ccl.org.ua@gmail.com Київ, вул. Басейна 9Г, офiс 25, 28 Пошук

DW

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС, звільнити Чийгоза вимагали й у зовнішньополітичній службі ЄС. У заяві Європейської служби зовнішніх зв’язків після оголошення вироку вкотре нагадали, що заборона діяльності Меджлісу та його керівників “являють собою серйозні і неприйнятні порушення їхніх прав”, згадавши в документі також і справу Умерова.

Від справи “26 лютого”, по якій засуджено Чийгоза, раніше в окреме провадження виділили епізоди з низкою інших звинувачень: від участі в масових заворушеннях до завдання тілесних ушкоджень. У його рамках обвинувачення пред’являють вісьмом іншим фігурантам: Алі Асанову, Мустафі Дегерменджи, Ескендеру Кантемірову, Таляту Юнусову, Ескендеру Емірвалієву, Арсену Юнусову та Ескендеру Небієву. Перші двоє зараз перебувають під домашнім арештом, а до 6 квітня цього року їх тримали в сімферопольському слідчому ізоляторі.

Справа Хізб ут-Тахрір

До анексії Криму Росією “Хізб ут-Тахрір” – політичний ісламський рух, що займається релігійною, просвітницькою та політичною діяльністю, – діяв на території України безперешкодно. Але у РФ організація є забороненою ще з 2003 року, коли Верховний суд Росії включив її у перелік 15-ти об’єднань, названих “терористичними”. Тому з початку 2014 року тисячі кримських мусульман опинилися під загрозою кримінального переслідування за участь або “організацію діяльності терористичної організації”.

Загалом у справі “Хізб ут-Тахрір” вже затримано 19 осіб, четверо із яких засуджені. Найбільш жорсткий вирок винесений Руслану Зейтуллаєву, якому у вересні 2016 року Північно-Кавказький окружний військовий суд присудив сім років в’язниці. Але внаслідок оскаржень вироку з боку прокуратури та перегляду справи Верховним судом РФ термін ув’язнення збільшений до 15 років. Ще троє засуджених разом із Зейтуллаєвим – Рустем Ваітов, Нурі Прімов та Ферат Сайфуллаєв – отримали по п’ять років позбавлення волі кожен. Засуджені не визнавали своєї вини, під час суду на знак протесту вони заклеїли роти і вдягли футболки з надписами “Спектакль завершено”.

Адвокат більшості обвинувачених у цій справі Еміль Курбедінов запевняє, що у російських правоохоронців немає жодних доказів, які би підтверджували провину його підзахисних, а саме слідство проходить з численними порушеннями прав обвинувачених. Низка правозахисників називає цю справу вмотивованою за релігійною ознакою, а український МЗС “політично вмотивованою” та такою, що базується на “сфабрикованих звинуваченнях”.

Кримська четвірка

Ще чотирьох громадян України – Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка та Олега Сенцова – суд також звинуватив у злочинах, кваліфікованих як “терористичні дії”. Йдеться про підпал дверей кримського офісу партії “Єдина Росія” та підготовку підриву пам’ятника Леніну і меморіалу “Вічний вогонь” у Сімферополі в 2014 році. За версією слідства, всі ці злочини мали відбутися в рамках діяльності “терористичної групи”, до якої входили ще декілька осіб, окрім засудженої четвірки.

Судом найбільш суворо був покараний український режисер Олег Сенцов, який проходив у справі як організатор “диверсійно-терористичної групи “Правого сектору” й отримав у підсумку 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Лівий активіст Олександр Кольченко отримав 10 років у колонії суворого режиму, а викладач історії Олексій Чирній і фотограф Геннадій Афанасьєв – по 7 років ув’язнення.

До звільнення Сенцова та інших фігурантів справи Росію закликають в Україні та західних урядах, Європейському парламенті, низці правозахисних організацій, а також багато представників світового та навіть російського кінематографу, серед яких директор Європейської кіноакадемії Маріон Дьорінг та відомі режисери Педро Альмодовар, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі, Анджей Вайда та Олександр Сокуров.

У червні минулого року одного з ув’язнених у справі Геннадія Афанасьєва разом з іншим українським політв’язнем Юрієм Солошенком в обмін на звільнення активістів сепаратистської організації “Народна рада Бесарабії” помилував президент РФ Володимир Путін.

