координаційного центру з надання правової допомоги Андрія Вишневського 19 квітня на урядовому засіданні було призначено на посаду заступника міністра юстиції України, на наш погляд, виваженим і логічним наступним кроком було б продовжити дотримання стандартів відкритості та неупередженості у відборі фахівців системи БПД (безоплатної правової допомоги – ред.) і провести відкритий конкурс на посаду директора Координаційного центру”, – йдеться в заяві.

Громадські активісти запропонували зі свого боку посприяти конкурсному відбору, відрядивши до конкурсної комісії своїх представників.

Свої підписи під зверненням поставили представники таких організацій:

  • Відкрита громадська платформа підтримки розвитку української системи безоплатної правової допомоги;
  • Українська Гельсінська Спілка з прав людини;
  • Харківська Правозахисна Група;
  • Асоціація Українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів;
  • ГО “Восток – SOS”;
  • ГО “Крим – SOS”;
  • ГО “Донбас SOS”;
  • ГО “Центр громадянських і політичних свобод”;
  • ГС “Мережа правового розвитку”;
  • ГО Transparency International Україна;
  • ГО “Центр інформації про права людини”;
  • ГО “Точка опори”;
  • ГО “Громадський холдинг “Група Впливу”;
  • ГО Центр “Соціальна Дія”;
  • ГО Центр.ЮА;
  • Українська Фундація Правової допомоги;
  • Центр політико-правових реформ;
  • БФ “Право на захист”;
  • ГО “Центр демократії та верховенства права”.

Як відомо, Вишневський обіймав пост директора Координаційного центру з надання правової допомоги Мін’юсту з 6 липня 2012 року. У середу, 19 квітня 2017-го, Кабмін перевів його на посаду заступника міністра юстиції.

Координаційний центр з надання правової допомоги створений у 2012 році указом президента для формування в Україні ефективної системи безоплатної правової допомоги, забезпечення її доступності та якості.

Українська правда

Правозахисники оголосили акцію підтримки Сенцова і Кольченка

Липень 5, 2016

Правозахисна організація Amnesty International в Україні розпочинає нову безстрокову акцію з вимогою звільнити Олега Сенцова та Олександра Кольченка, ув’язнених в Росії.

Про це йдеться у прес-релізі організації.

Правозахисники заявили, що звільнення Генадія Афанасьєва було значною мірою результатом саме зусиль активістів у цьому напрямку, про що той заявив у своєму відеозверненні, і закликали посилити тиск на владу Росії для звільнення Сенцова та Кольченка.

“Те, що я чудом звільнений, це саме результат того, що суспільство боролось і за мене … Це надія для кожного ув’язненого, це їх змога триматися та витримувати. Знати, що про них пам’ятають”, – наводяться у прес-релізі слова Афанасьєва.

У зв’язку з цим Amnesty International закликає писати листи з використанням спеціальної онлайн-форми, після чого вони будуть роздруковані та надіслані адресатам.

“Написання листів стає особливо актуальним напередодні дня народження Олега Сенцова, якому 13 липня виповниться 30 років”, – додали правозахисники.

Як відомо, Сенцов та Кольченко перебувають в ув’язненні за звинуваченням у “тероризмі”. Їх засудили до 20 та 10 років відповідно.

Наразі Україна і Росія проводять переговори щодо звільнення Сенцова і Кольченка.

http://www.pravda.com.ua/news/2016/07/4/7113681/

Результаты поиска:

Громадянське суспільство після Євромайдану: що змінилося?

Листопад 15, 2017

Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців.

Утім, Євромайдан як феномен не варто “списувати” у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.

У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей “Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану” з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal” і буде опублікований наприкінці 2017 року.

Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.

“КРАПЛЯ В ОКЕАНІ” ЧИ “МОЯ ХАТА СКРАЮ?”

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, “кольорові революції” двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні “довести революцію до кінця“, тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське
суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos

Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?

Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет “Віадріна”, Німеччина).

Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати “мережі довіри”, яких раніше не існувало.

Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура “неінституціалізованої довіри” – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.

У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко(Програма розвитку ООН) був вузький “кластер” громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.

Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.

У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.

Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.

Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та
зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos

Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках,  призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.

Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.

РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ

Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.

Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).

Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.

Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, “негромадянській”, тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.

В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.

Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.

У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто
закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з
російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos

Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Ганна Базило (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.

Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу “іншого” (англ. the Other).

Проблематика толерантності до “іншого” піднімається також у статті Марини Шевцової(Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).

Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?

Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що “волонтери” та “неурядові організації” за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).

Відповідно, вони мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.

Волонтери в Україні мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції
держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos

Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен “гібридизацією” громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.

Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?

Катерина Зарембо (Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.

Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.

В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень “Нова Україна”, Україна) розглянула інший феномен “злиття” волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови  до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.

Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції “Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту” 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.

Ольга Бурлюк, Гентський університет, Бельгія

Наталія Шаповалова, Фонд Карнегі за міжнародний мир

Натерина Зарембо, Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна

Джерело, 15/11/2017

Премійована за відвагу. Як Олександра Матвійчук здобуває перемоги на правозахисному фронті

Червень 13, 2017

В 2017 році Посольство Сполучених штатів Америки в Україні започаткувало особливу нагороду “Відважна жінка”. Її вручатимуть раз у рік одній українці.

 31-го березня першою цю премію отримала 33-річна Олександра Матвійчук правозахисниця, голова організації “Центр громадянських свобод” та координатор громадської ініціативи “Євромайдан SOS”.

На початку 2016-го Матвійчук також стала першою в світі, хто отримав щойно засновану премію від низки делегацій ОБСЄ “Democracy Defender Award” – за винятковий внесок в просуванні демократії і захисті прав людини. Наступного року премію здобув росіянин.

Очолюваний Матвійчук “Центр громадянських свобод” також став єдиною українською організацією, кому в 2015-му вручили норвезьку нагороду “За права людини і демократію”.

Олександра каже, що всі нагороди для неї були несподіваними самостійно вона нікуди не подавалась. За її словами, така увага саме до українських правозахисників з’явилася після Євромайдану, який називають найбільшим в регіоні зібранням правозахисного характеру.

“У сфері, де я працюю, нагороди вручають у двох випадках. Перший – ти сидиш у в’язниці за свою правозахисну діяльність, і до твоєї справи треба привернути міжнародну увагу. Другий – це вияв солідарності до громадянського суспільства в конкретній країні, яка бореться за права людини”, – пояснює Матвійчук.

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”

Це далеко не єдині несподівані нагороди Олександри.

Коли в 2001 році вона навчалася на першому курсі юридичного факультету Київського університету ім. Шевченка, їй подзвонили з привітанням її сценарій п’єси про українську мову переміг в національному конкурсі.

Саша не розуміла, що це за конкурс, адже участі в ньому не брала. Згодом з’ясувалося, що її сценарій на розгляд журі подав Київський гуманітарний ліцей, який Олександра закінчила роком раніше. Там вона активно займалася самодіяльними театральними постановками.

В шкільні роки Олександра навіть думала вступати на режисуру. Але таки обрала юридичний факультет. Її батьки також мріяли про кар’єру дочки-юриста в якісь комерційній структурі це, принаймні, гарантувало дівчині забезпечене майбутнє.

На роботу в комерційних структурах націлювалися і майже всі однокурсники Олександри.

 

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”. Про права людини я дізналася не на юридичному факультеті – а коли з цікавості записалася на тренінг з прав людини”, пригадує Матвійчук.

На майбутню правозахисну діяльність Олександри вплинуло і знайомство з дисидентом Євгеном Сверстюком. Дівчина ще школяркою ходила на зустрічі шістдесятників і слухала їхні розповіді. Паралельно реалізовувала там свої режисерські здібності, допомагаючи Сверстюку в організації літературних вечорів.

“Я мультизадачна людина. У мене ніколи не було мети кимось конкретно стати. В дитинстві, пам’ятаю, казала, що просто хочу бути хорошою людиною”, розповідає Олександра.

На четвертому курсі вона вже працювала в комерційній фірмі з управління активів. Паралельно проводила тренінги від “Фундації прав людини”. При цьому встигала керувати студентським самоврядуванням на юридичному факультеті та викладала правознавство в гімназії у рідній Боярці.

У гімназії Матвійчук ще й організувала молодіжний клуб “Форум”.

 

“Я вступила на юридичний факультет університету Шевченка не тому, що я геніальна, а тільки тому, що закінчила гуманітарний ліцей при університеті, де дуже високі стандарти освіти. І я розуміла, що діти з Боярки, де я виросла і спочатку навчалась, не мають таких освітніх можливостей. Тому й створила молодіжний клуб – щоб це змінити”, пояснює свою активістську невгамовність Олександра.

При такій активності ходити на пари Матвійчук не встигала. Але це не заважало їй на відмінно здавати іспити готувалася за книжками.

“Батьки мені завжди казали: “Все, що ти візьмеш від життя, ти це зробиш сама. Тому вчися”. Вони дали мені потужний заряд вчитися. Відтак, я завжди була першою у навчанні – хоча тепер розумію, що це було зовсім необов’язково”, аналізує Матвійчук.

Потенціал Олександри в 2007 році відзначили старші колеги-правозахисники. Вони запросили її очолити новоутворену Гельсінськими комітетами громадську організацію “Центр громадянських свобод”.

У перші роки організація займалася виключно освітнім напрямком у сфері прав людини, проводячи тренінги та семінари.

Паралельно з тим Матвійчук, тоді вже аспірантка юридичного факультету, не полишала комерційну сферу – на той час працювала в Асоціації українських банків. А також заснувала і керувала всеукраїнською молодіжною громадською організацією “Дебатна Академія”, який дав старт дебатному рухові в багатьох університетах.

Переломним у професійному самовизначенні став для Олександри прихід до президентської посади Віктора Януковича. Коли вона побачила, як він “швидко централізує владу в своїх руках та як розгортаються політичні репресії”, –повністю поглинула в правозахисну сферу.

“Центр громадянських свобод” зайнявся моніторингом політичних переслідувань в Україні, а згодом і в країнах пострадянського простору.

“Ми були єдиними міжнародними спостерігачами після розгону демонстрації в Білорусії, працюючи з колегами з інших країн у складі міжнародного правозахисного комітету, пройшли Болотну в Москві і моніторили після її завершення судові засідання над протестувальниками. Зрештою, нам цей досвід потім допоміг в Україні. Було чітке розуміння, які методи може використовувати авторитарна влада, щоб задушити протести.

Хоча, коли ми створювали “Євромайдан SOS”, то навіть у страшному сні не могли уявити, що на нас чекає”, каже Матвійчук.

Авантюра, що переросла в багатотисячний рух

Ініціатива “Євромайдан SOS” була створена 30-го листопада 2013 року наступного дня після розгону і побиття студентів на Майдані Незалежності.

Тоді вранці в “Центрі громадянських свобод” мав відбутися черговий семінар з прав людини. Однак коли всі слухачі зібралися, про навчання ніхто вже не думав.

“Це була група людей, яких ми не знали, бо зібралися вперше. Усі були розгублені. Ми почали думати, що можемо зробити, окрім просто вийти на вулицю. Нагадаю – тоді арештували 34 людини, багатьох побили. І досить швидко ми зрозуміли, що зараз потрібен такий механізм, який зможе поєднати людей, яким потрібна правова допомога, і людей, які готові надавати цю допомогу”, – пригадує Олександра.

 

Тоді їй ця ініціатива здавалась авантюрою. Адже в “Центрі громадських свобод” не було жодного адвоката, і сама організація не займалася прикладною правовою допомогою.

Одразу була створена сторінка “Євромайдан SOS” на facebook, де розмістили два дописи. У першому пропонувалася правова допомога тим, хто постраждав вночі під час розгону мирного зібрання. А в другому дописі була оголошена мобілізація адвокатів, які готові допомогти постраждалим.

Невдовзі офіс “Центру громадських свобод”, у якому на початок Євромайдану працювало лише вісім людей, став осередком масштабного правозахисного руху. У базі “Євромайдан SOS” нараховувалося дві тисячі волонтерів, з них понад чотириста адвокатів по всій країні.

“У нас тут все було обвішано плакатами. Наприклад, оголошення для транспортування постраждалих –”гелікоптери в Чехію” і номер телефону. Тоді через нас пройшли сотні й сотні побитих, арештованих, підданих тортурам, обвинувачених у сфабрикованих кримінальних і адміністративних справах”, констатує Матвійчук.

На сторінках “Євромайдан SOS” публікувалися банківські рахунки перевірених волонтерів. Люди масово підтримували протест. Так, наприклад, була створена підпільна лікарня для травмованих та поранених учасників Євромайдану.

 

Водночас, правозахисна діяльність “Євромайдан SOS” в умовах повного ігнорування права державними органами, які мали б це право захищати, дещо нагадувала боротьбу з вітряками. Проте руки ніхто не опускав.

“Нам вдалося перейти із правого рівня – на символічний. І як не дивно, це було важливішим. Бо всі знали, що є “Євромайдан SOS”, який не кине і буде боротися до останнього за кожного.

Це створювало ілюзію безпеки, яка, у свою чергу, допомагала людям долати страх”, пояснює Матвійчук

Свій особистий страх Матвійчук частково подолала після 16 січня, коли вийшла на прес-конференцію і закликала бойкотувати “диктаторські закони”: “Коли закликаєш людей не виконувати неправові закони, і тим самим нести за це кримінальну відповідальність – тоді ти вже сам не можеш дати задню”.

Останній місяць Євромайдану з міркувань безпеки Олександра ночувала в офісі. Перед тим в її будинок вночі завітали підозрілі особи спортивної статури. Матвійчук певна, що тоді її врятувала консьєржка, яку насторожило, що хтось о четвертій ранку увійшов до зачиненого під’їзду зі своїми ключами.

“Історія закінчилась комічно. Вони застрягли в ліфті. Коли консьєрж сказала, що зараз викличе аварійку, вони своїми руками відкрили зсередини ліфт і пішли геть”, – пригадує Олександра.

Спочатку Олександра завжди носила з собою закордонний паспорт – “про всяк випадок”. А потім перестала про це думати. Були розроблені плани безпеки, якщо “виб’ють” її та відповідальних за певні напрями.

Так само вона не наважилась сказати своєму чоловіку, щоб він забирався з Майдану 20 лютого… Щоразу згадуючи цей епізод, дівчина вибачається за сльози, які не може стримати.

“Я на той момент була в офісі і вела списки вбитих. Я знала, що там все дуже серйозно. Тут мені подзвонив чоловік, який тоді був на Майдані. Він сказав, що любить мене, і попрощався. Мені хотілося сказати: “Втікай звідти”. Але я не змогла… Бо я знала, що там багато людей. І в них також є дружини, діти, рідні”, – з мокрими очима розповідає Матвійчук.

З 18 лютого “Євромайдан SOS” розпочав нову форму роботи документування, бо “коли розстрілюють людей адвокатом вже не допоможеш”.

Волонтери “Євромайдан SOS” тоді їздили по лікарнях, храмах, моргах, повсюдно, куди звозили загиблих. Працівники моргів усупереч правил передавали активістам фотографії тіл, які доводилося швидко ідентифікувати.

“Ми дуже поспішали зафіксувати інформацію про кожне вбивство. Бо не знали, що за годину буде з нами”, каже Матвійчук.

Волонтери “Євромайдан SOS” – перші, хто систематизував всю інформацію про загиблих і обставини їх смерті. Ці документи вони передали в Міжнародний кримінальний суд. Це відбулося ще до будь-який слідчих експериментів з боку державних органів.

Зараз “Євромайдан SOS” здійснює моніторинг розслідування цих злочинів.

“Поки ми не поставимо крапку в розслідуванні, то не перегорнемо цю сторінку. І як держава, далі просто йти не зможемо. Бо непокаране зло зростатиме. І, як наслідок, це призведе до народження нового Януковича в майбутньому.

Якщо ми не змінимо хід історії зараз – то вже нашим дітям доведеться виходити на новий Майдан. І невідомо, чим він завершиться”, – констатує Матвійчук.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють”

Завершення протистояння в центрі столиці в лютому 2014-го не зупинило діяльність “Євромайдан SOS”.

Вже 2 березня 2014-го перша мобільна група виїхала в Крим, а потім на Донбас щоб документувати всі порушення прав і свобод громадян у ході російської агресії. Усі задокументовані докази з фото та відео зберігаються в базі “Центру громадянський свобод” для майбутніх національних та міжнародних судів.

Зараз волонтери продовжують роботу через своїх колег, російських правозахисників, моніторять політичні переслідування в Криму та окупованій частині Донбасу. Також документують воєнні злочини та злочини проти людяності, допитуючи людей, які вийшли з полону бойовиків.

Звільнення заручників ще одна велика ділянка роботи, якою опікується “Центр громадянських свобод”.

 

В умовах, коли міжнародне право не працює і рішення із звільнення політв’язнів залежить від політичного рішення Кремля, Матвійчук шукає різні способи правозахисної боротьби.

Серед них кампанія “Let my people go”, мета якої – максимально популяризувати імена тих, кого утримує в російських тюрмах путінський режим. Бо, на переконання Матвійчук, тільки міжнародним тиском можна змусити Кремль відпустити їх додому.

Станом на травень 2017-го у цьому списку 44 людини.

Один з останніх флешмобів у рамках кампанії був проведений на підтримку Руслана Зейтуллаєва кримського татарина, якого російський суд ув’язнив на дванадцять років.

“Ми це робимо, щоб відкрити його ім’я Україні. І показати, що ця людина бореться. Нам так само треба вчитися боротися за своїх громадян. Аби ці люди мали шанс на звільнення, потрібно їх тримати в топі суспільної уваги. Тоді можна проводити ефективну адвокацію”, пояснює особливості різновидів правозахисної боротьби Матвійчук.

Крім того, публічна підтримка допомагає ув’язненим легше пережити усі випробовування. Матвійчук пригадує, з яким розчуленням уже звільнений Юрій Солошенко розповідав про лист з волі від “Центру громадянських свобод”. Тоді в ув’язненні він деякий час був без окулярів, тож нічого не міг прочитати. Але постійно приставляв лист до світла, щоб бодай побачити букви.

Ще один інструмент боротьби, який активно використовує “Євромайдан SOS” та “Центр громадянських свобод” це міжнародна арена.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють.

Мало представляти альтернативні звіти, зустрічатися з спецдоповідачами, передавати їм інформацію. Потрібно зробити так, щоб наш голос звучав і на інших площадках. І в першу чергу – тих, де приймаються реальні рішення”, – переконана Матвійчук.

В 2015-му році вона виступала на засіданні комітету ООН, на якому Росія звітувала про виконання Конвенції з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок. Тоді українські правозахисники оприлюднили альтернативний звіт, доводячи порушення прав і свобод жінок Росією в Криму та окупованому Донбасі.

У березні 2017-го Матвійчук поїхала на засідання комітету з прав людини Європарламенту. Там українські правозахисники вперше від імені України озвучили вимогу ввести санкції проти Росії саме за порушення прав людини.

Попри масові порушення прав людини, такого роду санкцій Росія досі не отримувала.

“Я розумію, що це гра в довгу. “Євромайдан” мене навчив одній важливій речі: навіть коли здається, що все що ти робиш, немає сенсу, треба продовжувати чесно і віддано робити свою роботу. І результат неочікуване може з’явитися”, резюмує Матвійчук.

Наразі п’ять людей зі списку “LetMyPeopleGo “ вийшли з російських тюрм.