Та інші

Микола Семена

Микола Семена

 

У переліку кримських політв’язнів також Олександр Костенко, якого в травні 2015 року в Криму було засуджено до трьох років і 11 місяців позбавлення волі за завдання тяжких тілесних ушкоджень співробітникові “Беркута” під час подій на Майдані у 2014 році. Сторону обвинувачення представляла тодішня “прокурорка Криму” Наталія Поклонська. За аналогічними звинуваченнями у Криму шість років позбавлення волі отримав Андрій Коломієць, який нібито кидав “коктейлі Молотова” у “беркутівців” під час Євромайдану в Києві.

Також 22 вересня цього року в Сімферополі винесено вирок журналісту “Радіо Свобода” Миколі Семені. За “публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії” його засудили до двох з половиною років позбавлення волі умовно із випробувальним терміном у три роки та забороною займатися публічною діяльністю протягом трьох років. Правозахисні та журналістські організації називають ці переслідування політично вмотивованими, а МЗС України вважає цю справу одним із прикладів тиску та репресій щодо українських журналістів на анексованому півострові.

Загалом, за даними зовнішньополітичного відомства України, в тюрмах та ізоляторах Росії та Криму утримується більше 30 українських громадян. “Кількість громадян України, затриманих нелегітимними російськими органами на території окупованого півострова за обвинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі” та “диверсійній діяльності”, постійно збільшується”, – додають у МЗС.

Джерело, 28/09/2017

Обмін полоненими на Донбасі: великий торг

Березень 2, 2017

Майже три місяці повністю заблоковане звільнення заручників, яких на Донбасі утримують самопроголошені “ЛНР” і “ДНР”. Чи є вихід із ситуації?

Ukraine und Separatisten starten Gefangenenaustausch (picture-alliance/dpa/AP Photo/Vadim Ghirda)

Офіційний Київ вже кілька місяців безрезультатно намагається розблокувати процес обміну полоненими, яких утримують самопроголошені “ДНР” і “ЛНР”. Останні звільнення відбулись у середині грудня минулого року – тоді  бойовики після важких дворічних переговорів звільнили десантника 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту Тараса Колодія.

Сподіваючись на налагодження процесу обміну напередодні нового року, Україна в односторонньому порядку передала представникам самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” 15 осіб, які перебували під кримінальним переслідуванням. Однак дива не сталось – бойовики відмовилися передавати будь-кого у відповідь.

Зрив домовленостей

“У нас існували дві великі домовленості, за якими ми могли провести два великих обміни. Мова йшла про обмін 42-х осіб, яких ми мали забрати з “ДНР” і “ЛНР” до нового року, але все зірвалося”, – сказав DW Олег Котенко, керівник волонтерської групи з визволення полонених “Патріот”, яка допомагає Службі безпеки України (СБУ), домовлятися та проводити обмін заручниками.

Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

Ірина Геращенко: в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців

За інформацією представниці України в тристоронній контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко, відтоді, як почали діяти мінські угоди з полону “ДНР” та “ЛНР” вдалося  звільнити близько 70 осіб. Але станом на 13 лютого, за її даними, в заручниках у бойовиків залишається ще 109 українців. У списку зниклих безвісті на сьогоднішній день 485 громадян України, констатує Ірина Геращенко.

Приватні ініціативи

Ще шестеро українських заручників, прізвища яких не значаться в “мінських” обмінних списках, виявила у непідконтрольній Україні Макіївській виправній колонії Донецької області народний депутат Надія Савченко. Наприкінці лютого вона побувала в Донецьку, аби, за її словами, відвідати українських полонених та передати їм гуманітарну допомогу. “Звичайно, на це давала дозвіл Москва. Звичайно ж охорону там і конвоювання організовувала на місцевому рівні “ДЛНР”, але мені абсолютно байдуже, як це відбувається, бо ми робимо те, що потрібно”, – сказала Савченко журналістам 28 лютого у Києві.

Намагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками ДНР і ЛНР зустріли в Україні критикоюНамагання Надії Савченко вступити в прямі переговори з представниками “ДНР” і “ЛНР” зустріли в Україні критикою

Однак таку поїздку Савченко з українського боку зустріли критикою. Нині СБУ має намір допитати її про мету поїздки на непідконтрольні Києву території, за яких обставин вона туди потрапила разом з керівником центру визволення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимиром Рубаном. Останнього СБУ вже допитала та скасувала йому перепустку на в’їзд в зону АТО через порушення порядку перетину лінії розмежування. За словами Рубана, під час його поїздки мав відбутися обмін полоненими поза нормами мінських домовленостей.