Матвійчук наголошує, що це в жодному разі не лише заслуга її організацій. “Євромайдан SOS”, кампанія “LetMyPeopleGo” та “Центр громадянських свобод” це один з гвинтиків у складному механізмі із захисту прав і свобод українських громадян.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати”

Наразі найважчим у своїй роботі Матвійчук називає відсутність швидкого результату. Це, за її словами, деморалізує частину активістів, і вони залишають правозахисний рух.

Каже, що після Євромайдану, коли був сплеск правозахисного активізму, сьогодні багато хто повернувся до звичної роботи, або полишив цю діяльність через відсутності швидких результатів та емоційної втоми.

Тому “Центр громадянський свобод” зараз відновлює свої освітні пропекти, щоб збільшувати активне правозахисне середовище.

Паралельно “Центр громадянських свобод” розвиває рух громадського спостереження “ОЗОН”. З 2013 року ця група активістів, до якої може долучитися кожен охочий, проводить спостереження за ходом мирних зібрань, судовими засіданнями та діями поліції в Україні.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати. Нормою має стати щодня виділити годину свого часу на громадський контроль. Якщо цього не робити, то навіть у янгола відпаде німб і виростуть роги. Наше завдання долати розрив між суспільством та правозахисниками і залучати звичайних людей до цієї роботи.

Досвід “Євромайдан SOS” показав, що успішним можна бути тільки тоді, коли тебе підтримують люди“, – резюмує Мавійчук.

Загалом на українське майбутнє правозахисниця дивиться оптимістично. Впевнена, що в українців вийде, хоча буде дуже складно.

Від емоційної втоми і розчарувань саму Матвійчук рятують розуміння небезпеки правозахисту в інших країнах. Коли чує від колег жахливі історії про викрадення дітей правозахисників чи побиття, – розуміє, що в неї, насправді, ще дуже комфортні умови для роботи.

 

Пояснюючи, звідки у неї беруться сили, Олександра згадує активістку з Росії, виступ якої її вразив на одній з конференцій. Ця жінка, попри непоступливість системи, у своєму маленькому містечку досягла чималих результатів у правозахисній роботі.

Феномен цієї активістки колеги Матвійчук пояснили так: “Нічим незбагненна, майже фанатична впевненість у своїй перемозі й правоті”.

Бесіду записала Маряна Пєцух, УП

#LetMyPeopleGo: Українці підтримали кримського політв’язня Зейтуллаєва

Квітень 21, 2017

Українські митці, журналісти та правозахисники розпочали акцію підтримки кримського політв’язня Руслана Зейтуллаєва #LetMyPeopleGo.

Фото facebook.com/EvromaidanSOS

Фігурант сфабрикованої справи в окупованому Криму Руслан Зейтуллаєв другий тиждень голодує.

Він вимагає припинити політичні репресії проти кримських татар, передати усіх незаконно ув’язнених на материкову Україну та допустити до нього українського консула.

Під час останнього судового засідання Зейтуллаєву стало зле, йому довелося викликати швидку.

Українські митці, журналісти та правозахисники зробили спеціальні фото для акції, із яких виклали досі для багатьох невідоме ім’я політв’язня.

Ми не можемо просто зараз зупинити цей конвеєр репресій. Але ми точно можемо зробити боротьбу людей, які чинять йому спротив, видимою. А це вже не так і мало” – переконана координатор Євромайдану SOS Олександра Матвійчук.

У списку LetMyPeopleGo, який веде Євромайдан SOS, зараз щонайменше 44 громадян України, які були ув’язнені за політичними мотивами в окупованому Криму та Росії.

За сфабрикованою справою “кримських мусульман”, по якій проходить і Руслан Зейтуллаєв, за ґратами перебуває щонайменше 19 людей.

Раніше “УП.Життя” пубілкувало вцілілі після обшуку ФСБ знімки кримського журналіста Миколи Семени, що увійшли до виставки “Абсолютно вилучено”.

Кримському журналістові Миколі Семені висунули обвинувачення у публічних закликах до порушення територіальної цілісності Російської Федерації. За відповідною статтею Кримінального Кодексу РФ Миколі загрожує до 5 років позбавлення волі.

Громадські організації вимагають нового голову Центру правової допомоги

Квітень 20, 2017

19 громадських організацій закликали Мін’юст невідкладно провести конкурс на посаду директора Координаційного центру з надання правової допомоги.

Про це написано в їхньому зверненні до міністра юстиції Павла Петренка.

 “Оскільки директора Координаційного центру з надання правової допомоги Андрія Вишневського 19 квітня на урядовому засіданні було призначено на посаду заступника міністра юстиції України, на наш погляд, виваженим і логічним наступним кроком було б продовжити дотримання стандартів відкритості та неупередженості у відборі фахівців системи БПД (безоплатної правової допомоги – ред.) і провести відкритий конкурс на посаду директора Координаційного центру”, – йдеться в заяві.

Громадські активісти запропонували зі свого боку посприяти конкурсному відбору, відрядивши до конкурсної комісії своїх представників.

Свої підписи під зверненням поставили представники таких організацій:

  • Відкрита громадська платформа підтримки розвитку української системи безоплатної правової допомоги;
  • Українська Гельсінська Спілка з прав людини;
  • Харківська Правозахисна Група;
  • Асоціація Українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів;
  • ГО “Восток – SOS”;
  • ГО “Крим – SOS”;
  • ГО “Донбас SOS”;
  • ГО “Центр громадянських і політичних свобод”;
  • ГС “Мережа правового розвитку”;
  • ГО Transparency International Україна;
  • ГО “Центр інформації про права людини”;
  • ГО “Точка опори”;
  • ГО “Громадський холдинг “Група Впливу”;
  • ГО Центр “Соціальна Дія”;
  • ГО Центр.ЮА;
  • Українська Фундація Правової допомоги;
  • Центр політико-правових реформ;
  • БФ “Право на захист”;
  • ГО “Центр демократії та верховенства права”.

Як відомо, Вишневський обіймав пост директора Координаційного центру з надання правової допомоги Мін’юсту з 6 липня 2012 року. У середу, 19 квітня 2017-го, Кабмін перевів його на посаду заступника міністра юстиції.

Координаційний центр з надання правової допомоги створений у 2012 році указом президента для формування в Україні ефективної системи безоплатної правової допомоги, забезпечення її доступності та якості.

Українська правда

Правозахисники оголосили акцію підтримки Сенцова і Кольченка

Липень 5, 2016

Правозахисна організація Amnesty International в Україні розпочинає нову безстрокову акцію з вимогою звільнити Олега Сенцова та Олександра Кольченка, ув’язнених в Росії.

Про це йдеться у прес-релізі організації.

Правозахисники заявили, що звільнення Генадія Афанасьєва було значною мірою результатом саме зусиль активістів у цьому напрямку, про що той заявив у своєму відеозверненні, і закликали посилити тиск на владу Росії для звільнення Сенцова та Кольченка.

“Те, що я чудом звільнений, це саме результат того, що суспільство боролось і за мене … Це надія для кожного ув’язненого, це їх змога триматися та витримувати. Знати, що про них пам’ятають”, – наводяться у прес-релізі слова Афанасьєва.

У зв’язку з цим Amnesty International закликає писати листи з використанням спеціальної онлайн-форми, після чого вони будуть роздруковані та надіслані адресатам.

“Написання листів стає особливо актуальним напередодні дня народження Олега Сенцова, якому 13 липня виповниться 30 років”, – додали правозахисники.

Як відомо, Сенцов та Кольченко перебувають в ув’язненні за звинуваченням у “тероризмі”. Їх засудили до 20 та 10 років відповідно.

Наразі Україна і Росія проводять переговори щодо звільнення Сенцова і Кольченка.

http://www.pravda.com.ua/news/2016/07/4/7113681/

Результаты поиска:

Громадянське суспільство після Євромайдану: що змінилося?

Листопад 15, 2017

Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців.

Утім, Євромайдан як феномен не варто “списувати” у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.

У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей “Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану” з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal” і буде опублікований наприкінці 2017 року.

Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.

“КРАПЛЯ В ОКЕАНІ” ЧИ “МОЯ ХАТА СКРАЮ?”

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, “кольорові революції” двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні “довести революцію до кінця“, тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське
суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos

Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?

Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет “Віадріна”, Німеччина).

Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати “мережі довіри”, яких раніше не існувало.

Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура “неінституціалізованої довіри” – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.

У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко(Програма розвитку ООН) був вузький “кластер” громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.

Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.

У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.

Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.

Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та
зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos

Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках,  призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.

Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.

РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ

Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.

Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).

Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.

Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, “негромадянській”, тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.

В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.

Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.

У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто
закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з
російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos

Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Ганна Базило (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.

Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу “іншого” (англ. the Other).

Проблематика толерантності до “іншого” піднімається також у статті Марини Шевцової(Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).

Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?

Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що “волонтери” та “неурядові організації” за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).

Відповідно, вони мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.

Волонтери в Україні мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції
держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos

Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен “гібридизацією” громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.

Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?

Катерина Зарембо (Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.

Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.

В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень “Нова Україна”, Україна) розглянула інший феномен “злиття” волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови  до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.

Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції “Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту” 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.

Ольга Бурлюк, Гентський університет, Бельгія

Наталія Шаповалова, Фонд Карнегі за міжнародний мир

Натерина Зарембо, Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна

Джерело, 15/11/2017

Премійована за відвагу. Як Олександра Матвійчук здобуває перемоги на правозахисному фронті

Червень 13, 2017

В 2017 році Посольство Сполучених штатів Америки в Україні започаткувало особливу нагороду “Відважна жінка”. Її вручатимуть раз у рік одній українці.

 31-го березня першою цю премію отримала 33-річна Олександра Матвійчук правозахисниця, голова організації “Центр громадянських свобод” та координатор громадської ініціативи “Євромайдан SOS”.

На початку 2016-го Матвійчук також стала першою в світі, хто отримав щойно засновану премію від низки делегацій ОБСЄ “Democracy Defender Award” – за винятковий внесок в просуванні демократії і захисті прав людини. Наступного року премію здобув росіянин.