У СБУ вже неодноразово заявляли, що неузгоджені з владою і спецслужбами приватні ініціативи на встановлення контактів з бойовиками з метою визволення заручників насправді створюють перешкоди на шляху до цього визволення, над яким працюють офіційні українські структури. Подібної думки дотримується й Олег Котенко. “Росія почала розкручувати сценарій, що Україна вже розмовляє напряму з “ЛНР” і “ДНР”. Саме через це все тоді зірвалося.  Другий обмін мав бути зараз і теж зірвався через поїздку Савченко в Донецьк”, – заявив Котенко.

Ірина Геращенко на своїй офіційній сторінці у Facebook зауважила: “Україну всіма силами підштовхують до легітимізації бойовиків, до прямих переговорів з ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей – Ред.), намагаючись тепер створити сценарії прямих переговорів, паралельні до Мінська процеси, без РФ і ОБСЄ… Але ніяких прямих переговорів і легітимізації бойовиків не буде”.

Заклики до збільшення тиску

Правозахисники з коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі” вважають, що розблокування процесу звільнення заручників лежить виключно у політичній площині і допомогти розблокувати процес можуть Німеччина та Франція, якщо вони більше тиснутимуть на Росію.

“Йде торг і Росія вимагає обмін заручників на певні політичні поступки. У відношенні заручників тепер артикулюється вимога про амністію для тих, хто пов’язаний з “ЛНР” та “ДНР” та вимога провести там вибори на умовах Росії. Тобто Україна має де-факто легалізувати військові диктатури, які  утворилися на непідконтрольних територіях”, – каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Правозахисниця переконана, що розблокуванню процесу обміну заручників може сприяти й створення додаткових міжнародних переговорних майданчиків, які вирішуватимуть питання обміну полоненими поза політикою.

Опубліковано 01.03.2017: http://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3/a-37752292

Радянський спадок – «дідівщина» в українській армії

Серпень 11, 2011

Нестатутні стосунки або просто «дідівщина» були типовими рисами радянської армії. Ця проблема лишається й в українському війську, хоча, можливо, й у менших масштабах.

default

Львів‘янин Роман може чимало розказати про «дідівщину». Три роки тому він відслужив, але досі пам‘ятає як солдати старшого призову принижували й знущались над новачками, примушували працювати замість себе. «Мене навчили, що армія – група людей, об’єднаних хамством, несправедливою субординацією та сентиментами до СРСР», – ділиться своїми невеселими спогадами хлопець. За його словами, йому й на власній шкірі довелося зазнати, що таке армійське насильство.

Казати, що Роману просто не пощастило, було б помилкою. Як засвідчило опитування, проведене Центром європейської та євроатлантичної інтеграції у військових частинах Черкаській області, «дідівщина» залишається поширеним явищем в українській армії. Більше того, солдати ставляться до нестатутних відносин як до традиції, «хоча й неприємної, але такої, що її можна витримати», розповів у розмові з Deutsche Welle директор Центру Віктор Велівченко.

Міноборонипроблема існує

Існування цієї проблеми не приховують і в міністерстві оборони України. Щоправда, там зауважують, що нинішню ситуацію не можна порівнювати з «дідівщиною» радянських часів. «Те, що зараз, це – не «дідівщина», це конфлікти, суперечки, адже маємо тільки два призови водночас. Там різниця менше півроку. Це не так, як 20 років тому, коли сухопутні війська служили по два, а моряки по три роки», – сказав керівник відділу департаменту преси міноборони Костянтин Саділов у розмові з Deutsche Welle.

Також деякі експерти вказують не певний прогрес у боротьбі з нестатутними стосунками в українській армії. Провідний експерт воєнних програм Центру імені Разумкова Олексій Мельник сказав у розмові з Deutsche Welle, що сьогодні українські солдати значно менше потерпають від нестатутних відносин, ніж їхні батьки, що служили в радянській армії. На його думку, покращенню ситуації сприяла демократизація суспільства і розвиток системи демократичного цивільного контролю над збройними силами, наголосив експерт.