Очолюваний Матвійчук “Центр громадянських свобод” також став єдиною українською організацією, кому в 2015-му вручили норвезьку нагороду “За права людини і демократію”.

Олександра каже, що всі нагороди для неї були несподіваними самостійно вона нікуди не подавалась. За її словами, така увага саме до українських правозахисників з’явилася після Євромайдану, який називають найбільшим в регіоні зібранням правозахисного характеру.

“У сфері, де я працюю, нагороди вручають у двох випадках. Перший – ти сидиш у в’язниці за свою правозахисну діяльність, і до твоєї справи треба привернути міжнародну увагу. Другий – це вияв солідарності до громадянського суспільства в конкретній країні, яка бореться за права людини”, – пояснює Матвійчук.

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”

Це далеко не єдині несподівані нагороди Олександри.

Коли в 2001 році вона навчалася на першому курсі юридичного факультету Київського університету ім. Шевченка, їй подзвонили з привітанням її сценарій п’єси про українську мову переміг в національному конкурсі.

Саша не розуміла, що це за конкурс, адже участі в ньому не брала. Згодом з’ясувалося, що її сценарій на розгляд журі подав Київський гуманітарний ліцей, який Олександра закінчила роком раніше. Там вона активно займалася самодіяльними театральними постановками.

В шкільні роки Олександра навіть думала вступати на режисуру. Але таки обрала юридичний факультет. Її батьки також мріяли про кар’єру дочки-юриста в якісь комерційній структурі це, принаймні, гарантувало дівчині забезпечене майбутнє.

На роботу в комерційних структурах націлювалися і майже всі однокурсники Олександри.

 

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”. Про права людини я дізналася не на юридичному факультеті – а коли з цікавості записалася на тренінг з прав людини”, пригадує Матвійчук.

На майбутню правозахисну діяльність Олександри вплинуло і знайомство з дисидентом Євгеном Сверстюком. Дівчина ще школяркою ходила на зустрічі шістдесятників і слухала їхні розповіді. Паралельно реалізовувала там свої режисерські здібності, допомагаючи Сверстюку в організації літературних вечорів.

“Я мультизадачна людина. У мене ніколи не було мети кимось конкретно стати. В дитинстві, пам’ятаю, казала, що просто хочу бути хорошою людиною”, розповідає Олександра.

На четвертому курсі вона вже працювала в комерційній фірмі з управління активів. Паралельно проводила тренінги від “Фундації прав людини”. При цьому встигала керувати студентським самоврядуванням на юридичному факультеті та викладала правознавство в гімназії у рідній Боярці.

У гімназії Матвійчук ще й організувала молодіжний клуб “Форум”.

 

“Я вступила на юридичний факультет університету Шевченка не тому, що я геніальна, а тільки тому, що закінчила гуманітарний ліцей при університеті, де дуже високі стандарти освіти. І я розуміла, що діти з Боярки, де я виросла і спочатку навчалась, не мають таких освітніх можливостей. Тому й створила молодіжний клуб – щоб це змінити”, пояснює свою активістську невгамовність Олександра.

При такій активності ходити на пари Матвійчук не встигала. Але це не заважало їй на відмінно здавати іспити готувалася за книжками.

“Батьки мені завжди казали: “Все, що ти візьмеш від життя, ти це зробиш сама. Тому вчися”. Вони дали мені потужний заряд вчитися. Відтак, я завжди була першою у навчанні – хоча тепер розумію, що це було зовсім необов’язково”, аналізує Матвійчук.

Потенціал Олександри в 2007 році відзначили старші колеги-правозахисники. Вони запросили її очолити новоутворену Гельсінськими комітетами громадську організацію “Центр громадянських свобод”.

У перші роки організація займалася виключно освітнім напрямком у сфері прав людини, проводячи тренінги та семінари.

Паралельно з тим Матвійчук, тоді вже аспірантка юридичного факультету, не полишала комерційну сферу – на той час працювала в Асоціації українських банків. А також заснувала і керувала всеукраїнською молодіжною громадською організацією “Дебатна Академія”, який дав старт дебатному рухові в багатьох університетах.

Переломним у професійному самовизначенні став для Олександри прихід до президентської посади Віктора Януковича. Коли вона побачила, як він “швидко централізує владу в своїх руках та як розгортаються політичні репресії”, –повністю поглинула в правозахисну сферу.

“Центр громадянських свобод” зайнявся моніторингом політичних переслідувань в Україні, а згодом і в країнах пострадянського простору.

“Ми були єдиними міжнародними спостерігачами після розгону демонстрації в Білорусії, працюючи з колегами з інших країн у складі міжнародного правозахисного комітету, пройшли Болотну в Москві і моніторили після її завершення судові засідання над протестувальниками. Зрештою, нам цей досвід потім допоміг в Україні. Було чітке розуміння, які методи може використовувати авторитарна влада, щоб задушити протести.

Хоча, коли ми створювали “Євромайдан SOS”, то навіть у страшному сні не могли уявити, що на нас чекає”, каже Матвійчук.

Авантюра, що переросла в багатотисячний рух

Ініціатива “Євромайдан SOS” була створена 30-го листопада 2013 року наступного дня після розгону і побиття студентів на Майдані Незалежності.

Тоді вранці в “Центрі громадянських свобод” мав відбутися черговий семінар з прав людини. Однак коли всі слухачі зібралися, про навчання ніхто вже не думав.

“Це була група людей, яких ми не знали, бо зібралися вперше. Усі були розгублені. Ми почали думати, що можемо зробити, окрім просто вийти на вулицю. Нагадаю – тоді арештували 34 людини, багатьох побили. І досить швидко ми зрозуміли, що зараз потрібен такий механізм, який зможе поєднати людей, яким потрібна правова допомога, і людей, які готові надавати цю допомогу”, – пригадує Олександра.

 

Тоді їй ця ініціатива здавалась авантюрою. Адже в “Центрі громадських свобод” не було жодного адвоката, і сама організація не займалася прикладною правовою допомогою.

Одразу була створена сторінка “Євромайдан SOS” на facebook, де розмістили два дописи. У першому пропонувалася правова допомога тим, хто постраждав вночі під час розгону мирного зібрання. А в другому дописі була оголошена мобілізація адвокатів, які готові допомогти постраждалим.

Невдовзі офіс “Центру громадських свобод”, у якому на початок Євромайдану працювало лише вісім людей, став осередком масштабного правозахисного руху. У базі “Євромайдан SOS” нараховувалося дві тисячі волонтерів, з них понад чотириста адвокатів по всій країні.

“У нас тут все було обвішано плакатами. Наприклад, оголошення для транспортування постраждалих –”гелікоптери в Чехію” і номер телефону. Тоді через нас пройшли сотні й сотні побитих, арештованих, підданих тортурам, обвинувачених у сфабрикованих кримінальних і адміністративних справах”, констатує Матвійчук.

На сторінках “Євромайдан SOS” публікувалися банківські рахунки перевірених волонтерів. Люди масово підтримували протест. Так, наприклад, була створена підпільна лікарня для травмованих та поранених учасників Євромайдану.

 

Водночас, правозахисна діяльність “Євромайдан SOS” в умовах повного ігнорування права державними органами, які мали б це право захищати, дещо нагадувала боротьбу з вітряками. Проте руки ніхто не опускав.

“Нам вдалося перейти із правого рівня – на символічний. І як не дивно, це було важливішим. Бо всі знали, що є “Євромайдан SOS”, який не кине і буде боротися до останнього за кожного.

Це створювало ілюзію безпеки, яка, у свою чергу, допомагала людям долати страх”, пояснює Матвійчук

Свій особистий страх Матвійчук частково подолала після 16 січня, коли вийшла на прес-конференцію і закликала бойкотувати “диктаторські закони”: “Коли закликаєш людей не виконувати неправові закони, і тим самим нести за це кримінальну відповідальність – тоді ти вже сам не можеш дати задню”.

Останній місяць Євромайдану з міркувань безпеки Олександра ночувала в офісі. Перед тим в її будинок вночі завітали підозрілі особи спортивної статури. Матвійчук певна, що тоді її врятувала консьєржка, яку насторожило, що хтось о четвертій ранку увійшов до зачиненого під’їзду зі своїми ключами.

“Історія закінчилась комічно. Вони застрягли в ліфті. Коли консьєрж сказала, що зараз викличе аварійку, вони своїми руками відкрили зсередини ліфт і пішли геть”, – пригадує Олександра.

Спочатку Олександра завжди носила з собою закордонний паспорт – “про всяк випадок”. А потім перестала про це думати. Були розроблені плани безпеки, якщо “виб’ють” її та відповідальних за певні напрями.

Так само вона не наважилась сказати своєму чоловіку, щоб він забирався з Майдану 20 лютого… Щоразу згадуючи цей епізод, дівчина вибачається за сльози, які не може стримати.

“Я на той момент була в офісі і вела списки вбитих. Я знала, що там все дуже серйозно. Тут мені подзвонив чоловік, який тоді був на Майдані. Він сказав, що любить мене, і попрощався. Мені хотілося сказати: “Втікай звідти”. Але я не змогла… Бо я знала, що там багато людей. І в них також є дружини, діти, рідні”, – з мокрими очима розповідає Матвійчук.

З 18 лютого “Євромайдан SOS” розпочав нову форму роботи документування, бо “коли розстрілюють людей адвокатом вже не допоможеш”.

Волонтери “Євромайдан SOS” тоді їздили по лікарнях, храмах, моргах, повсюдно, куди звозили загиблих. Працівники моргів усупереч правил передавали активістам фотографії тіл, які доводилося швидко ідентифікувати.

“Ми дуже поспішали зафіксувати інформацію про кожне вбивство. Бо не знали, що за годину буде з нами”, каже Матвійчук.

Волонтери “Євромайдан SOS” – перші, хто систематизував всю інформацію про загиблих і обставини їх смерті. Ці документи вони передали в Міжнародний кримінальний суд. Це відбулося ще до будь-який слідчих експериментів з боку державних органів.

Зараз “Євромайдан SOS” здійснює моніторинг розслідування цих злочинів.

“Поки ми не поставимо крапку в розслідуванні, то не перегорнемо цю сторінку. І як держава, далі просто йти не зможемо. Бо непокаране зло зростатиме. І, як наслідок, це призведе до народження нового Януковича в майбутньому.

Якщо ми не змінимо хід історії зараз – то вже нашим дітям доведеться виходити на новий Майдан. І невідомо, чим він завершиться”, – констатує Матвійчук.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють”

Завершення протистояння в центрі столиці в лютому 2014-го не зупинило діяльність “Євромайдан SOS”.

Вже 2 березня 2014-го перша мобільна група виїхала в Крим, а потім на Донбас щоб документувати всі порушення прав і свобод громадян у ході російської агресії. Усі задокументовані докази з фото та відео зберігаються в базі “Центру громадянський свобод” для майбутніх національних та міжнародних судів.

Зараз волонтери продовжують роботу через своїх колег, російських правозахисників, моніторять політичні переслідування в Криму та окупованій частині Донбасу. Також документують воєнні злочини та злочини проти людяності, допитуючи людей, які вийшли з полону бойовиків.

Звільнення заручників ще одна велика ділянка роботи, якою опікується “Центр громадянських свобод”.

 

В умовах, коли міжнародне право не працює і рішення із звільнення політв’язнів залежить від політичного рішення Кремля, Матвійчук шукає різні способи правозахисної боротьби.

Серед них кампанія “Let my people go”, мета якої – максимально популяризувати імена тих, кого утримує в російських тюрмах путінський режим. Бо, на переконання Матвійчук, тільки міжнародним тиском можна змусити Кремль відпустити їх додому.

Станом на травень 2017-го у цьому списку 44 людини.

Один з останніх флешмобів у рамках кампанії був проведений на підтримку Руслана Зейтуллаєва кримського татарина, якого російський суд ув’язнив на дванадцять років.

“Ми це робимо, щоб відкрити його ім’я Україні. І показати, що ця людина бореться. Нам так само треба вчитися боротися за своїх громадян. Аби ці люди мали шанс на звільнення, потрібно їх тримати в топі суспільної уваги. Тоді можна проводити ефективну адвокацію”, пояснює особливості різновидів правозахисної боротьби Матвійчук.

Крім того, публічна підтримка допомагає ув’язненим легше пережити усі випробовування. Матвійчук пригадує, з яким розчуленням уже звільнений Юрій Солошенко розповідав про лист з волі від “Центру громадянських свобод”. Тоді в ув’язненні він деякий час був без окулярів, тож нічого не міг прочитати. Але постійно приставляв лист до світла, щоб бодай побачити букви.

Ще один інструмент боротьби, який активно використовує “Євромайдан SOS” та “Центр громадянських свобод” це міжнародна арена.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють.

Мало представляти альтернативні звіти, зустрічатися з спецдоповідачами, передавати їм інформацію. Потрібно зробити так, щоб наш голос звучав і на інших площадках. І в першу чергу – тих, де приймаються реальні рішення”, – переконана Матвійчук.

В 2015-му році вона виступала на засіданні комітету ООН, на якому Росія звітувала про виконання Конвенції з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок. Тоді українські правозахисники оприлюднили альтернативний звіт, доводячи порушення прав і свобод жінок Росією в Криму та окупованому Донбасі.

У березні 2017-го Матвійчук поїхала на засідання комітету з прав людини Європарламенту. Там українські правозахисники вперше від імені України озвучили вимогу ввести санкції проти Росії саме за порушення прав людини.

Попри масові порушення прав людини, такого роду санкцій Росія досі не отримувала.

“Я розумію, що це гра в довгу. “Євромайдан” мене навчив одній важливій речі: навіть коли здається, що все що ти робиш, немає сенсу, треба продовжувати чесно і віддано робити свою роботу. І результат неочікуване може з’явитися”, резюмує Матвійчук.

Наразі п’ять людей зі списку “LetMyPeopleGo “ вийшли з російських тюрм.

Матвійчук наголошує, що це в жодному разі не лише заслуга її організацій. “Євромайдан SOS”, кампанія “LetMyPeopleGo” та “Центр громадянських свобод” це один з гвинтиків у складному механізмі із захисту прав і свобод українських громадян.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати”

Наразі найважчим у своїй роботі Матвійчук називає відсутність швидкого результату. Це, за її словами, деморалізує частину активістів, і вони залишають правозахисний рух.

Каже, що після Євромайдану, коли був сплеск правозахисного активізму, сьогодні багато хто повернувся до звичної роботи, або полишив цю діяльність через відсутності швидких результатів та емоційної втоми.

Тому “Центр громадянський свобод” зараз відновлює свої освітні пропекти, щоб збільшувати активне правозахисне середовище.

Паралельно “Центр громадянських свобод” розвиває рух громадського спостереження “ОЗОН”. З 2013 року ця група активістів, до якої може долучитися кожен охочий, проводить спостереження за ходом мирних зібрань, судовими засіданнями та діями поліції в Україні.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати. Нормою має стати щодня виділити годину свого часу на громадський контроль. Якщо цього не робити, то навіть у янгола відпаде німб і виростуть роги. Наше завдання долати розрив між суспільством та правозахисниками і залучати звичайних людей до цієї роботи.

Досвід “Євромайдан SOS” показав, що успішним можна бути тільки тоді, коли тебе підтримують люди“, – резюмує Мавійчук.

Загалом на українське майбутнє правозахисниця дивиться оптимістично. Впевнена, що в українців вийде, хоча буде дуже складно.

Від емоційної втоми і розчарувань саму Матвійчук рятують розуміння небезпеки правозахисту в інших країнах. Коли чує від колег жахливі історії про викрадення дітей правозахисників чи побиття, – розуміє, що в неї, насправді, ще дуже комфортні умови для роботи.

 

Пояснюючи, звідки у неї беруться сили, Олександра згадує активістку з Росії, виступ якої її вразив на одній з конференцій. Ця жінка, попри непоступливість системи, у своєму маленькому містечку досягла чималих результатів у правозахисній роботі.

Феномен цієї активістки колеги Матвійчук пояснили так: “Нічим незбагненна, майже фанатична впевненість у своїй перемозі й правоті”.

Бесіду записала Маряна Пєцух, УП

#LetMyPeopleGo: Українці підтримали кримського політв’язня Зейтуллаєва

Квітень 21, 2017

Українські митці, журналісти та правозахисники розпочали акцію підтримки кримського політв’язня Руслана Зейтуллаєва #LetMyPeopleGo.

Фото facebook.com/EvromaidanSOS

Фігурант сфабрикованої справи в окупованому Криму Руслан Зейтуллаєв другий тиждень голодує.

Він вимагає припинити політичні репресії проти кримських татар, передати усіх незаконно ув’язнених на материкову Україну та допустити до нього українського консула.

Під час останнього судового засідання Зейтуллаєву стало зле, йому довелося викликати швидку.

Українські митці, журналісти та правозахисники зробили спеціальні фото для акції, із яких виклали досі для багатьох невідоме ім’я політв’язня.

Ми не можемо просто зараз зупинити цей конвеєр репресій. Але ми точно можемо зробити боротьбу людей, які чинять йому спротив, видимою. А це вже не так і мало” – переконана координатор Євромайдану SOS Олександра Матвійчук.

У списку LetMyPeopleGo, який веде Євромайдан SOS, зараз щонайменше 44 громадян України, які були ув’язнені за політичними мотивами в окупованому Криму та Росії.

За сфабрикованою справою “кримських мусульман”, по якій проходить і Руслан Зейтуллаєв, за ґратами перебуває щонайменше 19 людей.

Раніше “УП.Життя” пубілкувало вцілілі після обшуку ФСБ знімки кримського журналіста Миколи Семени, що увійшли до виставки “Абсолютно вилучено”.

Кримському журналістові Миколі Семені висунули обвинувачення у публічних закликах до порушення територіальної цілісності Російської Федерації. За відповідною статтею Кримінального Кодексу РФ Миколі загрожує до 5 років позбавлення волі.

Громадські організації вимагають нового голову Центру правової допомоги

Квітень 20, 2017

19 громадських організацій закликали Мін’юст невідкладно провести конкурс на посаду директора Координаційного центру з надання правової допомоги.

Про це написано в їхньому зверненні до міністра юстиції Павла Петренка.

 “Оскільки директора Координаційного центру з надання правової допомоги Андрія Вишневського 19 квітня на урядовому засіданні було призначено на посаду заступника міністра юстиції України, на наш погляд, виваженим і логічним наступним кроком було б продовжити дотримання стандартів відкритості та неупередженості у відборі фахівців системи БПД (безоплатної правової допомоги – ред.) і провести відкритий конкурс на посаду директора Координаційного центру”, – йдеться в заяві.

Громадські активісти запропонували зі свого боку посприяти конкурсному відбору, відрядивши до конкурсної комісії своїх представників.

Свої підписи під зверненням поставили представники таких організацій:

  • Відкрита громадська платформа підтримки розвитку української системи безоплатної правової допомоги;
  • Українська Гельсінська Спілка з прав людини;
  • Харківська Правозахисна Група;
  • Асоціація Українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів;
  • ГО “Восток – SOS”;
  • ГО “Крим – SOS”;
  • ГО “Донбас SOS”;
  • ГО “Центр громадянських і політичних свобод”;
  • ГС “Мережа правового розвитку”;
  • ГО Transparency International Україна;
  • ГО “Центр інформації про права людини”;
  • ГО “Точка опори”;
  • ГО “Громадський холдинг “Група Впливу”;
  • ГО Центр “Соціальна Дія”;
  • ГО Центр.ЮА;
  • Українська Фундація Правової допомоги;
  • Центр політико-правових реформ;
  • БФ “Право на захист”;
  • ГО “Центр демократії та верховенства права”.