Солдати налаштовані скептично

Представник міноборони Саділов запевнив, що у відомстві намагаються вживати заходів, які б допомогли якщо не побороти, то принаймні звести конфлікти між солдатами до мінімуму. За його словами, з кожним роком кількість таких випадків в Збройних Силах України зменшується на 5-6 відсотків. На рік можна говорити про кілька десятків інцидентів, які фіксують, і що переходять у ранг правопорушень, повідомив Саділов.

Це офіційні дані, не виключно, що реальні цифри є вищими. Ні для кого не секрет, що чимало випадків «дідівщини» з тих чи інших причин замовчуються самими солдатами. До речі, раніше замовчуванню сприяли й норми, які діяли в армії. У міноборони пояснюють, що ще 5-6 років тому командир за кожен такий інцидент у підрозділі ніс персональну відповідальність, тому часто конфліктні випадки справді приховували. Нині ж керівництво міноборони, за словами Саділова, змінило цю практику – якщо командир сам виявив, доповів і розпочав дисциплінарне розслідування, то його за це не карають, тож сенсу приховувати нема.

Серед солдатів, однак, і надалі панують скептичні настрої, про що свідчать знову ж таки результати дослідження Центру європейської та євроатлантичної інтеграції. Тільки шість відсотків опитаних молодих військовослужбовців сподіваються на вирішення проблеми нестатутних стосунків за допомогою командирів. Серед військових зі стажем таких ще менше, каже директор Центру Велівченко. Близько 30 відсотків опитаних вважають, що варто робити вигляд ніби взагалі нічого не сталося.

В усьому винні школа й батьки?

Поки що не відчутно особливо позитивного ефекту і від запровадження «телефону довіри», скориставшись яким солдати можуть повідомити про нестатутні відносини в підрозділі. За словами Велівченка, анкетування свідчить, що жоден солдат не користувався «телефоном довіри». «Дідівщина не є законом в українській армії, хоча, на жаль, існує. Існування дідівщини зумовлено передусім закритістю збройних сил», – пояснює Велівченко.

У самому міністерстві оборони не погоджуються з твердженням про закритість. Представник українського оборонного відомства Саділов наголосив, що питання військової дисципліни піднімають під час кожного засідання колегії міністерства оборони, до якого входять представники різних структур, а також народні депутати. Якщо школа й батьки не виховали порядну людину, то вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічних важко перевиховати і в армії, вважає Саділов.

Олексій Мельник з Центру імені Разумкова сподівається, що нестатутні стосунки між солдатами зникнуть разом з переходом на контрактну армію. З цим погоджується й голова «Центру Громадянських Свобод», що опікується правами призовників, Олександра Матвійчук. В розмові з Deutsche Welle серед головних причин «дідівщини» вона назвала примусовий строковий призов. На її погляд, вихід – в ліквідації примусового призову, запровадження добровільного набору та покращення фінансування армії.

Автор: Олена Веснянка
Редактор: Володимир Медяний

Джерело, 11/08/2011

Результаты поиска:

В’язні анексії: найгучніші справи кримських “заручників Кремля”

Вересень 28, 2017

Після вироку Ільмі Умерову DW нагадує про найбільш резонансні справи щодо українських громадян в Криму.

Акція на підтримку Олега Сенцова

Акція на підтримку у’вязненого в Росії українського режисера Олега Сенцова

 

Сімферопольський районний суд анексованого Криму 27 вересня засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова до двох років ув’язнення у колонії-поселенні. Вирок суду виявився більш суворим за вимогу обвинувачення, яке вимагало призначити умовний термін покарання.

Умерову закидають “заклики до порушення територіальної цілісності РФ”. В українському міністерстві закордонних справ цей вирок назвали незаконним і злочинним та закликали звільнити засудженого та інших політв’язнів. Про політичну вмотивованість справи заявила і керівниця Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.

І хоча до подання апеляції Умеров перебуватиме вдома, відтепер він фактично став ще одним українським політичним ув’язненим в анексованому Росією Криму. DW вирішила нагадати про найгучніші випадки переслідувань на території півострова.

Ільмі Умеров

Ільмі Умеров

 

“Справа 26 лютого”

Ще одного заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза 11 вересня цього року російським судом засуджено до 8 років ув’язнення. Чийгоза звинуватили в організації масових заворушень на мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. В цей день біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбувався мітинг проукраїнських активістів одночасно із контрзібранням представників проросійських організацій. Сам Чийгоз назвав процес “судилищем”, спростувавши причетність членів Меджлісу до заворушень.

Окрім українського МЗС,