Як відомо, Вишневський обіймав пост директора Координаційного центру з надання правової допомоги Мін’юсту з 6 липня 2012 року. У середу, 19 квітня 2017-го, Кабмін перевів його на посаду заступника міністра юстиції.

Координаційний центр з надання правової допомоги створений у 2012 році указом президента для формування в Україні ефективної системи безоплатної правової допомоги, забезпечення її доступності та якості.

Українська правда

Правозахисники оголосили акцію підтримки Сенцова і Кольченка

Липень 5, 2016

Правозахисна організація Amnesty International в Україні розпочинає нову безстрокову акцію з вимогою звільнити Олега Сенцова та Олександра Кольченка, ув’язнених в Росії.

Про це йдеться у прес-релізі організації.

Правозахисники заявили, що звільнення Генадія Афанасьєва було значною мірою результатом саме зусиль активістів у цьому напрямку, про що той заявив у своєму відеозверненні, і закликали посилити тиск на владу Росії для звільнення Сенцова та Кольченка.

“Те, що я чудом звільнений, це саме результат того, що суспільство боролось і за мене … Це надія для кожного ув’язненого, це їх змога триматися та витримувати. Знати, що про них пам’ятають”, – наводяться у прес-релізі слова Афанасьєва.

У зв’язку з цим Amnesty International закликає писати листи з використанням спеціальної онлайн-форми, після чого вони будуть роздруковані та надіслані адресатам.

“Написання листів стає особливо актуальним напередодні дня народження Олега Сенцова, якому 13 липня виповниться 30 років”, – додали правозахисники.

Як відомо, Сенцов та Кольченко перебувають в ув’язненні за звинуваченням у “тероризмі”. Їх засудили до 20 та 10 років відповідно.

Наразі Україна і Росія проводять переговори щодо звільнення Сенцова і Кольченка.

http://www.pravda.com.ua/news/2016/07/4/7113681/

Результаты поиска:

Громадянське суспільство після Євромайдану: що змінилося?

Листопад 15, 2017

Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців.

Утім, Євромайдан як феномен не варто “списувати” у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.

У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей “Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану” з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal” і буде опублікований наприкінці 2017 року.

Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.

“КРАПЛЯ В ОКЕАНІ” ЧИ “МОЯ ХАТА СКРАЮ?”

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, “кольорові революції” двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні “довести революцію до кінця“, тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське
суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos

Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?

Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет “Віадріна”, Німеччина).

Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати “мережі довіри”, яких раніше не існувало.

Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура “неінституціалізованої довіри” – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.

У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко(Програма розвитку ООН) був вузький “кластер” громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.

Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.

У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.

Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.

Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та
зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos

Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках,  призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.

Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.

РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ

Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.

Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).

Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.

Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, “негромадянській”, тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.

В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.

Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.

У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто
закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з
російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos

Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Ганна Базило (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.

Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу “іншого” (англ. the Other).

Проблематика толерантності до “іншого” піднімається також у статті Марини Шевцової(Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).

Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?

Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що “волонтери” та “неурядові організації” за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).

Відповідно, вони мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.

Волонтери в Україні мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції
держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos

Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен “гібридизацією” громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.

Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?

Катерина Зарембо (Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.

Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.

В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень “Нова Україна”, Україна) розглянула інший феномен “злиття” волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови  до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.

Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції “Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту” 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.

Ольга Бурлюк, Гентський університет, Бельгія

Наталія Шаповалова, Фонд Карнегі за міжнародний мир

Натерина Зарембо, Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна

Джерело, 15/11/2017

Премійована за відвагу. Як Олександра Матвійчук здобуває перемоги на правозахисному фронті

Червень 13, 2017

В 2017 році Посольство Сполучених штатів Америки в Україні започаткувало особливу нагороду “Відважна жінка”. Її вручатимуть раз у рік одній українці.

 31-го березня першою цю премію отримала 33-річна Олександра Матвійчук правозахисниця, голова організації “Центр громадянських свобод” та координатор громадської ініціативи “Євромайдан SOS”.

На початку 2016-го Матвійчук також стала першою в світі, хто отримав щойно засновану премію від низки делегацій ОБСЄ “Democracy Defender Award” – за винятковий внесок в просуванні демократії і захисті прав людини. Наступного року премію здобув росіянин.

Очолюваний Матвійчук “Центр громадянських свобод” також став єдиною українською організацією, кому в 2015-му вручили норвезьку нагороду “За права людини і демократію”.

Олександра каже, що всі нагороди для неї були несподіваними самостійно вона нікуди не подавалась. За її словами, така увага саме до українських правозахисників з’явилася після Євромайдану, який називають найбільшим в регіоні зібранням правозахисного характеру.

“У сфері, де я працюю, нагороди вручають у двох випадках. Перший – ти сидиш у в’язниці за свою правозахисну діяльність, і до твоєї справи треба привернути міжнародну увагу. Другий – це вияв солідарності до громадянського суспільства в конкретній країні, яка бореться за права людини”, – пояснює Матвійчук.

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”

Це далеко не єдині несподівані нагороди Олександри.

Коли в 2001 році вона навчалася на першому курсі юридичного факультету Київського університету ім. Шевченка, їй подзвонили з привітанням її сценарій п’єси про українську мову переміг в національному конкурсі.

Саша не розуміла, що це за конкурс, адже участі в ньому не брала. Згодом з’ясувалося, що її сценарій на розгляд журі подав Київський гуманітарний ліцей, який Олександра закінчила роком раніше. Там вона активно займалася самодіяльними театральними постановками.

В шкільні роки Олександра навіть думала вступати на режисуру. Але таки обрала юридичний факультет. Її батьки також мріяли про кар’єру дочки-юриста в якісь комерційній структурі це, принаймні, гарантувало дівчині забезпечене майбутнє.

На роботу в комерційних структурах націлювалися і майже всі однокурсники Олександри.

 

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”. Про права людини я дізналася не на юридичному факультеті – а коли з цікавості записалася на тренінг з прав людини”, пригадує Матвійчук.

На майбутню правозахисну діяльність Олександри вплинуло і знайомство з дисидентом Євгеном Сверстюком. Дівчина ще школяркою ходила на зустрічі шістдесятників і слухала їхні розповіді. Паралельно реалізовувала там свої режисерські здібності, допомагаючи Сверстюку в організації літературних вечорів.

“Я мультизадачна людина. У мене ніколи не було мети кимось конкретно стати. В дитинстві, пам’ятаю, казала, що просто хочу бути хорошою людиною”, розповідає Олександра.

На четвертому курсі вона вже працювала в комерційній фірмі з управління активів. Паралельно проводила тренінги від “Фундації прав людини”. При цьому встигала керувати студентським самоврядуванням на юридичному факультеті та викладала правознавство в гімназії у рідній Боярці.

У гімназії Матвійчук ще й організувала молодіжний клуб “Форум”.

 

“Я вступила на юридичний факультет університету Шевченка не тому, що я геніальна, а тільки тому, що закінчила гуманітарний ліцей при університеті, де дуже високі стандарти освіти. І я розуміла, що діти з Боярки, де я виросла і спочатку навчалась, не мають таких освітніх можливостей. Тому й створила молодіжний клуб – щоб це змінити”, пояснює свою активістську невгамовність Олександра.

При такій активності ходити на пари Матвійчук не встигала. Але це не заважало їй на відмінно здавати іспити готувалася за книжками.

“Батьки мені завжди казали: “Все, що ти візьмеш від життя, ти це зробиш сама. Тому вчися”. Вони дали мені потужний заряд вчитися. Відтак, я завжди була першою у навчанні – хоча тепер розумію, що це було зовсім необов’язково”, аналізує Матвійчук.

Потенціал Олександри в 2007 році відзначили старші колеги-правозахисники. Вони запросили її очолити новоутворену Гельсінськими комітетами громадську організацію “Центр громадянських свобод”.

У перші роки організація займалася виключно освітнім напрямком у сфері прав людини, проводячи тренінги та семінари.

Паралельно з тим Матвійчук, тоді вже аспірантка юридичного факультету, не полишала комерційну сферу – на той час працювала в Асоціації українських банків. А також заснувала і керувала всеукраїнською молодіжною громадською організацією “Дебатна Академія”, який дав старт дебатному рухові в багатьох університетах.

Переломним у професійному самовизначенні став для Олександри прихід до президентської посади Віктора Януковича. Коли вона побачила, як він “швидко централізує владу в своїх руках та як розгортаються політичні репресії”, –повністю поглинула в правозахисну сферу.

“Центр громадянських свобод” зайнявся моніторингом політичних переслідувань в Україні, а згодом і в країнах пострадянського простору.

“Ми були єдиними міжнародними спостерігачами після розгону демонстрації в Білорусії, працюючи з колегами з інших країн у складі міжнародного правозахисного комітету, пройшли Болотну в Москві і моніторили після її завершення судові засідання над протестувальниками. Зрештою, нам цей досвід потім допоміг в Україні. Було чітке розуміння, які методи може використовувати авторитарна влада, щоб задушити протести.

Хоча, коли ми створювали “Євромайдан SOS”, то навіть у страшному сні не могли уявити, що на нас чекає”, каже Матвійчук.

Авантюра, що переросла в багатотисячний рух

Ініціатива “Євромайдан SOS” була створена 30-го листопада 2013 року наступного дня після розгону і побиття студентів на Майдані Незалежності.

Тоді вранці в “Центрі громадянських свобод” мав відбутися черговий семінар з прав людини. Однак коли всі слухачі зібралися, про навчання ніхто вже не думав.

“Це була група людей, яких ми не знали, бо зібралися вперше. Усі були розгублені. Ми почали думати, що можемо зробити, окрім просто вийти на вулицю. Нагадаю – тоді арештували 34 людини, багатьох побили. І досить швидко ми зрозуміли, що зараз потрібен такий механізм, який зможе поєднати людей, яким потрібна правова допомога, і людей, які готові надавати цю допомогу”, – пригадує Олександра.

 

Тоді їй ця ініціатива здавалась авантюрою. Адже в “Центрі громадських свобод” не було жодного адвоката, і сама організація не займалася прикладною правовою допомогою.

Одразу була створена сторінка “Євромайдан SOS” на facebook, де розмістили два дописи. У першому пропонувалася правова допомога тим, хто постраждав вночі під час розгону мирного зібрання. А в другому дописі була оголошена мобілізація адвокатів, які готові допомогти постраждалим.

Невдовзі офіс “Центру громадських свобод”, у якому на початок Євромайдану працювало лише вісім людей, став осередком масштабного правозахисного руху. У базі “Євромайдан SOS” нараховувалося дві тисячі волонтерів, з них понад чотириста адвокатів по всій країні.

“У нас тут все було обвішано плакатами. Наприклад, оголошення для транспортування постраждалих –”гелікоптери в Чехію” і номер телефону. Тоді через нас пройшли сотні й сотні побитих, арештованих, підданих тортурам, обвинувачених у сфабрикованих кримінальних і адміністративних справах”, констатує Матвійчук.

На сторінках “Євромайдан SOS” публікувалися банківські рахунки перевірених волонтерів. Люди масово підтримували протест. Так, наприклад, була створена підпільна лікарня для травмованих та поранених учасників Євромайдану.

 

Водночас, правозахисна діяльність “Євромайдан SOS” в умовах повного ігнорування права державними органами, які мали б це право захищати, дещо нагадувала боротьбу з вітряками. Проте руки ніхто не опускав.

“Нам вдалося перейти із правого рівня – на символічний. І як не дивно, це було важливішим. Бо всі знали, що є “Євромайдан SOS”, який не кине і буде боротися до останнього за кожного.

Це створювало ілюзію безпеки, яка, у свою чергу, допомагала людям долати страх”, пояснює Матвійчук

Свій особистий страх Матвійчук частково подолала після 16 січня, коли вийшла на прес-конференцію і закликала бойкотувати “диктаторські закони”: “Коли закликаєш людей не виконувати неправові закони, і тим самим нести за це кримінальну відповідальність – тоді ти вже сам не можеш дати задню”.

Останній місяць Євромайдану з міркувань безпеки Олександра ночувала в офісі. Перед тим в її будинок вночі завітали підозрілі особи спортивної статури. Матвійчук певна, що тоді її врятувала консьєржка, яку насторожило, що хтось о четвертій ранку увійшов до зачиненого під’їзду зі своїми ключами.

“Історія закінчилась комічно. Вони застрягли в ліфті. Коли консьєрж сказала, що зараз викличе аварійку, вони своїми руками відкрили зсередини ліфт і пішли геть”, – пригадує Олександра.

Спочатку Олександра завжди носила з собою закордонний паспорт – “про всяк випадок”. А потім перестала про це думати. Були розроблені плани безпеки, якщо “виб’ють” її та відповідальних за певні напрями.

Так само вона не наважилась сказати своєму чоловіку, щоб він забирався з Майдану 20 лютого… Щоразу згадуючи цей епізод, дівчина вибачається за сльози, які не може стримати.

“Я на той момент була в офісі і вела списки вбитих. Я знала, що там все дуже серйозно. Тут мені подзвонив чоловік, який тоді був на Майдані. Він сказав, що любить мене, і попрощався. Мені хотілося сказати: “Втікай звідти”. Але я не змогла… Бо я знала, що там багато людей. І в них також є дружини, діти, рідні”, – з мокрими очима розповідає Матвійчук.

З 18 лютого “Євромайдан SOS” розпочав нову форму роботи документування, бо “коли розстрілюють людей адвокатом вже не допоможеш”.

Волонтери “Євромайдан SOS” тоді їздили по лікарнях, храмах, моргах, повсюдно, куди звозили загиблих. Працівники моргів усупереч правил передавали активістам фотографії тіл, які доводилося швидко ідентифікувати.

“Ми дуже поспішали зафіксувати інформацію про кожне вбивство. Бо не знали, що за годину буде з нами”, каже Матвійчук.

Волонтери “Євромайдан SOS” – перші, хто систематизував всю інформацію про загиблих і обставини їх смерті. Ці документи вони передали в Міжнародний кримінальний суд. Це відбулося ще до будь-який слідчих експериментів з боку державних органів.

Зараз “Євромайдан SOS” здійснює моніторинг розслідування цих злочинів.

“Поки ми не поставимо крапку в розслідуванні, то не перегорнемо цю сторінку. І як держава, далі просто йти не зможемо. Бо непокаране зло зростатиме. І, як наслідок, це призведе до народження нового Януковича в майбутньому.

Якщо ми не змінимо хід історії зараз – то вже нашим дітям доведеться виходити на новий Майдан. І невідомо, чим він завершиться”, – констатує Матвійчук.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють”

Завершення протистояння в центрі столиці в лютому 2014-го не зупинило діяльність “Євромайдан SOS”.

Вже 2 березня 2014-го перша мобільна група виїхала в Крим, а потім на Донбас щоб документувати всі порушення прав і свобод громадян у ході російської агресії. Усі задокументовані докази з фото та відео зберігаються в базі “Центру громадянський свобод” для майбутніх національних та міжнародних судів.

Зараз волонтери продовжують роботу через своїх колег, російських правозахисників, моніторять політичні переслідування в Криму та окупованій частині Донбасу. Також документують воєнні злочини та злочини проти людяності, допитуючи людей, які вийшли з полону бойовиків.

Звільнення заручників ще одна велика ділянка роботи, якою опікується “Центр громадянських свобод”.

 

В умовах, коли міжнародне право не працює і рішення із звільнення політв’язнів залежить від політичного рішення Кремля, Матвійчук шукає різні способи правозахисної боротьби.

Серед них кампанія “Let my people go”, мета якої – максимально популяризувати імена тих, кого утримує в російських тюрмах путінський режим. Бо, на переконання Матвійчук, тільки міжнародним тиском можна змусити Кремль відпустити їх додому.

Станом на травень 2017-го у цьому списку 44 людини.

Один з останніх флешмобів у рамках кампанії був проведений на підтримку Руслана Зейтуллаєва кримського татарина, якого російський суд ув’язнив на дванадцять років.

“Ми це робимо, щоб відкрити його ім’я Україні. І показати, що ця людина бореться. Нам так само треба вчитися боротися за своїх громадян. Аби ці люди мали шанс на звільнення, потрібно їх тримати в топі суспільної уваги. Тоді можна проводити ефективну адвокацію”, пояснює особливості різновидів правозахисної боротьби Матвійчук.

Крім того, публічна підтримка допомагає ув’язненим легше пережити усі випробовування. Матвійчук пригадує, з яким розчуленням уже звільнений Юрій Солошенко розповідав про лист з волі від “Центру громадянських свобод”. Тоді в ув’язненні він деякий час був без окулярів, тож нічого не міг прочитати. Але постійно приставляв лист до світла, щоб бодай побачити букви.

Ще один інструмент боротьби, який активно використовує “Євромайдан SOS” та “Центр громадянських свобод” це міжнародна арена.

“Ми маємо бути креативними і відходити від традиційних правозахисних методів. Вони не працюють.

Мало представляти альтернативні звіти, зустрічатися з спецдоповідачами, передавати їм інформацію. Потрібно зробити так, щоб наш голос звучав і на інших площадках. І в першу чергу – тих, де приймаються реальні рішення”, – переконана Матвійчук.

В 2015-му році вона виступала на засіданні комітету ООН, на якому Росія звітувала про виконання Конвенції з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок. Тоді українські правозахисники оприлюднили альтернативний звіт, доводячи порушення прав і свобод жінок Росією в Криму та окупованому Донбасі.

У березні 2017-го Матвійчук поїхала на засідання комітету з прав людини Європарламенту. Там українські правозахисники вперше від імені України озвучили вимогу ввести санкції проти Росії саме за порушення прав людини.

Попри масові порушення прав людини, такого роду санкцій Росія досі не отримувала.

“Я розумію, що це гра в довгу. “Євромайдан” мене навчив одній важливій речі: навіть коли здається, що все що ти робиш, немає сенсу, треба продовжувати чесно і віддано робити свою роботу. І результат неочікуване може з’явитися”, резюмує Матвійчук.

Наразі п’ять людей зі списку “LetMyPeopleGo “ вийшли з російських тюрм.

Матвійчук наголошує, що це в жодному разі не лише заслуга її організацій. “Євромайдан SOS”, кампанія “LetMyPeopleGo” та “Центр громадянських свобод” це один з гвинтиків у складному механізмі із захисту прав і свобод українських громадян.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати”

Наразі найважчим у своїй роботі Матвійчук називає відсутність швидкого результату. Це, за її словами, деморалізує частину активістів, і вони залишають правозахисний рух.

Каже, що після Євромайдану, коли був сплеск правозахисного активізму, сьогодні багато хто повернувся до звичної роботи, або полишив цю діяльність через відсутності швидких результатів та емоційної втоми.

Тому “Центр громадянський свобод” зараз відновлює свої освітні пропекти, щоб збільшувати активне правозахисне середовище.

Паралельно “Центр громадянських свобод” розвиває рух громадського спостереження “ОЗОН”. З 2013 року ця група активістів, до якої може долучитися кожен охочий, проводить спостереження за ходом мирних зібрань, судовими засіданнями та діями поліції в Україні.

“Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати. Нормою має стати щодня виділити годину свого часу на громадський контроль. Якщо цього не робити, то навіть у янгола відпаде німб і виростуть роги. Наше завдання долати розрив між суспільством та правозахисниками і залучати звичайних людей до цієї роботи.

Досвід “Євромайдан SOS” показав, що успішним можна бути тільки тоді, коли тебе підтримують люди“, – резюмує Мавійчук.

Загалом на українське майбутнє правозахисниця дивиться оптимістично. Впевнена, що в українців вийде, хоча буде дуже складно.

Від емоційної втоми і розчарувань саму Матвійчук рятують розуміння небезпеки правозахисту в інших країнах. Коли чує від колег жахливі історії про викрадення дітей правозахисників чи побиття, – розуміє, що в неї, насправді, ще дуже комфортні умови для роботи.

 

Пояснюючи, звідки у неї беруться сили, Олександра згадує активістку з Росії, виступ якої її вразив на одній з конференцій. Ця жінка, попри непоступливість системи, у своєму маленькому містечку досягла чималих результатів у правозахисній роботі.

Феномен цієї активістки колеги Матвійчук пояснили так: “Нічим незбагненна, майже фанатична впевненість у своїй перемозі й правоті”.

Бесіду записала Маряна Пєцух, УП

#LetMyPeopleGo: Українці підтримали кримського політв’язня Зейтуллаєва

Квітень 21, 2017

Українські митці, журналісти та правозахисники розпочали акцію підтримки кримського політв’язня Руслана Зейтуллаєва #LetMyPeopleGo.

Фото facebook.com/EvromaidanSOS

Фігурант сфабрикованої справи в окупованому Криму Руслан Зейтуллаєв другий тиждень голодує.

Він вимагає припинити політичні репресії проти кримських татар, передати усіх незаконно ув’язнених на материкову Україну та допустити до нього українського консула.

Під час останнього судового засідання Зейтуллаєву стало зле, йому довелося викликати швидку.

Українські митці, журналісти та правозахисники зробили спеціальні фото для акції, із яких виклали досі для багатьох невідоме ім’я політв’язня.

Ми не можемо просто зараз зупинити цей конвеєр репресій. Але ми точно можемо зробити боротьбу людей, які чинять йому спротив, видимою. А це вже не так і мало” – переконана координатор Євромайдану SOS Олександра Матвійчук.

У списку LetMyPeopleGo, який веде Євромайдан SOS, зараз щонайменше 44 громадян України, які були ув’язнені за політичними мотивами в окупованому Криму та Росії.

За сфабрикованою справою “кримських мусульман”, по якій проходить і Руслан Зейтуллаєв, за ґратами перебуває щонайменше 19 людей.

Раніше “УП.Життя” пубілкувало вцілілі після обшуку ФСБ знімки кримського журналіста Миколи Семени, що увійшли до виставки “Абсолютно вилучено”.

Кримському журналістові Миколі Семені висунули обвинувачення у публічних закликах до порушення територіальної цілісності Російської Федерації. За відповідною статтею Кримінального Кодексу РФ Миколі загрожує до 5 років позбавлення волі.

Громадські організації вимагають нового голову Центру правової допомоги

Квітень 20, 2017

19 громадських організацій закликали Мін’юст невідкладно провести конкурс на посаду директора Координаційного центру з надання правової допомоги.

Про це написано в їхньому зверненні до міністра юстиції Павла Петренка.

 “Оскільки директора Координаційного центру з надання правової допомоги Андрія Вишневського 19 квітня на урядовому засіданні було призначено на посаду заступника міністра юстиції України, на наш погляд, виваженим і логічним наступним кроком було б продовжити дотримання стандартів відкритості та неупередженості у відборі фахівців системи БПД (безоплатної правової допомоги – ред.) і провести відкритий конкурс на посаду директора Координаційного центру”, – йдеться в заяві.

Громадські активісти запропонували зі свого боку посприяти конкурсному відбору, відрядивши до конкурсної комісії своїх представників.

Свої підписи під зверненням поставили представники таких організацій:

  • Відкрита громадська платформа підтримки розвитку української системи безоплатної правової допомоги;
  • Українська Гельсінська Спілка з прав людини;
  • Харківська Правозахисна Група;
  • Асоціація Українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів;
  • ГО “Восток – SOS”;
  • ГО “Крим – SOS”;
  • ГО “Донбас SOS”;
  • ГО “Центр громадянських і політичних свобод”;
  • ГС “Мережа правового розвитку”;
  • ГО Transparency International Україна;
  • ГО “Центр інформації про права людини”;
  • ГО “Точка опори”;
  • ГО “Громадський холдинг “Група Впливу”;
  • ГО Центр “Соціальна Дія”;
  • ГО Центр.ЮА;
  • Українська Фундація Правової допомоги;
  • Центр політико-правових реформ;
  • БФ “Право на захист”;
  • ГО “Центр демократії та верховенства права”.

Як відомо, Вишневський обіймав пост директора Координаційного центру з надання правової допомоги Мін’юсту з 6 липня 2012 року. У середу, 19 квітня 2017-го, Кабмін перевів його на посаду заступника міністра юстиції.

Координаційний центр з надання правової допомоги створений у 2012 році указом президента для формування в Україні ефективної системи безоплатної правової допомоги, забезпечення її доступності та якості.

Українська правда

Правозахисники оголосили акцію підтримки Сенцова і Кольченка

Липень 5, 2016

Правозахисна організація Amnesty International в Україні розпочинає нову безстрокову акцію з вимогою звільнити Олега Сенцова та Олександра Кольченка, ув’язнених в Росії.

Про це йдеться у прес-релізі організації.

Правозахисники заявили, що звільнення Генадія Афанасьєва було значною мірою результатом саме зусиль активістів у цьому напрямку, про що той заявив у своєму відеозверненні, і закликали посилити тиск на владу Росії для звільнення Сенцова та Кольченка.

“Те, що я чудом звільнений, це саме результат того, що суспільство боролось і за мене … Це надія для кожного ув’язненого, це їх змога триматися та витримувати. Знати, що про них пам’ятають”, – наводяться у прес-релізі слова Афанасьєва.

У зв’язку з цим Amnesty International закликає писати листи з використанням спеціальної онлайн-форми, після чого вони будуть роздруковані та надіслані адресатам.

“Написання листів стає особливо актуальним напередодні дня народження Олега Сенцова, якому 13 липня виповниться 30 років”, – додали правозахисники.

Як відомо, Сенцов та Кольченко перебувають в ув’язненні за звинуваченням у “тероризмі”. Їх засудили до 20 та 10 років відповідно.

Наразі Україна і Росія проводять переговори щодо звільнення Сенцова і Кольченка.

http://www.pravda.com.ua/news/2016/07/4/7113681/

Результаты поиска:

Громадянське суспільство після Євромайдану: що змінилося?

Листопад 15, 2017

Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців.

Утім, Євромайдан як феномен не варто “списувати” у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.

У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей “Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану” з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.

Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі “Kyiv Mohyla Law and Politics Journal” і буде опублікований наприкінці 2017 року.

Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.

“КРАПЛЯ В ОКЕАНІ” ЧИ “МОЯ ХАТА СКРАЮ?”

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, “кольорові революції” двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні “довести революцію до кінця“, тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.

Тривалий час науковці намагалися “розгадати” головоломку, яку створювало для них громадянське
суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos

Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?

Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет “Віадріна”, Німеччина).

Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати “мережі довіри”, яких раніше не існувало.

Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура “неінституціалізованої довіри” – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.

У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко(Програма розвитку ООН) був вузький “кластер” громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.

Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.

У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.

Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.

Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та
зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos

Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках,  призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.

Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.

РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ

Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.

Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).

Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.

Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, “негромадянській”, тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.

В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.

Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.

У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто
закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з
російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos

Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Ганна Базило (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.

Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу “іншого” (англ. the Other).

Проблематика толерантності до “іншого” піднімається також у статті Марини Шевцової(Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).

Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?

Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що “волонтери” та “неурядові організації” за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).

Відповідно, вони мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.

Волонтери в Україні мають “мандат довіри” від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції
держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos

Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен “гібридизацією” громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.

Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?

Катерина Зарембо (Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.

Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.

В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень “Нова Україна”, Україна) розглянула інший феномен “злиття” волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови  до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.

Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції “Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту” 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.

Ольга Бурлюк, Гентський університет, Бельгія

Наталія Шаповалова, Фонд Карнегі за міжнародний мир

Натерина Зарембо, Центр “Нова Європа” і НаУКМА, Україна

Джерело, 15/11/2017

Премійована за відвагу. Як Олександра Матвійчук здобуває перемоги на правозахисному фронті

Червень 13, 2017

В 2017 році Посольство Сполучених штатів Америки в Україні започаткувало особливу нагороду “Відважна жінка”. Її вручатимуть раз у рік одній українці.

 31-го березня першою цю премію отримала 33-річна Олександра Матвійчук правозахисниця, голова організації “Центр громадянських свобод” та координатор громадської ініціативи “Євромайдан SOS”.

На початку 2016-го Матвійчук також стала першою в світі, хто отримав щойно засновану премію від низки делегацій ОБСЄ “Democracy Defender Award” – за винятковий внесок в просуванні демократії і захисті прав людини. Наступного року премію здобув росіянин.

Очолюваний Матвійчук “Центр громадянських свобод” також став єдиною українською організацією, кому в 2015-му вручили норвезьку нагороду “За права людини і демократію”.

Олександра каже, що всі нагороди для неї були несподіваними самостійно вона нікуди не подавалась. За її словами, така увага саме до українських правозахисників з’явилася після Євромайдану, який називають найбільшим в регіоні зібранням правозахисного характеру.

“У сфері, де я працюю, нагороди вручають у двох випадках. Перший – ти сидиш у в’язниці за свою правозахисну діяльність, і до твоєї справи треба привернути міжнародну увагу. Другий – це вияв солідарності до громадянського суспільства в конкретній країні, яка бореться за права людини”, – пояснює Матвійчук.

“У нас навіть не було такого курсу, як “права людини”

Це далеко не єдині несподівані нагороди Олександри.

Ко